Обійми мене ніжно, мамо!
Колискову мені заспівай!
Бо тепла твого завжди мало,
Заколишуть ці руки нехай.
Притули мене сильно, мамо!
До тендітного свого плеча,
Щоби любо на серці стало.
Та не відалось, що є печаль.
Розкажи мені мамо казку!
Про добро, що у людях живе…
Прояви мені всю свою ласку.
І ні слова, що час так пливе…
А на завтра я стану дорослою,
Піду вдаль у шалені світи.
Будеш ти супроводжувать росами,
Щоби легше дитині іти.
Що готує мені моя доленька,
Ти не думай! Дитинство лиш мить!
І не плач, моя стомлена матінка.
Серце віддане хай не щемитть.
Колиши мене, мамо, лагідно!
Поки легко так міцно засну.
Притули мене тісно, жадібно!
Бо вже завтра доросла піду…
Побажай мені моя мамочко,
Щоб ніколи не плакала я,
На щоках посміхалися ямочки,
Я щасливою завжди була!

Чекає хижо камера-обскура
в чіпких руках художника сміття.
У об’єктиві – світова культура,
не кращі миті юного життя…

Від голоду дитина помирає,
а поряд гриф – чекає на обід…
Піймати мить у смерті колограї,
залишити на фото часу слід!

Важливо ракурс вірний підібрати
і діафрагму виставить успіть –
предсмертний подих бідного маляти
зафіксувати у останню мить…

А де думки про братню допомогу?
Де милосердя, крихта співчуття?
Та славити не забуваєм бога,
а на світлині – суть цього життя!.

У кадрі біль, байдужість і жадоба,
цинізм, позерство нице і брехня,
а від людини тут – лише подоба,
фальшивих цінностей порожня маячня!

Світлої пам’яті
Леоніда Нечипорука

Уже немає вкупі з нами
Тебе отими вечорами,
Коли від віршів і пісень
У душах більшає натхнень.
Без тебе холодно й імлисто
В затишних залах товариству,
Яке від суму й німоти
Звільняв піснями вчора ти.
Співати й далі нам охота,
Хоча серця бере скорбота,
Що ти вже дивишся згори,
Як ми проводим вечори.
Вже не позбутися печалі
Твоєму вірному роялю,
А з горя довгої пітьми
Не скоро вийдемо і ми…
08.07.24

Коли ти в сни мої приходиш поспіх,
Торкаєшся лиця мого й мовчиш,
Це наче, вибач, вимушений постріл
Твоїх думок без дозволу божищ…

Коли твій злет запрошує у небо,
Лелечим співом манить у політ
Я відчуваю, що я, насправді, демон
А ти — той самий кольор кольорів…

Коли ти з рим вертаєш неба подих
Мені у снах, а кращих — наяву…
Нам не потрібно буде більше згоди…
Коли я шепотітиму «люблю»…
7.07.2024.

Махаю, сі́паю руками,
затим ногами в унісон –
повторюю фізичні гами,
ранковий проганяю сон.
А унизу прозоре море
і хвиля котиться до ніг.
Як вічні істини говорить –
життя коротке, ніби сніг,
що упаде на полонину
погожим ранком навесні
і вже розтане за годину.
Говорить це вона… мені.
А я цього хіба не знаю?.
Було відомо те завжди!
Але зажди – до небокраю
ще не лягли мої сліди!.

Висока нота звилася до хмар
і аж на верхній лінії повисла.
Летіти вище їй немає смислу –
вона і так усіх сестер «затисла».
У неї конкурент – лише Ікар!

А унизу і подруги, й колеги,
вершки музичні, море інших нот
із опер, ораторій і елегій,
але їй не потрібні обереги
і не лякає нотний ешафот!

Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
До парубка. А у гаї соловей співає.
Хлопець її пригортає, бо ж кохає сильно.
З неба зорі підморгують, місяць човникує.
Під ту пісню солов’їну так гарно сидіти.
Перші півні проспівали – вони, мов не чують.
Будуть матері удома лаятись сердито.
Та то не біда, одначе. Полають, полають
Та й забудуть. Самі ж були колись молодими.
Отож, справи молодечі розуміти мають.
Батько, правда, на Одарку теж може нагримать,
Як пожаліється мати. Та то вранці буде.
А поки ще зорі сяють, що про те гадати?!
Соловей співа. Серденько так і тьохка в грудях.
Хочеться із соловейком також заспівати.
- Так би і сиділа вічно! – дівчина шепоче.
Максим на те: - Соловейко літом не співає.
- А чому? – аж стрепенулась, - Невже він не хоче?
- Та ні, кажуть добрі люди, що голос втрачає.
А ти хіба приповідку ніколи не чула:
«Втратив соловейко голос через яшний колос»?
- Ні, не чула. Може й чула, правда, та забула.
- А я, бачиш, пам’ятаю. Від діда Миколи
Чув колись іще маленьким. – Розкажи, коханий.
- Добре, слухай, моя люба. Було то в ті роки,
Як жили ще перші люди. Жилось їм погано,
Бо ж давались поза раєм тяжко їм уроки.
Адам орав, Єва пряла. Хатинку зліпили.
Жили у ній, хліб у поті чола заробляли.
Адам у те його поле вкладав усі сили,
Бо ж ті зерна, що посіяв, їх і годували.
А що сіяв? Ячмінь сіяв. Ще не мав пшениці.
Хоч і сіяв не багато та їм вистачало.
Та якось злодійкувата заходилась птиця
Ячмінь з поля його красти. Адам то помітив.
Став ганяти. Отож птиця стала діять хитро.
Поки Адам десь полює і не бачить звідти,
Стала вона налітати. Накинеться вітром,
Повикльовує весь колос. А, щоб не боятись,
Соловейко на сторожі літа, виглядає.
Як помітить - починає голосно співати.
Птаство тоді кида шкоду та швидко втікає.
Наче й не було нічого. Господар приходить.
Нема птахів та колосу багато пустого.
Бідкається: так у нього нічого не вродить.
Та не знає, як позбутись йому, врешті того.
Скоро зрозумів, що птахів хтось попереджає.
А хто, окрім соловейка? Тільки його й чути.
Але ж малий – не поцілить його й не впіймає.
Щось робити слід, голодним щоб в зиму не бути.
Тож звернувся до Господа та помочі просить:
- Зроби, Господи, щоб птахи шкоди не робили!
Зроби тому соловейку, щоби не вдалося
Птахів тих попереджати. Бо ж нема вже сили.
Богу жаль Адама стало. Бо ж трудиться, справді.
Тож зробив зерно ячменю в кожушках колючих
Ще й зі смаком особливим, що птахи й не раді
Його їсти. Хіба, коли дуже голод мучить.
А уже для соловейка вигадав він кару.
Щоби з вечора до ранку той міг лиш співати.
Хоча кажуть, що тим співом він шукає пару,
Але ж міг би і днем білим він пару шукати?
Та то не все. Ледве тільки ячмінь достигає,
Вже і вночі соловейко співати не може.
Десь із липня солов’їні співи не лунають.
Що ж, по-твоєму, то буде, як не кара Божа
За те, що він своїм співом сприяв злому ділу?
Не дано йому відтоді увесь час співати.
Отож, слухай соловейка поки, моя мила,
Не візьметься ячмінь в полі колос викидати.

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обАбіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.
01.2023.

За перекладом А.Криського
Розмай зелений землю полонив,
Верба і слива гомонять з весною.
У пана Се красуні Східних гір,
За ширмою сміються золотою.

Сьогодні день інакший, ніж учора,
За ним услід приходить новий день,
З вином зеленим сивина поспорить,
Кров розігріє пристрасність пісень.

Над тим же ставом сходить той же місяць,
Що бачив Лянський князь у келиху вина.
Давно князь Лянський з місяцем зустрівся.
Весняний вітер кличе іволга хмільна.

Коли радіють очі, втіху хміль дарує,
Не жаль, що десь під персиком засну я.

Літо розпечене землю сушить до тріску,
Мучить, в'ялить зело, ледве вечір рятує.
Сонце котиться знову за обрію риску,
А в зажурених стінах вселяється туга,
Бо тривога рахує хвилини й години,
Ніч крадеться у чорнім плащі, ніби привид,
Морок пнеться у вікна утомлені нині.
Співчуває , здається, лиш зоряне диво.
Доки спека топтатиме сльози гарячі?
Доки той попіл з руїн труситимуть зайди?
Осідають на землю страждання й печалі.
От би злива небес позмивала все зайве.

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Їхні пальці провітрюють сторінки книг,
Що стрекочать мов бабки над ставом, — в старій крамниці.
І цвітіння води, і повітря старих надій,
Надихає на сум і збираються серце втопити
У затхлім хвилінні застояних вод-чорнил.

Все по літерах топчуться стерті підошви твої,
Серед сотні дрібних, прописних, що торгують шляхами,
Я залишив сліди, ще підбиті з новітніх часів
Де «З любов’ю» лишається відтиск старих сандалів,
Але ти затоптала внівець перебивши сліди
І в землю втиснула античне: «іди за мною».

23.03.2024

Спекою зморені хмари,
Без усіляких оман, -
Почервоніли від жару
Душного сонячних ванн.
Зрана пухкі й білопінні,
Мають вже вигляд сумний, -
Мов піддались половінню
Після обіду вони.
Смерками вкутаний вечір
Їм на догоду з'явивсь
І від жаріння вбезпечив
Сонцем розпечену вись.
07.07.24

Ви знаєте, а я - той самий хлопчик!
Змінився тільки фон буденних справ.
Життя брудними чоботами топче
Усе, що я так щиро цінував.

У радості я був. Був у скорботі.
Простого щастя вистраждана мить
Постійно відкладається на потім,
А зараз серце ниє та болить.

Прошу, не сумнівайтесь! Я - той самий!
Але мій човен більше не пливе.
Все гіршими та гіршими часами
Вбивається в душі усе живе.

Я бачив сни зі звуками мажору,
Пробудженням я навчений сповна!
В реальності, що схожа на потвору,
Три голови - самотність, біль, війна...

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
становлять вас, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(Переклад 2016 р.)

Я у когось читав, що більше немає чого,
Що вулиці в крейді, в квадратах з потертими цифрами,
Рядки на футболках розгладжують юне чоло
І погляд — титанік, на небі з об’ємними рифами.
Заглянь у шухляду старого, як світ стола,
Знайдеться шаветка, стропа і розбите дзеркало,
І клаптик газети, і крапля чийогось життя
Обличчя епохи, що більше сюди не повернеться.
Лиш тільки почни — не завершиш свого рядка,
Усі намагання здаються пустими без дотику,
І наче гвинтівку стискає твоя рука,
І погляд шукає той дотик крізь снайперську оптику.
А бачиш лиш атом, протони, нейтрони, ядро
Електрони його орбіталей оточені хмаркою,
Записуєш дані у древній тюремний кросворд,
Що немає нікого за цифрою вертикальною.
На хмарах не так, як на білих матрацах внизу,
Скопасові пози крутити під спрощену музику,
Трасуючі ноти жагою летять до красунь
І зорі розхристують Всесвіт в поезію ґудзиків.
Слова ні про що, і мелодія слів ні про що;
Актори, актриси, блаженні з тріумфом виходять
На сцену і грають мільйонне усім квіпрокво.
Овації, оплески, браво, на біс! – на балконі.

14.04.2024

Напевно в кожного із нас
Свої причуди, забаганки...
Свої Медузи, свій Пегас,
Свої до всього балалайки…

А може й ні. А може й мо…
Це як коли, куди і звідки...
Під гору, вниз, яке кермо,
Мірилом чи своєї мірки…

Дивує нас лише одне:
Чому не в тебе, десь, там… краще?
Як тільки поруч хтось копне —
Один із васі є пропаще…
5.07.2024.

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?
Незрозумілості і жаль, й образа.

Поговорімо, лиш відверто,
Без гордості у тихе надвечір*я,
Щоб апатично мить не стерти,
Щоби душа не впала у зневір*я.

Усе життя – це сила різних митей:
спокійних і веселих чи сумних…
Плодів солодких, спілих, соковитих
і поцілунків щирих та п’янких!

Трапляються нерідко туги миті,
часини болю, суму і утрат.
Вони у долю кожного ушиті,
змінити неможливо той формат…

Але не варто опускати крила,
калейдоскоп часу́ не зупини́ть.
Поможе духу сила силі тіла
не животіти – жити кожну мить!

Глибшає бажаний спокій,
Дихає димом курінь, –
Місяць примруженим оком
Блимає мрійно вгорі.
Тліє поволі багаття,
Кахкає качка в гнізді, –
Жовті лілеї латаття,
Наче свічки на воді.
Суне туман прохололий
На щойно скошений луг, –
Добре мені, як ніколи,
Без пустодзвону навкруг.
Після важкої роботи
Лежанку ребрами мну, –
Гордість не можу збороти,
Щоби віддатися сну.
06.07.24

Чекали ми весну. Прийшла війна.
Плювала снігом у сумні обличчя.
Я бачив відчай з власного вікна,
Це був наш спільний величезний відчай.

Холодний страх від голови до ніг.
Все поспіхом - машини та валізи.
Ховав старе життя байдужий сніг,
Повітря пахло смутком та залізом.

Мій Харків став сумнішим на мільйон.
Його завдання - стримувати лихо.
І став порожнім спальний мій район,
А я стояв. Нікуди не поїхав.

Куди мені? Вперед, назад чи в бік?
Бо доля - замінована стежина.
Хіба я знав, що двадцять другий рік
Забрав з собою левову частину

Мого натхнення та простих пісень,
Моїх надій на затишне майбутнє?
А чорно-білий той лютневий день
Про незворотність награвав на лютні.

Іде війна. А мій сусід помер.
Минуле кличу словом недолугим.
Дивлюсь вперед. Та на душі тепер
Відбиток пожиттєвий: "двадцять другий".

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом
Схиляється гіллЯ, та не дістати,
Лиш кубляться бешкетники дзьобаті
Вниз головами поміж ягід виснуть,
Та вмить розтануть хмарою у висі
Заплескати в долоні тільки варто.

Дощем медовим упаде на трави
Те, що з собою прихватить не встигнуть,
І лопотіння крил зухвалих стихне,
А вІття плечі зігнуті розправить,
Звільнившись від шпачиної орави.

Гаптує літо далі - вишні стигнуть.
07.2022.

Можливо з вітром краще чим без вітру…
Можлива, якщо байдуже тобі
Якщо перестаратися не вміти
Зіграти три акорди на трубі…

Можливо й переселишся в європу…
Можливо і буття перечеркнеш,
Якщо, умовно, вирядишся в копа
І все собі в дорозі відбереш…

Можливо в помилках чекають друзі…
Можливо і повернешся назад.
Не кожен доторкається ілюзій,
Якщо в акордах збочений азарт…

Можливо не від траншу все залежить…
Можливо й відвернусь від міркувань…
Передбачаю скорий власний нежить
У потязі своїх бомбардувань…
4.07.2024.

Молилася вчора щиро я
Всім на світі можливим Богам.
Щоб врешті війна закінчилася
Й повернулась в лице ворогам.
Кату, щоб у серці дрімучому
Відлунням пройшлася вина.
І совість його щоб замучила,
Від болю ламався сповна...

Сьогодні я знову молитимусь
Всім на світі можливим Богам.
Щоб пеклу буття скінчилося
І не лилася знову смола.
Наші хлопці додому вернулися
І матуся щаслива була.
В Україні щоб так зажилося,
Наче з пекла одразу в рай...

Я завтра тихенько помолюся.
Героям... титанам... Богам...
Так низько і тихо поклонюся
Життя і здоровя дарам.
Ніколи вже це не повториться.
Ви ревно свій хрест пронесли.
За віру, свободу, мову ви
В пекельних боях полягли...

Стає густішою пітьма
Та все дзвінкіше мертва тиша, –
Чомусь блищання зір нема
І вітер холодом не дише.
Ні духу в’ялої трави,
Ні живописної картини, –
Лише не йде із голови
Думок усяких плутанина.
Адже ніяк не розберу,
В пітьмі притихлої кімнати, –
Чи ніч веде зі мною гру,
Чи заохочує так спати?..
05.07.24

Я говорю не завжди те, що думаю,
і думаю не те, що говорю –
бо не дарма колись назвали Думою,
благословивши на життєву прю.

Але частенько все ж сказати хочеться
відкрито, неприємно, без прикрас,
усім лакузам і відвертим збоченцям –
минеться неподобства цього час!

Не сам, звичайно, доведеться думати,
оте зело пришвидшити аби.
Невже ніколи у житті не думав ти –
сами у роті не ростуть гриби?!.

...за першим вдихом перший крок,
за першим кроком слово,
за словом позір до зірок,
а звідти крок до мови;
ліхтарик, шибка, ніч, піїт,
до тих зірок драбина,
доки читатиме нарід,
доти живе країна...

У кожного своя примхлива вдача.
Комусь - багато, а комусь - замало.
Був день ясний. Та раптом я побачив,
Як дівчину вродливу ґвалтували.

Почув жахливі крики. Краєм ока
Помітив ніж, приставлений до скроні.
Я висловив стурбованість глибоку
Та подихом зігрів свої долоні.

А ґвалтували просто під будинком.
До злодіїв я не підходив близько.
Сміливо демонструючи підтримку,
Прошепотів: "Будь сильною, дівчисько!"

Що з дівчиною нелюди зробили!
Хоч їй допомогти я був не в змозі,
Але сказав: "Ти впораєшся, мила!"
Стурбований я так, що плачу й досі!..

...Сприйми мене таким як є!
На похвалу не претендую
Коли зустрінеш у фойє
Ти не підходь, бо зацілую…
Якщо не згодна, дай хоч знак —
Я підлаштую неповагу…
На це погодився б не всяк
Тут навіть ні, не про присягу…
Про що, зізнаюсь опісля…
Про те, прошу — не зазнавайся
Ти, дійсно… свіжа колія…
Ну ось і все… кінець, награвся…
4.07.2024.

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце струмує у небо із темної скрині
над горем...і збитим війною у друзки горням,

над полем сперіщеним кулями, житом убитим...
і другом полеглим вночі за світанок новий...
і попри усе сходить сяйво
над болем і літом -
онімблює квітку велінням своїм горовим.

Тобою, світанку, остання надія живіє,
тобою буття зарубцьовує шрамлену плоть.
Твоєю росою - з-під соняха теплої вії -
скресається з ночі обранене тьмою живло.

Сидять старі під під’їздом на лавці в неділю.
Хоч на вулиці спекотно та тут прохолода.
Ото вийшли ще із ранку, як на лавці сіли,
До квартири їх загнати задушної годі.
Сидять собі, розмовляють, згадують минуле,
Як були ще молодими і сил вдосталь мали.
У душі, напевно, мріють: «От би повернули
Ті роки, ми б час, напевно, так не марнували».
За розмовами неспішно години спливають.
Вже, здається, все на світі переговорили.
Змовкли, теми для розмови нової шукають.
А тут квітник перед ними, герань зацвітає.
І білим цвіте, і червоним і рожевим цвітом.
Насадила одна бабця та і доглядає,
Щоби було з чого очам людським порадіти.
- А ви знаєте, - колишня вчителька Марія
Одізвалась, - чом геранню квітку називають?
- Ні, не чули. – може й знають, послухать воліють,
Може, щось їм не відоме від неї узнають.
- Колись молода читала було міфи греків.
Так от, була у тих греків богиня Геройя,
Що місяцем управляла. От якось здалека
Помітила вона хлопця, що пас під горою
Чималу отару. Звався він Ендіміоном.
Помітила випадково із самого рання,
Як він із села поволі ту отару гонить.
Й загорілося у серці богині кохання.
Та біда була не в тому, що вона богиня.
Боги могли тоді легко між людей ходити.
Просто вдень ота Геройя ховатись повинна,
Адже місяць, зрозуміло, лише вночі світить.
А Геройя закохалась так, що вже навіки.
І не зна, що з тим коханням нещасній робити.
Тож лише вві сні стрічатись могла з чоловіком.
Прийде, сяде коло нього. Поки й місяць світить,
Вона сидить, милується. Та все гірко плаче,
Бо ж розлучена з коханим і надій не мала.
Ото зі сліз її й виросли оці квіти, наче.
І геранню на честь неї ті квіти й назвали.
- Тепер мені зрозуміло, - озвалась Варвара, -
Чому мені іще мама покійна казала,
Щоби хлопця привернути, листочків нарвала
І в торбинці біля серця постійно таскала.
- А я чула, що у квітки є і друга назва –
«Пеларгонія». Походить теж із мови греків.
Бо, як добре роздивитись плід квітки, одразу
Видається, що він схожий на дзьоба лелеки.-
То Горпина підпряглася, - А з грецької мови
То «лелека» й означає. Отакі то справи.
Тут старий Кіндрат, геть сивий узяв далі слово:
- То було ще при Союзі. Хрущов тоді правив.
Служив я, як всі служили. То не так, як нині.
Довелось в Узбекистані далекім служити.
Ходив часто по Ташкенту, як бував у «вільній».
Довелося із місцевим одним говорити.
Ото він мені й повідав, що в часи далекі
Герань бур’яном зростала та квітів не мала.
Якось Мухамед – пророк їх, здолав шлях нелегкий
Так, що вся його накидка геть мокрою стала.
Аби її просушити, на герань розвісив.
А та бігом до сонечка гіллям повернулась.
Мокрий одяг дуже швидко висох з того, звісно.
Мухамедом ті старання квітки не забулись.
У подяку вкрив її він усю квіточками
Із таким чудовим, ніжним, п’янким ароматом…
- А в Болгарії. Я чула, - Марія та ж сама
Знов озвалась, - оцю квітку «здравицею» звати.
Кажуть, в бідній сім’ї селян захворів синочок.
Що батьки вже не робили, чим не лікували,
Не проходила хвороба. Лежав, закрив очі,
Слабке дихання нерівне груди піднімало.
Пішли батьки до лікаря, аби подивився.
Той оглянув і порадив придбати герані,
Поставити, щоби хворий між них опинився…
Так хвороба і пропала у нього до рання.
- Воно й так, повітря квіти, кажуть, очищають...
- А на Сході, - Кіндрат впрягся, щоби не забути,-
Герань в горщиках при вході у дім виставляють.
Але білу тільки, кажуть, таке може бути,
Що герань та змій усяких відляка від дому.
Бо ж там змій у них усяких водиться багато…
- І не тільки змій, - Оксана перебила йому, -
Вона й нечисть всяку в хату не впустити здатна.
А ще й всяке зло, незгоди у дім не пускає.
Один німець розказував історію давню.
Чоботар якось додому у село вертає.
А сам, як би то сказати – в негарному стані.
Пригостили добрі люди – не смів відмовляти.
Тепер іде та й боїться, як жінка зустріне.
Почне лаяти, щоб більше не смів випивати.
Та, як люди пригощають? Хіба в тому винен?
Іде полем, журавельник над шляхом квітує.
Так у німців герань зветься. Нарвав собі квітів
Та і далі вже до хати своєї простує.
Жінка стріла, навіть рота не встигла відкрити,
А він їй букет під носа – аромат вдихнула,
Заспокоїлась, всміхнулась, про лайку забула.
Квітку вдома посадила. Із тих пір не було
Негараздів у них в хаті. На лад повернуло.
Жінка бурчать перестала, а він кинув пити.
Сад, прикрашений геранню, став іще гарніший…
Усі знову погляділи на прекрасні квіти,
Й на душі у всіх від того стало спокійніше.

На березі моря глибокого
Я куплю тобі п’ять хвилин.
Щоб серце твоє відкрилося
Для гарних та радісних днин…

У полі ромашками вбраному
Я куплю тобі хвилин шість.
Ти ними собі полюбуєшся,
Як сонце, як хлопчик, що гість…

На схилі гори високої
Я куплю тобі хвилин сім.
Ти світом будеш милуватися,
Купатися ніжністю в нім…

На краю планети мирної
Я куплю тобі новий день.
Щоб очі твої загорілися,
Й хотілось співати пісень…

Для щастя твого безмежного
Куплю іще трошки часу
Променем сонячним ранішнім
Вплету його рясно в косу.

2024р

Ходила по світі білому
Шукала я сенс життя…
Шукала промінь у вірі я,
У храмі мого буття.
Читала я різних філософів
І біблію зовсім до дир.
Пускалася в різні сторони
Історії сильний вир…
Та мабуть було не даром все.
Сьогодні його я знайшла!
В любові він є до ближнього.
Не правильно зовсім йшла…
У сонця проміннях ранішніх,
У посмішці просто так,
В плечі допомоги вчасному,
У цілях в твоїх руках,
У діточок щирих посмішках,
У квітів прекрасних садах,
У кожному свіжому подиху!
І мирний над нами дах!

2024р

Ти знай особлива людина,
Душа твій прекрасний сад!
У нім є шматочок щастя,
Бездонна криниця добра.
Любові річки повноводні
Тебе наповняють сповна.
І камені є там підводні,
Та їх викидати пора!
Подумай, що ти людина
І скоро скінчиться життя…
Ти можеш іти на вершину,
Ти можеш міняти світи,
Ти можеш щасливить дружину,
А можеш тихенько піти!
Ти можеш своїм добрим словом
Життя комусь зараз спасти.
Ти в силах кормити собаку,
Ще можеш любити дітей.
Куда повернеш штурвалом,
Яких ти досягнеш ідей?
Ти знай особлива людина
Життя це безцінний дар.
У нім є краплинка горя,
Та ти йому Бог і цар!

2018р

Ти моє бездонне море
Крилатих і гарних ідей.
Без лишніх турбот суворих
Вернув мені віру в людей.
Ти моє яскраве сонце
Запалюєш в серці тепло.
І світиш мені яскраво.
Так світло давно не було.
Ти моє безкрайне небо.
Надія тонка без меж.
І більше нічого не треба.
Твоє серце палаюче теж?
Ти моя чудова планета.
Я хочу пізнати твій світ…
Відкрий мені двері в душу!
Це все що потрібно мені.
Щоб очі твої загорілися
Від щастя простого в житті.
І жити тобі захотілось
В прекрасному цьому бутті!

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Сонцем розпечений вітер
Пилом дорожнім укривсь
І не бажає куріти
Ним, як, бувало, колись.
Влігся собі нерухомо
Та непомітно іще, –
Лінь видаючи за втому,
Поки надмірно пече…
04.07.24

Оплакуючи те, чого немає,
Я ніби сам зникаю звідусіль.
Дорога за скасованим трамваєм -
Моя планіда та незмінний стиль.

Пригадуючи все святе, що втратив,
Задав собі питання: "Чи було?"
Надія вже відправлена за ґрати,
Змінились тільки місяць, рік, число.

Сумуючи за милими часами,
Так скучивши за подихом весни,
Хотів би знати: що за небесами?
Коли пірнаю в чорно-білі сни,

Ще дихаю. Але давно відсутні
Теперішнє, минуле та майбутнє.

Я цього не хотіла, пробач,
Всю себе віддавати завчасно.
Тепер почуття — катування, і ти мов "палач",
Наді мною стоїш, промовляєш безжально —
"Спроба любити завдала невдач".

Відстань все більша між нами,
По ній де-не-де блукає надія.
Серце вкривають моє брудні плями,
Сподіваюся щиро, прийде рясна злива.

Не вийшло як треба, пробач.
Не хвилюйся, лети, немов птах.
У тебе все вийде, кохання і вдача,
А між нами було — просто так.

03.07.2024

Сприятливі умови без умов…
Відновиться прадавній Правди Тин
Зустрітися б у колі молитов —
І я додав би кілька сот цеглин…
Кошторис — наше з вами забуття
Минуле відгукнулось в самий раз,
І дідове пророче: — Внук, затям…
Чекай і ти на добрезвісний сказ…

Щось коїться між нами рік у рік…
Щось є таке… причетні… вибачай,
Ні нам, ні їм, не відгадать повік
Ким стеляться дороги божі в Рай…
Чим відповідь різниться запитань,
Коли кивнеш і знову за своє?..
Заручником коли своїх бажань
Чекаєш на зголошення в фойє…

І так було. Століття. Без кінця…
Одне і теж. Привабливість окрас…
Ростуть світи… Вирощують Бійця
Для участі у Смерті… Без образ.
3.07.2024.

Із Тараса Шевченка (1814-1861)

Воєвода престарілий,
трохи маючи ще сили,
на війну гайнув.
За дубовими дверима,
за запорами твердими
він жону замкнув.

Престарілий – тож ревнивий,
недовірливий та мстивий...
Тільки все ж – війна!
Бився воєвода, доки
не пройшло чотири ро́ки.
Як там та жона?

А жона не помарніла, –
з вікон двері наробила,
й через рік чи два
сповиває сина Яна
та про переста́рка пана
пісеньку співа:

«Ой, люлечки-люлі, синочку мій милий!
Якби воєводу татари б убили!
Татари би вбили, вовки би задрали!
Ой, люлечки-люлі, синку́ мій удалий...»

(2024)

Спекотний літній день, спекотна літня ніч.
В перервах де-не-де танцює літня злива.
Все начебто окей, та літні комарі
З любові до людей романтику накрили...



Дата сьогоднішня

(ілюстрації нема, бо і так гарно)

Їх троє тут сиділи за столом
Пили вино, курили , говорили.
Одна сказала іншим двом:
Ви цю війну не так всі пережили.
Я відчувала більше всіх,
Коли міста бомбили,
А іншим навіть говорити гріх,
Ви просто мирно жили.
Дівчата інші збунтувались.
Друга накинула пальто:
Ми теж не раз уже збирались,
Переїжджали там де ми ніхто.
Жили у місті і в селі, усюди ми блукали
Тепер ось в Ригі прихисток знайшли,
Чого ж не так ми відчували?
І перша знову за своє:
Будинок, речі Ви втрачали,
Чи може друга там не вберегли?
У мене син там мінними полями
Додому повертався від біди.
А третя зовсім промовчала.
А що було сказать?
Війни не знала як ті двоє,
Не знала страху, всіх уберегла.
Всю весну бігали в підвал
А літо пекла ледь пережила.
Їй серце рвалось на скибки
Над головою над будинком
Щодня гуділи їх штурмовики.
Ці троє більше не говорять.
І не спілкуються вони.
Війну по різному відчули,
Збагнули все не до кінця.
Хіба ж для того воїни вмирали,
Щоб мирні воювали без кінця?
Нехай по своєму пережили
Та суть одна- війна для всіх війна.
Одні тікають мінними полями,
У інших чистий шлях.
Одні ідуть кривавими стежками,
Другі старих батьків лишають там.
Ми всі відчули, присмак гарі,
Той ранок не забув ніхто.
Чого ж тепер ми наче всі в угарі
Шукаєм винних і питаєм хто є хто?

Цикади влаштували бенефіс
під гомінливу музику прибою.
Лунає у Іраклії каприс
на фоні саг зеленого розвою!.

Заслухались реліктові ліси,
у них дрімає ще дідівська сила.
Оаза невимовної краси
до цього часу дивом уціліла…

Пливуть хорали ті удалечінь,
зорі назустріч, прямо над водою.
Крокує новий день у неба синь
упевнено, ранковою ходою.

Спекотний день… Ані шелесне
Понад водою очерет, –
Ніщо в блакиті піднебесній
Не поривається у лет.
Ані хмарини, ні пташини,
Ні повівання вітерця, –
Лиш тільки сонце цілу днину
Пашить нестерпно без кінця.
Блищить, як скло, широке плесо,
В теплі зомлілого, Дніпра, –
Уже забрів у воду песик
І дзяволить звідтіль: Пора!..
Пора зануритись у воду
Мені півсонному іще,
Раз не бадьорить прохолода
Мене й тварину під кущем.
Удвох зміряємо глибини, –
Бо шолудивий дотемна
Готовий борсатися нині
В оцій воді, що мов парна…
02.07.24

Ти повинен написати про вітер цієї весни
Залишити для неї оте мерехтіння світла
Написати жовтоокі кульбаби і солодке гудіння бджіл
Про те як птахи у польоті торкаються чорним пір’ям.
Як в саду опадає його білосніжна кужіль,
Не забудь про цвітіння бузку і закручений вихор
Такого раптового часу, що падає тінь
Тендітної вежі кохання і крутить у вечір,
І несеться до ночі все те, що спинити хотів
І пишеш тому, що нікому іще не вдалося.
Тому, що розхристані крони старих дерев
У тому саду, що печально колишеться гілля.
Що все відмирає, що згодом і ти відійдеш,
Залишаючись словом, цим вітром, весною, цвітінням

14.04.2024

Колись росли ромашки і човни.
Колись і ми з троянди народилися.
По піднебессю - трішки білизни:
хмарки веселі дихають в потилицю.
Зелений край до солоду густий -
липнево мед лоскоче усміх вусами.
Переболить, як вистоїть настій,
бо жити треба, жити щемно мусимо.
Колись росли ромашки і човни.
І капелюшки в плесо видивлялися.
Гортаю книжку - панночку з весни.
Шепоче літо з-за сторінки радості.

2024

А у безсоння - кадастр особливий:
Ось небо ночі в зоряній парчі,
З*явився місяця яскравий бивень...
Мені б ... дрімати на твоїм плечі.

Немає від безсоння цього ліків.
(Мереживо моїх думок і мрій).
Чи не забув гаряче грацій літо,
Коли в блаженстві ночі ти був мій?

А у безсоння - кадастр особливий,
Бо ніч - поліфонія почуттів.
Я ж сподіваюсь на маленьке диво:
Побачити на стінах рідну тінь.

Ще до війни було аж надто задалеко…
Ще ріки сліз чекали на відплив…
Хозяйнували в небі зрощені лелеки…
І ти такий слухняний… просто жив.
Топтав цю землю грішну неповторно…
Вичитував, зачитувався ти,
Що не Еней був парубок моторний,
А всі оті зашморгані жмути…
Описував минуле, і прийдешнє…
Ховав бадьоро в риму кожні дні,
А в снах ходив зувсім на протилежне…
Вони ж були для тебе не складні?
... ще до війни були ми як малеча --
З піску ліпили шатра у дворі…
Омріяні збиралися під вечір
І байдуже було, що угорі…
А нині там прострелене нависло…
А нині там плачевний сум, і біль
Це так, якщо, поспішно вже, і стисло…
І що цікаво, чути звідусіль…
29.04.2024.

На Івана, на Купала
перстень-папороть шукаю
синім лісом, жовтим небом -
квітнуть роси, пнуться стебла
і росте душа! Над ставом -
біла птаха: славно ставна...
На Івана, на Купала
черешневі зорі впали
і стікають соком в губи,
і зелене листя гублять -
на Івана, на Купала
яса обрій розвидняє.

2024