Опадаючим осіннім листям,
сумом трепетним
куталася разом зі старим шерстяним светром.
Одягалася у теплі спогади
з кавою у заспане ліжко
і піною в гарячу ванну.

Осінь прийшла в мою душу.
Тепла. З павутинками невагомими
і різнокольоровими деревами.
Принесла туманні ранки
над іскристими річками,
дощі над ржавими заводами
і гучними мостами,
тугу тягучу...

У мене осінь вгостях.
Шикарна дама у барвистій шалі
на сірій сукні.
Вона обожнює пазли,
фруктовий компот та трав'яний чай.
А ще мої ранкові млинці...

Самовпевнена така!
Обіцяє, що все буде добре.
Особливо у мене - я ж сильна.
Мені б її впевненість.

Дама любить танцювати
босоніж по брудних калюжах
під парким дощем,
розпустивши волосся.
Вона щаслива.
І запевняє, що щастя теж
до мене прийшло.
Лишилося тільки навчитися
його слухати.

22.09.2011

Ты сведёшь меня с ума!
Мой Маленький Принц,
который не умеет писать и
читать не любит. Меня.
Ты делаешь, что хочешь.
Живёшь, как хочешь.
А я остаюсь пленницей
своих собственных глупостей
и обязательств.
Мой Принц, кто тебя опять любит,
закидывая иглами и ножами сердце?
Кто проосыпается связанный
твоими шёлковыми простынями,
как смирительной рубашкой?
Кто жизнь отдаёт тебе?

Ты снова строишь иллюзорный мир
из песка и моря.
Там нет чувств и ощущений.
Там всё, как тебе нужно.
Там тебе небольно.
Т ам ты чувствуешь себя живым.
Ну и как тебе в твоём одиноком мире,
где каждая пещинка
напиоминает тебе,
что ты никому не нужен?

А я остаюсь живой. В реальности.
Я наслаждаюсь каждой пощёчиной,
каждым камнем предкновения,
посланным мне судьбой.
Пусть я не смеюсь так часто,
но меня больше, Мой Маленький Принц,
не заставляют плакать.

Мне светит солнце и льёт дождь,
сыпет снег.
И я благодарна, что живу,
а не существую в твоём мире,
на твоей планете с баобабами.

22.09.2011

Вийди, Грицю, на улицю, і ти, Коваленку,
Заграй мені у скрипочку стиха, помаленьку.
Українська народна пісня


Або мені дайте хоч і бубон в руки,
Або не питайте, чом стою, мов крук той.
Он танцює місяць поміж деревами,
А я тут нуджуся в балачках із вами.
Якщо ти музика,то не варт базікать,
Краще б уже грати і пісень співати.
І хоча б ви грали, не переставали,
Я б все танцювала, угаву не знала.

За польськими повстанцями гнались російські вояки.
А як в Людмир зайшли, дав дві години генерал
На пограбунок багатого юдейського містечка.
А була субота і початок Шавуоту .
Молився в синагозі люд.
Раббі Шломо так зануривсь у молитву,
Що, хоч і стояв біля вікна,
Не помічав, що діється довкола.
А час козак кульгавий ( мабуть, для розваги)
Саме в цей вже ціливсь у вікно.
Онука бачив це і шарпнув діда за рукав.
«Нащо ти одриваєш од молитви?»-
Тільки й устиг сказати реббі
І звалився на підлогу.
Як вже не стало Шломо,
Пригадали всі, що повторяв їх раббі:
«Як хочу, щоб якомога швидше
Прийшов Месія, син Давидів.
Готовий сам стать я Месією, сином Йосефа,
Що хоч і загине, та прокладе йому дорогу.
Чи заляка мене якийсь козак кульгавий?!»

------
Людмир-Волинський.
Шавуот – день дарування Тори на горі Синай і свято перших плодів.
Шломо (Готліб) із Карліна (1738-1792) – проповідник хасидизму в Литві.Хасиди вважали його втіленням Месії – нащадком Йосефа і вірили, що їхній раббі «розуміє мову дерев, птаства і звірів».

Рвати гудзики на сорочці
від самої злості.
віддатися в руки болю,
спокійно спустити кров.

Два "Я" в одному тілі, -
то була просто я.
ніхто не хоче опинитися
в божевільні
ще за свого пам"ятного життя.

2008р.

Не спи, не спи,
Бо я не сплю.
У Львові вогнями горять мости
В цю пору нічну.

Ще трохи і буде ранок.
Заснути не хочу, не можу.
Скоро у вікно зазирне світанок,
Я ж очей не зімкну.
2008р.

    Який довершений і… оманливий спокій,
      залишеної вечоровою зливою,
        широко розлитої,
        окутаної тишею,
         калюжі.
Якими вражаюче реальними здаються віддзеркалення…
Як слухняно рухаються вони вслід твоєму переміщенню…

2009

В аерозолях повітря чудово скомпонована хвиля протікає по волоссю моєї кобилки. Над морями ми протягнули віжки грабіжницьких здобичей, важкі самокрутки та орхідні вітрила. Повернення до циганської акмеї, піруети втікачів, сакральна співучасть! – ви мали все для алкоголізу амури, та завидна мілина!
Ця платонічна отрута обміднює обличчя моєї подруги. Зву-чать ідеальні команди: “вступити у воду!”, “забратись на ванти!”, “читати по зорям!”. Це успіх розуму та вістря усіх розрахунків. Ми були диригентами місцевих сузір’їв, ми неощадливо прагнули припасти до алебарди гітарного крішни і сотати акорди з пряжі морського прибою. На пірсі, уночі, ми були зразковим експонатом і, взапас, я висмоктував з неї весь дух.
Ми осідлали невидимий човен і поклали його на космічний меридіан. “Вона довершує всесвіт, - вигукував я, обкурений вітрами. – Гольфстрім, восьминіг, камікадзе…”, - усі ці підводні паскуди давали нам спокій моменту, ми вибухали, як еяколяції полярного візаві…
Все стало зажерливим тілом протягом еротичних поневі-рянь у крамницях краси. За будь-що, в довільній кількості вона готова відхиляти округлість планети, - за відхрещення, за велику ціну!

Ти, сучасна камелія – всі можливі глузди та лялеманії перебувають в лупленні байстручої раси, - ловлячи кайф, цілком негігієнічно для всіх! Старі, підведіться, там справді нікого немає! Де вони, корпоративні тіла – серед вдоволень, вилучених та переховуваних протягом століть гастрономією окупації? З ким вони, роздягнені до моральних сновидінь, влаштовані на черевах якісних гурій? Навіщо їм, нагодованим з кайманових кагатів, за-шморгнутим на синусоїдах найблискучіших прикрас, вихованим з очіпка палімпсестів?

Ι.

Знайомство – психічна клоака. Рано чи пізно звичайних засобів спілкування стає мало, і тоді починаєш покладатись на інстинкт. На все, чим наділила природа. Чи не зміцнення це? Чи означає це побачити в чомусь своє остаточне призначення?
Здавна прихилився за горловиною погрібних об’ємів, тож нирки опустили мене, багно болотисте! Так погідно, так непомітно, що вулиці міста виморщили плоскогруде чоло, недолюдна бравада, - який жах, ці спекотні пустелі! який жах – повірити в місце, яке впізнаєш без будь-яких ознак: “вчини мене твердинею, - каже воно, - адже важливо не абсолютне “завжди” і “всюди”, а вміння обирати так само легко, як і втрачати, без страху”. – Який жах йти на манівці у долі!
Реторта, повна рішучої дружби; щілина щоденних оро-шень, обголена сонцем; магічний безоар; погрібець, який я проміняв на піддашшя, - гадаю, це неприємний синдром!

Безвихідність вселилася в кімнату,
Закрила вікна, сховалась в темноті~
На дверях дому повісила гранату,
Збиралась згинути тут на самоті.

Чотири свічки блимали в куточку,
Гнітуча в хаті осілась тишина,
Лиш було чути, як плелась віночком
Тайна розмова, що десь з пітьми зрина.

Ось перша свічка сумно проказала-
Я «МИР», а не потрібна, бач, людству,
То ж згасну вже, бо щастя їм не дала,
Не зрозуміли, для чого я живу!

Заплакала тихенько друга свічка-
Я «Віра» звуся, забута всіми я.
Пропала віра, зникла денна звичка,
Згасаю зараз. Болить душа моя.

А я «ЛЮБОВ», від мене був початок.
Згубилась радість у поспіхах життя.
Відкинули мене . Важніш «достаток»!
Згашу це полум’я, любовне почуття.

І потемніло і посивіло в хаті,
Одна лишилась свічка в самоті,
Вона горіла вогником завзятим,
Щоб освітити спотворені кути.

Заглянуло дівча в вікно до хати.
А ви чому це згасли? Ану свічки!
Ви мусите ніколи не згасати,
Вам силу дано, горіти всі віки!

А я не згасла! Ні, я не пихата.
Я звусь «НАДІЯ» , завжди свічу вночі!
Я кожній зірці можу життя дати,
Хочай вони он там у далечі.

Ось ти мала, в тобі горить «майбутнє»,
Зайди до хати і запали життя,
І все воскресне, гарне, незабутнє,
Людська НАДІЯ, ніколи не вмира!

Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому.
Українська народна пісня


«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Мій величний драконе, дванадцяти років чекання
достатньо для жінки, бо сонячний вітер вбиває бажання злетіти,
і коріння росте, доростаючи суті - пізнанням
вплітає мене в полотно, що сувоєм згорнеться в минулості світу.

Світ шукає той звук, у якому відтвориться світло,
себе загубивши в безмежжі своїх віддзеркалень. Тут погляду тісно,
і усе, що я знаю – очима побачене титло
над тим, що свічадо окреслених слів не відтворить ні нині, ні прісно.

Мандрівний мій драконе, сузір’я відкрили портали -
і ти повернувся у душу схололу. Зникають кордони означень –
я обличчям до ночі на крил твоїх порух чекала,
і шлях мій віднині собі я дозволю, а іншим весь біль мій пробачу.

Пробачати так просто… Забути пробачене важко.
Забулось не те, що хотіла насправді забути: відкинуті тіні
шарудять у пітьмі, наче хижі потворні комашки,
моїми чуттями з очей визирають зустрічних - і прісно, і нині.

Ніч приходить зі сходу, мій мудрий і сивий драконе,
і сукні її із леткого шифону до вічності плину дотичні.
Об’єктивна реальність: душа є окрема від крони
краплинка того, що не вхопиш і словом. Хронічно

Хронос мрії стинає: без них легше входити в Лету.
Бажання свої відпускати не хочу на радість скелястим теренам.
Маю промінь Селени - і дивних видінь силуети
на стежці моїй, переплетеній з сонцем і вітром, чатують на мене.

Я, вростаючи в землю корінням, навчилась літати.
Коріння і крила однаково душам важливі. Мій вільний драконе,
безборонна любов – найміцніші у всесвіті грати:
кармічно об’єднані крони сплітаються в німби, у лози і грона.

За кордонами слова ніколи не зникне дорога,
тому не тримай, розімкни зачароване коло – і підемо далі.
Кожен має можливість зігріти долонями Бога
у вічному «зараз», у тлінному храмі, у кожнім зустрічнім Граалі.

Хотіла написати тобі листа із заплющеними очима
Але у мене безсоння і повіки не закриваються
Хотіла вишкрябати літери своїми нігтями
Проте бутони на пальцях не мають належного кольору
Ще мені хотілося заварити тобі каву з корицею
Втім ти не любиш присмаку яблучного пирога у роті
Тому мушу писати листа мовою птахів
Які стукають зимою у твою шибку і просять пшоно
Та літери в листі схожі на їхні закручені дзьоби
Які викльовують перецвілі бутони з замерзлих дерев
А от кориця цього року не визріла
Бо дощ забув її полити і вона здичавіла

Отак і я можу здичавіти, якщо ти не прочитаєш мого листа
І не прийдеш до мене у ліжко та не проженеш моє безсоння.

Я
_______________________


Я приходив до тебе вчора уночі і намагався відкрити тобі повіки
Але ти спала мирним сном і не зустріла мене з рушником
Я відганяв від твого вікна воронів з листками паперу в дзьобі
Однак вони несамовито билися у вікно. Що вони хотіли з мене?
Ти залишила каву на кухні, але вона охолола
А я так не люблю підігрітий яблучний пиріг
Якщо тобі так добре спиться без мене
То навіщо ти мене кличеш щоночі?
Я прийду до тебе ще завтра але ти неодмінно прокинься
Бо твоє безсоння зганяє злість на воронах, які випивають мою каву
Зоставляючи на дні ночі лише корицю і бутони зів’ялих троянд

Морфей

ЇЇ кохав і думав лиш про неї
Чекав побачення, тривало майже рік,
Вона писала, що не може дочекатись,
А потім стихло все й від неї ні -чирік!

Минув той час розлуки і чекання,
Поїхав з мрією, що ось побачить знов,
Коли ж зайшов у хату, слів не стало,
Вона в обіймах іншого. Любов!

Пощо слова! Та це ж пуста полова!
От сипиться на голову й сліпить.
Повірив їй. Гей серце зупинися!
Хотів її ось тут же зараз й вбить.

Як близько з’єднані ці два чуття людини
Любов й ненавість –вбивчі почуття!
Хто не любив той зрозуміть не зможе-
Хвилина щастя,ось це і є життя!

Холодні колючі зірки застрягли в горлі
Січневої ночі.

Вона голосно кашляє вітром,
Грюкає воротами, ламає дерева,
Видавлює очі-шиби
Із білих облич хат…

Її температура критично знижується.

А лікар-місяць пішов на виклик
На іншу сторону планети.

Мені не спиться.
Я уявляю,
Що буде зі мною,
Якщо ти не зігрієш мене
Гарячими сонцями своїх персів,
Руками мрійливої ніжності,
Романтичними обіймами любові?

Перестану дихати…

Перестану думати про колючі зірки,
Про пористі хмари і стіну туману,
Яка робить дорогу від тебе
Нездоланною і слизькою,
А дорогу до тебе –
Мостом до середини прірви.

Так і хочеться
Стукнути кулаком ночі по спині,
Щоб зорі вискочили з її горла
І освітили стежку,
Яка веде до життя
Нового.


2012

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

И если в твоих
Синих глазах
Море внутри,
Если море стекает каплями
По золотистым изгибам
Обнаженного тела –
Я соберу его губами
И оставлю соленый привкус
На твоих губах.
В дыхании вино
И мы двигаемся в такт волнам.
Под жгущим солнцем,
Под синим небом
Систриере.

П’ять грамів сірого, легкого пороху
В твоїх словах.
Не вистачає поруху,
Чи повноцінного руху,
Що б піти.
Заважає криштально-чисте небо
Твоїх очей
І біле сонце світлого волосся
Недбало скинуте на тендітно виточене плече.
Тримає мале кошеня в тобі,
З ним так важко сперечатись,
Не сила пручатись
Його грайливим поглядам.
Та після сотень ночей,
Терпіння зносить найменшим протягом.
Я все дивлюсь –
Де взяти сил,
Бо без тебе, не протягну й однієї,
Сповненої повного місяця темряви.

Розвіявся білий сніг
Легкого попелу
Від згаслого вогнища
Тривких відносин.
І стали такими помітними
Міські птахи
З маленькими сірими очима.
І стала такою не потрібною
Друга подушка у ліжку,
На якому досі вчувається
Непомірне дихання спокою.
Тепер, так подовгу
Швидкі, довжелезні хмари
Ховають під собою
Прямокутні багатоповерхівки.
А в жовтому світлі вікон навпроти
Жінки зраджують своїм чоловікам,
Доки їх тупуваті дітки
Мріють про гори з шоколадних цукерок
Та глибокі ріки ванільного сиропу.
І цього непотребу ніяк не здихатись наодинці.

Досі з тобою,
Вродлива сука,
Чутлива бейба.
Ти в соте ви*бана
Чужими поглядами.
Тупі перехожі голови
Повняться брудними мріями.
Твої зрадливі очі
Брешуть байдужість.
Мене це не бентежить
Бо ти добре злизуєш мої ревнощі.
Ти – порожня пляшка з-під самбуки
І колись, обов’язково, я тебе викину,
Та ж тобі пох*й.
За те й траxнемось, люба.

Приходжу з вечором,
Приходжу з холодом,
З листям на підошві.
Плутаюсь у твоїм волоссі,
Цілую тебе в очі, в губи,
Шию, груди,
Ноги, вище…
- Ну все, зачекай трохи,
Що приніс?
- Потім, іди ближче.
Посміхаєшся, - Що приніс?
- Новий чайник, час кипіння одна хвилина.
Твій вже дістав!
Несамовито свистить коли ми вже під ковдрою,
Коли вже в ліжку.
- Думаєш хвилини вистачить,
Щоб зняти з мене сорочку?
Знімаю..
Ти гаряча, п’янка, моя…
Чую, як кровоточать крани на кухні,
Як здригаються біля ліжка
Спорожнілі кухлі,
Як наповнюється унітазний бачок,
Як наповнюється дитячим криком
Сусідня квартира.
Чую, далеко, грозу.
Чую твоє нерівне дихання,
Незрівнянний стогін…
- Ти ж лишишся до ранку?
- Я завжди лишаюсь.

окресность взор чарует мой
вижу дом в два этажа
вхожу и вижу - фея предо мной
молвит речи мудрая
скрыв улыбку задаю вопрос
что молвите Вы обо мне
и она улыбнувшись - глядя в глаза
ответила
у вас три великих сердца
как это задаю ей вопрос
и отвечает она
а послушайте как они бьются
РА ПА РА ПА РА...
2012г.

Гаснуть зорі юних років...

Гаснуть зорі юних років...
Настав час дивитися
з іншого кута зору
на життя лайдаче.

Ніяк не можу зрозуміти,
коли я встиг
налити в криницю життя
стільки каламутної водиці...

Чому цей сум заліз й терзає душу?
Закостеніло все, немає вже чуття.
Вже вию вовком й з місця я не рушу,
Аж поки заясніє день мого життя.

Злетів останній лист кленовий,
Зашарілись голі гілки,
І не горіли більш рум’янцем,
Ще молоденькі пaгінки.

Зібгалось дерево на зиму,
Колише вітер все до сну,
Цілує клен перша сніжинка,
Аж поки кине пелену.

І так під білим покривалом,
Пробуде зиму, а тоді ,
Зазеленіє клен під сонцем,
І усміхнеться лист весні.

О Вершнику!
Всесильний, мужній
вітре світанковий,
дракони-змії-звабники
ниць упадуть без бою
у панцирях і латах,
здавшись твоїй волі...
Проснуся. Чути: виють
пси-вовки Святого Юра,
і кінь на верховині
вже збира небесну росу...
Добро і світло
подолають тьму,
бо ж хоч один Святий
посеред нас
іще десь топче ряст...

2012

Про зустріч:
28 січня 2012р. о 15-00 год.
у Львові, в приміщенні Порохової вежі (вул.Підвальна, 4, 3-ій поверх) відбудеться презентація збірки Оксани Мазур “На вістрі місяця”.
В межах презентації – літературно-музичне дійство і виставка картин.
ШАНОВНІ КОХАНІ МОЇ ПееМівці!!! Чекаю! Приходьте до мене – буду щаслива побачитись з вами!!! ЦІЛУЮ!!!*************

ти любила "криваву мері" вечорами в барі за рогом
днями не вставала з постелі, живлячись вмістом міні-бару
обожнювала споювати оточуючих поглядом
наштовхуючи їх на дивні бажання

доводила себе до істерики, уявляючи душевнохворою
хотіла, щоб тебе шкодували, бідну самотню дівчинку
ти не любила людей, а всередині - просто боялася
надягала маску депресії, для тебе це не було кічовим

може справді ставало легше, або просто собі це навіювала
забагато палила і кидала бички за грати вікон
блукала у віртуальному світі далеко за північ
твої фото для тебе були святіші усіх ікон

хоча в свої надцять ти була мало на що здатна,
будувала багато планів ідеального життя на завтра
дівчинка, котра повторювала "я не зв'язуюся з ідіотами"
для тебе це була найголовніша мантра.

2012

Ти вічно сумніваєшся у тому,
Що серцем відчуваю я постійно.
Моя частинка крихітна у тебе –
Ніколи вас нікому не віддам.

Моя живиця завжди із тобою,
А я один, та сумніви жену.
Чому ти допускаєш їх до себе? –
Люблю тебе. Одну тебе люблю.

Тебе ж лякають вигадані зради:
Заради молодої геть пішов…
Чому ж не пам’ятаєш: я тобою
Страждаю, надихаюся, живу.

Ти вигадай, що я з тобою разом –
Буває, що збуваються слова…


2012

Чорний сторж віку

Позволю березі
дихати моїми грудьми.
Як темно тепер
на другій половині світу!
І все, що має свою тінь удень,
ніччю стає німим богом.


Позвлю березі
кохати моїм серцем, –
це заспокоїть мене! –
коли дзвін старої церкви
кличе вік моїм іменем.

І знову ніж у серце. І за що?
За те що хвора й треба знову ліки,
А ти б хотів щоб все було дарма,
Щоби твої не меншали засіки.

Пам’ятаю:
Бабуся біля корови
Молоко і музику
Змішує…


2008

Люблю
дивитись, як Ти спиш:
найтихіша із тиш - ця Мить.
Тільки в повітрі бринить
тонесеньке плетиво світла.
Тремтливо кружляють по віях
уявні сніжинки -
лелітки,
як «Музика янголів» і,
мабуть, «Ближче до мрії»
піднімаються кутики вуст –
до усмішки.
І донечка снить.
Ще трішки. Поспи.
…Ласкаво запрошую у цей світ, де сни
не такі тривкі, як Моцартова музика…

Комуь потрібні речі,
комусь потрібні люди...
Світ часом не доречний,
і зло живе повсюди.

Хтось постійно зраджує,
а хтось невинно кривдить.
Хтось когось оплакує,
а хтось неначе привид...

Комусь життя несправедливе,
Для когось все насуще ідеальне.
Для когось почуття зрадливі,
а хтось творить речі шедевральні.

Зло живе повсюди -
світ часом недоречний.
Комусь потрібні люди,
комусь потрібні речі...

Приходь до мене вгості
і прихопи зефіру,
бо вже дістали бутерброди з чаєм…
Ми вимкнем світло,
І нам буде тепло…
І чай з зефіром…Гарно?
Приходь.
Розгрібем словесну купу мотлоху,
Яка давно так заважає.
Спочатку буде трохи важко…
Але ж я добра,
Я заварю для тебе чаю.
Мої шпалери тебе пам’ятають,
І часом відчуття,
Що у квартирі
Більше тебе аніж мене не вистачає.
Приходь до мене в гості
І прихопи зефіру,
Будем валятись
На старезному скрипучому дивані.
Мабуть, на ньому ще присутній
запах твій
Й сліди минулорічного кохання.
Приходь…
Та прихопи зефіру.
Я не люблю чекати.
Приходь.
Спостерігатимем
Трансляції прямих ефірів.
Я в принципі щаслива…
Але… не вистачає ще зефіру.
Приходь.
Будемо грати вдиких звірів,
Одній кусатись не цікаво –
Не вистачає злості.
Не упускай
можливості реваншу.
Купуй зефір… і приходь в гості.

Розірвало сорочку на грудях
Серце…


2012

сиділи сьогодні птах і птаха
на шпаківні
на черешневій шпаківні
в якій ніхто не живе
і подумалося
що вже зима
а шпаківня і досі порожня
що ніч
а два птахи
не наважуються
разом зимувати
ти глянув на птаху
і здогадався
що то я нею обернулася
але у моїх очах було літо
і кіт ходив навколо дерева
та злизував нас твоїм поглядом
як задубілу сметану

Він мандрує собі автостопом
І готує французьку кухню,
Грає на губній гармоніці Боба Ділана,
Витирає долонею зморшки старих кам’яниць,
А кожного 14-го дня весняного місяця нісана
Дивиться у сіре небо, де кружляють ворони,
І просить про всепрощення.
А дерева обабіч дороги кричать йому вслід
Аве, Авелю!

2012

Різдво. Саморобна церква.
Колись це була сільська водонапірна башта,
Потім – бібліотека, що гніздилася (від слова «гніздо»)
Під самісіньким дахом цієї башти,
А тепер ось –

Маленька кімната, білена крейдою.
Стеля нависає низько; дивно, чому
Саме прямокутність цієї кімнати
Так не відповідає моїм уявленням про церкву?
Ми із сестрою стоїмо під самою грубкою,
Але ноги мерзнуть. Святкова літургія
Триває години три, ми запізнились.
Отець Василь наверстує упущене – говорить довго.
Його святкове вбрання, шите синіми нитками
Однією з прихожанок громади,
То виникає, то зникає за голубою фанерою
Маленьких царських врат. Паперові голуби і янголи
Звисають із паперових ікон, що їх позносили прихожани,
Пришпилених до паперово-крейдяних стін –
Уся ця саморобна церква, навіть сам отець Василь
Нагадують орігамі, складене із білого паперу
Людьми, що називають себе «громадою»…

Ноги мерзнуть, літургія триває.
Та ось нарешті – «Вірую».
Наш сусід хутко зникає за дверима –
Там стоїть дзвін, єдиний дзвін цієї церкви,
Підвішений до перекладини,
Із занадто високим голосом, що тяжіє до фальцету.
У нашої молитви з’являється музичний супровід:

Вірую
Дзень!
в Бога Вседержителя, Творця неба і землі.
Дзень!
І в Ісуса Христа, Сина Його єдиного, Господа нашого,
Дзень!
який був зачатий від Духа Святого…
Дзень!

Це ж треба – у сусіда майже музикальний слух,
Лише раз не потрапив у такт.

Я дивлюся на нього і знову пригадую:
Його батько послав на смерть мого прадіда,
Доносом у 37-му.
Як йому дивитися на мене?

Я виходжу і стаю на його місце,
Я входжу до його тіла,
Я відшукую поглядом у натовпі свою власну постать,
Я б’ю у дзвін:

Мій батько
Дзень!
послав на смерть її прадіда.
Дзень!
Що робити маю?
Я вибив для її баби й діда
краще місце на нашому кладовищі.
Дзень!
Бог свідок, простіше було вибити кращу ділянку
під будівництво у нашому царському селі.
Дзень!
А тепер ось будую церкву…

Вона, ця нова церква, лише за сотню кроків звідси.
Велика, двохкупольна,
Кажуть, наступного року стане до ладу.
Перенесуть до неї начиння із саморобної церкви, де краще,
І все це орігамі перетвориться
На розігнутий лист паперу
У зморшках і згинах…

Це якесь закляте місце вічних метаморфоз.
Колись тут стояла інша церква –
У 30-х її зруйнували, коли до школи ходив мій дід.
(Він казав: коли розібрали попівський сарай,
Звідти посипалися людські пожертви – хліб,
Попи віддавали його свиням;
Дід до смерті не сприймав священників та релігії,
Для нього це було одне і те ж).

Церкву зруйнували, а церковноприходську школу залишили –
Мою школу.
Вона загинула в 90-ті, її розтягли по цеглині,
І на половині шкільного подвір’я
З’явився котедж нового жителя царського села.
А на іншій половині – нова церква.

Це закляте місце вічних метаморфоз:

Водонапірна башта → Бібліотека → Церква;

Церква → Школа → Котедж → Церква;

Навіть сусідній клуб не оминула ця доля:

Клуб → Фабрика → Склад → Пустка…

Це закляте місце вічних метаморфоз.

…Господи! Чому ти в’яжеш такі міцні вузли?
Чому вдягаєш мені на ногу Свого ланцюга
І тягнеш мене до цього клятого місця,
Наче пса?...

А на подвір’ї моєї школи – тепер церкви
Свого часу відкопували рештки священників;
Про мого однокласника говорили,
Що він знайшов у ямі череп.
Той Віталик постійно був у чомусь винний,
І на це не впливали ніякі метаморфози клятого місця.
Малолітній хуліган…
Його вже кілька років, як немає,
Він повісився у сусідньому садку,
І його мати, що торгувала при дорозі поряд,
Навіть не змінилася на лиці від цієї звістки –
Так спилася,
Його батько давно, як помер від туберкульозу,
Його сестра вийшла заміж і втекла звідти,
Їхня хатка розлізлася по швах,
І тільки сусідка запитувала час від часу:
«Віталику, ти не голодний?..»

Господи,
Я могла би продовжувати цей вірш безкінечно,
Певно, це вже навіть не вірш – це проза,
Це вже мало не Прохасько –
«з цього можна зробити кілька віршів»;
Отак би й писала далі –
Без абзаців, без розділових знаків,
Слово за слово, наче кільця того ланцюга,
На якому Ти мене тримаєш,
Господи.

17.01.2010

Крилаті свічі летіти не можна, загасне вогонь.
Летіти? Горіти?

Мене учили малювать поети.
Сепії сипали в сонети
Учили правду сотворять,
Але не той, хто коле очі правдою воскресне,
А той,
Хто поєднає день народження
І Царство Небесне!

Подай но душу на розхристання!
А пальчики загострені
Проколом кожен дотик.
І плаче в мертві груди, котик.

Засне, відійде
карнавальний Хаос,
і переможе
Лад буденний,
як тільки
в богоявленській воді
скупають маски
всі Маланки й Василі...

2012

Ти стоїш на скелі часу...
Тож бережись!
Так можна поплутати все...
Найкраще одягни
сорочку
І пройди крізь мої сни.

Коли вечір падатиме,
мов лінивий бог,
Ми замовимо для себе водоспад, –
Я під ним вип’ю в твою честь
Бокал вина. Аве Марія!

Потім, мов вигнаний з раю,
Як побита собака, я,
блудний син,
Повернусь до старої хати
І опишу майбутнє.
Кінець.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

мрії реальні в житті
та краса і здоров'я
зовсім не одне і те
коли
під розкішною маскою видко
гніздиться гниле нутро
вдуматися варто
чого прагне душа
все залежить від намірів.
2012р.

Та тінь гори, яка тебе сховала,
вже тут, і вітер все частіше
приносить слово, яке ти
щоразу промовляєш по-новому.
Воно пірнає в мене, мов каміння
в колодязь сумніву,
шукає своє дно чи своє небо.
І я ще довго чула
той залізний скрегіт,
якому ти піддався втретє.
Та тінь гори вже простягнулася сюди,
лиш невпізн́анне слово,
вирване з утроби рота
цим вітром, тріпотить,
немов метелик, вирваний із дзьоба,
як вічність, вирвана із птаха.

Стоїмо паралізовані страхом
у кожного свій
мовчимо
бо думки залягли глибоко
в кучугурі снігу
час рухається, а ми стоїмо
немов застигли у часі
та непомітною ходою закрадається
новий день
і та ж сама бруківка,
як вірний супутник у дорозі
і той же ліхтар –
мандрівник минулого
і свідок теперішнього
ті ж самі тіні від навислих
верхівок будинків,
лише міняються обличчя
міняєшся ти
рухаєшся на місці,
а вперед крок таки ступає

спогади тримають міцним вузликом
новорічні гірлянди
і пампушки з маком такі ж,
як у дитинстві,
і родинне тепло відчутно вдома,
а дім там, де тобі добре...

Крап!
-ка...
Ти –
ре!
Ти –
нота дзвінка,
ти –
мій камертон...
Де
музика сфер?
Де
зоре-танок?
Сим-сим
-фонія?
Гар-гар
-монія?
Крап-крап-крап!
-ка
-люжа мрій...