Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?

А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться

Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...

Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.

Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.

Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.

"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".

"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...

Утечу під шати липи
Від грайливого дощу,
Що за комір жарти сипле,
Почекаю, щоб ущух.

У моїм раптовім схові,
Мов життя п’янкий ковток,
Ніжні пахощі медові -
Передвісники квіток

Зацілують, залоскочуть,
І від пестощів таких
Помічати не захочу,
Що давно вже дощ затих…

Повертатимусь повільно
Боса лугом-пирієм…
Хтось подума: «Божевільна!»
Боже, вільна! Так і є!

Знов ніч. Я один у автобусі,
АЕС - три малих мухомори.
Краплинами на лобовому склі,
Стіка денна му́ка у морок.

Мені вже не треба нічого,
Бо тиша - найліпший будильник,
І мій паперовий човник -
Автобус у пізню годину.

Нарешті цей морок
за вікнами щез,
Дощем на бруківці
розсипався лунко.
Зігрій теплим словом
обіймами теж,
Бо від божевілля
нема порятунку.

Для міста надії
ще й досі чужа,
Мізерна піщина
у оці облуди.
Тікаю від себе...
І де ж та межа
Терпіння, прозріння?
Немає, не буде.

Лиш мирна свіча
нищить біль на льоту.
А віра, надія,
любов з аналою
У діжку страждань
ронить Божу сльозу.
Хто хоче зцілитись,
ходімо зі мною!

2014 р.

Не пройти ту дорогу життя,
Яку серце прийняти бажало, -
Це пізнати у смерті пуття,
Це тонким пропекти його жалом...
Це - віддати частину себе,
Зрозумівши причину і вихід.
І - прийняти дарунок небес...
І - проквилити болісно, тихо.

Прояв слабкості - вийти із гри,
Наперед передбачивши докір...
Не прийнявши веління згори,
Не ввійшовши у води потоку.
Не зміцнивши терпіння-любов,
Не поліпшивши світ ні на йоту.
І себе не змінивши... Немов
Не здійснив надважливу роботу.

Балансуючи, пройдеш канат,
Перемовишся поглядом віри...
І злякається серце: війна!,
Ціпеніючи голосом ліри.
А тоді кинеш оком увись,
Здіймеш руки - і зірвешся вгору.
Головне - не дивитися вниз.
Основне - підніматися зору!

21.04.2014р.

А як тобі мандрівка в осінь
І сповідь жовтого листка?
Ще зеленіє хмелем досі
Стежина тепла і витка.
У павутинні рештки літа
І за туманами півсвіту
І день, як станція прощань.
Вдивляються стоокі клени
Журбою в марево червлене
Крізь полотно, що ткала рань.

А як тобі посеред тиші
Без найдоречніших стихій,
Коли негодою не пише
Рудоволосий листосій .
Коли полинно б’ється серце
І час – не час, а димне скерцо,
Оперезало хмарну вись.
В струні дощу –земний Едем.
І хто нас далі поведе,
Не знаю, янгол, а чи біс?..

Владимир Владимирович.
К вам обращается гражданка Украины – русскоязычная болгарка, бывшая пацифистка, кандидат физ.-мат. наук, бабушка. Во время Чеченских войн я оплакивала погибших граждан России и написала цикл стихов «Прошу мира на Земле», за который получила благословение Павла II за несколько месяцев до его смерти. Вам я тоже высылала этот цикл. Я – атеистка, а вы креститесь в церкви и нарушаете заповеди христианства.
Вы убили мой пацифизм, нарушили систему международной безопасности, отобрали у моей страны Крым, направили на моих внуков «Ураганы». Я три месяца панически боялась начала полномасштабной войны, увековечила ваши деяния в стихах, оплакивала наших погибших солдат. После публикации стихотворения про Януковича на сайте stihi.ru, меня обозвали фашисткой и националисткой, которую нужно расстрелять, а после публикации стиха «Путлеру» закрыли мою страницу (требую ее восстановления).
Я несколько раз была на Майдане, фашистов там не видела, а своим чувствам доверяю больше, чем российским СМИ. Майдан – это качественно новое явление в истории человечества и Украины, граждане которой проявили чудеса мужества и самоорганизации.
Пожалуйста, не нужно меня (русскоязычную) защищать, указывать, как нам жить, учить писать конституцию нацию, которая написала свою первую конституцию до того, как Вашингтон был зачат. Мы со своими правителями и казнокрадами сами разберемся. Огромная просьба к вам: верните нам Крым и заберите своих «стрелков», «бесов», чеченцев и казаков. Я за них переживала во время Чеченских войн, а они пришли уничтожать моих соотечественников. У вас нет шансов покорить мой самый миролюбивый народ: дети в садике поют гимн Украины, а сельские жители сами создают партизанские отряды и проклинают вас на разных языках. Украинцы и весь мир увидели истинную суть Российской империи. Я никогда вам не прощу смерти и горя своих сограждан. Неужели вам мало целой империи и несметных личных богатств? Я – такой же землянин, как и вы. Имею право спокойно жить на своей земле.
Прилагаю посвященные вам стихи.
3.06.14 г. Анна Куртева.
(Сегодня послала)

ВРАГ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА

Обнимался с Обамой
и заигрывал с НАТО –
и спокойная мама
ожидала солдата.

Нам казалось, Европа
будет мирной навеки,
и военные тропы
замели «человечки».

Но по воле мутанта
человечьего рода
из страны - лжегаранта,
злой имперской породы

мир застыл в ожидании
катастрофы жестокой:
главный враг мирозданья
держит руку над кнопкой.

Безопасность, свобода,
нерушимость границы,
все творенья Природы
стали жертвой амбиций.

Собиратель народа
(это вовсе не снится)
с наркотическим сбродом
рвется к древней столице.

Видно, имени мало
обворованных предков,
хочет снова вассалом
сделать Родину деток.

Ну а мы перекрасим
ползунки в желто-синий,
чтоб «советская Раша»
испарилась отныне.

10 мая 2014
http://www.maysterni.com/publication.php?id=101292
http://youtu.be/SQlVAeqylGo. - читаю стих.

ПУТЛЕРУ

Эталон лицемерия,
потерявший доверие,
тупо бьется в истерике
от угрозы Америки.

Оболванил часть нации,
чтоб спастись от люстрации
и продолжить салонами
щеголять миллионами.

Возомнил себя сказами
властелином Евразии
и нарек «миротворцами»
отморозков под порцией.

Он своими замашками
кинул мир вверх тормашками:
все, кто был пацифистами,
сразу стали «фашистами»,

наводнил террористами
мою землю неистовый
и спасать их, непризнанных,
покусился от избранных,

тиранию презревших,
свою сотню отпевших,
на своей территории
и страницах истории.

Мы запомним для вечности
акты бесчеловечности -
вы «живыми щитами»
не прикроетесь сами.

25 апреля 2014
https://www.youtube.com/watch?v=rtCXw1CQoCQ – читаю стих.

Спокій -- в серці. І спокій -- в любові
Крізь тривожні дощі у шибки.
Чи ми варті останньому слову
Дарувати думки?
Ми вже знаємо, де упустили.
(Скло і дощ.)
Вистачає небесної сили.
Не потрощ.
Ми -- як військо. Шеренги і плечі.
Втрати. Час...
Смерть і суд -- ці останні речі
Біля нас.

20.05.2014р.

це ж треба
так розбовтатись
розтринькатись
розтріскатись углиб

і спроквола
заснулими прикинувшись
прокинутись

у кігтях
двоголового
орла

03.06.2014

Ваш погляд так щемить, бува, в мені.
І якось дивно: скільки ж ми знайомі?
Якихось щасних два десятки днів
і ще з десяток фото у альбомі.

Та щось таке, як вто́лена жага
гарячим ранком літньої суботи,
до мене ваші очі простяга́,
які вночі світилися навпроти.

І, може бути, світло це здалось,
Тому що почуттям завжди межа́ є.
І я не знаю... Але є в вас Щось.
Це Щось у вас таки́ мене вражає!

__________
08.04.2014

у волошках витоптано чоботом
серед маків гільзи калаша –
великодержавна примха гобіта
у якого луджена душа

а до сонця довго ще і солоно –
чорно від навали сарани
полем ходить сон і пахне коливом
Господи спаси і сохрани

Чому з тобою стали ми чужі?
Чому одна до одної байдужі?
Невже для нас настали ті часи,
Де спогади лише безглузді п′єси?

Я знаю,в сварці лиш моя винна,
Із цим змиритись я повинна.
Догравшись,тільки зрозуміла,
А ти із кожним днем все байдужіла.

На той момент,я ще не замічала,
Що кожен раз все більше втрачала.
Та пізно, час не повернеш назад,
І хватить з нас тих всіх балад.

Тобі набридло зі мною гратись,
Й ти почала від мене віддалятись.
А я жалію,що не закінчила гру,
Коли ще можна було підловить іскру.

О Боже, Боже,що я натворила?
А ти колись мені це говорила,
Що я дограюся та треба почекати,
І зараз я ходжу тебе благати.

Час не повернуть,не буде все як було,
І щось мене з тобою віддалило,
Хоча яке це щось? Це я сама,
Все,що зв′язувало відвела.

При зустрічі не світяться зіниці,
І вже немає у душі дзвонів дзвіниці,
Між нами прірва, іще крок і я впаду...
Невже ми дамо віднести наші спогади водоспаду?

Сьогодні я прошу в тебе вибачення,
І знов чекаю відповідь на повідомлення,
Його нема … Як важко це пережити,
Хвилини ті,й думки важко врівноважити.

Вже скоро день початку спілкування,
А ми з тобою граємось в ігнорування.
Хоч іноді хвилини наступають,
Де зустрічі,слова,усмішки в думках пролітають.

2014 рік

Хтось має бути тверезим,
Хтось – від любові п’яним,
Хтось має світом ходити
Наче відкрита рана.

Десь тобі скажуть – геній,
Десь – обплюють старанно,
Десь тобі скажуть – пізно,
Хоч і прийшов зарано.

Дещо буває зайвим,
Дещо – якраз достатнім,
Дозу комусь диктують
Абонементи платні.

Деколи треба жити,
Деколи – виживати,
Деколи вже водою
Спраги не втамувати.

Хтось має бути тверезим,
Хтось – від любові п’яним…
А музики не буває
Без рваної в серці рани.

***
Ти мене питала:
де вірші,
де пісні,
де музика
для тебе?
А вони
пташатами
в душі,
виростали,
щоб злетіти
в небо…

3 червня 2014

Не зумів журавля доторкнутись,
Хоч синичку частенько тримав...
Це життя - щемних спогадів жмутик,
Вхід і вихід,, і більше нема...

Щоб і плакати тут, і радіти,
Жити в правді і коїти гріх,
На долоні печального світу
Безліч ліній прямих і кривих.

Та без галасу зайвого хочу,
Не виляючи, йти навпростець,
Щоб підняти засмучені очі,
Як зустріне мене мій Отець.

Я щоденно, неначе у плащ ,
Зодягаю свій дух в "Отченаш".

03.05.14

Погляд пропалює скроню,
Реверберація звуку,
Наче в нірвану з грозою
Саторі скапує місяць.

І у вібраціях майї
Тіні приходять опівдні,
Котиться втілена карма
Колом нескорених істин.

Гасне загнузданий вогник
У павутинні сансари,
Дим відкриває безодню
Тиша п’яніє словами.

***
Ти була
долею
і променем,
вишневим садом
коло хати…
Так важко
повертать
до споминів,
так добре –
спомини ті мати…

3 червня 2014 року

***
Минають літа і дати,
Стежки замітає зима,
Як слід розумієш втрату
Коли вже людини нема…
І ти би віддав півсвіту,
Щоб той повернути час,
Де були маленькими діти,
І щастя любило нас…

3 червня 2014 року

На вулиці дощ... В холодильнику
Укотре «повісилась миша»…
Життя випробовує сильного,
Слабкого ж – у люльці колише.

Ще успіхи долі пташатами
У сильного здіймуться високо.
Слабкий же – у люльці лежатиме
І вік проживе заколисаним…

не жаль отих цілунків поза осінню
отих цілунків перших позавіконню
і слів не жаль що випурхнули зосліпу
неторкані немовлені некликані

не жаль дерев за дальніми могилами
що наче груди вкрилися гілляччями
зірок не жаль що в озері варили ми
і їли ще сирими і гарячими

ніхто не знає де тоді пропали ми
й чого тепер годинами тривожними
нам жаль кота одного заблукалого
кота отого що знайти не можна вже

2014

***
Для себе часом
пишу я вірші…
Може вони
нічого і варті?
І якщо вам
вони не до душі –
мене по писку,
прошу вас,
не вдарте…

28 травня 2014

Пам"ятаєм: Бог ходить раєм
І збирає плоди любові.
Що ж Йому дарувати маєм,
Чи готові?

Світлом сонячним обігріті,
Що ж для світу
Без умови несе в любові
Наше літо?

Вже для днів моїх в нашім полі --
Небо долі.
Чи ж уста твої кришталеві
Просять волі?

Де не сіяли наше слово --
Не збираєм.
Чом уста твої полинові
Болем-раєм?

01.02.2007р.

Межреберний гній
руки в волоссі
Фекальний застій
Зірки в пилососі

Гори сміття
у глибинах душі
Твої ніжні огидні цілунки,
Нема вороття
І зупинок немає.

Я доїду, певно, до кінця
Хто знає..
Може вийду десь між дніпром й лісовою
Пірнаю
Я вже не тут
Так буває

У всячині тліну і тлущу,
В безладді, де смуток і смог,
Поезія - Хліб мій насущний,
І Слово - Спаситель і Бог.

02.06.2014

Смачні слова - ковтаю, наче страву,
Яку із холодильника навшпиньки
Взяла о другій ночі. Так цікаво
З'їдати ще несписану сторінку.
Бо губи - в кров: чорнильну чи пророчу
Вмокаю знову - насолода болем
Так манить слідом. Чи немає ложки,
Щоб їсти букви під нічним покровом?
Усе смакую - аж пече від літер,
Які байдуже залишала вчора,
А вже сьогодні, в'ялі та немиті,
Мерщій готую та несу до столу.

Слова з вершками відчаю та щастя,
Це на обід, напевно, чи сніданок.
Чорнильна кров - священна і пропаща -
Засохла на вустах м'яким туманом.
А я все їм і їм о другій ночі,
Мандрую в кухню за жаданим словом,
Неначе пілігрим іде на прощу,
Шукаю мови буквенний жертовник.

. ( І.М.Г.)

Він йде додому, де гірка пітьма
Його чекає. Відмикає двері,
За стіл сідає, що біля вікна,
І залишає мислі на папері.

Про що вони? Та майже, як в усіх:
Про теплий подих, лагідний цілунок,
Про зустріч, потиск рук, жіночий сміх,
Про дрібку щастя. Зморщок візерунок

Кругом очей збирається. Проте
Із серця струменіє щира ніжність,
Безмежна доброта, тепло святе,
І щедро виливається у вірші.

Так день за днем іде, за роком рік...
Та книгами і творчістю багатий,
Поет-романтик, просто - чоловік,
Несе свій хрест і Божий дар писати.

10.12.2013 р.

О, мила панно! Марні сподівання,
Не тіш себе наївними думками.
Забудь його і не чекай ночами -
Було між вами щось, лиш не кохання.

Не прийде він! Як, власне, і ніколи
Не думав йти. У нього дім і діти.
А ти хотіла щастям пломеніти?
Бажання те вітри перемололи.

Все більше снігу, віхоли і криги
Торосами на серці. Може скресне
Коли свої знайдеш у світі весни,
Розірвеш пам`яті старі вериги.

25.12.2013 р.

Ви нас називаєте братами?
Відколи ми такими стали?
Навіть якщо й так,тоді хто наша мама?
Яка долю рідної України так зруйнувала?

Хіба піде розумний брат на брата з автоматом?
Хіба буде засуджувати за ЄС,свободу й НАТО?
Хіба буде нищити братську землю крахом?
Хіба буде наповнювати душі дітей страхом?

Та запам'ятай же,москалю,"брат твій молодший" повстав
Занадто довго бідний його народ на колінах стояв.
Прийшов час відповісти-так "брате" й знай.
Тепер сам свій етнос в болючих позах кохай.

Чуєш,"брате",ця земля ніколи не буде твоя.
Навіть якщо буде кривава війна.

Нам не звикати,через тебе багато натерпіли.
Потерпимо наостанок,ми вже змужніли.

2014

Закрила ніч стару завісу.
Розтала тінь мов крик сови.
А над гущавиною лісу
Вже день займається новий.
Закрила ніч стару завісу…

На ганку сонце розлилося
І покотилось по землі.
І наливається колосся
Й бринять росинки на стеблі.
На ганку сонце розлилося…

Кружляють лебеді над ставом
Кохання сповнені серця.
Шепоче вітер їм ласкаво
І радості нема кінця.
Кружляють лебеді над ставом…

Горять веселки кольорові
У синьоокій далині.
І мріють соняхи медові
Безмежжям золотих ланів.
Горять веселки кольорові…

Рідким туманом оповиті
Кущі в зеленому саду.
Сміються квіти, днем умиті
І бджоли радісно гудуть.
Рідким туманом оповиті

І наливається колосся.
Бринять росинки на стеблі.
На ганку сонце розлилося
І покотилось по землі.
І наливається колосся…
2009

Лишилось кілька кроків до зими,
Бо ж навпрошки - без осені, без літа.
В шухляді каламар й перо візьми
І сонце намалюй повéрх тих літер,
Що їх оставив, ніби вирок, лікар.

Твоя карафа тріснула. Болить...
Душа з розколин тихо витікає.
Але ще мить, у нас ще буде мить
До того, як навіки очі карі
Замкнуть мені холодні руки тьми.

...І хто там дрібушить попідвіконню?
Не йди і не дивись, побудь, побудь.
То певно коні, сніжно-білі коні,
Котрі від тебе в зиму повезуть
Літа мої короткі, очі сонні.

2014

З далеких далей летять лелеки
Несуть на крилах світи далекі
І поклик неба.

Їх вічні лети, неначе пісня,
До болю чиста, до муки – грішна
Душі потреба.

У тиху гавань, де гнізда рідні,
Де слово тепле весною квітне
Вертають птиці.

І так стоясно, до сліз нестримно,
Як дні погожі лягають рими.
Ми стали вищі.

Ми ті, що прагнуть і мають віру,
В борні не згасли – змогли, зуміли,
Не впали духом.

Напившись висі та сліз доволі
Лелека біла у чистім полі
Стоїть і слуха…

Скажи, що рветься звомплена стpуна –
од пісні навіженої, не з горя.
Cкажи, що тінь – i сива, і журна –
то тільки мить, що на зневіру хора.

Що це вночі кадили не бої:
смалили люльку наші сни незбуті.
Що це мене тривогою поїв
займистий місяць, але не розпуття.

Скажи, скажи мені, це ж град лише,
не стріли, а мантачені бурулі.
Це відголоски дощових нашесть,
але не посвист пущеної кулі.

Ці простріли просвічує не щит,
а дріб зірчатий небовиду. Чуєш?!
Скажи, що це зацвів рясний самшит,
а не кервавий мак на чорній збруї.

Нічого не кажи… бо це вона:
під оболоком вигірклого літа
до нас ввійшла зголоднена війна,
така несита – ой, така несита...

***
Вже давно пробачив,
Але знову,
Думка ця отруює життя:
Як же так, що дехто
Навіть слова
Смутку не промовив
Й співчуття?…

Лиш тоді,
як в горі ми і тузі,
Пізнаємо (нелегкий той час!)
Хто насправді
Просто «любі друзі»,
Хоч були
так близько
коло нас…


1 червня 2014 року

Русская весна відходить в Лету…
Що, крім бід, вдалось їй принести?
Кануть у минуле кулемети,
Колорадські стрічки, блокпости,

Похоронні залпи і салюти…
Дочекаєм зцілення від ран.
Пропаде продажне плем’я люте,
Що на нас точило ятаган.

Скільки вже знівечено і вбито,
Скільки ще із нас в борні впаде?
То ціна за українське літо,
Що на зміну тій весні іде.

Буде мир. Калина коло хати.
Будуть сонце, зорі і блакить.
Тільки брат уже не буде братом –
Просто Каїн, що хотів убить.


1.06. 2014

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Уночі роздяг мене коханий -
Ані ниточки на тілі, гола, як...
Як ранкове сонце ясно сяє -
Поряд спить оголений юнак.
Обіймає тіло, наче душу -
Бачу, він уже напоготів...
Я його легесенько укушу -
Ну, туди, куди він і хотів.
Зацілую - ніжно й усе нижче:
Від грудей і стегон - до колін...
Як у кораблі існує днище,
Є і ватерлінія - о, блін!
А теперка можна і цигарку,
Можна і кавусі з коньячком.
О, палкий юначе - надто шпарко!
І за це тобі у... серце - цьом.


31.05.2014

Заштрихований дозем
і чарка по кругу,
наболіле у ближнього – мотуз цупкий,
мозаїчно зображені кимось недуги
не розсиплеш розміреним жестом руки.

Дивогляди заблудлі – за світлом, за світом,
ще вільготні, а вже як обтята коса,
і сумирні очища та китиці літа
хтось художницьким оком
в пітьмі написав.

І доспівано вечір замріяно, стиха,
і проміння від неба - сердечно у жмут.
Кожен вибрав собі
у вечірніх рельєфах
недожите іще
між одвічних полуд.

2014р
Художник Володимир Федорчук. Яйце-рельєф «Кохання»

Шорсткі долоні на життя раменах,
Журба зі смутком бесіду веде.
У самоті. О, якби біля мене
Було,моє ти щастя молоде.
Однак у гості юність не прийде,
Не обігріє тло років студенне,
Лиш диму згадок марево бліде
Огорне вкотре невеселу сцену.
Якби не Бог, що мудрість подає,
То мріям я б заборонив літати,
Однак ще живиться єство моє
Коханням нестаріюче - крилатим.
Ним і живу, і тішуся, що є
Дітей моїх красива й ніжна мати.

2014

***
Так зла
багато
кожну мить
і мало
неба…
Нам вже
потрібно
боронить
себе
від… себе.

31 травня 2014 року

Я переповнить не боюсь
Дзвінкою радістю твій келих,
Адже знедавна сам чомусь
Навдивовижу невеселий.
І не тому стоїть вино,
Що потай випити несила –
Твоя гірка любов давно
Мене без нього оп’янила.
Не на мені лежить вина,
Що в склянці ще не порожнина,
Що ти замислено-сумна,
Та ще й колюча, мов ожина.
Про що шепочеш звіддалі,
Як ніч притихла і безлика?
Чом наші радощі малі,
Чому жура така велика?
Мені, повір, не все одно,
Який обом нам жереб випав,
І що з тобою заодно
Ні каплі теплої не випив…
Я переповнить не боюсь
Своєю радістю твій келих,
Адже знедавна став чомусь
Навдивовижу невеселим.
20.06.09

***
Важливо збагнути,
діти, –
вас люблять
батьки,
та все ж
не тільки
себе жаліти,
а й інших
потрібно
теж…

31 травня 2014 року

В шатах сліз моїх чисто-затишно,
Стіл, свіча.
Запах ладану. Білим аркушем
Плине час.
У долонях Твоїх захищена,
Як в вінку.
Чорним габітом горе знищене
На віку.
Животворною прохолодою
Серця вись.
Огорнулася я свободою,
Подивись.

27.05.2014р.

Я ховаю тебе постійно у думки, у замшілу пам'ять
Ти тривожиш мене, та ніщо не пояснить до чого це
Вкотре цей біль вириває мене з буденності, знову до танцю
Що ж, танцюй, простоволоса, якщо болю до пари ти

Скільки історій нескінченних я чула, скільки облич, що завжди перед очима!
Скільки людей вибивали надійність – ґрунт, з-під моїх ніг
А я постійно повертаюсь до кола, в якому ми – люди, вічно крокуємо змалку
І більше ніщо так не тішить, як думка, що ти поруч. Десь

І більше не буде сліз палко-солоних
І я не можлива у твоєму житті
Та хто нам провину цю в дарунок приніс?
Ім’я те у снах промовляю

Ти просто одного дня забудеш мене
Так як на очах згасає день черговий
Злетиш так високо у небо, що й сліду твого не стане

І ось, замість того, щоб жити щасливо(?)
Щоб ритми бурхливі, як повені весен, у серце клеймити
Я стомлено-тлінна стою під дощем

Ці води небесні освячують смертних
Котрі віковічно танцюють із болем
Хотіла би я щастя вдихнути у тебе...

Та стіни між нами, як ця вода, древні

30(05)2014

***
У кожного свинства, друже,
Завжди буде свій гаврош…
Коли нам плюють у душу,
Не треба казати: дощ…

31 травня 2014 року

***
Схаменіться,
я благаю,
люди!
Каяття і милосердя –
де?
Мало не щодня
якийсь Іуда
на Голгофу
Господа веде.
Стільки зради,
підлості,
облуди –
чаша ця
нікого не мине…
І Пілат
вагатися не буде,
і Ісуса
знову розіпне…

31 травня 2014 року

Знову оплакує сина,
Знову – пожежі дотла…
Стогне моя Україна -
«В гості» сестриця прийшла.

Хоч і молодша за віком -
Підла, нахабна, лиха.
Діти припали до вікон,
Вийти бояться із хат.

"Сестро, чекай, зупинися!
Сієш навіщо брехню?
Кинь свої наміри ниці,
Я ж бо своє бороню.

Сльози мої – не водиця,
Нищиш найкращих синів.
Як же ти будеш дивиться
Завтра у вічі мені?

Боже, про що я питаю?
Голод, репресії, жах…
Совісті в тебе немає,
Пройдена крайня межа."

Горе з такою ріднею,
П’яна, брехлива, брудна…
Час розбрататися з нею,
Випите лихо до дна…

...Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караєм.
Наче журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
...Немовби вдарили під дихало:
кричати б треба, а не можу.

Плакати зболено,
Гірко і солоно –
Краплями крові й вина.
Тиша у темряві
Крилами шемрає.
Брате, звикай,
Це війна…

Хоч би – до літа нам,
Та й не облітаним...
Господи, убережи!..
Небо розвеснене
Кулями скреслене.
Людоньки,
Жити!
Ой!..
Жи…

31.05.2014

Така прозора і цнотлива днина –
їй навіть грім освідчився: «Люблю!»
і на траву,
засніжену жасмином,
накидав рясно зерна кришталю.

Травневе місто в щедрому розмаї
відпочиває від земних тривог,
лише вітрець співаночки співає
моїй весні,
поділеній на двох.

Оцій весні,
на двох одній-єдиній,
яка тримає душі, мов магніт,
де між двома серцями пуповина
пульсує в ритмі зоряних орбіт.

Погралась доля долями, як нардами.
На фото – ще тримає автомат.
Він був – Кульчицький, нач. ГУ Нацгвардії.
Йому було так мало – п`ятдесят.

А десь – не в нас – кують мечі на рала;
А десь – все більше життєдайних рал…
…Підбили у польоті генерала.
А був – простим солдатом генерал.

Хтось рік отрутно: нам війни не знести,
Бо офіцерська честь для нас – то міт…

Під Карачуном пам`ятником чести
Лежить згорілий в небі вертоліт.

30.05.14