І
Сім’я народів варта дорогого,
але коли розвалено її,
то є правонаступниця усього
украденого із кишені свого
сусіди, що належав до сім’ї.

І де такої совісті узяти
нехай не у держав, а у людей,
де є правонаступницею мати,
що викрадає кошти у дітей?

І де ще є така гидка личина,
що декларує правду і любов,
і одночасно б’є ножем у спину,
аби у брата вицідити кров?

                              ІІ
Була Росія й вийшла...
                              ... до кінця.
Була й сестра, та де її шукати?
Тепер це довгорукі окупанти,
що тягнуться до царського вінця.

Буенос-Айрес – це не Аргентина.
Нема у географії основ,
які не обрізала гільйотина...
Але неясно, де росте свинина
і чом столиця наша – не Ростов,
де наша паця й досі легітимна?

У злодія немає ні рідні,
ні батьківщини, ні своєї хати.
Його стезя захована за ґрати
на темному тюремному вікні.

Якщо не Колима, то буде Волга.
На те і присягав на булаві.
Та де ще не здобута перемога
ціною української крові?

                             ІІІ
За що вже тільки здуру не хапались
північно-східні наші вороги?
За що не висікали до ноги?
І ниють стигми від казенних палиць.

І носить ще земля більшовика,
який і досі роззявляє рота
за звичкою нахабного совка.
А ще – дешеві горе-патріоти,
і зрадники, й бандити без роботи,
оплачені казною общака,
               голодні маркітанти-супостати,
               культур-агенти кума і куми,
               і збанкрутілі славою таланти
               без права називатися людьми...

Очолений сімейством вовкулачим,
сліпий і обікрадений народ,
якому уявляється оплот
з трикольоровим вимпелом
                              на здачу
все тягне пісню довгу і собачу...

І коники зелені знову скачуть
озброєними бандами заброд.
І наче воєводи не ледачі,
і, ніби, і кроти вже ясно бачать,
кому потрібні криза і дефолт.


                              10.04.14

Україно, моя
душа
із тобою завжди була,
я у мріях твоїх
чужих
відшукати себе не зміг.
Я до тебе іду
в борню,
самотужки ніщо не зміню,
озирнуся назад -
парад
із майданів кривавих сад,
що хотіли добра...
пора
щось міняти давно пора!

О ви, убогі душами сини,
тяжкі таланти на чужих раменах.
Роздмухуючи вогнище війни,
ви освятили лики сатани
у ворога Вітчизни на знаменах.

І ви, їздці до раю на дурняк,
і ви, данайці у коняці Трої.
І ви, хто ще поповнює «общак»,
і ви, кому стоять ще «натощак»
поперек горла істинні герої.

І ви, що розпустили язики,
якими оперують окупанти.
І ви, у кого висохли клепки́,
і ви, чиї і гроші, і зв’язки
слугують окупації гарантом.

І ви, майстри й любителі пера,
кому заклало й мову відібрало,
коли на зло немає ні добра,
ні слова, за яке не воювали.

І ти, що воювати не могла,
і ти, обвита гадиною сходу,
і ти, з чиєї мовчазної згоди
іде війна, аби перемогла
імперія орди мою свободу.

О, ляльководи дикої юрми,
якби ви залишалися на сцені
і цілували ноги Мельпомені,
а не п’яту Георгія з пітьми,
який би мир настав межи людьми
на нами завойованій арені.

                              12.04.14

Горить на сході...А Україна
Заснула твердо.
Удар лозою! Буди, бо згине,
Свячена вербо!..

Струсни на землю між юні трави
Пилок жовтастий...
Заради волі, заради слави -
Не дай упасти!..

А дай дожити з добром і миром
До Великодня...
За нами правда, між нами - віра
Й любов Господня!..

Ставаймо, люде! Пора до герцю -
Година грізна...
Свячена вербо! Удар по серцю!
Іще ж не пізно!..

13.04.2014

Страшні події на Майдані
Нам вже ніколи не забуть!
Герої сотні в вічній шані
Над Україною пливуть.

Здолали ката і бандитів,
Тепер би жить і процвітать.
Та цар російський злісний Путін
Здобутки хоче відібрать.

Вже триста років нас давили,
Топили в крові і сльозах.
Згадай Батурина могили.
Коли ж скінчиться гіркий шлях?

І знову зашморг в нас на шиї.
Загнати в стійло, мов раба.
Лютує, біситься Росія
І Кримом давиться вона.

Та ще й свої пани лукаві
З народу соки тягнуть, п'ють.
Коли ж вони вже наїдяться
І богу душу віддадуть?

Мій Боже, Господи всесильний,
В тяжку хвилину захисти.
Дай сили неньці Україні
Всіх ворогів перемогти!

Знову полудень.
Вельми спішить.
Переводимо
через місто,
розхристане щедрими сумами.
Позичаємо в полудня
полум’я подиву –
хай живе поміж нами
і сонцем відлунює.

Вже й немає чому дивуватися
нібито,
всі дива конфісковано
зрілістю сивою,
всю пилюку
з еліти притихлої
вибито,
і до храму
поміряно стежі ретивими.

У відчинені двері
подати й податися –
стільки коштує нам
неспотворене таїнство:
все святе –
в мішковині від Господа матриця –
відчували завжди
й оминали, цураючись.


2014р.

Щоразу, коли поруч ти проходиш,
Я погляд свій кидаю тобі в слід.
Щоразу моє серце ти холодиш
І душу перетворюєш на лід.
Щоразу занімілими вустами
Промовити не можу я слова.
Щоразу безадресними листами
Пишу, що ще любов моя жива.
Щоразу і з єдиним побажанням
Небесне звернення шепочу перед сном.
Щоразу я прошу своє кохання
Для тебе залишитися рабом.

А. Курочка
08.09.2014 р.

Ми часто виродками кличемо людей,
Хто своїм виглядом до болю нас лякає,
Хто за манерами нагадує «звірей»
І хто гидоту і відразу викликає.
Ми боїмось до заніміння у серцях
І свято віримо – в житті так не буває.
Та десь в душі зароджується страх,
Що людяність у людях убиває.
І справжній виродок не той, хто є страшний,
Хто у каліцтві все життя страждає,
А той, хто у проханнях є німий,
І в час біди обличчя відвертає.
Виродок – це той, хто без жалю
На матір рідну руку підіймає.
Виродком є той, хто з кришталю
Їсть лобстерів, коли народ вмирає.
Виродок без сумнівів в душі
Зламає гілку, життя чи, навіть, долі.
Виродки, безбожні торгаші,
Хто здав країну, зігравши свої ролі.

А. Курочка
13.04.2014 р.

Упала з неба зірка-
Малий то світлячок,
А на землі розбилась
На золотий пісок.

У небі світила всім
І світло несла в світ,
На ґрунт упаде втім
Загасне весняний цвіт.

Уже не світить людям
Не зворушить серця
Її усі забудуть,
Задовго до кінця.

1993

Я уві сні побачила світанок
І білих лебедів на сірому снігу.
Рожеве небо сповістило ранок,
А серце передбачило журбу.

І я вдихнула марево світання,
Кохання трунок випила до дна.
В душі палали щирі сподівання,
Та в серце не приходила весна.

Змарніло небо і душа змарніла,
Сховались зорі в ночі таїну.
І я надії руку відпустила
Та впала у безодні темноту.

Я більше не чекала на світанок
І не блукала в пошуках весни.
Згасила свічку – наближався ранок.
Буденними й пустими будуть сни…

04.2014

Конвалії...
Конвалії!
Ліліям фора - до талії.
Конвалії,
конвалії...
Білим вирують:
"Кохали б ви!"

Найкрасивіший
довершений шик -
із білих конвалій весни
чагарник.


12.04.2014

Як важко спати – за вікном весна!
Десь тихо стрепенулась пташка…
А вітер відгадав усе, що в снах –
пробігся дахом і…заплакав.

Та звідки сльози..? Мабуть, що зима
ще не пішла, ще снігом впала…
Самотня і сама у небесах
свої лабети зруйнувала.

Злочинно спати! Вже не спиться! Ось!
Невидима для ночі сила:
проснулось серце і зелена брость
мій сон тривожний розбудила…

Зіграй в моєму серці джаз.
Я пригорнусь до тебе шовком.
Акордами своїх зап’ясть
Примусь замовкнути
Цей шум широких трас.
Ці вулиці. Цю повінь люду.
Немає тут нікого, окрім нас.
Зіграй в моєму серці джаз:
Я не забуду.

18.11.13

Коли падає небо, гори не плачуть.
Вони мовчать.
Німота страшна, як чорна печать.
Як темна хустина, що покриває
Посивіле волосся матері.
В її сльозах розтікається рай,
Тьмяніють райдуги,
Земля стає атомом,
Мізерним клубочком, який забрав все.
Навіть більше.
Вище, ніж Всесвіт,
За серце цінніше.
Обличчя вкривається зморшками,
Як і материнська душа.
Вони змили посмішки
Мороком й печаллю.
Гори мовчать у розпачі,
Бо на вершинах палають сніги.
Матір у болю, як в роздумах:
Хто ж посіяв хрести?
Коли падає небо, пливе по Тисині
Кача маленьке
До рук України. Із вірністю сина.
Коли падає небо, Земля здригається,
Але не розколюється,
Бо люди єдністю тримають околиці.
Дають обітниці. Вдивляються в лиця
Полеглих героїв:
Свобода – не птиця,
Свобода – це воїн.

12.04.14

Ейфорія доблесті минає.
Інвазія нашесті мине.
Хто вітри неправди засіває,
бурю гніву Божого пожне.

Україно, є ще отамани
і твердої, й моцної руки,
і готові йти у партизани
месники і юні козаки.

Не журися. Ще озветься слово
захищати гідність і права.
Оживе мелодія любові,
поки ще поезія жива.

І прозріння зомбі ще настане,
і пора супротиву гряде.
Буйний вітер нашого Майдану
на Червону площу перейде.

Стануть і «бандерівці» до бою,
поки пережовує плебей
печію оскомини ідей.

І рідіє черга за бідою.
Інвазія нації ізгоїв
істинно згуртовує людей.

                              11.04.14

Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті навіть торкатись скрипки.
Що завгодно: фортеп’яно, кларнет, орган...
Тільки не те, чим зачарований був віденський бомонд.
Та, як-то кажуть, найшла коса на камінь:
уроками на фортеп’яно син заробляв,
щоб грать на скрипці не згірш батька.
А як відчув, що вже не поступається йому,
добився у властей буть диригентом і створив оркестр.
Ревнивець-батько вдавсь до суду й виграв,
і без грошей лишив сім’ю напризволяще.
Вальсами розважав батько цісаря та його двір,
а син до слави починав шлях у приміських кав’ярнях.
Європу на той час стрясали революції.
Сходили кров’ю Венеція, П’ємонт, Палермо...
По всій імперії австрійській гримів Радецький: .
душив оружно він найменший потяг до свободи.
Коли ж фельдмаршал переможцем в’їжджав у Відень,
його стрічали маршем Штрауса-батька,
а син на барикадах «Марсельєзу» грав повсталим.
Смерть батька урвала сімейну ворожнечу.
Син повноправно сів на троні короля вальсів.
Р.S.
Притоптуючи в такт «Маршу Радецького» чи коливаючись під мрійні звуки «Голубого Дунаю» або ж «Казок Віденського лісу», не думаємо ми про розлад поміж батьком і сином. Музика здолала всі незгоди, увічнивши славою обох.
--------------------------
Йоганн Штраус-батько (1804-1849).
«Незабутньою лишиться для мене кожна п’єса, якою диригує він зі скрипкою в руках. Вона ввергала дивовижного Йоганна Штрауса в цілковито дикий , що межує з несамовитістю захват. Цей демон віденського музичного народного духу здригався на початку кожного вальсу, мовби Піфія на тринозі. Публіка, котра насправді була сп’яніла більше його музикою, аніж поглинутими напоями, здіймала справжнісіньке виття, що підносило натхнення диригента зі скрипкою на недосяжну для мене височінь»,- так записав 1832 року в своєму щоденнику молодий Ріхард Вагнер про Штрауса-батька.
Йоганн Штраус-син (1825-1899).
Йоганн Радецький (1766-1858).

На себе заглядається Веснівна
у дзеркало ковбані дощової:
до світу доторкатися так дивно -
незвично покидати сну сувої,

ступати на вогку перину ґрунту,
надихати тепла у жненьки бруньок...
радіє бджілка он - за роздобуту-
за першу квітку, житія відлуння.

А небо - тайстра повна з писанками:
висонцює яйце - зо дна - огненне,
витрушує зірки на бані Храму,
туману губить ситцеві пелени.

і млосно очерешнюється окіл-
дзьобами пелюстковими ізпивши
проміння розсвітанкового соки,
напої нерозбовтаної тиші.

птахами замилована Веснівна:
так гарно дотулятися до світу
і писанки збирати незотлінні
у тайстру неба - білобогом шиту.

Моїм діянням свідки
Діваються в нікуди,
Являючись нізвідки
Із шлейфом пересудів.
Підступно-благородні,
Маскуються уміло
Від мене де завгодно
По сто раз щонеділі.
Всевидячі і чулі,
Замучили до краю –
Кругом підкараулять,
Усе на світі знають.
Допитливості бранці,
Заручники омани –
Лаштують балаганчик,
Лиш трошки щось підглянуть.
О, Боже милосердний,
Звільни мене негайно
Від пліток їх нестерпних
І наклепів звичайних!..
10.04.14

А узяти збороти, здолати…
(особистісне)

…хоч намарне то є
крокування твоє
крізь чорнії діри
до чорної віри…
Бо твоє навпростець
враз зійде нанівець
на сіре
тло.
І думаєш, апріорі:
мандрівець білий,
немов е-не-ло,
що несе манірно
на чорнеє поле
білосніжне зело?!.

Ти ішов би ще й досі,
та понурий зануда філософ
поміж власну нудьгу та дрімоту
для усіх розтлумачив байдужо,
мовляв чорне – то сіре достоту,
але дуже і дуже, і дуже…
І найбільше, що зможеш, -
обмінятись у фейспантеоні
навзаєм кольоровими фото,
де ти білий на сірому фоні
чорного квадрата.

05. 04. 2014 р.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Как ты там, ёжик, в английском тумане?
Что тебе снится, что греет зимой?
Сладок ли honey, хватает ли money?
Часто ли носит на heaven седьмой?

Как ты там, ёжик, рассказывай толком.
Твой медвежонок такой наркоман.
Руки тоскуют по тонким иголкам.
Сердце всё ноет от колотых ран.

Я тут собрал можжевеловых веток,
Чай заварил - только запах не тот.
Звёзды со мною молчат до рассвета.
Кто без тебя эти звёзды сочтёт?

Может быть, сердце забилось быстрее?
Или, по правде, you don't give a shit?
Скоро уже уголек мой истлеет,
Скоро услышишь, как лёд затрещит.

С кем говорю я? И есть ли ты вовсе?
Как безнадёжно вести диалог
С тем, кто в дорогу отправился в осень,
Память забыв положить в узелок.

Я ведь прошу только самую малость -
Чтобы исполнился светлый завет:
Если тебя на земле не осталось,
То и меня здесь ни капельки нет.

На минуту покинь стратосферу,
посмотри - прямо здесь и сейчас
это смертная память за веру
награждает бессмертием нас.

Воскресай и, немного помедля,
обо мне мимолётно съязви -
как легко возвращаться с похмелья
к недопитым истокам любви.

Облаков провожая отары,
как легко, мой языческий бог,
воплощенья твои, аватары
заучил я теперь назубок.

Ибо в каждой из этих овечек
то, что видишь в них именно ты.
Но, в закатные краски расцвечен,
всякий образ лишён чистоты.

И не взять грозового аккорда,
где твоя бы звучала душа -
только наша прощальная кода
всё звенит неизбывно в ушах.

Отрекаясь от помыслов прежних,
я стоял у закрытых дверей,
словно верящий истово грешник,
отлучённый от церкви твоей.

И тогда с высоты расстоянья
ты швырнула, как нищему, мне
золотые слова подаянья,
завещая меня тишине.

Тем верней откровение это
шансы встречи для нас умалит:
переписка без права ответа
так похожа на стоны молитв.

Не пугайся, заслышав мой окрик,
удели мне свою благодать:
не сочти запоздалый апокриф
за попытку тебя оправдать.

Этот ряд вариаций без темы -
ни благая, ни скорбная весть, -
а лишь знак примирения с теми,
кто мы будем, кем были и есть.

Всех, гонимых то страстью, то страхом
вдаль, грядущему дню на убой,
жизнь равняет с незначащим прахом
и с богами равняет любовь.

Понемногу становится проще
не надеяться, жить суетой,
знать, что тело твоё - только мощи
сочинённой когда-то святой.

Это значит: расколота церковь
и новейший придуман завет.
В небе тает, как дым фейерверков,
то, что, верили, - солнечный свет.

Только искры несутся вдогонку.
Но, к другому ступая огню,
фотографию, словно иконку,
я как прежде у сердца храню.

Ціле життя, а цілі - на мить.
Все відболить.
Все відболить.
Все відболить.
Щедра земля? Так! Ще б тут і жить...
Все відболить.
Все відболить.
Все відболить.

Квітка. Це пролісок-цвіт
з'явився на світ.
Весни сателіт.
Квітко, який тобі звіт?
Розтанутий лід -
у березні дід.
Пролісок проліску плід,
прекрасного хіт
і радощів слід.

Квітко, який тобі звіт?

Ціле життя, а камінь душі:
пан і бомжі,
"свій" і "чужі" -
все - "на ножі"...
Щедра земля, а як (не кажи)
жди і тужи,
стій і біжи,
"допоможи!"

Квітка. Це пролісок-цвіт
з'явився на світ.
Весни сателіт.
Квітко, який тобі звіт?
Розтанутий лід -
у березні дід.
Пролісок проліску плід,
прекрасного хіт
і радощів слід.

Квітко, який тобі звіт?


11.04.2014

ранковий душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь від вчора досі гасне
а ти добав собі проблем

вітаєш спів небесних птахів
у телефоні сплять думки
не бачиш вже дорожніх знаків
та входиш в береги ріки

а по приїзді вип’єш каву
набуде кольору життя
забудеш спрагу нецікаву
і не загубиш власне я –

вечірній душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь тепер уже не гасне
а ти позбувся всіх проблем

               Раз вперед і два – уже назад.
               Це дієва місія держави,
               у якої тільки на парад
               є ще бойові військові лави.
Поки кат за душу не візьме,
знову забуваємо причини
і для окупації країни,
і ім’я, і чисте реноме,
і абетку гідності людини.
               Онімілі язики чужі
               оволодіває Слово Боже,
               без якого сиротіє кожен.
Ой, забули явлені мужі,
що капітуляція душі
воїну ніяк не допоможе.
               І за що ці квіти на крові?
Є слова, та Слово – у гонінні...
Діє і диявол у Москві.
Де царя немає в голові,
не чекай взаєморозуміння.
Скільки не годи, не потакай –
це лише розпалює жадобу.
І жалю́ у змія не чекай.
Ну, хіба що, подарує рай
у тісних обіймах і до гробу.
               Оживає рідне, та всує.
               І зайці ефіру і екрану
               знову – українські росіяни.
На круги вертає не своє.
Тимчасова влада ніби є.
Відбирає мову у Майдану.

                              07.04.14

Ми все стояли серед тиші, мов дві тіні,
Схиляли перед зорями чоло.
Хтось мурував між нами білі стіни –
Нас об’єднать ніщо вже не могло.
І ми були відділені від світу,
Від простору і часу, від людей.
Не важили ні темрява, ні світло,
Ні мерехтливі іскорки ідей.
Чужі ідеї канули у вічність,
Не залишили на землі слідів,
Мов світло фар на пересмузі стрічній,
Мов дерево, що вже не дасть плодів.
Отак і ми, своє вже відстояли,
Вже не повториться солодка мить.
Погасли зорі, що для нас сіяли,
А в темряві нас легко розлучить.
12.04.2004

Дощ періщить, але сонце сяє,
Землю зігріваючи усю.
Кожен з нас по-своєму долає
Бідами позначену стезю.

І коли політика дістала,
І коли новини "не в дугу",
Сто разів від зривів захищала
Та, що перед нею я в боргу.

Може й ти шукаєш душу тую
Із міцним проплаканим плечем...
Подзвони! А раптом порятую
Від думок тривожних і нікчем.

11 квітня 2014

Партія Ригів, отруйна Пухлина Ракова,
Йде метастазами, все пожирає пухлина.
Якби могла, то розрослася б до Кракова.
Господи, збав! Во ім’я Отця і Сина.

І грабували, і гроші гребли лопатами,
В тіло вгризалися – аж на клітинному рівні.
Світла бояться – а скоро уже світатиме,
Третій Майдан? Бо співають вже треті півні…

Не перебути скраю, не відлежатись в затінку,
Діти немудрі бувають, що взяти – діти…
Боляче буде, та знаєш сама ненько-матінко –
Ту операцію треба перетерпіти.

Будеш здорова, хоч тіло покрите шрамами,
Будеш щаслива – з пухлиною зникнуть біди,
Як попрощаєшся з гепами, допами, хамами,
Вкажеш на двері азійським своїм сусідам.

Кожен у світі полюбить тебе і знатиме –
Ти за ідею останні віддала сили.
Ти не змирилася з бандами і паханатами,
З “помощью” “брата”, з якою і світ немилий.

Довга Хресна дорога твоя і нації,
Зціплені губи і сльози розпачу зайві…
По Воскресінню ще буде шістнадцята стація –
І за Ісусом ти також воскреснеш в сяйві.

Ненько, вставай, і від тої пухлини зцілюйся,
Хай “воріженьки” потонуть у злості-слині…
Треба робити резекцію, чуєш? Змилуйся,
І якнайшвидше, рідненька, найліпше – нині!

11.04.2013

У мене немає завтра,
Немає учора й сьогодні.
У мене є тут і зараз,
І благословення Господнє.

У мене немає нервів,
Немає судин і м'язів.
Є ноти, смички і струни
І зламаний внутрішній блазень.

У мене немає дому,
В дорозі помру скоморохом.
У мене є тільки спогад.
І мрія. Заплакана трохи.

Уже весна, а ще тепла немає,
Але це, знаю, тільки півбіди, –
Біда тоді, коли вже не чекаєш
Од майбуття ні радощів, ні див.
Коли стоїш, розгублено-завмерши,
Вдивляючись замислено в світи,
І наче все навколо бачиш вперше,
Не знаючи куди й навіщо йти?..
09.04.14

Дві смужки на тесті
Неначе команда "пауза".
Є така клавіша, пам'ятаєте, на плеєрах?
Ні слова протесту,
При чому тут старий маузер?
Просто зальот? Катастрофа? Чи посмішка на вустах?

Дві смужки, так просто
А зразу ж, неначе обухом.
А Евклід з Лобачевським сперечалися геть не про них.
Ці дві паралельні,
Намальовані одним порухом,
Все життя перетворюють на гонитву "від сих до сих".

Дві смужки на тесті
Поставлять тебе на паузу.
Надовго, не думай, тепер ти навіки не сам.
Забудь про сієсту,
Колись почитаєш в Брокгаузі,
А поки вивчай, чим годують майбутніх мам.

Низочка строф – то набої в моїм патронташі.
Хрестик прицілу вихоплює з мороку тіні.
Поки без крові, пасуться пегаси на паші.
Миті безцінні.

Ким би не був, у душі я – замріяний снайпер,
Хоч із кадилом чи просто при клавіатурі.
Граючи, пишучи, тихо гортаючи сайти –
Стражник на мурі.

В мене стріляють не кулями, тільки словами,
Наче й не боляче тілу, а душу виймає,
Так, мов на Пасху палити примусили храми
К пєрвому Мая…

Я відіб’юсь, відстріляюсь останнім набоєм,
І серед пустки розплачусь неначе дитина.
Серце затисне, думки як годинник із боєм –
Лобом у стіну.

Цегла розсиплеться в пил наче сіль на підлогу,
Не забаряться і чвари, неначе наврочив.
Гасне свідомість… чи дрова були завологі?
Гріти не хочуть…

жінка прозора наскрізь жінка з тонкого скла
необережний порух – і розіб’ється
то ж не один поет пісні про таку складав
жінку як сувенір із води Венеції

очі такої жінки вранішні маяки
серце такої жінки – місяць уповні
видно склодув був майстром і неабияким
що у її волосся канув і сам безмовно

У світі цім втрати духовні
Стаються під натиском хиб,
Погане спливає назовні,
А добре стікає углиб.
Хороше оцінюють тано,*
За зло із лихвою дають.
Як не заощаджуй старанно,
Твій титул незмінний: банкрут.
Отож багатітиму небом,
Молитви зберу капітал,
Бо вкладнику більше не треба,
Аніж потебує фінал.

А час летить, а серце б'ється,
Воно не хоче помирать...
Крізь біль, крізь сльози посміхнеться,
Образ не буде пам’ятать...

Забуде, як колись кохало,
І стане сірим, як усі...
Забуде, як вірші писало,
Чарівній твоїй душі...

Забуде все, а розум буде пам'ятати,
Твій погляд ніжний, та й в цілом тебе...
Спогади, це все що буду мати,
Та буде жаль лише тебе...

10.04.14

твоє доспіле слово так
знайде відлуння серед квітів
я щиро питиму очима
блаженство взяте з заповітів

ти поклялась читати ролі –
зі мною чиста як вода
запахне вітер з моря й солі
а на десерт прийде зоря

зоря пророча м’яко-тепла
немов загублене маля
і дня і місяця і неба
нас своїм світлом обійма

а потім ліс розкаже казку –
заснемо солодко над вечір
природа викаже нам ласку –
впаде сонливість нам на плечі

10.04.14

Чорним по білому, бачиш, ночами по днях
Сни наші пишуться, мов чорно-біле кіно.
Спиться, не спиться? І чуються звуки – то знак:
Після опівночі музика сходить із нот…

Чорними, білими, чуєш, – це клавіш луна!
Хто на них грає мелодії наших пісень?
Час чорно-білої магії… Зараз у нас
Є лише музика, щоб закохатись, і все.

Білим по чорному – днями по наших ночах.
Сни вже здійснились, попереду стільки чудес!
Час прокидатися, поки нас будять, хоча…
Краще проспати і все залиши́ти в ч/б!


2014

у кожнім дні є роздоріжжя
собі не віриш – мчиш назад
здаєшся ще біля підніжжя
від запитань минаєш сад

сад мудрих слів порад і втіхи
натхнення віри почуття
надмірно хочеш добре жити
а чи цінуєш ти життя

де знову зміїні дороги
що рвуть тебе на дві частини
одна стежина має роги
а інша – німб як у дитини

та квест життя – це сліпі очі
не видно ріг і німб потертий
хоч світло – ти посеред ночі
та зір душі наш невичерпний

Що бажаєш тепер? Бачиш, ночі короткі, як спалах.
Ця химерна весна пахне теплим парним молоком.
Вже не буде журби і печалі прозорих вуалей,
Ні сполоханих днів за розчахнутим вітром вікном.

Ти довірся мені. Не існує кордонів і правил.
Тільки затишна мить за фіранками темних кімнат.
Цей жаданий ковток березневої чорної кави.
Що бажаєш, скажи? Вже даремно вертати назад.

Наша ватра горить оберегом привітно-яскраво.
Ці сузір’я вгорі не підвладні містам і морям.
Завтра знову заграє над світом червона заграва.
Завтра знову зійде найпрекрасніша перша зоря.
2.04.2014

Пролетів неприкаяний вітер
Над рожевим світінням садів
І замів абрикосовим цвітом,
Занімілих на мить, горобців.
Запорошив плуги і городи
Різнобарв’ям духмяних цвітінь, –
Мов упала із надр небозводу
Сніговійної віхоли тінь.
Налякала… Збентежила… Звила
Різні думи в моїй голові,
Як здалося – метелики сіли
Заховатись од вітру в траві…
08.04.14

Всім воздасться по вірності. Розплатися за всі кредити. Від останньої пристані відпливе корабель без керма. Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема? Коли жити по компасу – то усе набагато простіше. Може, десь за екватором у вітрила спіймаєш пасат. Океан прокидається і колиску твою колише, і до тихої гавані повертається твій фрегат. На далекому обрії пропливають роки, як риби. Світ, надійний до млосності, балансує на спинах китів. Всім воздасться по вибору, якщо, звісно, ти маєш вибір. Помирати від старості – ти такого собі хотів? Ніби все передбачено: із життям і собою квити, тільки щось тобі муляє, ніби душу твою вийма. ...Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?

дрімає сивий дим над тихим жаром
у кріслі видно тлінний силует
покинутий стакан з смачним узваром
малює на стіні нічних комет

хвилину-вічність ти був не собою
зникав твій потяг самовідчуття
лунала скрипка і з цією грою
у соннім серці лілія цвіла

а вже за долю чи недолю часу
відкриєш очі - знову тихий жар
затихне скрипка але не відразу
над думкою розвіється кошмар

солодкий плід пелюстками троянди
заграє барвами веселки і жнива
пітьма віранди - сивої віранди
твій урожай над обрієм знайшла

забуду щастя - і згадаю
незримо йтиму цим мостом
сьогодні спогадом літаю
а завтра змию рани теплим сном

Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
стукотить у вікно,
і жене у світи непоступливу риму,
затирає рядки –
а мені все одно…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак, на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

***
Замели метiлi i полярнi пурги
Всi шляхи-дороги, що вели назад.
Я несу у серцi, мов дарунок щирий,
Небо України i вишневий сад.
Будуть вони разом мандрувать зi мною
По далеких землях, тундрових краях.
I вiд того буде легшим набагато
Пройдений з дитинства той тернистий шлях.
I коли спiткнуся на важкiй дорозi,
Упаду в заметах в куряву снiгiв,
Батькiвщини небо надi мною буде,
А в очах – вишневих птахiв чути спiв.

***
Замели пургою в тундре злые ветры
Все пути-дороги, что вели назад.
Но несу я в сердце, как подарок щедрый,
Небо Украины и вишнёвый сад.
Будут они вместе странствовать со мною
По краям далёким тундры снеговой,
И казаться будет легче мне намного
Тот, что с детства пройден, путь тернистый мой.
Если оступлюсь я на дороге длинной,
Головой в сугробы упаду я ниц,
Надо мною будет небо Украины,
Сад в глазах вишнёвый, полный пенья птиц.

ДPYЖИHI
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Шо бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь – мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку – до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою пороч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя... а решту все принiс...
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду...
1950 р.

ЖEHE
Когда домой вернуться мне случалось,
Едва завидев горизонт родной,
Нетерпеливость, победив усталость,
Мне сокращала долгий путь домой.
Я рвался рассказать, спеша весьма,
Что видел, чем меня встречали дали,
Сердясь, коль кто-то, чаще – ты сама
Речь прерывала – отдохни вначале,
Вниманием таким лишь отнимая
Миг, когда мыслью переполнен до краёв,
Америк ей, отнюдь, не открывая,
Но, ей горя, пожар тушил потоком слов.
И вот теперь случилось, как когда-то,
Домой, хоть дома нет, торить тропу нежданно, Нетерпеливостью превозмогая даты,
Продравшись мыслями сквозь заросли обмана.
Сесть вместе время выдалось с тобой нам
И с прежним пламенем ответить на вопрос,
Всё рассказать с улыбкою спокойно,
Как жизнь я погубил... а прочее принёс...
Я верю: пред тобой, как в миги прежних встреч,
О прошлом расстелю, как саван, рассужденья.
И рассержусь, если прервёшь ты речь
Словами жалости, сочувствий, возмущенья
Иль осужденья...
1950 г.

ПРИВІТ, МІЙ ДРУЖЕ, ЛЬВІВ
(слова та музика Павло Браницький)

Привіт
Мій друже, старий Львів
Я знову повернувся.
Під дзвони
Та церковних спів
Я в храмі помолюся.
Під спів
Дівочих голосів
Алеями пройдуся.
Неначе
В чарах твоїх снів
Я в часі зупинюся.


приспів
Тільки ти і я
Тільки я і ти
Зможемо любов цю зберегти
У кав`ярні грає скрипка
Їй підспівує сопілка
І кружляє листя у танку.
Гомонить не спить криївка
В небі сяє ясна зірка
Милий Львів.
Я так тебе люблю.

У музиці
Твоїх дощів
Душею залишуся
В потоці
Пісень і віршів
Коханню я навчуся.
В кав`ярні
В кавових майстрів
Гостинно пригощуся.
Мій Львів
Мій старий друже Львів
Я без тебе журюся.

16.03.2014

Ми ховали відчай у долоні
І лили цілунки, мов отрути.
Цокотіли кулі купідонів,
Тільки ми їх відмовлялись чути.

В гарячковім прагненні фіналу
Ми шукали приводи й пригоди.
Суперего зрадницьки мовчало,
Перевівши сновидіння в коди.

І чомусь, практично непомітно,
В нас тремтіли голоси і пальці,
Коли зранку сірі зорі квітня
Вимирали, мов неандертальці.

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Час залишив мене наодинці з собою,
Вічність чорну сутану зняла із плеча.
Не віддам свою впевненість тихо й без бою,
Бо я з нею заможніша від багача.
Самовіддано диха у спину самотність,
Наздогнати мене їй уже не дано.
Моя впертість, мій страх і моя безтурботність
Не проклюнуться, як перемерзле зерно.
2006

Гей, музики, зустрічайте
Солов'їні голоси!
Перехожих заквітчайте
Переливами краси!
Гей, музики, зустрічайте…

І кружляють хай над полем
Сиві горлиці-пісні!
І бринять народним болем
Струни – промені ясні
І кружляють хай над полем…

Все шепочуть верболози…
Про далекий дим ночей
І блищать гарячі сльози
В глибині сумних очей
Все шепочуть верболози…

Ніч вкриває сірі вежі
Місяць губиться в траві
Видно здалеку пожежі
Все чатують вартові
Ніч вкриває сірі вежі

Котить річка сині води
Як минулої пори
Нам про славні ті походи
Прошепоче дуб старий
Котить річка сині води

Об каміння хвиля б’ється
Наче птах на самоті
Над невільниками в’ється
Триголовий змій-батіг
Об каміння хвиля б’ється

Хай розправить чайка крила
В недосяжній далині
Щезнуть з обрію вітрила
У ранковому вогні
Хай розправить чайка крила
2009

Старий, гладкий, смугастий кіт
Розлігся серед вулиці, –
Уткнувши вуса у живіт,
Муркоче щось і мружиться.
Хоч наступають на хвоста
Отут йому, принишклому,
Але, відбігши, кіт верта
Назад ізнов до вишколу.
Себе являє вояком
Противником ураженим, –
Лежить, виляючи хвостом,
І ні на що не зважує.
01.04.14

Зкутала паморозь літнії трави,
Воднеє плесо мрійливо мовчить.
Більше не плачеш, чарівна кохана,
Серце твоє вже давно не болить.

Думи твої оповиті дурманом,
Яснії зорі п'ють воду криниць.
Ти вже забула, чарівна кохана,
Що то за мука - чекати й любить.

Вітер у полі цілує калину,
Мріють під сонцем зелені лани.
Я пам'ятаю кохану єдину.
Тільки про мене не думаєш ти...

8.04.2014