Кожен cам творить свою долю.
У недiленьку раненько
Хором дзвони дзвонять,
Парком молодії пари, як голуби,
Любов'ю плетені ходять ...
Творці - творять своє життя,
Жертви - скаржаться ...
Твори, але не скарги!
Світ такий, яким ти його створюєш.
Будують твою реальність -
Твої думки і слова...
Ти - автор своєї картини Світу,
І за неї відповідальність - твоя.
А якщо тобі
Не подобається твоя картина,
Сам намалюй будь-яку іншу - ту,
Яка тобі подобається ...
Таким чином, ти робиш Вибір.
...Кожен сам творить свою долю.

Моя дорога і рідна Людмило!

Вітаю тебе із Днем народження!
Я дуже хочу, аби ти завжди була зі мною, з нами! Аби ти завжди була щасливою, веселою, життєрадісною!!! Здоров"я тобі, витримки, терпіння, удачі! А ще бажаю вільного часу, чудес, вірних друзів, мужніх побратимів, казкової любові!!! Довгих-довгих років життя!!!
Я тебе люблю!!! Ми тебе любимо!!! Ти - справжня!!! Наша!!!


І Низовий тебе любив і любить...


Заламують калину в Білопіллі –
Мені в Луганську боляче за неї,
Ніякі не втішають привілеї
Без цвіту на оголеному гіллі.

Ну що мені в Луганську до калини,
Яку так грубо кривдять в білім полі,
У мене ж власних кривдників доволі,
Я ж потерпаю гірко без провини?!

Однак не хочу пільгових подачок,
Ні нагород, ні чарки на весіллі
Чужому... Адже в ріднім Білопіллі
Калина плаче!

***
***
ти як кіоск
стоїш зачинений на вулиці
де не їздять автомобілі
не ходять люди
не бігають собаки
скоро весна
сльозами потечуть по дорозі струмки
залітають птахи
крильми лоскочучи небо
тобі ж ніхто не схоче навіть посміхнутися
ти як замурований стовп
по стовбурі якого лазять черв’яки
а тобі навіть немає чим їх нагодувати
поблизу тебе не росте жодне дерево
не цвітуть квіти
не тече вода
ти польове безглуздя
виліплене із відходів ґлузду
хоча й називаєшся Людиною

Уві сні чи прокинувшись
спіймає у жменьку
ласкавий промінчик сонця
обережно навшпинячки
вийде з ним на двір

перед єдиним глядачем
вірним другом собакою
зробить зарядку
граційно відтворюючи
руxи бойового тейквандо

виxорцем на ровері
здолає кілька миль
і наповнить ущерть
животворною енергією кисню
все своє єство

відвезе на прудкому авто
діточок до школи
і на червоному світлофорі
встигне записати
вишукану строфу

зупинить на автобані
кілометрову вервечку
нетерплячиx машин
щоб замилуватися гусьми
гоноровими і гелготливими

за кермом-диригентом
заспіває народну пісню
ніби Маріччиним
зворушливим голосінням
що кличе Іванка

уклониться мольберту
рідному і близькому
та повідає лише йому
свою душевну таїну
сум'ятливо пензликом

а вночі у лунарному сяйві
угледить "найнебніше з див"
і напише неземного вірша
та тиxо на пальцяx
просочиться до спочивальні...

2013

В'ється любові незгублена мить,
Як невидима крихітка дива Таїни...
Ти далеко i поряд, серце так затріпотіло ...
Безтурботно мчить по волошковому роздоллi
Схарапуджене, моє білогриве,
На вольнодухому коні - дитинства диво!

Ті два метри землі,
що належать мені й після смерті,
я в обіймах затисну,
не дам на розпродаж нікому –
щоб моїми кістками
на бувшому цвинтарі грались
нерозумних батьків
здеградовані повністю діти,
я нікому не дам!
Проковтну свою землю,
вдавлюся,
щоби ще раз померти,
але вже достойно – в борні!


2010

В океані лісу
Плавають могутні дуби,
Широкими тінями
Ковтають планктон квіток…

Гольфстрім просіки
Омиває англію сосняку,
І в дзиґарики шишкові грає…

У вóла вирв
Ховаються восьминогами
Тернові корчі…

Перлини суниць
Із долоньок галяв
Зазивають своїх шукачів…

У лозових кошах
Вирушають грибники
Мандрувати світами…

Опускайтесь на спід океану, -
Ще кисню в балонах багато,
Утішайтесь оздобою дна,
Поки пнями дельфіни не стали…

30.05.13

Хароне, перевізнику, часи,
коли у поті сивого чола
ти заробляв собі на прожиття,
давно уже минули. Бізнес твій,
розквітнувши, – успішний, як ніколи.
Тепер ти бос і полчища примар
(прислужники чи найманці твої),
і день і ніч простують Стіксом чорним
(чи може Ахероном) до імли.
Не по одній душі, по декілька зараз,
везуть до схрону гондольєри скону,
платню за те керуючи безбожну.
Навіщо, старче, золото тобі?
Його облуди тьмяне божевілля
ніхто із смертних ще не переміг,
бо лиш один кінець у битвах тих пожадних:
отой обол за послуги твої,
а ти береш утроє… Ціни правиш,
немов торгаш у нас перед святАми.
Сини Мамони цей платіж підняли
чи індекс часу оцінив твій труд
за безліч переправ через останні води?
Хароне, ти бачиш далі кожного із нас
своїм безумним зором-оком.
Скажи тоді, коли багатство цього світу
лежатимуть у ніг твоїх роззутих,
кого на берег той неповоротний
відправиш у човні на вічний упокій?
Коли земля, холодна і порожня,
кружлятиме у безвісті смертей,
то, може, ти її відвезеш до Аїду,
щоб не боліло довгими віками
безумство роду
і сам тоді залишишся у царстві тому,
бо що тобі, самітнику, робити тут,
на березі, де вже не буде людства?
Скажи, Хароне, це лиш тільки страх
перед життям, у даль якого ми ідемо нині?
Чи так воно і станеться колись
і хто згадає нас тоді на попелищі
надій і сподівань,
розвіяних, рознесених за вітром?
Мовчиш, Хароне. Ти же не Творець.
Ти – тільки перевізник, більш нічого.
І що чекає світ, початок чи кінець,
не відають ні розум, ні язик німого.

у дні коли твої окуляри проникають уважніше
підглядають у щілини цегляних близнюків
і там таки помічають кілометрові метрики
біографії всього що було прожите зважене з"їдене
у такі дні ти на гачку
щоб з висоти піднятої риби бачити усі тіні
соті сотові телефони стають підстилками для волоцюг
папір вростає в землю
а пророк із радісними крихтами у бороді
допомагає силі тяжіння повертати землі борги целюлози
і так з дня у день
від березня до листопада
аж поки у грудні
паперова коробка вже не врятує пророка
2013 рік

Слухаю Тишу Моєї улюбленої Гори.
Ніжну пісню джерела ...,
Листя шепіт у лісі ....
Співає симфонія дощу ...,
Обіймає вітер за плечі
Безкрайні бархани пустелі ...
Земля - любов Моя,
У Тобі панує Божественна Сила!

Оскільки в державі
задекларовано свободу особистості
зі свободою особистої думки
й особливо особисто вимовленого слова,
я особисто висловлююсь
за свободу своєї особи
й особистісне право на захист своїх
особистих прав -
і найперше, по праву особи
в правовому суспільстві,
вимагаю від правлячих нині "козлів"
особистого вибачення перед моєю особою
за неправедне і неправдиве
обзивання мене "козлом"
з трибуни
сепаратистського з'їзду
в особливі часи
"пісуарного" заколоту!
І на цьому поставимо особливу крапку,
і не станемо кидати особисті яйця
в державних осіб -
най із тих яєчок
потихеньку вилуплюються
державні курчата.


2006

Посмiхнiться ... Чуднi обрії нот Ярила -
У садах Душі мигдаль зростає ...
Мені вона, немов мелодія скрипаля.
Як кожен день зі сходом сонця
Радiсть розкриває Його квітка рожева,
Дарує плоди Любові - Життя!

Я жив - як вітер: він перестає дути - і є
Тільки нескінченна прозорість повітря всюди.
Так і серде духовне: якщо політ-медитація
Зупиняється - тобто є тільки Світло Любові - Божественне Світло,
Яке перебуває в Спокої - Радості.
... Гора Отця, так звуть Мене.
Імен у Мене було багато ..., не раз Я приходив на Землю ...
Я став Будинком для всіх, хто шукали Мене,
Я став Отцем для всіх, хто любили Мене,
І йшли в Мене. Я став Тим, Хто занурює в Себе.
Відчуй Мої Руки і на них - землі Мої: степи, ліси, озера ...,
І летючих над ними вершників Життя.
Все це жило в Мені століття за століттям, за роком рік,
І Я вбирав досягаючих - у Себе.
- Як Ти живеш зараз, кому допомагаєш?
- Як Я живу - ти бачиш: з безмежних глибин
Виходячи Великою Горою любові,
Я відкриваю Безмежне Світло - людям Землі!

9-го червня (НЕДІЛЯ), в Палаці Мистецтв, в конференц-залі (ІІ поверх), о 15.00 год відбудеться презентація моєї другої поетичної збірки "Реінкарнаційні рефлексії". В межах презентації - музично-поетичне дійство + виставка картин. Приходьте - буду рада!!!

У Дубліні дощ:
Літній і сумний –
Піснями ірландських пастухів
Пестить траву мокрими руками
Вічності.
Недарма люди,
Що живуть на цих пагорбах
Плутають його з піснею.
І забувають,
Де закінчується дощ,
А де починається пісня.
Земля, що пам’ятає занадто багато,
Трава, що навчилась забувати
Шовкові літери книг
Вдягнені в шкіру рудих биків,
Що звикли блукати пагорбами,
Які ховають
у собі минуле,
Яке для веслярів трави
Лишається зримим,
Більш реальним,
Аніж промені Сонця,
А воно теж ірландець рудоволосий*.
Камені ковтають тисячоліття
Разом з юрмами землеробів,
Які несли свої мрії
Через хащі жорстоких легенд.
Руді сини королів!
Вони пливли у потойбіччя
На кораблях з потріпаними вітрилами,
Вони мріяли про справжнє,
Вони міряли землю довгими мечами,
Вони міряли час піснями,
Вони сонце бачили
Таким же рудим і патлатим
Як чуприна дивака Кондли мак Конна**,
Який думав що потойбіччя
Більш казкове, ніж оце сум’яття,
Оцей вихор кланів,
Воїнів у картаті тканини загорнутих…



Примітка:
** - Кондла мак Конн – йдеться про Кондлу Рудого (він же Кондла Черлений) – сина короля Ірландії Конна Ста Битв. Він побачив жінку з сіду з країни Тір Нам Бо – Країни Вічноживучих і був настільки зачарований цієї жінкою і тією країною, що стрибнив у їхній корабель і більше його ніхто не бачив.

* - щодо Сонця, то я перебільшив, звісно.

Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…

***
коли хмари в’яжуть шкарпетки із снігу
коли небо пчихає від задимленого туману
і в грудях не вистачає повітря
ти стоїш на роздоріжжі двох доріг
наче на хресті
і молишся
твої руки здавлюють кулаки
ноги підкошуються
а в голові цвітуть орхідеї
через тридцять сім днів твій день народження
знову хмари в’язатимуть шкарпетки
але вже із променів сонця
знову небо пчихатиме
але від різкого запаху весни
і що найголовніше
тоді не бракуватиме повітря
коли рідні співатимуть Happy birthday

води думок
як ріка
річка тече
переливаючись і брязкаючи
біля струмка
пам'ятаю
вперше
глибину очей Журавки побачив я
а в небі
сяють зірки
але
яскравіше зірок
твої очі
такі
тільки у любові
пронизують простір
насолода побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
приємна дивина
незвичайні...

злюсь на слова
злюсь бо ніякої сили
не вистачить аби розсунути
їхні межі зламати рамки аби
розказати тобі про мої почуття

злюся на голос
злюся на інтонації
бо все що у них вібрує
має таку малу амплітуду
ніби крихка дитяча гойдалка

злюся на дощ
злюсь бо дощить так само
у тебе а ми не за руки
під ним не біжимо ховати
наші тіла у вологих доторках

злюся на сонце
злюсь що цілує тебе
бодай через шибку цілує
ці губи скроні це підборіддя
і мовчки йде ніби нічого не сталось

злюсь на птахів
злюсь що співають
нам не однакову пісню
що не завжди втрапляють
в спільний такт наших сердець

злюся на цифри
злюся на кількість
подихів які залишилось
просто зробити назустріч
твоїм теплішим за літо рукам


21.05.2013

Пустим павучим дотиком
пальці пробігають шкірою,
лишаючи лоскітний слід.
Я непритомнію...

...приходжу до тями,
коли вистачає сил -
біжу якнадалі

до павуків?
знову
інших

від їхніх кроків
стає дуже тепло,
навіть гаряче,
згодом так пече,
що відкриваються рани.

Я прошу їх запавутинити:
плетіть!
доки не пізно...
плетіть...

Пустим павучим дотиком
мелодія відлунює
від кісток.

Обплетений павутинням скелет
лежить на підлозі.

Вони зникають,
лишаючи тишу.


травень 2013

У гущавині трав, де немає квіток,
де не чути птахів і деревам сто років -
Крик
хоче вирватися з коренів,
продертися крізь гілля і долинути...

Під наметом землі, в лабіринті з піску,
де дізнатись про сонце немає надії -
Хриплий голос
застряє і ламається
під ритмічно рухливим тиском згори.

Колись у повітрі, порівняно вільному
Шепіт
блукав.
замість нього тепер - огидні звуки,
ніби хтось задихається.


весна 2013

синдром геніальності
річ така ж виняткова і загадкова
як і сама геніальність
і не потребує самозвеличення
орли не вихваляються своїм польотом
орленки-хвальки викликають зневажливу
посмішку
геніальність залежить від генів
які гени такі і євгени


1995

Ваше слово - прохолодний листок подорожни-
ка до пекучої рани, мамо. Я в дитинстві шукав
того слова, мамо, щоб загоїти рани мого сирітст-
ва. (Ваше слово, мамо, спопеліло на ваших устах,
мов листок подорожника на толоці воєнного чер-
вня, а в чужих матерів не веліли просити ви, ма-
мо, бо в чужих матерів - свої рани і діти свої...)
Голуба кропива мої рани голубила, мамо, припі-
кала їх, мамо, холодним,
мов крига,
вогнем.

1993

під час дощу згадую русалку,
котра зробила собі операцію.
тепер працює у звичайному барі,
стилізованому під таверну.
їй більш нічого не лишилося
від кохання в п'ятнадцять років.

під час дощу вона
залишила мене самотнього -
зробила вигляд, що заплуталась
у браконьєрські сітки, коли чекав на неї...
так, саме браконьєри допомогли
зробити їй операцію.
тепер вона легко отримує
чайові

Чудовиська потворні й непомітні
Евакуація всього зла світу в одну кімнату -
Побачення із жахом
Масовості, тиранії та абсурду,
Ерозія буття, залитого рекламним брудом...
Непорушно стоїть кімната - байдужості сповнена.

весна 2013

Костянтин Ситник

Великий Вчений і Громадянин
Від піль луганських до гірських вершин.

* * *
Славетний не лише в народі
Всеукраїнському, але й
В козацько-нашенськім Камброді,
Де завше ллють йому єлей
І щедро курять фіміами...
Його шанує всенький світ!
І в снах, і в помислах він – з нами,
Як і Тарасів "Заповіт".
Дотепний, мудро-іронічний,
І від кишені до душі
Безмежно щедрий – явір вічний
В луганськім нашім спориші!



Анатолій Паламаренко

Артист воістину Народний
І слів Шевченкових гарант,
З ним не зрівняється ні жодний,
Хто має тяму і талант.

* * *
"Реве та стогне Дніпр..." – і чує
Вся Україна, як реве
І стогне... До мордви і чуді
Реве – й народ кайдани рве!
Могутній бас Паламаренка –
"Сердитий вітер завива" –
Аж від варяжина до грека
Бентежать люд грімкі слова...
Спішіть до Києва скоренько
По всіх потоках і річках –
До сивих круч Паламаренко,
Мов Первозванний, всіх склика.



Дмитро Стус

Оригінально-популярний,
Різнополярний, вельмигарний,
Учений, критик, видавець,
Митець всебічний, молодець.

* * *
Щораз, як стріну Діму Стуса,
В душі вулканить землетрус
І халамидствує спокуса
Робить все те, що робить Стус.
А він, стусаючи бридоту
Обридлу – в сторони й боки, –
Міняє імідж, і достоту
Все робить зовсім навпаки.
Непередбачуваний зроду,
І в найлютіші холодА
Стриба Дмитро в студену воду
І закипає вмить вода!



Михайло Слабошпицький

Відомий письменник, громадський діяч,
Центральний прихильник правиці,
"Соборівець" інтелігентний, та, бач,
Не слабі в Михайла всі шпиці.

* * *
Чита Україна Михайлові твори,
Канада вивчає прозові перлини,
Й від того гористіше шпиляться гори,
І долями діляться дальні долини.
Він дужий козак, Слабошпицький Михайло,
Достоїнства має такі розмаїті,
І завше і скрізь виглядає так файно,
Не лише в письменницькій нашій еліті.
Зробити б лавровим його лавреатом
Всіх премій наявних, всесвітньо-державних,
Бо є він товаришем, другом і братом
Воістину талановитих і славних!



Геннадій Кожевніков

Як нелинь-дуб, змужнілий в боротьбі,
Закоренивсь Геннадій на Волині
В людських серцях, в потужній цій добі,
Що на Вкраїні "соборИться" нині.

* * *
Соратник Чорновола. В таборах
Гартований. За рогом не ховався.
Не відав страху – то від нього страх
На всяк випадок часто страхувався.
Юрист – свої обов'язки й права,
Як дважди два, він знає достеменно,
Тож кожен "соборянин" поіменно
Вважає, що Геннадій – го-ло-ва!
З таким не страшно в бурю, ураган,
На барикади і в горнило бою,
Такий – один, прикрить готов собою
Волинь, "Собор" і навіть весь Майдан!



Іван Низовий

Поет, художник по натурі,
Та й щось там петрає в культурі.

* * *
Я єсьм Іван, аз Низовий,
В гордині знизу і по вінця –
Свічусь! Та, як не назови –
ПихИ не зіб'єш українця
З моєї пики. Бо ж така
Моя сумська слобІдська врода,
Й вона ніколи не зника,
Не висяка, мов тиха вода...
Вона реве і греблі рве,
Дарма, що тиха калабаня,
Й жіноча стать мене зове
Одноосібно: "Любчик Ваня...".


2006

Будь мені не чоловіком, а духом,
щоб я нашіптувала правду молитвою.
Щоб голосити могла на колінах перед очима твоїми,
повними сліз, коли чую я плач усіх одночасно.
Будь мені не чоловіком,
щоб тіло твоє не бажало мого тіла,
коли я в маренні говоритиму і плач мій торкатиме стелю
нелюдськістю своєю.
Будь мені не чоловіком, щоб Слово, що сходить на землю
не гасло у горлі моїм,
як жертва цілунку.
2010 рік

Гарячий чайник моєї юності –
Заварю в ньому міцну каву емоцій,
Щоб не лишались вони
Лише спогадами кавової гущі
На дні горнятка білих віршів.
Буду пити ароматний напій Сходу
Лише з білої порцеляни –
Білої як моя борода
Старого монаха-відлюдника.
Серед старих речей минулого
Серед книг з шкіряними палітурками,
Які давно ніхто не читає,
Які важкими каменями
Котилися з вершини Істини,
Серед слів навіть зміст яких
Забутий людьми залізних печер,
Шукаю сліди прочан
На старій стежці кельтів.
Тільки вишня на пагорбі
Щороку
Білими пелюстками розуміння
У мій келих наповнений
Краплями з усіх джерел Ірландії
Ароматом моє сумне життя
Наповнює…

Коли відквітнуть феєрверки,
Залишаться павуки-попелюшки,
Які заберуть із собою
Полиск широких очей.
І кульки, наповнені мріями,
Худнутимуть потроху…
Свята надзвичайно схожі,
Особливо – у власних смертях.

2011 рік

В особистостях перехожих
Шукаю твій синій під шию светр,
Зараз осінь - багато схожих,
І в моді синій колір вільвету...

А я без тебе лиш тільки рік,
І від кількості випитих кав
Затопило свідомість, та сміх
Твій відволікає мене від справ...

І хочу позбутись цього,
Відірвати свою залежність,
По погоді - то завтра дощ,
По характеру - то відвертість...

По закінчених поїздах,
По маршруту трамвайних колій,
Я проводжаю свій страх,
І купую білети волі...

Шум новобудови.
Хтось зачарований
Старої цегли пилом.
Хтось замість квітів
Воліє нюхати
Перегар іржавих автомобілів.
Хтось милується
Залізними і бетонними деревами,
Снідає паперовими яблуками,
У свій мікрочіповий мозок
Запихає стосами
Рекламну макулатуру.
Хтось замість книжок
Читає газети.
Хтось замість кіно
Дивиться блимання телевізора,
Полюбляючи замість лиць
Дивитися на тупі рожі,
Де жодної думки у скляних очах,
Де замість почуттів
Бажання набити шлунок.
А хтось ладен слухати
До нескінченності
Какафонію міста Бу.
Шкіряний портфель
І горнятко кави
Випите на руїнах Бастилії.
Мугикаю Марсельєзу,
Мрію стати корсаром
Чи то альбатросом.
Бо літати чи плавати
То один спосіб
Бути.

Жовтень на бруківці пише
Плямами жовтого листя
Слова важкої книги.
Читаю уривками
Слова кам’яні
Роману-тетралогії
Чи то сповіді
Чи то одкровення
Міста - діда сивого:
Йду по бруківці мокрій
У руках тримаючи
Документи з печатками,
А білий трамвай котиться вулицями
У ньому пасажири-спортсмени
Та все стрільці та лучники,
І трамвай червоний слідом котиться
А в ньому пасажири-солдатики
Зі служби відпущені,
А слідом трамвай чорний котиться
А в ньому пасажири все крамарі
Про ціни та крамниці свої журяться,
А слідом трамвай жовтий блідий котиться
А в ньому пасажири все гробарі
Та анатоми з моргу тутешнього.
А я перехожих запитую
Який трамвай довезе мене
До зупинки Армагедон.

Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:

Падолист.
Його ім’я написано крейдою
На мокрій стіні буцегарні.
Він загубив не листя – себе.
Старим сухотником
Шкандибає бруківкою тижнів.
Подаруйте йому монети,
Бо
Харон не веслує задарма.
Діряві кишені вівторка
Цвірінькають флейтами Токіо.
Він теж самурай.
І своє харакірі
Вважає іконою.
Я по калюжах ступаю,
Хлюпаю соком Землі
Парасолю розкривши,
Стаю музикантом крапель.
Глядачі-горобці
Магелланами сірими
Вірять в кулястість вулиць.
День як поема.
А я – корабель.

Нарядившись в платье белое,
Сирень под окнами цветёт.
И как невеста непорочная.
Жениха всё ждёт и ждёт .
А он в дороге задержался...
Залюбовавшись розою,
Вдыхая чудный аромат,
В Любви ей признавался прозою .
И закрутилось...Понеслось ...
Незабудки , хризантемы , лилии...
В жизни так уж повелось ,
Всех называл он - милая !
А скромная сирень всё ждёт,
Фатой прикрыта седина.
Нарядившись в платье белое,
Всё под окнами цветёт одна ..

1. Сніг, що розтанув, - не хвилює.
Вода тече в небуття.
З нею кохання не сплине.
Тільки - мовчання.

2а. Ніч без сну.
Спокійна, безтурботна.
Її нема. Не ночі, а її.
І не буде.

2б. Ранок важкий, похмільний.
Та скоро тяма приходить
до радіоприймача.

3. Читаю словник.
Гасло за гаслом.
Кома за комою.
Нескінченні дітери
сон навіюють...

4. Читаю атлас.
Мандрую землею рідною.
Усе дороге безмежно
вві сні щезає...

5. П'ю гербату з м'яти,
аби забутись тобою.
Розчинитися в зіллі.
Тьма. Провалля.

1. Поезія - суцільні повтори...
Звуки, слова, фрази.
Безлад. Маячня. Суєта.
Пекло.

2. Надвечір, вдихаючи прохолоду,
я нічого не хочу -
лише кохатися з пандорою
тисячу днів і тисячу ночей,
а на тисячу першу - відійти... вкупі.

3. Це - вишня.
Не сакура, а просто вишня.
Росте не в Японії,
а на бабусиному городі.
При сході сонця
оживають півень і дерево.
Тут - коріння моє.

4. Пісня моя не летить, наче птаха.
Не подібна до аероплана.
Виповзає змією із серця
та жалить мене самого.

1. Маршрутка швидко мчить,
намагаючись обігнати літак.
Їй це не вдається.
Кінець.

2. "Сонце вийшло нарешті.
Зима наче позаду.
Чи буде весна?"
Подумав байбак.

3. Колеса з'їдають асфальт,
викочуючись на міст.
Дорога вся затремтіла
під лапками мурахи.

4. Дівчина поруч підвелася -
небо розверзлось раптово.
Автобус їде у безвість,
притискаючи колію трамвайну.

5. Світлофор червоний - зупинка щастя,
зелений - навіжена гонитва.
Кінцева зупинка - тупик...
тупий... найтупіший.

Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.

Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

Торба старого коваля
Наповнена нині
Сонетами Петрарки.
Їх жовті папіруси
Нагадують мені човен,
Що пливе річкою Ра
З нескінченної жовтої Сарматії
У чорний гумовий світ сажотрусів.
Нескінченними дорогами
(А всі дороги нескінченні!)
Ми мандруємо
Постійно лишаючись на місці,
Ніяк не можемо покинути
Нашого кудлатого Всесвіту.
Люди в білих шатах
Знають щось про бардо,
Про тібетські каміння
І шматки глини,
Що здаються людьми.
Між вогнем і водою
Лунає дзвін молота.
Епоха заліза
Своїми буруватими барвами
І твердими вістрями плугів
Карбує поезію.

Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:

Мій кілт
Картатим візерунком
Нагадує мені про історію
Мого гордого клану.
Його кольори пожухлої трави
Та холодного вітру,
Осіннього моря
Та загуслої крові
Пролитої за свободу ірландцями –
Жителями зелених пагорбів.
У кольорах мого кілту
Терпкі пісні уладів,
Тужлива музика сідів,
Гіркі слова скел,
Осінні барви самайну,
Вогні свята Тари,
Мудрі таємниці Коннахту
І веселі віршики Мунстеру,
Сталь мечів Уладу,
Камені Гори Королів,
І сама Доля –
Моя вересова Ірландія…

невтішний герой останнього цигаркового роману
струшує попіл щойно викуреної цигарки.
в ньому суміш диму і емоцій
змішуються з полегшенням,
пальці вже не тремтять,
руки судомно не намагаються стиснути ту
(іншу)
руку,
руку людини, якої більше не буде порпуч.
герой останнього цигаркового роману
викидає недопалок, зіжмакану пачку з-під цигарок,
шкідливу звичку і своє засохле кохання в смітник,
усміхається,
і йде до сходу,
писати новий роман.
цього разу без нікотину.
2013

Доля змерзла, у віконце постукала,
Хустина на плечах студенiла.
В очах Її слезіночка тремтіла,
Але в серці крижаному Любов - жива!
І люб'язно я двері гостинно відкрила,
До палаючого каміну підвела.
Укутавши в ковдру, Долю в крісло посадила.
Гарячого теплом у змерзлі долоні подала.
Вона довiрою, відпивши з келиха напій,
Раптом стрепенулася, серцем ожила.
Так, лід розтанув і настала відлига...
Посмiхнулося жiноче -
Любов в Душі навіки розцвіла!
Наповнює красою добробут життя.
За доброту мені Гостя побажала:
Любові взаємної, щастя і тепла.
На довгі роки подругою стала,
Пригорнувшись до плеча
Серцево прошепотiла - Доля...

І знов притулитись до твого теплого тіла...
Обійняти за плечі і думати: "Щаслива"...
І нехай то щоденна рутина,
Але нема нічого ліпшого - твого теплого тіла.

2013 р.

покоління безкінечного секонду
ми так часто граємо в бітників
он дивись твоя вільна америка
добиває останніх із хіпі
поміж тим лежимо
у кошик рейтузами складені
ми далеко не джефферсони
загубилися поміж іраками
поміж полицями стертими лицями
і вішаками і вішальниками
цей біль за права
той білль
ми програли
у покер техаський
між лівими і давно вже неправими
душа лише цент
нас продають на кілограми
робочими джинсами
футболками майками
ганчірками в ванній
ми пропахли макдаками
перетворились на сімпсонів
у золотій лихоманці
американська мрія
українська трагедія
не підстрибуй петре
якщо мати раптово
назве тебе пітером

2013р.

Мов король на священну землю
Я ступаю у тебе
Мій величний ескорт –
Вся Земля і все Небо

На порозі знімаю свій одяг
З ним химерний занедбаний світ –
бо
він тут не треба

Входжу новим та чистим
ще нехрещеним, а тому мовчазним,
у храм
поки що лиш твого
а відтак самотнього бога.

у твою присутність,
мов знак до молитви,
я, мов король, входжу
Та як буде потреба
ще й проситиму хліб та воду
Цьому свідки – Земля і Небо
Так я щасливим і знайденим
до свого вертаюcь
до рідного дому

Двадцять другим присмаком весни
Я хочу когось споїти
Розтяти й любити
на всю глибочінь атомів
чи не хочеш ти бути такою любовю розіпнутим?
Та без розпуки
пускатись за вітром

Бо все ж є попелом
Кажу собі
Троянди із попелу
А маки із подиху
Вода є вином,
Вино ж мов кров
А кров – це барва маків,
А отже й мов багряне вогнище
Ось така ж і захцянка – моя любов
Що більше її на видиху цигарки
Аніж в сором’язливих постатях
На паркових лавочках
У тінистих алеях та під ковдрами грубими
А може й тонкими,
А якщо вже геть безсоромними бути
То в прожекторах Сонця за вікнами
Така чистотою чи природнім відбором
не стомлена

Метушня навесні
– це хрущі зі своїми життями
Й до жалю безглуздими
наче йшов – підсковзнувся -упав
смертями
І люди
– у них все простіше -
Суцільні бездарні,
Але для смаку,
Мильні драми і смішні трагедії

Та все є попелом
Кажу собі
І моє обличчя, якому у жодній секунді
Немає достоту дзеркального відбитку
Очі ж бо інші – найкраще показують
Відсутність вад, якщо нема вже відчутності

І навіть якщо Краси немає
То Золоті храми не так вже й далеко
Аби їх палити – звільнити
Ось поклик моєї любові
У двадцять другу весну
Коли у грудях тісно, якщо чогось не хотіти
Коли невимовно тисне
Як кажуть : «без ризику треба прожити»
Спокійно й розмірено
А може
Байдуже ?

У попіл ж бо

Абияк
вище стелі не скочиш
Та й до стелі не стрибнеш
Грізний відголос майбутніх пір
І років
Та у двадцять другу весну
Хіба цього Я терпітиму?

Сині птахи
Замальовані
Летять ключем
Вздовж несердечних вен моїх
Запираючи на замок
Все, що вище
Тонкого передпліччя
Де хмари й дим
Їх сплетінь

Написи твоїх імен
Назви твоїх обличь
І пісень
Все -приховані татуювання
На моєму тілі
зафіксована сімейна картина
без багетів і рами
Нас замінивши птахами
Я вдихаю у символи віри
Мрію летіти у вирій

Коронація чорнильних слідів
Нічних і нічиїх друкописів
Заплямованих, розмитих
З перекресленими справжніми обличчями
Поетів, що пірнають у темність меланхолії
Така вона ця поезія
Що нею не може бути
Сублімація за Фрейдом
Який не йняв би віри нашим інтерпретаціям
Чужих голоснівних інтерпретацій
Снів
І розвагам для самотніх –
Сновидінь
Під відсутнім місяцем на євро-ремонтних стелях
І зайвий раз не турбуючи щоб
Три чверті наповнення тіла
І ті, води, що весняні
За Тургенєвим. Щоб не помчались
Бурхливим потоком розриваючи
Те, що законами богів людьми названо
Часом смерті і спокою
Тс…
Я передчуваю
За якимось столом
Деревяним чи геть потворним
Із пластику
Схилившись перед неспокоєм віршує
Різні образи і алогічні метафори
Новітній поетичний розум.
Чуття.
Від нездатності зробити щось краще
Від відсутньої впевненості
Що дім - це дім
А він – це не хто небудь інший.
Я б читала його
Як живий твір. Невмілий акт авангарду.
Йому б так пасувала траге..о, ні. Лише трагікомедія.

Різноцвіття снів
Недосяжні барви
У Полярному сяйві
Неба іншої півкулі
Що засклилась стріхою
Над холодними землями
Стереже дороги
Голодних оленів
І полюючих вовків
Материнські води
Гренландських китів
Це гостро холодне царство снігів
Льодові скульптури
Я б ходив і різьбив
Сто тисяч тебе
На просторах . Без слів
Ходив би. Обіймав би.
Цілу ніч і пітьму.
Цілих безсонних півроку.
Аж поки
Під ясним світлом денним
Все не сталось водою
Ми. І Сни. І обійми
Як частина найменшого океану
Домівка планктону
Шляхи льодоколів
Як дивна потреба життя
Для, як мені здавалось,
Мертвої нелюдської зони.

Якби я спала я би не бачила
худорби твойого тіла
рік що біжать по тобі та вертаються
до темних джерел
до озера серця яке засихає
і чи заміліє - не знати.
Якби це був сон
твоє волосся не було б
чагарем у диму і вітрі
не лунали би крики птахів досвітніх
чорних і полохких
і попелом сірим не був би твій голос
посеред звуків тих.
Якби ж мені спати то
я б не узріла що тисячі тебе
і більше мільйонів
і руки твої від крові здіймаються в небо
і вуста твої невидимі мовлять мов молять
і очі твої у себе не вірять
і бачить Бог я не сплю.
Я не сплю.