одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Добре тим, у кого добре все:
Молодим, здоровим і багатим.
Захворів – тоді таки не те,
А старому – хоч тікай із хати

І біжи до лікаря мерщій,
Звісно, якщо грошей маєш трохи,
А як ні – жалійся чи жалій -
Бо не допоможуть «ах»-и й «ох»-и.

Так і я: до шпи́талю заліг,
Ліків прихопивши два пакети,
По аптеках ледь не збивши ніг -
«Краще я купив би пістолета

І застрелився!.. А що, хіба не так?!.
Хворому до смерті вікувати?..», -
Подумки грішив я, неборак,
В лікарняній лежачи палаті.

Але тут заходить медсестра
Із стрункими довгими ногами -
Ніби скинув я свої літа,
В голові заграли ноти й гами!..

А за нею лікарка ввійшла
І мені – немов сяйнуло в очі!
Аж до пояса текла її коса,
Вигинався ніжно стан дівочий.

До краси такої я не звик:
Задививсь в озера ясно-сині
І утратив мову – бо язик
Пересох і вперся в піднебіння.

Сіла поряд, мовить щось… Та де!..
Та ж у вухах - як напхали вати!..
За зап’ястя узяла мене –
Хоче пульс, напевно, рахувати.

Скаче серце - вискочить з грудей!
Я хіба на цьому світі, Боже?
Молодий напевно ще, ачей!
Ой, штрикну́ло… У ребро чи крижі?

Хоче тиск поміряти – а я
Не у змозі поміняти позу.
Нахилилась ближче - а-я-яй! -
Відвести я погляд не у змозі…

Не згадаю навіть, як пішла…
Я тоді свідомість, певно, втратив...
Не в лікарню я потрапив - в рай
Чарівних красунь та ескулапів…


17.07.14

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

На сонячному лузі
спекотні дуже друзі.
Я трішечки зігнуся,
прикриюсь лопухом.
Чорняві окуляри
заплющують від кари
мій погляд пильно карий
(Експромтом! Не цілком)...

Робота (от холера!)
все кличе до бар'єра...
Від цегли і кар'єра
прикриюсь лопухом.
На сонячному лузі
спекотні поруч друзі.
От їм я і здаюся.
Експромтом! Не цілком.

На пляж прийшли дівчата.
Котра з них не почата
(за задумом) соната?
Прикриюсь лопухом.
Лопух - така рослина!
Невинна як дитина.
А з ним і я мужчина -
еспромтом... Не цілком.


17.07.2014

* * *

Доню, не бійся – я не вмирав,
Я відійшов твої́м янголом стати,
А ще – над тобою всім небом постав,
Щоби могла мене вічно вбачати.

Люба, всміхнися – я інше пізнав.
Те, неземне, про яке не сказати.
Та все ж, так замало тебе обіймав,
Тепер тихо світлом буду́ цілувати.

Мила, пробач, що так рано поклав
Сво́є життя на вівтар той. Як знати,
Може у смерті я теж смерть поправ,
Щоб жити могла ти надалі й кохати.

Павло Гай-Нижник
17 липня 2014 р.

Чим він обпився? Явно – не чаєм.
Чим обкурився? Навряд нікотин.
Всоте-трьохсоте, Царьова втрачаєм –
Раз би пропав і назавжди, кретин.

В розшуку, голуб… Чули і знаєм –
Круто кар’єру зварганив за рік!
Вже “Прєдсєдатєль”! Втрачаєм, втрачаєм –
Видно з палати все-таки втік…

Як за піратом заскучила рея –
Здавсь з головою на службу “братам”.
Голос зірвав вже від криків “Расєя”,
Гавкає добре – господарі там!

Відгарував вже “народним баластом”,
Награбував і відкланявсь – а то…
Ще головним заробля федерастом,
І на усе одна відповідь – Что?

Де прихилити би буйну голівку?
Буде ж подяка народна і гнів…
Шкода таки, що у львівську “Криївку”
Не пропустили – вже би сидів!

Не захотів би імперського щастя,
“Слава” кричав би, а не “Ура”.
Вже “прєдсєдатєлю” скоро воздасться,
Але наразі в палату пора…


17.07.2014

Молитися небу за димні надлегкі хмари
Молитися землі за надійне вічне пристанище
І за щастя, хай і примарне
І за майбутнє, навіть його не маючи.
Так моляться дощі…
На гіллі дерев, у сірих калюжах
І навіть ні на чім
Отак – посеред простору і стужі
По-літньому сирі, по-осінньому колючі.
Завмирають на щоці
І молитовно освячують тишу.
Мокрі холодні рубці
Застигли на вікні
Неначе на мені…
Нині він пече, болить і ниє
Від безсилля і безвиході
Залазить за комір плаща, лиже шию
І дихає…
Дихає тривогою і страхом того,
Що не в силі змити з лиця землі
Кров і вогонь.
Його краплини-руки замалі…
Дощі, дощовиці, просто дощ
Відступник, іуда, дисидент
Не вірить у сонце. Що ж
Треба йти крізь мряку, негоду щоби вмент
Доторкнутися веселки, вимріяти не вимріяне
І… повірити в молитву безвинного дощу.

І мряка, і намет самотній
на полі пізніх кавунів...
Сухотний волоцюга жовтень
у наші кашляє пісні.

Онучі сушить над багаттям,
цигарку гасить чобітьми,
і нам наказує мовчати -
й не сперечаємося ми.

А тільки дивимось вороже,
як тануть фари вдалині.
У світі цілому ніхто вже
не хоче наших кавунів...

2014

Коли завмерлу душу зносить вітром
і пульс дає від’ємний градієнт,
наразі є вона – сімейний лікар,
в якої – безнадійний пацієнт.
.............................................
Відома маса різних ескулапів.
І тих, що – відмахнутися аби,
і тих, аби лишень потрап у лапи,
то за життя не вийде боротьби.
А тут, мов квітка осені розквітла
в німого пацієнта на очах,
якими пацієнт бентежно кліпав.
Та й зникла...
                         І не віриться ніяк, –
невже надія є? І що на старість
болюче серце ще ганяє кров?
А може разом – це один діагноз:
невиліковна затяжна любов?
На те і ліки,
                        і жіноча врода.
На те й сердець нежданий перестук.
Хай у здоров’я буде вічна мода
на шал очей і дотик ніжних рук.

                              1999-2014

Люди спиваються найчастіше з приводу
Різдвяних свят, або
Некерованої любові.
Вона не фарбує лице –
У неї поламані руки.
І доки голоси гранітної плитки,
Викладеної у Львові,
Триватимуть з дзвонарями
Святого Юра о шостій
Ранку,
Доти їй існувати у цьому
Місті,
Доти їй в ньому бути.

Що керує тобою, окрім розуміння,
Що життя це лише періодичне
Відчуття глибини,
Розпачі в ньому такі ж тужливі
Як порожнеча у підводних
Човнах,
Двісті метрів по тому закінчився
Дощ, після цього почнуться
Сніги,
Вдихай їх своїми надірваними
Грудьми,
Видихай їх у кожного з нас.

Триста шістдесят сім –
Це рік і ще одна ніч,
Рівно настільки вистачить
Наших легень, тому
Вона прокидається у цьому
Місті – у ньому січень,
І щось калатає у неї в серці,
Скоріше серпень,
Скоріше серпень,
У серпні зростуться
Руки.


2014 р.


http://vk.com/myroslavgoncharukkhomyn?w=wall-68657073_112

Те і злодії не чекали,
яке утнув секіст-бутуз –
у світовому мундіале
продула Юзівка Союз.

І докотились до розбою
передові пролетарі
і з ними виродки-ізгої.
Який народ, такі й царі.

Народ, що вічно голодує,
усій планеті – знак біди.
Із цілим світом ворогує
правонаступниця орди.

Які дешеві заробітки!
У Єрмака нема тайги.
Які зелені чоловічки?
То плаче коник без ноги...

То обездолені і ниці
руйнують храми на крові.
То яничари, що на криці,
а потім будуть у рові.

Остання вежа Вавилону –
упаде глиняний колос
і поховає у Содомі
все, що краде великорос.

Не порятують ні чеченці,
ані «ліхіє казакі»...
Та горе Україні-ненці,
що в неї діти не такі.

Що у сусідах є Гоморра,
і висисає, як змія,
усе, що їй – одна комора
і усипальниця своя.

Та не вгодуєш того звіра,
що заступає за поріг,
якщо поволі аж допіру
ламаємо десятий ріг.

Московія семиголова
і «тридесятая страна»,
тобою править сатана.

І знати не дано нікому, –
чому дияволу одному
даються різні імена?
                              2014

Щось, напевно, у світі не так…
Чи й на сонці темнішають плями?
Знову гине найкращий юнак
За Вкраїну в бою з москалями.

У зажурі світанок, в пітьмі,
Буревіїї голосять і виють,
І пташки співчувають, німі…
Тільки люди не всі розуміють.

Біль заповнює душі ущерть,
Та чи буде відлунням у кожній:
Не настільки страшною є смерть,
Як життя, безнадійно порожнє?...

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Нема на світі нації,
що не пройшла б санації.
І саме для санації
потрібні наці нації.

2014

Чи була я наївною? Може…
Може плакати вміла? Еге ж!
І часами вслухалась набожно,
Як терзало сумління без меж.
Як боліли недоспані ночі
І мертвіли безмовні думки.
А надії, сумні поторочі,
Крізь тривоги ішли навпрошки
У літа, у дощі та хуртечу,
Прокладаючи шлях догори.
Нахиливши натомлено плечі
У підніжжя молились вітри.
Там, на волі, де сонця обитель,
Де орла сивокрилий політ –
Я навчилася словом любити
І життя, і людей, і цей світ.

перлова близна –
вишептаний шрам
як лоскіт
напинається на шиї
пливе навстріч
розкошланим вітрам
густу світань
важким повісмом шиє
вітри
які допіру на гряді
заночували місяць
і поснули
мене ведуть у сні
до тебе в дім
і садовлять у головах
минуле

Бургомістре, налийте отрути. Це буде найлегший вихід.
Бургомістре, налийте отрути. І все-таки, ви боягуз.
Бургомістре, на площі – люди. Вони вам – вагоміше лихо,
аніж крапля блідого трунку для шерхлих старечих вуст.

Бургомістре, війська не з нами. Це дійсно багнет у спину.
Бургомістре, на нашому боці лишився один батальон,
а фельдмаршал-іуда в мундирі кольору ультрамарину
виправдовується у натовпі. Уряд утік за кордон.

Бургомістре, налийте отрути. Ви довго були прокрустом.
І, як справжній прокруст, ви забули: надходить і ваш тесей…
Бургомістре, у вестибюлі потрощено ваші бюсти.
Гарнізон, відступаючи, знищив чимало таких речей.

Бургомістре, налийте отрути. А можна ж іще стилетом.
Я скомандував, і солдати натиснули на гачки…
Бургомістре, це ви віддали наказ розстріляти поета!

Хто подумати міг, що люди читають його рядки.

Липень 2014

З тебе можна б ліпити дискобола, Геракла...
Та любові моєї серед глини забракло.
Фланіруючи Львовом, усміхався охочим.
Ніц лаванди сухої...
Дощ. І снива пророчі.

Відбудовуєш хату, допиваєш отруту.
Вже й зрадлива дружина підмальовує руту...
Оминаю.
Веснію...
Забуваю.
Приходиш.
Віктор-Вітер зелений знає шпари і коди.

Не злетіти у парі ні до пекла, ні в Дубно.
Мій путівець єдвабний вкрили піки та бубни.
Осипаються іскри на світлини красиві.
П`ють качата з лоточка, там ти мив негативи...

Опадали незгоди на тини борошнисті.
Заховаю альбом наш під сувійчик батисту.
Чоловік не відкриє. А матусі - чудово,
Що не я із окрилля обмітаю полову.




2014

Вітер
вишні черлені обтрушує,
грає хмарою пелехатою,
пахне хліб добротою
і грушами,
а вода із криниці - м’ятою...
Обіймаються
сивими стріхами
на околиці прастарі хати…
Я сьогодні у місті не дихаю,
я прийшла сюди,
щоби дихати…

Настане час, коли із пазурів
повернуться до Києва клейноди,
якими незаконно володів
одвічний ворог нашої свободи.

І засіяє феєрія дня,
і після двоголового нашестя
мине трикольорова маячня,
і запанує в душах незалежність.

Аби у ейфорії голосів
ефірного і радіо-світів
дізнатися, які ми самостійні.

Аби розбити дзеркало криве,
і бачити омріяне й нове,
і чути правду, – ми навіки вільні.

2014

– Що то реве і клекоче?
– Черево осатаніле.
– Хто там покласти не хоче
продані душу і тіло?

Ось і запущені жорна...
Пре на рожон оголтіле,
і остогидле, і чорне...
Де воно – світле і біле?

Поки мотузка ще в’ється,
буде хаос і руїна.
Поки тонке не порветься,
море усім по коліна.

Хай і реве, і гуркоче
небо майбутньої слави.
Та зачаївся лукавий,
знову на кутні регоче –
дуже пожити ще хоче
проти цієї держави.


                              2014

Моя відрада безіменна,
Кохання грішне і святе, –
Не жди ласкавих слів од мене,
Бо зараз мова не про те.
Не дай моїм устам сказати
Щось несподівано-просте
В твоїй притишеній кімнаті,
Бо зараз мова не про те.
Минеться літо незабаром, -
І всохле листя золоте
Стежки стрічань укриє жаром,
Та зараз мова не про те.
А потім вітер неминуче
Багряний килим розмете,
І стану більш небалакучим,
Хоч нині мова не про те.
Радій, що хмари розсотались
І в небі голубінь росте,
Що ми, нарешті, вдвох зостались,
Хоч мова також не про те…
15.07.14

Ти закоханий в Львів,
Але не маєш грóшей.
Місто Лева кого приймає,
А кого – ні…
Звично читає кожного,
Наче відкритий зошит,
І переможцям дарує
Свої вогні.

Запах Європи, свята
І, звісно, кави
З присмаком правди
Патріотичних слів.
Місто сміється в очі,
Щире й лукаве,
Ти не в претензії –
Саме таке хотів.

Посмішки, брук
І щирі гостинні люди,
Храми, хрести на сонці
І вітражі.
Але ти знаєш –
Місто слабких не любить,
Як і непрошених,
Тих, що йому чужі.

Стільки розмов про війну
І події на сході,
Що починаєш цінити
Земний свій рай –
Місце твоє ось тут,
В підземному переході…
Витягни скрипку.
І посміхнися.
І грай…

14.07.2014

Чи хоче Рашія війни,
я не питаю у «страны»,
в якої ненависть кипить,
тому що Київ не горить.
Ви запитайте у Кремлі,
де окопались москалі,
чому пустіє на столі,
але воняє по Землі?

Питайте ви у матерів,
питайте українських вдів.
І хай розкажуть їх сини,
чи хоче Рашія,
  чи хоче Рашія,
     чи хоче Рашія
               війни?

Ви воювати мастаки.
Всі знають ваші матюки.
Але у кожному бою
ви убивали «мать свою»,
яка танцює у Криму,
яка забула Колиму.
У всього світу запитай, –
чи Хінді-Раша ще «бхай-бхай»?

Де міліарди на крові,
які ділили візаві,
і вам повідають пани,
чи хоче Рашія,
  чи хоче Рашія,
     чи хоче Рашія
               війни?

І ми устояти змогли,
бо ми не хочемо імли,
де діти падають в бою
за землю Руську – за свою,
бо ми не хочемо, щоб знов
тут воцарився людолов,
бо ми за волю полягли.
А ви за що лягли, козли?

Ви запитайте у солдат,
що під брезентами лежать
і скажуть винні без вини,
чи хоче Рашія,
  чи хоче Рашія,
     чи хоче Рашія
               війни?

Ви запитайте комуняк,
у сук скажених і собак,
в регіональної шпани,
де поховались пахани?
Ви запитайте у Чечні,
як їм живеться по війні?
І вам розкажуть пси війни,
чого приперлися вони.

Ви запитайте у кумів,
у інших екс-багатіїв,
чи не розкажуть їх штани,
чого
     нема
         кінця
               війни?

                              07.2014

Загубилася доля солдата
Між сторінками сколотих днів,
І неначе вони ж колінчаті,
А лещатами вгризлись із снів
Дідуся, що колись в цьому ж краї
Захищав для відродження степ,
І лелеки такі ж, аж до болю!..

Тільки ворог новітній на злет
Підіймається й падає "градом",
Він не був, це ми знаємо, братом,
Та сусіда - ми думали - все ж...

13.07.2014

Шукати лик Спасителя
у лицях
і не згубити
Світло вдалині...
Поет - прочанин духу,
пішаниця.
А час летить, -
він завше на коні.

Нестримний вершник -
аж двигтить планета:
галопом по...
гаряче стремено...
"Війна світів".
Риторика і ретро.
І "миру мир" -
тепер лише в кіно.

Вони посідали, кожен на своїй катедрі,
Опустили дула, наче вудилища в воду,
Дивлячись на Хрести, який ладен за всіх померти,
Не бажаючи, щоб хтось помирав сьогодні.

Кожен із них відчував, що прийдешній сніг,
Нічого більше, окрім смерті не принесе,
Тому вони жартували, а їхній сміх
Лякав усіх захоплених фарисеїв.

Розуміння того, що життя – це військовий час,
А дорога наша – це міни і стройові,
Критиме усі наші рани мов плексиглас,
Мішатиме наші страхи у чавуні.

Ніхто не вибереться живим із цих блакитних полів,
Для кожного з нас свої пропускні квитки,
І доки звучатимуть в тобі луною передові,
Ти завжди будеш на цих передових.


2014 р.

кінець

'2014

в час, коли розп"яття у прокаті...
як нам не боятись темноти?
голоси фальшиві і строкаті
знову закликають до цноти
хай вам буде, хай смакує довше…
та настане черга тому дню,
коли все в собі перемоловши,
під знамена виведеш рідню
і піде по війську перекличка…
залунають гасла по строях…
Земле моя, Матінко - Велична
в чім причина, грішного, моя…

в час, коли роз"пяття у прокаті??!
2010.

За підлі і безчесні ваші дії
Кипітимете вічність у смолі.
Вам не зламати нашої НАДІЇ,
Нікчемні жалюгідні москалі.

Ви сієте в полях сусідських війни,
Та вам не їсти хліба з тих полів.
Коли такі є доньки в України,
Їй не страшні потуги москалів.

11.07.2014

«Прости мені, Боже,
Що й Тебе забуваю,
Як Моцарта чую...»
«Прощаю..,-
долинає відлунням.-
Та в захваті тім же,
Чому не згадаєш і тих,
Хто розлив себе в кольорі?
Хто в камінь втіливсь
Поза часом і простором?»
«Ні, Праведний Боже!
Не дивлюсь – завмираю
Перед Ван-Гогом, Роденом і Хокусаї...
Та все ж... хоч іскра Твоя
Відбилася в кожнім,
А Моцарт неначебто -
Поруч з Тобою...
«Ні, Моцарт такий, як усі,
Кого генієм звете.
А чому не згадаєш і тих,
Хто зорить тобі в слові?»
«??»
«Розумію. Відтоді, як у Вавілоні
Я скинув із башти всіх тих,
Хто наміривсь зрівнятись зо мною,
Розбивши на друзки єдину їх мову,
Непросто сказати,
Хто ж перший у слові...»
«Шукаю і мовби своєму радію,
Як знаходжу в густім різномов’ї,
Де думку з’єднали мелодія й колір».
«Благословляю!...»- з надсвіту гуркоче.

Знову смерть…
Мій Боже, знову смерть...
Знову плаче всиротіла мати.
Жне в снопи смертельна круговерть
Душі тих, кому б не помирати…
Їм би жити…
жити і цвісти!
Їм сади саджати і любити!
А натомість…
небеса й хрести.
І печаль, що солоно розлита…
Зглянься, Боже!
На осій землі,
що з правіку янголів родила
Чорний демон у злоби імлі
Дітям неба обтинає крила…

2014

Аж зашкалює любов до брата.
Мало гуль набили москалі.
Ну, а далі – нікуди тікати.
І вини усякої багато
мають українські куркулі.

А Росії рідній цього мало.
Місію ще має не одну.
Споконвіку крицю гартувала
і за шкіру заливає сала,
на яке ще ласі на Дону.

Важко говорити без наганів,
маючи себе за лопухів.
Пощезали лицарі останні.
І такі ми зрадники погані,
і сякі бандерівці лихі.

Наливайка у бику спалили,
Байду почепили на гаку,
у Остапа вимотали жили...
І немає сліду від могили
тих, кого садили на кілку.

Мокселі, і ляхи, і татари
нас ловили на своїй землі.
Ми були нікому не до пари,
та які нам «дарували» лаври
й досі репетують москалі.

Приписали Патерик і Слово,
і варяги їхні на Дніпрі
викладали українську мову,
знали і Шевченка, і Підкову
на Чернечій кам’яній горі.

Тільки от одне було погано,
що Мазепа не любив царя
і що самостійні отамани
берегли реліквії Богдана
і навчали діток букваря.

Сулима візитував до Риму,
Кривоніс Іспанію лякав,
Сагайдачний не боявся Криму,
а Сірко у вигляді калиму
на шаблі Московію узяв.

І Мазепа Карлу милив лижі,
і Виговський пив за Конотоп.
Орлики служили у Парижі…
Це не ті, що двоголові, хижі.
Ці іменувалися, – холоп.

Це брехня, що ми по всьому світу
свій розпорошили кращий цвіт.
Ні наук не мали, ні освіти...
Це всілякі опришки-бандити
закривали тілом білий світ.

Вояки Петлюри і Бандери
це не те, що «витязі страни»,
що заради Раші й еСеСеРу
осідлали танки й бетеери
і роздули полум’я війни.

О, Росія, підло героїчна,
ми у тебе зрадники завжди
тим, що прокляли ясу орди.

А за волю, за Майдан і Віче
хоч залийся, дудлячи «столичну»,
та не потикайсь уже сюди.


                              07.2014

Ця утома від світу не лікується швидко.
Я хотіла злетіти. Вже й дороги не видко...
Сизі кола по небу, мідний град і пір'їни.
Закладаю щоднини по душі, по раїні...

Над лошатами літо. Між ріднею остуда.
Повноводиться Ворскла... І зливаються люди...
Білі вени безсоння. Зеленаві опони.
Я росла б цикламеном... На заваді циклони.

Здобуваючи тишу, виплітаючи верші,
Я простую по хвилях - не остання, не перша.
Розступилися біди, поцятковані сосни.
Хоч гори між пеньками, хоч кефаллю шубовсни.

- Все минеться до снігу... - шепче вітер затято. -
Повисушую жито, угамується дятел.
Вкоріняться горіхи, рожевітимуть смоли...
Так жадалося меду...
Та кусалися бджоли.

Ця непізнана terra - скатертина грудкаста.
Обійти б її тричі.
Мо", ще вродиться щастя.


14 липня 2014

Набридне бігти – кажи, не бійся,
застелю спокій, мов чисту постіль,
закрию сонцем Твій часо-простір.
Зупинка кожна – рестарт, не більше.

Втомився, мабуть, зітхаєш важко,
на завтра стільки людей і планів,
порожній погляд і серце-камінь,
мені не страшно, я звикла майже.

Квитки, валізи, міста, вокзали –
сюжет незмінний, хоч фільми різні.
Усе минеться, важлива відстань,
куди й навіщо – нам не сказали.

Набридне бігти – спинись на хвилю,
у прірві страху знайди відважних,
забудь про силу, постав на справжність,
бо тільки справжній – завжди щасливий.

14.07.2014

 
І тільки так. І тільки Вас
І вже ніколи і нікому…
І тільки близько, щоб анфас
І хай би - дощ. Але без грому
А Ви, як завше, мимохідь
Перегорнете ті малюнки…
Ну, якщо хочете - спішіть
Те, що між нами - не стосунки
Всі музи - займані! А ким?
Я, Вас пізнав би й незнайому
Сьогодні краще навпаки…
Ходімо, серденько, додому...

На долю не поскаржуся ніколи,
Пригнічено звертаючись до вас, –
Адже навчивсь не плакати від болю
І не згинатись низько від образ.
То все таке бічне і дріб’язкове,
І в нашім товаристві не в ціні,
Не варте навіть згадки у розмові
Про радощі маленькі та смішні…
13.07.14

Нічого не питай мене. Я тут.
Ти знаєш все, а більшого – не вільно.
І не гадай: впаду чи не впаду,
І не вмирай, коли мовчить мобільний.
Ми всі, не озираючись назад,
На спинах день волочим камуфляжний.
Забудь про стрілянину і про «Град»,
Однаково ще хтось із нас поляже.
Мене цей день від тебе не відняв,
Шолом і броник – твій останній дотик,
І навіть це руденьке кошеня,
Яке прибилось до моєї роти.
2014

морська безодня віща глибина
і світлі кола й полохливі тіні
і зойки зір і спомини чаїні
і кимось злим нав`язана війна
і сліз пекучих море море сліз
на узбережжі де пісок і піна
і зовсім незахищена людина
і бід вселенських не-чумацький віз
медузи хмар розпатланих і синь
небесна синь дарована богами
єдине сонце котиться над нами
туманну осяває далечінь
і хочеться гукнути у світи
понад шторми розхристано-безбожні
що так потрібен мир людині кожній
тож СОХРАНИ
СПАСИ
І ЗАХИСТИ.

Ще не торкнулась – вже в моїй долоні
Червневі пишні ягоди розкішні.
Набралися тепла тут на осонні
Живі рубіни, по-простому – вишні.

Мов кров землі застигла раптом соком...
Його налито в них по вінця. Повінь.
Під небом рідним високо. Глибоко
В земній твердині – невмирущий корінь.

Манять... Спокуса... Змушують зірвати,
В уста покласти ягідку звабливу…
Примружившись, неспішно куштувати,
Смаком насолодитись особливим.

На довгих вітах легко колихались.
Аж світиться в них кісточка на сонці.
Це під шатром зеленим достигали
Смаколики в ріднесенькій сторонці.

Червоні, запашні, тугі морелі.
Прекрасне поруч, вмій його відчути!
І навіть вишні стиглі на тарелі –
Це настрою і літа атрибути.

03.07.2013- 2014

ні мати і ні жона
Жанна…
така вона війна
жадібна
сліпа і невблаганна вона –
війна…
сердець пречистих вимагає вона…
палає лжецаря вогнище
жирує і жере торжище
пекельне зарево у світ дихає
а ти смієшся у лице лихові
а ти стоїш свята і горда – нескорена
страждає тіло від вогню зболене…
ридає тіло а душа – радіє
ти світу сила
Божа правда... надія…

Лісова Анастасія -
абсолютно не Росія.
Адже Настя Лісова*
більш славетна...
Ніж Москва.
В'є вінок
барвінок Насті -
не кремлівська кропива.

Пам'ятаю також змалку
і Марусю Богуславку.
Не її була вина -
чоловіча чужина.
Та з жахливої неволі
хлопців визволить вона.

А яка ж ота Росія?
Чим їй Савченко Надія
небезпечна
(для Кремля)?
Що собою затуля
(навіть будучи в неволі)
Русь.
Від найманців рубля.


13.07.2014

Із ґанку зацілована земля
Ману проклала безвісті шляхами,
Заграла розмальована зоря
І піснею розлилася між нами.

Багаття літ іскрилося в омани,
Бурхливий світ манив у невідоме,
За обрієм клубочаться тумани,
За видноколом тільки перепони.

Чи має сенс вже програне змагання?
Чекання не дарує перемоги.
Чи може правда тільки у єднанні?
Та з часу залишилися тривоги.

Гроно горобини пожовтіло
Так осінньо, мила, подивись.
Та від листя віє позитивом,
І цілує посмішкою вись.

Ні, таки щось аварійне сталось:
От і липень ліпить опір нам,
От і прагнень опустився парус
І політ обіймів обірвав.

Та не скоро пристрасті згоріти:
Маєм гарне вогнище своє.
Павутину бабиного літа
В Альпах Осінь тільки ще снує.

І з льодовиків дарує грону
Барву полум`яну золоту.
Ні, до тебе я не охолону,
Снігом ніжності не замету.

Ні, за наші почуття не бійся.
Щоб огонь у погляді зацвів
Поцілую лагідно і міцно...
Та замовкла соколина пісня,
Очі, наче злякані зайці.

Гроно горобини пожовтіло,
Сумно стало серцю, не до ласк.
Бабиного літа павутина
Полетіла з Осінню до нас.

07.2013

Туга – насправді твоя особиста анафема,
Гіркий анестетик алкогольної коми/трансферу,
І коли ти прокинешся зреанімований/заспаний,
З усіма цими венами-трафаретами,
з усіма ранами і стилетами,
і легенями, що нагадують барокамеру,
хто видихатиме в тебе кисню блекоту-осот,
в татуажу серця хну і вугілля/щербет –
у кутикулах час, наче сипучий пісок,
ставить в плей-лист свій первозданний трек.
Залишаються тіні, сеппуку-Юкіо-тернь,
У тобі чигаючи з Прип’яті до Десни,
І коли у тобі починає роститись смерть,
Ти у ній також починаєш рости.


2014 р.

Щиро вдячний усім читачам і відвідувачам моєї сторінки на ПМ!
Гратулюю шановній пані, колезі по перу Інні Ковальчук із Києва, перегляд моєї сторінки якою виявився "ювілейним" - стотисячним! Від мене стотисячному відвідувачу презент - три моїх збірки пародій (на нині повне зібрання).
Пані Інно, прошу зв"язатися зі мною по електронній пошті ivhent@mail.ru
Творчої наснаги і натхнення усім!
Будьмо!

У врунні́ ярини́
вітер сині волошки колише.
Неозорі лани
перевеслом обняв небокрай,
а над ними Ярило
         все вище і вище
усміхається віще, –
чекай
на новий урожай.

І чекають усі
як із моря ясної погоди.
У ранковій красі
умивається росами Рось.
Десь лунає грозою
         осанна народу.
Стоїмо біля броду.
Ось-ось
і діждемось чогось.

Загорає біда
у імлі димової омани.
І потішна орда
головного чеченця Кремля
ріже світ по-живому.
        Як тінь ятагана
впала фата моргана
здаля
на нежаті поля.

У регаті отав
плине поле з варягів у греки.
Облітаючи став,
усідаються біля боліт
угодовані бузьки,
а далі далеко
           силуетом лелеки
політ
у зашорений світ.

Журавлі-журавлі,
вам ще поки-що є де летіти.
Допивайте жалі,
щоб не плакала в полі луна.
Оперізує осінь
             минаюче літо,
і опалює квіти
війна,
як зима затяжна.

                              07.2014

***
Роз’єднала нас доля
Снігами, літами, бідою,
Завела у терниська -
І згинула, наче мана...
Надвечір’я.
Ріка
Обняла мене тихо водою -
І пливла я до нього,
Сягнувши і неба, і дна…

Помаранчеве сонце
Палило вечірнього пруга,
Підривався до лету
Сполоханий рибою птах…
Я його не посмію вже,
Річенько,
Втратити вдруге –
Надто боляче жити
По різних твоїх
Берегах!..

13.07.2014

Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

2014

І от

вже знаю все, що маю знати,
у вухах маю повно вати…
Закінчивши інтригу плести,
стаю перед порогом,
щоб порахунки звести
з Богом.

Хоча

… у вухах моїх повно вати,
й за щастя, знаю… промовчати
і, краще, позіхнути всує,
щоби забути, згодом,
хто я тут є і звідки родом…
Марудність ця того вартує.

То ж

за щастя буде замовчати
минулі перемоги й втрати
ранкової дороги…
Холодний місяць угорі
о тій нічній порі
уже мені наставив роги.

А

минулі усмішки й тривоги…
хай би собі за тим порогом
зійшли на дим…
І вітами тріпоче метафізична пальма,
перед тим
повідпускавши матеріальні гальма.

        1

І от

воно так легко… з Богом бути,
молитву змовити й забути…
лиш дух і тло… в одному полі
скінчивши, розпочати
там, де зело і граються на волі
веселі сонячні зайчата.

Хоча

Забути - значить бути,
не: пам’ятати і боятися заснути,
а знати: так вітер несе,
коли ти знаєш:
якщо не маєш -
то маєш усе.

Тож

ані боятися заснути,
ані хотіти повернутись…
волосся хвилювати вічно будеш
тепленько-вільним вітру дмухом
й легким пташиним пухом
лягати на жіночі груди.

А

хотіти повернутись? - іншим боком.
На світ дивитися? - не оком,
як куля прошиває порожнечу –
летить в нікуди, не завдавши ран…
її знайдуть, забувши ворожнечу,
просвердлять дірку – зроблять талісман.


        2


І от

вже бачиться не оком,
не вухом чути – ненароком,
одної миті – миті всі нараз,
мов крона вишептала листям
всі нещасливі хвильки щастя
у гаразд.

Хоча,

хоча… Усе нароком!..
Колись твердим-важким був кроком
той лет легкий,
а порухи – повільний та швидкий,
смішний, спогордий…
тепер усе в єдиній торбі.

Тож

таки нароком торбу повню -
летку, діряву… вітра повну, -
лиш тремом тіней – звуків - кольорів,
аби світив мінився та бринів
той схоластичний вічний простір,
мов легким сміхом милих гостей.

А-а-а!

Зробились вітром мої руки,
Усі слова зійшли на звуки,
а мокрі камінці
на сяйні промінці
услід ранковому туману…
О! Бачу Божу манну!

12.07.2014 р.

        3