Весни лунають передзвони срібні
На журавлинім втомленім крилі.
Я чую по ночах, як кличе рідний
Знайомий із дитинства спів землі.

Одвічна пам’ять отчого порогу,
Де стежка загубилася у снах.
А з пройдених доріг-одна дорога,
У сині чебреці в рясних лугах.

Усе прожите знову воскресає,
Душа – немов ромашки білий цвіт.
Від скверни й смутку знову оживає,
Я забуваю стільки маю літ.

У трави падають ясні зірниці,
Пташиний щебет лине звідусіль,
Бабусі пісня світиться з криниці,
Вбирає серце радощі і біль.

Відлунням давня пісня озоветься,
На недосяжнім березі ріки,
Душа моя присмучена сміється
Крізь сивочолі пройдені роки.
09.12.2012

На кленові листя рідіє,
Безлисті шипшини кущі,
Калина, мов жар, пломеніє,
Полощуть осінні дощі.

З берізоньки листя спадає,
Летить хризантем ніжний цвіт.
Здається, немов догорає
Осіннього золота світ.

На жаль, вже ніхто не ночує
В пустому лелечім гнізді,
Лиш вітер всю ніч бешкетує,
Шумлять ясени молоді.

Весною всі дні клопотали
Лелеки, будуючи дім.
Соломкою дно вистилали,
Щоб затишно жити у нім.

Удень і вночі нескінченні
Лелечі розмови велись.
Про край найдорожчий, священний,
Де ввись перший раз піднялись.

Затьмарилось небо глибоке,
Дерева в тривалому сні.
Сумує гніздо одиноке,
Чекає приходу весни.
05.12.2012

в чужім городі рік триває п’ять
в чужій господі рік триває вічність –
для звиклого – зразково канонічну:
стебло плюща ( нехай лише дотично)
повзе одним із нинішніх розп’ять

в твоїм саду навали каменюк
накиданих cусідською рукою
на нескінченність міжусобних воєн

твій сад тепер на поле перекроять
у мінне поле
дружніх
щирих
рук

Безтілесна,
безсловесна,
фантастична,
феєрична,
філігранна,
бездоганна,
піднебесна,
серцескресна
мУзика – така…
О скрипалику-
скрипАлю,
так обпалиш,
що ні жалю,
ані болю.
Душу вволю,
розпросторю,
знов повтОрю:
мУзика – така…
2013

Цей дощ не ллється,
а зрина увись,
летить у небо
недостигле літо…
Ніч відступає…
Тихо помолись,
оту печаль потрібно пережити.
Чомусь не чуєш більше
за плечем
ласкавий подих
янгола твойого…
Ти сам на сам
із літом і дощем,
де очі в очі дивиться дорога.
Скресає біль, але вряди-годи
перемовчи плачі,
щоб мати змогу
спитати світ: вертатися куди?
І перейти посвячену дорогу…

Село спалили поляки.
Нащадки не забули.
І повертають в ті роки,
Про які то їхні батьки,
Що в чужині заснули
співали, коли ще жили.

З земель дідів нас вирвали,
Щоб зів’яв кущ калини
Там, де століттями жили,
Віри і мови берегли.
І в тому наша вина?
Не соромлюсь тої вини!
29.05.2013р.

Це страшно, коли помирає
Велике, палке почуття.
Здається, що більше немає
Ні сяйва, ні сенсу життя!

Ті дні, ті недоспані ночі ...
Розбитого серця не жаль,
А жаль, що відкрилися очі,
І серце скувала печаль.

У відчай впадати не стану.
Життя – воно, мабуть, таке:
Завжди, чим солодша омана,
Тим більше прозріння гірке!

Та хочеться сонцю радіти –
Тепла його стане на всих!
Ще друзів хороших зустріти.
Ділить з ними пісню і сміх,

У злеті розправити крила,
Безмежну долаючи синь.
Поезіє, подруго мила,
Розрадь мене і не покинь!

2012

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й квасоля,
Звукове мереживо серпанку
Коники приносили із поля.

А під вечір наша корівчина,
Що сама на вигоні гуляла,
Лагідними шпанськими очима
Нас на добрі сни благословляла.

Пижмо напинало шати пишні
Над землею, приховавши зайве,
І стікали кров’ю шпанські вишні
У мертвотно-місячному сяйві.


2001

Мальовниче містечко стояло,
Заглядаючи в русло ріки,
I про нього завжди пам’ятали,
Пропливаючи в Січ, козаки.

На порогах їх «чайки» тріщали,
«Обережніше, кремінь! Ти чув?»--
Так вони своїм друзям кричали,
А вчувалося всім: «Кре-мен-чук!»

А коли сотник Кремінь навалу
Ненависних татар відігнав,
«Кремінь чук» – тут фортецю назвали,
А Славута – Дніпром тоді став.

Те містечко росло, будувалось,
Стало долею, домом для нас,
Бо невпевнених, юних приймало.
Наче рідну, зустрів мене «КрАЗ»*.

Кременчук! Його парки, бульвари,
А навколо соснові ліси.
Не спотворили навіть базари
Чарівної тієї краси.

А Дніпро! Золоті його пляжі
I зелені його острови --
Рай земний, бо інакше не скажеш!
Мабуть, згодні зі мною і Ви?

2010

Де кропива позацвітала біло,
Жалкі до сонця тягнучи долоні,
Тендітний кущ калиновий несміло
Розкинув руки-віти на осонні.

Весь у віночки вбраний, як на свято,
Весну вітає поглядом ласкавим.
Його маленькі пуп'янки завзято
Повиставляли щічки зеленаві.

Та скоро тепле літо щонайдалі
Гайне поривно слідом за весною,
І ти, калино, зодягнеш коралі,
Аби помилуватися собою.

А потім осінь закурличе з гаю,
Сумне ридання стримати не в змозі...
Стою я поряд із кущем... Зітхаю...
Бо і моя вже осінь на порозі.

13.06.2013р.

Вельми шановний пане «П»
За те, що любиш ти моє
Не жди подяки ні від мене ні від сина
Колишню шаблю і вогонь
Запам’ятав тому долонь
Глянь не спішить, бо це була твоя провина.

І виправдання знай нема
Що завірюха, що війна
Гордість твоя сіла тоді на нашу Волинь
Народ молився і терпів
Помста породжувала гнів
Коли ти руйнував церкви наші і школи...

Земля яку ти нам забрав
І колоністам своїм дав
З перших років сіяла в людях ворожнечу
До тих що на княжій землі
Насилали свої сім’ї
Насильством влади, тобто знов вогнем і мечем.

Терпіла Волинь не твоя
У всі міжвоєнні літа
Народ український чекав на день свободи
І коли прийшла світова
Народ повірив в своє я
Знай таке право є у кожного народу.

І родивсь злочин в час війни
Гинули волинські сини
Горіли села і оселі мого краю
Промовляв злочин в час війни
Я в правдах шукаю вини.
Для злочину все таки виправдань немає.
04.06.2013р.

«Мій сину!» – пишу…
А серце шепоче: «Любий синочку!».
Думки, на відміну від слів, долітають до Бога...
Цей вірш – ніби спроба вишити шовком сорочку,
Яка буде тільки в тебе, і більше ні в кого.
Її не зречися й тоді, як мене вже не буде.
(Багато хотіла сказати – слова повтікали...)
Я хочу, мій сину, аби ти пішов межи люди,
І щоби вони тобі вслід, крий Боже, не наплювали…
Пробач мені, сину...Раніше того не казала...
Для значно добрішого світу тебе ростила.
Нелегко буде в житті (про це з пелюшок ще знала),
Тому і слова ці пишу, неначе відрощую крила.
… А ти не соромся, що здатний добро робити,
А ти не зважай, коли скажуть, що це «не в форматі…».
Я знаю, ти зможеш, сину, попри те, що так складно жити,
Ангелів, посланих мною, втримати…в серці…і в хаті…

Панорама з пташиних висот
Відкриває задуму марнот,
Заплітає у зелень зірок
Неосяжний безжурності крок.

Блискавиці коштовні списи
Буревіями креслять миси,
Розбудили всегласні хори
Зачаровані вітром гори,

Затуманене в хвилях море
На пісках золотого твору.
Повернути не можуть звуки
Трунок лЕгкий міцної злуки.
2013

Нехай на шляху стіна,
Лиш гулко кричить луна,
Не гнеться пряма спина.
Чия тягарем вина?

Летить повз мету стріла,
Ведуть на забій вола.
Чи виручить могорич
Вид виру чужих облич?

Шумить круговерть брехні,
Живем у страшному сні.
Бажання кличуть з вітрин,
Аж поки не знаєм цін.

Аж поки не вдарив грім,
І пустка твій рідний дім.
Холодний безмежний світ,
Одвічний п`янкий політ.
2012

Це повернення сезону дощів -
Вікна кричать моєї домівки.
Хто ж ти така яка без ключів
Входить до оселі чоловіка і жінки?

А давай без імен –
Коливають парфуми урбану образ,
У вікнах вогонь дає Прометей,
Щоб відчепити груду образ.

Суєта це не ми, німий
Той, хто метушню відчуває, як спокій
Своїм повсякденним словом - не мий -
І зустрічатимеш простору дотик.

Галасливі квартири в полоні сімей
Паливом тхнуть гнітючої сірки,
Вікна кричать стоном людей -
Миттю від цього падають зірки.

Б’ють капюшони дурманом на сполох,
Крони дерев активують багаття,
Найкращим вчителем стане ворог.
Погляд ведеться на спокусливе плаття,

Буря спокою кидає зародок
В глибинну ущелину засухи везіння.
Це посилання – винагорода -
Без оголошення на потрясіння,

Спасибі, спасибі за кожну мить,
За кожну новину, за кожний подих
Навіть, коли нестерпно болить.
Я споглядатиму Єдиного дотик

І не наосліп, нів’якому разі,
Авангард вірний вказує напрямок,
Смакую буттям в нічному джазі,
Яке показово виставлено на ярмарок.

Тут безкоштовна осіння цнота
У струнах незграбного контрабасу,
Кожна краплина - це нота,
Яка змиває будь-яку образу.

2012

Літо ягодами стигне:
Хоч, бери до рота,
А не хочеш, консервуй
З ягоди компоти.

Господарка роботяща
Посилає сина
Вишню стиглу обірвати
В садку з деревини.

Підліток вже на підході
Скоро й дівку брати,
А все дивиться на вишні,
Й не береться рвати.

-Нарви вишень! – Йому мати
Наказує знову.
-От пристали, взяти й рвати,
Ця вишня зимова!

-Як зимова? Щойно в днину
Стала постигати...
-Зимня вишня тому зимня,
Що не хочу рвати!

Мати блиснула по шиї:
-Годі фіті-міті,
Мав би татко зимні єйці,
Жив би ти на світі?!

Поки стигле треба рвати
І не мудрувати,
Бо на зиму добре літо
Гріх перекладати.

2013р.

Я кожен день убиваю спробу
Ходити прямо, дивитись рівно.
І все ховаю в подерту торбу:
дорогу першу і третіх півнів.
Міста городять себе од згуби
Чи то валами, чи то ровами,
І завжди ставлять питання руба:
Або ви з нами, або не з нами.
А люди часто питань не ставлять,
І не говорять одні до одних,
І потім ходить захрипла пам'ять
Попід хатами і по городах
І каже: "Мусиш нове почати,
Бо щось загублене і зітерте".
А думка крає: "Чого ж мовчав ти,
Чому не крикнув нічого смерті?!"
Бо як захочеться говорити,
То вже на цвинтарі простувати,
І там саджати слова і квіти,
І викорінювать постулати,
Коли намарно. І річ не в тому,
Що не любили одне одного.
Бо це була кругосвітня втома,
І більш нічого.

Осінь - краля золотоволоса,
В люстро річки тихо загляда…
Пам’ятаєш, мій коханий, роси?
Пам’ятаєш? Ніч, місток, вода…

Край чарІвний, де ми зустрічались
У літа щасливі, молоді,
Де в коханні вічнім присягались,
Мов на Біблії, на тій воді.

Та ріки моєї чиста просинь
В сиву далечінь сливла давно.
Літо відцвіло, минає осінь
І зима вже стука у вікно...

Закружляли жовті заметілі.
Нас з тобою доля розвела,
Швидкоплинні роки пролетіли
З іншим, без любові і тепла.

2010

Я не знаю батьків
І не маю батьківського спадку -
Комуністи наділ відняли,
А фашисти спалили хатину...

Все життя намагаюсь
Трудну розгадати загадку:
Чому я, сирота,
Так досмертно люблю Батьківщину?

Рання осінь буває такою,
Коли, де-не-де, в кронах беріз
Блисне іскрою лист золотою,
Наче в жінки, іще молодої,
Перша паморозь в розкоші кіс.

Сяють жовті, духмяні гвоздики,
Чорнобривці на сонці горять,
В синім небі хмарки ясноликі
Та птахів заклопотаних крики
І засмучених соняхів рать.

Чути в лагіднім «бабинім літі»,
Перший подих осінніх вітрів.
Все збулось, та ще хочеться жити,
Щоби хтось у холодному світі
Твою душу коханням зігрів.

2012

Оченята хитро мружить
Онучатко миле,
І від цього за спиною
Є у мене крила.

І хода стає легкою -
Іду до онука,
І уся від щастя млію,
Як беру на руки.

Як його я пригортаю
До свого серденька,
То роки мої тікають -
Знову я маленька.

І не віриться мені,
Що літа минають.
Ці щасливі оченята
Сум мій відганяють.

2009р.

Коли осінь плете мінори,
Тоді вулиці плачуть листям,
Тоді довгі доріг коридори
Мають досить вільного місця.
Тротуари стікають слизом,
Язики повиймавши з рота.
Сонце ходить босоніж низом,
Сонце − з присмаком чорноболота.
Коли осінь плете мінори,
Тоді небо озвучує Баха,
Тоді смутку розсипані спори
Лізуть в душу, як у дім падишаха.

Вирву клаптик паперу з ночі,
Витру очі від сліз вчорашніх
Й запишу я життя охоче
По-новому… Хай падають башти,
Хай дивуються люди навколо
І ховають від сорому погляд
Кожен свій… А я знову і знову
Починатиму себедогляд.
І не будуть вже зорі повиті,
Місяць спати піде без цілунку,
Я ж зберу якось радісні миті
І повішу над ліжком в пакунку.
Себеспокій втамується в душу,
Зацвітуть у саду орхідеї.
Відтепер я по-іншому мушу
Ритм новий задавати ідеї.

Мовчить мій Бог у серця глибині...
Мовчить, не озивається до мене.
Не повзають мурахи по спині,
не котиться сльоза, а повні вени
несуть німотний крові колобіг.
Клубки думок спустошення спиває...
Гіркі знання гостями на поріг -
Звідкіль ви є: із пекла чи із раю?..
О... родить доля біди від добра!
Даремно Янгол роздирає крила
у порятунку душ - лиха мара
немилістю глухою полонила...
Мовчить мій Бог... А серця перестук
відлунює тупим напасно болем.
І ллється гріх із милості до рук,
і сіється жура життєвим полем.

2013

Без тебе Всесвіт –
незагойна рана,
осінніх злив холодна каламуть,
дитя, загублене
на вулицях незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.
Без тебе я –
лелека на подвір’ї,
де раптом всохли зоряні сади,
без тебе очі стали сірі-сірі,
ті, що були блакитними завжди.
Мій вічний гріх,
моя земна спокуто,
вустами долі творений намаз,
невже для того,
щоб твоєю бути,
я маю народитися ще раз?

…І довгий погляд на прощання.
І все. І все.
І нерозділене кохання,
Що душу ссе.

І ти така між юнаками
Струнка. Й твій сміх.
І мусить серце буть мов камінь,
Що б’є під дих…

І рік, і другий божеволій, –
Останній лох, –
І сподівайся: в Божій волі
З’єднать обох.

І добреду колись до краю
Я самоти,
Скажу: “Тепер я твій, мій раю,
Кохана ти…”

Жагуча мріє, ти далеко
Й ще не моя.
…Постій, не поспішай крізь пекло,
Хай краще я.

5-6 листопада 2001 року

отже морока ходити колом містерій
містер Індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулити до віршів ранок
права не маєш забути про честь і осанку
йдеш ти у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе парадоксальне безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вчора і до безодні
серце облизують тихоперсидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд –хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Ці дні – як валізи, важкі від ваги і розлуки,
А часом пусті, як дерева – без плоду і листя.
І хочеться впасти, та скрізь незачинені люки,
І хочеться вити, та зграї вовків ходять близько.

Годинник – мов тесляр, цвяхи забиває у скроні,
Сумління – як вчитель, нагадує: мусиш, повинна.
І хочеться світла, та промені сонця ще сонні,
І хочеться тверді, та ґрунт по снігах – трясовиння.

Приходиш у банки, та ніц вітамінових позик,
А ліпше у погріб, там банки – свої, без почину…
І хочеться істин від тих, що спочили у Бозі,
І хочеться знати, чи є на землі цій спочинок.

19.04. 2013

Спішать літа у часоплині
Вервечкою тривожних дум.
На юних весен далі сині
Ліг золотий осінній сум.

В’юнкі стежки моєї долі
Приходять у короткі сни,
А небо падає поволі
На яблуневий квіт весни.

Де білі руки сад розкинув,
Сплять зорі на ряснім гіллі.
І теплий вітер з поля лине
На журавлиному крилі.

Біліє хата при дорозі,
Зорить віконцями у світ,
І у невимовній тривозі
Чекає вже багато літ.
06.12.2012

Доглядає матусенька квіти,
Поливає їх щедро щоліта.
Кожну квіточку ніжно голубить,
Бо красу їх по-справжньому любить.

Різних квітів у мами багато:
Ось красоля розквітла листата
І барвінок поплівся хрещатий,
У садочку цвіте й біля хати.

Рожевіють п’янкі чорнобривці,
Сині півники і медуниці.
Поміж них, зупинилась під тином,
Ясночола розкішна жоржина.

А під вікнами мальви рожеві,
У коронах, немов королеви,
Забрели вони аж до городу,
Щоб побачили їх пишну вроду.

Непомітна проста матіола
Не пишається квітом ніколи,
Розквітає в вечірню годину,
Ароматом чарує родину.

Ось матусенька гладить рукою
Яснозорі червоні левкої,
Білосніжні духмяні лілеї
Пригортаються ніжно до неї.
03.12.2012

Хотіла б ясним сонечком ранковим,
його найпершим променем рожевим,
поцілувати в ліжку твої очі
прошепотіти ніжно: «Уставай!..»

Або жагучим сонцем полуденним
вмить спопелити жаром поцілунків!..
Лиш тим - навзаході,- не хочу бути,
аби з тобою не прощатися щоденно.

…Напевне буду «сонечком» червоним
(комашкою на кінчику мізинця),
яке ось-ось розправить свої крильця
і… крапкою у небі теплий спомин.

О, так… Хай буду спомином для тебе,
яскравим спалахом, далеким і красивим,
як та, не у твоїх долонях догоріла,
зірниця-доля, що упала в море…

Забудеш? Не біда… Я - пам'ятаю...
Якщо ж не зможеш та не збайдужієш -
в сумну хвилину ти згадай про мене
і усміхнись. Нічого більш не треба…

1998 (2013)

Де ти, щастя моє,
у якому саду
яблуневе гойдаєш безсоння?
Ніжноквітом весни
з небосхилу впаду
на твоє золотаве осоння.
Чую тиху ходу
серед росяних трав,
що леліють на крайці світанку,
де зірки чепурні
поглядають у став,
затуманений
срібним серпанком.
Непоборне сьогодні
всевладно встає
щедрим гімном
земної сваволі –
завмирає сполохане
серце моє
від легенького доторку долі…

Маю одну неподолану фобію:
Втратити замки повітряні й крила.
Ні товстошкірою, ні твердолобою
Доля кусюча мене не зробила...

10.06.13

Місяць в срібному серпанку
вже співає колисанку,
снів казкових цілі жмені
сиплять зорі у кишені.
Хто ж не спить в таку годину?
Зиркнув Місяць у хатину,
то Наталочка маленька
геть не слухається неньку!
Ноженятами тупоче,
гратися до ранку хоче!
Каже Місяць:"Так негоже,
може киця допоможе?"
Киця Мура потягнулась,
киця Мура посміхнулась:
"Пісеньку чарІвну знаю,
Наточці замуркотаю
муркоталочку м'якеньку,
і пухнасту, і гарненьку.
Муркотаю-муркотаю,
сон ласкавий закликаю!"
Тихо стало у хатині,
спить і ненька, і дитина,
гарно впоралася киця,
ворожбитка-чарівниця.

2013

Жила і дихала тобою,
Купала в ніжності, в теплі,
А ти втопив у морі болю,
У найгіркішім на землі.

2012

Я зустріла його ненароком
На стежині, що бігла з села.
Він такий, як тоді, ясноокий,
Тільки паморозь рання лягла.

Був романтиком, трохи – поетом,
І пісень українських співав,
А із квітів – маленькі букети
Незабудок мені дарував.

Саме тут ми колись розлучались,
Поєднать наші долі клялись.
Але сталось не так, як гадалось,
І дороги навік розійшлись.

Він шукав і достатку, і слави.
Чи знайшов? Не питала про те.
В нього донька – «Красуня Полтави»,
В мене славний синочок росте.

Не судилось мені, не судилось
Обіпертись на любе плече.
Тільки серце на мить зупинилось,
Він щось швидко змахнув із очей.

Ще сказав, що дружина не мила,
Та немає назад вороття.
Скоро звістка сумна прилетіла,
Що трагічно пішов із життя.

Доля, мабуть, жорстоко карає
Зраду, навіть самому собі...
Я тепер на могилку збираю
Незабудки йому голубі.
2012

Adamie, czuję w twoim męskim głosie
ból insurgentów, co za wolność zmarli,
i widzę krew ich na porannej rosie –
Ojczyznę swoją krwią tą twardo wsparli.

I ty przewalczył od samego świtu
w orężny sposób także, jak w pisarski,
ale nie tworzył powstańczego mitu –
kreował czyn, nie obrazek malarski.

Przemawiasz teraz dźwięcznie, z całą mocą,
Słyszymy radość twą i ciche żale,
I one serca nasze tak druzgocą,
Jak bied światowych szalone metale.




Bazyli Bukolik

Родить плоди нам калина.
Тішить вродою дитина.
І надії
Височіють
У серцях наче смереки...
Добра мати любить сина...
Кожний син, дитя єдине.
Ждати буде.
Скажуть люди.
Коли верне він з далека...
08.06.2013р.

А знаєш, у нашому віці цинічно готовим
До всякого роду екзаменів бути пасує.
Минулі часи на твої приставали умови,
А нині вони тобі, друже, умови диктують.

Ти лицарем став благородним і то не відразу,
І важча ціна перемоги від бою до бою,
І вже незабаром до перших твоїх метастазів
Простягнуть лещата свої розпорядники болю.

Наспіє тривога, але не здригнеться долоня,
Стискаючи списа – товариша подвигів ратних.
Ти правив життям, а обставини гнав до полону,
Тепер же вони обступають тебе акуратно.

Не вперше дивитись у смерти порожні зіниці.
Вона багатьох потягла в безпросвітну долину.
Єдине, що варте уваги – суттєва різниця
Між тими, хто замертво впав, або став на коліна.


Кінець травня 2013 року

Вертаюсь до мальв і лелек,
джерел і криниці…
На спогадах садно старе
болить і ятриться…

Ховаю журу в німоту,
а доля ярами
доточує стежку круту
від серця до храму…

Яріє в глухій німоті,
відболює втому
пророча зоря на святій
дорозі додому…

Льоху темний колодязь…
І часу глибінь…
Хвилі жаху і болю –
од входу до виходу.
Біла Пані стоїть,
непомітна, в юрбі,
придивляється пильно
до власного «привиду».

Двадцять перше століття:
фортуна і фарс.
Божевільна печаль
зі сталевими нервами…
- Вибачайте,
в покої не зватиму вас… -
даленіє луна
за дверима запертими.

10.06.2013

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…

У страны моей взяли всю кровушку
И народ мой отдали в приют
На святую златую коронушку
Нечистотами горько плюют….

У моих тополей нету племени
И у птиц отобрали столбы…
И пустили леса стоелейные
На гробы..на гробы..на гробы…

Ветродувы – на ставке с процентами,
Трубадуры, как прежде, в цене
И младенцы ценны лишь плацентою
В этой новой и грустной стране…

Выйди в сад и пойми меня, матушка –
А в саду благодать…тишина…
Отчего не в саду нашем, матушка,
Похоронена наша страна?

На могиле ее – толпы топчутся,
Барабаны гремят и ревут…
Ее вены открытые сочатся,
Пищу воронам диким дают….

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…
2007

Тут образність аж розкошує.
Верлібрів ноти - горілиць.
Рядочки - строго за фен-шуєм,
І... вже хропе під боком Гриць
(Він дуже швидко засинає...),
А свист - неначе в солов`я...
...Бо бідолаха ще не знає:
Не світ... не вірш...
Вагітна я!!!


10.06.2013

Отчего мы с тобой так похожи,
Наше сердце – одно на двоих,
Мне так хочется веять счастьем
В зацелованные глаза,
Мне так хочется ненасытной
Быть любовью твоей земной,
Быть любовью твоей небесной
Быть любовью твоей одной
Быть однажды тобою взятой
В предпоследний вагон экспресса
И почувствовать, что принцесса –
Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья…
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?

Если я не забыла цифры,
Значит, время прошло внезапно,
И сегодня теперь уже завтра,
А вчера – это наши мифы.

Отчего мы с тобой так похожи,
Смысл ли вложен какой,
Или просто,
Я должна ощущать кожей,
Как прохладна твоя простынь,
Как печальны твои вопросы
И банальны твои ответы,
И что в комнате мало света,
Только где ты?
Сейчас где ты?
Далеко? Или очень близко?
Высоко ли? Еще выше?
Может быть, ты сейчас на крыше,
По карнизу гуляешь лихо,
Может, кофе пьешь в Сан-Франциско
С маникюршей или портнихой
Или с важным директором банка?,
Или просто обняв собаку
На скамейке листаешь прессу…

В предпоследний вагон экспресса
Быть однажды тобою взятой…

Звать так громко, чтобы услышал,
Даже если в ушах вата,
Даже если слова другие,
Даже если брачные узы. –
Ты мне нужен,
Зачем иначе
Существует гордиев узел –
Разрубить, и не быть уязвимой,
И не быть осязаемо павшей,
Даже если сочтут нахальной
И напавшей.

Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья.
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?
2007

Опоясаний віком.
На спів лебединий –
і вози, і вітри
надхиткої пори.
Чорний кіт
перебіг мені
першу стежину,
а остання повзе
в чужинецькі яри.

І удачі, й утрати –
стихаючі трелі,
танцівниці й монашки
зап’ястя сплели,
бо принади колишні –
стіна в акварелях
й ідеали заблудлі –
потоки смоли.

Прокололи минувшину
храми шпилясті,
на крутих поворотах –
вино і вінки,
і скрипаль на узбіччі
відгранює щастя,
що, сполохане й сонне,
втекло з-під руки.

А натомість –
оказій і охів по вінця
і по горло, на жаль,
самоти й суєти.
І в капличці найменшій
зажурена Трійця
обіймає
знайомі до болю
хрести.

Огорнутий відлунням доброти,
співучий краю,
здавна вітром битий,
ти сієш слово у свої ґрунти,
як зерно перевіяного жита.
Лягає оберегом на вуста
вкраїнська пісня,
в тихий сум сповита,
душа її, пречиста і свята,
велінням Бога створена
для світу.

…уночі бенкет правила гроза
умиває день ранок як сльоза
у небесну синь загляда ясмин
кучері густі в бісері сльозин …

08.06.2013

Шуми гучніш зелений ліс,
Твій смуток гордий величавий.
Шовк пишних і розкішних кіс,
В рясній короні кучерявій.

А в люті сніжні холоди,
В короткі дні – німе мовчання.
З дитинства слухала завжди
Пташок весняних щебетання.

Бувало в непогоди дні
Змагався з сильною грозою,
Тоді берізоньки сумні
Вмивались чистою сльозою.

Дубів вершини угорі
Від бурі грізно колихались,
Птахи від ранку до зорі
В гущавині перекликались.

А в спеку сонце серед дня
Крізь віти сплетені сіяло,
Рожевим маревом здаля
Твій одяг сяйвом осліпляло

В гущавині вже ніч була –
В шатрі небес, над головою,
Легка хмаринонька пливла,
За нею – інші чередою.
02.12.2012

Дзвіночки світлі лісові
Попід кущами виглядають,
Синіють ніжно у траві,
День літній дзвоном прославляють.

І манять бджілок золотих
На диво синяви рясної.
Нектар дзвіночків лісових
Зібрати із краси земної.

Уранці в лісовій тіні
Зірву я їх тендітно-синіх,
Щоби матусі і мені
Всміхались на вікні в хатині.

Дзвіночки юні лісові
Приходять в сни мої і досі.
Я їх збираю у траві,
А з ними й чисті срібні роси.
26.11.2012

Мереживо плететься у слова,
Забуто шлях, то виведе крива,
Зостанеться в тенетах мовний шал,
Закінчиться омани карнавал.

Заплетено тугим вузлом дилем
Багате розмаїття гострих тем,
Занедбано розпластаність ідей,
Що так завжди цікавили людей.

Майдани залишають демагоги,
Закрито непротоптані дороги,
Шматки афіш несе по місту вітер,
Самотні пелюстки зів'ялих квітів.
2013