- Хвала царю і небесам!
Нехай живе сто років!..

…У двадцять три – відновить Храм.
Вивчатиме пророків…
…У тридцять – слухатиме ще
Навчителя святого…
…За сорок – вчинком обпече,
Що зневажає Бога...
…Душі холодна каламуть.
Грішити звичка згубна…
…У сорок сім його уб’ють
По-змовницьки, підступно…

…юрба скандує!
З груденят – сердечко безборонне.
Вгрузає в долю хлопченя
Під тягарем корони.

2014

«Що таке старість?»- питаєш і оглядаєш
Перехрестя шляхів на моєму чолі,
Кутики на підборідді... Сивину..
Гадаєш, почну повість нудну про мудрість?
Розчарую тебе, мій співрозмовнику юний,
Бо скажу: «Старість – це насамперед лінь.
Коли по вечері ти на канапі перед телевізором,
А не з крокоміром завершуєш норму щоденну–
Десять тисяч кроків своїх, таких необхідних тобі.
Старість – це коли не про книжку чи про спектакль,
А про сотні дієт та альтернативні методики
Патякаєш із такими ж старими замість радіти кожному дню.
Не подивуй, як додам: «Старими бувають і в юному віці.
Це коли байдужезний до всього, що діється в світі,
Жить без мети – аби день до вечора... Якось та буде...
Пильніш придивись до ходи тих, хто не літає,
Як це годиться вашому вікові,
Підошвами шкрябає, мовби діди предковічні.
Зі спини не просто-таки й розрізнить,
Хто з них до раю ближчий.
Не розчаруйсь – не обійду й мудрість.
Як на мене, вона там, де забувають,
Скільки ж то літ проминуло і скільки лишилось.
Словом, keep up with the times!

Хай хтось пнеться до сьомого поту
І багато води каламутить,
Не була і не буду я проти
Інших мов, що доводиться чути.


Кожен має своє любити,
Де б не жив, берегти коріння,
Бо розносить людей по світу,
Розриває нитки родинні.

Тож якщо чужина вчорашня
Стала нині для тебе домом,
Ти під впливом новітніх вражень
Не цурайся свого свідомо.

І дітей научи, й онуків
Рідній мові, пісням, основам,
І тоді не розвіють круки
Зерна роду твого міцного.

Одного не прийму ніколи,
Бо гірчить воно гірше редьки –
Відбивається в серці болем
Неповага до мови предків.

І коли у батьківській хаті
Ти говориш, немов чужинець,
Так і хочеться запитати:
Українцю, ти – українець?

Чи без племені і без роду
Безкорінний бур’ян байдужий?
Поважатимуть вряди-годи
Тих, кому своє осоружне.


І нехай хтось роздмухує знову,
Сіє розбрат і жне за межею –
Я не проти сусідської мови,
Не люблю, як ганьбляться своєї.

Похоронки, спалені мішками,
Заґрадотряди, що стріляли в спину,
Не за болото з бидлом-москалями,
Війна була ЛИШЕ ЗА УКРАЇНУ!

Народ! Під це порожнє гучне слово,
Творилось Зло без докорів сумління,
Гарматне м’ясо-люди, чи полова,
Зійшлися два кати на Україні.

В ім’я Народу нищились народи,
Прийдешні убивались покоління,
Та… знову шанс отримати Свободу,
Отримати свободу Україні!

Но, «общій враґ» поняття теж чудове,
Ним став народ, що не схилив коліна,
Боєць, чиє було останнє слово
«В ім’я Твоє я гину, Україно!»

То де ж герої, хто там із цяцьками,
Шкребеться, підгинаючи коліна?
НКВДисти із політруками,
Це їх шанує нині Україна?

Та що б приблуди нам не говорили
Поняття честі у віках незмінні,
В устах свинцем підкошеного тіла
Останній подих: «Слава Україні!»

09.05.2013

Була горда, як царівна,
Ця красуня бондарівна.
Українкою вродилась,
Їй Каньовський був немилий.
Як не приндився панисько,
Не пустила навіть близько.
І від панської сваволі
Вмерла, щоб не жить в неволі.
Бо козацькі в неї гени,
Українка – нескорена.
Повна мужністю по вінця
Йти не хтіла за чужинця.
Й ви дівчата – наші квіти,
Загарбникам не корітесь.
А робіть, як богорівна
Українка бондарівна.
Образ чистий, благородний
В пам`яті живе народній.


5.10.7522 р. (2014)

Повод

Жизнь огорчает- подруга ушла.
С кем не бывает? Такие дела...
Ищется повод... Сплетается нить...
Новость- не новость... Но как с этим жить?

Нет, не случайно "случайное действо"...
Случай бывает сродни фарисейству-
Если бы повод не найден был этот,
Был бы другой... И легко тут заметить

Что на житейских развалинах он,
Этот разрыв, был судьбой предрешен.
Криво ухмылка судьбы улыбнется-
Было б желание- повод найдется.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536082
рубрика: Лирика любви
дата поступления 10.11.2014
автор: Сокольник

Вони романтиками в юності були,
вірші писали, гарно малювали.
Та згодом у політику пішли
і монстрами жахаючими стали.
Чому мистецтво пересилила війна?
Чому змінили солодкаве на криваве?
Перо і пензлі, о́брази й слова
вони відкинули заради влади й слави.

----------------------

На фото картина роботи Адольфа Гітлера.

На жаль, в країні йде війна,
Та ще в порохівницях сухо
І є кого послати на...
А музика - вона одна
Нам повертає силу духа.

Не допоможе протигаз,
Коли отруту ллють у вуха.
Єдине, що рятує нас -
Це щирий, вільний, чесний джаз
І люди, що уміють слухать.

"здавалося б -
замовлю краще бонг…"
"ні, ні! не бонг, можливо цитру?!" -
не розминутись...
вийде Бог
дощем у щент різницю витре
сліпі прозріють
диво - див!
траву відродить пасовисько
і саме там, і саме тим
осяє вас: ви були близько…
10.11.2014.

бонг -пристрій для курива
цитра -музичний інструмент Закарпаття

Зорі імлою небо всівали,
Зорі додолу легко спадали,
Дрібно-перлисто блиском намиста
Перекликались неба хористи.
Тихо звучали срібні хорали.
Зорі спадали, зорі спадали...

Їм постелили теплі долоні,
Ними вінчали голови світлі.
Далей космічних подих солоний
Злодійкувато злизував вітер.
Як адаманти - Сонце в коронах
Темінь пойняло, Всесвіт розкрило.
Люди здіймались радо, розкрило...
Зорі світили, зорі світили...

10.11.14.

Наше життя – як депозит у банку,
Більше дивує, але чогось навча…
Біля вікна сів у маршрутці зранку,
Поряд зі мною сіло якесь дівча.

Глянув мигцем, не сумнівавсь – забуду,
Рушив автобус, почавши зупинкам лік.
Згодом “по ходу” море набилось люду,
Діло звичайне – в місті години пік.

Тим, що в проході важко – суцільна стінка,
Лаяти владу й мера – усі знавці.
Поряд із нами стала старенька жінка,
Ледве трималась, і сумка важка в руці.

Юнка крутила фотки свої в “Lenóvo”,
Певно приємні – зрадливе тремтіння вій…
Я не стерпів, мусив сказати слово –
Ти уступити місце не хочеш ій?

Фірменні курточка, сумка і модні джинси –
Наче не чує, щось розгляда в вікні.
– Місце звільнити не хочеш старенькій жінці?
Юнка всміхнулась і чесно сказала – Ні!

Миле і юне, років із двадцять може…
Хтось із салону – Старості теж діждé!
Жінка сказала – Хай їй Господь поможе,
Що з неї взяти – ще таке молоде.

І на моє – Прошу, сідайте пані,
Сіла, шепнувши, коли шум в салоні стих:
Ви не зважайте – вони не усі …погані,
Добрих безмірно більше, ніж… отаких…

Очі у юнки чисті, як літнє море.
Соромно трохи? – питаю, киває – Ні!
Певно у неї всередині вже щось хворе,
Схоже, у серці десь на самому дні.

Потім почала в смартфона дивитись знову…
Є в неї мама? Та що я робити мав?
Дуже хотілось розбити її “Lenóvo”
З фотками тих, хто десь її обіймав.

Потім дзвонила тричі комусь аби-то…
Пари не буде? – і вийшла без зайвих слів.
І хоч маршрутку наче битком набито –
На її вільне місце ніхто не сів …


10.11.2014

десь там –

мороз на оголену твердь,

і просить земля

пухнастої ковдри,

комусь – забава,

а іншим – смерть...

заледеніло мовчання горде...

комусь – примара,

і іншим – факт,

несамовита зими жорстокість...

мені лиш – тепло,

в твоїх руках –

кохана,

отже, не одинока

Діброва проводжає осінь…
Дуби, могутні аксакали,
уже сумні і безголосі,
офірне листя поскидали…

І хочеться закляклі віти,
де крижана імла гойднеться,
руками голими зігріти –
дарма, що зашпори у серці…

Утерян номер

Твой номер утерян...
Что делать, скажи?
Простая потеря
С названием "жизнь"...
Нам не созвониться...
Разорвана нить...
И планам не сбыться...
И встрече не быть...
Утерян твой номер...
Немое кино...
И солнце в ладони
Поймать не дано...
Лишь мыслью в погоню
За счастьем летишь-
Возможно, мой номер
Ты все же хранишь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535874
рубрика: Лирика
дата поступления 09.11.2014
автор: Сокольник

Ходімо, мала…

Маленька, ходімо до парку,
Де осінь барвисто цвіте,
Де літо пішло, і не парко,
Де листя спада золоте,

Де ми, наче діти, веселі,
У мріях проводили час...
Що був, ніби наша оселя,
Приймаючи лагідно нас.

Ходімо, мала! Погуляєм
Стежками, що вкриті дощем,
Торішніх надій назбираєм,
І в хату назад принесем,

Надій, мов загублені діти
Сидять що в пожовклій траві...
Ми ще, як раніше, любити
У змозі. І в серці живі

Ті сонячні дні, як гуляли,
Зігріті кохання теплом...
Гуляєм... І тепло нам стало,
Хоч літо давно відійшло...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530668
рубрика: Лірика
дата поступления 17.10.2014
автор: Сокольник

О любви (несколько античное) ( 16+ )

Любовным напитком упившись во сласть,
В объятья морфея готовы упасть...
В объятья... В усталости тонем мы в них...
И все же- что лучше объятий твоих?

И снова к желаниям мы воскресаем,
Из сонных объятий долой выпадаем,
Сливаемся в жажде познания тела...
В тебя погружаюсь... Ты вновь захотела

Изысканно-тонких нагих ощущений,
Касаний внутри, истекая на... ложе
Потоками влаги, дыханий неровных,
И шепотом в ушко признаний любовных...

Пускай догорает заря за чертогом,
Туники оденем, обуем на ноги,
ремни завязав друг на дружке, сандалии,
И Выйдем глядеть в уходящие дали,

Как солнце садится за лес под горою,
И слушать, как филин нам ухнет с тобою,
И вновь отдохнем в полумрака прохладе...
Ты- нега... Ты- счастье... Моя ты отрада...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530885
рубрика: Лирика
дата поступления 18.10.2014
автор: Сокольник

Люблю тебе сильніше сонця,
Потрібна ти немов роса
Зеленим травам.
У віконця
Чекатиму тебе моя краса.

Прокинувшись від шепоту легкого,
З одною думкою про вас
Моя любове.
Молюсь я Богу
І прошу щастя лиш для нас.


2014

А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення
За розтрачене сонечко, зламану гілочку,
Недослухану казку і злякану білочку,
За матусині зморщечки, дощик непроханий,
За промінчик обірваний, ранок сполоханий,
За усе, що згадала і все, що забулося...
Я до нього іздалеку знов повернулася.
Я надіялась: встигнеться. Я не знала, що втратила.
Причаївся бузок за старенькою хатою.
Між зеленого листя - із сонця мережечка.
До землі притулилась загублена стежечка.
Вже не хлипає серце - збентежено стишилось:
Тут, у цьому садку, найдорожче залишилось.
... А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення.
А із яблунь прив'ялі пелюсточки капали.
Ми стояли з дитинством, обнявшись, і плакали...

1993

Війна як дім. Жаскі реалії…
Вростає тіло у бетон
І сон у касці не вкладається
У голову. Лякливий сон.

А дух епічний. Жоден снайпер
Не може вцілити у дух.
Тіла убитих розкладаються,
Але нема щурів і мух…

Бо все згоріло і розплавилось,
Хоча за мурами – мороз.
Противник гріє нас напалмами,
Привчає до великих доз.

Ми живемо. Наш дім – війна.
Та кажуть: хтось його продав…

09.11.14

Всій час ми тратимо даремно,
Коли туман шукає слід.
Душа, як ніч, повстала темна,
А замість серця б’ється лід.

Чим розтопити цю морозність,
Як подолати цю біду?
Твоє кохання несерйозне
Від тебе мабуть я піду.

Бо ти нічим не допоможеш.
Воно приречене на смерть.
І навіть звернення, о Боже!
Коханням не заповниш вщерть.

Не народилась ще вона,
Вона і музика, і слово,
І тому-то всього живого
В’язь непорушна і міцна.

Світліє день, мов буревій,
А море дихає спокійно
І ,як бузкова повінь, піна
В оправі блідоголубій.

Набудуть хай мої вуста
Ту первородную німоту,
Як кришталево чисту ноту,
Що мов джерельная вода.

Лишайсь, як піна, Афродито,
І слово в музику вернись,
І, серце, в серце перелийсь
З життям першопричинно злите.

О.Мандельштам "Silentium"
Она еще не родилась,
Она и музыка и слово,
И потому всего живого
Ненарушаемая связь.

Спокойно дышат моря груди,
Но, как безумный, светел день
И пены бледная сирень
В мутно-лазоревом сосуде.

Да обретут мои уста
Первоначальную немоту –как кристаллическую ноту,
Что от рождения чиста.

Останься пеной, Афродита,
И, слово, в музыку вернись,
И, сердце, сердца устыдись,
С первоосновой жизни слито.

Не допусти упасти на коліна,
Не дай завчасу згаснути свічі.
І вознесеться тишею моління –
Моя любов приречено-нетлінна.
Мій Боже правий, зглянься, не мовчи.

Додай по краплі моці мені в душу,
Грими дощами ранньої грози.
Не затремчу від розпачу, не змушуй.
Холодний день неспокоєм, як плюшем
Встеляє світ буремніший в рази.

Я буду сильна. Так, я не скорюся,
Жаги моєї вистачить на двох.
Хай навіть осуд серце сірим флюсом
Заповнить вщент. А я не відіпруся
Нести свій хрест. Нелегко, видить Бог.

Душа людська – мов копанка-криниця:
У когось каламутна і мілка,
З чиєїсь так і хочеться напиться,
А хтось і сам не вип’є і ковтка.

Приваблює душа в красі первинній,
Коли вона ще чиста й молода,
Та може зарябіти жабуринням,
Якщо у ній застоїться вода.

Відзорюється сонце променисте
У кришталево прибраній душі.
А дно криниці має бути чистим,
Щоб мул її джерел не задушив.

Ні гласу з небес не було,
Ні брук не репнув –
Спинилась, плечем здвигнула:
Чи ж не дурепа?

Сім років дірки докупи
Зшивала здуру,
Плодила сопливо-трухлу
Макулатуру…

Обридло щодня трусити
Порожні верші.
Пощезни, нудьго несита!
Аріведерчі!

Смеркання світи осінні
Скубе-коротить.
Наопаш курними сіньми
Гасає протяг,

Подвір’ям – чужі котиська
В листвянім смерчі…
Терпіла б – та ніч заблизько.
Аріведерчі!

І лячно – а треба гнати
Нудьгу-вампірку:
Три кола навколо хати,
Часник – на хвіртку…

Така їй гостина вперше,
Напевно, зроду.
Що ж, ікла тепер хай стеше
Хоч об колоду,

Сльозами її посолить
І ще й поперчить.
Не крейда доб’є – так голод.
Аріведерчі! ;))

Б.ю у дзвони дощу,
Запізнілі тумани гукаю,
Позмиваю печаль,
Що на всьому лежить, як мана.
Я біду не впущу -
Розляглася аж до небокраю.
Скільки розуму й сил
Треба нам, щоб розтала вона.

Б.ю у дзвони громів,
Виганяючи з дому недугу,
Піднімаючи день,
Що заспався, зіває, мов кіт.
Зледачів, не зумів
Рятувати народ від недуги.
Скільки сонця було -
Не розцвів, то й не з,явиться плід.

Б.ю у дзвони кохань,
Бо вони відгукнуться на щастя.
І розірвуть ланцюг
Отієї тремкої біди.
І не треба прохань -
Все своїми руками - удасться.
І відступить війна,
Переможе народ, як завжди.
13.09.13

Отави пахнуть, зеленіють густо,
Озимина зійшла вже на ріллі.
До вирію у небі сірі гуси
Відносять літо на міцнім крилі.

Куди не глянь - усюди жовте листя,
Смарагдово всміхається трава.
І затишно мені в селі і в місті,
Закінчуються осені жнива.

І урожаєм повняться комори,
А яблуками пахнуть всі сади.
Не віриться, що прийдеться вже скоро
Пірнати нам у гострі холоди.

А на городі сяють чорнобривці,
І щоки надувають гарбузи.
А хмари в небесах - отари вівців,
І дощик з неба, наче крик сльози.

Ступаю в осінь, бо не оминути,
І перейти крізь жовтий листопад.
Щоб калинові кетяги відчути,
Прожити треба ще травневий сад.
03.10.13

Ой сіяла чорнобривці мати коло хати...
Чи гадала Україна, що ме воювати?!
Та полола мати грядку, щиро дозирала...
Не відала Неня того, що вража навала
Насунеться чорним ралом на блаженне поле...
Пригортала мати квіти: діти мої, доле!

Обіймає Неня тихо згиблого солдата...
Поливає гірко-гірко слізьми сива мати
Пелюстята помарнілі, зборлені, пов'ялі...
Непритомніє Вкраїна в похоронній залі,
Де поснули сном тойбічним сини її милі...

Сіятиме чорнобривці мати на могилі...

(14.08.14)

- Оце твоє, людино, – хліб у поті.
І ношу цю у гніві не кляни.
Живи в полоні вічної турботи,
спокушена лукавством сатани.

Народжена у муках – в них погинеш.
А там мій суд – єдино правий суд:
чи в небеса осяяні полинеш,
а чи тебе в огненний кину спуд.

Зате ти можеш ті плоди вживати,
що я тобі забороняв колись
і таїни усякі пізнавати,
але пізнавши, скутку бережись.

Не приведи тобі дійти до крапки,
бо далі я – тріада, як одне,
межа пізнань, де всі кінці й початки
не ділені на грішне і святе.

Отож трудись , людино, і учися.
Хай розум не лиша тебе повік.
У час сумнівний в небо подивися –
твоєму «Я» там усебічний лік.

09.11.2014

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

повертайся додому, мій болю фантомний, мій зрізаний,
я так гризлась без тебе ці кілька мільйонів секунд,
я так змучилась, скучила, зсучилась врешті, а пріснява
все в очах не настане, все солоно, глухне кут
і — ще трохи — я теж чи оглухну на шкіру, чи вицвіту,
полиняю без тебе тут, википлю до смоли...

повертайся...
я так...
врятуй мене...
вибав...
вицілуй...
прорости в мені знову, мов вірусом, і...
боли.


2014

Я любила тебе, коли це ще не було мейнстрімом.
І боролась щоденно за тебе, була тобою,
говорила тобою, до тебе зверталась, нестримно
пропадала в тобі, усе глибше впадала. То боєм,
то без бою тебе проголошувала чи й більше -
приголомшувала тобою, ти чуєш, рідна?
Цілувала тебе у тім’я у кожнім вірші
і молилась тобі повз рими, кляла повз ритми.

Просто знай: раптом вітер зо сходу тебе знесилить,
раптом скине тебе в найглибше з усіх проваль...
На родючій землі, не-залежній землі мого тіла
Я збудую тобі шпиталь.

***

Я любила тебе, коли це ще не було мейнстрімом...


9 березня 2014

Нас ніколи не трапиться більше. І менше теж.
Я оплакую кожен неспільний, нестрічний день,
кожен дотик, якого не сталося, кожну з меж,
непорушених нами, і кожне із одкровень,
недовимовлених чи вимовлених не так,
не тоді, не тому... [Я тону в тобі, я тону,
я проходжу тебе, як гру, я тебе по дну,
я тебе замість кисню...]
...Та струмить уздовж хребта,
що потрібна тобі не та.

2014

несподівано знаю - птахи не літають навспак
несподівано бачу - порожня ріка без води
і порогом стає мертвий дім на імення літак
і з орбіти зникають не люблені нами світи

нам іти треба йти у ріку крізь ріку до ріки
наші ноги і руки і очі лягли у намул
пелену піднебесся гойдають голодні круки
та ми певне живі бо не знаємо хто Вельзевул

аж до болю живі - ув одежі прохромлених днів
гінно жили пульсують пульсують пульсують до скронь
несподівано знаю - ми ріки отих берегів
що зростають ростуть з наших сильних і теплих долонь

На трамвайній зупинці стояв чоловік в пальті.
Він дивився крізь час і мені видававсь знайомим.
Намагався згадати обличчя людей… не ті.
Чоловік одвернувся. Я не пішов додому.

Я стояв біля траси. Поряд шипіння авт.
Гомінке вороття безупинно і такт безчасся.
Не змовкає місто. Тут не буває втрат.
Рух горизонтом. Все – перехід у масі.

Той чоловік повернув до мене лице.
Я подивився пильно йому у вічі.
Може, це він. Ні, неможливо це.
Той чоловік – це я, та сильніше відчай.

Дивиться – мов крізь час. Кам’яний, німий.
Хоче сказати щось, на лиці ж гримаса.
Біль у очах. І втома, і розпач – мій.
Він – як і я: ми – здичавіла раса.

"А знаєш, почерк у нас однаковий...
І у очах зелених твоїх бачу своє відображення!..
А що це було? - Тільки руками
розводжу...
Серце замовкло, а розум не визнає!..

Я молюся про тебе... Вже,
мабуть, дістала Бога:
Чого ще цій поетесі? Хіба їй
замало рим?!
Ми розлетілись - у мене лишивсь твій номер,
Щоб інколи хоч твій голос мене у цій тиші грів...

Мені страшно признатися:
Я к о х а л а..!
Тільки тс-с-с... читай тише,
Моє Щастя заснуло й сопе у спину..." -

Ти торкаєш мого волосся...
Твої жарти, розмова... - Мало!!!

В мене син... І він зветься, як ти, .........!

2014

Згасає життя
за похиленим плотом,
в незрячих віконних зіницях.
А містові байдуже,
що там чи хто там
забутій хатині
ще сниться.

Вже й сад –
наче привид,
а в ньому вітрище
Лякає ворон
сухостоєм.
І тулиться сонях
деревам до тріщин
Шорсткою
своєю щокою.

Зітхають дерева –
ну як воно буде?
Зима,
завірюха,
хуртеча…
…Та якось
до двору
насходились люди –
Аж хата
зіщулила
плечі…

Загупали молоти
в білені стіни,
Натужно
завили мотори, –
І знесли усе.
Навіть
пам’ять
нетлінна
Димами
здіймалася
вгору.

Те вогнище
пахло
рум’янком,
а може,
освяченим зіллям
чи маком, –
І згасло.
А поряд
Стояв
перехожий.
І
Плакав.
08.11.2014

Удвох за місто викотили літо,
а втім не все відчули золотим.
У кучерях її найтонше світло
впіймав гуляка
і жонглює ним.

Зрадливий поруч – знала і терпіла,
захмарний, хоч за бороду хапай.
Коли красу втрачала, очманілий
ще й ревнував
до кожного стовпа.

О ні, божився, постарався інший,
бо не цуралась містом – голяком.
В колисці золотій
з’являлись вірші –
хіба від нього – личка васильком?

Хіба прозорі, як і він,
у леті,
емоцій їхніх перші пелюстки?
Картав обраницю,
і недопиті
лилися чвари з помахом руки

Таке життя – від шалу до палітри,
на кожного художник є і гід.
Портрет сімейний
осені та вітру –
в музей небесний.
Золото услід...

2014р.
Художник Володимир Федорчук - "Туман". Полотно-олія.

То вже потім тут іржали коні,
Ворог чув зі стін могутнє – Вмри!
А спочатку – репались долоні,
Підіймали мури догори.

Щоб твердиня виросла на скалах,
Не один тут положив живіт!
Тут плелась історія кривава,
І з бійниць дивилася на світ.

Тут колись пролилось вдосталь крові –
Смотрич за віки не обмілів…
Ті грубезні стіни триметрові
Пам’ятають різних ворогів.

Хижі, косоокі, кровожерні
Бились в мури хвилі диких лав.
Та ревли згори гарматні жерла,
І лилáсь смола, запáл палав.

До загину боротьба заядла :
Тут стояли всі – і чернь, і знать!
Ще донині в тілах мурів ядра,
Що ночами ниють і болять.

Ті звитяжці так багато вміли –
Без гучних і галасливих слів
Жали збіжжя, і кували стріли,
Дóньок тут ростили і синів.

… Їхнє небо нині нам належить –
Тут за це кістьми лягала рать…
Свідки тих часів звитяжних – вежі,
Ще у снах воюють… і мовчать…


8.11.2014

з"їжені пошепки вошами
мама казали: - зима…
ще пам"ятаю… "зможемо…
тільки у серці… ой, мам…"
і забиралися вечором
в небо… за кілька секунд
нас із сестричкою четверо
з котиком важили пуд…
під простирадлом ліхтарики...
з по перечитаним скрізь
пересувалися парами
ми рівноважили вісь…
попри сп"янілі від ризику
осінь і свіжа зима…
ось приручити б нам блискавку -
як на це дивитесь, мам???
2014.

Золото це - зурочене.
Золоту цьому не вір -
це в передзимному почині
гаснуть ліси горові.

Це прикінцеві ігрища
ноти вогню на гіллі.
Тінню старечою вирушив
день у хмаристу бурлінь.

хто цю негоду випустив?-
осінню вистогнав біль?
тихнуть кущі смолоскиписті...
смоги од крові рябі.

Сонце - як вовча ягода.
Жухне кайма часова.
вОйну, що вітер вигойдав-
чорна звістує сова.

***
А ми з тобою – дві душі,
замріяне у сни кохання…
Повір мені чи все лиши,
від надвечір’я і до рання.

І дай для відповіді знак,
бо я не знаю, що робити…
Світає день, темніє парк,
промінням розповитий…


***
Нездійсненного мрія давня –
Розбудити тебе цілунком
І, солодкої ночі, в травні,
Напоїти жагучим трунком…

Воєдино сплести долоні,
Щоб до ранку не розплітати…
Щоб душею не охолонуть,
Як у приймах чужої хати…


***
Недовго лишилось, кілька годин
тобі, що прилинеш птахою.
У тістечках знову – духмяний кмин
і пахне в кімнаті кавою…

Запалена свічка, бокал з вином,
душа до небес розкрилена…
Метелики й дощ гойдають вікно
Крильми, вітрами й вітрилами…


***
Не сповідалась. Грішною знов пішла,
Зачинила для тебе двері.
І розбився об стіни небесний шквал,
Заощаджуючи на нервах.

Знову віри тобі не має ні як:
Ти потратив усе до нігтя.
Знову стежка зміїста веде на шлях,
І облизує вітер лікті…

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Танець оголеного полум’я
У темному вікні.
На «ти» із долею,
День при дні
Сумбурні вітри
Пишуть листопадові мемуари.
Осінь, що не говори!
Неспокійна, мені до пари.
Вирізьблені тіні дерев
Блукають у шоколадній імлі.
До-ре…
Мі…
Уривчасті награвання ночі
На зоряній арфі.
Крізь «не хочу» –
Упевнені, жваві
Цокання секундної стрілки.
Час – митар,
Що мандрує хтозна звідки.
Його не зупинити…

– Так, вірний мій слуго,
наш ворог – сильний.
Питаєш: як нам бути?
Не боятись!
Об стіни
б’ється регіт замогильний…
Але дарма втішається
триклятий.
Наш ворог – Звір.
Натура в нього підла.
Та з нами – Бог.
Дивись!
Будь справді зрячим:
Небесне військо…
Легіони Світла…

– Я бачу їх, мій пане!
Я їх бачу!!!

2014

Життя людське – екзамен на дозрілість.
Знання і вибір визначають стаж.
Дух - у душі. Душа живе у тілі,
Неначе в гримі - сцени персонаж.

Написаний сценарій наших ролей,
Але і в мене – серце й голова.
Коли підкосить волю справжнім болем,
То що мені – призначені слова?

Відходжу геть далеко від сюжету,
Щоби нарешті замовчав суфлер!
Якщо на сцені – вводжу піруети.
Та поряд – яма, а внизу – партер.

І незручну усе ж – приймаю! – ролю,
Щоб повести на сміх себе, на глум.
Немає болю тут, на сцені долі,
Є тільки зрідка ностальгійний сум.

Все ж визнаю – хоч не свою – провину.
Прощаю все, і явну зраду теж.
Я тут за роллю, - може, і загину –
Нема обмежень і немає меж.

І буду цілувати не з любові,
Кричати, бігти, плакати дарма.
Мов чужака питати свого: хто ви?
Чи інших слів у мене вже нема?

Я маю волю. І глядач незримий:
Шатро прожекторів укрило все.
Хоч біль мій сильний, та слова терпимі.
Я граю так, як хоче Режисер.
15.09.07.

Листопад. Голе гілля. В тумани
осінь млиста маскує лице.
І виносить вологі догани,
колихає в саду деревце.

Ледве чутно довкола ступає
і малює на вікнах росу,
в сіре олово даль одягає,
нівелює колишню красу.

Хоч людська одинокість – не диво,
і в погоди є біль самоти.
Пише осінь зажурене чтиво,
епілоги ховає у сни.

06.11.2014

Болить ріка і заболіло небо,
Дощами з хмар течуть мої жалі.
То, може, по життю мені так треба -
Злетіти вгору, впасти до землі.

Загоївши свої синці і рани,
Від сліз у зморшках залишити сіль,
Тужити за минулим і коханим,
Та в небесах нечутний крик і біль.

Тепер без нього повернулось боком
Моє життя від завданих образ.
І з кожним днем і з кожним старшим роком
Густішають рядки солоних фраз.
26.12.13

Цю осінь ти збери у жменьку,
сховай від зимної роси,
і, мов пташину ту маленьку,
зігрій, крізь холод понеси.

І хай вона тобі пульсує
кардіограмами стрічань.
А що болить, хай стане всує
і заповіддю «Не порань!»

(7 листопада 2014)

Спішу до Лисої гори,
Додому йду, в свою Голгофу.
Замерзлі клени у дворі
Крильми зерняток пишуть строфи.

Уже на білому снігу
Зими поезія - у вірші.
І я кладу життя жагу,
На паперовий сніг скоріше.
20.01.14