***
Чого на інших нарікати,
коли самі і – ой, і – ай!
Ей, генерале, годі спати!
Бійціі уміють воювати,
а ти набої подавай.

               ***
День іде, а от життя минає,
ніби обминаючи мене.
І ніхто не відає, не знає,
чи мине і пекло в цьому раї,
поки божевілля промине.

               ***
У школі ще обділені й забуті,
із двієчників стали пацани
дияволами Сходу і війни.
І мутять воду «сукины сыны –
во славу неотёсанной страны»
кілок осики тешуть Ліліпуті.

               ***
Бандиту легка слава – це війна,
де є і перемога, і осанна…
Дарма, що балом править сатана,
зате наука буде не одна…
Нема науки – неуку погано.

               ***
В зоні лиха – ліпота Растреллі…
І прем’єр, обтріпаний мов скеля,
все поставив на автопілот.
...................................................
« І радіє, і ридає весь народ…»
...................................................
Ці висоти ще йому не стеля,
на яку удатний патріот.

                              08.2014

Спасибі, Вседержителю святий,
За щастя мить, за одержиму мрію...
За біль душі - пекучий і густий,
За те, що всім і вся прощати вмію...
В овечих шкірах друзям, ворогам
(А втім, я їх такими не вважаю...)
Я просто йду, а ідучи згораю
І вірую високим небесам...
Не визнаю хвалебних одкровень,
Лукавства й лицемірства не приймаю...
Сама собі звітую кожен день,
Сама себе самотністю караю...
Від фальші вибухає кожен нерв,
Від підлості струна душі німіє...
Бо що нас порятує всіх тепер,
Як не любові світла літургія...
Від прірви і від воєн вбереже
Лиш лик Христа, що був за нас розп`ятий,
Уміння розуміти і прощати
Сьогодні...
тут...
з молитвою...
уже.

Цей ранок цілком підходив для смерті,
Сонце зупинялося, зводячись над гарматами,
Ловлячи кулі, випущені у серпні,
Брудними руками і спинними широкими м’язами.

Тягнулись дими – колонади куполу на той світ,
Густішав кисень між легенями кам’яними,
Приймав дзвінки оператор на тій стороні,
Смерть підіймала тіла з вогнепальними і ножовими.

Темнішала кров на манжетах твоїх вене-трас,
Грубішав голос, корою вкривалось тіло,
Помираючи поміж нами, згадуй про кожного з нас,
І ми згадаєм про тебе, помираючи в понеділок.

Місяць тягне за линву ріки на виїзній,
Зорі муштруються в ряд, формуючись у сузір’я,
Тіло цієї зими ртуттю пульсує у ній,
Із кожною смертю стукає в її тім’я.

Ті, що помирають в полях – зростаються із зерновими,
Їхні тліючі душі проростають в гнучке колосся,
Може, насправді, це перша межа між живими і неживими,
Перед тим, як осиплеться жито,
Перед тим, як наступить осінь.

2014 р.

Колишні плями…
Кажеш, від чорнильниці?
Опів на вічність – не плети обман.
Годинник – сонце
на тоненьких милицях,
коли веселка ранку
надарма.

Від позолоти – ті, готичні, дворики,
на шклянці хліб…
і кола молитов,
і соняхи – всесвітності повторення
на стеблах довгих
під земним кутом.

Навчались духу,
смерті -
так побільшаєм,
а чистоту виточуючи з лих,
різьбили вірші
й вирізьбили віршами
усе, що Бог без усмішки не встиг.

2014р.

Йду в пізню ніч сама,
кроки - слідом луною.
Місяць повзе (ой ма!)
в кожнім вікні за мною
Ікла під кожним пнем,
виють собаки дико.
Щось біля ніг впаде,
видасться - щось велике.
Влипну у темну ніч
тілом, страхом і мислю...
Можна – відома річ –
викликати таксиста.
Можна…
Проте не варт.
Буду я обережна.
В мандри подавсь вар’ят –
третю годину стежу.

Сонетами не подивуєш світу.
Все більше роздувається сюжет.
Сіяючий коловорот орбіти
і на війні оздоблює поет.

Ось-ось і лусне оргія братання,
коли війна зруйнує до основ
останки тої віри, що остання
удавиться обіймами любов.

Життя театр. У масках наші лиця.
Але не за сценарієм Творця,
і не дивує інша таємниця, –
як ще існують люблячі серця?

Він все воює, а вона чекає –
пара-нормальне явище, але
у патріотів інколи буває
не, – ла-ла-ла і не, – оле-оле.

І він іде в атаку ради неї,
і відступає також за одну,
за ту єдину...І за цю ідею
він і у чорта виграє війну.

Його діждуться і дружина, й мати,
і поцілують, і омиють кров...
І поки є набої і гранати,
він буде воювати за любов.

Хай убиває люте зло і зраду,
нехай стають героями сини.
Колись усім відкриє голу правду
сучасна філософія війни.

Знімемо маски. Війни – це не шоу,
коли у вир затягує любов
аби кармічно народитись знову,
якщо у парі з іншою пішов –

зі смертю і розлукою
                              до раю.
Тоді і запитання відпадає,–
чому немає світові кінця?

Якщо війна веде по манівцях,
екзотики на світі не буває,
хіба що разом
                      люблячі серця.

                              08.2014

Ми виправдовуємо генами
Спадковість і безумство дій.
... Він, мабуть, народився генієм,
Та перевів усе на гній.

2014

Русский мир. Кровавые гастроли.
На арене недочеловек.
И страна смиренно в руки волю
Положила. На огонь и крест
Возвела детей. И рукоплещет.
Полон зал. Виват, кричат, виват...

Не Нерон, но на горящий город
Через стены смотрит, говорят.

Яскраві зоряні регати
Охоплять небо уночі,
Аби змогли спостерігати
І вболівати глядачі.

Мільярди яхт - силенна сила!
Та не буває без інтриг,
І вже суддя оголосила -
Не пощастило жодній з них.

Уранці виявиться лідер -
І яхти кинуть якорі,
Ущухне зоряний гармидер
Аж до вечірньої зорі.

О Сонце, лідере відомий,
Я маю вищий інтерес -
Уболівати за пороми,
Які підвозять до небес.

'2014

Те, що вважали життям,
Відблиском марноти буде назване.
Майя у очіз сліпить ,
Манівцями нас поведуть почуття.
Те, чого прагнемо так
Буде усе ж неодмінно забрано.

Тільки тоді повернемось в полон забуття.

Стернею серпня музика тече,
Стіною слова постає молитва.
Все меншає прив’язаність речей
До пам’яті. Уже не ріже бритва

Ні вен, ні волосків, а ні ниток,
Що крила пришивають до домівки.
Земля минає ще один виток
Довкола серця. Паморозь кінцівки

Життю лоскоче нерви і роса
Так щедро розсипається по полю.
Здається, я про це уже писав,
Дивився в око чорному пістолю…

Та крізь театру дощову завісу
Виходила ти Мавкою із лісу…

10.08.14

/присвята "Надзвичайним новинам"/

***
сначала врут
потом бомбят
затягивая в драку под предлогом
мол, наших бьют
и так… и сяк...
с любых причин
и впрямь с порога

вот как-то Крым…
горит Донбас…
ну, как не вспомнить: "Драг нах Остен"?
чем успокоить, суки, вас?…
нет, нет… не салом
может оспой!?

видать зачинщик сладко спит?
изволь тревожить
царя, Боже!
пошли на завтрак с кашей
Спид
и натяни вот -то… на рожу

ведь не выбрасывать слова
на ветер вольный…
супер песня!!!
многозначительность "ла-ла"
во сне пропел, без слуха, крестник…
09.08.2014.

Відкрий захмарні вікна - і блукай.
Отам прегарно, мирно і безжурно.
Пливе до Фінікії Менелай...
Героїв прах понасипали в урни...

Шукає Кліо грифель, компроміс...
Тасуються святенники й сволота...
Іди.
Ще друг ідейний не доніс,
Що ти стругав олівчики в болото...

Пантелеймон осріблює "апчхи",
Струмують молитви із-за Тореза...
Тьма-тьменна сенсів, соусів і схим...
Плат біженців - під захистом Терези.

А що ти міг? Пристати до коша.
Допомогти попам кропити шини.
Буття - орелі.
Гойда... гойдаша...
Горів ілюзіон... Коптив шипшину.

Двигтить земля... Втечи із тісноти.
Лиши дороги в антрацитній каші.
До визубня свій камінь докотив?
Вмочай бинти у зоряні гуаші.

Внизу - цикади, пащі, острови.
Малюй Адама рани, Єви шви...



2014

Я вийшла тебе стрічати
У зоряній сукні ночі,
І заздрило небо чорне,
І літо, мабуть, із ним,
Як заздрять красі дівчата.
І хтось нам таки наврочив
Таємну любов у горні
Страшного вогню війни.

Чекала на тебе, руки
Ламала собі, і Бога
Благала, аби прийшов ти,
Живим і здоровим був.
У серці тривожний стукіт
Ховала від слуху злого.
Стояла у сукні з шовку,
Хвилинам вела лічбу.

Висока струнка тополя
Здавалася довгим списом,
А обрій – мечем ворожим
І темним, як біль в очах.
За щастя своє боролась
З війною, і десь лилися
Не сльози, а кров, о Боже,
І тільки вогонь стрічав.

2013 р.

У небо, сповнене покори,
Отут земля гукає.
Одвічний спогад піднімає
В свої блаженні гори.

Часом зникає сум'яття
бо слухають не гірш.
Тоді показує життя,
й а ні слова більш.

“Бракне – не бракне” дурневі моці?
Лобом об стінку? Подужаєм – пліз!
“Русскій” ведмедик, схоже, у шоці –
В пасіку здуру до “укрів” заліз.

Пертися нагло – відомі замашки,
“Ето ісконноє…” – вічний девіз!
Вкрасти чуже, і тягнути до Рашки,
І чим побільше – новітній Чингіз.

Може собі уявлявся циклопом,
Або гераклом – хто його зна…
В пасіці трохи полили окропом,
Зараз у трансі – а був “крутизна”!

В світі дітей вже лякають “масквою”,
“Русскій” ведмедик – ще гірш за чуму!
Певно, в бідаки “не все” з головою –
Не доганяє, що кажуть йому.

Боляче з пасіки гонять “укропи” –
Бо “собіратєль” не має стида!
Бджоли кусають, і оси з Європи…
Заокеанські – то справжня біда.

Нині реве в шовіністськім екстазі –
Все “непутьово” в сусідів, “не так”!
…Певно закінчить ведмедик в Гаазі,
Там і навчать танцювати гопак!


9.08.2014

                              ***
Питається, – а де беруться Путьки,
коли давно розвалена «страна»?
Ой, риється свиня і не одна!
А що удієш там, де всі прибутки
дає примара з іменем – війна?

                              ***
Гуманітарний коридор
минає поетичні тропи,
Які епітети? Терор.
Коли дві паці, – опа-опа,
не допоможе семафор.

                              ***
Які непересічні рила
колаборантів і хапуг!
І кожне дивиться за Буг.
І свині землю поділили,
то що ми хочемо з бандюг?

                              ***
Яка вона ота нечиста сила,
не знає й гуманоїд еНеЛО.
Та мова не «за роги», а про шило,
яке ще не засилене у рило,
яким усюди тикає Х??ло.

                              ***
Яка любов, якщо навколо – муки
і скаляться сугестії імли –
рогаті свині й виродки-орли?
І як далеко ще до тої злуки,
якою ми пришестя почали.

                              ***
Чим зло дурне, то тим воно і бідне –
відомо і у Африці коню.
а тим, що творить лиш собі подібне
я не хотів образити свиню.
Тому не допікайте за меню,
або за те, що стриматись несила.
Не я один шаную кацапню,
яка сама собі усе нарила.

                              08.2014

Моя добра і мила,
Я для тебе співаю.
Ти у мене єдина,
Найцінніше, що маю!

Пр-в:
Мамо, мамо, чуйне серце,
Мого щастя оберіг.
Рідні очі - два озерця, -
Як я, мамо, люблю їх.
Хай ця посмішка чудова
На устах завжди бринить.
Повертаюсь знову й знову
Я додому хоч на мить.

Ти, як промінь крізь хмари,
Що завжди зігріває.
Линуть думи до мами,
Коли десь я буваю.

Пр-в:
Мамо, мамо, чуйне серце,
Мого щастя оберіг.
Рідні очі - два озерця, -
Як я, мамо, люблю їх.
Хай ця посмішка чудова
На устах завжди бринить.
Повертаюсь знову й знову
Я додому хоч на мить.

Всі молитви до Бога -
Піклування про доню.
І розвіють тривоги
Твої ніжні долоні.

Пр-в:
Мамо, мамо, чуйне серце,
Мого щастя оберіг.
Рідні очі - два озерця, -
Як я, мамо, люблю їх.
Хай ця посмішка чудова
На устах завжди бринить.
Повертаюсь знову й знову
Я додому хоч на мить.

1999

На устах замок, на серці камінь.
Вітер обриває листя книг.
Сяду я сумний, неначе Каїн,
біля ніг оперених твоїх.

Почитай мені про що завгодно.
Про кохання наше почитай.
Хай на землю сурмачі зіходять,
небеса заломляться нехай -

ти слідкуй уважно й невідривно,
як закохані по літерах ідуть
урвищами на високім рівні
у тривку та нетривалу путь.

Хай падуть на землю чорні води
і сто двадцять днів по них пливуть
звірі невідомої породи
у недовідому каламуть.

Хай несе на збуреному плині
на спасіння може й на загин
кораблі в оточенні дельфінів
мов церкви у колі домовин.

Хай на небо янголи зіходять
рвати штемпельовану зорю -
це ніяк не може нам зашкодить
поки я з тобою говорю.

І тому на зведених колінцях
у поемі про життя та рай
ти гортай зачитану сторінку,
вільної сльози не витирай,

щоб у слові серце відпочило
і себе забуло хоч на мить.
А коли, нарешті, споночіє,
світло ми не будемо палить.

Ми обертаємось навколо своїх мрій
неначе м’ячики планет навколо Сонця.
В закономірнім хаосі подій
ще сподіваємось на захист Охоронця.

У кожнім космосі є істина своя,
свої закономірності й порядки.
Шлях розвитку, служіння, пізнання
нас змушує розгадувать загадки.

Про те, що можна жить без ворожнечі
в туманностях світобудов-оман,
що простір – це не темінь порожнечі,
що він пульсуючих енергій океан.

Галактики цвітуть як квіти в лузі.
Лід і вогонь творять зірковий пил.
Співмірність бачимо в космічнім виднокрузі
всіх ідеалів, вчинків і світил.

Свічки сузірь палають невагомо.
Вібрують кванти всі про щось своє.
Чи є Космо-Душа нам невідомо.
Але Космічний Розум точно є.

Війною очищається народ.
Усі святі, а я грішити мушу, –
брехні потрібно затикати рот.
О, скільки їх – обмежених істот,
які руйнують і тіла , і душі.

Вони ще є. Учаділі в диму
ворожі голоси і підголоски
підспівують відомо їм кому…
Ви хочете усі на Колиму?
Туди вам і дорога, відморозки.

Ви чуєте? Це вибух, ...і луна.
Але глухим і «ехо» – не погано.
У всіх серцях відлунює війна
і пише,– рани, рани… Рвані рани…
І тільки додається сивини.

Сини Вітчизни – матері-вітчизни –
ідуть за неї в полум’я війни,
і чути дзвони жалоби і тризни.

Земля гуде сиренами тривоги,
і ледве чути стогін перемоги,
і падають бандерівці-сини.

                              07.2014

Дріма Єрусалим у тумані,
Немовби Богом з неба знятий.
І якось млосно на душі мені,
І конче хочеться дізнатись,
Чи, може, й там усе, як тут:
Снують авто, сопуть трамваї,
Неохоче «сови» на роботу йдуть: .
Не «жайвори», тож смачно позіхають.
Ворона в роздумі куняє,
Кіт гордовито шлях перетинає...
...Та раптом рожевіє. Все довкруж в обнові.
Єрусалим небесний поступається земному,
Щоб завтра фата-морганою явитись знову.

А мати чекає, а мати не спить…
Ніхто її сина не бачив убитим.
Згубилася в часі: де вічність, де мить?
Куди йти шукати і чим відкупити?

Вже навіть і сліз не лишилось в очах,
Біль висушив кожну клітиночку-нішу.
Не тихне молитва, не гасне свіча,
А думка одна випереджує іншу.

А може, відбився в бою від своїх
І мусить ховатись, бо ворог навколо?
Він звісточку дав би, аби тільки зміг…
Тримайся, Іване, Василю, Миколо.

А може, поранений десь у селі?
Його доглядає старенька бабуся.
До міста відрізали шлях москалі,
Тому самотужки справлятися мусять.

А може, в полоні? Катюго, не бий!
Тобі не минеться кров жодної жертви.
А може, а може… Хай був би живий,
Скалічений, хворий, та тільки не мертвий.

А може, а може… О мука! О біль!
Як матері бідній не втратити розум?
Хоч літо – на скроні ляга заметіль,
Хоч спека – вкривається серце морозом.

Зібрати б до купи весь біль матерів.
Терпіти? Та годі! Просити у Бога,
Щоб кожен, хто винен, у пеклі горів,
І ще за життя, безупинно і довго.

Та мати надію у серці несе,
І сутність її материнська у тому,
Готова простити усім і усе,
Аби тільки син повернувся додому.

08 серпня 2014

Ходив по піску золотому,
А серце не здужав нести.
І ноги не знали утоми:
На горах стояли хрести.

Хрестився. І за горизонти
Молився на сонце своє.
Бувало, одну мав гризоту:
Дивився, чи добре стає.

24.10.2005р.

Ніщо не вічне, окрім смерті,
Лиш спокій вічний смерть дарує нам,
І хоч не був людиною ти честі,
Зустрінеш спокій ти хоч там.

Коли ти думаєш: «Нехай усе помре і все хай пропаде,
Не буде вже життя суворе...»
Хай смертний час твій вже прийде,
Не будеш мати ти вже горе....

А як спокою не хочеш ти такого,
Терпи, що маєш сил, терпи...
Не буває у житті легкого,
Ти ж тільки своє лихо пережди...

Ніщо не вічне, окрім смерті,
Лиш спокій вічний смерть дарує нам,
І хоч не був людиною ти честі,
Зустрінеш спокій ти хоч там.

Коли ти думаєш: «Нехай усе помре і все хай пропаде,
Не буде вже життя суворе...»
Хай смертний час твій вже прийде,
Не будеш мати ти вже горе....

А як спокою не хочеш ти такого,
Терпи, що маєш сил, терпи...
Не буває у житті легкого,
Ти ж тільки своє лихо пережди...

"Мамо, матусю, матінко, ма..."
Видихом, викриком, стогоном,
вперше й востаннє,
"Мамочко, ма...холодно..."

Поле дощами кривавими зрошене,
то на Донбасі жнива,
мрійник на танку, з лицем запорошеним,
в такт добирає слова.
"Темная ніч", мов залізом розпеченим,
спалює душу вогнем,
знову посмертно когось нагороджено,
серпень залито свинцем.

"Гради" і "мухи", броники й берці"
в зошиті пише маля,
а на Донбасі із кулею в серці
батька приймає земля.
"Танки і снайпери, вибухи й постріли"
пише в клітинках дитя,
"біженці, літо, бомби і обстріли"
вперто диктує життя.

Зона АТО, бетеери, заручники,
то на Донбасі жнива,
школа в руїнах, зотлілі підручники,
кров'ю залита трава.
Слово "війна" у блокноті рожевому
мати стирає до дір,
"Доню, пиши - у садочку вишневому...
сонце і квіти, і мир".

2014

Можливо вічність лікувати рани
Знаходити втіху у миттєвостях простих
Ховатись від болючих слів
Людей, що ранять
Та не можливо заховатись від біди

Торкаючись ногами босими землі святої
Вустами – здавалось би, цілющої води
Ти відчуваєш
Навіть тут настали зміни
Ваша оаза прихистку поникла, зганьблена людьми

Не повернути час, долонями зігрітий
Не стати більш тією, якою ти колись була
То вже минуле, мить
Корінням у пам’яті згубилось
Не каламуть давніх озер
Не завертай назад
У тебе є лише Тепер
Тримайся, дівчинко, за нього
У спогадах не загубитись би
Тече часу ріка
Не забувай про ті стежини, що вели тебе щоденно до тих озер, до тих лісів
Що полюбилися тобі

Як плаче матір над рікою і просить сина повернути
Як любий на війну іде і не вертається
Від болю й розпачу заламуєш укотре руки
Укотре ти кусаєш зап’ястя
Бо мріялось разом
Тепер лиш холод паном і погляди скляні
Розлуки так ятрять
І шкіра на вустах потріскана до болю
Дай волю всім словам-сльозам, що вказують на страх
Адже вранці знову розплющиш очі
І що ти подаруєш новому дню?
Свою розгубленість, зневіру
Що заплетені у коси

Тіло тлінне і ти безборонна, змирись
В цьому ми - ягоди із єдиного поля
Не занурюйся ще глибше у біль, що так надривно в тобі голосить

Дописано 04(08)2014

Я сповзаю крилом на розчавлений грунт,
І змією повзу наосліп.
Чую запах твій, чую, ти досі тут,
Став серйознішим і дорослим.

Це твої переходи, твоє метро,
Все прорито твоїми руками.
І у жилах тугих то твоє Дніпро,
Пуповиною між лугами.

Це на рамах відбиток твоїх долонь,
Чи то фарба скидає шкіру.
Я повзу на схід сонця, до твоїх скронь,
Щоб зірвати ошийник звіру.

З-під уламків будинку муркоче кіт,
Або я щось наплутав, ковдри?
На долонях під сонцем брудніє піт,
Чи можливо засмага, бовдур?

У будинку чомусь мовчить телефон:
Мо втекли собі десь, субота?
Чи ковтають у тіні каструль корвалол,
Задивляючись знов на фото.

Це тому у серпні тут скрізь зірки
На погонах, між небом і полем
Це тому тут сльози такі гіркі
Бо щодня нашприцовані болем

Це тому ти, курво, досі живий
Бо мертвих вже в біса вдосталь
Це тому ти досі кінчаєш в ній
А не з кулею у госпіталі

Очима, повними надій,
Голубиш далеч неозору, –
І дум твоїх невтішних рій
Не має спокою і змори.
Ніхто не знає, як живеш
І що ти маєш за душею, –
Та і зі мною мало теж
Журою ділишся своєю.
Якою доброю ти є,
Я всім скажу, бо точно знаю
Про серце зболене твоє
І про любов твою безкраю.
Прости приречено мені,
Як ти не раз уже прощала
І за розлук роки сумні,
І за мовчань літа чималі.
Тобі без мене – хліб гіркий,
А суп задимлений – прокислий, –
І кухоль падає з руки,
Та ще й не б’ється, мов навмисно.
Шумить святково самовар
Щодня в притишеній кімнаті, –
Ось-ось появиться поштар,
Щоб лист од мене передати.
08.08.14

- В новой редакции -
Мы уйдем бесподобные в дальнею степь
Там где птицы и звери на равных
Где на троне всего яркий солнечный свет
Ну ведь здорово же, ведь забавно?!..

Окунуться в траву и забыть всё и всех
Одуванчики - пусть, пусть ласкают…
И взлетит в небеса чей-то радостный смех
Назовём это с радостью Раем…

Волки вдруг подбегут на вечерний костёр
И попросят приюта - согреться
Это мир волшебства с ближайших озёр
Нечто было подобное в детстве…

Из глубин чистоты предвкушая как сон
Как святую стезю до блаженства
Этот славный этюд есть любви унисон -
Будет вами он слышан всё реже…

Мы уйдем бесподобные в дальнею степь
Беззаветные в замысле Божьим
Не пытайтесь настичь, неведом ответ
Это нечто вне разума все же…
2014-2018

Ищите меня в подворотнях
В залах
Кинотеатрах
Чужих антрактах

Ищите в метрополитене
В прокуренном тоннеле
Без очков и гламурных носков
Без чувств и в разгаре

Я больше не здесь
Живу.
Ни минуты, чтобы присесть

Ищите пристально.
Кристально чистой души
На этой земле больше не найти.

Нічого не відбувається, опів на четверту,
Люди із палицями чи - ба! - парасольками
За законом інерції - з роботи одразу на пенсію,
За законом життя - самотні, з народження стомлені.

Нічого не відбувається, горять світлофори,
Жовтий застиг на очах - певно, щось поламалось.
Читаєш діагноз: хворий, кашель і трохи першить у горлі,
А насправді першить у душі збайдужіла реальність.

Нічого не відбувається - чи не відбудеться,
Ніби поза життям, ніби ночі та дні наскрізь
Люди, палиці, вулиці, світлофори, пустки і пустощі
Все чекають в невіданні початку життєвих реприз.

О мій Божечку… тяжка мученько
та за що ж бо ти приключилася
за́бив кат мене… ноги, рученьки,
тіло дужеє кров’ю вмилося,
обросилися рани рванії,
дірка в серденьку,
губи стулені...
реготали нечисті п’яні і,
в пекло душі свої замулені
на олтар сатані складаючи,
вихвалялися крові ріками...
і не тямили, що вбиваючи
древо роду свого каліками
засівають душевно хворими -
кров жива і кричить за пімстою,
і лунає той голос горами
і долинами…
Ти ж невістою
перед Божим престолом праведним
станеш душечко, бо стражденная,
жовто-синім вповита саваном
і любов’ю благословенная.
На отому суді священному
на Долоні, що над руїною
Бог простре, і мені смиренному
Він віддячиться Україною.*

*Усім загиблим, гинучим у боротьбі за волю України присвячую…

2014

Ти не янгол, але й демон
Цих очей не може мати.
Два в одному, чи окремо -
Не зідентифікувати.

Знак із неба чи прокляття,
Не свята і без гріха,
Річки шум і тріск багаття,
Світла й тіні грань крихка.

Метеор в нічній безодні,
Спалах блискавки між хмар,
Хвилі вітру прохолодні.
Як дізнатись, де межа?

Що за нею, рай чи пекло?
На чиїй ти стороні?
І наважитись нелегко,
Важко й стриматись мені.

2014-08-05

КРІЗЬ ЧАС

В душі, що вигоряється нутром,
Випалюється битвами сумління,
Що вкрита ґартом, м’яти полотном,
Дощей роси не вистача зкропління
Для рути-цвіту. Б’ється джерелом
Серце любові. Стелиться квітіння
Життя розмаїв. Сплетене гуртом
З води й вогню, із вищого веління,
Світло краси зроста, розніжене теплом,
Людина постає – творіння провидіння!
І, розриваючись між гнівом та добром,
Крізь час іде, збира й кида каміння…

Павло Гай-Нижник
7 серпня 2014 р.

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

Пахне димом пожеж,
божевіллям і кров’ю повітря,
розбентежений світ
вочевидь почувається зле:
навісний Сатана
приміряє украдену митру,
розпинає добро на пекельній Голгофі…
але
за порогом терпінь
схаменеться згорьоване суще.
Підночує в душі
та розвіється ранком жура.
Знову станеться Спас
і поділиться медом цілющим,
заколише грозу
і напоїть зорю із Дніпра…

Нумо, браття, провітримо гасла
і до збруї вгодовані рила...
нумо душі окрасимо Спасом
а судійство брехливе - на мило!!!
замість кулі на руки цеглину
а хто вкраде, чи крав, у кошари
і дай боже, лихе - з України!
якщо ні, на Майдані піджарим…
а солдату прилюдно - сержанта!
до комроти в лікарню дівчину…
на дощечці могили антанти
кілька слів : - ой не лізь в Україну…
06.08.2014.

1.

В глибині липневого світання
Хочеться поспати...
Та встаю...
Осінь в цьому році буде рання,
Далеч золотитиме мою.

В чорній дірці простору і часу
Добру душу пастиме душа,
Стерши пам’ять, мов пісок з обчасу,
Вражу кров із фінського ножа.

Злі пісні про темну долю пишуть
Недруги зачумлені мої.
А в мені росте всесвітня тиша
Вічним медом зоряних роїв.

Висота колодязна, глибока
Манить, манить грішного мене...
У пекельний шум чи райський спокій?
Зробить правду, а чи обмане?

Для душі бронежилет шукаю.
Бо війна.
Бо скрізь переформат.
Бо слова сердець не відмикають.
Штильно фестивалить автомат.

27 лип. 14.

2.

Молоденька красива осінь
Вигляда з-під копиці літа.
Ні у кого вона не просить
А ні ласки, а ні налити.

Ворохнеться дитяча радість
У пошрамленім болем серці.
Йду до смерті шляхом парадним
Після склянки горілки з перцем.

Але друзі, нічна рибалка
Завтра вірно мене чекають
І стара лісова русалка,
Що любов мою пам’ятає.

Рання осінь життя і року.
Прохолода.
Прощання.
Сльози.
Прабабуся знімає вроки,
Доки грози, а не морози.

Нас чекає священнодійство.
Пес приблудний – мов ангел грішний.
Поміж генієм і злодійством
Ранню осінь послав Всевишній.

Журавлині хрести у зорях
Скоро з’являться...
Десь на Спаса.
І ріка уже не прозора,
Мов космічна до себе траса.

Золотіють поля хлібисті.
А на сході війна... остання...
Вже цілуються плід і листя.
Рання осінь...
Пізнє кохання...

7 серп. 14.

Вставай, мій краю лицарський,
вставай на смертний бій
з навалою кремлівською,
що пре в злобі тупій.

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Два протилежні настрої,
два світи – в нас і в них:
за світло наш Майдан стояв;
за темряву – вони!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Дамо чортів свавільникам,
свободи ворогам,
грабіжникам, насильникам,
недолюдам-катам!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Дарма кружляють ворони
і яструби Кремля.
Палатиме під ворогом
загарбана земля!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Гнилій рашистській погані
дамо свинцю в чоло!
Зариємо цих покидьків,
щоб сліду не було!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Вперед, з новою силою
супроти п’яних зграй –
за землю нашу милую,
за наш предвічний край!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

08.2014

Ми — кульбабкові діти,
ми — пушинки малі,
в небо хочем летіти
від землі, від землі.

Ми — росою умиті,
вечір нас колисав,
ми для вас — дрібні миті
поміж трав, поміж трав.

Спішимо за вітрами —
ой, далека ця путь…
Знов кульбабки між вами
розцвітуть, розцвітуть.

(серпень 2014)

де тільки птах
графітна цятка
на синім аркуші небес
і крок спочатку
все спочатку
до недовивчених чудес

де тільки гном
беззастережно
пасе отару світлячків
аби ніхто необережно
в розпуття болю не забрів

де тільки та
мала мураха
у надбудові галузок
і щойно-вірш
і нано-птаха
і передсуть
і передкрок

ТИ МЕНЕ ДОЧЕКАЙСЯ

Ти мене дочекайся, знайди в серці сили,
Я пове́рнуся звідти живим, тільки вір.
Сподівайся завжди. Адже ми ще не договорили
Усіх слів. Я наснуся між зтомлених зір.
Не відчайся. Я знаю, тебе не зломили
Тужні дні. Бо клянуся – злій долі навкір
Я сміявся. Їй в очі сміявся, щосили.
Бо живлюся тобою. Бо й в миті зневір
Я з любові зміцнявся. Мене боронили
Молитви́. Не скорюся. Твій лицар-жовнір
Не здавався. Чекай. Бо замало іще ми пожили,
Я вернуся, ти знай. Вітром степу або дощем гір.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2014 р.

Вона із рук своїх незграбних
З нічної висоти впустила
Віяло з мерехтінь осяйних
На моря синій килим

Щоб підійнять перехилилась,
Срібляву руку простягла свою,
Та блискітка ця відхилилась,
І понеслася хвилею.

В безодню прірви, щоб дістати,
Повір, я міг би кинутись,
Не можеш з неба ти ступати,
Якби ж міг в нього піднестись!

поки твоя мама збирає ягоди
поки твій тато вирізає з газет
матрон
не бійся витягнуть власні неводи
не заходячи в Інтернет
в телефон

не пиши їй, як з’їдає розлука
а просто прийди під двері
і все скажи
«я люблю тебе» або «здохни сука»
так зникають усі імперії
що залишились на межі

друзі твої, такі самі лохи
в сенсі, так само колекціонують
свої помилки
а ти і з нею, неначе Боги
неначе вас бачать і чують
усі зірки

збери її речі, хай спить, ще п’ята
звари собі кави і викури її
ментол
ви тепер назавжди розтерта м’ята
або, хєр вам всім,
увімкнений рок-н-рол

'2014

Павутина, клепсидра - душі танцівниця,
і надбитий ліхтар,
як метелик над раєм.
На пергаменти спогадів
кава проллється
і змарнує талант
не губитись навзаєм.

Заховаєш назбиране світло під вії,
щоб у шибку просунувшись
місяць не видер.
В гамаку з павутини
захутко старіють
пересипані -па-
золотої клепсидри.

Мовчимо, ніби щастя в чужому подолі,
ніби вибрано нами своє наостанку
...а метелику з раєм поволі, поволі,
але все-таки звиклося
ближче до ранку...

2014р

Здригнувся серпень, мовчазним болем підпертий.
Слова вчорашні мене чатують як верші.
Сьогодні легше: болить прийняте, найперше.
А завтра буде боліти спротив, умерши.
І день, і літо, і вдих, і видих останні
Лежать увиті, неначе Лазар, бинтами.
Не плач, Маріє, слова Месії постали:
На Спаса спілі плоди освятять устами*.

17.08.06р.


*Устами - через Слово.

– Де моя кохана, місяцю, скажи?!
До її серденька стежку покажи.
Я, неначе вітер, нишком підкрадусь.
Як дрімає мила, трішки подивлюсь.
Доторкнуся ніжно до її волосся…
Ой, вона всміхнулась? Чи мені здалося?
Шепче мені місяць тихо з висоти:
– Не дивуйсь, юначе! Це їй снишся ти!

4 серпня 2014 року