От видерти би з мулу ту перлину
І в літери ушифрувати враз…

У мозку – наче звалище й руїна –
Фальшивість, епігонство, перифраз.
17.02.14

Покинули ви сало й променади
І в белькотінні рабської пори
Возносили над світом барикади
І підіймали в небо прапори.

Та вам співати – вже вузькоколійно.
У мене пропозиція проста:
Ото би вам на згарищі й руїнах
Позводити заводи та міста.

17.02.14

хвилинний спокій і програли
тебе нестача - мов сліпий
коли цю тишу грабували
король бив ферзь в манері злій

а як падіння відбулося
погоду вітер повідав
він заплітав твоє волосся
а потім зтиха обійняв

і дощ запахне теплим червнем
ліхтар розлуки весь в вогні
бери футболку - не замерзнем
нас обігріють ліхтарі

а світло це несе образу
чи я чи ти - кому сльоза?
але не вір крихкому часу
залий цемент - почни життя

я усвідомлю смаки раю
коли розлиє снігокрив
але від пару чи від чаю
звільнив для себе час чи змив...

2014

келія наповнена магічною різьбою
колись тут голос бога обнімав
вірвався дикий вітер і з собою
в нормандські землі шлях він вікінгу проклав

святе письмо не зникло не відчахло
ідея тліла навіть в серці битв
рікою кров дала його начало
рікою люд наспівував молитв

ні індульгенція ні суд ні покаяння
не помогли молитву відібрати
не відьми заслужили на багаття
а ті "святі" дегенерати

ті що розколи церкви насвятили
і паству ханові дали
ті що безвір'я породили
щоб пожинали ми плоди

і ті "святі" в овечій шкурі
повчають й судять на показ
такий от сенс у цій мікстурі
от би господь простив той час

от би петрова їм сміливість
от би не гроші а слова
і християнська божа милість
промила б рани й зажила...

03.04.14

Вертаються додому журавлі
і, пролітаючи понад Єрусалимом,
передають «кру-кру» братам своїм,
що до землі навіки прикипіли.
Щодня вони великі гнізда в’ють.
Щоправда, для людей, а не для себе.
І люди журавлям отим належне віддають,
з надією вдивляючись у небо.
Що вежа Вавілонська перед тим,
на що ці журавлі земні спроможні,
бо ж це не витівка біблійних зухвальців,
а тричі благословені справи Божі.

Бабуся кришить хлібчик голубам,
Відламує і кидає потрошку...
Заштопана кофтинка голуба,
Між брів - глибока вирізьблена зморшка.

Весна алею сонцем залива,
Ласкаво гріє руки мозолясті,
І тішиться бабуся, що жива,
Осяяна простим старечим щастям.

Вже й молодість, і зрілість відбула,
І кожен день прожитий - мов постскриптум.
Лишилися окрайчики тепла,
Їй хочеться віддати все, до крихти.

А поруч дітки бігають малі,
Життя по колу - у невпиннім русі...
Пташки збирають крихітки з землі,
Блаженно усміхається бабуся...

Весна. Холодний вітер гріє тіло
Ерзац тепла в твоїх думках
Метіль остання
Сніги злизали пси. І сам не відав
На п'єдестал зійшов не секс
А п’ять хвилин кохання...


2013

Давно зафіксований в картинах поп-арту
Ти бачиш? А чуєш? Ти чуєш? А варто…?
Я так за життя й не побачив русалку,
Тобі не до того, - ти хлопець поп-арту...
Тобі би піджак із барвистими красками,
Щоб легше іти між людей з тою маскою.
Ти хлопець поп-арту і цим тут все сказано,
Ти хлопець поп-арту прогладжений праскою.
Мені би свободи і моря побільше, -
Тобі ж не до того, ти мариш найбільшим...
Життями підпоєний фразами лишніми
Ти водишся з хвойдами з бюстами пишними!
Мені би любові і радості зранку, -
Та ти не по цьому, ти хлопець поп-арту...

Твій сон, оголений і чистий,
Окутує спокуса-ніч.
Зірок окрилене намисто
Тобі так личить. У сторіч

Такий же спокій. Незбагненно
Твої висвічує вуста
Яскравий місяць. Гобелени
Вдягають місто. Неспроста

Тремтять повіки безголосо
Спивають збудження тепло.
Художник юну, злотокосу
Поклав тебе на м’яте тло...

Це сюр. Гармонія Далі…
… і пара яблук на столі…

02.04.14

Цвітуть сади, пташки співають,
І сонце світить сміючись.
З трави сонливої спадають
Блискучі крапельки роси.
Цвітуть сади, співають птахи
Під світлу музику душі,
Що виникає в нас раптово
Десь у цю пору, навесні.

2012 р.

за вікном клопочеться весна
молодіє час на видноколі
голизна сповзає в яр поволі
і брунькам сорочка затісна

за вікном у саджівці небес
ранній птах купається з дороги
проростає стайня гострим рогом
щоб не гриз тепла сусідський пес

за вікном за вершею воріт
де туман збігає зі стодоли
на зорі зберуться чисті долі
розкидати лугом первоцвіт

Хто манто заплямує, хто - мантію,
хто - матерію, хто - материк...

Той - на паті*. А та - в апатію.
Хтось - у фрак. А комусь - у фрик.**

2014

Политика ложью своею жива.
Так было и будет, примеров не счесть.
Теперь же совсем потеряла страна
свою депутатскую совесть и честь.

На смену формации выползли все
прикрытые страсти советской души,
когда Горбачев на своем рубеже
цензуру сумел хоть слегка придушить.

Второй был в России всемирный урок:
нигде никому так не следует жить -
трансконтинентальный ничейный пирог
по капелькам крови бездушно делить.

Настала пора узаконить грабеж
всемирно известных российских светил.
Но разве без выборов днесь разберешь
кто, сколько и чем душ у смертных купил?

Да я бы и так от души отдала
желанный спасительный иммунитет
тому, кто сумел сам поправить дела
и грабил страну много горестных лет.

Когда ж взамен ног раздают ордена,
войну освящают и мочат на “с”,
я плачу: страна безнадежно больна,
высаживать поздно десант МЧС.*

И мне непонятно: как может война
быть движущей силой единства сердец?
Промчатся года, и поймут все сполна
какой у спектакля печальный конец.

4 января 2000

* депутаты Шойгу, бывшего министра МЧС

А я тобі годила, як могла –
Давала їсти і давала пити.
Тебе від злого світу берегла,
Хотіла, аби ти міг вільно жити.

В усьому потакала я тобі –
Вино ти пив, їв українське сало.
Чому, скажи, мене не розумів,
З моєї мови кепкував чимало?

Чому співав чужинських ти пісень,
Чужих героїв вихваляв завзято?
З весни по осінь кожен Божий день
У тебе були гості, було свято.

Чи ти не знав, як тяжко я жила,
Як гарувала, зводилась на ноги?
До того ж юна, молода була,
І так потребувала допомоги.

Та ти собою зайнятий лиш був.
Хоча жили ми разом в одній хаті,
Про мене зовсім ти давно забув
І за паркан став нишком поглядати.

От і розстались… Ми вже не одне…
Ти шлях цей сам обрав, мій Криме-сину.
Та вірю, ти назад таки вернеш.
Чекати вмію. Підпис – Україна.

20.03.2014 р.

старі ноти забутої арфи
обігріють дзвінкою росою
тихе небо почне цілувати
розірвавши сорочку покриту сивиною

я захочу побачити старість
ти сидітимеш в ній загадково
відпочине і дітям на радість
сонце викаже їм колискову

разом з тим ти нап'єшся піснями
ми загубимо голос від крику душі
і так солодко солодко з нами
задрімає сосняк у травневій весні

а над вечір літатиму схилом
закарбую у пам'яті зорі
і класичним віддаленим стилем
намалюю задихані гори

25.03.14

Віднеси у траву молоденьку,
в переповнену колами тишу
легкокрилих – не місце у жменьці
комашиній сонаті найвищій.

Перемучили сутінки мізки.
Де й коли береже світлячкове?
Не поклонишся крилам залізним,
що не мають від серця покрови.

Перекреслено смугами небо,
і під чорною міткою трАви.
Так війна тобі душу теребить –
аж до неба кривавій неславень!

О, хутчіш би… у жменьку. Притулок
пошукати б у затишку ніжнім…
Відмахнешся й за сонечком чулим
попід сонцем – на вибухи грізні!

2014р.

криптонний фейс слизькі очиці
короткий хвіст жарка сльоза
на шпицях ходиш - не барися
ти стрибунець але й коза
за спину чорну від недуги
а може дуги? декольте?
пливеш зміїною ходою
химера-публіка цвіте
від того що калічиш собі ноги
від того що не змиєш макіяж
від голоду твого в очах негоди
але ти йдеш у свій простий вояж
ти моду модно пропагуєш
ти спиш у славі і неславі
і мозок ти вже не шліфуєш
а нащо то гламурній дамі
та квітне квітка не роками
і захід сцени вже не схід
ви краще б власними руками
знайшли життєвий антиspeed
але гламур це не наука
не віра жанр і не краса
це бабин яр для мозку мука
та ще не пізно не біда...

01.04.14

Квітка на довгому пагоні
Вихором винесла серце
В небо, а душу засіяла
Ніжністю з перцем.

Квітко з високого пагорба,
Тихо виписую віршем,
Спогад про тебе, лагідну.
Вітер колише

Квітку, у коси вплетену
Мавці казкового гаю,
Тій, що у вітті калиновім
Пісню співає.

Квітка. Над нею тендітною
Тишу джмелем розрізаю.
Він, за пелюстку скинуту,
Вигнаний з раю.

Квітко, довіку не встигнемо
Матір весну наздогнати.
Я ж все одно не наважуся
Поцілувати.

Зашиваєш мою свідомість білою грубою ниткою
По чорній канві - я без розуму
Від цього божевілля, невідання, ризику
На тебе стаю трохи схожою

Старанно проколюєш мої мрії циганською голкою
Гарно виходить - я вже на небі
Від сірого відчаю, пригнічення,сорому
Стаю потрохи схожа на тебе

Який візерунок ти вибереш? Невже чорно-біле сяйво
Твоєї душі - я розчулена
Переливом тонів і прозаїчністю барвів
Тебе у тобі ж і загублюю

Зашиваєш мою свідомість - певно, своєї свідомості
Тобі замало - забрав і мою
Так непомітно, гірко, солодко і болісно
Зустрінемось в пеклі чи у раю

Зостанусь для себе чорною матерією відомого
Творчого заспіву - моя душа
Від еклектизму думок увечері втомлена
У скрині схована, не спокушай

Зустрічами, вишиваннями, латками взаємних ілюзій
Я вже була на небі - сьомому
Піде́мо, коли хочеш божевілля, напруги
Не в рай - на задвірки свідомості

Знайдемо там полотна - виткані кольорами незримості
Межі знання - тобою розбито
У щось невпізнаване, але навіки цілісне
У першодень взаємного світу.

Мертвых надо хоронить,
А не таскать умерших за собою.
Прошлое надо пережить,
И боль тогда уйдет без боя..

Людей стоит отпускать,
И след их душ не волочить как трупы..
И лишь заставить перестать
Готовить новые патроны

Надо и жить и умирать
И все прощать и ничего не забывать
С любовью вспоминать мгновенья
Не надо лишь терзать
И убивать себя в живую..

То, что давно ушло невозможно удержать
То, что должно придти не остановишь
2013

ой летіла весна на рябому коні
рукава золоті
коміри вивірчаті
наловила линів у глибокій луні
у торішнім гнізді
розіклала багаття

та й сиділа сама та й сиділа одна
а довкіл пастухи
дітлахи ворожбити
- ой позичте мені сім аршин полотна!
- штири мірки вівса
та полукіпок жита!

десь мисливець ходив по дощу від Сули
по снігу від воріт
по дрімоті від скрині
запопав розбудив запитався
- коли?
а вона відреклась
і промовила:
-нині...

Я не зайшов у вашу хату…
Зовсім не хочу воювати,
У мене є братів багато.
Мене не називайте братом!
2014

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як щасливі наречені,
І на Весни рожево-білій сцені
Похмурість похоронимо й мороз.
Ходімо до розквітлих абрикос.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Ходімо до жерделі, до жирголі,
Щоб музики послухати живої.
Не на показ ходімо, – на покос.


Де радощі ми пожинать почнемо,
Бо абрикоса схилить до нас небо.
Почнем солодкі слухати слова.
А потім яблунево і вишнево
Весна медово й доля заспіва.

Щоб щастя пташку в пахощах зустріть.
Журбу і жах жирголями загоїм,
Читатиметься майбуття запоєм,
Щоб навіть і найглибшою зимою
Серцям сіяли сонечка суцвіть.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Щоб ескадрилья зоряна-бджолина
І доля нас не жалила – жаліла,
Бо покохав надовго і всерйоз.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як веселі наречені,
Щоб серце там тривожно-навіжене
І спокою, і світла напилось.
А добрим людям, гарним людям ось
Рецепт від Ескулапа-Авіцени:
Від всіх хвороб і бід всіх панацея –
Ходімо до розквітлих абрикос!

04.2011

* * *
А серце досі крається й болить,
І невигойний біль той не вщухає,
І жодних ліків від жалю немає,
І смуток не щезає ні на мить...

А люди - ті ж, і все довкола - те ж,
Знов у саду цвітуть весняні квіти,
Та тільки ти у сад той не прийдеш,
Весні й онукам не будеш радіти...

Мені казали: стихне, відболить,
Потрібен час, і треба жити далі...
Але куди подітись від печалі
Й журби, що не щезає ні на мить...

1-04-2014

Першоквітнева заметіль
Москву засипала й некрополь –
Оце тобі, Кремлю, за Крим,
За кораблі і Севастополь!

Дев'ятибальний неба знак,
Шкода, що тільки - завірюхи:
Оце тобі і Крим - «за так»,
І «референдум», «заварухи».

Москву заклали в давнині
У жерлі древнього вулкану,
У центрі кратера - і дні
Її в Господній Божій длані.

Росія ж марить про війну:
Гуркочуть чорні гвинтокрили,
А у Москві – та чули, ну! –
Квітневим снігом все укрило…


01.04.2014

Ех, буваємо в снах… охочі
На палку неземну любов!
Але вчора – заплющив очі,
І наснився мені… Лавров.

Ліпше б Клавдія Шиффер, але…
Був не в дусі Серьога, злим.
Не подумайте щось нездале –
Про політику ми із ним…

Він уміє – ще той оратор,
Бреше моцно – аж входить в раж!
Ще наразі не імператор,
Без віночка, як Пшонка наш.

Лик серйозний – немов з ікони,
Щось торочить про статус-кво…
Снилось – я президент законний,
Або, мінімум, я – ве.о.

Ми дебати почали зрання –
Не подавишся Кримом на…?
Він сміявся – Да брось ты, Ваня,
Федерация вам нужна!

От агресор – година чорна,
Тягне, тягне назад в ярмо!
Я затявся – У нас Соборна,
Більш ні п’яді не віддамо!

І про військо в вас цифри дуті!
– Ну вот это ты, Ваня, зря.
– Блекотою об’ївся Путін?
Несусвітнє таке витворя…

А у погляді – злість пантери,
Ось Лавров дістає блокнот:
Вы там, слышишь, одни “бэндэры”,
Мы за вас все решили – вот!

Дах поїхав у тебе “брате”?
Чи на старість попутав біс?
Дулю в лоб – він дар мови втратив,
Ще послав я його у ..ліс…

Сперечалися до вечері –
Хоч я знав – москалю не вір,
Все ж сказав – Ось під’їде Керрі,
Перепишемо втрьох папір!

Про гарантії, вивід війська,
І ще Крим віддавай назад,
Але клятва яка російська?
Був гарантом вже “старший брат”…

Він погодивсь відразу – Кльово!
Я підсунув папір – осьо!
– Нет, подпишем у Кисельова,
Тот что Дима – он может все!

Потім крикнув – ЄС “на мыло”!
І про неньку таке сказав…
І оце вже мене добило –
Я Лаврову по пиці дав!

…Світ завис на краю безодні –
Там таке закрутилось в сні!
…Я прокинувсь в поту холоднім,
А Лавров з Кисельовим – ні!


1.04.2014

Не вмерти б. Пристрасті запеклі?
Ти, Боже, - Суд і зі спини.
Або втрачай мене у пеклі,
або Ти Сам і розіпни.

1.04.2014

Ударить гроза ми втікаєм до хати
Стікає сльоза краще глянути в небо
Розкидане сміття підбере наша мати
Паління це звичка на ділі це вбивство
І збитий дзвінок це і теж що послати
В сучаснім житті все зручно й не просто
В любій ситуації ти зможеш змовчати
Просто забудься просто не схочеш
Між війн і роботи ми можем поспати
Не те шоб аж довго лишайся заможним
І дикі та скуті не зможуть сказати
Які є любові які є в них злості

Вже сорок днів лікує втрати час.
Вже пісня "Лине кача" одзвучала.
Молитва тиха, тризна і свіча...
І сотня воїнами Світла стала.

Тамуєм сльози, ревний біль і крик
За тими, хто за небокрай полинув.
На місці страти - тисячі гвоздик...
Сум і весна... Майдан гірчить полинно.

Ті, що в безсмерті, нам дають наказ:
Хай не панують чужаки-заброди!
Живіть, боріться і не зрадьте нас!
Здобудьте волю для свого народу!

31.03.2014 р.

Поважайте чужу свободу,
Хоч тому, що вона чужа.
Не втручайтесь у справи народу –
Це не доблесть, а крайня межа.

Наче прірва тепер під ногами,
Наче виходу більше нема
І залізним продуманим ритмом
Б’є по скроням слово «війна».

Схаменіться і досить мовчати!
Ну хіба ж ми не маємо прав?
Може час ланцюги розірвати?
Хто ж так ними нас міцно скував?

Хто розп’яв на хресті нашу долю,
Хто труїв наші води, поля,
Хто посмів суперечить народу –
Згине хай, бо це наша земля!

Хай вогонь тепер плавить залізо
І тікають чужі вояки,
Бо не буде ноги супостата
На святій українській землі.
25.03.2014

Ми – Русь.
               Із глибини тисячоліть –
і західні, і східні посполиті.
А ти що є,
               Московія жахіть,
у ролі міжнародного бандита?

Імперія крові і боротьби
ще не убита вироками суду,
тобі пасує випинати груди
і роль ієрихонської труби,
але ніхто у світі не забуде
історію російської ганьби.

Чию ви кров «мішками проливали»?
За Севастополь з ким вели бої?
За спинами козацькими стояли
прославлені російські генерали.
А недотепи-унтери твої
тілами української сім’ї
окопи перемоги устеляли.

О ви, фальсифікації чини,
чого дерете носа вище стелі
у славослів’ї духу сатани?
Вас прославляли сукини-сини
і куплені «на шару» менестрелі.

О ви, зміїне пещене кубло
у потуранні подвигові Раші,
яка і є оте вселеленське зло.

Але коли дійде у мізки ваші,
як припинити ці дурні демарші,
аби реваншу більше не було?

                              30.03.14

По собачім витті,
що багряним димком,
опускається хмарочка,
хмара,
хмарюга,
допиваючи просвіт
ковточком,
ковтком
і віщуючи серцю
поезії хугу
між нахабною теменю
й дужим виттям
на землиці,
землі,
онімілій завчасу.
Ще далеко до вірша,
а серцебиття
вже тримає його
у полоні окраси.

2014р

       Доні берізка явилася біла,
               та що у сні не ламає ніхто.
Раною пам’яті розворушило
ще із дитинства невигойно стліле
осиротіле пташине гніздо.
               Сонце зійшло Ойкумену зігріти.
Замайоріли чужі прапори.
               Кримом ідуть поневолені діти.
Як же те сонце не впаде з орбіти
згаслої в небі нічної діри?
               Місця немає на білому світі
               для охололої духом душі.
На перевалі утопії літа
білі берези, і гнізда, і діти
не нап’яли одіяння чужі.
               З вирію ще не летіли лелеки
               у чужину родового гнізда.
І розділяє нас чорна вода.
               І по живому ще різати легко.
Ми пролетіли. І їм недалеко –
точно туди, де чатує біда.

                              18.03.14

Я вже ходив усякими базарами,
де душу добрий настрій підійма
на висоту ціни життя; за хмарами,
де нас дорослих, мабуть, і нема...

31-03-2014

Терпкі шляхи
під цими небесами…
Стискає час недолю до сльози…
А кров на лезі схлипує так само…
А десь безмовно стогнуть образи…

А хтось лихий
іще біди накоїть,
за прапорами приховає ніж,
і знов затягне пісню про героїв,
яких одвіку зраджують свої ж…

Це сталося раптом,
Як грім серед неба,
Недавно це зовсім було.
То був подарунок
Дорожчий у світі:
До мене натхнення прийшло.

Не дихаю майже,
Бо цей подарунок
Дорожчий в моєму житті.
На все воля Бога,
Я вперше відчула
Потребу писати мені.

То де б взяти сили,
Щоб я подолала
Той іспит, що доля дала.
Довіру, що маю
Завжди виправдала
І я подарунок взяла.

Писатиму вірші
З Любов’ю до Бога,
До всього святого, що є.
Любов до народу,
До рідного краю
Ті сили мені надає!

Писати, - йти дібровами, ланами,
Де тьохкає розвеснено любов,
Де із джерел її п"янких основ
Снагу барвисту хлепчуть до безтями.

О, як би кожен з нас туди пішов
У листі книг знайти коштовний камінь,
Який вбирався в мох рядків віками,
І в гранях рим вікам бентежив кров!

Весна поезій вкотре хай поможе
Здолати мряки сонмище вороже,
Аби повіяв телий вітер фраз

Пянкіше вересневих ароматів,
Щоб вірити, надіятись , кохати
Моглося всім, хто Словом душу спас.

31.03.14

И вновь сомнения терзают мою душу,
Но больше тишины я не нарушу.
И крик не прозвучит в немом пространстве.
И не закружатся слова в безумном танце.
Я был, я жил и дальше жить я буду.
И прошлое, конечно, не забуду,
Но в будущем я вижу больше света.
И в будущем тебя уж больше нету.

16.03.2014

Душа на волю рветься і хоче щось писати,
Та я не бачу сенсу якісь слова казати.
Душа бринить струною і стигне в атмосфері,
Та я втомився стукать в давно закриті двері.

Я не знаходжу рим і образів не бачу.
Над образом твоїм в думках постійно плачу,
Бо віднайти не можу пілюлі від проблеми,
Бо я не маю слів для рішення дилеми.

Бо слів таких нема, які б відкрили правди.
Немає таких слів, а їх бракує завжди.
Душа бринить в мені і хоче щось сказати.
А я не маю сили все це в собі тримати.

Почуй мене, прошу! І дай початок світу.
А я тобі знесу з усього світу цвіту.
І може ми з тобою у пелюстках ромашки
Знайдемо суть життя, забувши всі промашки.

08.01.2014

Я так любил смотреть в её глаза,
Дышать любовью, прижимаясь к сердцу.
А я так много ей хотел сказать,
Но лишь молчал в распахнутую дверцу.

Я так хотел увидеть с нею жизнь,
Открыв глаза, идти навстречу свету.
О, как же я хотел её любить,
Но мой удел - плыть одному по ветру.

23.03.2014

Поволеньки приходимо до тями…
Чи не висока плата для прозрінь –
Покутувати юними смертями
Гріхи усіх минулих поколінь?..

Ще хтось боїться випростати спину,
Ще важить час усе на терезах…
Світає.
Сходить сонце України.
Болить.
Отам –
Де родиться сльоза.

***
Болить усім.
І буде ще боліти,
Допоки небо в кіптяві й імлі,
Допоки ходять зайди-московити
По нашій незахищеній землі.

Допоки винних не спіткає кара
За юну кров, пролиту на Майдан.
Допоки є між нами яничари –
Хай не минає біль народних ран.

Нехай ятряться завтра і сьогодні.
Не час іще їм гоїтись, не час, -
Бо понад нами є Небесна Сотня,
Готова вічно захищати нас.

І мову, й пісню, віру і свободу,
І землю цю – два береги Дніпра…
Приходь до тями, змучений народе!
Тобі вже знову битися пора!..
30.03.2014

Балагани. Вертепи. Тюрми.
Чорні крила у чорнім небі.
Хтось вже чує небесні сурми,
А комусь іще крові треба.

Розгубились ми, заблудились
Поміж битвою, злою грою.
Наші друзі стріляють з тилу,
Доки б’ємося із собою.

За свободу, за хліб, за сало,
Газ пекельний і райську воду,
Хто – за те, щоби Сонце встало,
Хтось – щоб сіло, собі на шкоду.

В когось шкіра не та, чи мова...
А чи віра не в того Бога.
Світломузика нездорова,
Затовста, затонка дорога.

Словом, все не туди, не звідки.
Безконечна війна любовей.
Ми ж не судді.
Ми тільки свідки.
Наші душі хочуть обнови.

Але, видно, ні світ, ні Всесвіт...
Тільки засвіт її зігріє.
Ви, долаючи біль, воскресніть,
Бо вмирати не кожен вміє.

11 бер. 14.

Намалюйте, ви ласиці, все на вікні:
сьогодення із самого ранку,
де б не був я в майбутньому
сам на війні,
крапля крові не мерзла на ганку;

притулюся щокою до рани душі,
хоча де вона, матінка наша?-
вишиває на вікнах в людей звідусіль,
що блажена душа не пропаща,

намалюйте, тумани вечірні, мені
змову ласиць тендітних із ночі,
щоб схід сонця у маминах снах
червонів
коли ми - на піввіку молодші,

озираюсь тепер на дороги війни,
де збиралися ми по тривозі,
бачу маму щасливу в небеснім вікні:
молоду у вінку з верболоззя...

20-03-2014

Україна стоїть у молитві, –
відвернути криваву війну.
Відчуття неминучої битви.
На життя зазіхає антихрист.
Михаїле, убий сатану.

Україна моя незрадлива                   Де ви,ангели білого світу?
ради світу іде у полон.                   Сам диявол правує людьми.
Каїн знову заточує вила,                    Розперезана чорна еліта.
і якщо у нечистого сила,                   Роз'єднались Адамові діти
не зупинимо Армагедон.                    суєсловієм князя пітьми.

Зажадали вендети дозорці.
Мало сотні в жалобі небес.
У пропахлій димами толоці
агітують юрбу добровольці
за її панівний інтерес.

Оп’яніла від запаху крові,
аж сичить окаянна біда,
і облизує губи орда.

Яничари до бою готові.
Не буває у ката любові.
«Брат» не відає, – кров не вода.
              28.03.14

Очі заспані протру кінескопу,
В них картинку бачу знов дивних ігрищ:
Серед люду надто збуджених скопищ,
Наче вроджена, стоїть Астред Ліндгрен.

До народу з її уст ллється слово,
Заряджаючи в повітрі іони.
Із амбіціями центуріона,
Русокоса, калачевоголова,

Жанна Дарк з останніх реєнкарнацій
І глобальнопланетарна месія, -
В Україну хлинуть скопом канадці
Та діаспорами рясно засіють!

Сонце в Неї мов злизало ідею -
Світло нести у серця в мегаватах.
Мов розпечене ядро із гармати,
Виноградина-сльоза у плебея.

Та розсіявся, як дим, слововилив.
Шарль Перро вже під "ура" шестикратне
У руках несе, як герб, гострі вила, -
Він лопатно-рукопашний оратор.

Ллються байки, як дощі, водоспадом, -
Шлях торує до людей нео-Глібов,
І кулак його, - сізіфова глиба, -
Мудрочоло возвеличує стадо.

Під колисанку словесних поллюцій
Ніч на очі сном лягла м'яколапо,
Вранці думи, наче сяйво, поллються:
"Не дружити казкарю з Ескулапом".

Ескулап - давньогрецький бог лікарського мистецтва.

ВІйна, мов жінка без обличчя
У масці смерті з-під вінця
Іде таврованим узбіччям,
Звертає день до праотця.

Слова далекого предтечі
Пророче маренням ячать.
І морок облягає плечі,
І блякне заграва свічад.

Волає загнане сторіччя,
Не в змозі скинути ярма.
Тріщить покручене паліччя,
Димами куриться зима.

Наосліп хтивими руками
Зриває долі навмання.
І успіх – усміх свій лукавий
Звертає до живого пня.

Картає душ хорал бентежний
Клинком пекельного вогню.
Гуркоче небо. Світ безмежний
Заносить плуга на стерню
2013

Маленький дощ в'язницю спеки
сполохав і зі шляху змив.
Ти не ходи аж так далеко:
поглянь, яке на небі з див!

Яке легке і свіже сонце!
А це зробив маленький дощ.
Зустрівши дощ через віконце,
зробився ти йому як вождь.

Із бульбашок маленьке військо,
та й ти нівроку... Вже герой.
Як твій татусь. Героям низько
схиляють голову: "Герой!"

Скінчився дощ. На крилах водню
небесна стеля ожива.
Пішов татусь в Небесну сотню.
А слава вічністю жива.


29.03.2014

Німіло сонце в обіймах моря.
Палали зорі від бід людських.
Чи захлинеться Земля від горя?
Чи ще замало нам війн і лих?

Нікчемна твар - земна людина.
Перекроїть хоче буття.
Коли прийде твоя година?
Коли закінчиться життя?

Ми не повторимось ніколи.
В краплині Всесвіт відбива.
Допоки в вуликах є бджоли,
Моя планета ще жива.

Та суть природи не розкрита.
Наш куций розум - суєта...
Земна могила вже розрита,
І нездійсненна вже мета.

Пливуть віки в тумані сивім,
Німіє сонце в небесах.
Суцільний ад в краю красивім.
І кольоровий рай лиш в снах.

усі поезії... їх сік кора і стебла...
весь осад осуд гнів... пташине молоко...
той райский сад словес... бароко рококо...
і крит і гібралтар хребет нутро і ребра...

всі обрахунки сни... усі статті словарні...
і голос і мовчань притулок на віки
збери у зшиток свій сховай чи навпаки -
розкидай чи спали вони ж бо люба марні

Ген за кордоны радной хаты
Вышли вновь прогуляться козаки.
Лиш с песней сказать лиш хватит
Тем кто при жезле у руки.
А кто там? Урки, воры
Или хитрецы что на кости сидят.
Тактично так они подкованы,
Дипломатически пют рідної крови
Взобравшысь высоко по скалам крутым.
Оскалили одних против других
И говорят и напускают дым, в очи,
А люд начал борьбу с ними.

2014р.