Не маю й біглого поняття:
"щас ли счастлив"?,
"адідасив"?...
Підлив що, може, у багаття?

08.02.2014

Не все минуле й пережите
У залікову занесу,
Вже вкотре березень зустріти
Не означає у весну
Ввійти із проліском й тюльпаном:
Отож, тихенько графоманю,
Пишу рядочки, наче сію,
Навряд чи я коли прозрію:
Бо не бажаю. Прозрівати
У нашім краї - стати таттю,
Брехати, голову схиляти,
Й своє забути, проклясти,
І гніт отой щодня нести...

Отож, у березень ввійду,
Якщо дозволять. Пересуду
Минулому робить не буду,
А просто трішечки фіранки
Ще в лютому останнім ранком
Ледь привідкрию. Вишні квіти
Хай теж побачать трохи світу

08.02.2014

Корилася, терпіла і не щоку,

усеньке тіло під батіг дала

в німому рабстві спину гнула поки

дійшла межі. Сміявся безмір зла,

випалюючи віру, душу, тіло...

Молилася - та застив небо дим.

Зіп'ялася з колін і осміліла

пішла просити правди... Лютий грім

із того диму чорного ударив

і попелом задушливим повис,

і чорні круки, чорних душ примари

до крови спраглі кинулися вниз.

І шматували, хижо розпинали,

і лжу по світу ріками лили

на кривді паслись і було їм мало -

любов бо подолати не могли...

Вбивали... Не скорилась! Воскресіння

гряде святе опісля всіх тривог,

бо сходить сонце правди в Україні -

Любов непереможна. З нами Бог!

машиною часу до мене приїхав Колишній.
а я не чекала… а я заплітаю Майбутнє у коси.
цілуй мене Зараз! бо як не Тепер, то коли ще?
бо де, як не тут, у Міжчассі, нам Вічності досить?

машиною часу завжди приїжджають обранці.
чекай - не чекай і плети - не плети свої коси…
твій суджений з’явиться Впору - вночі а чи вранці,
і ти не питатимеш навіть у себе: "а хто це?"

машиною часу до мене приїхав Майбутній.
а я так чекала! а я розплела вже усі свої коси…
цілуєш Назавжди, цілуєш мене незабутньо -
як добре, що вмієш прийти Позачасовим гостем.

Фото: Оскар Негер

2014

Незабаром відступить зима –
Чути подих весни недалеко,
Та вона не приходить сама:
Повертаються з нею лелеки,
Повертаються сонячні дні,
І земля знов запахне росою,
Так, неначе, в найкращому сні,
Де свобода дається без бою,
Де життя варте більше за звук,
Де вогонь не пече – зігріває.
Компроміси не в стисненні рук,
А у тім, що усіх нас єднає.
Ми не ділимсь на захід і схід –
В нас на всіх Батьківщина єдина,
Наш козацький незламаний рід
Поєднала навік Україна!
------------------------
Незабаром відступить зима –
Чути подих весни недалеко,
Та вона не приходить сама:
Повертаються з нею лелеки…
05.02.2014р.

Залишися для мене такою, -
Розкинутою попелом, вітром
Розлитою в квітах журбою,
Позбавлену болю водою...

Скажи мені все, чим образив?
Скажу тобі про все, шо забула!
В очах твоїх зорі побачив, -
Як шкода, що ти це почула...

Між квітів ти губиш намисто,
І ноги болять - їм би сісти...
Та очі в сльозах - їм не видно,
Куди ти біжиш, - лиш би бігти...

Забутий храм, на стінах ідол
Байдуже дивиться на нас.
На сходах там засохлі квіти,
Які жорстоко випив час.
Там кряче ворон мертвим співом,
Він десь тут є,є між пітьми…
Ми тут самі… забуті діти,
І вже нема куди піти…
В нас було все і все пропало
Ми вбили рай, і знов і знов!
Чого ж ми люди так чекали?!
Що від пригод лилася кров…
Ми право втратили тут жить
І не колись, лише недавно,
Коли поставили себе
Неначе в світі ми є владні…!

Проганяє неба срібну мряку
Жмутиком веселих промінців,
Їдучи на Осло через Краків,
Юна панна з квітами в руці.

Їй перечать холоду жреці,
Льодяних епох сакральні знаки,
Та вона в душі плекає ціль,
Щоб мороз у кулаки заплакав.

На комоні сонячних відлиг
Березень - вояк її комбриг
Погляда на Арктику, як бранку,

Та володар граду і порош
Каже: панно, сильно не полош,
Не ввійти тобі увік до мого замку.

07.02.14

ти доведи, що я фашист
фамільний герб не український
що моя Пісня - чортів свист…
і я піду до твого війська

ти доведи, що я мудак
зривав тризуб царю під ноги…
що - не Микола й не дУ-дАр
і я піду собі до Бога…

ти доведи, що мій акцент
чужої букви, не з Полісся
і що Шевченко - не Поет
ти доведи: чому?.. не бійся

ти доведи, що екстреміст…
що я стріляв у Нігояна…
і побратимів звозив в ліс...
і я піду, піду з Майдана

ти доведи… що я - фашист!
06.02.2014.

Привіт! Як справи, однокурснику з Донбасу?
Згадався нині наш гірничий інститут.
Багато з юної пори минуло часу...
Так доля склалася. Тепер ти — там, я — тут.

Хоч і з дипломом — шахтарюєш у забої,
Не прогодує трійко діток інженер.
А пам'ятаєш, як ми мріяли з тобою
Про відкриття, далекі мандри... а тепер...

А я, мій друже, третій місяць на майдані.
Сім'я, робота... Маю діток, як і ти.
Жирує влада... увірвавсь терпець останній -
В судах свавілля, у міліції — кати.

І хай тобі щодня тлумачать однобоко,
В кривому дзеркалі ти бачиш наш протест,
Знай: я стою не за Кличка чи Тягнибока,
І навіть, віриш, я стою не за ЄС.

Ти чув, що часом тут насмерть влучають кулі,
Що на морозі роздягають догола.
За що, спитаєш, так уперто ризикую?
Щоб ти життя у ветхій шахті не поклав.

Щоб діточок твоїх, моїх синів і доню
Не запрягали у ярмо круті братки,
І щоб між нами не проводили кордонів,
Щоб Україну не ділили на шматки.

Людей катують. У ночі горять машини —
Це для бандитів різних рангів “звьоздний час”
Хіба такої ми вартуємо країни?
Хіба про це колись так мріяв кожен з нас?

Хай почекають маму діти. І робота
Нехай потерпить — надолужу залюбки!
Я там, де справжні українські патріоти -
З Одеси, Криму, і твої є земляки.

Щодня героїв пригощаю пирогами,
А знадобиться — то й життя за них віддам.
Не вір байкам, які нас роблять ворогами,
Бо це на руку нашим спільним ворогам.

Зима мовчала за вікном,
поволі сипала снігами
і час минав своїм шляхом
ті дні, овіяні вітрами.

У тиші зупинилась мить,
немов заснула біла казка,
а серце більше не болить,
бо не згадає слова "ласка".

Загублені думки мовчать
і не збираються вертати.
Не розумію як почать
щоб повернути свої втрати.

(19.01.2014.)

Я без Вас загублю дорогу,
вкрию сумом свій довгий шлях
і забуду Ваш голос потроху,
втрачу Вашу блакить у очах.

Шум мотору замінить тиша,
що навіє на серце жаль,
але згадку про Вас не залишу,
хоч яка б не була печаль.

І у темряві давніх згадок,
і в зимовий погожий день
я згадаю той наш світанок
і ранкову постійну мігрень.

Ви залишитесь сном і світом,
добрим словом і теплим дощем,
запашним яблуневим цвітом
і пожовклим осіннім плющем.

(14.01.2014.)

Нет в моей обыденной печали
места звону позабытых нот,
что осенним золотом венчали
бесконечность радостных забот.

Я витаю словно над снегами.
Там нет места сонному теплу
и босыми не бежать ногами,
где увижу снежную золу.

Голуба печаль моя как небо
до заката солнечного дня,
но, увы, иду по жизни слепо,
Страсть былого, потеряв огня.

Не ищу от жизни утешенья,
забываю песни, сны, цвета
и в слепой надежде продолженья,
начинаю с чистого листа.

(01.02.2014.)

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

«Ти — намбер ван,
А я — твоя цариця.
Я — жінка-вамп,
Вночі мені не спиться.

Ти — свіжа кров -
Плесни мені на губи!
Спиняюсь знов
І йду: я твоя згуба!

Ти не збіжиш —
Врости у твердь ногами!
Вночі ти спиш
І сниш п’янкими снами.

Отримай, що чекав -
Ось тобі згуба!»
- Ти не впізнав?
Прокинсь! Я ж твоя люба!
01.02.2014 року

Ти — мій мужчина, мій мужчина...
Що покладаю в ці два слова,
Що маєш в собі ти такого,
Що певна я: ти — половина.

Моя найкраща половина,
Моя любов, моє кохання,
Мої надії й сподівнання,
Моє прощення і провина.

Все просто: я люблю тебе,
Але люблю, люблю за віщо,
Самотність ради чого нищу
Й свободу? Хто розкаже те?

Бо люблять просто, нізавіщо
Кохають не за щось, а так.
Багатий любить і бідняк
І той, хто знає і невіглас.

Ти мій, бо ми, на жаль, не боги -
Не нам рішать, кого кохати,
Кого собою награждати,
Та й не чорти — не маєм роги.

Тож розбирати я не буду
Свою любов на скалки слів,
Аналіз ласк і почуттів -
З любові серця не здобуду.

Лиш знай: воно для тебе б’ється.
Ти мій мужчина, бо ти — мій.
Живи, кохай і щиро вір
Та здобувай любов із серця.
29.01.2014 року

Бути жінкою —
Це значить: бути гарною?
Ногітки фарбувати червоним,
А губи — кораловим?
Бути жінкою -
Це значить: усе за модою,
Чобітки на підборах високих
І гайда убивати вродою!
Бути жінкою -
Фліртувати направо й наліво,
Так, щоб дах знесло,
Трохи стервочкою, сміливою
Бути жіною.
Це значить: бути леді з родзинкою,
Говіркою, елегантною, стрімкою,
І щоб услід говорили: «Шанель Коко!»
Ні!
Бути жінкою -
Це значить: бути підтримкою,
І кохати його, єдиного,
Дарувати сяйво, як місяць той.
Бути жінкою -
Це у лоні зростити дитину,
Доглядати за ним, за собою
І плекати свою родину...
Бути жінкою...
Це, все ж таки, звісно ж, гарною!
Сексапільною! Сексуальною!
І губи, звичайно ж, кораловим!
Бути жінкою -
Це значить: слід у слід з ним йти,
І на крилах любові облетіти усі світи.
Що написано: все прожити, усе знести...
Бути жінкою...
Бути! Жінкою!
21.01.2014 — 27.01.2014 р.

Якщо ти справді віриш в чудо
Якщо ти справді віриш в чудо,
То мав би бачити те саме,
Як падав сніг, світило сонце
І посміхалося в віконце
Веселкою у небесах.
Якщо ти справді віриш в чудо,
То усміхнувся б воронню,
Що обліпило всю гіллю
Й дивилося то на ріллю,
То на ворону білу - страх!
Якщо ти справді віриш в чудо,
То ти повіриш у кохання
Без слів, без музики зізнання,
Без певності і сподівання –
Лише любов, любов у серці…
Якщо ти справді віриш в чудо,
То знай, що я – ворона біла –
Тебе б чекала і любила,
Була б твоя голубка мила.
Відчуй: у грудях птаха б’ється.
Якщо ти справді віриш в чудо!
22.01.2014 р.

Не задавай собі питань –
Це все минеться… Все минеться…
Як у горах ручай той ллється,
Стече і туга і печаль.

Мине і горе і розлука
Негода у душі, розпука,
І та усеосяжна мука –
Не задавай собі питань.

Ти не питай, хто в чому винен –
Всі винні понесуть покару.
Це буде скоро – незабаром,
Та ти все знати не повинен.

Мине усе: твої вагання,
Твої порожні сподівання
І невзаємне те кохання,
Лиш не питай, хто в чому винен.

20.01.2014 р.

Мені б облетіти усі світи
Лишень з тобою.
Поруч ходимо я і ти:
Любов з самотою.

Мені б цілувати твої уста
Одні єдині.
Ти надто складний, але я проста
Сьогодні й нині.

Мені б за тобою слід у слід
Ступати певно,
Та я своє плам’я і ти свій лід
Плекаємо ревно.

18.01.2014 р.

Казки і карти сплутано над ранком
без дотиків кисільних берегів.
Помилуй посмішки мої, циганко,
не ворожи – нагі ж вони, нагі:
і немовлята, й войовничі скіфи,
що з передгроззя вибрали скарби.
Трубити плач, залити очі сміхом –
якої ще потрібно ворожби?
Циганське щастя – недостиглий місяць,
украдений у білої пітьми.
Мої світила не знаходять місця,
на стяги стужі Бог їх настромив.
Позичу клаптик неба наостанку,
та чи сумлінно Богове віддам?
Казки і карти сплутано над ранком,
кисільна правда – зраджена вода.

За нахраписту зиму,
за обрії ветхі
зачепилися лебеді.
Біло воді -
сім соборів на ній,
дивовиж небоверхих,
дивовиж легкокрилих
в ясі холодів.
Лебединому оку
буяти суворо,
переводити віхоли
небом тісним.
Трійко пар,
а самітньому
бути собором
не лишень у краси,
не лишень до весни…

2013р.

Не сумую, не плачу, не кличу,
Не шукаю в минуле доріг,
І не каюсь, що риси обличчя
Твого досі забути не зміг.
Просто прикро і соромно нині
За душі нестихаючий щем, –
За тілами прим’яті стеблини
Чебрецю під калини кущем.
За несталий туман над межею
На початку весняного дня, –
За оте, що не стала моєю
Незабутня відрада моя.
06.02.14

Я хмари сяючі, веселі
Люблю і грізно-величаві,
Ранкові неба акварелі,
Огняні заходу заграви!

Або побачити химеру,
А чи фігуру ідеальну,
Коли оленя, чи пантеру
Покаже хмара геніально.

Коли безодню таємничу
Усіють осіянні зорі,
Майстриня, що зоветься ніччю,
Магічні вишиє узори.

А місяць у своєму блиску
Султанно сяє з небокраю,
Як у гаремі одаліску
ЩонаймилІшу обирає.

Буває на душі тужливо...
Тоді доречно пригадати:
Над нами неосяжне диво –
Лиш варто голову підняти!

2014

Висловися:
сивухою суголосся упийся –
стане вільніше:
так колись лепетав ти єхидно..
Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання *.
Орудувала тобою невимушеність рішень,
крива стезя тьмяного пізнання.
Шедеврами Пітера Бреґеля
нависали буття тривіалії,
відтак, ти, наситившись світом,..
на світлих
не тратив регалії.
Цитуючи Ричарда Баха,
не відав, що так повернеться:
запахла кров твоя ладаном** - і
витекла просто із серця..
Невдовзі ти втрапив до раю,
прикутий до духів дерев***,
ба` твердив,
що раю немає
в покоях у псевдомінерв
і звергнутий був ти
у безвість:
нудьгу і чужбу крижану,
нездужість, жадобу, мізерність..
прозріння зустрів і
свою таку бажану
останню надію пекельну
на вічність своїх космодітищ –
сумбурних антиідей
визирав і плекав ти достоту,
та все розвиталось, як дим
смолянистий, залишивши
сопух один…
Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання *.
______________________________

* «Те, що було за смертю я пізнав»
В. Стус

** «І не пахне кров твоя ладаном…»
Н. Чибісова

*** «Я писала тобі на затертому вічністю камені…»
А. Багряна

(якось
опісля напруженого туніядського будня
я уявила собі янґола
з електродримбою
на ортодоксально-небесному тлі)

Історія ця станеться
завтрашньої передчасної зими
бадьорий чоловічок
зі солодкавою посмішкою
у формі
апельсинової дольки
торгуватиме
духмянощами неподалік бакалії
перша невгамовна покупчиня-сніжинка
істеричною жінкою
застрибне до чоловічкового прилавку
і вхопиться чіпкими пальчиками
йому за вію
– ось тобі й зима завітала –
зітхне з нотками смутку в голосі
чоловічок і небавом
розпочне прикривати свій нехитрий товар
саме у той момент коли
звалиться йому як
минулолистопадовий
сніг на голову
перевтілений у
янґола пост-ґранджу
шелихвостуватий мольфар
у вельветовому сюртучку забарвлення фуксія зі
безліччю дивакуватих інструкцій
(на кшталт
як підштовхнути настирній сусідці
кінець світу
як забезпечити собі
Кетцакоатль
ліцензоване безпретензійне dolce vita
як сушити майточки
на слухачевих вухах
як виловити з
водойми пляшечку зі
всевиконуючими екзотеричними духами
etc в тому ж дусі)
і белькне чоловічкові
– старий дуріан ось послухай
за що
ти нагороджений такою житухою
навіщо тобі увесь цей
чабер естрагон майоран
бад`ян ти`мян та інший бур`ян
ходи ліпше до моєї шамбали
я зроблю тебе релізером
людських душ
наділю крилястою
електродримбою
і щонайдоцільніше на
сучасній планеті –
блискучою харизмою
а по твоєму простацькому
сімейному бізнесі
ми відсвяткуємо вишукану тризну –
на цю урочисту промову
чоловічок тільки плечима знизає
– я б і погодився тобі служити
пост-ґранджу янґоле
та ти ще не знаєш моєї дружини
котра цілу вічність
прислуговує
в одній проклятій чортодільні
якщо я просаджу нашу справу –
припиню пропонувати люду
приправи
вона не гаючись вже відсьогодні
змушуватиме мене заради
духовного розвою
голодувати
і щодня собі шкарпетки
зі ретельністю перепирати
та якщо я оголошу непослух
вона регулярно й
фанатично
шмагатиме мене поздовж спини
хвостом
зі шпичастою китицею
і злонасильно поїтиме відваром
зі кажанячого посліду
а тепер
елементарна мораль цієї історії
шановні чоловічки
у жодному випадку не слідуйте
бісовій волі
у ваших дружинах прихований
доволі
небезпечний потенціал
щоб потім не горлопанили навсібіч
що вас не застерігали
і не кидалися в крайнощі
на кшталт
або пан або пропав.

Сіро на серці – сіро..
Кров, як прокислий сік.
Січень якийсь безшкірий:
Сніг до сих пір не сік.

Кісткою в горлі неба
Це неспроможжя руде,
Суці суворій гебі
Не вистачає тебе.

відкривають серця
як бляшанки з ікринами
проковтують мовби тризну
по тогоріччях
навспогадки дні
перелистують
що катма не коштували
хронос нестримно-стрімкий
франсиско гойї
хроном закушують
хлещуть трутизну
за марноліття
вперто накульгує
симулякром х`ю лорі
їхнє століття
зі харизмом
роздирає серця
мов черево риби.
________________

Загнали в кут літа, сльозою вмиті.
Є й радощі, та є ще і яса
за право чесно жити в цьому світі.
І вихід є. Є вихід – в небеса.

Там ще чекає благодатне Слово.
Інакше, що за благо на землі –
любити і плекати рідну мову,
якщо безмовно канеш у імлі?

І на́ що сни, в яких душа літає
над весняною барвою дібров?
І ради чого дух не охолов?

І що за щастя у якомусь раї,
коли душа, пізнавши, забуває
усе, що дарувала їй любов?

               2013

біла муза мовчала…
й скрипіла зубами
чорна - метала
блискавиці
біла нараз заридала -
далі – плакала безупинно
друга муза сказала:
не плач сестрице -
є рада і на зло
і махнула чорним крилом…
над Україну
лютий 2014

На очі впала полуда.
На небі нависли хмари.
І скрізь одна лиш облуда.
Невже заслужена кара?

І доки така спокута?
Чи тільки брехня навколо?
Чи все, що своє, забуте?
Чи спалене наше поле?

Де омріяний ранок?
Де світанку заграва?
Із знівечених бранок
Може стати держава?

***
Чистий аркуш чекає на Слово.
Ненароджене, тріпотить у тобі.
Ти вагітнієш ним. Ти уся – у тяжбі.
Тільки мить. Й непорочність
Розродиться мовою.

***
Ні вина, ані істин.
Всі граалі розбиті давно.
В попелищах нутрує зело
До пори і до часу,
Поки не наповниться змістом.

***
Понад міт. Понад час.
Скресають криги мовами.
Облогами-оковами
Окутані-обпльовані.
Народжуються в нас.
Час!

Тоді життя було чудовим
І світ схилявсь тобі до ніг,
Коли все було кольоровим
Не помічав навколо лих.

Чому змінилось все навколо?
Чому то душу мучить біль?
Чому змінили видноколо?
І замість мрій засилля хвиль.

Ти мабуть вже палиш ультра міцні,
і через кожне слово вставляєш мат…
ховаючи сльози…
й під очима синці,
щоб ніхто не побачив твоїх втрат.

ти як завжди киснеш в своєму соку,
над собою не роблячи жодних зусиль…
але я навчився сприймати тебе таку,
я навчився бачити в цьому стиль.

і як всякий естет, із дешевих писак,
з тих що люблять писати низьку поезію,
я почав знаходити в цьому смак,
я роблю у віршах певну адгезію…

я навчився мішати високе й низьке,
я навчився мішати каміння з водою,
я почав додавати в широке вузьке,
я навчився сприймати тебе такою…

тому пий найміцніше у світі вино,
і будуй навколо камінні плити,
знаєш, я звик до тебе такої давно,
я звик…
та мені з тобою не жити.
© М.Філдман

Рано чи пізно,
пізно чи рано
той, кого любиш,
ох як поранить.
Нині чи завтра,
завтра чи нині –
мусиш пробачити
рідній людині.
Як не зумієш –
в душу трутизну
жало зміїне
вбризне.
2014

Порожнеча в душі – це вірус
Не дається взнаки роками,
Але щойно надворі «мінус»,
Чи на серці – холодний камінь,
Де була собі просто пустка,
Вже за мить – сірководень пекла,
І ніхто уже гріх не відпустить.

Кимось криво покладена цегла
Затуляє шляхи спасіння,
І пробитись – дедалі важче,
Небо, й те вже не зовсім синє,
А душа іще більш ледача.

Врятуватись буває складно,
Та у Бога усе можливо,
Все під небом Йому підвладне
Тільки серце своє норовливе
Запрягати пора у молитву,
Піст і послух узяти в поміч.
Дуже страшно програти битву
І зостатись в духовній комі.

Порожнеча – підступний вірус,
Що лікується Благодаттю,
Повнотою, благанням про милість
І бажанням чистішим стати.

І сняться Каппадокії стовпи…
І солоду нема, лиш ківш ропи.
І голуби голодні. І пітьма,
В якій міксуються «покара», «люба», «ма»…

І хтось отут офіра, хтось - жовтець.
І хтось упертий лежень, хтось - боєць.

Пливуть жінки повз мене - косяком,
А я не рвуся вслід...
Я - в шорах ком.
І вболіва за нас і Тед, і Лі...
Зерно принад кривавіє в землі.

Кого любити? Німувати з ким?
Спалили гуси тин, а потім Рим...

А може, сьогодення - шарий сон?
Кладе обол на зуб хисткий Харон...

І кожен лис вимудрює табу...
А я ховаюся під віршову габу.


2014

Каппадокія http://www.youtube.com/watch?v=4RaKUhcQ6bQ

Застрягла я в тобі по саме серце.
Ніякими мотузками не витягти.
А люди кажуть, що горілка з перцем -
Найкращий вихід із безвиході.
Всі механізми раптом зупинилися,
Неначе я старий дурний годинник.
А я за тебе по ночам молилася.
Так, ніби ти ні в чому і не винен...

05.03.2013

а я була така чудна в`юнка наївна і зелена
ніч виглядала край вікна Того хто міг чаїться в клені
а я не вміла пробачать олжу незрячість мор падіння
тепер чортисько пише в чат як сушить рибу вірші сіно
а я не вміла мов сестра і як гроза я теж не вміла
я піднялась туди де Ра і там лишила змійку тіла
крізь мене слово промінь дощ яскріє серце в причті Зети
час асфальтує пил тих сош якими в Лету йдуть поети
а я не знаю ким живу і ким помру ніхто не скаже
листи приходять на mail ru гнічу сливки здираю сажу
а я ж була мов та Сула що плине в рамцях з очерету
вже на кохання кажуть love а я раба менталітету


2013

Холодні вітри, що дмуть десь із заходу,
Холодні розмови, що стали вже зайвими.
Для чого купуємо ми в супермаркетах
Абсенти в пляшках кольорових з прикрасами?
Ламаємо долі, серця розбиваємо,
Плюємо у душі невинні і чисті.
А потім так легко і швидко прощаємось,
Бо всі ми - дорослі, тому - егоїсти...

03.05.2013

… а дим завис, як сходини до пекла
і плаче днесь в утробі немовля
плацента - своя схованка і Мекка
навіщо їм: "ми друзі, не стріляй??!"
диявол рве і мечеться в стропилах
почесний гість Калібру і Ствола
у нього янгельске лице і крила
у нього місія - зчорніло щоб до тла…
та воїни Свободи - Духа й Слова
у штольнях понароджують синів
в самому серці "Донеччини" і "Львова" --
запліднені й мої дві пари слів...
01.02.2014.

ріка замерзла а човни відчалюють
де сиза мла снується по льоду
на березі порослому печалями
волає лють від крові геть здичавіла:
годуй мене годуй мене годуй

ріка замерзла білою галузкою
а ті човни усе пливуть пливуть
і так понад живих пливеться вузько їм
аж небеса на образах полускали
і кришаться в засніжену траву

Мені б облетіти усі світи
Лишень з тобою.
Поруч ходимо я і ти:
Любов з самотою.

Мені б цілувати твої уста
Одні єдині.
Ти надто складний, але я проста
Сьогодні й нині.

Мені б за тобою слід у слід
Ступати певно,
Та я своє плам’я і ти свій лід
Плекаємо ревно.

18.01.2014 р.

Триває революція в людині.
Немає істин. Є житейська суть,
що шулери на чо́лі України
її сьогодні ворогу здають.
            Немає ради проти ідіота,
            що жде на вогнемети із Москви.
            То будуть січові рої і чоти.
            Попросимо в Богдана булави.
Ну з ким чума воліє воювати,
коли серця героїв, як булат?
І хто тебе захоче захищати,
коли ти є лукавий лютий кат,
і так боїшся голосу народу?
            Не порятує серія облав.
            Презумпція заручника свободи
            не уповає на чужий устав.
І настає пора відповідати
за вчинене. І злодію пора
кудись тікати із чужої хати...
І давить жаба жадоби добра –
немає де украдене ховати.
            І де прокуратура і суди,
            і беркути, і східні супостати,
            і писарі червоної орди?
І що кому належить цінувати,
якщо у коридорі із біди
є вихід – чи на волю, чи за ґрати?

                       01.02.14

Знання дається усім і кожному:
Бери й плекай.
Тільки про те, що ти гість непроханий
Не забувай.

Не забувай, що по собі лишиш ти
На цій землі,
Чистий думками з душею чистою
Нею йди.

Не забувай: не на небі деінде
Той рай-едем,
Тож будь у ньому й живи по совісті
Тут і тепер.

18.01.2014 р.

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

На люб'язному веслі
у віслючому сідлі
за шаленим трендом
ворогують у вузлі
ті і ті, і в їх числі
(будучи студентом) -
Україна.

Не до "ноу"* в кожнім шоу...
Хто зерно, а хто полову
віє-сіє, засіває.
Економіку чи мову
брати зараз за основу?
Поки що не знає
Україна.


01.02.2014

Я гаєм защебечу стоголосим,
Аби уздріти ніжний усміх твій,
Зігрію сонцем тихі трави вій,
І витрушу з очей печальні роси.

Я хочу знову чути : "Любий мій..."
У співі вітру між столітніх сосен,
І бачити, як хмари вдаль відносять
Свипцеві жала розлучальних змій.

Але зима забрала світ в полон,
Стежки до неба снігом замело,
А там, де хмари - німота глибока,

І замість пісні вітру мла гуде,
І виходу невидно аніде
Для, спраглого краси твоєї, ока.

31.01.14.

Вою, куди ж ти в заобрій?! - зарано ще! Весни
придихом сонць не зігріли осклілу ріку.
Ой, не нажився... до мрії - пороги крутезні-
ще не подолані..праведна смерте, ликуй,

бо не щодня тобі душу,- як прапор безстрашну-
тілo виброщує - в куряві згірчених війн.
Яко дощі, - розгулялися кулі мосяжні...
Чорна трутизно, чекай! - не долюблений він!

Cмогами буду із логoва зманювать звіра,
найсміливіших виводити в перші ряди.
Так, я війна, - але я загартовую віру
так, я страшна,- та крізь мене потрібно іти!

Хай мої коси вистогнують в ночі чадисті,
ленти яріння мого, як огненні жерці.
я за тобою помножу - мов зірне намисто-
сотні повстань і освятять сини та отці

зброю у Світла криниці - водою очищень.
Змії клубисті зітнутьсья з гілками кормиг.
Тільки здімайте - благаю - все вище і вище-
чорно-червоні стрічки над канвою зими.

Серце злавинене кров"ю - стихій перехрестя.
Вихори волі - любіші за тихий полон.
Воїни вищого виміру, - Ангели честі,
нині його долучіть у Небес Легіон.