Місячне сяйво та білий сніг
Стали мені розрадою.
Сил не було вже та Бог поміг
З ангелами крилатими.

Місячне сяйво у сріблі хмар
Дрібно гіллям порізане.
Скільки ще, Господи, дивних чар
Сховано за кулісами?

Місячне диво, подай мені
Сяйва свого небесного.
В ньому побачу щасливі дні
Й сонце - лице Воскреслого.

***
Комусь комфортно і в лайні,
Навколішки чи навіть раком.
І байдуже - смердить чи ні,
Зате не холодно і м'яко...

***
Ані смоли не бояться, ні ладану.
Хоч і сплива їхній "зоряний час",
Злодій у злодія краде накрадене,
Те, що поцупили в кожного з нас.

...І уся ця чортова маячня - ніби сніг і тріщини на льоду того моря, яке я не перейду і ціною втраченого життя, що мене, як дріб’язок, розміня на таку ж самотність, як цю ходу, і на вітер стрічний, що так подув, що від нього коси твої летять.

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити… Тільки крові пити…
Але – міцний утримує ланцюг.

Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,

Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття…
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.

Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.

Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.

..В минулому – угорці, українці.
На срібних лезах – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт…

Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

14.01.14

Люби, сніжний Каю, свою королеву
У вічному холоді, де навсібіч зима...
А я берегтиму щосили нерви,
Вдягатиму шовк та акойські перли,
Й дивитимусь болісно, як врешті-решт вона

У тіло вростатиме білим снігом,
Щоб дощенту знищити мною втрачений світ...
І стане жаданим холодним ігом
Колючої ніжності срібна крига
З твого безголосого серця ревних молитв.

Люби, сніжний Каю, цей лютий холод,
Де кров раптово сповільнює швидкісний плин,
Де кожен цілунок - це тільки голод,
Де сонце поглинув північний морок,
І тягнеться маренням часу зимовий сплін...

А я залишуся, як теплий спомин,
Нарешті байдужа та цілковито німа...
Коли посивіють вічністю скроні
І ожеледь вкриє вогкі долоні,
Відчуєш, як холодно серцем любить вона!

А соловей мовчить притишено,
Бо снами спить утомлена рілля...
І хтось шепоче тихо віршами,
І в такт гойдається верби гілля.
І ті слова такі намолені
Причастями самотності й журби,
А місяць, зреченням оголений,
Скидає срібні тіні до води...
Лови тумани над світанками,
Сягай щосили сутності глибин...
Поміж коханцями й коханками
В житті є та одна чи той один!

Окрайцем радості поснідав,
Сльозою просвіту запив.
Оце і весь покорм для діда, -
І не рясний, і не скупий.
Полонять погляд онучата,
Дружини усміх в унісон.
Дарує серцю крихту свята
Життя буденний раціон.

14.01.14

я радий, що не багатій
тіпун язика приурочив:
радій становищем, радій!
аплодуватиму охоче
подібних більшає щодня
ми вже "сообщество" - громада
і позитив - одна фігня -
нам євро сни оскомить радо
аплодисменти як різьба -
зісподу, зверху, все секретне
і як респект - потухне бра...
і вітер догризе конкретно
молочні ріки й кисілі
течуть й течуть... від греблі... мимо
піду подалі, приболів
бо ще, бува, звірячим гримне
14.01.2014.

Нескінченно тягнуться віки.
Їдуть по свою козацьку мрію
На волах за сіллю чумаки
В давнюю країну Кіммерію.

По тій солі тихо в’ється путь
По степу, як по спині спітнілій
Краплі поту, скочуючись жжуть
Шлях із Криму в Неньку-Україну.

Дикий степ, за обрій зазирнуть.
Синя ніч, зірки над головами.
Чумаки у небо завернуть,
Між зірок проїдуться возами.

Непомітно тиха ніч сплива.
На шляхові не знайти криниці.
От тому – вода тут, як жива,
Вимовляється з повагою – водиця!

Спека. Даль, ні хати, не верби.
Лиш, - дивись, десь куряву підняли.
То ногайські вершники з орди
За сайгаком по степу помчали.

Блискавкою шаблі сполиха,
Ятагани наче ліс постали.
У рожевий колір того дня
Краплі крові сіль пофарбували.
Серпень 2008
.

Ми нащадки київських князів,
Ратників і смердів-землеробів.
Шляхом йдемо тих богатирів
І стежкою мирних хліборобів.

Та за мить опинимось інде
На поліських капищах між лісу.
Хоч коли, а хоч в Іванів день
Розтуляє час свою завісу.

І пливуть віночки по струмку.
Шаленіють парубки навколо.
Як дівчину вирвати з кругу,
Із сплетіння кос та рук із кола.

Розігнатись з нею і щомдух
Перестрибнуть полум’я за руки.
Пролетівши так, очистить дух
І в кохання зануритись муки…

Випить з нею думки та слова,
Мов вина чаклунської привади.
То генетика, чи ДНК?
То слов’янський дух. Даємо ради.
20.12.2013

Очі дівчини чорно-сонячні:
погляд пристрасті, погляд поночі...
Як люблю я цей погляд дівчини!
Як боюсь, що час - втаємничений!

Ох, не випадок - глибина очей!
Вирок спокою там моїх ночей,
привид вогнища переможного
спопелив мене некіношного.

Та не скаржуся, не дратуюсь я.
Просто тішуся і хвилююся:
все, що Бог мені дав досвідчений,
жертвую очам козир-дівчини.


14.01.2014

Хто посміхається, а хто сльозу ковтає.
Через плече виразно хтось гаркавить –
З гарячим захватом усім розповідає
Про три хвилини дикої розправи.

І мимоволі десь у пам’яті спливають
Ті кадри, що в новинах транслювали,
Як мусульмани хлопцям голови рубають…
І музика при цьому не вщухала!

І це кіно побачить може кожен.
У записах мобільних відшукає.
І лиш душа кричить : Що ж буде далі, Боже?
Всі розійшлись. Коментарів немає.

2008

Сім раз по сім прости мені мене,
Я магматично рвуся на свободу,
Посттравматично знуджений народе,
Хай Істина тебе не омине.

Сім раз по сім за генія помстись,
Сувоєм неба нагодуй німого,
Він потім скаже правду – то нічого,
Йому у правді тільки й вознестись.

Сім раз по сім – це далі, ніж до дна,
Хоч Немовля й не вміє рахувати,
Та поряд з Ним Прісноблаженна Мати,
Простить мені мою печаль Вона.

Софіти, піт і маска лицедія.
Іуда, Брут, Морозов, хто іще?
У колі Божім агентура Змія
розносить заготовлені кліше.

Блаженні всі, прихилені до Слова.
Сльота осіння барабанить блюз.
Час розпасів, а карта пре вістова
і джокер голлівудський – Томі Круз.

Шекспіри повмирали, все банально:
оголений король і свита жаб;
картина маслом, дико і реально;
життя, як драма із комеді клаб.

Ну от і все. Поклони без овацій,
герой останній, хепі енд і глюк:
четвірка ніжних білосніжних грацій
і я у їх серцях – шалений стук.

В душі скребуться лицедійні миші.
Під машкарою рум’яніє ніс.
Стається диво – в одіозній тиші
пияк з гальорки крикнув: Браво! Біс!

14.01.2014

танцюють довгі тіні на снігу
ведуть мінливий танець загадковий
морозяно дзвенять нові підкови
а в небі гусне присмерковий гул

вечірні бджоли зимної пори
покинувши у вуликах вечерю
летять на землю з чистого етеру
де свічка свят різдвяно їм горить

так ясно-ясно тиха ніч пливе
вздовж коляди несе до серця серце
і рясно бджіл у місячному скельці
що на долоні згаснуть через мить

Невесела стала, невесела.
Наче у сльоті осінній села,

наче занехаяне обійстя...
Не займай у свято – Бога бійся!

Засмутилась, білий квіт зронила,
як розлука розлила чорнило

по життєвім аркуші по білім –
віршем, болем – по дівочім тілі.

Втерла сльози – розірвала пута,
щоб коханий з сонцем переплутав,

як Паріс із сонечком черленим
сплутав лик Спартанської Єлени.

05.12.2013

Еталонна етнічна епіка
Епатує ерзаци етики,
Емпіричні етапи емоції
Емулюють егіду естетики.

Епігони етеру- Еринії
Енергійно елеять енігмами,
Елегантно ексодять Етрурію
Екзотичними ендоритмами.

Зустріла я магнолію в цвіту,
Вона ще тільки розпускає віти,
А я шукаю ще життя мету
І думаю: «Як це прекрасно жити» !

І наче вчора ще була зима,
Й доводилося часто сумувати,
А нині суму у душі нема,
Я хочу цю весну тобі подарувати.

Ти бачив як магнолія цвіте?
Як розгортає квіти обережно?
Чи знаєш ти, мій любий друг, про те,
Як я давно люблю тебе безмежно?

Пташки співають в парках і садах,
І все живе до сонця тягне віти,
Листочкам тісно враз стає в бруньках
Все прагне жити, жити, жити, жити.

Життя таке коротке, та його,
Прожити треба і прожити гідно.
Від добрих справ продовжиться воно,
А якщо зло чинить - мине безслідно.

Я так люблю магнолію в цвіту,
І взагалі весну, як не любити?
Здається, бачу вже й життя мету,
Але про це так складно говорити.

Мета така далека і близька:
Я хочу жити і людей любити.
І щоб дорога не була слизька,
Душею просто треба не кривити.

Я хочу так багато ще зробить:
Сім’ю створити, думаю, що зможу
Дітей хорошими людьми зростить,
І Бог мені у цьому допоможе.
7.04. 98.

ніяких тілесних ушкоджень!!!
ніяких зруйнованих душ!!
третина питань і надходжень
із місця на осуд не руш!
збирайтесь до іншого ранча
до біса усі… в три чорти
ви чуєте... бачите...
Панчер
а цей ще страшніше
Орди
14.01.2014.

Пародія

а він такий, що в морду вріже,
вона - все здачу віддає...
читає він газету свіжу,
а потім пиво з нею п`є...

вона картопельку зварила,
він самогонку подає...
їх темна ніченька накрила...
а їм то шо...як є - так є...

вона така, як шкварка в смальці,
а він - немов буряк у дощ...
засунь у рот - відкусять пальці,
вони такі - герої площ...

а він такий, як сіре небо,
вона - як льоха серед льох...
та зачіпати їх не треба
ні по одному, ні обох...

ох-ох
буває так парує Бог
ох-ох
дає два чоботи на двох

Wi-Fi "не добиває" на той світ -
Душа пішла, а тіло ще в онлайні.
Ще шлють "мессаги" молодиці файні,
А ти вже відписав останній tweet.

Колись ішли зі свічкою в руці,
Тепер лиш гаджет блимає в зіницях,
Зі стрічки сумно поглядають киці,
В блокнот графітом плачуть олівці.

Число тринадцять - якесь магічне…Казились тіні…
Вони шипіли… шукали жертву…мене шукали…
З висот зривали тонкі вітрила рожево-сині,
Гойдали човен, мій тихий човен…перевертали…
Колись ці тіні дивились в очі, ходили поруч…
Побіля мене…побіля дому…побіля серця…
Як розпізнати , де друг, де ворог, де просто покруч,
Хіба іуда своїм іменням коли назветься?..
Як розпізнати, скажіть, будь ласка, де лицеміри,
Що фальш і підлість в личині файній ховають досі?..
Хитнули човен, зірвали якір моєї віри,
Втопили зорі під повний місяць в моїм волоссі…
Число тринадцять таки магічне…фатально хворе…
Гуляють відьми і різна нечисть, до них подібна…
Замало світла…замало вітру…а злості – море…
Рятую душу…
Вона ЖИВОЮ
Мені потрібна…

Ти чуєш в стрісі вітру голосіння?
Від нього щастя заховалось в сінях,
і з хати до весни вже ні на скік.
А ти ще не зимовий, ще ж осінній…
Хоч до волосся і торкнувся іній,
у жилах струменить живлющий сік.

Терновим долі шлях був, не шовковим.
Од вірних коней – згадками підкови,
а рани рвані гріє серця піч.
Ти чуєш в стрісі вітру голосіння…
А згадуєш, як на духмянім сіні
злітала голова від щастя з пліч.

2013

Як довго я чекав цю зустріч із тобою,
Як палко сподівався, що ти десь справді є.
Навколо цілий світ, але тепер нас двоє,
І серце, що у грудях, воно навік твоє.

Не вмію я співати, пробач, моя кохана!
Інакше б всі пісні присвячував тобі.
Любов, то є на серці найбажаніша рана,
Мій ангел-охоронець у вічній боротьбі.

Як довго я хотів твій подих відчувати,
І дотик твоїх губ, і погляд із-під вій.
Коли в твоїх руках, не можу не літати,
Бо кожен у полоні своїх нестримних мрій.

У голові моїй думки лише про тебе,
Ти зводиш з розуму мене, моя мала!
Але мені нічого іншого, повір, не треба:
Все, що хотів собі, то доля вже дала!

Хочеш бути?
Хочеш бути – щасливою? Будь!
Усе так просто – як небо, земля і сонце, як вода і повітря.
І все так непросто, коли задуха,
і повітря тікає гарячими цівочками крізь руки,
коли сонце украли,
а небо починає падати на землю несамовитою зливою,
а вода - чорно, синьо, зміїно лютує за вікном,
розкриває за склом небачений оскал люті...
Як бути щасливою?
Молитва свічечкою горить у темній кімнаті – “Господи, спаси!”
Ти сама виливаєшся на оті збатожені зливою вулиці,
танцюєш і підстрибуєш над скакалкою синіх дощів
(а вони вже приймають тебе за свою!),
викручуєшся джгутом аж до найволохатішої хмари
і зазираєш їй в очі.
Блискавка так огріла тебе – як посміло, зухвале дівчисько?
Але ти вже прозора і дивна, як дощ, ти не боїшся,
ти тільки засяяла у вогні блискавиці довгоруким променем –
рай-ду-го-ю,
ра-діс-но-ю –
перелилася через усенький світ,
сизий, як сливи у сусідовім городі –
і нумо танцювати – таки знову танцювати –
і тепло-тепло –
дрібними слідочками
по зелених стеблинках,
по високих листочках,
по асфальту, втомленому і перегрітому –
танцюєш-гамуєш
і люту несамовитість грози
і її спустошливий відчай.

Хочеш бути щасливою – будь!
Навіть після страшного буревію.
Стань сама веселкою – щоб усміхнувся світ!


13.01.2014

А щось людське іще живе в очах...
Тваринний страх, але людська надія.
І совість - у буремну ніч свіча -
Ще жевріє, ще теплиться, зоріє.
Безвихідь? Відчай? Подив? Переляк?
Що в погляді спецназівця в облозі?
А, може, усвідомив: щось не так,
І він тому противитись не в змозі?
Якби ж він завтра скинув свій шолом,
Почав життя із чистої сторінки,
Навіки розпрощався з хижим злом,
Яке йому диктує грішні вчинки...

Чи каяття, чи паніка, чи жах,
Чи все, укупу зібране відразу...
Що криється в округлених очах
Людини-звіра, воїна спецназу???

Тихо-тихо, мов пух, з неба сиплеться сніг,
Білим саваном землю встеляє:
Це Різдво заступає до нас на поріг,
Україна до столу сідає.
Наче вулик, світлиця вкраїнська гуде:
Південь, Північ, Схід, Захід — єдині,
Згуртувалися разом на дійство святе
У великій і спільній родині.

Приспів:

Різдво, Різдво, Різдво – величне свято —
Запалює свічки у кожній хаті,
Щоб Немовля, народжене в яскині,
Теплом сердець ми зігрівали нині.
Різдво, Різдво, Різдво у рідній хаті
Злетілися ми разом зустрічати.
А Немовлятко Боже із яскині
Свою любов дарує Україні.

Затремтить, мов сльоза, свят-вечірня зоря,
З віншуванням у рідну господу
Із духмяного сіна внесе дідуха
Пан-господар — старійшина роду.
За святковим столом із дванадцяти страв —
Дух єднання і пахне кутею,
І молитва до Того, хто щастя нам дав
Святкувати всією ріднею.


Приспів.

2006

Стоять вожді,
як фалоси років,
обіцянок, прожектів і надії.
Деінде вже
їх п’єдестал зітлів,
як і, до речі, утопічні мрії.

Із того світу
все стоять вожді,
у діянні своїм – криваво-сущі.
І що їм голубИ,
і сонце, і дощі?
Вони давно вже – главо-неімущі.

Час, як стріла,
вражає наповал,
та ці божки, ще за життя дволикі,
вхід стережуть
у бронзовий портал –
де їх гріхи, химерні та великі.

Інакше все:
народи і портал
(як плід ума і нано-революцій),
та в камені
стоїть донині шал
із крові братовбивчої й полюцій.

А динозаври
із сучасних днів
усе пильнують цю іржаву касту.
Знамено їх
у мареві вогнів
ховає «святість», ситу і мордасту.

13.01.2014

+
Нічний косар у полі наді мною
лишив по собі блискітки стерні.
Його коса – блискуча параноя,
яка щораз ввижається мені.

У тому полі колосом стриміти,
рости крізь ніч – в поезію, у міти,
чекати – тілом! – кроків косаря.
А перед ранком вкритися росою,
лягти в покіс під срібною косою,
щоб там, де ріс, родилася зоря.


++
Всі великодні вислови – крилаті.
Всі яйця – потенційні крашанки.
Усі поети – хворі у палаті,
а санітари – родичі й жінки.

Зо дня у день себе самого грати,
чекати слів, дивитися за ґрати,
шукати сенс в римованій борні,
довкола себе ширити пустелю,
із ночі в ніч дивитися у стелю,
яка щомиті важчає мені.


+++
Між нами все лишається насподі,
а на поверхні – тиша і мара.
Всі почуття і дотики – на потім,
усі слова – на кінчику пера.

Безмовний стан – предтеча цього стану!
Я віддаляюсь.
Списуюся.
Тану.
Хоча у мене стільки рим і слів,
що стільки не родилося поетів!
Я замовкаю пташкою на злеті…
Я розчинився – вигорів – зотлів.

Віршик від оптиміста:
Взимку – весна у місті;
Дні мої – повні змісту;
Ночі – тепла і снів;
Майже дорослі діти;
Виголений і ситий.
Гей би, чкурнути світом!
А, здається, приплив.

Оберти… ні, не скинув,
Серцем у небо лину,
Келих свій до краплини
Питиму, хай там що!
Скільки у чаші трунку?
Скільки ще поцілунків?
Треба підбить рахунки,
Доки триває шоу.

Совісті б – добрій справі!
Чуєте, дні лукаві?!
Книги давно на лаві –
Світові ж не до них.
Кожному б - віри подвиг,
Вільний відкрити подих,
Теплий відчути дотик,
Дружній почути сміх.

Прісний калач без солі,
Слово пусте без волі.
Краще тверезе «соло»,
Аніж хмільний мотив.
Стерпить читач на сайті:
Суд промовляє: «Встати!».
Правди не написати –
Гірше від німоти.

12.01.2014

Не "сію" я, не "вію"... Інший хист.
Святителю Василію й Емілії*
щедрівочний я адресую лист:
- Завдячуємо вашій ми Фамілії!

Родилося і родиться. Нехай
цей рік увесь Коню - рука ідилії!
А Україні долю, Боже, дай:
і Києву, й регіональній філії!

Здорові будуть люди день за днем
молінням і Василія Анкірського.
Щедрую і вітаю з Василем!
Зі щедрістю їх духу богатирського!

Щедрівочку мою не осудіть:
не маю на меті бажання здирського.
За щедрування щедро наділіть
коментарями змісту компанійського.

13.01.2014

а він такий... що й в морду вріже
воно таке - за гречку скрізь
а ти такий ... газету б свіжу
вони такі… причина сліз

а він такий - як бульба в смальці!!!
воно таке - як буря в дощ...
а ти такий… десятий палець
вони такі - страхіття площ...

а він такий... як сіре небо!
воно таке - як з ляку в льох
а ти такий - як прірви ребус
на всіх один - єдиний Бог...
12.01.2014.

Вогке повітря і тихі потоки води,
В дзеркалі пам’яті купа торішнього снігу.
Він заміта нетривкі силуети біди,
Пахне весною раптова невчасна відлига.

Нашепочи мені паморозь на полотні,
Наговори її, потім довіку відспівуй.
Викричи, вимоли, випиши золотом дні,
Ті коли світ ще не був аж такий знавіснілий.

Тиха тривога над водами, вітер і щем,
Янголам в небо дерева сигналять осанну.
Ті прилетять, може, в серце спустошене ще
І принесуть йому тиху надію останню.

ні батьківщини ні патріотизму
голий як сиріт, ситий - як смерть
все через довбану тринадцяту кризу
втримати б ложку й зникнути геть
чортова ксива не з аплікації
чортове плесо райдужних фраз
всеневезіння стомлене працею
азбука морзе - не перелаз…
ось вам мої… за всі вдосконалення
ось вам за сіль… до купи й за хліб
доле моя, зникаємо плавнями
здержано, дружньо Сонцю услід…
12.01.2014.

                        С. Єсенін(вільний переклад)
Клен ти мій опалий і заледенілий,
Чом ти похилився в заметілі білій.

Може щось почулось, чи когось побачив?
Чи ідеш гуляти за село, козаче?
.
І, як п’яний сторож, вибіг на дорогу,
У заметі снігу приморозив ногу.

Так і я, п’яненький, все шукаю двері,
Не дійду додому з пізньої вечері.

Там на тин оперся, там вербу помітив
Тай співаю пісню, згадуючи літо.

І на розі хати ще побуду кленом,
Тільки не опалим, а таки зеленим.

Ой, утрачу скромність, затуманю мізки,
Як чужу дружину, обніму берізку.

               2014

Де проходить незримий рубіж
Між майбутнім і важко-минулим,
Ти розгублений досі стоїш
Осокором самотнім. Заснули

Почуття. Не турбує їх час...
Тільки інколи, наче в тумані,
Щось знайоме відчуєш, і враз
Все зникає. Лише на світанні,

Як недовгий, пожаданий сон
Твою душу огорне і тіло,
Бачиш погляд мій вірний, і знов
Його губиш, прокинувшись. Біло

Замітає завія сліди,
Спраглі мрії, палкі сподівання.
Ти покликав мене у кохання,
Тільки сам забарився прийти.

12. 2013

Чого не учать в школі
Оце життя любить?
Не вчать як жить на волі,
І стежкою своєю йти.

Не вчать, як дівчину привабить,
І як із нею далі буть…,
І як собі на радість?
Пройти життєву путь.

Чому не вчать як жити?
Як розважатись можна тут:
У гори й в ліс ходити,
І подорожей прокладать маршрут.

Що купа в світі задоволень,
Що радість є у миті цій!
Що твоє серце правду мовить,
Що з ним ти знайдеш Свою Ціль.

Чому не вчать життя любити?
І берегти навколо цей прекрасний Світ….
Лише тренують, щоб робити
На фабриках й заводах кожен зміг…

Щоб залишилися рабами,
Незрячими «дорослими дітьми»
І повзали за «своїми» богами,
Цього лиш «наша школа» вчить….

Усе життя ти будеш працювати,
Тебе для цього добре вчать,
Але прийдеться тут страждати,
Бо зараз й тут тебе нема!
Дякую:) 2014р.

До молитов у вірі будь-якій готовий я пристать,
Якщо любов до Бога починається з людини,
Де батько й мати пошановані,як слід,
Де перед сивизною встають і пропонують місце,
Де гостя раді пригостить що є в господі найсмачніше,
Де радість молодих по вінця в кожному розлита,
Де хворого не забувають ні на мить,аби додати сили,
Де сварка закінчується справжнім миром щонайшвидше...
P.S.
Нехай назвуть мене наївним чи, може, й дурнем,
Та я готовий повірить у те, в що наші пращури
Так щиро вірили: на трьох китах цей світ стоїть,
Якщо ті три кити - це Праця,Правда й Справедливість.
------------------------------------------------------
За основу взято одну з юдейських молитв «Ранкових благословень».- Талмуд, трактат «Шабат»,127а

розоветь кварцитом во льне кукушкином -
рай мой;

раздели их со мной, погости, как со мхом
иней.

нет ни горю здесь забытья, ни сущему
тайны,

но ближе не был никто мне родней земной,
ни им я.

Герої мого дитинства курили мальборо.
Червоний їдкий дим пропалював їхні легені й серця.
Вони казали своїм побратимам, не парся бро.
І бро не парився, він взував рвані бутси
і йшов до кінця.

Вони здобували авторитет шляхом гострих шрамів.
Шляхом синців, переломів душі та судом.
Шляхом червоних карток й побиттям хуліганів,
Змиваючи всі свої рани дешевим вином.

Я зараз інколи їх зустрічаю,
На вокзалах, в маршрутці чи вві сні.
Ті з них, хто вижив, купують ліки до чаю.
Вони мені всміхаються, вимовляючи лише голосні.

І їхнє серце спускає тепер, наче втомлений м’яч,
Їхні ніздрі і вени утратили пам'ять про кайф газону.
Вони ходять собі, мов зомбі,
між дітей і невдач,
І викошують затхнутий план
По периметру стадіону

І минаючи вкотре ворота, вони згадують потай
як колись забивали, як виносили і вигравали
і як виносили їх.
Згадують товаришів і братів.
Усіх, хто тоді воював, хто ламав
забивав, вимагав, хто харкав
свою втому і кров, наче ріки.

Згадують, як дівчата й старі за них вболівали
І твердо вірять, що їхні літали,
котрі вже повмирали -
лише закрили повіки.

Герої просто так не вмирають.
Вони не гнулись тоді, і зараз так не зігнуться.
Уся команда, всі вони
просто в іншому місці
Шнурують свої переможні бутси.
2014

Шукаємо і досі у пустелі
чужий обітований Ханаан.
А нам його підносять на тарелі,
де титульні і гнані менестрелі
виспівують пісні філістимлян.

Нема месії – хоч би літ на десять.
І невідомо, за́ що ці кати
цю незнищенну націю безчестять.
Є в’язні совісті і є – пихата нечисть.
Куди й за ким знедоленим іти?

Пропаща праця не рівняє спину.
Несите зло чатує на добро.
Суди іуд не будуть за людину,
коли і жертву – винну чи невинну,
як гільйотина, знищує перо.

Та не здамося. Підемо на штурми
осквернених і зубожілих душ.
Очистимо – Бастилію чинуш!
Ми є народ, а не бродячі юрми.
Не залякають юних ваші тюрми.
Майдан живе. А що живе, – не руш!

                   2013

Господи!
будні
тринь-ворох
тиснява
ніч
шкідники
не розрізнити
хто ворог
і не відчути
- де Ти!?…
клацання
видохи
стогін
зречені
зраджені
стрій
ера
спотворений логін
десь там
в обітниці
мій…
12.01.2014.

Вирує Майдан, бо іще не зборов
Отих, що жирують нечисті.
І беркут порушує правила знов,
І судять не тих "терористів"...
Не спиться... Прямий поглинаю ефір,
Шкодую, що Київ далеко.
Дивлюсь, як оточений труситься звір,
Що служить маразмові зека.
Про це ще напишуть багато томів,
Щоб спомини пам'ять не стерла.
І свято - не свято, і світло в пітьмі,
І пісня від болю завмерла...
... На ранок виходжу у місто - ти ба,
У нас - фестиваль виноробів.
Стискається серце - журба і ганьба,
Бо мати ж тепер у хворобі.
У Харкові люди згоріли. Майдан
В жалобі, в єднанні, в надії.
А нам до матусиних байдуже ран,
У нас - розважальна подія.
Свідомими краще б ми, люди, були,
До спільного чуйними лиха.
... Так само справляли веселі бали
Під час епідемії тифу...

11.01.2014

Знову вільна
Вище неба,
Віє вітер,
Сяйво Феба.

Влада-згуба,
Сили треба,
Синє небо
Кличе Гебу.

На вітрилах,
Сняться крила,
Зникло тіло,
Пута - стріли.

В тілі - ух, гаряча кров!
І заборгованість розуму.
Що і про що тих розмов:
контролювався погрозами.

Оплески - тільки кийком,
спокій - нудна пристосованість...
Хто б нагодився - бігом
ліквідував заборгованість?


12.01.2014

Сходять колядками Свята,
Снігу нема – не біда…
Але натхненно-завзято
Ходять вертеп й коляда.

Славлять і радують співи,
Хто віншувати – заходь!
Син народився від Діви,
Жданий Спаситель Господь.

Маком, і медом, і літом
Пахне узвар і кутя.
Радість витає над світом –
Дасть нам надію Дитя!

Трепетно душами чуєм,
Щирі в молитві за край –
Хай Україна різдвує,
Мир нам і злагоду дай!

Дзвони різдвяної днини
Радість несуть новинú…
Боже великий єдиний,
Нам Україну храни.


11.01.2014

Ти дівчина із іншої планети,
Планети моїх мрій і сподівань.
Та я на жаль не знаю досі де ти,
Весь світ - це таємниці і секрети.
Хоч зіркою із неба прошу тебе поглянь!
Ти дівчина із іншої картини:
Пожовкле листя, осінь, зорепад;
Там в синім небі плавають дельфіни,
В зимовий вечір гріють нас каміни,
І за вікном шепоче водоспад.
Ти дівчина із іншої поеми -
Таких віршів ніхто ще не читав!
На нас життя розвішає емблеми,
Самі собою з'являться проблеми.
До них, здається, цілу вічність спав.
Ти дівчина із потяга кохання,
Ти та, що полонила мої сни.
Мабуть, життя - це за любов змагання;
З тобою поруч згоден на вигнання;
Ще дві зупинки, і прихід весни.
Ти не далеко, ти земна і щира,
В моїй душі у засуху дощі рясні.
Коли є біль, рятує в світле віра:
Я вірю в тебе, як у кращі дні.
2013р.

Сформований обставинами карлик
діаметральних, в Осінь, рис відток…
зумисно не шукав такої пари
саме прийшло, що значить долі - рок…
у ньому все: поштар і листоноша
і коліща, і хрящ, доріг суглоб…
і посмішка така... цілком, як Божа -
із світла абсолютних вищих проб…

Сформована обов'язками велич
годинники звіряють з Гімалай
а він дзвонар один на кілька селищ
а він з ім'ям без тіла - Миколай…
11.01.2014.

як мені дістати до зорі
що у небі колихає промені
як зробити так щоб не згорів
дивний сон але щоб не зборов мене

як мені ту зірку донести
(і не обпекти долоні відчаєм)
світом що до рісочки простий
світом що ні в чому не досвідчує

сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю
кленовий вітер обрій мій колише
немов колиску згублену чиюсь
розгойдуюся вище вище вище
свічусь
чомусь бракує тиші для польоту
земне тяжіння надто вже земне
і губить осінь пізню позолоту
як ти мене
розтріпані у доленьки вітрила
надломлені і втомлені пісні
цей світ яким обпалено вже крила
він хто мені ?..