27.02.14

Гідні справи марно не зів’януть.
Кожного заслужене діжде.
І «безсмертя є ще де-не-де».
Той залишить слід на добру пам’ять,
інший наслідить або ославить
і навіки в Лету пропаде.

               І
З вождів комуністичного корита
він самий мудрий. Всіх перехитрив
живий ще наш, партійний лис Микита,
що Україну вільною зробив.
               І вільною, і бідною, панове,
               Згадайте вчених і учителів,
               яким на ринку відбирало мову,
               якої неук чути не хотів.
І маємо у пам’яті «кравчучку»,
тепер «нетачка»
          – бо усе не так,
і обікрали нас тоді до ручки,
і до сих пір у головах бардак.
               Ще на слуху історія із «Бласко»,
               і флоту бойовий потенціал,
               і ядерне нечуване фіаско,
               і корабельний «вигідний» фінал.
Ой, Льоня перший, скільки ти накоїв
руйнуючи повалений Союз.
               Яке то буде військо у бою
               із голими руками?
                               Де герої?
І хто отой один у полі воїн,
що обеззброїв Армію свою?

               ІІ
Осоловілий дідо в окулярах
із пасікою бесіду веде.
Питається, – чому я не на нарах,
як є на Україні де-не-де?
               Він з тих, кому про стрижене говориш,
               а він тобі про голене назло.
               На поприщі майданному – нувориш,
               якому і везло, і не везло.
По-своєму щасливий і нещасний,
не знав і сам, куди тягнути віз.
– У цій країні – я самодостатній, –
його єдине кредо і девіз.
               Таку натуру має – надто синю,
               аби цвіла жовтогаряча кров.
               Ми вибрали для нього Україну.
               Але – як Бульба убиває сина,
               так він убив і віру і любов.
Мюнхгаузен – умів поговорити,
як можна покататись на ядрі.
Та як же можна Господу служити,
а присягати на дереворити
мамоні, чорту й ангелу зорі?
               Отак і докотився до ізгоя.
               Її злякався, зека «посадив».
               Народне зберігаючи, присвоїв.
Привів до влади зграю ворогів,
і може тільки й доброго накоїв,
що Юлію зі зла не отруїв.

               III
Наступний має бути пелехатий.
Але, як говорили ще діди,
лакеїв у законі не дістати,
якщо у ямі вирили ходи.
               А цього не дістати із підвалу.
               Недоторканне і липке.
                              Воно
               таке,
                     що все до нього прилипало.
               Та плюй у очі – цьому все одно.
Ще тявкає зі свого підземелля,
неначе й справді благородний звір.
І як воно стрибало вище стелі,
коли тепер ховається, як тхір?
               Чого боятись?
                              Все, що не руїна,
               надійно потонуло у анклав
               на боці Раші – що не Україна.
               І ти диви, як щиро написав.
На шару має зятьового друга,
і бартери ще вигідні обом.
Яка катюга, то така й заслуга, –
тобі Донбас, а от мені – «Кольчуга»
і «Сагайдачний» на металолом.
               І іноді вигулькує з екранів.
               І пробує неоцінимий наш
               серед почесних зоо-ветеранів
               розповідати, як візьме реванш.
Як шарики катаючи у лузу,
то натякає, що чекає нас,
а то – кому і жити, може, зась...
               Як спонсорує лірику і Музу,
               і як реанімація Союзу
               як не старався, а не удалась.

               IV
Я діючий. І щиро до народу
плету гучні чергові «хармани».
Я за закон, і волю, і свободу,
але мені постійно мутять воду
оці опозиційні пацани.
               Як Цісар, я пахан у Гондурасі.
               Мов Коба, не попав на Колиму.
               І не судимий двічі на Донбасі,
               я геній у Одесі і Криму.
Я автор двох останніх революцій.
Я об’єднав і ультра, і народ,
що все терпів, як той Сцевола Муцій*,
і все чекає зміни конституцій,
а я йому, козлу, новий оплот.
               Я переплюну Мао за валюту
               і видам на гора потоки слів.
               А те, що надиктовує Анюта,
               то наше з нею хобі для лохів.
Не крав шапок, не бив мадам по фейсу
і сам не получав по мордасам,
не пакував зелених повні кейси,
бо кас не брав, як мовиться, не сам.
               Я вже давно не «ботаю по фєні»,
               на побігеньках в мене візаві,
               в якого тата, – каже пані Енні,
               не бив грузовиком по голові.
Не треба людям забивати баки,
що я керую владою без Рад,
де й досі екзальтовані панянки
вважають що я сущий Робін Гад.
               Нехай не бреше недобита преса,
               що я нечисту совість плямував.
               Не як гарант, а просто, як професор,
               не я козлами націю назвав.
І не мені готують депутати
труну, якої може не займе
та, що не я посадовив за ґрати,
щоб не підняти власне реноме.

PіSі.
Ось я. Мене шукає вся Європа.
А я у Гімалаях шаманю́.
І знаю, що мене врятує Допа,
коли Донбас підсуне до вогню.
               Тоді і я із Криму підоспію
               армадою по суші і воді.
За мене голосує вся Росія.
Я діючий,
               я діючий,
                              я ді-і-і-і-і!?

               Епілог
Втрачають всі. Той – чин, той – річ,
хтось – честь і совість.
               Є витрати
на крісло й трон…
               І без non grata
втрачають рамки для облич.
               Втрачають розум супостати,
               бо можна й – голову із пліч
               або в Бастилію за ґрати.
Та що не grata, то взірець
на кримінал у темній справі.
Той жер народ, той їв державу.
Тяжіють лаври і вінець.
І в кожного – один кінець:
ганьба й дурна посмертна слава.

               2013

Він землю їв і їв-
Масний черкаський наш чорнозем.
Кричали сестри: «Боже!
Не смій, Тарасику, не смій!»
І він тікав у провалля:
Село і ліс десь зависоко,
А тут лежиш, обидві щоки
Так млосно переповнює земля.
Р.S.
Відки йому, малому, знать було,
Що спогадом невдовзі має стать село?
Так Небеса напевне порішили,
Щоб од землі він набиравсь до скону сили.

На свічках вже гребуть асиґнації…
Хлопці впали – лови ж момент!
Перетворюють волю нації
На привабливий виборчий тренд.

Може, все це – як сон, як міт?..
А за мітом – таємний зодчий?
А в катів - пара инших чобіт,
Що народу обличчя топчуть?..

В цих уже усе буде без фєні,
Та чи менше – злостиво-брудним?
Промайданити б їм
Кишені,
Промайданити б
Душі
Їм!

27. 02.14

Воскресло з праху "Слава Україні!",
Немов багрянокрила птаха Фенікс,
З ротів мільйонних гасло давнє пінить
Гучними бурунами Борисфену.

Блаженні ці слова в устах народних,
Горять від них серця, мов смолоскипи,
"Героям слава!" - чується з безодні
Незламних душ, любовію налитих.

Та Кривда враз лисицею підкралась,
І птаха розтоптала черевиком,
Рікою кров, хати горять, квартали
Під "Слава Україні" те дволике.

Брати стають братам своїм на горло -
Все стерпить гасло пращурів нетлінне.
І небо не блакитне вже, а чорне -
Земля горить під "Слава Україні".

Пани - не дУрні, нащо бій відкритий?
Чуби тріщать у вірних їм героїв,
"Героям слава!" - ствердно линуть крики
З-за братської могили молодої.

Звучить потрійне: "Слава, слава, слава!"
Та надто дорога ціна розплати,
Сміється за лаштунками лукавий.
Чи слава для Вкраїни то? Як знати...

Не торкнулась рука - їй не стало півмиті...
Не сплелися річки...не зійшов з цього берегу сніг...
Чорні сльози на площах країни розлиті
І не видно ні сонця з-за хмари, ні світлих доріг.

Нам не стало півподиху, щоби дожити
І побачити, як витікає із серця печаль...
Ватру ночі смертями безвинних палити
Й видихати з легеней холодного диму містраль.

Не розтанули сни, щоби душі до сходу
Воскресали і сяйво лилось через край направці...
Але вперше у теплій колисці народу
Ми тримались усупереч смерті рука у руці...

Час вистигає. І точки кипіння в минулім.
Стигми долонь замість віри – і, зрештою, все.
Бідна історія з тіла витягує кулі,
А «благодійник» гарматні набої несе,
щоби поцілити певне в майбутнє. А далі?
Хто пропіарить себе на крові та кістках?
Хто роздаватиме гроші, посади, медалі?
А в України питатимуть: «Хто ти така?»
Скільки великих присвят понапишуть поети?
Скільки долонь до сердець прикладуть… і кишень?..
Тільки питатиме хтось, ніби сп’яну: «А де ти?
Де ти, моя Україно?..»
І тиша лише…

Скільки пройдено доріг –
озирніться.
Всі ведуть на цей поріг -
помоліться.
Душі в синій далині –
голубами
Хай біда вогнем горить!
Бог із вами.
Щоб життя не загубить
у безодні -
Ви позбудьтеся журби
вже сьогодні
Наливається земля
колосками,
Усміхаються поля
пелюстками.
Прокладаються мости
полинами,
Щоб до серця донести:
Бог із вами.
2009

Гортаю «Кобзаря». Позапівнóчі.
Ще треті півні снять солодкі снива…
Причинні душі, мавки-поторочі,
сердешна Катря… Двоголові крила

і чорна ніч, і стогне Дніпр… І Канів –
осердя Заповіту і галактик
во Славні заспіралених Майданів,
розкутих, розкривавлених кайданів,
понад стратегіями хитромудрих тактик…

На третю сотню лише крок, Прабатьку, -
нехай цей «посаг» буде легким, світлим…
Бо зносить вóльний люд скоробагатьків,
збувається пророче-заповітне:

«Як понесе з України у синєє море…» -
пролилася, окропила і степи, і гори…

… «Одну сльозу з очей карих – і пан над панами»…
І я плачу, щиро плачу, - Ви, Тарасе, з нами!

10.03.1989 (ред.09.01. – 27.02.2014)

Він там був також, разом із нами,
Воював, кричав до хрипоти,
Щоб за дерев’яними щитами
Перший ряд назад не смів іти.

Над Петром схилявся чи Іваном,
Що нежданно впали горілиць,
І витав, як сотник, над Майданом,
У серця вселяв несхитну міць.

“Будем панувати брате-пане,
Згинуть воріженьки, як роса…”
Розквітали у серцях Майдани
І летіли ввись у небеса.

Кожен з них – Герой і легінь-красень,
На вустах звитяги вперта в’язь.
А найкращі – в Бога вже, Тарасе,
Ціла сотня, Батьку, вознеслась…

За свободу й долю, Богом дані,
Душі їх, зневіро, не тривож!
Догоряли шини на Майдані,
В тебе снайпер цілився також…

…Нині ти, Тарасе, певно радий,
Що нащадки подолали страх,
Дивишся згори на барикади,
І гордишся там, на небесах…


26.02.2014

Допоки всi вони - геть нiвроку,
Не видзьоба крук ока круку
Та митиме рука й далi руку.
Отже з Майдану поки нi кроку!

2014

Вишнёвый сад весной у дома,
над вишнями уж майский жук,
уже извлёк и пахарь плуг,
поют девчонки звонче грома,
а мамы ждут семейный круг.
Что ж, у семьи - у дома ужин,
звезды вечерней - ночь вестей.
Дочь накрывает поскорей -
и поучать её бы нужно,
да не позволит соловей.
Мать уложила, словно в койку,
детей у дома - тех, кто мал;
самой же сон не помешал.
Утихло всё, девчонки только
и соловей не умолкал.

26.02.2014

Майдан тихо затихає,
Революція пройшла.
Нова ера наступає,
Стара влада відійшла.

Діжку меду зіпсувати,
Ложка дьогтю може в мить.
І не можна задрімати,
Коли недруг ще не спить.

Новий Гетьман присягнеться,
Візьме в руку булаву.
І негідник той «здригнеться»,
Що ніс горе і біду.

Хто вступив в багно ногою,
Того в хату не пускати.
А тримати на задвірку.
А ще краще з двору гнати.

Нову владу призначати,
Президент наш розпочне.
І дай Бог йому зібрати,
Все найкраще та нове.

Старе древо с корчувати,
Та не дати прорости.
Краще нове посадити,
Воно справжні дасть плоди.

М.О.Головацький 23.02.2014р.

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

Да здравствует "татарин" в уголочках рта
"монгольских" скул… обветренная доблесть
и сгорбленный спины фамильный трап
простите, если выгляжу как вобла…
Да здравствует неистребимый личный страх
что нет в крови еврейского намека
но есть Есенин, Пушкин… даже Бах
Шевченко, Битлз, и слегка Набоков…
Да здравствует желание побыть в Крыму
на радужном лазурном побережье
зачем красот… и кавы - Львову одному ?!
Молитвы наши родственны: - Иже е…

Да здравствует Надежда, Вера, и - Любовь!!!
Да здравствует все то, что перечислил…
25.02.2014.

Наче хрестики, дні безтолкові.
Наче нулики, ночі без сну.
Тільки думи, таємні окови,
провокують іти на війну.

А там пря віковічних емоцій
у полоні зашорених слів
і душа на чутливому боці
зігрівається в ярі вогнів.

Ставлю крапку, подумавши – кому.
Інтонації змінюю тон.
Відпускаю на волю утому.
Іду жити в омріяний сон.

03/02/2014

А мій ровесник нині вже герой…
Хоча ішов на барикади весело
Без автомата. Крізь його шолом
У лісі проросте тонке зело

І зацвіте весною. У жалобі
Свічки схиляють полум’я. Тремтить
У Бога голос. Недосяжний обрій
У чорній стрічці. Молоді хрести

Стають за ним у ряд. Застряв у горлі
Клубок повітря. А кати живуть…
А на Майдані душі й нерви голі
Майбутнє виколисують. У путь

Рушають мрії і його і наші.
Хтось їм отруту подає у чаші…

23.02.14

Словно юная вишня, весною цвела.
Замуж вышла и сына ему родила.

В суете утопая, все лето жила,
Паутинкою легкою осень легла…

И хотя я ее не ждала, не звала,
Но седая зима, не спеша подошла,

Словно пышная тучка, весна приплыла –
Юной вишнею внучка моя расцвела!

2014

Ще пам'ять не забула рани
І спогад мозок проліта навиліт,
Іще не змито плями на Майдані,
Ще чути плач батьків, дружин і сиріт...

Над головами сонце й небо плаче,
Ще тисячі лампадок не згоріли.
Сира земля тебе бере, юначе -
Без подиху холодне мертве тіло.

Покої вулиць вкрили сотні квітів,
Змішалися жалобою багряно.
Вже не продовжує задимлено горіти
На барикадах шумного Майдану...

Ще пам'ять не забула рани -
Мов куля, проліта навиліт!
І смерть з собою кличе-тягне.
Ще чути плач батьків, дружин і сиріт.

Ще чути запах бою і відваги,
Ще чути запах, що лишають квіти.
Життя Героїв ставлене на ваги
За матерів, батьків, дружин, за діти...
25 лютого 2014

Рідна моя дитиночко, світла моя доле,
Ти моя кровиночка, слізне моє горе,
Чи для такої годиноньки я тебе родила,
Чи для цього, серце моє, я тебе ростила?
Хто тобі, сердешний мій, оченьки закрив,
Хто тобі, синочку мій, рученьки зложив...
Чи хто чув останній подих...біднеє дитя,
Чи твоє останнє слово, а лишень не я...
Милий мій, синочку мій, що кат натворив,
Він забрав твоє життя і мене убив.
В тую чорну домовину поряд ляжу й я,
Рідне сонечко моє, зіронько моя...
Замість весільних стрічок, чорнії стрічки,
І дитя моє в труні, а кругом вінки...

Лютий 2014

Наші очі, як світ, поважчали.
Сльози здушують.
Дихай глибше!..
Ми прощаємось із найкращими,
Що крізь небо із бою вийшли...

Ці замислені юні хлопчики
Йшли на смерть зі щитами дитячими...
Скільки ще їх, кийками потрощених?
По скількох ще ми, брате, заплачемо?..

І по тих,
що згоріли заживо...
Що замерзли в лісах,
катовані...
І по тих,
що їх тіл не знайдено...
Серце рветься в кривавім стогоні!..

...Ми не маємо права
спинитися.
...Ні забути.
...Ані пробачити.
Кожна смерть - це свята обітниця.
Шанс на волю.
Життям оплачений...

22.02.2014

Минай, зажуро,
бо судилось жити,
хоча іще пече сльоза свята,
і на майдан кладе жалоба квіти,
а крізь бруківку
горе пророста.
Вирує край,
доведений до краю…
Торкає мати серцем оберіг…
Але – світає!
Боже мій, світає!
Це воскресає сонце для живих.

А на війні - як на війні...
Свої закони і порядки
Не дуже хочеться мені
Щоб смерть відкрила прірви ляду…
Мені б на поле, на стерню
На пастовень до гус й корівок
А куль й снарядів маячню -
До генералів по домівках…
І це не модний креатив
Такої ж думки моя бабця
І мої сестри, і брати
Молюся Богу, може вдасця…
Ще кілька днів… чи встою я?
Біжу туди… назустріч звідти:
- Куди ти, брате Нігоян?
- У царство почестів і квітів...
А на війні як на війні…
Передова і Медсанбати
"Та не однаково мені"
Хто буде все це віршувати…
24.02.2014.

Богомільного четверга
тесть Мирось богу сонця молиться:
у чотири глухі кути
закотила фортуна колесо.
Теща Мотря ріже коржі –
поглядає на бурі ружі –
і кляне когось, кинувши ніж,
і цитує зі псальми по нужді.

Це ж подався Івась на майдан,
полишивши і доню, і долю,
і одержав у скроню з нагана,
і в посадці сконав на Подолі.
Як збирався Івась, у рюкзак
взяв шмат сала і прапор державний,
вже такий був славезний козак –
вдяг про захист казан поіржавілий.

Навтішав він у ридмах жону:
повернуся! – ще й син народиться,
тільки й рушив на мирну війну –
полетіла на діл Богородиця.
Ревно їхав у стольний град
із такими, як сам івасями,
та зустрів їх набоїв град
під державними прапорами.

Що й довгенько Івася несли,
бо надіялись: може ще виживе..
Не судилось.. Покрили прапором,
як дитя покривають крижмою.
І лежить наш Івась вище звізд,
та за кров`ю і шинним смогом
не розгледіть ні жінчиних сліз,
ні посадки, ні сонця бога.

Пустка від пожежі у серцях,
Чорний дим-в душі гарячий цвях,
Сльози не зросять уже землі,
Залишилися таки самі.

Кожному відлунює свій біль,
Порожньо. Віддати звідки сил?
Замкнено згорьовані уста,
Замітає снігом німота.

Сотня полягла - один в один,
Кожен брат комусь, а може, син,
Як забути втрату навіки?
Як змиритись, що лишився ти?

Доводиться жити далі,
Дивитися у майбутнє,
А серце кричить від жалю,
За тими, що вже відсутні.

Вони заплатили кров`ю
За нашу велику мрію,
А ми це взяли як долю.
Якою то буде дія?

Вони розірвали пута,
А ми залишились з болем,
Журбою навіки скуті,
В сльозах та жадана воля.

Події 21-го сторіччя…
Нові герої нашого часу:
Ми бачим їхні закривавлені обличчя,
Ми бачим більше –
як тіла несуть…
Ми бачимо чиїсь розбиті долі,
Їх смерть, як яблука, з дерев зрива.
Без батька виростуть сини в Подолі,
А у Полтаві наречена – вже вдова…

Події 21-го сторіччя…
Нові герої історичних днів:
Ми бачим їхні закривавлені обличчя
Змужнілі й загартовані в вогні…

У Харкові заплаче гірко мати,
У Львові батько сина похова…
Вони на небі будуть спочивати,
Про них пісні народ ще заспіва!..

Події 21-го сторіччя…
Нові герої нашого часу:
Ми бачим їхні закривавлені обличчя,
Ми бачим більше –
як тіла несуть…
21.02.2014р.

В тебе чорна сорочка і потяг о шостій сорок.
І єдиний квиток на засніжений лютим рейс.
Десь вирує майдан і світанки, що впали в морок.
І героя щока на асфальті застигла десь…

В тебе буде зима з катапульт і відважних істин.
І вечеря з біди серед згарищ німих жалів.
Синьо-жовті стрічки на зап’ястках святого міста.
І сталеві мечі відчайдушно-правдивих слів.
22.02.2014

Не скурвись, хлопче, буде кепсько
Не допоможе вже ніхто
Не скурвись, дівко, бабо фесько -
Не Серіал, не другий Том!!!
Дай упокоїть прах із крові…
Дай молитвам злягти услід...
Дай зберегтись теплу любові...
Дай матерям спливти від сліз…

Не скурвись! Досить, владнохлопче!
Не скурвись, діво, мовних шлюх
ВИ - найстрашніший в Світі злочин
ВАС, як згадаєш - ріже слух…
Що там такого в тому троні,
Що братовбивство - норма дій?!…
Отож вдивляйтеся у скроні
У сивий пращурів сувій…

… пішли проти одне одного
сонце відвернулось…
небо хмурим стало
Божий гнів оволодів тим
знайди тепер
24.02.2014.

Заживемо в спокої і мирі,
Будемо іще щасливі ми!
Полетіли “беркути” у вирій,
Хоч і не сезон – серед зими.

В штовханині погубили пір’я,
Поспіхом зникали в сивій млі,
Без кругів сумних над Межигір’ям,
Без жалю – вони не журавлі.

Хай летять – у них також є діти,
Батьківський поріг і отчий стіл,
А могли би теж осиротіти,
Якби хтось узяв їх на приціл…

Скільки бід залишили довкола,
Скільки сліз опісля ратних “жнив”!
Десь подівся знаний орнітолог,
Що леліяв птаство і кормив…

Їм – фінал без дяки й епілогу,
Нам – творити й жити на землі!
Завесніло нині! Слава Богу –
Скоро прилітають журавлі…


23.02.2014

Хто зна історію, тому не дивно,
Що гетьмани тікали з України:
Тетеря, Хмельниченко,Суховій, Опара...
Та все ж їм Янукович не до пари.
За булаву вони для слави скорше бились,-
Новітній гетьман всю президентську силу
В маєтки спрямував, у золото, в ікони,
Пристосувавши для багатства всі закони.
Не відала обкрадена Вкраїна незалежна,
Що старцювати доведеться за панування Креза,
Що знову, як за Брюховецького-боярина погідного,
Москві невситній із церквою за безцінь буде віддана...
...Хвала Майдану, що намірам зловісним попри
Вкраїна встояла, звернувши погляд в бік Європи.

25 февраля 2014 09:01:05

Недосказаних слів тексти

Шарудінням порушують сни

Пожовтілі від часу листи

Неможливо, на жаль, втекти

Стерти теж неможливо з сторінки

Те чого не хотілося залишить в віки

Чому ж воно так - головне піде у чорновики?

Хай ростуть собі далі, дубовим, не тлінним стовпом

По наростаючій, спроби невдалі, архіви пишуть "welcome"

В них зібралися слів недосказаних тексти

Й шарудінням порушують сни

Пожовтілі від часу листи

Неможливо, на жаль, втекти

Стріл! – за щитом благеньким долі
Упав хлопчина молодий -
Запрагнув кращої він долі,
В нерівний втрутившись двобій…

Та не собі, а Україні
(Яку ґвалтують вороги) -
Аби у ній були всі рівні...
А сам - загинув. Неживий…

Як жити далі в цьому світі -
У мирний час, як на війні?!.
Криваві плями – й квіти, квіти…
Стрілець - утік?.. Ні, кате, ні!

Ти не залишишся безкарним,
Хоч і в броні непробивній!
Життя зберіг своє?.. Та марно:
Згориш в пекельному вогні!..

Наздоженуть тебе прокльони
Вмить посивілих матерів,
Зірки стемніють на погонах -
Наздожене Господній гнів!


24.02.2014

Ми проростаємо в Майдани
Серцями, повними надій.
Уже не маси, а титани,
Герої на землі святій.
Свій шлях торуємо до щастя,
До несфальшованих свобод.
І віру вкрасти в нас не вдасться,
Бо ми – нескорений Народ!

Віками прогинали спини –
Раби у панському ярмі,
Та піднялися у борні
Сини і доньки України.

І вражено усі завмерли,
Коли од їхніх камінців
Серця спецназівських бійців
У жаху за щитами терпли.

А ті, що не боялись смерті,
Були готові полягти,
І волю нації спасти
Стояли, непохитно-вперті!

Диміли Києва руїни.
І у жалобі всі були -
«Небесну сотню» понесли
Твоїх Героїв, Україно!

Що смертю вибороли славу...
І син, і батько, муж і брат.
Ховається «кривавий кат»,
Очікуючи на розправу.

Уже не стане на коліна
Пригнічений віками клас.
Єдині цінності у нас –
Лише людина й Україна!

22.02.2014

Сотнику мій, чи гадали учора ми, що
нас доторкнеться війна незбагненно - реальна.
Скільки ж отих доленосних поламано щогл?
Сотми човнів у замеж перенесла Почайна...

Знаю, ти просто не міг нині бути не там...
ти б не зумів не іти в першi лави...о, Бозю,
важчає світ цей невтомним і вічним китам,
легшає крок у заобрій на тонкім порозі.

Сотнику, глянь - он ісходять на Землю святу
подихи передвесни - розкурликані бузьки.
Ти підіймаєш із шанців до бою чоту
поміж латунними свистами - на Інститутській.

Небо ізвомплене - плями кагорових вин.
Янгол несе два крила і доспілого німба.
Tи відлітаєш - на мить залишається він-
тілом учути бруківки червоної згиби.

Сотнику мій, відкервавіла ще одна ніч,
смерть одмахала люнарнo серпом над Майданом.
Ще у дитинстві казав собі: "хлопче, не хнич-
ти ж бо козак" - бути в Небі тобі отаманом.

«Слава герою
горе горою
вмився золою
вкрився труною»

пишалися ми дідами
складали їм вірші
тепер діди пишайтесь нами
ми ж за вас не гірші

ми ж з отруєної чаші
попили так само…
і поклали душі наші
а за що незнамо

ой моліться не дай Боже
якщо це підстава
бо і наших внуків може
спіткати ця слава

вшановуйте ж нас так само
приносьте нам квіти
як то тато? як то мамо
синів пережити?

Тут вам не Росія. Бо тут – Україна!
Народного гніву нестримна лавина:
за "каменепадом" реве ревом "ленінопад"!
І можна дивитись на теплім дивані,
як гинуть за тебе на справжнім майдані
та тільки лиш час не повернеш ніколи назад…

Небесної сотні архангельські крила
з Волині до Січі – могили, могили…
Дрогобич, Тернопіль, Дунаєве, Львів, Кременчук…
Брати: білоруси, вірмени, грузини,
вкраїнці… Сини… Гордість й біль України…
Довіку їх кров не відмити катюгам із рук.

- Вендета?
- Молитва! За сина і брата,
за діда, онука, за нѐбожа, тата,
коханого, серденько… Боже! Спаси й сохрани!..
Плече до плеча: матері і дружини,
онучки і доні… Пливуть домовини…
Пливуть-відпливають кохані в небесні світи…

А з неба, з-за тої таємної грані,
вертають невидимо і на Майдані
стоять поміж нас камертонами правди й чеснот.
І фальш не пройде, і фальстарт не поможе
томý, хто шанує суєтне, не Боже…
Бо вийде один* і промовить за цілий народ!

23.02.2014

Чуєш, мамо, я в цій труні ще живий!
Я бачу, як світ обертає й стає на диби,
Як рвуться на миті години цієї доби...
Чуєш, мамо, я ще не вмер! Я живий!

Я в серці твоєму! Я в крові твоїй!
Я в кожному русі та подиху тіла...
Я знаю, як ти віддавать не хотіла
Мене цій холодній лютневій землі!
Я чую, як плачуть і виють вітри,
Як стогне Майдан, пересичений кров'ю,
Як ріки, сповиті печаллю й журбою,
Несуть про нас звістку у різні світи...

Прости мені, мамо, що мушу піти
Туди, де стріну врешті вільних пращурів лиця,
Де Бог наливає вічність в небесну криницю
І пише нам долі трагічні листи!
І ти пам'ятай, що я досі живий -
У серці, у світлі сонячнім, дотиках й тиші...
Народ у труні мені заспівав та колише,
Чуєш, мамо, я ще не вмер! Я живий!

Вітре, стихни-но одначе.
Чуєш: он кохана плаче?
Не зімкну я віч до рану,
Дуже жаль мені кохану.


10 лютого 2014 року

Ранок…Київ…Небеса багряні
І тривожно в храмі вдарив дзвін.
В мить не стало брата на майдані,
Тільки в травні одружився він.

Як сказати мамі і коханій,
Що на мить здригнулася земля.
Його батько вижив у Афгані,
Спить під серцем в милої маля.

Він поліг за нього і за мене
І за тебе він загинув теж.
У душі не мав нічого злого,
Як нема в сльози печалі меж.

Двадцять років… Майже ще дитина…
Двадцять років…Він мені, як син.
Два смертельних постріли у спину!
...Збережи всіх, Боженьку, спаси!

Біль у серці, наче в ньому рана.
Як же крикнуть: с н а й п е р е, НЕ СМІЙ!
…Мого брата вбито на майдані,
Він мені не рідний, але – мій!

2014

Дивіться, дивіться: хлопці, хлопці йдуть.
В них втомлені лиця. Кожна ніч – хомут.

І плаче, і плаче мати, кров та сніг.
Дивіться, дивіться: ще один поліг.

Вже Київ не Київ, а Майдан, Майдан,
Де люди, всі люди – мов живий паркан.

Вже зранку до ранку про Майдан, Майдан
Думки нескінченні і бурхливий стан.

І вкотре, і вкотре каже хтось: війна…
Це каски, це хлопці… врешті, що хто зна.

А полум’я вище від голів і дим…
Це зараз, що зветься часом змін страшним.

Дивіться, дивіться: від наруги й ран
Столиця, столиця – вже Майдан, Майдан.

Стоять барикади, й, отже, не обман,
Що вся Україна – вже Майдан, Майдан.


2014

Небесна сотня – і уся земля
у дні жалоби наче посивіла.
І падав дощ, і плакала свіча,
і плакала, і … тугою горіла.

Рушає сотня з нашого життя,
обпалена вогнями і димами,
із виру днів, де люта « беркутня»,
і снайпери, і смерть під прапорами;
де кожну мить викочувався гнів
із іскри болю в полум’я відплати,
де море сліз і не ставало слів
для прощення, зупинки і розради;
де кожен час із тисячі живих
до лави мертвих гуртувалась черга,
бо гідність, честь – це ореол для тих,
чия наснага волі не померла.

Рушає сотня в сині небеса,
які їй стануть тим утішним домом,
в якому кожна зронена сльоза
залишиться у пам’ятті і з Богом.
Потрібні сотні, тисячі звитяг,
яким мерзота не прострелить горло
у тих святих погибельних боях
за майбуття, свободу, вільне слово.

Рушає сотня і болить одне –
чи ми, живі, за спинами героїв
надію не зведемо на пусте,
вертаючи з Майдану до покоїв;
чи ті вожді, що звали уперед,
не повернуть у лігво обіцянок,
не перервуть відродження і злет,
і не змарнують зоряний світанок…

Рушає сотня, залишає біль.
У світі з болем не звикати жити.
У тому світі, де людина – ціль,
яку так легко снайперу убити…

24/02/2014

Горіли небо і земля,
Просила не стріляти Либідь.
А снайпер цілився здаля,
Щоб з України душу вибить.

І вцілив прямо у дівча,
Що до поранених спішило...
У відчаї спинився час,
І, як могла, диміла шина.

А кров людська - то ж не вода,
За цівкою стікала цівка,
Вже не один життя віддав...
Стогнала, плакала бруківка.

А душогуб і людолов
Годив диктатору надмірно...
Це в центрі Києва було,
У час, який вважався мирним...

Прорвало тривкі ланцюги і загати
Майдану священне цунамі.
Прокльони з молитвою, будні зі святом
Обмінюються полюсами.

Поглине безодня все тлусте і тлінне,
афери, карати, корита...
І вийде сухою з кривавої піни
Заледве жива Афродіта.

24.02.2014

кривавий слід з пітних долонь іще не змився
а вже міняють кольори вчорашні вбивці
і бездоганно чесний вид і чисті маски
мовляв це кесар а не ми простіть будь ласка

ні сном ні духом ...ще й кізяк услід пожбурять
лиш від корит не відривали б їхні шкури
життя «низів» для них пусте – нема й забули
тримає міцно на землі рефлекс пітбуля

зливайте дружно – на живця наївних ловлять:
відбірна куля для одних
для решти – слово
аби мовчання тих які за перевалом
не нагадало нам живим за що вмирали

Вкраїна у жалобі.
Душа самотня.
Зорить із високості
Небесна Сотня.

У дні, омиті кров`ю,
Такі спекотні,
На прю зі злом постали
Герої Сотні.

За те, щоб наші діти
Майбутнє мали,
Вони без крихти страху
Себе віддали.

Поглянути б у очі
Оті мерзотні,
Котрі життя забрали
Небесній Сотні.

Ці дні сльозами вмиті,
Гіркі, скорботні.
Вшановуємо всі ми
Героїв Сотні.

Синочки України!
Ви не самотні!
Помолимось за волю
Небесній Сотні.

23.02.2014

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

На волі Юля. Це є плюс.
Бо усміхнулась доля
цій жінці. Та вита чомусь
бентега – знову Юля.

Сльозу пустила – і гайда:
влетіла, наче куля,
з-за ґрат – одразу на Майдан –
в очікуванні – «Юля!»

Не та громада. Час не той
на політичні дулі.
Старі обличчя вже – ізгої.
Пора спочити, Юлю…

…Граблі (було не раз колись)
приваблюють уклінно…
Будь пильною, не спотикнись
укотре, Україно…

23.02.2014

Вдарили дзвони! Бентежно, нервово, розлого!
Вдарили дзвони у болісно-лютий набат.
Відзвук сполоханим птахом полинув до Бога,
Криком тривожним наповнивши душі стократ.

Дзвони все били, і били на білій дзвіниці.
Глух паламар, та видзвонював гучно, як міг.
Годі! Отямтеся! Кров - то не просто водиця!
Дзвони, немов заклинанням, благали усіх.

... В тата безсило котилися сльози рікою,
В грудях у матері бився розпачливий крик:
"Сину мій, сину! Синочку єдиний! Герою!
Ти для Вітчизни і матері був захисник..."

Дзвони дзвеніли, шаліли від крику і болю.
"Отче Правдивий Святий, що на небі єси,
Хай буде воля Твоя, - пронеслось над юрбою, -
Боже, почуй! Збережи нас, помилуй, спаси!"

22ю02ю2014 р.