Поспішаю стежиною в школу.
Я щасливий такий, як ніколи.
Усміхається сонце мені.
Журавлині лунають пісні.
Вітер листя жбурляє під ноги.
Манять в далеч крилаті дороги.
Я на крилах лечу в рідний клас,
Бо чекає там вчителька нас.

9 жовтня 2013 року

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний

Строчки падают на страницы.
Чернила блестят, как слёзы.
Бессонница в дверь стучится,
крадётся в ночи, как кошка.

...Зачем я пишу стихи?..
Зачем по ночам рыдаю?..
Тебе - не надо такой любви.
Ну, а мне, - как поэту, - надо.

...Пустое. Боль не срифмовать.
Здесь и поэзия - пустое.
Когда не хочешь понимать,
то не поймёшь. И это - аксиома.

Как безумные, мечутся стрелки.
Час мой пришёл - забыть.
Пишу - очередную свою новеллу,
а в душе умирают стихи.

...Я цепляюсь за это прошлое,
как та кошка - за край дивана.
А тем временем мне в окошко
утро стучит голубями...

2010

В странном танце нас кружит судьба:
Шаг вперед, поворот - и назад.
Поединок? единство? борьба?
К цели путь или так, наугад?

Если к цели, то цель какова?
Наугад – и о чем же гадать?
Мысли, чувства, поступки, слова
Придержать или сразу отдать?

Взлет, паденье – и прямо к ногам…
Как же сладко к ногам твоим пасть!
И дотла, добела, донага
Обжигающим пламенем - страсть.

В странном танце на месте замри
Не спеши, не вспугни, задержись!
И плевать на вердикты жюри!
Разве можно оценивать жизнь?

Не стихає біль, а щем
Точить кожний вечір -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі.
Що просила - я носив,
І моливсь за неї,
Та немає більше сил
Квітнути лілеї.
День за днем, за ніччю - ніч
Ломляться в оселю, -
Прив'язав би їй до пліч
Молодість веселу.
Прикував би ланцюгом,
Щоб жили у парі -
І не лізла б напролом
До матусі старість.
Хай горить вона вогнем,
Мерзне в холоднечу, -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі!..

Во мне – нелюдимый предок
Дает о себе знать:
Возможно, он был из деревни,
А может, какая-то знать.
Он тоже имел аллергию
На шум, суету, людей
Любил рубахи льняные,
Кошек и лошадей
Был гиперчувствителен к фальши,
В душе – ребенок, чудак
Всегда уезжал подальше,
И вел себя, как дурак;
Не знал подходящего слова
И сходу обидеть мог,
Прошел он и старых и новых –
достаточно разных дорог,
Срывался с нагретого места
И строил заново дом,
Был слеплен из странного теста,
И что-то пугало в нем.
На вид неотесанный, грубый,
Алкаш, бродяга, дикарь
Он был ещё тем правдорубом,
И лес был его алтарь,
Он выбросил телевизор
– «зиркове життя» - в снег,
Не знал про всемирный кризис
И не посещал аптек,
Но мог рассмотреть Плеяды,
Где нет городских фонарей,
Тихо писал баллады,
Не запирал дверей,
Он был жизнелюб, но все же, -
- накатывало чутьё, -
поглядывал в угол прихожей, -
-туда, где стояло ружьё.
2013

Дрожащей рукой проведу по небритой щеке...
И ты удивленно уставишься прямо мне в душу.
А проседь, как иней, трепещет на левом виске.
Ты снова молчишь, а глаза умоляют: послушай!

Унылый рассвет и осенне-тоскливое утро...
Терновый закат за багровой чертой горизонта.
Дождливый привет и немой поцелуй перламутра
На контурах губ и на шлейфе раскрытого зонта.

Душевный покой, доведенный до автоматизма-
Затерянный миф полу томного женского счастья.
Надломленный мир зияет в граненную призму,
Массируя мозг и пульсируя в венах запястья.

Я замкнутый круг, как рулетку уже разыграла.
За осенью снова завьюжит шальная метель...
Любые шторма (не слабее девятого вала)
На крыльях весны принесут долгожданный апрель!

Йдуть вулицею двоє… Молоді…
І возика штовхають із малятком…
Та, начебто, бесідують собі,
як то бува між мамою і татком…
Аж прислухаюсь - Господи, прости!
Хіба назвати можна їх батьками:
вони не розмовляють - при дити
ні – а гидотно лають* матюками…

2013

Не було дане мені
Зустрітися з Вами
Я в несвоїйчужині
І Ви геть від мами

До своїх несли пісні
Розлиті рядками
В небесах Ви. Я ще ні
Я іду стежками

І хоч круті і сумні
З них читаю драму
Як то в нас в Батьківщині
Зневажають маму...
u15/252a

Нова церква в Ряшеві

Знов в Ряшеві над Вислоком,
Як перед роками
Церква тішить людське око
- Православний дімант!

За діло це Вам кланяюсь
Владико Адаме.
Чув, у Рюшеві немає
Як Вашого ХРАМУ...
05.10.2013р.

Летів за кривою —
то вгору, то вниз —
зачуханий поїзд.

Розварений рис —
розсварені душі
з розбитих сердець
складали роззувшись
життя в гаманець.

Спивались теплушки,
співали купе
і брали на мушку —
хто в такт не сопе.

Горіли в буржуйках
біблійні світи,
бульками у жуйках
стріляли понти.

Задраєні люки —
дихнути ніяк,
з-назовні — ні звуку,
а стрічні — навспак.

Зла кров машиніста —
лінива, не шквал.
Той був мумуністом
в топилищі шпал.
Той вірив у фару,
у силу лопат,
в "піддай кочегаре",
в гудочний парад.
Він бачив майбутнє
і цвинтар комах
на склі чолопутнім.
Він їхав, мов дах.

А станцій — до біса,
розвилок — нема,
і ніде тепліше,
на носі зима.

Проїхали осінь,
ніхто не зійшов,
без моря — матроси,
а віра — в ніщо.

Був цукор до чаю,
з горілкою цирк.
Мовчав, мов Почаїв,
біг вікнами зирк.

Забився на нари,
на хрестику змерз
всім Душам Ліхтарик,
Господар Небес.
Висів — золотився,
світився в собі,
і сум Його лився
прудкіший за біль.
Він знав — де надія,
де брами і мед,
про що серце піє,
куди слово дме.
І дихали груди,
мов риба на лід,
між чудом і блудом —
коліс переліт.

Як сонце клякало,
то місяць кульгав —
за шпалою шпалу
у крок зодягав.

Застукані миті,
оритмений шлях.
Був час зупинитись,
пропала земля...
...купе і теплушки,
хвіст голову з’їв...
і збилися мушки
об неба краї.

Летів за кривою —
чи вгору, чи вниз —
зачуханий поїзд,
дрімав провідник.

30 Вересня, 2013

сон спорохнів
тиша у саднах
м'якне в мені
ніч безлампадна

в'ються вужі
в яблунях раю
сохнуть мужі
не просихають

ної мої
і прометеї
сну короїд
точить ідеї

мало мене
статики більше
спить ще моне
хреститься ніц_ше

падь не паде
сонце не ріже
сплін де-не-де
спомини вижив

па-де-труа
зв'язками Бога
вчасні слова
ложка і йогурт

стіл під горням
поле ногасте
родить щодня
мав би що класти

стіни чіпкі
любо тримати
цвях за зубки
край непочатий

вікна живі
падає листя
в сивій траві
паростки міста

27 Вересня, 2013

Над ранок серце моєї матері змовкло.
На підвіконні поруч із голубом
примостився пожовтілий листок.
Голуб зазирав у кімнату,
воркотів, стукав у шибку дзьобом,
намагався обудити зі сну жінку,
яка щодень висипала із долоні крихти,
промовляла: як живеться, пташино?

Сонце зчорніло мені у грудях.
Запеклися слова у моєму горлі,
перетворилися на потонулі кораблі.
Тільки птах бачив,
як моє море обернулося пустелею,
як воно стихло у серці моєї матері.

Небо тече крізь мене:
вікнами автобусних станцій,
чужими квартирами, друзями,
кишеньками півпорожніх наплічників,
жінками, які хотіли повернути мені море,
жінками, що йшли поруч крізь пустелю,
жінками, що не дали мені зневіритись.



2011

То роз_долля весіль,
то оплакувань
вимір холодний...

Ти - зачаєний біль,
незачатий
мій гріх первородний.

Мрій невтішна сівба
і рутини ланцюг -
на зап'ястях.

Ти - за небом журба,
з перед_раю
не вкрадене щастя.

2013

«І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив.
І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці...»
Книга Буття, 2:2

Танцюють птахи на піддашші.
До сну схиляє Телеман .
Лежу без думки, мов ледащо.
Хмарин пір’їстих караван
Пливе собі привільно в далеч.
І тиша мовби не тутешня,
І зникла метушня щоденна,
І телефон принишк нарешті…
…Землі Святій все те не дивно:
Собі і людям на спочинок
Благословив Господь день сьомий.
Сказав: «Шабат!» Своєю мовою
(Себто на древньому івриті)
І мусило все враз скоритись…
…І раптом вчулось чи здалося -
Хтось промовля знайомим голосом:
«Встань, зледачілий недоумку!
Шабат – для рук, а не для думки!»
…Лишаю птахів на піддашші
Й пірнаю в роздуми вчорашні.
-----------------------------
Телеман Георг Філіпп (1681-1767) – німецький композитор доби барокко, органіст, капельпейстер.
Свята Субота - Шабат (од івритського дієслова «лішбот» - відпочивати, не працювати).

Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.

Ворони – канатоходці!
Вірніше – канато...сидці!
На високовольтному дроті -
усілися, як на східцях!
Неначе оті кумасі,
що знають усе на світі,
викаркують свіжу плітку
на вухо - сусідка сусідці!

11.10.2013

Високої поезії сонети,
Кохаючи, присвячувала Вам!
А Ви, в собі вбачаючи естета,
Співали оди іншій. Під «сто грам»...

2011

Печально золото осіннє
Бринить під подувом вітрів,
Немов благає про спасіння
Його ледь чутний вуху спів.
Немов запрошує до хору
Щораз нехитрий звук оцей
Життям утомлених і хворих,
На смерть приречених людей.
Щоб запитати Бога всоте
Про те, що кожен хоче знать: –
“Земне тяжіння як збороти,
Щоб морок тління подолать?..”
10.10.13

Я твій страх...
Я живу у тобі,
Я в твоїх думках
І в твоїй будові.

Я живу в тобі
Днями і ночами,
Вічно ти в журбі
Моїми слідами.

Моїми ідеш
Ти завжди стежками,
Я оплоти меж,
Я стіна з замками.

СЛУХАЙСЯ МЕНЕ!
БІЙСЯ! ПОВИНУЙСЯ!
Хай тебе веде
Моя стежка вузька.

Хай до тебе сон
Тут в житті прилине,
Щоб і не було,
Тут тебе й хвилини.

Щоб забувся десь
Між моїх кошмарів,
Стратився увесь
І не взнав, що далі...

І не взнав Життя,
І його пригоди,
І що є лиш я,
Там де розум бродить.

Там де він блука...
Темними стежками,
Там моя рука
Розум твій лякає...

Там я лиш живу,
В темнім коридорі,
Я не наяву!
Я думок лиш злодій.

Я їх украду,
Й поведу де темно,
Скажу їм біду,
Це для мене легко :-)

Я лише твій страх,
Я живу лиш в тобі,
Тут мене нема!!!
Я в думках, я злодій!

Я завжди краду
Час твій у ці миті,
Бо заснув твій Дух,
Й "форточки" відкриті.

Я в них прокрадусь,
Й Мозок налякаю,
В вир думок вселюсь,
Хай вони літають.

Хай вони бринять,
Як шалені бджоли,
В цей же час тут я
Заберу все твоє:

Заберу цю Мить,
Насолоду Світом,
Заберу рядки,
Заберу всі Квіти,
Заберу Святе,
Те як сходить Сонце,
Як сніжок іде,
І як дощ в віконце,
Як шумить трава,
Як літає вітер...
Ну а ти в думках...
Тай за мною підеш...

епілог
Й не побачиш ти
В Світі тут нічого,
Будеш з страхом йти, -
То загубиш Бога!

Дякую :-) 11.10.2013р.

Пів-шансу на мільйон – не так уже і мало… Не вивернеться ніч з обойми суєти, а ці мої вірші безлюдні, як вокзали – я їх не напишу, бо їх писала ти. Не думай про сюжет, в якому нас немає, бо ця моя печаль ніколи не засне і ця віолончель ніколи не дограє мелодію оту, що скручує мене в один тугий канат із нервів і безсоння, надрізаний ножем осінньої сльоти, бо всі мої вірші – німі і однотонні. Я інших не пишу – їх написала ти…

Жила щасливою лебідкою
І квітувала диво-квіткою,
Хмаринкам в небі дивувалася,
І світу вдячно уклонялася.

Кохання у душі плекала,
І утаємнене щось знала –
Відоме лише їй одній –
Дивакуватій, неземній.

Поблажливо сприймали люди –
Дивачкою була і буде…
Вона на них не ображалася,
І загадково усміхалася.

Їм було навіть невтямки,
Що є у світі диваки,
Закохані у квіти, небо,
І у житті їм мало треба.

10,10,2013р Надія Таршин

На стільниці неба намісили тіста -
будуть паляниці, будуть калачі!
Вечір - добрий пекар, тихий, урочистий,
зарум’янить здобу в золотій печі.


11.10.2013

за власним бажанням
в кімнаті без вікон
мовчить телефон
delete номери
заблоковано мейли
закрито усі сторінки
холодно
не гріє тепло батарей
відчай
залізає під шкіру
заплющує очі
сором
думати тільки про себе

11/10/13

Мені дали квиток
В театр підземелля,
На виставу із квіток
В якому дерижер гілля...
Тримає та керує
Мелодія листків звучить,
Крізь пісок мандрує
Та шелистить, шумить...
29.07.2013

Куди іти? Куди і ти?
Виблискує метал обручки
так несподівано. І рвучко
вітри розхитують сади.

Втомилась грітися сама.
Зачинені всі вікна – віє,
і віддається, як повія,
старому місту ця зима.

Асфальт довірливо сірить
і грудню підставляє груди.
Не бачила ще стільки бруду
як за одну сторічну мить.

А сонце вчора утекло
цнотливе, як самопожертва.
Метелик, наче ти, уперто
крильми вмерзається у скло.

Хоч би на завтра випав сніг,
прикрив сліди, щоб не шукала.
Колись і я тебе не знала,
Колись і ти кохати міг.

01.10.13

Незахищені крила Ікара.
Невід'ємні від болю і часу.
Нерозмінні монети.
Моя резистентна ймовірність.
Оминаю себе.
І прошкую од сенсу до слова.
Розбиваю мости.
В повноводді шукаю означень.
І не знаю навіщо.
І не видно тунелю до світла.
Зайвина переходів.
Кожен берег стає тугішим.
Йду наосліп.
Вигадую знаки.
Замість рим прилітають птáхи.
І на зміну оголеній тиші
крізь папір проростають вірші.

Пародія

Життя таке – хоча б чогось навчило,
Та швидкоплинна радості ріка…
Минулий тиждень моцно так дощило,
Що й стріха на стодолі протіка.
Даремно.
В село подалі від міських традицій –
То і назад не хочеться ніяк.
Ти муркотіла голосніше киці,
А зверху нам всміхався Зодіак.
Як завше.
Аж на дверях ся гойдала підкова,
На вухо шепотіла ти – Полеж…
І свіже сіно пахло загадково,
Але й кололо поза плечі теж.
Задурно.
А ніч-циганка, ти у ній як Єва,
Твої обійми кращі, далебі.
Мала деталь, та дуже вже суттєва,
Так помагала нашій ворожбі!
Доречно.
Я вже не знаю, маєм діток кілько –
Лежати вдвох нам файно, як в раю!
І де найменший взявсі той Василько?
А семеро тих старших признаю!
Отакво.
Така осьо стодольна Енеїда,
Не гірша, як епічна пастораль.
А що Василько схожий на сусіда –
То не біда – бо точно не москаль!


10.10.2013
Прослушать или скачать Кухарук Пастораль бесплатно на Простоплеер

Прослушать или скачать Кухарук Стодольна Енеїда бесплатно на Простоплеер

Ой, ладо... Ой, люлі... Ой, леле...
Пройдисвіти, прусти, прокрусти...
Моя невесела оселе:
"шуткую", шаткую капусту.

Усе перемнеться, втрамбується...
(Сльозою б - не пересолити).
Дарма прислухається вулиця -
нема коли й поголосити.

За веснами - заполоч, потолоч...
Під вікнами - привиди й тіні...
Віддушина... відгомін... поголос...
І плакання - на волосині.

2013

Феєрверків нічних високостя
перевтілено в небо і птицю,
і заблудлим непроханим гостем,
як невірність небачена, рослим,
перший вітер у просвіти пнеться.

Завивання його і собачі
на загривках туману й омани,
і солома, провісниця втечі,
опадає світанку на плечі
і на сліз поховання багряні.

Не догнати ні піших, ні кінних -
золотистих і срібних, і білих.
Відмовчиш, обійнявши коліна,
і з-під яблуні світлом камінним -
на чуже барабанне весілля.

Між обряди і обри рутини,
посолоду і відблиски солі.
Хай за мить під шатром павутиння
і твоя рятівна соломина,
не простягнеш руки вже ніколи.

2013р

Холодне осіннє інтро
на вулиці грає вітер,
торкаючись хмурих струн.
А небо... а небо – грифом,
ці ритми туманних рифів,
ці спогади про весну...

Дощу монотонне соло
на клавішах-парасолях...
Маестро сумних пісень,
складе падолист лібрето
умить до свого балету
на мокрім пустім шосе.

Заграє бліда природа
фінальне – осінню коду,
бо осінь вже лист зніма
лише в увертюрі Гріга...
Під спів а капела снігу
на сцену спаде зима.

2013

Сонцю не вдалося побороти
Хмар обвислих нестійкі ряди –
Голосом прозрілої скорботи,
Дощ щемливу тишу розбудив.
Охололій сутіні імлистій
Спокою віднині не було,
Бо шуміло поруділе листя
І бриніло помутніле скло.
Вогка мла підкорено загусла
Із гірким дощем у боротьбі .
Безнадії надприродна пустка
Світло поховала у собі…
09.10 13

Ти забудеш усі надії
Не почує світ голосіння,
Відійдуть найсолодші мрії
Проминуть золоті видіння.

Лиш у сні повернути спокій
Тиша там і довічний морок,
Не дістане вже світ жорстокий,
Ані друг зрадливий, ні ворог.
2009

Радію

В гармонії милім полоні -
У схожості неба й землі:
на пагорбі паслися коні,
а хмари схил синій скубли!


Сумую

І знов у ночі рись-осінь
тепла не зуміла знайти –
берізкам холодно-косим
печуть самоти сліди.

2003

А може отам під землею -
там пекло таке, насправді,
там душі людей померлих -
у підземеллі,
а їхні гріхи проростають
у них із голів,
як волосся -
... деревами зеленими?

І міцно тримає той чуб,
що й смикнутись боляче.

І чим більший гріх -
тим більшим, могутнішим деревом
тягнутися треба душі
до неба,
тим більше, тим довше
пломеніти-каятися
жовтнями,
і тихий сніг покути
збирати
на почорніле гілля.

Аж поки не впаде
той гріх
у землю.

І прийме вона
відболене, відмолене каяття -
щоби життя
продовжилось, тривало, проростало...

А душа,
може,
хоч отоді
полетить
у небо?


06.10.2013

Жовтавий лист і багряниця –
в парі,
відтанцювавши пристрасно
в польоті
жагуче танго, цьогоріч –
останнє,
замріяно стелилися
додолу,
складаючи на мокрому
асфальті
мозаїку осіннього
натхнення…

ред.2013

А
Якось жив собі один
В магазині Апельсин.
Жив не сам, бо він був сином
В тата й мами — Апельсинів.

Б
Друг його, малий Банан,
Веселун і хуліган,
Зранку стукав у вітрину,
Щоб збудити Апельсина.

В
Ще й жбурляв, неначе град,
По вітрині виноград.
Апельсин просився в мами
Йти погратися з Бананом.

Г
Мама глянула за скло,
Чи прийшло уже тепло, -
Там гуляла в капелюші
Їх сусідка, тітка Груша.

Ґ
А за нею, наче пес,
Волочився чорний Ґедзь.
Мама зрушила вітрину
Й відпустила Апельсина.

Д
Біля дірки крізь паркан
Виглядав його Банан.
Друзі гучно привітались
І дали із дому драла.

Е
Бігли-бігли, без перерв,
Аж прибігли в тихий сквер.
А в пекарні біля скверу
Продавалися еклери.

Є
Є еклери, є бісквіт,
І пече їх сірий Кіт.
Помагають теж в роботі
У пекарні три Єноти.

Ж
Жаба, що в ставку живе,
Поруч продає желе.
Крім желе, цукрову вату
Можна в Жаби ще придбати.

З
Та найбільше вабив зір
Білий і легкий зефір.
Від зефіру в Апельсина
Покотилась навіть слина.

И
І Банан, як Миша сир,
Мріяв з'їсти цей зефір.
Стали друзі міркувати,
Як смаколики дістати.

І
- Може, нам туди зайти
(Зліва я, а справа ти)
Й закричати: “Обережно!
Іскри! Полум'я! Пожежа!”

Ї
Три Єноти, Жаба й Кіт
Налякаються як слід
І втечуть з пекарні в хижі,
Лишать нам солодку їжу!

Й
- Мабуть, це поганий план, -
Відповів малий Банан,
- Потім за таку пригоду
З нас удома зроблять йогурт!

К
- Тут живе десь десь дядько Кріт,
Скрізь таємний має хід.
От якби знайти те місце
І в пекарню ним залізти...

Л
- Ні! Це тільки хитрий Лис
До крадіжки має хист!
У пекарні ж цілу днину
Всі печуть, зігнувши спини:

М
Кіт провіює муку,
Що лежала у мішку,
Жаба б'є у мисці масло -
Буде в торт солодка маса.

Н
Три Єноти тісто мнуть
І цукрову пудру труть.
Ніч і день працюють звірі -
Ой, нелегкі ці зефіри...

О
- То ходімо геть, ні з чим... -
Зажурився Апельсин.
Тут Оса літала колом
І почула їх розмову.

П
- Що ж ви впали у мінор,
Як без палки Помідор?
Щоб зефіром похрумтіти,
Раджу вам його... купити!

Р
- Дійсно! Точно! Просто в кут!
Ти, Оса, розумний фрукт!
- В магазині баба Риба
Купувала скибку хліба.

С
- А Сова — я бачив сам -
Набирала різний крам:
Лампу, свічку і ліхтарик,
І настінний календарик.

Т
То не спить вона вночі,
В дверях клацають ключі,
А коли вже ніби тиша,
У пітьмі гортає книжку...

У
- Треба їй укол для сну!
Але досить про Сову.
Що ж ми купимо без грошей,
Бо грошей в нас — анітрошки!..

Ф
- Я, Оса, скажу вам так:
Говорити всяк мастак,
Та не ждіть, займіться ділом -
Фрукти ж ніби ви сміливі!

Х
До пекарні ви зайдіть,
Там сидить привітний Кіт.
“Добрий день!” - його вітайте,
Лиш на хвіст не наступайте!

Ц
Усміхніться вусаню
І спитайте про ціну -
Так дізнаєтеся, діти,
Скільки треба заплатити!

Ч
- А мені вже час у гай,
Попивати з липи чай.
Друзі довго не чекали,
До пекарні завітали.

Ш
Їх зустрів там Кіт-вусань.
- Добрий день! - сказав Банан.
- Добрий день, хороші діти,
Шоколаду вам, бісквіту?

Щ
- Пане Кіт, цікавить нас
На легкий зефір ціна...
Сірий Кіт примружив око,
Пощипав рожеві щоки,

Ь
Два зефіри в лапи взяв
І друзякам показав.
- Ось, будь ласка, це ваш вибір,
А ціна їх — два “спасибі”!

Ю
- Дяка! Дяка, пане Кіт!
Хай живе Ваш довгий хвіст!
Юнаки наїлись досить,
Ще й лишили трохи Осам.

Я
Швидко бігли в магазин
І Банан, і Апельсин -
Виглядали їх вже з ятки
Неспокійні мами й татки..


2012 - 2013

Отже, знов листопад, і черговий завершено рік.
Кожен день його - наче страшна і безглузда омана...
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас – важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно.
До кумедних моїх негараздів вам справи нема,
Вам смішні вони, ці балачки про любов і довіру…
Мій сеньйоре, в душі моїй нині - безодня пітьма,
І самотність гризе із безжальністю хижого звіра.
Ваша зрада, сеньйоре, неначе отрута пече
І тече ваша зрада мені замість крові у венах…
Ви мене проміняли на тих недолугих нікчем,
Розміняли на мідяний дріб’язок скарб сокровенний.
Я пройшов поруч з вами крізь воду й пекельний вогонь,
Я заради вас важив життям знов і знов безупину…
Як вам нині ведеться, сеньйоре, із тими, кого
Ви так швидко і легко обрали мені на заміну?
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно…
Я нікчемне життя своє знову кладу вам до ніг,
Хоча вам і не треба того, мій сеньйоре і пане.

...Хоча вам і байдуже воно, мій сеньйоре і пане...

…Хоча ви і не варті того, мій сеньйоре і пане…
2011

Їй двадцять дев'ять. В зіницях її годинник відраховує час до наступної недо-страти. Її вважають зухвалою й трохи дивною, а вона вже просто втомилася помирати. (Бо такі, як вона, помирають від кожної зради).
Бо таким, як вона, чомусь завжди стріляють у спину, і чомусь лише ті, без кого весь світ - пустеля. А вона все не звикне і кожного разу гине. Це, здається, зветься "комплексом Монтанеллі". (Друга ночі. Не спиться. Розхрестя тіней на стелі).
Їй двадцять дев'ять. Вона не фарбує очі. Полюбляє британське movie й травневу зливу. Вона бачить героїв книг уві сні щоночі і над ранок тому прокидається майже щаслива. (І лише потім згадує, що вже не вірить у диво).
Бо дива чомусь трапляються з кимось іншим, а у неї лиш крила ниють як вперше гостро. Вона замість молитви знову шепоче вірші. Вона по собі ні сина, ні сну не лишить, коли всміхнеться, почувши останній постріл.

2011

Обожнення не буде. Я – без крил.
Координую рухи – по падінні...
Наш мікрокосм отутечки твори,
Сади бузок і розмальовуй стіни.

Запрошувала в казку, тільки ж ти
Не віриш у інжир на гілці туї.
Моє кохання – довгий серпантин.
Моя зневага – то шпаркий Везувій.

Мене боготворити? Можна... Ні!
Ти недалечко спи – рахманний, ситий…
А я тектиму – на світила німб –
У кратери півсонні сліз улити.

Й тоді розквітне помаранча-день…
Тоді – по землетрусові – упевню,
Що світ незрушний: чай із каркаде,
Медок зі слоїка, джмелі – зі жмені.




2006-2013

Ти як море, безмежне та бездонне,
Ласкаве часом, а інколи хвилею зіб'єш,
До тебе прийдеш, радується око,
І хочеться пізнати всю тебе,
А ти відкинеш, потім пригорнешся,
І ніжно шепчеш пісню своїх вуст,
Так дивно, так приємно,
Коли з тобою поруч я іду,
Коли з тобою розмовляю,
Як загляну в безмежність у твої очах,
Приємно просто, не сказавши що кохаю,
Віддати трішечки тепла.

2008

Не знаю я, чому так сталось,
Чому життя зіткнуло нас,
Тебе я навіть ще не знаю,
Та вже всміхнулася душа,
Тобі я відкриваю душу,
З тобою я бідой ділюсь,
Що правда та біда в нас спільна,
Вона одна у нас з тобой.
Не знаю я, чи варто знати,
Чи знаєш ти чи може ні,
Тобі так хочу я сказати,
Слова написані в вірш,
А ти мені все теж розкажеш,
Поплачемо ми разом вдвох,
Поплачемо та і всміхнемось,
Хоч не щаслива в нас любов.
Нехай біда піде в минуле,
А ми підемо в новий день,
І може нова наша дружба,
Веселих створить ще пісень.

2008

Холод осінній та листя опале,
Сонце ранкове не дарить тепло,
Так одиноко, так в душі сумно,
А життя далі йде все одно.
Лиш до весни мені би дожити,
Лиш до весни, до теплого дня,
До теплого сонця, до жаркого проміння.
Дива весняного дня.
До першої квітки на абрикосі,
першого чуда зеленой трави,
Дожити мені би, дожити лиш трішки,
Прожити кошмари холодної зими.
прожити у смутку в надії на радість,
В надії на те що на завжди пройшло,
В надії на те що більше не буде,
То лиш до весни, а там буде любов.
Весна то любов, надія і віра,
натхнення, бажання і радість життя,
чекаю нестерпно, чекаю і вірю,
Що вічну любов подарує весна.

2008

пройде час,
Хай дні минуться.
вітер листя позрива з дерев,
і все само собою по полицям розкладеться,
і так як має бути стане все,
Хай пройде час, він гоїть рани,
образи з пам'яті зітре,
душа воскресне зцілена словами,
лиш пройде час,
нехай же він мине.

2008

ми руйнуємо своє життя,
ми руйнуємо свої надії,
розбиваємо об стіни буття,
свої найплеканніші мрії,
ми нищимо святе,
за ради грішної віри,
А потім клянемо когось,
хоча самі в біді своїй винні,
Ми дурість за істинну маєм,
і свято вірим брехні,
правда нічого не варта,
не хочемо святої любві,
ми йдемо, за хвилинною втіхой,
ціною щастя свого,
та коли розумієм помилку,
вже пізно, і нема того що було,
нема і вже більше не буде,
бо палим пішовши мости,
і нищимо в душі тих хто любить,
почуття кохання святі.

2008

А ти мовчиш, нехай так краще!
А ти мовчиш… ні слова з вуст,
А серце б’ється, душа плаче…
Бо я ж живий бо ще люблю…
Це тільки мить - як біль нестерпний,
То все мине, як пройде мить,
Та лиш біда, що мить для серця,
Це вічність і душа болить.
І дихати чомусь так важко,
Так важко, бо нема тебе,
І пам'ять знов мені розкаже,
Що ти прекрасна і про те…
Як разом ми були щасливі,
миті радості ділили,
Як ми любов свою ростили,
Та були разом я і ти!
Про те як біди оминали,
І свято вірили та знали,
Що щастя поруч – ось воно…!
Та все змінилось, все забулось,
Покрилось пилом й страшним злом,
Та віра душу не покине,
Доки в серці є любов.

2008

Знаєш, все так дивно,
Тебе нема, спустів наш дім,
і стало все тепер так тихо,
і вітер віє чимось злим.
Один в кімнаті тихо ходжу,
Де ніжно квітла в нас любов,
Тебе нема і місце в серці,
заповнили і сльози й кров.
Тебе нема, у цьому домі,
Він був же наш, тепер нічий,
Він був просякнутий любов’ю,
А що тепер? Лишився біль...?
І ті безмежні миті щастя,
щасливий перший наш приїзд,
А пам’ятаєш, як ми разом...
В нім мріяли про щастя дні?
Ти помниш те, як ми мов пташки,
звивали радості гніздо?
Ти пам’ятаєш...? ні забула...
Забула все, ти вже пішла,
То все пройшло пішло в минуле,
Тепер любові тут нема.
Нема тут мрій, нема надії,
Лишився холод, пустота.
Тебе нема і вже не буде,
Не буде всього що було,
Та ти живи, й нехай же мрії,
твої не згаснуть як мої,
та ти живи не обертайся,
нехай лишуся я один,
В коханні я тобі признався,
а в ненависті не признаюсь ні.
Нехай все буде як ти хочеш,
нехай зі мною біль іде,
А як згадаєш, чи вертатись?
ти не питай цього мене.
Ти як згадаєш, то й забудься,
Про світлі миті що були,
Їх так багато що змішались,
вони з сумбурністю сих дів.
ти все забула й не згадаєш,
та пам’ятати буду я,
нехай, мені лиши страждання,
а ти із щастям йди в життя.

2008

Холодний вітер, зірве лист із клену,
І кине у небо, нехай він летить,
Він впаде на холодну, осінню землю,
Він впаде на землю, як сльози мої,
Ти була моїм сонцем, ти була моїм небом,
Ти була моїм щастям, була моїм всім,
Я люблю тебе так, як ніхто не буде любити,
Я люблю тебе так, як не змогла мене ти.

2008

Вишукана павутина слів
Заплелася у казкові шати...
Думаю, творець її хотів
Душу, як метелика, впіймати!

2013

Осінь непокірна, як і ми,
Що хоче, те і витіває –
У вересні ми звідали зими,
А жовтень літом зігріває.

Примхлива осінь, як ніколи,
Усі прогнози відкидає.
Чому на квітах нині бджоли,
Це тільки Бог на небі знає.

У кожній квіточці бджола –
Нектар медовий допиває,
Мліє від літнього тепла,
Крильцятами перебирає.

У дні оці – душа радіє,
Хочеться бджілкою літати,
Щоб поки дощик не посіє,
Усьому лад на землі дати.

11.10.2013р. Надія Таршин