Як можуть жити ці тюльпани
Коли в країни серце в’яне
Коли країни вже не має
Без гір скалистих неозорих
Як можемо міняти ми кордони
Коли не ціняться права й свободи
Ні тут ні там. Для них народ не люди
Історії уже немає. Її забули
І нами граються як можуть
На інстинкти травлячи собачі
А вони царі. Вони жирують
На ще могили свіжі їм байдуже
Весь світ у вічі їм поглянув
І страх бере від зла і люті
У тих очах залитих кров’ю
Де від людини нема нічого
Та, це ми по ходу майдануті
Якщо у жилах козацька кров тече
Що любить волю і свободу
На мову нам давно байдуже
Головне не втратити в собі людину
І віру у сонце ясне над головою
Блакитне небо і золоті поля пшениці
Як можна землю цю не любити
Що нас ростила і нас годує
І гордо зветься Україна!
Моя ти квітка нерозцвівша
В морозах лютих не зігріта
Прийде тепло прийде весна
Бо українця дух сталевий
І патріоти не за гроші й не від страху

Ми так боїмося війни
А що як виходу немає
За що Україна так страждає
Від влади скажених псів
Яких давно пора приспати
Вони рятують своїх «братів»
Від чого? Від правди і свободи
Їм в очі муляє наша воля
Наша багата земля, яка байдужа
Всім хто нею управляє
Розкрадуть, підмажуть і гуд бай
Це не америка, це раша
Нам не дає спокійно жити
Пхнуть носа не в свої діла
Своє ж гамно вони не бачать
Так треба їх нагодувати
Нашим салом і перцем з хріном
Щоб сльози капали з очей
Їм чорним морем і нафтою із газом
І не поможуть їм противогази
І вибити всі сталінські замашки
Бо знаєм чим закінчеться поема
Тим що і в 91-му – розламом
І цій імперії кривавій прийде кінець
І Україні слава! Героям слава!

Він сам собі пастор і гангстер:
Зашкалює праведність жестів,
Та усміх очей украганський -
Немов демонічне нашестя.

Що рухає птахом дволиким?
Удень в ньому зло під арештом,
Вночі в нім - кривавий Столипін
І матеревбивство Ореста.

Подвійність - це бог резонансу,
Ген, стіни двигтять, як Берестя.
Він Янусом став і вигнанцем, -
Ріці забуття вже не скрести.

Так, учора була я грішною -
Про прощення молила всевишнього,
І учора була я винною
З поведінкою ще й віктимною.

Відсьогодні я буду чемною:
Ні при чому і непричетною.
Тож, облиш недозбирані докази
І купованих свідків покази.

Все одно твої сподівання
На моє чистосердне зізнання
Всі пусті — не зізнаюсь ні за що -
Ось така я у тебе пропаща!

Висувай мені обвинувачення
Кодексовані й досі не бачені,
Об’єднай всі провадження в зведене,
Та провина моя не доведена!

Тож дозволь мені бути чемною:
Ні при чому і непричетною -
Краще жінку свою кохати,
Ніж судити її до страти.
10.03.2014 р.

Нами бавляться, нами грають,
нас розігрують у лото,
не пускають "рабів" до раю,
не питається нас ніхто
про бажання...
О древній роде,
Що запрагнув собі, чудний?..

По терновий вінець свободи
брат із братом шикує стрій.
Брат із братом візьмесь за руки
і дотулить плечем плече...
- Чуєш, брате, тривожні звуки...
Ллється кров, що у рай тече...

Грай, картяре, на людські душі -
пімсти тліє пекельний дим,
бо свободи вина хильнувши,
не нап'ємось уже нічим.
Бо не дарма життя пролите,
дух любові не вмер, не всох
Бо не можна того убити,
що дарує предвічний Бог.
березень 2014

Круки, злетілись круки
На муку, нестерпну муку.
Зносить бурхлива хвиля
Милі, за сотні - милі.

Крові, пролито крові,
Знову дрижать основи.
Рани, не гоїть рани,
Мрія, що вже омана.

Стогін приспить тривогу,
В безвість веде дорога,
Там заблукати просто,
Зняти ту голку гостру.

Як обійти спокусу?
Чи омине покута?
Досі то чим закуті?
Скоро скінчаться струси?

Умом Россию не понять,
Ее аршином общим не измерить.
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить
Федор Тютчев

Пустынный свет на звездных берегах
И вереницы птиц твоих, Россия,
Затмит на миг в крови и жемчугах
Тупой башмак скуластого Батыя
Николай Рубцов «Видение на холме»

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.

Тебе не проміняв би ні на кого,
О, Воле, - кисень мій молодцюватий!
Та доки ти цвітеш буйноголово,
Хто в змозі вітер цей поцілувати?

я тоже устала, брат мой,
толпиться, шагая шатко,
себе вопреки, среди
птенцовой дремы лампадок
в зеленых гривах гвоздик.
не каркается кассандре,
хоть богу ее веди.

мені подобається наповнювати свої думки тобою,
наче дим - свіже повітря. це трохи дико.
але одвічно та сама картина -
дим розчиняється, все забувається.
мені мало думок; мені треба, щоб кожна клітина пахла тобою.

вдихати тебе
думати про тебе
жити з тобою

я не хочу бути,
наче птахи в клітці,
без свободи.
ми будемо там,де будуть сходи,
аби йти далі і далі,
не стояти на місці.
ми не чекатимемо змін, нагод, перешкод.
ми створимо самі.
крізь холод
чи спеку
пройдемо небезпеку.
і навіть австралопітеку
не зрозуміти
нашу картотеку,
де зберігатимуться фото з усіх подорожей та мандрівок
країнами чи тілами одне одного.

Ми - не військо, не солдати
і не збройні сили.
Ми прийшли вас захищати,
хоч ви й не просили.

Наші маревні загони -
мов з якоїсь маячні...
"Кримська самооборона"
з Підмосков'я та Чечні!

Ми приїхали з презентом
кримським депутатам:
привезли вам референдум
разом з результатом.

А за нього є агітки,
кольорові й немалі:
БТРи та зенітки,
ще й військові кораблі!

Ми не в гостях і не вдома.
Ми - не росіяни.
Хто і звідки - невідомо.
Певно, марсіяни!

Наша місія - урвати
української землі.
Ми - зелені автомати,
програмовані в Кремлі!

Ать-два, ать-два.
Всьо будєт Масква!

2014

Дрімають "під паром" поля ще не зораних вух.
Чекайте: комбайнами вмить Пропаганда нагряне.
О, землі цілинні, я б ліпше навічно оглух,
Ніж чути, як рвуть вашу плоть устюками бур'яну!

Ви, і зниклі й звиклі на екрані,
генії радянської імли,
корифеї знані і незнані,
як же ви свою обітовану
так безжально зрадити могли?

Не дивують світові ґаранти,
що умили руки, а ні тля,
що чекає гранти і відкати,
розв’язавши руки у Кремля.

На ходу монтуються спектаклі
режисури США і росіян.
За UA уболіває Чаплін,
хоче Крим одеський Д’Артаньян.

Шизонуті жовтої палати
в Русь єдину вирішили йти.
Хазануті і задорноваті
надривають сміхом животи.

Резидент, Матроскін і Бєcруков,
Бабкіни і ряжені баби,
Лёва, Михалков і Говорухін...
Хто там ще?
               Ой, не почує Сухов,
Якіних екранної доби.

Ще не всі розп’яттям спокусились?
Чи сигнал путящий не дійшов?
Точно знаю – з нами залишились
і Шукшин, і Гоголь – із могили,
і Єсенін, і майор Жеглов.

Діячі зіпнулись на котурни,
тицяють перо у каламар.
Кон’юнктуру ситої культури
охмуряє сірий кардинал.

Шльопають доноси маркітанти.
Завиває стоголосий хор.
Завоює й анексує Ялту
для еліти карла-чорномор.

Схаменіться, вихрести руїни,
бо запізно буде в небесах
«глаголя́ти», – слава Україні –
перед віче сотні на часах.

Як же заживе гоноровита,
недоокультурена орда
із високим іменем – еліта!

Це і є той нерозлийвода?
Ой, мала на московіта свита.
Ой велика чується біда.

                              15.03.14

Імперська манія. У шизи – два крила.
Обидва повертають у минуле,
де Каїна печать, земна візитка зла,
і «одобрямс» зомбовано-поснулих.

Кричали очумілі: «Хайль!» або «Ура!»
і ждала перемоги ниць убога.
У паралелях днів блукає бліц-весна –
у мандрах тих є лиш одна дорога:

в клоаку осуду, де «карликів» відстій,
де кожен лиходій вже має кару:
за муки і за біль на цій землі святій
пройти усі пекельні кола аду.

16/03/2014

Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
Удосвіта їх голоси ячали
як душі, отак безнадійно згублені,
що не годилися для печалі.
Хмари брались над морем в чотири яруси,
наче театр, годячи драмі,
набираючи брайлем постскриптум ярости
з неміччю у осклянілій рамі.
В мертвім парку сочились імлою статуї.
Я осікся: я – дума, бодай і збоку.
Три четвертини життя – як стадії
упізнавань – до німого зойку
й цілковитої скаменілости.
Я був гостем у місті, де, лячкуватий,
уповні міг би, набравшись смілости,
вмерти, тільки не заблукати!
Гуки дублінських чайок! Кінець граматики,
зауваги звуку до спроб упоратись
із повітрям, з ядухою праматері
від праотчої зради й намог оговтатись –
шматували дзьобами слух, як занавіс,
требуючи звести довготи
голосу нанівець, і почати монолог заново
з чистої нелюдської ноти.


1990

Я не чекаю,
Милостей не хочу,
Бо знаю точно,
Що в рівчак не збочу,
Не попрошусь у лігово
До звіра,
Та, попри все,
В мені живе
ЗНЕВІРА:
Не вірю більше партіям -
Не лЮдям! -
Бо в Україні
Тільки СИЛА ЛЮТІ -
Єдина сила!
І коли забуті
Ми раптом будемо,
То ЛЮТЬ і є надія,
Що УКРАЇНА ми,
Не лапа з медом звіра.

16.03.2014
#TaniaMilewska

Там, де сходить Сонце, настає світанок,
А у Сонці – вічність. Світла бездоганність.
Там, де сходить Сонце, у серцях тепліє.
На ланах колосся єдністю жевріє.
Там, де сходить Сонце, розцвітають квіти.
А на Сході небо – барвами зігріте.
А як Сонцю втому намалюють зорі,
Захід йде на поміч. І до Сходу мовить:
«Я ж для тебе, брате, можу світ змінити.
І у рідній хаті Сонце прихистити.
Я тобі назустріч простягаю руку,
Я візьму до себе половину муки.
Я ж не забираю твого Сонця в тебе.
Я тебе лиш, брате, з того краю неба
Обіймаю щиро і стою віднині
На воротах миру нашої родини!»
Схід всміхнувся, каже: «Где заходит Солнце,
Будь всегда на страже ярких горизонтов.
Я с тобой ведь всюду. Я тебя согрею.
В моем доме будет для тебя теплее.
Шлю тебе в подарок крепкие объятья.
Не печалься, брат мой, мы семья ведь.
Не хочу идти я, сердце отрывая.
Солнце шлет лучи. Солнце плачет. Знает,
Что приду не скоро. Что иду куда-то.
Не вернусь, быть может. Не отпустишь, правда?»
«Доки синява над полем розсіва волошки,
Буду я з тобою, на твоїй сторожі.
Ми пригорнем Сонце у свої долоні,
Я тебе, мій Сходе, визволю з полону.
Сонце неподільне щиро усміхнеться.
Радо, світло, вільно. Обіцяю, все минеться!»
Там, де ясне Сонце заплелось у хмари,
Захід йде до Сходу, забуває чвари.
Схід встає могутній. І пліч-о-пліч браття
Розганяють сірість, мов дим від багаття.
Там, де сходить Сонце, настає світанок,
Захід йде до Сходу. Схід іде до брами
Відчинити хвіртку. Сонцю рідному і брату,
Щоб співала віра.
Усміхнулась правда.
І зламались ґрати.

2.03.2014.

Є гачок стратегій.
Котра з них?
На собачі брехні -
вовчий сміх.

16.03.2014

Чому кажуть, що дідько лисий?
Носить зачіску він за модою.
Побіжиш за ним – тільки свисне
І зведе на нінащо вродою.

Зачарує тебе парфумами
І сукенками елегантними,
Заведе тебе він натурою,
Звабить формами нестандартними.

Не успієш мигнути оком,
Як живеш під одним з ним дахом –
Довіряєш йому найдорожче,
Віддаєш йому всю зарплату.

Без найменшого сумніву й страху –
Навіть картку кредитну – не жаль!
Як захоче – продаси й нирку –
Все, поміть, це без жодних вагань.

Дідько посмішку має гарну –
Посміхнеться і стрімголов
Забаганки виконувати вправно
Піонером «завжди готов».

Крам для нього – ще й недешевий,
На курортах – «все включено»…
Де ж мета? Де політ душевний?
Загубилося десь воно.

Дідько вводить тебе в оману,
Щоб забув і своє ім’я.
Та зізнайся собі без обману:
Дідько лисий – це жінка твоя.
15.03.2014 р.

Весняний день, буяють квіти,
А небо синє і м'яке,
Бетонний вулик, люди, гамір,
А сонце тепле і близьке.


І ось летить із неба янгол,
По ньом стріляють звідусіль,
Всі люди дивляться, радіють,
А в серці Бога зараз біль.

Очей не зводять, це ж вистава,
Вмирає янгол, капа кров,
Коли іще таке побачиш,
Коли побачиш таке знов?

Летить униз весь в сяйві сонця,
А сльози капають з очей,
Любов у серці неосяжна ,
В очах туга як сто ночей.

Хотів побачити усмішки,
На сірих лицях у людей,
Хотів почути сміх веселий
Що лине щиро від дітей,

Та бачить лиш усмішки люті
Звіриний оскал на вустах,
Для всих той янгол лиш миттєвість,
Та плачуть гірко в небесах.


Він не жалкує про загибель,
Він сам ішов, він знав про смерть
Хотів лиш трохи щастя внести
У повсякденну круговерть.

Так швидко крила обстріляли,
Прибрали з неба назавжди,
Бо для людей він не потрібен,
Для них важлиий дух вражди.

Весняний день, буяють квіти,
Бетонний вулик, біль й туга,
А з крові янгола, у небі,
Розквітла чорна райдуга...

15.03.2014

Простягла до нас казка
       свої білосніжні долоні.
Тихий вечір сп’янів
       від солодких весняних утіх.
Ми з тобою стояли
       щасливі такі й безборонні.
І стелила нам доля
       троянди пахучі до ніг.

15 березня 2014 року

Усміхнулась берізка:
Вже погода ясна.
Заквітчала їй кіски
Довгождана весна.

Вітерець дзвінко-лункий
Прилетів миттю в ліс.
Він найкращі дарунки
Своїй милій приніс.

12 березня 2014 року

Чому не прилітають журавлі?
Не бачу їх, не чую... Що зі мною?
Чому тривожно стало на землі?
Чому весна римується з війною?

Чому не чує брат, коли кричу:
“У гості їдь, але не смій стріляти”?
Чому скорботну палимо свічу?
Чому біда приходить в наші хати?

Чому мене не радує весна?
Я пахощів її не відчуваю...
Чому я заклопотана й сумна?
Чом сухарі на місці короваю?

Тримай же, земле нас, не відпускай,
І віра хай серця не залишає.
Чому один плюгавенький москаль
Усьому світу жити заважає?

Аби вона пішла,
потрібно, щоб прийшла,
а не стояла вічно…
на порозі.
Щоб - хоч – не хоч -
ти глянув їй ув очі
і не обтічно
натякнув “небозі”,
що вам не по дорозі,
що прийде час, авжеж,
ти сам прийдеш…
в її чертоги вічні.

Але… ж,
якби вона прийшла,
ну, ненароком,
ніби то у гості, на вихідні, -
тож… ти б їй говорив: що любиш і…
але… Насправді ж – ні!
… бо в тебе справи… дужим кроком,
нагально… на наступні дні…
і як упораєш, - то зразу ж!..

Але ж вона, зараза,
не дурна баба
і добре знає, що їй треба…

Та хай… маячить на порозі.
10. 03. 2014 р.

Летів листок, летів собі додолу,
Не міг забути він кохання зле.
Таке бува лише осінньою порою,
Коли у очі брешуть-я люблю тебе.

Якось полюбив листок під сонечком,
Ніжного дожчу - краплину літа,
Неначе щастя зазирнуло у віконечко,
І почуття як радуга сіяли світлом.

Він зізнавався їй щораз в коханні,
Не міг прожити без погляду її,
І вона в очі була з ним у зізнанні,
А поза очі сміялася з нього.

І ось вітра лиха одного разу,
Хотіли листа скинути з віток.
Лист линув до коханої відразу
Шукав підтримки там, та не знайшов.

Вона йому тверділа-"ти нікчема.
Я про тей день жалію взагалі,
Коли зустріла під синім небом
Тебе. А могла й кращого найти".

Не витримало серце без відповіді долі,
Він тихо їй сказав-"не держу, йди.
Бо у всі клятви, що дала по любові,
Ти гидко наплювала з висоти".

Та її гордість непомірною була.
Невидима корона не спадала.
Вона собі навіть уявити не могла,
Що він наважиться на таку справу.

І враз його щомиті проклинала.
Кричала всім що іншу він зустрів.
І що вона йому своє життя віддала,
А він паскуда так із нею учинив.

Та врешті-решт вона пішла.
Забрала все, залишив тіки яму.
Та він її простив, яка б там не була.
Лише у серці бачив чорну рану.

І що знайшов такого він?
Крапеля і без гармонії роси!
Єдине що було гарного у ній
Це вкрадені його роки.

Летів листок, летів собі додолу,
Не міг забути він кохання зле.
Таке бува лише осінньою порою,
Коли у очі брешуть-я люблю тебе.

У часи стародавні, козачі
Всі тяглися сюди залюбки.
Я люблю Україну і плАчу,
Коли рвуть її пси на шматки!

2014

Межи холодом і схвильованим відчаєм,
За падіннями та перельотами
Легкий вітер ніким непомічений
Тисне в спину німими зворотами.

Неможливо, що хтось тепер спатиме,
Що похилиться, наче гілля колінами –
Йде війна військоматами і плакатами,
Лине спів за колючими стінами.

Не стоптати свободи колесами,
І багнетами волю не вибити –
Йде війна єднанням й протестами.
От би , брате і в цей раз не схибити!

14 березня 2013 р.

Цей час людей,
мов жито, перевіяв –
сплива полова по живій воді…
Над заборолами прадавній Київ
у дикі очі дивиться орді.

Під золотими банями Софії
свята Оранта молиться за світ,
в якім добро,
і воля, і надія,
і навіть віра взяті у кредит.

Саме життя земля взяла за вимір…
Ревуть в Дніпрі пороги кам’яні…
І хрест,
який тримає Володимир,
мечем двосічним видався мені…

Як боляче чути новини,
Як боляче друзів ховать,
Як хочеться просто любити,
Кохати,а не помирать.

Як боляче в очі дивитись,
Тій жінці що втратила все,
Хотіла за сина молитись-
У неї забрали і це.

Знов місяць буяє уповній,
Палає країна в вогні,
Сини що померли все бачать,
А мати їх бачить у сні.

Вони зараз високо в небі
Читають творцю сім молитв,
Вони захищали Вітчизну,
Пройшли через муки всіх битв...

Весна розцвіла в Україні,
Цвіте не для них а для нас,
Вони вже відстояли своє,
Десь чується сурма,-наш час!

Ми кинемось яро до бою,
Як сотня братів в небесах,
Та волю відстоїмо точно-
Вітчизна в нас вбила весь страх.

14.03.2014

Переступає день утомлено за обрій,
Хода його сповільнена украй.
Чи то мені одному жити добре,
Чи то в тобі моє спасіння й рай?

Минула й осінь, віє холодами,
Чи затишно тобі в душі моїй?
Каскадами зриває під ногами,
Звивається і мовить Всесвіт-змій:

«Як лине світло в темряву нічну,
Долаючи небачені дороги,
Вриваються в палати і чертоги
Одвічні іскри, слуги твого сну.

Запалюють лампади й каганці,
Проносять жаром лик її любові,
Спалити повсякчас вони готові
Твої думки, мов чисті папірці...»

Ще близько так не був до тебе я,
А ти до мене схована за милі.
Кругом ліси, моря, річки, поля –
Мені бо ти для серця тільки мила!

Беззвучний крик полонить сонми справ
Готових перетворюватись в рухи.
Як дихаєш – я вічність цілу слухав,
Незволікаючи тебе я в «змія» вкрав...

1 грудня 2013 р.

Шановне товариство! Сьогодні по каналу "Культура" Українського радіо в передачі "Мистецька афіша" (ведучий - Президент творчої спілки "Асоціація діячів естрадного мистецтва України - Віктор Герасимов) прозвучала наша спільна в Віктором Охріменком пісня "Колискова для коханої" (моє виконання Я.Ч.). Послухати можна ось тут: набрати в інеті: радіо "культура"; архів передач ІІІ каналу Укр. радіо; передача "Мистецька афіша" з 10.15-10.25. На жаль, посилання невірне: http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=404428.
Свого часу ця пісня публікувалась на "ПМ" із відеокліпом О.Тичка. Хто бажає переглянути, це можна зробити ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=93711

З повагою

Ваш

Ярослав Чорногуз

Вдосталь віри і сил. Чуєш, мамо, я їхати мушу.
Полотняна печаль непоборним лягла тягарем.
Кличуть сурми у бій. Аж по вінця кривавого пуншу.
Вже розділено світ на окрайці сталевим мечем.

Чуєш, мамо, я їду… За комір вчепилася туга.
Так затято тремтить у руках тятива голосна.
Рветься обрій навпіл від німої, як мука, напруги.
Хай не буде війни. Помолись...
Хай приходить весна.
14.03.2014

Коли біда у двері стука,
Не час для сварок і для чвар.
Лише єднання — запорука
Відбити будь-який удар.

У час тяжкий, в лиху годину
Будь чуйним більше, ніж колись:
Для когось дім відкрий гостинно,
За когось просто помолись,

Комусь віддай останню крихту,
Побачиш: вернеться стократ,
І з пантелику збите лихо,
Впіймавши облизня, - назад.

І буде знати лихо кожне:
Від нас — покотиться униз.
Один дубець зламати можна,
Та оберемок — і не пнись!

Крізь сонце й завірюхи,
Крізь вітер і морози,
Крізь зустрічі й розлуки –
Назустріч перехожим.

Старезна сіра маска
Обтягує обличчя,
Немов видіння з казки
Спостеріга з горища.

І тінню нависає
Над усіма відкрито.
Цю маску кожен має
І носить гордовито.

Теплішає від думки
Про зоряні корали.
Малюють дивні звуки
Потужні автофари.

Хай бажаним подіям
Ведеться лік роками –
Не дозволяй надії
Померти під ногами.

Без солов’їв у гаю
І без роси на ганку
Собі не уявляю
Весняного світанку.

Враз барвами заллється
Весь присмерк на картині
І тиша розіб’ється
Об голоси пташині.

У небуття відійде
Тінь сірого обличчя
Рожевощокий квітень
Все далі й далі кличе!
2007

Застебнись!
Не ґудзиком - у посмішку!
Забарись
між мить у жанрі проміжку.
Стопчеш чоботи -
колись.
Чуєш? Сонце...
Застебнись!

А весна - прекрасна!
Ач яка! І вчасно.
Усміхнися сонцю,
друже-оборонцю!
А весна - із нами,
усіма вітрами
написала рапорт:
небесами - прапор.


14.03.2014

Не кидаймо сміття. На стежці, біля хати,
У лісі край дороги, на березі ріки.
Не залишай його в душі, щоб не вертати
Туди й не вигрібати непотріб за роки.

Не засміти душі. Своєї і чужої.
Не виплекай тітушок з пустелею в очах.
Не множ у світі зла, не сповивай в сувої.
Живи, щоби Майдан у серці не зачах.

13.03.2014

Літак розрізає, мов лезо ножа,
Заграви вечірньої масло,
Пішов у піке сутінковий кажан,
В серпанку пірнаючи пасма.

А сонце, немов покоївка Небес,
Вдягає перини рожеві
На хмар надвечірнє м'яке канапе -
Їх різати важче ножеві.

Нічна прохолода торкнулась мене
Вологою кригою пальців.
О, Темінь і Ніч - вас вінчав Гіменей,
Ярило ж розлучить уранці.

Якщо залишаться лише старі, жінки та діти,
то владі і тоді було б не гоже бздіти.

2014

Матимете пиво і креветки,
й бонус від "російської рулетки".
Будуть вам ембарго і енерго.
Хтось не згоден?! - Автоматна черга...

13.03.2014

під кадри сфабрикованих подій
у випарах прострочених надій
ще мариться країні "дісней ленд"...
ще крутиться планета "секонд хенд"...

13.03.2014

Навстіж свідомості резервуар
Відчинено на заповнення,
Розум Від Кривди протер вуаль
Погляду псевдодуховного.
Догмам облуди - оревуар!

Звивини мозку - гадюки слизькі,
Брудом з боків обростали,
Зміям на зміну прийдуть колись ті,
Хто осідлав кобру сталі,
Їхнє лице - добрий Сталін...

Істини промінь, немов маячок,
Дефекти ретельно вивірить,
Серце, скажи мені, кров моя чом
По трубам тече навиворіт?

Гніву бутони порожевіли.
Все ж таки, зійде у когось,
Стерши у порох погрози і вили,
Сивої мудрості колос.

Розбрати стихнуть, грізні, шалені,
Виросте мрія Тараса,
Там, де лежить розпанаханий Ленін,
Встелиться волі тераса.

Скажеш:
- Ідея, що збудувала?
- Вільну для дум альтанку,
Простори замість тісних будуарів.
Стане бузком сталь танку.

Все перемелить часу бульдозер,
Висохнуть чорні калюжі,
Розум отримає, наче куль дозу,
Той, хто вбивав і паплюжив.

Все перемелить часу бульдозер,
Чхати, хто "проти", а хто "за"!

Буває час, що ліпить в пересічне
цеглинки пірамідних дивовиж,
кохається космічно у побічне,
та сенс яви наказує: облиш…

Буває час, що сам себе марнує,
і мається, і тринькає, і тне,
і довго над надіями збиткує,
і свого плину на каблучці жде.

Буває час, що не дає і миті
іржавій суті самоїдських дум,
якими нерішучі дні укриті,
які ведуть здебільшого у тлум.

Буває час, та більше… не буває –
у посивілих, як і сам, світах
безсонням недовіри проростає,
ховаючись у мріях і сльозах.

2014

Знай: таргани - це агенти космічних спецслужб,
Заслані з дальніх планет, обережні прибульці.
З-за холодильника чую гучне "аніруш!"
Кулі повз мене летять, свист пронизливий куль цих.

Руки підняти наказують вже догори,
Серце тріпоче у п'ятах підстреленим птахом,
В грудях же тонами макулатура горить, -
Преться ордою у пелену збройна ватага.

Кожен малий інтервент, мабуть, гучно зрадів:
"Зараз до цього землянина як-но дорвуся!"
Вийшов і схожий прусак на Роже Гароді,
Хижо мені усміхнувся марксист рудовусий.

- Хлопці, спиніться-но, стійте! Японський ваш Бог! -
Простір споїв я густим киселем власних зойків, -
Зла не бажаю вам, космобійці, щоб я здох!
Вийшла помилка - простий я двірник, Петя Бойків.

- Ми за тобою, Петруша, - звернувся марксист,
Краще забудь все про нас, до сьогодні що знав ти,
З тебе хоча й невеликий нам буде - та зиск!
Ми - посланці з Андромеди, або - таргонавти.

Мудрість ми власну донести хотіли тобі,
Як докричатись до людства? Ми робим це здавна!
- Чом, гуманісти, озброєні Ви до зубів?
- З нами не йдуть на контакти, нещадно лиш давлять!

Ось і змінили ми тактику, пане двірник,
Ви розумієте зброї лиш мову, а звідси -
Ваша Земля в небезпеці! Увагу зверни:
Всьому вина - наші родичі в вашій кібітці.

Глянув я в очі його, - і була скарга в них,
Правда лилася з очей главаря космобанди!
Сумно зробилось мені...про мої "таргани"
З комосу їх же рідня прилетіла сказати.

"Щось терміново потрібно міняти вже нам! -
Десь всередині, в мені говорив голос туги, -
Ненависть стала для нас, мов законна жона.
Йой! Таргани - вже месії, а ми - волоцюги!"

Так от...Дружу з главарем тарганячих структур,
Мовби зійшла із очей каламутна полуда,
Істину він підказав, геніально просту:
Доки добро ми плекаємо, доти ми - люди.

Над степами – розорані болем,
Попід хмари розстріляних нив
Пролітають, немов метеори,
Вмерлі душі затоптаних жнив...

З гіркотою пшеничного хліба
Розітерті підошвами в прах
Перекрикують ворони блідо
Вмерлі душі утоптані в страх...

Над степами, немов метеори,
Попід хмари спаплюжених нив
Огортають сковані болем
Свої думи розтрачених жнив.

Всіють поле колючим дротом,
Сотні ям, наче вибух, вростуть,
Наче риби, хапатимуть ротом
Вмерлі душі триколірну ртуть...

12 березня 2014 р.

Я думав так, - минуть роки.
Забуду. Все почну спочатку.
Торкнуся іншої руки.
І буде в мене все в порядку.
Пройшли літа, а те тепло
Яке у юності зігріло,
Не відпустило, не дало
Перемінитися всеціло.
Напевно, раз, як і життя,
Дається зустріч неповторна,
А всі, що потім, ті летять
На забуття печальні жорна...

12.03.14

Зустрінем останній світанок,
Задуємо свічі усі,
Побачимо сонячний ранок,
У лагідній, теплій красі,

І підемо разом подалі-
Від болю життя, в небеса,
Втічемо з тобой від печалі,
Туди, де є справжня краса.

Знайдемо собі ту місцину,
Де місячне сяйво бринить,
І в вічності кожну хвилину
Коханням ми будемо жить,

Стрибнемо з найвищої скелі,
До смерті? Та ні, у життя!
Де гратимуть тихо свірелі,
Та звідти нема вороття...

Піднімемось високо в небо,
На крилах що рвуться з землі
А може впадемо, не знаю
Та думаю всеж таки ні.
07.03.2014

Змию із себе війну.
Ненависть, злість, образу
Досить! – скажу лайну,
Тупості і маразму.

Вчора ще: світу – мир!
Нині – сліпа загроза,
Грубий сусід-упир
І чоловічі сльози.

Честь офіцера, біль,
Рівність, братерство, підступ,
Зброя, блокада, тінь
Сумніву і міністри,

Що закликають здати
Власне життя у брухт.
Гордо стоять солдати,
Взявши любов до рук.

Жоден війни не хоче
Кожен стоїть і жде
І, хоч ножі вже точать,
Думають: розум де?

Часто таке буває,
Часто залежить світ
Від побажань брутальних
Влади, багатства… Від

Хворих людей при владі
Часто залежить все.
Змию із себе радість
Від розуміння. Це

Добре, коли не ріже
Очі воєнний дим.
Але у серці дріжджі!
Завтра поїду в Крим.

06.03.14

Вимирає село.
Переходять за обрій сусіди.
По старезних садах
Обсідає гілки омела…
Прибираємо цвинтар.
Чиїсь упокоєні біди
Під хрестами лежать
Між деревами
Покрай села.

Пробиваються трави
Крізь вогке залежане листя.
Шерехочуть на вітрі
Вузлаті сухі ясени…
Тут гойдає земля
Весь мій рід у дубових колисках,
І усім моїм кревним
Тут небо нашіптує сни.

Їхні душі мені
Не дають відступитися шляху,
Щоб не схибило серце,
Пізнавши добро або зло.
Отаке-то життя…
Повертаються вирійні птахи.
Вічне сонце над ними
Гаряче схиляє чоло.
12.03.2014

Україну так модно любити,
Класти пір"я в багаття борні...
Хтось посіяв кукіль...
Зійде жито?
Соловіється Оху на пні...
Мізерніє Велика Багачка,
Пліснявіє поволі Ізюм...
За подачкою пруть навкулачки
Лазар, Щек, ощетинений кум...

І нема гамівної сорочки,
Це ж не кетчуп на грудях - а кров.
Йдем пунктиром до адської точки
З повним чаном чужих настанов...

Де ж свої розумаки і перці?
Правдолюби латають гамак...
Мирні люди - від герцю до герцю -
Знов обкурюють ветхий вітряк...

Хилитаються башти і межі...
І чавучиться ряст чобітьми...

Україно, кому ти належиш?
Ким постанемо з полум"я МИ?




2014

Стигне сльоза з гіркотою в очах аксакалів,
Випало їм на віку бачить вдруге цей жах:
Землю під приводом захисту краять, як сало,
Паща вогню поглинає, як звір, сіножать.

Хмари снують неспокійно розтерзаним клоччям,
Вдало пройшла посівна для селян цьогоріч:
Мінами вдобрено землю по саме "не хочу",
Щоки ночей, кулеметним рум'янцем горіть!

Дим попелищ не потух ще над небом "абхазій",
З чим завітав ти? Ну здрастуй, чи що, Старший Брат!?
Їж, ненажеро, цю землю, жери, напихайся!
Жаль, тільки в душу любові тобі не напхать.

Мов аргумент родичання, рушницю дістав ти,
Ще не награвся у ігри дорослих інтриг?
Перш ніж війнушки розводить, подумай про завтра.
Вмиється, вірю, не кров'ю, а росами Крим!