...Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караєм.
Наче журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
...Немовби вдарили під дихало:
кричати б треба, а не можу.

Плакати зболено,
Гірко і солоно –
Краплями крові й вина.
Тиша у темряві
Крилами шемрає.
Брате, звикай,
Це війна…

Хоч би – до літа нам,
Та й не облітаним...
Господи, убережи!..
Небо розвеснене
Кулями скреслене.
Людоньки,
Жити!
Ой!..
Жи…

31.05.2014

Така прозора і цнотлива днина –
їй навіть грім освідчився: «Люблю!»
і на траву,
засніжену жасмином,
накидав рясно зерна кришталю.

Травневе місто в щедрому розмаї
відпочиває від земних тривог,
лише вітрець співаночки співає
моїй весні,
поділеній на двох.

Оцій весні,
на двох одній-єдиній,
яка тримає душі, мов магніт,
де між двома серцями пуповина
пульсує в ритмі зоряних орбіт.

Погралась доля долями, як нардами.
На фото – ще тримає автомат.
Він був – Кульчицький, нач. ГУ Нацгвардії.
Йому було так мало – п`ятдесят.

А десь – не в нас – кують мечі на рала;
А десь – все більше життєдайних рал…
…Підбили у польоті генерала.
А був – простим солдатом генерал.

Хтось рік отрутно: нам війни не знести,
Бо офіцерська честь для нас – то міт…

Під Карачуном пам`ятником чести
Лежить згорілий в небі вертоліт.

30.05.14

Голос на голос, мов риба на рибу, ляга.
Пісня надривна корчмарська витає над ставом.
П’яне тут все: дядько Міха і Баба Яга,
Місяць новенький і верби – старенькі заграви.

Бунт, каяття і печаль одночасно у душах ростуть
У конолюбів оцих, книголюбів заядлих і мрійних.
З присмаком крові у час цей в термометрах ртуть.
Люди чекають грошиськ за народження трійні.

Бій пів життя, пів життя незаласканий біль
Тут, як ніде, відчуваєм душею, кістками.
Швидший за звук і за світло пегасовий лет, а чи біг...
Легший за пір’я пожбурений в ближнього камінь.

Тут би я віку дожити, скажу вам, хотів.
Злізши з дев’ятого поверху многоетажки,
З темних, отруйних, духовних моїх холодів,
Різних заяв епатажних.

Тут мені в душу ніхто так, як десь, не плював,
А як поранив – природа зализує рани...
Я ж усе більше і тонше вечірня трава,
Що перед січнем вертається в спогади ранні.

14 трав. 14.

В свободу вірив, що без Бога.
І вірив -- до загину -- він.
І пас очима Україну,
Що тихо никала, мов тінь,
Сама на себе не подібна...
Родила байстрюками діти,
Бо не від Бога, а від світу...

А він все гинув, гинув, гинув
В усіх боях за Україну:
Чом не йому той стан стрункий?
В крові намисто, бо калина...
А мед губів такий п"янкий...

І хто сильніший, того й стане:
Москаль, татарин, поляк, жид...
А небо -- голубе з житами.
Там наймичка -- Вкраїна спить.
Бо як присилують -- віддасться.
Бо як найметься -- то в поля.
Приспить голодного Івася...
Спінально* крутиться земля.

Просилась в пана, бо хотіла
Найнятися на чужині.
Просилась в Бога і просила
Чобіт і сала, бо несила
Ходити босо по стерні...

Просила волі в Гуляйполі.
П"яніла з уст і слів чужих.
Зірки спадали на стодоли.
Та добре діти пильнували,
Щоб не згоріло сіно в них...


Хитався човен. Зорі, зорі...
Та ми ж для Тебе, Боже мій!
І не зашкодить жоден змій,
Для Тебе -- в щасті ми чи в горі!

Твої ми. Чуєш? Ти сказав!
Сини Твої -- сини Вкраїни!
Наріжним каменем у стіни
Твоєї Волі, Храму, Справ!

22.02.2006р.

Знову занурююсь рибою в темний автобус,
Знову в очах миготіння німих автотрас.
Люди. Всі начебто й люди як люди. А хто би
Думав по-іншому? Їм - аби ніч, а той - тряс.

Люди дзижчать, і базікають люди, як оси.
Тиша в повітрі зависла, густа, мов кисіль:
Бачу лиш мавп'ячу міміку, погляди "скоса",
Кліпать всі, як один, кожен з них - як усі.

Шум комашиний здіймається високо в Космос,
Злившись у семимільярдне бряжчання щелеп,
Безмір порожніх розмов, наче стружка з кокосу,
Сповнює "Bounty" неба, що вільне ще ледь.

Люди говорять про перше, про сьоме, десяте,
Кажуть про речі важливі, що видно з облич,
Розум висаджує в мозкові спритні десанти,
Щоби зайнятися "справою" люди могли.

Зірки ростуть і малюють картинки галактик,
Всесвіт збирає квазари у калейдоскоп,
Люди ж, як завжди вдягають словесні халати,
Люди прийдуть, поговорять і... кануть в дисконт.

А ти чогось тулилася до скла -
вже каламутна, сива, волоока...
Пальто осіннє падало на кроки,
бо ти вже ні стояла, ані йшла -

як пелена висіла... Як дитя,
сміялася і плакала водночас,
за скло і сором заховавши очі,
в'язала тихі вузлики життя.

Крізь дім холодний і вечірній глід,
крізь темні ями на пальті осіннім
пливла собі по водостоках синіх...
сама собі дивилася услід...

2014

Світлій пам’яті дружини (1959-2014)
і тестя (1933-2014)

***
Цього горя
не зміряєш
кроками,
не об’їдеш,
і не обійдеш…
Завітали ті
гості непрохані –
перейшли
через хату
два похорони,
І змінили усе, –
нас теж…

І таке все
невтішне,
і зболене,
оповите печаллю,
і щем
запевняє,
що плакать
дозволено,
і ми Господа
нашого
молимо,
і ми плачемо,
разом
з дощем…

Господи, нас спаси, сохрани і помилуй, і сотвори рабам Твоїм
Надії та Петру вічную пам'ять.
29 травня 2014 року

Шумел Майдан, дончане дулись,
А ночка темная была,
Когда соседняя держава
Донбасс колбасить начала.

Пришли заветные отряды
Putin-SS и бандюков
И совершенно мирных граждан,
Вооруженных до зубов.

Качнулись люди, будто спьяну,
За ДНР и ЛНР -
За это броневик партийный
Прислал им вождь ЛДПР.

А поутру они проснулись:
Кругом шныряет гопота.
Настало горькое похмелье -
Разруха, кровь и нищета...

"Так вот кого мы полюбили,
Кому мы отдали сердца!.."
Эх ты, едрена мать-Россия!
Эх, ламца-дрица-гоп-ца-ца!

2014

Мій луг ожив пташиним щебетанням,
Сюрчанням коників у радісній траві.
І чується мелодія кохання…
Усі ж кохають, бо усі живі.

Радію сонця теплим поцілункам
І ніжній прохолоді від роси.
І на душі стає так дзвінко-лунко,
І завмирає серце від краси.

23-25 травня 2014 р.

Так зірвать кульбабку
Закортіло дуже.
А вона благає:
«Не губи, мій друже!
Жовта я, мов сонце,
Ніжна і тендітна,
І дарую настрій
Всім весняно-літній.
А як стану біла –
Біла, наче сніг, –
То сама прилину
До твоїх я ніг.

23 травня 2014 р.

Iść dalej i dalej
Z otwartą przyłbicą
Powoli, nie szaleć
I wierzyć w swój wyczyn.

I wrócić, gdy trzeba
By chwilkę odpocząć
Pod błękitem nieba
Przed kroczącą nocą…

I wierzyć, choć wiara
Przestała być w cenie.
Odrzucać koszmary.
Wyostrzyć spojrzenie

I zrobić znak KRZYŻA…
I złamać kolana…
I grzechu się wyrzec
Przed uchem kapłana…

Zmyć brudy z sumienia.
I mieć czystą duszę.
I wierzyć w marzenia.
Tak w drogę wyruszać.
26.05.2014r.

Місто камінне розпечене сонцем до решти.
Фани футбольні п"ють пиво,
Рахують гроші від німців власники ресторанів.
Снуються люди недільно.
Звично працюють "на панелі" продавці старовинного одягу,
Коралів, картин і вишивки -- народ зубожів,
Вибір великий, беруть іноземці зрідка.
Місто у квітах. Фан зони
Стережуть міліціонери на вулицях.
Страшно: хапнуть ні за що.
А в парковій зоні церква дерев"яна
Святкує день Усіх святих.
Мало святих у народу українського.
А на Нововознесенській -- свято у новій церкві.
Сукня біла спеціально на облечини шита.
Віночок з барвінку і квітів. Волосся завите.
Лежать до землі обличчям. Священик
Хвилюється, читаючи текст голосом спокійним,
Аркуш тремтить у пальцях.
Одяг дає, намітку.
Дівчата в білім входять у вівтар.
З"являються знову у чорнім.
В поставі -- впевненість і задоволення
Рішуче. Чи зрозуміли?
А дзеркало світу -- навпроти
У вишиванках, привабах недільних.
У білім і кольоровім. З дітьми
Маленькими. А завтра хапне їх світ
І плакати будуть черниці за гріхи спільні,
Сховавши до часу усмішки чисті
І спокій у серці своїм.
Світе, ходи до столу. Черниці
Вгощають. Бо відпустив.
Сестро Моніко, личить намітка.
Закріплена добре. Які ж ви гарні!

01.07.2012р.

Хто я? Для чого?
Зброя? Чи воля?
Збоку? Чи де ти?
В нас своє небо!
Керч або Мемфіс,
Чоп чи Одеса,
Разом це Мекка,
Без тебе це – шлак.
Без тебе вже тиждень,
Позаду Великдень
І криє без тебе,
Але це не кайф.
Так хочеться дози,
Так хочеться волі,
Яку не дістати,
Коли ми не вдвох!
У кожного небо –
Різне, напевне.
У тебе є сонце,
У мене – зірки.
Ти знаєш кохаю,
Ти знаєш чекаю!
Так хочу до тебе,
Так хочу тебе!

Передвесільно. В ранку вус підкручено,
і кожен кучер вибриком тонким.
На дівич мостик, веснонько, і рученьку
назустріч пишночубому, такий
тобі не буде маревом посіченим,
не видивом, не веденням від гав,
і всі вітри співатимуть, засвідчивши,
що твій обранець обри змайстрував.
Ватаги ранків мимо подорожніми,
а цей укине в душу пелюстки,
а цей… Заплаче літечко народжене
і усміхнеться
зразу ж
залюбки.

2014р.

В Кіото сакура цвіте,
закривши небо на ханамі,
і кімоно для Фудзіями
плете рожево-золоте.

Вишневий цвіт - магічний дим
розвіє вітер за Тіоном
в науку повному бутону:
не бути вічно молодим...

2014

Заграло небо арію дощу
на смугах вечорового вокзалу.
Шалений вітер обійняв зухвало,
і чується мені: «Не відпущу».
А ні, то хтось прощається… На мить?
На день? Чи рік? А чи назавжди, може?
І небо вже вдяглося у погоже,
а на обличчях їхніх все дощить.
Вокзал плете контрасти з почуттів:
чекання, зустрічі, палкі обійми.
Неначе хаотичні кадри фільму
чи відгуки давно забутих снів.
Багряний смуток і утіхи шквал,
рожевий сміх отут на кожнім кроці.
Немов енциклопедію емоцій
гортаю, переходячи вокзал.

2013

Моя журо, сумна ранима жінко,
Що свій скрижаль прядеш біля вікна.
Тепло свічі, то спалахне, то згіркне
І у сльозі ні краю, ані дна.

Нести тебе, мабуть, найлегша помста,
А марити тобою – сивий гріх.
Вже на розгілля виточені гострі
Нанизаний зимою першосніг.

І так, як є. іду по мокрій кризі
Душа порожня, вимокла дотла.
Остання зірка відрікалась висі,
А я журби зректися не змогла.

ЖАСМИН
Прокидаюсь в пахощах жасмину.
Губиться із гілочки сльоза…
– Я тебе довіку не покину!.. –
Чи пелюстка це, чи ти казав?

…Вечір юний. Несміливі кроки…
І жасмин, подільський кипарис…
Цей букет таких далеких років
Запізнілі спомини приніс.

Над пахучим стогом – роєм бджілки.
Боже мій! Ну чим же не фата?!
Не зламай кохання ніжну гілку.
А зламав – не снись, не повертайсь.

Гілочка пахучого суцвіття –
Ніжне щастя давньої весни.
Пелюстки-цілунки сипле з вітром
І п’янить мене, п’янить, п’янить…

Спомини журбою перемиті.
Всі думки про тебе – як роман.
Не зника з очей вуаль жасмину.
Усміх долі то ачи обман?..

Зажасминить ще. Та чи зустріну
Я ці очі – кольору життя?..
Чую знов: «Довіку не покину»…
То хіба ж можливе забуття?! (© Любов Сердунич. – Квіти грудня, 1996. – С. 13).

Добрий день! Не соромтесь. Ви, певно, прийшли на кастинг?
Зацікавились світом трендсеттерів і кутюр’є?
Вам кортить долучитись до модної фешн-касти?
Ну, проходьте, проходьте, подивимось, що у Вас є.

Так, і що це таке? У Вас ноги не тонші за плечі?
Ну і як Ви їх навхрест поставите на дефіле?
Неподобство, та й годі! Ви важите скільки, до речі?
А то щось виглядаєте, наче ходяче філе...

Шістдесят кілограм?! А я думаю, звідки в Вас груди!
І це все при мізерному метр сімдесят п’ять?
Дорогенька моя, на Вас будуть дивитися люди!
А у Вас – ось, погляньте! – кістки навіть не торохтять.

А шкода – цокотіння колін дуже, знаєте, стильно,
Ультра-модний такий супер-екстра-мега-ефект.
Щось ключиці у Вас випирають не надто сильно,
Та і ребра також... Це вже дуже серйозний дефект.

Що? У Вас є ще й стегна? Оце викликає тривогу!
Дев’яносто чотири? Занадто широкий таз!
Тож вердикт отакий: булімія Вам на допомогу!
На дієту – й швиденько біжіть обнімать унітаз,

Бо інакше не вийде зробить з Вас красиву картинку.
Тут у нас, розумієте, глянець, кутюр, гламур,
А у Вас є недолік – Ви надто вже схожа на жінку
В андрогінну епоху скелетоподібних статур.

2008

Ти - невловимий. Ти - безпристрасний,
Все вже померкло світське дочасно.
Ти - незворушний, серце - вразливе.
В озеро ночі сплакали зливи.
В озеро споду світло проникло,
Полиском болю спало і зникло.
Серце - безодня світла і болю.
Спалено одіж. Душам на волю
Велено вийти. Крила - огненні.
Втрачено скільки? - Все. Безіменно.
Скільки вціліло? - Все у єдинім.
Сила - у немочі, Божа людино.
2014.

О мій Народе нездоланний,
Ти показав свою могуть,
Незламність духу, всю безстрашність,
Звільнившись від російських пут.
Не шкодував ні краплі крові,
Заради рідної землі.
Хоч полягли на барикадах
Найкращі доньки і сини.
Мене не було на Майдані –
Моєї в тім нема вини,
Ридало серце разом з Вами
В хвилини смутку і журби.
Стара Європа ще чекала,
Не чула закликів: «Допоможи»!,
А Україна захлиналась від люті хижої орди.
В людей стріляли так прицільно –
Криваві ріки потекли.
Небесна Сотня оборони –
Стулила очі назавжди.
Вони пішли на смерть –
Під кулі!
Ішли вперед - без вороття!
За кращу долю,
Світлу мрію
про Європейське майбуття!

6. 03. 2014

***
...під час проведення АТО в Донецьку
було знищено понад 100 терористів...
(З новин)

Ті, що в Донецьку трупом полягли –
«Свої» й чужинці – нелюди, падлюки
Колись також маленькими були,
До матерів просилися на руки…
По хаті вперше йшли і в перший клас,
В дворі м’яча ганяли пацанами,
А потім вбити вирішили нас,
І відреклися – і Христа і мами…

28 травня 2014 року

Неси мене туди, велосипеде,
Де мріють зморшки степу, безневинні,
Навстріч біжить простоволоса леді,
Занурюючи в свій небесний вимір.

Помчи мене, мій друже двоколісний,
Туди, де ліс насупив сиві скроні,
Де тишу рвуть пернаті вокалісти,
Стрічає шумом сосен юна скромність.

Лети, пегасе, шляхом прачумацьким,
До лона чорноморських акваторій,
Де в рукавах Дніпра маячать маки,
І грає Афродіта на валторні.

Здіймайся в синь, в ліси пірнай, під воду,
Стуляй дверцята міст, немов доводчик,
До виходу в стихії мчи, підводо,
Що манять млостю обрисів дівочих.

Рабом педалей буду аж до скону,
До темряви в очах, сердечних колік,
Бо воля не наб'є повік оскоми,
Вітрів в лице не згіркне смак ніколи.

***
Якби ти мала, душе моя крила,
Якби би вміла, вбогая, літать,
То ти б до неба миттю полетіла,
Щоб душу там коханої шукать,
І не вертать…

26 травня 2014 року

***
Так страшно звикати до крові,
До жаху, до болю, різні,
До того, що сильні й здорові
Вмирають щодня на війні
О, ні!…

Найкращі сини України
Заради її майбуття
Стоять у бою до загину
І жертвують власним життям –
Затям!

Щоб ми могли бути з тобою,
Ростити дітей і любить,
Хтось мусить до рук брати зброю
І нас захищаючи, вбить!..
З цим жить…

І знов матері у зажурі,
Дружини у чорних хустках,
Бійці-побратими похмурі
Стоять біля трун в пелюстках
На хрестах…

І сироти плачуть за татом…
О, Боже, спаси й сохрани,
І суд справедливий над катом,
Якому добро від війни, –
Вчини…

27 травня 2014 року

Ні грама гриму на душі,
І злоби в серці ані крихти.
Жертвоприношення дощів
І спрага волі, просто – жити.
Нехай це був останній шанс,
На тлі небес - єдина зірка.
І хай колись не буде нас
І, як полин, вагання згіркне.
І весь цей світ – один для всіх,
І сто путей-доріг імлистих.
Де й грама гриму на душі
І злоби в серці ані крихти.

Кути чотири. Порожній день. Нічого.
Глибинний час у звивинах судьби.
А судді хто? -- Своє імення Бога
Формують світу віддані раби.

Чи стану над?.. Світанок спопелів
У полудні серпневих преображень.
Він всім тілесним вчора відболів,
Тому так сильно нині світле важить.
2011р.

Над прірвою тернистою стезею
Блукали. Натерпілися без міри…
Чи знаєш, новообраний Мойсею,
З яким відсотком взяв кредит довіри?

Відсотки сну і спокою, здоров’я
Готовий віддавати на посаді,
Очищеній сльозами, потом, кров’ю
Від урки, що до тебе був при владі?

Чи знаєш, скільки мудрості і праці
Щодня тобі вкладати і вкладати?
Тримають під прицілом папа раці,
Чекають командири і солдати.

Не знай же сну і спокою, допоки
В твоїй державі рани кровоточать,
Без права на простої, хибні кроки,
Які нові майдани напророчать.

Тож не святкуй завчасно перемогу,
Іще нема чого тобі радіти,
Бо ношу непросту береш в дорогу -
Людських надій з відсотками кредити.

В античних вежах – сіно жовтим коням.
Невільні б’ють нерівно в тулумбаси.
Твоя царівна – виліплений дзвоник –
Тобі у горлі калатає часто.

Купці просили влесливо продати.
Хоча б на зуб, на ніч, на піч, на віру.
Ти від’їжджаєш в полотняних латах,
Злизавши свого дзвоника з подвір’я.

***
Усе дається лиш на час.
Минає все і будьте певні –
думки, даровані в натхненні,
не оживають другий раз.

***
В душах умер Бомарше
і за зразками старими
мучить сучасний Руже
думку в новітніх кліше
в такт корабельної рими.

***
Музи і естетики посли,
не почує вас далека сакля,
не умиє та остання крапля
совісті, яку ви пропили,
і без мила участь узяли
у такому сли́зькому спектаклі.

***
Коли душа – «ля-ля шерше»,
то навіть і поет-новатор
у модерновому кліше
малює яйця Фаберже...
А пише, звісно, – плагіатор.

***І
Із рук поета маємо планету,
яку нікому не дарує Бог,
окрім епохи генія поета...
Та де ви є, поети для епох?

***
Читається і казна-що,
і «жесть», і де-не-де туман.
О як я житиму,
якщо
в мені вмирає графоман?

***
Велике і смішне, напевне,
не оцінити звисока.
А от величне
і мізерне,
хоч
і не варте
п’ятака,
а із історії не щезне.


                              2014

***
Ми на нулі одиниці не множимо.
Ми – за ясне майбуття.
Поки живі, ми усе переможемо
може й ціною життя.

***
Висока місія народу!
Але з надією, що «брат»
голосувати буде рад
і за Вітчизну, й за свободу –
він обирає шоколад.

***
Якщо на тракторові злет
затьмарює усі моменти,
в яких потухли конкуренти,
то все відомо наперед,
де буде і життя, як мед,
і дорогі апартаменти.

***
Одному слава у тюрмі,
а іншому – удари долі
і на кону, і на коні.
Народу – світло у пітьмі,
суду і праву – інші ролі,
катам – люстрація,
мені –
не мати
спокою
всі дні
до епітафії по волі.


                              26.05.2014

маки писані червоно
правлять кованими кіньми
колом колом линуть коні
киньмо віз і з ними линьмо

квітнуть маків каруселі
в розкуйовдженому житі
сходить сонце на тарелі
снам на літо ворожити

Я стою у потоках вітрів,
Відчуваючи шкірою холод,
Відчуваючи серце як молот,
Що кує нескінченність віків.

Я стою у потоках води,
Відчуваючи сіль і свободу,
Відчуваючи танення льоду,
І на серці – кохання сліди.

Я стою у потоках вогню,
Не згораючи гріюся тихо.
З мене Бог так випалює лихо,
Волю Неба я не зупиню.

Я стою в буревії життя,
Як вітрами обточена скеля,
Як водою спасенна пустеля
Я чекаю потоків злиття.

Я стою, Боже милий, стою.
Не впаду, не розтану, не трісну,
Хоч і плачу ночами я звісно,
Жити страшно бо так, на краю.

Та не можна спочити в Раю,
Не побачивши те, що за краєм
Не побачене – серце не крає…

Я стою, Боже мій, я стою.

***
…у бою з терористами загинули 20 українських вояків…
(З новин)

Жахливий сон мені приснився нині,
Немовби я десь поле мінував,
А потім спохватився: та ж дитині
Мало життя, невинній, не забрав!
Прокинувся зненацька серед ночі,
Тінь від ялини кралась до вікон...
Ні, я не можу вбити і не хочу!
І враз збагнув, що то був тільки сон…

25 травня 2014 року

черемхова біла повінь і чорні коні
підступні шторми криваві і лиця сонні
і грізна нагайка часу що хлеще* хлеще*
і віра у саркофазі що тліє все ще
з усіх кам`яниць гудуть голоси столітні
і краплі живої крові цвітуть у квітні
а кулі сліпі спинятися вже не вміють
горобчиком сірим хоронять чиюсь надію
кричу на усіх перехрестях зриваю тишу
уже не підносять крила уже не лікують вірші
занедбаним степом козацькі шаблі рокочуть
почути тебе не вміють почути тебе не хочуть
і стелиться небо магічним своїм узором
і гола душа єдиним стає собором
і марш похоронний вже грають чужі музиканти
і світло в мені
відчайно
стає на пуанти...

А літо вже на відстані руки:
повітря пахне морем синьо-синьо,
дощем еклерні хмари – на квітки,
звільнивши місце сонцю-апельсину.

На річкове прозоро-срібне скло
світанок в дзьобі опустив лелека.
Весняне кашемірове тепло
скидає ліс – бере атласну спеку.

Кульбаби відв’язали якорі –
їх білі душі в небо понеслися.
Експресія ранкових кольорів
картини загадкового Полісся…

Зачервоніли маками поля,
і стільки світла – можна потонути!
А на струнких березових шпилях
дрімає червень, розігнавши сутінь.

Ще стільки не згайновано хвилин!
Ми ще не знали радості зеніту…
Веде собі спокійно часу плин
в Елізіум насиченого літа.

2014

Тиша - це не абсолютний нуль
На шкалі звукового тиску.
Тиша - це коли не чути польоту куль
Шо вишукують свого зиску.

Тиша - це не тоді, коли вуха
Не чують крізь поклади вати.
Тиша - це коли віяння Духа
Вчувається в запаху квітів солдату.

Тиша - це зовсім не глухота
До співу птахів і дихання лісу.
Тиша - це коли світ знову став
Добрим і згори, і знизу.

Тиша - це коли більш не кричать
На тебе "за всіх я кращий!"
Тиша - це благословення печать
На тому, що геть видавалось пропащим.

Чи знає пуп'янок зникомої краси,
Весняна квітка, зав'язь несмілива
Якими хвилями у безвість їй плисти
Коли відпустить осінь з неба зливи.

Чи знає поле про рясні сніги
Коли травнево-гаряче квітує,
Чи плин сумний осінньої нудьги
Когось у серце в квітні поцілує.

Живу я, хоч народжений у смерть,
Минущої краси співець крилатий.
Я птахом у небесну круговерть
Йду за тобою... щоб себе пізнати.

І до мене питали
"Де мій затишний дім?.."
Їм у відповідь знали:
не натрапити їм.
Безкінечні вокзали,
прах-пилюка доріг,
світ, чужі п'єдестали
мордуватимуть їх.
Щоб за стійкою бару,
у пивному дворі
витрясать з перегару
співчуття хабарі.

І до мене питали...
Хай спитаю і я.
То нічого, що шпали
не лежать звідтіля.
У самотньому тості
непотрібний усім
запитаюся просто:
- Де мій затишний дім?

Він стоїть так далеко...
що й не знають в міськво.
У мій келих (не в спеку)
наливають питво.


26.05.2014

Чи існує в світі
Папороті цвіт?
Чи цвіте далече,
Чи біля воріт?

Чи існує щастя?
Чи існує горе?
Чи існує доля?
Чи то ми - вона?

Не питай у мене,
А спитай у Бога,
А спитай у моря,
Та й подумай сам.

Як би то папороть цвіла -
Чи всі були б щасливі?
А як би щастя не було,
Чи світ би був нам милий?

А як би горя не було,
Чи була б печаль?
Якщо доля - то ти сам
Так рушай удаль!

Може, й камінь зацвісти,
Якщо сильно хочеш.
Лиш для щастя треба
Мати вільні ясні очі.

               Відрізана,
                         як ворога рука,
гуде паралізована руїна.
Good bye, Europe.
               Russia – пока!
Не поминайте…
               Наступив на міну.
Я українець
               націоналіст
у сотому, як мовиться, коліні.
Мене убили у великий піст...
І прісно, і навіки, і понині
я на війні.
               Моє одне крило
у котрий раз утяте по-живому...
Ти пам’ятаєш, людство, як було
мені стояти проти всіх одному?

Чи ти забуло, як були ми всі
заручниками долі однієї?
Як опинились у одній ясі,
чекаючи агонії моєї?

Ти пам’ятаєш, – я була чужа
в беззахисній жіночій іпостасі.
Стою у черзі до Петра наразі...

Ой, Леле, буде прірвою межа,
якщо постане і твоя душа
розп’ятою словами на Парнасі.

                              05.2014

Тече ріка кровавая,
Наче з того раю,
З того раю під землею
Нема його, немає!
Одна лиш пустка,
Й та бездонна
І ні кінця, ні краю!
Куди не кинься -
Скрізь вона -
В душі й попід ногами.
Зеленіє ясен той
Понад могилами!
Шумить, перекликається,
Стогне тут віками!
Світить сонце
й те пекуче
Пече, а не гріє,
А побіля нього,
Та й хмаринка мріє.
Любо, любо подивитись,
Згадаєш - заплачеш.
Тай підеш до того раю,
Наче і не бачив
Того сонця пекучого,
І зелений ясен.
Течуть ріки кровавії,
Не течуть - втікають,
Втікають до ясена,
Та там і всихають.

Глянеш ніжно - і розтане сніг,
Усміхнешся - сонечко засяє,
І голублять промені ясні
Проліски кохання в світлім гаю.

З губ твоїх цілющої води
Я нап"юся, мов з берези - соку,
Стану, наче легінь молодий,
Наче птах, полину в даль високу.

Подих твій ласкавий надихне
Сотворити крилами поему,
Щастя легко на папір зітхне:
"Ти - весна, весна в житті моєму!"

14.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Мелодія світла
розквітла снігами.
Розігрують гами
німі піаністи,
до істин
шліфуючи музику.
Тягнеться ввись,
дивись,
очі свої розкривши,
бо зорі -- прозорі...
Бо витерта пам"ять
Землі.
У імлі
просвічує світ чистоти

2012р.

Давай, обійдись без мови і мовлення.
Словами можна пояснити далеко не все.
Насправді, поезія непотрібна, як і знеболювальне,
бо кожен біль повинен вгризатись прямо в лице.

Сиди на своїх валізах, пий вранішню втому
згадуй усіх, кого колись не забула забути.
Мені не важливо, куди ти підеш, і де будеш потому,
Господь і диявол сумісно плестимуть тобі маршрути.

Але перед тим, як позбутися всього,
переїхати в інше місто чи скрити вени,
обіцяй, що залишиш два слова для нього
і, можливо, одне для мене.

2014

Безсоння з'їдає мене, як велика собака,
На скроні, мов дід-одинак, проступила сивина.
Щодня сновигаючи містом, блідий і цибатий,
Від люду приховую очі - голодні, совині.

Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти,
В мені прокидається злий, зосереджений геній,
Безсоння - найліпший-бо дахозриваючий допінг,
Наркотики поруч із ним - недолугі пургени.

Коли б то я долі вершив, хоч би власну, то певно,
Не владою й грішми по вінця залив би свій кухоль,
В яснім океані глибокого сну, потопельник,
Я ніжився б вічно, як ситий карась від макухи.

Зіяє запалене око - червоний прожектор,
Асфальтом шкребеться нога - мій загострений шпатель,
Зі зміни нічної, суцільний, як самопожертва,
Осліплений сонцем, я суну замріяно... спати.

Оце я махіна, оце я моща!
Планети дрижать і титани,
Рабині моїх поетичних лещат
Конають в сердець калатанні.

Невільничий ринок моїх читачів
Зростає, на зависть Стамбулу,
Султан запитає: "Це твій, чи то чий?"
Байдуже скажу: "Щось там було".

Задушене стадом гігантських ропух,
Посиніє вмить небо скоро,
Обм'якле, впаде в мармурову ропу,
Між плеч Дарданел і Босфору.

І світ, пересмикнутий, наче затвор,
Віршами моїми застрочить,
І люди читати їх будуть "за двох",
Неначе скрижалі пророчі.

Жахіття попів за горлянки візьме,
У зашморг, немов аневризма, -
І біси товсті із церков, без імен,
Чкурнуть голяка, а не в ризах.

На троні сиджу, на вершині з вершин,
От-от з неба музи поллються,
Нікчемна секунда - і зникли вірші,
Спітнілий.
Прокинувся.
Слюсар.

Очищення іде народу України.
Війна з Росією очистить і зміцнить.
Сльозини жодної і жодної кровини
Не простимо Росії не на мить.

Вставай, народ - великий, справедливий,
Вставай на бій з агресором-жлобом.
Вже час настав по морді дати сливе
Кремлівським ліліпутам тим обом.

Небесна Сотня, Запорізький кУрінь,
Майдан країни – Сотень сто,
Вставай, щоб той російський дурень
Нарешті зрозумів він хто є хто.

22 - 24 травня 2014 р.