Вовки і "решта"…
мур лісосмуги
де я се вештав -
виплесни, туго!
вийди на зустріч…
повідай сміло
воочий устрій -
чорне і біле?!..
виплесни вкотре...
хтось з нас несправжній
тільки не Постріл
інший є важіль...
2014.

Нас уже учили всі.
Є ази́, і веди, й буки...
Споконвіку на Русі
є і неуки, і уки.

Учить, учить нас орда,
учить майже без перерви...
І не горе, то біда
у людей сотає нерви.

Учать залпи, і бої,
і ракети, і «Катюші».
Вже і неуки свої:
«Ой, рятуйте наші душі!»

Голова іде кругом.
Скільки їх усіх довкола!?
У прицілі наша школа,
небеса, аеродром...

Двоголовий косоокий
роз’яривсь на всі боки.
Чом історії уроки
не зубрили, неуки?

А орел усе клює
наші очі, руки, вірші,
поки лихо нами пише...

І...
Уваги не стає.
Поки бачиться своє,
рідко помічаєш інше.

                              07. 2014

Заклекотала чорна ворожба
в гортані літа. Чернями війнуло.
А слід од сонця никлого - як дуло-
наставлене у спину. Лише збав..!

О, Боже, збав од сірого страху...
не так од кулі, - як од самовтечі,
не так од смерти, - як од всепреречень-
колАми вгнаних в душу колихку.

Од цвілі, що міцний буравить мур,
од шумовиння торопкої стезі,
од баляндрасу, що розносять бевзі
і, краще, од німот - ніж од зажур.

Oд сніння серця - а не від борні -
позбав од нерва літеплого, Боже! -
і не від болю, - а від роздорожень
не од війни, - неперемоги в ній!

Ще сон горгонний ніч не перебув.
I нашу землю мрякопляс копитить.
Та вої, що повстали - честю вмиті
зітнуть на горло чорнy ворожбу.

Я тій любові не прощу містерій
Пересуду, озлоби, суєти,
Я тій любові зачиняю двері
Розхитані Едемом гіркоти.

Літеплим днем осінньо-млистим, всує
Прощальний крик почую журавля,
Прощальне те причастя поцілую
І відпущу на прощу навмання.

Я тій любові не прощу скигління
Покривджених пташаток доброти,
За літом – осінь, там зими Успіння
Літати, впасти, стати знову, йти…

В душі вирують гнів і страх,
Майбутнє вдалині, як пляма.
Життя – страшна зловісна гра,
В якій не дорожать життями.

І лютий безум до нестями
Ховає світло, мов чадра.
Уп'явся чорний жах зубами
В уламки віри і добра.

І час, безсилий, аж заплакав,
Йому закрито шлях назад.
Хоч він залишив людям знаки

В минулому і все сказав,
Вони нові будують плахи –
Не всі повірили сльозам.

2014

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Два струмки спішать
обійнятися в ріці.
Принишкли верби.

(липень 2014)

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

Не сприймаю підвішені стани,
“Так” – є так, а як “ні” – то вже ні!
Не сприймаю, як сіллю на рани,
Як синонім шукають “війні”.

Не сприймаю, коли “хата скраю” –
То до бою вже програний бій.
Як в обгортку брехню загортають,
І як “правда” напишуть на ній.

Як країна сусідня осліпла
Виглядає двохсотий вантаж.
Не сприймаю російського піпла,
Що з похмілля скандує “кримнаш”.

Не сприймаю пробоїн в металі,
Буки, гради і дзвін срібняків.
Не сприймаю французькі “містралі”,
І російських бабаїв-стрілків.

Не сприймаю, коли при потопі
Найсильніший – один на скалу.
Не сприймаю, коли у Європі
Тиснуть руку імперському злу.

Обіцянками в’їдуть до раю,
Непокоїтись будуть роки?
Слово “санкції” теж не сприймаю.
Але, вірю, прозріють таки!


26.07.2014

Я не можу тебе не любити,
Україно моя золота.
Тихо плине зі мною по світу
Незрадлива твоя доброта.
І так легко від теплої ноші
Неспокійному серцю стає,
Що вернутись без всяких запрошень
Хочу вічно у лоно твоє.
Тільки очі уважні примружу
І завмерлу струну сколихну, –
Наче сни, заколисують душу
Добрі згадки про тебе одну.
Бачу сонцем затоплені ниви
І розгойдані вітром ліси,
Різнобарвних цвітінь переливи –
Землю повну снаги і краси.
І рясними дощами помиту,
І сльозами политу сповна, –
Я не можу тебе не любити,
Україно моя чарівна.
25.07.14

Мовчить історія.
Мовчить.
Та не позбавиш галасливо слова
того, хто істини навчить.
Є територія.
Є мить.
Є слово правди і, на жаль, полови,
котра в парламенті звучить.


26.07.2014

***
Тепер я знаю – серце не старіє,
Воно таке ж – у двадцять й шістдесят,
У нім такі ж і почуття, і мрії,
Як і колись, – багато літ назад…
Будемо серцем завжди молоді,
Воно так само тішиться і плаче,
Як в юності, як вперше, як тоді
Коли усе лиш пізнавав неначе…

26 липня 2014

Ворог іде війною –
Зрадники звідусіль,
У серці мого народу
Нині великий біль.
Землю мою плюндрують
І убивають синів
Боже, звільни від ворога,
І від кривавих днів.
Вижени Божою силою,
Нехай пощезнуть навік.
Щоб повернувся додому:
Коханий, син, чоловік.
І засівалося жито,
І не горіли поля,
Мама у мирному спокої –
Бавила немовля.

26.07.2014р Надія Таршин

***
Чи страшно нам вмирати? так і ні…
Бо нам усім – вмирати тільки раз.
Важливо, щоби потім, по війні,
Життя полюдське стало і про нас
Не забували, і про ту ціну
Яку ми заплатили, щоби ви
Ніколи вже не знали про війну,
І за любов лиш були молитви,
Росли в колисках ваші діточки,
Дружини дарували вам тепло,
І вишиті вам шили сорочки
На те, що буде, а не що було.

25 липня 2014

Та, що співає у темряві,
Світло шукає відлуннями.
Є хто тут поруч у темброві?
Вогник звучить десь у струмені?

Та, що танцює над прірвою,
Втомлено впаде на камені.
Тане вже піснею тихою
Вітер, що піднятий драмою.

Та, що малює не зорями,
Може навчитися плакати.
То не закриті ще форуми.
В темряві йти не до злагоди.

Його кохаю гірко, непомірно –
Від цього не врятуюся повік.
А він не може і не буде вірним,
У світі найніжніший чоловік!

Йому потрібні самота і воля,
І враження нові, і почуття…
Його таланту навіжена доля
Свої диктує правила життя.

І я не буду ставити капкану,
Бо він і руку відгризе собі…
Любитиму такого до остану,
Щоб не ламати крил у боротьбі.

І знову каже «кат» мій наймиліший:
-Кохана моя, зіронько, не плач!
До себе пригортаючи міцніше:
-Таким я народився. Ну,, пробач!

2014

Кінець Армагедону
***
В повітрі присмак третьої війни…
Оскаженіла від брехні і люті
Росія стала військом сатани,
Котре веде на прю зі світом Путін.
Хоча чисельні є її полки
Вздовж нашого вкраїнського кордону –
Вона забула, певно вже, який
Буде для зла фінал Армагедону.

25 липня 2014 року

Примостилася тихо на воду,
Позолочена сонцем, блакить
І, відчувши ріки прохолоду,
На хвилястій поверхні тремтить.
І сумує, тяжінням прикута
До грайливого блискоту хвиль,
Що не може в глибини пірнути
Чи здійнятися під небосхил.
24.07.14

Зламую тіні ще не розбуджених пальців.
Світло надворі, ледве за шосту, здається.
Їхати далі чи на наступній станції
Вийти у коло, згублене поміж трапецій?
Зламую тіні - ніжні, мов заспана пам'ять,
Що серед ночі ла́сує спогадом. Віник
Треба було б захопити - змести останки
Так непомітно світлом розтрощених тіней,
Так непомітно згублених кіл і трапецій...
Пізно спинятись - їду все далі, у ранок,
Поки у вирі відрізків не віднайдеться
Коло в трапеції поміж трипільських розвалин.

димна штора квіти і стіна
на якій затерто пляму літа
крізь тунель відсутнього вікна
жінка йде чи дівчина –
лоліта
як метелик падає увись
і летить летить у синю сутінь
аби шви на небі розійшлись
і дали нарешті їй заснути

Супиться вечір. Брови кущисті
Дряпають ніби хмари важкі.
Ну а стрижі на «піано» у листі
Нотами вже просвердлили дірки.

Сонце, мов фарою, сліпить зіниці,
Зменшується у крапку малу.
Промінь прощально вдаряє імлу -
Сяють дерева, неначе жар-птиці.

24.07.7522 р. (Від Трипілля)(2014)

кінець
'2014

Ходити по лезу
щодня
видивляючись прірві у вічі...
Вкладатись у ліжко
щоночі,
неначе в провалля химер...
І знову чекати,
вслухатись,
молитись
і важити тричі
кожнісіньку думку,
і чутку,
і здогад...
І поки не вмер
ще мир остаточно
на цьому хиткому
житейському полі,
збирати краплини
зі сліз,
що у горлі
застрягли клубком,
щоб ними гоїти
затерплі серця
замордовані болем,
надривно
плекаючи совість,
кривавим
війни молоком...
Кричати
у пустку людей,
поміж гомону дня
і безсоння -
безглуздя...
Допоки?
Навіщо
громадити в душу гріхи?
Калічити серце
об лезо життя...
Днесь
лягає на скроні
сизе мрево смирення
і квилить,
як в небі журливі птахи...
2014

Хоч би хоч крихітку прозріння...
безжальний гнів~ нестримний плач.
Бо є межа всього терпіння
Не можна з нами так, "палач"!

Спустилась з неба домовина
І не одна і не сама.
Багряним згустком нас накрила
Неоголошена війна...



Хоч би хоч діток пожаліла
Коли синів життя не варт.
Нам далі жити з цим несила
Вгамуй нарешті свій азарт!

***
Ми тут щодня під «Градом» і вогнем,
Ангелик біля серця – від дітей,
Він вже два тижні береже мене,
І берегтиме, сподіваюсь ще…
Ти не хвилюйся, мамо, – ми живі,
Ми ще з тобою довго проживем,
У нас ще справ багато на землі
І купа нерозв’язаних проблем.
А вдома як? надіюсь – все гаразд,
Поспіли, певно, яблука в саду?
Ви там моліться, дорогі, за нас,
Я скоро…Я повернуся…Прийду…

24 липня 2014

Чому примарна наша воля?
До світла крок - і прірва днів.
Змагатись випала нам доля.
А виклик кинуть хто посмів?

Віддати скільки за свободу?
Наснаги, сил, часу, життів...
Вертає хрест з роду до роду.
Народе мій, хто ж так звелів?

Стернею доки ще ступати?
Замість летіти по шляхах.
Нізащо доки ще палати,
У спопеляючих вогнях?

Триматись як за ту надію?
Хоч і крихка, але живе,
І сповива велику мрію,
Що чистим джерелом заб´є!

***
Життя
таке недовголітнє, –
лише встигає
прорости…
У цій
самотності всесвітній
мені потрібна
тільки ти…

24 липня 2014

***
Кохана,
я благаю знову:
не поспішай
сказати «ні», –
поети гинуть
без любові
немов солдати
на війні…

24 липня 2014

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

***
Посидь зі мною поруч поки дощ,
Поки не всі ще сказані слова,
Поки ще руки не торкнулись рук
І я твої вуста не цілував.
Побудь бодай ще трохи і не йди,
Бо завтра вирушаємо на Схід, –
Я мушу боронити від біди
Тебе і Україну, й цілий світ.
У тебе очі ніжно-голубі
І чарівне волосся золоте,
Я перемогу присвячу тобі
Й життя своє Вітчизні, молоде.

23 липня 2014 року

Вій… навіювання… війна…
помолодшала сивина…
постаріли пісні і діти…
ненависництва неофіти
віють... виють з усіх віків…
млисте місиво лайдаків
зачудоване тангом смерті…
розпростерті... роздерті... стерті
тексти вимучені горять…
біль проклять... гіркота погроз...
жирна сажа іконостасу…
… біла чапля зблиснула озером –
посмішкою в обличчі Часу…

***
Світе, ти оглух чи з глузду з’їхав,
Хочеш пересидіти війну?
Буде і для тебе на горіхи
І гіркого келих полину!
І щоночі хлопці вбиті наші
Будуть снитись ситому тобі,
І картати, що боявся Раші…
Ти ж таки боявся, далебі?
І боїшся - be or not to be...

23 липня 2014

дощі такі
що врешті чую тишу
яка мені нашіптує про смуток
яка невпинно пише сиві вірші
що проминальне все
і не забуте
що все тече
міняється
минає
що я минаю
поки я живу
а небо
ув обіймах небокраю
на землю стелить
дощову канву
і вишиває
крізь дощі і зорі
для мене долю
і для тебе
долю

хоча так часто коле ніжні пучки
цей світ колючий

але нехай
він коле часто

для тебе небо
вишиває
ЩАСТЯ

23.07.2014

Він лежить, і над ним не безхмарна синь –
душна темінь поверх повік.
Він лежить – від коріння відтятий син,
чийсь батько і чийсь чоловік.

Своїй Україні віддав він уклін,
здав справи, сплатив борги…
А десь довкола його святинь
слиняві йдуть торги.

Він лежить у хатині, що без вікна,
і хтось зовні замкнув замки.
Нагорі – чи то буря, чи то війна.
Він звідти прибув навпрошки.

Він знав достеменно, за що погибав,
коли слово взяв тротил…
А десь давали комусь хабар
і розкрадали тил;

окупантам здавали увесь прайм-тайм,
клали гроші в ворожий банк,
з ворогами крутили купи-продай
і ходили в один кабак…

А може, так треба й таке селяві?
Хтось жертвує – хтось жере...
А він лишив нам, як заповіт, –
серце своє живе.

07.2014

Не болей и не жди. Не встречай затонувшие корабли.
Убаюкивай стыд. Пальцы не скрещивай на беду.
Ведь гудки в телефонных сплетеньях созвучны с "Внимание... Пли!"
Говори, моя детка. Платье в горошек. Пятое место в седьмом ряду.

Мы с тобою настолько созвучны, что воздух хватаю ртом.
Что пытаюсь сказать и нечаянно жгу до тла.
Нас смывает потопом, но, Господи, что потом?
Я ведь даже тонуть (а не то что идти по воде) как следует не смогла.

Не ходи по росе. Береги коленки. Пепел не стряхивай на кровать.
Будет грустно но в этом наверное соль и суть.
Будет скучно так скучно - захочется оборвать.
Но веревку не в силах ни срезать, ни как следует затянуть.

Грузло сонце у болоті хмар,
Клен шугав сухі гелікоптери.
Гайворонів невгамовне «кар»
Дратівливо діяло на нерви.

Прасувала спека-духота
Залізниці довжелезні вуса,
Місто мліло в неба на руках,
Дихало смолою, пилом, дустом.

Сполох вітру ледве роздував
Порошні́ легені скверів, парків.
Аритмічно тисячі литавр
В серці відбивали: «Парко… Парко…»

2014 р.

В зеленому вихорі літа,
Не сниться й не спиться мені, –
Неначе у вікна розкриті,
Вдивляюся в ночі та дні.
Вслухаюся в гомони світу,
В мовчазній задумі щомить
І чую, як хмарами вкрита,
Примовкнула сумно блакить.
Як холодом тиша війнула
В натомлені очі мої, –
Мов смерку раптова затула
Затьмарила світла краї.
Сльозинками зір затопила,
Згасивши веселі вогні –
Героя несуть до могили
У стягом покритій труні.
22.07.14

Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
Буцім і мав, що казать, зголошувався, схвильований,
а зі багатослівя вціліло одне "було".

Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
Усюди суціль розмите казане усно-писано,
в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

Місцевості щось нагадують, – десь у сирій Голландії,
задовго до з’яви гребель, мережив, імен де Фриз,
чи то ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, бо залляв її
дощ, і ґрунти розрихлені; а ти не рис.

Поволі і назбиралися – у день або рік по краплі ця
пріснява – в своїх якостях, і згага солоних га.
І дитю – перископом на часі з пліч роззиратися,
щоб примічати здалеку дим кораблів поган.




1993, Амстердам

Здрастуй, козаче! Збирається небом пітьма.
Вечір заходить спочити до рідної хати.
Виживи там, у горнилі воєннім, солдате,
Маму згадай, що лишилася вдома одна.

Місяць ліхтарик направив у сонний садок,
Де наливаються яблука пíнистим соком.
Ти не впади там під чергами куль ненароком,
Страху слизького нехай не повзе холодок.

Жовтий гарбуз на городі зіп`явся на тин,
І на грядках огірочки пов`яли від спеки.
Будь обережний! Дивись, уникай небезпеки,
І пам`ятай, ти зостався у мами один.

Ненька-Вкраїна для всіх нас, козаче, одна.
Щоб не топтали її вороги-супостати,
Всю ніч навколішки молиться сторожко мати
Біля відкритого навстіж німого вікна.

22.07.2014 р.

Життя пірнає у вогненний плав...
Кривавлять небо пазури заграв...

Сокира щербить прикорень калині,
і гіркне мед у стільнику бджолинім.

Забута воля чи напівзабута?
Мовчить Батурин, Трахтемирів, Крути…

Стежками болю, стертими до дір,
веде сліпих осліплий поводир…

Ми навчились жити без кохання.
Із серця визсали всю кров.
І чуть лише глухе благання
Відчути знову ту любов.

Нам нав’язали цінності брутальні.
Життя – це мряка. Гроші – ось закон!
Та й людина з тебе вже ніяка,
Коли ти віриш в ту любов.
2014

Траур для всех континентов…
Мир к мониторам прилип:
«подвиг» московских агентов
крутит LifeNews, словно клип.

Хочет диктатор покрасить
цивилизованный свет
в плохо отмытый от грязи
красный кремлевский цвет.

Мало ему всей России,
мало с соседями войн,
статус присвоив мессии,
рвется к войне мировой.

Но эталону коварства,
выращенному в Кремле,
молча подскажет пространство:
«Места вам нет на Земле".

Это кричали нам дети,
падая прямо с небес…
Жизнью он должен ответить,
новый совдеповский бес.

В самое сердце Гааги
он не случайно попал:
Кремль не отбелят писаки -
там его ждет трибунал.

17 июля 2014

https://www.youtube.com/watch?v=9gNa0S4FevY - читаю стих.

Якийсь такий пекучий біль
Якась така безмірна втома
У позавимір голосінь
Не рветься крик – лише судома.

Нещівне полум’я нудьги
За недосправджене майбутнє,
Чи винні ми, чи винні ми,
Що наше свято стало буднем.

Розділений на двоє світ
Втопає у потоках крові
Ненависть, лють у боротьбі
І зрада, зрада без любові.

А де любов, а де любов?
Де справжнє, вистраждане Слово?
І знову смерть під Твій Покров
І знову "перст" ударив громом.

Дитяче, щире, золоте
І те, не випите до денця,
Лунає плач і жах гряде,
Спливає кров’ю Її серце.

У лицедії і брехні
Клоноване буття історії –
Невинні, прокляті і ті
Розіп’яті на крилах боїнга.

Уміє читати – фейки,
писати – паскудні коменти,
пишатись уміє – деким,
ненавидіти – гоміків.
Сучасний – шаблони путінські,
відважний – горила з міною.
Розкосий – кричить: «ми рускіє!»
і знову набої змінює.
Герой, героїном вгашений,
засіє країну трупами.
А Іри якісь з Наташами
за нього руками й дупами.
Так серце від горя стискує,
так боляче, до безкраю…
Стуліте паскудні писки ви,
людей через вас вбивають

Нічка малює зірки на віконному склі,
Лист, що пишу, не відправлю у звичнім конверті.
Ви зупиніться, прошу, за півкроку до смерті,
Люто розтяжки чигають уздовж бур"янів.

Стогнуть ракети і міни летять звідусіль,
Літо вистуджує кров у натруджених жилах.
Ангел - Хранитель розправить над вами хай крила,
Щоб кулі ворога не улучали у ціль.

Ще один день кулеметним вогнем відгримів,
Вітер обвіює мокру від поту чуприну.
Ви бережіть, козаки, і себе, і Вкраїну,
Ви поверніться живими до рідних домів.

21.07.2014 р.

А що траві? Вона приймає все.
Змішалися тіла, обгортки з "Тоффі"...
Тепер Макар теляток не пасе.
Снують-ґелґочуть журналісти, профі...

Хтось бачив, хтось розкаже.
Бог мовчить.
Розкремсані дахи...
Це вечір перший.
Для кожної війни є тьма причин.
Хтось Боїнга загнав у чорну вершу...

Гортає вітер сизі сторінки.
Лежать листи між пижма та щириці.
За щось тут воювали...
Борт липкий.
Немає винних.
В шоколаді лиця.

Папуги жовтий дзьоб,
Яскраві пера.
Літак цей збили, щоб
Гнили озера.

Стоїть усяк на днищі,
На Голгофі.
А вище - арфи
Сяйної Любові...

Чуже дитя скоцюрблене.
Рюкзак.
І білі мітки...
І погаслий мак.


2014

У чорний вологий гумус
я вибитий з дат і рот.
Іржава танкова гусінь
мені замінила плоть.

А гусінь хіба тільки танкова…
Завівши кубло в стерні,
вона прокидається ранками
і точить ходи в мені.

Не кат і не чортів найманець
без долі – з ТТ зате,
в легкому похідному ранці я
зі школи носив ТТ

і вірив дядькам з кашкетами,
які прямо в очі рекли:
“Вони – по вігвамах ракетами,
а ми – за Своє без хули.”

Отак опинився в окопах я
з азартом у глибах ніг…
І став, як у землю вкопаний.
Та вийти назад не міг.

Я вохрою вилиці змазав,
та скроні і очі – теж;
я втер її з першого разу
отак, що не відітреш;

я був – за Ідею й Волю,
а мій командир і брат
за долари із офшорів
у вену штовхав опіат,

бурмочучи: “Кидай зброю,
рятуйся на стороні!
Апостолам та героям
не місце на цій війні”.

Лежу?...
Підіймаюся вище.
Спливаю, як мертвий кит:
розлоге кореневище
із мене росте у світ,

єднає у тіло клітини
усіх, таких схожих, нас…
І чую я пульс Палестини,
і чую: пульсує Донбас,
і хоч не вщухають ПТУРСи,
і хоч у повітрі смог,
ловлю я Пророцтва Пульсу,
що в кожній людині Бог,
що всі ми боги, а значить,
колись, по відлунні років,
наш Батько і нас пробачить,

Обдурених
Вбитих
Богів.

19.07.2014

Знимок старих грубенький стосик…
На них відзнятих у живих
Нема нікого. Але досі
Живий мій тато є на них.

На нім – картатий синій шалик.
І сила молодості в нім.
З-за столу всі вже повставали,
І нині – в небі голубім…

На знимці – всміхнені, веселі,
Довкола – в радості усе.
Життя невпинні каруселі
У пам’ять вітер віднесе.

…Тут – зупинились мить і свято.
І доки знимка не згорить, –
Є за столом щасливий тато.
І заміщає вічність
мить…

08.09.2013р.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

Буремний листопад. Картинки з Майдану.
Бруківка в червонім «сиропі».
Відверто стривожений містер Обама,
Засмучена щиро Європа.
І легше вкраїнцеві жить…

Січневі морози. Лютнева розправа.
Тіла і вогонь – революції справа.

Розстріляна сотня до людства волає:
– «Яви свою силу, спільното!»
Палкі співчуття українському краю.
Тривога. Всесвітня скорбота.
І легше вкраїнцеві жить…

А кримська весна швидкоплинна, як постріл.
Зелені війська захопили півострів.

Чиї то солдати? Чиї БТРи?
А «гоблін»?
А «няша»? Чиї? Не второпав.
Стривожені вкрай світові політсфери,
Засмучені США та Європа.
І легше вкраїнцеві жить…

Віджали півострів під дзвони курантів:
Не вір мішурі політичних гарантів.

Війною весна переходить у літо.
Підбито літак над ланами.
Схвильована Меркель брехнею рашиста,
Скорбота у штабі Обами.
І легше вкраїнцеві жить…

Європа із нами у скруті і горі:
Співучасті – море, обіцянок – гори,
Та знов закликають до… переговорів(!?),
А «Гради» стріляють і танки їм вторять.

А містер Обама, незламний, як криця,
Погрожує «карлику»: – Хай не казиться!
Бо санкцій додасть вашингтонська світлиця.
В моєму ж вікні пломеніють зірниці.

А днями спровадять «Містраль» диверсантам.
Коротка дорога від дружби до зради.
І хочеться кинути в очі «гарантам»:
– Це ми – європейці! Це ми – демократи!

Це наш миротворець із словом «гуманність»
Пів світу проїхав, не втративши честі,
А ваші турботи – сонлива туманність,
Розгублене човгання на перехресті.

До гласу сумління лишайтесь відкриті:
Не слово, а справи цінуються в світі.

20 липня 2014 року