1
Аномально чи, може, знаково...
Мов рожеве крило туману,
Розцвіла в листопаді сакура -
Тепла осінь ввела в оману.

За весною, напевно, скучила,
Зустрічати її зібралась,
Чи закохана, чи заручена,
Несподівана, наче радість.

Майорить квіточками-косами,
І вражаюча, і вразлива,-
Ніжний виклик нестримній осені.
Та щаслива ж! Ти ба! Щаслива!!!

Я в ній душу свою побачила
І зажура майнула тінню...
Жінко пізняя, доле втрачена,
Ненадовго твоє цвітіння...

Бо зустрінешся скоро з холодом,
Що розвіє ажурну піну,
І на плечі твої оголені
Сивий смуток зима накине...

Але поки стоїш заквітчана,
Пестиш ніжно похмуре небо,
Серцю бачиться дивна істина:
Помилилися всі, крім тебе...
11.11.2013

2

Весна у листопаді — Божа милість
Для сакури, що вкрита пелюстками.
На ній і листя майже не лишилось,
А цвіту з гілочок не відпускає.

Дивуються і липи, і каштани,
Скидають одіж, осені в догоду.
Вони — природи діточки слухняні,
А ця свою, дивись, диктує моду.

Прибралася, неначе на Великдень,
А вітер люто смикає за віти.
А що, коли й мороз уранці скривдить?
Не час тепер кохати і радіти.

“Не час, не час,”- відлунням генна пам'ять,
“Не час,”- хитають головами збоку,
Але перед любов'ю відступають
Усі віки, часи і пори року...
27.11.2013

3

Із церкви вийшла - сльози по щоках:
Різдвяна сповідь, "вічна пам'ять" мамі...
Прорвало греблю, вирвалась ріка
І змила із душі болючий камінь.

А полум'я, що кілька днів пекло,
Раптово згасло, ніби захлинулось,
Бо поки є добро - безсиле зло,
Чому ж у відчай впасти заманулось?

І Бог, аби потішити мене,
Віконечко відкрив у світ незвичний.
Очам не вірю! Диво неземне -
Розквітла знову сакура у січні.

Вона у листопаді вже цвіла,
І я її, мов долю, оспівала,
Чутливу до найменшого тепла.
О, ніжна, щедра, вперта і зухвала!

... Хтось, може, скаже: серце без жалю,
Та гілочку мережену тендітну
Я віднесла тому, кого люблю.
Хай знає, що любов і взимку квітне!
03.01.2014

4
Вона не скорилася осені,
Щодня розквітала все краще.
Умита морозом, не росами...
А люди казали: “Пропаща...”

Вона і зимі не скорилася
І знову розквітла у січні.
Вражала до болю картина ця,
Зворушлива, непересічна.

Коли я повз неї проходила,
Здавалося: гине, нещасна...
А вчора помітила з подивом,
Що знову квітчається рясно

Красуня весни дочекалася,
За неї боролася вперто -
Не схибила і не зламалася,
Хоч ладна була і померти.

І що тепер скажете, скептики,
Що жити по течії звикли?
Безсилий закон діалектики,
Якщо йому кинути виклик.

Бо, може, у чомусь розумні ми -
Крім розуму - інше важливо:
Хто вірить, відкинувши сумніви,
Здолає усе неможливе.

22.03.2014

НЕВ'ЯНУЧА

Вона стояла боса між вітрів
І куталась у збіжжя поріділе.
Благенький шалик ледве майорів,
Але не грів, не приставав до тіла.

Нарешті впав і він до босих ніг.
Здригнулася і знову посміхнулась.
І хто її від холоду беріг
Серед осінніх посірілих вулиць?

Немов жебрачка, поміж двох церков,
Та не просила - щиро віддавала
Вразливу, та невичерпну любов,
Вона її й безлисту зігрівала.

І, погляду не зводячи з людей,
Не впевнена, що те комусь потрібно,
Вона тулила квіти до грудей
І гріла, хоч сама тремтіла дрібно.

На неї озиралися усі,
І кожен сам собі здавався голим,
Та щось таке було в її красі,
Що радість перемішувало з болем.

20.11.2014

На вістрі порожнечі гусне ніч.
На відстані солодкої ненависті,
Не визнані, загублені, не названі,
Ми пишемо листи у прірву снів.

Як весни осипались листям сліз,
Оркестри наших мрій звучали порізно.
Заморені, журбою заговорені,
Вмирали зорі у сухій ріллі.

Слова без літер тонуть у пітьмі.
Сполохано спокуси мчать непрохані.
У вітер… я усоте вже закохуюсь
На вічність, що триває рівно мить.

Гірких полуд розсиплеться стіна,
Не буде ні вини, ні суду грішників.
Вогонь холодний, викуваний тишами,
Гарячий лід остудить поміж нас…

Що ж, дивуєш каптаном,
капканом
щодня
і пілоточку-путінку
міряєш чемно,
Не поклонишся Богу.
Червона матня –
лиш вона з пантронтажем
на марші доземно.

Загребущому крихтою -
навіть Едем,
войовничому світлом –
зотлілі останки.
Нагодуєш війну –
нагодує й тебе,
що й десерту не влізти
в розбухлу горлянку…

2014р.

Худ. Я Саландяк .

Слепоглухие правители*,
на всю Россию кричу:
наши покиньте обители,
с вами войны не хочу!

Знаю, с болгарскими генами
русскоязычная мать:
нет здесь фашистов за стенами,
не за что нас убивать.

Чтобы не плакали матери,
двадцать два года назад
не превращаться в карателей
наших просила солдат.**

Стали они все героями
начатой вами войны,
коль безоружными, строгими
шли под огонь без вины.***

Предвосхитив провокатора,
мир заслонили собой!
Завтра ошибка диктатора
стала б войной мировой…

4 марта 2014

*не признающие своих солдат в Крыму

**http://www.stihi.ru/2012/05/06/9467

***http://www.youtube.com/watch?v=x0iuOgVLgcY&feature=share

***
Кусок асфальту б'є водою
Рівчак промитий на руці
Розбитий череп і з тобою
Ми омиваємось в росі

Кривий провулок і нещасний
Тебе кохає у час пік
Ти п’єш вино у тиждень страсний
Герой на площі з мертва ліг

Загоїш рани – яр зникає
Ти просиш Бога, п’єш вино
Міраж свободи засинає
Ти п’єш вино… Ти п’єш вино…

2014

А "зелені чоловічки"
(зеленіші навіть гички)
зеленіють у Криму.
Переконують, що з нички
тло Георгія для стрічки
пасуватиме і чму.

Українські ветерани
з росіянами-братами
на фронтах пролили кров.
Ось Георгій! Не плітками -
зі святими небесами
переможцем буде знов.


22.03.2014

Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.

Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.

Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш...
Й життя брехливе і брудне...

Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.

І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав...
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?

Гуде у голові - мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі - листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.

Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають -
І ти над ними вічний пан.

Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.

А в школі ті ж учительки -
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки...

Як дух небес із аналою
Тече і творить все нове,
Так слово лірики живої
У душу римою пливе.
Як сонця промені яскраві
Крізь хвиль прозорість, аж до риб, -
У слова храм плавцями слави
Рядки занурюються вглиб,
Де словокопи й фразороби,
Катренолюбці осяйні
Гірке життя солодким роблять,
Маразму зла говорять: "ні".
І я там тихою строфою
Зимовий сум весняно гою.

21/03/14

І незчулись:
як нутром - у нетрі;
як на серці вигріли гюрзу.
Ой, куди ж ти дивишся, Ай-Петрі?
О Гурзуфе, горе поблизу...

21.03.2014

а знаєш кохана
Господь таки з нами
а життя підступне…
ну і нехай…
я легені твої наповню віршами
ти тільки як вмієш кохай…
М.Філдман

Якщо завтра війна,
Нападе супостат,
Зловорожа потуга нагряне –
Мов незламна стіна,
Український солдат
За Вітчизну нескорену встане.

На землі, в небесах і на морі
Наш суворий і кличний мотив:
Якщо завтра війна прийде в наші хати,
Мусиш нині по зброю іти!

Лютий ворог не спить,
Чорні сили стоять,
І в оманливій тиші кордони.
Та невдовзі вже мить,
Коли зійдеться рать
Українців од Сяну до Дону.

На землі, в небесах і на морі
Наш суворий і кличний мотив:
Якщо завтра війна прийде в наші хати,
Мусиш нині по зброю іти!

У незвідану путь
Нас у бій поведуть
До величного дужого чину
Лицар – Ярош Дмитро,
Парубій – наш герой –
І верховний отаман – Турчинов.

На землі, в небесах і на морі
Наш суворий і кличний мотив:
Якщо завтра війна прийде в наші хати,
Мусиш нині по зброю іти!




2013 - 2014

А Україну - лиш любити.
Не цінувати силу кінську.
Душа її в усьому світі
щебече пісню українську.

22.03.2014

Світлі тіні, воскові сльози
Постріл, пробив як набат
В серці молодому дози
Залізних ґрат

Рани в стовпах, деревах
Дірки в душі
На переплавлених нервах
Мінорні вірші

Квіти ростуть на асфальті
Кривавлять стіну
Тіло — твердий фундамент
В народну війну

Сотня небесна
Крила розкрила
Злітає у вись
Плач Україно
Нові герої
Зламали свій спис..

2014

Мені відкрились обрії нові,
І муза принесла в торбині радість,
Заграла дробом, наче буревій,
В душі моїй палка турбініада.

Та манною з небес вона не йшла -
До цілі шлях лежав крізь голки терну,
В артеріях пульсуючий аншлаг -
Дарунок за очищення від скверни.

Під шум насосів, гул і грім турбін,
В гучному клекотанні труб і масла
Відчув живильні сили я в собі,
Що серця смолоскип від них не згасне.

Гарячий пар, як пристрасний юнець,
Відпрацювавши, йде на конденсатор,
А я пишу - не стримати мене!
І, більше того, - не переписати!

Мою країну ріжуть на шматки –
родини, долі… сльози ділять навпіл,
і руку віднімають від руки,
і тишу хочуть сколихнути залпом.

В Криму церков описують майно –
передають його московській церкві,
та, мокрим накриваючи рядном,
не загасити світло, що не меркне.

Нам затуляють зброєю вуста,
проте не зломлять у нерівнім герці,
бо, розіпнувши у собі Христа,
вони втрачають Господа у серці.

Бо йдуть вони дорогою облуд
імперської погордливої думки,
але такої "правди" чорний бруд
нікому з них не стане порятунком.

Твій погляд ніжний наче квітка,
Твій голос - найсмачніший шоколад,
А поцілунки – то найбільша втіха,
Для мене, мабуть, кращого нема.

Я так раптово закохалась,
Що й оклиматися не встигла,
А ти подумав, що я звиклась…
От тут ти справді помилився.

У Новорічну ніч ми ж все ж таки зустрілись…
Приїхав ти… хоч і не збирався.
О, та ніч…остання ніч, коли ми так кохались,
Поїхав ти і більш не повертався.

Навіщо ти так тепер зі мною?
Хоча це може ще й не все…
Не забираю я свободу твою!
А просто відчуваю… ти - моє!

Я знаю, ми ще будем разом.
І прочитавши ці рядки та зрозумівши, що вони про тебе,
Можливо в стіну кинеш телефоном,
Але приїдеш, знаю я…не сьогодні…згодом…

04.02.2014

Гострімо слова, як багнети,
Гартуймо в вогні й мерзлоті.
Шикуймось у сотні, поети,
Під Мови знамена святі!

Плечем до плеча – щохвилини
Рушаймо у наступ на зло,
Самі воріженьки не згинуть –
Робімо, щоб сонце зійшло!

Зі сріблом і славою – квити,
Звеличимось у правоті –
Не зрадити, не загубити,
І не відступити в житті.

Сплавляймо надію й звитягу –
Хай нас не ляка крутосхил!
А Бог надішле нам наснагу,
І духу міцного, і сил!

Ще буде в нас час на сонети,
А нині одне нам дано –
Ставаймо у лави, поети,
Під Слова святе знамено!


21.03.2014

Ой, дівчата, ну що за горе?
Він мені: – Ви же прєлєсть, Люба!
Может, в отпуск махньом на морє?
І стіхі ваши так мнє люби!

Ми сойдьомся с вамі, наверно... –
Пише й пише мені півночі.
А мене зараз так і верне
Від російської – чуть не хочу!

Познайомилися на сайті.
Симпатичний такий мужчина.
Та якби ж не почав писати
Свої «мислі» про Україну!

Він мені: – Наркомани, ляді…
І когда у вас тіхо станєт?
Я пишу йому: – Слухай, дядю,
Не чіпай ти мого Майдану!

Він мені: – Да нє слушай СМІ ти...
- Що там слухати?! Я живу цим!
Й не тобі мене вчити жити,
Їдь сюди, сам повчись науці!

Вже проснулася й сонна Європа.
…На задимленому Майдані
Медсестра, сестра моя, штопа
Вогнепальні криваві рани.

Так відпустку свою «гуляє».
А у тебе – нахабний писок!
Бачу, й розуму геть немає.
Одчепись. Іди в чорний список!

21.03.2014

Вітер казиться в полі,
Неначе брикливе лоша,
Обриваючи листя
З гіллястого нелиня-дуба…
Витікає по краплі
З берези прозора душа.
Він солодкий, той сік…
То чого ж мені солоно, любий?..
21.03.2014

А чиї ж то козаки по Криму блукають
Та нагайками охоче танкам підсобляють,
Та по спинах українських хвацько так гуляють?
Та невже ж то Гордієнка нащадки погані
Так загрузли по коліна у московській твані,
Що вигнати українців збіглися з Кубані?
Не дивуйся, Україно, тобі ж не в новину:
Один син йде захищати, другий – цілить в спину.
Поєднайся краще з тими, з ким була ти в січах.
Лиш не приведи Господe дивитись на північ.
Нехай владна «миролюбка», котрій все замало,
Що підступом та олжею півсвіта забрала,
Подавиться твоїм Кримом у сумнім фіналі.

…гарна давня казочка була
колисала трьох братів-народів
та ураз обвуглилась дотла
бо один із них бандит і злодій

звісно не без виродка сім’я
без вогню-бо не буває диму
і кремлівська ненаситна тля
виноградник обжирає Криму

а братерські теплі почуття
втілилися путінським солдатом
у братерське кровопролиття…

Каїн теж був Авелеві братом…

21.03.2014

Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині, -
Як десь у лісі заблукало ехо
І що шепочуть хвилі в тишині.

Він – капітан, закоханий у море
І знає, певно кожну мілину.
Вона – красуня. Любить ліс і гори
Й малину соковиту, запашну.

Коли вітрила вітер напинає
У пошуках далекої землі,
У лісі пісня солов’я лунає
І сонце розливається в імлі.

Коли борти ламаються на друзки,
А всі канати рвуться, мов нитки –
Волає ліс. А чорнокрилі круки
Несуть до неба туги завитки.

Його думки слухняні, тихі хвилі
Несуть від маяка до маяка –
Далеке ехо подолає милі,
Щоб донести тепло до моряка.

І в ті часи, коли бува нелегко,
Чи сонцем у шибках сміються дні, –
Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині.
2008

Коли утікає муза,
Коли кожен день в напрузі,
Велика ціна у сповідь,
Розлилася знову повінь.

Розмило усі намули.
Загояться свіжі ґулі?
Зухвальства скінчився подвиг?
Чого лише мить на сполох?

Питання ті множить вічність,
Замовкли слова сторічні.
Залишилась крапля в морі,
Що може втопити горе.

О, що навіює весна
Цього нерадісного року?
Од необдуманого кроку
І революція й війна...

Не чую пісні журавлів
І неба синього не бачу.
Ночами думаю і плачу
Я про онуків і синів.

Уже пролита перша кров –
Війна розкрила хижу пащу.
І сотні щирих і найкращих
Не верне сила молитов.

Хтось у Криму святкує вже
Свою утечу з України.
Святеє слово «Батьківщина»
Їм невідоме і чуже!

О, Боже, зупини безумних! –
Кричать окопами поля,
А бідна матінка-земля
Дітей оплаче нерозумних...

Рятуй же, доле, од війни!
А як залишаться руїни –
Тебе піднімуть, Україно,
Твої обпалені сини!

2014

Лечите меня доктор
Лечите пилюлями и солью
Лечите меня доктор
Лечите меня болью

Лечите меня ложью
Лечите магнитами из дрожи
Лечите дурью
Лечите фальшью

До потери пульса
В моих сосудах
До потери смысла
До утраты мыслей

Посоветуйте доктор такое лекарство
Чтобы жизнь казалась сказкой
Чтобы забылись все ласки

Пьяните меня доктор сладкой надеждой
Пьяните чувства
И я поверю, возможно, в неправду.
Поверю, что я неизлечимо добра
А значит глупа
А значит больна
2013

Ви пам'ятаєте як кулі,
В нічному небі мітили у нас?
Як йшли до бою наші друзі,
Їх погляди в останній раз?

А потім світ увесь палав,
Горіло все як в пеклі,
Тоді іще ніхто не знав,
Які бої грядуть запеклі.

А ми ішли вперед, до волі,
Не страшно втратити життя,
Ішли в строю всі як один,
Для нас не було вороття.

Ми всі молитви прочитали,
Вже нас чекають у раю,
В останній раз на небо глянем,
За долю згинемо в бою.

Ви не журіться люба мамо,
Поставте свічку та й усе,
А ще, згадайте теплим словом,
Те слово янгол донесе..


20.03.2014

Очі мої,
Абсолюту дійшло
Ваше альбедо!
Вуха мої
Поринають у вир
Ехолокацій,
Думи мої
Повертають мене
Від "А" і "Бе" до
Вільного "Я",
Що акулам новин
Вже не злякати.

Груди мої
Розриває тайфун
"Самосвідомість"!
З рота мого
Непрожований крик
Хай заговорить!
Скільки ще жить Вам,
Ручища чіпкі
Гріхо-Содому?
Рвися, душа,
Із жилавих обійм
Бідо-Гомори!

Сумнів, спинись!
Ще не програно наш
Волі "Титанік".
Серце, не плач!
Не обірветься твій
Клапан-півострів.
Сонце очей,
Посміхнись промінцем,
Крига розтане!
Істини цвіт
Вкриє кинутий в дім
Розбрату костур.

Троянда вкрилася росою.
В росинці сотні загадок.
Торкнись троянди ти рукою,
відчуй всю ніжність пелюсток.

Відчуй п'янкий приємний запах.
Відчуй світанку аромат.
П'яній, не думай про завзятих,
що зроблять завтра ''шах і мат''.

Милуйся ніжною красою
троянд червоних чарівних.
Краплинку ти змахни рукою.
Заплющиш очі - зроби вдих.

Хай ніжність ця по всьому тілі
пройде, пролине, пролетить.
Хай руки лагідні умілі
відчують неповторну мить.

Троянди розумом торкнися,
мрійливим поглядом очей.
З любов'ю в серці зупинися
між сотнями чужих ночей.

Забудь про все, що є навколо.
Довірся своїм почуттям.
Забудь про замкненеє коло.
Поринь в квіткове забуття.
2005

Їм сяють ліхтарі Альдебарану.
Дівча: то - фея, то - змія. А хлопець:
Де мудрість злом стрічав, а де - дарами.
Таке ось... від потопу й до потопу.

Не лийте ви отрути в Україну,
Чого вам ріже очі ця країна,
Стільки зневаги, люті і відрази,
Ненавистю палають ваші фрази.

Не лийте ви отрути в Україну,
Ваш цар кайдани нам накинув,
Цариця ваша зруйнувала Січ,
За вас ми воювало много літ.

Не лийте ви отрути в Україну,
Ви плюндрували нашу мову рідну,
Нас називали малоросами малими,
Звеличуючись так на наших спинах.

Не лийте ви отрути в Україну,
Не говоріть нам про сім’ю єдину,
Уже доволі знищили народу,
Засланнями, голодомором.

Не лийте ви отрути в Україну,
Наші діди не врятували Київ,
Але Москву для вас відвоювали,
Батьки навчили вас поваги?

Не лийте ви отрути в Україну,
Вас сотні років годували хлібом,
Вам віддали весь ядерний запас,
Гостинно ми завжди приймали вас.

Не лийте ви отрути в Україну,
Бо що ви знаєте про цю країну?
Окрім імперської ідеології нічого,
Ви завойовники з диких степів без Роду.

Оголтелая, полупьяная,
о культуре своей позабывшая,
ложь поднявшая вместо знамени,
зло войны в свою душу пустившая,
мир признавшая преступлением,
на солдат «грузом двести» согласная,
обезумевшая от рвения
возводить на весь мир напраслину,
честь народов других поправшая,
шовинизма угаром укутана,
лизоблюдная, тенью ставшая
у циничного фюрера Путина –
ты ли это, страна былинная,
иль гнездовье ворья да коррупции?
Голова твоя, эх, повинная,
не Россия ты, а деструкция.
Ложью в ложе войны уложена,
говоришь не стихами, а пушками,
отморожена, затаёжена,
ты ли это, Россия Пушкина?
Путинизмом во мрак опущена,
доверяешься полоумию,
в чём, Россия, твоё грядущее?
Ты - рабыня последней мумии.

О, салютує березень весні:
ламає й зносить у стремлінні кригу,
і будить першим променем на дні
з полону сну золотоперу рибку:

- О, прокидайсь, царівно, пробудись,
над синім плесом блисни, мов іскринка,
і виконай негайно,- не колись,-
усе, що забажає лиш Галинка!

- Та що я можу, - рибонька в одвіт, -
коли Вона, мов бджілка-трудівниця,
якщо захоче – переверне світ!
Свого життя – царівна-чарівниця…

І хай чи літо, осінь, чи зима:
до затишку оселі - чиста шибка…
Дочка, бабуся, мама і жона –
родині й друзям – щира й добра рибка…

Забирає Russia в України
Рідний Крим - «приєднує enclave»...
Бачить в Україні лиш Руїну,
Де "руйнівника" народ - "послав"...

"Меморандум Будапештський"? Не до нього -
Лиш папір перевели дарма.
Хтось себе вважає чи не Богом
Під «бурхливі оплески» й «ура».

«Зомбануті» маси в ейфорії -
Горілчані плинуть ручаї
І лунає всюди: «Крим - Расія!»
«Крим - Расія» - в п'яній голові.

Уливають «казачки́» «водяру»
У пащеки «заслані» свої -
Мо’, із алкогольного «угару»
Ще колись прокинуться? Як ні,

То нехай нап’ються злої крові,
Що тече по жилах навесні -
А удома в них реве корова,
А удома паші запашні.

Та в сусіда завше зеленіші
І трава, і море, і бур’ян.
Йшов би ти додому, «дядя Міша»,
Запалив там люльку чи кальян,

Тютюну насипав би у люльку,
В чарку влив якогось там вина,
А тоді на закусь - трохи тюльки...
Пий, приблудо, впийся - аж до дна

І забудь навік про Україну,
Правнуче поганий козака,
Що з Дніпра на Дон колись полинув:
З ним була шаблюка ось така,

На коні баскому у стреме́на
Запорожець хвацько заступав,
Закидав мушкет він за рамено
Й мчав щодуху до козацьких лав.

Ну, а ти, котрий з-під «балаклави»
На кримчанок вовком люто «зриш» -
З ким воюєш? Чи лихої слави
Захотілось? Киш додому, киш!!!


20.03.2014

Ты старшим братом звал себя,
Кричал, едина мы семья,
И что одна у нас мечта,
Чтоб жили вместе ты и я.

Но я устал от бандитизма,
Что президентом звал себя,
И самозваного царя,
Низвергла русская земля.

Оплот у власти был надежный,
В союз с ментами зеки вхожи,
Убийство, пытки, избиенья –
Вот президента угощенья.

Бычье с дубинами спецназа,
Студенток-малолеток давит.
Милиция «с народом тоже»,
Их снайпера студентов ложат.

Европа «гейская» кричит,
Янык остынь, ты что бандит,
Зачем ты убиваешь граждан,
Не все они как ты продажны.

Америкосы нам враги?
Спецназ уйми, - Керри кричит,
Зачем ты заливаешь кровью,
То место где гарант покоя.

Ты старшим братом звал себя,
И лишь с колен поднялся я,
Как старший брат мне руку дал -
Нас экстремистами назвал!

Как старший брат стал помогать,
На нас направил автомат,
И не гнушаясь объявил войну,
Всем показав "любовь" свою.

Я - українка! І я горда цим званням!
Іду. Пишаюся. Заквітчана барвінком
Моя душа. І прадідів земля
Веде мене в майбутнє. На хвилинку
Я зупинюся, щоб напитися життя
З криниці, щоб набратись сил від сонця,
Відчути серцем пісню солов'я,
Спіймати долю у свої долонці.
Я - українка! Це моє ім'я!
Моє покликання! Моя болюча туга...
Ступаю боса... Спахана рілля
Димить у полі під залізним плугом.
Цвіркун скликає гучно на обід,
У пелюстках квіток бджола працює.
Я хочу відродити славний рід,
Де мир, любов і щастя запанують!
Я - українка! Горді куполи
Повстануть брамою. Земля моя священна
Воскресне з першим паростком з землі.
Повстане. І вогнем благословенна,
Очиститься, умиється від сліз,
Відродиться, вдихне на повні груди.
На сцену гордо вийде з-за куліс!
Я - українка! І ніколи не забуду
Цього звання!..

Автор: Катерина Лук'яненко

17.03.2014р.

Як страшно бачити їх разом
Ті слова два: «весна-війна»,
Обірветься на вістрі фраза,
Бо третьою прийде вина.

За те касандрине пророцтво,
Що наче той жахливий сон.
А як збудити снуле людство,
Коли навколо полігон?

Коли ота скінчиться мука?
Коли відступить морок злий?
Занадто гірко від науки.
Знесе пороги чорторий?

Надежда Мартынова Данчак


До подій лютого 2014 року

То хто сказав, що він віддасть,
Оте зароблене руками і мізками,
Свої «труди», книжки -
Написані « своєю» головою»,
Ночами довгими із словниками.
О, Боже, які наївні МИ,
Бо дивимось в ці «чесні» очі,
І слухаємо «свори» похвали.
Скоріше голови всі полетять,
І згине « добрий цей народ»,
Який «віддав йому оплот»,
І право «правити Собою»…
Він не віддасть усі «свої»,
Украдені і «підлабузні» подарунки.
Скоріше згинеми всі МИ,
І пропаде ця славна Україна,
Віддасть її він зграї, безумної «шпани»
Бо «жажда» правити тут на віки
Веде його до прірви, краю,
Баланс життя – добро і зло,
Собі миттєве щастя і добро,
Народові страждання, зло,
Кинуло безумця в таке багно,
Піднятися з якого не дано…

© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2014
Свидетельство о публикации №114022603995

Невже не маєш інших мрій?
Росіє, знову ти
Нас хочеш у совок старий,
Немов сміття, змести.

Ну що ти липнеш, як лайно?
Змирися і затям:
Народом стали ми давно,
Та й не були сміттям.

Потішся, як мале дитя,
Що відібрала Крим.
Сама не знаєш до пуття:
А що робити з ним?

Спаде невдовзі пелена,
Прокинуться кримчани,
Несфабрикована весна
По всій землі настане.

Летіли лелеки, лишаючи в небі "курли".
Летіли здалеку, спішили до рідного дому...
На крилах весну і надію на щастя несли
На землю Вітчизни летіли, долаючи втому.

Їх кликала пам"ять батьків і священна земля,
І теплі дощі, і молочні тумани світання.
І стежка в"юнка, на якій рудокосе маля
Так довго рукою махало услід на прощання...

Їх кликали трави, що буйно росли бережком,
І запах п"янкий чебрецю, материнки і м"яти.
І гамір хлоп"ят голопузих над тихим ставком,
Коли понад вечір вони прибігали купатись.

Вкладали у мирне "курли" вічну радість і щем,
І світлу любов, і надію, та віру пташину,
Бо в ріднім краю житти краще для них, та іще:
Зрікатись не вміли ніколи птахи Батьківщини.

18.03.2014 р.

Мій Господи, пришли мені якусь думку світлу і тиху,
пролий світло у моє єство, у мої думки і чуття!
Боже, наповни мене своїм милосердям і мудрістю!
Господи, навчи мене, як іти, як діяти за волею Твоєю найвищою ...

... бо розгубилася я у круговерті брехні і ненависті,
смерті і підлості,
тупості і беззубості...
бо серце моє лежить у пилюці цього світу і просить -
Господи, порятуй мою Україну, порятуй народ мій,
порятуй рідних і чужих, близьких і далеких...

...і ворогів, і ненависників, і заздрісників - порятуй, Отче Небесний,
освіти їхні серця світлом любові і милосердя, прости їхні гріхи,
очисти їхні душі від темряви злоби, жадоби і ненависті.
Господи, прости і помилуй нас! Порятуй мою Україну!

І ти прийшла в життя моє,
як, наче вчора, обіцяла,
коли ще юність процвітала.
Я ось який. Який не є,
а ти прийшла і це – не мало.
               І я не витираю сліз,
               і радість душу розпирає,
               коли поезією раю
               іду на зустріч, як на біс.
Не жаль, що ми без брудершафту,
та жаль, що сива борода,
а ти смієшся з фоліанту
ще зовсім, зовсім молода.
               Якби я знав, що так давно
               ти нашу зустріч напророчиш,
               то я подався б світ за очі
               аби з тобою заодно
« в пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба…»,
а більш нічого і не треба,
коли не вистачає слів.
               Своє мені не розказати, –
               на все у тебе є патент.
               То краще просто помовчати,
               щоб душу не розбити вщент.
Із долею пора миритись.
Немає нас між молодих.
Ти поспішила народитись,
а я, мабуть-таки, не встиг.
               Але якби дебют і склався,
               то ендшпіль – як на рану сіль.
               Як не Тебе, то Вас боявся б.
               Мабуть і я таким удався,
               що б’є недоля, наче міль.
Мабуть за те, що не набридло
на Музу тратити життя,
аби було безмежно стидно
Тебе не знати до пуття.
               Отак собі і прожили, –
               не позичали біографій,
               не розсилали фотографій,
               неначе то й не ми були.
На прохідне немає часу,
аби ступити лишній крок
чи то з Олімпу, чи – з Парнасу,
як інколи, буває, Блок.
               Тепер ось доганяє старість.
               Лишилось, – кожному своє.
               Життя безплатно роздає
               то жаль, то сум, то тиху радість,
               що ми ще де-не-де ще є.
Що без нарацій роздивились,
яка конклюзія глави,
де ТИ навіки залишилась,
а потім появились Ви.
               По Ваших книгах я навчився
               не ждати манни з висоти.
               Мені до Вас не дорости.
               Не я один зорі молився,
               аби лишатися на Ти.
Хоч жартувати цим не гоже,
та на регістрах всіх октав
я Вас люблю цілком серйозно.
Я Ваші вірші цілував.
               І хоч ім’я високе – Ліна
               дарує Бог не багатьом,
               а я не стану на коліна.
На те і вільна Україна,
аби і я не був рабом.
.......................................
Тяжіння душ таке земне.
Ми поглядів не відривали,
коли сторінку відкривали
в надії − доля не мине.
               Всі ті зажурені роки
               Ви так далеко заглядали.
Але й на відстані руки
Ви не помітили б мене.
               Та факт −
               незнаного впізнали.

                              1985-2014

Космічний автобан Чумацький Шлях
На зоряні парсеки шаль накинув, -
Туди, де астероїди шумлять,
Як серце дальнобійної машини.

Не спить і око пильного Тільця -
Прожектор над'ясний Альдебарану,
Комети у Юпітера в гостях -
Пустунки, що хвостами небо ранять.

Сидить на троні дригом догори
Любителька похвал, Кассіопея,
О, батьку Посейдоне, довго рив
Могилу темну підданим Кефея?

О, діти Зевса, - дика іпостась,
Праматір ви забули, сиву Гею,
Хулою запаскудили вуста,
І досі кирпи гнете, мудрагелі!

Годі сльози лити! Гей, народ!
Хто живий, оговтуйся, виходь -
вивертай полатані кишені.

Зустрічай "на біс" і "на ура"
гамірне парад-але. Пора -
скоро! скоро! скоро! на арені:

клоуни, гімн_асти, силачі,
ілюзіоністи, трюкачі,
і жонглери... грішми чи словами.

Втім, про наболіле - нічичирк.
Знову в Україну їде цирк.
А квитки вже в продажу - у храмі...

2014

Повертають лелеки додому –
до покинутих осінню гнізд.
Ні виснажлива путь, ані втома
не вгамовують радості сліз

на лелечих очах. Батьківщини
обійма неозора блакить.
Але чом же тривожно, полинно
присмак просторів рідних гірчить?

Чом захмар’я пташиного лету
стоголосо пронизує клич:
«Слава У…» – й застрягає стилетом
у гортанях небесних облич.

Ще не відає пташа громада
про майданівські жертви зими –
у оселях, де завше їм раді,
багатьох вже немає в живих…

Повертають лелеки додому…

19.03.2014

За хмари сонечко сховалось.
Тихенько плаче небосхил.
Я б знов охоче політала,
на жаль, нема вже в мене крил.

Їх відітнули. Так і бути!
Якось без них я проживу!
Хоч важко птиці позабути
той смак польоту. Я живу!

Живу без крил я і без долі.
Живу у смутку й у журбі.
Так хочу вирватись на волю,
та не під силу це мені.

Безкрила птаха не літає,
хоч як хотіла би цього!
До неба очі підіймає,
блага у нього одного.

Та небо тут не допоможе,
не дасть воно їй інших крил!
Я теж літати вже не можу.
Дивлюсь, як птах на небосхил.

Я проживу! Ти чуєш, доле?
Я проживу без висоти,
без неба, простору і волі!
Мене не поламаєш ти!
2004

Вірить хтось іще у “братню” казку?
Рот поширше , Крим ковтнемо – Гамс!
Скинув врешті вовк овечу маску
Під загальні крики “одобрямс!”

Аплодують, у очах покора,
Світ готові ввергти у біду,
У тіні імперських триколорів
Зрадники у першому ряду.

Як в “совку” – вставання, грім овацій,
Лицемірства і брехні потік…
Ось у всій красі новітні “наці”,
А надворі ж двадцять перший вік!

Від братів таких – спаси Пречиста,
Вибрали момент – і пруть з ножем!
То в крові сусіда-шовініста –
Загорілись очі на чуже!

Росіяни мали би спитати
Ту Госдуму, що скорилась злу –
Їхні діти будуть воювати,
Чи, як завжди, “доблесно” в тилу?

Нам на “благо” – аж на очі сльози…
“Разом нас чекають райські дні…”
Хто повірить? Ну хіба що кози
Десь у вологодській глушині.

Як співа соліст кремлівських арій!
(Був гарантом міжнародних прав)
У Москві написано сценарій –
Тільки українців хто питав?

Україна справиться з бідою –
В нас Дніпро є, воля і земля!
Краще бути круглим сиротою,
Ніж гарантом мати москаля!


19.03.2014

I saw a dreem, like at Pechersky hills
Against the Bercut gangs my brothers stood,
Laid down their arms unable to stand in battle,
Came to the enemy in the repentance mood.

The horror woke me up.
Among the graves I'm standing,
Here sniper's hail in their hearts was shooting,
My brothers died in an unequal fight,
My dreem deceived me. It wasn't right.
( переклад-переспів з восьмивіршами Дмитра
Павличка)
Пам'яті Небесної Сотні
Березень, 2014

Старезні липи вибігли на шлях,
Погорбивши свої гіллясті душі,
І стали там тривожно й незворушно,
І вистигають на семи вітрах.
Ночами сняться липам дивні сни,
Де з вирію летять лелечі зграї,
А небо їх уже передчуває
І синьо-синьо кличе з далини.
Бо так близенько вже вони – от-от
Попід крильми почують Україну,
Таки добувшись поріділим клином
До ясних зір і до прозорих вод.
Там теплі гнізда на старих дахах
Ще досі марять спогадами літа,
І вибухають золотавим цвітом
Старезні липи, вибігши на шлях…
18.03.2014

я намагаюся вигадувати гарні речення,
Господи,
та мені б тільки бачити її з ранку,
заспану…
вона потрібна мені як допінг, для забезпечення
роботи
моєму серцевому клапану.

нехай забирає думки… я їх і так жену…
я кажу їй багато того, що раніше казав подумки.
та мені б лежати, дивитись на неї ніжну і збуджену,
і рахувати на тілі у неї
родимки…

і дотиком пальців,
губами вивчати ландшафт її тіла,
її пахуче волосся, вуха, ніс, брови… вії…

і робити це ніжно,
щоб шкіра її тремтіла,
минаючи губи її надзвичайні, сповзаючи нижче шиї…
М.Філдман

Мало двух великих океанов?
Суши не хватает на Земле?
Может, просто обезумев спьяну,
танками проходишь по Чечне?

Нет. В веках война - твоя стихия,
цель и сущность хищного орла.
Сколько, безразмерная Россия,
бед и горя людям принесла?

С первых дней ты роковой ошибкой
князя Долгорукого была,
если всех соседей с легким шиком
грабишь, ненасытная Москва.

Стонут покоренные народы,
к счастью рвутся из последних сил,
жизни ставят за глоток свободы,
за цветы родительских могил.

Страшно: в эру краха всех империй
и цивилизованных мерил
продолжает Кремль ЛДПРить
от Калининграда до Курил.

17 декабря 1994