Роза славиться своими нежными лепестками…
О ней написаны легенды, сказки, стихи, песни и картины …
Завораживает взгляд , создает гармонию и позитив…
Аромат розы впечатляет, свежесть. наслаждение… 14.05.24
Швец Тамара


Троянда славиться своїми ніжними пелюстками.
Про неї написані легенди, казки, вірші, пісні та картини…
Заворожує погляд, створює гармонію та позитив...
Аромат троянди вражає, свіжість, насолода… 14.05.24
Швець Тамара
Клубничка самая вкусная первая ягодка…
Любят взрослые и детки свежую, десерты, заготовки с ней…
Удивительный вкус и аромат – шедевр Природы…
Богата клубничка витаминами и минералами…
На грядочках из беленьких цветочков превращается в колокольчик…
Искусство создает Всевышний для людей…
Клубнички много видов и сортов, вырастить труд немалый…
Антибиотики заменит, иммунитет повысит, исцелит…
14.05.24 Швец Тамара

Полуничка найсмачніша перша ягідка ....
Люблять дорослі та дітки свіжу, десерти, заготовлене з нею...
Дивовижний смак та аромат – шедевр Природи…
Багата полуничка вітамінами та мінералами...
На грядках з біленьких квіточок перетворюється на дзвіночок..
Мистецтво створює Всевишній для людей...
Полунички багато видів і сортів, виростити праця чимала...
Антибіотики замінить, імунітет підвищить, зцілить...
14.05.24 Швець Тамара

Василий Куролесов

Я свято верю, что собака -

последний Ангел на Земле.

Когда затянет душу мраком -

она одна придет ко мне.

Когда меня друзья оставят,

когда надежды предадут,

поверить в искренность заставят

глаза собачьи, что не лгут...

Когда мелком последней боли

жизнь подведет черту свою,

усилием собачьей воли

она лизнет ладонь мою.

И даже там, в раю собачьем,

по мне тоскуя в тишине,

она вернется в час назначенный

Пародія Олександра Сушка

Я свято вірю, що собака —
Останній Ангел на Землі.
А чоловік мій - біс! Макака!
Люблю топити з нього лій.

Усі друзяки повтікали,
Колись у мене був їх гурт
У мужа заганяю жало,
Аби в глухий утік він кут.

Нехай покорчиться від болю,
Бажання жити відпаде.
Я ж бігаю зі псом по полю,
І уночі, і в світлий день.

Потраплю в рай, колись, собачий,
Без чоловіка. Він ніхто.
Для мене пес - це бог. Одначе,
Потрібні гроші на манто.

Вже розвидняється надворі,
Запіяв когут десь зо сну,
А я, працюючи над твором,
Іще повіки не зімкнув.
Мов тінь, за вікнами майнула
Весняна ніч, а я іще
Сиджу незрушно, мов під дулом,
Упертим ворогом в лице.
Усе боюся ставить крапку
В простому реченні оцім,
Щоб папірець покласти в папку
Й не мучить ручку у руці.
14.05.24

В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.
Там, де король та королева
І там, де щастя вічний птах.

Нехай сьогодні сум в рядках
Не схожий на струмки квітневі.
В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.

Де пахли квіти - там реп'ях,
І зажурилися дерева.
Мій погляд став важким, сталевим...
Душа розкриється у снах,
В забутих райдужних світах.

Справді, з першого погляду видалося - стара.
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.
Взагалі щось від відьом було в ній, щось – від віщунок.
Це лякало. І думалось навіть: чи не дарма
На уклін сюди йшов, чи не візьме в полон пітьма?
Чи тим самим я не святотатець або кощунник?

Раптом іншою стала. Красива і молода.
Очі - полум'я, зваба солодка – її вуста.
Повногруда, висока, струнка та рум'янолиця.
Її посмішка – блискавка; слово – неначе грім.
Погляд гордий: «захочу – то будеш лише моїм!»
І спокуслива більше, ніж справжня дияволиця.

А причастя – немов рідина… темна і густа.
33 компоненти роками життя Христа.
І закляттям лунали від неї «аз буки віди».
Чи то зілля з рядків було, чи приворот із строф?
І не знаю – чорнило у голову било? Кров?
Де ступала вона – то метафори скрізь чи квіти?

Від кирилиці-матері всі ті «глаголь добро».
Поцілунок її був немов на душі тавро.
Неземного смаку ще й не без інфернальних спецій.
Я стояв перед нею, неначе дурне теля,
Під той шепіт її «єсть живіте дзіло земля».
Ніби магію концентрувала в старій абетці.

«како люди мисліте» казала «наш он покой
Знаю, нащо прийшов – щоб просити мене: загой
Те, що вирвано, зранено, випалено і здерто».
Розуміла прекрасно мене і без зайвих слів
Проказала це краще, ніж сам би пусте наплів.
І лунало у вухах надалі «рци слово твердо».

Перед нею був наче дикун я – душа черства;
Голос звіра, в паху проросла одолень-трава.
Шепотіла – мені додавала людського духу.
Та під ребрами заколисала мою журбу.
І розвіяла спогад про неї десь у степу,
Щоб я більше у снах не тривожив нещасну тугу.

Зав'язала у хустку чи жменю землі чи все ж
Тії букви – мовляв, доки цей оберіг несеш
Біля серця, ти житимеш, тільки одна умова:
Пам'ятати: для мене довіку тепер вона
Буде всім… Незріченна, прекрасна і чарівна.
Всемогутня, одвічна, але завше юна мова.

2024

Хоча на подвір’ї не чутно
І в хаті не видно давно, –
Ти в серці моєму присутня,
Забути тебе не дано.
І долею, знаю, до згуби
Призначено щиро мені
Твої заціловувать губи,
Для тебе співати пісні.
Моя споконвічна кохана,
Повір, що без тебе щомить,
Немов незагоєна рана,
Душа сиротлива болить.
13.05.24

Я знов помилився. Відкрився не тим.
Зарано розправив я крила.
Подумав, там сяйво. А там - тільки дим
Багаття, де совість згоріла.

Я так помилявся! Не з тими я вів
Палку та відверту розмову.
У струмі нещирих, надуманих слів
За зерна сприймав я полову.

Не тим написав і довірив дарма
Свої почуття, таємниці.
Та раптом відчув: там не світ, а пітьма
І вчасно звільнився з темниці.

Повірити маскам комедій і драм
Я більше себе не примушу.
Так! Сам собі винен... Та ще один шрам
Прикрасив довірливу душу.

Чи промовлялися слова,
Чи у рядки ставали струнко,
Та правди тей потік не мав-
Нещирість вищого гатунку.

І, розтікаючись, між тим,
У ефімерності безмежній,
Лягали маревом густим
Отримуючи неналежне.

Нав'язливо дзвеніла фальш,
Облудно забивала вуха.
І пестував себе кураж,
Без міри, совісті, і слуху.

Мама – слово святое для каждого человека Земли…
Ангел хранитель ребенка, берегиня семьи…
Мама – первое слово ,нежность, ласка, забота, тепло…
Аромат и вкус грудного молока – источник жизни и любви…
12.05.24 Швец Тамара

Мама – слово святе для кожної людини Землі...
Ангел-охоронець дитини, берегиня сім'ї…
Мама - перше слово, ніжність, ласка, турбота, тепло ...
Аромат і смак грудного молока – джерело життя та любові…
12.05.24 Швець Тамара


Мамочка, матуся мене ти народила,під серденьком носила, а зараз вже на Небесах.
Ангелом хранителем моїм по життю була, і зараз,мабуть, є.
Твої руки з малечку ніжно обіймали, невтомно працювали,щоби достаток був
Усмішка лагідна сяяла в твоїх ,інколи засмучених очах,
Сіяла,саджала, полола,поливала,смачно готувала,шила,вишивала.
Я безмежно вдячна,матуся, за все що маю,що живу,Всевишньому подяку шлю!!!
7.11.22 ( за день до Дня своего народження)


Мамочка, матуся меня ты родила, под сердцем носила, а сейчас уже на Небесах.
Ангелом хранителем моим по жизни была, и сейчас, по-видимому, есть
Твои руки с детства нежно обнимали, без устали работали, чтоб достаток был
Улыбка ласковая сияла в твоих ,иногда расстроенных глазах,
Сеяла, сажала, полола, поливала, вкусно готовила, шила, вышивала
Я безгранично благодарна, мамочка, за все что имею, что живу, Всевышнему благодарность шлю!!! 7.11.22
Мамина молитва
Пам’ятаю, не раз матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі
Місяць мені в спину
Звьоздами підпережуся
Я нічого не боюся тя
Ангели по бокам
Матір Божа впереді
Що Матері Божій
Те й мені
Амінь » 21.06.17 (написані в лікарні)

Згадка про матусь...
На фото, яке мені передала на згадку років моя хрещена мама Катерина Кузьмінічна, зображена вона і моя матуся Катерина Онисімівна. Як видно стоять вони молоді, привабливі з сяючими від щастя очима біля будинку із солом’яною стріхою, а поряд розкішні кущі канів, які входять в десятку кращих квітів планети. Це фото для мене дуже цінне, тому що лише едине, де матуся зображена в свої молоді роки зі своєю подругою теж Катьою, з якою вона дружили все життя і яка стала моєю хрещеною мамою. Світла пам’ять про них , як оберіг, супроводжує мене в житті! 18.07.19 7.10

Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було тут багато.
Налетять на Україну ордами татари,
Ясир женуть продавати – кого в яничари,
Кого в гребці на каторги чи рабами просто.
Тож, нещасних у Азові тому було вдосталь.
Надумались козаченьки той Азов узяти.
Зібралися усім кошем думати-гадати,
Як би стіни подолати та військо розбити,
Та добра собі набрати й християн звільнити.
Ті, хто бачив оті стіни, що були круг міста,
Головами лиш хитали, сумнівались, звісно.
Бо таку твердиню взяти козаки не зможуть,
Лише дарма товариство під стіни положуть.
Отаман тоді і каже: - Знаєте, що, братці?!
А ми силою не будем оті стіни брати.
Звісно, збройно, але тихо на Азов підемо.
Може, трохи характерством, хитрістю візьмемо.
Поробили вози собі, ружжя поскладали.
А самі чумацький одяг собі повдягали.
Отаман купцем вдягнувся та тоді й махнули.
Коли уже до Азова зовсім близько було,
На вози ті козаченьки бігом полягали,
А «чумаки» хутко в шкури вози повшивали
Та й гайда. За море сонце зібралось сідати,
Коли «чумаки» у місто стали уїжджати.
Поставили вздовж вулиці вози із «товаром».
Коли тут купець турецький найбагатший шпарить.
- Що збираєтесь продати? – «чумаків» питає.
- Дорогий товар – куниці та лисиці маєм.
Соболі ще чорні. – Добре, підождіть до ранку.
Я товар весь заберу ваш опісля сніданку.
- Добре. – «чумаки» на теє. Турки полягали.
І, поки спокійно місто те турецьке спало,
Вилізли з возів «лисиці», «соболі» й «куниці»
Й заходились у ту кріпость і в хати ломиться.
Запалили з усіх боків – місто запалало.
Турки спершу ті пожежі заливати стали.
Та ж козаки палять, ріжуть – вони тоді ходу.
Дременула аж за море бісова порода.
А козакам залишилось і добро, і слава.
Отакі то в козаченьків були славні справи.

Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)

Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.

Ріднішої нема людини в світі.
Була ти найдорожча, є і будеш.
Весною розквітають білі квіти,
І вітер пахощі розносить бузу.

Твої невтомні руки все плекали.
Чому пішла від нас так рано-рано?
- За все прости мене, - душа волає.
Солоні сльози миють рвану рану.

Кров на руках у сивих дітлахів,
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.

На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
Тепер державу день і ніч трясе.

А у Кремлі рубінова зоря
Сіяє, наче око Саурона.
Російської імперії корона
Штовхає на убій дурних мирян.

P.S:
Дружина каже: - Час настав. Іди.
Поети також надібні для герця...
За мною залишаються сліди,
А в них криваві світяться озерця.

12.05.2024р.

Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!

Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
Він - талантом грюкати в лоби.

Та прощаю генію зневагу,
Дивочуд це рідкість! Раритет!
Варить він віршатка, наче брагу,
Отаким і мусить буть Поет!

Тож схиляю перед ним чуприну,
Бо в колеги мислі золоті.
А моя нещасна писанина -
Тінь від хріна. Тобто хрінотінь.

У читальні тихій залі
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
Та не знаєш ти і досі
Про важливих слів набір, –
Вибираю довго спосіб
Їх озвучити тобі.
І тому не випадково
Злюсь на себе півжиття,
Що не вимовив ні слова
Я тобі про почуття.
Може, далі вже не треба
Позбуватись самоти,
Раз дивлюся лиш на тебе
І соромлюсь підійти.
Сам собі здаюсь комічним,
Хоч невесело стає,
Що люблю безмовно вічно
Щастя спізнене моє.
12.05.24

Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!

Тихі русофіли!
Вас усіх - на вила!
"Русская культура" -
Інструмент тортури.
Геть! Ви зрозуміли,
Тихі русофіли?

Йолопи-святоші!
Зовсім ви не схожі
На святі ікони...
Ви б'єте поклони
Феесбешній воші,
Йолопи-святоші!

Зрадники трикляті!
У ворожій хаті
Ви, такі убогі,
Миєте підлогу.
Вирок буде з неба
Кожному, як треба!

Прив’яже шибка небо швидко, як осу.
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.

В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у сонця крутиться блакить,
І кличе жити серця птах нестримний.

10.05.2024

Життя від першого подиху ...саме цінне, святе...
Инакше кажучи, Всевишній при народженні - дарує життя...
Творець благословляє зачаття і народження дитини...
Тепло, любов, ласку батьки вкладають в малюка...
Яскраве Сонечко ранком відкриває новий день, нову сторінку Життя...
11.05.24 Швець Тамара.

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Погаснуть заграви багряні
Та вибухи стихнуть будь-де, -
Ще трохи - і тиша настане,
І спокій на душі спаде.
Лиш треба не втратити віру
І мати упевненість в тім,
Що можна знешкодити звіра
За злочини скоєні ним.
11.05.24

Цветы растут для восхищения…
Взгляд радуют и настроение…
Единство гармонии и совершенства…
Творец из зерен создает цветы, необыкновенной красоты…
Отличаются по форме, цвету, аромату…
Каждое растение, дерево, кустик и цветок , согретый Солнышка лучом …
10.05.24 Швец Тамара
Квіти ростуть для захоплення...
Погляд радують і настрій...
Єдність гармонії та досконалості…
Творець із зерен створює квіти, незвичайної краси...
Відрізняються за формою, кольором, ароматом...
Кожна рослина, дерево, кущик і квітка, зігріта Сонечка променем...
10.05.24 Швець Тамара

Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля Лісандріно.
Це ж, просто, — сни розгорнутих пелюсток,
Привиддя слів намарене вустами,
Одних воно звабливо поцілує,
А решту, мабуть і в печаль затягне.
То ж уявіть ось там: руїни замку,
І висохлий фонтан із п’єдесталом
Де височіла статуя над парком,
Тепер ні статуї, ні парку тут немає.
Ось там ходив поет віддавшись римі,
Барочним формам у травневім листі,
І раптом запримітив на камінні
Того фонтану жінку в променистій
Одежі сонця, в наготі духмяній
І вабила вона його до себе
І він впізнав у ній вродливу панну,
Яку дарує лиш поетам небо.
І от коли він підійшов до неї,
Вона сміятись і втікати стала,
І мовила, що серце їй оберне
Лиш тільки той хто марить п’єдесталом.
І він заліз на кам’яну споруду
І став велично, наче зміряв славу,
Подавши наперед широкі груди,
Дивився вниз на благодатну панну.
А панна враз крутнулася і вихор
Зодяг її у плаття із пелюсток
І раптом він почув на власне лихо,
Як кам’яніє і на серці пусто.
Вона ж дивилася ув очі кам’яні:
Тепер навіки відданий мені.

05.04.2024

Вже відстрілялися жаринки
І не курить зловіще дим, –
З’явився час для відпочинку
Від невтоленної біди.
У вогкім затишку окопу
Принишкли втомлені бійці,
Бо дрон ворожий може оком
Оптичним виявити ціль.
Допоки вибухів не чути
І не проймає душі страх, –
В броню довірливо закуті,
Солдати бачать мир у снах .
А десь в Мукачеві далекім
Такі здорові, як вони, –
Опорожняють нині глеки
Від вин за стишення війни.
У повний зріст гуляють бруком,
Життю радіючи щодня, –
Їх не лякають очі круків
І не тяжить міцна броня.
У дні страждань і в пору грізну
Чіткіше видно людську суть, –
Одні воюють за Вітчизну,
А інші в радощах живуть.
10.05.24

Індигові волошки піднімають вії
Межи ажуру зеленавих трав.
Щемить в душі моїй примарою надія,
Немов свердлить безжалісний бурав.

Індигові волошки дивляться на мене,
Цикадами пострибують думки.
Квітчастим килимом вселяється натхнення,
Підносять руки простору цупкі.

В індигових волошках нам би заблукати,
В обіймах сонцесяйних ниточок,
Але десь пишеш ти свої земні трактати.
Чи зробиш у волошки хоч би крок?

Обоз великий вулицею мчав.
Та не купецький. Пахолки на конях.
На них добротні кунтуші суконні.
Ридван слідом колесами гурчав.
То князь Острозький вибрався у світ.
Десь поспішав у справах, очевидно.
Перевіряв маєтність принагідно.
Народ цікаво позирав услід
Та пил ковтав, що той обоз підняв.
Та все ж цікавість, видно брала гору.
Хоч люду й не багато на цю пору,
Багато хто у полі працював.
В кареті князь задумавшись сидів.
Вже від дороги довгої втомився,
Ледь задрімав, навколо не дивився.
Уже й новій кареті не радів.
Якби не гонор, сів би у сідло.
Та ж князеві це, начебто не личить.
Уже спинялись на дорозі тричі,
А це, нарешті, в’їхали в село.
Чи, може й місто. Князь не запитав
Слуги про теє. Та яка різниця?
Можливо, треба б знову зупиниться?..
Та тут обоз чомусь раптово став.
Князь стрепенувся. Сотник підлетів.
Поштиво над віконцем нахилився.
- Чому обоз так стрімко зупинився?-
- Пробачте пане, але на путі
Попався хлоп. Дорогу перейшов.
Так хлопці узялись його провчити.
- Давайте швидше! – кинув князь сердито.
Поринути хотів у думи знов.
Але цікавість гору узяла.
З карети вийшов аби подивитись,
Як хлопа того хлопці будуть вчити.
Усе ж розвага хоч якась була.
Хоча складалось все не зовсім так,
Як уявляв. Від того цікавіше.
Думки державні у ту ж мить полишив.
Хлоп виявився не простим, однак.
Два пахолки наїхали кіньми,
Нагайками розмахували люто.
Їх цьвохання сюди аж було чути.
А він крутивсь між хлопцями тими,
Неначе вуж, до тину відступав.
Вловив момент, вхопив дрючка із тину,
Коню одному опустив на спину.
Рвонувся той, аж пахолок упав.
А кінь й коня другого завалив
Із пахолком. Хлоп ухопив нагайку.
І лупцювати взявся тих негайно.
Добряче бив, нікого не жалів.
Тут пахолки, що були недалік,
Коней своїх на поміч розвернули.
Дістали шаблі. Злі на хлопа були.
А той побачив та відскочив вбік.
З землі дрючка миттєво підхопив,
Став попід тином спину прикривати.
Не кинувся, як боягуз тікати.
- Спиніться! – князь раптово повелів.
Хто зупинився, хто і недочув.
Та сотник миттю зміг їх зупинити.
Бо ж князь не буде двічі говорити,
Хоча і сам здивований тим був.
- Нехай до мене хлоп той підійде!
Не зачіпати! Хай іде спокійно.
Хлоп дрюк не кинув, підійшов повільно,
Не знаючи іще, що його жде.
Вклонився, наче, з викликом, однак.
Сміливо князю в очі подивився.
- Де ти так, хлопе, битися навчився?
- Життя навчило. – відповів юнак.
- Як тебе звати, хлопе? – Северин! –
Сказав і князю усміхнувся щиро.
Хто би такій людині не повірив?
Князь теж всміхнувся. «От же, сучий син!»-
Подумав, але вголос проказав:
- Підеш до мене в козаки надвірні?
Мені потрібні відчайдухи вірні…
Так Наливайко козаком і став.

Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.

11 серпня 1987 р., Київ

Як тільки зацвітає виноград,
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:

Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
Хмеліє ним хіба що літній вітер,
Підсушуючи розсип дощову,
Що оросила яшму непомітну.

І я сама злітаю до зірок
За тим повівом, що пахтить блаженно,
Й натхнення виноградного у жменю
Набравши, умочу туди перо -
Твоє солодке написати ймення.
06.2023.

Співати й говорити краще хором!
Якщо не хочеш хором - мовчки стій!
Сиділи ми у камері брудній,
Наповненій отруйним газом - хлором.

За що нас засудили - невідомо,
Але якщо сказали - треба йти!
Ми між собою перейшли на "ти".
І всі тепер тут - друзі та знайомі.

Нас смерть тримала міцно в чорних лапах.
У камері - якесь німе кіно.
Все мовчки. Вже змирилися давно,
Що знищить нас задушливий той запах.

Забули чисте небо та свободу!
Ми - поза грою. Наше слово - "пас".
Покірно ми вдихаємо цей газ
Із комплексом "нещасного народу".

Але, на диво, камеру відкрили:
"Біжіть до сонця! Швидко! Навпростець!"
Тепер ми вже на волі, хай їй грець!
Вона така чужа й незрозуміла!

Ми вибігли з п'ятнадцяти бараків.
Один великий табір був у нас.
Але ж як дружно ми жили в той час,
В епоху страт, доносів, автозаків...

Свободу дати нам - ворожий намір!
І хто придумав розвалити все?
Від свіжого повітря нас трясе!
Ми зберегли в серцях любов до камер...

І хто тепер з нас красень? Хто потвора?
Йдемо. Позаду той страшний барак.
Весною пахне... З нами щось не так...
Будь ласка, дайте хоч краплинку хлору!

(сатира на твір Юрія Гундарєва
"Намалюй перемогу"

Ось хлопчик малює танк,
А я малюю віршатко.
Нехай вас ухопить зляк,
Нащо - не маю гадки.

Цей хлопчик малює танк,
В музи ж моєї пологи!
Гавкає зграя собак
Й кусає її за ноги.

А в серці лунає: «Йой!
Родиться щось кошлате!
Змучений літгерой
Вигнав мене із хати.

В духовиті буркуни
Поховались цвіркуни
І весь день співають монотонно
Про незримі для очей,
Співом втомлених, людей
Комашині сховки безборонні.
З-під листочків буркунів,
Завжди чути тільки спів,
А співучих цвіркунів не видно, –
Перед нами всіх комах
Огортає швидко страх
І небезпідставно, очевидно...
09.05.24

Примирение справедливое, самое эффективное …
Решает каждый человек, как поступать…
Искать пути восстановить дружбу, уважение, любовь…
Мирно решать проблемы на своем пути…
Искренним быть по отношению к себе, другим…
Результат от примирения - польза всем…
Единство гармонии с собой, природой и людьми…
Надежность, преданность – прекрасные черты…
История правдивая , как родниковая вода…
Есть выбор у каждого – по новому рассвет встречать…
8.05.24 Швец Тамара

Примирення справедливе, найефективніше…
Вирішує кожна людина, як робити…
Шукати шляхи відновити дружбу, повагу, любов…
Мирно розв'язувати проблеми на своєму шляху.
Щирим бути стосовно себе, інших…
Результат від примирення – користь усім…
Єдність гармонії з собою, природою та людьми…
Надійність, відданість – чудові риси…
Історія правдива, як джерельна вода…
Є вибір у кожного - по новому світанок зустрічати.
8.05.24 Швець Тамара

Народы всех национальностей живут на планете Земля.
Автономии, республики, страны, города, села - планета Земля.
Центра Земли нет , необъятная она…
Историю свою создает и пишет каждый человек, где родился и живет…
Языков общения народов много, каждый выбирает сам…8.05.24 Швец Т.


Народи всіх національностей живуть на планеті Земля.
Автономії, республіки, країни, міста, села - планета Земля.
Центру Землі немає, неосяжна вона…
Історію свою створює і пише кожна людина, де народилася і живе...
Мов спілкування народів багато, кожен обирає сам…
8.05.24 Швець Т.

Двадцять четвертого лютня -
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.

Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
Доні й синочки,
юні й незламні
душами вишили стяг.

Ворог звиває від люті,
Черкає злом московит -
хай тобі, роде,
п'яний безпутній
смерть обрубає політ.

Може при ватрі високій
ми спогадаєм колись.
Як ми любили, як ми світили
в час буревію і гріз.

Як ми несли перемогу
на волосинці надій,
як нам сходили
предки в підмогу -
з неба у наш однострій.

Сонце зійшло українське -
сотні промінистих лез.
Йде наше військо...
йде наше військо
шрамами праведних стезь.

Я написав таємний звіт
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.

Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
Життя без болю та зневіри.

А на дорозі я стою
І вже без мрії та натхнення.
Я мрію загубив свою
В нав'язливому сьогоденні.

Струмки оплаканих хвилин,
Гілок зимових, літніх ягід
Тепер далеко. Я - один,
Мій напрямок - північний захід.

Вогнем палають всі мости.
Хоча минулому кричу я:
"Прошу! Благаю! Відпусти!"
Але воно мене не чує.

Останній звук, останній цвях...
Мій голос в темряві розтане.
Я так любив той світлий шлях!
І так ненавидів паркани.

Не боюся сьогодні нічого
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
Не дивуюсь жорстокості орків
І підступності їхній завжди, -
Я свій страх перед смертю приборкав,
Опинившись в обіймах біди.
Не гнітять мене думи про згубу,
Бо відроду - не страхополох, -
Отакого, як я, життєлюба
Навстріч щастю веде змалку Бог.
08.05.24

Молитва – разговор с собой, Всевышним и Вселенной…
Обращение искреннее с покаянием и за поддержкой…
Любовью, добрыми мыслями наполнить себя - главное…
Интересным, любимым делом заниматься - на пользу всем…
Терпеливым быть, трудиться, поддерживать того кто рядом …
Всевышний, Вселенная очистит душу, сердце, мысли и сознание…
Ангелы Светлые направят на путь истинный… 7.05.24
Швец Тамара

Молитва – розмова з собою, Всевишнім та Всесвітом…
Звернення щире з покаянням та за підтримкою.
Любов'ю, добрими думками наповнити себе – головне…
Цікавою, улюбленою справою займатися – на користь усім…
Терплячим бути, трудитися, підтримувати того хто поруч…
Всевишній, Всесвіт очистить душу, серце, думки та свідомість…
Ангели Світлі направлять на істинний шлях… 7.05.24
Швець Тамара

Зорані очі



Оригінал тексту автора

Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.

Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
тільки живими і нескаліченими,

щоб діточок віддали нам скоріше,
їх матері напоїли теплом,
щоб одне одного бачили зриміше,
наче крізь збільшувальне скло,

щоб ми навчились прощати образи
враз припиняти чвари і склоки,
хамство рубати під корінь одразу -
адже життя надзвичайно коротке…

Гномик небесний ніби був поряд,
вмить розчинився у темряві ночі.
Ти відчуваєш магічний погляд -
зоряні…
зоряні…
зоряні очі.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік



Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.

Оце.

Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Випив, поспав, знову випив. Отож.
Ну, а правиця моя харалужна
Пише, аж пліснявий гикає корж.

Чітко бажання встигаю замовити,
Швидше, ніж кішка стрибає на тин.
Музи мої настовбурчили хоботи,
Їх пребагацько, а я лиш один.

щоб ми навчились прощати образи,
Мнякати кривди і пити усмак.
Кожен мій вірш - канонічна шарада,
Слово в строфі - мов на комині рак.

Гномик небесний ніби був поряд,
Гавкає песик (мабуть, алабай).
В мене багато таких от історій,
Буду писати! А ти почитай.

Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Світ, напевно, забуває,
Раз від страху не тремтить,
Що одвічно вовча зграя
Має гарний апетит.
Прапраправнуки Мамая
Не складуть біді ціни, –
Україну пожирає
Швидко полум’я війни.
Лиш від опіків пожежі
Не лікує ран ще світ,
Бо чумні кремлівські вежі
Чадом шлють йому привіт.
07.05.24

Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.

Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
В якому днів святкових так багато,
Я бачу, що моя палка зоря
Згасає... Забирає в небуття
Мій погляд, що боровся так завзято
За віру, за майбутнє та життя...

А я не знаю: може, ця весна
Нічого вже по суті не змінила?
Як приховати зламані вітрила?

Мій корабель ковтає глибина,
В якій лише минуле та війна...

Мене несе незграбна течія...
Чужі - всі поряд, а свої - у Бога.
А там, де мала бути перемога -
Поразки теж немає. Нічия.
Душа самотня не знаходить місця.
Весна... І на землі торішнє листя
(Відлуння і скорботи, і тривоги),
Забуте й непотрібне, як сміття...

І дивляться на мене, ледь живого,
Не віра. Не майбутнє. Не життя.

З міста вічного сонця
Потрапила в місто дощу.
Ніколи не думала собі тихенько,
Що душі буде тяжеленько,
Неначе я їм усім уже мщу.

Територія моря стала
Серцем дракона.
Така ж неповторна,
Смілива, голодна.
Єдине - не рідна мені,
Бо бачу я місто сонця
Щоразу у свому сні.

Всі звичаї дивні,
Та й страви не ті,
Що лишили в серці
Далекі та рідні смаки.
Погода, розмови,
Акценти - все, годі!
Не можу забути далеке
Місто моря тоді!

Сумую за посмішками,
Чіпкими обіймами,
Своїм житлом,
Діалогами милими.
Повірте, повірте мені
Вже нині:
Не лишу я місто моря
Далекій незвіданій римі!
06/05/2024

Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.

Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
тільки живими і нескаліченими,

щоб діточок віддали нам скоріше,
їх матері напоїли теплом,
щоб одне одного бачили зриміше,
наче крізь збільшувальне скло,

щоб ми навчились прощати образи
враз припиняти чвари і склоки,
хамство рубати під корінь одразу -
адже життя надзвичайно коротке…

Гномик небесний ніби був поряд,
вмить розчинився у темряві ночі.
Ти відчуваєш магічний погляд -
зоряні…
зоряні…
зоряні очі.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

(Слова для пісні від імені чоловіка)

Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.

В очах твоїх я бачу щастя,
В очах твоїх цвітуть надії.
Цілую ніжно рук зап*ястя,
І почуття нам душі гріють.

Береш із рук ці білі квіти,
В пелюстках - сонячні краплини.
Ти найдорожча в цьому світі,
Моя жадана і єдина.

В очах твоїх я бачу щастя,
В очах твоїх цвітуть надії.
Цілую ніжно рук зап*ястя,
І почуття нам душі гріють.

Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
06.05.24

Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!

Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
На клаптик української землі.

Так твердо пролунала наша мова!
Здригнувся кожний покидьок з болот.
На ці останні Воїна два слова
"Героям Слава!" - відповів народ.

Герою наш! Відважний наш Козаче!
Ти символом нескореності став.
Болотний злидню! Знай! Я не пробачу!
Для вибачення - геть нема підстав!

У яму, де ти здохнеш, московите,
Недопалок свій кину без жалю.
Бо на моїй землі тобі не жити!
Запам'ятай мене! Я теж палю.

Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все частіше. Люди кажуть між іншим таке: що минає все. Та без наслідків – майже нічого. І це не тішить.

Не зважай. Ми вже люди дорослі і не тупі. Я не той, хто полізе ламати паролі-коди. Хай для когось любов – це потішити щось собі. Я вважаю – хто любить, не хоче завдати шкоди. Та і чим завинила ти? Радше моя біда. Так буває в житті. Не припав до душі - та й годі. Я не мачо - звичайний. Особа моя проста. А таке не прощається і не стає в пригоді.

Не зважай. Винен сам. Це похмілля моїх оман. Ти тверезіша – ну і чудово, і слава Богу. Це реалії. Оповіданнячко - не роман. Ні Бальзак ним би не зацікавився, ні Набоков. А мені ближче перший. Ти справді немов Ліліт – і куди там рівняти з тобою дівчат-лоліток! Ну хіба вони можуть старезний серцевий лід розтопити одним ніжним поглядом і флюїдом?

Що німфетки? Такі ж безпорадні, як дітлашня. Проти Німфи – богині славетного Черемошу. То чого дивуватися, що й половини дня я без тебе від спраги прожити уже не можу. То не хочу шукати ті іншії береги, у які міг би легко встромити фалічні ростри. Не зважай. Не поезія все це – ефект туги відчувається не по дорослому надто гостро.

Не зважай. Кому доля літати – нехай без крил, все одно полетить. Так, недовго й істотно нижче. Але все ж… А набоковське є, чорт його бери! Ось як Гумберт – Куїлті, я прозу у серці знищив. І тому добровільно ув'язнений. От, дивись! Рими-розміри – це надзвичайно міцна в'язниця. І не кожний зламає, звільниться… А спільна вись все одно мені поки що зрідка хіба що сниться.

Ось доводжу Христові, що можу новітній зміст помістити в анапест-бурдюк. І пишу наразі. Але зрештою хоч і далеко не песиміст, я не вірю в успішність цієї моєї праці. Ну а місія ще неможливіша - щось нове пхати в серце… В старе – на додачу і вщент розбите.

А кохання до тебе в уламках його живе.
Бо таку неможливо пізнати - і не любити.

2024

Акушерка –медсестра, помощница, советчица и «повитуха»…
Крик, дыхание  ребенка  при рождении  –  показатель  ее труда…
Уметь с доктором роды принять правильно – профессионализм…
Широкий перечень ее обязанностей, от постановки на  учет...
Единство навыков, знаний – основа акушерского мастерства…
Родить здорового ребенка – для каждой женщины самое главное…
Какая радость для доктора,акушерки-счастливые, здоровые  мамы и дети…
Акушерка   -  самая уважаемая, почетная  из медсестер…
5.05.24 Швец Тамара


Акушерка – медсестра, помічниця, порадниця та «повитуха»…
Крик, дихання дитини при народженні – показник її праці.
Вміти з лікарем  пологи прийняти правильно - професіоналізм.
Широкий перелік її обов'язків, від постановки на облік...
Єдність навичок, знань – основа акушерської майстерності.
Народити здорову дитину – для кожної жінки найголовніше…
Яка радість для лікаря, акушерки - щасливі, здорові мами та діти…
Акушерка - найшанованіша, найпочесніша з медсестер.
5.05.24 Швець Тамара

                        І
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
Часи минули золоті,
але найкращі не забуду.

                        ІІ
Неначе, все – останній раз.
Та вірую у Божу ласку,
ясних небес іконостас...
одіну невидимку-маску
і мрією у давню казку
перенесе мене Пегас,
де ні Олімпу, ні Парнасу,
як це недавно ще було...
сідаю у машину часу
і під синкопи тулумбасу
уявно їду у село.

                        ІІІ
Везу нові поези Музі
і, має бути, не мої
почую мрії, а її
і, може, мов калина в лузі,
ще не зів’яли давні друзі.
Або побачу ту, що знов
іде у маєві обнов
душею юна... але інші –
одна одної красивіші...
і кожна пасія – любов,
якої не було раніше.

05.2024

Ви кажете мені, що письменники всі
Ніколи не помилялись у своїх творіннях.
А чи не здається вам, шановне панство, що ті
Маленькі шматочки мистецтва єдине їхнє все вміння?

Мистецтво, мистецтво, мистецтво...
Яке воно в біса все вільне, коли навіть Ви
Не згодні з думками творця, бо надалі
Не зможете згодом стерти усі їхні сліди!

Згорнути, понищити, спалити ущент,
Розстріляти, убити, кинуть за грати.
Нічого із того не полишить думки акцент,
Вона буде жить, буде діять, співати!
04/05/2024

Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у О́левському краї вже відколи
Є і не гірший. Кілька вільних днів знайдеш
Та й вирушай і на те диво подивись.
Його селом «Камінним» люди називають.
І, справді, камені там дивний вигляд мають,
Немов були людськими житлами колись,
А потім чомусь скам’яніли вони враз.
Тепер стоять, глибоко в землю повростали,
Зеленим мохом зусібіч пообростали.
І відчуття, що тут зовсі́м спинився час.
Учені й досі спільну мову не знайшли,
Звідкіль те диво: льодовик притяг чи, може
Гора розсипалась. І гне своєї кожен.
Коли б місцевих розпитати ви могли,
То один вам одну історію розкаже,
І буде клястися, що саме так було.
Другий інакше розповість про те «село»,
Ще й поведе, на місці приклади покаже.
А я якось в село Устинівка забрів,
Що понад Пергою тихенько притулилось.
Вже в небі сонечко до вечора хилилось.
В село «Камінне» ще потрапити хотів
Та бачу, що сьогодні вже часу нема.
Рішив поки когось з місцевих розпитати
Про диво те. Якраз спинився коло хати,
Де сивий дід, що люльку у руках тримав,
Сидів на лавці попід тином. Теж старенька,
Така ж, як дід. Я зупинився, привітавсь.
Дідусь крізь вуса хитро так заусміхавсь:
- Здоров, здоров! Забрався, бачу, далеченько.
«Село», напевно, подивитися прибув?
Такі, як ти сюди частенько зазирають.
Минуть потрібний поворот та і блукають…
Так і було. Я трохи й сорому відчув.
А дід своє: - Вже, мабуть, книжок начитавсь
Про диво наше та історії послухав.
Локшину наші вміють вішати на вуха.
Про те, як Бог тут із Дияволом змагавсь.
Чи то, як млин чорти ладнати тут взялись.
Усе то вигадки… - А як було насправді?
- Сідай сюди, бо ж у ногах немає правди,-
Дідусь питання як почув, вмить ожививсь.
Мабуть, немає з ким йому поговорить,
А тут, бач, вуха вільні по селу блукають,
І , певно, також співрозмовника шукають.
Я примостився поряд діда і за мить
Дідусь своїм тремтливим голосом почав
Мені історію прадавню повідати,
Яку я й хочу вам сьогодні передати.
За що купив,говорять, то за те й продав.
- Було то ще і до царів, і до князів
В часи, коли всі люди ще родами жили
У цих лісах. На одній мові говорили,
Тож один рід другого добре розумів.
Всі поклонялися Білбогу, що колись
Цей світ створив та із небес за ним дивився,
Щоб рід людський поміж собою добре вівся,
Щоб ворохобство й зло між них не завелись.
Роди Наду́бортя в лісах селились цих,
Хатинки ставили, рубали ліс навколо,
А потім житом засівали своє поле.
І ліс, і поле, й річка годували їх.
Збирали жито, як надходили жнива,
Та перший сніп завжди підносили Білбогу,
Просили милості і захисту у нього
Та й, звісно, дяки в небо линули слова.
У цих місцях тоді лиш два роди жило:
Одні «зами́словичі» себе називали,
А другі, що в них поряд проживали,
Прозвались «озеряничі». Було
У них в достатку всьо́го і жили
Вони весь час у мирі між собою.
Білбога свого вони славили обоє.
Та темні сили придивлятись почали
Уже до них тоді. Підземний Чорнобог
Надумався з шляху добра їх збити.
Прийшов у виді чоловіка до них жити
Та став повчати спідтишка одного-двох,
Що красти добре, ніякий то і не гріх,
Що маєш сам – то тим ні з ким і не ділися,
Бери, греби під себе все і тим гордися.
І «замисловичів», урешті, збити зміг.
Хто його слухав, він тому допомагав.
І до́бра множив - щоб і в хаті, й біля хати.
І зажили вони в лісах своїх багато.
І кожен косо на сусідів позирав.
На отих самих «озеряничів», які
Не стали й слухати отого Чорнобога,
А лише вивели юрмою на дорогу
Ще і добрячих надавали тумаків.
Отож, озлився він та й шкоду став робить.
То хмари з неба прибере і жито спалить,
То моровицю прижене, пів роду звалить.
А тут зима на носі – треба ж пережить.
А з чим у зиму? В полі жито не зросло.
Худоба виздихала через моровицю,
Води не лишилося й краплі у криницях.
Аж почорніло в негараздах тих село.
Пішли в сусідів тоді помочі просить,
Бо ж знають добре, що в тих жито уродило
Та і худоби у стадах велика сила.
«Хоч трохи дайте аби зиму пережить?!»
Але сусіди не відкрили і воріт.
«Ідіть, - говорять, - Нам самим на зиму мало!»
Пішли нещасні. А уже ж голодували.
І діти пухли . Що ж це злим зробився світ?
Не ради себе, то, хоча б ради дітей.
Знов подались в сусідів милості просити.
Мовляв, від голоду вмирають уже діти.
«Йдіть звідси, ледарі!»- сусіди їм на те.
Вернулись ті в свої нетоплені хати,
Де діти плачуть і, хоч крихту хліба просять.
У матерів уже й посивіло волосся.
Отож, рішили втретє до сусідів йти.
Але сусідів не розжалобило й те.
Скоринку хліба – й ту для діток пожаліли.
Тоді зібрали «озеряничі» всі сили,
Зійшлися родом всім на требище пусте.
Зібрали все, що лиш в хатах знайти змогли.
Та підзабуте вже багаття розпалили,
Поклали знайдене в огонь, заголосили,
Білбогу жалітись всі разом почали.
Той чимось зайнятий, напевно, довго був,
Що ті події якось з неба не помітив.
Та ж в бога, звісно, не один той рід на світі.
Тож здивувався, як від них таке почув
І не повірив спершу – «То ж не може буть!»
Рішив спуститися на землю й перевірить.
І от старенький чоловік у свитці сірій
Зайшов в село, де крохобори ті живуть.
Постукав в першу хату – хліба попросити.
Але господар і дверей не відчинив,
Крізь них почув старий лайливих кілька слів.
Пішов у другу хату – та прогнали й звідти.
Те ж саме й в третій, і в четвертій відбулось,
Хтось і собак на нього пригрозив спустити.
З одної хати вийшов лиш господар ситий,
Скоринку кинув попід ноги йому: «Ось!»
Старий подякував, скоринку ту узяв,
Вкусив тверду її – ледь зуби не зламались.
А всі із вікон визирали і сміялись.
Тож він затримуватись вже в селі не став.
Пішов у ліс, присів, жмут папороті взяв,
Щось прошептав собі, назад не подивився.
Та кожен дім зненацька кам’яним зробився,
І кожен, хто у ньому, теж камінним став.
Лиш Чорнобог зостався, не закам’янів.
Його Білбогове закляття розлютило,
Він скільки вклав у те село старання й сили.
Й тепер його аж розпирав страшенний гнів.
Він на Білбога, наче коршун, налетів.
Але й Білбог боротись мав достатньо сили.
Мечі мигтіли, наче блискавки, гриміло
На ліс увесь, і він від страху аж тремтів.
Дерева падали, мов зрізані ножем,
Вода кипіла у річках і у болотах,
Каміння плавилося, коли краплі поту
На нього падали. Але Білбог уже
Отримав силу нову з матінки-землі,
Вхопив на камені страшного Чорнобога,
Підняв угору й полилася сила з нього,
Він зразу зморщився, у одну мить змалів.
Жбурнув Білбог свойого ворога униз
І той у Морок полетів, аж камінь зрізав.
І лише гуркіт пролунав по світу грізний,
І одізвавсь луною навколишній ліс.
Лиш шов лишився на тім камені, немов,
З’єднав докупи зовсім різні половини.
Холодним камінь той лишається постійно,
Бо пролилась на нього Чорнобога кров.
Та,тим не менше, як на камінь босим стать,
То з того холоду відчуєш в собі силу,
Хвороба будь-яка , що у тобі сиділа,
Відступить враз… Та слід слова при тім казать.
Які – не знаю. А той камінь, де Білбог
Здолав тоді свого противника, розпався,
На дві частини розколовся, так й остався.
Вузька щілина поміж тих частин обох.
І той, хто пройде поміж каменів отих,
Отрима силу, щоб великим воєм стати
І відсіч будь-якому ворогові дати…
А ще на камені відбитки божих ніг.
Бо ж камінь плавився, як билися боги́.
Тож і застиг, відбитки стоп на нім зостались.
Вода в тих стопах завжди тепла залишалась,
Узимку, навіть. Кажуть, як би ви змогли
В ту теплу воду босоніж ступити,
То ваша молодість повернеться до вас,
І усім вашим мріям збутись прийде час.
Сам то не пробував, не буду говорити.
Так і стоїть відтоді Камінне село.
І ліс навколо загадковий. Кругом тиша,
Не чуть ні шуму, а ні звуку, часом лише
Пташиний спів луна. Село те поросло
Столітнім мохом. Кругом листя із дерев
Минулорічне густо землю устеляє.
Здається, тут людей ніколи й не буває.
З того й мороз, бува, аж по спині бере.
Та вступиш, кажуть, у «село» і у ту ж мить,
Усі твої турботи, начебто зникають.
І якась легкість, такий спокій наступають,
Що жити хочеться, життю радіти…Жить!..
…Я ті слова згадав, як по «селу» ходив,
На «Камінь Божий» по драбині піднімався.
І відчував, як, справді, сили набирався.
Село «Камінне» - от де справжнє диво з див.

...І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!

Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
З'явилася лякаюча примара...
Та ні! Вона налякана й сама!

Будь ласка! Ще хвилинку монолога!
Мені здається, я ще не сказав
Убогій суті, що вона - убога!
Лишилося тепер замало прав
Сказати це. Ковток останній ґроґа -
Акорд фінальний вишуканих страв.

Осінній ліс ще буде пам'ятати
Мене, як персонажа тих казок,
Де слово б'є не гірше за гармати,
Його відлуння крізь дрібний пісок
Затьмарить ніжний погляд винуватий
І скаже: "Ніжних поглядів багато!"
А я, знов не почутий одинак,
Кричу щосили: "Ні! Не так! Не так!"

Проллється дощ. Це осені властиво.
Дощі я бачив різні. Що тепер?
Не закохавшись у невдалі зміни,
Я сам собі зізнався: це вже злива!
І вирок буде дуже справедливий:
"Обірванець. І вже не кавалер!"

Але на мене вже не тиснуть стіни.

Нехай мої загубляться сліди.
Я вірю: це не так вже і погано!
Я припинив сприймати, як оману
Таємні та омріяні світи
Без заздрості, без підлості, без бруду...

І буде осінь... А мене не буде...

Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.

Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за плагіат
Соловей очі виклював би папузі.

Я Парнас підкорив би, але була
Доля іншою – марити, впавши з дубу,
Не ланфрен із ланфра, не лілон-ліла,
А скоріше ось цю шуба-дуба-дубу.

На третину мій ворог-язик с пилку.
Але наполовину (чи більше) з леза…
Я пропаща душа – рятувать таку
Не захоче Марія, втече Тереза.

Ось тому я ніякий вам не Франко.
Зовсім інше натхнення, бо інша ера.
Мій букет – то запалення рококо
Із синдромом приреченості Бодлера.

Я серця розрізаю – так шар небес
Розпанахує блискавка, наче скальпель.
Не читайте мене – це журба і стрес,
Що у кого завгодно зривають скальпа.

Я не лізу в шеренги неососюр.
Я не там, де є трендами посттичини.
Там, де я, миттю барви втрачає сюр.
В'яне збудження маточок і тичинок.

Як почують – від Балтики до Курил
Навіть в бункерах лізуть по стінах орки.
І немає достатньо могутніх сил,
Щоб стихію моїх божевіль приборкать.

Ось тому не зважайте, що я не Стус.
І так вийшло, що не славнозвісна Леся.
Якщо я, чого доброго, надихнусь -
Бережи Вас Господь від моїх поезій.

2024