Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.
Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.
-------------------------
"І став гараздувати Ной на землі, і розвів виноградник, і випив вина, і сп’янів, і був голий посеред намету свого, і побачив його Хам, батько Ханаанеїв, батька свого голим, і розказав обом братам надворі».- Книга Буття, 9:20-22.

«

Взяв рюкзак –
Пішов у Гори,
Все, тепер зі мною ліс говорить.

Все, отут моя поляна!
Тут собою знову стану!

2012р.

Обігріла правиця,
й зимове осоння -
дужий поклик
до хвиль,
до вітрів,
до корми.
Бог рятує тоді,
коли море бездонне,
і кити не блукають
у пащі пітьми.
Не сліпа ворожба
на чужому розпутті,
де спресовує обрій
іудство рябе -
ти дістанешся берега
тільки ковтнутим,
ти освітиш той берег,
як Йона себе.

2014р.
Худ. Я Саландяк

Впав осінній листок за мить до весни
Останній, котрий малював ще О.Генрі
Упав, щоб залишити слід на землі, а Ми
Топчемо долю дітей, мов дике плем'я

Вони заглядають у дзеркало Оскара Уальда
Герої роману, котрий дочитає країна
Продані душі за насолоду дияволу
Колись спопеляться на чорну ганебну руїну

А Ми почитаємо жахи Патріка Зюскінда
Жертви знайшлися, а Він-наш герой - парфумер
Забажав полюбити себе до останнього подиху й хрускоту
Налюбились уже. Навіки зівяв ефемер!

В тіні півмісяця сховалася тривога
Чи то од Бога
Ота дорога,
Котра манить слідами, що попереду?

А там під схиленими вербами
Розсипалася перлами-
Слізьми завмерлими
Чиясь прихована любов. Підкрався вечір.

Мороз-художник вже планує втечу.
А чи доречно
У порожнечу
Втікати свідком? Трохи зачекай!

Сніги ..сніги…сліди ведуть у рай
Не спокушай!
Не проганяй!
Любов не терпить ігор за життя…

Любов…
Не терпить
ігор
Не смій, не замерзай!
Любов безсила в битві за життя…
Зіграй нам, місяцю, журливої, зіграй…

Я прокинулась в іншому місті -
І повітря занадто прісне,
І доріжки занадто чисті,
Чи я може усе ще сплю?

Бачу - жайворон в небі щасливий,
Чиїсь губи - на смак полину,
Чиїсь очі - мов пілігрими,
А я бачу і все дивлюсь...

І щипаю себе знов за лікті,
І не можу кудись побігти,
А навколо - усе тендітне,
Ніби створене з кришталю.

Знов полиновий присмак на губи,
А кругом - сновигають люди,
Все мандрують кудись в нікуди,
Може, з ними себе знайду?

Але серцю до того байдуже,
Чиїсь очі запали в душу,
І тепер прокидатись мушу,
В тому місті, де не до сну.

Хрести нас, Боже, чистою водою,
своєю благодаттю нас хрести,
щоб ми були народом, не юрбою,
і це ім'я із гідністю несли.

Хрести нас, Боже, подихом свободи,
майданом Незалежності хрести,
щоб перемоги жданої клейноди
навік у добрі руки перейшли.

Хрести нас, Боже, світочем пізнання,
зірковою наснагою хрести,
щоб в час лихий поетів віршування
могли у бій за правду повести.

Хрести нас, Боже, духом просвітління
і щирим серцем, розумом думок,
щоб в душах не селилось марнослів’я
і сила не втікала у пісок.

Хрести нас, Боже, милістю, любов'ю,
неприйняттям жорстокості та зла,
щоб з материнським молоком і кров'ю
ввібрали ми окрилення добра.

Хрести нас, Боже, Словом-Заповітом
на щастя, на добробут, на життя
і ми, хрещені, зринемо над світом,
що сповідав мораль без каяття.

Хрести нас, Боже, святом і трудами
на благодатній батьківській землі
і станемо ми сестрами й братами
в одній великій праведній Рідні.

Хрести нас, Боже, пам'яттю в минуле,
де на щитах великі імена,
де невмирущі Кобзареві думи
й Каменяра не злуплена скала.

Хрести нас, Боже, вірою в майбутнє,
де кожний рід, шануючи своє,
проріс би плоттю в древо самобутнє
і древо те Вкраїною назве.

Хрести нас, Боже, дзвоном-переспівом
і золотом дозрілих колосків,
у небі синім журавлиним клином
і шепотом осінніх голосів.

Хрести нас, Боже, степом і лісами,
донецьким кряжем і старим Дніпром,
Поліссям, Кримом, ще й Карпатським краєм,
щоб ми були єдині й заодно.

Хрести нас так, щоб вічно пам'ятали
цей доленосний волелюбний час,
коли країна із колін устала.
Хрести нас, Боже, і помилуй нас.

2005-2014

Якщо людське серце занадто м'яке,
просто м'яке,
від природи м'яке -
озлоблений простір травмує таке,
нищить таке
через те, що таке.
А серце - усупереч факту людське!
Отже, "людське" -
безумовно людське.
Якщо таке серце занадто м'яке,
просто м'яке,
від природи м'яке.


19.01.2014. З Водохрещам!

Хай благодать йорданської водиці
Гартує тіло, душу веселить,
Жага життя хай із очей іскриться
І не вгасає щастя ненасить.

Йорданські хай не замовкають дзвони —
У трійці-бо явився нині Бог.
Нехай повік любов його боронить
Вас від нещастя, лиха і тривог!

хвилина стирає хвилину і тоне, і тоне,
ввібравши розбавлених спогадів тонни і тонни.
тони забуття в голосах заплітаються в тишу,
і тіні прощання на стінах рубця не залишать.

про те, що було чи могло ще відбутися, ревно
дерева мовчать, не згадають ніколи дерева,
загорнені в сон, поцятковані геть кажанами,
що знову сполохані кимось, та, певно, не нами.

а час – то є плата за світлу життєву палату,
і дні шелестять сторінками в тяжкім фоліанті.
я ще пам’ятаю: ми бачились в другому томі.
хвилина стирає хвилину і тоне, і тоне...

2014

Поете, не чекай народної пошани.
І слава й похвала розвіються, як дим.
В судилищі юрми, огуди і догани
Лишайся у душі суворим і німим.

Ти цар. Живи один. Дорогою свободи
Іди, куди ведуть проторені путі,
Радіючи плодам у ревному труді,
Без шуму і хвали за подвиг благородний.

Ти є. Ти сам собі найвищий судія
Усього, що творить фантазія твоя.
Ти задоволений собою як художник?

То що тобі юрма, яка в урочу мить
Плює на твій вівтар, де дух палахкотить,
І вічний п’єдестал розхитує безбожник.


                  2000-2014

(пародія)
я вже великий… і маленький…
        Ярослав Анонім “Знаходжу…”

- Про що історія ця мила?
- Про те, що вишня вже цвіла…
а я, і “мій маленький хлопчик”
в садок на здибанку ходили…

І от буяє скрізь весна -
співа закоханий горобчик…
Прийшли під вишеньку - вона
самою скромністю була,
а з нею - “дівчинка її… мала”…
І поки ми , маєте знати,
поважно й чемно говорили,
маленькі наші поторочі
таке творили…Так заповзято,
що ми, цнотливі, аж закрили очі -
ну, звісно, діти, - що з них взяти…

Історія про те, як ми поволі…
опам’яталися, пом’яті й голі,
але пристойні, коли все сталося.
- Хіба ж я винувата? -
то моя дівчинка така удалася...
немов пампушка.
- Хіба ж я винуватий? -
то хлопчик мій тулився… трошки.

Історія про те, як навіть голою
вона вела чемненько мову:
дивись, мій хлопчику маленький,
як я вагітна буду!.. Й нахмурила чоло -
відкручу дурнувату твою голову!

17.01.2014 р. Ярослав Саландяк

Пам’ятай, що ти не річ,
І щось винна тільки небу.
Буде важко, то поклич –
Я прийду, коли це треба.
Пам’ятай, що всі слова
Не лише сполуки звуків.
Мрій, бо мрія ще жива,
Мрій – інакше буде мука.
Хочеш плач, коли болить:
Сльози непогані ліки.
Втома зайде лиш на мить,
Але скине черевики…
Не тікай, то є біда:
Раз - і вже ховатись звичка.
Все очищує вода,
Бо життя – шалена річка.
Не питай чому не йду –
Я без тебе не існую.
Я в тобі себе знайду,
А життя своє – дарую.

Море вночі,
Хвилі плачі,
Тонуть мости
Поміж світів.

Води і сіль,
Крики безсиль,
Бриз чи тайфун
В плетиві рун.

Безліч ридань
Білий туман
Будить на дні
Аж до весни.

золота ясина непочатого вечора
розтікається скрізь молитвами чернечими
напуває Йордан і світліє під місяцем
аж попід береги чути верески лисячі

а ріка повстає і здригається брижами
і зоріють крізь рінь три пір’їни невижаті
холоднеча така що й не снилася лисові
не боїшся життя – нахились і візьми собі

Мовчиш...
Кольчугою на плечі
Лягає сум.
Ковтаю сльози - не перечиш...
А я втомилася від втечі
Крамольних дум.
Толочить жорнами свідомість
Горнятко слів.
Скулить образа в нашім домі,
А дотик ніжності натомість
Не захотів.
Пекельний спогад, наче горе,
Зриває дах.
А хто ж тепер до себе горне
Те доленосне, неповторне?
В чужих руках
Не перший ти і я не крайня
У цій війні.
Горять обітниці вінчальні,
Сплакнув надією востаннє.
Пробач мені...
Погляну в очі... Де ти? Де ж це -
Весни ключі?
Розкрий повіки, стисле серце.
Плесну любові у відерце
Душі.

2013 р.

Казали, сміх – то амнезія серця.
Заміна крові на медичну плазму.
Казали: сміх приходить після герцю
Під проводом іронії й сарказму.

Кому подібне на словах донести,
Хто сприйме це на віру відтепер,
Коли в людини з принципами й честю
Є вибір: сміх чи скроня й револьвер.

Сміяться з болю – не бридке свавілля
І не один з підвидів божевіль.
Сміятися від щирого безсилля –
Лише броня від обстрілу безсиль.

Сміятись – то неначе до скоринки
Тобі хтось душу снігом залатав.
Сміялась навіть Леся Українка –
У неї сміх крізь сльози випинав.

Тож смійтесь – аби горем не чадіти.
Вкладайте в сміх елеґію сумну.
Ніколи мур душевний із ґраніту
Не зсиплеться від моху й бур`яну.

18.01.14

Ось – Інь. Тут – осінь…
Там – Янь. І трохи зимно…
Літають сни, мов оси…
Над мерзлою озимою...
І пси ховають носа,
Стрічають нові ранки.
Ти – Інь, ти – тінь, ти – осінь.
Я досі – Янь. І крапка.
Тож зустрічі не часті
Бувають, як не просимо.
Не одночасні в часі ми…
Там – Я(нь). А тут – ще осІнь.

Схоже, принтер зовсім збожеволів
і друкує на вимогу «Я»
без тире, без крапок і паролів
заборони й ляки для життя.

Ну навіщо нам це божевілля
поголів’я жирних баранів,
що гуляють пашею свавілля,
туляться до клану пастухів.

Шаленіє принтер, шаленіє,
видає «поняття» на гора.
Іншого робити не уміє,
як качати неука права.

Ратичками тикають у кнопки.
Благодаті піниться вода.
Підмиває ратиці і попки,
щоб сіяла зовні чистота.

Скаженіє принтер, скаженіє.
Мекає з трибуни на екран
у краватці з вадами повії
зеленню годований баран.

17.01.2014

вночі нападав сніг. здивований. у горлі
іще влягався дим - незатишно, хрестом.
ті двері на балкон, той дим, ті труби голі,
те навстіж унизу відчинене авто

належали йому - чи богові, чи снігу,
чи віршеві, що плив, як голка по крові -
мене в мені затер, із мене душу вибгав,
і сам лежав у ній, неначе неживий.

я не жалів його. я вже стомився ждати.
і затишне вікно, і обмалілий дух,
і клен, як санітар у сніговій палаті,
що схилиться до ніг, коли я упаду,

що перевірить пульс, та й витягне за ноги -
полегко, навпростець, упоперек рядка.
відчинене авто, і вірш той, і дорога,
урбаністичний сніг, натрушений в рукав

зустрінуться тоді, і виллються із літер
у світло із вікна, у біле світло фар -
немов строфа, в якій - просте бажання жити,
і зяючий балкон - немов антистрофа.

2014

У підхмар’ї відлунює свято,
Та все важчає серця політ.
Притрусила зима п’ятдесята
Душу сріблом досвідчених літ.

Вроди тіла галузка підтята,
А душа - сонця вигрітий плід.
Добре бути і дідом, і татом,
Не лишивши позаду сиріт.

Та було б набагато славніше
Хоч одним залишитися віршем
У розбитім печаллю єстві,

Оновити відрадне бажання,
Щоб не вмерла надія остання
На хиткій житія тятиві .

15.01.14

суб'єкти моєї Сумо
оргазми ближніх столітть
світом найкращих мов
скупчились біля воріт…
ось йокає в серці - пора!
чортові бісики й гімн
нумо з лівої там
блискавка - згоден, окрім…
встигнути б до посівної
без хліба усім гаплик
жовтоблакить - Воїн -
днесь Визволителя лик...
17.01.2014.

Милий, милий говорив:
“Ти моя єдина!”
Ну а потім зник, як дим,
За одну хвилину.

Пр-в:
Хвилина, хвилина
Змінила все життя.
Без тебе, єдиний,
Немає майбуття.

Пам’ятаєш, як колись
Парою ходили.
То чому ж ми розійшлись,
Мов і не любили?

Пр-в:
Хвилина, хвилина
Змінила все життя.
Без тебе, єдиний,
Немає майбуття.

Любий хлопче, час мине,
Зрозумієш знову,
Що кохав ти лиш мене
У ті дні казкові.

Пр-в:
Хвилина, хвилина
Змінила все життя.
Без тебе, єдиний,
Немає майбуття.


1998

ЗАмкнуто душу мою,
Більше не вірю – стою
І на каміння дивлюсь…

Зникли і сльози, і сміх,
Знову розірваний міх
Сам зашиваю, та діри
Дуже великі. Не в міру

Теє каміння. Одначе,
Вже назбиралось… Ледачо
Я поглядаю на міх:
Шити ті діри?.. Не зміг!

Знову каміння кидАю.
Жаль, не туди потрапляю…

14.01.2014

Птахо сумирна, мостишся на шипшині,
Грієшся проти сонця в колючих вітах…
Січень старцем тиняється попідтинню,
Голим гіллям садків безсоромно світить.

Птахо неперелітна, гніздо схололо -
В нім білі тіні висидить чорний відчай.
Глупої ночі мари зберуться в коло,
Тихо обступлять і на ім’я покличуть.

Птахо смутна й маркітна, лети подалі!
Скоро ця ніч повіситься на бантині…
Я б із тобою втекла – та крило зламала
Сорок життів тому. Не зрослось донині.

Глобальне потепління? Дещо знаю,
бо визираю інколи у світ
і снігу первородного чекаю,
але сльота хлюпоче з чорних віт.

О зимо імлолиця, зимо сіра,
чорніє не земля, а траур твій.
Де ти поділа білий погляд звіра?
Куди утік колючий сніговій?

І ти така, нещасна і бідненька,
немов сирітка, плачеш із небес,
своє картаєш зоряне серденько:
куди то Морозонько милий щез?

Глобальне потепління тепло диха
і злизує вологим язиком
ранкові сни, де річці сниться крига
і явори сивіють над ставком.

16.21.2014

Де ти бродиш, моя доле?
Посміхнись мені!
Хай невдач тернисте поле
Зогниє на пні.
Хай літа, прожиті марно,
Пропадуть, як є.
Вмре надії тінь примарна -
Кожному своє!
Що одному йде до ладу,
Іншому те - зась!
Той скупий і на пораду,
Цей - усе віддасть.
Вдарю я об землю лихом,-
Може пропаде.
Від думок гарячий вихор
В голові гуде.
Б'є життя... У саме тім'я
Боляче вціля.
Та найбільше безголів'я
Наше дошкуля.
Наче й справді хто наврочив,
Та чи виграв він,
Коли й дурень жить не хоче
В пору перемін!

І знову безвихідь.
Обіруч - брехня і дурня.
Чужа перемога
украдені міряє лаври.
Пришпорює гетьман
в нікуди
баского коня.
І стогне свобода
отерплими дзвонами Лаври.

...а за барикадами
днів, місяців і... століть,
куди ні луна ще,
ні камінь вже
не долітають,
казали: за мрію,
говорять: стояв і стоїть
Майдан -
осіянний форпост українського раю.

Там слово - не всує.
І слава вовік не сливе.
І зірка Руслана -
як символ борні -
у зеніті.
Майдан терпеливий -
працює, співає, живе...
у власному вимірі,
у паралельному світі.

12.2013

Я хотіла кохання з неба (зі всіма небесними вадами) -
То прозорого, свіжого і крилатого,
То похмурого з грозами і слізьми,
Щоб хотілось пірнати в ті хмари і гладити,
І на відстані знати, що ми близькі.
Я шукала кохання в небі - навіть ледь відростила крила -
Опановувала фігури (кажуть, я смілива),
Наперед знала, йтиме дощ чи ні.
Але небо вгорі холодне - внизу мінливе.
Я шукала кохання в небі, а знайшла тебе на землі.

2013

а що вам насниться узимку – чи море леліткове
чи може квіткові човни із лиману самотності
тієї самотності де безтурботними плітками
шугають думки серед літа у травах розгонисто

а що вам насниться а що як і справді насниться це?
хіба вас не тисне зима під корою вербовою
де серце забилось у шпарку дрібною синицею
де хмари на бантах сидять вовкуватими совами

В нашій країні лише декорації
Ніби то незалежної нації…
Наші свободи лише декларації,
Устрій позбавлений глузду і рації.

Ми живемо навпаки ситуації,
Любимо, робим, здаєм дисертації,
Переживаєм, читаєм нотації
Дітям своїм та привчаєм до праці їх.

Переживемо всі підлі ротації
Владних слоїв, крадіїв з адміністрації,
Сором судів та мінтів провокації.
Переживем. Та об’явим ЛЮСТРАЦІЮ!
16.01.2014

Що з тобою буде, Україно?
Бог в душі чи переможе зло,
усміх долі чи остов Руїни,
де кийки, іуди і «бабло»?

Половина ходить у тумані
і радіє: Схвалено бюджет!
Інша половина на Майдані
кров’ю пише опору сюжет.

То куди рушаймо? На Голгофу
розтікатись болем по землі,
поклонятись ідолу і лоху,
множитись в гадючому кублі?

Ми – лиш люди, а не Божа сила.
На Голгофі втратимо усе.
Велетенський хрест, під ним могила.
Хто спокуту небу понесе?

Що тебе чекає, Україно?
Верховодять клани і «братки».
Осипає цвіт сумний калина.
Древо її ділять на шматки.

Тож укотре у якім сторіччі
вибір пропонує нам шляхи,
та закляли ноги на узбіччі –
їх скували люди і гріхи.

17/01/2014

ні!!!
нас так просто не розігнати,
ми будем стояти попри всі заборони,
нехай насилають танки й гармати,
розженуть тисячі... зберуться мільйони...

і нехай помагае нам Боже,
мою країну заклали в ломбард,
це так просто скінчитись не може,
розженуть мільйони... збереться мільярд...
М.Філдман

…Село.
Ріка.
Роса на срібнім лузі.
Повітря
Пахне
Свіжістю землі.
Старенька,
Звичайнісінька бабуся –
Копає
На городі
Картоплі.

Валились трони –
Зичні
І побічні.
Вожді
Людей
Вели до сліпоти.
В очах
Віків
Той вічний
І правічний,
В кого
До пальців
Приросли ґрунти.

Оратори
Корисних
Революцій
Звільняли
Люд
Від вигаданих
Пут…

Замовкніть!..
Україна –
У бабусі.
І в ній –
Правдивий
Український
Труд.


15.01.14

1
Земля таких не прийме,
Не пригорне –
Відторгне чужорідні їх тіла,
Дарма,
Що за століття прийняла
Не одного чужинця в лоно чорне.

Так то ж чужинця –
Він своєю кров’ю
Родючість чорноземну збагатив,
І Бог його могилу освятив
Навіки всепрощенням і любов’ю!

А ці – домашні виродки –
Чужіші
За чужину по мові та крові:
У них нема і Бога в голові,
Вони самої підлості підліші,
Вони й посмертно –
Як своїм життям –
Отруять землю сморідним гниттям!


2
... і прокляне і вас, і весь ваш рід
Народ від Сяну аж до Дону!

Ганебне все ввібрали ви
В клітини мозку, в капіляри
Крові:
Рідніші для Москви,
Для України ж – яничари
І вседушителі!
Для вас
Пісень не буде – лиш прокльони,
Гвардійці п’ятої колони,
Ошмаття вироджених рас.

Ви отруїли нам ґрунти –
Чорнозем вмер і вже не родить
Там,
Де москаль до вітру ходить,
Огиджений до блювоти.
І ви – за ним,
Бо ж ви – братки,
Бо ж ви – союзнички досмертні,
Не українці –
Пе-ре-вéрт-ні,
Перéвертні-москалюки.

... минуле можна перейти і вбрід,
Та не минути наслідків прокльону!


2003

Хто ласий до діток,
тому - не до тіток.

2014

Все іде плавно, чітко по лінії,
Куриш драп і начісуєш хаєр,
Я відкрила свою кундаліні
І сьогодні тебе покохаю.

У метро так спокійно думати,
Особливо, в пустому вагоні.
Розтягнуся яскравою гумою
У твоїх білосніжних долонях.

Ми лежали, без жалю, навпроти,
Без інтриг і взяття Бастілій.
Ми утрьох підписали угоду
Про поняття честі в цих стінах.

Номер раз не боявся емоцій,
Номер два вже минув сорок шостий.
Ми лежали, законсервовані в оцет -
Всі одне до одного гості.

Кожен з нас відчував власний обрій,
Кожен з нас ще жахався, напрочуд -
Ми хотіли забути, як добре
Всім нам було цієї ночі.

Вгомонюся?

Вгомонюся чемно… Так, пора, бо давним-давно вже не хлопчисько, бо проблема кожна, мов гора, а в обхід – якось нікчемно й низько. Як об лід рибина, б’юсь і б’юсь об щоденну напасну рутину. Вгомонюся, звісно, вгомонюсь, наче вітер, що пізнав пустиню. У клепсидрі літ біжить пісок. Чи не очі він мені засипав? Вгомонюся нині – ні на крок до нових амбіцій-смолоскипів. Розгубив я дні, де знаки плюс, в обладунках вічності не витязь. Вгомонюся. Врешті, вгомонюсь? Ні! О ні! Не дайте вгомонитись!

Самітникам

Милою покинутий, завчасу самоті нестямно не вклонись, бо гучніше грому те нещастя, що з розпуки виросло б колись. Ну а ти, злостивою ріднею прогнаний світ за очі, згадай: там самотність б’є, де п’ятірнею від очей закриєш небокрай… А тобі, бунтарю незбагненний, від якого врозтіч люд та сни, раджу пошук неба – не Сирени, щоб минувся лет самотини. І молю того, хто на узвишші, хто створив і всесвіт, і печаль: задля правди власної і тиші, не рубай, САМІТНИКУ, з плеча…

2010р

За вікном дощ періщить,

Вибиває, либонь, стаккато,

У погоду таку під ковдру

І лежати, або поспати.



І насниться сон дивовижа,

Ми в Парижі, усе в тумані,

На терасі затишній, тиша...

Десь далеко - фортепіано.



На піано серденька ритми,

Ми в Парижі, а всі – далеко,

Помовчати, не говорити,

Ми – лелеки...



Прокидатись нема бажання,

Дощ скінчився, не варто спати,

Мрії, пошуки і бажання...

Ритм – легато...

Мимо гаснущего заката –
Серой облачности гряда.
Были счастливы мы когда-то,
Или не были никогда?

Все минует, как этот ветер,
Оглянешься – и нет его!
Остается одно на свете –
Только памяти торжество!

2014

У час нічний мені неначе сниться,
Що виглядаю – я ж бо чоловік! -
Красиву юнку – диво-чарівницю,
Яка прийде й залишиться навік.

Хоч я з ціпком і рухаюсь, як сонний,
І пам’ятаю місто Сталінград,
Не раз куняю тихо на осонні,
А прокидаюсь – сам тому не рад -

Про очі мрію чисті ясно-сині,
Жагучі руки - ними б обняла...
А я б віддячив - і велику скриню,
В якій по вінця всякого добра,

Подарував. І - хустку на тендітні плечі,
На спину голу – норкове манто...
Аби прийшла у цей розкішний вечір,
А уночі – нехай аби збулось

І ми з’єднались двоє воєдино,
Як гляне повня в яблуневий сад, -
На мить, секунду, хвильку, на годину!
А стрілки я переведу назад...


16.01.2014

«Когда безбожие станет реальностью, заглохнет и всякий интерес к истине.
Разочарование и отсутствие точки опоры будут все сильнее толкать к нигилизму».
Карл Ясперс «Ницше и христианство»

Не жди дня іменин, тим паче свята,
Збери у себе ґроно товариське,
На мудрість і на дотепи багате,
Де сокровенним можна поділиться
І де душа сягає тої висі,
Відкіль на Землю спогляда Всевишній.
«Лишилося іще людське в людині,
Та легко уподобитись скотині,-
Він скаже.- Тинятись світом неприкаяно,
Як стати на стежину Каїна».
------------------------------------
Карл Ясперс «Ницше и христианство». Москва, «Медиум», 1994, стр.193.

У час нічний я жду на срібну жінку,
але приходить срібний чоловік.
На стіл кладе осяяну горілку
і пропонує випити за вік.

Йому то що – з’являється у повні,
де уперед так само, як назад,
а я в літах і рухи маю сонні,
ще пам'ятаю місто Сталінград.

- А де та жінка? – хитро так питаю
і роблю вигляд, наче п'ю до дна.
- А що за пані? - Почекай, згадаю.
- Білявка повна, нібито Луна.

- Ось ти про що… – тут Місяць підхопився
і тінь хмаринки витер із чола.
Крок у вікно і небом покотився,
забувши пляшку взяти зі стола.

Я придивився – біла оковита.
А може то сивушний самогон?
Яка різниця, чарка вже налита,
мені як ліки на глибокий сон.

А за вікном небесною жагою
він і вона з’єдналися в одне.
Заколисали срібною ясою
зимову ніч, а заодно й мене.

16.01.2014

Внутрішній світ -
маятника корт,
іноді кросворд,
особливий сорт...

Зовнішній світ -
корабельний гвинт,
істини інстинкт,
правди лабіринт...


16.01.2014

ой да за лиманом
ой за синім-синім
походжала мати
ворушила сіно

пролітали чайки
чаклували відьми
щоб було їй з моря
первістка не видно

розростався терен
дряпалась ожина
щоб у лісі темнім
середульший згинув

корчилось чортяччя
скреготало бісся
щоб додому з ночі
менший не прибився

билася у тузі
гибіла од жалю
плакали над нею
три зорі зів'ялі

не знайшла ні сліду
не діждала звістки
стужавіло тіло
зашуміло листом

і стоїть над морем
щось тріпоче сп'яну
ой да тополина
ой да за лиманом

Враз відпали всі проблеми,
Стало тихо на душі
Все іде отут як треба!
Я пишу собі вірші :)

2012р.

Холодний дощ.
Відлига в січні.
Дороги довгі й непрості,
де стала - очі в очі -
вічність,
якій затісно в самоті.

Не вистачає тільки слова
і скибки хліба у руці,
щоб навесні забути знову
про колотнечі й манівці.

Вогні. Сльоза неопалима.
Сльота. Задихана зима…
І вільні зорі, за якими
ні кривди,
ні проклять нема.

Кляну клона свого Коня,
Що підміни колись не помітила:
Наче зовні і внутрішнє "я"
Співпадає, та думи озонні
Не для клонового осоння...

Заглядаю у спогади - духу
Він не мав ні на грам і дмухав
На погоду сонячну й сіно,
І на небо пресиньо-синє.
Він на хмарах ніколи не линув,
Він і риссю ніколи не мчав,
Лише тільки стояв і мовчав.

Я міняю клона на муки,
На хвилини щастя й розпуки,
І на сльози його міняю,
Тільки відчаю я не маю

Кляну клона свого коня...

03.01. 2014

Перший сніг пішов сьогодні,
Вже давно так не було.
Щоб трусило, як з безодні
Чисте, біле полотно.

Аж дивує погляд безліч,
Цих маленьких білих зграй.
Бо така у неба велич,
Що не видно його край.

І від цього сновидіння,
Світ неначе завмира.
Мов чарівне павутиння,
Все навколо обпліта.

Пройде ще мить, все стане білим,
І Світ збагне, що це не сон.
Розклавши цей безмежний килим,
Зима бере у свій полон.