Коли говорять, – на коня –
це означає – на прощання
висловлювати побажання,
які не кажемо щодня.

Моїй єдиній побажаю
все, що лишилось на колись,
коли минуле нагадає,
що і без нього не буває
всього до чого дожились.

Коли не оминає радість,
як із роси жива вода,
коли нагадують уста,
що юність доганяє старість,
якщо душа ще молода.

Коли ще є кого любити,
аби життя благословити,
що дарувало майбуття,
в якому ми живі й здорові
заради вічної любові
оберігали почуття.

                              2011

кінець

'2014

Цвіте війна у горя на стеблі-
цвіте крізь осінь і у зиму пнеться
трутизни пахом. Ще не спопелів
її чорнопис вікових колекцій.

Не вмовкли біси стратних тракторів,
які глушили крик розтятий люду...
Так місяць над селом отетерів,
що аж блював на діл космічним брудом.

Імчить обездорожена земля-
гірким укрита листям - полиніє.
Цвіте війна пелюстям зайшлих лярв,
упроз вікон викобрюється змієм.

Kалинним соком заплили міста,
як Атлантида водами - та гляньте:
вбиває гірше кулі - холоста -
така ядуча - мова окупанта.

светр
день
кровотечі
ніче-ніченька
Боже…
приречені
колом відчаю

не торкайтесь циферблату
не чіпайте
обпече…
я стерплю!
терплячий, тату…
ось нащупаю плече
повнолітня
кровотече
по пів
попіл
рани ссе
а вона тече
овеча
чхати їй на вся
і все…
22.11. 2014.

А десь дощі шумлять за небокраєм...
А десь зимує літо вдалині...
Зустрінемось. Обіймемось. Пізнаєм
Потребу щастя у тобі й мені.

А світ летить незнаними шляхами
У перехрестях планів, дат і мрій...
А ми шукаєм щастя у коханні
І нас заполоняє смак надій,

Що долі схрестяться, невдовзі будем разом,
І відігріємось в цілунковім вогні...
Хай світ летить собі, зневірений фантазм...
Тобі потрібен я. А ти- мені.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112210841

Лишилися пустими села…
Вовки і пси обгризли кості
За зиму. Але псів
Поїли люди майже всіх,
То ж молоде дитяче м'ясо
Було вовкам і канібалам.

До сонця,
До трави дожити,
Щоб з листя лободи й кропиви
Варити юшку
Міг не кожен.
Лиш комуніст поодинокий
У портупеї і кашкеті,
Зірково вражений у серце,
Отримував скупий пайок
Від батька всіх народів.

Доки
Дітей отих катів мерзенних
Терпітиме моя земля?
Допоки гидь комуністична
До леніна нестиме квіти
І диктуватиме народу
Брехню, народжену в Москві?

Невже ще нація терпіти
Усе це може?
Чи не бачить:
Свиня давно вже на столі!?
Свиня запхала рило в миску,
Із книжки виїла початок
І гадить, гадить…
Купи гною
На скатерть вишиту наклала.

Де наша слава?
Гордість де?
Невже мільйони убієнних
Не хочуть, щоб за них помстились
Хоча би пам’яттю про правду?
Хоча би свічкою?...

Здається,
Голодні душі, легші ситих,
Летять до вікон подивитись
Як ми вечеря-є-
є-
мо…

22.11.14

Чия Україна без мови?
Де згублено рідних по крові?
Чи можна любити чужину,
Якою стає ця країна?

Що любиш в своїй Батьківщині,
Якщо забуваєш провину
За тих, хто боровся до згину,
Щоб квітли пісні та калина?

Чи скажеш, що виросте правда
На тому, що встелює зраду?
Чому ти німий в свому домі,
Хоча і стоїш в обороні?

То скільки несуть перемогу?
Чий голос долине до Бога?
То де наше місце у світі?
Де долю щасливу зустріти?

Так ось він – той пейзаж осінній...
Так ось він – той пейзаж осінній,
Якого все життя я так боялась:
І небо – мов палаюча безодня,
І звуки міста – наче з того світу
Почуті і чужі навіки.
Неначе все, з чим я в собі
Усе життя боролась, отримало життя
Окреме і втілилося в ці
Сліпі стіни, в цей чорний сад...
А в ту хвилину за плечем моїм
Колишній дім мій стежив ще за мною
Примруженим і неприхильним оком
Отим назавше пам’ятним вікном.
П’ятнадцять літ – п’ятнадцятьма віками
Гранітними себе неначе уявили.
Та ж і сама була я немов той граніт.
Тепер моли, терзайся, називай
Царівною морською. Все одно. Не треба...
Та треба було мені себе переконати,
Що це траплялося багато раз
І не зо мною тільки – з іншими також,-
І навіть гірше. Ні, не гірше – краще.
І голос мій – і, певно, це було
Найбільш страшне – сказав із пітьми:
«П’ятнадцять тому літ якою піснею
Стрічала ти цей день, ти небеса,
Хори зірок і хори вод вмовляла
Вітати урочисту зустріч
Із тим, від кого ти пішла сьогодні...
Так ось твоє срібне весілля:
Тож клич гостей, пишайся, торжествуй!»

Анна Ахматова

СЕВЕРНЫЕ ЭЛЕГИИ
ЧЕТВЕРТАЯ

«Так вот он - тот осенний пейзаж...»

Так вот он - тот осенний пейзаж,
Которого я так всю жизнь боялась:
И небо - как пылающая бездна,
И звуки города - как с того света
Услышанные, чуждые навеки.
Как будто все, с чем я внутри себя
Всю жизнь боролась, получило жизнь
Отдельную и воплотилось в эти
Слепые стены, в этот черный сад...
А в ту минуту за плечом моим
Мой бывший дом еще следил за мною
Прищуренным, неблагосклонным оком,
Тем навсегда мне памятным окном.
Пятнадцать лет - пятнадцатью веками
Гранитными как будто притворились,
Но и сама была я как гранит:
Теперь моли, терзайся, называй
Морской царевной. Все равно. Не надо...
Но надо было мне себя уверить,
Что это все случалось много раз,
И не со мной одной - с другими тоже,
И даже хуже. Нет, не хуже - лучше.
И голос мой - и это, верно, было
Всего страшней - сказал из темноты:
"Пятнадцать лет назад какой ты песней
Встречала этот день, ты небеса,
И хоры звезд, и хоры вод молила
Приветствовать торжественную встречу
С тем, от кого сегодня ты ушла...
Так вот твоя серебряная свадьба:
Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!"

1942

У тому східному лайні
живуть і люди:
розумні, добрі, хитрі, злі –
такі, як всюди.

Та на усіх біда одна –
Володя Путін.
От не сказали ПеНеХа
і мають сутінь.

Не просто сутінь – РосТеБе:
заб'є вам баки,
що хунта ПСів у бій веде,
за ними Псакі.

Совок як фенікс не згора,
допоки Раша
в уяві донів як гора…
Де факто – лажа.

У тому східному лайні
блукають люди.
І на війні, як на війні –
свої і юди.

21.11.2014

Брилами смутку чорніють поля,
B горі ридає праотча земля.
Криком волає вона в небеса:
-Чом в селах шаліє смерті коса?
-Чом гинуть нащадки в юному віці
Тут, де колосяться ниви пшениці,
Тут, де земля найродючіша в світі,
Тут, де калина в білому цвіті?!
… Стогін лиш вітер несе між житами,
Біль і благання страждальної мами...
З уст не прокляття громом спадає,
Щира молитва до Бога лунає
- Господи, хліба, - вмирає дитя!
-Хліба! - вмирає дитина моя!
-Вмирає надія, вмирає родина ,
З голоду гине моя Україна…

Ні, не дозволять святі небеса,
Щоб пусткою стала країна моя!
Вслід за зимою прийде весна,
Зазеленіє озимина ,
Жінка народить, згодує дитя,
Храм возведе чоловіча рука,
В вишитих білих сорочках на свято
Сяде до столу велика сім;я!

У вінок золотий барвінкової мови
я вплітаю своє непомітне ім’я.
Пригорнувшись душею до рідного слова,
я з тобою – одне, Україно моя.

Ми з тобою у радості будня і свята,
і в печалі минулих негод і біди.
Ми з тобою у гніві на зрадника-брата,
і у траурний час ми з тобою завжди.

Ми об’єднані Божою силою духу.
Ти ніколи не будеш на світі одна.
Не одну ми долали руїну й розруху.
Не зупинить і нині убивча війна.

І якщо мою хату за «Рашу радную»
буде знову топтати її черевик,
я і вік золотий у душі замурую
і із серця я вирву зміїний язик.

І не буде у хаті у рідної неньки
ні тяжкої біди, ні печальних думок,
а на покуті буде буквар і Шевченко –
одесную Месії наш віщий Пророк.

Україно моя, переможемо знову
і орду, і диявола, і москаля.
І допоки у небі кружляє Земля,
я до тебе іду і в синівській любові
пригортаюсь душею до рідного слова,
як до серця матусі її немовля.

                              11.2014

На тілі історії шов, де ішов тридцять третій,
бо нелюди-звірі пустили голодну смерть
на землю, рясну зоресяйним зерном, ущерть
роздерли її, мов хижак ледве пійману жертву.

І поки ти, Москво, сиділа наїджена, сита,
по цвинтарях-селах чорніли могили хат,
і ніколи й нікому люльку було гойдати,
бо гинула мати і пухли знедолені діти.

І крила двори погрібна листопадова плахта,
і саван зимовий, і мертва трава весни...
За душі убитих сьогодні вогнем ясни́м
горітиме свічка і яро-шипшиновий захід.

2014

Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.

2007

/ Страх.../
Він слугує живим і мертвим
без лиця без душі поміж нас
просинається о четвертій
і зникає під вигуки "фас!"
він не вперше стуляє губи
в нього похибки… вище нуль
він ласкавий і зверху грубий
майже птаха і як пітбуль
він проходить мої
крізь стіни
ні почім йому
Алька- трас…
навіть хвилі зникають з піни…
він куратор
Тв і Тасс...
і звитяги його почесні -
схоже божий у нім радар -
то на припічку то у кейсі
фотосесія - справжній Цар...
призвичаївся до погоди…
чорний гумор при нім завжди
замість пальців дроти й електроди
до Ісуса задовго жив…
22.11. 2014.

Себе впізнали
у прощанні готики
й помовчали удвох – наперебій.
Удалеч наші погляди – короткими,
у вічі – невгамовними в мольбі.

Осінні дні – небес ліричні відступи.
Тобі напам’ять декламую їх.
На німби доль
намотуємо відстані,
бо світло з німбів
утекло з-під ніг.

В сумні кружала
сиплемо миттєвості.
Останні зупинивши на льоту,
готичний янгол може й не помилиться,
коли не згорне нашу висоту.

О, ті до щастя від очей запрошення
летять, жадана, на шляхи стихій.
І що вціліє? Сходи запорошені
та кілька кроків… та Едем не твій…

2014р.

ХТО ВІДПОВІСТЬ?
Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки народу померло ще в лоні!
І хто за ті чорні діла відповість?

Червоні «конателі» то, торбохвати,
Сатрапи, іуди – голодна мара!
Могли на могилах вони святкувати,
Як люд український ущент вимирав.

Людей у кагати кладе моровиця.
Вже трупень, капутень, могилень – зима.
А нива, пахучий хлібець тільки сниться.
О, чим закропитись? Ні крихти ж нема.

А там – людоїдень вартує на чатах.
Не квітень – капутень, не червень – чума.
Укрились навіки барвінком хрещатим,
Немов не було. Півсела вже нема.

Конає в погибелі пів-України,
Бо зверху, при владі, кацапи й жиди.
Забрали худобу і все – до зернини,
Лише не забрали повітря й води.

І пухли, й потухли, нема і схорону.
І падали тихо навіки в траву.
Люцифера ми допустили до трону!
Його дитинчата понині живуть.

Хвалять ту епоху, бо їх годувала,
За плани давала посади, грошву.
Хто більше погавка, в того більша ставка,
Та бач’, не розпре ненажеру Москву.

Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн...
Це ж скільки Вкраїни померло ще в лоні!
І ХТО за ті чорні жнива відповість?!!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009).

Знов не спалося, Бродилось,
У Центрі Майдану,
Січ наснилась, пробудилась
Воля нездоланна.
Щось ми муляло від ночі,
Я ж бо Майданутий!
Іншим бути я не хочу,
Бо вільний, розкутий!
Та, гуляючи поважно,
Мов на власній дачі,
Думав все: таж Люди скажуть,
Що я є невдячний!
Добрі люди обізвали
Мене Майданутим
Це ж мабуть, сім днів не спали
Щоб таке утнути!
А самі лишились, бідні
Без подяки нині.
Таж невдячними бувають
Лиш останні свині!
От така несправедливість
Мене пробудила,
На сумління Жаба всілась,
Бий ‘го вража сила!
Ось і виплили до змагу
Слова незабутні:
Називайтесь в противагу Майданутим – ПРутні!
Правда ж добре, навіть дуже,
Коротко і ясно?!
Ось, тримай-но, ПРутню-друже!
Ти вже не нещасний!

Ераст Іваніцький, 19 грудня 2013 року

Я Майданутий? Сильний аргумент!
Та роз'яснити маю цей момент.
Скажу: чудове слово - "Майданутий",
Це значить - Честь і Гідність зміг відчути.
Тебе ж бо пруть, в ганебній, рабській позі,
На ланцюгу тримають на морозі.
Всцикаєшся ти у штани свої,
Бо так схотіли твої хазяї,
Тож пруть тебе, бо очі ти залив
І ПРезидента навіть полюбив!
Того, якому, щоб там не було,
Подати руку навіть взападло!
Я - МАЙДАНУТИЙ! Слово це твоє
Для тих, у кого Честь і Гідність є.
Це краще, аніж бути Пертим в сраку,
Примушеним, безправним, як собака!
Вітаю! Твій кумир, мармиза ця,
Злякалася звичайного яйця.
А нині ти такий же, як і він,
Ні-ні. Не треба підніматися з колін.
От так і стій, хоч до скінчення світу
Нехай твої гордяться з того діти.

Ераст Іваніцький, 14 грудня 2013

Бернард казав, що всі ми ідіоти.
Ми прагнемо угору, туди де смолоскип.
Минаємо усі життєві перешкоди,
але бік форд уже горить.
Не помічаємо задишки і тривоги.
У серці біль і плевра шелестить.
Запалення бронхіти і саркоми.
А ти гадав що він недогорить?
Нажаль горить палючим сірим димом.
Що ти його з легень так часто видихав.
Тепер ти зрозумів, що нам Бернард заповідав?
Та пізно друже дертися у гору.
Ти ж розумієш це остання мить.
Упавши ти не встанеш вже ніколи !
Бікфордів шнур усе горить, горить !

Минали дні, минали ночі,
а він все ріс і плакав, як колись.
Дивився тільки Господу у очі
та думав що колись настане мить.
Повіє вітер листя потріпоче,
і крапельки роси обв’яжуть дикий плід.
Запахне медом засіяють очі,
і всі щасливі станемо у мить.
Розкриються суцвіття кольорові.
З країв далеких прилетять птахи,
і більше вже не вернуться ніколи,
в чужі незнанії світи.
Забудемо усі життя тривоги.
І стане рай на рідній нам землі.
Туди ми не повернемось ніколи.
Ми України доньки і сини.
Та я стояв! Дивився й знову плакав.
Куди пропав цей утопічний світ?
Ми наче листя, сіре тьмяне-тьмяне
Ще трішки й знову ми припадемо до ніг.

А я ніхто, і звуть мене “Навіщо”.
Заради чого я сюди прийшов?
Веселий пан заправивши камизу.
Так називав мене “Ніщо”

Він був красивий, мужній, елегантний
У цьому мав великий толк
Він розумів життя прекрасне
Чого крім нього не спіймав ніхто.

Удача, сила, мужність, інтелект
Усім пан володів так вдало.
Він розумів життя один момент
Його прожити треба вдало

А я ! А хто я ? Що я ? І навіщо ?
Помер народженим, старим я став дитям.
Не зрозумів банального “Навіщо”?
Для чого нам таке життя ?

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

Всі помираєм хоч того чи ні!
Усі відходим, я це добре знаю.
Хтось помирає в тишені,
В самотності й безвиході старечій,
схиливши голову й до долу враз припавши…
Так обривається життя одного! Іншим легше?
Ти хочеш вір а хочеш ні,
Але по факту всім начхати…
Помреш сьогодні у вісні,
Три дня на тебе споглядати,
Собаці в ніч цю завивати,
Прийдеться щиро від душі,
а місяцю світити ясно…
В останнє я тебе цілую.
Холодне тіло і бліде.
Ніхто не хоче помирати…
В останню путь під спів монаха,
остання грудка ця землі
Закінчення життя, можливо і страждання.
Та сльози ллються хоч того чи ні.
я обриси свого кохання
накрию тонами землі.
Та марні всі страждання !!!

Якщо не знаєш що обрати.
Куди втекти і що сказати.
Як зупинити силу й час.
Матерія як складова частина нас.

Нестримно лине протікає…
Куди-куди весь час тікає?
Минуле промайне крізь тебе.
Ти якір і опора дій для мене.

Сукупність всіх частин й протонів…
Сегменти й частки поєднали нас !
І не залежно від його будови,
маленька складова єднає нас!

Усе безмежне… не злічити віку
Мільярди літ на обрії людськім.
Безмежний океан й солоний дикий вітер.
Пізнати те, що зрозуміти не зумів.

Розкидати життя свого сегменти.
Й частинки пазлу возєднати у один.
Життя спіраль від центру і до центру.
По кругу йде й єднається в один.

Єднає все й усіх у цьому пазлі.
Вся суть життя живи а хочеш мрій.
І не залежно від твого бажання.
Від сенсу дій і сили мрій.

Твоє життя стрибки на шлясі сенсу.
Безглуздість дій, безглуздість мрій.
Усе закінчується завжди це на певно!
Кінець-кінця початок нових дій!

ця тріщина розмежування
ця буферна прірва

вона не в просторі, а в часі

вона не між нами і ними
а між нами і нами:

нами, якими ми були раніше
так давно, що здається
це вже діялося деінде і невідомо де

і нами, якими нас зробило
одне-єдине звичайнісіньке
самоусвідомлення

2014

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.


------
Пісня написана в 1993 році
Виконана Ярославом Чорногузом в 2013 (Запис – Руслан Шевченко)
Можна подивитися кліпи - наш і Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=sPkKbqFOrSs
http://www.youtube.com/watch?v=zGyZojGJUyg


=====================

Інтуїція не спала -
Осягала ідеали.
Покладаючись на неї,
Я пройшла Гіперборею.
Пізнавала дно і висі,
Ґав ловила в барбарисі.
Щебетала, блискотіла,
Шила тоги тлустим вілам.
А тепер стою на скелі.
Ті, що в піні, - вже веселі.
Танцювали до безодні...
Ділять млу, зірки підводні.
Ламінарії на ламі.
Хто я - в цій огульній драмі?

Кам"яніють очі, руки...
Скат поглинув лженауки.
Ніч.
Світається рожево...
Єремія.
Каїн.
Єва.
Хилитаються вітрила...
Дух злітає...
Впала брила.
Пломеніють сонцемаки.
Вівці плинуть до Ітаки...

Звідусюд – луска і луни…
Оксамитні мари, шхуни.
А Борей із хмари сіє
Ретроградну амнезію.
Що забути серед молів –
Пил доріг, рядки схололі?

Акварелі.
Шерх сандалій…
Рух – на зірку, по спіралі.






2014

Вона стояла боса між вітрів
І куталась у збіжжя поріділе.
Благенький шалик ледве майорів,
Але не грів, не приставав до тіла.

Нарешті впав і він до босих ніг.
Здригнулася і знову посміхнулась.
І хто її від холоду беріг
Серед осінніх посірілих вулиць?

Немов жебрачка, поміж двох церков,
Та не просила - щиро віддавала
Вразливу, та невичерпну любов,
Вона її й безлисту зігрівала.

І, погляду не зводячи з людей,
Не впевнена, що те комусь потрібно,
Вона тулила квіти до грудей
І гріла, хоч сама тремтіла дрібно.

На неї озиралися усі,
І кожен сам собі здавався голим,
Та щось таке було в її красі,
Що радість перемішувало з болем.

Позорище. У світу на виду,
осміяні царями цього світу,
утішені горила й какаду,
що прийняли макаку до еліти.

Чекає лаври Лаврик у Кремлі.
Усі путі закриті Ліліпуті.
Горилу і макаку на землі
у чорну книгу пишуть майдануті.

А у червону – сущих запасних
то пишуть, то викреслюють усіх,
навернуті із вірою у Раду.

Там і макака все іще свята,
і куряча вражає сліпота
не тільки плем’я homo-колорадо.

                              21.11.2014

Тече минуле у своє майбутнє.
А нині що – не відає ніхто.
Чи є воно, чи лиш було присутнє?
Все виявиться через років сто.

У колі житія на видноколі
у три дороги дибає дитя.
Невже це я із попелу юдолі
на повороті доль у це життя?

Немає й гадки жити одиноко,
і доганяти Віз нема коли.
Копаю у минуле. Не глибоко.
Аби кебета не колола око
усякому, що глибше не могли.

Боюсь. Мара хапається за ноги
і знову узуває постоли.
То я іду. Надійніша дорога,
коли іти, як прадіди ішли.

В калейдоскопі споминів і нині
перед очима, як живі картини
зі сцени проминулого життя.

Із вирію матуся виглядає.
А у зелі нового урожаю
чекає долі кращої дитя.

Чиє воно і де було присутнє –
це виявиться через років сто.
Тече вода рікою у майбутнє.
Яке воно – не відає ніхто...

                              11.2014

Всім привіт! Я ота коала…
Тиждень вже заїдає злість.
Я на дереві мирно спала –
Ні, збудили. Приїхав гість.

Мало того – ще місяць вчили
Обійматися щоб “перфект”.
Добре – мій неревнивий милий,
Бо порушив би етикет…

Президентів там ціла купа –
Путін випав для мене! Шок!
Не гімнастка ж я і не глупа,
Взяв на руки – пішов смішок…

Я впиралася. Лячно – цнота…
Він притягував, як назло!
Фотосесія – теж робота,
Та з партнером не повезло…

Добре в шубці хоч, а не гола,
Навалився – не одіпхнеш!
Я боюсь його більш Ебола,
Терористів ісламських теж.

Не бажала – та обіймала
(Не хотілося “передряг”)
Ну а що я робити мала?
Там на рейді стояв “Варяг”…

Усміхався і притулявся!
Хтів почути від мене “Няв”?
…Добре, хоч працьовитий вдався –
На роботу спішив – злиняв…

Треба виспатись – то не діло
(Не позаздриш – таке ім’я…)
Солідарна з ним – в понеділок
Теж на дерево лізу я!

Ох, намучилася немало…
І дійшло до мізків моїх –
Я ж одна його обіймала
Тут у Брісбені з-між усіх!

Полетів, спакував валізи,
Завершив “всьо с успєхом”, “гуд”!

…А наступний я раз – не злізу.
І не кличте – просиджу тут!


21. 11. 2014

знов
завійна зима
розкидає
посріблені пута,
листопадовий слід
на морозному вітрі
прочах…
та
бунтує душа,
до земного
снігами прикута,
і шукає тепло
в невловимих
зустрічних
очах…

Не приведи лихої долі
за щастя мати в добрий смак
дари голодної неволі –
гнилу картоплю і буряк.

Епоха згину – тридцять третій,
за пеленою пелена...
А найстрашніше – дотик смерті,
коли минулася зима.

І наче сонце ніжно гріє,
прозоре небо тішить дні,
але життя холоне, тліє
і тихо гасне уві сні.

Убрало небо сльози, муки
і вороння гортанний хор.
Володар чорної розпуки,
селом іде голодний Мор.

Із архіву

I
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не поодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

ХV
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги...
А на печі в лютневій каламуті -
Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама...

Хто слово скаже, пом'яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? -
Сама холодна й мертве янголя.

ХVI
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас "святого Октября",
Вам вистачає випити і з'їсти,
А люд стражденний з голоду згоря...

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,
І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!
Бо мав ти насолоду від судовищ,
Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилася руїна,
І мертві села, і пусті поля...
Ніколи не пробачить Україна
Замерзлу матір, мертве немовля!
2006

Застільний музико, зіграй на баяні!
Натисни на клавіші строго у такт.
Сьогодні - веселі, щасливі і п'яні,
А завтра, я знаю, вже буде не так.

Затягнемо дружно "Акацію білу",
Вона у невмілих і то зазвучить.
Очистимо піснею душу зболілу
І кожний згадає своє у цю мить.

Ви, куме, налийте по вінця горілки,
Бо тяжко тверезим дивитись у світ…
Співаємо хором, горілка - як ліки,
Сусідка весела і п’яний сусід.


Приспів.

Кругленькі клавіші старенького баяна,
По чорних тисне і по білих раз-по-раз.
Всього два кольори для здійснення бажання,
Хай буде пісня і веселощі для нас.

7522 р. (Від Трипілля) (2014)

пять причин у присутствии коих
мне за "русский" обидно вдвойне
только кто-то обмолвится : - Боинг…
представляю себя на войне…

...нож вонзается в белую мякоть
"межигорский батон" тут как тут
в самый раз бы завыть и заплакать
старики, я надеюсь, поймут...

из далекой Москвы к ногам бросят
мол укропы распяли мальца…
и не смыть, не согреть… слышишь, осень?
Семь кругов зааркань подлецам…

странный возглас: страна малороссов
каков смел недоросток- упырь?!
удивительны стада запросы
и под стать управляемый Мир…

пять причин ненавидеть соседей
сто причин - над собой самосуд
в неизвестность летят мои бредни
и в пути окружающим лгут...
20.11. 2014.

Ты одна

Кафе... У темной стенки ты одна
За чашкой кофе... Бледная луна
Твою на стенке чертит светотень...
Твой тонкий профиль... Прожит... Прожит день,

В котором больше не было меня...
Ах, лучше б не испить такого дня
Тебе, по темной прихоти души
Сей акт разъединения свершив...

И ты одна... И быть тебе одной.
Иль нет... Вдвоем... В объятиях с луной...
И нет замены тонким нашим снам...
И вновь пришедшим нет замены нам.

Виновна ты. И нет твоей вине
Забвения ни в кофе, ни в вине.
Свершилось... Но свершенье впереди.
Боишься... одиночества?.. Иди...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538367
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.11.2014
автор: Сокольник

***
Заплаканих, самотніх, богобійних,
Ще вчора незнайомих і чужих,
Кохання нас спіймало у обійми,
Щоби знайти розраду й втіху в них,
Щоби у серці, звиклому до болю,
Спокій запанував бодай на мить,
Щоб рани всі зцілилися любов’ю,
І стишилось в душі те, що болить…

20 листопада 2014 року.

Як це сталося, друзі, скажіть –
нас раптово зробили чужими?
В коридорах якої олжі,
заблукавши, ви стали сліпими?

Зяє вирвами грішна земля,
даль рябіє чужим камуфляжем.
Тут неприбране жито в полях
десь ховає підступність розтяжок.

Слід імен на стіні бліндажа...
Пахне порохом тут навіть тиша –
що холодна, як лезо ножа...
І чим довша вона, тим гостріша.

Смертю дихає скривджений степ,
йде жниваркою смерть межи люди.
І для неї віднині – пусте
все, що ...є, що ...було і що ...буде.

Довге село – до цвинтаря. Он де – гора п’ята
і дорога до Києва біля інтернату.

               А у ньому старі стіни кам'яної кладки.
               Підрихтовані руїни зламаної арки.

У П’ятигорах сьогодні має бути свято,
і музики будуть грати дітям інтернату.

               А найстаршому музиці може всі дванадцять.
               А найменший із бубона вибиває щастя.

Влаштувались ті музики серед свого люду.
І як було їм весело, то вже так не буде.

               Так весело тій музиці, аж за́видки брали,
               як лягали відпочити в інтернатські зали.

Так весело тим сиротам, аж стало невтішно,
як то гарно тій музиці дома, де зати́шно.

               А по-правді, то і правди тієї не знали,
               що кожного рідна влада добре «годувала».

А по-правді, то кожному було чим гордитись,
бо кожен ще один одним уміли хвалитись.

               А уранці у кузові музи́к садовили,
               і у гості інші хлопці їхати хотіли.

І кашкетами махали, а один і свиснув,
і рукою помахавши, кулачок затиснув.

               І усьому білу світу хлопець той «грозився»,
               що його батьків немає, а у інших близько.

Що у кожного музики дома мама й тато,
а його уже ніколи не будуть чекати.

               Та й опустив рученята. Обняв, кого ближче,
               і «од вітру» дрібні сльози розтер по обличчю.

За Виселком біля школи, там де гора п’ята
научалися музики самі собі грати.

               Оминали інші села, там де гора го́ря.
               Грає музика і досі. Це було учора.

                              1982

Ти пам’ятник собі створив нерукотворний?
Чи може рукотворний збудував?
Не псуй ландшафт!
І не засмічуй ти простори!
Ми – люди – це лиш мисляча трава…

В полоні туману долинв,
І місяць не бачить ріки.
До нього моргає калина,
Їй заздрять небесні зірки.

Діброва насупила брови:
Бо вітер заснув на горі,
І ніч уникає розмови,
Дратують її ліхтарі.

Сова розбудила світання,
Махнувши з просоння крильми.
Медово зітхало кохання,
У травах на ложі пітьми.

Туман панував над рікою,
Горнувся до хвиль клопітких,
Калина ділилась з вербою,
Шедевром перлин золотих,

А місяць дививсяна долину,
Гасив ледь помітні зірки.
Обняв на прощання калину,
Вклонившись до плеса ріки.

Серденько жіноче не знає спокою,
Мов спів соловейка воно тріпотить
Окрилене піснею ніжною-дзвінкою,
Благає кохати, балагає любить.

Любити одного всією душею,
Щоб радість світилась у добрих очах.
Хай зіроньки ясні горять над землею,
Дарують перлини їм по вечорах.

Нічого немає милішого в світі,
Як лагідний голос, співучий такий.
Жіноча краса - це розарій у літі,
І стан тополиний, стрункий та гнучкий.

Любіть і кохайте, хто може кохати,
Хай вірність жіноча прикрасить життя,
Хай будуть вас ніжно завжди цілувати...
Тож будьте щасливі на все майбуття.

Місяць дрімає на горах високих,
Промінь рожевий обняв небокрай,
Скільки в цей вечір дівчат одиноких,
Погляди їхні благають: "Кохай..."

Клени зелені стоять біля хати,
Музика люба, серденько щемить,
Юність кипуча жадає кохати,
Суджена доля чомусь не спішить.

Очі засмучені бродять ночами,
Сміхом дзвінким увінчається ніч.
Перші знайомства почнуться словами,
Потім застогне таємна вже ніч.

Зустрічі - радість, сльози -
прощання.
Ніжний бузок заспокоїть серця,
Істинне щастя - це вірне кохання,
Має початок, немає кінця.

Дика голубка благає кохати,
Звитії гнізда сумують пусті,
Можна кохання лише зустрічати, -
Гірко його проводжати в житті.

Самотньо і гірко...
Кінець.
Ні овацій, ні квітів.
Багряна накидка
сама зісковзнула з плеча.
...Ще вчора мережила
золотом
бабине літо.
А час вже торочить
гаптовану сріблом печаль.
Стоїш на порозі
у вічність,
одягнена в чорне.
І тулиш до серця
днів усмішки,
на незабудь.
Ще ждеш - хтось підійде,
незлими словами пригорне
й зупинить очима:
"Не йди так раптово!
Побудь..."

20.11.2014

Росте калина біля тину,
З дитинства тут вона росла.
Люблю всім серцем Україну,
Як гарно ненька розцвіла.

Була в узді, в гіркій неволі,
Була залежна всі віки,
Мов та волошка в чистім полі,
В якої в'яли релюстки.

Свободи сонце засвітило,
Весна прийшла у кожен дім.
Відмерло все, що нас гнітило.
По українськи вдарив грім!

Мов та калина біля тину,
Цвіте держава молода.
Шануйте, браття, мов малу дитину.
Це ж наша мрія золота.

У нашого міста багато богів:
божки, боженята, божища.
Ось ті, невеликі, з минулих віків,
а ті вже тутешні, ті вищі.

І служать їм люди — на тисячі таць
безмовно складають пожертви.
Той богу своєму будує палац,
той ладен за бога померти.

Та є у божків тих володар і пан,
історія в нього прадавня,
офіри бере тільки з болю і ран,
ім’я тому богу — Страждання.

(20 листопада 2014)

Пасеться кінь. По вранішній траві
немає рос – ось паморозі перли.
Мовчать ліси, їх голоси завмерли.
Німує птах, і тихо ходить звір.

Ні вир, ні хвиля – дзеркало ріка.
Повірив сон у вічність – не минає.
Змарнілий світ і кволий, мов у наймах,
летить останнім листом, як Ікар...

І тиша, тиша, тиша, хоч кричи!
Рука, здається, й не моя в тумані.
Навислі хмари – ні пірнути, ані
перепливти небесне море. Чи

небесний степ? А сонця кочівник
згубився в нім і крутиться по колу.
Осінній день, як миша, сірий, голий,
всього на трохи показавсь – і зник.

2014

Неозоре опілля. Незорана ця безпритульність,
Де, крім болю і вітру, нічого тепер не росте.
Руйнували ординці гніздо золотої зозулі,
Та нікого у ньому, крім степу - один лише степ.

Як порвало тятиви, загасли жарини мелодій,
І від холоду сонця зіщулився звір-людолов,
Із розбитих сердець почорнілих тюльпанових лодій
Полилася у ранок блакитна застуджена кров.

І торкалися неба кургани, у ній затонулі,
Та високий полин, що навіки в курганах почив.
Повертались додому сини золотої зозулі.
Повернувшись додому, кували й кували мечі...

2014

Усе є вибір – як в житті рости:
у шир довкілля з епіцентром в пузі,
а чи угору яблуні трясти,
а чи униз, скоряючись недузі.

Усе є вибір… Господи, прости.
Забув про душу – от що серце крає.
А їй куди, приземленій, рости,
якщо вона у сні вже не літає.

19.11.2014