Проснувшись, ты чертовски хороша,
Необычайна всей своей погодой,
Всей солнечной природой, всей волной.
Воздушной чередой приготовлений
Ведёшь себя в мелированный день,
Где мелочи верны тебе.
Цветастый,
Недавно волновавшийся, что кречет,
От нежных чувств
Почил твой попугай.
Все линии твои наперечёт
Разбрасывают смелое богатство.
Твой лес подстрижен,
Как французский парк,
Но звуки в нём -
Скорее по-английски.

2012

Ты любишь сказки, и я их очень люблю.
Эту сказку, тайной покрыта она, тебе поведаю.
Под ослепительно яркими лучами полуденного солнца,
Взявшись за руки, мальчик и девочка на песке резвятся.
Они совершенно обнажены, а их веселый
Беззаботный смех громко звучит далеко вокруг — дети...
Возле них видна старая кирпичная стена,
Местами полностью занесення песком, полуразвалившаяся.
За стеной начинается берег глубокого моря, спокойного и сто–ясного.
Прозрачные волны раскрывают свою глубинную тайну...
2012г.

земля на початку була трохи безвидна,
але зовсім не пуста –
на ній росла праісторична папороть
і водилася всіляка химерна живність.
перелесник у зеленому затінку
награвав на черемховій сопілці,
мавки прали полотна у струмках,
а дядько ох мирно
займався селекцією мухоморів
у власній неоновій теплиці.

земля була запашна
і цілковито приручена.
мама щовечора кликала її
пити парне молоко,
а світлячки збиралися
під її подушкою на нічліг.

їй би тоді і в голову не збрело
(ні за яких обставин)
чого-небудь хотіти чи шукати.
світ обертався навколо неї самої,
вона ж бо вірила тому, що бачила –
і зоставалася непорушною.

але якось вночі ангел прив'язав
до могутнього стовбура дерева,
що росте в центрі галактики,
рубіновий ліхтарик –
її вільне медвяне сонце.
епоха, коли воно щоранку
черпало трохи вогню на сході,
щоб вилити його на заході,
закінчилася.

і земля… не те, щоб зрушилася…
по суті, нічого так і не змінилося,
тільки я тепер точно знаю,
що мій світ обертається
навколо тебе.

Любов, як — небо, воно безкрає.
Живе у серці і бентежно грає.
Її голос — наче спів дощу,
Сонячні промінчики радісно п*ю.
Так зростає щастя моє,
Бо серце, як троянда, пити хоче...
2012р

Здавалося – читала тебе напам’ять,
Здавалося, що знаю кожне слово,
Здавалося – пам’ятаю безповоротно,
Здавалося – читала тебе напам’ять.


Я знала кожну весну,
Кожну усмішку твою.
Я знаю твої очі,
Сині опівночі.

Я пам’ятаю твою міміку –
Веселу на лиці.
Я уявляю тебе по вулиці –
Рука в руці.

Шепочу осіннім вітром,
Він обіймає тихим крилом.
Промайне осінь світлом,
Нам це все треба обом.

Зимою грітимемо долоні,
Лежатимемо на сніжному лоні.
Заглядатиму тобі в очі
І шукатиму літнє небо вночі.

Здавалося – читала тебе напам’ять,
Здавалося, що знаю кожне слово,
Здавалося – пам’ятаю безповоротно,
Здавалося – читала тебе напам’ять.

1:43
29.05.12.

Вечір бритвою місяця
Відрізає скибку
З буханки життя.

27.05.12

Дивне тремтіння пройшло по хребту…
Ніби легенький електричний розряд,
Ніби голки інею – покололи між лопатками і
Зникли.

Щось має відбутися…

Навіть повітря в кімнаті було не таким…
Воно електризувало волосинки на шкірі так,
Як це робить синтетичний одяг.
І якби це відбувалося вночі,
То ми могли б побачити іскри,
Що спалахували між нашими тілами.

Це небезпека.
Вона відчувалася фізично,
Але ми не розуміли її природи, її сутності,
А просто відчували,
Що щось тут не так.

«Певно, буде буря», - подумав я.

Вітер збирав хмари над будинком,
За вікнами повільно темніло.
Але раніше передчуття бурі
Ніколи не було таким тривожним…

Моє хвилювання передавалося тобі.

Новий запах лоскотав ніздрі –
Запах невідомої тривоги.
Він змішувався з випарами тіл і нагадував аромат
Свіжої крові.
Навіть піт на моєму чолі був іншим.
Холоднішим.

Ми не могли зрозуміти: від чого?
Адже він (саме так ми називали твого чоловіка) сказав,
Що прийде о сьомій, а тепер тільки четверта…

Але у нього є пістолет…

У наші душі повільно заповзала гадюка страху.
Так риби в акваріумі відчувають наближення землетрусу,
А квіти перед грозою закривають свої бутони.

Твій бутон ставав щільнішим.

Насолода була блискавично-яскравою і не схожою
На всі попередні.
- У нас кожного разу інакше, - сказала ти
І, ніби у підтвердження цього,
Я підхопився з ліжка і одягнувся з таким поспіхом,
Як ніколи раніше.

Я вийшов,
Залишивши тебе у обіймах терпкої чоловічої аури.

Ти сховала сльозу,
Проводжаючи мене поглядом і стриманим помахом руки
Зі свого балкону,
Продовжуючи тремтіти,
Пульсуючи коханням,
Зберігаючи тепло мого подиху
На тілі,
На вустах,
У волоссі…

Не встиг я відійти від будинку і кількох десятків метрів,
Як отримав смс-ку від тебе:
«Інтуїція нас не підвела».

Дякувати небові,
Яке саме у цю хвилину
Розродилося
Бурею.


07.09.11
27.05.12

Нещодавно вийшла у світ поетична збірка нашого колеги по перу Сонця Місяця, з чим його і вітаю! :)

Подальших успіхів і натхнення!

Нет ничего во вне меня,
Ничего нет кроме меня, ничего извне я познать не могу,
Ибо все это Я.
Но это Я скрыто от меня;
Его достичь и исполниться Его познанием,
Слиться с Ним — вот цель моя.
Я это Высшее Лучезарное Я.
Я есть мой Бог, я есть прообраз Я,
Таящий в себе все величие будущего, —
Это зародыш Я.
2012г.

Так мало бути, чи як…
Вона все правильно зробила,
Розпустила інші вітрила,
Перші сховала на знак…
На знак скорення долі,
Чи наперекір цікавим.
Не рухайте її застиглих ран,
Вони зашиті її висохлими сльозами.
Не треба порівнювати з іншими,
На них не схожа. Не та…
Вона, та сама ідеальна,
Котру грішною зробило життя.
Не змочуйте ран
Її ж власними сльозами.
Вона все правильно зробила,
Розпустила інші вітрила,
Незнаючи напрямку вітру
І передбачаючи ураган…
Без нього - ніяк.
23:13
26.05.13.

коли я кажу, що ми, як два вуха –
повернуті в різні боки і тому не чуємо одне одного,
ти заперечуєш: ми не два ока,
і нам не треба дивитись в одному напрямку.
можливо, ми – дві руки,
що одна з них, тримаючи книжку,
не розуміє, для чого інша гортає сторінки, –
такі однакові, але такі несхожі…
що у нас спільного?

якось стара зморшкувата дорога,
що курила люльку, сидячи біля замшілого каменя,
сказала мені пізнім надвечір'ям:
ваші тіла – два черевики:
один не має смислу без другого,
ви все життя доганяєте одне одного,
то відстаючи, то випереджаючи –
бо лиш так ви рухаєтесь.
і тільки той, хто одягнув вас, – птах…

Холодна пляшка пива.
Зігрію її руками.
Тривіальна і проста
Вбивча пляшка.

Я не знаю правди,
А ще гірше – майбутнього.
Я боюся докорів сумління,
Я боюся твого докору.

Я не боюся смерті,
Але вона мені непотрібна.
Тебе зараз нема…
Я чекаю, коли ще нема прощання.
Сльози на пероні…

Напевно непотрібна,
Але не до кінця.
Бажання бути з тобою –
Ставиш прозору стіну.

З тобою стану
Перестиглим фруктом,
Який вчасно не з’їли.
Може краще не цілуй?

Всеодно кондуктор
Каже прощатися.
Всеодно несправжній цукор,
А про мед і мови нема.

Свічки і шампанське,
І твоя тепла рука.
Здавалось б вже не одна.
Вечірній Харків.
Година за годиною
І вже прощатись пора.
Мовчала, щоб не плакати.
Купе. Заридала.
Одна.

Холодна пляшка пива.
Зігрію її руками.
Тривіальна і проста
Вся наша правда.

26. 10. 11.

Небо, люди і вкотре небо:
сміливе синє, спокійне сіре.
Маленька мрія — на мить до тебе,
бо щось пульсує життям між ребер.
Не вірю людям.
Тобі я, здається, вірю.

Люди, небо і щось між ними.
Буває, бачу, як Бог сміється.
І те, що люди назвали серцем
живе сьогодні від слова до слова,
дзвінків замало.
Потрібне диво і душ розмова.
Мабуть, про щастя
Або про зливу.

Люди, небо і знову люди.
Небо вічне, а мрію розбили.
Нікотинові краплі живуть у грудях,
шкідлива звичка, відсутність сили.
Рим, здається, вже більше не буде,
а слова залишились.

25.05.2012р.

Долу нічна перина стелиться,
клапті білі, клапті чорно-блакитні
поля латають, жовтою ниткою сточені.
З долу гуляє стукіт, чи-то з гори котиться -
я чую це, і значить ми вже близько.
Може день, може два.
Як удари м'яча знадвору,
або крові у вухах, я чую це,
а значить ми близько.
І буває, що погляд
раніше повік розклепиться:
долу лілеї похилені,
чи-то небо згори сміється,
що не стріченим погляд залишився.
Я бачу це, і значить ми вже близько.
Може час, може ще.
Пальці тремтять, мов язички лілей,
до губ доторкаючись,
я бачу це, а значить ми близько.

Що буде далі? Власні назви
полів, які перетинаємо,
і безіменне просторе вариво
туманів, що ми назвемо домом,
і наші вірні пси по іменах нас кличуть,
від радості закиглять
із думкою про нас -
ми будемо вже вскоро.
Ми ближчі, ніж гадали.

1.
Перетинаю кордон і
Думати
Починаю.

2.
Усі нас люблять і
Проковтнути
Прагнуть.

3.
Повертаюся додому і
Жити хочу
Далеко.

4.
Люблю країну свою і
Себе любити
Бажаю.

5.
Знову їду туди і
Спокуситися
Не боюся.

23.05.12

Коли жовтизна покидає небо,
її заманюють в будинки,
і там вона стає червоною
і теплою, рослинною, брунатною,
та людям набридає:
вони її вертають у метал,
щоб стати темними, вдихати акварель.

А трішки жовтизни висить знадвору,
прип'ятої самотньо до стовпів.
І слідують за жовтим джерелом автомобілі.

Коли ми йшли низиною, над нами
були громади хмар дощу,
збиралося довкола світло із дерев,
із їх склянúх таємних порожнин,
і кольори, мов цинкові були й вологі,
занурені, погодні та заплямлені,
із чорними проріхами
і світлим тополиним смутком.

Єдина жовтизна згорталась,
як свіже масло на сталевому ножі
в післявійсковому кафе: це квіти касії,
м'які кристали із язичками, змоченими в тмин -
вершкові пагорби квіток на зелені,
окроплені водою.

Все знає сенс буття,
крім мови.
Він - це єдина мудрість, яку мають
дерева, ріки, і планети, й час.
Вони її передають невпинно,
як все у всесвіті передає.

І навіть це нікчемне тіло
живе його частиною, і мало би
всі почесті, якби ж то не тупа
свобода, мого розуму, що мовить.

його юність - "17 миттєвостей..."
у 17
квіткова сукня сусідки
сорочка у синю клітку
квітка
із клумби сільради
слова із трибун про "нада"
червоні гучні паради
і "Собор" Гончара
переписаний від руки
роки
його молодість вічна
як віра
у краще
у наше
у те що червона чи синя
чи яка і котра вже паща
ніколи не знищать руки
яка перепише "Собор"
як тоді
у 17
в гуртожитку політеху

Фронтові листи –
наче ластівки з перебитими крильми.
Мов поштові голуби,
що не знаходять адресата
між пунктами Війна – Мир.

Фронтові листи – теж ветерани:
обпалені, зігнуті, пошарпані,
з рубцями і ранами.
Слухали гармати і чули душі.
Гіркі грона горя…

Вчитуюся…
У історії нерозбірливий почерк –
Лікарський.
Лікуємося дозами часу:
рік –
життя –
вічність…

10.05.2012.

==Просто Шестирядник для Тебе, Дорогий Мій, Аби Розказати Що за Цікава Річ Трапилася зі Мною Поки Ти сидів удома, Погладжуючи Спину Дружині==


Марсіянин ввалився із вікон французького типу прямо мені в ліжко минулої ночі,
Він не дуже від тебе відрізнявся, любий, хіба що
волосся в носі мав зелене, а не коричневе, і в лівій руці стискав дев’ятидюймову супутникову антену (трохи більшу, коханий, від тієї, що в тебе) – але
менше з тим, - він вибачився, що так несподівано завітав – а я запросила його побути трохи,-
так, знаєш, поговорити про те про се, - про життя, любов, губну помаду, - тож він згодився і, власне, вийшло так, що він залишився у мене на ніч (на випадок, якщо це тебе цікавить, коханий, - ні, він нічого зі мною не мав),
ми лиш сиділи, нудячись, і, знаєш, ніч ставала все душнішою, так що я винесла для нас тарелю морозива з горіхами – він її прямо вилизав, геть як місцевий, милий, і

потім, коли ми грали в захоплюючий твістер на веранді, він підняв очі догори і
помітив, що у мене все ще висять різдвяні вогні, посеред березня. Вони там,
(я сказала) бо я завела одруженого коханця (це ти, мій дорогий супутнику)
так що Різдво тепер – щодня, ура! (дорогий мій, я не сказала, що кожної ночі –
ще й Пасха, коли ти розпинаєш мене, коханий). Я бачила що йому подобаюсь. Тримаючи свою
антену, він стиснув її трохи сильніше, і запитав чи нема часом якого


шансу його маленькій старенькій марсіянській персоні зазнати Земної любові. Я маю кілька одиноких товаришок (відповіла я) і
вони таки у розпачі (не те, що я, коханий) є шанс, що вони не випхають тебе з ліжка – залишся
із котроюсь із них і досить скоро, однієї ночі, ти випробуєш ту дев’ятидюймову антену


несподіваним для тебе чином; не так вже й багато жінок одержують дев’ять дюймів антени
(я йому сказала), насправді, деякі її й не мають зовсім. (ось у чому мені поталанило, правда, коханий?) Спекотна ніч вже охолоджувалась, так що ми перестали звішувати ноги з веранди і
зайшли досередини, і тоді я побачила його валізи (там, біля ліжка) Ти не можеш залишитися
(сказала я) Мій одружений коханець має скоро навідатися, вже ось будь-якого місяця і


місце має бути вільним. Мене, може, навіть тут і не буде (сказала я) але
(коханий, я тільки ПОЖАРТУВАЛА) марсіянин образився, спакував свою антену,
ввічливо попросив скористатися моїм телефоном аби викликати таксі, сказав,
що йому і в голову б не прийшло залиши
тися й нашкодити в моїх любовних справах. Я запитала в марсіянина
чи, може, ще щось він хотів би узнати. Так, він сказав, А яким є
життя тут, на прекрасній Землі і
я відповіла Прокинься – життя тут паскудне! Забери мене геть, прямо в ніч


(Я сказала) але на той час уже був ранок, сонце сороміцько оголилося, ну і що говорити
він пішов (сам)(забравши свою дев’ятидюймову антену), а я сиділа собі на кухні і кипятила на сніданок яйця. Чому не пішла з ним, чому
залишилась (і ось, коханий, я
тут, холодна і без антени, чекаю тебе
приходь       в будь-який день       будь-якої ночі)



Carolyn Creedon - талановита письменниця й редактор, живе, і працює офіціанткою, в штаті Вірджинія. Цей вірш я надибала в збірнику і вільно переклала кілька років тому (продовжую працювати над сестиною далі), а нещодавно мені приємно було дізнатись, що поетка минулого, 2011, року, була нагороджена почесною поетичною премією і публікацією книги.



--------------
Оригінал:

Carolyn Creedon

Just a Sestina to You, Honey, Letting You to Know What an Interesting Thing Happened to Me While You Were at Home Rubbing Your Wife’s Back

A martian fell out of the french windows into my bed last night

He wasn't much different from you, honey, except the

hair in his nose was green not brown and in his left hand he clutched a nine inch satelite dish (that's a little bigger honey that the one you clutch) – any

way he apologized for dropping in like that - I asked him to stay

you know, chat for a while - life, love, lipstick - so he did stay

actually he ended up spending the night (in case you are wondering honey, no, he did not get any)

we just set around thumbwrestling and well the night was getting hot so I got us a dish

of butter pecan ice cream - he really lapped it up like a native, honey, and



then as we played a rousing game of Twister on my deck, he looked up and

noticed that the Christmas lights were still up, in March. They stay

up (I said) because I've got a married lover (that's you, my little dish)

so every day is Christmas, hooray! (honey I didn't say how every night

is Easter how you've crucified me baby) I could see he liked me, the

dish he held, he clutched a little harder and asked if there were any



chance for his little old martian self to experience any Earthly love. I have some single friends (I replied) and

they're pretty desperate (not like me honey) the chances are good they wouldn't kick you out of bed – stay

with one of them and pretty soon one night you'll get to try out that nine inch satelite dish



in a way you haven't thought of; not many women get nine inches of dish

(I told him), matter of fact, some women don't get any.

(that's where I'm lucky, right honey?) The hot night

grew cold, so we stopped hanging by our ancles from the deck and

came in and then I saw his suitcases (there, by the bed) You can't stay

(I said) My married lover could be by to see me any month now and the



place has to be empty. I might not even be here (I said) but the

(I was JUST KIDDING, honey) martian got huffy, packed up his dish,

asked politely to use my phone to call a cab, said he wouldn't dream of stay

ing and messing up my affairs. I asked the matrian if there were any

thing else he wanted to know. Yes he said, How is life here on lovely Earth and

I said Wake up - it sucks! Take me away, into the night



(I said) but by then it was morning the sun was mooning us so any

way he left (alone) (taking his nine inch dish) and I sat in my kitchen and

poached some eggs. Why didn't I go with him, why do I stay (but honey here I

am dishless and cold, waiting for you to

come     any day     any night)



Carolyn Creedon - талановита письменниця й редактор, живе, і працює офіціанткою, в штаті Вірджинія. Цей вірш я надибала в збірнику і і вільно переклала кілька років тому (продовжую працювати над сестиною далі), а нещодавно мені приємно було дізнатись, що поетка минулого, 2011, року, була нагороджена почесною поетичною премією і публікацією книги.

Далеким трепетом хмарини
Зманіжиними і ламкими
Перламутрами
М’якогривих хвиль
У заході крайнеба
Розговілись дзвони
Ом – ми-и-и-и ...

О, зупинися мить!

На хресті антени – дивоптицею
Мов пісня вільна
І розіп'ята...
П’янка багряна далечінь
Стрімка стріла
Летить в кудлату глибочінь
Втопитися
У синяві ефіру –

Зупинивши мить...

Солодко-солодко
Тіло дримбою бринить
У ньому світ світає
Тілесності немає –
Бо є лиш синя синь
Лиш проминальна тінь
Життя що тлінь...

І мить!

Світлом душі
Долається пітьма
Немає нас...

Є мить!
Твоя...

Перед горою Богодосягнення стоїш на пересіченні.
Вибери для себе, кому служити нині?
Чи направо чи наліво підеш від «Т».
А гора «Т» і є «ти»...
2012р.

Всегда, помним о чаше Вселенной в груди,
О том, что вечность нас ждет впереди.
Любовь плотская — это внешнее общение,
А любовь святая — внутренне слияние...
2012г.

Мрії капітана кружляють до неба
І за обрій заглядають оком.
«Що бачиш там вершино зряча?»
І відповідь: « Там обрій бачу.»
Усмішка «Перлини» вітрильно сяйнула капітану .
Пролунало: «Вперед, за обрій і до краю...»
2012р.

Я старію на очах
Раніше, ніж сонце встигне
Встати зі свого ложа.
На моїх очах
Відбиваються сивими нитками
Зоряні відблиски,
Шрами тих зір,
Що тисячоліття тому
Вже згоріли
В них моя вічність,
В мені - їх минучість.

Зорі
Згорають на моїх очах
В них нема місця
Ні подиву,
Ані страху

В день, коли мені судилося
Згоріти,
Я надіюсь лишень,
Що десь будуть зорі,
В яких залишаться відблиски
Мої.
Моя вічність. Їхня минучість.

Між людьми найбільшого вартують, —
Життя й кохання — тіло і душа.
Щасливі ті, хто зрозуміє,
Що чистота любові — продовження життя.
2012р.

Я би хотіла побачити тебе,
Доторкнутись рукою…
Усміхатись з тобою…

Проводжати захід сонця
На зеленому коврі трави,
З термосом чаю і вина…
А потім залізти на дах будинку
І дивитись на зорі,
Нічого, ні про що не думати…

Тримай мене за руку…
Я так би хотіла тебе побачити…
Тільки хто ти?

Ти… ти приходиш як літо…
І йдеш так само швидко…
А я – чекаю, дивлячись у вікно.
15:53
19.05. 12.

Народжена, щоб народжувати.
Народила.
Народила сина.
Народжений, щоб жити.
Народжений для народжених.
Народити для життя…


Твій - тільки в утробі.
Тепер належить життю.
Він слухатиме твою колискову,
Усмішкою відповідатиме на твою,
Він піде своєю стежкою по життю.
Ти ж завжди будеш поруч:
За руку, думкою, поглядом.
Він називатиметься твоїм сином.


Народжений народженою…
Народжений для щастя.
Народжений щасливою.
Народжений тобою і ним –
Коханим.
16:07.
19.05.12.

Зеленогір“я теплий контур,
Зоря висока, тихі ночі,
Біля вогню пісні стрілецькі,
А ще –
електрострум
     од твоєї присутности.

Перехід, привали, втома,
Намет між лап густих соснових,
В якім заснути неможливо
Через
електрострум
     од твоєї присутности.

Ластівки очей тривожні,
І чари гір, тумани, грози
Все в жилах б“ються, нерозряджені,
Як і
електрострум
     од твоєї присутности.

1.
Розумію, що зрада – це голка,
Яка може повільно випустити газ
Із повітряної кулі нашої любові.

2.
Твоя недовіра до мене – це вода,
Що гасить полум’я під кулею,
Яка піднімає нас у небо.

3.
Я вип’ю всю воду,
Ти міцно тримай голку –
Нас у кошику троє.


17.05.12

Відкрий мені дива свої й усі гріхи свої, Європо!
Твої рівнини й гори, пляжі та ліси, пожовклі сторінки
твого довічно нестаріючого тіла, широкі груди й стегна-береги,
потоки сліз і насолоди гук у співі крихітних пташок на сході Сонця,
твоїх безсмертних мертвих і живих, великих і малих,
несправедливість і великодушність, нещирість і за правду на вогонь
маленький крок – для людства і недолюдства у вічність…
Скажи, скажи, не треба більше таємниць, не треба дурощів,
бо надто вже старі з тобою ми, твої загублені облудні діти,
пасинки твої, ще замолоду сиві… жертви і боги, по правді – гумус,
пелюстки квіток коротких весняних, підсічений під корінь колос…
То може, буде хліб? Пали вогонь, налий вина собі, та розкажи,
хоча ні час, ні місце не підходять аж ніяк на сповідальню,
проте коли те буде, вже коли, як у твоїх соборах ґвалт невинних,
ти розкажи, ти розкажи, і стане легше нам, зомлілим,
із ночі сходитиме день, ж бо вічно так ісходить сходом,
ти розкажи, і буде хліб, і буде щастя невимовне,
коли помре тягар із літ, заліза змішаного з кров’ю,
ти розкажи, ти заспівай, проти вогню свого безсила,
як в пекло падатиме рай, як рай народиться із пекла,
як хвилі ляжуть на пісок, на мармур, на папір, на шкіру,
зітруть війну, і мир зітруть, і заберуть усе в могилу,
залишать тільки пару лун від фресок і посеред тріщин,
вона летітиме все вище, допоки стане сторінок…
ці крихти віддамо птахам – нехай летять понад руїни,
не вберегти нам наше тіло, то хай у них воно – горить…

Напружені крила ніздрів
Виловлюють запах поту
У залі таємних подій.

Недійсна весна не плаче –
Плечем підпирає простір,
Печаль розпустила пасма
Й сіріє у ранах стін.

На кріслах лежать старезні
Гітари – ховають хмари
Гарячих і щирих сліз.

А музики вже немає…
Вповзає під шкіру повів
Терпкого єднання тіл.

У двері заносить чадом –
Жасмин стереже настій
Під стінами замку.

Ранок
Ховає сирий душок
У скрипи підлоги.

Знизу
Доходить беззубий голос
Минулих чужих кохань.

Парфуми століть помпезних
І пахощі днів розпусних
Стікають у душу трунком
І душать потребу йти...

У розкоші є прокляття –
Лишати гріхи на пам'ять…

16.05.12

Татко дивиться в очі,
Погляду я не ховаю.
Він читає думки мої, —
Добре це знаю.
2012р.

Весна промчала по вінця наповнена переживаннями...
Експресії обсідали нервові гілки,
наче горобці електричні проводи...
Порожніли упаковки
велокардину, новопаситу і валеріани...
Усі ці фармакологічні ласощі запивались
терапевтичним щебетом пташок,
райканням жаб’ячих квартетів
і твоїми життєдайними словами.
Камуфляжні посмішки захищали надійно і майстерно.
Зазирнути за межі фізичного тіла було неможливо –
за сімома замками ув’язнилась стривожена душа.
Твої обійми втішали – стримані і міцнющі.
Мої сльози висихали – гіркі і справжні.
Розмови про високі матерії
дивували недоречністю...
Правдива мудрість причаїлась у простому...

У розкішних канделябрах каштанів
жевріла надія на затишне літо...

Насмілюсь
до клямки,
що обпікає,
доторкнутися.
І відчую
шаленим пульсом
у скронях
Твої кроки.
Це не сон...

2012

Небо однакове в усі часи нашого буття.
Та, як замість Христа обирали Варавву,
Так і сьогодні, багато душ,
Що всотують чванливістью свої берега...
2012р.

Магнітне поле між нами заміновано.
Випусти, врешті, на свободу кілька тих слів,
Що причаїлися у грудній клітці, - і буде легше.
Ти перестанеш захлинатись мовчанням,
Проникнеш за лаштунки моїх поглядів,
Розплутаєш вузли моїх обійм і збагнеш:
Кохатись – фізіологія, кохати – дар.
2012

Матір
Облич чимало в світі нині
Вечір
Чомусь здається - ти єдиний
Вдячність
Чомусь завжди вона запізно
Пам'ять
Поквапся - завтра буде пізно.

2009

Я завела невидиму пружину,
І волю, й силу, духом напружила...
Єдині разОм, дорога одна — Четвериця,
Вона, для нас, на все життя.
2012р.

Совершенно неведомо вам, как я,
еще мальчиком плотничавший вместе со своим отцом,
воспринял, что существует более высокая жизнь
для Богорожденного-так называемого человеческого-существа,
чем перейти к человеческому существованию на краткий срок и,
в течении этого короткого существования,
быть раздавленным в пыль жерновами человеко-сотворенных законов,
суеверий и условностей, то есть бороться
на протяжении трех-четырех десятков лет такого существования,
а затем перейти на небеса,
к славной награде пения арф и псалмов;
подобное не может иметь какого-либо логического обоснования,
разве что в доверчивых умах тех,
кто в мои времена был с рождения
терзаем жречеством.

Совершенно неведомо вам, как, после этого великого пробуждения,
или внутреннего осознания, текли мои долгие дни
и ночи борьбы в уединении и тишине,
в полном одиночестве, внутри себя
и наедине с собой*.
Затем, когда мое ,,Я'' было покоренно,
пришел еще более великий и горький опыт
личного общения с теми, кого я искренне любил
и кому стремился показать свет, который сам воспринял;
я делал это, зная, что этот свет
пылает столь ярко, что освещает путь каждому чаду Божьему,
сотворенному Им и приходящему в этот мир.

Совершенно неведомо вам то великое искушение,
что принуждало меня отказатся, и стать плотником,
которым я мог бы быть, и прожить,
таким образом,краткий срок жизни
в изобретенной человеком иерархии и ортодоксальности;
вместо того, чтобы принять ту жизнь,
лишь проблески которой давало мне мое восприятие,
но и того было достаточно,
чтобы заглянуть за пелену и марево суеверий,
разногласий и неверия.

Совершенно неведомы вам те телесные муки
и позорные оскорбления, которые причинялись мне
моими собственными сородичами,
включая тех, кому я тщился показать свет,
мной воспринемаемый.
Неведомо вам, что воля, большая, чем моя собственная,
подкрепила меня
и позволила пройти сквозь эти испытания.
Даже не догадываетесь о всех тех испытаниях
и битвах, искушениях и поражениях,
через которые довелось мне пройти.
Временами я упорно сражался,
сжав кулаки и стиснув зубы, зная,
что свет по-прежнему рядом со мной,
хотя казалось, что это всего лишь слабый мерцающий лучик,
а иногда представлялось, что и этот последний луч
иссяк и мрак окружает меня.
Именно тогда нечто во мне становилось еще тверже
и сильнее, и затем сквозь тьму и тень
вновь прорывался этот свет,
столь же яркий, как и прежде.
Я продвигался вперед, и отбрасывал окружающую тьму,
и обнаруживал этот свет сияющим все сильнее,
пому что он затенялся лиш временно.
Даже когда эта тьма обернулась крестом,
я видел сквозь нее,
и окончательное пробуждение ликующего утра
превзошло понимание смертного человека,
обреченного на страх,
сомнения и суеверия.
Именно настояние этого восприятия влекло меня вперед,
исполненного решимости испить чашу эту до дна,
с тем чтобы я мог познать реальное
и связатьсю с Тем,
о Ком говорил.
Так человек, использующий свободную волю Бога
в единстве со своим собственным свободным мышлением и чистотою помыслов,
может доказать самому себе, что Бог божественен,
что человек, Его истинный сын,
сотворенный по Его образу и подобию,
столь же доподлинно божественен, как Отец его,
и что эта божественность есть подлинный Христос,
коего каждый человек видит и ощущает
и который пребывает в каждом
и во всех детях Божьих.
Сей истинный Христос есть свет, что светит каждому чаду,
приходящему в этот мир. Это Христос Божий,
Помазанник Отца нашего,- в котором,
благодаря которому и посредством которого
каждый владеет вечными жизнью, светом,
любовью и подлинным братством;
это истинное Отцовство и истинное Детство Бога и человека.

В свете этого подлинного понимания, или Истины,
вам не нужны ни царь, ни царица,
ни царский венец, ни жрец, ни священник.
Вы сами, в своем подлинном восприятии,- и царь,
и жрец, и священник;
и нет никого другого,
кроме вас и Бога.
Распостраняйте это подлинное восприятие,
чтобы вобрать в него всю Вселенную
и все ее формы;
и с вашей дарованой Богом творческой способностью
вы сможете окружить их восприятием точно так же,
как Бог созерцает и пронизывает все сущее.

Р.S. От автора:
изложенное мное више- речь Старшего Брата Иисуса.

В детстве мне снилась планета наша-Мать Сыра Земля.
Пронзала Ее ось меня.
Вошла в меня первая
заповедь Его:Я ЕСМЬ.
И сквозь испытания в миру
повела меня Его рука,
дабы по пришедшему Времени
из прошлого были услышаны
Его, для людей произнесенные, Слова.

Сегодня у меня много друзей.
Все они - поэты.
Они-мои учителя.
Как и все в миру, живу,
учусь и работаю.
Простой, обыкновенный человек
и предоставляю свои познания.

С Уважением, друг Александр.

*Шанти-Медитация

Я – біле пір’я твойого крила
Ти полетиш, і я є з тобою.
Ти трохи втомишся. Відстань мала?
Відстань велика! Ми – над водою.

Над видноколом чужих правд і змін,
Над кораблями, що в океанах,
Тут не питай, де є твій анальгін,
Не допоможу: рана є рана.

Твій, і це мій біль. Чи я не права?
Ти відчуваєш – я вже страждаю,
Я є твоя, бо тебе складова,
Пісню птахів тобі заспіваю:

Не долетіти не можем ніяк.
Вже бачу берег, як на долоні…

Ти наливаєш холодний коньяк,
Й пишеш мені у своїм телефоні:
«Скучив»...

Ну напиши. Невже так важко

2012

Сьогодні поховали тітку
Поліну.
Свята була.

І нині свято…

Багато родичів прийшло
І сліз багато…

Прощалося село
І щем
Стікав у душу.

Із сином поруч…
Що ж, таке
Життя.

Натужно
Північний вітер підвивав
Плачам жіночим.
Під окуляри чорні ми
Ховали очі.

І розійшлися…
Хто-куди –
Такі реалії.
Тюльпани всотували смерть,
Цвіли конвалії…

А правнучка –
Їй роки три –
Тримала свічку.
Весна грайливим потічком
Впадала в річку.

Думки у головах плелись –
Шукали сутності.
А душі мовчки берегли
Тепла її спокійних слів
Тонку присутність.

09.05.12

Мрію
Щоб ти була Всесвітом
Дотичним до мого
Через доторки і слова
Не паралельним світом
Не містикою
Лише
Іншим берегом тектонічного зламу
Із яким – надпровальний місток.

Роздивлятись тебе
У темряві планетарію
І опромінену ранком
На своєму плечі
Збуджену, збурену,
Зібрану з атомів пилу
У сіль землі.
Про Ph.D.
З усіх форм і деформацій
Зародженого
Відмерлого
Безсмертного
У тобі
А ще
Про Нобеля
За астрономією твого настрою,
Що зіткнемося
Поглядами
Інтересами
Чи навіть під метеоритним дощем

Але найбільше,
Щоб ти просто зі мною сталася

2012

наближається тиша. великою невидимою кулею.
боязко пробігає тінь. тінь тіні. ледь-тінь.
напруга росте, куля накочується
і чавить усе на своєму шляху.
навкілля завмирає. мовкне.
простір, позбавлений звуків, стискається
у сірникову коробку.
частки секунд пульсуючим ланцюжком
з’єднуються у безперервність.

тихо як у вусі. тихо. ти–хо.
тихо аж дзвінко. дзень! дзень-дзень!
дзвенить.
рої різдвяних дзвоників
починають кружляти довкола жарівки,
яка, мабуть, світить попід стелею чи не вічність.
здалеку, спочатку ледь чутно,
озиваються трійчасті дзвони
якоїсь містичної дзвіниці.

сміливіше, гучніше, ближче.
гудуть, наввипередки розхитують землю -
балам-балам!балам-балам!
знову дзвоники, знову дзвони.. двоники - дзвони...
як грім вривається між того галасу
розкотистий удар велетенського дзвона:
бамм! баммм! бамммм!
стеля починає обертатися і опускатися донизу,
сірникова коробка зменшується, тиша росте,
звуки немилосердно зливаються, резонують,
жарівка під стелею біліє
і сипле пекучими голками.
обертаючись разом зі стелею,
утворює безперервне сліпуче коло.
ще трохи і, здається, що у вухах вибухнуть бобми.

раптом – скрип.
короткий, тихий, ненавмисний.
все зависає. на мить. здивовано.
тиша тиші...

жарівка відчайдушно спалахує
і гасне, сходячи жаринами.
як у сповільненій зйомці,
рух повертає у зворотньому керунку:
стеля розкуручується догори,
сірникова коробка з тріском росте,
збільшується, наповнюється повітрям,
великий дзвін задихається
і з глухим зойком розколюється навпіл.
опадає додолу, плавно, немов пливе
через товщу безбарвної олії,
дзвони і дзвоники
наздоганяють його череп'ям і дрібними порошинами,
невидима куля втрачає вагу, розчиняється
у живих потоках барв, що раптом вигулькнули
нізвідки, запахів, що їх супроводжують.
з глухого кута виразно вимальовується вікно,
відчиняється і тріпоче назустріч фіранками-крильми.
вакуум наповнюють знайомі речі,
на душі стає легко і звично.
на душі стає вільно.

(із циклу «Вона каже»)


Недоотримана любов
Руйнує.

Вона роз’їдає розум,
Висмоктує сутність,
Краде спокій,
Позбавляє віри,
Сушить нутрощі,
Витягує жили,
Спопеляє душу…

Серце стає пустелею,
Почуття піском сиплються
Під ноги натовпу,
Що прагне більшого.

У грудях пустка
Згинає спину,
Немов сухоти.

Тепла відсутність
Ламає волю,
Що вже померла
Від анемії.

Скелет і шкіра…
Чи мильна булька
Ти без любові?

Чекаєш довго…

Але є інша
Любов, що прагне
Аби віддати
Її у найми…

Невіддана
Незвідана
Любов.

Вона
Накопичується всередині,
Росте нестримно так,
Вивищується впевнено,
Бубнявіє силою,
Наливається соками,
Мов динамітом,
Чи магми жаром…

Вона
Переповнює єство твоє,
Стає оазою
У центрі серця,
Що вже потріскалось
Від спраги сильної.

Вона
Розпирає ребра
І розірвати хоче
Кайдани тіла,
Розверзти крила
І полетіти
Назустріч сонцю,
Життю назустріч.

І вже не знаєш
Помреш від чого:
Від пустки в грудях,
Чи вибух бомби,
Вулкан у серці
Порве на клапті
Це тлінне тіло?


07.05.12

Какое блаженство — Жить!
Жить и любить Бога — это вечное.
2012г.

Вітер степів юнь у медах купає.
Він, той, хто тебе кохає...
Заглибившись у велич очей
До твого серця закликає:
Твоє серденько у Вогні палає
Жадає зустріти щастя дуже-дуже,
Слухаєш пісні, читаєш вірші
І твоє тіло легшим, легшим стає.
Ти чарівна і дуже сильна
І хочеш щоб поряд був той,
Хто любить, серцем Бога ніжно кохає...
2012р.

Я не зупиню хід годинника, голосно чекатиму, нехай все рікою пливе... Я плистиму своїм човном... І вітер в лице, і плин проти течії... марне, намарно... час покаже... щось мине і загубиться... ми щось згадаємо... непомітні моменти в теперішньому стають найприємнішими у майбутньому...ми нічого не знаємо. ми, а може нами... бавляться як у шахмати... королі, дами, ... є ще блазні... сьогодні пішки, а завтра - на коні.... погляд в землю; погляд в небо... усмішка з деталями фарсу і щира, по-дитячому... невіриться... все буває в житті... мрії збуваються усі, а найгірше - усіх; тому вони й псуються, як молочні зуби - бажання різні, як стріли летять один проти одного... мрії не завжди білі... рожеві... немає значення... життєвий біг... чекання... ми нічого не знаємо... лишається - чекати... чекання - в різній формі, різне для кожного, різне для мене... нехай все пливе... вітер в лице... вже майже весна... майже дочекалася... моя дама пішла... - хіт конем.... чекаємо короля...
2:06
28.04.12.

Дівчинко я бачу ти знаєш різницю
І пильнуєш те чого лише ти чекаєш
Між пальців зажавши власну спідницю
Повільно вдихаєш і видихаєш

Він той хто говорячи крутить шарніри
На яких ще й досі тримається вічність
Язиком торкаючись твоєї шкіри
Шрамів твердих і холодних мов січень

В легені набравши повітря й каміння
Тебе тягне на дно темне на дотик
Не питаючи заходить в твої сновидіння
Розсипаючи в них пісок та попіл

Наганяє вітри та темні хмари
В твоє небо безпритульне й високе
Торкається тебе неначе паперу
Заливаючи рани цитриновим соком

Дитинко усі твої сновидіння
Це лише місця в які ти можеш повертатись
Залишаючи там гірке насіння
Власного страху власної незграбності

Є просто речі які робити ти не повинна
В силу своєї впертості і завзятості
Ти трохи схожа на цю країну
Повну безсилля і безпорадності

Купуєш снодійне в найближчих аптеках
Злизуєш з губ присмак кави гидливо
Дивишся як у лютневих заметах
Помирають останні демони відлиги

говорити ходити
курити любити
це все з часом
викликає якусь відразу
ти любиш слухати джой дівіжн
а мені подобається про них розказувати
це так ніби смакувати чужою слиною
жити їхніми хворобами їхньою проказою
жити не парячись часу плином
помирати гарно – швидко та відразу

курити говорити
ходити любити

світ тісно прив’язаний
до таких послідовностей
межею яких є ніщо інше
як від власного кайфу
втрата свідомості
як будеш давитись любов’ю і ліками
милуючись тим що сховане за твоїми повіками