Герої не вмирають, свіча не згасла їх,
І рани їхні в грудях, зовсім не болючі.
Ти не почуєш зойку, може, просто сміх
І щирий погляд дротом вріжеться колючим.

Вони спостерігають із глибини небес,
У серці, що спинилось, б’ється Батьківщина...
Вони – то леви, що не здали честь,
За срібляки не продавали Україну!

Герої не вмирають, душа землі болить.
Вони здійнялись над Дніпрові кручі,
Як вартові, і кожен з них не спить,
Щоб я і ти не був сто шостим мучнем....

2014

Ми - квітень у статусі травня.
Втопилися, тільки живі.
О весно, о мрійнице рання,
не нищ сходи мрій в голові.

Налякані так, що наївні,
і віримо в те, що зростем...
Жагою життя ми не дивні,
а винні, бо тим і живем.

Ми - квіти у статусі вільні:
зійшов Благодатний Вогонь.
Зійшов, і не дивно, що в гривні -
не серп з молотком для долонь.


26.04.2014

Де ти літаєш, Амуре, сердець терапевт?
Випиши пару пігулок мені
Від самотності,
Вакуум спліну зсередини груди розпер,
Скільки ще мушу відлюдника міцний замок нести?
Скільки мені в океані розбурханих мрій,
Наче рибалці невмілому, смикати невода?
Певно, й досвідчений старець би тут очамрів,
Випиши довідку, Боже, чи поштою з неба дай
Звістку про Неї, або надішли бандероль
З долею, обгорни її листь одежиною!
В рота Всевишній за звичкою, кине "Дірол",
Чемно пригостить "Мартіні" та лондонським "Джином", і,
Око примруживши, тихо торкнеться плеча,
Єдиний, хто зможе очей моїх смуток украсти,
І скаже: "Спокійно, старий, зачекай, ще не час,
Бо я ще, на разі, проводжу божественний кастинг."

І знов похід... Стояв - навІки,
Так думав сам, та, бачте, зась,
Зірвали знов в дорогу, вІки
Прикрив від сорому: хто знав,
Що тихо правнуки покинуть
Напризволяще. І Кафа
Тепер не знає: чи чужа вже?
Ачи усе-таки своя...

Захотілось на небо на сьоме -
і намарно тягнулась рука…
Щоб помітили інколи комин,
треба віхоть сухої соломи
і прощальний етюд сірника.

Відшукати б ґонзоль на горищі
і не дати спочити руці,
доки ґринджею ґалиці хижі
із душі на ґорголя і вище
не полізуть у різні кінці.

Затанцюєш тоді як ґанджело,
коли щезнуть вони назавжди,
і святі, перейшовши оселю,
в ґалаґані для грішного хмелю
приготують від Бога плоди.

І тоді, наче в казці веселій,
що на ґанжах вирощує рай,
понесе тебе в сьоме ґерґеля,
у якої позичиш розкрилля,
висоти й незникаючих сяйв.

2014р

Примітка
Ґонзоль – брязкальце.
Ґринджа - сніг з дощем.
Ґалиця – чорна гадюка.
Ґорґоля – сук.
Ґанджело – дзиґа.
Ґалаґан - мідний казан.
Ґанж – недолік.
Ґергеля – велика гуска.

Художник Ярослав Саландяк

Эталон лицемерия,
потерявший доверие,
тупо бьется в истерике
от угрозы Америки.

Оболванил часть нации,
чтоб спастись от люстрации
и продолжить салонами
щеголять миллионами.

Возомнил себя сказами
властелином Евразии
и нарек «миротворцами»
отморозков испорченных.

Он своими замашками
кинул мир вверх тормашками:
все, кто был пацифистами,
сразу стали «фашистами»,

наводнил террористами
мою землю неистовый
и спасать их, непризнанных,
покусился от избранных,

тиранию презревших,
свою сотню отпевших,
на своей территории
и страницах истории.

Мы запомним для вечности
акты бесчеловечности -
вы «живыми щитами»
не прикроетесь сами.

25 апреля 2014

Дерева квітнуть якось упівсили –
Їм, певно, досі мариться зима…
Моїй душі болять ослаблі крила.
Чого болять? Не відаю й сама.

А ти далеко. Пригадай про мене –
Нехай і я до ранку не засну…
Березина вбирається в зелене,
Неначе скроні – в першу сивину.

Яке село без духових музик?
Було.
               Нема душі моєї школи.
Лиш сині стіни,
               кабінети голі
і в чорні вікна, як святого лик,
минуле заглядає у ніколи.
Немає тих, кого єднав оркестр
і юної мелодії немає.
І мрія за дошками хрест-навхрест
уже мене ніде не виглядає.
А ми ще є, як зняті із ікон
музики золотого покоління,
і є ядро уміння і терпіння –
бас, барабан, труба і баритон.
І є в душі мелодія одна –
вальс «Біженка», якої не забути
і не збагнути, чом тепер вона
чіпляє струни серця непочуті.
Чому занесло аж на Колиму
найпершого,
               яким душа святиться?
І де лежать молодші?
                                 І чому
бас – у Донбасі, бубон – у Криму,
труба – в селі, а тенор – у столиці?
А он барвінки,
                        сонце у траві.
Про що це я?
                     О, звичаї народні
і ці у сні обличчя візаві...
Вони мені приснилися сьогодні
всі,
               як один,
                              у пам’яті живі.

                              26.04.14

Урешті стане по сваволі
і по заплаканій свічі,
коли на життєдайнім полі,
за вічним плугом ідучи,

почуєш, як вустами тиші
промовить будень мовчазний:
зернина миру важить більше,
аніж полукіпок війни…

Плине кача… Сльози плинуть…
Полягли за Україну.
Другу сотню добирають
До Небесного Вираю.

Другу сотню… Хто відомий…
А скількох чекають вдома?
Плине кача, світ ридає.
Я сумнішої не знаю...

Стоїть він на автобусній зупинці –
Міцна статура, порожньо в очах,
Нуль інтелекту (як усі ординці),
Спортивна куртка на тугих плечах.

Із неї виповзають, наче змії,
Смугасто розмальовані стрічки
Георгіївські. Звідки вітер віє?
З якого Колорадо ці «жучки»?

Із голови до ніг обвитий гаддю,
А на обличчі скаженіє злість…
Невже є ті, що цьому типу раді?!!
Що нам привіз непроханий цей гість?




22-23.04.14

В полоні своїх думок,
В полоні своєї душі,
Ув"язнене серце страждає
З відчуттям будучи ніким.

Той світ небезпечний й незнаний,
Ув"язнив Тебе навіки,
Визволитися хочеш і прагнеш
Однак серце все більше гнітить.

Воно плаче від болю й неволі
І думок які мучать його.
Все не може забути моменти,
Які повік ув"язнили його.

Ці події були неймовірні,
Стільки радості й ніжності в них.
Все б віддала щоб і ще раз,
Побувати в обіймах Твоїх.

Мою душу зневолив Твій погляд,
Моє серце привласнив собі,
Тільки як вибратись звідти?
Коханий, скажи мені?

З кожним днем все кохаю я більше,
Твої очі, посмішку, тіло.
Та кохання залишиться в серці,
В тому світі страждаючи гірко.

Як я хочу сказати "Коханий!
Будь зі мною навіки й люби!"
Тільки серденько плаче й благає
"Помилок, не роби, не роби!"

Воно знає де правда у цьому
І що чекає нас із Тобою.
Милий, неустанно Бога я молю,
Моє серце звільнити з болю.

Я так хочу Тобі сказати,
"Моє серце й душа належить Тобі!"
Я навіки кохатиму того,
Хто ніколи не буде моїм!!!

Я більше не буду читати небесні романи,
Де наші сузір’я повік не зіллються в одне.
Я стану натхненням приречених і не коханих,
Словами поем із печальними частками «не»…

Пронизали серце шипи кам’яного мовчання,
Образа, як ворон, гаптує висоти крильми.
Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани,
Накинуло сонце жалобну хустину пітьми.

Я більше не буду блукати в прозорих палацах.
Я виросту терном в едемі чужого гріха.
І чиста печаль стане сміхом для злого паяца,
А відчай розтане в тумані осінніх зітхань.

Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога,
Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір.
Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад,
Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…

І день спаде халатиком під ноги,
і ніч огорне плечі, й поведе…
Лиш на горищі протяги застогнуть,
і в шибці зблиснуть зорі де-не-де.

І закурить не мащена долівка,
і тіні затанцюють по кутах.
Так близько вже до вічності. І літо
спитає про розтрачені літа…

Та ніч така, що не до слів і думань,
бо час покрутить стрілки навпаки…
Десь поруч прокидатиметься Умань,
а тут в колисці спатимуть віки…

Пародія

Прокинувся. Обмацуюсь. То я?
І третя та нога – також моя?
Проймає дрож, страшать думки дурні –
Чи все моє, пробачте, при мені…

Знайшов! Ура! Проходить переляк –
Ну випив, то таке – буває всяк.
А ось сусід торік згубив… своє…
Жона давно пігулок… не дає.

Він їй вірші читає, обніма,
І хоч не п’є – сніданків вже нема.
Ото в халепу втрапив би і я –
Не дали б їсти більше … анітрохи.

Від тих страхів аж кинуло у піт!
То все дурня – сніданок і обід...

…То де це я? По хаті бродить тінь.
А все одно – Мукачево, Ірпінь…
Халат прозорий… Десь знайшлись слова…
…Таке от зранку, деколи, бува…


24.04.2014

На під’їздах до нашого міста,
Забуяла квітнева весна.
Тільки радість від цього двоїста,
Наче змінює грім тишина.

На під’їздах до нашого міста,
Зацвіли вже вишневі сади.
І хоч квітне трава шовковиста,
Та тривожать цей спокій сліди.

На під’їздах до нашого міста,
БТРи в окопах стоять.
Це не фокус ілюзіоніста –
Танки справді межу боронять.

На під’їздах до нашого міста,
Дуже гарна погода, ясна.
Вже на взводі ракета сріблиста.
Та чи винна у цьому весна?

А. Курочка
24.04.2014 року

Може, виберемо кафе
Щонайближче – «Лука і друзі»
Мов китайський тендітний фен,
Обвіватиме нас музика.
Ти замовиш легке вино,
Будеш гарне таке казати.
Це вже трапилося давно
У моєї бабуні, в тридцятих.
Їй здавалося – небо п’є
Ці п’ятнадцять хвилин крізь вікна
І не в міру дзвінкий Пітер Пен
Буде першим її чоловіком.
А в кафе не шкодують вина.
Нахабніють на столиках вази.
Була б я, мов бабуня, дурна,
Може б ми залишилися разом.

Інколи планети спускаються до нас у двір
І кружляють навколо порожніх гойдалок,
Вікна зашторюються у паранджі,
Маленькі магазини спускаються в підвали.

Машини вдають, що у них немає фар,
Консьєржі – що у двері ніхто не дзвонить,
І тільки пізній кур'єр із „Фокстроту”
Ніяк не розминеться з Юпітером.

Потім нарешті він відтягує свій байк
І телефоном висвічує акуратні адреси,
А планети ліниво розкочуються, мов писанки,
І рекламні щити про еко-продукти
виполіскують їх у зелених барвах.

Я не буду про тебе думати

Я ще вчора так ствердила,
І м'якою вогкою крейдою,
Порівняннями гостро-відвертими
Затопила нервове збудження.

Я не буду про тебе думати

Мов запекла порушниця
Забігаю у гості з вулиці,
Забуваю спочатку роззутися
І стаю несвідомо грубою

Я не буду про тебе думати

Відмовляюсь від вольностей
Своїх дум - догматично, болісно -
Я - раба не своєї свідомості,
Запорошена в часі дюнами

Я не буду про тебе думати

Ніби ввімкнено темряву,
Ти погасни - тобі ж так велено,
Ти зникай між щемлячими нервами,
Ти зникай у мережі струмами

Я не буду про тебе думати

Знову щирістю в дзеркало
Відлітаю - а пальці схрещені,
Якщо бути до крихти відвертою,
Ти вже став жаданою згубою

Я не можу про тебе не думати

а вже квітень скрипкує деревами
барабанить у ринвах
сардачина у нього із ревеню
шкарбани в жабуринні

закосичує персть і замаює
заплітаючи густо
виглядаючи вусом просмаленим
пересмішницю Устю

вийшла з меду на пасіку дівчина
розлила усміх русий
слідом квітень грядками посічений
з дармовисом у вусі

Зів’яле ліжко тепле від кохання,
Гаряча кава розганяє мрії.
Життя в лице кидає виправдання,
І сипле ніч на твої довгі вії,

Впліта зірки у чорний шовк волосся,
І ледь відчутним подихом торкнеться
Твоїх долонь… а серце зайнялося
П’янким вогнем… і вічність розіб’ється,

Розкришиться, зламається, розтане,
Останнім снігом відійде в минуле…
І на вікні фіалками зів’яне –
Це ти від янголів у сні почула.

А я вже третю ніч розпещую безсоння,
Пірнаючи у себе до світанку.
І так, неначе фарба з підвіконня,
Облущаться всі спогади до ранку…

А потім ти їх склеїш поцілунком,
Не пропустивши жодної деталі.
Нас це життя не пустить за лаштунки,
Скоріш за все, воно пошле подалі…

Зів’яле ліжко тепле від кохання,
Гаряча кава відганяє мрії.
День, що прийде, почне нове змагання,
А нас весна теплом своїм зігріє!..
01.03.2014р.

Нам не потрібні королі,
На них ми вдосталь надивились.
Хоч наші крила ще малі,
Радію з того, що з’явились.

Радію з того: не мовчим,
Бо це мовчання гірше страти!
Не остудить серця нічим,
Думки не кинути за грати!

Я вірю, буде день новий,
І будем ми, і Україна,
І мир, і щастя, світ живий,
Любов, яка для всіх єдина!
09.03.2014р.

Із Олександра Пушкіна

Свободи сіяльник самітний,
до зірки став я на ланах;
із чистим серцем, беззавітно
по бур’янистих борознах
я розсипа́в живе насіння -
та дурно тратив час і вміння,
ріллею марно я пропах...

Годуйтесь, вкоськані народи!
Вас не розбудить честі гук.
Навіщо стадам дар свободи?
Хай пестять вовну та курдюк.
Планида їхньої породи -
ярмо зашийне та канчук.

(2014, 2019)

Із Михайла Лермонтова

Прощай, замурзана Росіє:
земля рабів, панів, юрод,
вожді, облудні, як повії,
й завжди їм відданий народ.

Надіюся позбутись скоро
твоїх вояків-злодіюк,
твого зло-заздрісного зору
й обіймів загребущих рук.

(2014)

Із Володимира Висоцького

Ніби чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що с тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого з посагом, з посагом
косу нерозплетену - в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Із Володимира Висоцького

Жив при мамі я, при таті, -
виріс видний, не зачах.
А тепер я - в медсанбаті,
весь сповитий, у бинтах.

Що нам слава, чи русява
найгарніша з медсестер!
Вмер сусіда мій, що справа,
той, що зліва, - ще не вмер.

І от якось серед ночі
той, що зліва, крадькома
враз мені промовив: «Хлопче,
в тебе ж - он, ноги нема!»

- Як же так! - кричу русявці. -
Він, мабуть, пожартував!
«Ми відріжем тільки пальці», -
лікар так мені казав...

Та сусіда мій, що зліва,
безупинно хихотів,
навіть марячи - глузливо
все про ногу говорив:

для калік, мовляв, недужих -
де і жіночку знайти?
Глянь на себе, хворий друже,
із здоровим глуздом ти!

Якби був я більш рухливий,
міг злізати з ліжка вниз -
я б сусідові, що зліва,
просто горло перегриз!

Умовляв сестру русяву
показати, чим я став...
Жаль, що вмер сусіда справа, -
правду б він мені сказав.

(2010)

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

П’ять хвилин до атаки,
значить - знову під танки,
знову чути розривів концерт...
А бійцю молодому
принесли он із дому
невеличкий блакитний трикутний конверт.

І журба в серці тане,
коли пише кохана
чи батьки - до солдата свого...
Та даремно, видати,
поспішили віддати
парубчині до бою листа отого.

Там всього і стояло:
«Ти даруй, що мовчала,
заважке це чекання та плач...
Відлітають лелеки,
і я їду далеко,
ти ж - спокійно воюй, й коли можеш - пробач.»

З першим громом над полем
хлопець викрикнув з болем:
«Листоноше, ти що мені дав?
За два кроки до смерті
у простому конверті
я смертельне поранення раптом дістав!»

І назустріч гарматам
він повстав з автоматом
під осколків тужливий мотив...
Й над Сурою своєю
він обнявсь із землею,
тільки клапті листа довго вітер крутив.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Був безглуздий ривок, -
серед білого дня:
з лав убік зайвий крок -
і вперед навмання.

І почовгали двоє,
не вчуваючи ніг, -
на очах у конвою
та убрід через сніг.

І от вже стрій покладений взірцево
під стукіт «Дружби», старої пили,
і влаштували свячення свинцеве
з ожилих врешті вишок три стволи.

І лежала юрма,
в сніг ввіткнувши носи,
а за нами двома -
скаженіючі пси.

Не відомо про жалість
кулям в чорних стволах!
Ми на мушках звивались,
наче як на колах.

Нам треба б відірватися на схилі,
та вище - з вишок - вирішать за нас:
там у стрільців ми сіпались в прицілі, -
смішні ляльки на нитках сяйних трас.

Хоч би знати, хто стрівсь,
з ким у путь я майнув,
з ким рискнути пустивсь,
з ким померти рискнув!

Начеб, мав його знати...
Трохи стямився я
і промимрив: «Як звати?
Скільки строку? Стаття?»

Але дарма: його уже безноса
перехрестила чергами двома.
А я втікав й гадав: чи прорвемося? -
не враз помітив, що його нема.

Я - до нього: мовляв,
чом ти гаєшся десь?
Ну, а він - ницьма впав
й витряс мозок увесь.

Пройняло! - тілогрійка
всохла вмить на мені:
ох і б’є трьохлінійка, -
прямо як на війні!

До болю я в каміння вп’явсь руками:
коли собаки близько - зупинись!
Пси покропили кригу язиками
і, мозок той злизавши, розбрелись.

І так гірко чомусь,
хоч не сват і не друг...
Я піднявся, дивлюсь -
вертухаї навкруг.

Пхнули труп: «Що вже з нього?
Просто падаль якась.
Гроші йдуть за живого,
а за вбитого - зась».

Ми йшли у зону разом, - аж до входу,
а там - дістане кожний свій урок:
конвойні - за спіймання нагороду,
а я - за втечу відповідний строк.

Я спочатку грубив,
потім вже - перестав.
Цілий взвод мене бив -
два рази знемагав.

Що той світ? - все знайомо,
такий самий режим:
вріжуть тут - я на тому,
вріжуть там - я на цім.

Я гонором не став їм дозоляти, -
буває, лижуть п’яти гордії;
пішов лизати рани в «лизолятор» -
не зализав, ось шрами всі мої.

Нам би слід - вздовж ріки,
він був теж не з незграб, -
щоб стрільцям - не з руки,
щоб собакам - не з лап!..

Ось і казці кінець,
як звір біг на ловця,
і як зрізав ловець
втікачу пів-лиця.

...Усе вже в трубах, й перекриті крани,
от тільки - ніччю виють та гудять.
І треба солі сипати на рани:
щоб пам’ятати - хай вони болять!

(2011)

Із Володимира Висоцького

Усе позаду - КПЗ й нарсуд,
і прокурор, і судді з адвокатом.
Тепер я жду, тепер я жду - куди пошлють мене на труд,
куди пошлють мене робити за безплатно.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

У Воркуту посилки довго йдуть таки,
у Магадан - так само, зрозуміло.
А там же всі, а там же всі - злочинці, суки та вовки,
мені не бачити ніколи тих посилок.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

Аж ось вчуваю я: по мене йдуть.
Відкрили двері, сонного забрали -
і ось тепер, якраз тепер - мене кудись-десь повезуть,
а от куди - ізнов, паскуди, не сказали.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, ізнов ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

І ось - вокзал: конвой спиняє гам,
у них - гвинтівки, і багнети гострі...
Нас, кажуть, шлють туди, де правлять роги козам - й парубкам,
кудись на Кольський, буцімто, півострів.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють...
Матінко, скінчай ридати,
починай тепер гадати,
коли назад нарешті привезуть.

(2013)

Із Володимира Висоцького

Ізмолоду я викинутий з гри,
і мушу я шукати винуватця:
був зраджений Христос у тридцять три,
мене спіткало це - у вісімнадцять.

Ісусу легше, - вірилось йому,
що решта одинадцять - хлопці певні,
а я - гадаю, ідучи в тюрму,
чи зраджують всі друзі задушевні.

(2009)

Від болю – горілка…
Із болю – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – прірва.
До неї прийти не пізно,
Почувши Божу трубу.

Я мрійно біжу
По хмаринах білих
У друге дитинство аж.
Апостоли так по сльозині бігли...
Маловір’я.
Мандраж.

А ще ця відраза до віршів.
Голо.
Костильно дзвенять слова.
Браття московські,
Ви ж не "моголи".
Як зрозуміти вас?..

Я ж вас... та я вам...
Ну що ж ви... гади...
Я знаю, не ангел теж...
Спалили, як «фріци»,
Мою сільраду
І про любов галдите.

У спини стріляєте
Сито й підло.

У вас же Поети є!..
Літає печаль на модерних мітлах,
Криваву «пальонку» п’є.

В семи поколіннях
Хтось вити буде
Про ваш братовбивчий шал.
Я знаю, між вами є також Люде...
І їх мені тихо жаль.

Із болю – горілка...
З горілки – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – правда.
До неї прийти не пізно
Під шосту Божу трубу.

24 квіт. 14.

Могли б ми жити, наче голуби -
У небі, на драбині і на стріхах…
Могли б і не боятись висоти
По своєму, по світу, в даль летіти.
Народжені ходити по землі,
Народжені, як впасти – то розбитись!
Народжені нога у ногу завжди йти, -
Народжені іти, народжені любити!

Тут Україна, хвора на амнезію,
виглядає зі Сходу на БеТееР-і месію.
А той начищає АК на хохла з Донбасу –
«месії» пофіг, за кого заплатять бакси.

Коли до неї приходив дощ,
вона відчиняла вікно й мочила волосся.
сиділа на підвіконні, мокра, як хлющ,
розповідаючи сни, що бачити довелося.

Розповіді були довгі, як берег Азову,
так, ніби дощ був для неї одної.
Приходив собі, мов поштар, добу через троє,
приносячи теплі листи і рибу з лову.

Лишень тоді вона закривала повіки,
слухала вітер і шепіт хмизу.
Над головою у неї спинялись ріки
й медузи падали згори донизу.

Тоді веселка торкалась її плечей
житнього волосся, зморшок біля очей,
її веснянок і холодних литок,
по собі залишаючи на склі відбиток.

А потім сходами спускався подив,
потім сонце освітлювало лице.
Вона здогадувалась, що хтось приходив.
Здогадувалась і мовчала про це.
2014

сонце тягнеться зі S равлика
і місяць пливе як в чаї лимон
лише б спрацювала твоя гідравлика
лише б відчинений був твій кордон
ти можеш вимкнути свій мобільний
зтерти з пам’яті мій 380…
небо тримає зв’язок обопільний
я рано чи пізно тебе знайду:
між вуличних голосів
серед вокзалів і псів
за сміхом
сльозою
за каяттям
(АРИТМІЧНИМ СЕРЦЕБИТТЯМ)
2014

Міста розливатимуться, мов річки,
і тихо ростимуть вгору, мов трави.
Мостами з півночі йдуть блукачі,
темні, наче граки, невідкладні,
неначе справи.

Вийди на їхні вогні, почуй їхній спів.
Знаходь пророцтва серед химерних снів.
Скажеш тоді передньому:
- «Здоров, Лука!
Ось моя віра – незламна й лунка.
Ось моє серце, ось – рука,
серце гаряче, а правиця тривка.

Я хочу йти з вами,
за вашими спинами.
Дізнатися врешті, що там,
за низинами:
які там звірі, що за жінки?
Чому вони носять сумні вінки?
і потім сплавляють їх за течією.
Коли я там оселюсь,
одна із них точно стане моєю.
Я буду битися там з ворогами,
буду вмирати.
Заплету у волосся квіти,
увіб’ю хрести в лати.
Нехай тоді спробують щось у мене забрати».

І той, що Лука, тоді відповість,
промовляючи як істину,
чи як добру вість:
- «Чувак, ти не знаєш, хто ти,
тому відкрий свої чакри,
відкинь понти.
Любов як сіль – вона убиває
вірніше за час,
кожного з нас.
Любов і ненависть схожі зовсім,
як рання весна, як пізня осінь».

І лука багато ще говорив
про друзів спільних і ворогів.
Настільки вірних, що їх треба любити,
щоби ненавидіти, тобто жити.

І розліталися його слова, мов птахи,
укриваючи, наче інієм, дерева й дахи.

І засинали вночі граки на гіллі,
і опадали уві сні в траву, мов горіхи.
А зранку їх визбирували на свято Іллі
старі бабусі,
зазнаючи при цьому втіхи.
2014

І знову, знову, знову Вам
присвячую свої дороги.
Ви на шляху своєму сам...
Які у Вас тепер тривоги?

Де далечінь у світлі фар
і голос Ваш в утомі рідний?
Де небо повне чорних хмар
і день той мокрий і огидний?

Де Ваші очі, їх блакить,
що чарувала мене сумом?
Чому душа без Вас болить,
заповнена дорожнім шумом?

20.04.2014

Засни, засни, коханий, у обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Усе що радує мене
Тепер так звично моєму “лайфу”
Усе нагадує тебе
Ти є причина мого кайфу
Як коло мене на губах
Ти є в думках ти в телефоні
Як цілий рік одна весна
Неначе кіт неначе сонні ми.

Пародія

З поетом ніч, повірте, справжній глум –
Як не від світу цього – пише, пише…
А по мені тече весняний струм,
Трясе, аж листя опадає з вишень…

Чи дочекаю заповітних слів?
Сама, на жаль, не зможу я заснути –
Ти “Нумо спать” мені прошепотів…
Я затремтіла – виключив комп’ютер...

Землею неба мерехтять сліди –
Каштани загасилися в свічаді,
Не муч, не муч, іди уже сюди!
Побачиш – навіть бджоли будуть раді!

…Плуганив дощ і горобинив світ,
Не втримавсь місяць – впав у круглу діжку…
Хропе мій доморощений піїт –
Ми вкотре розминулися на ліжку…


березень 2014

На високовольтних лініях
Загорається кармін-зоря,
Прикидається причинною,
Нагнітається провиною.

Понесла життя за славою,
Запишалася державою,
Так і виросла лукавою
Із поміткою кривавою.

Неба не спалить загравою,
Віри не уб’є неправдою,
Пропаде туман за веснами,
І прокинемся воскреслими.

Гибіли тури твої, на три поля волаючи,
капища вснули, прокільчився чортополох.
Ти виливала утрати в сопілкові розпачі,
всталий зо твані – міцнів, а бодай би усох.

Вився по стовбурі, ліз, окаянний, по гіллячку –
геть заснував густокроння кільцем омели.
Вдягся у ймення твоє – воцарився... О, вигачкуй
зла підбатийського жало зо себе – й спали!

Ач, довгоручиться суче поріддя – висмоктує
пісню русинки і точить енергію сил.
Бий в тулумбаси напруглої ночі неспокоєм!
Вражого сина візьми на загострений кіл!

Бо захапущий не всне, поки кров’ю не всититься,
в зірні нанебні богописи впише себе.
Ти ж своїм воїнам дай зо сердечної китиці
ягід безсмертя: і воїнів куля не вб’є!

Бронзові тури повстануть із чорного дерену,
з глеків розбитих пелазги злетять – лише глянь,
золото вилиє просвіт у море, як велено.
Тіні Мокселі підуть у болотяну хлань.

ПАРОДІЯ

Ні...ні...Ні !

Дійшов. Заснув. Прокинувся. А-га!
Шкарбан* не мій, але моя нога.
Труси в клітинку, майка "адідас"...
На кріслі поруч - пиво, кава, квас...
Чужа квартира. Згадую не все...
Якась білявка одяг мій несе...
О людоньки! ( І тут кидає в дрож)
Ми щось таки робили вчора... Що ж...
Ця жінка у халатику, що світиться,
Чомусь так пильно нижче пупа дивиться...
Щось крапає в напівпрозору склянку...
Дає пігулку...Не дає сніданку...
Се сон чи казка? Підкажіть мені...
Не хочу вже нічого...
Ні...ні...
Ні !


22.04.2014

Починається небо
З невмілого змаху крила,
Починається шлях
Із непевного першого кроку.
Та не бійся, лети -
І пощезне сльотава імла,
Та не бійся, рушай –
І в дорозі народиться спокій.

За плечима у тебе
Лукавий - і Воїн Добра…
Та чи зможеш пізнати
Між ними,
Де Каїн, де Авель?..
Ти доросла, затям.
А життя – це усе-таки гра,
Що для тебе
Так часто
Подібна до бою
Без правил.
22.04.2014

Хвилюють пахощі бузкові,
Немов у юнії літа.
На вечорниці до любові
Душа запрошення пита.

А мудрість, мов сувора мати,
Ту душу сварить і трима,
Та руки прагнуть обіймати,
Хоч на волоссі вже зима.


О, мудросте моя дбайлива,
На волю душу відпусти,
Бо я закохана й щаслива,
І є для кого ще цвісти.

Дозволь ділити кожну днину,
І бузу цвіт, і зелень трав,
Із тим, кого в тяжку годину
Для щастя Бог подарував.

глибокої ночі невидимі очі
шукають основу осі висоти
якої руками тілами літами
душею незрілою не осягти
тієї єдиної миті прозріння
стрімкого підйому польоту душі
з чужого веління і свого хотіння
до самого ранку на самій межі
на грані важливого і неможливого
на чорному тлі неприкаяних дум
буяє мелодія дня особливого
іще не озвучена лірою лун
серцями якої і не осягнути
і не наздогнати у леті її
де мить нашорошила вуха свої
почути незнане але не забути
твої візаві у далекі краї
і там невагомою линути тінню
за птицею і таємницею мли
стезями небесними як янголи
в надії на істину Божим велінням
аби і у вірі Його воскресінню
душею лишатися там де були

                              22.04.14

Коли б не було болю,
А тільки щастя ліки,
Прожити повнотою
Чи вдалося би віку?

Напнутою струною
Звучать у пісні нерви,
Могутньою луною
Кричать страждання жертви.

Коли пройде до серця
Розбудить те, що щире,
Як в попелі вся праця
Залишиться ще віра.

Пустота…
Шматки зруйнованого раю
В руках тримаю

Сухо…
Сліз не буде
А хто питає?

Тиша…
Від екзекуцій
Така німа

Мила
Тобі ще важче
Та дарма…

Біль…
Нас поєднає
Споріднить

Серце…
І не співає
Й не мовчить

Дотик…
Потягне струни
Із душі

Холод
Відступить вранці
В спориші..

Сонце
Зігріє льох
Твоїх надій

Радість…
Лоскоче душу
Зелений змій

Віра..
З Хреста вознеслась
Не пропити

Губи..
Ходіть до мене
Щоб вас любити..

2010

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14