Сонце сіє зерна саду -
вічноплин зірок
Загориться водоспадом
В серці світла крок,
Понад мене каламутні
Пилом дмуть світи
Тільки духом віщим суті
З’єднують мости.
Я мечуся в часу далях
Мережу роки
Та в ньютонових сандалях
Б’юся з висоти.
Кораблі летять до Бога
Світосфер дими
Тінь старезного Сварога
Відкидаєм ми
Знову долі денна плата,
Ще одна свята,
А земля мовчить розп’ята
Тінями хреста

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...
P.S.
Якби не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ давно б уже замкнувся.

в стране вина и моццаррелы
уют
бокал
она и
он
спешите к ним
не очень...
смело -
есть шанс успеть
на
Унисон…
2013.

безкорисний порив душі
триста літ очищав повітря
все одно прилетять
хрущі…
все одно на столі півлітра…
а життя як життя - азимут
і поспіє в жнива подібне…
і сусід, на призвісько Брют,
не розчулить своїм "майн лібен"…
руська щедрість не знає меж
безкорисність - чужа ти, панно
залицятися пізно теж
баритон це вам не сопрано…
29.12.2013.

У новій редакції:

Безкорисні пориви душі.
Їх би свіжим ковточком повітря...
Де ти, друже, знаменна-рушій,
І чому не туйдук, а пів-літра?...

Полонянин у долі, авжеш...
Заблукали і Ви, моя панно?
Тут про класику, Ви мені - thrash,
І контральто, і мецо-сопрано...

Безкорисні пориви... Інак.
Не дозволю себе упіймати -
Краще кобза, чим сльози, відтак
Ми почнемо по черзі... З кантати.
17.01.2021.

На місточку через річку
взимку стрілися вітри.
Мали геть погану звичку
сніг здіймати догори,

простувать воліли прямо,
бо натура їх така,
от і вперлися лобами
посередині містка.

Не було там, що й казати,
ґрат, паркану чи стіни,
а штовхалися завзято,
ніби вперті барани.

Поскидали свити й мешти –
видно, розуму катма…
Та утрутилася врешті
грізна матінка – зима.

Поєднала воєдино –
спородила хуртовину…

Моя мила й рідная, ой, не сердься.
Ти ж, кохана, завждоньки в моїм серці.
Зігрівають серденько твої очі,
Світять, мов зориночки, серед ночі.
Руки твої ніжнії і ласкаві.
Буду тебе, рибонько, завжди славить.

26 грудня 2013 року

«Не промовляй до мене у відповідь:
я занадто міфічний, потойбічний, несправжній.
Я купаюся в сутінках реальності,
марю вирватись із густого марева серпанку півсвідомих марень,
мій бог – свобода, і я йому молюся.
Не пророняй мені у відповідь пташиних пір’їн свого голосу:
твоя ластівка все одно не зможе повернутись із вирію,
зате мої поштові голуби ніколи мені не зраджують.
Я – твій друг. Я єдиний твій друг. Пам’ятай це.
Я знаю, як важко дослухатися до шурхоту опалого листя
в той час, коли небо розсікають блискавиці,
а преподобний на гуркітливій золотій колісниці
вже везе дітям свіжі, рум’яні калачі.
Я знаю, як важко почути мову риб,
встоявши на крижині своєї самотности
посеред скреслої гірської річки.
Я знаю, як прикро із несподіванкою для себе
зривати з небес гнилі груші замість сяйливих зір
і класти їх до кишені, немов офіру на жертовник розчарування.
Нам трьом домогтись розуміння нелегко.
Довірся мені. Я – твій друг. Пам’ятай це».

10.12.13

Та, що танцює в поезії - сукня її римована,
Коси у неї розпущені, рухи її пластичні.
Тілом старанно розписує вірші із феромонами,
Вловлює хвилі космічні - і музика ллється з тиші.

Та, що танцює в поезії - сукня її розвіяна,
Вірші в очах її грають і магія вищих таїн
Так відкривається в мить, коли кліпає ніжно віями,
Ніби і кличе до танцю Того, хто її читає.


2013

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Я був патріотом держави своєї
Та кидавсь гучними словами,
Що буду навіки пов`язаний з нею –
У щасті та в прі з ворогами.

Було так, допоки мене пригрівала
Отая країна заможна;
Допоки кишені мої напувала,
Допоки я жив як вельможний.

Я дуже поглиблено вивчив Сосюру,
Щоб патріотизмом блистіти.
Я клявся: за мову піду на тортури,
Лиш варто вітчизні схотіти.

Та ось прокотилася хвиля навали;
Навколо – благальне волання,
І з кожним наступним все тонші ставали
Мої гаманцеві надбання.

Та майже ніхто не постав до рушниці –
Даремно вітчизна волала.
Не можу я пити з брудної криниці:
Держава моя занепала.

Можливо, злякався; можливо, не стало
В мені бойового горіння;
Можливо, мене моя доля зламала, -
Я зрадив своє покоління

Та нині в Парижі веду свою повість.
Тепер я свою Батьківщину –
Простить хай мене півжива моя совість –
Здалека люблю до загину.

2013

Хто там ірже за рогом сподівань?
Крилатий кінь чи скалічила шкапа?
Ще на дворі така безумна рань,
а хтось у двері знахабніло шкряпа.

Нести ярмо, коли немає сил,
і сухостоєм утішатись в яслах…
Отож, не дивно, що наявність крил –
це аномальність у природних пазлах.

Без нас, конячко, знітиться весна,
нектаром не наллються білі рози,
у час зеро не кінчиться війна,
і не минуть, розтавши, чорні грози.

Хай на заваді архаїчний клан
із газо-нафто-вугільної сталі,
давай гуртом розорювати лан
і наближати світозорі далі.

Іржи, мій коне, піднімай людей.
Ще так багато мусимо зробити.
Ось лиш запірку зніму із дверей
і рушимо у світ добро творити.

24.12.2013

на початку світу черепахами
дні повзли і спали три кити
але щось у мобілє бабахнуло
і перпетум землю покотив

всесвітом ковтаючи небачене –
світ мужнів обтесувався ріс
обростав здобутками невдачами
за вітрами вигостривши ніс

та лискуче виявилось мітом і
в мобілє перепетум тихо вкляк
пробігають дні тепер термітами
боячись оглянутись навспак

Осінній холод
Ув усі шпарини
Проник у душу
До самих кісток
Годинник часу
Міряє хвилини
І сіє зерна
Скривджених думок

Захризантемів час
Заяблунів садами
Намилувався день
На землю золоту
І проникають скрізь
Дощів холодні гами
Лишають у садах
Намоклу пустоту

В неприбраній душі
Гуляє вітер
Не помагає все ж
Розвіяти думки
Хоча сльозу дощу
На склі віконнім витер
Та вулицями знов
Потоками струмки

І як тепер мені
В забрьоханому світі
Не вимокнути вщент
І зберегти тепло
Та десь удалині
Тремка надія світить
Що є в запасі час
І що не все пройшло
03.10.13

Порахую долоні на небі
Кожна зірка то ніби життя
Їх триматиму тільки для тебе
Мов непотрібне минуле сміття...

Лиш тоді подивлюсь у очі
Ті далекі та дивні, пропитані часом,
Кожна зірка жити хоче
І обирає нам місце і назву...

Що носиш, жінко – зерня міту,
Дві хромосоми вірно парні?
А за вікном – системи світу
Усі всуціль тоталітарні.
На стіни, мури, ґрати, дзоти
Хіба нема рятунку, ліку?..
До батька нації-босоти
Складають покритки супліку.
А світ – підписує контракти.
А Бог – пильнує породіллю.
Тремкі зітхання – артефакти
В музеї, враженому цвіллю.
І чи тобі вікно прочинить
У цій задусі і скорботі
Той, що за тебе – без причини –
Розіпнеться на тому дзоті?..

2013 р.

Чи це початок, чи кінець кінця -
Король ваш голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.

Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді - твань болотна.
І забирає українців смерть,
А навкруги - для савану полотна.

Від злодіїв не заховати нас,
Тому з мовчання хай плодяться дії.
І я в долонях грію сонцеспас -
Маленьке пташеня моєї мрії.

Де хліб і сіль на кожному столі,
Де повна хата діток, батько й мати.
І щоб з молитви в місті і селі
Змогли ми день щасливий починати.

Терпіння наше - з нашої вини,
Ми напилися вже його по вінця.
Піднімемось, козацькії сини,
Бо нас багато, щирих українців!

І з нами є болгарин, грек, русин,
Юдейські діти і онуки Лади.
І кожен з них - то України син,
І не залежить це уже від влади.

Бо всім болить, як матінки ріка
Пересихає і стає безводна.
Тоді врятує синова рука.
А рятувати треба вже сьогодні!
30.01.12







Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках П

Народе мій! Розсипаний бур,ян
Проріс навкруг і витісняє квіти,
Бо не пололи вчасно. А обман
Вже кропивою став, не дасть їм жити.

Засіли всюди лобода і хвощ,
За ними квітам - ні тепла, ні сонця.
Сухе коріння їх не живить дощ,
Бо він далеко йде, в чужій сторонці.

То хто врятує нас від бур,яну,
Хто це сміття нам вирве із корінням?
Чиє прозріння витіснить ману?
Воно вже є - прийдешнє покоління.
04.12.13

Юний, жвавий і хоробрий,
Рік Новий спішив за обрій.
Зачепився за ялинку –
зупинився на хвилинку.

І згорнув ураз вітрила:
«Ти чия, красуне мила?
Чепурна, струнка, пухнаста,
звабна, як дівчина красна.

Мов руно, шовкова хвоя…
Ще не бачив я такої.
Гілля тягнеться до неба…
Дай спочити біля тебе».

Отака була, нівроку,
пастка для Нового Року –
за ялинку зачепився,
закохався – й залишився…

(саркастично)

Ми, олігархи, - дружная когорта,
кругом усім давали дулі…
Зібрали гроші проти Юлі
і прикупили… собі… чорта.
Ми не якісь там голожопі –
всі наші гроші у Європі,
а чорт із регіонів…
всіх бачив на московській зоні…

Вже раді би комусь продати
ту чортову руїну,
та на додачу треба дати,
тепер… пів-України…
26.12.2013.

Користаючи всі неможливості мови,
Іван Андрусяк нехай буде здоровий!
Напившись щодня часникового соку,
Хай вірші злітають у небо високо.
Дерева і води, і сад перелітний
Хай в Ґалапаґосі буяють і квітнуть.
Отруєна голосом дивна шарґа
З храбустом чекає нехай четверга,
Щоб мислив писати й творити хотів
У книгу і трав, і дерев, і птахів
Іван із похмілля ще вірша нового,
Бо стільки ще свят з дня народження твого
Чекає на нас.
Тож будьмо, Іване!
Ну а подарунок?
– За нами не стане!

28.12.13

Колись планида зряче кине кості –
хоч не існує, випаде зеро.
Я умощуся зручно на погості,
узявши в Данте вимислу перо.

Куди іти - до раю чи геєни?
У райських пущах пильнувати сон?
Піду до пекла, може там на мене
чекає слів загублених притон.

Всі дев’ять кіл не подолати, звісно.
Ну, максимум, до шостого дійду.
Там і без мене, безумовно, тісно
від грішників, що стліли у гробу.

Я перше коло промину без страху.
Завіти Божі, як годиться, чту
і добродійність не несу на плаху,
я нею, по можливості, живу.

На другому спіткнуся ледве-ледве,
бо хто би що і як не говори,
я задивлявся на дівочі перси,
ще й до цієї дивлюся пори.

А третє коло перейду скоренько -
я не з породи жирних товстунів.
Харчуюся у міру і пісненько,
тож не боюся тамошніх вогнів.

В четвертому немає що робити.
І жадібність, і щедрість – не моє.
Я необхідність можу накормити,
а лишок - ні, бо кожному – своє.

Ось п’яте коло – це уже питання…
Буває спротив яро запече,
ще утікає інколи бажання
і лінь свята торкає за плече.

У шостому моя, напевно, ніша.
Скажу відверто, наче на духу,
коли пишу я запального вірша,
то копійчаним пафосом грішу.

Люблю повчати там, де не потрібно,
і тих, хто не бажає, теж учу.
А сам себе веду не завше гідно,
у час покути знічено мовчу.

Та як би там, я далі не піднімусь,
на вищий рівень ниці і гріхів,
із карою своєю не зустрінусь
поміж іуд, пророків і вождів.

А взагалі, тут гірше, ніж я думав:
огонь, плачі і ненависть сліпа.
Ідемо, душе, я вже передумав –
з моїм ярмом є ще одна тропа.

Як важко досягнути миті щастя.
Торкаючись, без умислу грішиш.
Геть чорну ніч. Можливо, ще удасться
і ти, небого, в пеклі не згориш.

В чистилищі, передпокої раю,
гріхи мої складуть на терези
і може… сподіваюсь… точно знаю,
залишать на свої уже круги.

28.12.2013р.

У дорослому мені
зародилась дивна казка.
На довір'ї. За "Будь ласка!"

На яву і уві сні
маю настрій я святковий.
Просто так, але - з любові.

В новорічну, значить, ніч
я зустріну друзів нових.
Урочистих і казкових.

Стільки радісних облич,
стільки віршів і історій!
І пригод. У кожнім слові.

І забудуся на час,
що дорослий і поважний.
Буду слухати уважно.

Наберуся про запас
нових вражень - аж до Пасхи!
На довір'ї. За "Будь ласка!"


28.12.2013

краще тобі не знати
знаєш, воно таке
тихо було б відняти
спробую я, окей

з літа помяті трави
торф на торги побіг
горенько знов облава
не випадковий збіг

петльо - петпроль дон педро
скільки навіщо хто
змащане зверху медом
злижеш найглибше дно
28.12.2014.

Ця довершеність ран. Замість крові вода у венах.
Віру у себе незграбно надломить якийсь хасид.
Щось нахлинуло раптом, з середини рве і верне,
Або тягне на дно і не сила його гасити.
Наче це твій останній забіг перед справжнім боєм.
Руки до неба і лінії долі пішли на згин.
Це, мабуть, найменша, найсолодша порція болю.
І якщо ти не вип’єш усе, значить ти загинув.
І якщо ти один із тих, в кого рупор золотом,
І якщо ти ще досі тут, де в серцях зима,
Не мовчи, благаю, не дай їм померти з голоду,
Бо якщо ти злякався, значить тебе нема.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

Ніченька... ранок, кава...
Сон безперервний - сюрприз
Знаєш, жезлом ти, право
Бути людиною - згриз...

Настя... Потап... Сердючка...
Хрєнь, балаган, геморрой
І, переважно, мучка
Герой на герої, ой...


Зошити... ноти... кухлі...
Київ - тернопіль - львів
Чути, хтось вимовив: - Хулі
Ти ще не бачив їх псів...
27.12.2013.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Прощавайте верховини, Північ прощавай,
Повний благодаті і відваги край,
Де б не блукав я і де б не ходив,
Завжди будуть верховини в серці моїм.

Прощавайте сніжні гори,
Прощавайте зелені стежки,
Прощавайте ліси неосяжні,
Прощавайте ріки й струмки.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Ukraine has its national emblem and paean.
And it’s geographically European.
Anon in a little bit longer than aeon
it’ll be economically European.

2005

Там, де лежить на плесі,
ніби в залі,
паркетом білим товстошкірий лід –
завія з вітром танго танцювала,
світив їм повний місяць,
як софіт.
Хоч уночі було звірятам зимно,
мороз хапав пухнастих
за носи –
бриніли скрізь у захваті нестримно,
немов дзвіночки,
ніжні голоси.
А з дубника, де спочивали тіні,
лунала дивна музика і спів –
то гном старий
у теплій одежині
диригував оркестром снігурів.
Вгорі над лісом
і заснулим ставом
ласкаво усміхалася зима –
їй так нічна
подобалась вистава,
що станцювала б радо і сама…

З Новим Роком! З новим щастям!?
А старе де діти?
У його міцних обіймах
можна й посивІти.

Ні за себе, ні за кого,
а за Україну
попрохаймо Отця-Бога:
- Відверни Руїну.

«Щоб лани широкополі
і Дніпро, і кручі»
утішались добрій долі,
а не кревній бучі.

Щоб щезали вороженьки,
як росисті мари,
піднімали козаченьки
не шаблі, а чари.

Щоб у безвість поринали
окаянні душі,
а на зміну прибували
правдиві і дужі.

З Новим Роком! З новим щастям!
А старе… до звалу.
Все нам, друзі, все удасться,
тримаймось загалу!

Лине: «Слава Україні!»
і «Героям слава!» –
котить хвилю по країні
волелюбність брава.

27.12.2013

Цікаво: скільки платять тролям -
З а провокацію, за флуд,
За бур’яни посеред поля?
І хто утримує іуд?
За скільки совість продається?
То, може, вже й душа – товар?
Почому нині розум, серце?
І хто «атвєтіт за базар»?
Казати правду – справжня розкіш,
Це по кишені лиш тому,
Для кого вища честь за гроші,
Миліше світло за пітьму.
І хай «розфренджують» за правду,
Яка приємна не завжди,
Тож не дають за неї лаври
І люблять теж – вряди-годи.
А тролі мають гарну плату,
В теплі, безпеці і добрі.
В туман брехні ховають правду .
О, їхній бізнес – на порі!

Ігнором, друже, вдар по флуду,
Дискусій з тролем не веди,
Тоді ці капосні іуди
«Роботу» втратять назавжди.

Задовго до того, як з літами бракло сил
Спускатись і підійматися по сходинках крутих,
Не второпаю, як вона дізнавалась
(Скорше всього, мабуть, інтуїтивно),
Що я от-от маю вертатися з роботи,
І з балкона мене стрічала помахом руки.
Чи не було в тім помаху жалю,
Що за незгодами життя не мала сина?..
Тепер, коли Фаїна Львівна поблизу Бога,
Немає дня, щоб її єдина донька Ліля
Не занесла щось із того , що зготувала,
З одним і тим же: «Це за рецептом мами...
Любила вона Вас, як сина...»
Чим, крім спасибі та щирої молитви,
Спроможен віддячить я обом їм?!
P.S.
Вчуся науки просто віддавати.
Без натяку отримать щось натомість.

наллялися болем та славою зрошені пилом заплави
із мороку черні та дрантя піднялася сіра чота
шляхетні туманом держави суцільні нескорені лави
ішли під знаменням крові та блідого прямого хреста

ми кроки точили і золото з чистої пили криниці
і кожний полив отим золотом свій почорнілий ефес
летіли крильми за слідами блакитно-правічних галицій
що скресли під шкірою терпко-волячої руни SS

ми вправно косили неправильні душі прямою косою
і душі приємно волали, і зимно бринів нам кришталь
і наш капелан-сіромаха все кликав постати до бою
роланду задумано-тихому пісню хрипів нахтіґаль

26.12.13

Новорічний симпатичний
Дід новий (уже - дотичний) -
до морозу й снігу звичний,
саме він і артистичний.

Не сьогодні-завтра буде.
На санчатах "Фу, ти - ну, ти".
Борода прикриє груди -
ось і вийде він у люди.

У торбинці є гостинці
(незвичайний у ялинці
дух живе, як на картинці),
новорічні українці!

Тільки треба взяти з тиші
новорічний дітям віршик,
і Снігуронька ( не лише)
Діда заведе до хижі*.

Він вітатиме Тебе
з Новим роком-щастям - не
зі зростанням ВВП,
траншем банку і т. п.

І засяє в домі свято,
буде радості багато.
Адже Рік прийшов до хати
цілий рік у всесвіт грати.


27.12.2013

Не дрімає горб -
знову горбиться.
Не Сім'я без торб!
Торби робляться.

Виробничий такт -
у Печерському;
соціальний акт -
Королевською.

Все одно прогноз
не міняється.
Бо Сім'я (склероз)
обирається.

Обіцяє все -
не цурається.
Дефіцитом це
називається.

27.12.2013

Переживи вигнання з Едему
І повертайся.
Віруй: все було недаремно,
Тож, не кайся!
Знав Він: коли покохаєш
Падуть всі грати.
Мужа свого пізнаєш
І будеш знати.
Знати, що і без Нього
Це небо буде.
Буде земля, і сонце,
І будуть Люди!
Буде у лоні зріти
Твоя Дитинка.
Влада в руках твоїх:
Ти – Богиня, Жінка!
26.12.2013 р.

Як весна приходить на ранок росами,
Так і ми у цей світ голими й босими…
І я щиро вірю, я майже певна, що пішла із твого ребра.

Мерехтінням казковим спадають коси…
Я до тебе прикута чуттями гострими,
Я кохаю тебе так віддано й просто, як ніхто іще не кохав…


І щебече душа і об тіло б ється…
Тебе Бог мені обіцяв.
Я належу тобі всім ївством, навіть серцем…
До кінця.


І як теплі деньки покидають осінь,
Так і ми оцей світ лишим голими й босими,
І коли зсутеніє трояндове небо і для нас -
Все, що прошу у Бога - те, що серце голосить:
Бути завжди з тобою,
Бути поруч тебе,
Вічний час…

Не буду з Україною стогнати,
а рану заподіяну стократно
у душу добру долею лихою
(загарбниками, дурнями лихою,
бо керували нами не Сократи)
я думкою народною загою:
«Азарова із урядом-ордою
І хана Януковича – за грати!»

24.12.2013

Стука у шибку гілка
Льодом, у іній скута,
Лунко дзвенить і стрімко
Слово, що не почуте.

Пісня, що не забута,
Зможе знайти отруту
І врятувати мрію,
Що не взяла стихія.

Що, розтопімо кригу?
Знову прийде відлига,
Бруньки уже на гілці,
Квіти цвітуть у шибку.

Не знаю, як, коли у танку глухо
(до тями жоден танк я не привів),
до голови лиш примерзає вухо.
А з ним - і голос божевільних слів.

"Стабільність", "Криза", "Олігарх", "Свавілля"...
Я народився - Боже - що? В СССР!
Ну, "Слава Україні!" А якій? Трипілля?
Такій, як "Захід-Схід" - її тепер?

Про міжусобиці казали в школі.
Про ляхів. Шведів. Запоріжжя. Січ.
Бракує українцю й досі долі:
усе якісь... моменти протиріч.

Вовтузять Неньку і нових героїв,
на подвиг обрікаючи, зовуть.
Патріотизм як знижка. Щоб накоїв
національний кастинг "Наших б'ють!"

Між тим на трьохкубовім новім джипі
чиясь красуня їде до крамниць.
І "Як умру, то..."* у її садибі
та "Ще не вмерли..."* не псують полиць.


26.12.2013

У темній одежі, неначе пошитій з гагату,

Із темним началом, посіяним вітром у снах,

Із темною зброєю, темними вістрями шпаг,

Із ніччю в зіницях – про сонце святе розмовляти.

У темній душі, де росте безпросвітна ворожість,

Із темним набатом, що дзвоном глухим у серцях

Сміється все далі ясніше, ударом хлиста

Приправлено приторний пряник – і милість не Божа,

А вже якась темна, чужа, із пекла народжена…

Із темним оскалом, чорнішим за посмішку бід,

Із темним вогнем, що віками уже не горить,

А світло де є? Гуляє чужими народами.

Чи, може, втомилось і просто заснуло на мить?

ой дужі хвилі сиві хвилі
глибокі нурти серед хвиль
встає із хвилі як з похмілля
та й будить коника василь

а вітер віє верби пишуть
рудою крів'ю по снігу
і плачуть дві великі тиші
з човнами ночі коло губ

а бубон б'є а скрипка грає
вовками давніми здаля
іде василь гілки ламає
несе на села весілля

іде василь в далеке поле
в глибоку твань у чорну слизь
де вдови поділили голос
його коханої колись

2013

Ты – мой и близок мне душою,
Поэзий ярким озарением!
Но почему-то, не со мною
Ты страсти стал рабом и гением.

Обидно – с нею делишь ты
Веселье праздника и быта,
А я взираю с высоты
Твоею звездочкой забытой...

2013

сьогодні щедро сипнуло снігом на Божу скроню
зимовий ангел що гори двигав убрав червоне
і другий ангел уважне вухо приклав до скрипки
кутя розлИлась Різдвом порано від меду липко

на дверях місяць немов колодка немов колядка
ходи по лавці різдвяний котку на серці гладко
на серці тепло мов сіно трусять
співають хором:
у церкві люди в хатах обруси кути в коморі

а перший ангел на тій сопілці яка з берези
заграє тонко – весільні гільця на стріхах змерзнуть
заграє низько – злетять під сволок жалі по нитці
заграє тихо – і стане близько до неба світ цей

Коли я вмер, то вже не чув
Ні галасу борні,
Ні вітру, що піснями дув
Усе чомусь мені.

Не нехтував я підлим злом,
Вина доволі пив.
Отак, можливо, загалом,
Сконати заслужив.

Та хто із нас не забувавсь
У бурому питті?
…Моє холодне тіло враз
Піднімуть на щиті.

Вже вовча накидка моя
Спадатиме зо пліч…
Один ривок – і знову я
Вступаю в люту січ.

Для волоцюги – не карай! –
Я дам гучний бенкет.
Не витримають Пекло й Рай
Моїх смішних тенет.

Кайдани істин та основ
Я кину в синій вир,
І відрощу я очі знов
На місці чорних дір.

І відрощу я очі знов
На місці чорних дір…
23.12.13

Небо латало озонові діри,
Вечір спросоння вмикав ліхтарі,
Що хвилювало – усе відболіло,
Хочеться жити-радіти мені,
Хочеться поштовху вдачі-пустунки,
Хвацько впіймати добробут за хвіст,
Моря уваги, дарунків, цілунків,
Щоб Рік Новий нам усе це приніс...
Хочеться щастя, маленького раю,
Рідним й колегам - здоров’я і сил,
Всім, кого люблю, кого поважаю,
Боженька щоб щасливішим зробив,
Тим, у кого є малеча – натхнення
Й часу побільше на діток своїх,
Грошей у банку і повні кишені,
Рік щоб Новий Вам примножував їх,
Успіх нехай увірветься нескромно,
Розвиток з ним завітає до вас,
Щоб, як стрічать Рік Новіший за Новий,
Вдячно зітхнули про сей «Було клас!»

І ти прийдеш, коли засипле сніг
усі шляхи і спогади, і мрії.
Нічним дзвінком злякаєш і зігрієш,
і скажеш, що хотів, але не міг

в мені намарно сіяти надії.
Мовляв, у тебе діти і барліг
замість житла... Калюжа біля ніг
стоятиме.
       - Люблю, та що удієш? -

прокажеш хрипло і попросиш їсти...
За вікнами ростиме сніжне тісто,
в якому загрузатимуть авто.

Ти прийдеш, як засипле всеньке місто,
коли старі образи лишать мислі...
І власне не здивується ніхто.

Я нарвалася: я попалася
У розставлені ним тенета.
Я не вірила, не пручалася,
Та й не кидалась на багнети.
Я жила навіженою курвою:
Що поганого може трапитись?
Ні про що не потрібно думати,
Нікуди не потрібно квапитись...
Без шляху, без пуття, без совісті
Так некисло живеться невігласу.
Тільки фарс, клоунада, травесті -
Тільки плюси і жодного мінусу.
Лиш не думай, і ти, комаха,
Без хреста пролетиш безодню.
Ні учора нема, ні завтра -
Ти сьогодні живи, сьогодні!
Та мої провалились концепції -
Ні прощення нема, ні спокути...
А сьогодні в його колекції
Я вишу до небес прикута.

25.12.2013 р.

криштальне повітря нанизує сніг,
намистом вінчає
ліси занімілі,
і місто готується
до перевтілень
на розі блідих незнайомих доріг.

з карафки небес розіллється зима
у чаші полів
і спустошених вулиць,
хоча ми з тобою
іще не забули,
наскільки холодним є зимній роман.

земля снігове накидáє манто –
я знову згубила
тебе в заметілі...
осінні вітри
переплавлено в стріли,
якими богами – не знає ніхто.

уляжеться сонне тепло до весни
у лісі на постіль
бруснично-зелену,
а поки смеркання
кує гобелени,
здіймаючи паморозь на ясени.

17.12.2013

Ну, vip-майдан. Не більше.
Не впевнені в істині рішень.
Обличчя закопчені. Тиша.
Майдан. Без "понятия" лише.

"Швидка" для сміливих на в'їзді,
якщо дух життя в журналісті.


25.12.2013