Коли нащадки вбитого під Полтавою
Вбитих під Крутами чи Гурбами
Загинуть тепер під Слов'янськом
Залишивши після себе двійко
Двійко малих і щирих
Що ледь запам'ятали очі батька
Так от, через кілька років
Десь на великій площі
На усіх площах країни
З'ясується одна річ
Україна - це ми. Оті двоє
Оці мільйони
В очах своїх двох дітей
Тільки живі

Буває душу розбивають дзвони,
Буває ноша в спину проросла,
В лице сміється ім’ям забобонним
До тебе той, хто в темряві блукав

І плаче той, хто каявся в досвітах,
І проклинає той, хто в щасті зачинав,
У чорне небо мчать погаслі діти
Із небуття не роджених заграв

А Ти смієшся знову до світанку
Новими зморшками на звітрених устах,
Чи переможиця чи знову долі бранка
З святим хрестом у згрішених руках

Там б’ють гармати і кривавлять глини
Невинні й ті, хто заблудив в гріхах,
Слов'янське чрево – тіло України
Там червоточить й мироточить прах

Черлена кров на побілілих згустках
Солончаків – слізьми просяклих нив,
В десниці Божій тая глина – пустка
У тих горшках, що не святий ліпив

Захланих зайд змертвілі темні тіні,
На сланцях газу бухенвальда тлінь,
Героїв сотні на небесній ріні
Волають до прийдешніх поколінь

Печальний день одинаком на краю осені
Тремтить на гілці стомлений листок.
Півсонна тінь бреде крізь дощ ногами босими
І сивий дуб зіщулився, намок.

Уже тепла не догукатись, не домірятись
Багатозначне Ню, куди не глянь.
Малює вітер срібноперими завіями
Осиротілу заосінню грань.

Простели мені путь
Свого голосу теплим імбиром.

Намалюй мені сонце,
Занехаяне в синіх очах.

Я шукала тебе,
Як цукерку голодна дитина.

А знайшла, як знайшов
Свій політ обезкрилений птах.

___________
08. 04. 2014

Запах сіна вітер носить
Над рікою гомінкою,
Наче славна панна осінь,
Вийшла до передпокою,
І хмільні свої парфуми
Видає мені авансом,
Аби я вже влітку думав
Про її чудні окраси,
І печаллю не тривожив
Серце стихлого прибою,
Що на плід осінній схоже
Під опалою листвою,
І запашністю довкілля
Багатив душі комори...
І не смій, панянко біла,
Йти до мене кроком скорим!

10.06.14.

Це вили (без ножа),
замок від гаража:
матюк, автограф - це Ляшко!
Як ніжка Буша з міні-США.

Нести воліє курка яйця,
корова - збутись молока.
Ляшко умовить і китайця,
щоб той навчився гопака.

Росте буряк червоний,
а в шахті - антрацит.
По телевізору мільйони
очолює маленький замполіт.

10.06.2014

Подарована Богом
Янголом радості в дорогу,
Стежкою до незнаного порогу,
Пам’яттю про солодку знемогу.

Подарована світу
Запахом пишного цвіту.
Чарами цього теплого літа
У келих життя сонцем налита.

Подароване Небом
Щастя для юного Феба.
Ось лебедине сяйво Денеба,
Чого тобі ще, мандрівцю, треба?

*Денеб - яскрава зірка в сузір"ї Лебедя, також, за однією з легенд, фея, що допомагала закоханим зустрічатися на прокладеному через Всесвіт мосту Чумацького шляху

Вдягаючи різні костюми і маски,
живу на межі
водевілю і драми,
гублю мимохіть режисерські підказки
в отруйних потоках
щоденного спаму,

не зіграні ролі
дрімають у генах,
і часом прозріння буває замало,
щоб вчасно зійти зі зрадливої сцени
у мудру безпеку
глядацької зали…

Лезами безвісти завтра лягає в ноги,
Місяць визиркує, гострий, неначе злість,
Гупає острах, відстань на вісті множить,
З крісла порожнього морок поволі зліз.
Вранці захопить поспіх, гіркий і гарячий.
Ти в передпокій – і вилетиш навздогін
Тим невідомим війнам, глухим, незрячим
І неприбулим смуткам моїм тугим.
Рейки тремтітимуть – решта піде спокійно,
Все перетреться в жорнах брехливих днів.
Я зачекаю: щезнуть до йоти війни,
Лиш би ти в крісло вдома надвечір сів.


2014

Марево безсоння. В небі зорепад
Засипає щедро всю околицю.
Хвилями лягає опівнічний чад
І світанок аж ніяк не скориться.

Причаївся місяць в сонному саду.
Неможливо ним намилуватися!
А усюди вишні, яблуні цвітуть —
Наче вдень: нема куди сховатися.

Тишу розрізають крилами хрущі,
Роздирають звуками ревучими.
Вітер бородою за густі кущі,
Зачепившись, смика довгі кучері.

Зорями додолу впали світлячки,
У траві згубились намистинками.
Зеленню палають вогники-зірки
І роса поблискує сльозинками.

Зáграва червона в синій далині
Небокрай усипала коралами.
Золоті зірниці – вишивки рясні,
Розписи, заквітчані тюльпанами.

Місяць розчинився поміж товщі хмар.
Легше робиться від першого вже дотику.
Обійма за плечі чарівник-казкар,
Загортаючи в мальовану екзотику.
2007

Ніколи у дорожньому тумані
не загориться зірка золота.
Усе життя, блукаючи в омані,
шукатиму вже втрачені літа.

Горітиму яскраво, мов комета
над шляхом, що додому поведе.
Писатиму Вам зоряні сонети,
звеличуючи літо молоде.

Далеко десь, загублена від дому,
у шелесті чужих мені тополь
ще й досі відчуваю несвідому
любов до пересічних людських доль

Лиш там, на не полатаних дорогах,
загублених в пилюці віковій,
я вмію спрагло шанувати Бога
і дякувать йому теплом надій.

Я з посмішкою, щирою до болю,
постійно виправдовую себе,
втрачаю божевілля з-під контролю
і поринаю в марення сліпе.

08.06.2014

Не пручайся, каво -
чорна заметіль!
Будь мені ласкава,
злий мені на сіль!
Злий мою утому.
Пошепки. На мить.
Тиша серед грому.
Смерть, що хоче жить.
Випити й позбутись.
Кров - у ніші жил!!!
Каво, ти ж - не миттю
стимулятор дій...
Доки чашку вип'ю,
доти і... час мрій.


9.06.2014

Господар вдома після довгої розлуки
Три сходинки, поріг, душевні муки
Неспівпадіння до і відтепер
Той світ, що був, уже давно помер

Він спадкоємець. Лінією долі
Заведений у аневризми волі
Важка хвороба, пам'ять ніби сон
На шафах пил, завалений балкон

В кімнатах жили не свої. Горілку пили
Пляшки в кутку. Й підлогу потрощили
На стінах пасма кирилічних літер
Чужих. В горищі стогне вітер

Немов чумний він швендяє по хаті
Докупи силиться пожитки позбирати
Знайти в речах відлуння того раю
В якому жив, й якого вже немає

Ковтають двері з анемічним тріском
Його. Аж раптом скарб — колиска
Висить. Стара. Опора первосвіту
Готова послужить, як будуть діти

І він лежав. Вона розповідала
Про все, що чула, поки інших брала
Поколисати. Прагнула навчити
Ступить на землю й край свій не зганьбити

Господар вдома!
У колисці нищить павутиння
Він шлях готує
Новим поколінням..


2014

А на цвинтарі пахнуть трави,
Бджоли навіть збирають мед…
Десь у світі мирськé й лукаве,
Поспіх, біг, суєта суєт…

Тиша тут, як найвища милість,
Час застиг, і не має справ…
Ви за рік мені раз приснились –
Ми прощались, я від’їжджав…

Чи під вечір було, чи зранку –
Легко пам’яті рветься сіть…
Пригорнули мене на ганку,
І, як завше, шепнули – Їдь…

А думки душу рвуть і будять –
Поспішаєш, біжиш, живеш…
Хрестик Ваш я ношу на грудях,
І з молитвою образ теж.

Бо всесильна молитва мами –
Просто з серця, без слів і фраз,
Знаю, там, нагорі, Ви з нами…
Щиро молитеся за нас.

Хай душа спочива в Покóю,
Вічна пам’ять Вам на рокú…
Доторкнуся хреста рукою,
І поправлю під ним вінки…

Рік пройшов…


9.06.2014

Чи не купуєш багатствами світськими
Того, Симоне, що є у Христа?
Час позмітає і маски, і відстані.
Зайве спаде, якщо віра не та.

Хрест золотий із розп"яттям чи варто нам
Передрібнити у жменю монет?
Стали удвох між небесною вартою
Очі ув очі -- король і поет.

09.07.2012р.

За червоні буйки суєти –
невмолимим,
не дослухавши скрипки
і скриньки Пандори,
де не хрестяться вірші,
здіймаючи рими,
і ховає мелодію віщу
валторна.

За червону печаль
неприкаяних маків,
поневолених лукою
легко й надовго,
що допили дощу
засекречені знаки
від миттєвого помислу
й поруху Бога.

За аркан
з божевільної крові
червоний,
до руки невмолимого
полум’ям зайди,
захищаючи грона
святі калинові
від навислого граду
холодної зради.


За червоне під вечір
небесне забрало
перед янгольські очі –
вітрища одвічні,
щоб затоптану душу
тобі відшептали
до прозорих начал
на стезі потойбічній.

2014р.

Не защищайте нас от нас -
Вы удивительная мразь!

Не надо нас спасать, едва ли
Хотим мы в русские сесть сани!

Москва, ищи свой путь в Россию -
Народ молчит, но не бессилен!

Вглядись попристальнее - люди -
Ждут чью-то голову на блюде.

Есть Питер совести и чести,
Но нынче тонет в море лести.

Твои окраины Китаю...
А Украина путь свой знает.

08/06/2014

дотичною Дамоклового леза
дійшла душа останньої межі…
любов не подолала рубежі
не зупинила відьмині колеса…
заповнюється кров’ю пустота
сміється пустотливо над словами
процесія зневіри з корогвами
обходить колом колоті міста…
священний шлюб повії й упиря
повішені святі і святотатці
і кров’яніє голова на таці…
реве юрба «умрімо за царя…»…

Накуковує зозуля
житія рясні роки.
Зараховує минуле
щастя з легкої руки.

                              Ку́-ку, ку́-ку,
           хай не буде – на розлуку.
                              Ку-ку́, ку-ку́,
                        долю кукає таку.

Як циганка заглядає
за далекий небокрай.
«Многі літа» обіцяє,
поки нас чекає рай.

І оглянешся, буває,
на літа, що утекли,
і ніщо не нагадає,
де поділись і коли.

Тільки поле, і стодоли,
і зім’ятий сивий мох,
де блукаючи по колу,
ми кукукали удвох.

                              Ку́-ку, ку́-ку,
           хай не буде – на розлуку.
                              Ку-ку́, ку-ку́,
                        долю кукає таку.

                              05.2014

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці – очерет,
На стінах осока ще не прим`ята,
Вже хата вся – зелена, мов намет.

Дажбоже мій, ти чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата.
Зеленого вогню створив бо злет,
Оцю красу земну – зелені свята.

Здається, в день цей тріскає асфальт,
І упирі ховаються по норах,
Природа лік дає слабким і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, що увесь народ співає,
Його здоровий, вільний дух літає.

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Шепоче мені вітер:
– Хіба ж вона твоя?
А я кричу до світу:
– Моя! Моя! Моя!..

Всміхнулось мені сонце:
– Її ти відпусти!
А я тебе благаю:
– Прости! Прости! Прости!..

І зорі вже говорять:
– Юначе, схаменись!
А я крізь сльози кличу:
– Вернись! Вернись! Вернись!

Я кожне твоє слово
І погляд твій ловлю.
Ти ж знаєш, як безтямно
Тебе люблю! Люблю!

7-8 червня 2014 р.

***
Не лукавте. Це не брат на брата.
Ворог на війні, як на війні.
Зовнішнього ката-супостата
треба неодмінно покарати,
та катують вороги хатні.

***
Ум – у громадянську відняло.
Совість – у тридцяті поховали.
Ну а честі – зроду не було...

Ви, що все ще плямкаєте кров,
ніби дух епохи охолов,
на які ви почесті чекали?

***
Парадигма – зло біля керма
і диктатор – на чолі держави,
у якої зникли закрома,
і війна за те, чого нема –
ось і всі регіональні справи.

***
Все життя у вічній боротьбі –
це і аксіома, й теорема.
Тільки не второпає нікчема, –
подолати ворога в собі
є найактуальніша дилема.

***
Все Бог дає, та маємо проте
усе, що допікає до могили.
Але коли обрали щось не те, –
нехай воно буває й золоте,
а маємо таке, як заслужили.

                              06.2014

Цей вечір пахне липою… Проміння – наче мед.
Стікає ніжність пальцями, проймає лінь мене.
Тепло пухнастим віялом лоскоче крила мрій
І ти вростаєш пошепки у дійсності моїй.

У шлейфі ароматному брунькуються думки.
Ця липа пахне вечором. Напій зі слів – п’янкий.
У оксамиті жовтому пелюстками троянд
Готує літо постіль нам у сховку анфілад.

У коридорах космосу, у всесвіті чуттів
Схрестились наші погляди і заплелись путі.
Тепер вдихаю запах цей і відчуваю: ти
Суцвіттям липи лагідним в обійми прилетиш.

07.06.14

Лиш кілька слів лунає,
Мовчати неможливо,
І час струмком збігає,
І відстань неважлива.

І кожен раз бажаю
Почуть ласкаве слово.
Мить вічністю триває …
“Привіт, ну що нового?”

Прості слова й знайомі,
Як сонця теплий усміх
Твій голос – скарб коштовний,
Сказать не побоюся.

Секунди дротом линуть
Та й час не дуже ранній.
Хай в сни до тебе прийде
Моє п’янке мовчання
2006

овал конвалії
навала білизни
із глибини смарагдового серця
окреслює все те що не зітреться
що радістю злетить у віщі сни
весни – для молодої Персефони
сміються порцелянно білі дзвони –
і легшає Психеєне крило…
ми разом – смерті як і не було…
… фарбує літо біле у червоне…

З нашої тертої в битвах чоти
зо три лишилося рої.
Обіч дороги – козацькі хрести.
Куриться шлях під горою.

Ворог утік –чи до часу сховав
рештки залізних центурій?
Шлях наш – на гору. А там – перевал
в димці тривожно-похмурій.

Бій наш останній – це тільки виток
звитої кимось спіралі.
Що нас чекає – за місяць, за крок –
на перевалі… і далі?

Наші старшини собі на умі,
марять, чудні, булавою…
З неба ж – нам білими сяють крильми
ті, хто наклав головою…

Предками ходжений тяжко, узвіз
нас піднімає помалу…
Наше сьогодні – це вічности зріз,
стятий мечем перевалу.

05.2014

я воїн світла білих снів гортензія
мене рятує дух мій і поезія
мої дороги болем перелатані
потоптані новітніми пілатами
мої плачі розсипані над вежами
не вміють кроки бути обережними
кричу молю молюся чи відспівую
навчіть благаю бути невразливою
стіною монументом диким каменем
боявся щоб панічно кожен кат мене
бо спечена земля ще марить колосом
і плаче небо убієнних голосом
засвічена душа волає молиться
а світ уже і рушиться і колеться
на клаптики шматочки на окрайчики
на черстві поминальні коровайчики
тримаюся в оскаженілім паводку
у паперово
білому
кораблику...

Моя голубко сизокрила,
Звідкіль упала ти? З небес?
Хтось зранив ніжні твої крила
Холодним вістрям гострих лез.
Моя пташинко мила, люба,
На тебе тут чатує згуба…
Ти плачеш, пташечко, не треба.
Я поверну тебе у небо.

4-7 червня 2014 р.

О дівчата, одягнені раннім туманом
і стрімкою веселкою,
хмаркою,
зіркою,
як на зелені юності вашої в'януть
перехожих повіки,
бо в кожної
дзвінко так
від осонцення поступу
стрічка на грудях
і гаряча від літа
пелюстка у китиці.

Віддалились.
Відлуння.
Картате безлюддя,
і над балом успішності
обрій замислився.

2014р.

Не заживає рана,
Не перейти за втрати,
А навкруги омана.
А правда перетята.

Хто відповість за кривду?
І досі ще питання.
Де взяти барикаду,
Що буде нездоланна.

І скільки Україна
В серцях живе гарячих,
Не стати на коліна
Нам пам’ять зможе зряча.

Вже не забути болю
Вже не спинити зброю,
І ріками-журбою
Навіки самотою.

Особисте,
як його називають,
життя
у небі буденного - паж
і, хіба що,
у свято - монтаж.

Не цікавить,
як її називають,
любов
якась фантастична нудьга
(Покарання
за здібність? Ага).

Виняткових,
як чомусь називають,
заслуг
чекає один фігурант -
наполегливий,
впертий талант.

Помічають,
як завжди називають,
серця,
на показ у котрих - віраж.
Пересічним
картається паж.

7.06.2014

Коли навколо бродять уркагани
З обличчями, подібними до митниць, -
Як хочеться кохати й буть коханим,
Хоча би на одну мільярдну миті...

Коли довкола посмішки лукаві
Натягують на скорчені гримаси, -
Як хочеться не жити за лекалом,
І вилитись в життя чиєсь романсом.

Коли не варта щирість ні копійки,
Копійка ж править душами й думками, -
Як хочеться до когось прикипіти,
Мов до кори роз'ятреної камідь.

Коли й тебе заїсть нестерпна тиша, -
Не дай, аби журба в мільярдах щезла,
Пиши...тебе впізнаю, як напишеш
На тлі облич душі чарівним жезлом:

"Як хочеться кохати й..."

ви чуєте як липа шелестить
як їй тремтять невистиглі рамена
як тінь її біжить через мости
і губиться у літі безіменна

свашки гудуть злітаються на цвіт –
весіллям вабить вигойдане віно
та вітер грає чардаш серед віт
і липа ще нічого їм не винна

В обхід незрозумілих слів
Повзе тяжкий, оскаженілий ворох.
Немає місця на Землі,
Де б не діймав його цей особистий ворог.

До влади пішки не пройти.
І знає кожен, є такі моменти:
Як не крути, як не верти –
Усі-усі тут політичні конкуренти.

Лунають оди та пісні
В країні праці, дружби й миру надвеликій.
Приходить наяву та уві сні –
Нерідко Він бува багатоликий.

Ростуть резерви трудові.
Нічний вогонь палає без упину.
А Він зростає на крові.
І потихенько під‘їдає всю країну.

І з нами хоч давно нема,
Але душа його десь там, напевно й досі
Ховається посеред хмар
Від перестиглих окликів морозів.

На купі неживих голів
Він розпластав своє тверде сумління.
В обхід незрозумілих слів
Залишився на пам‘ять поколінням.
2008

Війна закінчиться,
Цвістиме калина край поля,
Левам дістанеться левова частка –
Воля!
06/06/2014

Блукає у Тибеті хлопчик босий,
Не в змозі віднайти свій шлях віками,
Де п'ють солодкий сон анабіозу
Христос, Конфуцій, Будда і Мухаммед.

В своєму самозреченні галантні,
В чеканні сплять месії та предтечі,
Поснули, чисті кровію, атланти,
Не відаючи з певністю про те, чи

В пригоді стануть їхні генофонди,
І їх безмежно віддане сомато?
І що чека в печерах біля входу?
І мовою яких іще семантик

Обрушити на хлопця безмір істин,
Що зір його затьмарила полуда.
Блукає легінь з поглядом імлистим,
Не в силах розірвать обійми блуду.

На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя...
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!

Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.


2010

***
Звинувачуєш всіх?
Не муч
ні себе,
ні когось,
не треба…
Може досить
кидатись
з круч,
й запевняти,
що прагнеш
неба?...

6 червня 2014 року

І друзі є, і недруги таємні...
І як інакше думати, якщо
з білборда
               Янус блимає на мене
очима невідомого ніщо?

Корупції не ві́доме святе.
Тому і адвокату супостата
плювати на закони і на те,
кого й за що
               наздожене розплата,

кого любити, і куди іти,
і що писати на своїм знамені...
Чи друзі ми, чи недруги-брати –
усі ми нерозлийводи хиренні.

І тільки й того,
               що нема коли
чекати суду Божого і кари
за те, що Україну розп’яли
злочинці і убивці-яничари.

Але зате пізнали у бою,
де вороги і що це за солдати,
які за узурпатора-магната
і честь, і душу продали свою,

і хто стоїть за щастя і добро,
і хто воює, поки інший косить,
і хто змію за пазухою носить
та одиниці множить на зеро...
І тільки й того...
               Та скрипить перо,
що може й цього
                       на чужого
                              досить?

                              06.2014

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

***
Передумав журавель
Жениться
на лисиці…
(Видно неспроста!) –
Він при святі
в неї,
Як годиться,
Студенину їв
Із… когута.

5 червня 2014 року

Гайда гойдатися на гойдалку у гай,
Готове горе вже зими змаганням!
Не гайся, галочко, і бігти устигай –
Розгойдується гойдалка кохання.

Агонія снігів гряде на берегах,
Густі гілки згинаються дугою…
Гойдаємось, кохаємося – ах, ах, ах! –
Вагання невагомістю легкою!

ГойдА! ГойдА! Ого! Ого! Ага-а-а! -
Зневагою до гніву гравітацій,
Де ігнорується жива вага –
З галантністю голубимося грацій.

Гойдай мене, гойдай мене, гойдай! -
Ти гаряче гукаєш гуком ярим…
І я гойдаю, аж регоче гай,
Аж розбігаються безгучно хмари!

10.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА
Напередодні Свят Зелених
Дівчата й молоді жінки
В суботу рано задля клечань
Ішли по трави і квітки.

Чекали їх ліси, левади,
Де квітнуть полини й чебрець,
Любистку пахощі-принади,
Духмяне зілля романець…

Татарщина – то для долівки,
А липа й клен – за рушники.
Клечання двору і домівки –
Донині звичай є такий,
(© Любов СЕРДУНИЧ, зі збірки «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький, 2005. – с. 22).

Пародія

Пливеш в траві – нівроку материк!
Хоч омини вічнозелену тую!
Ти певно часто відпливати звик,
Я не така – швиденько пришвартую!

Гребеш руками, прагнеш до мети…
(А лопухи високі, як Карпати)
Ти вже попався – маєш тут врости,
Мене, а не висоти, цілувати!

… Така солодка лагідність руки,
І розкіш ліні, що здається раєм…
Ти в плаванні замучився таки –
Бо тільки равлик відстань так долає…


21.05. 2014

Російсько-чеченська орда,
Фашистсько-московська навала.
Це спроба убити Майдан,
Це сила, що дух убивала,

Цвіт нації гнала в Сибір
І військо топила у ріках…
Статистикою – на папір
Мільйони. Життя чоловіка –

Ніщо для машини убивств
Комуно-совіцьких тиранів.
І цар так, і Сталін робив,
Учив так диктатор Ульянов.

Земля ця уся у крові,
Тут душі загиблих, як маки
Цвітуть… Пацани дворові
Не знають як ставили ставки

На голод і на Колиму,
На смерть ненароджених навіть,
На чорну народів тюрму,
На постріли в душу і пам’ять…

Ми знаємо. Наша війна
Священна, свята, справедлива.
Це наша одвічна земля,
Тут мати, від розпачу сива,

Молилась за сина й за мир
І Господа-Бога просила
Спасіння і правди, бо ми
Єдині, і в тім наша сила.

Бо ми не загарбники, не
Йдемо до сусідської хати…
Ось літо любов’ю війне
І будемо ми раювати.

І згине ця чорна орда,
Бо дух наш її переможе,
Бо віра і куля тверда!
Спаси нас, усміхнений Боже.

01.06.14

Безкриле тіло. Дух --
крилатий.
А думка -- птахом над землею.
Творець забрав наш дар літати
І стало долею моєю:
Орати, жати, їсти, йти...
Та щоб летіти до мети --
Ростити крила і ламати.
О, мій Ікаре дорогий!
Не тіло, ні, а дух
крилатий.
А тіло й дух не вороги,
Та духу -- першість і первинність.

Хвилинно сходить часу плинність.
Де духу більше -- час летить.
Сидить на дубі птахом думка
І тихо спить...

До 2005р.

Він побачив її на дорозі –
Й, мабуть, вперше в житті закохався.
Шепотів щось в нім передгрозі.
Йшов додому й усе спотикався.

І назустріч йому вздовж дороги
Квіти пахощі всі дарували.
І котилися зорі під ноги,
І птахи лиш для нього співали.

В кожній тіні хотів упізнати
Схожі риси, такі невловимі…
Захотілось про щось розказати
Тільки їй, неповторній, єдиній.

І чіплялося слово за слово.
Ніч вплітала поезію в прозу
Як молитву, повторював знову:
„Я побачив тебе на дорозі…”
2008

Ще буде час на вечори рахманні,
ще заіскряться з віч каринки зваб
у серці розбіжаться млосні лані
любови, - але нині світ заслаб:

йому болять нагуслі кров"ю брості,
яруги рвані, трісле небо мет
у час оцей, коли до сніння мостиш
під голову собі бронeжилет.

коли тобі утома в"яже руки,
сизигія звиває - ти не спиш...
уявно зводиш никлі віадуки,
летиш в оцей ововчений крутіж.

Напруга тиші склацує прицілом
в заплави безсну рвуться знадовкіл
чужої тіні кажани... а милі -
урубує стилетів частокіл.

І кожну мить нескошеного травня
заловлюєш на клапани життя.
Чи будуть вечори оті рахманні?-
шукає око в далях опертя.

узріти світло
і пити воду
дихнуть повітрям
відчуть свободу

вкусити хліба
і грітись тихо
так жити ніби
немає лиха

як мало треба
й багато хочу
щоразу Небу
хмари морочу

дзвенять у небі
ключі від раю
прошу у Тебе
чого не знаю

співати пісню
любити жінку
у грудях тісно
у небо стрімко

щоб разом з нею
одна дорога
щоб разом з нею
хвалити Бога

Зворушлива така, як перший сніг.
Така ж легка, як він... Але направду
на серці важко - розпинає гріх.
Вона чужого любить. Дати б ради
своїй сім'ї! Он двоє дітлахів
витоптують взуття і рвуть колготи.
І чоловік, і тисячі страхів,
і свекор, і директор, і робота –
у неї все… ну так, як у людей.
А жінці віднедавна серце плаче.
Іде вона. І перший сніг іде.
І ще життя іде. І тане наче…