О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

І сади здичавіли в селі,
Що безлюдним стало і забутим.
Бур'янами обросли жалі
Свят і буднів.

Сиротливо, мулько на душі,
Бо відціль у світ вела стежина.
Сяють ще зрідніло спориші
І ожина.

Хат нема - довкола пустирі.
А вони одні (і серце крають),
Мальви - наших сіл поводирі -
Нас чекають...

26.Х.2013

Ми облишимо всі волання,
Ми забудемо ті прохання,
Заколисує вітер у сни,
Все минуле засипле вже сніг.

Білі мрії як чистий той лист,
Що напишеш його ти собі,
Буде там і бажання, і хист,
І зими самоцвіти зорі.

Будеш грітися коло вікна
І сніжинки танок - одна,
І хоч тепло у домі твоїм,
Ти захочеш її холодів.

Там де вітер відшукує снів,
Де крижини нещирі слів,
Замерзає туга весни,
Забуває веселі пісні.
2002

Осінній Львів – це не завжди дощі,
не холод-сум, розпука-мряка, вітер,
а сонце усміху жаданої душі,
ожилих фресок піснеспіви-квіти.

Я звикла. Вже й дивуюсь: без дощу?
Ранкове місто миють сиві леви,
і чепурять його. Біжу, спішу –
стоять: закам'янілі та… веселі.

І, начебто, підморгують: «Привіт!
Підгледіла? Та хто цього не знає…»
Мої ви рідні... Мій коханий світ!
Упевнена: ці почуття - навзаєм!

1999 (ред.2013)

у вечорі мов в шальці терезів
покладене вечірнє,мідне сонце
я містом йшов і містом тверезів
і чувся разом в"язнем й охоронцем

останнє листя,як тупі ножі
зішкрябують останню позолоту
а тиша тут -це грати у іржі
де пробуєш на зуб нову скорботу

у стіни замуровуєш скарби
у тиглях срібло творимо із диму
і тіні скрізь глибокі,як карби
і вічність стигне,переплавлена в хвилину

Тут вціліли
лиш Осінь і Ти
Місяць жовтий,як око лева
Пофарбовані в синє хрести
Пофарбовані в чорне дерева

Лісосмуги,поля,хати
Смуги суму,холодні тумани
Хто залишиться?
Осінь?
Чи ти?
час слизький
Наче лід під ногами

2010 р.

Вихожу на вокзальний пирон


Виходжу на вокзальний перон
проводжаю потяги в даль,
Вже не їду в купейнім вагоні
На душі затаївся жаль.
Хотілось би ще раз побувати
Успівучім донецькім краю:
Полюбив степи просторі,
Мальовничі сільські хати,
Народ, народ там співучий
Як же край той не кохати!
Кажуть , що мову спаплюжили там,
Від мови остались руїни,
Не вірю поганим чуткам
Там живуть українці
Там вітає дух України.
Стою на вокзальнім пероні
Проводжаю потяги вдаль
Вже не їду в купейнім вагоні.
А жаль.

– А дядя співак?
– Дядя просто співає.
У горлі портвейн, на алею слова.
Ліхтар попелястий поважно киває.
З легень до легень – дим ковтає сова...

– А дядя дурний?
– Дяді просто самотньо.
В руках крихти печива, в небі – зірки.
Він осені раб і осені сотник.
І осміх на вилицях виїв дірки.

– А дядя любив?
– Дядя завжди кохає:
Життя, пісню, парки і трохи вина...
Без цього ж любові уже й не буває
Без цього, мабуть, і життя вже нема.


25.10.2013.

Слова такі собі птахи, що легко в височінь здіймають крила,
І так цікаво на душі, немов сама туди злетіла.
Та є слова, страшніші за гармати, що творять пекло, сіють дим,
Чи може краще промовчати, щоб не калічить, не вбивати,
Якщо не можна підібрати звичайних інших слів.

Звичайна річ не спати ніч –
на все про все часу замало,
але є кава, чорна кава.
Яка чудова рідина,
і на дивá придатна,
смачна і ароматна.
Читати можна і писати,
і щось цікаве римувати –
ковток – і ось тобі рядок,
іще ковток – сонет
про ранню пташку, про коня
і навіть, про кларнет.
Тож відчуваєш насолоду,
іще ковтнеш – напишеш оду.


2013

А, як тобі, діду,
В чужій стороні?...
Хочеш на Бескиди?
Не потрапиш… ні!
Хто забрав Карпати,
Поле, церкву, дзвін…
Братом не тра звати!
Ні! Не братом він!
І хоч він католик,
Хоч вірить в Христа,
Може й Бога молить,
Та держить хлиста.
Знаю краєвиди
Сумують без нас…
Замазують гіди
Пам'ять, слід і час…
21.10.2013р.

Сьогодні вперше після піврічної розлуки навесні пощастило побачити її в жовтні..
Малесенька, схожа на нашу трясогузку, немов красуня зграбною статурою своєю, довгеньким хвостиком вона крутила, а дзьобиком постукувала по асфальту.
Це нахліелі.
Раніш бюро прогнозів сповіща вона мені про дощ.
А я все думаю, чи не приховано щось в імені її од самого Бога?
«Елі» - це ж не що інше, як «мій Боже». А «нах» - від «ланУах» - відпочивати.
Себто Всевишній замість розлунистого грому посила маленьку пташку, щоб тихо-тихо сповістить за кілька днів усім, хто не байдужий до природи, про дощ.
Такий своєрідний сюприз Святій Землі.

То біжать униз дерева, то вони
Кронами ласкаво пестять небо.
Закарпаття, золотом гаптоване,
Як не закохатися у тебе!

В бабиного літа ніжнім прядиві
Доли запишались і вершини.
В чорних перлах лози виноградові,
У коралях кущики шипшини.

Трави, першим заморозком сріблені,
Танучи, виблискують зірками.
Схили, у парчу ошатно прибрані,
Дивляться в озер гірських дзеркала.

Там, де ще не все оздобив повністю,
Шиє золотою тонко гладдю
Теплий жовтень, щедрий на коштовності.
Певно, закохався в Закарпаття.

«…осінь пахне чужим кашеміром, кошлатим чолом
кошеняти-горища, задзьобаним холодом птаства,
гастрономом, де гріє похмілля троєщинський лох,
а неділені риби в кишені хустинку смугасту,

наче щастя, термосять. Глухі парасолі дзвінків
до законних дощів випадають із потиску звички
слимаків, що на човниках бігу своїх двійників
переводять, як час, у мохерне тепло рукавички,

що і миші-гризоти, й турботи-вовки – на нитки…
Вже давно і навік. Хто ще цілий – сусіди, й погода
в попільничці на сходах.
…гарчать, наче пси, літаки.
І небесна яєчня під кришкою втоми доходить –

на грудневому смальці, на соці каштанових ід,
на подряпинах літа, загоєних, наче на камені,
збайдужілим цементом… Голодний синоптик сидить
на розплавленнім дроті й востаннє віщує зникання

летаргійних прикмет виживання в утробі мовчань,
в лабіринтах сумних батарей, на відставлених ліктях,
на вечерях, коли уникає долоня плеча,
а зачинена ванна кімната – найвправніший лікар…

У залізному замку Якщо ходить привид Якби:
ланцюги його – дооовгі, як мури застуди і меду…
І холодна субота, мов грішник, в каструлі кипить,
дослухаючись до закатованих стогонів метрів
і квадратів, і кіл…

І замурзана осінь тремтить,
як надіта на голе – сорочка, що гидиться тіла…
Пахне сіллю й дощами. Бомжує по килиму мить.
Виють пси за вікном. Листопад до верби селявіє…»


Симфонічні розмови з дощами задмухує скло
рукавички, пошарпане вітром. Дерева-флакони
(спорожнілі) життя деренчать, і чарки під столом
непомітно рахує сліпий домовик телефоном…

На жертовнику ранку холодний будильник долоні
зарізав правду снів. Кашляв светру про поспіх, про біг
марафонців метро – і втікав у юрбу водомірок…

Самота, наче жінка, стирала сльозу із губи
й говорила дощу: «Пахне осінь чужим кашеміром….»

старі листи…
забуті на горищі…
а штемпелі - омана не мина …
і нібито воскресли з попелища
роки події дати імена…

старі листи…
пожовклі манускрипти…
надійно берегла їх пилюга…
щоб у скарбницю літ мою відкрити
віконце пам’яті що завше дорога…

25.10.2013

Твоїми очима дивлюся у твій телевізор
І бачу вируючий вулик Верховної Ради,
А в ньому - тебе, моя бджілко з луганського саду,
Моя берегине, моя неповторна Олено.
Тьмяніють в уяві моїй Беатриче й Лаура,
Такі безтілесні, такі ефемерні коханки
Великих поетів…
До тебе ж я можу діткнутись
Рукою,
До телеекрану її притуливши.
А ще час від часу я чую твій голос, Олено,
Мобільно-бадьорий
З глибин телефонної рурки
І сам собі заздрю:
Ні Данте не мав, ні Петрарка
Такої натхненниці!
Дякую Богу і долі…


30.08.2008

Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душі – спокійно ляж
Під синім небом узбереж
І плюй на жовтий пляж,
І на чудного вусаня
Із тризубом в руці,
Жбурляй щоночі і щодня
Дошкульні камінці.
І – регочи!
Хай чують степ
І весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.

1995

Нічних метеликів нестриманий політ,
У напрямку зорі, яка палахкотить -
Вони спалахують, роз'яснюючи світ.
Коротка і навдивовиж прекрасна мить!

"У мене голод.
Я би з’їв тебе.
Твої всі форми, лінії, оправи…"
В пательні сороміцької реклами
Обвуглене бі-хтивістю лице.

Горе вам, горе, вправні кочегари,
Миршавої «культури» носії!
О, се-ля-ві ...

Я завидую тем,
для кого жизнь – игра.
Кто идет до конца,
не теряя азарта

Я завидую тем,
кто напился с утра
и рукою махнул
на “вчера” и на “завтра”.

Первый всё проиграл
и остался ни с чем.
А второй всё пропил
и остался без дома.

Знаю, в жизни таких
называют никем.
Знаю в жизни таких..
Их судьба мне знакома..

Хоть и чужд мне всегда
был хмельной алкоголь.
И в азартные игры
никогда не играла..

Но я тоже на рану
часто сыпала соль..
Чтобы новая боль
скрыла старые раны…

Мы в дерьме копаемся.
Ищем жизнь.
В грязь лицом мы привыкли падать.

Вон стервятников стая
над нами кружит,
нас считая за гниль и падаль.

Но мы все улыбаемся.
Видим свет.
Пускай руки в говне по локти.

И собачий лай
примем мы за “Привет”
Им пожмем холодные когти..

Так непомітно, тихо, без окрас
ти перейшла межу свого світання,
і в дзиґарях застиг для тебе час,
і кожна мить, мов перша чи остання.

Ці миті кидаєш ти за плече
і розсіваєш мов пісок, аж поки…
заблисне й раптом ніби обпече
та мить, що твій розбурхає неспокій.

Та мить одна — неначе самоцвіт,
і вгледиш ти сама себе у ньому:
у звабі ще не пережитих літ
і у коханні чистому, святому.

(жовтень 2013)

Переведи мене в щасливий час,
ні, не зимовий, а в отой, щасливий,
де зими – сніжні, де нестримні зливи,
а сонце – хліб у бабиній печі,
і я біжу до річки, а в руці
пахкі скарби – суниці, що знайшли ми...
А люди всі - і добрі, і сміливі...
А я? А я - на татових плечах!
І світло - вранці, ввечері - красиво,
не переведена година ще для нас...
Переведи мене у час - отой – щасливий!

Переведи мене в щасливий час:
сніжинки танцювали білий вальс,
і ми - коло ялинки танцювали,
і свято біле, і дітей чимало,
а я - мала, співала "ла-ла-ла-ла",
бо ні про тебе, ні тебе не знала,
ні болю неба, ні земного шалу...
ще свічечка горіла тонким жалом
пекучими сльозами не за нас...
Переведи мене в щасливий час!

Пахне морем сивий Крим,
А туман і степ і гори
Пеленою щедро вкрив
І до мене хвилю горне
Незабутнього тепла,
Що залишилось на пляжі...
Там ти знову звабно ляжеш
(Наче й не з мого ребра!),
Солодко розіллєш хміль
І хвилюючий неспокій
(Щоб я був немов в окопі,
І забув про спільну сіль,
Що гірчила, смакувала
Нам усі оці літа...).
Чайкою душа зліта -
Їй зозуля накувала
Кримський берег, погляд твій,
Почуття іще незнані,
Щоб ми тішились в коханні
У порі цій золотій...
23.Х.2013

Шалених людей
Без ідей
Багато в світі
І хоч без грошей
Без дітей
Сонце їм світить

Без Батьківщини
Їх сини
Як сателіти
У них чужі сни
В них вони
Готові жити...
24.10.2013р.

І Сонцю квітами ще світиться Земля,
І ясен Осені ще золотиться троном.
Але уже виблискує здаля
озимина Зимі аеродромом!

2009-2013

Та, що так схожа на ріку –
не вірить у сни,
малює душі дельфінів між ребер листя,
нанизує ягоди вовчої повні на срібні браслети.
Дівчино, із очима кольору осінньої ріки,
приручені тобою таємниці
розламують ніч, обпікають мене.
Пошию з риб’ячої шкіри вітрила,
відімкну дерева,
відітну тисняву божевільної землі.
Йтиму водою,
що знала обриси її тіла,
допоки течія ворожитиме у мені словом.



2010

Холодних літ зів’ялу м’яту
укинути в новий вогонь
і світ усталений віддати
за всесвіт голосу твого

жагу вітати хлібом-сіллю,
відчути врешті, як пече
жаске не гаснуче похмілля
дощенту спалених ночей

життя приносити у віно –
єдиному, допоки мій…
не знаючи: весілля стріну
чи аутодафе надій…

Чую, вітер стихає і дощ не періщить без тями.
І на кухні кипить цей старий, ніби світ, самовар.
Притискається ніч до віконної сивої рами.
Засинає мій син, у долоньки узявши «Кобзар».

Заколисано світ під мелодії рідної мови.
Цей калиновий чай так смакує мені восени.
І в далекі краї вже летять журавлі паперові.
Крізь волошкові сни все пливуть іграшкові човни.

Бачу, стелиться дим, як ранковий туман за рікою.
Із криниці вода, мов солодкий цілющий напій.
І до ранку листи пише осінь моєю рукою.
І згортається час у цупкий паперовий сувій.
24.10.2013

Переписуймо
Перебріхану
Переяславську злуку-муку,
Із гріхами всіма
Й огріхами,
Що були ворогам на руку.
Хай полковницька знать
І сотницька,
Пригадавши всі підлі війни,
На Євангелії Пересопницькій
Присягне Україні вільній!
Хай наш недруг сичить-перечить –
Історична ж наука – точна:
Перещепине і Перечин,
Перегінське й Переволочна,
Перевальськ, Передільськ і Пере-
копський рів – то пересторога
Всім,
Хто совість і честь «похерив»…
Все, що маємо, те – від Бога!
Бережімо ж і боронімо
Нашу землю від яничарів –
Хай над нею священним німбом
Сходить сонце пшенично-яре!


2000

"Поезії маленькі чорнороби"...
Нам доля уготована така.
Хтознаяким не буде наш доробок,
А праця завжди вельми копітка.
Нас Іменем не буде наречено,
Оцінить вірш - по-щирому, сповна
(І це нормально) - люба наречена
Та - по весіллі - молода жона...
І все ж робота наша не даремна -
Ми геніям протоптуємо шлях,
Які в добу з’являються буремну
Та зерна правди сіють у серцях.
Їх полягла на полі змагу низка -
Шевченко, Леся, Симоненко, Стус...
Попереду, здавалось, дуже близько
Князівство волі, сповнене спокус
Писати все, що лиш душі угодно,
Не дуже озираючись навкруг.
Але... дарма. Летімо у безодню
Безумства, зрад, облуди і наруг.
І доки будуть нам іще потрібні
Вожді залізні, велети без хиб,
Живі месії, Богові подібні,
Які здіймуть палючий смолоскип?!!
Душевні крають муки і хвороби,
І марення – така ж бо ненасить
"Поезії маленьких чорноробів":
Ми – полум’я, яке не загасить!


1996 - 2013

...І в такому безлюдстві, немов по останній війні, серед чорних ночей і, за ночі чорнішої, жовчі, я самотній, як вовк, але ти - моя ягода вовча, що єдиного разу за вічність наснилась мені. Я сточу свої пазурі, ікла зітру об жалі, через сон продираючись, як через місиво бою, щоб на цьому чи іншому світі зустрітись з тобою, моя ягодо вовча, що сниться в досвітній імлі.

...Я прокинуся сірий, як ранок на цій чужині, запетляю сліди, щоб запалися суки і ловчі – і до самого скону шукатиму ягоду вовчу, що єдиного разу за вічність наснилась мені...

Муза, насправді, не прийде ні в понеділок, ні в вівторок,
Тому голодним залишилось доживати лиш три дні,
А потім в тишині зі стінами молитися ще сорок,
Щоби душі не було надто гаряче в огні.

Муза також і не проситиме пробачення за зради,
Повіям людне каяття – не до лиця.
Вона любитиме тебе лише за пещені роками вади,
Якими смакуватиме, але не вип’є до кінця.

Муза торкне тебе, а потім перейде до катування.
В її буттях , як і в просторах, теж нема межі.
Вона не перестане прокидатися під обраних зізнання,
Як й не залишиться, бо всі їй одинаково чужі.

Ох вже ця осінь!
Це наша осінь.
Ми приручили її, мій пане.
І збожеволіли, мабуть, зовсім –
Ми в ній безстрашні.
Ми нею п’яні.
Над нами хмари
Пливуть, мій пане.
І дикі, й сірі.
І сірі, й дикі.
А там, де квітли
колись тюльпани –
лиш пустирі стоять безликі.

Правду хочеться знати.
Істина пахне вистрілом.
Йдуть на війну солдати,
Зараз і пісню вистогнуть.
Хто з них воює за землю,
Хто за дітей чи батьків.
Падає в пам'ять зерном
Тінь тих кривавих років.

2008

Вигострені нерви,
сточені слова.
Невагомість духу
у важкому тілі...
І безсоння вперте,
як нічний трамвай,
а слова до руху
липнуть, запітнілі...

Тишею розлився
спокій вищих сфер,
насуває крига.
Вето – порятунку.
Почуття, мов списи,
зламані тепер...
І луною крику
задушило думку –

галасує пам'ять
і здається: мить
розкроїла бутність,
зринула у вічність...
Той акорд останній
в серці ще дзвенить.
Я його на сутність
покладу і вивчу.

Ніч уже світає.
У депо трамвай.
А душа мандрує
стежечками віршів...

Є моє кохання,
тож і я жива.
З ним я гіркотую.
Та без нього – гірше.

танцюєш понуро тремтиш як осика Чіто
закінчує літо пахучим горошком шити
і цирк гастролює непевно останнім колом
де замість шатра виростає стерня і коле

для Чіти за морем іще не було гастролей
це вперше в очах її твердне печать неволі
в розтиснутій жмені – зневіра дитинний подив
їй осінь шепоче : «побавилась Чіто й годі»

і Чіта наснить безосінну свою вітчизну
де сонце в нашийній петлі повідця не тисне
де сум і самотність не дурять гнилим бананом
і тулиться Чіта до клітки а в сні до мами

Я – не окрилене пташа,

Яке дивується ще світу,

І знову виглядаю літо,

Дам сміло вкотре відкоша,

Усім,котрі не знають - є

У світі від кохання згуба,

Хто підставляє свої губи,

Тими ж вустами сварку ллє…

Я не окрилене пташа,

А ти мене узяв, й окрилив,

І хочу я укотре в ірій,

До тебе все моя душа,

Безперестанку лине-лине,

А час… час тихо-тихо плинув…

Ось я, ось ти, моя людино,

З тобою...то одне з бажань…

І моє щастя, що ти чуєш,

Ти відчуваєш, що я йду,

Тримай мене, бо упаду,

Без крил, якщо мене не любиш…

Ну oт і все. Тепер я далі, далі.
Тебе, чужoгo, більше не люблю…
Перед яснoю пам’яттю печалі
Я тільки тихo гoлoву схилю.

Бo ця любoв oбoм зрoстила крила,
Але злетіла тільки я oдна…
Тебе білява жінка пoлoнила,
А я oбрАзу дoпила дo дна

Усю і дo oстанньoї краплини.
Тепер уже і рана зажива.
Бринить у небі туга журавлина,
Бoлять усі несказані слoва.

2013

Поезіє, нутро моє боляще...
Є десь і слава. Й почесті десь є.
Тобі ж - до змагу. Ти - напризволяще.
І "неблагонадійна" - у досьє.

22.10.2013

Це ж неповторно,як відбиток пальця
і це ж банально,як останній подих
незрозуміле,наче рик неандертальця
це те,що завжди викликає подив

А смерть нам наніч знов розкаже казку
а час на шиї стягує аркан
і визнаючи чергову поразку
я випиваю черговий стакан

А ти живеш тут щонайменше двічі
у ранах носиш разом
гній і гнів
і не знаходячись в сумному протиріччі
ти зрадиш долю
й не пробачиш їй

Зі слова надерли лика
не зичачи комусь зла
країна не надто велика
це просто душа мала

і що там риплять словоблуди
не чути через блатняк
чіпляє собі на груди
новий кандидат в іуди
мов орден -тридцятий срібняк

час сунеться схилом до чорного яру
кров жалю не має
бо кров глуха
країна на мапі ця схожа на хмару
що бурю несе
наче кару рука

Так сонячно від кожного листочка,
і що не клен – то наднове сузір’я
в буянні золота… У сповиточку
усмішка доні – сяйво надвечір’я.

Утомлено-щасливі мама й тато,
а телефоном не вгава Олесик:
«Везіть до мене! Буду з нею гратись!
Чекають Соломійку киця й песик!»

Бабусі й дідусям ізнову втіха –
пізнання світу, перші звуки, кроки…
І так було од віку, і до віку
хай буде також. На щасливі рóки!

20.10.2013

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

ищу осеннюю я рифму…
и вижу лист, летящий, клёна
я становлюсь подвластен ритму
и краскам странным, раскалённым…

кружится жизнь в спираль завита
в своем падении, как листья.
я по ступеням алфавита
иду от Аз до тверди устья…

уже не жаль мне неги лета
привык я к смене декораций.
банально хоть, но всех ждёт Лета
и прав ведь был, мудрец Гораций…

а все черпают вдохновенье -
кто в осени, а кто в вине…
остановись прекрасное мгновенье…
не рукотворю памятник себе…

1
Була весна. Погожа тепла днина,
Цвіли сади хвилююче-духмяно.
Ніхто не чув, як плакала дитина,
Що сумувала за фортепіано.

Ніхто ніколи сліз її не бачив,
Прикутої хворобою до ліжка,
Дитини, що віршами гірко плаче,
А на обличчі – лагідна усмішка.

2
Курортний Крим не зцілює душі.
На двох – одна любов, одна недуга.
Ще вчора – незнайомі і чужі.
Вже завтра – чи шляхи зійдуться вдруге.

Не відмінити стукоту коліс.
І знову – наодинці з теплим краєм.
І солодко, і боляче до сліз
Плекати в серці те, що не вмирає.

У нього очі – ніжно-голубі,
Мов ялтинське ранкове чисте небо.
Любов – тобі і смуток цей – тобі.
О, доленько, не треба так, не треба!

Немає у людей таких облич,
Таких очей. До нього серце лине.
Якби ж він жив, хай долі врізнобіч.
Та час – не на роки, а на хвилини.

«Візьму твій біль, і поки ми живі,
Стерплю усе, багато хай чи мало…»
На двох – одна любов, а смерті – дві,
Бо разом з ним – немов сама сконала.

Зійшлися негаразди звідусіль,
Зімкнулися, немов тюремні грати.
І радує тяжкий фізичний біль,
За ним не чути майже болю втрати.

3
Спекотно в Кутаїсі, а Сурамі
Дарує прохолоду і ожину.
Усе єство волає болем: «Гину!»,
Та сил іще стає всміхатись мамі.

Ожинове морозиво… О, Доро*!
Твоя турбота – іскорка остання,
Що живить без надії сподівання.
А смерть, як ворон, кряче: «Скоро, скоро…»

Немов дарунок з рідної Волині,
Ті ягоди – бальзам на спраглу душу.
І кожен подих – тяжко, через «мушу»,
Згасає день у зламаній стеблині.

О скільки ще не встигла народити
Задуманих сюжетів! Мрія сліпне.
В агонії годин останніх липня
Горять вірші – невиношені діти.

Діждатися б іще приїзду Лілі*,
Вона в дорозі, буде на світанку.
Та північ відпускає душу-бранку,
Що билася у змученому тілі.

Не треба вже ні ліків, ні бальзаму.
Завмер годинник, зойкнули пружини.
Розтануло морозиво з ожини,
Зустріло ранок чорними сльозами.

Шепоче дощ, шовкові шиє ночі,
Роздерті кігтями шкодливих блискавиць,
Вмирає гуркіт ген за небокраєм.
У сіни холод кволо заповзає,
А ти все слухаєш, вмостившись горілиць,
Як миші з тиші шерехи торочать.

По закутах тиняється безсоння,
Ганяє дум безладних сплутаний клубок
Між тіней невдоволених. Утома
Стриножити взялась усе у домі,
Урешті й дім самий, стристінений, замовк.
Гроза пройшла. Світнуло небо: повня.

… Лиш ти спостерігаєш за безсонням,
Що безтурботно грає з мИшами в футбол.

Хто ти такий, раз лорд спитав,
що я хилю чоло?
Лиш бачу я, той самий кіт,
та інше полотно.

Пурпурний лев чи золотий,
у пазурах вся річ.
І в мого льва, затямте сер,
вони не менш гостріш.

Так він сказав, так він сказав,
той лорд із Кастамер…

Лиш дощ тепер у замку ллє,
де нікому це чуть
Так дощ тепер у замку ллє,
і ні душі не чуть.


20 жовтня 2013 року

Ти знов не спиш і зірка твоя дружка, що у ночі на не спить з тобою, марить теж.
Тебе у нічку темну проводжає , до царства сну, веде дорогою без меж
Тим битим шляхом , що проходять твої думи, тим маревом нічним - де муки й забуття.
Там твої думи й зраджене кохання. Там біль. Там плач. Ненависть там. Нема життя.

Пустеля там. Лише ненависть проростає. І ту любов, що деревом цвіла,
Вона отруює її, вона вбиває. Там тільки злість бутоном чорним зацвіла
Там сонце вже давно не сходить у пустелі , лиш вітер перекотиполе поганя
Це мертвих край . Це зраджених та вбитих. І в ту пустелю тебе зрада заганя

Усі корони світу
двосторонні:
коли себе вважаєш у короні,
хтось бачить лиш ковпак із бубонцями…
Такий вже світ.
Він грається із нами.
Ти одночасно
блазень і король,
травесті,
фон,
і другорядна роль,
і в залі переповненій
глядач.
Але не сценарист.
Отож пробач
собі імпровізації невдалі.
Одне відомо,
завжди «буде далі»:
і в Судний День зігравши роль мерця
ти не побачиш п’єсі цій кінця…