Відпустити тебе залишається
Ну не бути нам разом з тобою ,
Наші долі ,звичайно, сплітаються,
Просто більше не між собою.

Я напевно колись призвичаюся
Голос твій такий рідний не чути .
Ти у пам’яті моїй зостанешся,
Чужий, але ще не забутий….

2013

Нехай моя сльоза впаде остання,
Хай замовчать промовисті дощі.
Ятрить імлу сполохане прощання
І снять у небі зорі-шукачі.

Поник ставок у спокої жалобнім,
На п’яльця мрій натягнуті стежки.
Усенький світ оторопів немовби,
Ввібравши в себе щастя нетривке.

На чорному галуззі- срібні ризи,
Пісні дари зимового гінця.
Хуртечу-панну білу і капризну
Веде сьогодні грудень до вінця.

І хай сльоза ще з осені, остання –
Давно застигла в повенях рябих.
Вже край дороги білими снігами
Лапата мрія сіла на горби.

Темно-звездною шалью легла
На кибитку цыганскую ночь...
Твой костер догорел дотла.
Так гони грусть-кручину прочь!..

Оседлай своего коня,
И в зовущую даль улети.
Может там ты найдешь меня...
Может там мне тебя найти...

Я с коня сойти помогу,
И любви угасший костер
Разгорится на темном лугу
Под гитарный звон-перебор.

Дукачей серебром звеня,
Ты нагая танец ночной
В бликах яростного огня
Словно акт, соверши со мной!..

Нам поникшие травы лугА
Расстелили под этот акт...
Так иди же ко мне нагА,
Перебору гитары в такт!..

Мрачным странником утро-раздор
Уведет тебя, разлучит...
На лугу догорит наш костер,
И гитары звон дозвенит...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120110177

Що не кажіть мені – люблю я іменини,
коли і на столі ще є усе – дай, Бог,
і за столом уже немає ні хвилини,
аби не пролунав цікавий монолог.

А особлива дань і шана круглій даті,
коли летить душа на ювілейний зліт
одної із нових осінніх кандидатів,
якій далеко ще до бозна скільки літ.

Стріляє тамада, летить у стелю корок,
і ллється, як вода, горілка і вино.
А нам уже давно, що майже сто, що сорок,
і пити «за любов» прийдеться все одно.

За ту, з якою всім то солодко, то гірко,
коли «завжди готов», як перший алконавт
сказати на «блатном, – поехали!» За Жінку!
За даму всіх сердець і всі – на брудершафт.

Якщо таке життя, то хай не на останні
ще додається шарм і щастя кожен рік,
аби у ці літа не помічали вік
пани тверезі ще, і пані ще не п’яні,
а головне – один достойний чоловік.

І кожен скаже тост, і більшість для почину
розкаже їй одній нечувані слова.
На те і ювілей, щоб хоч один мужчина,
тримаючи бокал, качав свої права.

Захоче, вип’є сам, захоче – заспіває,
Ну от, наприклад, я. Захочу – скажу теж,
як буду «під шафе», – я так тебе …чекаю.
Бо кінчаться права, то де її знайдеш?

Вона сьогодні тут, а завтра – на Канарах
гуляє посеред піщаної коси,
і з юним шансоньє співає під гітару
про долю а ля-фем російської попси.

А я і сказану, – поїдемо на дачу,
запалимо огонь, спечемо шашлики...
А ти і сказанеш, що ми ще не ледачі –
копати бур’яни, садити буряки.

Наваримо вівса, наллємо по стакану
і хлопнемо за мир і Рашу у Криму,
і буде нам обом «усё по барабану».
Пошлемо їх усіх у сауну і в баню,
аби не тільки ми учаділи в диму.

Згадаємо всує Залманова і Ніші,
забудемо, що Кнейп не сповідав нас, блін.
і весь інтерферон засвоїмо раніше,
ніж сонний організм живицю й меланін*.

Забудемо усі моря, і гори, й лижі,
поліземо на піч… А там такий готель!
І що нам до тоґо́, що сніг іде в Парижі
і сам Марсо Марсель не їде в Буковель?

І поки стукне сто, ти будеш бабця класна,
як еталон для дам, а то і для не дам.
На те й «запретний плод», аби усім – вігвам!

І Єва у раю сказала б, – я согласна!
аби знайшовся сам хоч на хвилинку, власний,
або хоч на часок нічійненький Адам.

То й п’ємо «на коня» не крапленої масті,
за Даму, і Туза, і за бубнове щастя,
яке тікає геть од мене навпрошки.

За киселі, й компот, і за холодне пиво,
за платонічний секс, і за гаряче диво –
останні, нарозхват, із сиром пиріжки.

                              11.2014

Оскаженілому режиму
потрібна йолка на крові.
І хижий птах з донецька й криму
студентів бив по голові.

Лунали лайка, мат, погрози -
все, як сплановано в кремлі -
лилися знову кров і сльози
на цій знедоленій землі.

Побоїще-спектакль звірячий
мав трохи гайку закрутить.
Прорахувались пси чортячі.
Народ такого не простить!


------------------------------

написано рівно рік тому - 30.11.13

Яка ж то мука вдалині!
Душа – спасенна…
Не знаю сам, за що мені
це одкровення.

Віків кривава круговерть…
З Небес Насіння:
святе народження… і смерть…
і Воскресіння…

Старозавітна темнота…
І сяйво Зірки…
Щоб осягнути чин Христа,
нема ще мірки…

Доби майбутньої сувій
перемотаю…
Я все це бачив. Підпис мій –
пророк Ісая.

2014

Прокинулась. Де у душі вогонь?
Немає: пусто, холодно і тихо.
Підкралося до мене звідкись Лихо,
а я і не помітила його.

Воно украло щастя бути разом.
У яблуні замерзло зелен-листя.
Як жити? У душі, у порожнистій
вже оселились болі і образи...

А чи була коханою, співучою?
Безкрая вись без тебе не цікава.
У долі я нічого не чекаю.
Як жити далі? Запитання мучає!

2014

Той білий кіт був диким, як і ти,
Та він себе дозволив приручити.
Бо знаєш, як то боляче – іти, –
Коли насправді хочеться лишитись!.. –
І мати тільки вірші й самоту,
Гарячі сльози і холодне небо,
І безнадійно заздрити коту –
За те,
що він
сьогодні біля тебе.
01.12.2014

Совість в людини, має бути чиста,
Проте, не так як "чиста" пустота.
Вона повина бути золотиста,
Не заплямована й цілком проста.

Нам до життя, інструкцій, не додали,
Бо з ними ми були б уже не ті.
Що є погано, ми би зроду знали,
Але не зустрічали б у житті.

Здається, ідеально все було б,
Не знаєш болю- значить не завдаш...
Та вижити так людство не могло б,
Бо зник би весь душевний досвід наш.

Лише як крапля смутку в душі є,
І сумніви, і біль, і горя муки,
Ми починаєм цінувать своє,
І розуміти прикрості розлуки.

Твій біль-породжує твою любов,
Лише пізнавши горе, зрозумієш,
Як стигне в жилах твоя тепла кров,
Коли людину так згубити вмієш.

От так і совість, буде золота,
Коли ти вже спіткнувся об пороги,
І зрозумів, що це тропа не та,
Але вже стер об неї свої ноги.

Лише коли у серці й на душі,
Одним мотивом, тихо щось заграє,
І вирве з інших, всі твої ножі,
Ти зрозумієш- совість так співає.

Тому не бійся падати в житті,
Бо тільки так, навчишся підніматись.
Згадай, що всі, оті, земні святі,
Були за крок, щоб Сатані віддатись.

05/01/14

Зелений сон брунатного листка
в передзимовій тиші передгір’я…
Дріма ріка, холодна і в’язка,
поміж галактик кам’яних сузір’їв.

М’яка отава вилягла в мороз,
ранковим інеєм - ні сліду, ані звуку -
іде зима нечутно… Вже ось-ось -
з припону спустить хугу-завірюху,

із пагілля зірве отой листок,
ріку загатить чорним буреломом…
Та раптом вловить комина димок,
заскавулить і вляжеться за домом…

Веселощів насипле дітворі,
закоханим – сніжинок до цілунків…
Дванадцять страв зготують матері
опісля Миколаєвих дарунків.

Покотиться ізнову Коляда
дітвацьким гомоном від хати і до хати,
а там – ріку розбудять на Йордан
Небесним Духом, принесуть освяти

у кожен закуток оселі повен дзбан...
І до весни – діткнутися рукою…
Зелений сон брунатного листка
нуртує в тиші брунькою новою…

01.12.2014

Ото він – Аріон
еллінський Карузо
концертмейстер античного світу
дорогий як намисто
або краще як сузір’я
співа
хвилям морським і купцям шовку
тиранам і погоничам мулів
а продавці перепічок із цибулею
вперше хиблять в рахунках не на свою користь

про що співа Аріон
про те докладно не знає ніхто
найважливіш що повертає гармонію світові
лагідно море колише землю
в тіні одного гекзаметра лежать
вовк та олень яструб і голуб
а немовлятко засинає на гриві лева
як у колисці
погляньте як звірята всміхаються
білими квітами живиться люд
і все так гарно
як на початку світу було

це він –Аріон
дорогоцінний і велекратний
винуватець запаморочення
стоїть у віхолі образів
вісім пальців має як октава
й співає

а як з голубіні на заході
снуються шматочки шафрана
що означає наближення ночі
Аріон лагідним порухом голови
прощається
з погоничами мулів і тиранами
крамарями й філософами
і сідає в порту на спину
прирученого дельфіна
- до побачення –
Який же гарний Аріон
- кажуть дівчата –
- як випливає в море
сам
з вінком видноколів на голові


Arijon
________________________________________


Oto on - Arijon -
helleński Caruso
koncertmistrz antycznego świata
drogocenny jak naszyjnik
albo lepiej jak konstelacja
śpiewa
bałwanom morskim i kupcom bławatnym
tyranom i poganiaczom mułów
tyranom czernieją na głowach korony
a sprzedawcy placków z cebulą
po raz pierwszy mylą się w rachubach na swoją niekorzyść

o czym śpiewa Arijon
tego dokładnie nikt nie wie
najważniejsze jest to że przywraca światu harmonię
morze kołysze łagodnie ziemię
ogień rozmawia z wodą bez nienawiści
w cieniu jednego heksametru leżą
wilk i łania jastrząb i gołąb
a dziecko usypia na grzywie lwa
jak w kołysce

patrzcie jak uśmiechają się zwierzęta
ludzie żywią się białymi kwiatami
i wszystko jest tak dobrze
jak było na początku

to on - Arijon
drogocenny i wielokrotny
sprawca zawrotów głowy stoi
w zamieci obrazów ma osiem
palców jak oktawa
i śpiewa

Aż kiedy z błękitu na zachodzie
wysnuwają się świetliste niteczki szafranu
co oznacza zbliżającą się noc
Arijon uprzejmym ruchem głowy
żegna
poganiaczy mułów i tyranów
sklepikarzy i filozofów
i wsiada w porcie na grzbiet
oswojonego delfina

- do widzenia -

jakże jest piękny Arijon
- mówią dziewczęta -
kiedy wypływa na morze
sam
z wieńcem widnokręgów na głowie

Ми заблудились в соціальних мережах ,
А наші почуття в цитатах потонули,
Ми перетворили життя в комп’ютерний жах,
А про справжнє спілкування практично забули…

Ми проводимо в і-неті такі цінні хвилини життя,
Які могли б проводити з кимось разом .
Наша щирість зникла в процесі буття,
Ми її потопили в афоризмах і фразах…..

Наші друзі тепер – це лише піктограми ,
Щиру посмішку зараз міняєм на смайли ,
Наші життя – це банальні програми
В які ми завантажуєм нові і нові файли….

Ми обмінюємся тут банальними фразами,
Ми мріємо ночами про щире кохання…
Помиляємося в людях раз за разом
ІЛЮЗІЯ СПІЛКУВАННЯ …….

Знов квиління пташине
в сіре марево лине,
знов холодні замети.
Весно, веснонько, де ти?
Повертайся невдовзі,
доки я ще в дорозі,
доки я вмію ждати.
Весно, веснонько, де ти?
Доторкнися, о весно,
хай тобою воскресну,
хай покину суєти.
Весно, веснонько, де ти?

(1 грудня 2014)

під шелех тиші, шарудіння снів
осінній день морозцем заяснів
останні яблука засяяли слюдою
набрякло небо темною водою
стримить стерня рудою бородою
складає вітер завтрашні пісні
і тулиться байдужа нетутешність
до спини лісу вигнутої в біль…
посходилися душі звідусіль
і зазирають у свою прийдешність…

Серце й Сонце: синоніми мабуть,
Однаково гріють і світять так само,
Єдине, – що Сонця не можна звабить,
Звабити ж серце можна піснями.

Зваблене серце, мабуть, тепліше,
Ніж тисячі Сонць, і світить краще,
Ллються із нього і кров, і вірші
Без запитань і пояснень – навіщо?..

Просто тому, що не шкода крові,
А, як віршів не писати,
Розірветься Серце, як зорі зверхнові
І все-таки...буде кохати!!!

Ераст Іваніцький,

Снежных вихрей круженье...
Ночь, как день, так светло...
Зимних грез наважденье...
Замело... Замело...

Эти зимние грезы-
Словно песни любви...
В белой шапке березы
Эротичный извив...

Небо сеет снегами
Радость новых надежд.
Вот они, под ногами,
В дреме сомкнутых вежд...

Наклонись, и подарок
Подними, подними!
Словно елочный шарик
Радость в сердце прими!

Эта зимняя вьюга-
До чего хороша!
Подойди же, подруга!
Поцелуй, чуть дыша!..

Это зимняя сказка...
Нас сегодня найдет
Вера, нежность и ласка...
Впереди- Новый год!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114113011979

Хризантемна, мамо, осінь.
До осоння - пелюстками.
Знаю: серце сонця просить.
Знаю: зимінь йде стежками.

День який! То літо, мамо,
Наше, "бабине", для втіхи.
Розпогодився гілками
і горіх,
кладе горіхи.

Жук малий бреде в долонях,
взявши крила наопашки.
День який солодкий, мамо!

Чом же пелюстково, важко?

напрасую трусам плісе
і просохне щонічна злива
я й тобі дозволяю все
німфоманко моя спесива

нагромадити купи слів
і втекти як було щоразу
не почувши мій ніжний спів
я рвонувся до перелазу

наздогнавши тебе чи тінь
я прилину грудьми і тазом
не вагайся і ти прилинь
відчуття подаруй екстазні

заважають плісе й гофре
у кущах на рояль скидаймо
забуваймо про все старе
відпускаймо етичні гальма

напрасую трусам плісе
хай за шибкою ніч і злива
шансоньє оспіває все
німфоманко моя спесива

я прощаю тобі усе
ще побачимось у ю-тубі
доторкнись до мого плісе
і розгладяться зморшки грубі

30-11-14

Синє небо синій сніг
Сумно сипле на поріг.
В синім небі – сині зорі,
Сині хвилі – в синім морі.
Сняться птахам сині сни.
Сині очі у весни.
Синьо всюди навсібіч.
Синьоока стала ніч.
Синій сад і синя школа.
Синя хата й синє поле.
…Все сьогодні синє-синє
Олівцем малюю синім.

5–29 листопада 2014 р.

через місто проходить рубіж
поміж смертю й життям - безкінечність
кілька крапель розлито на Вірш
не біда що із глини… є глечик
наповняється не молоком
чорна смуга на тім пасовиську
і земля що випльовує тромб
якщо вухом на штик… аж по риску
на поверхні замучені й злі
кілька рим і буде достатьно
щоб вивчали дорослі й малі
найстрашнішу в історії - "Братня"
30.11. 2014.

Черепаха через яр
Поспішала на базар.
На собі везла товар –
Чашки дві і самовар.

Бідолаха поспішала
Так, що й ніч її застала.

29 листопада 2014 р.

обійми мене, обійми
запитально, що буде далі?
розцілуй, до грудей тули
через вулицю перед раєм

обійми, і жіночий стан
океанним буде припливом
обійми мене і нехай
усміхаються ангели мило

обійми, і тонка вуаль
іспаде із лиця моментно,
заясіється брама в рай
перламутровим флюорисцентом

у чеканні трамваю зими
у обіймах прощальних ми
2014

Кохання всього лиш мить...
А спробуй за мить встромить!

2014

Не боли мене, світе, не печи мене кров’ю
Обривається відчай над годиною злою.
Тихо схлипує вітер, небо знітилось гірко.
Шини, кулі, коктейлі, чорна, в сажі, бруківка.

І кружляє, як привид, сивий птах над угаром.
Недарма народились і вмирали недаром
І пішли у безсмертя, охрестилися небом.
Опадають зірниці так нестерпно-миттєво…

Де відради шукати сивій матері нині?..
Завмирає сльозою заметіль на калині.
І горить у минуле непогашена свічка.
Не печи мене кров’ю, не боли мене, світе…

Недопите моє глясе,
В шибку стукає ніч і злива,
Я тобі дозволяю все,
Молода ти моя, красива.

Нагромадила купу слів
І у двері пішла відразу.
Я прощати завжди умів,
У собі не ношу образи.

Наздогнавши твій силует,
У дощі притулився станом,
Ну а потім ми тет-а-тет,
Ніби вперше чи у востаннє -

Поскидали плащі на стіл,
Заважає білизна в ліжку,
Буде шал, буде танець тіл
І по спині - нова доріжка.

Недопите моє глясе,
В шибку стукає ніч і злива,
Я тобі дозволяю все,
Молода ти моя, красива.

Я прощаю тобі усе -
Ще орел, але в сивім пір"ї -
Недопиту в кафе глясе,
Нігтів слід по душі і шкірі.

7509 р. (Від Трипілля) (2011)

Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік,
а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
у тротуарів явно її відтінки,
а далі – дерева як руки, відлучені від готівки.

Небо без птахів ратує за угоду
з лицарем слів типу "прости", "не буду",
буцім усюдисущі сплески сумлінь і моди
на темно-сіре стосуються до погоди.

Все стане краще, коли попосіє мжичка,
бо по тому ані промінчика, ні словечка,
хіба які очі заздрі, – нудьгою, коли не журом
сп’янілі, – рубцям душевним і вишуканим тортурам.

Мите тремка, тривай бо, коли завмирає риба
в озерах, коли дістає природа зі гардероба,
зітхаючи, м’яту річ, зовучи свідком
трачене міллю місце з латками вікон.


1995

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…

Ти вродлива. Цікава. Замріяна пані.
Ти обраниця долі. Щаслива в коханні...
Буде все. Забаганки бажай будь-якої.
Та є ТА, що прямує завжди за тобою.

Де не будеш- завжди оглядатися... Знаєш...
Не запитуй про те, на що права не маєш
Ти у долі. У смертнім зійтися двобої
Тій із тою, що ходить завжди за тобою.

Це- двійниця. У неї заплющені очі.
Та тебе вона бачить крізь темряву ночі.
Невдоволена всім, що ти маєш... Такої...
І сміється. І плаче вона над тобою.

Ти не житимеш, як задоволені люди.
І ніколи собою ти сита не будеш.
Ти угоди з собою в собі не знайдеш.
Ситість долею- фах недалеких людей.

Бо ВОНА жити так як усі, не захоче.
Ти від себе тікаєш у темряву ночі.
Це не втрата. Це- дар, незбагненний сповна,
Бо завжди за тобою слідкує ВОНА.

Тож така як усі, поетесі не бути.
У банальність кайданів себе не закути.
Перед НЕЮ неспинно зніму... капелюх...
Ти- відмінна. За це я ТЕБЕ і люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112910849

скрипкові сльози на лжеложе
скрапають в озеро жалю
повни його, далебі гірше
нема куди, ну, сміливіше
цитуй впечаленого Ніцше
декламаційно свої вірші
читай юнкому скрипалю

грязьово-селеві потьоки
цівками жури із очей
диви в обидва, ненароком,
невірних в бік півтора кроки
зірветься голос наджорстокий,
розіб'ється, і піде в склоки
крихка надмір віолончель

в даблфутлярі копійчина,
на фейсі - прагнення мети,
смичок ізмастить каніфолем
залиже струнам ранеболі
зіграє рівних три тріолі,
й у кварто- квінтовому колі
зійдуться - він, вона і ти.

кінець

Пам’ятаєш? Ішли споришами,
Оксамитовим пилом стежин.
І куди ми отак поспішали?
Легковажно тоді залишали
Берег Щастя, що в світі один…

2014

Іване, Ви ще тільки почали.
Але серйозно ще ніхто не слухав,
коли усі од сміху полягли...
І у жінок Ви слави досягли,
що кожна закохається по вуха.

А що удієш? Тільки опиши
якусь пригоду на якійсь копиці –
Іван уже сміється від душі,
і з ним – усі путящі молодиці.

Тому – дерзайте. І настане час,
коли ще усміхнеться і кар’єра,
і на Парнасі упізнають Вас
усі літературні дипкур’єри.

А далі – слава, Спілка, гонорар,
нові пісні про Україну-неньку.
І звісно, – за такий репертуар
Вас висунуть на премію Шевченка.

А далі що? А далі – ясна річ:
Париж, богема, Швеція і – Нобель.
І в першому із безлічі сторіч
у Рашії утремо єйний шнобель.

Ударимо, як Бендер ударяв
пробігом по дорогах бездоріжжя
аж до Кремля із нашого Міжгір’я.

Аби у того, хто нас обікрав
і у Криму себе завоював,
по всій планеті полетіло пір’я.


                              29.11.2014

Поволі йде зима,
морозним вітром дише,
затоплює свої останні береги,
і зріє навкруги, і застигає тиша,
і губляться слова
в кадильницях юги…

Зігрій мені вуста,
бо ще спитає літо
за тишу, за югу, і чи зуміли ми
утримати тепло
і назавжди втопити
холодну самоту у повені зими…

А ми могли би разом постаріти ,
Напевно весело б життя пройшло,
Могли б по парку вечором ходити ,
Сміятися , радіти …всім на зло.
І наші дітки з нами б виростали ,
І радість нам приносили б завжди .
Та мрії ці мої розтанули …
Прошу за це мене прости.

А ми б сміялись шумно і нестримно ,
Ти малював би на мені свої малюнки ,
Мені б ніколи не бувало зимно
В твоїх обіймах, твоїх поцілунках…
А я б ходила в твоїй майці по кімнаті ,
Ти знаєш як вона мені пасує ,
Шкода , що цьому всьому вже не статись
І інша тебе скоро поцілує…

А ми змогли б усе що так хотіли ,
І новий рік і всі ті інші плани
І не було б у нас проблем великих ,
Прожили б без брехні і без обману ,
Ми б засинали разом й прокидались
Ми б не давали один одному заснути ,
Ти б обнімав мене щораз спросоння ….
Так жаль , що цьому не відбутись …

Шкода , безмірно жаль що почуття вмирають.
І що між нами величезна прірва ,
Про те , що відчував до мене , не згадаєш ,
І це , напевно, дуже вірно…
Шкода , що я ніколи так не вміла ,
Забутись , не згадати це моє бажання
Так жаль що ДОЛЯ НАС УБИЛА,
Цілую ніжно на прощання…..

2013

Пісня «Ватника»
(сповідально-затяжна)

Не сепарат і не зрадник вам я,
Просто у мене дурна голова.
Не знаю де Лондон і де та Москва,
Я в школі навчився лише «два до два».

Я ледве умію зв’язати слова.
Про честь ані слухом, ні духом не зна.
Я міні Хуйло, всім качаю права,
Хоч й замість мізкі́в лиш вата одна.

Блааа-блааа-блаж. На херу Крим-наш.
Дооон-дооон, дін-дон. Укри єб..ть Лугандон.

У мене лишень то і мрія проста,
Знайти горіляки й ще трохи бабла.
Мій світ – матюки і брехня про Христа,
Я нéлюд «по жизні», а не відо зла.

Продати я здатен усе запростá
Вітчизну і матір (не раз і не два).
Нена́виджу все я, і се́ла й міста,
Були би жратва, п’яні шмари й братва.

Блааа-блааа-блаж. На херу Крим-наш.
Дооон-дооон, дін-дон. Укри єб..ть Лугандон.

А може подамся в політику я,
Десь щось відіжму, набарижу сповна́,
Підлижу, промовлю, включу́ холуя
І стану кермом у якогось човна.

Я просто істота з морального дна,
Неначе пороблений був із лайна.
Чи я бізнесюк, чи статист, чи шпана
Не так вже й важливо. Подохну – й нема.

Блааа-блааа-блаж. На херу Крим-наш.
Дооон-дооон, дін-дон. Укри єб..ть Лугандон.

Павло Гай-Нижник
29 листопада 2014 р.

І прийшов Сатана до Бога.
І спитав у лукавця Господь:

– Бачив? Праведника такого
ще не знала земля.
Шкодь-не шкодь –
у молитві, у праці щоденній
віддаляється Йов од зла.

– Не ТОБОЮ він благословенний?
САМ діткнувся його чола!
Дав багатства і щастя премного.
А хоч що забери – далебі,
пригадаєш мою засторогу –
не подякує Йов тобі.

– Можеш слати на нього напасті,
спокушати (на те ти Змій) –
віру Йова згубити не вдасться.
Тож і душу чіпати не смій!

– Ну, то згода! Ловлю на Слові…
Тільки, знаєш... захмар лице.
Я швиденько!
(Не бійся, Йове,
Бог поверне тобі усе).

2014

Бог послал и все ушло
выпивка закуска
между делом помеж слов
больно не по-русски…

ни тебе ни драк ни слез
ни рубахи в клочья
ни по роже пару доз
ни бинтов ни скотча...

и пускай, кто в чем, за стол
вселся не по росту
ни тебе ни за футбол
кто какую соску…

кто когда грешил ( отож…)
в церкви душу прятал
ну нельзя… нельзя о том
молодым ребятам...

ржали пили - лишь бы впрок
голосов под триста
я - в сторонке, весь промок
благо мысли чисты…
28.11. 2014.

Я в Карпати! я в Карпати!!
що з собою, друзі, брати?..
може вітру оберемок
ні, про нього я окремо…
може срібло, сивину...
може жіночку одну...
може снігу візьму я...
може втоми бугая...
може разом Їх по трішки
навпростець… чи може пішки?
о дісталось!
о поперло!
ой спокуснице,
Говерло!..
28.11. 2014.

Ми з тобою вночі, наче діти.
Наче діти, що хочуть зігрітись.
І тіла ми під ковдрою грієм,
І від себе самих шаленієм...

Хай на вулиці морок і холод...
Попід ковдрою тіл наших голих
Не розплести чарівне єднання...
Це тепло провокує кохання,

Що замріяно грається нами...
От свічки узяли з сірниками...
Хай кімнату таємно- мрійливо
Нам освітять вони мерехтливо...

Ти з-під ковдри хутенько зіскочиш,
І зтанцюєш мені серед ночі
У містичному світлі свічному
Еротичний танок невагомий...

А тоді я тебе, прохолодну,
З тіла присмаком трохи солоним,
Увізьму, наче серця надію,
І собою покривши, зігрію.

Хай негода вовчицею виє...
Хай вікно білим пилом засіє...
Нас зуміє кохання зігріти.
Ми щасливі удвох, наче діти...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112810326

в зимóву піч –
сухий епістолярій…
архіви спалені безжалісно, безкарно…
моє стотисячне зачовгане повторення
переосутнена усталена історія
та істерія, та божественна руйнація
не все що відболіло вимовляється
не всі мусони віють у пасати
писати – свої пристрасті спасати…
не тане у руці твоя крижина
не гине на губах… туди біжімо
де будемо по-різному мовчати
під скавуління вітру-потерчати…

Чуєш, мій сину,
У кожної мами більше, ніж одне серце.
Твоє, ще задовго до того,
Як ти з’явився на світ,
Билося всередині мого тіла.
Я чую стукіт твого серця навіть зараз,
Коли його намагаються заглушити
Кулеметні черги і залповий вогонь.
І я щодня молюся, щоб Господь
Не попустив відібрати у мене і у світу
Цей найкращий звук.
Нехай твоє серце б’ється,
Залишайся живим.

Чуєш, коханий,
У мене тепер два серця,
Моє - і нашого малюка…
Кажуть, у малого воно забилося
Вже на п'ятому тижні,
А оце на УЗІ я вже й сама побачила.
Як воно швиденько тріпоче.
Знаєш, кажуть молитва – у серці.
Тоді у тебе тепер
Подвійна порція «за здоров'я».
Ми чекаємо на тебе удвох,
І коли надворі вже темно,
Але не спиться
Ми удвох слухаємо темряву,
І просимо Небеса:
Нехай твоє серце б'ється,
Залишайся живим.

Чуєш, тату,
Пам’ятаєш, як ти вчив мене
Рахувати пульс?
Я взнала тоді, що моє серце
Б'ється частіше ніж твоє.
А коли ти обіймав мене,
Я чула у твоїх грудях
«тук-тук, тук-тук»
Так рівно і сильно…
Я сьогодні увечері просила Бога,
Щоб війна закінчилася,
Я дуже скучила за тобою, тату.
Нехай твоє серце б'ється,
Залишайся живим.

Я так люблю, як пахнуть свіжі вірші
Від яблук в монастирському саду,
Від злив ясних, що здалеку ідуть,
Від зорь чужих, за наші втричі більших,

Від слів отих, залежаних на споді,
Які з душею разом відривать...
Та з ран ростуть нові, немов трава,
Мені й самій поінколи на подив.

...Від полум'я і терпкості камінь,
Загуслих снів, здорожених та дійшлих...
Я ж теж колись з душі чиєїсь вийшла,
Щоб торувать шляхи свої самій.

Ми шукаємо близьких у натовпі чужих ,
Не знаходимо і страждаємо ,
Мільйони надій розбиваємо ,
Всеодно не знаходимо їх ….

Ми шукаємо близьких у натовпі чужих ,
У очі похмурі щораз заглядаємо ,
І себе , в результаті , втрачаємо
Всеодно не знаходимо їх ….

Всеодно не знаходимо їх ….
Ми найближчих не помічаємо ,
У ілюзії світ утікаємо ,
Шукаючи близьких у натовпі чужих …..

2012

Де танцмайданчик «Ж а б а» кожен знав і знає –
трохи вниз до річки і вправо у гайок.
Л а б у х і в а н с а м б е л ь вам будь-що заграє,
хочете – «адєсу», хочете – хард-рок.
На с а к с і грав сам Льова
так неймовірно к л ь о в о –
у всіх, хто його слухав, мокріло у паху.
А на гітарі Вова
рвав душу знову й знову,
своїми с о л я к а м и видавлював сльозу.

А кафешку поруч «Поплавком» назвали.
На розлив там пиво, соки і вино.
За р у б л я в бокали там сонце наливали*.
Було це не зараз! Було це давно!
Там юні діви з пляжу
без фарб і макіяжу
в халатиках легеньких. Нема гарніше їх!
Всі юнаки активні,
стрункі, швидкі, спортивні,
і мускули рельєфні ще й кожен мав із них.

Нині в тому місці клуб нічний «Камела».
Там під фонограму скаче м о л о д н я к.
Автогенні спалахи, скрегіт децибелів.
Під блідою шкірою конопля і мак.
Гель, фарба, туш, помада
і пірсінгом бравада.
Усе фірмове з п о н т о м – тату і навіть крем.
Тупа на пиках маска.
Судомна д у п о т р я с к а.
Невже й від цього буде в них ностальгійний щем.
-----------------------------------
Хто не знає:
* – «Сонце в бокалі» – популярний в 70-ті шмурдяк.
Лабух – ресторанний музикант, який окрім основної програми виконує музичні твори різних жанрів на замовлення.
--------------------
Виконує – Ярослав Чорногуз
Запис – Руслан Шевченко
Кліп – Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=kNxzHXIMnME
=====================

Вітер знічев'я
флюгерцем поскрипує.
Не засне ніяк.

(27 листопада 2014)

Веселки, що вчора маніжила досвіток
Нині нема…
Отерпли шляхи на холодному овиді.
Грудень. Зима.
Так ревно гамує сніги незагнуздані
Чорна рілля.
Забутися ледь і віддатися студені
Прагну і я.
Лілейним огнем надчуттєво цілована
Вимрію мить.
Хай щезне з лиця у хурделиці-повені
Все, що болить.
Хай кришаться вщент уготовані долею
Лихо, журба.
Маскуючи суть оберегами кволими
День догорав.

Воскресіння зими, і каштани – безлисті привиди.
Лабіринт онімілого міста збиває з ніг.
Ти із нього мене, мій новітній Мойсею, виведи,
поки виходи зовсім не канули в перший сніг.

Перевтілення душ, і я чую холодне дихання
гострокрилих вітрів – то були голоси трави.
Напинається тиша на крики птахів невидимих,
зіпсувавши останній етап мовчазної гри.

Небо явір на плечі узяв, як міфічний велетень.
На осіннім задвір'ї – посріблена мла, мороз,
і незвичним тайнописом вікон сувої встелені,
а дороги химерні, немов до країни Оз.

Опівнічна пора. Білий пух на деревах селиться,
м'яке хутро для голих березових тіл. Німі
вартові мого спокою, зорі обох Ведмедиць,
як і я, самовидці появи на світ зими.

2014

Писав ім`я піском... Сліпці украли.
Ну що воно для них? Пливла яса.
Ревли слони. Дзуміли бджоли, ралі.
Колібрі край пелюстки зависа...

Ти безіменний, бо не вмів годити.
Пиши ізнов – піску повсюд гора.
І хай куйовдять літери, тандити.
Мереж вогнем! Повзе із гір кора...

Оголення до сутності – тотальне.
Торги – за душі, бивні, сьомгу, німб.
Запруджено пустелі привокзальні.
У поволоці очі тухлих німф.

Пиши-обрамлюй. Нам своє робити.
Косар не чує шемрання трави.
І квітне-колоситься тепле жито.
І сніжні волхви йдуть на крик сови.



* Техніка обробки металу, «металічна текстура деревини»,
використовувалася для оздоблювання мечів у Японії.
Поєднання різних металів у неповторних візерунках.


2014

І шанованим, і не дуже,
Що Верховних сягли висот –
До роботи впрягайся, друже,
Бо не той вже, що був, народ!

І у вас небагато часу,
На розмови про рух вперед.
Більш не вийде “робити касу”,
І “пиляти” щорік бюджет.

Обіцяти і не робити –
Вже нема вороття назад.
Хто наїв черевце і ситий –
Хай відразу здає мандат.

Бо в мандаті тім – небо й колос,
Що зі стягів зійшли немов,
І Небесної Сотні голос,
Іловайська жертовна кров.

Плúве кáча, не має міри…
Нас надія в житті трима…
Вам – останній мандат довіри,
І на помилку прав нема.

Знов мільйони вручили долю –
Ще Майдану гірчать дими…
Непотрібний нам мир в неволі –
На коліна не станем ми!

І служити народу кожен –
Аж до скону, немов святі!
І не дай вам, не дай вам Боже
Вбік звернути з цього путі…


27.11.2014

Листопадно руйнує осінь
Той вечірній останній промінь,
Тиша змінює стоголосся.
Хто залишиться в обороні?

І гілки, мов хребет відкритий.
Чи скує їх жорстоким льодом?
Незахищені лісу діти.
Чи згадає весна їх згодом?

Заніміло усе навколо,
То приспала осіння втома.
Затуманилось видноколо.
Де дорогу знайти до дому?

Там поріг до чужої хати,
Що колись називав своєю.
Чи можливо цей сон здолати?
Чи то правда? Як жити з нею?