Знов палить Рим трипафосний Нерон...
І пахне мандаринами і руном.
Між таро картами гниє оксюморон.
Безжалісна епоха теше труни...

Немає місця мавкам, павичам.
По яблуках промерзлих - сині коні.
А ось і ніч - кінець усіх начал -
У пишноті-мані ілюзіону.

Ти десь отут зібгайся і дивись.
Несе гостинець зайчик...
Пнись...
пнись...
пнись...

Ще буде лиска...
вовк...
осел...
салют...
Порфірно мчатиме до одра смерті Брут.


2014

і Світ з картинкою "анфас"
і ви острижений під бокс
і небо зорями до вас -
ну, словом знову - парадокс…
вас щохвилини їсть іржа
вас піна тисне в береги
а уночі приходить Ша -
і ще й глузує перед тим

смішне ім"я коротке: "сон"
він був і є, і буде скрізь
і цей неписаний закон
один з найперших з неба зліз…
а навздогін захмарна "хрєнь"
і все таке… непотріб весь
- як віднайти ваш Сьомий день? -
Він в рушниках у сяйві Днесь…
31.12. 2014.

Тревожный год стучится в двери-
Чего мне в жизни ожидать?
И все же я в удачу верю.
Хочу желанья загадать.

Хочу, чтоб милой Украине
Глаза не застилала мгла.
Чтоб не затмили неба сини
Тиранов черные крыла.

Еще- чтобы напастей пули
Лишь по касательной прошли.
Хочу, чтоб беды не коснулись
Моей судьбы, моей земли.

Еще- удача чтоб вернулась,
Хочу, чтоб повторилось все...
Еще разок, но чтоб крутнулось
Рулетки жизни колесо...

И вновь приятны будут встречи,
Удачи тень на нас падет,
Еще в продрогший серый вечер
к нам тихо счастье припадет.

Еще любви нам будет мало-
Пусть сердце бьется горячо!
И я хочу, чтоб ты шептала
В постели мне- Сереж!.. Еще!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114123100843

Зачекай – і зима повідбілює суму сувої,
Потерпи – і крихкий льодостав запечатає біль,
Запізнілі жалі гуси-лебеді візьмуть з собою,
Та остання пір’їна – крижинкою в око – тобі…

Я чувствую в сердце надрыв,
Когда становлюсь на колени
Пред ликом заброшенных нив
И ожиданья видений.

Мой спутник рога положил
На тучи небесного стада,
Бежа средь далёких светил
И не встречая преграды.

Я странник остывших полей,
Идущий своею тропою,
С молочным туманом над ней,
Наощупь ступая ногою.

А где-то судьба вдалеке
Ключи от меня мои прячет:
Возможно в потухшем костре,
Или в замёрзшей реке,
Забывши, где спрятала - плачет...

А я всё пытаюсь понять
И плачь её и деянья.
Догнать бы её и отнять
Свои мне ключи...в наказанье.

И выдержать всё и прогнать,
И страхи свои и сомненья.
Не долго осталось мне ждать
Грядущего мига прозренье.

Я сторож своих неудач,
Я путник потерянных дней,-
Никто не услышит мой плач
В молочном тумане полей...

Ах, матери наши! По детски наивные...
От нас перенесшие слёзы и боль.
К их боли порой, мы бывали пассивными,
Играя свою неприглядную роль.

Как будто межа проходила меж нами,
Нередко политая горькой слезой.
И кто-то забыл о единственной маме,
Шагая своей отчужденья тропой.

Теперь с опозданьем и тихим раскаяньем
Приходим на холмики влажной земли.
И там перед Ней ничего не скрываем мы:
О всём говорим - раньше что не смогли...

Ничто не заменит нам больше святую,
Явившую миру нас этому мать.
И каждому стОит поэму большую
На вечную память о ней написать.

Не прячься в слова! Неестественно это.
Нам помнить всё надо, но только не лгать.
Ведь матери нет... И во мрак того света
Когда-то придётся и нам прошагать...

Лукаві згуки сіяні надміру.
О, зупинись - подумай! Не врази.
Бо навіть титло - до війни, чи миру -
усе одважать вічні терези...

Літерати-епігони,
Вас і яхти, і вагони...
Ви курсуєте охоче.
Семінари проти ночі.
І пленери, і рапіри...
Ця нагадує Ельвіру.
Той під Блока - символіста...

Де ж мені пройти чи сісти?

Всюди вірші, всюди слава.
Розливаю тихо каву...

- Ти писав оце під Стуса!
- Що несеш ти?
Смик за вуса...
- А оце украв у Лорки...

Йду самітно повз гальорки.

Сходи жовті, чорно-білі.

- Ти завдячуєш Забілі...
- Ти насмикав у Тараса! -
Був кістяк, набрався м"яса...

Гамір.
Титули.
Лорнети...
Примиряння.
Бал.
Вендети.


2014

Птах, що ніколи не спить, вилітає на лови.
Вже по Різдві, довгі ночі коротшають знову.
Вироком неба чи спадком чужої любові
В серці моєму щемить непромовлене слово.

Гори на сході відлунюють голосом крові,
Це наче музика, тільки на вухах окови.
Ніжність - одвіку чужа і невивчена мова,
Щойно хоч слово сказав - і одразу game over...

Вітер здуває у море усе до основи,
Лічені миті - й душа приміряє обнови.
Небо доспівує серцю свою колискову.
Все промине. Залишиться несказане слово.

P.S.

Коротке комюніке:
Життя загалом нелегке
І в кінці - піке.

Ти в мені так болиш, що відчуваю цей гній,
Він смердить и сочиться із рани серцевої,
І сльозами-струмками не злічити тих діб,
Як дібралась стражданням зупинки кінцевої.

Ти в мені так гориш, що займаєш повітря,
Відбираєш, вбиваєш і мукою тішишся,
Наче я, мов тростина, зламуюсь дзвінко,
Віддаюся тобі на розправу: чи мушу я?

Ти мені тим болючим пронизуєш душу,
Шматаєш і криєш усе життєдайне,
Та справа у тім, рідносерцевий хлопче,
Що крізь муку пізнаєш й осяйне.

Лежала Жаба. Грілася на сонці.
Стомилася від руху і зірок.
Ліловий кіт поглянув із віконця...
Підсунув муху, квітку, пиріжок.

- Не те! Не треба... - Жаба скрекотала.
Мені смакує злоба... і печаль.
Приніс їй пес шматок старого сала...
- Оце воно... А то... в"юнець, мигдаль.

Не вміє Жаба вгору, лізе в яму.
Шукає на травині цвіркуна...
Плює зеленим, строчить епіграму...
Яка у Жаби вредної ціна?

Смерділа, хлюпосталася... Засохла.
Ніхто не відшкрібає.
Дощ...
Лежить.
І сушиться над нею та панчоха,
Якою Пеппі міряла блакить.


2014

Снова падает дождь. Для меня он награда.
Пусть он тихо идет и вокруг темно.
Для уставшей души одного только надо:
В одиночестве быть и смотреть в окно.

Капли-слезы дождя провожаю взором,
Они мысли мои, это мой покой.
Ухожу от обид и не нужных споров,
Закрываюсь от мира самим-собой.

Дождь не просто идет и сливается с крыши,
В нем порядок такой – не постичь никому.
Каждой капли рожденье душа моя слышит,
Это чудо моё, будто сон наяву.

Час осенних дождей, это действо такое,
Когда память вернулась на круги – своя.
Здесь и детство моё, точно ситец простое,
В путь-дорогу ушедшее из октября…

Моё детсво ушло, помахав на прощанье
Своей тонкой рукой на развилке дорог.
Мне на память оставило будто признанье,-
Не раскрытый в бутоне зеленый цветок.

Оно шло первопутком в пространство врастая,
Без оглядки, по-детски, на пройденный путь,
Как игрушки года за собой оставляя,
Сбив колени искало своей истины суть.

Я спешил жить тогда, будто в гонке со временем,
И блуждал в суете, и бежал наугад.
Но свой бег замедлял, каждый раз в дни рождения,
Чтоб немного остыть, оглянуться назад.

Там я видел своё и Её отраженья
В первом омуте чувств, под мерцанием звезд.
Мы ступили вдвоём на стезю откровенья
И клялися в любви, по-ребячьи до слез…

И пара вся в белом, в объятиях сада
Кружилась в пространстве пустынных аллей,
Под звуки Вивальди и шум листопада –
Поры самой белой и чистой моей.

Рояль разливал свои звуки свирелью,
Аккорды взлетали и ткали канву,
И будто уставши от собственных трелей,
Рассыпавшись падали тихо в листву…

…Всё было… Всё было. И нет единенья
Меж тем, кем я был и кем нынче стал.
Взываю к себе в этот час наважденья:
Когда и зачем нить времен я порвал?

Но закончится дождь, и чужими глазами
Я буду смотреть в этот мир роковой.
А память моя – предкновения камень
До новых дождей не даст быть собой…
r>
ID: 511824

...Сгорела спичка.Обожгла
Мне пальцы.Сумрак виснет снова.
И ты,как эта ночь прошла
Прощаясь,не сказав ни слова...
И можно задохнуться от тоски,
Не пережив большие испытанья.
Но всё-же есть надежды островки
В тревожных водах ожиданья.
И счастлив тот,кто разом всё отрубит,
Обман не продолжая на года,
Чтоб не вернуться больше никогда,
Когда стряслось,что женщина разлюбит...

Утра серого влагой туманной
Разлилась над землею печаль...
Где-то там, в пробуждении раннем
Из окна ты впиваешься вдаль

Взглядом, полным тоски и тревоги...
Взглядом трепетно-нежной любви...
Нас опять разлучили дороги
На бескрайних просторах земли...

За окном сквозь унылые слезы
Снежных орд, коим в бездны лететь,
Ветви тянут печально березы,
Словно в трепетной просьбе согреть,

И в разлуке тоскующей этой
Каплей влаги в ладони затих
Стих, в котором присутствует лето,
Что кусочком одним на двоих

Нас дыханием знойным согрело,
Нас любовным костром обожгло,
Только счастья сдержать не сумело...
И на сердце теперь тяжело...

Я вдали, за разлуки порогом...
И сливаются в сердце твоем
Искра жаркого лета ожогом...
Капля влаги печальным стихом...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122910570

Бажаю я у Новий рік вам:
Багато щастя й подарунків,
Здоров’я, щастя і тепла,
І мир в усіх стосунках.

Нехай метіль змете все зло,
І ненависть у кручу,
І Новий рік приносить всім,
Баблосів цілу кучу.

Хай згинуть ваші вороги,
Хвороби і нещастя,
Засяє сонечком в хатах,
Лиш мир і спокій й щастя.

Хай в Новім буде нове все,
Гарніше й цікавіше,
Веселе, добре і нове,
І жити стало цікавіше!!!
2014

На розі в маленькій кав'ярні,
Де янголи плачуть сумні
На ніжних картинах примарних...
Де тануть свічки на стіні,

Сльозами стікають додолу,
Розгойдують тишу хмільну...
Малесенький затишний столик
У тінях гардин потонув...

Там стрінуться наші долоні
І пальці сплетуться тонкі,
І з кошика маки червоні
Нам зронять легкі пелюстки...

І я,неймовірно щаслива,
В очах твоїх карих втону!
І променів сонячна злива
Залиє пожухлу стіну!..

І може всі давні оскоми
Ця зустріч загоїть мені
В кав'ярні, до болю знайомій,
Де янголи плачуть сумні,

Сльозами стікають додолу,
Розгойдують тишу хмільну...
Малесенький затишний столик
У тінях гардин потонув...

Наперекір усьому що було -
в минулому погроззям відгуло.
Кохай. Живи. Милуйся відчуттями -
Так, ніби поруч очі мами
такі великі. Майже упівнеба...
Так, ніби вже нічого і не треба -
Лише долоні теплі у долонях.
І на усмішці - теплий літній сонях.
2014р.

КВАНТ ПІЗНАННЯ

У квантовій механіці життя –
Не заблукати в ті́ні власних втіх,
Де лабіринт в минуле – майбуття,
А у прийдешнім – тільки смерті сміх

І порожнеча: з праху в прах влиття…
Насправді час – примара плину віх,
Як вибух в Космосі, який зродив буття
Й його ж поглине, заковтне усіх

І не удавиться. Це шлях – без вороття.
Ціна пізна́ння – первородний гріх…
Людина ж – мить, рух вій у небуття,
Слід від роси міжгалактичних лих.

Печать Різдва й Прощання – закляття́,
Накладене на долі й злих, й святих.
У коловерті сподівань і каяття
Таємне вгледіти час в істинах простих,

Сенс усвідомити й знов Бога, мов Дитя,
Себе узріти в скрижаля́х мирських
Та в вирі Всесвіту. Все людство – сповиття
З світла прозрілих та оман сліпих.

Павло Гай-Нижник
29 грудня 2014 р.

Життя живу і маю в ньому силу,
Ту гілку вірних почуттів,
Що схожа так на зливу,
То сонцем сяє чарівним,
То вкутається в хмари,
Буває заболить в душі,
Й сховається в кошари.
Але без неї не прожити,
Не бачити натхнення,
Бо все що маю у житті,
Її святі навчення……..
2014

все марне

Чи приходив до Тебе мудрак Тимофій,
Що так важко вдихав хуторянську пилюку?
Спав на сіні пахкому, звірявся гнідій -
Крізь імлу деревійну просіяні муки...

В нього хата бідненька, чимало дітей.
Так правдиво прожив, що сміявся люципер.
Понаквашував, кажуть, багацько ідей.
Обминув завколгоспом розгнузданий трипер.

Я не знаю, де можна полегко пройти.
Всюди гам і церкви, суне люд на причастя...
От згадала про діда, всіх судиш лиш Ти.
Може, десь по чистилищу мріється Щастя.

Каже мати Софія: повсюд суєта,
Я на жорна чужинців не сипала жита.
І боюся, мій Боже, штурнути кота.
А в степах України когорти побито.

Чи в захмарній обителі дах не тече?
Бо той родич латав і просмолював чобіт.
Ой, не гасни так швидко, червона свіче...
Так оглушно кричить вороння жовтодзьобе.

Чи ж добралася Марфи душа до садів,
Де співають осанни вкраїнською - щиро?
Пам"ятатиму, Боже, пророків, дідів...
Ще й того, хто потопить іржаву сокиру.

Кажуть, вольному воля, блаженному рай.
Вічне пекло димами закопчує овид.
Я не знаю, де нині Маруся Чурай.
І чураються села мої розбудови...


2014

Відцвів чебрець, калган, цикорій...
Туман лоскоче спориші.
На яблуню вмостились зорі.
Щемливо й радісно душі.
Чарує золото осіннє.
До двору зносять урожай.
Курличе голосно і вільно
Відлуння журавлиних зграй.

2014

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

То ласкою, то казкою,
то спогадом, то згадкою
торкаємо зачаєні серця
і думою про націю,
її протуберанцями
запалюємо вигаслі сонця́.

За матінку, за донечку
у кожному віконечку
виконуємо місію свою.
І татові, і синові
бажаємо щасливої
дороги і удачі у бою.

Сумними і веселими
стаємо волонтерами,
мужніємо на кожному посту.
Морально непідкупними
ми служимо майбутньому,
Вітчизну захищаючи святу.

Не осіянні славою –
мамоною лукавою,
прямуємо, куди укаже Бог.
У дусі прозаїчності
ми будемо у вічності
із тими, хто веде до перемог.

                              11.2014

Моя вина - швидка вода
Ранковий шепіт листопаду
Моя любов - потік ріка
Медовий присмак винограду

Візьми туди - де ти завжди
Своїми чарами дивуєш
Де не існує втрат , біди
Де ти в росі ,в іскрі ряснієш

Рятуй цю душу , пригорни
Вона від холоду згасає
Скажи їй , покажи стежки
Де та любов її чекає

Єднай їх мертвих , і живих
Один без одного пропащі
Додай їм сили , і снаги
Тим розквітом - та будуть вдячні

Моя вина - швидка ріка
Не гоїться глибока рана
Все поверни ручай - весна
Не помирала щоб - нещасна.
2009р

Я проникаю у думки
Що мною так оволоділи
Безпомічний , бажаю йти
Спустошення - зібрало сили

Ще хочу вірити , і жить
Ходити босоніж сміливо
Що маю тим і дорожить
І говорить про це - відкрито

Обридло звично маскувать
Вдягать придумані відмови
Так прагнеться - кінець той знать
Коли підкорені простори

Як ніжно любиться серцям
Як стрімко рвуться - перепони
Як залпом б'є по почуттям
Коли любов - стира кордони

Собою бути , мати честь
Із гідністю добром віддячить
У іспитах - утримать весь
Тягар , який за все заплатить.
2014р

Не так сьогодні сонце світить
Святкове маю сприйняття
Мене підносить , і не сліпить
Любові ніжне - почуття

Душею мліючи я тану
В твоїх цілунках рятівних
Зберу із квітів нектар - ласку
Найкращим стану - серед них

У хвилі танцю закружляю
Зберу букет цілющих трав
Тобі єдиній - заявляю
Я той - що у тобі пропав.
2011р

Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
"Янікулум" нове кодло, а ляси на давній фені.
Танучи в склянці, лід дозволяє двічі
пивати ту саму воду, згаги не одолівши.

Кануло вісім літ. Спалахували і тліли
війни, тріщали сім’ї, в газетах мелькали рила,
падали аероплани і диктор зітхав: "о, Боже!".
Білизну годиться прати, а збути морщин не гоже

навіть тепло долоні. Сонце над зимним Римом
бореться голіруч з сизуватим димом;
пахне палене листя, сяє фонтан, як орден,
належний в обід мортирі за холостий постріл.

Речі ото й твердіють, щоб в пам’яті їх не двинуть
з місця; та й перспективу тяжче знайти, чим згинуть
в ній, що двигає обрії, подолує років против
в гонитві за чистим часом їх, без щастя і теракоти.

Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує
побутують пейзажі, бар, пагорби; їм пасує
хмара у чистім небі над полем отих баталій,
де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.


(1989)

Любити мертвих - самосуд
Картання ковані карати
Захований у тяжість пут
Сам дозволяєш - ставить грати

Себе ти мітиш на приціл
На побиття - хмільного люду
Біль ставиш ритму стусанів
Що добре знають - точну дату

Ворожка ніч , цілитель день
Один на одного - війною
Тобі наспівують пісень
Де зміст звучить - стигмат бідою

Перетерпи гнітучий гнів
Втечи від жадності - полону
Лунай девізом голосів
Що розуміють - вірних мову.
2014р

Мені так боляче було -
коли ти небо цілувала
Мені так холодно було -
коли ти подих відпускала

Я не кричав , я не волав -
все розумів , не повернути
Тій осені розповідав -
збираючи - вінок спокути

Розлука в чорному платку -
шипами обруч - прикрашала
Вплітаючи мою сльозу -
мої надії - розпускала

Дивлюсь крізь втому в ті часи -
не нарікаю , просто знаю
Були щасливі я , і ти -
судилось нам - прийняти кару.
2012р

На догоду самозваних вершителів твоєї долі
Пішов ти проти істини.
І всілякі блага запанували в твоєму домі,
На грудях спалахнули всі можливі нагороди...
Та знай же: замість правдивих слів
Ти лише плід фініка (хай і смачний) із’їв.
Хоч кісточку на землю кинув ти недбало,
Не піддалася небуттю вона. Небеса послали
Дощі та сонце. Проросла і пальмою вона стала.
Розлогі фінікові гаї нащадки зроблять
Без гадки на якісь там житейські винагороди.
І після трудів праведних у тінистій тиші
Не на догоду комусь - про істинне напишуть.
Твої ж «нетлінки» читатимуть хіба що архівні миші.
----------------------------------------------------
Амні ібн Фарис Рейхані (1876-1940) – ліванський письменник. Після навчання на юридичному факультеті Колумбійського університету (США) став переконаним атеїстом і прихильником злиття двох великих цивілізацій.

Можна по сніжочку
босими ногами...
Душе в сповиточку,
неба спозарана
причаститись гоже
в нашепті молитви.
Ну а там - на землю,
ну а з тим - до битви.

Вечір, він питає:
- Душе, як велося?
Стеле простирадло,
гладить по волоссю.
Доторки до втоми,
доторки до тіла.
- Душе невагома,
ти куди злетіла?

Чи я можу піти трохи далі від того що бачу
Треба бути святим і опертя шукати на дні
Обійти марноту полічити здобутків нестачу
Відцуратись дарів запалити офірні вогні
Все іде як іде і нема мені жодного діла
Хто коли і за що чи з відомих лиш Богу причин
Наближає своє конфесійне до грішного тіла
І вливає єство у тіснину крутих величин
Все буття наче міф про святе непорочне і щире
А навколо сади із пороку спокус і бажань
Є лиш правда одна у душі не шукаючи миру
Не врятуєш себе від ілюзій пустих сподівань
27.12.2014

Він дивиться на світ: куди прийшов...
Покинули батьки, дитя - каліка.
На спинці - за народні гривні - шов.
Є доглядальниця - огрядна Віка.

Він буде жити, як - то вже таке...
Біфіда спина. Возик чи підпори.
А з мосту - самогубець у піке.
І всюди LOVE ...
І тхнуть серця і нори.

Ось повели до трону мать-війну.
Сто три зайці дохрумкують капусту.
Такий пекельний біль чогось війнув!
Хоча звергали не планету - бюсти.

Прости мені, дрібнятко Тимофій.
Дивлюся на твою стражденну позу.
Не піфія, не медіум. Графіт
Гострила щойно.
Пташно - до морозу.

Тут всі ми - що під Богом - не в аду,
Пряменько йдем чи позгинали спини,
Купуємо лимони, какаду,
Стираємо рядок, сльозину, слину.

Він дивиться на нас. Ви хто - ходячі?
Хлоп"ятко у бинтах лежить. Не плаче.




2014

1
Вогонь на камені пласкім,
світанок, рань.
І вакханалій цілу ніч
похмільний шал.
Рабуєм селище в обід:
межа старань.
Тверезий крик, пекельний жар
і ночі жаль.

Пробудно зблисне ятаган:
час нагород.
Візьму для себе не моє
на повну мить.
А цей невидимий наліт
поган в народ
і отверезить, і зведе,
і сполошить.

Бо що із того? – Плечі гнуть
вони в полях,
а нині їхні капшуки
належать нам.
В усі часи їм несемо
обман і страх.
Дурні, що моляться вони
своїм богам.

2
Гірчать полинно очі України:
На капищах наживи йде бенкет.
Жертовна кров багряно замаїла
Столи, де п`яні розливають мед.

Продажні пропивають сіру душу,
Не знаючи, що є одвіт за все...
І плаче Бог: вони - його насущне,
А їх нечистий в пекло занесе.

25.07.16.

Чекаю щастя, але де воно?
Затисли серце сумніву лещата,
Як день і ніч, поява та утрата,
То зблисне, то піде на темне дно.

Скоріше почорніє чистий сніг,
І висхне море, Сходом Захід стане,
Євфрат і Тигр тектимуть з Океану,
І стануть перехрестями доріг.

Чи зблисне в хмарах проблиском кохання,
Фатальне із Мадонною єднання,
Як світлу мить, стрілу пошле Ерот.

Я б міг деінде медом ласувати,
Та не дано тому про мед гадати,
Чий тільки у гіркому спраглий рот.

05 вересня 2013
Переклад : Ераст Іваніцький

Будеш, Несторе, літописцем?
Що опишеш – сумну столицю,
Чорні села, міста розбиті?
Біди бідних? Свавілля ситих?

Стільки горя – і ще замало? –
Грім за громом… а гради, шквали,
А північні вітри морозні!..
Материнські невтішні сльози...

Посмутніли домівки наші,
Бо пішли на війну найкращі,
Як же хочеться їм – напишеш –
Голос неба почути в тиші!

Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис.

Нагадаєш: сліпі прозріли
І погнали лихого звіра,
І жили на землі, як люди…
Напиши! І нехай так буде!
2014

… лисьими тропами Жизнь (каюсь!) хаживал
вам ли судить, степным барсукам? -
свою биографию в (части адажио)
был удостоен - озвучивал сам…
лучиной рассвета душу отпаивал
все по-людски, все по-старинке
это так просто, жить среди Таинства
день ото дня просыпаясь на ринге…
26.12. 2014.

Не Прометей я, до скелі на віки прикутий,
А кінь стриножений. Коли б не пута,
Що хвороба нав’язала так підступно,
Я б не стрибав по лікувальнім полю,
А гнав лижнею десь в засніженім Тіролі,
Співав би під хмельком у милім колі,
Не тішився б Америкою, наче причастям,-
Онука б няньчив, як найвище щастя.

мороз змією проповзає
до серця, пульсу і кісток
а де ти є? себе караю
тебе нема, іще ковток

тону у гіркоті Мартіні
та замість свята - будні дні
неможу вийти з твої тіні
тебе нема, нема людей

о, Боже, з пам'яті би стерти
тебе і серпень. Чуєш, ей!
солодкувато - грішний серпень
палку жагу його ночей

нікого в світі окрім тебе
нікому більше лиш тобі
всміхається зимове небо
не треба слів,пісень не треба

один єдиний погляд твій...
2014

Отак живу…
На перехресті.
На протязі
Посеред площ…

Стискають музику лещата,
Стирають день сумні дівчата
Із окулярів. Мінус
Дощ…

Колядники – по бездоріжжю…
Без Інтернету – другий день.
Підсніжників не може бути,
Бо сніг не випав…

Не прийде
Прийдешнє в гості.
Без гостинців
Залишиться оця зима…

А ти не спатимеш, по вінця
Наповнивши себе сама
Солодким спогадом Мартіні
Із присмаком моєї тіні
І ніжних доторків до тайн.

Ще тайм.
Ще келих.
Ще цілунок…

Японські вишні, райські дні…
Мов листя, опадають гривні
І осідає десь на дні
Привабливість чужого кроку
До самогубства.

День за днем
Минає спокій.
Ми минем…

І, як ворони, вічний час
Все зайве виклює із нас.

24.12.14

На церкві купол - золотом,
блакиттю - небозвід.
І сонячно, і сонячно
на весь чудовий світ!

Над подихом, над запахом,
в прозорій глибині
Незримо хтось здіймається,
всміхається мені.

І любо так піднятися,
як птах, у височінь,
І світлістю пройнятися,
і мудрістю й мені.

Цей світ у сонці-золоті,
небес п`янка блакить!
На білій церкві куполом
мій дух увись летить.

До 2005р.

Напередодні першої війни
за другу незалежність України
не мали ми ніякої провини,
аби вмирали винні без вини.

Але така у грішного недоля,
що має заплатити у бою
за ту хиренну воленьку свою
життями козаків у Дикім полі.

Кому війна, кому – і мать родна.
Кому відкати, а кому – руїна.
Як допекла «єдыная страна»
і як пече єдина Україна.

Від весняно́ї Раші у Криму
й інвазії лютневого погрому
ми все ще повертаємось додому,
опалені й отруєні в диму.

І всім оцим завдячуємо «брату» –
ворожій інтервенції Кремля,
і мусимо у жертву віддавати
найкраще, що народжує земля.

В імлі армагедонської блокади
рябіє Дике поле блокпостів.
Між мовами – найвищі барикади.
Язик стає плацдармом для катів.

Безумна Дума мліє у екстазі.
Накачують національні м’язи
рахітики дебільного Кремля.

Будуємо тини і перелази.
Від пошесті азійської прокази
у зоні непритомніє Земля.

                              24.12.2014

було
25-12-14

Вулиця темна. Ніч.
Тяжко поранений...
«Госпиталь где?» –
Він углиб, до ДК іде.
В клітці грудній
Витріпочує гранями
Яхонтовий додекаедр.

Дом культуры.
Горлівка...
Леді русяву
Солдатові крики збудили.
Зблиснув нічник –
І рота роззявила
Голодна горлянка будівлі.

Перев’язка гаряча –
З-під клейкої брючини
Юшить червоний страх.
Раптом не по собі стало,
Стало незручно:
Вона –
Молода медсестра.

– Заходьте скоріш!
Я іздалеку
помітила Вас. –
Її оксамитовий голос
Збудив
Остовпілого воїна.
(А в грудях пекельним котлом
Ще кипів,
Ще шкварчав Іловайськ!)
– Спасибо Вам...
Ничего, что патроны с собой?

– Ні... ні... Ви поранені!
Вам терміново...
Потрібно Вам кров зупинити!
Я чула, що Горлівка...
Замінована.
Я знаю –
Ви стріляли по них.

Лягайте хутчіш на каталку!
(І стала над раною поратись,
Як над своєю дитиною...)
– Как Вас зовут?
– Мене – Наталка.
Я з Коростеня.
А вас?
– С Луганска я...
Валентин.

Вона принесла бинти
І відерце
З водою,
Кульок препаратів.
– А нам говорили, что вы – бандеровцы,
Бандиты, злые пираты...

– Рана глибока,
Вам спокою треба,
Перев’язала... не рухайтесь...
– Как мне не двигаться?
Ведь все мы – отребье!
Сейчас там Иван
И Андрюха там,

Они убивают...
Наших –
Укра́инцев...
Что мне теперь – радоваться?!
– Не ворушіться –
В мене серце крається...
– ...А мы посыпаем из «Градов» вас.

Вулиця темна. Ніч.
Додекаедр
В клітці грудній
Тріпотить у воїна.
Сниться йому:
Він в полон, до ДК іде –
Він
Обирає
ВОЛЮ!

***
Моя родино, раю, що в душі,
Мій променю ясний серед негоди.
Помежи злиднів, зрад та метушні
Зумію все лихе перебороти
Коли ти поруч. Дай тепла мені
Моя оселе, прихистку, турбото.

Коли ти є – міцним стає крило
І чиста віра, що ламає пута.
У марноті вітрів і суголось
Мені болять, снаго, твої покути.
Удячна дню за те, що відбулось
Молюся днесь тому, що має бути.

Ховає стежка пройдені роки,
Що мчать за овид прудко і невпинно.
А я в літах навчилася таки
Межи метань в страху не гнути спину.
Я подолаю шлях свій нелегкий
Моя родино…

Вихопило око ниточку трави –
Стебельце тоненьке з вітром танцювало
І торкалось лячно пліч і голови.
А вже світ запнуло чорне покривало.
Гасли горизонту обриси німі,
Ніби сонце збігло лавою в долину.
Холодом горнуло, як серед зими,
І торкало льодом нерухому спину.
Квола-квола думка – спогад із пітьми –
В ніжну павутину полонила душу…
Господи! Роботонька! Душоньку прийми.
Бо юнацьке серце крові вже не рушить.
Біла юна шкіра – сліпнуть небеса –
Як же її треба ковдрою прикрити.
Упаде завіса – упаде роса
Й буде чисте тіло смертю холодити.
Що згадав соколик, упізнавши смерть?
Поки ще торкався поглядом – стеблини?
Гибель затопила його очі вщерть.
Плоть закам’яніла у первісну глину.
І здалося Богу, що він сам пропав,
Зник і занепав, розчинився в тишу,
Коли серед степу лицар часу впав –
Честі не продав, віри не полишив.
Захлинеться ще ой не раз земля,
Вихлипає біль, знову ним зайдеться,
Поки степ повіє нам аж звідтіля,
Що розквітло в ньому українське серце.

Листопад, 2014

(На основі реальних подій)

Прийшла в село зі сходу похоронка,
Неначе в душі вцілила свинцем.
Йому лиш двадцять, двадцять лиш сегорку*,
Лежить в труні не був ще під вінцем.
Найменший він із трьох синів в родині.
В його селі лиш двісті десять хат.
І знову тишу об’явили нині,
Черговий «гумконвой» направив кат.
На триста душ ота чорнезна звістка…
Тут старожили бабця й два дядьки,
Вони іще служили в польськім війську,
Їх чола, як поорані грядки…
…Малі й великі стали на коліна –
Поліг на сході їхній захисник.
І навіть кущ червоної калини
Схилив пожовклі віти і принишк.
І бабусі молились за онука,
Діди стояли, як старі діди,
А юні говорили: путлєр – с..а:
Посіяв стільки горя і біди.
І плакали жінки – сільські мадонни,
А з ними молоденькі матері.
Згорали ув гірких сльозах прокльони
І гасли свічі, гасли без вітрів.
Хтось вигукнув герої не вмирають
І мати затулила гріб крильми.
Її кровинку в землю загрібають.
О! Людоньки, та ж будьте вже людьми…
…Зі снігом звістку принесла сорока…
В хустину мати схлипнула тихцем:
…Став старший батьком… то не похоронка…
Сльозина покотилася лицем.

*Цього року (діал.);
Грудень, 2014

узимку ґрунт гріє руки
в багатті неба
узимку рот грає криком
посеред поля

сивіє серце
посеред поля
порослого снігом
порослого тінню
білою тінню
пітьми

невидимий крик
посеред поля
порослого димом
багаття неба

холодного сонця рот
лякає промерзлий ґрунт
сивого серця ритм
збився
зі шляху
у хурт-
онив/овин
і

2014

прийшли рано вранці
як травневі заморозки
голого забрали
забрали далеко й надовго
катували жорстоко
говорили на вухо секрети
і вбивали щоб не видав
питав
навіщо розповідаєте
якщо це секрети
відповідали з реготом
вбивати тебе подобається

одного разу він утік невбитий
із їхніми таємницями
звичайно розповідати нікому не збирався
а просто закинув удома за ліжко
і заснув
як прочитана книжка
а з-за ліжка ще довго лунали
шепотіння і крики
аж допоки вітер
віконницею не грюкнув
і таємниці мишами
по щілинах не розбіглися

2014