Знімаєш стрес по смс,
Мені доволі дивно,
Куди, либонь, дійшов прогрес! –
Не вигадка то димна!

Насправді, зранку,
Слова три,
А я – лише людина...
І як діли чи не діли –
Але думками лину,

Туди, де ти зігрів мене,
І я згубила жорсткість,
А ти – любив-любив, ген-ген,
І я – не одинока!

Не маг-провидець із газет,
Реальний, теплий, щирий,
Твоє ранкове смс
Дарує мені крила!

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.
------------
Кінерет - Генісаретське озеро,яке ізраїльтяни називають морем. Головна криниця прісної води Ізраїлю.
Арава - пустеля, де завдяки виявленим на значній глибині солонуватим водам вирощують овочі й фрукти.

Як я хотіла! О, Господи, як я хотіла
Бути для нього незмінно найкращою в світі.
Думала: вистачить ніжності, вірності, сили
Щастя йому дарувати щоднини, щомиті.

Як я літала! О, Господи, як я літала!
Як розправляла калічені кривдами крила!
Думала: буде на двох не багато -не мало
Тої любові, що щиро із ним я ділила.

Як розцвітала я! Господи, як розцвітала!
Як не зважала на сніг і мороз із вітрами!
Навіть вони відступили і стали сватами,
А повінчав нас бузково-закоханий травень.

Так недосяжну мету безутомно й несу я -
Бути найкращою в світі для того, хто поруч.
Тільки ім’я Твоє, Боже, згадала не всує -
Я Тобі вдячна на кожному кроці за поміч.

Прихід зими

Прихід зими

Відлетіли птахи в безтурботні краї...
Ранній подих зими розкидає свої
Сірі крила у дим напівсплячих небес...
Сум осінній із ним, наче думкою - без
Наших зустрічей див на узбіччях доріг,
Без торкання стеблинок оголених ніг,
Без зірок, що ночами їм нам ворожить
Тепло-літніми снами... Як зможемо жить,
Пить тілами у сні морок темно-густий?..
На траву, наче килим, удвох не лягти...
Вже несе по ярах скельця сніжних подій...
Вкрило зимно у снах теми ніжних надій...
Та не вічно снігам лихоліття летіть.
Нам весну у сердечнім чеканні зустріть.
Вкрийся тепло снігами, кохана, засни.
Хай присниться світанок чарівний весни.

Серго Сокольник, 2014


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538129
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 19.11.2014
автор: Сокольник

Я ховаюсь вiд свiту, я втомилась вiд болю.
Вже немає надiї дочекатись тепла.
Слово ранить i ранить, кожне дрiбочка солi.
В мене зброя - мовчання, там живуть два крила.

В морi рибкам дрiбненьким краще вижити разом,
Їжачок вiд загрози виставляє голки.
Зверхнiсть, глум та насмiшку вiдчуваю одразу,
Десь висять на гвiздочках проржавiлi замки.

19.11.2014 р.

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як зростатись уміють старий і стара...

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро зимно.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

состояние твое в полтора…
приумножил вчера небось?
я приду отнимать с утра
ты поэта-убийцу бойсь
знает несколько слов таких
"хиросима" в подметках рифм…
ты готовься упасть, старик,
в свежевырытый потом риф!

но двойник мой молчал, он спит…
в подворотне среди… лекал
дай- ка вспомнить слова, Давид,
"слишком часто других пугал…"

слишком часто среди токсин...
слишком позно ложился спать…
- а не твой ли распят был сын,
согласившись на…
твою мать?!..
19.11.2014.

Сонечко, ти вже сіяєш?!
Бачу – Дунай, ліхтарі...
Може, за Россю скучаєш?
Може сьогодні співаєш
арію ранній зорі?

Бачу, як рученьки милі
бігають, до-ре-мі-соль...
Може, за версти і милі
ти ще бігуча по хвилі
в ролі малої Ассоль?

І у твої іменини
із Україною знов –
молимося за дитину.
Хай береже тебе – Сина
й Діви Марії любов.

З ними найлегше шукати
щастя у райськім саду,
аве із уст янголяти,
щоб до великого свята
«змечити» люту орду.

Так ти колись говорила,
поки була ще дитя.
Змалечку слово творила
і піднялася на крила
творчого лету життя.

То ж набирайся уміння
далі летіти й рости.
Дай тобі, Боже, терпіння
гідно іти до мети,

мати усе необхідне,
сяйвом наповнити дім,
перемагати постійно,
чесно, достойно і плідно
жити на радість усім.

                              19.11.2014

Ні захлинутись у журбі,
Ні вмерти од розпуки…
Одежу дерти на собі!
Заламувати руки!
Розтлінних почестей зола…
Гріхів липкі вериги…
Де стільки літ вона була,
Ця наймудріша Книга?!
Палахкотить Господній гнів –
Гримлять слова Закону.
За нерозважливість отців
Покута нам до скону.
Чиїм кадили ми божкам? –
Прославились ділами?!
Хитає тіні смутку храм…
Не гасне гнів над нами…
Та відтепер оцей Завіт –
Для зла пересторога:
Допоки час, допоки світ
Ми вірні слуги Бога.

19.11.2014

Безкрайність і кінець
Прядуть єдину нить,
А час, як довгунець,
Громадиться, летить.
Зростає і живе
Закручена спіраль –
І видиво нове,
І недоречний жаль.
Відомо до дрібниць
Всі числа на землі –
Фігури одиниць
Закреслюють нулі.
Іще не вмер, не вщух
Закаменілий аз –
Сповільнюється рух
У замкнутості фраз.
Від всевидющих віч
Ховаємо чимдуж
І радісність облич,
І тихий розпач душ...
18.11.14

Як добре, що людина вище Смерті,
бо та – ніщо, де честь поета – все,
де вірша дух – не почуття затерті,
але любов, що у віках живе.

Як добре, що людина нижче Неба,
бо є куди хрести свої нести
і є кому, як вирина потреба,
молитися, благаючи: прости…

Як добре, що людина – рівня Слову,
в якому біль, і радість, і печаль;
надія повернутися додому
і вдача, загартована у сталь.

19.11.2014

Мов грім у яснім небі, знявся крик.
Їй змовчати було б, та не стерпіла.
Ну хто б і за роки до того звик?
Іще вночі була кохана й мила
І раптом стала гіршою за всіх.
"А сам який?" - за словом - третє, п'яте...
Образи, що збирала - цілий міх,
Тепер у нього кидала завзято.
На друзки розлетілися склянки,
Заплакали старенька мати й діти...
Усім давалась лайка та взнаки -
Та жар ніхто не міг охолодити.
Витрушували міх образ до дна,
Такий важкий! Обоє "рвали жили".
І тішився, сміявся сатана -
Вони йому немало послужили.
І пригортав дітей до себе Бог,
Хотів закрити вушка і серденька -
не вистачало рук, бо й тих обох
Іще тримав на ниточці тоненькій.
І уціліла все-таки вона -
Хтось першим затулив лайливий пИсок.
Ще почекав недовго сатана
І геть пішов... А Бог не відступився...

А я гадав що буде якось інше.
А я й не думав, що буде ось так.
Зупинется серденька, а між іншим
весь світ не зупинити аж ніяк.

Та що казати про шалений вітер.
Про сніг і дощ, там срібний десь туман.
весь світ не зупинити, а між іншим.
В старій хатинці помираю сам.

І холодно і лячно щей скорбота.
І розум мій окутаний журбов.
І світ вже не сприймаю, як раніше.
Здається сон, жахливий сон.

Тут пів землі гуляє так безбожно,
а решта у скорботі і жалю.
Невже кінець? невже не стихне вітер ?
Не зупинити нам симфонію ось цю !

Мені не бути заключним акордом.
Я стану крапельков серед дощу.
І світ не зупиню тепер вже точно.
Житття триває тут!!!

симфонію дощу не обірвати.
І музику вітрів не зупинить.
А сніг усе додолу припадає.
Та світ не зупинити ні на мить

 
депутатом мені не бути…
а прем"єром, мабуть, запізно
а собою до смерті - круто!
кожен день до обставин різним...
хай синичка ще грає в сніжки
мій журавлик обрав Маямі…
баба Галька все ходить пішки
її пофіґ, що там в роялі…
нас притисли, і це логічно
навпростець - ще не значить близько
так було і так буде вічно
бо пристойно - коли не слизько…
маю зайвий квиток причастя
тільки так - це між нами, друзі -
поруч ночі чатує щастя
біля хвіртки своїх ілюзій…

а собою до смерті - круто!
18.11. 2014.

Колись настане День, мине твоє життя,
Чи в світі цьому чи уже в труні
Про тебе скажуть: «Жив для Майбуття!»,
Або гидливо чвиркнуть – у лайні.
Ні-ні. Не правний нас ніхто судить,
Бож навіть Бог і той грішити міг,
Та час від часу думаєш про мить,
Й останню постіль, у яку би ліг.
Коли пливе байдужий час навкруг,
Лиш ти, як вир, шукаєш шлях новий,
І крізь ворожий стрій думок-недуг
До чогось прагнеш, доки ще живий.
Підйом-падіння, знову те саме.
Це рух по колу, чи таки вперед?
Щось спонукає, ніби в спину дме,
Полишиш пам’ять гірку, ачи мед?...

Ераст Іваніцький, листопад 2013р.

Первый снег. Свидание

И выпал снег...
Еще несмелый, робкий...
И ты в маршрутке,
Сквозь сплошные пробки-
Обычное при первом снеге дело-
Ко мне руками тянешься несмело...
Мы встретимся...
Соприкоснемся ртами...
И на губах
Несмелый снег растает...
И не испачкают суровых будней тени
Предельную кристальность отношений...
Пусть снег несмелый
Трепетно кружится,
И тает с краской
На твоих ресницах.
Пусть нас теплом коснется в одночасье
В круженьи танца зимней вьюги счастье...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537833
рубрика: Лирика любви
дата поступления 18.11.2014
автор: Сокольник

Коли ілюзій тонкі суцвіття
Стають химерами й міражами,
Дев’ятим валом іде надмірність
Нахабства й жлобства
Й ламає віри святі вітрила,
Коли мовчання, немов утроба
Тривоги й страху,
Коли невтішні
Новини лізуть у всі канали,
Товсті каналії лічать душі,
Неначе гроші, на полі бою,
А сонце висить на нитці болю,
Неначе лампа в чужім під’їзді,
Коли знайшовся єдиний вихід
Й твоїм обличчям уперся в стінку,
Коли стріляють тобі у спину
Не холостими, та ти в жилеті
Броні тонкої, що пахне смертю
Вже убієнних,
Коли сповзає, неначе ковдра,
Із тебе тіло,
Коли у мушлі душі твоєї
Немає світла,
Нема повітря,
Нема нічого лише свобода
Зробити вибір: від чого вмерти,
То грудка солі спиняє серце
Щоб народити
Мільйони версій.

18.11.14

ти просто поруч був
коли мені життя
свої сюрпризи вміло посилало
коли боліло
навіть убивало
коли вже навіть сліз було замало
ти відчував
та зрештою і чув
як я молилась Господу не всує
бо вірила що він мене почує
ти розумів мене без жодних слів
допомагав спіймати птицю синю
повірити у казку не_осінню
намалювати те чого нема
я дивувалась інколи сама
що ти так тонко вмієш відчувати
бо я могла нічого й не казати
а просто щось шукати у собі
в поезії чи у небесній висі
ти зберігав гніздечко наше в стрісі
а ще не замикався у собі
а виростав над буднями і віком
мовчав
терпів
був просто Чоловіком
найкращим найдорожчим далебі
тому я і не дякую тобі
а просто знаю - ти у мене є
такий що навіть з пекла дістає
душі надійний меч надійний щит
супутник мій
на "много- много літ"...
11.11.2014

***
До тебе стежка привела,
Приніс тобі я квіти.
У тебе юна ще весна,
У мене справжнє літо.

***
Минають потайки літа,
Радіють сонцю діти.
У мене осінь золота,
У тебе тільки літо.

***
А на порозі вже зима
І де себе подіти,
До тебе осінь не прийшла,
Ти ще і досі в літі.

***
До тебе стежка привела,
Приніс тобі я квіти.
О зимо, зимонько, зима,
У неї вічне літо.

23.10.14.

На небі, де у світлі
лагідного дня
пасуться тлусті
листопадові отари,
легкий вітрець,
немов цікаве цуценя,
торкає носиком
важку похмуру хмару:
«Не бережи сніжинки,
хмаро, – навпаки,
розкидай щедро
і розважливо по світу…
Полоскочу твої розніжені боки,
коли засипле перший сніг
останні квіти…»

Йде телеагітація Росії
устами юродивих молодців...
Які вони і браві, і «лихие»,
коли немає отвору між брів.

І видно, як гидота із екранів
ховає за помиями ідей
ерекцію командуючих кланів
і світову реакцію людей.

Яка від них радянщина воняє,
як їх велике Пу ще надихає,
які вони дебіли все-таки –
фашисти новороського посолу,
що лаптями приходили у школу,
але у дитсадках – бойовики.

                              10.2014

'2014

Ідея-фікс, що люди – браття.
Тече і хлюпає ріка,
десь уночі горить багаття
і чинить суд своя рука.

Ріка, ріка… в ній тоне суще,
плисти втомившись у воді.
Галера. Мостик. Злоімуще.
І нижній ярус – там «святі».

Наглядачі, як ланка долі.
Стікає піт з понурих днів.
Обжився раб у звичній ролі –
ну що за рай без стусанів?

У колі ниці і багатства
ідея-фікс не проживе.
Хіба її у пута рабства?
Хай бідолаха вік гребе.

Багаття душу не зігріє,
а тіло трохи, абияк.
Жаринка щастя сонцем тліє,
в блаватку рядиться будяк.

Ніч у степу – безмежжя неба.
Палахкотять примари мрій.
Хтось утікає з того степу.
Серед чужих давно він свій.

Ідея-фікс згорає в часі
і гріє помисли лихі.
Шумує зло у біомасі.
Чи біо винен? Мабуть, ні…

Своя рука – своя владика.
Поліно в оці – то дурняк.
Краватка, гонор, сита пика.
А що в душі? Живе слизняк.

Мажорів їде авто-рота.
Обличчя-мім, щілини уст.
пихою сповнені істоти,
зате в кишені «мані» хруст.

Ідея-фікс на дні моралі:
багно, почвара, сморід дня.
Сідлає гнів у чорні далі
свого огненного коня.

Та залишилася надія,
ця довгожителька життя –
прийдЕ сіяч і сон посіє,
а в ньому ера золота.

18.11.2014

Ти зміниш місце, час і зустріч -
Театри, п'єси, макіяж...
Який безглуздий антураж,
Коли коханням не полюбиш!
І навіть вид найкращих хутрищ -
Є сірий гудзик - не пейзаж,
Який нізащо не підкупиш...
Він є окремий персонаж…
Галац, Марсель, Ліон, Варшава,
Констанца, Краків, Бухарест...
У чому тут силенна слава,
Коли на цьому завтра хрест?..
Холоне світло тане, звуки.
Мистецтво світ, а ти - бліда.
Чи знов не той або не так
Дарує квіти, щастя...Муки...

Я буду першим серед тих,
Кому за порцію прийдешнє,
Що все зробивши - він не встиг,
Кому життя тремтить сердешне.
До чого жити серед книг?
Я їх на вогнищі покину!
Я мушу бути серед тих,
Хто першість разом п'є з полином.

ХАЙ ВІДПОВІСТЬ МЕНІ МОСКВА!
За людопад без поховань,
За зниклі назви цілих сіл
Хай відповість мені Москва:
Її керманичі усі.

За пекло райської землі,
За пухлень, чумень, за терор
І за приписані нулі,
Що приховали людомор.

За три пшеничні колоски
І той комуністичний рай,
Де за півслова – Соловки.
Де кожен третій помирав.

За те дитя, що в лоні ще,
Не народившись, висохло.
За цей болючий в серці щем!
За все, що, вмерши, не збулось.

Перед судом за ті жнива,
За найстрашніший злочин свій
Хай стане нинішня Москва,
Допоки свідки ще живі!

Невизнання, мовчання – глум
Над пам’яттю мільйонів жертв!
Лиш допусти – й новий Валуй
Вже незалежних нас пожер.

За все хай відповість Москва:
Живі і нині сущі всі.
Щоб пам’ять – вічна і жива,
Щоб на столі повік – хліб-сіль.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009)


ЗАСВІТИ СВОЮ СВІЧУ ПАМ'ЯТИ 22 ЛИСТОПАДА!

http://www.youtube.com/watch?v=cM0tYT6KnyQ&feature=youtu.be

Круть… Сонце — одвічне йо-йО*,
від нас і до нас крутоверті.
Ми все виглядаєм його
крізь дати осінні, затерті.

А що йому наші жалі,
від літа в зиму — піворбіти.
Ех, бути б як діти малі
й навчитись малому радіти.


* Йо-йо — дитяча забавка. Докладніше тут - https://uk.wikipedia.org/wiki/Йо-йо

(18 листопада 2014)

Пародія

Ой ті мужчини ласуни –
Мов мед цілують
руки наші!
А я ж просила –
раз ковтни,
Ну два нехай.
А ти – пів-чаші!
Хоч не набий
на лобі гуль –
Удався до зела
хмільного!
Той древній звук –
Буль-буль…Буль-буль…
Мене трясе уже
від нього!
Де пестощів і ласок рай?
Я, думаєш,
дурне дівчатко?
На нині чашу віддавай,
Наступний раз –
любов спочатку!


18.11.2014

О знову милі прохачі…
Забуті, кинуті… догмати?
Актори божі! Хохмачі!
Довцип не ваш… і геть із хати
Пішли понурі, поводир
Махав руками, мов музика…
Чи лусне цей колись пузир
Бодай колись, бодай без крику?..
Злетілись тут же горобці
Ох і бригадина жебрача!
Язик квітчастий, молодці
Години півтори вже наче?..
18.01.2015.

Танцевальная ночь

Зала темного сдавленный шум...
У колонны Вы скромно стоите...
Можно, девушка, Вас приглашу?
Или Вы танцевать не хотите?..
Время чертит томительный след,
И у нас его с Вами так мало...
Сколько горя сейчас на земле...
Сколько горечи, сколько печали...
Мы забудем сегодня о них...
Ветер танцев, как листья закрУжит
Этот вечер... И ночь на двоих
Нас в желанной истоме подружит...
Этой ночи таинственный свет...
И соития сладкие муки...
И бессонно-влюбленный рассвет...
И объятья на грани разлуки...
Завтра нас разлучат поезда,
И в завьюженных поисках лета
Мы теплом понесем сквозь года
Нашу ночь танцевальную эту...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537618
рубрика: Лирика любви
дата поступления 17.11.2014
автор: Сокольник

Вже день сонливий погаса,
Тріпоче тихо листя каре.
Постелю вистеляє з хмари
Печальна осені краса.

Ураз тамує вітер вдих –
Так ніжно хтось ячить чи кряче…
На цих озерах чарівних
Лебідку вперше я побачив.

Чому ж тут лебедя нема?
Ти прилетіла, птахо, звідки?
Чому ж ти плаваєш сама,
О безталанная лебідко?

А може в дні оці сумні
Ти, як надія вже остання,
Богами послана мені
Як образ чистого кохання?

Чому ж не лебедем пливу –
Іронія гірка в цім знаку –
Вже б пестив мрію наяву…
І я в самотності заплакав.

16.11.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Де її сховок, про те вона лиш зна.
Ніхто її не бачив в пору сухостою.
Зграбненька, мов та прима-балерина
Являється в Єрусалим лиш восени.
Дрібніш од горобця, але така ж проворна.
Не для музичного, сказати б, благозвуччя
В їм’я її вплелось Імення Бога .
І не на те , щоб не таким приземленим було,
Як в української посестри трясогузки .
Ім’ям Своїм Всевишній нахліеліі доручив
Перед дощем виходити на люди.
Хто в злагоді з Природою, той про це зна,
А невіглас не в змозі приховати подив:
«Чом не в траві шукає комашню пташина ця,
А по асфальті дзьобиком вистукує настійно?»
..То потім блискавки пронижуть небокрай,
Громами одчайдушними розлуниться довкілля,
А поки що найменшій із тутешніх птах
Всевишній доручає сповіщати про негоду.
Чому все ж їй, а не орлам чи гайворонню?..
...Не варто, заглиблюватись у незглибимі задуми Господні.
---------------------------------------------------------------
Ель - одне з багатьох імен Всевишнього в івриті. Елі - мій Бог.

Ядуче світло крізь олжу
І маски, що вросли в обличчя…
Ці сльози, що ніяк не личать
І ці слова, що не скажу

Нікому більше… Ці обручки,
Що мов кайданки прикували
До батареї… Ці овали
Довкола осені… Повзуча

Зневіра, зболеність, зневага
До ненаситних зазіхань
На волю втомлену. Нехай
Із вени витече відвага

Й бажання жити… Купол віри
Не затуляє в небі діри.

17.11.14

лунає реквієм кохання усебічно
хвалебну оду радості не чуть
риторика печально-ексцентрична
я серце маю...чуєш...не забудь

почав то грай і не чекай овацій
кінець спектаклю хепі енд мабуть
будуєш лінію усесвоя прострацій
ти чуєш...серце маю...не забудь

облиш куліси й всиротілу сцену
пустотна зала взріє ролі суть
одягну маску діви Мельпомени
я маю серце...чуєш...не забудь
2014

Зіграйте мені арію дощу —
Безжально рветься в груди знову осінь.
Я думала любов ось-ось впущу,
А виявляється, що — ні .. Здалося..

© Аня Тет, 2014

Любов і кров – спокусливо близькі.
Таврує час поношені обличчя,
личини слів, та рими ті слизькі
мандрують із сторіччя у сторіччя.

Ось Дилетант шукає слово «кров»
в означеннях аматорського блуду
і плутає бажання та любов
у світі упередженого суду.

А ось Митець згори хулить: Ганьба!
Не гоже йти, де ходжена дорога,
достойний путь – затаєна тропа,
де хтось колись убив єдинорога.

А може – вибирає кожен сам,
блукаючи в гармоніях бедламу,
бо є надія, що духовний храм
оцінить сенс й уживаного краму.

17.11.2014

Ти є.
Твої руки теплі.
Ти пахнеш дощем і літом.
В очах твоїх – листя шепіт.
І відповідь сумовита…

До тебе тягнусь і… стигну.
І серце, як дзвін, стихає.
Я знаю, у цю хвилину
Тебе вже давно немає…

По пам’яті ходиш тихо,
Вдивляєшся в душу, мамо…
І я вже не можу дихати,
І плачу, і плачу снами…

Я знаю – цей біль дочасний,
І світ – лише шлях до раю….
Та ти у мені не гаснеш.
Як рана – не заживаєш…

2013-2014

Іржу я з «зірок». Мов Гомер, регочусь!
Які ви порожні і ниці.
Я втратити смертну Кохану боюсь
І… хочу від неї по пиці!
Мабуть, то від Захера блаж в мене є,
Що хочу жінкам догоджати,
До дідька той гонор, бо серце моє
Хоче і вміє кохати!
Я вкляк на коліна і щиро молюсь,
Vivat вам, жіноцтво прекрасне!
Скоріше я здохну, втоплюсь чи вдавлюсь,
Бо буду без Жінки – нещасне!
Vivat вам, дівчатка, мільйони Vivat!
Навіки - ваш раб і піїта!
Коханням, мов килимом, тисячі крат
Стелитимусь Многії Літа!

Ераст Іваніцький, січень 2014 р.

Усі оці нестерпні люди
Несуть закони, іскри, сіті..
Гойдають палі, амплітуди...
Тікай у ліс чи на Гаїті...
Поставлять в коло, під березу,
Зітнуть вітрило, сволок, пальму.

Ну як мені між вас - тверезій -
Постійно тиснути на гальма?

Ховали очі, саквояжі,
Летіли - на табло без дати...
Герої, милиці на сажі...
І холоднеча серед вати.

Усі оці хороші люди
Украли хвилю чи вбивали
За дозу, чин, екстаз, ескудо,
За текст, піар, петельку, сало...

Усі оці - сердечні, тихі -
Несли каміння, щастя, лихо...
На тлі печер і хмарочосів -
Чорняві, білі, рудокосі...

Усі великі та зугарні
Шукали Нарнію намарно.
Меткі, підвітряні та горді
Пройшли цмоковини, фіорди...
Гортали Біблію, талмуди,
Здирали шкіру, наст, облуди...
Пінгвінів гріли, сніг смоктали,
Перетікали в Стікс, аннали,
Ставали врешті міддю, мохом.
О, Боже милий...
О епохо...


2014

Роздаємо останні борги
за збереження рідного краю.
Випікають горшки не боги
у горнилі, що сонцем палає.

Сила віри снаги додає
і натхнення козацькому духу.
В гущі маси ще Броуни є.
Є порядок народного Руху.

У космічній енергії мас
поле розуму всіх об’єднає.
У блакиті ще сонце сіяє.
Хай пронизує простори час,
де не знає ніхто, краще нас,
що життя на планеті триває.

                              14.11.2014

певно, кінець
'2014

До зорі, до своєї, несу свій хрест.
Тут не рекет – а трепет...
Я, вкраїнський поет, пережив свій арешт,
В’язень моря і степу.

Я чекаю Вкраїни.
Чекали її
Козаки, гречкосії.
Закрутило життя мене в темні бої,
Звідки світлі повії,
Що покаялись так,
Що аж старці до них
Повернули обличчя...
Батько й мама
Приходять до мене у сни.
За собою не кличуть.

А чи я не готовий до неба іще,
А чи світло – до мене?
Я хотів би і там пережити цей щем...
Це буття дерзновенне.

Хай вино було чорне –
Як чорна рілля.
Хай жінки – як сирени.

Хай із засідки ворог
У мене стріляв…
Я не зраджував генам.

Не цікавить мене уже
Правда людська.
Правда Божа чекає...

Теплий промінь в мені –
Як небесна рука,
Несказанна ріка є...

Хто не вола "Хвала!",
тому - хула!
Хто не вола "Хула!",
тому - хвала!

2014

Завари мені липового чаю
З пів ложечкою цукру
І посидь зі мною ще трошки
Хочу напитись твоїми жартами
І надивитись на твої волошки
Лікарняні стіни зацвіли орхідеями
А з стелі падали запашні гвоздики
Ти приходив до мене завжди о п’ятій
І ми вдвох будувались, несмілі і дикі.
Ти пахнеш немовлям
І свіжим еклєром
В тобі ще стільки моря і прихованих див
Я тебе у Бога сьогодні виборю
І хай забуде як він піт твій пив.
Сьогодні твоє місце в бою
Воїн, самурай, вершник
Ти рятуєш грішні наші душі
Мій коханий мечник.
Я так довго тебе шукала
I’m here, I’ll be, I promise
Я пам’ятаю ти сказав:
« Я вернусь! Я обещаю!»
І крилами своїми обійняв.
Ми прокидаємось у різних Українах
Та ми пронесемо крізь пекло наш хрест
Висадим світ, полетимо на орбіту
щоб вибрати наш спільний весільний кортеж.

Чи мені тобі казати
що єдина надія на Бога
Солодка любов не прийде до раба
Ми епоха отруєнь і бруду і гною
І пахнемо наче підвальна стічная труба
Ми хочем сховатись від ідіотських розмов
Від тих хто існує а не живе
Блукаємо стрілкою по циферблату
Вірячи що корінь із душі проросте.
Минуле в нірвану, пам’ять за грати
Не дай зруйнувати майбутні портрети
Тебе вже чекають, де коралові шати.
Коли в час складний
переслідує парадоксальне питання
Втопитись чи вмитись
прийти чи піти
Встань із колін, розплющ свої очі
Вперто іди, щоб шлях свій знайти.
Надія є! Послухай танець ребер!
Бурхливий шторм пройде у час
У час коли ти штиль відчуєш
Вдихнеш свободи, пустишся у вирій
і нарешті надію почуєш.

Стаєш ти панацеєю, о смерте,
коли до немочі похилої ідеш
і дозволяєш тілу просто вмерти,
а душу до чистилища ведеш.

І злом стаєш нещадним, як дитину,
ще чисту, непорочну, без гріхів,
немов ягнятко, тягнеш до загину,
на тугу обрікаючи батьків.

Лихою кров’ю пишеш ти картини –
на половині віку і життя
неждано підступаєш до людини,
отрутою наповнюєш чуття.

Навіщо, смерте, ти така жорстока?
Якщо є вибір – не чини розбій.
Хай мати часу, небо зореоке,
не плаче уночі за упокій.

Але ніхто не вирветься з полону
земної долі, що би не робив.
Нема такої зброї і патрона,
щоб раз уцілив і… каргу убив.

15.11.2014

Філософ Григорій, почуй - світ не спить :
Майдан як розпечена сковорода.
Вогонь від шин шкварчить.
Юрба -
тече вулицями мов лава вулкана.
Для бунтарів бочки за барабани.
Не водою,
а кров'ю
вмивають руки кати.
Спадають корони з корупціонерів.
Втікають зрадливі гетьмани.

А далі, війна.
На стіну стіна.
І з завойовницької псевдокультури -
лунають вибухи, і вилітають кулі.
Розтопчують імператив Канта
чоботи окупанта.

О невже,
наші подвиги й жертви -
лиш для зміни угрупування
одних, іншими олігархами,
і поповнення Європи
добровільними остарбайтерами.

Світоглядно інша моя Україно.
Здобуток твій воля.
Поезій країно.
Вдосконалюй долю.

Важливі закони
ті що правди кордони,
як фундаменти для побудови
нової світобудови,
не секонд-хендового змісту,
а світу некстмодернізму.

Наші інші світи
мають право світити
у небі космізму
сонцями наступного змісту,
Україну підняти до космопросторів
галактик ідейних зорів.

Лиш тоді недаремні стояння твої на холодних зимових майданах,
і картини що пишуть червоним по-білому перебинтовані рани,
коли змінить країна світогляд буденний,
на яскраві світи некстмодерні.

А ми голодні бідняки,
Босоніж ступим на шляхи,
Нас називають апатриди,
Це ті, що свій тягар несуть.
Занурене життя у біди,
В задумі, що без співчуття,
Нігде опори не здобуть,
Таки рушаємо у путь.

Ми народились де не знати,
Потроху всюди, як спитати,
Ми батька й матері не маєм,
Один лише наш брат печальний,
В руках убозства доживаєм.
Лиш здрісний етап вершальний,
За нами скрізь, нас хоче чуть,
Ох, цей широкий путь.

Ми сліз не відаєм з лиця,
Пустота в душах, а серця
Посуха вкрила вже незрима.
Ще маєм вимолити хліб,
Ганебно мерзнуть під дверима.
Але ж! Від голоду не втік,
То треба їсти, хай там як,
І знов ступити на цей шлях.

А дехто, крізь зими неспокій,
Поспати йшли у яр глибокий,
З негодою, що снігом вкрила,
Їм ця канава слугувала
Мов сховок, ліжко чи могила,
Де їх знайшли, коли нестало
Від холоду вже посинілих
Все ж на шляху ширококрилім.

***
Як хочеться найти слова урочі
із істиною для усіх живих
і правдою, яка не ріже очі,
а дивиться з надією у них.

***
Ми бути українцями не проти,
якби навчали школа та батьки,
що рідну люблять тільки патріоти,
а вигідну – приблуди й байстрюки.

***
Народи є великі і малі.
Але й найменший власну мову має.
Синівське серце гордістю палає,
що розмовляє мовою землі,
яку і береже і обробляє.

***
Уміємо ходити до гори
як Магомет, як Будда – до корови.
Та як Сізіфа каменюку, знову
під наші синьо-жовті прапори
несемо реп’яхи чужої мови.

***
Народи вільні витерлись од сліз,
а ми усе ще прісно і донині
виорюємо щастя у руїні
та витираємо розпухлий ніс
знедоленій сусідом Україні.

***
О, Господи, нема тобі поко́ю,
усі до Тебе, то і я без черг
прошу́ Тебе, дай хоч одного Ноя,
щоб український будував Ковчег.

***
Я нагадую ще, і повторю на кожній сторінці,
що манкурти минуть, яничари у безвість підуть.
Це земля українська, і мова на ній українська,
і на ній українці за неї життя віддають.


                              1995-2014

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.