Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

***
Посидь зі мною поруч поки дощ,
Поки не всі ще сказані слова,
Поки ще руки не торкнулись рук
І я твої вуста не цілував.
Побудь бодай ще трохи і не йди,
Бо завтра вирушаємо на Схід, –
Я мушу боронити від біди
Тебе і Україну, й цілий світ.
У тебе очі ніжно-голубі
І чарівне волосся золоте,
Я перемогу присвячу тобі
Й життя своє Вітчизні, молоде.

23 липня 2014 року

Вій… навіювання… війна…
помолодшала сивина…
постаріли пісні і діти…
ненависництва неофіти
віють... виють з усіх віків…
млисте місиво лайдаків
зачудоване тангом смерті…
розпростерті... роздерті... стерті
тексти вимучені горять…
біль проклять... гіркота погроз...
жирна сажа іконостасу…
… біла чапля зблиснула озером –
посмішкою в обличчі Часу…

***
Світе, ти оглух чи з глузду з’їхав,
Хочеш пересидіти війну?
Буде і для тебе на горіхи
І гіркого келих полину!
І щоночі хлопці вбиті наші
Будуть снитись ситому тобі,
І картати, що боявся Раші…
Ти ж таки боявся, далебі?
І боїшся - be or not to be...

23 липня 2014

дощі такі
що врешті чую тишу
яка мені нашіптує про смуток
яка невпинно пише сиві вірші
що проминальне все
і не забуте
що все тече
міняється
минає
що я минаю
поки я живу
а небо
ув обіймах небокраю
на землю стелить
дощову канву
і вишиває
крізь дощі і зорі
для мене долю
і для тебе
долю

хоча так часто коле ніжні пучки
цей світ колючий

але нехай
він коле часто

для тебе небо
вишиває
ЩАСТЯ

23.07.2014

Він лежить, і над ним не безхмарна синь –
душна темінь поверх повік.
Він лежить – від коріння відтятий син,
чийсь батько і чийсь чоловік.

Своїй Україні віддав він уклін,
здав справи, сплатив борги…
А десь довкола його святинь
слиняві йдуть торги.

Він лежить у хатині, що без вікна,
і хтось зовні замкнув замки.
Нагорі – чи то буря, чи то війна.
Він звідти прибув навпрошки.

Він знав достеменно, за що погибав,
коли слово взяв тротил…
А десь давали комусь хабар
і розкрадали тил;

окупантам здавали увесь прайм-тайм,
клали гроші в ворожий банк,
з ворогами крутили купи-продай
і ходили в один кабак…

А може, так треба й таке селяві?
Хтось жертвує – хтось жере...
А він лишив нам, як заповіт, –
серце своє живе.

07.2014

Не болей и не жди. Не встречай затонувшие корабли.
Убаюкивай стыд. Пальцы не скрещивай на беду.
Ведь гудки в телефонных сплетеньях созвучны с "Внимание... Пли!"
Говори, моя детка. Платье в горошек. Пятое место в седьмом ряду.

Мы с тобою настолько созвучны, что воздух хватаю ртом.
Что пытаюсь сказать и нечаянно жгу до тла.
Нас смывает потопом, но, Господи, что потом?
Я ведь даже тонуть (а не то что идти по воде) как следует не смогла.

Не ходи по росе. Береги коленки. Пепел не стряхивай на кровать.
Будет грустно но в этом наверное соль и суть.
Будет скучно так скучно - захочется оборвать.
Но веревку не в силах ни срезать, ни как следует затянуть.

Грузло сонце у болоті хмар,
Клен шугав сухі гелікоптери.
Гайворонів невгамовне «кар»
Дратівливо діяло на нерви.

Прасувала спека-духота
Залізниці довжелезні вуса,
Місто мліло в неба на руках,
Дихало смолою, пилом, дустом.

Сполох вітру ледве роздував
Порошні́ легені скверів, парків.
Аритмічно тисячі литавр
В серці відбивали: «Парко… Парко…»

2014 р.

В зеленому вихорі літа,
Не сниться й не спиться мені, –
Неначе у вікна розкриті,
Вдивляюся в ночі та дні.
Вслухаюся в гомони світу,
В мовчазній задумі щомить
І чую, як хмарами вкрита,
Примовкнула сумно блакить.
Як холодом тиша війнула
В натомлені очі мої, –
Мов смерку раптова затула
Затьмарила світла краї.
Сльозинками зір затопила,
Згасивши веселі вогні –
Героя несуть до могили
У стягом покритій труні.
22.07.14

Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
Буцім дібрав і слова, зголошувався, схвильований,
а зі багатослів’я вціліло одне "було".

Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
Усюди суціль розмите казане усно-писано,
в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

Місцевості щось нагадують, – десь у сирій Голландії,
задовго до перших гребель, мережив, імен де Фриз,
чи то ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, бо залляв її
дощ, і ґрунти розрихлені; а ти не рис.

Поволі і назбиралися – у день або рік по краплі ця
пріснява – в своїх якостях, і згага солоних га.
І на плечах дитина, як твій перископ, на часі,
щоб примічати здалеку дим кораблів поган.






1993, Амстердам

Здрастуй, козаче! Збирається небом пітьма.
Вечір заходить спочити до рідної хати.
Виживи там, у горнилі воєннім, солдате,
Маму згадай, що лишилася вдома одна.

Місяць ліхтарик направив у сонний садок,
Де наливаються яблука пíнистим соком.
Ти не впади там під чергами куль ненароком,
Страху слизького нехай не повзе холодок.

Жовтий гарбуз на городі зіп`явся на тин,
І на грядках огірочки пов`яли від спеки.
Будь обережний! Дивись, уникай небезпеки,
І пам`ятай, ти зостався у мами один.

Ненька-Вкраїна для всіх нас, козаче, одна.
Щоб не топтали її вороги-супостати,
Всю ніч навколішки молиться сторожко мати
Біля відкритого навстіж німого вікна.

22.07.2014 р.

Життя пірнає у вогненний плав...
Кривавлять небо пазури заграв...

Сокира щербить прикорень калині,
і гіркне мед у стільнику бджолинім.

Забута воля чи напівзабута?
Мовчить Батурин, Трахтемирів, Крути…

Стежками болю, стертими до дір,
веде сліпих осліплий поводир…

Ми навчились жити без кохання.
Із серця визсали всю кров.
І чуть лише глухе благання
Відчути знову ту любов.

Нам нав’язали цінності брутальні.
Життя – це мряка. Гроші – ось закон!
Та й людина з тебе вже ніяка,
Коли ти віриш в ту любов.
2014

Траур для всех континентов…
Мир к мониторам прилип:
«подвиг» московских агентов
крутит LifeNews, словно клип.

Хочет диктатор покрасить
цивилизованный свет
в плохо отмытый от грязи
красный кремлевский цвет.

Мало ему всей России,
мало с соседями войн,
статус присвоив мессии,
рвется к войне мировой.

Но эталону коварства,
выращенному в Кремле,
молча подскажет пространство:
«Места вам нет на Земле".

Это кричали нам дети,
падая прямо с небес…
Жизнью он должен ответить,
новый совдеповский бес.

В самое сердце Гааги
он не случайно попал:
Кремль не отбелят писаки -
там его ждет трибунал.

17 июля 2014

https://www.youtube.com/watch?v=9gNa0S4FevY - читаю стих.

Якийсь такий пекучий біль
Якась така безмірна втома
У позавимір голосінь
Не рветься крик – лише судома.

Нещівне полум’я нудьги
За недосправджене майбутнє,
Чи винні ми, чи винні ми,
Що наше свято стало буднем.

Розділений на двоє світ
Втопає у потоках крові
Ненависть, лють у боротьбі
І зрада, зрада без любові.

А де любов, а де любов?
Де справжнє, вистраждане Слово?
І знову смерть під Твій Покров
І знову "перст" ударив громом.

Дитяче, щире, золоте
І те, не випите до денця,
Лунає плач і жах гряде,
Спливає кров’ю Її серце.

У лицедії і брехні
Клоноване буття історії –
Невинні, прокляті і ті
Розіп’яті на крилах боїнга.

Уміє читати – фейки,
писати – паскудні коменти,
пишатись уміє – деким,
ненавидіти – гоміків.
Сучасний – шаблони путінські,
відважний – горила з міною.
Розкосий – кричить: «ми рускіє!»
і знову набої змінює.
Герой, героїном вгашений,
засіє країну трупами.
А Іри якісь з Наташами
за нього руками й дупами.
Так серце від горя стискує,
так боляче, до безкраю…
Стуліте паскудні писки ви,
людей через вас вбивають

Нічка малює зірки на віконному склі,
Лист, що пишу, не відправлю у звичнім конверті.
Ви зупиніться, прошу, за півкроку до смерті,
Люто розтяжки чигають уздовж бур"янів.

Стогнуть ракети і міни летять звідусіль,
Літо вистуджує кров у натруджених жилах.
Ангел - Хранитель розправить над вами хай крила,
Щоб кулі ворога не улучали у ціль.

Ще один день кулеметним вогнем відгримів,
Вітер обвіює мокру від поту чуприну.
Ви бережіть, козаки, і себе, і Вкраїну,
Ви поверніться живими до рідних домів.

21.07.2014 р.

А що траві? Вона приймає все.
Змішалися тіла, обгортки з "Тоффі"...
Тепер Макар теляток не пасе.
Снують-ґелґочуть журналісти, профі...

Хтось бачив, хтось розкаже.
Бог мовчить.
Розкремсані дахи...
Це вечір перший.
Для кожної війни є тьма причин.
Хтось Боїнга загнав у чорну вершу...

Гортає вітер сизі сторінки.
Лежать листи між пижма та щириці.
За щось тут воювали...
Борт липкий.
Немає винних.
В шоколаді лиця.

Папуги жовтий дзьоб,
Яскраві пера.
Літак цей збили, щоб
Гнили озера.

Стоїть усяк на днищі,
На Голгофі.
А вище - арфи
Сяйної Любові...

Чуже дитя скоцюрблене.
Рюкзак.
І білі мітки...
І погаслий мак.


2014

У чорний вологий гумус
я вибитий з дат і рот.
Іржава танкова гусінь
мені замінила плоть.

А гусінь хіба тільки танкова…
Завівши кубло в стерні,
вона прокидається ранками
і точить ходи в мені.

Не кат і не чортів найманець
без долі – з ТТ зате,
в легкому похідному ранці я
зі школи носив ТТ

і вірив дядькам з кашкетами,
які прямо в очі рекли:
“Вони – по вігвамах ракетами,
а ми – за Своє без хули.”

Отак опинився в окопах я
з азартом у глибах ніг…
І став, як у землю вкопаний.
Та вийти назад не міг.

Я вохрою вилиці змазав,
та скроні і очі – теж;
я втер її з першого разу
отак, що не відітреш;

я був – за Ідею й Волю,
а мій командир і брат
за долари із офшорів
у вену штовхав опіат,

бурмочучи: “Кидай зброю,
рятуйся на стороні!
Апостолам та героям
не місце на цій війні”.

Лежу?...
Підіймаюся вище.
Спливаю, як мертвий кит:
розлоге кореневище
із мене росте у світ,

єднає у тіло клітини
усіх, таких схожих, нас…
І чую я пульс Палестини,
і чую: пульсує Донбас,
і хоч не вщухають ПТУРСи,
і хоч у повітрі смог,
ловлю я Пророцтва Пульсу,
що в кожній людині Бог,
що всі ми боги, а значить,
колись, по відлунні років,
наш Батько і нас пробачить,

Обдурених
Вбитих
Богів.

19.07.2014

Знимок старих грубенький стосик…
На них відзнятих у живих
Нема нікого. Але досі
Живий мій тато є на них.

На нім – картатий синій шалик.
І сила молодості в нім.
З-за столу всі вже повставали,
І нині – в небі голубім…

На знимці – всміхнені, веселі,
Довкола – в радості усе.
Життя невпинні каруселі
У пам’ять вітер віднесе.

…Тут – зупинились мить і свято.
І доки знимка не згорить, –
Є за столом щасливий тато.
І заміщає вічність
мить…

08.09.2013р.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

Буремний листопад. Картинки з Майдану.
Бруківка в червонім «сиропі».
Відверто стривожений містер Обама,
Засмучена щиро Європа.
І легше вкраїнцеві жить…

Січневі морози. Лютнева розправа.
Тіла і вогонь – революції справа.

Розстріляна сотня до людства волає:
– «Яви свою силу, спільното!»
Палкі співчуття українському краю.
Тривога. Всесвітня скорбота.
І легше вкраїнцеві жить…

А кримська весна швидкоплинна, як постріл.
Зелені війська захопили півострів.

Чиї то солдати? Чиї БТРи?
А «гоблін»?
А «няша»? Чиї? Не второпав.
Стривожені вкрай світові політсфери,
Засмучені США та Європа.
І легше вкраїнцеві жить…

Віджали півострів під дзвони курантів:
Не вір мішурі політичних гарантів.

Війною весна переходить у літо.
Підбито літак над ланами.
Схвильована Меркель брехнею рашиста,
Скорбота у штабі Обами.
І легше вкраїнцеві жить…

Європа із нами у скруті і горі:
Співучасті – море, обіцянок – гори,
Та знов закликають до… переговорів(!?),
А «Гради» стріляють і танки їм вторять.

А містер Обама, незламний, як криця,
Погрожує «карлику»: – Хай не казиться!
Бо санкцій додасть вашингтонська світлиця.
В моєму ж вікні пломеніють зірниці.

А днями спровадять «Містраль» диверсантам.
Коротка дорога від дружби до зради.
І хочеться кинути в очі «гарантам»:
– Це ми – європейці! Це ми – демократи!

Це наш миротворець із словом «гуманність»
Пів світу проїхав, не втративши честі,
А ваші турботи – сонлива туманність,
Розгублене човгання на перехресті.

До гласу сумління лишайтесь відкриті:
Не слово, а справи цінуються в світі.

20 липня 2014 року

так багато зібрано в глечики
молока
що диви і розхлюпаєш
стрічку білого смутку лелечого
ще покличе та чи переступиш

і болітиме лагідно матінка
не людина...
вирине з пам'яті
на сорочці в метелики застібка
запече але вже не обпалить

і нічого здавалося б глечики
перелито у них
стільки вилито
молоко що чорніє на стежечці
мов дитина яку нами вбито

2014р.

Переселенцями -
В який Нью-Йорк?
Вселенську ненависть
Взяли на горб.

Йдемо - ведмеді ми,
Йдемо - татари ми!
Вошима з'їдені,
Вперед - з пожарами.

Хай поки - в борг іще,
А там, з пітьми,
За нами - полчища
Таких, як ми.

Напіврозкосими
Очима - в ціль.
З-за спини космами
В нас заметіль.

- Во ім'я Господа!
Во ім'я Розуму! -
Адже й короста ми,
Адже й проказа ми.

Вовками рискаймо
Крізь віхол сміх -
Зоря російськая:
Супроти всіх!

Ми батьковбивцями –
У глуш доріг.
Хай всесвіт схилиться
Під наш батіг!

Гей ви, оратаї,
Вставайте з вилами!
І вже з карателем
Бреде розстріляний...

І дружно папертю -
Злидні - біді:
«Ти, білоскатертний!
Ось ми тобі!»

20.07.2014

У відкрите вікно
Передзвоном трамваїв,
Що нічні сновидіння
Перевозять в архів,
Шле ранковий привіт
І самé оживає,
Місто мрій і легенд –
Загадковий мій Львів.

Вітерцем ненароком
Заколише фіранку,
І безхмарною синню
Подивоване вкрай,
Залоскоче промінчиком
– Доброго ранку!
Ти прокинувся, Друже?
Не лінуйся, вставай!

Дню розкриє обійми,
Добродушно-ласкаве,
Ненав’язливо так,
Застидавшись немов,
Зачарує усіх
Ароматами кави,
Неквапливою плинністю
Дружніх розмов.

Завирує у барвах
Життя кольорове,
Дзвони храмів недільні
Сягнуть до небес,
Ти помолишся нині ,
Побратиме мій Львове,
За Слов’янськ і Луганськ,
За Донецьк і Торез.

Ми обоє святочні
Вдягнéм вишиванки –
Та душею на сході,
Де вибухів грім…
Я тобі відповім
– Львове, доброго ранку!
Миру, Брате, тобі,
Україні,
І всім!


20.07.2014

Не пишеться… Поезіє, пробач!
Новини все страшніші, усе гірші.
Під вибухи і материнський плач
В душі уже не розцвітають вірші.


2014

***
Росіє! Коли ти нап’єшся вже крові,
Царів і тиранів припиниш плодить,
Що з роду не знають жалю і любові
І ладні за трон свій мільйони убить!
Вони ж бо дияволу душу продали,
Вклонились за царство своє сатані!
Ординці, манкурти, криваві вандали,
Горіти вам вічно в пекельнім вогні
За душі усіх, кого ви спокусили,
Навчили брехати і вірить брехні,
І келих із кров’ю вождю підносили
Тих жертв убієнних в злочинній війні!
Росіє! Не тішся, твій чобіт ніколи
Не буде топтати моєї землі!
Тиранів твоїх поскидають престоли,
І голови їм постинають шаблі
Нащадків козацького славного роду,
Що стали сьогодні з ордою на бій –
Шоломами нашу дніпровськую воду
Затям! Не судилося пити тобі!

19 липня 2014 року.

нові герої із не-ново-світу...
новодоганить не-героїв світ...
недовго й переплутати – кульбітить
не—нео—ново... випадковий міт

стару сувору нитку нео-Парка
тримає у відновленій руці –
летить крізь час ховається у шпарку
уявна доля і бредуть старці

і картотеку образів гортають
кийками... а з-під ніг мов з-під коліс
викочуються голови – й гортанні
тривають монологи не на біс

коли вони припинять хто їм стане –
залізний? – на заваді... доки нас
чекатиме Господь затисши рани
німий – від наших зойків і гримас

Бракує сліз оплакати усіх.
Спасибі небу, посилає зливи.
Стрічки новин - якийсь пекельний сміх.
Спаси нас, Господи, від нього і помилуй.

Бракує слів, які про головне.
Спасибі небу, промовляє громом.
Хай милість нас Твоя не омине,
Бо ж прагнемо Едему, не Содому.

Якби ж то знати, що не задарма,
Ці божевільні втрати, Боже милий.
Немає сну, і спокою нема.
Крізь ніч лунає: Господи, помилуй.

небесний тихохід...
рухома срібна цятка...
летючий не_голландець...
до мрії... на курорт...
у чорному квадраті
мішень для супостата
і три фатальні сімки
для нелюда джек-пот...

збере дбайливо Бог
усі квитки і візи...
і янголи притлумлять
плачі у голосах...

Усміхнені обличчя,
надії, гам, валізи.
Ніхто не запізнився
на рейс у Небеса.

18.07.2014

  Утрьох шукали барви - просто так і так непросто – в поступі готичнім. Той віддзеркалював, а той відтак зайчатком сонячним торкав обличчя. Світив мовчазно третій угорі собою й диском, пильно невеселий, бо дзеркалу – химери на порі, бо вже зайчатко похапцем на стелу… Вітало місто кожного, хоча галоп обрали в передщасті різнім. У дзеркалі пожовклий час ячав, зайчаткові живинка – перевізник… А третьому… котити б диск утрьох, щоб ліпше вічність барвили та келих і маляр, і поет, і третій… Бог, що буде завше першим невеселим.

2014р.

1.
Самі попроситесь до нас,
У наше – Києва підданство,
Коли дозрієте і час
Воздасть за ваше ошуканство.
Коли майбутньої війни
Весь жах, всі спалахи криваві
Покличуть вас не до прослави,
А до покори низини.

За те, що ви жили чужим:
Багатством, славою, – не болем, –
Вас поведуть по власнім полі
Плоди збирати серед жнив.
На силу – силу знайде час.
І ваші варварські закони
Він застосує проти вас.

2.
Покорили вас гени темні
Батька-хана. І ласо землі
Загрібали пекельною силою.
Ґвалтувала народи*, Московіє,
Називаючи це любов᾽ю.
І ставала вороже-милою.
І своєю системою віруса
Ти жила, і любила, і вірила:
Стала гордою, стала хтивою.
І просила пекельної сили...
У «підстави», обмови, крадене,
Вбивства, фальш, одяглася радо ти.
Чи відмиєшся за роки?

...А народам зозуля темна
Накувала віки тюремні,
Наповняючи Соловки.

3.
Ні, не руські, і навіть
не росіяни ви – залишилися московитами.
Прислужилися добре демонам
закатованими і вбитими.
Ув облуді себе леліяли,
переписуючи історію.
Руські гени – у нас подіяли.
Добре думайте, хто ви є.

08.04.2014р.

* Мова йде про інформаційне ґвалтування, коли зло видавали добром, а добро - злом, і грубо нав`язували як істину. (Захід називали "загниваючим капіталізмом", а свою імперію - місцем щасливого життя народу, який керує країною, і багато-багато іншої викривленої інформації...)

Сьогодні я, алкаш, напився.
Чи не щодня сьогодні п'ю*.
Я в Україні народився,
а українці - у бою...

Європо, полюбляєш статок?
Тобі що гей, що маніяк -
аби батьків безпечний спадок
тверезо пити під коньяк.

А тут війна, тут гинуть люди,
тут неподобство, смерть... тут мат.
Європа б'є себе у груди,
а йде під обстріл укрбат.

19.07.2014

Сьогодні я слухала голос війни:
То вибух, то черга глуха кулеметна.
Навчався вражати снаряд розривний,
Вростаючи в землю углиб на півметра.

Немов ожили найжахливіші сни,
Лунали ті звуки чужі, безупинні…
Сьогодні я слухала голос війни:
Навчання ішли у військовій частині.

І думала: «Господи милий, рятуй
Солдатів, готових до справжнього бою.
Хай смерть не підійде до них упритул,
Закрий їх, благаю, закрий їх Собою.

І нечисть з моєї землі прожени,
Щоб миттю забула до неї дорогу…»
Сьогодні я слухала голос війни
І подумки миру просила у Бога.

Чому думки летять немов скажені?
Чому бракує кисню у легенях?
Чом серце б'ється у рази частіше,
немов перекрикає мертву тишу?..

Куди летять години без упину?
Я б без вагань за ними вдаль полинув,
Щоб на секунду зустріч із тобою...
і перервати нестерпимість болю.

Коли кінець прийде цьому чеканню? -
де кожен день... вже б краще, був останнім,
говорить, що нічого не змінити,
що обрис твій туманом оповитий...

Де взяти сили почуття збороти,
що вихром підіймають у висоти?
і не розбитись у стрімкім падінні
до слів твоїх холодних, мов каміння...

замовляємо жертви трупи
відчай сіємо на межі
без жовтка і без шкаралупи
біль стікає білком
мужі
все ще мужні
жінки молочні
напісочені дітлахи
ще науки нудні і точні
ще не впали стовпи й дахи
та каміння катма в Сізіфа
вже у скелі вросли орли
розвіваються стрімко міфи
заборони і прапори



2014

чиїсь далекі голоси
стоять в порозі від учора
ти їх мовчати не проси
вони самі затнуться скоро

такі благі як перший сніг
неоковирні та несмілі
тепер вони в чужому сні
бо свій збагнути не зуміли

/ Абстракт квітневого нашестя /
…………….
а ось і страх… а ось і млявість
а ось і холод, і вогонь…
і "чотирнадцятий"... кістлявий
ніяк не випурхне з долонь…
а ось і дощ - небесні сльози...
а ось і шпал смолистий слід
куди податись, може в Мозир?
ні - ні, стерплю ще кілька діб...
а ось і сон в обидві щоки
а ось і вісточка… в сім нот
квітневий день на тлі мороки
і кілька слів, розлогих, сот…
18.07.2014.

Щоб роги суддя не побачив,
Як доказ, для справи потрібний,
Адепти кремлівської "качки"
Намолюють Уткіну німба.

Іще громи і сироти повсюди…
Ще милосердя гудять без вини…
Іде від храму
до Страшного суду
облудний час дорогами війни…

Колись минеться…
Перениють рани…
Чи стане мир дорожчим над усе,
як неминучість,
хижа й невблаганна,
похмільну чарку світу піднесе?

Миттєва смерть – і коло тебе – янгол,
миттєва смерть – ані страху, ні крику.
Ця дівчинка тулилася до мами
і посміхалася так щиро і відкрито.
Вона не знала,
що іде війна,
що дя(і)дько з "БУК"ом є,
неголений, смердючий.
Вона тоді не знала - він загнав
у серце
жадібність
і ненависть колючу.
Вона не знатиме, що він у свій приціл
“автоматично” упіймав сріблястий “Боїнг”,
натиснув “старт” –
у небо їй поцілив...
Вона не знатиме
ніколи більше
болю...

17.07.2014

Внесок Росії у мир – очманіти!
На попелищі димиться зола…
“Ми поговорим…” – наївні, як діти.
Хижо сміється імперія зла.

Гірша ординців, що вийшли на лови,
Підла й брехлива колишня “рідня”,
Здохни, проклятий орел двоголовий,
Що напувається кров’ю щодня!

Вправно збирає ужинок кривавий,
Зірко наступну вишукує ціль,
Прагне , загарбник, імперської слави,
Смерть засіває, розруху і біль.

Мав би згадати, що ходить під Богом,
Мав би покаятись – може і так…
Для душогубів немає святого –
Чим завинив вам малайський літак?

Випекти вас би напалмом й окропом,
Потім все змити – гидотно-мутнé.
Ще почекай, толерантна Європо –
Карлик кремлівський щось гірше утне…

Час судних днів і розплати настане –
Звільниться світ від зажерливих рил.
Ви не слов’яни. Орда. Не слов’яни.
Певно, тому й патріархом Кирил…


18.07.2014

жалобне вогнище свічок
цивільний борт
невинні люди
без перебільшень
жертви
шок
жалобне вогнище свічок
Донеччина
ЧАЕС
Бермуди


18.07.2014

Баю-бай, моє дитятко,
слухай мамині пісні.
Полетів у казку татко –
так буває на війні.

Люлі-люлі, мій синочку,
за майбутнє не журись.
Твій татусь у холодочку.
Ще побачитесь колись.

Залишився ти у краї
сиротою, як і я.
Хай малеча виростає...
Тато знає – ми сім’я.

Он і місяць, – люлі-люлі
засинає горілиць.
Наш татусь у караулі.
Ти на небо не дивись.

Місяченько зорі сіє
за Карпати, за Дунай.
То над нами не Росія.
Не лякайся, засинай.

Не чекай уже лелеки.
Хай до вирію летять.
Там і тато твій. Далеко.
Там усі убиті сплять.

Прилітає тільки тато
у мої жіночі сни.
Каже, – дійте, соколята,
оперяйтеся, сини.

Наші рани не глибокі.
Спи, кровиночко моя.
Неозорий світ широкий
захищати буду я.

Спи, дитино, люлі-люлі.
Поки тихо, засинай.
Ще не кукає зозуля.
Спи, пташино, баю-бай.

                              07.2014

Усе, що маю дорогого,
уже немає наяву,
та оживає дежавю
і уміщається в, – нічого,
коли питають, як живу.

Минуле – гріє,
завтра – лає,
сьогодні – спати не дає,
а пережите оминає
все більше, наче не моє.

Нікому діла до старого,
якому все: уже, – нічого,
як бистрина на мілині,
аби дожити до полудня,
а далі – прямо у майбутнє,
якщо без нього – на війні.


                              07.2014

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

Сильний голос зве,
у сльозах зове,
понад часом він успіх посила
Рахель

Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море
не відгонить триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»

Немов у видінні страшному,
Коктейль сьогодення – до дна:
Розваги, відпустки, ток-шоу,
А десь недалеко – війна.

Хтось їде на море чи в гори,
У когось вечеря смачна,
А поруч – пронизливе горе,
Висмикує кращих війна.

Як буде терзатися кожен,
Згортати безсоння в сувій:
Чим корисним бути він може
Країні стражденній своїй,

Забуде про розкіш і свято,
Пожертвує щиро сповна, -
Тоді захлинеться проклята
Подолана спільно війна.

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що досі тримає нас?
- Дрібниці...

Путін випускає гази у Європу,
Аж труба "Газпрому" виросла в горба,
В Україні здуло "царственную жопу",
Певно, буде скоро вже йому труба.

17.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)