Моя земля так спрагло хоче миру,

Так стогне в цей страшний і дикий час.

Моя земля чудова, наче диво,

Зустріти ще світання має шанс.

Затихне біль і відшумлять тривоги,

Бо це безглуздя - в бій на брата йти.

А всі стежки, і всі прямі дороги

Додому приведуть, як не крути.

21.05.2014 - 20:58



Оригінал

МОЯ ЗЕМЛЯ

автор: Enola
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500304

Моя земля так жадно хочет мира,

Так стонет в этот страшный, дикий век...

Моя земля, прекрасная, как диво,

однажды все же встретит свой рассвет.

Уймется боль и отшумят тревоги –

бессмысленно идти на братьев в бой…

А все пути, тропинки и дороги,

в конечном счете, нас ведут домой.

***
Хоч так довго пручалась Росія
І так вірно служив бандюган –
Ми змогли (бо не кожен зуміє!)
Перевести її крізь Майдан…

22 травня 2014 року

***
Ти ще досі присутня незримо,
Наче вийшла на деякий час,
А душа під крільми херувима
Вже назавжди покинула нас…
Так сумуємо ми за тобою,
Розповісти – не вистачить слів…
Там немає ні смутку, ні болю,
Де Спаситель тебе перевів,
Допровадив на тихую воду,
Твоя чаша – то надмір пиття,
Той, Хто вмерти за тебе дав згоду,
Дарував тобі вічне життя.

22 травня 2014 року

шовкова повня спалює вікно
в нічне обрам’я злущуються роси
і він іде іде простоволосий
топити сни які щодня приносив
розхристаний морфей колись давно

сліпа мара колише босий слід
в якому перекошується повня
від крику снів і крадених і кровних
тремтить імла і душить невимовно
і кидає дрощами навідліт

опівночі – ще трохи і кінець
маркітні сни ковтне вода висока
далеко десь моргне безсонне око
старий морфей зап’є піґулку соком
і побреде крізь повню навпростець

Люблю цей світ, як білий лист паперу,
Де я останній вірш не написав,
Де жив не так сьогоднішнім, як ерою,
В сльозині прочитавши небеса.

Між ситими від благості духовної,
Між злими, одержимими й теде,
Я плив під білим парусом на човнику
До Бога, добрих, зоряних людей.

Вони ще є – шляхетні, світлі, мучені
І мічені – освячені тому.
А світ ще пахне кров’ю і онучами,
А світ ще має війни і тюрму.

І молоко, й колиску, сльози ніжності,
Прощання, прощу, прощення, пісні.
І пташеня, й зайча з чудними ніжками,
І висота в пекельній глибині.

Печаль поганська, радість християнська тут...
І навпаки...
Язичником я був.
Тепер з хрестом бреду посеред хамства,
У світло трансформуючи журбу.

У світі, де стріляють сіллю в серце,
Де без хреста не підеш за Христом.
Де хоч-не хоч, а будеш завжди в герці
Із бісами, царем, собою, псом...

Де хоч-не-хоч, а будеш у любові,
Якщо ти сам полюбиш вертикаль...

Наразі я ховаюся у слові,
Як в морі харалужному ріка.

15 трав. 14.

Я щирі спогади купаю
В оазі щастя теплих днів, -
Дитячих літ святого раю, -
У серцю милій стороні.
Нема там заздрості, розпуки,
На світлу радість - заборон,
Звучать сердець солодкі стуки
Блаженству неба в унісон.
Омиту пам"ять незабутнім
В рядки римовані кладу,
І бачу в їх пісенній суті
Душі надію молоду.

Я чую твій голос між тисяч акордів,
Що линуть від рифів і хвиль гомінких.
До тебе пливу морем дивних мелодій.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.

Побігли стежками кудлаті тумани.
На листі сміються краплинки роси
І квітнуть-буяють солодкі фонтани,
Рікою течуть голоси, голоси…

Коли виникають між нами кордони,
Дощем заливається сонячний день.
Лиш ехо здолає усі перепони
Й до тебе крізь морок мене проведе.

І лину до тебе у вільнім польоті,
І серце бажає мелодій п’янких.
Я чую твій голос між тисяч акордів.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.
2008

Вечірнє плесо лісового ставу…
Закличне кумкання і скрекотіння жаб
То вереском стоїть над очеретом
То стихне одночасно і раптово.

Війнув вітрець, побрижилася гладь.
Доріжка місячна по ставу навпрошки
Заструменіла.

* * *

***
Щось цікаве побачиш щоднини
Коли вранці підеш на грядки…
ДНР вже не хоче данини,
І Ахметов веселий такий?

Знову персик засох по морозі,
Полуницю вже час поливать…
А чиновник в замішанні досі –
Скільки брати, і брать чи не брать?

Донесемо до кожного хлопа:
Хабарям і корупції – Ні!
Щоб Америка вся і Європа
Були впевнені в завтрашнім дні.

21 травня 2014 року

*ДНР – Донецька Народна Республіка

ВПОЛЮЙ МОСКАЛЯ!

Вполюй москаля –
Чи зблизька́, чи здалля́!
Вполюй москаля –
Під ним згорить земля!

Вполюй москаля –
Старий блага й маля!
Вполюй москаля –
Й в труну чи на гілля!

Вполюй москаля –
Волі душителя,
Й не тільки москаля –
А й йо́го холуя!

Вполюй москаля –
Зчави гнобителя!
Вполюй москаля –
У цьому честь твоя!

Вполюй москаля –
Вбивцю-карателя!
Вполюй москаля –
Вітчизна й Бог звеля!

Павло Гай-Нижник
17 травня 2014 р.

Як часом від суєт потрібна втеча
У травень, де зозуленька кує,
Де соловейко пристрасно щебече,
І сам не спить, і спати не дає.

Окрилює безсоння солов'їне,
Дарує стільки трепету і мрій!
Як може хтось тепер плодити війни,
Коли така весна - живи, радій!

І пісні солов'їної п'янкої,
І цвіту яблунь вистачить на всіх.
Невже комусь не хочеться спокОю,
Простих безгрішних радостей-утіх?

Співай же, соловейку, як востаннє,
О, миротворцю, від перлин-пісень
І найчерствіше серце хай розтане,
І мир благословить прийдешній день!

12.05.2014

Живемо у майбутньому столітті.
А тут і феодали, і тюрма.
Історія. Усе було дарма.
У боротьбі за мир у всьому світі
і каменя на камені нема.

Приклали руку білі і червоні
на шостій території Землі.
Немає місця на землі Мадонні
і Богу-Сину на її долоні.
Зате мамоні місце у Кремлі.

Земля хворіє війнами й цунамі,
але палає хата бідняка.
І православні моляться у храмі,
аби вона горіла під ногами
у комунарів східного зразка.

Усе минуло, та не все минає.
Забули люди пройдений урок,
як милосердно Бог усіх карає,
коли уста узяті на замок,
коли лукавий з’їде з котушок,
а юрмище видовища жадає.

                              05/14

Вже літак. One way ticket, звісно.
Неповернення обрій твій.
Всюди люди з одного тіста,
Як наважився – то не стій.
А думки - як скажені оси:
Ні, щоб думати наперед,
То вони у дитинство просять,
Де сорочку мама пере.
Де по бузькові – на копиці,
Де по квітоньці – на стеблі,
Де найбільше, що накопичив,
У долоні вкладеш малі.
Де по дідових зморшках вкотре
Родоводу основи вчив,
Поки вечір червоний котить
Кругле сонце в село між нив.
Де слова – баранці на празник,
Де ріка – супокій часів…
І полинув би серцем зразу,
Але …ти у літак вже сів.
2014

Пташині зграї дружно з далини
Верталися до рідного порогу,
Де пролісок ще додивлявся сни,
В проталину встромивши босу ногу.

Сухе дубове листя, наче плед,
Йому узимку вигрівало плечі.
Тепер густий небесний фіолет
Всі пелюстки пофарбував малечі.

Він мирно спав. Хмаринок буруни
Пливли услід за далеччю ясною,
Та вже повзла тінь хижої війни,
Що називалась "руською весною".

07.03.2014 р.

Обнимался с Обамой
и заигрывал с НАТО –
и спокойная мама
ожидала солдата.

Нам казалось, Европа
будет мирной навеки,
и военные тропы
замели «человечки».

Но по воле мутанта
человечьего рода
из страны - лжегаранта,
злой имперской породы

мир застыл в ожидании
катастрофы жестокой:
главный враг мирозданья
держит руку над кнопкой.

Безопасность, свобода,
нерушимость границы,
все творенья Природы
стали жертвой амбиций.

Собиратель народа
(это вовсе не снится)
с наркотическим сбродом
рвется к древней столице.

Видно, имени мало
обворованных предков,
хочет снова вассалом
сделать Родину деток.

Ну а мы перекрасим
ползунки в желто-синий,
чтоб «советская Раша»
испарилась отныне.

10 мая 2014

О якби мені знати, якби мені вміти, якби
За плечима побачити янгола в білій одежі
І врости, наче мавка, в цю землю корінням верби,
А гілками до неба сягнути якби - та чи встежу?
О якби зупинити на хвильку розхристаний час
І вціліти якби у шаленім життєвім двобої…
Я вцілію, повір. А тоді помолюся за нас.
Наодинці із янголом
Легше ставати собою.
20.05.14

Вона малювала літо -
Зима відступала холодна.
Метелики, діти, квіти
Були, мов живі, на полотнах.

Вона малювала світло,
Журбі не лишаючи місця.
Фіалки і ружі квітли
Під пензлика райдужним вістрям.

Вона малювала втечу
Від всього, що серцю немиле.
Здавалося, ще не вечір,
Та темрява фарби накрила.

Сльозами жалю залита
Самотня палітра по вінця...
За кілька хвилин до літа
Годинник її зупинився....
15.05.2014

З-поміж доріг знайти свою,
Яка насправді буде ближчою
Іти вперед, дорогою
Не бачити того, що знищено.

Розставити життя шляхи
І з-поміж звичною турботою
Прожити так життя своє,
Щоб сумувати не за модою.

Твоє життя, на то воно твоє,
Щоб дивуватись кожен день і вірити,
Що завтра буде щось нове,
А значить буде те у що не вірили.

Життя – це смуги різних кольорів
Вони неначе райдуга сіяють
У свої мрії завітай
І буде все як серце забажає.

2014

На вулиці ллє. Мов ляпас, водиця хлеще.
Замокли давно травневих дерев плащі,
Дроти парасоль погнулись гніздом лелечим,
Басують громи і чобіт чомусь пищить.
Товче в решеті цупкі полотняні хмари,
А плани на день – з потоками заодно.
Сьогодні в калюж, напевно, питати марно,
Чи є острови, чи є у негоди дно.
2014

Пародія

Зле і добре промине,
Час зажури і екстазу,
Заведи собі мене –
Заміню я всіх відразу!

Звісно, справа не проста –
Друзів так багато файних!
Їм я більше від кота,
Та не кінь – не треба стайні!

Не свиня – навіщо льох?
І не пес – не звик брехати.
Вмію теж на чотирьох,
Та не часто – в день зарплати.

І не пам’ятаю зла
(Друг – не просто біомаса),
Не спитаю, де була,
Або звідки ця прикраса?

Друг дурниці не верзе –
Що сказати треба знати.
Звісно, я не шимпанзе,
Але теплий, волохатий…

Головне – не віртуал,
Поряд, ось – відчуй наснагу!
Шість в однім – універсал!
І побачиш перевагу…

18.12. 2013

…Боже, нам єдність подай!
О.Кониський
***

В селі, подібному до раю,
Відколи – вже ніхто не зна,
Із року в рік любов вмирає,
І справжня точиться війна.

У чім причина зла такого,
Й за що готові люди вбить,
Адже всі моляться до Бога? –
Не можуть церкву поділить…

Тримають міцно оборону
Сусіди, друзі, свояки,
Стояти ладні аж до скону
За «правду», наче за грядки…

І суперечка та запекла
Не може скінчитись ніяк,
Перетворила рай на пекло,
Немовби квітку на будяк.

І не лише прості миряни,
А навіть і «святі отці»,
Забули про Христові рани
Й тримають кия у руці.

Такі то, Боже, Твої діти,
Що Ти страждав за них і вмер,
Бо мали б дякувать й радіти,
Та ворогують дотепер.

А Ти усіх ціною крові
Від кари викупив за гріх,
І дав нам заповідь любові,
І сили пекла переміг.

Дай, Боже, каяття людині,
А для країни і села
Те, що найбільше треба нині –
Щоб єдність й злагода була.

20 травня 2014 року

ми порізну збудуєм огорожу
по цей бік я а ти по той бік тиші
позаду травень тінями залишить
два силуети панцирами схожі

в напівнедогорілому вечір’ї
у протилежних напрямках етеру
чадітиме безслів’я гостропере
у клаптиках шагреневої шкіри

ні ранок із надутою губою
ні день з посоловілими дощами
у тиші заґратованій не втямлять
на кого ж так подібні ми з тобою

Світе, мій світе: розхитаний, пошматований!
Ліс твій калиновий, степ мереживний,
Трави нефритові та антрацитові штольні,
Землі родючі та гори - вежами.
Небо наше безкраю - обрій, глибінь смальтова,
Вітер, розлючений та розпечений,
Палко арії виграє манкуртам альтами,
Наче ми всі, мій світе, приречені.

Наче усі ми - язичники, що анафемі
Боговідступники нас запродали.
Як же тепер безупинно йти за монархами,
За золотими братами-ордами?!
Де захисні цитаделі, де ті укріплення?
Зведені мури, опущені брами?
Світе, мій світ, оніміємо та осліпнемо
Перед виритими для нас ярами.

На білосніжному крилі,
Над океанами, морями,
Пливуть хмаринки-кораблі -
Листи й гарячі телеграми.
На білосніжному крилі…

Із вітром ширяться пісні,
Птахи кружляють над ярами,
Поволі тане перший сніг,
Малює сонце панорами,
Із вітром ширяться пісні…

Вкривають сутінки густі,
Сном заколисані лимани,
Вздовж вікових фортечних стін,
Кудлаті стеляться тумани,
Вкривають сутінки густі…

Шепочуть горлиці-річки,
Про суму сповнені надії,
Горять у темряві свічки,
Як символ вічної надії.
Шепочуть горлиці-річки…

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс»,
а у голові – суцільна єресь,
хор думок одна одну жене.
Я не розумію, що ся стало, –
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба гойдається і стогне.
Під гітару палуба чарльстоне.
Палуба сьогодні не засне.
Бо на реї плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить солдат на бочкотарі,
нахилився чубом до гітари,
пальцями мудрує щось чудне.
Він гітару і себе замучив,
але тільки пару слів озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать.
Що їм завивання голосне?
Їм сьогодні відпочити треба,
то чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Он і п’яний – п’є і наливає,
картою козирною вдаряє,
помідори сіллю натирає,
Ну а цей гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
коли в когось теж душа кричала:
«Громадяни, слухайте мене…»

А тоді і їх ніхто не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
що не доказала головне.
І тепер душа несамовита
слухати не хоче пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, солдат на сцені бочкотари,
я такий же, тільки без гітари,
я пройшов через усе земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Страшно, як почути не бажають,
боляче, коли не почувають,
що і їх ця учта не мине,
що веде у люди за собою
вимучене все оце із кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

                              2000

у прозорих очах мого подиху спогаду відчаю
лебедина печаль і кринична дзвінка глибина
повертаюся звідти сильнішою навіть і вищою
і освітлено_тиха і гордо_відчайно_сумна
повертаюсь повільно аби не розхлюпати суть свою
іще гріє зсередини те що мечем вогняним пекло
таке враження ніби я в пеклі і зовсім нага стою
і в мені крижаніє уже неприкрите моє крило
у долонях своїх затискаю надії розвихрені
і ховаю від світу рожеві пір`їночки птиць
як же боляче Боже мій як же незатишно тут мені
у людському театрі з вертепом мальованих лиць

Ці весни давно вже, давно не тобі.
Що візьмеш у руку з буяння пустого?
Твій обрій давно вже до плоду добіг,
Твій колос давно при надії вже стогне.
Ці весни… Які вони… Хоч не живи.
Кожнісіньку гілку внесуть до кадастру
І квітнуть у товщі повітряних хвиль,
Вбираючи твій перестояний настрій.
Так мало – струсити зерно і плоди,
Лишити давно зацукрований побут,
І стати заради весни молодим,
Заради єдиної спроби!
2014

ДОБО ЯНЯ, або ДО БОЯНА
Після перечитання книги В.Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам у власні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

І все уже протерте до дірок
У круговерті пристрасті гіркої,
Бо от уже до прірви тільки крок
Туман вкриває білою габою.

Фіалки відцвітають на вікні,
Вінки течуть у безвісті водою.
Де запалали вранішні вогні,
Що розірвали темряву собою?

У порожнечі то сама луна
Шурхоче іскри згаслого багаття,
Танцює досі ще чия мана
На клаптику колишнього завзяття.

Крим ще повернеться колись -
Точніше, схоче повернутись:
Коли настане падолист,
Коли мороз ударить лютий.

Крим ще повернеться назад:
Як потемніють на погонах
Зірки - й почнеться зорепад
У тих, що цілились у скроні.

Але чи приймемо його?..
Безмежний сумнів є у мене:
Того, хто зрадив свій народ,
Не прийме навіть рідна неня.


19.05.2014

Зимою засинає вся краса
І снігом покривається, як килимом дорога
Все спить навколо спочива
Чекає теплих днів діброва.

Весною з першим вранішнім теплом
Прокинуться шовкові перші трави
І заспіває пісню соловей,
І зацвітуть на панщині дубрави.

Літня пора стучить вже у вікно
І перші врожаї уже дозріли
На вулиці спекотно
І дощі омиють дуже скоро землю.

Спішить до нас вже осінь на поріг
І пожовтіли ще зелені трави,
І сипле листя віковічний ліс
Співають солов'ї в дубравах.

Ось промайнув іще один наш рік.

2014

Ніжність почуттів тане уві сні
Подумки з тобою, але ми не поруч
Все минають, так проходять дні
Залишаючи те чого ти хочеш.

Я в твоїх думках вже не перший рік,
Але мало так нам цього для щастя
Вже пройшов не перший випав сніг,
А у нас з тобою все ні як у казці.

Хто вона любов? Чи вона живе?
Може подумки, чи давно не з нами
Знаю лише вірю я в одне,
Ти мої вірші і думки з роками.

Лише ночі, дні, ранки, зорі, зливи
Ти даєш мені сили, віру, спрагу
Я тоді пишу і думками мрію,
Що здійсниться все що було між нами.

2014

Захлинаючись часом, долаючи кола пітьми,
Ідучи навмання, на маяк, а чи світло в тунелі
Ми воліємо все ж залишатись у чомусь дітьми
І чекаємо дива, принесеного на тарелі.

І далекі світи, що постійно в уяві живуть,
В далині мерехтять і їх сяйво не гасне ніколи.
А життя лише сон, що триває завжди наяву,
І частенько стає не спіраллю, а замкненим колом.

І буває, що хочеться все розпочати з нуля,
Але досвід набутий не завжди рятує від болю,
Та надія незгасна від розпачу нас визволя,

Потрапляє у серце і душу лікує поволі.
Всі невдачі тьмяніють, якщо споглядати здаля,
Тільки пам'ять незмінно приходить – і спогади колють.

2014

Зняти плащ, парасольку залишити вдома
Осінь на зиму взяти змінити
Не шукати у серці краплини сумної,
А навчитися щиро любити.

Зняти сум з себе миттю і посмішку вдіти
По вечірній столиці піти без тривог
Крізь зіниці очей вдалечінь подивитись
Зрозуміти, що ти не один наче Бог.

Зняти те що турбує із себе
І змінити майбутнє у мить повесні
Вище неба так стрімко злетіти
І залишити подумки те що мине.

Вечоріє чомусь досить рано
І згадавши минувшини дні, що пройшли
Зрозуміти одне, не буває усмішок без щастя
Осінь теж по зимі нажаль не прийде.

2014

Уникнути спогад наступний,
Пройти крізь поверхні дзеркал...
Ти знаєш?! А я не чекав...
Що деревом з'їдені трутні,
Що вірою вбитий васал,
Що глухо-німий запитав...
Уникнути спогад підступний:
Змінилась поверхня дзеркал...
Не знаєш?! А я же казав...

Небо розплющило сонячні очі,
Будинки знімають піжами бетонні,
Вітер по нитці м'яко торочить
Килими і прапори на балконах.

Машини – комахи чотирилапі –
Від світла вповзають в кору дороги.
Люди – привітні, амбітні, неквапні –
Ходять і їздять, живуть під Богом.

Я так хочу кохати і бути коханим.
Ти - зорею світи в порожнечі нічній!
Я одужую із розлучальних поранень
І сьогодні вже краще ніж вчора мені.

Я так хочу обвітрених уст доторкнутись
Росянистим цілунком досвітніх бажань
І, здолавши розпуки караючий утиск,
Врешті решт віднайти долі істинний план.

Я так хочу ввійти у заковані щастям тенета,
Ніжних рухів спивати цнотливу жагу...
Цей безсмертний мотив живить розум поета
Не лишає його перед серцем в боргу.

18.05.14

Новий етап. Галопом напролом
або кар’єром, щоб не відставати,
рвонули на кар’єрний іподром
жокеї й корифеї-кандидати.

Така пора – у полум’я з вогню
чи кров із носа, а на носі – скачки.
Аби перелетіти западню,
у президенти не полізеш рачки.

Брикають Буцефалами осли,
іржуть у Думі коні Жіріновські,
і «мушкітьори» Києва ростовські
ахейську дерев’яку потягли.

Калігули й Нерони тут як тут
на іноходцях «распевают песни»,
на Боліварі – коміки із Прєсні
проходу у погоні не дають.

Куди Пегасу? Утинають крила
свободі на підводі східняка
з оглоблями ординської кобили,
щоб не було і духу козака.

У гонці за корону – рисаки,
і огирі і жеребці ходячі,
і Росінанти, і звичайні клячі
брикаються копитами таки
і усмиряють голови гарячі.

Як на війні: украдене – собі,
і коні, і верблюди – у законі.
Зади збивають на сухім горбі
і Швондєри, і Шарики червоні,
кому законне місце – на вербі.

У рішенні великої задачі
ламають списи авгури-знавці.
Стараються донецькі молодці
підняти ставку Дупі на коняці
із фігою і пальмою в руці.

Всі «противсіхи» нині за одно –
перемішати зерна і полову.
У фаворитах – вершник безголовий
рятує кума, що пішов на дно.

Юрбою ошелешені шакали,
заюшені Одесою в бою
і за зелені, і за «мать твою»
у біснуватих набирають бали.

Вертаються і гуни, і вандали.
Понесли коні Фурію свою.

                              05.2014

О скільки їх отих мордатих
волають з бордів до людей,
щоб над народом владу мати
за будь яких грошей-ідей.

Той має рубль, той має шекель,
той грає картами «в очко» –
ті симоненки-порошенки,
тегібки, януки, Кличко.

Чи не такі ж вони в стремлінні,
як той, що вкрасти зміг й втекти?
За кОго ж станем, брате, нині
на барикадах я і ти?

Чи той потрібен, хто обдурить –
скурвай твариною на пів,
народи підкупами скурвить
у відгодованих рабів?

11 травня 2014 р.

пінг-понг
час – гонг
час пік
час крик

час тут
час – кут
час – кат
хід – пат

Черга за чимось, чого вже нема,
бо відстояли давно і дарма.
Бульбашка слова розбурханих днів
поміж каміння розтрушує гнів.
Ходять навколо і точать язик –
хтось надихнеться, а хтось уже звик.
Мислі вмирають на поприщі дум.
Аура радощі – сльози і сум.
Знову зневіри задушне кільце
чавить наснаги хирляве тільце.
Котиться гомін, луною іде:
- Скоро вже, скоро месія прийде!
Вийшли на беріг, а річки нема.
Вийшли до моря, а море без дна.
Звична пустеля, як вибір, як сон.
Тягне додому, у звичний полон.
Жменями щастя. Жага перемог.
Душу безбожну сповідує Бог…

2014

Що раз було - не буде двічі,
Отож на повну і без гальм,
Щоби в житті увіковічить
Себе без жодних планувань.
Працюй, гуляй, живи допоки
Всевишній сили додає,
А мрія, ніжна і жорстока,
Наразі дійсністю стає...
17.05.14

Не те щоб так погрозливо, але
набрякли хмарами обидві неба щоки.
Бурчить усе, вирує... Схоже - зле!
І це "усе" прискорює помітно кроки.

Ах, розгортає нове будівництво
аж у мільярд робочих місць
до сивини рішуче керівництво.
Онлайн-об'єкт у стилі "бліц".
- Тримай - не падай!
Це Місто Крапель.

Блукає грім - аж дух іскрить,
ховає тінь сама себе у різні боки.
Усе це - випити й налить!
І це "усе" прискорює помітно кроки.


18.05.2014

Агов, музико, друже мій!
Зарано руки опускати.
Все ще кружляє буревій.
Не час до спокою звикати.
Агов, музико, друже мій…

А пам’ятаєш навесні,
Як синя річка розливалась
І чарівні твої пісні
Уся околиця співала.
А пам’ятаєш навесні…

Мій любий друже, не сумуй!
Ти кобзу доведи до ладу
І спрагу піснею втамуй –
І знайдеш в ній свою розраду.
Мій любий друже, не сумуй…

Хай річка стомлена реве
І лютий вітер завиває
Та серед ночі соловей
В саду для тебе заспіває.
Хай річка стомлена реве…
2009

Усякий має те, чого достоєн,
як он із мінометами бійці,
які ідуть туди, де їх Бетховен
чекає з камертоном у руці.

За «лунною» сонатою мантачки,
за рваними вибоїнами трас –
нам до Європи , як до неба
                                  рачки,
але і їй – далеко ще до нас.

До героїзму наших Мата Харі
і до контрибуційної весни,
до резидента, типу яничара,
і до свободи вибору війни.

І до Росії – у глибоку…
                                 Опа!
Ікається оскомина ковбас,
які нам завойовує Донбас.

І наче до пришестя чи потопу
нам зовсім недалеко до Європи,
але Європі,
                   поки,
                              не до нас.

                              16.05.14

І нащо тоді ці рими, сльози і грими?!
Писати зболені вІрші під ватри спів...
Коли твої руки іншій тепер мейнстрими,
Коли всі думки про тебе не варті слів.

І я розчиняюсь в тихих акордах Ліста...
Чекаю, як злива вигоїть з мене сум.
Ці ночі травневі...ця дощова конкіста,
Де рими...сльози - моя амальгама сну.

Чекають тихо виямки калюж
І крапель, що вдаряються так лунко…
І жде земля на прохолодний душ,
Вуста дощу розкрила для цілунку.

Він увійде у неї, як любов,
У надра увіллє жагу безкраю.
І оживе усе навколо знов
І білим цвітом ніжно забуяє.

4.05.7522 р. (Від Трипілля)

Цей щебет пташки під вікном,
в весняну пору ранню,
облагороджує Содом
спонтанним віршуванням.

Бадьорить чорні діри сну
над вертикаллю суші,
де мають вдачу матірну
живі і м е р т в і душі.

На повні груди нота ,,ля”,
і з верхньої октави,
наздожене політ джмеля.
Скасує смерть Варавви…

Ця дивна пташка під вікном
на зрубних ранах клена
з моїм відважилась чолом
б о р о т и с я за мене.

Куди подінешся - весна!
Хай щезне тьма і туга!
Воскреснеш майже задарма
поміж Дністром і Бугом.

І я повірила ще раз
крилатому створінню.
Весна дає людині шанс
любити навіть тлінне.

Ми з тобою, мій вороже, вічної крові.
Відпускаю я шепіт, моління і спів
навздогін вітровію й тому візникові,
що непрОгляддю був
і лжесвітло терпів.

На найбільшого воза надія найбільша –
під колесами камінь чужий – на пісок,
і вціліє крило лебединого вірша,
налетівши на прогнані зблиски висот.

На найбільшому возі пожитки від сонця,
не штовхни його зопалу нині навскіс.
Янголята, одвічних небес охоронці,
проводжають за обрії польку* коліс
і за нами – очима, очима, очима
на просторах не тільки свого візника,
де злостивці вигулькують, геть нескоримі,
де «війна – не весна», вже зачовгана рима,
незачовгану душу припне до рядка.

2014р.
* ТанОк.

Не шукала шалених пригод,
Силу духу вагою не міряла.
Біль під серцем від зла та гризот
Лікувала не зіллям, а вірою.

Не мовчала фальшивим словам,
Підіймалась з колін, коли падала.
І за правду свою, як за крам
Я сумлінням платила, не зрадою.

Між людей, серед помислів, скрізь –
Я була лиш такою, не іншою.
Я навчилась ридати без сліз
В цьому світі – святому і грішному.

«Сили дай!», - все, що в Бога прошу
Щоб думки мої стали світлішими,
Щоб ще раз від рясного дощу
Прорости не травою, а віршами.