1. Василь Макух (1968)

Безмовний біль. Затьмарена доба:
Блукає страх між викликом і схлипом.
Ні продиху, ні просвітку - хіба
Самому спалахнути смолоскипом.

Черкнеться дух об небо, як сірник...
Шкода, прозрінню факела замало.
А заки з часу виросте Гірник,
Зметнеться вгору полум'ям Ян Палах*.

Палатимем повік. Над манівцем
Світитимем незрячим і незримим.
Душа, що світ осяяла вогнем, -
Неопалима.

2. Олекса Гірник (1978)

Тарасова круча... і ніч...
О Дніпре! Чому ж тільки стогнеш?!
...геть, думи! І сумніви - пріч!
Прости... одвернися, мій Боже...

Я - сполохом - над небокрай,
Де (с)Палах і Макух-предтеча.
Свята Україно, світай...
Світися, голгофо Чернеча!

2013

*
Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

*
Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

*
Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що МИ у Вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

*
Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

*
На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

*
Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.


*
І очі - геть,
і потече сльоза
по небограю -
вічна втіха.
І батьківська забута стріха.
І відчай мій
у світлотіні зла.

*
Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

*
Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна не пробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

*
Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

Пародія

Ми дихаєм з тобою в унісон –
Дрімоти клапті утікають з хати!
А ти майстриня задавати тон –
Цигарку хоч би дай забичкувати!
Під ковдру цілуватися! Ану!
Галактика димить, і б”є наснага!
…Вляглись! Ось-ось! Та запах тютюну
Все зіпсував. А може ще і брага…


23.10.2013

Мені казали про ризик та небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори,
Що ґрунт поволі сповзає з-під ніг пластами у вічність
І що замість неба над нами розверзнеться море...
Й заплаче - краплі падуть вогнем у спітнілі долоні,
Потріскають губи спраглі, кожне слово, мов камінь -
Ці злі язики лишатимуть мітки темно-червоні:
На шкірі рясні зигзаги долі: рани та шрами...

Мені казали, що подихи можуть стати вітрами,
Що з вен проростатимуть русла - стікатимуть ріки,
Що безкінечні дороги вбрані в холодні тумани
І ті, хто шукали тебе, безнадійні каліки.
Бо все вже було із ними , мара спокушала раєм
Сліпучих висот бездоганно гірськоі породи,
Де ти, сповитий завжди хутром білого горностаю,
Народжений сонячним світлом та царського роду...

Та я ішла ще, минали узвишшя, безодні, прірви,
Бермудські трикутники та безкінечні впадини...
Мені бракувало сили, мені бракувало віри,
Коли я дивилася вгору, як інші падали...
Мені не ставало духу, марніла, коли довкола,
Усе ставало червоним від крові, потім тліло...
І я блукала, змучена почуттям, тобою хвора
Стернею, що колола голками руки та тіло...

І що лишилось натомість: нескорені серпантини
Небесного лімбу щастя і незабутий грудень?!
Але ця біль, випікаючи серце достоту, схлине,
Залишивши діри в розірваних заживо грудях...
Мені казали про ризик і небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори...
Попереду жде холодний незвіданий мною січень,
А ранок снами назад вертає й до тебе горне...

Я п'ю печаль із домішками кофеїну,
Мій чорно-білий ранок розмальовують пастелі...
Вчорашній день погас - на згарищі руїни
У філософськім вогнищі думок Макіавеллі...

Без цукру ніч сплила: на дні вугільний осад...
На тлі буття: фундамент із цеглини декадансу...
На зустріч сьогоденню пересічна постать
Іще звучить мотивами осіннього романсу...

І листя опада музичними ключами
До вальсу ніг, щоб розірвати смуток безнадії,
А вітер грає тиші сі-бемольні гами,
Де в п'єсі осені ми - безталанні лицедії...

Майстриня Осінь вишива доріжки
багряним, жовтим, срібним, золотим.
А на обличчя – нині всім усмішки:
батькам, гостям, й найперше – молодим!

Радіють всі: і молодята, й друзі –
єдиний хор на різні голоси.
Кохання й Осінь – у міцнім союзі.
І хай так буде на усі часи!

(з архіву)

Років моїх пісочне печиво
Кладу в торбину дум бліду,
І, ще ходою не старечою,
В зимівлю пристрастей іду.

Душа себе не чує хворою,
А тіло, - так, нормальний тлін.
Не сипте вслід мені докорами,
Мовляв, зарано здався він,

Бо почуваюсь не приреченим,
А вільним птахом вишини.
Років людських пісочне печиво
Найкраще саме восени.

І хто збагне цей дивний смак
Мене підтримає відтак.

31.10.13

Щастя, якого нема,
влітку зустріла сама.
Ой щастя, ма'!

Ма', запроси і мене
на... на весілля моє.
Кохання є!

Ма', а ми так заживем,
бо на весілля позвем
усе ПМ!

Друзі (свої і чужі)
нам зачитають вірші,
що є в душі.

Ма', заплітаєш ім'я,
де стрічка - він, стрічка - я.
Нова сім'я!

Ма'!


01.11.2013

Unforgettable is a popular song written by Irving Gordon.
The most popular version of the song was recorded by Nat King Cole in 1951,
with an arrangement written by Nelson Riddle.
In 1991, after Elvis Presley's legendary musical director Joe Guercio had the idea,
Cole's 1961 recording of the song was edited and remixed to create a duet with his daughter,
Natalie, which won three awards at the Grammy Awards of 1992:
Song of the Year, Record of the Year and Best Traditional Pop Vocal Performance.

Translation:

незабутні ви
вірю словам
незабутні ви
поруч і там

як любові спів торкає нас
у моїх думках ви повсякчас
довше ось тут
ніхто ще не був

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

[інтерлюдія]

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

Original:

Unforgettable
That's what you are,
Unforgettable
Tho' near or far.

Like a song of love that clings to me,
How the thought of you does things to me.
Never before
Has someone been more...

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

[interlude]

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

Моє село. Моя Сула.
І те, і те - єдине й сокровенне.
"У щастя людського два рівних є крила", -
Так Рильський написав.
Мабуть, про мене.

Коли вже мав на світ явитись ти,
на зустріч зачекалася родина:
лелек просили влітку принести
у сповиточку первісточка-сина.

Ще бузьки лиш намітили політ,
не з ними поспішав – зі солов’ями
травнево увірватися в цей світ -
весною усміхнутися до мами…

Позаду стільки всяких перших див,
якими потішав ти маму й тата:
і перший звук, і перший солоспів,
і перший зубчик – теж сімейне свято.

Потому повзав із кутка в куток
і вперше сам зіп’явся враз на ноги,
а там – і самостійний перший крок
без жодної опіки й допомоги.

І осідлав абетку, як дихнув,
а далі - що не слово – свіжа віха,
уже й без маминої казки не заснув.
Тож кожне «вперше» - для батьків утіха.

Тепер і вірш уплівся у дива,
і в автомарках чуєшся завзято,
як мама, скоро зможеш віршувать,
і кермувати краще, аніж тато.

А нині - теж уперше - цифра «3»
твій календар дитячий замаїла.
Хай кожної десятої весни
в нової «трійки» виростають крила.

Ти - найцінніший із усіх скарбів,
батьківською любов’ю обігрітий,
колись зумієш за любов батьків
синівською навзаєм засвітити.

Отож тобі, малий, посвята ця,
а також – і для тата, і для мами:
щоб у твоїй любові все життя
щасливими купалися батьками.

...Тільки ти собі до часу посивів в еміграції на Внутрішній Монголії... Хоч і не новокаїн, але знеболює нікельована монетка голосів, що дзвенить об тебе – ніби об перон вже давним-давно закинутої станції. Ти один з цієї армії повстанців залишаєш голоси, а не патрон. Але світ уже прогнувся і просів під навалою самотності незримою, і єдине, що на нім тебе утримує – нікельована монетка голосів.

Між твоїх рядків,
Між твоїх думок
Торкнулись клавіш пальці.
І здолали сум,
І здолали біль
Звуки даль цю.
Музика без слів,
Музика душі,
Наче скрипка плаче.
Не пали мости,
Не гаси вогню
У душі гарячій.
Осінь вкриє щем
Золотим плащем -
Важкі спомини.
Березневі сни-
Мрійники весни
Зблиснуть променем.

Листопад2013

Під зіркою Полярною вгорі
не синій птах – а кольору зорі,
ранкової, яка передвіщає
без метушні нудної і печалі
не день один – усі у долі дні.

І посилайте усмішки мені.
А я іду морозною пітьмою
і з мрією чудовою, святою
у серця найтеплішій глибині,
і зіркою Полярною вгорі –
знайти у цих розводдях і торосах
те місце, де зимує чайка Росса,
рожева чайка - кольору зорі.

2007

Лечу до тебе, Майстре, вкотре, знов і знов...
Обабіч неба - зоряне бадилля,
І кожен раз душі нові зусилля...
Між нами тисячі планет і сотні мов...
І білі ночі, сновидінь безмежний сонм,
І ця плакуча днина падолисту...
Мій Майстре серця - фатумний Мефісто,
Крізь хмари видно твій туманний альбіон,

Але мої шляхи мінорні в тихий дощ,
І всі октави на півсмутку нижче...
Лечу я...ні на йоту ставши ближче,
Серед осінніх Маргарит завмерших площ...
Де губи мертві тишою чужих мовчань
І стислі німотою передбачень -
Між нами, Майстре, не було побачень,
Між нами не було іще гірких прощань...

Вітре, чую твоє голосіння:
Тихе звучання сліпого жалю...
Ртуть розливає небо осіннє
І питає: хочеш іще наллю -

Жовтого смутку...дощу безбарв'я,
Сірих пастелей і вицвілих руж...
Хмари вичавлюють через марлю
День безкінечно дірявих калюж.

Вітре чую твоє голосіння:
Грає мінорними гамами норд...
Зливи у неба просять спасіння
Під завершальний осінній акорд.

Індикатори світять, як зорі,
В гомінливому сяєві дня.
Визирає з кута монітора
Соромливо знайоме ім’я.
Напишу, наче прощення: “Здрастуй!..”
І в тривожнім чеканні замру, –
Не вдається ніяк і чи вдасться
Пересилити пристрасть стару?
Побороти твою непокору
Я вже довго не можу нічим.
Ось і нині куток монітора
Спорожнів, як покинутий дім…
29.10.13

бо над оте, що у широкім світі:

сонця, що звабно сяяли в зеніті;
сирени злі... чи ні...бо цілували;
Горгони ті, які життя спивали;
шторми, які не вбили, а навчили;
удави, що горлянки перекрили;
і знов сонця і всесвіти високі

(нема кінця, забули, чи є спокій)...

та понад все, що у широкім світі,
твої уста, що усміхом зігріті

На полі блакитному –
Білі овечки.
Здається, близенько,
Зовсíм недалечко.
Простягнеш долоню –
Одразу торкнешся
Легкої пухнастої
Білої шерсті.
Погладиш овечку
Ласкаво і м’яко –
І добра овечка
Мекекне в подяку.
І от я тяглася…
Тяглаааася… Та де там!
До милих овечок
Далеко-далеко.
Напевне, рости мені
Доооовго ще треба:
Овечки ж – то хмарки,
А поле – то небо.
:)
2013

Дивовижні речі
Нам дарує вечір…
Кучерявий вітер
Щось складає з літер.
І хіба ж не сон це? –
Карооке сонце
Вже скидає шати
І лягає спати.
А вечірні зорі
Плавають у морі.
Срібнолиций місяць –
Їхній літописець.

26-29 жовтня 2013 року

Чи мені оце здалося? –
Завітала в гості осінь.
Димом стелиться туман,
Рожевіє десь лиман.
В вирій птахи відлетіли,
Дні погожі спохмурніли.
І дерева невеселі.
Всі ховаються в оселі.

14 жовтня 2013 року

Сивий туман оцей
Холодом віє в лице.
Я не виходжу із дому –
Сумно мені самому.

18 жовтня 2013 року

Осінь зжирає сонце,
І небо пускатиме слину,
Очі бунтують і ниють,
Бояться нóжа у спину.

Знаю, такеє буває:
Серця гниють старечо,
Що цвітом увінчані.
Пожовкла й олдóва малеча.

Отруєна стрілка чкурнула,
Залишив пісок в порожнечі,
А небо все плаче,
За тими, що не живши померли...

Пересічного українця
Пересічний менталітет:
За рахунок не свій
По вінця
Наливає,
Чужий буфет –
Не чужий:
Мов струмок протічний,
Там і вина, і горілки…
Пересічний "хохол" –
Це Вічний
Жид,
Лиш кольором не такий.
Пересічність оця –
Не з Січі,
Мімікрія –
Не з Соловків!
Пересічний –
Тисячорічний –
Він прийшов
З глибини
Віків;
Він за спини чужі
В Царграді
Був, ховався,
І Святослав,
Не віддавши належне
Зраді,
Пересічного не послав
Якнайдалі;
Він був при Кодні
Й відкупився тоді
Від мук
І продовжив свій рід –
Сьогодні
Його пра-пра-пра-пра-онук
Благоденствує;
Він в Полтаві
Перекинувся до Петра
Від Мазепи –
В його неславі
Суть
Гнилого його
Нутра!
Він хохлячу свою натуру,
Мімікруючи,
Не змінив:
Здав Виговського
І Петлюру,
Україну очервонив
Кровокольором…
О, хохлюго,
О, мій брате –
Ганьбо моя,
Образ твій
Над Великим Лугом
На тлі місяця возсіяв!
Нахромив ти на вила
Брата,
Вічний Каїне!
Доки й світ,
Вимагатиме людство:
"Ката,
Братовбивцю –
На суд, на звіт!".
Пересічного українця
Я ще здалеку впізнаю:
Він такі ви-ти-на
Ко-лін-ця,
В них снагу вилива свою!
Хохлопикого яничара
Я впізнаю і в Хохломі:
Москалеві ж бо він –
Не пара,
В москаля дещо є в умі.
Свого братчика-антипода
Я жалію –
Бува й таке,
А від нього завжди –
Незгода
І замирення –
Нетривке.
Це від нього – усі хвороби
Політичного небуття,
Це хохлячі його мікроби
В серці нації хлюпотять
В кровотоках,
Аортах,
Венах –
Кров затруєна
Викиса
Й заправляє у наших
Генах,
Порядкує Іуда
Сам.
Хворе все…

Час хворіє на ейфорію –
Малярію багатоліть!
Ми ж дуріємо у безчассі,
У безпам’ятстві
Та журбі…

Сам я хворий,
Бо я – в Донбасі…
На сарматському ще
Горбі…


1998

Середньостатистичний хробак ніколи не замислювався над існуванням
іншого яблука.
Пишний всесвіт соковитої м’якоті пожирає його,
справляє бучне весілля, дає притулок дітям,
береже його таємниці і дає надію на спасіння,
тож вихід за червонясту шкоринку був би рівноцінним смерті.
Хробачина віра несхитна і надто комфортна для сумніву,
її ідоли надміру солодкі для того, аби скуштувати їх по-справжньому.
Яблука гупають об землю, сповіщаючи про прихід Месії.
Ти чуєш, Хробаче?

28.10.13

Отак тобі! Сміялася з жар-птиці, котра палає й вірші виплітає.
Тепер ось маю… правда не під сорок, та муза ніц не хоче спати,
І верещить. У голові танцює морок, а їй кортить ганяти зграї
Суцільних дієслівних рим, котрі по хаті розсілися пихато .
Мені б заснути, а не римувати, та сни тікають, наче сірі миші.
Мабуть температура за наркотик чи щось подібне править музі.
О, музо, розігралася, мов котик. Утомишся і скоро схочеш тиші.
Та просто так я все це не залишу, й помщуся наркоманці, любі друзі...

З далекого дитинства пам’ятаю,
Де на піщаних-сонячних грунтах
Цвіте безсмертних у батьківськім краї,
Відомий предкам славним у віках.

Коли зітхає житом літній вечір
І колоски цілують небеса,
Тепло приємно огортає плечі,
Чарує зір безсмертника яса.

Мов жовтий килим в день ясний, погідний,
Як сонця світ – його земне дитя
Такий далекий, та близький і рідний
Безсмертник – первоцвіт мого життя.

Ти грієш душу в лагідному літі
Вертаєш в незабутній дивосвіт
Роки срібляться в зимньому зеніті,
А я безсмертника зриваю цвіт.
12.10.2013

Акордеону тиха музика
Звучить і б‘ється у вікно,
Мов яблуні в квіту, галузинка,
П’янить, як молоде вино.

Майнула в суєту весняну,
На чийсь щемливий серця клич
Будила згадку полум’яну
У черемхово-срібну ніч.

Мені згадались весни юні…
Ридав, без сліз акордеон…
В короткі ночі незабутні
Кудись подівся спокій, сон.

І я, метеликом, летіла.
На той знайомий, ніжний звук.
Відчути знову й знов хотіла
Тепло твоїх ласкавих рук

Невдовзі музика скінчилась,
Немов обірвана струна
І наша мрія не здійснилась
І ти один… і я одна…

Акордеону стихла музика,
Відлунює нічна гроза.
Постукує в росі галузинка
А на щоці тремтить сльоза.
12.10.2013

Ясноока і пишноволоса,
А душею, ніби теплий день,
Увійшла ти у життєву осінь
І внесла мелодії пісень.

Ще не заснувала павутина
Зморшками високого чола.
Наче ти «відродження» картина,
У це літо бабине була.

Сяяли, неначе зорі світлі,
Щирі очі, сіро-голубі.
Почуття, негадано розквітлі,
Невимовно личили тобі!

Може, не була така щаслива
І у перший юності розмай...
Жінко, ти - п’янке, осіннє диво,
Усмішкою долю зігрівай!

Бо від тебе відвести не в змозі
Погляди закохані усі.
Зимо! Зупинися у дорозі.
Дай іще пожити у красі!

2013

МИ ЛИШ ОДНІ

Кохана, уяви собі – ми лиш одні.
Самі-самісінькі. І всі
Далеко так, не на Землі.
Тут – тільки ми. І в но́чі тихі, і у дні –
Лиш ти і я… Немов у сні…
В ко́си вплітатиму ясні́
Розкішні перли зоряні́.
Вмиватиму вуста твої
Сріблом джерел. Я у вогні
Серця́ згартую в купині
Неопалимій. Блиски ж світові́
Принесуть в сад дощі рясні –
Квітко́ві, вічно весняні́…
Нам завірюхи зимові́
Творили б роси казкові́.
Ти тільки, люба, уяви – ми лиш одні.
Хоча б на мить… Як в дивині.

Павло Гай-Нижник
29 жовтня 2013 р.

Вітражі у каплиці поблискують різними фарбами.
Кольорові малюнки, як щастя-нещастя украдене.
Ти заходиш і сонце танцює в твоєму волоссі.
І весь світ видається знайомим і дуже привабливим,
Оповідки дитячі солодкою вірною правдою,
І у серці поскрипує радість, як сніг на морозі.

Ти не смійся, у моїх святинях не завжди однаково,
І буває, коли я ховаюся трохи заплакана
Недалеко німих вівтарів і рахую пожертви.
А в замерзлих долонях не золото-срібло, не платина,
Тільки знищена часом, розхристана іграшка ватяна
І надіслані кимось, але не відкриті конверти.

Їх лишаю на сходах, не треба за ними молитися.
Вони зразу зникають до першого повного місяця.
Я поставлю свічу за надії, які не збулися.
А сакральна споруда стоїть, нас з тобою зігріє ще,
Мені досі пасує дівоче, бо татове прізвище,
І я далі читаю казки в ілюстрованій книзі.


Жовтень, 2013

Коли сумнів іще не виболів,
Коли блиски зійшли з лиця,
Клала руки на перса вибухлі
І вмирала при місяцях.
…Кожен вечір, як сонце гинуло,
Ти вже знала — тебе нема.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
Він являвся і ти лякалася.
Зовсім юний, неначе ти.
Мряка місячна розтікалася.
— Відпусти мене. Відпусти…
Не пускай, не пускай же, Місячку,
Дай їй болю і темноти.
Хай горище горить і міситься.
Хай вищать в димарях чорти…
Хай намиста, полотна й китиці
Спадуть з тіла, як листя з віт.
Хай святим вашим потом світиться
Цей шалений північний світ…
А на ранок — в устах полиново,
А на ранок — в очах пітьма.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
І не квітчана, і не вінчана
Між своїх золочених мряк…
Ти почула: “Рятуйся, дівчино”.
Ти уперше спитала: “Як?"
І навчили. Усе, як писано.
І навчили. Про світло й тьму.
Тільки киця зрадливо пирснула.
Тільки пічка зайшлась в диму…
Знову стелиш ряднину латану.
Догоряє твоя свіча.
Знову серце твоє калатає.
Біла свита повзе з плеча.
Чорне небо в очах стискається.
— Відпусти мене. Відпусти.
Ніч палає. Ніхто не кається.
Лиш, як завше, вищать чорти…
Знов намисто по грудях скапує.
Знову скапує жовтий віск.
Киця свічку загасить лапою,
Сонні двері замкне на хвіст.
Розметаєш волосся в темряву.
В білій шиї завмре життя.
І забризкає тьму простелену
Юна кров чи собак виття..
Небо зміниться. Небо спіниться,
Наче кава на молоці.
Чорним місяцем запроміниться
Гострий гребінь в твоїй руці…
Не чеши йому срібних кучерів…
Не в’яжи його душу сном…
Бачиш, в небі дві зірки змучені
Вже тремтять за твоїм вікном.
Він напився хмільної вічності.
Він лежить біля ніг твоїх.
Не розчісуй. Не треба, дівчино.
Ну навіщо тобі цей гріх?
…І загрюкали. — Двері вибили.
Розкололася тінь вікна.
Хтось пробив його серце вилами…
Хтось березовий кіл загнав…
Ти мовчала й кудись дивилася.
Ти не чула, як стигне час.
Тільки киця в клубочок звилася
І здригалася раз-по-раз…
Ще не знаєш, що в світі Божому

Ти забудеш усе земне.
І зустрічному перехожому
Прошепочеш: “Візьми мене..,"
Як не схоче — зав’єшся косами,
Будеш плакати на вітри.
Будеш полем ходити босою
І дивитися догори…
Будеш доброю, будеш впертою.
Прошукаєш його весь вік.
І знайдуть тебе в полі мертвою…
На Великдень у чорний рік.

Поети стали поп-зірками.
Нудьга й нудота.
Хоч їм здається, що вони цунамі,
Що кожний їх рядок - це струму дотик.
Не читачам край сцени,
А слухачам щастить, та й то не завжди,
Як вдарить струмом з вуст шалених.
О бідне слово! Нині фальш ти.

ти впізнаєш цей день
за відбитками
його важких лап

по клаптях
сірої шерсті
залишеної ним
на сухих галузках
вітру

день цей
має зламане ікло
верхнє ліве
коли він встиг?
але здається це
не заважає звірові

він зовсім не радий
твоїй присутності
на його території
різними голосами
попереджає,реве грізно

і тільки дочекавшись темряви
він вискочить з засідки
ти не встигнеш навіть
зреагувати
лиш відчуєш на серці
дотик його холодного,мокрого носа

2011

Рік біля року,як кістки,що погано зрослись
перші почують грядучу негоду
губи німують
скляні діаманти очиць
десь поза містом в холодну ще падають воду

Лиш хтивий туман йде слідами твоєї ходи
за пазуху вкине свіженьких дівчаток й старих птахів
так близько минуле з передчуттям біди
і самогубці угору злітають з мостів

Ти сам тут -це значить -вас щонайменше три
в розпусті розпук сплетені в тіло єдине
і замість маршруток на зупинках стоять вітри
та посудом б"ються об череп крихкі судини

2011р.

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого. Блідого сяйва опромінення – твій бітум плавиться
й деформується… Я буду, люба моя, тебе ліпити і
душа за пам’яттю зарубцюється..
зітреться літо в дощах пронизливих,
весна нагноєна чорнотінями… де я мурахою з самого низу вис
між почеканнями і нехотіннями.. любові дикої, не медом п’яної..
я був розчавлений і був піднесений…і в одночасності такого стану я
жив житієм, яким жити не весело…
Тягнути воза свого калимного, годити дітям і жінку тішити..
Котився віз пилюгою димною..а з ним життя попід возом – кішкою…
Втекло..
розсипалося, розтрусилося, розбіглось краплями води технічної…
і що ж… розхристаний благаю: Господи!
Не подаруй - то хоч позич мені сум’яття грішного, від яблук кислого
Щоби звело язика до німості… я хочу знати
як то зависнути
Тому, хто добре вміє увись іти….
І все зблагалося – смолою дикою, твердим сланцем у моїй руці
Ти опинилася. Так мало віку нам.. мені лишилося..а тобі…
В ріці
полощемо ноги. Весело. Боюсь тебе застудити забавою
у мене жовтень є і, певно, є сім’я. Ця осінь впала мені Любавою…

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого….

дощить, вертає на сумне…

питає, чи налити чаю
дівча захекане, мене,
яке працює із відчаю
не на учительських хлібах,
а у вагончику-чаївні,
хоча і пед.. але не мед
життя
сучасної
царівни…

В її літах іще б літати,
свою шукати пектораль,
вершити неозорі верші –

Але вона готує чай.
Рахує витрату і решту...

В лісі - шелесту, шерхоту, хрусту!
В лісі віхола жовта кружля.
Між деревами порожньо й пусто,
Тільки осінь доріжки встеля.
Я візьму тебе ніжно за руки
І в отой листопад поведу.
Серед жовтого храму розлуки
Найтепліші слова віднайду.
Хай нам осінь повіда відверто
Про оте, непорочне й святе,
Що готується нині померти,
А з весною життям розцвіте.
Будем довго з тобою бродити
Між прощального шуму дібров,
Щоб чуття у собі відродити,
Що хвилюють стривожену кров.
Як відчуємо подих гарячий
І жагу недолюблених літ,
Будем дякувать долі терплячій,
Що лишила по осені слід.
Якщо ж осінь у стомлених душах
Журно пісню співатиме знов,
Ти фальшивить себе не примушуй -
Так завжди помирає любов...

как выцветем и станем шелухой,
нас будет больше в дугах цвета вдоль
одной чешуйки, чем где-либо прежде.
ты заиграешь рдинкой зимних ольх
и терпкой зеленью рыбацких вершей,
и будешь чья-то - не моя, конечно.

Пародія

Не дозволим пропасти днині,
Сіро й нудно текти годинам,
Якщо рівно в десятій нині
Перетнемося під магазином!
Може, в борг? Продавщиця хитра,
Мудра бестія і лукава.
– АБСОЛЮТУ розбилась літра…
– Ну тоді САМОГОНУ, Слава!



24.10.2013

запустила коріння і в серці
розтеклася, розтанула Осінь.
два пориви у жвавому герці,
дві дитинки по листячку босі
біжимо…
роздираю повітря,
ти пускаєш мене перед себе.

Пензлем наше малюю небо,
А устами чарую мелодію.
В тому світі чого ще треба?
Любо…любощів… і нічого
О, нічого, нічого злого…

29.10.2013

нащо вам моє серце, пане?
нащо душа, зогнивша і пуста,
й переціловані всіма до вас уста?
отямтеся: моя краса зів'яне.

ви бачите в мені нетлінне? ви святий.
я грішна, та не каюся нітрохи,
я не впускала в своє серце бога,
бо сам диявол то вершина моїх мрій.

блудниця, ні на йоту вас не варта,
розпусниця, але ж така як є,
прошу, не забрудніть життя своє.
а в тім, приходьте післязавтра.

Пір’їнки жменями відтятого крила,
Навколішки відчуження помножиш,
Мішень під серцем і націлена стріла,
Із ангела – фантомним перехожим.

Утретє битва із маскованим кінцем,
Запеклий супротивник на арені
Блаженним співом – ідеалу манівцем,
Здаєшся ти під впливом чар Сирени.

І плаче небо тут сльозами ангелят,
І рани кровоточать за плечима,
Вона ж скидає переможниці наряд,
Бо ангелом без міри одержима.

Три ночі поспіль божевільний симбіоз,
Шалено-симфонічне алегрето,
Не жарт, не видумка сюжету – все всерйоз –
Це рішення загинути дуетом…

23-29.10.2013

Хрестилась відьма в домовині,
Забувши про параліч,
Від суїциду місяць синів,
Напившись зілля на ніч.

Зозуля здохла... І до ранку
Латиною кувала.
На дні пахучих філіжанок
Не гуща, а кураре.

Крилатий, з беджем «Охорона»,
Хотів забутись блудом.
А Смерть оголювала лоно
Для розпису на грудях.

І знов колода карт – горбата,
Ридає, наче лютня...
У кого б ще мені спитати
Про довбане майбутнє?


29.10.2013.

Рани на устах
А із уст і та
Золота вода
Лиш одна пуста
Чорнота

Страх іскриться - крик
Запалає світ
І знайде привидь
У душі
2013

Прозорішають крони при вікні
і видноколо ширшає щомиті.
Пташині гнізда втомлено-сумні,
мов чорні цятки спогадів блакиті….

Вже рік живу на рівні верховіть.
О як багато я втрачала досі!...
Акацієво-п’янко... а за мить –
насіннячко збирає білка-осінь…

Ось ясен «вертольотики» пуска,
і «парашутики» стартують з липи,
і «зграї» листовітру – висота!
Осінні феєрверки: «Жи-ти! Жи-ти!»

В нагріті сонцем радісні шибки -
бомбардування «сонечок» червоних!..
На шостім поверсі, на відстані руки,
живу у верховіттях, як Антонич.

28-29.10.2013

чекання дощу...
у знемозі осипався вітер.
важкі сталактити
прохромили стигму-чоло.

зрікання озвуч.
у зріканні зростуть неофіти,
діждуться дощу
і зготують наступне вино

Шепчися,шепчися,шепчися
Згадуйся голос вухам!
П"яниться чиста водиця
Із краплею крові,п"яниться
Танучи танцем дна...
Сивина...
Пустота...
І шмигнула бісяра в ребро!
Де ще хід є таємний
Від батька Адама і матері Єви
Незладжено було замка...
Сивина...
Пустота...
Співай свій реквієм allegro
І спересердя передсердя
Тікай!
Бо біс в ребрі
І чужо-жінці сатані
Тепер лягає сивина
У груди...
Пеститься...
Та ні!Забудеться!
Не збудеться,зспівається...
Минається,відходиться,
Вгамується той біль...

І тихим дощиком шепчися!
Сп"яниться знов голос вухам...
Десь там де небо...
Може мариться?
А може й ні...
У чужо-груди...

Мені б хотілося до Вас... на презентацію:
книгарня “Є”, Шевченко Т., “Кобзар”.
А що й кого хотіли б Ви побачити?
І хто б наповнив цей читацький зал?

Ви всіх здивуєте – красивий, елегантний,
а де ж той дід, де шапка та зі смушу?
Питання Ваші – двісті літ загадка:
“Навіщо, люде, відкривав я душу?

Потрібні, як води ковток у спрагу,
Ви кажете, мої печальні думи?
Чому лиш ситим стати кожен прагне?
Чом Україна терпить стільки глуму?”

І віє сумно вітер на долину,
на постанови у Верховній Раді,
на правнуків широкі ситі спини...
Дивись, поете, - знов усіх
окрадено...
29.10.2013

відчай повстанців

Не легка повстанська доля
надія до світла мчиться
хай чикає їх неволя
але в серці живе воля.

Ліс криївка то є мати
Батько-вірний автомат
їх чекає куля в серці
чи сибірський каземат.

Все пройшли вояки смілі
одні з кулею лежать в землі
другі пройшли каземати Сибірі,
Але сонце свободи засвітило з імлі.

Не дарма боролись повстанці
не дарма помирали вони
Українську державу будують
їх онуки і сини.

Комуно – олігархи
панують при владі
є надія прийде кінець
українській зраді.

Тепер повстанських ветеранів
не поважають, не шанують
не далека пора настане
державу Українську збудують.