Ти стоїш на скелі часу...
Тож бережись!
Так можна поплутати все...
Найкраще одягни
сорочку
І пройди крізь мої сни.

Коли вечір падатиме,
мов лінивий бог,
Ми замовимо для себе водоспад, –
Я під ним вип’ю в твою честь
Бокал вина. Аве Марія!

Потім, мов вигнаний з раю,
Як побита собака, я,
блудний син,
Повернусь до старої хати
І опишу майбутнє.
Кінець.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

мрії реальні в житті
та краса і здоров'я
зовсім не одне і те
коли
під розкішною маскою видко
гніздиться гниле нутро
вдуматися варто
чого прагне душа
все залежить від намірів.
2012р.

Та тінь гори, яка тебе сховала,
вже тут, і вітер все частіше
приносить слово, яке ти
щоразу промовляєш по-новому.
Воно пірнає в мене, мов каміння
в колодязь сумніву,
шукає своє дно чи своє небо.
І я ще довго чула
той залізний скрегіт,
якому ти піддався втретє.
Та тінь гори вже простягнулася сюди,
лиш невпізн́анне слово,
вирване з утроби рота
цим вітром, тріпотить,
немов метелик, вирваний із дзьоба,
як вічність, вирвана із птаха.

Стоїмо паралізовані страхом
у кожного свій
мовчимо
бо думки залягли глибоко
в кучугурі снігу
час рухається, а ми стоїмо
немов застигли у часі
та непомітною ходою закрадається
новий день
і та ж сама бруківка,
як вірний супутник у дорозі
і той же ліхтар –
мандрівник минулого
і свідок теперішнього
ті ж самі тіні від навислих
верхівок будинків,
лише міняються обличчя
міняєшся ти
рухаєшся на місці,
а вперед крок таки ступає

спогади тримають міцним вузликом
новорічні гірлянди
і пампушки з маком такі ж,
як у дитинстві,
і родинне тепло відчутно вдома,
а дім там, де тобі добре...

Крап!
-ка...
Ти –
ре!
Ти –
нота дзвінка,
ти –
мій камертон...
Де
музика сфер?
Де
зоре-танок?
Сим-сим
-фонія?
Гар-гар
-монія?
Крап-крап-крап!
-ка
-люжа мрій...

Росяна квітка чекає на тебе
під веселим світлом,
між веселими стінами,
душі моєї.
Мені не почути
думок,
ні сміху твого не почути,
ані симфонії твого серця.
А надворі сумно,
а надворі темно,
темно і сумно...
І поламані надії стукають
у вікна душі,
і щастя тече в минуле.
Я чекаю...
і росяна квітка чекає тебе.

У мене сьогодні вихідний.
Я не хочу думати, читати,
Шукати риму…

Просто нарізати кубики диму
І вкинути в келих шампанського,
А, потім,
Не випити…

Просто взяти соломинку
Пожувати її і викинути,
Не встромивши, навіть,
У коктейль «Піхва дракона».

Ти теж одна вдома…
Може подзвонити? Запросити,
Зустріти, роздягнути,
Підвести до ліжка,
Лягти і сказати:
«Зроби щось сама, люба,
Бо у мене вихідний нині».

А у тебе очі холодні,
Аж сині…

А будні приходять нахабно,
Як свині.

Штовхають тебе із ліжка,
Женуть на роботу,
Квоту
Талантам дають і силі…

Зарплата
Викликає злість і блювоту.

Не хочу думати про роботу.
Про гроші теж,
Але думаю вже.

Важко людині,
У якої вихідний
Нині.


2012

Якщо прокинувшись уранці,
на відстані трьох сантиметрів
я зловлю твоє дихання,
то вже не захочу померти:
я житиму.

Якщо раптом улітку
під зоряним небом мінливим
ти захочеш бодай на мить
зробити мене щасливою,
я житиму.

Якщо ти за вітром
від мене кудись полетиш,
я зостанусь духовно бідною,
із серцем пустим
я житиму.

Якщо ти справді
забудеш мене, як сон
тихенько підеш,
не кинувши “я чужий”,
оплачу радість,
за те, що ти в мені жив
і житиму.

15.01.2012р.

Снігу! Дайте снігу!
я звертаюсь від імені чорних дерев
і збляклої трави на розкислій землі
від імені ошалілих невиспаних білок
від імені розчарованих гірсько- і просто лижників
і змерзлих озимих культур
і від себе особисто

снігу! звичайного снігу!
не треба якогось особливого
альпійського чи там гімалайського
ні арктичного, ні антарктичного
а нашого – звичного
помірно-континентального
нехай бруднуватого, рихлого
але хоча б трошечки білого

снігу! так хочеться снігу!
я волаю серед цієї пустелі
суцільної сірості й сирості
під парасолькою напередодні Різдва
невисохлою ще з Нового року

я вимагаю снігу!
я не знаю, до кого звертатися
у цій владній вертикалі
але заприсягаюся
що дійду до самого верху
до горішніх поверхів Адміністрації
має ж там бути хтось, відповідальний за сніг?!

я почав уже марити снігом
днями я побачив розсипаний на дорозі пінопласт
що випав із якоїсь вантажівки
я ходив по цих білих пластівцях
і слухав, як порипує під ногами… рип! рип!

СНІГУ! ДАЙТЕ СНІГУ!

13.01.2012

Буває так,що хтось бере за руку,
веде вперед надійно і сміливо,
і впевнено спрямовує дорогу.
Не треба ні про що переживати.
Минуле вмерло самохіть,природно,
неспішною завершеністю долі.
Буває - так.
І треба розуміти,
що все на світі має свій початок,
і все колись закінчується вчасно.
Лиш Небо те саме до нас,постійне.
Міняє кожен день своє обличчя,
але ніколи нас не полишає
самих на себе.
Добре - бути дітьми,
захищеними силою Любові.
2012

          I
Я надто стáранно підготував подію,
і це було зловісно.
З дбайливістю середніх літ
я відібрав лише потрібні книги.
Я майже загорнув їх сторінки.

   Краса - велика рідкість.
   І мало хто з моїх фонтанів п'є.

І так багато беззмістовних шкодувань,
і так багато часу вбито марно!
І зараз я дивлюся у вікно
на дощ і на розмірене блукання автобусів.

"Маленький космос їх тремтить" -
повітря навкруги живе цим фактом.
У їх частині міста
вони, як іграшки в руках чужої сили.

Звідки я знаю?
Кому, як не мені це знати.
Для них щось назріває;
Що ж до мене,
я надто стáранно підготував подію -

   Краса - велика рідкість.
   І мало хто з моїх фонтанів п'є.

Два друга - подих лісу...
Друзі? Чи зменшиться їх дружба,
коли один, нарешті, десь її знайде?
Вони пообіцяли двічі, що прийдуть.

"Десь з ранку до заходу сонця?"
Краса мій розум буде пити,
в той час як юність забуває,
що вже покинула мене.

          II
(Кажи! Це ти так витанцьовував незграбно?
Комусь подобались твої роботи,
і він був щирим у своїх словах.

"Ти говорив дурниці
в першу ніч?
В наступний вечір?"

Але вони пообіцяли знову:
"Після обіду завтра.")

          III
Вже третій день настав -
ні слова від обох;
Ні слова, ні від неї, ні від нього,
лише записка від когось інакшого:
"Мій любий Паунд, я полишаю Англію."

Треба відірвати голіруч ласий шматок терпіння, мам.
У цих важких, гнітючих стін ,старого будильника,
набитих сирістю та безсонням матраців...
Треба бути надміру сміливою й сильною,
хто б чужий твою душу брудними руками не мацав.
Треба ковтати совість, мов пігулки,запиваючи її спиртним.
Непритомніти у плацкарті від їдкого смороду й безпорадності
коли так одержимо кортить бути поряд з ним,а в голові тільки:
-Мабуть,я справді його не варта.
Коли відображення у дзеркалі шалено схоже на Хелену Бонем Картер,
а в самому серці твоєї кімнати снує павутиння кубинський дим
і до паркету прилипли від сорому й поту, затерті, краплені гральні карти.
Треба навчитись давати відсіч, мам.
Тим хто так невблаганно вперто точить об тебе
лезо своїх язиків.
Забиває у груди байдужістю осиновий кіл,
а ти вкотре перероджуєшся з рештків тепла
і ніяк не можеш померти. Навіть на мить.
Треба частіше обіймати тебе, мам.
Тоді всесвіт здається не настільки пустим.
Тоді я в ньому не така вже квола й мізерна.
Якщо хочеш бути поряд з ним-відпусти.
Ця любов як кавові зерна, післясмаком у роті гірчить.

Розповідь, яку я ніяк не завершу.
Місто, в яке не повернуся ніколи.
Час-безголовий вершник,мчить на
колісниці життя крізь тернисте поле.

Недописані риси чужого обличчя.
Залиті слізьми обіди о третій ночі.
Рідний до болю голос, що крізь
літри снодійного в теперішню дійсність
флейтою кличе.
У цієї самотності надто знайомий почерк.

Кажеш, відпусти?
Тих, кого я роками поряд по крупинці збирала...
Ворони чорними мітками кинулись в небо, здіймаючи
несамовитий галас. Хтось наче землю вибив з-під ніг.
Мені знову сьогодні одній відчувати важку провину,
спалювати не мости, а душу, запиваючи її бензином.

Дивись, вони вертаються; ах, бачиш,
     їх обережні рухи і неквапний крок,
     який шукає землю під ногами, непевний
     похит їхній!

Дивись, вони приходять слід-у-слід,
загорнуті у страх, напівпритомні;
як сніг, що завагався
у падінні, й шепоче вітру,
     чи не зринути назад;
Вони - "окрилені благоговінням",
     нерушимі.

Це боги у сандаліях крилатих
зі срібними хортами перед себе,
     які винюхують в повітрі слід!

Хей-гей!
     Вони хваткі до плюндрування,
їх нюх - як лезо гострий,
душі - кров.

За ланцюгом волочаться,
     блідаві хазяї.

Історія знає багато прикладів,
коли людині випадало керувати обставинами,
підкорювати своїй свідомості
непіддатливу матерію повітря,
і воля та упевненість зрушували
з місця захололі від неробства трамваї.

Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

Коли вона приїхала і поселилася
в цьому готелі на кілька діб, мала з собою
лише одну валізу з речами.
Зате там було кілька суконь, які вона
планувала одягати на вечері
з діловими партнерами.

І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.
Черевики тягли мене на дно, вона була
у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,
схожа на сирену, якщо ви справді
можете уявити сирену
в готельній ванні,
у вечірній сукні.

Нам усім випадає вибирати з того, що
дарують нам провидіння й випадок.
Вибір невеликий, а проте і цього
вистачає, аби виловлювати дощові краплі
поезії й злизувати їх гарячим язиком
з віконного скла.

І той, хто зберігає в собі здатність
відрізняти смак і масштабність любові,
на яку він не має жодного права,
ніколи не зможе подолати
спокуси заступити за край,
зайти за розвішані на подвір’ї
простирадла, за якими
ховаються наші видіння.

Мої сирени, мої радіоведучі,
ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,
ви, зі своїми неймовірними зап’ястями
й мокрим волоссям –
ви співали, доки рушилась ця картонна країна,
співали, доки горів літній день,
співали, доки спливав відпущений вам час
і остуджувалася вода.

Залишаючи її до наступного вечора,
до обов’язкової неминучої зустрічі,
я озирався довкола й помічав середину червня –
таку глибоку у великому місті.

Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,
якщо вони бачать в небі за нами
ці неймовірні спалахи та вогні.
Жодні обставини не здатні опиратись людині,
наділеній волею та упертістю.

Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.
Швидко просохне одяг, рваний нею, як
шкільні підручники.
Завтра зранку вона здасть свій номер,
заплатить за битий посуд,
залишить назавжди це місто.

Не всі бердичівські юдеї набожні були.
Траплялися й такі, що тільки й шукали нагоди,
Як би це раббі Леві збить спантелику.
Знайшовсь один такий, питає:
«Як же це так, що такий мудрець, як раббі Аківа ,
Месією назвав Бар-Кохбу?»
Леві Іцхак, як завше, почав із притчі.
В царя захворів син. Як лікувати?
Скільки лікарів – стільки й порад.
Погодивсь цар нарешті з тим,
Котрий пропонував вдаватисья до сильних ліків
Лиш тоді, як біль стане нестерпним.
Отак-от і Всевишній, коли побачив,
Що душа Ізраїлю надміру хвора стала,
Огорнув її їдкою поволокою Вигнання.
А щоб вона не потерпала надто од Болю
І врешті-решті не згинула, приспав її
І час од часу будить надією на лжемесій.
«І якже довго триватиме це лікування?»-
Цікавий знать безбожник.
«Доки не мине ніч Вигнання і Месія справжній
Не прийде до нас гріховних.
Задля цього часом сліпнуть очі навіть у мудреців».

***
Був ярмарок великий у Бердичеві.
Раббі Леві ходив поміж рядами і дивувавсь,
Що витворяють з цінами й вагою торгівці.
Не витерпів такої наруги над людьми,
Заліз на дах і закричав щосили:
«Схаменіться! Страх Божий напевне ви забули!»
Не заспокоївся й назавтра почав розмову з учнями
Із того, що було вчора: «Світ, бачу, перевернувся.
Істина колись повнила Ізраїль. Всі говорили правду.
Коли ж у Храм заходили, навмисне вдавались до неправди.
Тепер же навпаки: брешуть на вулиці.
До істини звертаються лише у синагозі.
Раніш торгівля освячувалась:
«Хай будуть твої «Так» і «Ні» правдиві.
А в домі молитовнім люди били себе в груди й кричали:
«Грішними були ми й грабували!»
Хоч праведні були вони і чисті перед Богом.
Тепер же навпаки: торгують – брешуть.
Істину згадують лише в молитвах».
------------
Раббі Леві Їцхак з Бердичева (1740-1810) – великий знавець Тори, користувався авторитетом серед хасидів, уславився полум’яною любов’ю до людей і відданістю Творцю та його заповідям. Викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей.
Головна праця раббі Леві – «Кдушат Леві» («Святість Леві») – досьогодні є одною з найпопулярніших хасидських книг.

Раббі Аківа – Аківа бен Йосеф (близько 50-135) –видатний законовчитель. Був одним із членів делегації, посланої в Рим з проханням відмінити декрет імператора Доміціана про заборону Тори та юдейських законів. Вітав повстання Бар-Кохби протии римлян і визнав його Месією. За непослух римським властям раббі Аківу посадили в тюрму, а потім піддали неймовірним тортурам: залізними граблями з нього зідрали шкіру.

(Із циклу «Вона каже»)

Нелюбов накопичується,
Як магма в утробі вулкану.

Я мовчу, як Везувій,
Чи Стромболі,
Але напруга накопичується
Всередині.

Вчора
Не витримала Етна,
Нині
Зірвалася я.

Сицилійські селяни
Називають Етну гадюкою,
Бо вона знищує все живе
Довкола.

Ти називаєш мене гіршими словами,
Ти провокуєш стихію,
Ти руйнуєш рівновагу
І видимість спокою,
Ти нищиш усе живе
Всередині мене.

Найбільший вулкан Європи
Не зможе змагатися зі мною
У силі виверження.

Знай:
Під магмою і попелом
Із кратера мого серця
Загину не тільки я.

Але після нашої смерті
Ніхто не напише про нас
«Останній день Помпеї».

Змилуйся.
Адже я хочу
Народжувати щастя
Не для селян Сицилії.


2012

Бачиш, по цьому снігу рожевому
ходить ангел рожевий
босими п'яточками залишає
рожеві слідочки
на білій щоці
стрімкого старого даху
руцями в небо впирається
регочеться, хмари колошкає
смикає птаху - ворону розкошлану
ходи-но сюди
будемо гратися
ну ж бо,
удвох - веселіше
ангелик рожевий
босими ніжками
ставив рожеві сліди....

А за ним прилетів блакитний ангел,
навіть колір його не блакитний,
а дивно-синій.
Бо сонце сховало усе своє золото
за стіною сірою, втомленою,
і довелося ангелові бути отаким - дивно-синім.
і зразу стало холодно
від смутного погляду ангела,
якому забракло - от щойно -
забракло сонячного тепла...
А може - Вашого?

мороз був
студено
любий доньки-гсти прийшов
аг на дворі-сти то гпече
пустива їх до хижі
посідави вони си до пічі
і бавляться
як малі діточки
добавивись цмоки
то мі маю щастя -
гонунуки - дві любі
мої ягі дочки...
щастя вам в Різдво
мої гарні діточки -
щасти! щасти! щасти!
1982-2012р.

Ні, не можна займатись коханням!
Зайнятися можна від нього,
Спалахнути вогнем життєдайним,
Загорітися тут і негайно.
Обпікаючи мокрі руки,
Руйнувати невидимі стіни,
А під ранок зігрітись спогадом:
Теплó не тоді, коли тéпло в обіймах.
Теплó — коли тéпло від думки.


11.01.2012р.

Ч:)му?

Трава Парнасу зеленіє
Під сонцем твоєї любові.
Пегаси на ній пасуться –
У них виростають крила.

Ми збираємо цвіт і коріння,
Щоб лікувати душу.
Трава нам дарує радість,
Масажує на ступнях точки,

Пестить роззутий погляд
І повертає силу.
Повнить озоном легені
Корисна трава на Парнасі.

Чому ж ми з тобою донині
Іще на ній не кохалися?


2012

а до вас прибігала ота сирота?
може й згадаєш
вона постійно
мурмотить одне й те саме
щось таке як:

най собі сіється сиплеться стелиться
най собі світлом і сяйвом займається…

мається й нудиться
зірку шукаючи
в нетрях вогкого глузливого міста
ходить і все намовляє і молиться
думаєш
ніби колядку завчає:

най собі сіється сиплеться стелиться
най собі світлом і сяйвом займається…

і коли тобі випаде
десь під Різдво
сіро-дощової днини
з купою подарунків для малечі
вертатися додому
вона танцюватиме
біля твого під’їзду
тримаючи за руки небо
а навколо неї
сіятиметься й світитиметься
густий повільний сніг
і тобі так само схочеться
задерши руки й голову
кружляти разом і нею
хапати широким ротом
морозні клапті снігу
примружитись і співати:

най собі сіється сиплеться стелиться
най собі світлом і сяйвом займається…

а вона засміється
принишкне
мов похапцем
жмуточок снігу
в долоні стискаючи
ти їй:

Марія
Єлена?

вона тобі
просто:
ц!

Шукаючи себе серед різнокаліберних верств населення і моди,
Серед численних списаних речень про життя дрібним почерком,
Між кілометрами холодних, розбитих, об`їздних доріг
Ґвалтуєш щоразу думки вихлопними газами...

Блукаючи серед трамвайних німих зупинок...
Виглядаєш себе очима поміж сірих гримас, байдужих перехожих...
Втискаючи у вуха навушники глушачи навколо реальність,
Обходячи калюжі розпачу уникаючи ударів вітру в обличчя...

Шукаєш… можливо знайдеш себе серед ночі,
Поміж розстібнутих ґудзиків і туго підперезаних ременів,
В масивних золотих прикрасах і фальшивими посмішками,
Вливаючи в себе синьо-зелений абсент і фальш,
Топиш свою безпомічність в прозорих фужерах,
Усвідомлюючи залежність та невідворотність,

Ти таки віднайдеш себе під ранок,
Розтоптаний від тиску головної болі на ліжку,
Чи на холодній сирій підлозі з нудотною огидою до минулого,
Складаючи спогади вчорашнього мов пазли,
З розумінням своєї безмовної слабкості ...та відсутності сили волі…
02.08.2011

Таксі, ніч, в сумочці розміняна совість на дрібні купюри.
І пляшка сліз з болем і апельсиновим смаком в руках.
Сонний таксист заглушує свідомість звуками радіо.
Розраховуєшся макалатурою і фальшивою посмішкою.

Струсиш з плеча рукою остатній спазм совісті,
Кидаєшся на зустріч девятигодинній відчайдушності
Львівський вокзал, в руках совість з написом номера поїзду
Пом`ята і волога від хвилювання, закинеш в кишеню.

Переповнені зали очікування дешевою кавою і випічкою.
Твоя совість в кутку займається пірсінгом на твоєму тілі
щоразу проколюючи нові місця вставляє туди сережку
Терпиш зціпивши зуби з остатньою надією на його голос.

Заклеїш рот совісті скотчом і вульгарно закинеш назад в кишеню.
Остатня надія відвороту телефон який онімів від твоїх рук
Один день ковтаєш який стає камнем в горлі, задихаєшся.
Крок, поїзд, реальнісь губиться в натовпі сонних людей.

Купе, третя поличка, і смак вишневого велюру в роті.
Обнімаєш подушку яка головним болем б`є по скронях.
І один тупий спогад який дусить тонкими пальцями шию.
Добєш совість низьким його вчинком і сигаретним димом.
Попереду безсонна ніч в обіймах з мобільним телефоном.

Під запах вагонного пилу який лоскоче свідомість,
Побачиш марево з відбитком його вульгарності і низькості.
Нудотливий ранок з присмаком міцного чаю з лимоном,
І шматком мігрень з шоколадом і горішками в фіолетовій обгортці.

Прибуття, київський вокзал, метро, чужі вулиці
Втікаєш від виснаженої совісті в зимово-сніжні спогади.
З надією що життя зробить поворот на дев`яносто градусів...
наЇвна... тікАєш!... від реальності...
20.09.2011

Січень.
Хмари над Фавором.
Сльози на очах.

кружляє сніг
понад повною коморою,
припадає, примовляє, заговорює.
добрий господар
припас на зиму багацько -
мірку жита, бочку меду,
гладущик масла.
«будемо, бабо, Різдво святкувати...»

«...застеляйте столи та все килимами..»

котитьсяся рік згори тугим будзом –
буде тобі сніг, буде й віхола,
ходить коляда попід вікна втіхою.
зорі з торби витрушує,
кутю присмачує.

«ой, ти сивая та й зозуленько...»

облітають дні поволі.
швидше...
ще швидше...
ото знову замело – світу Божого не видко.

«в полі-полі плужок оре...»

сидить дід за столом,
сам.
нема баби.
а за вікном хурделиця
щедрує.

«бриніла, бриніла коса
коло покоса стихенька...»

Псевдозима цьогоріч не дала нам снігу,
натомість насипала льоду в душі
руками розбитими.
І так приречено
я усоте шукаю тобі заміну:
когось, хто любитиме дужче,
когось, хто любитиме.

Не лякають ні змерзлі пальці, ні совість,
що мовчить, коли чує тишу,
думками обмежена.
Я збираю тебе по слову,
і ховаю глибоко в спогад,
шукаючи того,
хто тебе любитиме більше,
і торкатиметься обережно.

Триста тисяч людей навколо,
близько сотні здаються справжніми.
Я не бачила їх ніколи,
й не побачу, мабуть, нікого,
бо вони вже усі заражені
меркантильністю власних соло.
Не осуджую їх. Я ображена
лиш на себе, бо наче Бога
тебе ношу в серці.

Замітає пусті дороги
хоч дрібним, але все таки снігом,
і малює на вікнах вічність.
Дочекалися люди погоди,
а земля дочекалась Бога.
Трохи пізно, та все ж приємно,
бо на вулиці восьме січня.
І нехай я чекатиму вічно,
але знаю, що недаремно:
ти відчуєш колись щось більше,
щось відчуєш колись.
До мене.

08.01.2012р.

Иосифу-обручнику

Совсем еще юная,она остепенила девичьий задор,из-под ресниц Ее бежала тень.В ее глазах ни капли тени.Лишь только молчаливое согласие.
Иосиф как водопад закрыл ее струями слез:хотя бы не узнали,хотя бы не распознали.
Не жена,не сестра,а Госпожа-юная и робкая в своем величии.
Она боялась спать в его присутствии...А вдруг он станет молится слишком рьяно и разбудит ее малыша,что пока еще на небе...
Но вот Мария уже Мать.Иосиф шьет для малыша из мантии старого пастуха,белые пелены.
И все идет,как звезды шествуют...
И распахнуты глаза Марии,Иосифу они,как родники с живой водой.
Два-муж и Госпожа младенцу как два Ангела,держащие в руках его удачу.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
8 января,2012 года

Христос народився! Славімо Його!

Дивний був учень у Великого Магіда.
Цурався тих, з ким вчився.
Днями никав лісом. Там же й ночував.
Співав пісень і всі вони були про Бога.
«Чому ти, Зуся , робиш так,-
Пита його молодший брат,-
Що диваком тебе всі називають?»
«Оповім історію одну і ти, гадаю, зрозумієш».
Селюк якийсь хотів царя побачить.
Добравсь до міста й став служить в палаці.
Топити печі не те що мусив,
А серце вкладав в свою роботу.
Не покладавсь на дроворубів -
А сам ходив у ліс і дерево таке приносив,
Що все просякло духмяною смолою.
«Хто це дає таке тепло пахуче?»-
Питає цар і хоче відзначить пічника.
«Щодня царя волію бачить бодай віддалеки»-
Тільки й попросив розгублений селюк.
Так і зробили: прорубали віконце в хижі.
Якраз навпроти царських вікон.
І треба ж так, що свідком став пічник
Сперечки поміж царем і принцем.
Рік цілий не являвсь на очі батька син.
Закортіло йому бачити царя
І просить пічника поглянуть крізь віконце.
А потім, як це ведеться, зав’язалася розмова.
«Неправедно живеш ти, принце,-
Осмілився пічник,-
За столом одним з батьком їси і п’єш
І все, що хоче він од тебе –
Вести з ним бесіду розумну.
А я, невчений і дурний, не маю такої змоги.
Тож і дивлюсь на нього крізь оце віконце.
«Отак і я,- сказав братові Зуся,-
Люблю із Богом говорить де тільки можна.
-----------
Зуся із Анаполя (помер 1800) за праведність прозваний «раббі реб Зуся». Став символом наївності й чистоти. Його вчення відбито в книзі «Менорот загав» («Золотий свічник»).

«Як летіла пава, серед села впала,
А краса-дівчина пояса в’язала»
Українська народна пісня

Пояса зв’язала парубку Омельку,
Що приніс їй кукурудзу й проса чималенько.
Уніс в комірчину та ще й тиче гроші:
«Купи собі черевички, щоб не була боса.
Не клади у скриню, а носи щоднини.
Як ції порвуться, куплю тобі нові.
Лиш нікому не кажи, що все це з любові!»
«Не купиш ти другі, бо каже подруга,
Що ти взяти маєш ту, що не кохаєш».
«Як тепер всі знають таємницю нашу,
То можe так статься, що вийде інакше».

Рождество
Посвящаю памяти Евгении Римской


Громко и тайно ступала Евгения по повитым туманом лесам,приговаривая:"Здесь лежат под многорукой оставшейся гостить осенью,жуки да комары.Именно им дано хранить секреты цветов и умирая,радовать глаз".Ставила кресты на деревьях,говоря:"Им так легче.Тянутся вверх распятыми."Благословляла волчьи стаи,не смевшие помышлять о такой добыче.
Стремилась к ним,благословляя.И стаи,как трусливые убийцы,устремлялись вспять.
Плакала о них,как о таких,которые не могут радоваться рождению.
А жуки,проснувшиеся от волчьих всхлипов стрекотом отвлекали внимание волков.
Те стыдились слушать эту музыку.Ведь слушать музыку всеравно что служить.
Падал тяжкий снег на хрупкие плечи Евгении.
Всегда падает снег тяжело.Так Рождение Его сопровождается падением снега.
От рождения письмена снега падают тяжко на землю,чтобы водой укутать ребенка.
Слава всем лесах,приютившим в себе приближение Его Рождения!
Ксения КИРИНДЯСОВА,
6 января,2012 года

Зірка що летить, і осліпляє своїм таким холодним і недосяжним сяйвом, ніколи нікого не зігріє.
Зірка що летить, ніколи не озирнеться і не повернеться.
Зірка, вона падає і згорає, без права на зупинку.
Зірка що летить, колись схоче зупинитись,...і щезне, не маючи навіть променя надії на повернення...
Треба добре подумати, перш ніж зайняти її таке мерехтливе місце на небосхилі...


2012р.

Вони поставили мене перед натовпом себе,
вони поставили мене перед натовпом себе,
Грізно зібралися судити мене.

Сказали мені: ти вже шостий місяць не
відвідуєш щоденний обряд покаяння,все мовчиш.
Ти щось приховуєш від нашого народу.

Народ стояв грізно, усі однакові обличчя,
Усі поголені, усі потилиці блищать у світлі
зали зоряного неба.

А я мовчав, що казати - не знав,
на смертну кару чекав,
а потім заспівав.

І так гучно заспівав, що пішли хвилі,
і кожний поголений злетів у повітря,
і розбив собою вікно,

І понесло їх від мене,
а мене від них,
і ніколи ми не зустрічались.

Ніколи, ніколи, ніколи.

Ти мені сподобався. Хіба ж це означає,
Що я тебе люблю?
Любов у сенсі першім –
Ця мука у собі вбачає
Гидотну перемогу блювотиння
Над почуттями досконалими краси.

Кохані не подобаються – ранять;
Їх брудом кров наповнена.
До смерті
Дорога вірна – це любов-гангрена.


2012


Босоногий Гоша (http://www.proza.ru/2011/02/02/1547):

Ты мне понравился. Но разве это значит,
что я люблю тебя?
Любить в исходном смысле –
мучение любить – предполагает
победу конченного безобразья
над красотой и чувством совершенства.

Любимые не нравятся, но ранят;
их грязью кровь заражена.
Нет к смерти
верней болезни, чем любви гангрена.

Ходім, бо зоряний прилив вже відступає.
На схід, щоби ніколи нас не настиг відлив,
Негайно! - голка у душі моій тремтить.

Тут нам щастило, і був добрим час.
Тут був наш день: і твій, і мій.
Ходімо швидше, щоб не стала проти нас,
та сила що спрямовувала вверх.

І над потопом зоряним не смійся, він потрібен.
Любов моя, ходімо, бо земля лихою обертається поволі.
Ці хвилі, що прийшли, так само й відступають.

Та скарб належить нам, він буде нам за сушу.
Ми рушимо з приливом при нагоді,
щоб зачекати
під покровом сили, яка байдужіша від інших сил,
допоки русло це не ляже іншим шляхом.

Добрий вечір тобі, Авторе-Парнасцю! Радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Із жаги натхнення ти плекаєш слово, радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Не шкодуй таланту з творчої криниці, радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Бо прийдуть до тебе читачі у гості, радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Коментар від зірки - це Різдво Христове! Радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Коментар від царів - це Різдво Христове! Радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Коментар від дарів - це Різдво Христове! Радуйся!
"Ой радуйся, земле, Син Божий народився!"

Це Різдво Христове, Авторе-Парнасцю! Радуйся!
Ой радуйся, сайте, Син Божий народився!

05.01.2012

Немов моток легкого шовку, розкинутий біля стіни
вона іде біля перил стежками парку Кенсінгтон,
поволі умираючи
від малокров'я відчуттів.

Довкола цілий натовп
брудних, дебелих і невикорінних дітей убогості.
І спадок їх - земля.

У ній кінець поріддя.
Нудьга її безмірна і тонка.

Їй би хотілося, щоб хтось до неї мовив
і майже страшно, що це я
вчиню так необачно.

Огонек

Огонек велик он горит лишь когда его видят.
И он хлопочет,искры раздувая...
Еще минута и нам открыта вечность.
Вот только вечнуем мы совсем не так.
Семенит за нами дождь,разменявшийся на право быть провинциальной снежинкой.
Я отпущу тебя,но знай не разлучусь.Так мне не велено.Сердцем.
Преступление любить многих.Жалость любить многих.
Проклятие любить многих. Рассуждение на краю кольчуги - любить многих.
И одного - дорога в пропасть.
Мы полетим,целуясь.
И упадем в ладони гор.
Останемся ли живы?
Нас все похоронят.
И мы принесем дары к своему надгробию.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
4 января,2011 года

Я не вхилюся, щоб до тебе припадати
ні зі словами, ніби мед, ні з поцілунком, як пелюстка,
ні з краплями солодкої роси півправд,
яка скотилась на траву таких старих і чудернацьких
історій про любов -
я ними дні колишні вишив.
Не сяду обіч тебе
у присмерку глухому,
щоб божествити тебе шепотом
тремтливим, як відголосся дзвонів десь у далечі.
Все це я знав
і залишив,
як мене юність нещодавно залишила.
Це все розтало,
ніби вітру тінь.
Ні, так тебе я не улещу;
Але якщо я піднімусь колись
до серця істини,
тебе візьму з собою.
Охоплений вогнем з усіх сторін,
покличу з нього:
"Йди за мною! Слідуй!"
І сила переродиться у величі
цієї зустрічі.
І ми самі у серці сили
один до одного тягнутись будемо
із вічним криком:
"Я іду, та ти стаєш все далі."
І знову: "Йди за мною!"
щоб жоден з нас не зупинився.

мой маяковский сидит внутри
и что-то остро там перебирает
горит в груди
под раскат
пурги
багрово-белым
октябре-маем

2012

Магма

Сколько раз ранили скулы времена года о балку приюта для воров возле парка.
Все перебдело:реки,горы,леса и карнавалы…
Вот только метит стрелкой на часах нас ветер с поля,где родилась мечта.
Попытаемся растворить ложь в чашке с кофе,принадлежащей гадалке-королеве.
Попробуем так жить,чтоб крестное знамение не поднимало душу на воинский плач.
Постараемся рисовать как жуки:прикреплять крылья усиками к ногам…
Хорошо если все колонны отражают что-то искаженное.В искажении мы понимаем: мы так
глупы,что находим лишь чужые слова,которые как клич поспевшего вина.
Думать о Родине…Всеравно что торжествовать над спящей в колыбели девушкой без приданного…
Когда-нибудь магма поднимется у самого горла певца.Петь нам приказано смутно,какбудто
сквозь столетия…
И вернется что-то меткое..И проткнет холст поцелуй без пропасти…
Ксения КИРИНДЯСОВА,
2 января,2012 года

Свічі загораються одна за одною під льодом
і скляне знамено підняте до твоїх очей
і свічі згорають одна за одною під льодом
силуети схилені над колискою -
це тінь зимових дерев на твоїх щоках
все сказане до тебе і промовлене
забере твоє право на останній погляд
тому ступаєш на лід
і не озираєшся

О, Света диск с высот Небес,
Во всем совершенстве сойди!
Да озарит мою ауру свободы Свет,
И любовь, и защита Владык!

"В пітьмі біжать ліхтарі."
Де ти, глядачам сузір'я котрих дів
далеко там угорі
його Чумацький Шлях нагадує твій спів?
Працює впевнено "на хвилі" приймач,
у ритмі пісні б'ється серце...

"Всю жизнь глядятся в ночь
усталые глаза,
в пути шофёр-дальнобойщик.
Он знает лучше всех,
он может рассказать,
что наша жизнь - шоссе,
шоссе длиною в жизнь."

Не заблукає ніхто,
хоч який би не чекав кілометраж.
Усе життя - шапіто,
але в душі найважливіший є вантаж.
У пісні просто про тепло і любов
жіночий нагадає голос...

Вивчає погляд ніч,
і втома на очах
у водія (а він в дорозі).
Він пам'ята за все,
у змозі пояснить:
життя - таке шосе
у довжину з життя.
"Всю жизнь глядятся в ночь
усталые глаза,
в пути шофёр-дальнобойщик.
Он знает лучше всех,
он может рассказать,
что наша жизнь - шоссе,
шоссе длиною в жизнь."

Працює впевнено "на хвилі" приймач,
у ритмі пісні б'ється серце...



01.01.2012

Двадцять хвилин до відправки поїзда.
Ми під’їжджаємо на таксі, я беру сумку,
А ти, не змовкаючи, сваришся,
Бо змушена мене проводжати, переживати,
Бо тобі важко без мене, а я постійно
Кудись їду, десь пропадаю,
Виходжу поза зону досягнення
Твоєї любові.

Сімнадцять хвилин до відправки.
Молода провідниця бере квиток,
Називає номер мого місця
І ми заходимо в купе –
Ти турботливо заносиш
Пакетик з бутербродами,
Банани і сік,
Щоб я мав чим повечеряти
І поснідати завтра.

Шістнадцять хвилин до відправки.
Ти висловлюєш стурбованість з приводу того,
Що провідниця занадто молода,
А їхати потрібно півдня і всю ніч
І я зможу з нею тут, у купе,
Бо пасажирів у вагоні майже немає,
Пити чай, спілкуватися і робити
Бог знає що.

Тринадцять хвилин…
Я намагаюся тебе заспокоїти,
Переодягаючись у спортивний костюм,
Користуючись нагодою,
Поки нема нікого,
Говорю ніжні слова
І пригортаю тебе до грудей.

Дванадцять…
Ми цілуємося і ти починаєш
Глибоко дихати.

Одинадцять…
Я замикаю двері.

Десять.
Ти стогнеш надто голосно –
Нас можуть почути,
Можуть підійти нові пасажири
У моє, чи сусідні купе
І ме-
Ні буде
Незручно
Потім
Ди-
Вити-
Ся
Їм
У очі…

Девять, вісім, сім, шість, п’ять,
Чотири, три,
Дві…
Ти вже не сваришся,
А я не переживаю.
Погляди стали м’якшими,
Рухи впевненішими,
Нервовість зникла.
– Проводжаючих просимо покинути вагон, –
Виголошує провідниця голосно.

До відправки поїзда хвилина...
Ти стоїш на пероні
І заплаканими очима
Проводжаєш свої тривоги.
– Бережи себе, будь мудрим,
Пам’ятай про мене, бо ця провідниця
Надто підозріло дивиться на тебе.

Поїзд рушає…
Дивлячись у запітніле вікно,
Я пригадав одне старе-старе побажання:
Якщо ви їдете кудись далеко
І з вами в дорозі неодмінно щось мусить статися,
То нехай краще станеться те,
Про що думає кохана
І хай ніколи не буде того,
Про що думає ваша мати.

Жаль,
Що я не вмію
Плакати…

2011

«Іде дівка по водицю, коромисло гнеться,
А Микола на конику, як береза в’ється.
Нехай в’ється, нехай в’ється, не розвивається,
Хав на мене, молодую, не сподівається»
Українська народна пісня

«Чого варті теревені
Про зірки та місяць,
Як не годен зупиниться
Та й з коника злізти.
Та забрати в мене відра,
Та занести в хату,
Поклонитись любій мамі
Й дорогому тату...»

На другий день Песаха прийшов у гості
До раббі Ар’є вчитель його синів.
Почав господар про розмову з найменшим з них:
«Спитав його я,- чому це, повернувшись із синагоги,
Батько має одразу ж сказать кідуш ?»
«Учитель нам не говорив про це».
«Аби малеча не поснула, а спитала:
«Чим ця ніч не схожа на всі інші?»
«Зайве розказувать,- на те вчитель.-
Не в кожній родині є малеча».
«Помиляєтесь, мій друже».
«І чому ж?»
«А тому, що йдеться про Батька нашого Небесного.
Як бачить Він, що попри втому підготувань до свята,
Юдеї щиросердо помолились,
Перш аніж повернутися в свою обитель
Всевишній має сказать кідуш.
Себто поновити шлюб священний з нами – кідушін .
Сказав же Він Ізраїлю: «Одружуюсь з тобою я навіки».
І саме до цієї ночі, «ночі дбання» має викупити нас,
Щоб не заснули малі діти – народ Ізраїлю
Не впав у відчаю в глибокий сон,
А спитав Всевишнього: «Чим оця ніч Вигнання
Не така, як усі інші ночі?»
Після слів таких раббі Ар’є заплакав,
А потім випростав руки в небо і гукнув:
«Батьку, виведи нас із Вигнання,
Допоки ще можна сказати:
«Я сплю, а серце не спить! »
Щоб не заснули ми навіки!»
Плачем усі зайшлися, а раббі, начебто й не плакав,
Гукнув: «А тепер - усі до танцю!
Покажемо Господу Богу,
Що Його діти танцювати можуть
Навіть у безпросвітній млі!»
І першим кинувсь у танок.
-----------
Раббі Ар’є (Єгуда) Лейб (1725-1812) – знаменитий проповідник і чудотворець, відомий більше, як Дідусь із Шполи. Уславився своєю людяністю та скромністю. Навдивовижу був веселий і компанійський. Допомагав бідним, запровадивши скарбнички для пожертвувань, традиція яких зберігалася впродовж довгого часу і після смерті раббі. Його вчення зібрано в книзі «Іш га-пеле» («Людина-диво»).
Кідуш (освячення) – благословення суботи чи свята, яке роблять двічі на день над вином і двома хлібами.
Кідушін – один з обов’язкових елементів шлюбу.

Щасливі дні далекого світанку
Якось заглянули в затемнене вікно,
Принесли запах свіжого рум’янку
Збудились спогади забутого давно.

Пригадую, він ріс побіля хати,
Яка купалася у затишку саду,
Його колись давно садила мати,
Минуло все, по ньому вже нема й сліду.

Нема вже й тої вбогої хатини
І сльози падають в мої сумні вірші,
“Лиса гора” лиш в спогадах щоднини
Живе, як фенікс в зраненій моїй душі.

Буденні розкоші примара сонна!
Віддала б зараз не задумавшись ні раз,
Щоб лиш вернутись в матиринське лоно,
Вдихнути ще раз рум'янковий перев'яз.