Якби можна було у часо-просторі
Зв`язати
Усі події, що відбуваються
За життя на одній вулиці.
Щоб не ходити тими самими
Дорогами десятки разів, бо
Все помічаєш лише раз
А так би можна було рухатись
Тільки вперед
На схід чи на захід -
Без значення
Поки Земля буде круглою
Чи еліпсоподібною
Від сили розкручування.

Дивлячись на калюжі майбутньої весни
Подумав ненароком, що
Я теж каменяр. Мурую з цегли слів
Своє творіння – храм Істини
Чи то свого життя безглуздого
Понурий мавзолей…
Крім слів, цеглинами важкими
Кладу помилки у підмурки.
Крапки моїх фраз шумерських
Зрозумілих хіба що глині
Летять крізь тунелі сансари
До білого світла в кінці.
Десь там нірвана –
Між квітами кульбаби
Та польотом джмеля.
Стою серед весняного міста.
Запаліть мені смолоскипом вірша
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу перейти цю дорогу метафор
Які летять шаленими автомобілями
Асфальтом моєї сірої речовини
З розбитої вулиці Арістотеля
На вулицю Платона-філософа.

Лютий липне до вікон
Пронизливим стогоном вітру,
А квіти на підвіконні
Чекають бджолу весни.

18.02.13

Спробую і я вірш написати,
Заохочена до цього авторами,
Які вміло викладають на папері занотовані
Думки рядами…

«Підкралась осінь тихо, майже без дощів,
І хризантема зацвіла в садку, як завжди, пишно.
Немає смутку, як не може його буть,
Коли проміння сонячне пелюстки квітів
Розфарбовує так ніжно!»

2012

***
Дозволь мені називати тебе
Братом…

Твоя маленька сестра
Хай стане мені – сестрою.
А мама твоя хай буде й мені – мамою.

Чи велика біда, що наші очі мають
Неоднаковий колір при світлі місяця,
Бо ти – син гори,
Я – донька вітру?
Чи між нами море стоїть, чи біжить
поміж нас ріка?

Мова твоя – не моя мова, втім чимось так подібна…

Невже направду нас нічого не в’яже?
Не може з'єднати?
І потрібно від-окремитися,
Стояти осібно,
Як дві хорогви
(Синя і… жовта)
В полі безмеж?

…Краще дозволь мені тебе називати
Братом…

2013

Пірнаю у глибини Землі,
Як в море зотлілих книг.
Шукаю камінці-літери,
Щоб шліфувати ними
Старезний іржавий якір,
Що застряг між пеклом
Та днищем човна Харона,
Того самого човна,
Якому ірландці звикли бажати:
«Сім футів під кілем!» -
Повторюючи цей ритуал
Кожної скорботної п’ятниці
Перед тим як згасити
Свічку своїх колискових.
Відполірую цей якір
Своєю сивою бородою,
Відшліфую до блиску
Забутими словами гелів.
Буду його волочити
По дну Океану Спогадів,
Як діти волочать
Зламану іграшкову машинку
У пісочницю
Заборонених слів.

Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:

Мурахи! Я ваш повелитель!
Це я блукав снігами Ісландії
Дихаючи крижинками зірок.
На схилах готичних Гімалаїв
Це я мріяв про стежку
Від одного дерева до іншого.
Принесіть мені зерна,
Які я покладу на долоні
Мертвої почвари Гондвани.
Сива борода Дарвіна –
Бідолахи епохи сентиментальної.
Одягніть макінтоші
Будуючи піраміду з глиці.
Моя тінь на мурашнику.
Твоє дерево біля бароко
Одразу наліво від Галілея.
Дерев’яну кульку
Кидаю в Космос.
У чорноту. Навпростець.
Покажіть мені Шлях
До мого «я».
До твого «ніби».
До нашого «сутінки».

Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?

Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:

Лататтям риби залатали став,
Латаною свитою зими вкриваю
Голе тіло своїх віршів.
Я, я, я, я, я, я
Десь там – на дні старого ставу
Чи то озера Лох.
Бо кожне озеро називається Лох,
А кожне дерево якщо не Бодхі
То має ім’я Кранн
А кожен камінь
Якщо не менгір, то Клох
Тільки ми забули про це.
Зазираючи у колодязь Ніщо
Хотів зрозуміти, що таке «Я».
Якийсь чоловік у білому
Написав мислячою тростиною
Що
Я – візерунок променів,
Я – відсутність хвиль,
Я – нетривка ілюзія.
Плутаю причини і наслідки.
Не дивися на відображення Місяця
Там – Будда.

* - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)

Мета любові в тобі..
Це пік твоєї байдужості..

Ніяких емоцій...
Ламаючи навпіл простір,
віддаляючи нас...
Зупиняючи час.

Падай повільно вниз..
Де не потрібні очі..
Густе мовчання ночі.
Хіба ж цього ти хочеш?

Яка мета твоєї любові?
Межа твоєї байдужості?

Ніхто не почує твій крик..
Обличчя ховають долоні..
Цей протяг в середині ..
Дай мені тепла,холодних рук своїх.

І

а у висліді – тільки послід
на порепаній шкірі околиць
розтривожена юнь пахне сіркою
сяє зірка у лобі

ти спинаєшся вгору секвойями
або скорше бамбуками
хтивими
я стелюсь морогом нісенітно
надокучними лащуся
рястами

малювали губи помадами
по задвір'ях шкільних
розмальованих
і скидали шапки у віхоли
щоб опереними
скидатися

і не мерзли
лише трохи щулились
лише хрипко зухвало сум'ятно
тяли всесвіт
лункий і
химеристий
наче постріл

II

а у всесвіті – тільки простір
за околицею ворохобною
пнеться садом старим
яблуневим

поза школами
поза буднями
місто сиплеться листям
яблунь

юність сиплеться
нашорошена
переспілим вітром
і сіркою

III

і не зналося – тільки млоїло
як проріжуться
з гострих лопаток
як проріжуться врешті
крила
як літатимемо
пранебом
– і як місто зряхтиться виром
і осяде
кужелем
тихо
на тонких наших
шиях – намистом

IV

і чи справдиться
чи навариться
те, що кипнем кипіло

подруго
ворогине моя
нелагідна
отаке у нас передрання

отака у нас ніжність
репана
як околиця
– одболіла і
не відбілена
не відмолена

босоніж по осколках,
осушеної тари,
на губах іній у серцях сажа.
з неба попіл,чорні ,зловісні хмари.
темрява поглинула усе,
кажуть,що ми притормозили,
але походу далі по інерції несе.
що це? навіщо ми так?
направили в будівлю літак,
енна кількість гине в катастрофах,
прощавай жорстокий світ,
парашут заплутався в строфах.
тропічна малярія,
живцем з’їдає тиф,
діагноз лейкемія,
і навіть музикант затих.
діти брудних повій,
граються з шприцами.
“-дядя сказав ,що я спідозний,
про,що він мамо?”
алкоголізм не врятує від депресії,
звідси тільки випливають похідні -
апатія та агресія.
і це обйобане стадо,оце наше суспільство?
край де правлять - кроваві купюри і бездумне насильство .
дури дур'ю пудрять носи,чому так?
чому,їм до смаку вбивчий мак?
їх вставляє духмяний стаф
і в кайф їм кольорові таблетки,
набридло життя ,йди грай,сука, -
в руську рулетку!
люди виходять у вікна,
натискають на курок,
вдихають токсичні випари,
не засвоюючи урок.
знаю ,що ці слова нічого не змінять.
бо тепер ми одне для одного просто – звук.
ніхто цього не зацінить ,
жодна сука з сук…
розписався тут, теж не святий,
можу тебе послати навіть коли не правий,
на сильного завжди знайдеться сильніший…
ей! кинь в мене камінь той,хто безгрішний!

боюся далі запливати в цьому водоймищі,
темні постаті, які рухаються крізь мене.
кожен страх, змушують проковтнути, а це незвідане-
робить мене мізерним.
відбуваються несуттєві речі ...
але сигнал тривоги спрацьовує,
розмішуючи спогади.

все не так, як повинно бути.

боюся ,того, що не знаю,
ненавиджу бути відірваним,
боюся, що можу бути злим,
але боюся, бути добрим...
краще не чіпай мене зараз,
під цією шкірою так багато невизначеностей.

коли всі емоції виходять на зовні,
мною втрачається контроль.
у кожного свої страхи,
але вони не повинні нам завадити бути людьми.

пішки через поле, в будинок у лісі.
йду, з кожним кроком стає темніше.
зазирнувши у вікно,
стукаю у відчинені двері.
зайшовши у середину,
побачив там його,
чудовисько,яке мене лякало,
тепер саме боїться..
лежить, згорнувшись калачиком.
загинається ,ридає , як маленький хлопчик.

я плакав, поки сміявся.

боявся,що розчарую..в голові материнські слова...
боюся, що не вистачить сил ,доженуть.
я боюся любити ...
я боюся любові ...
отрута, в легенях і в крові..
тільки не кажіть мені, що все в порядку,
таке буває...
я попрошу...

коли всі емоції виходять на зовні,
мною втрачається контроль.
у кожного свої страхи,
але вони не повинні нам завадити бути людьми.

Якщо світ, який нас заставили прийняти, - фальшивий
і все не справжнє,тоді можливо все.
Пробуючи знайти те , що ми любимо,
ми знаходимо все ,що ненавидимо,
все , що закриває нам шлях
до того ,що ми бажаємо.
Спокій ніколи не буде спокійним
для тих , хто шукає те , що не купиш.
Методичний допит про ідею щастя.
Ми зруйнуємо всі соціальні розбіжності .
Ми зітремо застарілі цінності суспільства.
Протистояння буденності .
Суспільство – така якісна підробка,
воно таке продажне , що
потребує” знищення” і щоб пам'ять була
не в силі його воскресити .
Ми доллємо бензину у вогонь .
Перервемо континуум
повсякденного досвіду …
і всіх стандартних очікувань ,
що слідують за ним.
Жити так , наче щось
по справжньому від тебе залежить .
Розірвати чари ідеології сформованого
споживчого суспільства …
так щоб наші притуплені бажання,
більш істинної природи,
змогли вийти на перший план.
Показати різницю між
тим , яке життя зараз ,
і яким воно може бути.
Пірнути в затьмарення вчинків
і усвідомлювати , що ми дозволяємо цьому статись.
З’явиться сила , до цього часу не бачена
в повсякденному житті , здатна
поміняти місцями любов і ненависть,
життя і смерть , терор і покаяння,потяг і неприязнь .

топився горизонт,
коли прийшла вона.
там був цей дивний сон,
прощай спокій-глибина
та безтурботна магія весни…
там був я...
там були всі ви...
ось вже проміння у зеніті,
зраділи діти
прийшло те саме літо.
прийшло та пройшло...
адже все минає,
хто не знайшов, той шукає
хто знайшов, обов'язково втратить,
скупий двічі платить,
і цей космічний корабель
вже не змінить курс,
шалений пульс-
від мінуса до нулю,
від нулю пряма на плюс.
ти вбиваєш мене...
та вже давно не боюсь...
розриває двигун,
як повітря
коливання струн,
цей смертельний темп,
містичний шум.
хмарою сивий дим,
тіні тих, що пішли,
танцюють… наслоджуюсь ним.
п'янкі аромати
на згарищах пізньої осені...
погасла зоря,
коли ми були босими.
замерз горизонт
під покровами мрій.
шепотів зимній сон:
"- назавжди ти мій"
забрав мене вниз,
у безодню думок,
а той жаданий приз
зачинив на замок...

генератор видає потоки струму..
в диму думи..
вістря вказують безжально на числа..
зворотній відлік почує постріл,
коли кінець знайде початок.
космос годує загадками..
це все так необхідно ,для того щоб залишитись на ходу,
дійти туди,де динаміка перетвориться в статику,
після чого залишиться тільки імпульс,
який по вектору пірне у цю величну матір Terra,
щоб дізнатись ,що там на дні.
побачити світло в темряві..
почути крик тишини..
відчути повноту пустоти..
в повному обсягу,конфіскація пульсу..
шелист роздався моторошний,
вона прийшла, а я ще живий..
та підкорився, не страшно, не буду впертим,
руки опустив, обладунки зняв…
той ,що народжений щоб жити ,та приречений померти.

з дому на волю, як музика.
день повного місяця...
ці заплутані пазли, які ніколи не сплять.
в моїх думках - відродження.
це найкращий день, щоб стати кимось більше,
це прекрасний світ, щоб стати тим ким хочеш.

в дерев з'являється тінь,
я бачу червоне сонце на горизонті.
знайдеш мене в полі де цвітуть маки ,
там ,де у намальованих будиночках ,
щодня співають пісню землі..

солоні повіки після зради,
поки пастух спить, давай втечемо брате,
озирнись,ми йдемо в нікуди, щоб пролитися дощем,
це наша мета.

тобі не вистачає одного кохання, на ціле життя,
і ти за ним біжиш, щоб вбити,
так порожньо в твоїй гнилій душі,
мої молитви летять тобі на допомогу.
так багато переказаних слів,
так багато у світі світла,
народженого в тілі зірки.

коли ти засинаєш я йду,
повз силуети в диму, повз будинки.
дивна мелодія проникає крізь вікна,
замінює тобі шум вулиці і мрії.
літак глузує з неба,
літакам це дуже треба,ти знай...
ми йдемо вперед,
під ногами тендітний білий лід,
ми йдемо в нікуди,
щоб пролитися дощем,
це наша мета.

затягни тугіше ремінь безпеки,
ця дорога веде в "пекло".
думки про смерть ,заставляють жити...?
ніщо не істина ,все дозволено.
так і можна вбити...
вбитись...заснути й не прокинутись.
прискорений пульс-
твої очі брешуть...
бачать те,що хочуть.
довірливі ,так легко обманути.
невже ,хочеться все втратити?
хіба це твоє призначення?
крівля протікає...
здоровий глузд сказав:"- допобачення."
просто прости,кермо відпусти,
нехай горять мости...
набравши висоти-
все розяснилось, завмерло,
на якусь мить..
спалахи світла..
затим стрімко вниз.
знову стіни,знову банальність...
монохромні - люди та будівлі.
білий оксамит,сірі будні...
неврози ,морози,заноси,
щипає за носи.
заносить і виносить мізки,
тільки попроси.
довбаний стаф палить вени,
розширює зіниці.
яка тепер різниця,чорне чи біле?
болю нема,німа зима,нема нікого...
так порожньо в душі,кімнаті.
земля перестала обертатись.
не втримавшись ...
привіт підлога...
він не пручався.
так і не піднявся.

ця весна буде без тебе, брат.

Антитіла дадуть збій перестануть захищати
Дійшовши до кінця будемо СМІЯТИСЬ
Ми заснемо і почнемо все з початку
До останньої ДУМКИ від першого КРИКУ

Десь там далеко ДІМ з піску та туману
Керована імпульсом вода залишає сліди
Наша СТЕЛЛА там цілує океани манить
Вона приведе нас всіх туди

СПОСТЕРІГАЧ ось хто ТИ
Творець власної реальності
ЛЮДИНА це тільки оболонка
Інструмент дарований тобі

Усвідомивши це ДВЕРІ відчиняться
Матеріальні цінності знеціняться
Ми побачимо істину КРАСУ
За межею часу та простору

Хімічні реакції в ХРАМІ
Ось що нас робить нами
ТИ це створив а сумніви перевіряють на міцність
Пірнувши у НЕЗКІНЧЕННІСТЬ відліку нема
Одна категорія ВІЧНІСТЬ

анігіляція еротроцитів,
рвуться волокна...
цвіт вишні...
метелик покидає кокон..

цятка на крилі,
я був нею ...,
так з першим криком,
народилася ідея..

загадка - загорнута в таємницю
і захована в скриню..
все це давить в скроню...
хімія - сором з кров'ю..

не можу втримати цей день...
слабкий...
зрозумійте мене...
я не витримую!
як йти цією брехнею, відкрито?
що зробив не так?
ця невизначеність, поглинає.....
не можу втримати форму на цій стадії
більше не...
все?
живий ж...визнайте мене !
я втрачаю розум,
щоб йти цією брехнею, відкрито..
що ж роблю не так?

на смак – сіль,
на дотик – біль,
я вже не я,
сам не свій.
стріли в ціль,
цілий світ,
кров і піт
в обмін на одяг і хліб.
здалось...
ні, це точно не я,
і це не та земля…

залізобетон...холодна будівля.
будівля?...там з ранку був я..
кінець дня.
йду туди,
на дверях число 33..
зайшов і загубив майбутнє…
спогади...
друг тільки вона – тишина .

22-й лютий
кличе мене до себе.
втекти та забути..?
сутінки...сигаретний дим,
вкрадений блокнот, пару рим.
голоса за стіною
понижують тон
спокій?..сон?...

прокинувшись там –
у вікнах туман
сірий ранок..
вологість...
така схожа несхожість..
така сумна повість.
їх голоси замовкли
тих, чії фото від часу пожовкли.

підїзд, сходи
вгору? ех ! немає виходу..
поволі вниз,
криза...
витримай карниз
того, що повис...
блять! що за думки..?
ідіть геть...там ж ще роки,
ідіть геть!
забирайтесь, прошу.
ви просите більше, ніж я можу..
більше, ніж те , на що я здатен..
витрати...
втрати...
числа...
дати...
так багато чув про незбагненну силу,
буцімто все можливо,
та все, що знаю – біль,
все, що відчуваю – зливу...

так ... і знову зайшов туди –
кінцева...тут не їздять поїзди,
кораблі сіли на мілину.
чому, чому, чому?!
розбудіть!..розбудіть мене від сну.

тінь? віддзеркалення? звук!?
ти не спиш, мій друг!
і не спав ніколи,
тому думки такі і відчуття ,що хворий..
лягай, відпочинь, почекає лютий
і ці сльози і цей біль..
ще не причина ,щоб все забути..

Емайн Маха. Її холодні камені
І зелені пагорби журби
Співають все ту ж пісню
Хвилями запашної трави,
Що і в часи Еохайда Мугмедона
Та його гордих синів –
Бряна, Айліля, Фіахра, Фергуса
та Ніла – короля королів,
Якому сама Влада
Подала воду з криниці вічності
Наповнивши глек пам’яті
Явившись мисливцям епохи,
Що заблукали у нетрях буття
І старою потворною,
І прекрасною дівчиною.
Суха гілка тису
Посеред оберемку хмизу –
Це твоя забута легенда
Країна Трилиснику
І Священного Каменя!
Я друїд-коваль віщую
Знаками мальованими
На білому камені Улада,
На підвалинах дому Дінн Ріг:
З білої піни хвиль
Прийде на землю Ірландії
П’ятий Мананнан –
У променях слави
Вісником Волі.

Яка різниця: бути чи не бути,
Сміятися чи плакати, як верби,
Що плачуть над русалкою опівдні?
Яка різниця: підкорятись долі
Чи не коритись? Я її не бачу.
А якби бачив, то яка різниця?
Я, певне, вже не я. Я не існую.
Світ, що в мені, зруйновано до решти.
Чвалаю згарищами, відчуваю сморід,
Волого-прілий голос збайдужіння.
Події, наче брудні щуренята
Попискують, псують ґаздівське їдло
І гинуть від отрути випадково.
Мені не жаль того, що вже минуло,
Лише того, яке минути має,
Бо в ньому відчуваю новий глум
Над сподіванням ницого життя.

А ти кажеш пане товаришу степ... куца наша свобода між доконечністю панування голоду та випорожненнями а ти кажеш... бо навіть тут де ми лежимо і чуємо як молиться море ніч приходить у чорних рукавичках і душить тих хто не зміг заснути 2012р.

Вона збере у долоні крихти твого крику і доки вони не висохли не стали твердими та колючими вона викине їх за вікно нічійним птахам... 2013р.

Кажуть, ластівка одна весни не робить.
А якже бути тій пташині,
Котра весну настільки відчуває,
Що вже не може не летіти
Навіть туди, де ще і сніг, і холод?
Що їй усі оті перестороги,
Як паморочиться голова
Од пахощів терпких конвалій,
Од квітом вагітних вишень,
Од соку, що береза не спроможна втримать,
Од сонячного полиску кульбаб,
Од посланців небес – фіалок...
Сидіть в добрі й теплі із тими,
Кому все те здається божевіллям?
На чужині померти з туги за рідним краєм?
Ні, хай, може, доведеться і загинуть,
Та все ж миліш, коли на батьківщині.

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обидва.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була його кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.
P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я поринаю в глухий розпач.
Твої слова, що склались з протиріч,
Закрили суть мою... Пробач.

Так легко падаю, далеко відлітаю,
Думки свої ще далі відгоню,
Та легше не стає… Бо я кохаю,
Весни розп’яття спрагло обійму.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я так Тебе боялась розлюбити,
А нині сильна ця любов… І віч-на-віч
Отрути сильної тепер не оминути.

Стираю з ДНК Твої слова…
Але не можу: склались з протиріч.
Кохаю… знов… сльоза… Твої слова …
Тріпоче тихо крилами у вікна ніч.

Наснився знову Чорний ліс
ще сонце не піднялося
ще пахне ліс вологою нічною
дрімає досі
і я у ньому сонна
на пару з мамою маремухи збираю
по правий бік галявина
а вздовж дубина
така пречиста і покірно тиха
лишень прислухатись на мить
і чути
як спраглі комарі дзинчать
вигострюючи списи у польоті
як перешіптуються трави
тлумачать сни
що нині ночували
як вітер дуба чухає за вухом
а той від задоволення вуркоче
як випаровується вранішня роса
і невагомо повертається до раю
як дихає земля
на вдих мене притягує донизу
на видих вгору ледь не підіймає
і поки я до всього прислухаюсь
я забуваю
що я маремухи збираю

О, світе Божий! Нащо Твоя велич?
Щоб згіркла і зігнулася в сльозах?
Хто знову йде дорогою Твоєю?
Кого пустив Ти нищити Себе в літах?

Минає все: міраж слабкого щастя,
Страждань дітей Твоїх розпаччя золоте,
А Ти згинаєшся і двері відкриваєш,
Тим, хто забули, що покривдили Тебе.

Як важко дихати, коли ледь б’ється серце,
Коли на крові ще раз квіти зацвіли.
Хто бачить Тебе вчора і сьогодні
Махнув на все б рукою… тільки б коні запрягли.

Ти плачеш, засинаєш і не бачиш,
Як Твої ріки щедрі обміліли.
Тобі так легше, коли спиш? Хто знає…
В спіралі часу Твої душі обмаліли.

Вже зникла велич почуттів і націй,
Не так уже оспівується їх,
Бо Твоє серце вже слабке і плаче,
А мусить воно битись для усіх.

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.

Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…

(геометрична картина з натури)

Пружне стремління лінії на фоні червоного.
Повна з пульсації зіткана трапеція в ніжно рожевому.

Різкість пориву горба і
ласкава згладжувальність зливи.

Непорушність, несхитність бескида і
Мудра обтікальність дороги.

Груба неподатливість каменю і
всепроникна, всепрощальна усезаповнювальність води.

Перехід прямої чоловіка у
над формну податливість жінки.

Господь – у переході лінії.
Бог ховаєсь у вигині.

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Чого ти -
Дивишся на мене, богоборче?
Твоє шляхетне, витончене, творче…
Лише гламур, інноваційний бздур,
Який себе за нормативне корчить.
А я – правічне ! Я – Господній мур,
Перед яким падуть лукаві стріли,
Якого не перейдуть маловіри.
Протистояння Божому – абсурд !
Ти тут на мить попущене, на мить,
Допоки пес зневіри скавулить,
А в часі вже останніх поколінь
Скуштуєш краху вічного…
Амінь.

27.01.13

коли відпаде
останній шматок штукатурки
із нашого уявного будинку
цвістиме бузок або жасмин

бузок або жасмин
перебивають запах нафталіну
останнього що лишиться
від нашого уявного будинку
врешті
міль може перекваліфікуватися на бджіл
і полетіти запилювати квіти

там буде лавка
під самим кущем
на лавці дівчина

дівчина скрикне
— ти чого? —
запитає він
— бджола, —
скаже дівчина
— не бійся
це ж метелик
ти не знала?
міль — це метелик
ми поселимо його у своїй кімнаті
у своїй майбутній кімнаті
скаже він
малюючи будинок
на шматку старої штукатурки

2013

Мінілюди у мінімаркетах
Купують мінімум з необхідного.
І все за мінімальними цінами
На свій прожитковий мінімум.
Мріють про мінівени,
Радіють в житті мінізмінам,
Хочуть, щоб їх цінували,
А не оцінювали, як мінімум.
Дівчина в міні-спідниці
Тримає за руку хлопця.
Вона вдома йому робить міні…
Хоча в нього думки про максимум.
Люди у мінімаркетах
Кладуть собі в міні-кошики
Мінімум свого щастя
Й максимум з непотрібного…

Оксамитовими пелюстками губ,

Тебе торкаюсь...


Дихання тремтить від передчуття,

У глибині погляду очей твоїх

Тону, розчиняюсь...


Краплинками роси переливається

ніжність моя до тебе.


Білою хмаринкою

Насолода ввижається...


Втома забирає тебе від мене...

Спи, любий...

Напиши мені листа
Такого як я тобі писав
Напиши мені листа
Такого як я давно чекав
З простими словами
Без натяків сексу
Без поцілунків також
Ти ж не моя…
І звісно, не твій я!
Напиши мені листа
Про те як ламає тебе
Вночі від алкоголю
Як тобі хочеться шаленої любові
Напиши мені листа
Коли зранку помираєш від головного болю
Попроси мінералки у мене
Попроси запальничку у мене
Попроси обійняти тебе
Попроси тюльпани, червоні тюльпани
Які ти любиш більше за все
Я принесу
Лиш напиши мені листа
Про свої потреби
Я тебе не пошлю
В супермаркет через дорогу
Напиши мені листа
Просто так,
Без потреби.

Хочеш намалювати День? -
Намалюй Вікно
і сонячне світло у ньому.

Хочеш намалювати Ніч? -
Намалюй Вікно
із яскравими зорями
на темному оксамиті неба.

Хочеш намалювати Смерть? -
Намалюй Вікно
із розбитими шибками
і чорнотою порожнечі.

Хочеш намалювати Життя? -
Намалюй Вікно,
яке сяє
теплим вогником рідної домівки
у безмежному просторі Всесвіту…

29.04.1998

Страхи забулись. Відважно ступаєш.
Ще кілька кроків і сьоме небо:
здається, бачиш, цілуєш, торкаєшся,
тобі так мало для щастя треба –
знайомий голос, бодай у слухавці,
«моя маленька», щоб далі рухатись.
«У тебе вийде, не падай духом», -
якась магічна прихована сила
в Його спокійну тональність вплетена.

Моє Натхнення так спить красиво,
шукаючи небо.
А небо у Нього всередині.

23/01/2013

Моє серце
В полоні твоїх долонь...
А битися мало б у грудях...
2013

Неділя моя не свята, ти приходиш до мене
Із пивом в руках, тягнеш мене за гриву
А я падаю на коліна перед тобою і пивом
Я курва, раб. Маючи здорові нирки.
Пізнаючи смак гріха. У місті Лева
Я дихаю щоб пізніше закурити
Швендяю зимним містом, шукаючи притулку не вдома.
Відчуваю себе, п’яним Данилом Галицьким.
Який в пошуках своєї кобили
Встигає «назюзюкатись» до пів п’ятої
А потім тримає себе у тонусі, щоб пізніше згадати слово "бодун".
Я втратив мрію, точніше пропив
Я хотів мати поїзД, і возити в нім співаків.
Таких як бременські музиканти, з ослом на чолі.
І щоб знайомий барабанщик не товк по столі.
Я хотів мати дівчину, яка б кохала мене
Пила мене як п’яниця пиво, п’яніла від віршів моїх
Яка б забула про завтра!...і вчора
Щоб жили сьогодні, пили вино на вечерю,
А на сніданок їли яєчню або мівіну
З вином що не закінчилося і не закінчиться.
Але при чім тут Неділя?!
Я почав писати про Неділю, а дійшов до дівчини
Курва, чому я не можу написати про щось одне.
Курва, чому я маю згадати завжди про дівчину.
Курва, чому я ніколи не писав про літо.
Курва, забагато питань, курва!
Неділя день який не піде від мене без алкоголю
Неділя день який напоює мене до забуття
Неділя, курва і дівчата
Плюс два не використаних презерватива
Задумайся, курво, схаменись, тобі лише вісімнадцять
Курва, куди ти заліз?!
День не хоче відходити, ламається як…целка.
Налий собі яблучного соку і пий.
Не пиши більше, просто пий яблучний сік
І не думай, не думай про Неділю, не думай про дівчат
Просто пий сік і сиди тихо щоб ніхто не просік
Твої солов’їні очі, які дивляться у бік
На тих двох Чік
Які п’ють вино по п’ять гривень за п’ятдесят грам
Тільки не думай про них
І про тих два презерватива
Тільки не думай об’єднати це все…
Ти закурюєш цигарку
Мабуть вісімнадцяту цигарку
Дивишся на годинник, потім на дівчат
О пів на десяту вечора
Ти докурюєш цигарку
Мабуть ти докурюєш вісімнадцяту цигарку
Підносиш своє змучене тіло
Змучене Неділею
І йдеш…

Мене кинула дівчина,
Ну як кинула, просто кинула мені есемеску
В якій чітко було написано
Що вона мене кинула
Я ще місяць тому знав що вона мене кине
Тобто дозволить пити алкоголь
Дозволить пити багато алкоголю
Ну ти розумієш, яке це відчуття
Коли тебе кидає кохана дівчина
Тих пару слів в есемесці,
Як з ноги в груди
Коли ти думаєш:
Блять, за що?!
Зараз Осінь,
Холодна Осінь,
В таку пору я дуже замерзаю, а часом і задихаюсь
Мені було тепло в душі
Коли знав що мене ще хтось любить крім батьків
Насправді я не дибіл
Я просто поїхав у Львів
І я її прекрасно зрозумів
Що тут дофіга кльових хлопів
Так само як для мене бабів
Що життя кольоровіше, коли ти кожного дня міняєш шкарпетки
Коли ти їздиш різними маршрутками в один маршут
Коли ти стараєшся відламати компостер в тролейбусі
Життя стає кольоровіше, коли питаєшся в міліціонерів як пройти в дурдом
І за сигарети тебе не пиняє ОМОН.
Життя стає кольоровіше…
Я зрозумів!
Що мене кинула дівчина
Це ясно як Божий день
Тобто хріново, що вона мене кинула
Не чекав, але життя продовжується
І треба жити, все ж таки, головне – не почати пити
Триматись тротуару, реагувати на світлофори,
Курити виключно важкі сигарети,
Шукати близькості в поезії і музиці
Старатись мовчати… тобто не кричати
Проїбав! Тепер мовчи.
Тобі залишилось забути лиш її запах, і ваші плани на літо!
От і все!
Ти головне протягни зиму, в компанії теплих дівчат
Щоб гріли коли зимно,
Щоб лягали біля тебе коли ти спиш,
Щоб цілували при зустрічі і бажано в снах
Ти головне протягни!

Розповідай
Після третього разу
Тендітні твої історії
Осядуть
Як старі міста
І стануть
Історією
З неточними датами
З приблизними назвами вулиць
Стануть скелетом
Який
Обліпиш м’язами емоцій
Які
Обплутаєш нервами причин
Які покриєш загрубілою
Шкірою досвіду
Розповідай
Крізь стіни
І попри вуха
У стінах
Вдячним – подрібнено
Іншим – дозовано
Про те як
Жив
Животів
Пережив
Розповідай
Бо у кожного
Має бути
Власна
Історія…

Вони будували вежу зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості?
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути,
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть, як свічка,
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять, як книги,
У яких зітліли сторінки,
Як манускрипти,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про ці племена,
Про людей минулих часів,
Коли я теж піду у Ніщо?

ізкипало снігами розбілосніжене першомороззя
кровосхлипнуло сонце льодосердно шумів океан
семицвітнозагравно камертонило серце в тривозі
преспокусницьку трель всеперешептом скиглив туман

змієвітер стогнав і донебно здіймалися хвилі
запаліла розлітно роздівочена кровна сльоза
ти медово-густінна глибокосочиста в екзилі
сладовійні смакоти ховала у надра терзань

розприроднене его ясніло довершеноцвітно
мудрословила думка у світлотерзанні октав
ти була розсвітАнково –зоремолочнo - тендітна
і тебе сонцеоку хіба гнучкозмій не впізнав.

вся у вітроплащах в ночепрядді - огонь рудокосся
шал гітаробедра і мана повнодзвонних грудей
прірвовпадини дум вібросердя що тремом зайшлося
передкроки косаторозпусні у невідь веде

щастєносице любого м"якоотавного ложа
твоє серце стривожене наясновидило бід
і гадюкоруками сичить зкожнокутна загроза
в завірюшено-драмовій білій ізнебній добі

сажохвилі у битві міжнебно-земській десь далеко
духопрядно зміючить безрухоінертна ця мить
ти лише не тривожся у пОру оту безлелеку
й перецьмоки словесні надалі даруй нам.
Щасти!

15.01.2013

*курсивом виділено новоутворені Роксоланою лексеми, вибрані з її поезій.

Неначе тінь – примарною ходою –
звучить мій день.
Не знаю я, хто запросив тебе сюди –
в мій сад журби…
Я не шукала твоїх поцілунків.
І від безглуздих долі подарунків,
я відмовлялась…
Червоним саваном мої думки
зайнялись…
Ми закохалися?
А хто ж це «ми»!
Горить так смішно у вустах зими
самотній промінь –
Беззвучний гомін -
відгук самоти…


У храмі мрій троянди щастя зацвіли
І розбудили враз і пристрасть, і свободу…
Руками ніжними у небо потяглись,
Пелюстками кохання впали в чисту воду.
Світило сонце – пестило воскреслий сад,
В повітрі райські ангели співали…
Слізьми у небо полетіли тисячі троянд –
Бо про любов свою вони не забували.
І знов зажурений той храм з каміння,
Наповнений і смертю, і життям…
У глибині його ще жевріє палке проміння,
Яке колись про почуття свої розкаже нам…

Це все для тебе лиш слова…
Їх у стіні забутій шепчуть легкі тіні…
В зелених вічних паростках живе душа…
В зелених паростках гуляють звірі сині…

До тебе ще приходить каяття?!
Веселкою із барв самотніх і безсмертних?!
Ти плачеш?! Плачеш… символом життя...
Ховаєшся в словах відвертих?!



Коли твої слова давно забуті.
Коли в душі вже не палають почуття, -
Коли як вогник ще нескореної люті
Горить нестримно все твоє життя.

У хвилях смутку тонуть білі руки,
Так стрімко лине пісня в небуття…
Коли позаду вже гіркі розлуки,
Коли залишилося тільки «ти і я».

Стежиною між спілого колосся
Пройду я тихою ходою…
Нестримно вітер гратиме моїм волоссям,
Коли зустрінемось з тобою…

У золоті казок ми долю заколишемо,
На крилах злинемо у небо – до богів,
Ми візьмемо з собою тільки щастя тишу,
І кошик незбагненних, вже забутих снів…


2010 р.