в грудневім відчаї
затаєна весна
собі постукує тихенько
в грудях
кульбаби парасолька
в кольорових снах
літає
світ чекає снігу
й чуда

мій рай закутаний
у бездорогу даль
йому не посміхається
світило
пригадує гучний потік
з-під криг вода
а тіні
набирають в хмарах
сили

а очі
хочуть бачити
в собі тебе
моя
забута в напівслові
мріє
так мало
в глибині душі
твоїх небес
лиш голками в обличчі
вітер мліє

так мало щастя
потребує дотик губ
здається
що від нього
ніч розтане
як білизна
від краплі крові
на снігу
розбитки
у безодні океану

хай
ходить ще за нотами
у тишу
дзен
і світло бруниться
у серці
щемно
клубком з кота
на руки йде
до мене день
вібрує в муркотінні
недаремність

17 Грудня, 2023

День ясний, морозний трохи видався сьогодні.
Сонечко яскраве в небі безхмарнім сіяло.
Землю вкрило легке, сніжне, біле покривало.
Як усидіти у хаті при такій погоді?
- Йдем, онучку, парком трохи пройдемось зимовим!
А онучку й так вже нудно сидіти в квартирі:
- Зараз, тільки-но зберуся! – відгукнувся щиро. –
Уявляю, які види там зараз чудові.
Тротуари ще під снігом, рипить під ногами.
А повітря чисте-чисте, дихається легко.
Від квартири і до парку зовсім недалеко.
Зайшли в парк, а там і, дійсно, неймовірно гарно.
Сніг вночі легенький сипав, вітер не завадив.
Тож стояли всі дерева одягнені в біле.
На ялинах і на соснах, як шапки висіли.
Хіба, гілка десь прогнеться, то на землю падав
З тихим шурхотом. У тиші пташок добре чути.
Десь ворона обізветься, сорока скрекоче,
Мов новинами якими поділитись хоче.
Горобці знайшли окраєць хліба, кимсь забутий
І обсіли з цвірінчанням, по снігу тягають.
Голуби із туркотінням на сніг опустились,
Відбирати той окраєць у них заходились.
А ті, хоч малі та більшим, все ж не уступають.
- Діду, а що то за птахи? – онучок питає,
Показує на дерева. Там зграйка пташина
Копошиться. Теж, здається, плем’я горобине.
Але, від них на відміну, вигляд інший має.
В них пухнасте ніжно-сіре із рожевим пір’я.
На голові стирчить чубчик жовтий аж іржастий.
Крила вузькі. На тих крилах якісь плями часті:
І червоні, й золотаві, і білі по сірім.
Хвіст короткий, а на ньому в кінці смуга жовта.
- От красава! – онук каже. – А звідки ти знаєш,
Як ту пташку у народі часом називають?
Видається, що життя в них таке безтурботне.
Хоч доводиться їм їжу цілий день шукати.
Взимку сутужно з тим дуже. От вони й літають
Зграйками по скверах, парках, ягоди збирають.
А, насправді, оцих пташок «омелюхи» звати.
- Дивна назва?! – Ні, насправді і не дивна зовсім.
Подивись, дерева голі стоять усю зиму.
Лиш ялини зеленіють та сосни між ними.
Але й деякі дерева зеленіють досі.
Хоч, насправді, в тім заслуги їхньої немає.
То омела в них вчепилась, вона й зеленіє.
Тягне соки із дерева, інакше не вміє.
Ягоди омели тої пташки й полюбляють.
Тому й звуться «омелюхи». – А де ж та омела?
- Он, уважно подивися, мов зелені гнізда
Й по багато на деревах зеленіють різних.
Розплодилася та кубла свої, бач, розвела.
І все завдяки омелюхам. Бо ж ті ненажери.
Як побачать купу ягід, їдять без упину,
Доки з ягід не лишиться ціла ні єдина.
А пташки ледве літають, черевця нажерли.
Від тих ягід, наче п’яні. То б’ються у вікна,
А то падають на землю. Аж люди вважають,
Що ті людям якесь лихо тим передбачають.
І то, справді, виглядає якось зовсім дико.
Час минає, все проходить. Знов птахи у силі.
Хоча шлунок стільки ягід обробить не здатен,
Тож у посліді насіння може залишати.
А насіння те живуче, вчепиться у гілля,
Проб’є кору, присмокчеться до соку і скоро
Зеленітиме омела на новому місці.
Омелюхам, звісно, добре – буде чого їсти.
Та ж омели розведеться навкруг ціле море.
- А чому так? Ти не знаєш? - Та чув ще від діда
Історію дуже давню, звідки то взялося.
Хоча й чув іще маленьким, пам’ятаю й досі…
Омелюхи подалися! Пішли і ми слідом
По доріжці. Бо ж замерзнем, як будем стояти.
Ідуть вони. Дід онуку переповідає:
- Омелюхи лиш на зиму до нас залітають.
Вони в лісах на півночі звикли проживати.
Отож, кажуть, в лісах отих диких і дрімучих
Жила колись одна відьма, що з чортом водилась.
Вже стара була, вже хата її похилилась.
Від старості, від сирості кашель її мучить.
Вже сама вона не здатна багато робити.
Тож надумалась дитину украсти у когось,
Щоби була їй від неї якась допомога.
Полетіла в своїй ступі з висоти глядіти.
Сіл тоді було ще мало, тож довго летіла.
Бачить, село невелике стоїть над рікою.
Хлопчик сидить над річкою з вудкою легкою.
Вона тихо спустилася, хлопця ухопила
Та й до лісу подалася. Той просився, плакав.
Благав, аби відпустила. Що її просити?
Прилетіла та веліла роботу робити:
То дрова рубати, а то трав збирати всяких.
Сама ж у своїй хатині вариво варила.
Над казанком шепотіла, руками махала.
То траву, то суху жабу, то зілля кидала.
Молодість собі вернути, напевно хотіла.
Зла була та отим хлопцем вічно помикала,
Костуром постійно била, аби злість зігнати.
А той зуби зціпив, думав: «Почекай, проклята!
Я помщусь тобі!» Та літо вже й друге минало.
Він до відьми придивлявся. Що вона робила.
Що збирала сама, а що йому доручала.
А найбільше до омели вона учащала,
Що на дереві високім при хаті рясніла.
Коли треба, сяде в ступу і туди злітає.
Щось збирає, щось шепоче – з нею розмовляє.
Недарма ж «мітлою чорта» її прозивають.
Вона ягід на омелі отій назбирає
Та і варить з того зілля, щоб омолодитись
Та ще більше зла на світі людям натворити.
Отож вирішив хлопчина тим і відомстити.
Коли відьма починала із зіллям возитись,
Його з хати виганяла, щоб не бачив зайве.
Довго щось там ворожила, вариво варила.
Шепотіла над варивом, поки булькотіло.
А йому якісь надворі доручала справи.
Він і вирішив: раз відьма зайнята у хаті,
Забереться на дерево до омели тої,
Позриває всі ягоди з неї до одної,
Щоби стати молодою тій відьмі не дати.
Тим тихцем і став займатись. На дерево злізе,
Позрива хутенько ягід та і закопає.
Думав хлопець, що про теє відьма не узнає.
Обірвав вже всю омелу на дереві знизу.
Молодий, наївний зовсім – дарма сподівався.
Усе бачила та відьма, усе добре знала.
Так розсердилась на нього, що взяла й закляла,
Повеліла, щоб на пташку хлопець обертався.
- Раз допався до омели – так тому і бути.
Будеш ягоди омели все життя клювати.
Хотів, щоб її не стало? А стане багато.
І ти шкоду нам на користь маєш повернути!
Будеш тепер розносити чортове насіння
По всіх лісах, де ти будеш віднині літати.
І повсюди те насіння будеш розсівати.
І злетіла гарна пташка раптом в небо синє.
Політала, покружляла, на дерево сіла,
Заходилась із омели ягоди з’їдати.
А для чого – того вона не могла згадати.
А, коли наїлась добре, далі полетіла.
А насіння із омели до лап начіплялось.
Там, де сіла на гілляку, воно й залишилось.
Так потроху та омела кругом розплодилась.
Хоча з доброї ідеї усе починалось,
Та злі сили по-своєму усе повернули…
Гарних намірів багато та, хто його знає.
Кажуть, ними шлях до пекла люди устеляють.
Саме так воно, можливо й з омелюхом було.

Люби мене щоліта, мов веселку,
Яка містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

В моїх словах широкий світ,
Його краса і гидь до цятки, –
І вічних мрій моїх політ,
І про минуле теплі згадки.
В моїх словах суглобів тріск,
Дрижання м’язів, слабкість нервів, –
І неочікуваний зиск
Від справ насущних безперервних.
В моїх словах і тиша, й грім,
Пітьма і світло, гнів і ласка, –
І снів порушений режим,
І відпочинки своєчасні.
В моїх словах жура і сміх,
І суміш відчаю й знемоги, –
І каяття за кожен гріх,
І щира сповідь перед Богом...
11.08.24

Декілька днів, тиждень, згодом два.
Лишилися останніми слова,
Та не прощальні, тоді не думала й сама,
Що буде тиша, така довга й затяжна.

Під голос твій хотілося кружляти,
В обіймах теплих на світанку засинати.
А діалог не думає мовчання проганяти
І теплий дотик запроторений за ґрати.

Кілька доларів у книжці
Між рядками уляглись
Переслав би хто блондинці
Як вона комусь колись…
Щільно так вляглись рядочком
Перетнувши океан
Книжка випнулась горбочком
Настрій злючий — ідеал…
Бо на завтра щезнуть в небо
Не повернуться вони
Наче їх ковтне їх демон
Винуваті без вини…
Краще може проковтнути
Під заяву… настрій… під…
І намолене забути
І вклонитися услід…
26.07.2024.

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

коли дозволите
то розкажу
про те
що перейшло
на мить межу
квапливо перегорнуте
в уяві

воно ледь видиме
і неяскраве
але торкнулося
коли плило
немов морську траву
туге весло
до серця щупальців
ловців едемів

богами кинуте
для втіх богемі
пір'їною крутилося
в словах
ніким
незаймана
подій канва
ниток потребувала гойних
й голки

так прагне
богомола
богомолка
вітрила
вітру
переліт
весни
так осягають
зрілості лани
і полишають
землю світлі душі

колись життя
так виповзло на сушу
а потім
вознеслося до небес
так пізнають
в чужій біді себе
і роздають надію
за молитву

в добра
є зло
а у братання
битва
у поцілунку
ляпас по щоці
є у прицілу
неодмінна ціль
у смерті
день народження
й причина

як треба
так любити свого сина
аби віддати
вмерти на хресті
ті істини
як видихи
прості
як гнізда
відсповиті зозуляті

у невблаганних прикрощах
у святі
ми залишаємось
таки людьми
а ще для когось
вічними дітьми
про що хотів
напевно
розказати

16 Грудня, 2023

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Де ти, кохана?.. Піди розберись,
Як ані руху, ні звуку, –
Видимий гарно лиш місяця диск
І поза річкою луки.
Де ти, кохана?.. Хоча б озовись,
Чи ворухнися поволі, –
Чом заховалась від мене кудись,
Наче оманлива доля?
Де ти, кохана?.. Вдивляюсь у вись
І оглядаюсь навколо, –
Вже дві дороги в єдину зійшлись,
А не виписують кола.
Де ти, кохана?.. Я в скруті розкис.
Множить невідання муки.
Наче лукавої жінки каприз,
Ця загадкова розлука…
10.08.24

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Ініціатор ти є нікудишній
Полеміка відпочиває поруч
А наміри усі оті колишні
Переіначились давно в покору…
І найманець такий собі, невзорий
Хіба що за кермом…. спішиш додому
А поруч у думках кіношний Зорро,
Бо якось не прстойно в дім одному…
Ти навіть в суперечках маєш ваду
Сприймаєш їхній виклик по-дитячи
А ось коли, хто згадує про владу,
Твій лай нагадує життя собаче…
Скажи собі, мені, яка причина
Миттєвого різкого діалекту?
І що то заядучена личина…
Чи наслідки (від згадки) діабету?

Від нині ми з тобою однодумці…
Порода із пород… не ми, нардепи
Можливо з консервації прибульці
І кажуть, ще задовго до Мазепи…

Я подумки свої переіначу
Підходь і ти коли вже заманеться…
Але один з початку я поплачу…
І настрій відповідний сам озветься
26.07.2024.

Тонула в чорнім океані,
а світ її благав.
"Тобі ще помирати рано!
Тримайся, дорога!!!

Ти сильна, віримо, що зможеш
важкий здолати шлях!"
Молилися:" Всевишній Боже,
усе в твоїх руках..."

Віддавшись лиху на поталу
знесилена душа
на гребні хвилі захлиналась
ропою із ковша.

Медузи обпікали тіло,
душила круговерть,
і зазирала очманіло
в блакитні очі смерть.

Навколо плавали акули,
і скати струмові.
Та наковтавшись солі й мулу,
дісталася землі.

Усе скінчилося б фатально,
якби надійний друг
не кинув жінці на останок
свій рятувальний круг.

09.08.2024р.

 
рабочий клас живе інак
інакше й вигляда
 
у небі журавлем літак
урода коляда
 
а ви які ні там ні сям
завидуйте собі
 
рабочий клас ~
назло мистцям
у правди постдобі
 
 
 
 
 
 
 
 

Відлунює давніми грозами
моє потайне lacrimoso...
Там спогад блукає півколами,
і постать твоя незникома
із доторком голосу плинним,
зі смаком гіркаво-полинним,
розкрилля долонь неминуче,
і ніжна жага - очі в очі...
Ця гра у довічність...затято
нам плескали тролі й сивілли,
а з ними сміялась Геката!
2024 р.

Той день віддаленів, але не зник...
невтомно смикає небесний ляльковик
за час, що поділив усі слова
на "до" і "після"... слабне тятива
у лучника Амура, бліднуть маски,
завислі на кону, де чутно брязкіт
мечів, й картонна пада голова...
вистава без продовження трива...
2024 р.

Я вчора побачила смерть
із писком, заповненим вщерть,
тілами безвусих героїв,
і стогін, що серце замлоїв,
здійнявсь попід храмові хори,
де їх ненароджені діти
співають у янгольськім хорі.
2024 р.

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Передам тобі серветку
Можу - хочеш, навіть дві...
Поверну твою виделку
І залишуся на дні…
Поруч спокій бірюзовий.
Зверху запах запашний...
Що потрібно ще для змови
Коли ти весь як скляний?
Ну хіба свіча і кава…
Ну хіба камін з вогнем…
В міру стримана і жвава,
Коли вглиб в одну із тем…
Ну хіба щоб без претензій:
Які квіти, відкіля…
І чому нема гортензій
В безкінечних ой-ля-ля…
Передай собі, манюся,
Поруч всього, що вже є,
Згоду дай, я знов женюся
На тобі, поки клює…
25.07.202

Світлій пам'яті Ковальчука
Богдана Кириловича

Свіжовикопана яма.
В квітах топиться труна.
Це життя найбільша драма
І страшна його ціна.
Поховання. Море люду.
Горе з’єднує серця.
Роздирає туга груди
І сльозам нема кінця.
Світ нечувано жорстокий.
Пересуди і суди.
Світла пам'ять, вічний спокій,
Людська шана назавжди…
09.08.24

Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Вже не можу дивитись на цю закарбовану мить.
Пам'ятаєте, люди, мене, легендарного Вія?
А про вії свої я казав навпаки: підніміть!

Все зруйноване. Мертве. Зламався колишній маяк.
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Упирі - вже не в моді. Безсилим стає вурдалак,
І мене перевершили підлі й брудні лиходії.

Ну нехай навіть чорну, але навіть я мав надію!
В абсолютній безбарвності вашій - не той в мене хист!
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Бо накреслене крейдою коло вже втратило зміст.

У кривавих сторіччях я бачив вас, люди, наскрізь!
Але досі не знаю: сумую? Чи щиро радію?
Та до вас, кровожерливі злодії, ще не доріс!
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!

пав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Тебе відносить течія,
Колись, мабуть, збагнеш.
Але допоки скріз вода,
Ти думаєш - пливеш.

Любові, радості, жаги
Минаєш береги,
І струмені тугі-дзвінкі
Окреслюють шляхи.

Гойдайся і вагайся
І плач у тишу вод.
Твої дзвіночки-сльози
Як фінішний акорд

За втраченим майбутнім,
За добрим, що було...
Розламано трикутник,
Нехай іде на дно.

Латаття мінить кольори,
Птахи летять в тепло,
Рибини йдуть у глиб води.
Від серця відлягло.

В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
Щось муляло і на душі шкребло.
Прислухався. Спокійно все було.
Уже хотів закрити знову очі.
Та сон не йшов. На небо очі звів.
Воно усе ще всіяне зірками.
Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
Показує на північ. Поглядів,
Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
Завив тривожно, чогось налякався.
А слідом дзвінко лис задзявкотів.
Нема нічого дивного у тім.
Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
Задумався. Вже скоро й рідний дім.
Ще день чи два і будуть біля Росі,
Там легко вже Самбатаса дістать.
Згадав, як навесні ще покидать
Їм стольний град кагана довелося.
Каган з мужами на зиму ходив
По данину в слов’ян краї підвладні.
Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
Але ж ніхто противитись не смів.
Збирали все, що мали ті віддать:
Хутро і мед, залізо і худобу.
Хто не платив, той сам ставав за здобич,
Такого можна у Царград продать.
Верталися вже майже по весні.
Й робота в стольнім граді закипала.
Із півночі дуби поприганяли
Водою, що також були в ціні.
Із тих дубів робили лодії:
Довбали та бортами обшивали.
Купці з своїм товаром прибували.
Ті мали, правда, лодії свої.
І вже, як всі готовими були,
То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
В Царграді все добро продати мали,
Заморський звідтіля товар везли.
Хоч у степах і не було татьби
У ті часи та ж всяко бути може.
А раптом плем’я стрінеться вороже?
Від татей тих відбитися аби,
Товар під охороною ішов.
Загін із гридів його супроводив.
Тож мали світ побачити нагоду
Та й татям по путі пустити кров.
Між гридів опинився і Ярун.
Сам напросився світу подивитись,
На Хортичім під дубом помолитись.
Та й заробити трохи собі кун.
Шлях на Царград доволі легким був.
Там спродалися швидко та скупились,
Посеред літа вже й назад пустились.
Ярун уже полегшення відчув,
Коли пороги степом обійшли.
Струкун пройшли, Леанті проминули,
Іще здалеку Варуфорс почули,
Пройти його водою не могли.
За ним Айфар, Геландрі прогули,
Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
Пустилися угору по воді.
Тут не боятьсь можна було татей,
Спокійно коло берега пристати.
Тим паче, що й на березі слідів
Чужих не видно. Стали відпочить.
Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
І веслярі утомлювались скоро,
Тож довелося лодії спинить.
На березі багаття розвели,
Поїли гарно та і вклались спати
Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
Ті на сторожі, а другі лягли.
Ярун своє вже відсторожував.
Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
Чогось раптово серед ночі кинувсь.
Тож по нужді в кущі сходити встав.
Від табору тихенько простував…
І тут позаду враз загомоніло.
Якісь верхівці раптом налетіли
З виттям і криком. Він меча дістав,
З яким не розстається жоден рус,
Аж доки й доведеться помирати.
Тоді його вже сину передати
У спадок. Ярун швидко розвернувсь
І кинувся поміж кущів назад.
У таборі кривава різанина.
Проспали вартові в лиху годину,
Не встигли розбудити. Руар лад
Ще намагався якось навести,
Та в темряві, як вороги навколо –
Вже кожен бився сам за свою долю.
І видно, що нікому не спастись.
Ярун пробитись намагавсь туди,
Де кілька русів в купі відбивались
Від зграї ворогів, що увивались
Круг них, тіснили воїв до води.
Але пробитись крізь юрму не зміг.
Кінні на нього раптом налетіли,
Зрубати його шаблями хотіли.
Та він відбився все-таки від них.
Хоч довелось до річки відступить.
Вимахував мечем та придивлявся,
Тих розрізнити ворогів старався,
Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
Що печеніги то. П’ять літ тому
Він вже із ними в полі зустрічався.
Тоді на Русь похід їх перший стався.
Тоді уперше довелось йому
В дружині гридів рушити в похід.
Неждана вістка прибула в Самбатас.
Не було часу, щоб війська скликати,
Бо знову сунув войовничий схід
На руську землю. Перейшли Ітиль
І йдуть на Русь зі степу печеніги.
Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
Зібрав все те, що можна без зусиль –
Мужів і гридів. Свенельду велів
Збирати всіх, хто може меч тримати.
А сам надумавсь навперейми мчати.
Над Россю печенігів перестрів.
Стояла невелика руська рать
На березі, мечі в руках стискала.
І, хоч було проти орди їх мало
Та всі готові бій смертельний дать.
Спинилася на березі орда,
Не ризикнула річку подолати.
Бо знала, на що руські вої здатні.
Кривава в Росі зробиться вода.
Тож хан на перемовини пішов,
Хотів кагана спершу налякати,
Мовляв, у нього воїнів багато,
Не хоче просто проливати кров.
Хай Русь йому заплатить відступне
І він тоді не буде нападатись.
Та Ігор у отвіт почав сміятись,
Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
Побачивши, що то усе дарма,
Став хан уже інакше говорити,
Вже без погроз і не гоноровито,
З каганом рівно вже себе тримав.
А тут ще Свенельд з військом підійшов.
Тож хан і зовсім лагідним зробився.
Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
Адже до Істру на болгар ішов.
На тому розпрощались й розійшлись.
Хан із ордою подались на захід,
Пообіцявши, мабуть же, від страху,
Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
Ярун, як та здіймається орда
Й зника в степу і міркував сердито,
Що меч в крові не вдасться окропити…
Бач, воно як? Не думав, не гадав,
Що лиш п’ять літ відтоді промине
І вже його пролитись може кров
Від шабель печенізьких… Знов і знов,
Якась перед очей його майне
У спробі, врешті плоть його дістать.
Він не давався, люто відбивався,
Не підпустити близько намагався,
Не втомлювавсь мечем важким махать.
Кількох із супротивників зрубав,
В самого кров із ран вже цебеніла.
Але ще в тілі залишались сили
І він рубав, рубав та відступав.
Десь там позаду берег, зі спини,
Щоби його часом не оточили.
Тут двоє ще на конях підлетіли,
Із правої метнулись сторони.
Він крок зробив, від шабель відхиливсь
І оступився з берега крутого.
У голові враз потемніло в нього,
Як він внизу у річці опинивсь.
То все, мабуть, було одну лиш мить.
В воді одразу він прийшов до тями.
Хотів у бійку кинутися прямо –
Високий берег, доки добіжить
До лодій, де пологий трохи схил,
То печеніг стрілою його вцілить.
Аж тут орда із криком налетіла
Й на лодії. Не стало в русів сил
Їх зупинити. Кидатись дарма,
Лише загине. Й користі із того?
Вже інша думка тріпотіла в нього:
Русі дістатись, щоби Ігор мав
Про все те вістку. Й покарав, як слід
Орду прокляту. Але як дістатись
Русі, щоб часом здобиччю не стати?
А тут якраз став рожевіти схід.
Хорс своє лико в небо підіймав.
В степу кінчалось панування ночі.
Щоб ворогам не втрапити на очі,
Ярун сховатись в очеретах мав.
А там якесь вже рішення прийнять.
Коня потрібно якось роздобути,
Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
Й кагану гірку вістку передать.
Сидів у очеретах й дослухавсь.
Вже бій затих давно, ординці кляті
Вже лодії взялися грабувати.
Увесь товар царградський їм діставсь.
Між тим і грецьке дороге вино.
До нього печеніги і допались.
Весь день вони кричали і сміялись
Біля багать. Але ж міцне воно.
Поволі табір печенізький стих.
Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
Очеретину взяв, став підпливати,
До лодій ближче підбиравсь своїх.
За лодію тихенько заховавсь,
Аби його із берега не знати.
Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
І всюди сонний печеніг валявсь.
Коней помітив. Паслись віддаля.
Хтось приглядав за ними, очевидно,
Хоча звідсіль нікого і не видно.
Ну, що ж, хай рідна помага земля!
Де повз, де відстань подолав бігцем,
Аж доки, врешті табуна дістався.
Ще наостанок раз пороззирався
І на коня. Враз вітер у лице.
Рус не уміє битись на коні,
Він б’ється пішим у строю тісному.
Ти плечі братні відчуваєш в ньому
І вороги ніякі не страшні.
Але коней тут кожен добре знав,
Вмів осідлати й на коні триматись
Та степом хвацько тим конем промчатись.
Отож, Ярун коня того погнав
На північ. Вже здавалося йому,
Що обдурив він долю, врятувався
І з вісткою в Самбатас вже примчався…
Та доля вмить завадила йому.
Не чув він лету хижої стріли.
Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
З коня його звалити намагалась.
Перед очима степ умить поплив.
Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
Що при коні мав печеніжин кожен
І, понад силу вже, наскільки можна,
Себе з конем мотузкою зв’язав.
А далі все було, як у тумані.
Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
Спитався: хто такий і мчить чого?
Ярун із сил отвітив із останніх
І світ померк…Вже очі він відкрив
В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
Якиїсь сивий чоловік дивився.
- Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
- А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
- А до кагана вість уже послали?
Про печенігів, що на нас напали?
- Одразу, тільки ти сказати встиг.
Не переймайся. Думай про своє.
Тобі потрібно рани злікувати,
А потім вже з ордою воювати.
- Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
Ледве не наскрізь клята прохромила,
Другого б, може, вже звела в могилу.
А ти живий, як бачиш, залишивсь.
- Це вже удруге клятий печеніг
Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
Донині вже, напевно всі забули,
Як ще Аскольд орду їх переміг.
Але повір на слово: ще від них
Русі пізнати горя доведеться.
Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
По землях наших, по краях оцих…
Тут тупотіння раптом донеслось,
Десь зовсім поряд коні заіржали.
Відкрились двері й на порозі стали
Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
Дружинник цей, що вість приніс із поля.
І тут Ярун кагана упізнав,
Що, нахилившись, поряд з ложем став,
Бо ж була стеля занизька доволі.
А каган Ігор же кремезним був,
Йому в цій хижі тільки пригинатись.
- Що, гридю, печенігів там багато? –
Зненацька голос Ігорів загув.
- Багато, мабуть…Може й вся орда…
Вночі напали, як ми не чекали.
Усіх, здається, наших порубали.
Я ледве врятувався й тягу дав.
- Де то було? – До Тясмина дійшли.
Там в усті на ночівлю і спинились.
А ті якраз під ранок й нагодились.
Побили наших, весь товар взяли…
Перепилися грецького вина,
То, може й досі десь там бенкетують.
- Нічого, скоро росів гнів відчують,
За все вони отримають сповна!
Пізнають кляті роського меча!
Знайду в степу і зажену аж в море.
Шукали здобич, а піймають горе!..
А ти щоб нас здоровим зустрічав!
Каган пішов. І тупіт скоро стих.
Пішла рать роська ворога шукати,
Ярунові ж зосталося чекати
З нелегкого того походу їх.

Твій світ — це шлях крізь довгий лабіринт
У ньому юність лиш пролог до звершень,
Там полюбивши і обпікшись вперше
Залишиш іншим знак і не один.

Блукаючи між стінами з картин
Де безліч, що обманюють і менше
Отих, які підносять дух, щоб врешті
Направити або в кінець звести.

Хоча вони — лишень вказівники,
Примхлива зустріч з неосяжним світом,
Та в лабіринтах тягнуться нитки

Які ведуть когось подалі з Криту,
Але когось обманом навпаки
Ведуть одним, то іншим лабіринтом.


05.08.2024

Не залишай, хоч ти мене,
в біді, як сироту самотню.
Не заберу життя земне,
без вороття в манке турне,
з собою разом у безодню;

ропою надбані скарби,
коли нависне пеленою
безсмертя чорної габи,
несамовитої журби
між мною, любий, і тобою.

А буде хтось кидати тінь
вуалі темної на мене.
Не вір нікому! Далечінь,
лиш знає лік моїх падінь,
й вітрильних злетів достеменно.

На сповіді в останній раз
провини витравлю сльозами.
Та поки не настав той час,
кружляємо весільний вальс
лебідками під небесами.

А ранок малинові сни
розвіює, мов зерня в полі.
Жита лякають цвіркуни,
де сіяли ми до війни,
волошки для своєї долі.


07.08.2024р.

Ну ось воно і догори дриґом…
Панове, зупиніться, досить вже
Або візміть й мене у список вигод —
Молитимусь від нині на чуже…

Негоже у минуле заглядати
Замішане затерлося в іржі
Хоча і там були свої донати
І лиси ненаситні і їжі…

Візьміть, візьміть! і множте побрехеньки
Одягнені підштані до колін…
А бачили в подвір’ї вороженька,
Це ж хто його за зябри приволік?

Візьміть мій крик-донат і приплюсуйте
До сліз, до горя… краще до могил
А втомитесь якщо, заколядуйте —
Такі мої сьогоднішні борги…

По-перше, щоб зайти комусь до Храму,
Огляньтеся, хто поруч з вами йде…
Чи може це сподобатись Адаму,
Якщо нема дзвіночка вам від Зе?..

Панове усміхніться, я жартую
Щоправда, ще не вимкнутий ліхтар…
Навколий світ увесь перефарбую
І буде вам, як вівцям, семінар…
25.07.2024.

О доле, не згаси мою любов,
Щоб небеса дощем не голосили.
Благаю - аж від зір і до основ --
Даруй снаги вогню, даруй їй сили.

Даруй нам зустріч пристрасну, нову,
Хай щастя ув обіймах шаленіє.
У рай на хмарі світлій попливу --
Прилине хай смарагдоока мрія.

Мою найкращу квітку не в'яли,
Не забирай натхнення у поета.
Цвітіння час той дуже замалий,
Ще не політ, лиш середина злету.

І крила тільки роблять дужий змах,
Минуло часу справді так замало.
Ми ще не налітались в небесах,
На хмар перинах ще не накохались.

Моє ти щастя любе, дороге,
Краси безцінна, золота перлино,
Ще нас чекає висі апогей,
Ще не звучала пісня лебедина!

8 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Тихне вечір. Мовкнуть птиці.
Темінь шириться чимдуж.
Срібним сяєвом зірниці
Провіряють ємкість душ.
Виміряють сни в злиденних,
А у творчих – навпаки, –
Відбирають сни натхненням,
І пробуджують думки.
Мірні промені поволі
Проникають до глибин
Душ цих, чинячи в них сполох
Аж до вранішніх годин.
08.08.24

Іду до себе. Тихо. Крок за кроком.
Та чую знову оклики юрби:
"Не зволікай! Не дихай! Не ганьби!
Не будь сумним, худим та карооким!"

Так хочу відігріти змерзлі руки!
Іду повільно, майже крадькома.
Попереду - зневіра та зима,
Позаду - все: кохання та розлука.

А я - такий, як є. Це суть вердикту,
Який собі сьогодні підпишу.
Не розчинився в крапельках дощу -
Живу у центрі вічного конфлікту
Мене й суспільства. Я на барикадах.
Рядки мої для інших - неформат.
Хоча й згубив колишній свій азарт,
Але зберіг себе у серенадах!

Життя напише неповторний опис...
Не розчиняйтесь у чужих словах!
Бо кожний, хто забув про власний шлях,
Ішов до себе, а прийшов до когось.

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

Із Юза Алешковського

От приїду я на БАМ –
щонайперше, хлопцю дам...
Дам йому завдання
з’явитись на гуляння.

Чи рішучий він, чи ні –
все одно заявиться,
в серце западе мені
і на груди звалиться.

Та романтики геть мало
в темряві наметовій, –
я ж бо хлопцям вже давала
в палаточці брезентовій.

Багато де бродяжачи,
була й на Братській ГЕС.
Та все це, чесно кажучи,
трефовий інтерес.

І «киці» ми, і «ясочки»
за нашу ніжну суть,
та тільки із палаточки
нас заміж не беруть.

Я часом потай плакала,
бувала п’яна впень,
та їхала, однаково,
на Каму та в Тюмень.

Брезентова палаточка –
це мій немовби дім,
життя у білих тапочках,
з наступним «молодим».

(Червень 2024)

На повіках Твоїх сніжинки,
Ніби перли, переливаються.
Загубилася щастя стежинка,
Тебе кликав – не озиваєшся.

Ти сховалась в далекому гаї,.
Увійшла – він втонув у цвіті.
На дорозі стою, щось чекаю…
Але напрямки – безпросвітні..

Всі сліди замело, забуто,
Хоч наосліп пройшов багато.
Все реально, та не збагнути,
Що закінчилось непочате…

7. 08. 2024.

Нагрітий день на тихому осонні
Клубком звернувся, тулиться до ніг.
А неба синь, безкрая і бездонна
Із білохмарних плескає жбанів.

Доціджується з денця тепле літо,
Густе й міцне, як кавовий ковток.
І перший лист зривається кульбітом
З нотатками цвірінчастих пліток:

Про те, кого ганяла хижа киця,
Про зваби із навколишніх осель,
Про інші особисті таємниці,
Які по світу осінь рознесе,

Щоб потім дощ до сірої основи
Назавжди змив есе зі сторінок.
А прийде день, який своє, зимове,
Постелить під горОб'ячий танок.

Сьогодні ж він ще муркає, нагрітий,
Звучить привітним розмаїттям нот,
Із неба ніжно плескається літо,
Дочитує потріпаний блокнот.

Допоки є ти — говоритиму, що там Вавилон.
Благаю тебе не піддайся лукавим змовам,
Ця межа, що залежить від слова друкує закон
І окреслює шлях до собору своїх апріорій.
Хто боляче впав — пам’ятатиме завжди про біль,
Скине брость нерозквітлого серця шукаючи дії,
Лиш допоки є ти — хтось не стане топтати цвіт
А стоптавши заплатить за білі пелюстки лелії.
Він розмножить сади де не буде плодючих дерев,
Він продовжить життя за межею невтримних трагедій,
Чи упреться в спокуту і піде обачно вперед,
Допоки є ти, моя чеснотлива Леді.

02.12.2023

Поезіє! Завдячую тобі!
О, диво! Можу дихати і жити!
Реальністю я досі ще не вбитий!
Не загубився у рясній юрбі...
Поезія! Це завдяки тобі!

Поезіє! Завдячую тобі!
Моє веселе чи журливе слово
Мене у сни поверне кольорові,
Й не треба знатися на ворожбі...
Поезіє! Це завдяки тобі!

Поезіє! Завдячую тобі!
Відмежувався від хули та бруду.
А що, коли я переможцем буду
У вогняній жорстокій боротьбі?..
Поезіє! Подякую тобі!

Полеглих воїнів могили.
Хрестів дубових рівний стрій.
В душі жури високі хвилі
Здіймають мсти гучний прибій.
Дивлюся кожному у вічі.
Стискає горло жалю спазм.
На жаль, не можна жити двічі –
Життя дається тільки раз.
Схиляю голову в скорботі.
Останню шану віддаю.
Ніяк не можу побороти
Печаль нечувану свою.
07.08.24

воскресла знову ніч
так ніби й не вмирала
на сивому коні
туман забрав
заграву

і місяць молодий
не серп
грааль
в серпанку
не знаючи куди
мандрує
світ
за ґанком

а я
у лунах
в'юсь
невипитим
нудьгою
і вишитість
мою
смакує
віршекроєць

рядок мій
ковила
колисана вітрами
я ним
журбу заслав
немов уста
устами

ніяково
словам
і пагубно
по римі
себе
я не віддам
за співи херувимів

себе
я віднайду
в полишених акордах
як свято
коляду
чи бути вільним
гордість

15 Грудня, 2023

Ти мого життя правИло
Хоч і заздрісно комусь
Об’єднаши наші сили —
Я вже більне не журюсь
Рецептура надцікава
Правда, інколи свербить…
Ліки того - спільна кава
В поцілунках… Вочеввдь
Тут потрібне розуміння:
Що і як, коли і з чим…
Ну а ще відчути вміння
Насолоджуватись ним…
24.07.2024.

 
ось море котрим обертається все
вітрила знесе розганяючи хвилі
& ти ізнічев’я ~ чи не одіссей
 
жадаючі звісно фрапе ~ не глясе
збиткуються далі за текстом одцвілі
характери в стилі перерваний секс
 
чорнослив уповні пломбір на інжирі
& alice куштує сирковий кап-кейк
чого перейматись хіба не окей
сьогодні в чеширі назавтра в алжирі
 
добою дощів ~ олівцевий свинець
віддалені глюки сигналізаційні
етюди шопена & лемент мартинів
мов хор без потреб гомеричний etc
 
 
 
 
 
 
 
 

…Хочеш вітре, я замовкну
Хочеш з пам’яті зітру
Препристойну заборону
Не чіпати більш ікру…

Ту ікру, далекосхідну,
Що бідонами тягав
У свою домівку бідну
Видно щось таки я знав…

Хочеш вітре, згицу страхи
Хочеш спАлю задарма
І вернусь під ранок птахом
З відголоском пра-пра-пра…

Хочеш вітре під гітару
Все до крихти розповім
Де й коли спустили парус
Й хто до цьогоньки довів…

Хочеш випрошу підпору…
Як для кого… так, чи ні?
То тобі не вниз, на гору —
В небокрай, доби на дві?

Вітре… вітре… твої скигли
Я своїм давно набрид
Видно вражі, перестигли…
Розкумаритись аби
24.07.2024.

Виявляється, я можу без тебе жити,
сміятися вголос, дивитись Сола,
чарку текіли з кумою вжити,
лизнувши з долоні дрібної солі...
Виявляється, я можу без тебе спати
під звуки сирен і собачий гавкіт,
не чути шахеди, ракети, гармати,
згвалтований схід і "стурбований" захід...
І звичка не зникла усе рахувати -
дерева, стовпи - лише сльози на "двісті",
і світ не зникає нестерпно пихатий,
це так мене бісить... це так мене бісить...


2024-02-19

Нелегко буде завтра жити нам
Використовуючи розчин нафталіну, -
Пора уже очистити од плям
Убогості і сірості країну.
Не дати їй занурюватись більш
У мул густий жури і безнадії, –
Завжди з колін підвестися скоріш
Допомагають прагнення і дії.
Коли за справу візьметься весь рід –
Добру посеред лиха не пропасти, –
Зруйнуєм гори споковічних бід
І зростимо безмежні ниви щастя.
06.08.24

У травні - надворі червоні тюльпани,
У червні цвіли запашні гайдамаки.
Я іноді слухав пташине сопрано,
Метеликів бачив строкаті атаки.

У липні в саду - чарівні матіоли,
У серпні - поля золотавого жита.
Зізнаюся: не забував я ніколи
Вродливу усміхнену дівчинку з літа.

Чекав я на ранок. Чекав я навмисно,
Як згаснуть на небі зіркові гірлянди.
Коли відчинялася хвіртка залізна,
У серці моїм розквітали троянди.

Ловив кожний погляд, дивився їй в очі,
Захоплений був її образом чистим.
Ой, літечко-літо! Чого ж воно хоче?
Напевно, щоб я не вертався до міста.

Минули роки. Сивина білосніжна.
Розлука. Зневіра. Війни стоголосся.
Дитячі бажання, наївні, безгрішні
У жовті обійми покликала осінь.

Тривога гуде - по минулому тризна.
Торкається спогад м'яким оксамитом.
Наснилася знову та хвіртка залізна,
А поряд - дитинство. І дівчинка з літа.

Симфонія складається з 4 частин, поєднаних в одному відео. Лібрето в субтитрах - українською і англійською мовами.
В поясненнях під відео - повна структура симфонії.

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



________________________________________________________________
00.24.04 хвилині - Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Пісня

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

Музичні рішення і тексти - Ляшкевич В.

This symphony is a musical story of the story of the Spirit, who was incarnated, like each of us, on Earth, and after a series of dramatic events, happily returned to its source, adding to the general ability to master the higher being together.
"Forbidden Symphony" - so, a way out of the strict academic boundaries of the construction and sound of symphonies. And this is a project realized in musical form, waiting for its direct, live performance.

Unfortunately, artificial intelligence tools do not perform their parts accurately enough, live performance, primarily piano parts, and appropriate arrangement are necessary to transform the project into a finished work.
--------------------
Content.
Components:
• Part I 00:00
It shows the origin of our Spirit and its journey to Earth
• Introduction. Isolation - 00:05
• Vedic background journey to Earth - 15:20

• Part II - 23:00
Here the acquaintance of the spirit with the Earth is depicted, the formation of its soul around it is taking place.
• Song of the Spirit - 23:55
• Song of the Soul - 28:22
• Final Coda 2 parts - 32:57

• Part III - 33:30
Here the difficult life of our Spirit on Earth, with a body and Soul, is shown.
• Introductory part - 33:47
• Birth - 37:45
• Lullaby and children's dreams - 41:55
• With a guardian angel - 47:12
• Learning, growth - 48:50
• Magic waltz - 55:13
• Counter-waltz - 1:01:17
• Tango waltz - 1:05:22

• Part IV - 1:14:50
It musically describes the posthumous journey of Juva and the return of nature to the higher spheres of its existence.
• Farewell - 1:14:57
• Union of Juva - 1:17:33
• Astral pre-waltz 1 part - 1:20:07
• Astral pre-waltz 2 parts - 1:25:17
• Astral pre-waltz 3rd part - 1:30:19
• Dichtonic waltz 1st part - 1:34:00
• Dichtonic waltz 2nd part - 1:39:44 - 1:47:28
• Vedic background - 1:47:29
• Coda - the end of the symphony - 1:50:02
_______________________________
Support the project financially:

Monobank ➡️ 4441 1144 6333 0272
Privatbank ➡️ 4731 2196 5401 5480
__________________________________________

Оновлена версія симфонії.
Повноцінне пояснення фабули і сюжету в першому коментарі та в субтитрах англійською і українською мовами.

Ця симфонія - музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі, і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

На жаль, інструменти штучного інтелекту недостатньо точно виконують свої партії, живе виконання, передусім партії фортепіано, і відповідне аранжування - необхідні для перетворення проекту в закінчений твір.
-----------------------------------
Зміст
Складові частини:

• І частина 00:00
В ній показується походження нашого Духа і його мандрівку до Землі
• Вступ. Виокремлення - 00:05
• Ведичне тло
подорожі до Землі - 15:20

• ІІ частина - 23:00
Тут змальовується знайомство духу із Землею, йде доформування навколо нього його душі.
• Пісня Духу - 23:55
• Пісня Душі - 28:22
• Заключна Кода
2 частини - 32:57

• ІІІ частина - 33:30
Тут показується непросте життя нашого Духа на Землі, при тілі і Душі.
• Вступна частина - 33:47
• Народження - 37:45
• Колискова - 41:55
• З ангелом-охоронцем - 47:12
• Навчання, зростання - 48:50
• Магік-вальс - 55:13
• Контр-вальс - 01:17
• Танго-вальс - 1:05:22

• ІV частина - 1:14:50
В ній музикально описується посмертна подорож Дживи і повернення єства до вищих сфер його буття.
• Прощання - - 1:14:57
• Єднання Дживи - 1:17:33
• Астральний перед-вальс -
1 част. - 1:20:07
• Астральний перед-вальс
2 част. - 1:25:17
• Астральний перед-вальс
3 част. - 1:30:19
• Дихтон-вальс
1 част. - 1:34:00
• Дихтон-вальс
2 част. - 1:39:44 - 1:47:28
• Ведичне тло - 1:47:29
• Кода - завершення симфонії - 1:50:02
______________________________________

– Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
Чий це буде трактор та чий це комбайн?
То ж скажіте, люди, чого мовчки стали?
Чи невже вам поля й техніки замало?
– Це не наше поле, – хтось з гурту гукає.
– Так, хто ж тут хазяїн? –
– Хазяїв немає!
– Як це так – немає? Така добра нива,
аби працювалось!..
От диво, так диво.
– Це усе не наше, загальне – народне,
так сказать, державне, для нас не пригодне.
– В мене коло хати є своя ділянка.
Я на ній працюю,
це тобі не ланка…
Стану ритись в полі майже за безплатно.
Хай гниє картопля…
Мені все обратно.
– Голові не раз уже хлопці говорили:
Всю картоплю вириєм за літр на рило…

жовтень 1988 р., Київ

Посидь, послухай, помовчи.
Поприслухайся до безсмертя.
Чиї у нього голоси?
Якому з них озветься серце?
З яким увійде в діалог,
поділиться, спитає,
чи є хоч в чомусь сенс і бог,
чи жодного немає.

Почувши відповідь, рикне
й захоче сперечатись
про найважливіше земне,
помпезно розпочате;
про купу планів і програм,
проектів і прожектів,
отриманих і тут і там
негаданих ефектів.

Про ціль, про місію, про роль,
приречення і фатум,
цілеспрямований контроль
нерідко кострубатий;
невірність обраним шляхам,
неочевидність кроків;
про спотикання тут і там
від саморобних вроків.

Чимало буде говорить,
чимало накопилось.
Жодним з досягнень замістить
не вийшло зняті крила.
Посидь, послухай серця плач
під гам світопорядку.
За вибір глухоти пробач.
І розпочни спочатку.

02.08.24

Темне сонце мережива в яке зодягаєшся ти
Відкриваючи в цифрі свою наготу тіням кратну.
Тут усе навпаки, — це Сусанна хизується тим,
Що в чесноті своїй опустилася до порнографії.
Розгорівся вогнем білий аркуш твоїх сподівань
Полум’яним письмом, що дописує сірий попіл,
І захланна жага перелистує список бажань
В якому згоріли усі благородні тропи.
Якщо не боїшся життя і не бачиш межі,
Не боїшся розплати в безчинстві п’янкої розпусти,
Хай чорними стануть від сонця твого вітражі,
І зіниці твої хай до серця коріння опустять.
Чи потрібна мораль настанов для розкинутих рук,
Що в обійми свої зазивають нестямлені долі
Хіба не плете павутину правічний павук,
Чи повинний у тім, що сховавшись він жертву ловить?!

01.12.2023

Анатолій Матвійчук
ПОЛІТИКА
Я знову бачу -
Татові, ясні,
глибокі очі,
Сповнені печалі.
Чомусь він часто говорив мені:
«Тримайся від політики подалі!
Політика - то річ така страшна,
Там зроду не було й не буде Бога,
Не зчуєшся, як проковтне вона -
І не залишить по тобі нічого».

Я свого батька віддано любив,
І з ним чомусь не сперечався зроду.
Був тато сином «ворога народу»
І знав в обличчя справжніх ворогів.
Тих, хто тримав завжди за вітром ніс,
І хто цноту ненавидів в людині,
Хто, попри все, уперто вгору ліз
По тій, карʼєрній збоченій драбині.

Там, на вершечку, на самій горі,
Диявольські поначіплявши знаки,
Сиділи ненаситні упирі,
Перевертні й криваві вурдалаки.
Такі усі герої і орли!
Непереможні, незворушні лиця.
Їм кров людська була, немов водиця,
О, як ту кров людську вони пили…

Мій батьку рідний, ти з височини
Напевно бачиш нині Україну,
І ніби знову просиш:
«Годі, сину, то все оті політики. Вони!»

І я мовчу, спинившись на краю.
В політику - я ні ногою, Тату…
Та лізе знов оця порода клята,
На долю зазіхаючи мою.

(антитеза Олександра Сушка на вірш Анатолія Матвійчука " Політика")

Я знову бачу -
Мамині, ясні,
Розумні очі.
Погляд гострий, гнівний...
Вона казала з відчаєм мені:
«В політику іди й борися, сину".
Політика - то річ не для слабких,
Там зроду не було й не буде снулих.
А поза нею - кволі кріпаки,
Тож обирай: ти вільний, а чи нулик?"

Тож мудру неню віддано любив,
Не сперечався з нею ані зроду.
Її сім'ю поклали у гроби
Позапартійні, вороги народу.
Ті, хто тримав завжди за вітром ніс,
І лив з трибуни чи зі сцени "воду".
А хтось...писав! Ще й владу "лизь" та "лизь",
Співав усмак, на кухні, про...свободу.

Політика, насправді, - це тюрма,
Це - вироки і дружній в спину гавкіт.
Приємного нічого в ній нема,
За неї не поставлять в "неті" лайки.
Такі усі герої і орли!
А як в тюрму сідати - бліднуть лиця.
Бо кров своя - це не проста водиця,
Нехай за правду відсидить Пилип.

О, рідна нене! Ви з височини
Криву та хитру зрієте Вкраїну,
І кажете: "Мовчи. Змирися, сину.
Надійде час - прозріють і вони!»

І я мовчу. Хоч сили на краю.
Вже ліпше би співав, строчив віршата.
Політика - я знаю - не для "вати",
Яка живе на волі. У раю.