Нас віра врятує й безсмертя надій
Від гніву цинічної влади,
Якщо вона знову учинить розбій
І кров’ю заллє барикади.
Нас дух об’єднає і правда зріднить,
І втішить жага перемоги,
Якщо, не дай Боже, нас будуть тіснить
Правителі лживо-убогі.
Нас доля не зрадить і воля свята
Поможе здолать перешкоди,
Бо в нас, українців, священна мета –
Свобода і гідність народу!
17.12.13

О, где ты, Ангел?
С моего плеча
Куда-то скрылся.
Видно, сгоряча…
И я одна,
Страдаю, пропадаю,
Зову тебя,
А имени не знаю.

Необходимо мне
Твое тепло,
Твоя защита свыше
И опора…
О, Ангел!
Время «отпуска» прошло –
Лети скорее,
Встречу - без укора!

2013

- То скільки, кажеш, має?..
- Двадцять п'ять...
- Та ні, не може бути... дай лінійку...
- А де ж тобі візьму я?..
- Ей, Андрійку!..

- А пальцями поміряти могла б?..
- А, може, ще і зважити в долоні?..
- Та важив я. Було десь триста грам...
- Та ні, не може бути!..
- Ай, холодні!..

- І як тобі не соромно!?..
- Ой, срам!!!
- Та ну тебе...
- Почервоніла? І, до речі...
Прийдеш коли?..
- Сьогодні, може.
Завтра.
Чи колись.
Уранці.
Вдень.
А, може, десь надвечір...


17.12.2013

Вірш про нерозділені почуття


...сумний - нудний - плаксивий...


З твоїх слів рветься слізьми гарячими біль...

Не гаси всі надії... залиш хоч одну... хоч намить...

Після снів знов реальність, розвіявся хміль...

Ти у снах залишилась, а я тут де у серці щимить...



Іще мить і вже ніч, і я знову у сні

Бачу мрію і бачу що здійснення є десь...

Ти даруєш тепло, пірнаєш в обійми мені...

І до ранку живу... і до ранку ми разом

Напевне

Маленьке, заквітчано-миле, -
Небесно-блакитнії очі, -
Підняло голівку щосили:
“Поетом зробитися хочу!”

Іскристо-привітно радіє:
Гадає, що буду повчати.
Немов я пройшов буревії,
Щоб право на пиху мати!

Малече! Навчися любити,
Вглядатися в світлу нов…
Чому тобі хочеться лити
Отую віршовану кров?

Поет – самогубець сумлінний,
Душа – його ціль та знаряддя.
Поет – напівголе створіння.
Нехитре у нього приладдя.

Він правдою душі випалює…
А як же власна душа? –
Беззахисна жовта конвалія,
Пелюстки з відливом в жар.

Малече… Живи як люди.
Хай сонячним буде твій день.
Поети – такі самі люди…
Чи ангели серед людей.

Пахтітиме квітка євшану
У тебе на срібних скронях.
Поети вмирають рано.
Мабуть, поспішають додому.

12 листопада 2013 р.

Забутий сон, як марення нічне,
Неждано обізвався з-під подушки.
Там хтось чужий випитував мене,
Чи я люблю із часником пампушки!
Авжеж, люблю, тут можна й не питать,
Та все ж комусь мої уподобання
На часі стали. Що вже тут гадать?
Я ж сон не можу звести до гадання,
Бо там свої критерії й межа,
Своя реальність і безповоротність.
І там, де щойно сніг пухкий лежав,
Дзвенить пісків пустельна неповторність.
Сприйму на віру бачене вві сні
І не повірю істинам затертим.
Лунають зойки, надто голосні,
Над ще живим, але, по суті, мертвим.
Таке буває в нашому житті,
Коли воно вертає до абсурду.
І всі слова, промовлені й пусті,
Переростають на Говерли бруду.
І лжепророки каркають з трибун,
І лжегерої мостяться в Герої.
З глибин землі одчайний стогін трун
Пласти вугільні вибухом покроїв.
Прости їм, земле... Геть усім прости.
Живим і мертвим, і ненарожденним.
Усі гріхи їм кревні відпусти,
Воздай по правді ситим і нужденним.
Та розквітай у спокої й добрі,
І віру влий у вичахлу зневіру.
Затямлять хай твої поводирі -
На світі добре те, що добре в міру!

Такої зими я не бачила зроду:
Калинові кетяги солодко вицукрив іній,
Перлинами сніг висипає з небесної скрині
І паморозь цупко лягає на воду.

Як глипнеш, від казки засліплює очі!
Під коциком білим сховалася гілка марени.
І так мені зимно, так зроду не було студено...
Ще й вітер в трембіту піснями гуркоче.

Загорнешся в бабину теплу павунку
Та вийдеш на двір, де поважна хурделиця-паня
У горботці, вишитій білим, у сніжнім жупані,
Насипле заметів із білого клунку...

Такої зими я не бачила зроду:
Як віхола вправно по колу веде сріблу фіру,
А дідо морозець невтомно, не знаючи міри,
Своє зимнє царство майструє із льоду...

Упершись поглядом у шибку,
Нараз побачила вона,
Що, наче паморозь на квітку,
На коси впала сивина.
Що посіріли очі сині
І зжовкла шкіри білизна, –
Що на вустах її віднині
Вмостилась усмішка сумна…
15.12.13

гачкувата яга за вікном розгорта сувій
і нема як співати тут до небесних брам
злого дзеркала сколок залишив відбиток свій
але з тим люстром змагатися вже не нам

невідомий гравець і за ним небезпечний хід
не втекти від долі корінням вросла як клен
ти правий харукі коли боляче то болить
навіть атомам вже не вийти зі звичних схем

грудень 2013

Питає пацієнта дієтолог:
- Яку вагу тримає ваша плоть?
- Сьогодні - сто. Але було й сто сорок.
- А мінімально?
- Три кіло, шістсот.

16.12.13

Стоїть остання барикада.
А проти зріє чорна зрада.
Ще треті півні не співали,
як посіпакам знак подали.
Ті, у шоломах і з кийками,
увергли ніч у лоно драми.
Лупили так, щоб не кортіло,
а лиш кровило і боліло.

Стоїть остання барикада?
Убий у сОбі того гада,
що так сичить натхненно з долу:
- Кидай знамено, йди додому.
Там діти, жінка і вечеря,
а тут лиш «врємєні потєря».
Ти нічогісінько не зміниш –
не пощастить, то й сам загинеш.

Уб’єш у сОбі цього гада,
погине ниці чорна зрада
і переможе барикада,
твоя остання барикада…

16.12.2013

Пародія


Стигла –
Боюся тріснути,
І від думок так…
Грішно….
О! Аж на стелю
Виліз ти –
Буде, мабýть…
Розкішно!
Аж невагомість
Зливою,
І, як вогонь,
Долоні!
Зробиш мене
Щасливою?
Ящірка хоче
Поні…
Гомін із горла
Нúзками –
Ти мій дарунок
Долі!

…Не дочекалась –
Тріскаю
Вибухом
В кущ
Магнолій…



16.12.2013

Свіжо. Сніжок сліпими мухами
На темні сиплеться хребти.
Над головами капловухими
Ширяє пара.
Та гурти

До ясла щедрого не кличуть.
Воли ж за помахом ревуть
І писками додолу тичуть,
Хвостами гульбища метуть.

За що худобину мордують?
Того не зрозуміти їй.
Сьогодні, завтра нагодують,
А післязавтра - на забій.

Літає скотовоз країною:
Туди сімсот, назад сімсот.
Хазяїн сипле копійчиною
Під цей вагонооборот.

Приїхав ґазда. Шиї чухає:
"Ну що, померзли, молодці?"
А бидло, знай собі, помукує
І чеше роги об стовпці.

15.12.2013

зависло над містом тобою мальоване завтра
в перебігах звуків, у шумах сварок невидимих.
я зможу тебе дочекатися, ти того вартий.
і рваних обіцянок, які очерствіла варта
забуде сьогодні, поки догорить наша ватра

хіба могла б жити я, без тебе, в своїм безсонні?
нікого, ніде, про тебе ніяк не питаючи?
хіба могла б жити , не знаючи, як ти сьогодні
тонув й рятувався. Сто раз рятувався з безодні.
шукала тебе давно поміж знаків Господніх

шукала тебе і відала, що ти не примара,
що ти в цьому світі є, і задля мене створений
ти будеш мені чи короною або й карою
хіба могла знати тоді, ким буду покарана
хіба могла знати я, хто мені стане парою?

хіба могла знати, за ким я тоді так скучила?
коли обіймала інакших людей і їх плечі,
і знала, що від тої любові тільки мучилась,
і чула, що від їх уваги мені не легшає
і чула, що після тих обіймів мені так прикро,
що я не втішатися хочу, а криком крикнути...

ох! я б від усього відмовилась, тільки би зняти
з мене залежність від тебе, а з тебе усі пута,
тебе не пізнаючи, стала тобою прикута,
до тих, що з тобою, по суті, не мала би взнати.
шукала в тобі коханця, знайшла ката.

Не велич сонця у тривожнім ранку -
Жбурляє тіні чорний мінарет.
По вулиці сумній гуркочуть танки
Під мінометний акомпанемент.

Чужі порядки та жорстоку віру
Ми не вітали – далося взнаки…
Супроти гноблення й заради миру
Абатство бомбами вітають літаки.

Куди сирітці? - спить на барикаді,
Будинки оточив колючий дріт…
Ми толерантні й, безумовно, раді
Гостинно братній стрінути нарід.

Ми проти рабського безправного фашизму!
Не буде литися безглуздо наша кров,
Бо прапор інтернаціоналізму
Нависне над руїнами церков.

Ми раді попелу на рідних білих вербах,
І майбуттю у димі та імлі,
І що ми, серби, чистокровні серби, -
Вигнанці вже на предківській землі.

Чи мали ми прабатьківський закон
Змінити на догідливе блюзнірство?..
Чи маємо радіти, що Марко
Вже не король своєму королівству?

Змінили. Пораділи. На світанку
Здіймає шпилі в небо мінарет.
По вулиці сумній гуркочуть танки,
І сербський гімн співає міномет.

16.12.13

доброго ранку,
моя безпорадносте

б’ється метелик
здригається скло

вікна притримують
зиму безрадісну
вікна мовчать
що таке вже було

втихни, малий,
і не прагни на вулицю,
там ти загинеш...

загинеш і тут...

небо повіками
сонними мружиться

небо зійшло
на безлику сльоту

крила-бажання
малого метелика
стерлись об вікна
щастя нема

б'ється об шибу
невтішна хурделиця

в небі життя -
ЗИМА.

1

Ти збирала гріхи – мов речі…
Мрієш сісти на потяг до раю.
Клунки звично муляють плечі...
Під черемхою сірий лягає,
А картатий – зола дому-пекла –
Спину й пальці остиглі гріє.
Язики вогненні примеркли –
Бо з небес опадають мрії...

2

Потяг райдужний в далеч прогув...
У відлунні – скорбота прощання.
Запізнилась.
Кахиче дід:«Був…
На сьогодні – до раю – останній…».

На пероні стояти між лав?
Захолонуть у валянцях ноги.
Ти по колії в даль побрела –
В невідому захмарну дорогу…

Полюляла тягар між цеглин…
З ним тепліше – в дорозі до раю.
Клунок сірий – зачмелений син –
«Мамо, гину... Вернися...» – благає.

Не зважаєш, вимолюєш путь!
Кружеляють байдужно сніжинки.
Чимчикуєш... А маки цвітуть...
А полями гримкочуть обжинки...
Косу клепле вусатий ратай...
Потяг
з колії
в небо
злітає!
Не розчахнеш едемські врата –
Чи полями ітимеш, чи плаєм…

3

Ти блукаєш, сердего, ще й досі?
Теплий клунок намуляв плечі.
Осріблила зима злотокосся…
Віддалила від благості втеча.

Сходь із колії! Ген – Божий храм.
Син твій – безбач. Окраєць – без солі.
Для святенниці колія в рай
У сталеве зливається коло.




2001-2013

Л.Д...
В промерзлій далечі німій,
В імлі загуслій і тремтячій, –
Душею чую голос твій,
Думками вгадую і бачу
Тебе, немов лякливу тінь
Розлуки довгої між нами, -
І явно тане далечінь,
Зігріта сталими думками.
13.12.13

Річ!
Мовчить заступник висі.
Ніч.
А спробуй - доторкнися
до
своїх думок, і скажеш,
мо':
- Не сплю. Але не скаржусь
все одно.
Що
в цю ніч не так, як в пісні
про
слова і наміри сумісні?
Смак
своїх думок ти в'яжеш
так:
- Не сплю. Але не скаржусь.
Аж ніяк!
Знай:
заступник Сонця - Місяць.
Хай
не золотий він ситець.
Шлях
своїх думок долаєш:
- Ах!
Не сплю. Але не скаржусь.
На очах.


16.12.2013

Мимоволі приходить зажура німа,
І у гаї гілля не шелесне.
І печаль мою душу усю обніма,
Хмари тиснуть життя безнебесне.

Знов я знов у лещатах нудних самоти,
В`ялий сніг – наче квіти на гробі…
Щастя вмерле моє – саме ти, саме ти,
Ходжу в темряви вічній жалобі.

І що вдіяти можуть гіркі ці слова?
Тихо плачу тепер за тобою –
Я тебе за життя, як святу, поховав,
Ти, як свічка, гориш над труною.


15.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Налетіли «орли» – пóночі.
Налетіли, немов – вóрони.
І надії нема, й помочі,
І дивитись уже – соромно,
Як невинного б’ють, Боже мій!
(Біль чужий – наче свій, біль його).
…Як лежачі стають схожими
На червоне від ніг сильного.
Постраждали не сто – тисячі,
І мільйони ідуть – свідками.
Жодних слів уже не вистачить,
Беззаконня де – óсь
звідки ми…


2013

Ваша величносте, Зло не змінилось нітрохи.
Як у минулі часи, диктатура і меч.
Скільки б не бігли, не мчали стрілою епохи,
Ваша величносте Зло, Вас не змінить їх смерч.

Що таке він, коли Ви – справді буря руйнацій.
Будь-який смерч перед Вами схиляє чоло,
Ваша величносте… ні, Ваша ницосте націй,
Ваша негідносте, підлосте, низькосте Зло.

Ваша нікчемносте, Ваша убогосте, Ваша,
Врешті-решт, сіросте Вашого прапора, суть
Жаху й байдужості, й вельми сумнівних «покращень»,
Ваша «величносте» Зло, з Вами завжди абсурд.


2013

Шепочу...ще півні мовчать, що на дворі настане неділя...
Заплакані свічі, церковні, розплавленим воском...
Шипшина під снігом, під пальцями скапує солодко зілля...
Іще до півночі тебе наречу сивим вовком.
Шипшина під снігом стече до землі темним соком й схолоне...
Голками заб'ється під шкіру знеструмлений дотик...
Коли ти вуста куштуватимеш, ікла торкатимуть скроні
І тінь сіроока у дзеркалі стане навпроти,

Я в руки візьму пульсуюче серце, обернене звіром,
А ніч чорнорота замовкне і спиниться вітер...
Коли на тобі не зостанеться клаптика білої шкіри
І хутро сріблясте почне лоскотати і гріти,
Потягнеться ягідний слід, з мої крові по снігу - шипшина...
Я в серце колотиму, вовче, кілками-шипами!
Зима охрестить й назове тебе звірячим прийманим сином
І в ліс заведе на покуту до Божого храму,

Щоб зрештою ти відцурався від мене та зрікся навічно...
Вийматиме з рани отруєні чарами вістря...
Шипшину під снігом ховатиме дикий розлючений січень...
Коли зійде місяць, вертайся на моє обійстя...
Вертайся за втраченим серцем, що б'ється й болить у долонях...
Я твій вовчий слід посипатиму вдосвіта сіллю...
Шипшина в тобі проросте і заквітне криваво-червоним,
А з неї я знову варитиму, вовче мій, зілля...

Чи не тарпани гайнулися по тілі?
Чи не слони товклися у душі?
Чи то не ми не годні жить як білі?
Чи то не ми ховаймось у кущі?
Чи не політики життя нам отруїли?
Чи не своїх топили у багні?
Чи не чуже лайно ми тихо їли?
Не слід нагайки на нашому стегні?
Я більше так не годен зовсім жити -
Й я маю щось з таким життям робить
Або інакше - це якщо лишити -
Зостанеться тихенько вовком сірим вить...

Пофарбую я в чорне
Костел,що у Львові.
Застигли холодні,
Як мармур долоні.
Наче камінний хрест
Тисне образа,
Колись прозора душа -
Тепер тріснута ваза -
Стікає сльозою
Десь у нікуди...
Від холодного болю
Не дістати б застуди...
Пофарбую я в чорне
Костел,що у Львові.
Там буду чекати
Тепла та любові,
Бо не вірить кохана:
Хоче бачить думки;
Розкладає у вазі
Холодні вінки...
Де блукає та Віра
Та Дике Кохання?!
Бо кохаю навіки!..
Навіки й востаннє...

Допоки ми всі під сітківкoю Божого Ока
і з нами Ярило сплахує ув унісон -
пильнуймо осердя душі і незримого крока,
шануймо духовне зернятко Творцевих красот.
Виточуймо Рай у рел"єфі натхненного слова
різцями повстанської думки - і будемо жить!
Cтежeю ступати, що барвами всекольорова,-
аби лиш не сіра, лише би не пагубна сить,
що виїсть нутро і залиє до денця ропою-
тоді уже дибай сліпою душею на прю.
Мій Таткy Небесний, тримай мене сильно рукою
якщо захлиснусь у зневірі, в одчАю умру.
А тільки б не стати на балку хитку і непевну,
і не промовчати собою у світобою.
Між чорним і білим усі балансуєм, - напевно -
ні, знаю я точно: є вибір і воля, і лю...
Бо в цій мережі перевузленій світо- законів,
важливо в собі незатерти високий акорд
подібний на Стусове "МУШУ!", "триматись доскону!",
Допоки ми тут ще - гартуймо у Світло свій Код!

Там, де сірість нездоланні брили
Стоунхенджем виклала в кільце,
Хіба що Мефістофелю під силу
Втримать своє істинне лице.

Кураж, і жар, і замашна лукавість!
І хор брудних думок, і ненависть зневір!
Під лезами суспільної облави
Стаю я сам – веселий лицемір.

Що інше в цій безвиході я маю,
Як слухать сірий рейвах знов і знов?..
З мойого черепу обличчя видирають
Та інше – маску – лагодять на кров.

13 листопада 2013

Хочеш бути рабом, гнути спину?
І жебрацьку відстояти суть?
Продавай москалеві дитину -
Не за дорого, скільки дадуть,

Не за дорого, скільки заплатять
За масовку - за антимайдан.
Хай онуки свободу утратять,
Ти і їхнє майбутнє продав.

Кинь у жорна нових геноцидів
Їх сьогодні за кілька хлібин.
Краще б день цей удома відсидів
Ти й подібні продажні раби.

Продавай москалеві матусю,
Як дізнається, котра твоя?
Куля завжди дурепа у русі,
Чи твоя уціліє сім'я?

Схаменіться, ви, люди наївні,
Не.накличте на себе біди.
Хто продав Батьківщину за гривні -
Першим ляже під ноги орди.

(відредаговано)

Україна, Бог і гідність в серці.
Це не легко зрозуміти тим,
хто в криваво-силовому герці
насилав покору молодим.

Хан Батий пустошив наші землі,
Катерина винищила Січ
і віками, тихі і смиренні,
ми дивились кривді віч у віч.

А голодні непосильні ночі?
А холодні сиві табори?
І тепер лякати є охочі,
та усе це, браття, до пори.

Україна, Бог і гідність в серці –
негасима свічка на вітрУ:
(хай немало бід стоїть у черзі)
- Я, мій роде, більше не згорю!

15.12.2013

– Петрик знов не був у школі,
Тосик продірявив столик,
Валя скатерть забруднила,
Зоя шиї не помила,
Ключ Юрко згубив, а Вася
Весь пиріг уплів тимчасом.
– Хто ж тебе пита? Біда!
– А ніхто. Я ж ябеда.

13 грудня 2013 року

Патріоти України,
Козаків нащадки!!!
Не дозволим ,щоб в країні
Були безпорядки.
Не дозволимо ,ви знайте
Нами керувати!!!
А захочете війни?
Будем воювати.
Нам набридло
по ,,поньятьєм''
Роки проживати.
Проживати і не знати,
Що завтра чекати?
Двадцять років керувати,
І нічо не мати.
Нашу славну Україну ,
У боргах тримати.
А у свої то кишені,
міліони пхати.
Знайте люди ,оті хами
Будуть обкрадати-
Аж допоки ,люд наш встане
Мир буде між нами!!!
Разом будуть українці,на тому майдані,
Слава НАЦІЇ кричати,
І оплодувати
І отих що по ,,поньятям''
У тюрми саджати.
НАДІЮСЯ ЩО НЕДОВГО
ЛИШИЛОСЬ ДО МРІЇ
УКРАЇНЦІ ОПРАВДАЮТЬ ВСІ
СВОЇ НАДІЇ)
13.12.2013р.

І харедім , і масортім , і навіть атеїсти,-
Ми всі щодня молились,
Щоб після піврічного безводдя
Єдина криниця наша – Кінерет
Поповнивсь благодаттю Божою .
Ми ревно так молились,
Що, видко, переборщили.
І снігова завія, а не очікуванийдощ
Засипала Єрусалим:
Ні виїхать, ані тим паче в’їхати в столицю...
Тільки й лишилось, що ліпити «сніжну бабу»,
Котра начебто глузує над безвихіддю нашою...
...Мабуть, і в молитвах є свій рубіж.
-------------------------------------
Ортодокси
Ті, хто дотримується традицій.
Гінасерет.

Україно,рідна мати,
Ти, колиско, серцю мила
Ти плекала нас ланами,
Сонцем лагідним ростила.
Ти голубила вітрами,
Соловейком щебетала,
І кущем калини ніжно
До серденька пригортала.
А тепер ридаєш гірко
І кривавими сльозами
Укриваєшся,землице,
За своїми ти синами.
І не втямиш як то може
В мирний та буденний час
Знести руку брат на брата,
Далі що чекає нас?
Та любов твоя свята
поєднає Захід з Сходом,
Центр і Південь, і тоді
Об’єднаємось народом.
І над світом пронесеться
України слава й сила…
Дбаймо ж браття про Вкраїну,
Бо вона у нас єдина!

14.12.13р.

Кожен, хто напише на моji вірші пародію і прочитає на моєму творчому вечорі в Ужгороді в читальному залі Закарпатськоji обласноji універсальноji науковоji бібоіотеки о 17.00 в четвер 19 грудня, той отримає в подарунок книжку. А хто не напише пародію, отримає просто файний настрій та задоволення від занурення у світ чуттєвоji та інколи епатажноji поезіji.

Ні світла, ні світу, ні виходу,
обрушення розуму й сил…
Здаються крилатими приклади,
та вже не вгамується біль.

Коли тебе підло підставили,
хоч Бог і жалів, і карав, –
візьми собі мрію за правило,
і більше нікого не прав.

Ні прав, ані правил, ні голосу,
нічого святого. Відтак,
в асану індійського лотосу
думки свої знову віддам…

грудень, 2013

Сьогодні дощить. Дощить пустослів"ям.
Наша ж осінь не почнеться ніколи.
Від тебе зранку буде погано,
від тебе буде похмілля,
як від пляшки віскі та коли.

Ламаються парасолі вітром та осінню,
течуть макіяжі та зелено-сірі річки,
а наш світ - між вікном та постіллю.
Затушене сонце хмарами
та пальцями свічки.

В метро вагони депресій та апатій,
в маршрутках - сидіння та ілюзії людей,
а ми без розділення на тіла й на статі
єдине ціле з емоцій та ідей.

А за стіною будують церкви із думок
і руйнують останню надію на завтра.
Ми ж списали сотні чорних та синіх ручок
На записки на столах та партах.

Сьогодні так проходно. До кісток, до пустоти.
У когось надія єдина - ковдра та чай,
а у мене до останнього є ти
й твій поміж ключицями рай.

15.09.13

я би не йшла,
та чомусь вічно потрібно.
на вулиці дощ та імла,
а поряд з тобою -
сонце й неба краю не видно.

я би не йшла,
та годинники брешуть вічно,
що вже північ,що довкола пітьма,
що за вікнами осінь,
що воно так щорічно.

я би не йшла,
та випивається чай
і кінчаються фільми.
я б забула слово "прощай",
та вільна я і ти вільний.

я би не йшла,
й,пробач,сьогодні не піду.
причина ж одна:
у тебе подушка м"якша
й обійми захищають від вітру.

6.09.13

Слухай сюди, неофіте.
Візьми ритуальний ніж.
Він буде в руці тремтіти.
Націливши вену – ріж.

Боляче? Біль минущий.
Ти його в жертву приніс:
Долоні – колись загребущі –
Несе на вівтар піаніст;

Метелик – творіння неба,
Метелику небо миле.
Щоб сяяти поряд із Фебом,
Несе він у жертву – крила.

Ти – майстер правдивого ордену.
Вмирай же або пиши!..
Поет віддає Мефістофелю
Кров своєї душі.

Ти всохнеш над фоліантом,
Задушений власною римою…
Виявляється, некроманти –
Наші друзі та побратими.

Ти став добровільно на путь.
Обирай, як найшвидше вмерти.
Поезія – чорний культ.
Неофіти – чергові жертви.

Тебе на крутих перевалах
Голодна змете сарана…
Раптово – строфу досконалу
Знесе на хвості Сатана.

27.2013

Чия міліція: народу, чи «урода»?
Ви, у пагонах, що усі його?
Гасила іскру озвіріла рота,
а запалила до небес огонь!

Але «пахан» обманює з екрану
і не оббілює криваві плями,
а висіває вогнища нові…
Дубинками, що на людей направить,
отримає собі по голові.

14.12.13

Проти темряви - хресний з молитвою хід,
Йдуть за гідність, на витримку - війни.
Поділилась держава: не захід і схід,
А раби і від рабства вже вільні.
Тих, що страх подолали, тепер не зламать,
Вік і стать не важливі, і звідки.
А раби ще бояться, раби ще тремтять
За копійку і "царські" об'їдки.
Вільний брате! Рабів на Майдан приведи,
Хай відчує на запах свободу.
Хто нап'ється її, як живої води,
У кайдани не вернуться зроду!

Знаходиш себе – і губиш.
Невгамованих спроб вагота
Відчайдухо згасають губи
Кому – сонце, кому – сліпота.
Всеблагально торкнешся світла
Ось вікно залицяльно втіша
Розцяцьковане місто в літо –
Тепле тіло.. холодна душа.

Тісно в сім місті містику..
Мучить непроминучість.
Знаючи добрість і злість,
Слід розпізнати гнучкість.

Знаками доля жонглює,
Ніжно полискує сталь.
Людство регоче, блазнює,
Душі шматує печаль.

Містику смута ся звісна:
Крушиться міст до едему,
На чортопхайці для грішних
Котяться Фобос і Демос.

Тісно.. На сутінку світу
Пізно знаходити змісту
Містику не розповісти
Людству про сонячне місто.

Спорожнів ти без мене,
мов дірявий бурдюк,
ні Ерато, ні Талії, ні Мельпомени…
Охрестивши жіноцтво
сонмом римунд,
щось белькочеш собі ентимемами.
Місячна фума в твоїх зап`ястях,
в мізках –
музика змореної домбри,
кров процвітла: пияцтво, паяцтво..
на плечах зівутлених
лилики спомину.
Спохмурніло тягнеш марихуану,
відпускаєш печаль звеселілу,
не каючись.
А тим часом
стигне на розкладачці розчленована Галатея і в ногах її стогне вечір,
все ще тобі прощаючи..

2012.

Холодно, холодно - воландом

В Києві вітер гуля,

Дряпає вікна і мороком

Душі слабкі укрива.


В златі і платині, злісний,

Знову, одначе, кульга,

Він відійде в потойбіччя,

Літера в дублі «ве-два».



Майстра без волі поволі

Тиха пустеля вбира,

Вкотре у київськім домі

Аннушка винна одна…



Холодно, холодно….Воланда

Варто забути… Хіба?..

Знов Маргарита над мороком

Руку Тобі простяга…

14.12.2013

что любовной всей тебя ось есть -
веки я опускаю в отзыв.
и слепец понимает плотность,
только рек ему нет свинцовых,
а молочных - залейся, сплавься...

что любовным не оказался,
опускаю я веки. здравствуй.
о погоде. о плоти. класс твой
сквозь каникулы весь продрался?
...сумрак выбит фонарным током.

несчастливым радостей много -
ты, к примеру. домой отогнан,
млеет отрок о бровь, о локон,
светлы стекла и окна ольгны,
пустяки, а сидит блажной...

кожен кут що світає майдану шодень
впізнається за втомою кашлем і холодом
а майдан із розвихреним чубом іде
завдяки снігурам там безсонно і молодо

бо сказали йому не сумуй не журись
і вирує майдан і співає – не журиться
cнігурі що сюди прилетіли колись
визволяють Різдво на загубленій вулиці

В цю вітряну грудневу ніч –
Коли і холодно, і мрячно –
Ідеш на площу, мов на Січ.
Навпроти – „Беркут”. Лячно? Лячно.

Тебе оточують, і все ж
Ти не здаєшся – в Тебе сила!
З майдану на майдан ідеш.
Що далі буде? Чи могила,

Чи темінь вогкої тюрми?
Борися. Не зважай сьогодні –
Чи знов заграють у сурми,
Чи скотимося у безодню…

В засніжену тривожну ніч
Ідеш на площу – за ідею.
Міліціянти – зусібіч.
Що завтра? Торжество Вандеї*?

Без тебе
не пишеться, не дихається
і фактично не живеться.
Без тебе
так гірко плачеться
та в душі болить,шкребеться.

Без тебе
надмірно думається,пишеться
і непомірно випивається.
Без тебе
так легко неймовірно падається
і з кожним подихом ламається.

Без тебе
час занадто відчувається,
і день за днем повзе,рахується.
Без тебе
ненависно так прокидається
й простуда майже не лікується.

Без тебе
небо спить й не міниться:
гримить, дощить і хмуриться.
Без тебе
у завтра і не віриться,
ці люди,речі, із тебе всі будуються.

Без тебе
мовчиться й так гуляється,
і навіть музика не слухається.
Без тебе
у неба прощення благається
і світ стоїть й не рухається.

24.08.13

Мій персональний Бог
й моє прокляття,
я так про тебе
мало знаю.
Хто ти? Чи дихаєш ти мною?
Чи ти впадеш до дна
і пІдеш до самого краю?

Хто ти?
В твоїх словах так мало слів,
а в мене ти в моїм мовчанні,
хоча б волала на весь світ,
поки ти хлебчеш
каву на світанні.

Я ж не навчилась
по очах читати:
в твоїх та безкінечність,
якої я з дитинства так боюсь.
Напевно, ця моя безпечність
мене в тобі й загубить.

Я так про тебе мало знаю,
ти досі таєнство, причастя,
проте відомо мені точно,
коли ти поряд,
мій світ на грані щастя.

7.08.13

Євгену Олександровичу Сверстюку,
одному з тисяч, кого не зламали комуністичні експерименти,
в день 85-річчя

Нас звали бур’яном.
Нас звідусіль ретельно одсівали.
А як попри все ми проростали,
Нас виривали й кидали туди,
Де, як гадали лисенківці в штатськім,
Ми прорости нізащо б не змогли.
Та і крізь вічну мерзлоту
Ми проростали їм на подив.
Не всі, на жаль.
А лише ті, кому Господь дав
Витримки і сили вдосталь.
P.S.
Тепер лисенківці пишуть мемуари,
Де згадують і нас, морозостійких.