Чому в червоно чорний день
В чарівний червень через пень
Чатуй численні чари, чар!

Де в чесний час, чума до нас
Чиргик та й через чагарник
Чатуй численні чари, чар!

Почвара, чортів чоловік
Щебече наче щойно втік

Чи чаю чан,
Чи червень сам?

Чатуй численні чари, пан!

Путин, уйди!
Не стой на пути!
Мы – не твоя губерния.
Мы выберем сами,
Куда нам идти
И кто поведет нас сквозь тернии.

Путин, уйди!
Воды не мути.
Нас не считай холопами.
Мы выберем сами,
С кем нам по пути
И как говорить нам с Европами.

Путин, уйди!
И не разводи
Мосты меж Востоком и Западом.
Народ украинский,
Как прежде, един.
Тебе не разжечь тут зарево!

2014

Природа чи мистецтво познача
Тонку чарівність неповторних рис?
В них лагідність і гордість повсякчас,
Краса неперевершена яскрить.
Ласкавий погляд кличе до пори,
Бо тимчасово гордість відступа,
Та докір у її очах узрить
Усяк, якщо полонить хіть сліпа.
Від неї так не раз я потерпав,
Було життя бентежним, дні сумні.
Як посміхнеться – світлом осипа
І гріє серце зранене мені.
Вона навчає поглядом простим
Тому, чого у книгах не знайти.

Ластівки кружляють над подвір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Золотом іскриться новий день.

Тих мелодій просто не злічити:
Радість і тривога – навздогін!
І вони усі, немовби квіти –
Розповідей ніжний передзвін.

У коловороті м’яти - рути
Не така і сива давнина.
Здалеку вже голос кобзи чути.
Пісню зачина дзвінка струна…

І біжать, шепочуться дворами
Стоголосі вогники-струмки.
На гілках виблискують бруньками
Сонячних мелодій завитки.

Ластівки кружляють над подвір’ям,
Нам несуть на крилах теплий день
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
2008

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

Перед весною всі такі красиві,
Немов хтось у сріблястім решеті
Злотисті зерна лагідно просіяв
І засіяли зорі золоті.
Перед весною всі такі чарівні,
Немов мене у казку віднесли,
Немов усі – принцеси і царівни,
Всі претендують на престол Весни.

Що буде світом править дев’яносто
Безхмарних днів і зоряних ночей.
Що буде світом править доленосно,
Хто виграє й з відривом конкурс цей.

Перед весною всі – такі ласкаві,
Немов сховала доля пазурі
І пестить нас троянди пелюстками.
Немов мене, як голову журі,
На кастинг цей, в цю казку запросили.
І хоч на трон зійде лише одна,
Перед весною всі – такі красиві,
Бо кожна знає: це вона – Весна!

02.2011

Моя історія давніша снів:
Я бачив ангелів спокон віків –
Я був їм сином, так, я їх слуга,
Допоки річка Зло не в берегах.

Я брав у руки меч – боровся з злом:
Я все долав тоді, як був рабом.
Коли ж на волю світ мене пустив:
Я у молитві каменем застив.

Я побоявся йти, робити вдих.
Я думав, що лишився сам на всіх.
Я позабув, що поруч завжди Бог.
І знову захотів побуть рабом…

… І так було колись й до нині-днів,
Допоки сам одне не зрозумів:
Зі мною ЗАВЖДИ Бог і всі святі:
Самого не залишать у житті.
Львів, 14.11.13

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

К пяти утра?..
Давай без по_пуга_ев.
Вот "на ура"
блокируешь Почаев -
не только Крым.

Ну, с Богом...
С Ним?

04.03.2014

ВОЛОДИМИРОВІ ІВАСЮКУ ПРИСВЯЧУЮ

I.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
Що ти залишив людям назавжди
Не юним, але зовсім молодим
Сплатив свій борг перед правічним краєм,
Де досі небеса, мов твої очі,
Такі блакитні і такі живі.
І стрибунець виспівує в траві
Мелодію, яку ти напророчив,
І ті мотиви, що загусли в серці,
А не зійшли баладою чи скерцо.
(Раптово твій обірвано політ).
А ті, що проросли – то гріють душі,
Ти людяності кодекс не порушив.
І піснею твоєю грає світ.

II.
І піснею твоєю грає світ,
Веселка воду п’є над небокраєм…
Але чому? Чому лиш тридцять літ?..
І під хрестом тобі свіча палає…
Від нелюдів то помста чи розплата,
Як рутою розквіт поміж сердець?
Раптовий і безглуздий той кінець,
Що руки-крила заломила мати.
Любов і горе – в серці нероздільні.
Ридатимуть трембіти сильно-сильно –
Осиротів увесь батьківський світ.
Та не спинити звуки водограю,
Ще квітне рута у карпатськім краї,
Шукають нині той чарівний цвіт.

III.
Шукають нині той чарівний цвіт
На цій землі, що славив ти усюди.
(Вже тридцять мідяків проїв приблуда).
Якби ти міг, ти б обійняв весь світ.
І землю рідну, гори і Чере́мош
Заклав у душу десь на саме дно.
Бездушники «розбили в ній вікно»,
Безбожникам чомусь усе мож’…
Завжди черпав ти од землі любов,
Під музику живого падолисту,
Немов Дністер, ти розливався чисто.
У береги вертався знов і знов.
Родилась пісня ніжна і безкрая
В Карпатах синіх і у ріднім краї.

IV.
В Карпатах синіх і у ріднім краї
Хто в силі обійти таких очей?
І мати знову недоспить ночей.
Бо любить син, бо син уже кохає…
З тих пір летять по світу ніжні звуки,
Бо мав іще із юності мету:
«Крило стає крилом лиш на льоту»*.
Чотирирічним скрипку взяв у руки.
Коли буяв знов на землі розмай,
Заграв на своїх струнах водограй,
Збирало всіх вже на гостину літо.
І неповторні лилися мотиви,
У праці відчував себе щасливим,
Творив для друзів, для усього світу.


*Ці слова любив повторювати ВОЛОДЯ;

V.
Творив для друзів, для усього світу,
А як же ти любив своїх дівчат?!
І був для них вже більше, аніж брат, –
Їм дарував мелодії, мов квіти.
Співав Оксані* першу колискову,
Для рідних ще нічого час не стер.
Щасливим був, що мав ти двох сестер,
У мандри вирушали ви казкові.
Було кохання перше незрадливе.
Вона, немов весна, така красива.
Стекло із гір чимало вже води…
(Зловмисники чомусь калькують Юду.)
Згас соловейко, – скажуть добрі люди,
Що всіх залишив раптом, назавжди.


*Сестра композитора;

VI.
І всіх залишив раптом, назавжди,
Чере́мош, Буковину, Львів з дощами,
Мелодії, що лилися світами.
(Спинися, мите, просто підожди).
Ти був, немов пророк серед людей,
Що свій талант освячував у праці.
«Єдіний» був кордон іще для націй
І скажуть люди: ніжний наш Орфей,
Що квітку віднайшов у синіх горах,
Розносив вітер квіт її у звори.
В Карпатах бачив сотні різних див.
Де милувався заходом і сходом,
Душею став великого народу.
Не юним, але зовсім молодим.

VII.
Не юним, але зовсім молодим
Знайшов пісням стежину у майбутнє,
У праці ти не був ніколи трутнем,
В липневу спеку чи у холоди.
Зловмисників твій непокоїв успіх,
Про неповторність говорив весь світ.
Минуло лише двадцять ясних літ.
Є зваженість у діях, а не поспіх.
Коли вже зазвучало: ІВАСЮК,
І комом був ще твій вкраїнський звук
Й твої пісні – твої духовні діти.
Мелодії стежками з краю в край –
«Перстені…», «Рута…», «Пісня…», «Водограй»*
І міг би батько успіхам радіти.


*Пісні Володимира Івасюка;
VIII.
І міг би батько успіхам радіти,
Бо ти для нього був не просто син,
Але раптово канув в неба синь.
І буде довго серце ще боліти.
Він знав твої всі помисли і дії,
Розгледів вчасно у тобі талант.
І творчий визрівав у нього план,
Підтримувала все свіча надії.
Повторював ім’я, немов молитву.
Ти став із блискавицями на битву,
Не шкодував ніколи серця й рук.
Все вірив він – в тобі вже щось іскриться,
Не міг до смерті з небуттям змириться.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК.

IX.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК,
І ти завжди тягнувся лиш до сонця.
Навчатися пішов на «піснетворця»,
Був потяг і до пісні, й до наук.
Ой не солодким видався той час,
Хоч визнаним вже був і дипломантом.
Усе шипіли недруги: аматор,
Але і досі «пісня поміж нас».
Мелодіям своїм давав ти крила,
А пісня, як любов, – велика сила.
Тебе Орфеєм ніжно нині звуть.
В самій душі ти засівав зернини,
В рядок збирав їх у якусь хвилину
І десь із серця виростав вже звук.

Х.
І десь із серця виростав вже звук,
А скільки незавершених мотивів.
У горах ними грають літні зливи,
І в чорнім лісі плаче чорний бук.
Як ноти недописаних пісень,
Застиглих поміж ліній на папері,
Затих твій голос… Не відкриєш двері
І не промовиш: здрастуй, новий день!
Все не для слави, просто для людей,
А люди скажуть: ніжний наш Орфей.
Та в чому гріх, у чім твоя провина?
Чи запитати це у вітру зворів,
Чи в снігу, що посиплеться на гори.
Хто Моцарт український з Буковини?

XI.
Ти – Моцарт український з Буковини,
Збирав навколо себе голоси:
Левко, Назар, Софія і Василь –
Пісенний шар вкраїнської родини.
Із Сопота твоя розлилась пісня –
Майбутній медик зріс у пісняра.
Рясна й гаряча була ця пора.
Зловмисникам чомусь ставало тісно.
Ти музикою жив уже щоднини.
Мелодії, мов листя тополине,
Все світом розлітались знов і знов.
Для « Рути…», «Водограю…» чи для «Пісні…»
Вишукував стежки безмежно чисті,
Черпав мотиви в молодих дібров.

XII.
Черпав мотиви в молодих дібров.
Мелодії в карпатських водограїв,
Де їхня вся краса здавалась раєм,
Там рути квіт і там цвіла любов.
Світились очі, сяяла душа,
Коли нова народжувалась пісня.
Та кожна мить, на жаль, стає колишня.
Миттєвість не оціниш у грошах.
Запалювались часто серця струни,
І голос, як оте безцінне руно,
Розносив тільки радість і любов.
Долав уперто труднощі й печалі
І вирушав із піснею у далі,
Але чому ти смерть не поборов?

XIII.
Але чому ти смерть не поборов…
Як сили набирав пшеничний колос,
Вилунював між грозами твій голос,
Став ближчим ти для степу, для дібров,
Для кожної ріки… У ріднім краї
Не згаснути мелодіям повік.
Ти мав у серці те, що не вмирає,
Але рокам-пісням спинився лік.
Боги не захистили Прометея…
Вкрав чорний птах зірниці у Орфея.
Та не згорить, як Фенікс, кураїна!
В твоєму серці народилась рута,
Ніхто не схоче нот печальних чути,
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

XIV.
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна,
А ти – її коріння, її син.
Геть молодим подався в неба синь,
Зосталась пісня – туга журавлина.
І вічний той обірваний мотив,
Тих вічних недописаних мелодій,
Що грають між потоками сьогодні,
Шумлять колоссям золотистих нив.
І б’ють у скелю все джерела чисті,
Калина світить вогняним намистом,
Життя крокує далі рідним краєм.
Мільйони свіч у травні на каштанах
Нагадують: живе народна шана
І «Рута…» квітне в парі з «Водограєм…»!

XV.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
І піснею твоєю грає світ.
Шукають нині той червоний цвіт
В Карпатах синіх і у ріднім краї.
Творив для друзів, для усього світу,
І всіх залишив раптом, назавжди
Не юним але зовсім молодим,
А міг би батько успіхам радіти.
Бо сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК
І десь із серця виростає звук,
Ти – Моцарт український з Буковини.
Черпав мотиви в молодих дібров,
Але чому ти смерть не поборов?
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

2011

Вставай, Вітчизно! Вставай, народе!
Похідна сурмо, гучніше тривогу грай!
Супроти нарваного заброди
ставаймо всі за рідний край!

У двері суне свавільний ворог,
ступа нахабно й зухвало на наш поріг.
Та ми тримаєм сухим наш порох
і шаблю - грізний оберіг!

Виходьмо разом! Формуймо лави!
Робім стрункіш колони, щільніш - ряди!
І під козацьке могутнє "Слава!"
на герць виходьмо як один!

Нас окупанту не настрахати,
хай він - озброєний мало не до зубів!
За рідні землі, за рідні хати,
народе мій, ставай на бій!

Оборонитись від бузувіра
нам допоможе незламний вкраїнський дух!
І сильна воля, і світла віра,
і до свободи спільний рух!

До зброї, браття! Усі - до зброї!
Під синьо-жовтий державний ставаймо стяг!
Ми - мирні люди і ми - герої!
Йдемо ж рішуче до звитяг!

2 березня 2014

І скринька Пандори відкрита...
І ллється сльоза оковита...
Подзьобано стяги і паші.
Засліплені недруги й "наші".

Прийди, миротворче Ісусе.
Земних легіонів боюся.
Ти можеш - по хвилі, бруківці,
Ти знаєш, хто звірі, хто вівці.

Ти дав німоту, крила бджолам.
Палає охайна стодола...
Ін"єкції Волі - підшкірні.
Герої живі, сувенірні...

Прийди, бо жирують лукаві -
Над "Слава...", "убийся" і "аве...".
Не вірю в цяцяночки, вафлі.
Містечка брехнею пропахлі.

Багата господа - нарозтіж.
І топчуть гостинчики гості...
Весна зупинилася.
Тиша.
Країна-астматик ще дише.





2014

Птахи щебечуть -
відспівують душі Героїв.
Якщо упасти -
то тільки душею ввись.
Країно наймиліша,
тебе скупали в крові!
"Не плач, матусю,
за мене весь світ моливсь.
Мені на руки тихо
сів голуб білий-білий -
Так тепло стало...
Свічки горіли скрізь.
Любити Україну
сама ж бо научила.
Ти не печалься, рідна,
твій син героєм зріс.
Серця і скроні підло
нам лоскотали кулі.
Оплакують чимало
синів сьогодні.
Безсмертя накують мені
сиві зозулі.
Ось-ось весна...
А я -
один із Сотні."

Трепет черлених руж
Плесом натхнення тліє.
Вирви мене чимдуж
З болю, що заподіяв

Всім, хто прийняв мене.
Покутою стане слово.
Серце наздожене -
Скільки йому святого

Бачити довелось;
Відати біль і зради.
Серце сумне чогось,
Але дійде до радості.

Вирви мене хутчій
І підведи до святості.
Щастя - у простоті,
Мудрості, мов у *малості.

...

Легіт - меткий хитрун,
Руки твої - то марева.
Як же тебе люблю,
Доле моя осяяна.



*дитинстві


[6 лютого 2014 р.]

Коли війна постукає у двері
і ввійде смерть до сталості буття,
згадай минуле: велич всіх імперій
залита кров’ю волі і життя.
Та кров убитих проростає в пам'ять
і вибухає у серцях живих –
уламки болю тиранію ранять
і та вмира… Росія не з таких?

03/03/2014

Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око
Ця темнота, цей морок навісний
Десь там внизу у хащах міст далеко
Заснув народ і спить Єршалаїм,
Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
Заснув торговий кишеньковий люд,
Та є молитва, є слова і роки
Якими йти, які збирати тут
У кошик неможливого, серед зневіри,
Де ненависть збирає в душах урожай,
Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
Нам треба жити, зберегти свій край,
І вистояти і шматочок неба
Нести у серці в свій – незайманий вирай.
Наразі ніч. Наразі пси і зло,
Наразі тільки слово і молитва,
Наразі горе і страждання – тло,
І слово правди – наше ремесло.

* - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)

Пораднице, поезіє печалі,
Яка висока глибина твоя!
Ти мрії оживляєш підупалі,
Як гай весною пісня солов"я.
Береш на руки зранену самотність,
Даруєш певність на наступні дні.
Нехай вони такі безповоротні,
Але з тобою зовсім не сумні.
На терезах розхристаної долі
Ти протиставиш злу чіткий контраст,
О зодягни у спокій нерви голі,
Поезіє, допоки твій ще час.
Любити кожен ближнього повинен,
Бо й сам з любові випурхнув у світ.
Поезіє, молися у людині,
Аби насилля подолати гніт.

02.03.14

Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні
та любу Дуню, чорноброву Гусіковську, як молилась у цій церкві
Тарас Шевченко «Журнал», 5 вересня 1857 р.

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільна.
-------------------------------------
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.

Спокійно спатимуть буржуї,
поки при владі - шмарклежуї.

2014

Я звертаюсь до тебе, владо!
Тобі вручено мою долю.
Хочу жити своїм ладом
І здобути свою волю.
Скільки треба життів людських?
Скільки треба смертей марних?
Щоб апетит твого ЕГО стих,
Щоб дожити до днів безхмарних.
Я благаю тебе спинитись,
Не робити розколу країни -
Брат від брата почав боронитись.
Але ж ми є народ єдиний!
Збережи нашу рідну країну –
Край квітучий і край свобод.
Не роби з України руїну,
Не вбивай її, твій народ.

“Брат” кремлівський закусив вудила -
“Хочете свободу, вашу мать?”
І поперла “дружня, братня” сила
За кордон, “ісконноє спасать”…

Що їм горе, кров і сльози-біди?
І ганьби-брехні на цілий світ?
Дав же ж Бог – такі у нас сусіди,
Але й дав Шевченка “Заповіт”.

Знов на танках їдеш, старший брате?
На броні несеш Союзу цвіль?
Чи тебе просили ми до хати?
Чи піднесли гостю хліб і сіль?

Знай, великий і міцний народе –
Нам несуть не наші прапори!
Розійшлись кремлівські ляльководи,
Ті, що маскувались до пори.

“Там бандити, нелюди, бандери,
От би їх усіх на Колиму! “
То у Пскові наші БТРи,
Чи російські все-таки в Криму?

Може наші роти у Тамбові?
А сусід ще ядерний гарант…
Скільки раз дурили нас на слові,
Скільки раз “кидали” - то талант…

Буде жати той, що лихо сіяв,
Хто плащем кинджала прикрива!
Але кремль – то ще не вся Росія,
Не “глубінка”, навіть не Москва.

І для вас свобода теж настане,
Ми вам шлях вказали до мети!
Покажіть, брати, що ви слов’яни,
І не старші, істинні брати!!!


2.03.2014

Цикл

За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
А вся остальная война для кого?..

Із пісні В.Оксіковського «Махно».

1.

Цвіт рожевий, весело танцюючи,
Падає з п’яніючих дерев.
Вік – як віск, –
Тепло своє кочуюче
На погані долари дере.

Театральний Місяць над левадою.
Сік блистить вікном у інший світ.
Серце, мов обличчя, що пригадує,
Як воно стогнало у траві.

Пахне тілом жінки високосної
Ця земля космічно-весняна,
На якій із шаблями і косами
Юні весни… і стара війна.

І війна, стара та неодружена…
Тяжко воювати навесні…

Блиснуло.
І з голосом простудженим
Сам Перун пронісся на коні.

Дві сестрички-кулі обіймаються:
Тій на Захід, ну а тій – увись.

Десь над серцем хлопчик усміхається
Той, що на війні не народивсь.

15 берез. 2003

2.

Старе, набридле предкам нашим небо.
Сіряча правда.
Золото церков.
Весна й війна,
Якої всім не треба, –
Як сік і кров.

Весна й війна.
І цвіт, і бинт рум’яний…
Безкрилий ангел душу обійма,
Аж поки окаянно-покаянна
Засне зима.

І златосрібне молоко із медом
Захлюпає, розбестить далину.
Весна й війна.
Вони усій планеті
Складуть ціну.

І після того вірити у поступ?
І після того людство прославлять?..

Липке, набридле… з молитвами й постом…
Як в церкві… тать.

Та серед людства –
Мама і кохана.
Та серед людства –
Діти і діди…

І я впаду –
Поранений, весняний –
У їх сліди.

15 берез. 2003

3.

Дурна війна поза межею слів.
Багдад гуде молитвами імамів.
Я, в людстві розчарований, змілів,
Немов дитя під бомбою без мами.

Своєї зірки голос загубив,
Який вже чув, мов дзвін своєї ж крові.
Повстали рабовласники –
Раби ж
Були і так завжди й на все готові.

Печаль космічна.
Бойня ще земна.
Хоч не за землю, не за честь…
Куди там…
В мою весну просочилась війна,
Немов ковбой з повадками бандита.

Тож замість птахів зверху літаки,
Немов розп’яття срібні в золотому…

Чом людство не людніє за віки,
Відомо Богу.
Спільному.
Одному.

25 берез. 2003

* * *

Слова згоріли в полум’ї Майдану.
Майдан в диму, у свисті, у крові...
Я знав, що мій народ колись повстане,
Як повстає людинобог і звір.

Після повстань – пронизливо і нудно.
Після повстань – глибока висота...
Душа, що настраждалася у будні,
Рости до Бога хоче на свята.

Змінились маски.
Сніг і цвіт зустрілись.
І жлобська позолота з душ спада.
Весна.
Війна.
В серцях Амура стріли,
Стріляють в спину бидло й «гаспада».

Що ж...
Бійтесь гніву доброї людини.
Бо ж «куля в лоб – то куля в лоб!..»
Кому?..
Історія моєї батьківщини
Це все вже знала:
Хаос, бунт, пітьму.

Знов отамани бігають по трупах,
А двоголовий беркут тут-як-тут.
Товчемо біль, як Чорне море, в ступах.
А горда кров до неба йде, мов ртуть.

Весна й війна побралися за руки,
Смерть із любов’ю, з коренем крило.

«Йшли діди на муки, підуть і правнуки!» –
Гарячий сніг щоб цвітом замело.

1 берез.14.

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Я мрію спалити весь рок,
Хай живе славна фабрика зірок,
Депутату свободу для слів і думок,
За заслуги лавровий вінок.

Більше б їсти на зламі епох,
По МакДональдсу дайте нам на двох,
А міліції - честі і віри без меж:
Справедливішу ти не знайдеш.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Я учора ходив на концерт,
Бунтарі заспівали на десерт,
Мовби дух боротьби у серцях ще не вмер,
крикнув я: "В нас турботливий мер!"

Я звичайний вкраїнський студент,
Я не бачу причини для сцен,
Бо і бомж тут щасливий і пан Президент, -
Це небачений ще прецедент.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Але згодом сигнальні вогні
Підморгнуть на ранковій зорі,
Я полину на крилах надій
У краї наших мрій.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

http://vk.com/wall-58937135_5 - тут можна прослухати аудозапис пісні.

В час, коли зірки по небу ходять,
Бавлячись у темряві нічній,
Два блакитні вогники свободи,
Сяючи, наснилися мені.

Сяяли теплом солодким очі,
Воля з них дивилася палка,
Утоплю в них думи парубочі,
В тих очах-бо ніжності ріка.

Очі ті з незнаної причини
Кликали мене в свої світи ,
З них мені всміхалася дівчина,
Я ж не міг висот її сягти.

Ціль, проте, все ближчою ставала,
Та дійшов кінця зненацька сон,
Зникло і зіркове покривало,
Сонце запалило горизонт.

Нащо вкрав навіки в мене спокій
І безслідно зник в пітьмі нічній?
Погляд уві сні блакитноокий,
Повернись, стань долею мені.

Порода наша мудра від природи,
Ми знаєм все, бо осягнули все.
І глипає на нас зворушено і гордо
Щасливий предок - щирий шимпанзе.
(Василь Симоненко)
***

Куди-но еліпс котиться земний?
Світ, певно, десь, колись утратив клепку.
Людино, краще думать припини,
Бо легше тут живеться недалеким,

Бо ближнього тут легше не любить,
І заздрощі в плітках брудних топити.
Думками не обтяжені лоби
Жують котлети в стінах "общєпіту".

Їством набивши черева товсті,
Горілку закусивши смачно м'ясом,
Під музику приземлено-простих,
Гузницями малюють вихиляси.

Дешевий сміх і погляди тварин
Лишають танцівниць в костюмах Єви.
В принади і спокуси їх поринь,
Бо ж кажуть: "То все звичне і життєве!"

Незгодних зарахують до ворон,
Що білими зовуться, хай їм трясця!
Труси-но сивий попел цигарок,
Дбайлива мамо, донечці в коляску!

Пролий на неї з пляшечки пивця,
Сусідці з матюками дай пораду.
Махає нам з майбутнього дверцят
Праправнук шимпанзе - палкий нащадок.

Де щирість і любов - пусті слова,
Де розум замінила груба сила, -
Світ наплює на тих, кому плювать,
Почувши тих, що очі прочинили.

Вчорашні думки - вже безправні,
Їх мудрість поїдена тліном,
Життя чергова переправа
Знов ліпить тебе з пластиліну.

Знов істина вилетить віршем -
Запалить нові ор'єнтири,
Та вчора іще - наймудріша,
За мить відлітає у вирій.

О, скільки ще з'явиться істин,
Що прийдуть оманам натомість?
На піці душі кожен виступ
Ховає нову аксіому.

Хтось ціль не знайде аж до тризни,
А інший здолає вершину,
Бо правда у кожного різна,
Лиш істина світу - єдина.

Розірвись на мільйони частин,
Щоб рядками торкнутися висі -
Та не бути поетами тим,
Хто поетами не народився.
Можна слів підібрати мільярд,
Перебрати мільярд комбінацій,
Та поет - це не тільки ім'я,
Це не тільки виснажлива праця,
Дар поета - то слово живе,
Що зчаровує палкістю серце,
Що розливши тепло поміж вен,
В закуточках душі відгукнеться!
Дух поета - то думка ясна,
З-під кресала небесного іскра,
Мов стежина, що стелиться в снах,
Мов усмішка твоя пломениста.
Повелитель зірок і планет,
Хто цей світла палкий охоронець?
Він - той самий, величний поет,
Скромний Бог, тільки сяючий зовні.

Історія…Вона прийшла в мій дім,
жонглюючи весною і ...сльозою.
Не через двері - до передпокою
запхалася із мотлохом чужим.

Їй не пручались грізні перуни.
За нею шлейф пропущених уроків.
Ритмічна строгість обважнілих кроків
й камінний страх берлінської стіни.

Історія…Вона прийшла в мій дім.
В суботній вечір. На вкраїнський берег.
За перемогу недопитий келих.
засвідчив, що цей світ не став своїм.

Кому кричати? І до кого йти?
Тут раціо безсиле й прозаїчне.
Війна – поняття вельми не обтічне,
У межах болю смрад і блокпости.

Н е б е с н а сотня біля барикад…
До сорок днів в нас є ще трохи часу.
Історія як мунківська гримаса
етапом йде з Московії в Бєлград.



Юлія Курташ - Карп
01.03.14

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.

Примітка:
* - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.

Чи чуєш тупіт? Чоботом Росії
Крокує смерть під гаслами спокою,
Дрижить земля охоплена ордою.
Хто ми – нащадки козаків чи гречкосіїв?

Чи чуєш галас і в повітрі гуркіт,
Як старший брат на меншого ступає?
Чи гідності і сили в нас немає,
Чи чуєш ти, чи вже не можеш чути?

Схилили голови, коли вони під дулом,
Неначе пес старий, залізли в буду
І віримо, що ось – настане чудо,
Прикинемось рабом чи в’ючним мулом…

Чи чуєш тупіт? Чоботом Кремля
Крокує демон з гаслами «защиты».
Кого й чого? Вогнем йому горіти!
Загарбницька несамовита тля!

Чи чуєш сміх? Як з нашої держави
Зробили блазня і беруть на кпини,
Як забирають, наче у дитини,
Все те, на що вони не мають права?

Так, брате, чоботом Москви
Ступає ворог на майбутні ниви,
На синє небо й батьківські могили…
Нас проклянуть, якщо не встанем ми!

1 березня 2014 р.

Ох, не ел бы ты "конфетки Януковича"
(не босой поди, дружище Вова!!!).
Не Столыпин он - чудовище... коров'яче!
Извини, что... українська мова.

Ты не бойся: русский русским и останется!
Ты "конфетку Януковича" не кушай...
Помни: Киев - это мать! Не бесприданница!!!
Не садись ты с Януковичем: он - в луже...


01.03.2014

монетами наповнивши долоню
і зваживши розмінну перемогу
рушаєш до заобріїв солоних
і пропонуєш гру самому Богу

з плеча гуркочуть вишколені танки
і літаки зриваються з десниці
червоний дим заколе в оці зранку
коли усе це Богові присниться

стискаючи зубами вінця чари
бажаючи здобутий мед надпити
у нім нараз побачиш як примару
твого брудного чобота відбиток

«Хотят ли русские войны?»
Я эту песню с детства знаю
О мирном облике страны
От Магадана до Дуная.

Тогда у нас был общий враг,
Мы сообща пришли к победе.
А дальше все сложилось так,
Что жили мирно как соседи.

Дружили, спорили, росли,
Соревновались, торговали,
Хватало хлеба и земли,
Для ссоры повод был едва ли.

Но у соседей ваших вдруг
Пошли дела не так, как надо...
Наглел все больше высший круг,
Простых людей считал за стадо.

Терпел народ, как только мог,
Но шел грабеж не понарошку.
Верхушка кушала пирог,
Стране летели только крошки.

И люди вышли на Майдан,
Стояли с акцией протеста,
Но их не слышал высший клан,
Пошли дубинки и аресты.

И ветром понесло в ваш двор,
Что на Майдане террористы.
Держался за богатства вор,
А вам хотел казаться чистым.

Но «террористам» Бог помог,
Сбежал к соседям вор с позором.
Остался лакомый пирог,
А жажда власти движет вором...

Хотят ли русские войны
В Крыму и в Харькове, Донбассе?
Соседи, что мы вам должны?
Мы сами свой забор покрасим.

Когда опомнитесь прозрев,
Себе придумайте эпитет...
Соседа спальню или хлев
Отвоевать сейчас хотите?

Но воздается все сполна,
Коль не людьми, так небесами...
Соседи! Вам нужна война?
Зачем? И с кем??? Поймите сами!

Господа вчерашние товарищи,
мелкой жутью помнящие тех,
кто считался "свой" в стране-на-кладбище,
не слабо ли видеть крест свой - тот, что грех?!

От Небесной сотни слышьте: "Здравствуйте!
Бог с ней, с этой болью, - будет жизнь..."
От Небесной сотни слышьте: "Царствуйте...
Мы омыли кровью всё, к чему вы - слизь.

Зацветут сады, цветов восстание
осчатливит родину... И нас.
Просто глубоко - до покаяния -
станьте Украиной, чей услышен глас."

01.03.2014

За пережите і живе
ПлачУ сльозами, плАчу,
Бо кача знову десь пливе...
Як гірко чути "Качу"!

А скільки тих скорботних "Кач",
Куди плисти, не знають.
Завмерли заступ і копач,
Останки тіл волають:

"Впізнайте нас, ми теж, ми теж
Пішли в Небесну Сотню!"
А біль росте, не має меж,
До відчаю, в безодню.

За день прийдешній - сум і страх
Ножами душу крають.
І як закляття на устах:
"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ! "

28.02.2014

Господи, гнева пречистого
прошу я – не шли за зло.
Где б ни стоял я – выстою.
Спасибо за то, что мало
время мое. Упованием
множу ему года.
Думу-печаль – в изгнание,
чтоб в жизни я был всегда
таким, каким видеть хотела
меня породившая мать.
И славно, что не сумела
беду от меня отогнать.

01.03.2014

Не торопи весну – она придет
сама, неожидаемо, спокойно.
Аукающий тронувшийся лед
откликнется вскрывающейся болью
по праву исцеления теплом.

Взрывающий ледовую плотину
лишь ускоряет должное, на слом
пуская русло, поднимая тину.
И вырастают Спасы-на-крови*,
ведь не вода на дыма коромыслах.

И колокол расколото звонит -
бьёт по весне, не потерявшей смысла.

28.02.2014

Дружина спала, неначе мертва,
Її вгонобив ще о четвертій.
О п`ятій ранку
Прийшла коханка.
Мене збудила з хмільного сна,
Ішла квітуча, як та весна.
Було нам п`янко аж до світанку.
О шостій тридцять відкрив фіранку,
І випив кави я філіжанку.
І непіддатливий зовсім втомі
Про все це вірш написав о сьомій.
О сьомій тридцять я – на балконі –
Рясний я дощик беру в долоні.
Обливсь водою, я маю захист,
Помолоділий, неначе Фауст.
Скінчив домашні свої турботи,
О восьмій вирушив на роботу.
Собою гордий в обох я сенсах:
Я - майстер віршів, а також – сексу!

1.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

«Людськії шашелі» озліло
заворушилися й гризуть
твоє, в борні ослабле, тіло,
моя країно. Мерзка суть.

І граються з вогнем, небоги
(«исконно русская земля»?),
«дядьки отечества чужого» -
сліпі опричники Кремля.

А той зливає «по-батьківськи»
«любов» свою впродовж століть,
і на терени українські
не миро точиться, а – їдь...

Минає все… Минеться й ваше…
Як грім рокоче віщий глас:
«І вас не стане…». Кожен шашіль
хай чує – то гримить Тарас!

28.02.2014

«І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові...»
Леся Українка

Сьогодні начебто всі вгомонились, слава Богу.
Щоправда, лишивсь один. Назвавшись братом,
не хоче знати він ні мови, ані звичаїв твоїх, Вкраїно.
Із цим ще якось можна було б миритись,
якби не зазіхав він на те, що добуто твоєю кров’ю і потом.
От хоча б і Крим. Скільки століть стояла насторожі Січ!..
Скільки люду вкраїнського загинуло в катівнях!..
Скільки в гаремах зґвалтовано красунь!..
Скільки кастровано малят!..
Вольтерова читачка невситима прибрала Крим .
Та що там Катерина...Сьогоднішні сподвижники її,
похапцем всовуючи паспорти, кричать на заставки усі:
«Люд російський хоче забрати все, що ним звойовано».
Себто сокирою й хрестом.
Але часи не ті. І, як Ізраїль, своє ти, Україно, відстоїш!
Як і йому, і тобі Господь Бог допоможе.

Була злість, нéнависть і сміх панічний, глухий.
Було нестерпно гірко боротися із тим, кого поборено давно.
А ти не смій стояти, ти ганебно мене бий!
Чому такі заклики роблю? Та мені вже просто все одно!!

Нема різниці в який спосіб підсипиш яду у наповнений бокал,
Не важливо і те, скільки рук тобі допомагати буде.
Мені давно вже начхати на вселюдський загáл,
Який тільки й мріє коли спасіння про мене забуде.

На стотисячні зазіхання соколиної зграї
Відповідь зможу дати зовсім просту:
Тут сила фізична зовсім ролі не грає,
Вона повік не заповнить в душі пустоту!

Там, де пустиня віками лежала суха -
Не стане болото ніколи, повір,
Ти серце втішай, що не буде гріха,
Бо єси лиш людині подобним - як звір.

Вся сила людська в дусі та витримці тій,
Що як сталь гартували роками нечисті!
Зазіхати на волю і славу не смій,
Бо то є закони життя мої пломенисті!!!

А як раптом спокуса прийде до тебе вночі
І кривавих ідей зміїний завиток підступить до горла -
Знай, що в мені пломенить ще вогонь святої свічі,
Що вірою звуть, а не “законами змора”!!!


28.02.2014

А очі їхні - чисті, ніби перли,
А світлі душі - птицями увись.
Вони не вмерли, друже мій, не вмерли!
Кружляють понад нами - подивись!
А їхні крила - сонячні вітрила
Нової української весни...

Вони в майбутнє шлях прямий відкрили,
А ми чомусь і далі - об'їзним...

На фото: 27.02.2014 м. Мукачево, освячення площі Героїв Майдану
Світлина Степана Жук

27.02.14

Гідні справи марно не зів’януть.
Кожного заслужене діжде.
І «безсмертя є ще де-не-де».
Той залишить слід на добру пам’ять,
інший наслідить або ославить
і навіки в Лету пропаде.

               І
З вождів комуністичного корита
він самий мудрий. Всіх перехитрив
живий ще наш, партійний лис Микита,
що Україну вільною зробив.
               І вільною, і бідною, панове,
               Згадайте вчених і учителів,
               яким на ринку відбирало мову,
               якої неук чути не хотів.
І маємо у пам’яті «кравчучку»,
тепер «нетачка»
          – бо усе не так,
і обікрали нас тоді до ручки,
і до сих пір у головах бардак.
               Ще на слуху історія із «Бласко»,
               і флоту бойовий потенціал,
               і ядерне нечуване фіаско,
               і корабельний «вигідний» фінал.
Ой, Льоня перший, скільки ти накоїв
руйнуючи повалений Союз.
               Яке то буде військо у бою
               із голими руками?
                               Де герої?
І хто отой один у полі воїн,
що обеззброїв Армію свою?

               ІІ
Осоловілий дідо в окулярах
із пасікою бесіду веде.
Питається, – чому я не на нарах,
як є на Україні де-не-де?
               Він з тих, кому про стрижене говориш,
               а він тобі про голене назло.
               На поприщі майданному – нувориш,
               якому і везло, і не везло.
По-своєму щасливий і нещасний,
не знав і сам, куди тягнути віз.
– У цій країні – я самодостатній, –
його єдине кредо і девіз.
               Таку натуру має – надто синю,
               аби цвіла жовтогаряча кров.
               Ми вибрали для нього Україну.
               Але – як Бульба убиває сина,
               так він убив і віру і любов.
Мюнхгаузен – умів поговорити,
як можна покататись на ядрі.
Та як же можна Господу служити,
а присягати на дереворити
мамоні, чорту й ангелу зорі?
               Отак і докотився до ізгоя.
               Її злякався, зека «посадив».
               Народне зберігаючи, присвоїв.
Привів до влади зграю ворогів,
і може тільки й доброго накоїв,
що Юлію зі зла не отруїв.

               III
Наступний має бути пелехатий.
Але, як говорили ще діди,
лакеїв у законі не дістати,
якщо у ямі вирили ходи.
               А цього не дістати із підвалу.
               Недоторканне і липке.
                              Воно
               таке,
                     що все до нього прилипало.
               Та плюй у очі – цьому все одно.
Ще тявкає зі свого підземелля,
неначе й справді благородний звір.
І як воно стрибало вище стелі,
коли тепер ховається, як тхір?
               Чого боятись?
                              Все, що не руїна,
               надійно потонуло у анклав
               на боці Раші – що не Україна.
               І ти диви, як щиро написав.
На шару має зятьового друга,
і бартери ще вигідні обом.
Яка катюга, то така й заслуга, –
тобі Донбас, а от мені – «Кольчуга»
і «Сагайдачний» на металолом.
               І іноді вигулькує з екранів.
               І пробує неоцінимий наш
               серед почесних зоо-ветеранів
               розповідати, як візьме реванш.
Як шарики катаючи у лузу,
то натякає, що чекає нас,
а то – кому і жити, може, зась...
               Як спонсорує лірику і Музу,
               і як реанімація Союзу
               як не старався, а не удалась.

               IV
Я діючий. І щиро до народу
плету гучні чергові «хармани».
Я за закон, і волю, і свободу,
але мені постійно мутять воду
оці опозиційні пацани.
               Як Цісар, я пахан у Гондурасі.
               Мов Коба, не попав на Колиму.
               І не судимий двічі на Донбасі,
               я геній у Одесі і Криму.
Я автор двох останніх революцій.
Я об’єднав і ультра, і народ,
що все терпів, як той Сцевола Муцій*,
і все чекає зміни конституцій,
а я йому, козлу, новий оплот.
               Я переплюну Мао за валюту
               і видам на гора потоки слів.
               А те, що надиктовує Анюта,
               то наше з нею хобі для лохів.
Не крав шапок, не бив мадам по фейсу
і сам не получав по мордасам,
не пакував зелених повні кейси,
бо кас не брав, як мовиться, не сам.
               Я вже давно не «ботаю по фєні»,
               на побігеньках в мене візаві,
               в якого тата, – каже пані Енні,
               не бив грузовиком по голові.
Не треба людям забивати баки,
що я керую владою без Рад,
де й досі екзальтовані панянки
вважають що я сущий Робін Гад.
               Нехай не бреше недобита преса,
               що я нечисту совість плямував.
               Не як гарант, а просто, як професор,
               не я козлами націю назвав.
І не мені готують депутати
труну, якої може не займе
та, що не я посадовив за ґрати,
щоб не підняти власне реноме.

PіSі.
Ось я. Мене шукає вся Європа.
А я у Гімалаях шаманю́.
І знаю, що мене врятує Допа,
коли Донбас підсуне до вогню.
               Тоді і я із Криму підоспію
               армадою по суші і воді.
За мене голосує вся Росія.
Я діючий,
               я діючий,
                              я ді-і-і-і-і!?

               Епілог
Втрачають всі. Той – чин, той – річ,
хтось – честь і совість.
               Є витрати
на крісло й трон…
               І без non grata
втрачають рамки для облич.
               Втрачають розум супостати,
               бо можна й – голову із пліч
               або в Бастилію за ґрати.
Та що не grata, то взірець
на кримінал у темній справі.
Той жер народ, той їв державу.
Тяжіють лаври і вінець.
І в кожного – один кінець:
ганьба й дурна посмертна слава.

               2013

Він землю їв і їв-
Масний черкаський наш чорнозем.
Кричали сестри: «Боже!
Не смій, Тарасику, не смій!»
І він тікав у провалля:
Село і ліс десь зависоко,
А тут лежиш, обидві щоки
Так млосно переповнює земля.
Р.S.
Відки йому, малому, знать було,
Що спогадом невдовзі має стать село?
Так Небеса напевне порішили,
Щоб од землі він набиравсь до скону сили.

На свічках вже гребуть асиґнації…
Хлопці впали – лови ж момент!
Перетворюють волю нації
На привабливий виборчий тренд.

Може, все це – як сон, як міт?..
А за мітом – таємний зодчий?
А в катів - пара инших чобіт,
Що народу обличчя топчуть?..

В цих уже усе буде без фєні,
Та чи менше – злостиво-брудним?
Промайданити б їм
Кишені,
Промайданити б
Душі
Їм!

27. 02.14

Воскресло з праху "Слава Україні!",
Немов багрянокрила птаха Фенікс,
З ротів мільйонних гасло давнє пінить
Гучними бурунами Борисфену.

Блаженні ці слова в устах народних,
Горять від них серця, мов смолоскипи,
"Героям слава!" - чується з безодні
Незламних душ, любовію налитих.

Та Кривда враз лисицею підкралась,
І птаха розтоптала черевиком,
Рікою кров, хати горять, квартали
Під "Слава Україні" те дволике.

Брати стають братам своїм на горло -
Все стерпить гасло пращурів нетлінне.
І небо не блакитне вже, а чорне -
Земля горить під "Слава Україні".

Пани - не дУрні, нащо бій відкритий?
Чуби тріщать у вірних їм героїв,
"Героям слава!" - ствердно линуть крики
З-за братської могили молодої.

Звучить потрійне: "Слава, слава, слава!"
Та надто дорога ціна розплати,
Сміється за лаштунками лукавий.
Чи слава для Вкраїни то? Як знати...

Не торкнулась рука - їй не стало півмиті...
Не сплелися річки...не зійшов з цього берегу сніг...
Чорні сльози на площах країни розлиті
І не видно ні сонця з-за хмари, ні світлих доріг.

Нам не стало півподиху, щоби дожити
І побачити, як витікає із серця печаль...
Ватру ночі смертями безвинних палити
Й видихати з легеней холодного диму містраль.

Не розтанули сни, щоби душі до сходу
Воскресали і сяйво лилось через край направці...
Але вперше у теплій колисці народу
Ми тримались усупереч смерті рука у руці...

Час вистигає. І точки кипіння в минулім.
Стигми долонь замість віри – і, зрештою, все.
Бідна історія з тіла витягує кулі,
А «благодійник» гарматні набої несе,
щоби поцілити певне в майбутнє. А далі?
Хто пропіарить себе на крові та кістках?
Хто роздаватиме гроші, посади, медалі?
А в України питатимуть: «Хто ти така?»
Скільки великих присвят понапишуть поети?
Скільки долонь до сердець прикладуть… і кишень?..
Тільки питатиме хтось, ніби сп’яну: «А де ти?
Де ти, моя Україно?..»
І тиша лише…