Для тебе небо долю вибрало не ту.
Не ту, можливо, що у нього ти просила.
Не замикайся в рамках паспарту,
Живи яскраво - ти ж така красива!

Прожити наяву картини своїх снів.
Ван Гога перевершити - хай знають!
А коли втомишся - вертайсь у Львів.
Не сумнівайся - тут тебе... чекають.

04.05.2013

Питання вчитель в класі всім дає:
- Яка, скажіть-но, свійська птиця є?
Петрусь і Настя знають це, авжеж.
Назвали швидко гуску й качку теж.
Тут руку тягне враз малий Василь:
- А я ще знаю також курку - гриль.

В дитсадку проблема в Петі –
дуже вперта Ірка.
З ним ніяк дружить не хоче.
Крутить носом дівка.
Нині знов своє лопоче.
Так, як вчила мати.
Мудра будь, і скільки хочеш,
будеш хлопців мати.
- Чула я, казала мама
вслід сестричці Ксені:
- Головне, щоб в хлопця, доню,
щось було в кишені!
Петрик носа набурмосив,
вмить в кишенях рище.
Тільки там нема нічого.
Тільки вітер свище.
Бідний хлопець ледь не плаче.
Гірко стало Петі.
Раптом враз всміхнувся хитро,
щось знайшов нарешті.
Каже Ірі: - Маю дещо.
Саме те, що треба.
Значить, можем ми дружити.
Я якраз для тебе.
- Що ж там є в кишені добре?
- враз питає Ірка.
Той від щастя сяє сонцем:
- Є велика дірка!

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

Коли згадаю, що ти є,
То запалю зорю погаслу.
Міняє сяєво твоє
Жорстоку долю на прекрасну.

Нема ні смутку, а ні зла;
І смерть – блакитна, а не чорна.
І пахне, ніби знов зросла
Трава, яку скосили щойно.

2011

Про почуттів концепцію щасливу
не мріє той, кому - не до життя.
Та вибухову і ворожу силу
являють часом інші почуття.
Настільки ж сильні, як і ті - для щастя!
І варто їх відчути у собі -
не до снаги себе до купи скласти
у відчайдушній з ними боротьбі.
Пронизує нестерпно до живого
оркестр новизною сильних нот.
І не знайдеш уже ніде святого
у суперечці болю і чеснот.


6.07.2013

Дощ стікає в калюжі,
В них купаються зорі.
Зможемо буди дужі
В радості і у горі?

Хмари зсилають зливи
Землю встеляє морок.
Будемо ми сміливі
В радості і у горі?

Світ – різнобарвні смуги
Бачимо чорне - біле.
Варто казати другу
Як тобі наболіло?
2001

Я тобі послання з-поза ґрат
Слала (і не раз!), мій рідний сину,
Поки одурілий супостат
Твердолобо нищив, безневинну.
Зазіхнувши аж на небеса,
Злісно плюдрував мої роздолля,
Кров'ю виводила словеса,
Кликала до хати з доброполя
Добру долю, та вона, чужа,
Балювала на банкетах грішних -
І моя розіпнена душа
Голосила гірко і невтішно...
То ж і ти не чув, і не читав,
Задививлявся в далечі чужинні.
Проминали-лущились літа,
Танули, як мрева тополинні...
А тепер, мій сину, а тепер
Вже терпіти силоньки не маю,
Межи сірувато-марних пер
Ніби-волі марно дотліваю.
Ну а ти, як завше, десь убік
Дивишся і міриш до польоту...
Втрачено усім надіям лік,
Згублено чекань безвільну йоту.
Я німа за ґратами, слаба,
Я побита, зранена, забута.
Ну ж бо, глянь, як щириться злоба́,
Як сичить жорстоко - темна, люта!
Подивись, як гасне той вогонь,
Що йому судилось би віками
Пити силу із твоїх долонь,
І ясніти у світлиці мами.
Подивись, мій сину, і прозрій,
Врешті розведи ярке багаття
І зрятуй осквернені мої
Щедрі ниви від лихого татя!
Виведи мене на світлу путь,
Рідний сину, мій хороший сину!
Та не видно, та чомусь не чуть,
Шлю послання і (укотре!) гину...
(24.06.13)

«Жінки самі по собі – цілий народ»
Трактат Шабат, 62
«На Землі нема нікого сильнішого над жінку»
Трактат Йосифон,3

Наскільки раббі Меїр радів,
Як опинявся серед дітей у школі,
Настільки потерпав, як зустрічав сусідів.
Найпаче, як починали докоряти бідністю.
Тільки-но вчитель переступив поріг хатини,
Заходивсь молитись, щоб щезли вони навіки.
Нагодилась тут дружина Берурія:
«Як це ти посмів просити Бога,
Щоб стер їх усіх з лиця землі?»
Став переказувати раббі, що сталось щойно,
Пославшись на псалмовспівця .
«Але ж,- заперечила Берурія,-
Там сказано, щоб щезли «гріхи», а не «грішники».
Отож, як мине твій гнів, попроси Господа Бога,
Аби в гріхах своїх розкаялися грішники.
Не вперше подивував чоловік мудрості дружини.
А тепер – і поготів: ще ж бо не стерлась пам’ять,
Як римляни палили на кострищі батька,
Що порушив заборону викладать Тору...
Як мати під тортурами пішла на той світ...
Як погнали в дім розпусти любу сестру...
Як Господь забрав обох синів…
А вона замість ридать розраджує його
Словами Йова: «Господь дав – і Господь узяв.
Благословенне буде хай Ім’я Господнє!»
Не зволікаючи, раббі Меїр почав нову молитву.
-----------------
Йдеться про Псалом 104(103):35. На жаль, у канонічних виданнях в Ізраїлі, не кажучи вже про іншомовні, припускаються тої ж помилки, що й раббі Меїр. Так, у російськомовному перекладі читаємо: «Да исчезнут грешники с земли, и нечестивых да не будет более». А в українському ще гірше: «Нехай згинуть грішні з землі, а безбожні – немає вже їх».
Йов, 1:21

Високий час випробувань наблизивсь
Моєї Вiри — злом чужих ідей.
Які важкі митрополичі ризи
На цій землі одурених людей.

Вже під вікном чекає «чорний ворон».
Чи хоч натільний хрест не відберуть?
Етапи: Воркута, Iнта, Печора,
Архiєпископа цілком достойна путь.

Веди мене крізь Дантовi безодні,
О Вiро, я i там служитель твій.
Вода на кров заміниться Господню
У таїнстві тюремних літургій.

Прийди, Благий, вселися в душі темні
Бандитів, вбивць. Прости... Благослови...
Священик-ЗЕК, рецидивiст-священик
За них з тюрми возносить молитви.

I тих людей, що творять зло на волі,
Ти силою молитв моїх — прости,
Щоб в моноліті Вiри на розколі
Розрив-травi ніколи не рости!

Господь — Єдин! Щоб Син Його між нами,
Укотре розіп’ятий, знов воскрес —
Хай мури розділові між церквами
Не виростають до самих небес!

За те, щоб лиш одна свята дорога
Вела в єдиний український храм,
Щоб в єдності прозріли ми до Бога —
Хай тут умру. Хай душу тут віддам.

1996

* * *

Розгоряється вогнище
в ніч на Iвана Купала,
Десь в таємних лісах
перша папороть хоче цвісти,
А ті квіти ясні,
що їх сонце весь день цілувало,
У купальських вінках
попливли за водою в світи.

Переповнена сяєвом
неба бездонного чаша
Не вміщає зірок —
аж вихлюпує їх через край
На хорошу i щедру,
на землю згорьовану нашу,
На святий наш, змарнований,
чорний, чорнобильський рай.

Тут нам жити. I тут нам старіти,
хворіти, вмирати,
Зберiгати серця,
коли знов не обійде біда.
Будуть свічі найкращі
в купальських вінках погасати,
А самі ті вінки
розiрве i потопить вода.

Та сьогодні ще Всесвiт
відсвічує в наших зіницях,
Ще звучать наші спраглі,
гарячі, живі голоси.
У святині життя кожен день,
кожна мить хай святиться
I вогонь цей нічний,
i земля у причасті роси.

Скiльки суджено нам тих хвилин —
чи багато, чи мало,
Не повториться жодна.
Нiколи. По віки віків.

...Догорає багаття
у ніч на Iвана Купала,
Гасне папороть-квiтка
в глибинах таємних лісів.

1996

Все дощем довгожданим умито
І не втримати яблук гілкам.
П’ю на травах настояне літо,
Як цілющий, від Бога, бальзам.

Гладіолуси – юні гусари –
Тріумфально увінчана рать!
Неохоче розсунулись хмари,
Щоб веселки міраж показать.

Чи сміється, чи солодко плаче
В сяйві сонця заквітчаний сад.
Тихо струшує листя тремтяче
Світлих крапель дзвінкий зорепад.

А троянди стоять гордовито,
Бо вони тут зманіжена знать!
П’ю на травах настояне літо –
Розцвітає в душі благодать!
04.07.2013

Коли зоріють
нічні принади,
шукаю долю
під зорепадом.

Здіймає морок
у небі хвилі,
зриває зорі
мені, щасливій.

Одну – у жменю,
а другу – в серце.
Було студено –
тепер минеться.

Ловила зорі.
Стою, не рушу.
Одну – за комір,
а другу – в душу.

Змарнілі квіти,
полин торішній –
солодке літо,
і мед, і вишня.

А місяць марить
у прохолоді.
Бліденькі хмари…
Північна врода.

Приймаю щастя
з небес лампади –
своє причастя
під зорепадом.

2013

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Одвіку кожного із нас,
Мов нареченого невіста,
У світлий чи негожий час —
Завжди чекає рідне місто.

Ти народився тут — не десь,
Зробив свої найперші кроки,
Місто леліяло тебе,
благословило в світ широкий.

О Жовкво! Ти — мій оберіг!
Моя колиска калинова!
До тебе з далечі доріг
Я повертаюсь знов і знову.

В легендах прадідів-дідів
Живе твоя незборна сила,
Хоч сива паморозь віків
Твоє чоло припорошила.

Ти пережила біль і страх,
Перетерпіла лихоліття —
І знову квітнеш на очах,
Й цвістимеш не одне століття!

Квітуй же, як весною сад,
Моя маленька Батьківщино,
Твоя немеркнуча краса —
Мов купина — неопалима!

2003

(Матусі присвячую)
Пахнуть руки любистком і м’ятою,
Житнім хлібом і літнім теплом.
Білі гуси кружляють над хатою
І прощально махають крилом.

На плечах білосніжна хустина,
Посміхаються рідні вуста,
Засріблилась в косі павутина,
Тиха мова і мудра й проста.

По знайомій прямуєш стежині,
Колосяться стіною жита.
Горда й сильна в своїй самотині
І земна, і велично-свята.

Тінню чайки літа промайнули,
Ти полинула в інші світи.
Квітне в пам’яті світле минуле,
Сяє образ з небес висоти.
09.03.2013

вірш видалено

Дощ перетік у ніч
і враз немов поближчав,
невпинно капотить у сонному дворі,
подмухує вітрець тонесенько у свищик,
видзвонюють лункі
настінні дзиґарі...
Подряпані думки
чекають снів цілющих,
і спомини стоять
на східцях давніх мрій…
Ніч купана дощем
і розгортає суще:
земної доброти неміряний сувій.
У сивій самоті
загублені цілунки
чекають мимохіть на родиво зорі
чи рятівного сну,
як Божого дарунка,
і підганяють час чутливі дзиґарі...

Добра вість: народилась людина.
Трохи - й вилюдніє* народ.

Ще душа - як податлива глина,
Над якою схиливсь Господь:
Що не замисел, то дрібка болю;
Що не доля - крутий заміс.

Благодатний, хто ставши собою
Боже Світло у світ приніс.

05.06.2013

Нині вже пізно каятись, годі!
Нашим стосункам — край!
Прийшов багатший і кращий від мене добродій
і враз тебе, щастя моє, вкрав.

Маю прохання, може, останнє
й перше палке моє:
Дай мені цю ось неділю, останню неділю,
а далі хай буде, як є.

Приспів:

Це — остання неділя,
нині ми розстаємось,
нині ми розійдемось
на вічний час.
Це — остання неділя,
не шкодуй її мені,
подаруй її мені
останній раз.

Матимеш неділь тих ще багато.
а мені лиш ця лишилася.
Це — остання неділя.
Більш навряд мені дасться.
Таке бажане щастя
скінчилося.

Отже, питаєш, допоки все це?
Як бути нам затим?
Скажу, я вищого прагну усім своїм серцем.
Тим вищим є..., та менше з тим.
Найвищою є, так, твоя воля
й щастя на довгі дні.
А отже піду одразу, така моя доля...
Та дай цю неділю мені.

Приспів.

***

Нынче - не время для объяснений.
Факт, что ушла любовь.
Тот, кто богаче, красивей, но вряд ли честнее,
он счастье моё, увёл с тобой.
Есть, правда, просьба в этот осенний
день. Раз за много лет.
Дай мне одно воскресенье, одно воскресенье,
а дальше хоть меркнет пусть свет.

Припев:
В этот вечер последний
мы с тобой расстаёмся,
мы с тобой разойдёмся
навек сейчас.
Этот вечер последний
не жалей нам для встречи
дай ты мне этот вечер
в последний раз.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений, но
в этот вечер последний
в этот вечер в ненастье
мной желанное счастье
украдено.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений впредь.
Для меня ж в воскресенье,
в этот вечер в ненастье
будет подлинным счастьем
лишь умереть.

Спросишь, надолго ли эта встреча?
Что-то нас ждёт потом?
Чего-то высшего жажду, тебе я отвечу,
и высшее это..., всё дело в том,
что высшим пусть пребудет с тобою
счастье на много дней.
А я так... сразу уйду я, ведомый судьбою.
Но дай воскресенье ты мне.

2012

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

пародія

Прилипла сукня, моя зозулько…
Та я стараюсь… Не бачиш – впрів?
Та знаю, знаю – тут дуже мулько…
Ось доторкнувся до литки… пів…
І не до слів вже, лиш ахи-охи,
Пів литки – ліпша із нагород!
Рука сказилась… І ти ще трохи…
Хвала дизайну високих мод!
…Спекотно-дика, спекотно-вперта!
Високі липи на вітрі – скрип…
А спека нині така… відверта….
Що навіть шкода високих лип...


5.07.2013

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я - поет,
Мов струменям, народженим фонтаном,
Як іскрам із ракет,

Вам, що вірвались, наче бісенята,
В огорнений у сон священний храм,
Про смерті мить і юності присвятам -
Нечитаним віршам,

Вам, ще тепер нікому не потрібним,
(І в магазинах попит не на вас),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Колись настане час.

Небо стікає дощем - наче кров`ю.
Хмари розбиті немов самотою.
Серце ридає чужою журбою.
Листя спадає на землю і долю.

Більше немає ні мрій, ні бажань.
Все заніміло й чекає лиш вибуху.
Люди не чують більше послань,
Я все чекаю для себе вироку.

Осінь проймає вже душу холодом,
І за невдачею лиш невдача.
Ангел покинув це місце голоду,
Нам залишивши виття собаче.
2001

Колись я линула до тебе,
Тепер, чомусь, все навпаки...
Кайму палаючого неба
Нам чорним вишили граки.

Високі почуття зітліли
Від зрад, підступності та чвар.
Пливли, від смутку почорнілі,
В яскравім небі зграйки хмар.

Ніхто з нас вже не намагався
Щось повернути в інший бік.
Похмуро з нами розпрощався
Жахливий високосний рік.

Розбив мої рожеві мрії,
Залишив гіркоту невдач.
Маленьким сонечком зоріє
Лиш твій гостинець – помаранч!

31.12.2012

Пробач, читачу! Я хіба кохав?
То почуття ліричного героя.
Я ж тільки віршем вдало позував,
Словесною втішаючися грою.

Я набрехав, бо то не я страждав –
Герой себе терзав на роздоріжжі.
Я ж тільки слово хвацьки підставляв,
Щоб жаль до себе викликать у вірші.

Мене? Судить? За зраду? За обман?
То знову він із підлістю й злобою...
І я сміюсь аж тридцятьма двома
За спиною ліричного героя.

11 квітня 1982 року

Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.

Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.

Дерево пізнання як спокуса.
Тихий рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.

Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.

30 квітня – 23 червня 1997 року

То є моє життя.
У змові з просто силою.
Конструктор на ім'я "Я - чоловік".
До самозабуття
хтось докоряє. Зливою.
А зовні - із дощу для мене сік.

Нарощую гриби.
Як біцепс культуриста.
Бісквіт у жанрі випічки "Брюнет".
Верблюд, чиї горби -
не піраміди, звісно,
а так... у спортлото важкоатлет.

Зате мої поля -
у зошиті в лінійку.
Я сам - червоний в юшці з річки рак.
Сова я короля.
Я не зчиняю бійку,
бо особливий вдень на очі смак.


5.07.2013

Ось, один на один. Перон.
Темний запах і стук коліс.
За спиною стоїть вагон,
Летячи уві сні під укіс.
Це не втеча. Там є стоп-кран.
Це неправда. Життя - це рух.
На табло час мигнув і став
Незворотнім, як тремор рук.
В ритмі слів пропадає сенс.
Погляд тоне в потоці спин.
Лише пам'ять, як сірий пес
Гавка поїзду навздогін.

Ніщо біди не віщувало...
Не віщувало, не чекалося.
Знайомий шлях став необачним,
…Якби хтось міг це передбачити...
О, що страшніше: біль чи каяття,
Безсонням триллер власний мучає,
Здається знов спиняється життя.
Три бугаї тендітну дівчинку зв'язали,
Під свист, нелюдське хизування,
В жорстокості сліпій змагались,
Солодким їм було чуже страждання.
У неї сили не було кричати,
Німе кіно і перехожі всі німі,
Лиш зорі з подивом зітхали:
Що коїться на цій страшній Землі.
Роздерте тіло відпускало душу,
Це ти й не ти,
О, де були Боги,
Коли малим беззахисним дівчиськом
Під регіт дикий розважались хлоп’яки?..
Ти жертва і тобі – презирство,
Тепер лунає сміх в судовій залі,
Так, ми засуджуєм насильство
І спішно покарання відміняєм.
Вже інша мати почорніла від блюзнірства, –
Єдину доньку довелось ховати...
Ти мусиш пережити те насильство,
Щоб не дозволить інших ґвалтувати.

2001

І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Яка це радість - дощ на дачі.
Як задзвенить зело від зливи.
Та цей скупим був і ледачим,
Та ще й сонливо несміливим.

Хоч несміливим, та премилим:
Ні в смерчі не служив, ні в «смерші».
Найперші сяяли краплини,
Мов поцілунки теж найперші!

Він голубі полотна тиші
Струмками срібними мережив
І все густіше, все хутчіше
На склі росли скляні берези.

Нарешті сповнився азарту -
Став позитивно-божевільним
І в колір мокрого асфальту
Асфальт фарбує посивілий.

Набридло… І кудись полинув.
І з вітром. Та земля не злиться,
Бо повернувся й за хвилину
Так зазвучав в дуеті з листям,

Мов дітлахів весела зграя
Купатися пролопотіла
Й замовкла…Чи він ще заграє?
Невже це пісня лебедина?

О, ні! Краплин співуча п’єса
Лунатиме весь день суботній,
О це вже музики нап’ється
Усе, що висохло в самотність.

Яка це радість – дощ на дачі.
О, як цілує зелень злива.
І небо веселково плаче
Від того,що земля щаслива!

2011

А бодай тобі пусто було!
А бодай ти добра не знала!
Молоко у корові скисло,
а над хатою хмара стала!

Щоб твої кучеряві клумби
поросли будяком патлатим.
У дівок були повні груди,
а надворі не було свата.

І нехай недоходить звістка -
ані добра, ані погана.
Щоб собі не знаходив місця!
Щоб ніяких новин не мала!

Щоби дощ, то усе на вигін,
щоби спека усе під гору.
Щоби сходило волошками
і збиралося не у пору.

А бодай тобі лихо в погріб
і тхора у новий гусятник.
Щоб худобі не було паші,
ну а бджолям - не було взятку.

А бодай тобі всі пожитки
да одною грозою взяло.
Щоби в хаті не було житки,
а в коморі не було сала.

***

Ось така колоритна лайка
Із-за тину сусідки Раї.
І не знає, що то за карма.
Все сусідських курей ганяє.

13.06.13

Він і не кинеться у вічі,
Коли дивитися з дороги…
З далеких днів середньовіччя
Ховає спогади й тривоги.

У Львова напрямку направо –
Стоїть палац, чи то фортеця...
Для замку привид – звична справа,
Отож якщо вам доведеться
У цій місцевості бувати
Мандрівником чи, може, гостем,
Ночами, біла, наче вата,
Блукає тут жіноча постать,
Така самотня та похмура…
Дізнатись можна із архіву,
Як реставратори у мурах
Зустріли знахідку жахливу –
Кістки жіночого скелета.
Була похована живою,
Середньовічна то прикмета –
Щоб мур устояв проти воєн.

А може, то славетна пані
Гуляє тут, неначе вдома,
Її історія кохання
У цих краях усім відома…
Ракоці граф колись дружині
Зробив розкішний подарунок:
Газдинею Ілона Зріні
Ввійшла у замок. Тут на струнах
Бриніла музика хорватська.
А як графиня овдовіла,
До неї сватались багацько –
Була розумна, статна, мила.
Тут, у Сент-Міклоші , у замку
Вона зустріла вперше Імре.
Відразу – серце на уламки!
Хоч у палаці, хоч у прірві –
Їм разом бути! Що за неї
На півтора десятка років
Молодший Текелі – пустеє!
О, скільки тут щасливих кроків,
Ласкавих слів, ночей нестримних
Пережила вона з коханим…
Жорстка опала, втрата рідних.
І графським титулом, і станом,
Всіма багатими скарбами
За те кохання заплатила.
У монастир дітей забрали,
Її ж і це не зупинило.


Побрались Імре та Ілона,
Після весілля він – за грати,
А їй – Паланку оборону
Багато місяців тримати.
Він – у Туреччині в засланні,
Вона – з осади до полону.
На чужині роки останні
З’єднали Імре та Ілону.


І замку стіни непростої
Зазнали долі. Руйнували
Роки, солдати на постої,
Облоги, війни та навали.
Але вони стоять і досі.
А, може, справдилось повір’я…
Ночами ходить і голосить
Примара в білому подвір’ям.
Ніхто не знає, що за жінка
І чи перекази казкові –
Архіву спалена сторінка,
Чи ода вірності й любові…

2013 р.

Погризли миші
дверцята раю.
Святий Миколо!

Скриплять одвірки...
Я відчиняю... а там -
Нікого.

13.06.13

Я знаю щастя є.
Знаю колір його очей,
знаю справжнє ім'я,
знаю який п'є чай.

Знаю яка хода,
знаю яка постава.
Їсть лівою рукою,
а серце має справа.

Щастя... воно велике,
різноголосе і косолапе,
Щастя... воно красиве,
жовте в лезені плями.

Щастя. Воно, насправді,
може бути страшним.
Його розуміють інші
через призму, але між тим

Щастя - повне і кругле.
Щастя - наповнене змістом.
Щастя сплітає руки
людей одинокого міста.

липень, 2011

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Я - біля порогу,
ти ж усе не йдеш...

Кроків я не чую,
тілом весь тремчу я.
Й одне лише шепчу я:
"То де ж ти, то де ж?"

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

Злива не вщуха.
Ніч, лиха й глуха,
блискавками вибуха.
Мовила ж "прийду",
я в надії жду...
Чи собі лиш на біду?

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

2013

Поет писав: що він її не любить,
не вабить його більше її погляд, стан,
і в снах своїх він з нею по полях не блудить,
та й в снах його з"являється... в одному з ста.

Та у віршах вона не бачить його очі,
Лише підозрює його сумний підтекст:
він на безсоння витрачає свої ночі,
а те, що у віршах...то все брехливий жест....

липень 2013

Сльози не мають імені,
Розпач не має слів.
Cерце лунке, веди мене
В осені золоті.

Жмені землі, прокиньтеся,
Хай розцвітуть ясени.
Небо твоє - обітниця,
Ти його борони.

Серце печаллю вишите
В китицях рік і нив.
Боже, так дай нам вижити
Снами до сивини.


[22 грудня 2012 р.]

Ми дивувались, як дізнались,
Що він, такий же, як і ми
(Не красень, але й не потвора),
До тої прикипів, кому прогнозували одинокість:
Лице її так безоглядно поклювала віспа,
Що тільки з глибин потайних голос
Видавав справжню красу жіночу.
Ми дивувались, а він був прозорливіш.
І в цьому переконатись довелось невдовзі:
Хлопчик і дівчинка такі ж бо гарні вийшли!..
Ми дивувались, а воно, бач, сталось так,
Що дехто з нас удруге чи й утретє,
Як кінь сліпий, по шлюбнім колі ходить,
А він уже до правнуків готовий.

Розбилася скрипка на друзки,
Розколоте навпіл життя,
Вже струни стримлять, мов галузки,
Не чують слова каяття.

Скалічено музику,душу,
Уламки страшні та порожні,
Навіки замовкнути мушу
У світі я лиш подорожній.
2003

Потеряется серое прошлое
в красках утренней синей зари,
мы забудем чужое и пошлое,
где нет солнца, одни фонари.

Все не так и не с теми, наверное,
больно жить лишь забытым днем
и подводит дыханье неровное
мои речи, что тонут в нем.

Больше нету забытой истины.
Правда чистой страницей у нас.
Может, прошлые годы бесчисленны,
настоящее - здесь и сейчас.

03.07.2013

...А вже майже під ранок - плюсова прохолода,
Вже сіріє й тікають з небокраю зірки,
Все парують завзято, інгульськії води,
І в полон майже взяли "вранішні мотузки".
Я прошу дуже зорі, ледь підвищую голос,
Посвітіть, я почую, як скриплять світляки,
Мов послухаю пісню, та вловлю насолоду,
Що так добре проходять молодії роки...

Коли від мене відвернувся цілий світ,
І ні чужі, а ні свої не розуміли,
Боліли зв'язки аж до сліз голосові,
Бо докричатися хотіла - оніміла,

Коли не знала, чи стояти, чи іти,
Безсило руки опускались, клякли ноги,
Просила:"Господи, хоч Ти мене прости,
Лихого ж, бачиш, я не діяла нічого".

Просила:"Господи, хоч Ти не відвернись,
Без Тебе й справді я нікому не потрібна."

І до чужих, і до своїх дійде колись,
Що їхня думка - переконлива, та хибна.

Чи знаєте ви, як любов болить,
Коли на серці каменем розпука?
Вона тоді вже зовсім не дзвенить,
Вона тоді така прозора й тиха…
Чи знаєте ви, як любов болить?

В своєму серці я любов зірву,
Як дивну квітку, що необережно
Розквітла у зимовому саду…
В своєму серці цю любов зірву…

Я стільки виплакала сліз:
Таких гірких, таких солоних,
Таких гарячих і терпких,
Тобі відомих й невідомих,
тобою втираних і ні,
Пролитих на самотині.

Печаль і смуток затаю,
Далеко в серці заховаю.
Сльозинки нишком обітру,
Тобі ж – всміхнуся, заспіваю.

Я буду сильна. Більше ти
Й сльози моєї не побачиш.
Скоріше сам мабуть заплачеш
Рясніш травневої роси.

Що ти? Мріяв про мене, докторе?
Ну, лякай мене, я ж бо тут...
Від твоїх справедливих докорів,
Бачиш, роги якісь ростуть?

Про здоров'я не дбав, погоджуюсь,
Прів, як той солдат на плацу.
Любі боси нами погорджують:
Човгай лісом, або працюй!

Я із тих чорноробів-практиків,
Хто мантулить собі не в кайф.
От і вся моя профілактика.
Вибач, докторе, ітс май лайф.

Лікуватись? А що так вкрадливо?
Ми домовимось сяк, чи так...
То не штука для запопадливих,
Просто зараз з грішми - ніяк...

Назбираю, якщо попостую,
Що нам, мужнім, якесь здуття?
Ти скажи мені, скільки коштує
Твій чік-чік і моє життя?

Ти отут, на листочку випиши...
А нулі-і-ів!!! Незворушний ряд...
Тут самі копійки... для Фірташа.
Та жартую, мій білий брат.

Без проклять крізь щелепи стулені -
Я таким наперед простив...
Ой, дивіться, який розчулений,
Ще сльозу по мені пусти.

Прибіднятись манеру випусти.
Тут, під вікнами, твій "Кашкай"?..
Батько ноги від цього ж випростав,
Якось вийде, а ти лякай.

Я свої відтремтів екзамени,
Відхрестившись ножів і куль...
Хоч заріж, хоч приплюсни каменем,
Мій рахунок зійшов на нуль...

Добрий ти з усіма порадами.
Як же ринок людей міня...
Не зрослося, так хоч порадував
Анекдотом на схилі дня.


4 липня 2013 року

В буденності своїй спливають дні без ліку,
Безглуздості життя вирує океан.
Не завжди мудрість приходить з віком -
Останній інколи приходить сам.

04.05.2013

Скажу тобі я без вагань,
І не сприйму твоє я "ні":
Чим менше в тебе запитань -
Тим менше чутимеш брехні.

06.05.2013