Вліз ведмідь в палатку аж по вуха
І #ВізиткуЯроша знайшов...
Яроша - ні слуху ані духу:
Лиш #ВізитокЯроша був схов.

Схов - не схов, а типу схрон: "Бендери",
Що "бендерівців" у бій кривавий вів...
Там ще хід підземний був і двері
Аж у бункер Гітлера - без слів

Фюрер самотою сів у крісло
З #ЯрошаВізиткою в руках,
Подивився - молоко би скисло...
Взяв пістоля і у скроню: "Бах!"

От до чого довела фашистів
Лиш #ВізиткаЯроша - це знак,
Що із нею щось таки нечисто:
Хто знайшов - того трафляє шляк!


21.04.2014

* * *

Ти йдеш до мене із автоматом –
«Брате»?!
Забрати землю мою і хату? –
Кате!

В моє пробудження, у світанки –
Танком?!
На пісню зболену і крилату –
Матом?!

Ти ворог лютий мого народу
Й мови.
Зневолить хочеш мою свободу
Знову.

Проспися, очі протри і вуха,
Слухай!
Тут відродилась свобода духу –
Духу!

Й твого, до речі, тут пранароду
Сила.
А ти своєї згубив свободи
Крила.

А ти забув, що і ти людина
Нині.
А завтра станеш ти в Україні
Тінню,

Безславним уркою, як в Беслані
Й всюди,
Де проклинають тебе і ганять
Люди.

Державна пісня до волі кличе –
Вивчи!
Про те, що згинуть всі воріженьки
Неньки.


Березень 2014.

Українська триває Голгофа,
і, здається, нема їй кінця.
Світова нас чека катастрофа?
Чи отямиться наволоч ця?
Провинився наш люд перед небом?
Але чим? І коли? І чому?
Не було в нас ніколи потреби
зачіпати мордорську чуму.
Це вона до нас лізла зухвало,
хоча ми її зроду не звали,
і, не знаючи жалості й міри,
заганяла в колгоспи й сибіри,
готувала нам мори й темниці,
кагебешних інтриг таємниці.
Куркулями були, бандерІвцями,
помаранчевими і майданними,
не були лиш покірними вівцями,
і вже ними – не станемо.
2014

дзвін гойдається дзвін летить
сонце бамкає в писанках
сипле голос поза плоти
де дрімає імла тонка

дзвін гойдається дзвін гуде
хилитає тугі хати
витрясає із них людей
небесами за ним іти

до Великодня – три двори
при церковці вишневий сад
споглядає собі згори
на мандрівців у небесах

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Знав я вільні злети і падіння.
Не було проблем...
Пригоди лиш.
Друзі чули крик мій, голосіння,
Ворог сміх мій бачив і стволи.

Дух мій – мов трава міжгалактична –
Ріс і ріс – у глиб, у висоту,
Як забутий журавель криничний,
Як верба – корінням на мосту.

Край мій, вік явив я вам навіки,
До ядра стискаючи мій біль,
Ідучи за Богочоловіком,
Білий мед мокаючи у сіль.

П’яна правда і свобода гола
Терлись при мені, мов їжаки.
Світ боявся слова, як укола,
Що сказав я ніжно й навіки.

Сум в мені, як мертве журавлятко,
Радістю пасхальною воскрес.
І тепер у хмарку йду стріляти,
Мов на Той світ слати смс.

Десь поміж Голгофою й Олімпом
Долею дарована ця путь.
Нас – немов вареників – наліпить
Той, чийого сина розіпнуть...

Он зоря – немов сльозина з кров’ю,
Ворогів плюгавих маячня.
Ворогуйте, милі, на здоров’я.
П’ю за вас, нещасних, «на коня».

До само готовий і до світу,
Блиску слави, тихого вогню.
Ще пишу свій «Нетутешній вітер»,
Ще своїм колишнім музам снюсь.

Ну а далі, далі – виклик долі.
Не медалі – болі навісні.
Наче цвіт ялинки, душі голі,
А тіла красиві – як в труні.

Квітень.
Даль.
Душа відпочиває.
Але розум робить хід конем.
Шрами ще сверблять – бо заживають,
Що водою роблені й вогнем.

З тими, що злі люди залишили,
То Всевишній розбереться сам,
Доки я відвідую могили,
Мов глибокі рідні небеса.

Головне – я знав любов у світі.
Головне – перемагаю страх.
Біля мене зір осінні квіти,
Дерева Добра і Зла кора.

Головне – лечу собі, співаю,
Між первісним і космічним десь.
Понад серцем – журавлина зграя,
А у серці болісно-святе.

21 квіт. 14.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа перших із людей відмінна.
Обох їх сотворив, благословив Господь.
А Змій - лише її. Та так зміїнно...

У серці Єви антивітамін
зробив брудну роботу якнайбільше:
щоб не одна вона лише - і він
довірився і їв, а не облишив.

На вічну муку "бути не сама"
кидає Єва дар своєї волі.
Народжує... І мусить зокрема
належати вінцю сліпої долі.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа перших із людей відмінна.
Адам казав, коли спитав його Господь,
що за жіночий вибір він невинний.

Він скоїв гріх і почуття вини
зробив незряче, марно, незумисне.
Але зробив... І обернув у сни
свободу, над котрою рабство висне.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа людства все-таки відмінна.
Жіночий світ - без броду не заходь,
і чоловічий - псевдоуправління.


21.04.2014

Я не жадаю сяткувати "пасху",
Бо у мене є "великдень".
Ми не станемо говорить на "языке",
Бо в нас є квітуча "мова".
Ми не будемо ходити "везде",
Ми будемо боротись "усюди".
Українці ніколи не стануть "петь",
Вони краще Гімн "заспівають".
Україна ніколи не стане "сдаваться",
Вона завжди буде "боротися".
І не до перемоги ми рубаєм "путь",
А до свободи прокладаєм "шлях"
Нам ніколи не стати такими "трусами",
Нам не буть, як ви - "боягузами".
Вам лячно вимовить своє "мнение",
Та українці мають свою "думку".
І ми ніколи не будемо "воевать",
Ми "поборімося й поборемо"!
Ми не зтих, хто "любит" Україну,
А з тих - хто в неї "закохався" до безтями!

Моя країна не здається ворогам
Ми заберем свою свободу навіть в смерті,
Не вірим більше ми пустим словам?
Бо люди волі, правди й честі.

Коли один країну нашу грабував,
А інший закликав його до зброї,
Це мій народ його спіймав,
Бо українці – то герої!

І нині, поки ллється людська кров,
Поки країну ділять на шматки,
Піду відстоювать я Україну знов
Й на майдані я за волю полягу кістьми.

Та, хай хотять y ту Росію,
Але ми не дамо їм ані слова
Я в їхнім серці радості насію
І хай згадають, що є «мова», а не «речь»!

Ми не дамо ділить свою країну
Ти, колораде, навіть й спроби не роби
Іди, шукай собі любу країну,
А ми твоєму Президенту не раби!

Усі чужинці, просто знайте,
Ми не дамо нас роз’єднать,
Та й на рублі своєму зарубайте,
Що України нашої вам не дістать!

Анна Севостьянова
21.04.2014

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

До Воскреслого
спраглий просвітлення
молиться.

Світ обмацують
хтиві очиці
Злостивця.

Славу вкрадено -
руки заламує
Хортиця.

Правду продано -
міряє Прада
чортиця...

20.04.2014

Как искра в сердце, горяча,
пред ликом ночи вешней,
горит пасхальная свеча
у края тьмы кромешной.

Лицо распятого Христа
в страдании застыло.
Святая кровь стекла с креста
и грех Адама смыла.

Вдруг надвое разорвалась
завеса в храме Божьем –
и тайна умысла сбылась
со словом непреложным.

В молитвах Иерусалим
бдит, ожидая чуда…
Сошёл огонь теплом своим,
даруя милость людям.

Омытый светом, день встаёт,
Он благостен и весел.
– Христос Воскресе, – мир поёт.
– Воистину Воскресе!

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють і кати, й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між тугою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...
4.04.2014.

Та ще не народився той у світі чоловік
(за винятком Христа), що не узяв би з рук у Єви
добро і зло, довірливо поклавши під язик
в наївності коханого в резерві королеви.

Порожні балачки і балачки про гуманізм,
звитяжні дії, факти, зради, сіль самопожертви!
У підсумку - земля (вода), де кожен організм
який би не квітучий був, а в'яне... З часом - мертвий.

І губиться у пошуку рецепту "манекен"
живих у ньому пристрастей і мудрості страждання.
Це сталося: Воскрес Христос! Людина - феномен,
її життя - у вічності. На клич її бажання.


20.04.2014

Вертається минуле у сьогодні.
Дитячі роки все ще шелестять –
смішні і босі, інколи голодні...
Але які там роси прохолодні
на луговині перлами блищать.

І первоцвіти не бояться стужі,
і стелеться шовкова мурава,
і зайчик чибиряє у калюжі,
і обертом кружляє голова.

І все кортить вернутися додому
у вибілений хатами куток,
і все це – ще десятки років тому,
коли достатньо писанки малому
і вистачає щастя на ковток.

Коли на тебе дивляться святії,
у рушнику уквітчане дитя
на руцях Троєручиці Марії,
і світить казка золотої мрії
надією ясного майбуття.

Інакше якось дивиться Шевченко
і Михаїл на білому коні,
і сонце у причільному вікні...

і радісно, що я іще маленький,
і мама свіжовипрану «сукенку»
сьогодні одягатиме мені.

                              20.04.14

Воскрес!
Воскрес!
Смертю смерть здолавши,
Христос Воскрес
і дав надію павшим.
Розіп'ятий людьми,
смиренно відстрадавши,
звільнив їх із пітьми,
пекельний дім здолавши.
Схиляюся... Молюсь,
не вартий і уваги.
Достоєн? Уживусь
із Даром переваги
Святого Воскресіння?
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
Комусь таки спасіння...
Воістину спасіння.

20.04.2014

                              І
Росіє, ти усіх дивуєш знову
чи ум за розум вийшов і зайшов,
якщо мені забороняєш мову
за те, що я – «невиправний»* хохол.

Анексією досягла орбіти,
якої і не чувано ніде,
і гавкаєш собакою на вітер,
хоч караван і проти вітру йде.

В агонії твоєї ностальгії
кінчається епоха Ілліча.
Ти бавишся оманою надії.
Але яка у біса ти месія
у ролі мракобіса-палача?

                              ІІ
Великороссы, племя окаянных,
вы притча во языцех всех племён
под игом и возмездием незваных,
нигде никем не видимых, коварных,
одетых у триколоры знамён.

Вам снится оккупация столицы
всей необъятной Родины кино?

От вас
               у могикан
                              краснеют лица.
Вы снова отворяете гробницы
Тимура
               и Батыя
                           заодно.

Надменно говорящие светила,
палящие рентгенами Кремля,
когда из вас хоть одного хватило –
тянуть оглобли и кусать удила?

От нищих духом выгорят поля.

Надеетесь, что будете вельможи
и баловни фортуны и судьбы?

Но духом на воителя похожи,
увы, вы те же жалкие рабы
последнего подонка краснокожих.

Вы ставите себя на пьедестал
и думаете паче чем Георгий
сражаете невинных наповал?

Но ваш кумир, Диаволу угодный
и нации господ и благородий –
вот ваш сиюминутный идеал.

                              ІІІ
Люстрациею национализма
ты никого пока не покорил,
зато за возрождение фашизма,
тебя осудит ярый русофил.

Ты роковой судьбы своей не знаешь,
усвоив лишь азы по букварю.
Ты воровал историю мою
и будущее наше отнимаешь.

А я тебе
          по-русски
                     говорю,
ведь по-иному ты не понимаешь,
что ты во мне Россию убиваешь
за то,
     что Русь мою
                 боготворю.

                              19.04.14

На табло 0-07. Прибувають агенти зі штабу.
На загал – в камуфляжі, та для конспірації – без.
Чути брязкіт розбитого. Серце? Наметовий табір?
Чи то берега шмат десь на півдні із кригою скрес?
Шумовиння в ефірі, висить кулемет на одвірку,
По підлозі холодній, відсирілій стелеться чад,
Попід сволоком кіт вигляда у прострелену дірку…
І нема тому ради – вони повернулись назад.
Ми спросоння спроквола сповзаємо до бомбосховищ:
Там поміститься – сила, бо всі відчайдушно малі.
Ти за сонцем мерщій до найближчого маркету сходиш.
Трохи боязно: раптом забрали й його москалі?
Я чекатиму зовні, боронячи рідну криївку
Від розпечених куль атрофованих східних півкуль,
І прокинусь від того, як ти там якусь українку
В патріотському запалі… Тьху! На табло 7-00...

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Заколихуйте далі наспів свій віковий.
А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний),
постелюся на скошеній в зелень траві.

А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний);
головою на згірок, на високий курган.
Хай потомлені руки. Їх розкину кремезні,
а ногами в долину, хай накриє туман.

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Тиху лагідність сипте на землицю свою.
А я ляжу, де ляжу... Адже шлях - величезний...
Хай стомившись з дороги, я хвилинку посплю.


19.04.2014

Мій простий звичайний дотик -
неперевершений синоптик!
Опцій "мінус", "нуль" і "плюс"
не даруйте на суботник.

Я дружу охоче з сонцем.
Не спілкуюся з ним "Хто це?"
Кожен день я з ним сміюсь,
ніч ховаю за віконце.

Воля, розум, сміх - дитячі
(часом, дещо нетерплячі!)
У дорослості топлюсь:
став дорослим необачно.

Маю пісню. Заспіваю.
Бог воскресне - прославляю!
Ні на кого не серджусь,
хто образив - вибачаю.


19.04.2014

Кривавий світанок,-вмирали,
Хто волю ішов боронить,
В живих наших браттів і досі,
Крик беркуту в вухах дзвенить.

Вони помирали за волю,
За те, щоб розквітла весна,
Ішли всі сміливо до бою,
Та сотня пішла в небеса...

За мирні світанки,за Київ,
Що буде весь час розцвітать,
Не ми розпалили ненависть,
Навіщо в народ свій стрілять...

Ви бачите-жерделі квітнуть,
Не білі - рожеві квітки,
То кров від небесної сотні,
Що з нами завжди, навіки.

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Звичайна ця історійка, мов борщ.
Пісна amor – без бійок, адвокатів...
Шофер – міцний, смаглявий, не мажор –
Любив Наталку серед благодаті.

Приходив часто… І чогось хотів.
Не одружився, не поклав на листя.
Вона чекала – з піль і берегів…
Та інший розсупонив по Пречистій.

Цвіла картопля… Ясен облітав.
Синок доріс до залицянь і «шейку».
Вмер чоловік. Шепнути б Колі:«Так!».
Голубив мовчки. Слухав соловейка…

Він другом був. Міг розчахнути ліс.
Він знав, де точка джі, де взяти сала…
Глушив мотор в метелицю і піст…
Вона його дитя не колисала.

Наталка тліє… Внуки лементять…
Миколина могила недалечко.
Чого ж хотів отой мовчун-вар`ят,
Коли дзуміла за Супоєм гречка?

…Облуплений міський універмаг.
Крем від старіння, кавові панчохи…
Ластата жінка плутає в димах.
Додому чагарем… І лячно трохи…

Мінорна ця історія. Авжеж…
Не в кожній іскрі – алгоритм пожеж.




2014

Ми з тобою схожі, як дві краплі,
Ми з тобою – то єдина мить.
Нам і слів, і спогадів забракло,
Щоб прийти до тями й зупинить
Час – скажено довге божевілля,
Карнавальні маски щоб зірвать.
П’яні, мов від випитого зілля,
Всім хотіли щастя дарувать.
Ми примножити бажали сонце й небо.
Ми світилися зсередини вогнем.
І нічого нам не було треба,
Крім тепла, дарованого днем.
4.10.2005

Тихий опыт печальных истин,
как в бутылке вина игристом, -
долго-долго скрывает суть,
только стоит бутылку взболтнуть
и взлетает без спроса; небом
потолок для шипучих звезд,
но конец предрешен и прост.

17/04/2014

Сенсу нема виражатись пом’якше –
Каїн ударив, та Авель не вмер.
І відтепер все між нами інакше –
Знаєм братерству ціну відтепер.

Скинуто маски і шкуру овечу –
Магмою ллється загарбницька хіть.
І відтепер – у серцях порожнеча,
Нам лицемірили стільки століть!

Смуток і розпач вгризається в душу,
Шрами на серці від бруду і зрад!
І відтепер – вже не хочу, не мушу,
Знову брататися, чуєш ти, “брат”?

В тебе і дії, і помисли ниці –
Світ отруїли брехливі уста.
Молимось нині довкіл плащаниці –
Брат твій, Іуда, зрадив Христа…

То ж забирайся, чужий незнайомцю –
Згинь-пропади, не ступай на моє.
Бо відтепер – пробачаю лиш сонцю,
Що, як раніше, на сході встає…


18.04.2014

Без нього сонце – лиш холодний диск,
А місяць розігрітий до нестями.
Твоє волосся втратило свій блиск,
А дім заповнений незваними гостями.
Без нього вдень пітьма і тиша. Жах!
Ніч тебе пестить знов холодним потом,
Ламає ребра у своїх обіймах страх.
Світле майбутнє видається анекдотом.
А ти живий і мрієш лиш про те,
Щоб закінчити жалюгідне існування.
Хурделиця в душі твоїй мете,
І хочеться померти до блювання.
Вусатий дядько – стомлений двірник –
Змітає висушене листя клена.
Твоя печаль прослалась, мов рушник.
А твої очі ще до розпачу зелені.
08.2005

Сичить московська злобна божевільня
і путінська словесна маячня –
через Голгофу йдеш до Воскресіння,
розшарпана суспільносте моя.

Карає хрест лукавого братерства
вагою не одної сотні літ –
ти вродженої лагідності жертва,
утоплена в ненависті, у злі.

І шкірять ікла власні фарисеї,
підніжками обтяжуючи путь –
доволі в діях, Україно, глею,
не час до толерантності – забудь!

Яви свій дух звитяжний і нетлінний
у вибуху єдиному: «Я – є!»…
Гряде Господнє світле Воскресіння.
І у борні освячене – твоє!

18.04.2014

Така мелодія сумна
у півпорожній залі.
То тільки я, так тільки я
на людному вокзалі
до танцю Вас повів. Вокзал.
Мішки, валізи – вальсом.
І ми тоді дражнили люд
відвертим майстер-класом.
Втопивши думи у м’які
і дуже пружні груди,
я відчував (а Ви?) – о, Ви!
о Ваші теплі губи! –
тоді на лисині моїй.
Яке шаленство вальсу!
А скільки заздрили мені
отих, що біля каси.
На небі місяць спав блідий,
надівши хмар перуку.
Я Вас у Ботанічний вів,
тримаючи за руку.
І навіть сонний вартовий,
здригнувся перед ранком,
коли «Люблю» кричали Ви,
моя нічна коханко…
І ранок був, як сон, як мед:
роса. обійми, квіти.
Але прийшов противний мент –
я мусив штраф платити.

Рваними ранами
Ми стали п’яними.
Димом і попелом.
Прийде іще надлом?

Поглядом - полум’я,
Мрія – довколишнє,
Поки то пусткою
Тиша вже лускає.

Тяжко забути все,
Гірко збагнути те,
Хто підведе тебе
І зіштовхне з небес.

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Погляд дивиться вдаль, ясний.
Ще хвилинку - дійдем весни,
Порадієм красі Земній
І почнемось в любові своїй!

І повіримо в чудеса,
Що дарує надія. Тісна
Для душі оболонка тіл
Та для неба немає крил.

Але прагне польоту душа
І зривається у небеса,
І летить на поривах вітрів
До своїх недосяжних снів.

Погляд дивиться вдаль, ясний -
Буде щастя і збудуться сни.
Бо з'явилися крила вмить -
Серце вірить і не болить!

2014 р., квітень

Перехрестя доріг,
Перехрестя думок.
Серце краєш навхрест –
Ти від сліз геть розмок.
Перехрестя сердець,
Днів, розмов і розлук.
Собі вибрав ти герць –
Не любов, а канчук.
16.04.2014

під вікнами дрімота цвіркотить
колише стежку і квітник і хату
з ріки туман підходить волохатий
намощуючи закутки й кути

ірѝси сплять їм видиться вода
така вода що вища за отаву
а в ній півмісяць ясний і рудавий
і тінь його подвоєна бліда

до ранку полокатимуть шовки
у тій воді у місяці ірѝси
аби шовки росою затяглися
і виткалися полиском тонким

вода ірѝси в тишу запряде
вона на дотик буде темно-синя
як два крила нічної насінини
із під-яких от-от проб’ється день

Чужі базари в тарганах, свої ж – рушійна сила… Стара перекупка війна, кремлівська хвойда з бодуна на смерть ціну скостила.
- Кому? Майданівцям? Беріть! Хохли, у чергу скопом. Троянський кінь он на порі – найкращий, вірте, із дарів за сто покупок оптом... Небесною… І будуть ще дари по самі вінця. І хміль, що Сходом потече, - чортам на стіл могоричем. Хильни і ти, не бійся. І хист перекупки хвали продати зашкарубле за кілька відблисків золи, в яких і Небо будь-коли себе… своїх загубить.

Не складається мозаїка,
Бракне в ній шматка останнього,
І кричить діра, що знаємо
Хто знайдеться за зізнаннями.

Що шукати між уламками?
Розбігаються вже сумніви.
Та питання знаком гаковим
Зачепили міцно, вдумливо.

Заморозило розмай весни,
І повіяло десь холодом.
Чи почуємо іще пісні?
Чи у мріях ирій золота?

Роду славного корені -
від Трипілля до Прип'яті:
не вмирають - нескорені,
воскресають - розіп'яті.

2014

Не ображаюсь, бо і не образив,
Лиш наче щось, можливо, їдкий дим
Попало в очі. Певно, богомазом
Хотів побути, але не зумів.

І те, що ніс, не здобуло визнання,
І то, що бачив, - тільки міражі,
Ти істину шукав безперестанно,
А, бач, вона втопилась у вині.

Вині твоєму, зробленому з хиби,
Воно солодке - поки ще сліпий,
Коли прозрієш - то кричиш до хрипу
Від болю істин і змарнілих мрій.

Це не отрута - та душа німіє,
Стає нещадна, грішна без гріха,
І раптом ти пронизуєш вітрила,
І дерев'яні палуби тріщать,

І твої жертви си́віють від страху,
А я усе латаю кораблі.
Не ображаюсь, бо і не образив.
Вітрила - цілі. Істини - святі.

... а потом - с поздним снегом, ветрянкой, гнилыми огрызками в парте -
я забыл, и тогда тонкодневные светики марта
сменились марелью,
и, шатаясь, мог лечь подышать у уреза воды
и опять забывать, и потери своей не приемля,
говорить, это ты забываешь меня, это ты.

а потом были книги и книги, а позже тугие вокзалы - это ты забывала -
шатался по книгам пустым,
иногда выпадая,
и город казался казанью,
только не было парты, над ухом никто не картавил,
и не слушал, как я говорю - это ты, это ты...

Спрагле небо впало на голову.
Білим цвітом укрилась земля.
Прошу спішитися мою молодість,
Відпустити на луки коня.
Я жила, завжди час підганяючи,
Я благала: «Скоріше лети!»
Вороного для долі сідлаючи,
Хмари шарпала за хвости.
А сьогодні так хочеться спокою…
Спринт житейський на марафон
Проміняла. Бо не одиноко я
До майбутнього йду на поклон.
Спрагле небо впало на голову.
Будні стали картаті, мов знать.
Не залишить мене моя молодість,
Я іще не спішу помирать.
15.04.2014

Ти мій найближчий ворог,
Мій найлютіший друг.
Плачеш луною в горах,
Кличеш вогнем завірюх.
Болісно я сміюся,
Ховаю всі почуття,
В крижинки-очі дивлюся,
Втрачаючи сенс життя.
В голосі щирість сарказму,
Погляд – хурделиці жар.
Мрії мої, мов спазми,
Душу підносять до хмар.
07.2005

Цеглинка за цеглинкою складаються стосунки,
А потім блискавка – і знову на шматки.
Твій подих на вікні малює візерунки,
І проступають вірші, писані для тебе від руки.
Зима за шибкою. В кватирку увірвався протяг,
Схопив зі столу дрібно списані листки…
Тебе давно забрав у мене темно-синій потяг.
Повзуть смертельно довго змучені роки.
14.02.2005

Достиглим плодом упаду
В долоні Бога теплі,
У Гетсиманському саду
Зі стежкою до склепу,
Через Голгофську височінь
У нинішнім сторіччі...
Я - блудний син і Божий Син
У єдності незвичній.
2013р.

Іди, моя примаро, геть від мене
Вже світ
І не звивайся у думках шалено
Облиш
Іди туди, де дозволяють жити
Удень
Де, може, оживеш, мов урочистий
Тотем
Іди від мене, не навіюй радість
Чи сум
А ти все ближче, боса, підступаєш
До рун
Душі моєї не чіпай. Не рухай
Зірок
Що сяють, наче перший сніг у грудні
На двох
Так скупо, із жадобою... Не хочу
Тебе
Ні бачити, ні знову снити ночі
Сопе
Мій відчай тихо - ти усе не зникнеш
З очей
Тепер не йди - бо я вже ніби й звикла
Трофей
У мене буде - ти, моя примаро
Не йди тепер - дарма, що засвітало

Для світу чужий і довіку по-вовчому сам.
Не знаю де лик і обличчя, а де тільки маска.
Залякано-дикий і спраглий звичайної ласки -
Так хочеться їсти старим неприкаяним псам,

Так хочеться пити в пустелі, в палючих пісках.
Та тільки в пустелі від краплі води не втікають,
Неначе від світла мара опівнічна, що знає:
Де сонце проллється, там буде подолано страх.

У щільних обіймах самотності стиснений птах,
Крилатий і вільний, та сам же собі й несвобода.
Такої він вже непростої, бідака, породи:
Все прагне між люди, а сам пропадає в лісах.

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Голос мого мовчання
Важчає кожен день.
В душу кладе каміння
Розуму плач і щем.

Слово, на порох схоже,
Надто уже сухе.
Правда малює кулі,
Пісня малюнки рве.

Ще проростає пам'ять
Квітами до могил
І кулемет приносить
(В жовтих очницях – синь)

Дідо, безбожно сивий.
Буду стріляти? Ні?
Порох збираю в гільзу…
Слово – у чорний гнів.

Вставлю у піхви шаблю,
Гостру, неначе вірш,
Двері замкну і серце,
Вийду війні навстріч…

Що ж ми, війно, з тобою
Мусимо жити так?
Ти підповзаєш гадом,
Жалиш у спину… Я

Мушу тебе убити
В серці, у голові…
Вибач, але я перший
Шансу не дам тобі.

16.04.14

А все одно-все буде добре!
Вдягни усмішку щиру зранку,
оцю, що так тобі пасує,
на шию - шарф із позитиву-
від негараздів він рятує!
Закинь у торбу парасолю,
що захистить від крапель суму
і не дозволить з головою
поринуть у важку задуму.

А все одно- все буде добре!
Відкрий варення повне літа
чи меду, що тобі пасує.
Купи букет весняних квітів
і настій гарний подаруй їй...

Нехай туман не проникає
в єство, занурене у сонце!
Все буде добре!Ти вже знаєш,
та розкажи усім прогноз цей!

Я ще тебе не люблю,
я ще тебе не кохаю...

У пригорщі воду цілющу
з твого джерела набираю.
Блукав я так довго в пустелях,
тож спраглий себе напуваю.

Я ще тебе не люблю?
Я ще тебе не кохаю?

Шукаю безмежного щастя
в очах твоїх, що іскряться,
у мріях, де місце для мене тримаєш,
у снах, де безкрила літаєш.

Я слухаю музику серця твого,
боюсь лиш вигнання із раю:
"Я вже тебе не люблю,
я вже тебе не кохаю!"