Весна промчала по вінця наповнена переживаннями...
Експресії обсідали нервові гілки,
наче горобці електричні проводи...
Порожніли упаковки
велокардину, новопаситу і валеріани...
Усі ці фармакологічні ласощі запивались
терапевтичним щебетом пташок,
райканням жаб’ячих квартетів
і твоїми життєдайними словами.
Камуфляжні посмішки захищали надійно і майстерно.
Зазирнути за межі фізичного тіла було неможливо –
за сімома замками ув’язнилась стривожена душа.
Твої обійми втішали – стримані і міцнющі.
Мої сльози висихали – гіркі і справжні.
Розмови про високі матерії
дивували недоречністю...
Правдива мудрість причаїлась у простому...

У розкішних канделябрах каштанів
жевріла надія на затишне літо...

Насмілюсь
до клямки,
що обпікає,
доторкнутися.
І відчую
шаленим пульсом
у скронях
Твої кроки.
Це не сон...

2012

Небо однакове в усі часи нашого буття.
Та, як замість Христа обирали Варавву,
Так і сьогодні, багато душ,
Що всотують чванливістью свої берега...
2012р.

Магнітне поле між нами заміновано.
Випусти, врешті, на свободу кілька тих слів,
Що причаїлися у грудній клітці, - і буде легше.
Ти перестанеш захлинатись мовчанням,
Проникнеш за лаштунки моїх поглядів,
Розплутаєш вузли моїх обійм і збагнеш:
Кохатись – фізіологія, кохати – дар.
2012

Матір
Облич чимало в світі нині
Вечір
Чомусь здається - ти єдиний
Вдячність
Чомусь завжди вона запізно
Пам'ять
Поквапся - завтра буде пізно.

2009

Я завела невидиму пружину,
І волю, й силу, духом напружила...
Єдині разОм, дорога одна — Четвериця,
Вона, для нас, на все життя.
2012р.

Совершенно неведомо вам, как я,
еще мальчиком плотничавший вместе со своим отцом,
воспринял, что существует более высокая жизнь
для Богорожденного-так называемого человеческого-существа,
чем перейти к человеческому существованию на краткий срок и,
в течении этого короткого существования,
быть раздавленным в пыль жерновами человеко-сотворенных законов,
суеверий и условностей, то есть бороться
на протяжении трех-четырех десятков лет такого существования,
а затем перейти на небеса,
к славной награде пения арф и псалмов;
подобное не может иметь какого-либо логического обоснования,
разве что в доверчивых умах тех,
кто в мои времена был с рождения
терзаем жречеством.

Совершенно неведомо вам, как, после этого великого пробуждения,
или внутреннего осознания, текли мои долгие дни
и ночи борьбы в уединении и тишине,
в полном одиночестве, внутри себя
и наедине с собой*.
Затем, когда мое ,,Я'' было покоренно,
пришел еще более великий и горький опыт
личного общения с теми, кого я искренне любил
и кому стремился показать свет, который сам воспринял;
я делал это, зная, что этот свет
пылает столь ярко, что освещает путь каждому чаду Божьему,
сотворенному Им и приходящему в этот мир.

Совершенно неведомо вам то великое искушение,
что принуждало меня отказатся, и стать плотником,
которым я мог бы быть, и прожить,
таким образом,краткий срок жизни
в изобретенной человеком иерархии и ортодоксальности;
вместо того, чтобы принять ту жизнь,
лишь проблески которой давало мне мое восприятие,
но и того было достаточно,
чтобы заглянуть за пелену и марево суеверий,
разногласий и неверия.

Совершенно неведомы вам те телесные муки
и позорные оскорбления, которые причинялись мне
моими собственными сородичами,
включая тех, кому я тщился показать свет,
мной воспринемаемый.
Неведомо вам, что воля, большая, чем моя собственная,
подкрепила меня
и позволила пройти сквозь эти испытания.
Даже не догадываетесь о всех тех испытаниях
и битвах, искушениях и поражениях,
через которые довелось мне пройти.
Временами я упорно сражался,
сжав кулаки и стиснув зубы, зная,
что свет по-прежнему рядом со мной,
хотя казалось, что это всего лишь слабый мерцающий лучик,
а иногда представлялось, что и этот последний луч
иссяк и мрак окружает меня.
Именно тогда нечто во мне становилось еще тверже
и сильнее, и затем сквозь тьму и тень
вновь прорывался этот свет,
столь же яркий, как и прежде.
Я продвигался вперед, и отбрасывал окружающую тьму,
и обнаруживал этот свет сияющим все сильнее,
пому что он затенялся лиш временно.
Даже когда эта тьма обернулась крестом,
я видел сквозь нее,
и окончательное пробуждение ликующего утра
превзошло понимание смертного человека,
обреченного на страх,
сомнения и суеверия.
Именно настояние этого восприятия влекло меня вперед,
исполненного решимости испить чашу эту до дна,
с тем чтобы я мог познать реальное
и связатьсю с Тем,
о Ком говорил.
Так человек, использующий свободную волю Бога
в единстве со своим собственным свободным мышлением и чистотою помыслов,
может доказать самому себе, что Бог божественен,
что человек, Его истинный сын,
сотворенный по Его образу и подобию,
столь же доподлинно божественен, как Отец его,
и что эта божественность есть подлинный Христос,
коего каждый человек видит и ощущает
и который пребывает в каждом
и во всех детях Божьих.
Сей истинный Христос есть свет, что светит каждому чаду,
приходящему в этот мир. Это Христос Божий,
Помазанник Отца нашего,- в котором,
благодаря которому и посредством которого
каждый владеет вечными жизнью, светом,
любовью и подлинным братством;
это истинное Отцовство и истинное Детство Бога и человека.

В свете этого подлинного понимания, или Истины,
вам не нужны ни царь, ни царица,
ни царский венец, ни жрец, ни священник.
Вы сами, в своем подлинном восприятии,- и царь,
и жрец, и священник;
и нет никого другого,
кроме вас и Бога.
Распостраняйте это подлинное восприятие,
чтобы вобрать в него всю Вселенную
и все ее формы;
и с вашей дарованой Богом творческой способностью
вы сможете окружить их восприятием точно так же,
как Бог созерцает и пронизывает все сущее.

Р.S. От автора:
изложенное мное више- речь Старшего Брата Иисуса.

В детстве мне снилась планета наша-Мать Сыра Земля.
Пронзала Ее ось меня.
Вошла в меня первая
заповедь Его:Я ЕСМЬ.
И сквозь испытания в миру
повела меня Его рука,
дабы по пришедшему Времени
из прошлого были услышаны
Его, для людей произнесенные, Слова.

Сегодня у меня много друзей.
Все они - поэты.
Они-мои учителя.
Как и все в миру, живу,
учусь и работаю.
Простой, обыкновенный человек
и предоставляю свои познания.

С Уважением, друг Александр.

*Шанти-Медитация

Я – біле пір’я твойого крила
Ти полетиш, і я є з тобою.
Ти трохи втомишся. Відстань мала?
Відстань велика! Ми – над водою.

Над видноколом чужих правд і змін,
Над кораблями, що в океанах,
Тут не питай, де є твій анальгін,
Не допоможу: рана є рана.

Твій, і це мій біль. Чи я не права?
Ти відчуваєш – я вже страждаю,
Я є твоя, бо тебе складова,
Пісню птахів тобі заспіваю:

Не долетіти не можем ніяк.
Вже бачу берег, як на долоні…

Ти наливаєш холодний коньяк,
Й пишеш мені у своїм телефоні:
«Скучив»...

Ну напиши. Невже так важко

2012

Сьогодні поховали тітку
Поліну.
Свята була.

І нині свято…

Багато родичів прийшло
І сліз багато…

Прощалося село
І щем
Стікав у душу.

Із сином поруч…
Що ж, таке
Життя.

Натужно
Північний вітер підвивав
Плачам жіночим.
Під окуляри чорні ми
Ховали очі.

І розійшлися…
Хто-куди –
Такі реалії.
Тюльпани всотували смерть,
Цвіли конвалії…

А правнучка –
Їй роки три –
Тримала свічку.
Весна грайливим потічком
Впадала в річку.

Думки у головах плелись –
Шукали сутності.
А душі мовчки берегли
Тепла її спокійних слів
Тонку присутність.

09.05.12

Мрію
Щоб ти була Всесвітом
Дотичним до мого
Через доторки і слова
Не паралельним світом
Не містикою
Лише
Іншим берегом тектонічного зламу
Із яким – надпровальний місток.

Роздивлятись тебе
У темряві планетарію
І опромінену ранком
На своєму плечі
Збуджену, збурену,
Зібрану з атомів пилу
У сіль землі.
Про Ph.D.
З усіх форм і деформацій
Зародженого
Відмерлого
Безсмертного
У тобі
А ще
Про Нобеля
За астрономією твого настрою,
Що зіткнемося
Поглядами
Інтересами
Чи навіть під метеоритним дощем

Але найбільше,
Щоб ти просто зі мною сталася

2012

наближається тиша. великою невидимою кулею.
боязко пробігає тінь. тінь тіні. ледь-тінь.
напруга росте, куля накочується
і чавить усе на своєму шляху.
навкілля завмирає. мовкне.
простір, позбавлений звуків, стискається
у сірникову коробку.
частки секунд пульсуючим ланцюжком
з’єднуються у безперервність.

тихо як у вусі. тихо. ти–хо.
тихо аж дзвінко. дзень! дзень-дзень!
дзвенить.
рої різдвяних дзвоників
починають кружляти довкола жарівки,
яка, мабуть, світить попід стелею чи не вічність.
здалеку, спочатку ледь чутно,
озиваються трійчасті дзвони
якоїсь містичної дзвіниці.

сміливіше, гучніше, ближче.
гудуть, наввипередки розхитують землю -
балам-балам!балам-балам!
знову дзвоники, знову дзвони.. двоники - дзвони...
як грім вривається між того галасу
розкотистий удар велетенського дзвона:
бамм! баммм! бамммм!
стеля починає обертатися і опускатися донизу,
сірникова коробка зменшується, тиша росте,
звуки немилосердно зливаються, резонують,
жарівка під стелею біліє
і сипле пекучими голками.
обертаючись разом зі стелею,
утворює безперервне сліпуче коло.
ще трохи і, здається, що у вухах вибухнуть бобми.

раптом – скрип.
короткий, тихий, ненавмисний.
все зависає. на мить. здивовано.
тиша тиші...

жарівка відчайдушно спалахує
і гасне, сходячи жаринами.
як у сповільненій зйомці,
рух повертає у зворотньому керунку:
стеля розкуручується догори,
сірникова коробка з тріском росте,
збільшується, наповнюється повітрям,
великий дзвін задихається
і з глухим зойком розколюється навпіл.
опадає додолу, плавно, немов пливе
через товщу безбарвної олії,
дзвони і дзвоники
наздоганяють його череп'ям і дрібними порошинами,
невидима куля втрачає вагу, розчиняється
у живих потоках барв, що раптом вигулькнули
нізвідки, запахів, що їх супроводжують.
з глухого кута виразно вимальовується вікно,
відчиняється і тріпоче назустріч фіранками-крильми.
вакуум наповнюють знайомі речі,
на душі стає легко і звично.
на душі стає вільно.

(із циклу «Вона каже»)


Недоотримана любов
Руйнує.

Вона роз’їдає розум,
Висмоктує сутність,
Краде спокій,
Позбавляє віри,
Сушить нутрощі,
Витягує жили,
Спопеляє душу…

Серце стає пустелею,
Почуття піском сиплються
Під ноги натовпу,
Що прагне більшого.

У грудях пустка
Згинає спину,
Немов сухоти.

Тепла відсутність
Ламає волю,
Що вже померла
Від анемії.

Скелет і шкіра…
Чи мильна булька
Ти без любові?

Чекаєш довго…

Але є інша
Любов, що прагне
Аби віддати
Її у найми…

Невіддана
Незвідана
Любов.

Вона
Накопичується всередині,
Росте нестримно так,
Вивищується впевнено,
Бубнявіє силою,
Наливається соками,
Мов динамітом,
Чи магми жаром…

Вона
Переповнює єство твоє,
Стає оазою
У центрі серця,
Що вже потріскалось
Від спраги сильної.

Вона
Розпирає ребра
І розірвати хоче
Кайдани тіла,
Розверзти крила
І полетіти
Назустріч сонцю,
Життю назустріч.

І вже не знаєш
Помреш від чого:
Від пустки в грудях,
Чи вибух бомби,
Вулкан у серці
Порве на клапті
Це тлінне тіло?


07.05.12

Какое блаженство — Жить!
Жить и любить Бога — это вечное.
2012г.

Вітер степів юнь у медах купає.
Він, той, хто тебе кохає...
Заглибившись у велич очей
До твого серця закликає:
Твоє серденько у Вогні палає
Жадає зустріти щастя дуже-дуже,
Слухаєш пісні, читаєш вірші
І твоє тіло легшим, легшим стає.
Ти чарівна і дуже сильна
І хочеш щоб поряд був той,
Хто любить, серцем Бога ніжно кохає...
2012р.

Я не зупиню хід годинника, голосно чекатиму, нехай все рікою пливе... Я плистиму своїм човном... І вітер в лице, і плин проти течії... марне, намарно... час покаже... щось мине і загубиться... ми щось згадаємо... непомітні моменти в теперішньому стають найприємнішими у майбутньому...ми нічого не знаємо. ми, а може нами... бавляться як у шахмати... королі, дами, ... є ще блазні... сьогодні пішки, а завтра - на коні.... погляд в землю; погляд в небо... усмішка з деталями фарсу і щира, по-дитячому... невіриться... все буває в житті... мрії збуваються усі, а найгірше - усіх; тому вони й псуються, як молочні зуби - бажання різні, як стріли летять один проти одного... мрії не завжди білі... рожеві... немає значення... життєвий біг... чекання... ми нічого не знаємо... лишається - чекати... чекання - в різній формі, різне для кожного, різне для мене... нехай все пливе... вітер в лице... вже майже весна... майже дочекалася... моя дама пішла... - хіт конем.... чекаємо короля...
2:06
28.04.12.

Дівчинко я бачу ти знаєш різницю
І пильнуєш те чого лише ти чекаєш
Між пальців зажавши власну спідницю
Повільно вдихаєш і видихаєш

Він той хто говорячи крутить шарніри
На яких ще й досі тримається вічність
Язиком торкаючись твоєї шкіри
Шрамів твердих і холодних мов січень

В легені набравши повітря й каміння
Тебе тягне на дно темне на дотик
Не питаючи заходить в твої сновидіння
Розсипаючи в них пісок та попіл

Наганяє вітри та темні хмари
В твоє небо безпритульне й високе
Торкається тебе неначе паперу
Заливаючи рани цитриновим соком

Дитинко усі твої сновидіння
Це лише місця в які ти можеш повертатись
Залишаючи там гірке насіння
Власного страху власної незграбності

Є просто речі які робити ти не повинна
В силу своєї впертості і завзятості
Ти трохи схожа на цю країну
Повну безсилля і безпорадності

Купуєш снодійне в найближчих аптеках
Злизуєш з губ присмак кави гидливо
Дивишся як у лютневих заметах
Помирають останні демони відлиги

говорити ходити
курити любити
це все з часом
викликає якусь відразу
ти любиш слухати джой дівіжн
а мені подобається про них розказувати
це так ніби смакувати чужою слиною
жити їхніми хворобами їхньою проказою
жити не парячись часу плином
помирати гарно – швидко та відразу

курити говорити
ходити любити

світ тісно прив’язаний
до таких послідовностей
межею яких є ніщо інше
як від власного кайфу
втрата свідомості
як будеш давитись любов’ю і ліками
милуючись тим що сховане за твоїми повіками

Сірий сухий серпневий пил
Тепла господня рука
Навіть приймач не впіймає тих хвиль
Що між нас протіка

Скільки скажи в цій країні небес
Скільки у ній висоти
Ми бачим дорогу йдемо та все ж
Не знаєм як довго ще йти

Щораз ступивши наступний крок
У цю гірку пустоту
Відчуваючи завжди господнє тепло
Присутність по той бік котру

Вплітає у тебе осінній туман
Кольору молока
Й відчуваєш як серця тюльпан
У тобі тепер пророста

Палітра повні проситься до рук
Художника,
А він
Читає небо у твоїх очах.

05.05.12

На цій картині я сиджу в щиті,
вертаючись додому тінистою рікою.
Це невеликий човник з контуром яйця,
і я тримаюсь обома руками за планшир.
Картинно нахиляюся вперед, і човен у напрузі,
керую самим поглядом - ні весел, ні мотора,
ні вітрил. Це судно йде вперед за мовою моєю.
Сорочку оперезують злинялі кільця -
на кожному по п'ять рядків, як нотний стан.
Cорочка яблучно-червона, солона й вогка від сіяння
народження, рідкішого за річку.
На голові у мене маска качки, посунута назад, мов капелюх.
Десь посередині ріка заплетена у павутиння
південно-тихоокенських чагарів, а далі берега у темінь височіють
узгір'я із помірних зон. Мій курс відхилений від них
на цей момент зображення, та погляд
на них спрямований. Щоб заспокоїтись,
щоб говорити мовою Європи.

Пуповина осені
Прив’язала мене до тебе
Золотом радості.

Завірюха зими
Заховала наше кохання –
Накрила ковдрою,
Щоб не зурочили.

Ніжними пролісками
Ми вирвалися з-під криги
І притулили голови
До м’яких долонь сонця.

Літо
Перетворило на сіно
Всю траву-зілля
І квіти всі,
А ми
Бережемо свіжість березня,
Наче серпень –
Росу під язиком.

Доленько!
Чи вистачить сили
Сонцю нашому,
Щоб не спалити нас,
А примножити?

07.03.12

Страждання — це іспити людської душі,
незалежно від віросповідання,
вірить чи не вірує вона.
Незалежно від того чи
йде людина спасінним шляхом,
чи одержує від Господа покарання за своє нечестя.
Людина маюча здоровий глузд розуміє, що
заплата за гріх — смерть,
а дар Божий — вічне життя... в Господі.
2012р.

Здравомыслящих людей обьединяет единый ИДЕАЛ,
Радость жизни в согласии с законами
Природы и человеческого общества —
Жизни максимально насищенной, полнокровной и
Духовной.
2012г.

Любовь – это мост,
переброшенный из одной бездны сердца к другой.
Это способность открывать в другом
Столь же таинственный и глубокий внутренний мир,
как мой собственный.
И при этом иной...
2012г.

Истина в бессмертной душе человека –
это Все–Единая Любовь.
2012г.

Надежда Мартынова Данчак
Політичні слова


Слова, слова – де ваша правда?
Одна суцільна маячня, брехня!
Співали радісно батьки, діди,
Про плани грандіозні Батьківщини,
Про щастя та любов сім’ї -
Як «вышел в степь донецкую,
парень молодой» з натхненням,
Місто, шахту будував, дім свій піднімав...
Тяжко, важко працював, але
Життя іде, ідея щастя - вперед веде.
Пройшли роки, все говорили –
Що світле майбуття, так близько...
Слова, слова - одна брехня...

«Вышел в степь донецкую» -
Дід каліка з бабою кривою,
Подивився навкруги, а Донбас –
Весь в “руїнах”, на колінах,
-“Славный наш шахтерский край”...
Вітер виє, завиває та гуде,
Вугільну пилюку по місту несе,
І стоять без Дахів, і дверей,
Почорнілі, похилившись хати –
Таке видовище, страшне...
- Де ви хлопці - молодці?
- А тепер каліки ми, бомжі.
Наша хата на “по мийці” і смітті.

Пані та пани, у розкоші,
В Раді, на балах, прийомах,
У нарядах, “брендах” від кутюр,
Так хизуються на перебій,
Та показують шик свій...
Бач, які бали у Осадчої, а яка їда –
Подивися! Безробітна, вся українська бомжа.
Які царські там прийоми –
Та еліта вся своя, доморощена,
За які – такі “доляри” чи гроші,
Може ще другі там папірці...
Щоб одіти, напоїти елітарну цю “свору”-
Обікрали всю державу...
Кріпаком, Шевченко сон побачив,
Та тепер картина та –
Що в страшнОму сні – Явна!
Бо людина,та проста, осталася -
Без роботи, без тепла.
І що їсти, і що пити –
Як грошей нема...

Влада, пани “нові”,
У когорті світовій.
А, народ - в хвості і на межі.
Шепочуть баби у дворі,
- Там чекають - на горі,
- Коли вже ми, немічні -
Беззубі та убогі старики,
Нещасну свою душу віддамо.
Тоді у них – земля , багатство...
Та щось прорахувалися вони -
- А де ж раби, робоча та худоба ?
Хто на землі робити буде?
Багатства, гроші заробляти,
Що б “нам” кармани набивати...

Кричать правителі –
- Ми за народ,
- За їх добробут,
- За щастя й мир -
Але своя сорочка ближче...
- Народе, а ти листочком,
Фіговим прикрийся і не мийся,
Не буде так боліти голова,
І кризи ти переживеш, переповзеш,
Мівіну і на перше, друге, третє,
Ковтати будеш і водичкою зап’єш,
Така хороша та поживна і смачна,
Для бідного народу ця їда...
Вода у нас? - то дармова – хоча?

Народе, як вийдеш, виберешся?
Із цього страшного лайна...
Ой степ донецький - вугільна сторона.
У нас держава, вся така...
Україно, Матінко моя, тобі таке,
Багатство дано Богом, Земля, як масло,
Люди трударі, всі сили віддають свої,
На благо, щастя своїй Землі...
Але “свора”, ще не наїлася -
Гнітить та обкрадає, обдирає
Народне все добро – собі, собі,
Та по “карманам розпихає”,
Вивозить та ховає ...

- Та ні! – Ми дочки та сини,
Прекрасної Землі,
І не дамо себе гнітити,
Нам допоможе - Господь Бог,
Ми будемо сумлінно все робити,
Щоб наш шахтарський край,
Буковину, Галичину -
Підняти на арену світову.
Не словом, ділом доказати -
Що ми народ Великої країни –
України!



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11104052393

Крізь сяйво мойого ока
нічна пташка летить
і вію у дзьобі тримає
співає що над полем
розорення мого бузок
розцвів чорним
цвітом вогонь
цвітом його
квітень тьмяніє
і гасне
мій погляд у сон
і сплю
мов убита
пташка крізь сяйво
ока мого
донизу летить і співає
що над полем розорення
бузок і крило її
в'яне

Ковтаючи запах буденності,
я ніяк не назву його смородом,
бо робота рятує від голоду,
бо робота лікує від відчаю.
І, мабуть, то занадто магічно,
бо слова ці не мають логіки,
але все ж я кажу їх впевнено.

Я не плачу, що хтось мене викинув,
я замкнусь нагорі з мольбертом,
трохи гола і трохи відверта
обведу чорним кольором груди
і якщо малювати буду,
то, напевно, я буду жити.

Не кажу, що це все божевілля.
Божевілля – м’яке на дотик,
божевілля – на смак солодке.
Та хіба я щось чула про солод?
Я помішую каву з сіллю,
допиваючи свій наркотик.
Я сьогодні зламалась всоте.

Дістаю із кишені мобільник:
я змінила рингтон на тишу
і тому вже ніхто не дзвонить,
і тому вже ніхто не пише.
Знаєш, зраджуй мене повільно,
щоби встигла робити записи.

Я ковтаю як смерть твій запах
та ніяк не назву тебе ворогом.

01.05.2012р.

Окончательное освобождение из спирали смертности приходит тогда,
Когда душа, став полностью Богореализованным существом воспаряет,
И драгогоценность в сердце лотоса устремляется
В вечные обьятия Я ЕСМЬ Присутствия.
2012г.

Любов до Бога - цє твоє Дерево Життя.
Воно воскрешає не магією чаклунства,
Не по близькорукому хотінню плоті людської -
А коли по Благодаті Божій - думка твоя.
2012р.

Тихо лине розмова друзів,
за чашкою чаю.
Приємне спілкування, високий політ...
- Вона споглядає у вікна, чекає...
- Бачу і знаю, подруго,
Я, теж чекаю,
Боже, яка вона гарна,а очі...
До сих пір вважає мене за дивакувате?..
Любов, справжню відчувають серцем
І потрібно вміти чути.
Коли запропонує увійти,
Є ж двері?..
2012р.

Дивлюся на росписане хною твоє тіло:
Палітра складних мережок логіки,
Еквілібристика думок - ірраціональними забаганками.
Чемно принишкла в жасминовій тиші бібліотеки і,
Зоріє весняно усмішка обличчя юні.
Сум*яття висоти в душі,
Лебедину пісню жадає слухати.
Така велика різниця в роках,
Але як ми з тобою схожі...
Як добре що ти поруч є,
Материнська любов - надпотужне у світі.
2012р.

Весна травніє своє законне.
З тобою ніщо не зрівняється.
Божественний іспит приходить у свій час
До кожної людини.
Він чекав і чекатиме тебе.
Бачиш - руки у небо здіймаються.
Він говорить: Чашу, що Я її пью,
ви питимете, і хрещенням, що Я ним хрищусь,
и ви охриститеся.
2012р.

Покотилось яблуко
Під сусідський пліт,
Залишило яблуню
І свій першій цвіт.

Проросло зерняточко,
На чужій землі,
Йому тепло й хороше
Турботи малі.

Вітерець не дує тут,
Сонце не пече,
Лиш в старої яблуні
Чомсь сльоза тече.

Голос твой обволакивает,
             зачаровывает,
Губы тянутся к твоим,
       теплым и мягким,
Есть одно желание -
            обнимать, целовать,
Слиться воедино, задохнувшись
            друг другом,
Ласкать твои руки, губы, плечи...
И потом оттягивать, оттягивать
                минуту,
когда снова надо
            отпустить тебя,
белую птицу,
на
всегда непредсказуемо долгое
время,
до следующего мгновения,
до следующего совпадения
в мире,
где не бывает случайностей...




2011

Божий брат говорить мені таке:
Вона головой володіє мр*яне любощів лице.
Висока принциповість, манери - в очах душі...
Таїна її - сузір*я чоловіче, тривогнияне...
2012г.

Всколыхнувшись изливаются наружу лимонные соки.
В воздухе засверкают мириады огней.
Огромная волна пронесется сметая ужас.
Рука опустится в холод. Проявится «Вечный».
2012г.

Не выгорает душа,
Хоть предавалась обиде,

Хочется снова дышать,
Даже когда карта бита,

Хочется снова обнять,
И целовать от макушки,

Слов не найти…но понять,
Чувства – увы, не игрушка.

Хочется снова с тобой
За руки городом пеши,

В отпуск со светлой душой,
Молча дарить свою нежность…

Рядом быть, вольно дышать,
Не напрягать грудь и вены,

Счастье свое ощущать,
Но пребывать в сладком плене.

Власть имущие в миру заполняют жизнь развратом и грехами
Время прийдет и вспомнят они – что в этой жизни натворили...
2012г.

в нечистивых небесах идет за власть борьба
она навидима и видима
грешников дорога в ад сама бежит
ложь без стыда смеется зря над Божьими словами.
2012г.

Правду кажуть що страх має великі очі.
Але ще більші вони в жадібності.
Це коли « проникливим поглядом»,
Невгамовно, очі обмацують чужі кишені...
2012р.

Важно помнить, что любовь двоих развивается как живой организм.
Путь любви на седьмое небо не всегда усыпан розами.
Важно в этой важнейшей для жизни игре – способность играть слаженно – дуэтом...
2012г.

Землю віками опутували ланцюги рабства тлінного матеріалізму.
Воістину: лише Божа святість оберігала тлінне тіло людини.
2012р.

американські вчені навчились ховати час
ти знав що я обів"юся навколо тебе плющем

я стану тихим невидимості плащем

невидимим навіть для твого найкращого лазера
не стану я часткою хибного бідного лузера
бо вчені в Америці навчились ховати час
ми ж мусим навчитись надійно ховати нас
від світу від інших від третього грішного виміру
в четвертому ми заховаємось вимрієм
щоб не розшукали спецслужби недолі транс
в якому нектар душі ми одне із одного старанно вип"ємо

а ти не вірив що можна спинити час
навіки вселити весну у два серця люблячі
ти довго ховався боявся що вперто чублячись
ми станем чужими занадто і повсякчас
чіплятимемось за помилки реп"яхами колючими
і почуття неодмінно загатять нас
як річку в котру неможливо вступити взутими
бо черевики стопчуться а шлях неблизький а пегас
уперто не хоче віддати крило щоб ми стали почутими
побаченими прочитаними до передостанньої сторінки печальної повісті про глас
котрий в оту п"ятнадцятитрильйонну частку секунди лине від Бога
здавалось в оазу а виявилось в пустелю
закладку у книзі зроблю я із твого "люблю"
перепочинемо у поцілунку і знову в дорогу
бо вчені навчились спинити
п"ятнадцять таких митей
а нам вистачає одної щоб глянути в душу
і сили нема у всесвіту щоби погляд оцей відмінити
й побачити що послання для нащадків у капсулах серця
в твоєму частина перша
в моєму частина друга
і мусила я віднайти у тобі не просто людину не просто мужчину – найкращого друга
бо кожен із нас мов магічний отой елемент
крізь лемент невтаємничених
поки Ісус не розп"ятий
п"ятий п"ятами п"ятий
а потім п"ятами п"ятий п"ятами
чітко карбуєм крок за уявними гратами
поки наші гріхи не закровили стигматами
і не наповнили чашу терпінь дощенту
поки голос гієн не перейшов у крещендо

ти переконував що у мене міфологічна свідомість
і я алогічна абсолютно
натомість
як кожна правдива Єва
я невідомість я невагомість
я вільний простір котрий вміщає усього тебе не раз і не два
я знала про все швидше від розумних американців
котрі навчились клонувати коханців
овець корів кіз і стадо баранів
я знала що ти діамант досі ніким неогранений
звідки дізналась не знаю
але я знала
що подолаєм хронічну депресію
скоро про це дізнаєшся ти
вставай нам вже час іти
на зворотну декомпресію
поки ангели злі не згубили лінзу
і не погас між зірок світловий імпульс
ми відновити мусим до парадізу
протерміновану і зашифровану візу
поки шістнадцятитрильйонна частка секунди не настала

2011

Нариваєшся на авто
мати
Закидаєшся швидко печи
вам
Не буває відразу три
брата
Обирай між двома з імен
чи ні
Космос плаває у воді
ркою
Космос слухає різні спо
гляди
Забирайся під три чет
віркою
Можеш світ розділити ком
а ми
Можеш в небо дивитись ти
шею
Воно чує твої фант
Азії
Можеш втілити чи зали
шити
Схоронити або за раз
її
Можеш просто бути скоро́
вами
Можеш лева остері
гратися
Намотається час в коло
совами
У них є крила, а в тебе –п’ят(н)и
ця

Досягнення науки і мистецтва дуже часто
слугують засобом до виконання недобрих намірів,
задоволення згубних пристрастей.
Добре те, що рід людський
прагне здобути владу
над матеріальною природою,
котра йому належить
як дарунок Провидіння.
2012р.

Час замкнувся в мені:
ділить мить унікальну
на кількість однакових днів.

Чітко простір обмежив мої найреальніші сни.

Що, хотілось весни?
Та чи сила знести її чисту, квітучу нестримність?

Вже мабуть зголоднів
той нещасний собака під плотом -
облізлий занедбаний пес,
що самими очима виказує біль самоти.

Я - покинута.
Я.
А не ти.

А буденна реальність щоранку виводить на бій -
і несила, бува...
Та здатися не матиму права.

Як не матиму прав на звичайні незвичні дива,
що мене ними Небо з великої ласки наділить.

Ти не сам.
Як я - не сама.
Як ніхто не один - той, хто любить, Чекає.
Вірить.




квітень 2012 р.

У мене є тінь, тінь повзає за мною, це не дивно, вона повзе мов вуж і мов пітон, і наче гадюка небезпечна для живого, коли певний критичний час джерело світла позбавлене руху, то й духу позбавиться живе, це бавиться джерело світла, смішне й веселе, народжуючи тінь, котра нехай повзе, повзає за мною і це - не буде дивно - рух.
Хто припиняє рух? Холод? Смерть Чорновола? Швидкість світла постійне у Всесвіті. Хто припиняє рух світла? Бог, джерело світла, комуняки, які щось задумали?
- Комуняки щось задумали!!! - він кричав, оповідав, співав, молив, бігав за нами і вимагав пива: - Комуняки щось задумали!!!! Ми заспокоювали його, що це всього-на-всього сон, безсенсовий, п’яний його, сера Артура, сон, але він невблаганний продовжував: - Комуняки щось задумали!!! потім він ржав, іржав і заржавів, бо напивається й понині, бо комуняки щось задумали. Невже зупинити рух світла? Напевно, що так, бо прийшли сном в його, сера Артура, хворе альтер его.

я справді не знаю
навіщо покликала тебе сюди
повела за собою
я сказала – ми підемо далі
в темряву
яка мені не страшна

по овальних кільцях часу
коли один сезон переходить в інший
а якщо нам набридне
ми згодимося на аномалію
у якій одна весна
впадає в іншу
мов ріка

я просила – довірся
я не знаю довірі іншого виправдання
окрім самотності
в неї немає інших прикрас
окрім скуйовджених вербових котиків
які холод сприймає
за чергову помилку тепла

і ось я стою перед горою
бо кожен коли-небудь стає перед горою
бо час не передбачив можливості
не стати перед горою
і мене лякає не її висота
а те як ти сміючись
називаєш її долиною…

сміючись
живеш в іншому напрямку

Начинаю любить жизнь,
Как всегда, не хватало времени...)))
Приходилось все плыть-плыть
По течению, против течения...
Открываю глаза, и
Нахожу очень много нового,
Начинаю любить жизнь
С ее пытками и уроками.
Мост из чувств положу в мир -
Пусть уходит мое прошлое,
Отпускаю, и дам пир
Всему светлому и хорошему.