Тепло в хаті нічній. Нишкне тиша.
Ми з тобою на теплій печі
Шурхотіння настирної миші
Будем стомлено слухать... Мовчи!..

Ти вслухайся у темряву ночі,
Спраглим тілом овивши мене!..
Лиш скінчила... Та знову от хочеш
Ти кохатись... Нескоро мине

Це шаленство у теплій постілі,
Що дарує нам лагідно піч!..
А на дворі в лихій заметілі
Замерзає скоцюрблено ніч.

Ми кохатися будем до ранку
Під пульсуючий спів цвіркуна...
Ніч у ніч. Аж-но як на світанку
Зазирне у віконце весна...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122111775

Серед звичних днів - я її зустрів
Фарбами небес , кольором снігів
На ранковий сон - місяця хода
На святковий стіл - серця почуття

Очі голубі - крила висоті
У видінні лине - магія весні
Хто ти є така ? , як твоє ім*я ?
На яке прохання ? - відповідь знайшла

Я любов твоя , сяйво хрусталя
Я дарунок долі , я твоя душа
Запали мене , підбадьорь вогонь
Щоб могли зігріться - тисячі долонь.
2011р

Ніч п’янкою була аж до рання…
На світанку почув cолов’їв…
Я напився земного кохання
І любов’ю тебе напоїв…

Я чекав на цю зустріч роками,
В безнадії надію плекав…
Та не тими блукав я стежками,
І не тих до грудей притискав…

Казка-ніч розчинилась в бажанні,
Загорнулась в ранкову імлу...
Я з тобою був наче в останнє;
Віддавався з любов'ю теплу…

Я росою сріблястою вмився,
Загорнувся в серпанковий дим…
Та на ціле життя запізнився
Ще відтоді, як був молодим….

Ніч п’янкою була аж до рання…
На світанку почув cолов’їв…
Я напився земного кохання,
І любов’ю тебе напоїв…

Любов- це надзвичайне відчуття,
Яке дарує у житті наснаги.
Воно не потребує каяття,
А потребує ласки та уваги.
Краса неголовне в коханні,
Душа окраса всіх часів,
Любов покається в зітханні,
Якщо кохать по-справжньому схотів.
Під час душевних поривань,
Людина здатна на неможливе,
Вона не боїться страждань,
Коли її життя щасливе!

Деб за тобою я не йшов -
Деб я не був , когоб не слухав
Я вірно бережу любов -
Що долею - була почута

Мій найдорожчий серця дар -
Моя покірності - соната
З тобою забува печаль -
У первоцвітах - квітів дяка

Ми поруч будемо завжди -
Краси повінчані - перлини
Тобою ткані пелюстки -
Підібрані - рідством родини

Ти головне що в мене є -
Я свідчу - перед богом
Моє ти сонце золоте -
Весь світ підтвердить - хором.
2013р

Пролетіло літо,
Пронеслись роки,

Й ти любове
вічна,

Пронеслась в
віки.



Так кохалось
тяжко,

Так впізнало
крах,

Відвернулась
доля,

У твоїх руках.



Не співа вже
пташка,

Не дзвенить
струмок,

Все на дно осіло,

Від лихих чуток.

Життя прожити, не
поле перейти

Казала мені мама,

Усе впізнать,
побачить все,

Та цього дуже
мало,

Звести свй дім, і
власний сад

З натхненням
посадити,

Щоб внуки й
правнуки життя

У ньому ще
дожили,

Зустріть, любить,
не відпустить,

Кохання п*яні чари,

Життя прожить і
хліб зібрать,

Де колосяться
ниви.

Мої сини і діти України,
обороняйте наші рубежі.
За цю біду, за ту тяжку руїну,
за убієнну душу безневинну
нехай ізгинуть найманці чужі.

Такий наказ Вітчизни і родини
від імені дружин і матерів.
Не допустіте тя́жкої години.
За всі його знущання і провини
«звільніте змія» від його голів.

І ми не пожаліємо останнє,
аби скарати це вселенське зло.
І ради того, щоб живе жило,
пройдемо гідно всі випробування,
як це не раз в історії було.

Сини мої! Ви є!
                              Але немає –
у нас немає вибору тепер:
або умерти нам за волю краю,
або забути мучеників раю
із сотень тисяч, хто за нас помер.

За ще живу, розорену бандитом,
за неподільну, за її пісні,
за неї, за єдину посполиту,
за мене – ще бандитом не убиту,
але уже опалену в огні.

Ми обіцянок влади не забули.
Не буде більше панувати пан,
і сирота ще виоре свій лан.

Але якщо повернеться минуле,
і Рада ще нічого не почула,
то повертайте
               збройно
                          на Майдан.
                              12.2014

Почему горизонт стал казаться
мне краем обрыва,
Но не местом откуда
желаю взлететь к небесам?
Почему Восходящее Солнце
не вливает мне новые силы,
А мир вижу лишь в точке,
что выдумал сам?

Почему от меня сумрак ночи
Вечность скрывает?
Голос ветра не кажется больше,
как раньше живым.
Почему мою грудь пустота и печаль
наполняют?
Небо вижу беззвёздным
и не голубым…

Боже! Неужели меня
уж Любовь покидает?
Неужель я теряю сознанье
единства с Тобой?
Смолкла Музыка Сфер,
её звон с высоты не вещает.
Отчего Красота и Единство
простились со мной?
Что ж случилось?

Укажи мне провину, Несказанный!
Кого предал?
Кому нА сердце я наступил?
Что присвоил себе?
Где злобою я связанный?
Где я волю свою
от Твоей отделил?

Ах, Единый!
Взорви сердце моё своей Истиной!
И пусть вместо него
будет рана, страдания боль…
Пусть бездомным скитальцем
будет дух мой расхристанный,
До тех пор, пока сыщется мною
прощенье и Истины соль…

Прийми , візьми , приворожи
До дна допий , втамуй свій голод
Рідні , знайомим покажи
Як любиш ти - хмільний свій солод

Гори в мені , спали в вогні
Я дозволяю рушить стіну
За стільки років , в самоті
Я віддаю - пригод перлину

Ти не лякайся що в рубцях
Заносило - на поворотах
Іти прийшлося босоніж
Кривда людей - уся від бога

Я знаю ти , і тільки ти
Відпустиш - бумерангом ехо
Щоб разом ми могли втекти
Побачить - де є наше небо...
2013р

Бежим, торопимся куда-то день за днём,
То ли по делу, то ли по привычке.
О смерти друга часто узнаём
В закрепленной к надгробию табличке.

Меняются прописка и родство
(Он где-то бродит в запредельной дали),
Но что-то ведь осталось всё равно,-
Ведь он тут был и мы об этом знали!

А сила некая безжалостной рукой
По знаку свыше нити обрывает
Судеб людских и прекращает бой
Сердец. И свечи наши задувает.

А где мы были? Что-же нас гнетёт?
(Пульсирует неведомая сила...)
Так это ж память в нас живёт,
И по ушедшему, как мать заголосила!

Ах, если бы! Ах, если б мы могли
Быть рядом, когда жизнь теплилась
В его глазах. На наши бы мольбы,
Уж смерть бы точно жизни уступила.

...Что толковать, коли оборван путь?
Лишь запоздалые слова витают,
Кричащие, текущие как ртуть.
Увы! Они друзей не возвращают...

Коли нема нікого на межі,
Лиш я і час, і томне бездоріжжя.
Коли цей світ учора збайдужів
До суєти, до мене і до інших.
Коли життя – пітьма і віражі.
Отак, як є: не менше і не більше.

Коли нема… Молю за те, що є.
Плоїться дим густий помежи віття
І очищає день в собі своє,
Скупе єство – тремке і не зігріте.
Із муки воля тужиться, встає
У небутті не хоче більше скніти.

А я іду дугою поза грань
Невільні сльози виплакавши вволю.
Наївне сонце мрій і сподівань
Зимово зирить у нетеплу долю.
Віджила осінь, а печаль – жива
І я її ввібрати в серце зволю.

Коли нема нікого на межі,
Лиш я і час, і томне бездоріжжя…

Шантажист мирового масштаба
направляет историю вспять -
тот гибрид идиота и Штази
человечеству нужно унять.

Разлетался вокруг континентов
обнаглевший двуглавый орел
и в Австралию шлет контингенты:
очевидно, с ума он сошел.

Безопасность планеты разрушил,
из покойной империи лжи
в безнадежно заблудшие души
ввел холодной войны виражи.

А холодная стала горячей,
переплавила жизнь и металл…
Лишь один на планете – «незрячий»,
отрицающий факты вандал.

Превратил в полигон центр Европы,
ультиматумы всем предъявил,
но сценарий фашистских холопов
наш продвинутый век откатил:

запикировал рубль в баррель нефти
в свой последний свободный полет…
Море слез с пожеланием мести
всю Рассеюшку с карты сотрет.

По Московии пепел урода
свежий ветер Земли разнесет,
чтобы с ядерным пеплом народы
не встречали шестнадцатый год.

17 декабря 2014
https://www.youtube.com/watch?v=Q32CBs5z4cw – читаю стих.
http://ozdorov.info/vita/book/a/tom1.html#/240/ - "Воїнам світла".

Безтурботний дух у рань
Серце римою повнить,
Ніби в піжмурки пограв
З часовим судом на мить.

Йду я, феє, по траві
Через непролазний ліс.
Сонцесяйний дотик твій
Вогняну росу приніс.

Місяць посмішку зростив,
Половинить крапель блиск, –
Мов ховатись і знайти
Хлопець і дівча зійшлись.

Я пірнаю в глибину
Променів містичних злив
Із перлини-серця сну
Крізь вуаль годин з імли,

Де кільце неясних сяйв
Навкруги стійких святинь.
Там я прихистку досяг –
Осягаю мрій світи.

Хтось у пошуку краси
Таємничим слідом біг.
Славлячи тебе щосил,
Я гублю себе в тобі.

Ламаючи замки нічної скрині,
Ти кречетом упився волі гострої.
Шаманило та хмарилося помстою
напругле небо - наче вена синя

і місячне летіло покотьоло-
як черокійське, яре око баффало
i землі згорбатілі сяйвом лапало
на клапті рвало літ огуслі смоли,

а ти лови упущені піроги,
Визбируй стріли лютістю мантачені,
викопуй томагавк оспалий в зачині -
закопану війну без перемоги

і відпливай на клич - у край пелазгів,
де вбиті з потайсвіту просять колосу-
будь їм за очі - станься волі голосом,
oсвідчи словом голоду "гулаги".

і винесуть на спинах дужi тури
досвітнє сонце - викрадене тінями
і зацвіте садами українними
допіру індіанське серце хмуре.

лице обпалене посмішками
оплавлене поглядами-пострілами
латане-перелатане
перешите-перелицьоване
окільцьоване
з вирізами на вилицях
ніч у нього і та не дивиться
світ навколо – сферичне дзеркало
все пошерхло і все померкло там…
… сни тлумачить прекрасний Йосиф…
відбулося все і збулося…
роздиратиме Моше рану –
згірклу землю обітовану…

Жовтогарячі очі ліхтарів
Звисають над алеями намистом.
ЗимовиЙ дощ удосвіта забрів
Тихенько, мовби знехотя, до міста.

Блищить дорога, скраплена дощем ,
Вона така казкова і врочиста!
А ще ж недавно, позавчора ще
Білів сніжок по закуточках міста.

Спочатку ним поласував туман,
Лишив дощу ще трохи скуштувати.
Тепер від снігу й спомину нема.
Коли? І де? І як його чекати?

Він досить близько підпускав
Він дозволяв - себе любити
Він з нею просто жартував
Ховав надійно - плагіати

Зненацька трапилося те ...
На що він і не сподівався
Відверте , ніжне почуття
Розбило самолюбу - серце

Коли він їй хотів сказать ...
Вона давно була далеко
Зламавшись об його цинізм
Злетіла - у похмуре небо

Трагедія дилем буття
В сприйманні втіхо - блудства
Один - суцільний листопад
А іншому - суд самогубця.
2014р

Фантазій зібраний букет
Сочиться квітів - кров невинна
Поставлена на огляд смерть
Нерукотворна - божа іскра

Бажання бачить первоцвіт
Щасливі сутінок - простори
І вирій , невідомий світ
Готуються - в похід стожари

Чи встигнемо ? - почути спів
Що так штормить , лунає , тішить
Чи кинемо життя в потік ? -
Що мчить - розігруючи драми

Навіщо думати , гадать
За нас вирішує рулетка
Де справам стимул , зодчий фарт
Цінуються талант , і плітка...
2012р

Божевільному грудневі груди здіймаються гАряче –
на проталини-стріли війна піднебесна лягла.
Так з останнім буває – сліди успадковує заячі,
уподібнює заячій душу під оклики зла.

На останньому їдуть до схилу пророцтва розтринькані,
не боїться адажіо світла пітьма за плечем,
і майбутнє його – небоколом-обіймами-жменькою,
а тоді й павуком, що в куточку загублене тче.

Циферблати у наступ, ілюзії втеча між пальцями
й павутинне письмо... на літа в гуготінні вікна,
за яким воскресатиме грудень, довіку дванадцятий,
як апостол,
і з чаші земної - до дна.

2014р

приходиш у третій особі
саме в годину пік
і не дивно - керує гоблін
і високосний рік…
зверху чоса, не німф, петарди
відповідно погоди
фейс…
і напруга така,
що варто
попроситись на інший рейс...
21.12. 2014.

Ой у вишневому саду
Не соловейко щебетав
То плаче , кличе сива мати
Синочка - що в бою пропав

Пішов на войну , за свободу
Своє майбутнє боронить
Панів , катів - на місце ставить
Їх верховенство приструнить

Не в тому річ , не в тому річ
Що він з братами спротив , січ
А в тому звірство , в тому гріх
Що це над ними - крові гніт....

А з неба падали зірки
Згасаючи у славі
А люди вже несуть свічки
Поранені - шипами

То вже не сонце сліпить так
Не місяць - ясно світить
То душі вірних соколят
Спішать вершить - прозрітим

Ой у вишневому саду
Там соловейко щебетав
Дітей , батьків , дідів , синів
В молитві з богом - поминав...
20014р

Не плачте квіти , не плачте зорі
Нам більше нікуди спішить
Не плачте дні , не плачте ночі
Цей грім без нас повинен жить

Ми крові дзвін свого народу
Народу - що зумів повстать
Відстояти право закону
Із честю гордо заявлять

Ми не раби , не ярлики
Якими можна потурати
Ми не запроданці ганьби
Яку нам звикли подавати

Ми діти вільної землі
Вам в доказ - наша смерті слава
Ми заповідей голоси
За вашу зреченість розплата

Ми тут з народом , на посту
На варті доленосних рішень
Тризуб над головами тих
Кому ми станем - довіряти.

Ми всі сьогодні
поспішаєм
Що не встигаєм все
стягнути,
Та й це на завтра
залишаєм,
А завтра може і не бути.

Де біль для болю - відпускає
Де кривда в правді боротьба
Народжує синів держава
Земля із роду - Кобзаря

Тут я , тут ти , одні по крові
Пліч о пліч всі - одна сім*я
Ми горді , щирі Українці
За нас весь світ - хто ворог зла

Ми нація канонів вічних
Любові зрощене - зерно
Широкий лан полів барвистих
Укоренілі - на добро

Ми обрані у світлі - світлом
За кредо гідних пам*ятать
Ми ті - хто вірить богу свято
Хто здатен - із мечем стоять.
2014р

Чи перемога з нами
буде?
Чи буде вільним
наш
народ?
Тобі онук їх не
забуде,
Отих ,,диванних
нагород"!!!
Там тисячі сьогодні
гинуть,
Там діти сивими
стають,
Почуй і ти свою
провину,
Ти зрозумієш
СПРАВЖНЮ суть...
Що вже нема куди
втікати,
Ми за кордоном -
другий
сорт,
Що, може, ДОСИТЬ
годувати,
За фальш тих сотні
наглих морд!!!

Чи перемога з нами
буде?
Чи буде вільним
наш
народ?
Тобі онук їх не
забуде,
Отих ,,диванних
нагород"!!!
Там тисячі сьогодні
гинуть,
Там діти сивими
стають,
Почуй і ти свою
провину,
Ти зрозумієш
СПРАВЖНЮ суть...
Що вже нема куди
втікати,
Ми за кордоном -
другий
сорт,
Що, може, ДОСИТЬ
годувати,
За фальш тих сотні
наглих морд!!!

МАНТРЫ ночь погрузилась в холодную тьму.
Все во мне изменилось. Сегодня пойму
Первозданность миров и мистерий.
Неизведанность ТЕМНЫХ МАТЕРИЙ.

Я ведь ЗНАЮ. Я чувствую этот порыв.
В холод ночи-портала ты окна открыв,
ЛИЧНОЙ РУНЫ мне чертишь знаменье...
И я вижу твое отраженье...

Это ТЫ. Ты рукою коснулась окна.
Пусть во мраке мне сущность твоя не видна,
Я подарки твои принимаю.
И к свиданию час назначаю.

Образ твой изольется в безлунную ночь.
Не удержишь его. Но ты можешь помочь
Мне познанья хмельного шербета
Словно ведьма подать, как Макбету.

Это таинство ()а совершу я один.
И в бокале вина растворю я РУБИН.
И в твоих виртуальных объятьях
Я изведаю силу заклятья.

Мне сегодня посланье твое помогло.
Мне ДАНО от тебя не добро, и не зло.
И, изранен уколами фибул,
Я короткое слово- СПАСИБО

Напишу каплей крови на темном окне.
Ты исчезла. Но вновь возвратишься ко мне.
АКТ исполнен. Обычные люди-
Я и ты... Продолжение будет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122101675

1-й.

Мир засыпал...Я не нашёл слова.
В душе моей среди ночного бденья
Дрожала тонко ночи тетива,
Чтоб выстрелить стрелой забвенья.

Я шёл босой среди седых равнин.
Мой дух витал,желающий покоя,-
Он был до боли тягостно одним
В пространстве разноликом.Как изгоем,

Себя я чувствовал в глуши молчанья,
И будто кто-то,а не я – другой,
Глядит на мир с опущенной главой,

Рукой ловя немое ожиданье
Ответа на вопрос простой:
За грех какой несу я наказанье?

2-й.

За грех какой дано мне наказанье?
Слова мертвы,не оживая эхом.
И от бессилья я рыдаю смехом,
Похожим на шаманское камланье…

Мой крик тонул в реке оцепененья,
Не одолев течения свинцовых вод.
Смешались свет и мгла в водоворот,
Рождая хаос вечного сомненья.

Я знал, что это вовсе не спроста,-
Клубится зло коричневым туманом,
Скрывая раны Вечного Христа.

А я в ином ищу прозренья,
Тащась дорогой в никуда,
Пронзённый острым лезвием обмана…

3-й.

Пронзённый острым лезвием обмана,
Мне было ясно – суть обнажена,
Как солнца луч и полная луна,
Блестящие на водах океана.

Я не искал простого оправданья,
За грех невольный и за вольный грех,-
И разбивал себя о камни наказанья
В паденьях вниз, когда стремился вверх.

Мой дух парил, испив освобожденья,
Летя в просторах посреди равнин.
И мир другой без старого названья

Глядел глазами источая смех,
За тщету всех моих страданий,
В сетях которых был я не один…

Молохом в мире бродил,
Кровью себя напитал,
Ты - невиновных судил,
Ты - в обречённых стрелял!
Ты, ещё жив, ещё тлеешь
В старческой немочи пьяной.
Жертвы костями белеют
Вскрытых могил безымянных,
Не для тебя, безымянных –
Многих ты знал поимённо,
Тех, кто брели обречённо
К краю чернеющей ямы…
К пасти чернеющей ямы,
Где обрывалось сознанье,
Но не рвалась память
В Вечной цепи мирозданья.
Ты – раздавивший свободу,
Взглядом бесстрастным глядевший.
Ты – не молившийся Богу –
И мракобесью радевший.
Ты – иссушавший нам души
Ядом своих метастазов.
Ты – равновесье нарушил
Правды и лжи до отказа…
Связи времён разорвал.
«Рай» нам пророчил из …изм…
Чёрное с Белым смешал.
Имя твоё – сталин…изм.

Уже поза північ. А я чомусь далі не сплю.
Чекаю світання. Нервово покліпує свічка.
Невільно лягає серпанок на сонну ріллю
І чорною кішкою треться о спогади відчай.

Надумані мною, згорають у небі зірки.
Усе, що боліло – бажаю забути поволі.
У сірих обносках тиняється грудень гіркий,
Неначе примара бездольна по замкнутім колі.

На крайчику неба зібралася хмарищ юрба,
Скуйовдивши тишу надривно викрикує вітер.
У цьому призвіллі я лиш полонянка, хіба,
Що серцем воліє захмарений розсвіт зігріти.

Вночі у шибку бились голуби.
Про щось тривожно шепотіли крила,
благали ніч: кохання не губи.
Вона не чула – пролетіло.
А крила не здавались, бились,
болючим зламом в темряві світились.
Остання крапля... Все. І заніміли.
А через хвилю, мов на сміх,
байдуже небо ранок сповістило.

2014

Проходять дні,
Проходять ночі,
Я не забуду твої очі,
Я не забуду щирий сміх,
Який тоді лунав для
всіх.

я душу заховаю поза часом
що сиплеться крізь пальці як пісок
і буду насолоджуватись щастям
тоненьким як дитячий голосок
і буду завмирати вже при згадці
твоїх слідів у золоті заграв
твоїх зникань у всюдисущій мряці
чи слів яких ти вкотре не сказав
я зможу заховатися надовго
лишаючи на корах письмена
і щиро-щиро гомоніти з Богом
про найдорожчі серцю імена…

Ну, як ви там? Є мило і вода?
І ванна є? І Рашія кохана?
Тунелі виколупує орда
у вашу Таракань обітовану?

Жируєте, Таврійські береги?
Ще спокушає «витязь на розпутті»?
Смакуйте сіль, тараньку... Пироги
і Няшу не забудьте – Ліліпуті.

Все історично! Хто б ви не були,
кримчак не подарує вам вітчизну –
бахчі, сараю..., навіть ковили
для карлика двохсотого на тризну.

І поки умиють у Москві,
відкрийте очі на свою удачу.
І вирішите ще одну задачу.

Мечеті побудують на крові.
І підете по паленій траві
із Гобліном – трофеями на здачу.

                              12.2014

У ліжечку калачиком
Згорнувся і чекаю.
Чого ж це Миколайчика
І досі ще немає?

Вже й мама не клопочеться,
Пішла в свою кімнату.
Мені ж ніяк не хочеться
Цікавинку проспати.

Лежу і прислухаюся,
Втомився позіхати.
Аж двері відчиняються,
Заходить хтось до хати.

Тихесенько чалапає,
Бурмоче щось під носа,
Кімната за кімнатою
Гостинці, певно, носить.

Лежу, боюся дихати,
Щоб диво не злякати.
Та кроками хтось тихими
Минув мою кімнату.

Хотілося заплакати,
А голосу немає.
То ти з такою платою
До мене, Миколаю?

Я чемним був і ввічливим,
Допомагав матусі,
Ми віршик з нею вивчили,
Нічим не скривдив друзів.

Аж чую: “Соньку-зайчику,
Вже час тобі вставати.
Дивись: від Миколайчика
Дарунків як багато!”

зашкал. емоція. напруга.
не кішки у душі - ковші
неоковирністю облуди
порозпирає мені груди
інакше буде чи не буде?
зап'ястки ломить і хрящі

а спробуй без утрат клітини
заповнити кросворду вщент
зима наводить перспективи
сумарно змінені мотиви
крізь скло у небі сторож дивний
фужер. ковток. тепло. абсент.

в залізній клітці норм і правил
улаштувати б собі бунт
докупи миттю всі химери
в смітник шакерові манери
змінити вицвілі шпалери
на колірність, тоді отут

упевненість розправить плечі
ваґантом піде у світи
у хаотичності бездїі
обломиться шматок надії
раухтопазом пломеніють
уламки давньої біди
2014

Ты мило, спокойно
Все делал мне больно.
Возможно, невольно.
Ужасно болело,
А я все терпела...
И вот – надоело!
Скажу тебе смело:
Довольно! Довольно!
Хоть было прикольно,
Но осточертело!
Такое вот дело!
Прости, если больно
Я скалкой задела…

2014

Ненависть в души посеяли,
как в свежую почву зерно...
Остановите насилие,
пока не взошло зло!!!

Ради всего святого,
правнуков, внуков, детей
русскую мать просит мать Украины:
"ОСТАНОВИ СЫНОВЕЙ !!!!!!"

В обеих слезы соленые,
рвутся сердца в груди.
В муках жизнь детям дали
не для смертей и войны!!!

Ради всего святого,
правнуков, внуков, детей
русскую мать просит мать Украины:
"ОСТАНОВИ СЫНОВЕЙ !!!!!!"

Если убийцей сын станет,
как будешь дальше жить?!!
Нигде не сыщешь ты храма,
Чтобы грехи замолить!!!

Ради всего святого,
правнуков,внуков, детей
русскую мать просит мать Украины:
"ОСТАНОВИ СЫНОВЕЙ !!!!!!"








написано 08.05.14.

Така вже гарна осінь на дворі…
Вальсує по деревах жовте листя
Яке прекрасне сонце восени…
Сумує вітер і летять лелеки;
Стоять могутні клени й ясени
І сріблом покриваються смереки…

Задумливо курличуть журавлі…
Летять кудись у свою теплу осінь;
Несуть журливу пісню на крилі,
Вдивляючись в небес блакитну просинь...

Яка чудова осінь надворі…
Який багряно-жовтий килим з листя…
І лише ми – два голуби вгорі-
У піднебесній вічності злилися…
Стоять дуби, мов ті богатирі,
І коси на березах розплелися…

* * *
Якби вдалось впіймати дві зорі,
Веселки обв'язати перевеслом,
Тоді б напевно подарунки ці
Сьогодні в подарунок тобі принесли.
Але по нашій немочі людській
Мені, на жаль, таке не вдасться,
Тому бажаю щиро, від душі
Кохання вічного, здоров'я й щастя!

Осіяний сонцем, і небом, і світом,
Ніжності вітру коханий взірець,
Душа золота-нещасна і вірна,
Якого ти поля? і неба гонець.
Тобою живу я, і вірю у тебе,
До Бога благання свої я все шлю,
Осяй окропи наші душі благиї,
Навіки їх разом прошу збережи.

Весенний воздух, и луна,
И звёзды светят нам лаская,
Всё берега и берега,
Река и жизнь совсем другая,
Цыгани карты раздают,
Кому валет, а кому даму,
Костёр не гаснет до утра,
И освещает чётко Каму,
Там из-даль лодочка плывёт,
Её волна любя качает,
И где судьба моя сейчас,
Цыганка старая гадает,
То кладёт крест, то туз червей,
То даму старую вздыхая,
Заводит новый мне куплет,
Над Камой песнями рыдая

З вуст твоїх я п’ю зелений чай
Вдихаю аромат цілющих трав…
Ти поцілунком кажеш: «Прощавай»,
А серцем просиш, щоб не відпускав…

Та я піду у чорну хижу ніч,
Пірну у неї з головою я …
Там не зустріну твоїх протиріч
Й твоєї гостроти, Печаль Моя.

Не розірветься кавалькада дум,
Бо біль душі вже не відчуєш Ти…
І не розтане в поцілунках сум -
Його запестить смуток самоти…

І вічність обійме гірлянду літ,
Благатиме покою у Творця…
Й неначе яблуневий первоцвіт
Заполонить образою серця….

Усьому є початок і кінець…
Зів’янеш ти в сліпій своїй красі…
Розтоптано й спаплюжено вінець
У степовій запиленій росі…

І моїх скронь сріблясту сивину
Вже не покриє поцілунок твій
Ти так і не відчула глибину,-
Її замів осінній суховій…

З солодких вуст я пив зелений чай,
Вдихав цілющий аромат із трав…
Ти шепотіла: «Милий, прощавай …»
Холодний місяць зорі цілував…

Нагадує твій подих-запах м*яти
А милий голос - шелести дібров…
Тобі б красу на щастя поміняти,
А скромну загадковість – на любов…

Тобі б забути снігові замети,
Не слухати б ні подруг, ні сестер…
Не вірити у cни та у прикмети
Ні вчора, ані завтра… ні тепер.

Тобі б мороз на квіти поміняти,
Помандрувати б в зоряні світи…
Понад морями чайкою літати
І з польовими квітами б цвісти…

З любов'ю милі очі цілувати,
У тьмі ночей серця переплести…
Сумні пісні на радість поміняти
І все життя б ту радість берегти…

Тобі б Красу на Щастя поміняти,
А загадкову скромність – на Любов…
За це я зміг би геть усе віддати,
Що в цьому світі грішному знайшов...

Сердце забилось тремтінням
Чия в тому є сивина,
Доля без грані і сили,
І випита чаша до дна.

Тобі, я завжди дорікаю,
За тебе, я Бога молю,
Твої чарівні рученята,
Цілую і вічно люблю!!!

Пролетіло літо,
Пронеслись роки,
Й ти любове вічна,
Пронеслась в віки.

Так кохалось тяжко,
Так впізнало крах,
Відвернулась доля,
У твоїх руках.

Не cпіва вже пташка,
Не дзвенить струмок,
Все на дно осіло,
Від лихих чуток.

Минають дні, минають ночі
Біжать роки, за ними дні,
Листки календаря гортаєм,
Чоло у сивий сивині.


Дитинство я своє згадаю,
І маму й тата ще не раз,
І те коли мене вони вели за руку,
Найперше в світі в перший клас.

Життя було барвистим степом,
Де колосилися жнива,
Там по другому соловейко тьохкав,
Та пісня й досі ще жива.

Росли і вірили у вічність,
Бажали ми усім тепла,
Не знали що роки у збіжжя,
Ріка їх випила до тла.

Мы с тобою совсем не совпали
В ту далёкую зимнюю ночь.
Я с тобою тогда поскандалил,
Не прогнавши сомнения прочь.

Не совпали, как небо с землёю,
Как не дружит с зимою гроза.
И в ту ночь, расставаясь с тобою,
Я лишь видел сухие глаза...

Твои мысли собрались в дорогу,
Увозившую в даль навсегда
Мою боль и мою недотрогу,
И вопрос к нам обоим - Когда?

Не совпали с тобой. Не совпали
Наши мысли о зле и добре.
Они порознь куда-то летали,
Не вернувшиеся в декабре.

Разошлись кто куда...Потеряли
Мы себя на изломах дорог.
Не совпали - единым не стали,
И прожили мы жизнь, кто как смог...
- - - - - - - - -
...А теперь, ты сидишь предо мною,
Перешедшая Зимний порог.
Мы глядим друг на друга с тоскою,
Подводя нашим судьбам итог...

Как на школьной доске
белым пишем по чёрному,
или чёрным по белому
свою бренную вязь.
Из крестов и нулей
письмена беспризорные,
но не можем найти
в них желанную связь.

День грешит, как вандал,
отражаясь в ночи́.
Погружаясь в себя
неосознанно будим,
То, что спит до поры
и упорно молчит
под порогом души
и лузгой словоблудия.

И оставшись вдвоём
сам с собою воистину,
разрывая покров
пережитого дня,
оголяем свой нерв
ощущений, как выстрелы
в постижении тайн
о себе для себя…
Ночь – покинутый храм
с темнотой устрашающей,
с литургией без слов,
с алтарём без икон.
И беснуется дух
всё собой облекающий
от истока Начал
с добиблейских времён…
Ухнул филин – вещун
и рука нервно вздрогнула.
Заметался пожар
в переулках души.
И открылись глаза
родниками холодными;
чей-то голос, как ментор
загнусавил в тиши...

Тень качнулась в углу –
полоснула по зеркалу,
И сломавшись шагнула
в зазеркальный проём,
засиневший пятном,
как окно предрассветное,
удаляясь в туннель,
чтоб вернуться потом…

Может там, за стеклом
все ответы положены
и лежат до поры
в зазеркальи чужом.
Ночь бушует во мне
океаном встревоженным
и качает меня
будто в кубе пустом…

Всё случится потом
с суетой безутешною,
когда кончится вязь
под холодной рукой.
Вдруг откроется дверь
на пороге Предвечного,
где кончается то,
что зовётся судьбой…