Так мало неба на двох і землі.
Так мало світла в очах заломилось.
Я прожила забагато в тобі,
і навіть долю у то́бі зустріла.

Між нами тихо жили пару фраз:
"Привіт як справи? Добре, бувай"
Розлука все ж будувала каркас -
облаштувала іржою наш рай...

Мені хотілось прощати завжди,
хоч дорікання мене і втопили.
Отак і зникли рожеві світи:
не відчуваючи, просто любили...

Так мало неба. Багато зірок
зітліли там, де кохали ми вчора.
Ще пальці хочуть зробити дзвінок,
а серце просить забути розмову...

листопад-листоноша
львівський
лічить
листя
листи
листівки

львів’яни
на лавках
під ліхтарями
любляться
люблять
легенди
лірику
люльку
і львівський лікер
і ласощі львівські

за лаштунками
Львова
линяють
лисіють
ліси
листя
лягає
лягає…

льолі
латані-латані

люлі-лю
лю…
листопад
у Львові
люблю

Холодними осінніми ранками смажитиму тобі яйця,
Варитиму каву в кавоварці, яку вислала цьоця з Риму.
А тоді розливатиму її у чорні горнятка, привезені з Гавареччини –
Місця, де світ живе собі окремо, серед густого лісу, без асфальтованих
Доріг. Де світ крутиться довкола гончарного кругу і маршрутки,
Котра приїжджає двічі на тиждень.
І люди живуть там по-іншому, може так, як ми би хотіли –
Без міщанських тривог, без гонору смердючого міста.

А тоді – буду пекти пляцки, з яблуками, абрикосами, сиром,
Гречкою і цибулею, картоплею, вишнями…
Перекладатиму ледь теплі свіжі коржі сметаною, домашнім
Кремом – все як казали Дарія Цвек і Ольга Франко.
І наш дім – який б він не був, квартира на Сихові,
Чи фортеця під Львовом,
Завжди пахнутиме свіжим печивом і моєю любов’ю.

Буду твоєю вірною товаришкою в дні найгірших незгод,
Буду твоїм прапором, який треба здобути трофеєм -
Як на теренових іграх в юності.
Буду втікати від тебе, прослизькувати між пальцями,
Позуватиму гола художникам, буду музою для програмістів
(вони вигадуватимуть нові мови програмування чи щось таке)
Я ніколи не буду стовідсотково твоя, а ти навзаєм – мій.
Життя вдвох, ти і я – must do для нас в цьому житті.

І в ліжку відкриватиму світ поміж ніг, нічний марафон
Неземних насолод, відвертих мінетів, тремких поцілунків.
І сотні твоїх породистих предків
Членом свого найкращого з нащадків – братимуть мене
В безмежній любові і пристрасті.
28.10.2012

На Луне сегодня были
Два влюбленных чудака
Чай с сдобой,медом пили
А потом во сне встречались
Обнимались,целовались...

Днем орехи собирали
Виноград они едали
А потом под кроной древа
Снова сладко целовались


И родне этих двух
Вряд ли сисчете
На свете белом

Тільки про серце своє б не забуть
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить -
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж - не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...

Завтра - наша надія,
а жовтень зриває агітки й минуле;
безформенна мрія -
я й мріять не вмію
про те, що "не треба".

Про серце забула.
Із волі фортецю собі збудувала,
і видно із башти глибокеє небо -
з тобою, без тебе -
я ледве розчула,
проте - я кохала те небо, кохала.

Ти може не віриш, ти мабуть не знаєш,
що я не зречуся любови цієї,
і ти все ламаєш,
бо досі не вмієш
кохати - хоч небо з фортеці моєї,
хоч свою пшеницю. -

А ти? про що ти, жовтне, мрієш?
Скасовані хмари,
чорні піари -
коли ж нам від цих демократій відмиться?!

Завтра це буде інакша країна -
мало не інша -
і новий листопад.
Осінь-руїна,
Весна швидкоплинна.
Зараз на жовтень - великий попит.

Ти не первинний
(а вже у короні - можеш знімати):
якби не щось вище, я і не знаю,
чи був би ти в мене. Для тебе ж кохати -
інстинкт тваринний,
для мене кохати -
це вітер, це рух, і тому я кохаю,
бо я - то є вітер.

Треба навчитись робити кроки -
той упаде, хто у прірву захоче,
навіть на місці.
В політико-поетичній різці
в такі, як сьогодні, ночі
мало садити квіти
у календарні строки.

Ми ж не залишимось разом,
просто залишимось поруч з тобою.
Були і образи,
і нерви, і ніжність, і вази
із квітами не від тебе -
та різне; я все пам'ятаю, я ж те небо
і скляну фортецю мою
кохала!, хай йому грець, кохала!!
себе забувала,

і мрії обидві (нарешті знайшлися,
бо навіть не знала, які),
мов чорні круки,
наді мною звилися,
кружляли;
і добре, що осінь,
а я знов невзмозі,
пишу тобі досі,
та досить -
я йду із країною далі крізь жовтень -
жовтень швидкоплинний,
іду, бо не ти первинний,
бо вірші не опалі й не жовті.

Ти ж, мабуть, забудеш, ти ж не вмів кохати,
ми ж іще зустрінемось -
у нас одна путь,
нікуди не подінемось.

Завтра все інакше. Вже не можна спати.
Тільки й ти про своє серце не забудь.

30.10.2004

Ми всі зачинались у поїздах.
Спочатку вистоювали у небесних чергах -
Купували маму. Верхня бокова біля туалету
Була гуляща, та все ж комусь перепадала.
На ній головним було вижити. І народитись
У термін, зазначений у білеті.

Із потягів залізних бездушних тіл
Ми виходили на світ: малі, крикливі
І плакали від різкої свіжості в легенях,
Від кольоровості світу, від бряжчання у вухах.

Ми любили народжуватись із поїздів влітку.
Тоді, виштовхуючись назовні із залізної утроби,
Ми загортались у махровий рушник неба.
І було тепло.

у людей слова, як птахи,
прокидаються зранку,
вірять у своє призначення,
співають, кохаючи,
і дарують іншим те,
чого ніколи не мали –
мрію про нездійсненне.

вони гордо ширяють над горами,
схиляють голівки, щоб узяти з рук їжу,
звикають до кліток нашої мимолітної милості,
залишаються з нами навіть тоді,
коли ми не можемо врятувати їх від морозів,
захлинаються співом перед весняними вівтарями
і розгойданими акацієвими лампадками.

тільки ти, моя недоречносте,
не вмієш жити своєчасно.
ти вже не пам'ятаєш,
чому вибрала темряву замість світла,
як давно твої очі навчилися бачити пітьму,
а спів став схожим на крик розпачу
під удари підземних барабанів.

прости, що я іноді допитуюся,
навіщо ти мені, відганяю від себе
тебе, моя безсонячна і опівнічна.

коли темрява шарпає дерева,
я, здригаючись між тінями, вслухаюся,
як ти пугичеш і квилиш

і, повертаючись, летиш,
без кінця летиш
над моїм малахітовим островом.

Ти – мед.
П’ю тебе з насолодою
І гірчинку ледь вловлюю.

Ти – загадка.
У тобі родзинки приховані
І шукати їх – задоволення.

Багато хто хотів би
Запивати родзинки медом
Та хіба я дозволю?

Топірець вже нагострений
І ремінь для скальпів
Застібнутий.

26.10.2012

Перші дні рудої ломоти,
не витримала синь вогню – сіріє
простором обвугленим,
вичавлює зі шкіри воду –
заливати катастрофу,
після зливопаду
звітуватиме Зимі
на груднях
про витрати,
поки на деревах
лежатимуть вологі чорні тіні,
поки між дерев
блукатимуть відлуння душ,
холодним протягом із підвіконня
хвилюватимуть фіранки,
і в просторі зникатимуть акорди,
секунди вловлять частоту тонку
між тиші й шуму,
серед ліній віддзеркалень
в шклі трамвайнім,
бачених у мить після малого сну.
…тремтітимуть ще довго проводи
від доторку минулого, злетілого із листя,
допоки на полях не сяде,
не перетвориться на сніг… і світло.

Перестрибуючи із зірки на зірку,
розкидалась по дорозі метеоритами,
я роками, віками шукала свій
справжній образ.
І я його знайшла, тут,
на землі, де
так одиноко,
де тебе ніколи і ніхто не почує,
де тобі ніхто не повірить
звідки ти, хто ти.
Тут на землі, де я так самотньо
прагну до свого неземного
джерела неба...

24.10.2012

Я - просто осінь,
що так обережно
підбирає акорди бабиного літа…
Я - лише надія,
котра, заслухавшись мажорним звучанням,
так довго тішиться теплом домінантових тризвуків,
так щиро відлунює позолотою вересневого усміху,
Я та, що мріє …
не минати пришвидшено
в мінорну реальність перших морозних ранків.
Я просто небо, яке…
падає в обійми
жовто гарячого листя і відверто оголених каштанів.

2012 р.

…і навіть якщо нам не вдасться усе розрулити,
на землю покинуту прийдуть суворі шамани,
притягнуть з собою в кишенях тотеми і бубни,
поставлять шатри та вігвами на наших кістках,
і слухатимуть з уст Землі про бездарну трагедію спогади,
куритимуть трави й гілки, виганяючи гніву криваві сліди
із повітря й лікуючи рани Землі під ударні та спів горловий.
…Хоч би й сядуть на ребра збілілі орли –
принаймні, така з того користь…

я збираю сонячне проміння у клубок
і занурюючи голову в хвилі неба
кричу у бульбашки хмар
про те як сильно когось люблю!

(мені потрібен клубок сонячного проміння)

...

я малюю на вітрі свої почуття
та вони кольору роси на невиспаній траві
і загорнуті в повітряний поцілунок
що пахне посмішкою

(мені потрібна картина моїх почуттів)

...

я нанизую на нитку зорі
вони будуть гірляндами буденності
і тим часом засмагаю від місяця
намазуючи душу кремом для засмаги

(мені потрібні зоряні гірлянди)

...

я збираю сонячне проміння у клубок
і чхаючи на неправильні правила
голосно... мовчу тобі на вухо
про те як сильно тебе люблю!

(мені потрібен клубок сонячного проміння)

...

(мені потрібен цей вірш)

...

(мені все це дуже потрібно
щоб подарувати тобі!)

2006

ти стоїш між моїми віршами
із люстерком в руках
пускаєш сонячні зайчики
на іще не написані рядки
і обов,язково вчиш їх напам,ять

тоді вирушаєш у подорож
із повним наплічником сонячних зайчиків
із повною пам,яттю ще не написаних віршів
із повним місяцем

ти блукаєш моїми віршами
снишся їм до світанку
а тоді прочиняєш усі їхні вікна
створюєш протяг від вірша до вірша
і йдеш не озираючись

зупиняєшся на роздоріжжі віршів
раптом не втримуєш наплічник
розсипаєш сонячні зайчики
і розбігаєшся навсібіч за ними

ти блукаєш моїми віршами
переходиш з вірша у вірш
почуваєш себе як удома
іноді навіть відчиняєш двері
промовляєш іще не написаними рядками
і запрошуєш мене увійти

2012

«КЛ»

...на клавір поклав сигнал клаксона...

...клімат кланів – класика без класів...

...кланятись запізно - клацнув клапан...

...із кларнетом Клапейрон оклигав...

...а клейноди й клеймо переплутав...

...клен заклякнув мов клема в комплекті...

...клин клепалом не виб’єш без клепки...

...клептоманія клерків без кличу...

...а кликуха як клімакс клієнтки...

...клепсидра класиків поклала на лопатки...

...клич крові клятва клітка кладовище...
________________________________________

Із цим іронія не може впоратися,
усмішка стає серйозною,
між листям осіннім у тінях вечірніх
видно таємні стежини демонів,
і самих їх побачити можна край ока,
не затримати в пам’яті риси, нажаль,
але скидаються на тіні від людей,
укритих довгим хутром.
Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий,
ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,
ти подивишся в небо глибоко засинене,
усвідомиш до мозку кісток, що – один.
І розтягнуться руки, і покриються листям,
поміж органів збільшиться місця повітрю,
і полинуть пташиними співами очі
вбирати незнані досі кольори.
У відкритому світі надвечір – холодно,
і ковдру непросто знайти,
невблаганно закони матерії
зітруть з долонь обіцянки і плани,
надії біг спинить заглиблений спокій,
з ним зупиниться страх, і відкриється грудь
до плетіння тіней, і здригнеться вогонь,
але витягне тіло своє знову,
стане горіти рівніш і повільніше, ти…
Ти не більше, ніж тінь,
і не більше за похит гілок на вітрах
з безкінечного Сходу, проте,
ти не менше, ніж вдих – обіцянка
осяяння трошки вогнем,
серед значень всіляких – краплина тепла.
…кроки тихі пошурхають далі від тебе,
злетить хмарою гайвороння звідси демон,
тобі осені трошки насипалось в душу,
в осінь трошки душі кроком тихим пішло…

...замовляв краватку краб кравцеві...

...краги вкрали крадькома й без крику...

...то була красива крапля - крапка...

...у крамниці не було кресала...

...крах бо кратер кратний від вулкану...

...на краш-тест поставили не КрАЗа

...краще бути крайнім чи останнім...

...на кредитах креативно мислив...

...красти краєвиди у країні мрій...

...їхнє кредо - крісло Кріт і кралі...

...круасан як хліб насущний краще скромний...

Долічити до тисячі,
Долучитися до спокою,
Долетіти до сновидінь
Хочеться.

Політ обмежено кліткою,
Бажання в"яне квіткою,
Мрія обплетена сіткою -
Звикай.

Крила не втримати гратами,
Поразки не стануть втратами,
Хоч люди усі з гранатами -
Кохай!


18.10.12

Боляче усвідомлювати, що Ти мене не знаєш,
що не обернешся, коли пройду.
Що мій ледь вловимий запах не подразнить Твої щілинки.
Я так, як і вони, міряю прірву...

Думки сплітаються, контрастують і не поєднуються,
а я між ними - то живу, то безтлінно зникаю.
Це знаєте - наче розбитись, але існувати без сенсу...
Без надії, без віри, без раю.

Одне рятує від мрячки й депресій - це Ти...
Краєчком бачити, хоч і обернутий, недосяжний такий.
Я чужа... коло Тебе пройду. Не дивись!
Будь щасливим завжди... я ж щаслива в цю мить...

потримай мені небо
я тільки до янголосфери
а там уже янголостопом до бога
він читає мої молитви в періодиці неба
а янголи штатні пишуть на них рецензії

бувай
я вже тут у міжхмар,ї
переходжу небо вбрід
зупиняю літучих янголів
консервую небесне повітря на кілька вічностей
тільки ти дочекайся мене

...
привіт
я від бога
у мене посвідчення янгола
паспорт громадянина неба
впізнаєш?
...
поглянь як хмарини квітнуть
невдовзі дощитиме
а ти все ще тримаєш небо
і не бачиш як відлітають у вирій янголині ключі

2012

В ощадбанку серця
Купюри пам’яті.
Їм не загрожує інфляція,
Хоча валюта майбуття
Завжди вища курсом.

Адже ці старенькі асигнації
Так вишукано пахнуть,
Так освітлюють теплістю думи,
Що хочеться купити за них
Елегантний букет романів
І подарувати касиру споминів,
Не вимагаючи квитанцій подяки.

Мила моя, твій портрет на банкноті,
Захищений тайними знаками кохання,
На ультраніжному промінні ясніє теплом,
Доводячи справжність твоїх почуттів,
Що не раз їх мені у житті бракувало…

18.10.12

Глибока осінь. І неба шкло –
мов шибка, сіре й сльотаве.
Мовчкує старий горіх,
йому на душу літо лягло –
розкішне, ласкаве, –
зими не хоче.
А вітер з нього регоче.
І дощ докучає, як давній гріх…
2012

...кволі кванти квапили квадригу...

...за квартал платити квартиранту...

...кварту пива кожному з квартету...

...гальба квасу тягнеться до кварцу...

...квити ми – квитанції не треба...

...ти квікстеп танцюєш наче квочка...

...вибрали квартальну квоту квітів...

...квартир’єру квилив квазігроші...

я була...
я завжди була...
я тихенько навшпиньках
ходила по сходах твоєї душі.
я проникла туди через
крихітну шпаринку із
колишнім не відпущеним болем.
ти мене чув.
ти чув цей млосний лоскіт...
але ти не сміявся.
я вичавлювала цей біль.
та він (біль) не хотів бути соком!
захлиналась я...
слухала стукіт твого серця.
відбивала ритм подихом:
стук – стук – стук – сту – ст – с – – – –
я була...
17.10.2012

Здається, ще ніколи не було
скільки зір!
небо зникло на ніч - до межі
прохолодного ранку
Лише блискуче срібло - розбитий
кришталевий бокал
без вина. Просто так, щоб збулося
наївне бажання.
Здається, паралелі ніколи
не перетнуться в одній точці.
Така теорема...Чи вигадка,
міра і
грань!
А ми ж зустрілись з Тобою,
пам'ятаєш?
Зіткнувшись літаками,
згоріли дотла - і в небі нічному
прозорими
стали...

Виявляється біль вміє бути красивим…

Думала завжди, що він потворний,
чорний…
А він красивий і білий-білий,
як біле небо у білих хмарах,
але без сонця…
А сльози бродять десь там, далеко,
у лоні серця
і… не виходять так просто,
тільки тривожать душу...
А я виходжу, іду на люди, -
всміхатись мушу, до свого болю…
Може то карма?
А чи то, може, за мої власні гріхи покара?
Така швидка, така правдива,
ще тут, ще нині, на цьому світі,-
мені б радіти…
А я не вмію, а я не хочу – зрослася з болем
із білим-білим, як біле небо
у білих хмарах і геть безкраїм,
глибоким морем в міру солоним,
що серце крає…

2012р

Огидно споглядати
одні і ті ж обличчя
із помутнілими
від жадоби влади очима.
І колір обличчя
не грає жодної ролі —
голубий, білий чи помаранчевий.

Огидно слухати
одні і ті ж обіцянки
раю для суспільства —
з чиїх би вуст вони не злітали.
Бо дорога до цього раю
пролягає через пекло
людського терпіння.

Огидно усвідомлювати,
що те, яке огидно бачити
і огидно чути,
судилося ще довго
і дивитися і слухати.

Так довго,
доки не буде поділений
останній лакомий шмат
державного пирога,
бо усі, що ділять цей пиріг, -
НЕНАСИТНІ…


Але є ще шанс,
кволий і мізерний,
проте шанс –
подолати у собі цю огиду.
Цей шанс – ВИБОРИ,
на яких КОЖЕН МУСИТЬ
вчинити за велінням совісті.


Щоб потім –
коли одного голосу забракне–
твоє сумління не простогнало:
«Огидно…»

2007 (14.10.2012)

У кутку
над моїм правим оком
оселився павук
маленький такий
мухи з'їли б
на полицях павутини
збирає книжковий пил
для бібліотечки
чи просто досолює цим
обіди з повітряного планктону
цілодобово
спостерігає за мною
наче web-камера
і я за ним
іноді
коли заплутаюсь
він - через сітку
я - сітківку
дивимося

Вечеряємо
я - стейками
він - стейками мух
підсмаженими на сонці
обоє
подумуємо стати вегетаріанцями
але ж овочі не літають
іронізую
ти у глухому куті
друже
той відгойдує павутинням:
сам ти

Огонь померк, очаг остыл...
Любовь еще томилась в сердце,
Но ты ее не воскресил-
И "сквозняком" закрылась дверца...

Я шла в пустыне бытия,
Согнувшись от тоски и горя.
И мне казалось: Я-не Я...
Жизнь не сулила мне покоя.
И эту тягостную ношу
Я разделить решила с Богом:
Облегчить "съеденную" душу
Перед освященным порогом.
Манила церковь песнопеньем,
В ней ладаном дышали стены-
Царило умиротворенье,
И мысли стали сокровенны.
Я шла в плену своих прозрений
На зов истерзанной души,
Не замечая диких терний
В безлюдной зарослей глуши...
Виднелась церковь на пригорке,
Как путеводная звезда.
Ворота заперты, как "шторки"-
Вокруг овраги и вода...
Я шла...а тропка уводила
Все дальше от ворот и стен...
Я сознавала, что блудила,
Но так хотелось перемен!
Я по тропе бежать устала,
А ей конца и края нет-
Уводит вдоль стены и вала,
И не находится ответ...
Меня отчаянье пугало,
Мысль мозг сверлила:повернуть-
Вернуться в самое начало
И отыскать реальный путь.
Теперь я вижу вниз ступени,
Спешу сойти- там есть разгадка!
Не вижу тени преступлений-
Внизу широкая площадка:
Я- у подножья входа в Лавру:
Святой источник, монастырский двор-
Глазам не верю! Бога славлю!
В молитв включаюсь разговор.
Я верю в чудо исцеленья
Через раскаянье души-
Такие важные мгновенья
Наполнять смыслом нашу жизнь!

Ступай себе своей дорогой:
Будь счастлива! Живи на диво!
Покой душевный, сердце- с Богом.
Вокруг все мило и красиво.
От созерцанья к созиданью!
От слова к делу- это суть.
От дел обычных к Мирозданью-
Души моей Священный Путь..

на годиннику захід сонця
в серці стрілки о пів на тебе
зозуля скоро вимовлятиме твоє ім,я
а я відкладатиму на завтра вчорашній день

у нас попереду трошки минулого
і розвернуті стрілки о пів назад
неначе сніг що падає у осінь
неначе листя опадаюче у літо

на годиннику ніч
стрілкам закрутилось у голові
зозуля заснула
і я замість неї шепочу твоє ім,я

у нас попереду трошки вічності
весь цей час не вміщається у годинник
зозуля кличе тебе
і її крик губиться в мушлях твоїх вух

на годиннику вже світанок
в серці стрілки о пів на іншого
перекрути їх будь ласка на себе
зозуля все одно знає лише твоє ім,я

2008

Підніму свої очі і гляну у безмір атласний.
Що у ньому такого? Знаєте - творить дива!
Безнадія надією в нім кожен день ожива,
а ідей вистачає й на завтра, й на потім відкласти!

У буденній рутині, бруду, асфальтів і пилу
онімілі слова за собою поставлять кінець.
Не поставлять лише ті мільйони хоробрих сердець,
котрі неба сягають, вдягаючи поглядом крила...

Одна до одної повіки притулились.
І там, під ними, причаїлася журба.
Насправді все не так. Не так воно хотілось.
Сховала мрію праморозяна зола.

Жовтнево-крихітно ламаються стебельця.
Зіллється небо із землею в сірий тон.
І може треба так, щоб Ти пішов із серця,
а я лишилась в нім із надписом "ніхто"...

коли вона розплітала волосся
то наче потріскували дрова
у комині
ти підкидав до вогнища
свої пальці
ти вдихав запах горілої ночі
і знав
що коли непомітно дістати із подушки пір'їну
то сон розсиплеться неслухняним просом
якраз до сніданку
третьому півню

поцілунок на поцілунок
наче цегла на цеглу
відбудовуєте Трою свого кохання

Мені
випало жити в країні
надломленій по лінії річки
Одна вода
поїть два береги
купає і обмиває
заколисує спрагу
до наступного виснаження
і наливає набряками
застояні будні

На свята
мешканці обох півкраїн
збираються на пагорбах
із ворожою цікавістю
підглядають
ніби за новими сусідами
перегукуються
повітряними коридорами
бо зайти у гості
мосту немає

Надвечір
через дефекти зв’язку
люди починають лаятися
двома мовами
і розходяться у екзили
взаємозбідненими
а перед світанком
власники водоканалів
хлорують воду
із річки моєї країни
замінниками свідомості
і таємно виловлюють
поодинокі домішки пам’яті

Щоранку
як і кожен
серед холодної і гарячої з крану
я вибираю
прийнятну
змиваю
залишки нічних марень
про
Як могло би бути
і стерильним
виходжу у матрицю
того як є

Невже усе
так
тільки тому
що за гороскопом я
близнюки

2012

І все ж – я вільна.
Боже!_вільна!
Сміюсь і плачу
донЕсхочу.
П’ю чай
з цикорію,
читаю Стуса –
росту до хмар
і – не боюся.
2012

Піддані приходять не просто так.
Зранку рожева сойка
запропонувала виміняти тебе
на зернинку вітру,
зірвану з корабельної сосни,
щоб я не забула запах волі.

Темноока перекупка
розгорнула переді мною ясеневий лист,
на якому проступав
сивіючий призахідний орнамент,
що береже дотики юності,
і хотіла виміняти тебе за перший дотик.

Аркуш паперу
під дотліваючим каганцем просив
обміняти тебе на кілька слів,
що зупиняють ніч,
бо вона вливалася чорним молоком
крізь зачинені вікна.

Бідні мої піддані!
Вони не знають,
що я володію скарбом,
який мені не належить.

постріл у серце лунає саме тоді
коли ти його не очікуєш
але він втрапить туди, куди був націлений
паперові літачки моїх снів розіб’ються на друзки
об залізобетонні мури листів, кращих подружок
надуманих причин і неправильних інтонацій
коли спиш все здається таким реальним
простягни руку, доторкнись, приголуб
аж до світанку, коли чорно-сіре проміння
зґвалтує невидячі очі
я прокидаюсь, і розумію, де я
мені прикро
та я вперто будую нові паперові літачки
мільйон літачків розіб’є мур

дві риби хапають повітря
назустріч одна одній
знаючи що розминуться
знаючи що не оглянуться
обернуться піною морською
і житимуть у вечірньому прибої

заграва над небокраєм
заграє мелодію
і виплітатимуть звуки суму
серця водоростям
а піні морській
насниться хижа на березі
і рибацький човен
і сонце у ятерах

мамо цвітуть хризантеми –
надходить час останніх цілувань
там жде хтось нас та ми
не поспішаємо у світ пітьми
зі самотніх своїх світань

мамо цвітуть хризантеми
і жовтень – до горла із лезом
там жде хтось нас, а ми
про це – ні слова, мов німі –
не вийде усім разом

цвітуть хризантеми мамо
стоять в узголів’ї на чатах
впаде сльоза в барвінок хрещатий
і наші мертві з нами
однак волієм про це мовчати
2012

Эротично одетая фурия
В соблазняющих тайной одеждах,
Дочь удачливого Меркурия,
Окрыляющего надеждой,
И Венеры- любовницы нежной
Ворвалась в серый город
Потухшего женского счастья.
Принимая, как повод
Взгляды встречных мужчин-
Глубину их немого участья.
Этот страстный букет
Терпких запахов, красочной моды
Разноцветили тусклый свет
Полноценной сумятицей жизни
И наполнили жаждой желанья
Людскую природу.

Мы дети Сонца!
Его огоньки превращаются
В пожар священного огня,
Пылающего в нас
Как желание Бога
Любить и быть любимыми!
Нет нужды
Сдерживать половодье любви.
Пусть сердца омоются
Родниковыми водами...
2012г.

Те, що для інших звична справа
для мене – мрія…
О так, я ще жити не перестала,
бо я іще мрію:
щоб диван простягнув до мене
свої обійми…
Він же непорушно стоїть
І до того мовчить…
Всеодно лягати самотньою
на пусте холодне місце
у кімнаті призначене
для когось схожого на мене:
для того, хто як і в божевільні
перемалював би стіни у
світло-жовтий колір,
розставив би на власний манір
вазони по кімнаті,
повішав би яскраво-жовті штори
і білі фіранки, мов повішані хвилі
вирвані сиротами з синього моря…
Книжки різного калібру і кольору
були б симетрично розкладені
і так само розкидані по всіх поличках
у моїй свято божевільній кімнаті.
І диван би простягував до мене руки,
кликав би у свої обійми…
Пахло би відчиненим вікном:
свіжим повітрям….
Очі, що стоять на мокрому місці
висохли би, як непотрібні озерця.
Пахло би квітами і моєю усмішкою.
І я як губка вбирала б у себе радість,
наповнювалась свіжим повітрям,
пила чай з молоком, а може…
Залежно від часу – з коньяком,
листала би сторінки чужих думок
І не чекала, не чекала чогось,
а просто знала, що моє щастя
потопало на кухню по друге горнятко
того ж самого чаю,
граючи на чу-ва-чі:
Чи я ж черга вкотре запарювати чай…

02. 10. 12 р.

Не кидай мене
в цьому світі холодному,
не кидай мене,
я без тебе божеволію.
І лише ці слова стукають зараз у скронях:
не відмовляйся від мене,
не записуй любов нашу в історію!

Я тебе не пробачу, пробач.
Я тебе не пробачу
і не відпущу, не віддам твою душу.
Вона моя! Ти мій!
Нехай це не буде нашим останнім побаченням,
я ще маю надію, мушу.

Я не мовчу,
я кричу, кричу від болю.
Не кидай мене! Я ж твоя мила!

На дворі дощ і холод.
Ти більше не побачиш мої сльози -
їх змиє, злиже злива.
У душі морозно і самотньо...
А колись я була щаслива!
Була...
Прощавай...
25.09.2012

Одні – до Риму, інші – в Емірати,
Підзаробити, нерви заспокоїти…

А ми – нащадкам долю вибирати.
Хоча, здається, вже пора виборювати.

2012

Осінь говорить зі мною мовою хризантем.
Літо говорить зі мною мовою троянд.
Весна говорить зі мною мовою пролісків.
Зима чекає, хто заговорить першим.

2011

Щасливі хвилини, ніби ягоди винограду,
Висять гронами під луґошем –
Не кожен дотягнеться.

Ми не встигли скуштувати винограду,
Але дотягнулися одне до одного
Променями пристрасті.

Насолода оселилася в нетрях нашої сутності.
Здається, що я і досі злизую мед
Зі своїх спогадів,

А ти пригортаєш мої слова до серця
І розтягуєш осінь
До вічності.

Вічність перетворюється на виноград,
Достигає високо під небом і знову
Зваблює прихованим сонцем.

03.10.12

Ти очі мої і серце,
Мій погляд, моя душа,
Не зайвий , потрібний, важливий,
Сердитий,веселий, гнівливий
Та тільки не знаєш, милий, -
Моя застигла сльоза!

03.2012

*Якщо за справами чужими ти наче гість в своїй родині, вважай, що втратив діток і дружину.
*Не думай, що за нізащо Господь вручив Адамові і звірину, і птаство, аби вони йому служили. Ні, щоб і він, і ми, його нащадки, їх доглядали й ними дорожили.
*Аби не наробить собі й родині шкоди, не все, що бачив ти і чув, варто нести в господу.
*Немає більшої на світі втрати як до життя ти смак утратив.
*Не приміряй все на свій край. Не варто залишати хату, aби калину чи бузок шукати там, де зроду-віку не росли вони...

Мой милый заявил,
Что он- сын Тота,
Он- Настрадамус,
А еще- Исус!
И с высоты
Орлиного полета
Он прививает мне
Богемный вкус:
"Ты станешь скоро
Сказачно богатой-
Иди, слепая,
По моим следам.
И лишь тогда...
В страданьях умирая,
Получишь блага
К скрещенным ногам!"

Ось символ, у якому
є безліч найтрагічніших думок,
що споглядають власні очі.

Ця сіра скеля, що стоїть
над мисом, де жодне дерево
не пустить корінь у морському вітрі;

що встояла у землетрусах і розписана
віками злив: там, на верхівці
спинився сокіл.

І ця емблема, думаю,
і це знамення зійде в майбутніх небесах;
Не хрест, і не бджолиний рій,

а це; ця світла сила, темний мир;
жорстоке усвідомлення сплетене
із безкорисністю кінця;

життя у тихій смерті; соколині
зіниці, які бачать без прикрас, і дії,
що прив'язані до гри

цих каменів і скель, чиє падіння,
не може ні зневірити, ні дати
те, чим би хтось пишатись зміг.