Так солодко співала ніч,
Тоді,коли були у двох з
тобою
У полум'ї холодних ніжних
свіч,
Понеслись ми у згадках
неземного.
Так радісно було мені тоді,
Коли ми разом були в ніч
останню
І знала я,що на Землі
Єдине ти моє кохання.
Так солодко співала ніч...
Так солодко і безнадійно,
У полум'ї холодних свіч
Хотілось бути лиш твоєю
вічно.
Та згасла свічка у єдину
мить,
І серце плакало й мокріли
очі
Порвалась наша та
щаслива нить,
Не будуть більше в нас
щасливі ночі.
Так солодко співала ніч...

04.09.2013

Так хочеться вернути літо
І ті дитячі й юності роки,
Минуло все, злетіло
швидко
У пам'яті залишились лиш
ми.
Усе пройшло, так хочеться
вернутись в юність
В той ніжний вік дитячого
життя.
Усе пройшло, лишилась
тільки мужність
Забути все з минулого
буття.
Так хочеться вернути літо,
Так хочеться прийти туди,
Де мати сіяла духм'яні
квіти,
Де чути шум невтомної
ріки.

05.09.2013

Буває часом, як згадаю
Ту пісню ніжну й чарівну
І сонце за плаї сідає,
Колише весну чарівну.
Згадаю я про Україну,
Там де співають солов'ї,
І серцем я додому лину,
Бо я десь там - на чужині.
Як чую пісню українську,
То серце крає на шматки,
Люблю всім серцем я
Вітчизну,
Там де живуть мої батьки.
Буває часом,як згадаю
І серце б'ється й кипить
кров,
Як там живеться в ріднім
краю,
Там де живе моя любов.

05.09.2013

вересень
вибухне віршами
вірою
вічним
викотом викотить
втому
вчорашніх вагань
вихором вихопить
висушить
вії вологі

…вдосвіта
вранішньо-вільну
вустами
вітай
2013

Не спиняйте мене -
То моя божевільна дорога,
Та куди вона кличе –
Того ще не знаю й сама.
Але все-таки йду,
Сповідаюся віршами
Богу.
І нічого в мені,
Крім душі,
За душею нема.

У пораненім серці
Колишеться втомлене слово,
У гарячих очах -
Небокраю розмашистий штрих.
Я уперше в житті
На шляху до своєї любові,
Та чому ж я на нім
Небагато стрічаю живих?..

Так, напевно, прямують
На плаху,
Чи, може, на прощу,
Залишивши молитві
Свою невтоленну біду…
Я таки повернуся,
Знайшовши оте, найдорожче –
І від себе самої
Нікуди уже не піду!..
28.07.2013

За барацьбу з ворагом народа
мне абяцана узнагарода,
нейкі тып ордэна ці медалі.
Ясна, нямецка. Шкада, не далі...

2013

Картатий розстелила плед
на луки осінь,
а на губах у неї мед
і сиві роси.

Хто зробить хоч один ковток -
солодкий трунок,
і всіх проймає до кісток
її цілунок.

Не гомінкого ручая
покірна бранка,
ніхто не знатиме, чия
вона коханка.

Шепоче чарівні слова
і споглядає,
як від заклять її листва
з гілля спадає.

Купається в рясний дощах
багаторосих,
янтар і бірюза в очах,
смарагди в косах.

вересень 2013 рік

Про рідне в горах
(на говірках)

Повічте мі лемки млоди
Хто з вас в тамти роки входит?
Чи гварив да хто з дідами
Про ту повоєнну драму?
А можесте лем мовчали
Товдиль, як діди плакали?
Гнес, коли юж дідів не є
Ви пишете епопею...

Гори стоят де стояли
Лем без лемків. Їх вигнали.
Не зробили то татари.
Бо тот, што лемка вишмарив
З його рідной Лемковини
Не признає ся до вини.
Він не братом, ни сусідом.
Взяв ЛЕМКОВЕ й стерат сліди...

Дідо добрі знав як било.
З хижи вишмарили силом
Поляки. Гнали през село...
Штоб било смішно й весело
Ищи циганів найняли
Штоб на гуслях лемкам грали.
Лемко молився і плакав.
І што думав о поляках?

Штойно гнеска о тім гварит.
Не боїтся, він юж старий.
Оповідат своїм внукам,
Як їх вітця ніс на руках
І му гварив - посмотр сину...
Залишаме Лемковину...
Ци да коли там вернеме?
Ци в чужині пропадеме?
24.03.2013р.

Глянь: небо – гранат і смородина. Спершу – гранат.
Розсипані зернятка подихом ніжно розчавиш…
Далеко – зірки у громи божевільно гримлять.
Далеко – стоять на морозі невидимі чаплі-

застуди і ловлять в кулак непомітних гуляк
під руку з ліхтарною сумішшю класики й ночі.
Хмарин гамівні сорочки розрізає літак –
й манірно тремтить в штормовім розтривоженім клоччі.

А в нас – пахлава на столі, що тече, мов свіча.
Земля на порозі – жебрачка із клунком, що худне
буквально за миті. Горнятка із шаф деренчать,
голодні до вин, але вини чекають на будні,

бо очі – такі двокімнатні: блукай – аж зітри
всі капці і двері, – не вийдеш до ранку під вечір…
І китиці світла із запахом снігу й цитрин
муркочуть, впиваючи рай у зав’язані плечі –

ковзкі рукави індіанського пончо в ногах
оселі чи гойдалки, що їй мотузки звільнили…
Згинаються сни, наче ті танцівниці Дега,
в безсонні прекраснім втрачаючи морок і тіло,

вбираючись в довгий, неначе цілунок, сатин.
І сонце тече під розверстий, мов пекло, дво-камінь –
дво-космос, довершений, наче всі зниклі світи,
закопані з чортовим скарбом побіля Диканьок,

здичавілих урвищ крайсвітніх й сумних Атлантид…
… трима карамелькою в роті мовчання кімната.
Життя, мов повітряна куля, крізь стіни летить –
влучати у місяць, як зможе його відшукати.

Тече пахлава – і бентежить безгрішність стола.
Земля на порозі мугикає, кашляє, скніє….
Герань підвіконню квадратик «вікна» затуля,
аби не підгледіло, бідне, що в ночі казки є –

прості, наче дно, двокімнатні, як очі: блукай
аж хоч до світання з ліхтариком щастя в долонях…

Кусає повітрю щоку хуртовина легка.
Смородина з неба паде, і гранати холонуть

на протязі –просяться в губи ранкових заграв.
Але, поки ловляться, будемо ніжно ловити
ці зернятка подихом…

Час якийсь циган украв.
Годинник стоїть на підлозі, мов чорна гора.
У пончо пітьми тихо бавляться китиці світла…



2013

Минає літо в чужині.
Минає дуже скоро.
Вітер виспівує пісні,
А я думками в горах...
Карпати кладуться в рядки.
Ріки, церкви, каплиці
Пригадують батьків роки,
Роки тверді як криця.
Вони одягнені в любов,
Мов в теплу кожушину.
Я чую, як гуляє кров,
Так я думками лину
В село, що щезло над Сяном
У сорок шостім році.
Слова батьків приходять сном.
Купаються в потоці,
Який хащами вже обріс...
Колись росла ліщина.
Нині й на полях росте ліс.
Земля - батьків перлина
Вкрадена братом тихо спить.
І час її не будить...
Мене болить. Мене болить
Те, що зробили люди
01.09.2013р.

Кометою усміхненою мчав,
Яскраво-доброю, хмаринами овацій.
І звіт, і злет оцінюю: «Дванадцять!»
А вище – насолоду слухачам.

Почав Ерот іще один колчан,
Летіли стріли і серця козачі.
А чи гарячі голови пробачать:
Ти зіронька лише моїм очам.

Людино, жінко, поетесо славна,
Товариша послухай побажання:
Не одноденних – на віки віршів,
І долі тільки радісних мелодій,
Любові лебединої, польотів
Орлиних до краси, весни вершин!

2011-2013

Присячується дуже талановитій кременчуцькій поетесі Нілі Волковій (Нінелі Новіковій)

Холоне на вітрі осіннім
Кошлате громаддя небес
І дощ капельмейстером сірим
Лаштує негоди оркестр.
От-от зацимбалить по листі,
Литаврами трав зазвучить.
Насупились далі імлисті -
Надовго тепер задощить!
Дуплисті наставивши вуха,
Сумних не ховаючи сліз,
Мелодію осені слухав
Старий, опечалений ліс.
Принишкли комахи-невдахи
В заплаканих зморшках кори;
Ба, навіть гамірливі птахи
Замовкли в піснях, до пори.
І тільки проїжджа дорога
Співала округлістю шин,
Та з яру вчувався крутого
Горіховий подзвін ліщин.
Краплиста мелодія сльоти
Мінорним дощем полилась
І вся, до останньої ноти,
У душу мою заплелась...

Ненаписана реквієм-повість
про осінню жагу почуттів,
про гординю по імені «гордість»,
не останню у списку гріхів.

В полі сивому думи-дороги
поведуть в неоплаканий жаль
і небесного виру пороги
рознесуть світом тоскну печаль.

Хтось в полоні тієї печалі
поведе свою правду на бій
у минулі розтрачені далі,
де могильники вічних надій.

Хтось наївно згадає про вічне,
невмируще, прекрасне й святе,
тож закреслить своє пересічне,
і у вірі спасіння знайде.

Хтось заплаче з безсилля й зневіри,
прокляне цей божественний світ,
надихнувшись безумством без міри,
піднебесся опустить на спід.

Човен долі під срібним вітрилом.
Ідол смерті над полем життя.
Станьте в чергу: єдиним мірилом
всього сущого є забуття.

Той ланцюг із безпам'ятства й болю
обіймає живих залюбки
і, натхненний, впивається роллю
деміурга усі ці віки.

а зорі тут тихі, а верби тут плачуть,
а небо - найглибший колодязь Землі...
лелеки вертають додому на вдачу,
минаючи хмарні швидкі кораблі.

і ти нагадаєш ту дівчинку з жита,
що пильно дивилась,як маки цвітуть...
здавалось тоді їй: зійшла кров пролита
з козацьких життів, що залишили путь.

тоді їй здавалось: волошки - то сльози
самотніх, заплаканих душ матерів,
а вітер заскиглить на сірій дорозі -
дівочого серця зажурений спів.

і ти нагадаєш, як сонця корогва
під вечір палала рум'яним вогнем...
здавалося, місяць - то посмішка Бога,
ще трохи...і серця твого досягне.

а зорі тут тихі, а небо тут ясне...
здається, що хмара - то куреня слід...
і пам'ять козацтва у серці не гасне
дорослої жінки, що в житі стоїть!

Зупиняюся...ще хвилина...
Тиша дмуха опалим листям.
Майже осінь цілує спину,
Але літо щоночі сниться.
Майже осінь: фламенко вітру
Та чуттєва кантата долі...
Повертаюся...пахну літом,
Застигаю мовчанням в горлі...

І до півночі зверну знову:
Відчуваю, як гасне подих.
Майже осінь - це мабуть змова
Проти сонця, що завжди сходить...
Проти світла, що гріє серце...
Серпень тане, неначе янгол
Літо грає ще кілька терцій,
Розпочавши останнє танго...

…осіни мене осене
на осінній мотив
журавлиної просині
у тремтінні струни
і метеликів танці
у полум’ї айстр
і почуте уранці
жадане: «Кохай…»
на осанну осонню
і злет в небосинь
ув осяянні сонця
осіни
осіни…

06.09.2013

В колгоспі сталася халепа -
Пішов у прийми голова.
Нового десь узяти треба -
Нема сміливого... Дива!
Один узявся – не подужав,
А другий спробував – утік.
І де б знайшовся справді мужній
Розумний хвацький чоловік?
І тільки серій через двадцять
Як час наблизився до жнив,
Таки з’явилося начальство -
Колгосп на радощах ожив.
На пост призначили Лукерку,
Не з полохливого числа.
Ночами стерегти луцерку*
В колгоспнім полі почала.
Лукерка – справді мужня жінка,
Стоїть, як воїн у строю,
Бо косять всі, кому не ліньки,
Колгоспну пашу, як свою.
Ніяк до них не дійде мабуть,
Що то вони у себе крадуть.
А як узнали про сторожу,
То вже з косою в поле – зась!
Заговорила совість, може?
Як не було, то де взялась?

Ну що ж, вітаємо Лукерку,
Бо крадіїв перемогла,
Охороняла, наче беркут,
Одна, як перст, на півсела.

Але проґавила жнива…
Не вийшов з неї голова.
========================
*луцерка - так на Сумщині називають люцерну, багаторічну траву, що є гарним кормом для худоби.

(Далі буде)

На камінь косу готували
у літньому таборі трав.
Не зелень - бензин шкодували
і лаяли дощ (заважав).

Розроблено курс підготовки
ударам в бою нищівним.
Хоч дроту нема чи вірьовки -
військовий практично режим.

І падали скошені стебла,
і успіху рада коса.
Аж лезу робилося тепло,
що на полігоні - сльоза.

Призначили день. На світанку
заноситься в небо метал...
А камінь не дбав про осанку.
Волошку беріг, аксакал.


5.09.2013

На вершину духовну бреду по небесній драбині.
І мені помагають – ножами у спину – «брати».
Впав мій ідол учора.
Я вільний, спокійний віднині.
Злий був ідол...
Я ж думав – що ледь не святий.

Не для тих, що отут, вже складаю пісні і поеми.
Зрозуміють їх ті, що, надіюсь, прийдуть після нас, –
Коли в космосі дальнім потраплять у холод і темінь.
Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина.

І відчують, що я хотів бути то звіром, то древом,
То поетом, то ангелом...
Врешті собою самим.
Прислухався до серця за злим епохальності ревом.
Написав тільки пісню...
А міг написати томи.

Безконечно дивився на груди дівочі і зорі.
Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад.
Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад...

Чорний мій циферблат в ночі світлі нагадував прірву.
І боліла в мені, і стогнала мені далина,
Із якої, мов зуб, я тоску свою нарвану вирву,
Від нестерпних суєт заховавшись у снах.

Ідол мохом обріс.
Хай валяється, злий і самотній.
В ієрархії духу колись був мені золотий...

Де був кисень над ним – там ліниві молекули водню.
Де був ідол – Всевишній зорить з висоти.

Я ўсю вайну ў падполле прасядзеў.
І не таму не выхадзіў, што бздзеў.
Зачынены быў жонкай на замок,
каб немцам выдаць нашых я не змог.

2013

Далеко листопад і сніг – далеко.
Зима – далеко, смуток і біда.
Милуюся метеликів балетом ,
І лобода – зелено-молода.

І шелестом втішаюсь, юним шелестом
У душу теж зелено-молоду.
Продовжу насолоджуватись вереснем
У клени, у смарагдові піду.

Чому так все скінчилося, чому – так?
Бо тільки в лісосмугу я ступив,
Вже йшов за мною близько-близько смуток
І листям шелестів, сухим-сухим!..

2010

Він поруч з нами – цей співець природи,
Що кожну бур’янинку пожалів,
Гарбуз йoму – «кабанчик» на городі,
Гудуть «оргАни» бджілок і джмелів.

Фіалочки і шелест очерету,
Та цвіту яблуневого дивА,
Політ метелика назвав балетом!
В поезіях – симфонія жива.

А почуття – високі, лебедині!
Мов зорі, сяють мрій його жінки!
І роздуми про долю України,
Історії яскраві сторінки!

Нехай же не покине Вас натхнення
Поезію до неба піднести!
Не тільки в мріях, одах і катренах
До «Панни Музи» допливти в житті!

2012

Осінньо…Волого…
Зігрію печаль у кав’ярні.
Вечірньо…
Здорожене місто уже горілиць.
Крайнебо свавільне
ізнов намагається марно
дощем загасити
розбурхані ватри зірниць.

Осіння оспалість…
Ховається втома безсила
в остиглому серці
і зріє мені на біду…
А вересень тихо бере
на розгойдані крила
плакучу негоду…
Не хочеться кави…Піду.

Під пахвами парку дрімає потомлений вітер,
і губляться зорі у гронах неонових літер…

сестро моя… незбутня моя… незабутня моя
доле моя… дорого моя… порання моя
пісне моя… запізня моя… молитво моя
вранішня і вечірня моя… безжалісна
жалібна моя… непритульна моя… несправджена
вітром розвіяна… морем моїм просолена
сестро моя… неоплакана… неоправдана
птахо моя… безпутня… безпомічна… безнебесна моя
туго моя… осіння… остання моя… зоставлена
проще моя… всепрощéнна моя… всевидяча
з ким і кому і навіщо – навік залишена
віща моя… ошаліла моя… ошукана…
… любове…

1

Я – біла глина в люблених руках.
Нестримно кружеля
гончарне коло…
Стогнала-мовкла у шести печах…
Не став у перію за покотьола!

Я ж – амфора для вин, олій, води…
Колише п`яний сміх – творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг.
Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – цвілі, тьми, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?

В поливу додала сльозу і кров...
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп.
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
Розхристано-спокусний – в зимну осінь…

3

Ганчір`я…
Плями…
Стигми…
Кажани…
Де ж зорі?
Де у янголках шпалери?
Опону смутку вчора відслонив –
Приніс мені обітницю, лікери…

На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
В крещендо хмар не зманиш голіруч:
У сьому піч навік переступила.




2013

Захлюпало журливо нагорі,
у ностальгії пишуться сюжети.
Не стало серпня, знову догорів,
по собі залишивши для поета
преамбулу з опалого листка,
та кілька рим, які авжеж осінні,
і небо із очима жебрака
без натяку на сонячне проміння.
Немов одкрито сірості портал,
що заливає все у видноколі.
На місто знову сіється сльота,
січе обличчя попри парасолі.

04.09.2013р.

У тіні осені душа не молодіє.
Мов сад багряний, тихо серце тліє
і падають навколішки роки,
та вічність не простягне їм руки.
Мовчить жага у темряві незнання,
де лиш одні питання і питання,
де коло зачарованих живе,
а скін терпляче їх безсилля жде.
У книзі Небуття час пише глави.
В ній - біль епох, віки ганьби і слави,
і молох плину пересічні долі
стирає та розвіює поволі.
У тіні осені міцнішає зажура.
Їй не завадять постріли Амура,
а миті, що зникають в далечінь,
згущають і без того жовту тінь.
В очах тьмяніє золото життя
і повнить мла скарбницю забуття.

Я пам’ятаю, як була малою,
І як хотілось швидше підрости,
Немало зіпсувала я підборів:
Мамусі туфлі , кращих не знайти!
Дарма, що вся моя дитяча ніжка
Вмістилась у дорослі передки,
Я відчувала, що жіночна, ніжна,
Ходила, стукотіла залюбки.
Помада в хід пішла і тіні-тіні,
У тінях все, і плаття, і рушник,
А я старанно малювати вміла,
І від напруги виглядав язик,
Я на красивих тьоть дивилась сміло,
Вивчала що до чого й що куди,
Траплялося, що інколи ревіла,
Коли не знала як «банан» крутить.
Тепер доросла, малюватись вмію,
Помада, туш, є цілий арсенал,
Іду з роботи, а дівча ось мріє,
У погляді захоплива весна,
І хочеться сказати: «Гей, красуне,
Попереду у тебе краще все!
Побудь дитинкою, на все свій час,
Все буде,
Не дінеться, ні куди не втече!»

Рядки ті, мов останній подих
Великого Пана Івана.
В них Він прощається з народом,
Бо знає, що іде до ПАНА.
В рядках Його немає плачу...
Там для усіх живих наука.
Про те, що чує Він і бачить
Розлите в мелодійних звуках...

Нема Івана між живими
На землі дарованій Богом.
Пішов у вічність. Його рими,
Нехай нам будуть як дорога.
Мудрість в рядках і між рядками.
Любов до рідного, до свого...
Про те, як і чим жив роками.
Так, це ПОЕЗІЯ Низового.

Дасть Бог, зайде вона у школи.
Діти і молодь вдячні будуть
За Його мелодійне слово,
В якому ніякого бруду.
04.09.2013р.

Я щастя тримав у руці - пташенятко.
Надіявся, що теплотою зігрію,
Обожнював пташку не маючи й гадки,
Що мабуть чогось у житті не умію.

Маленьке зростає і рветься у зорі,
Старе покидає й шуга до нового,
Не вірить, що світ не такий вже й прозорий,
У нім чиїсь крила йому ні для чого...

Можливо затиснув би пальці до болю,
Щоб щастя моє не дісталось нікому...
Та що ж там його? Отакісінька доля.
Злетить, покружляє й повернеться дому.

Та тільки вже руки не будуть тримати
Бодай олівець, який пише нотатки,
І пальці вже будуть не схожі на грати,
Які захищали моє пташенятко.

Узбіччя скрекочуть: агов, подивися,
Не кожен і щастя таке собі має...
А я от журюся і буду журитись,
За тим, де те щастя моє пропадає.

Що бачить, що чує,
Як в світі живеться?
У кого чужого і за що ночує,
Бо звісно, додому уже не вернеться.

2013р.

Не сумую ні за чим
І ні на що не нарікаю.
Інколи з сумом сторінки гортаю
Прожитих днів, нездійсненних надій,
Тайних бажань, невтілених мрій.

Настане день, настане час
І я залишу, друзі, Вас.
Я відлечу без каяття
В небесний вирій забуття.

Спекотного літа, коли я померла,
серпневої ночі погасли зорі,
ще стукало серце...даремно, даремно...
бо ми вже навіки смертельно-хворі!
Ще билася жилка в останній надії,
ще кров обпікала посічене серце,
пусті сподівання, розтоптані мрії,
і серпень, і ти...
вже далекий, далекий...
Коли я померла, так смішно, так просто,
коли ти пішов, забравши мій подих,
на інший змінив ти
маленький мій простір,
від нашого МИ - сіра тінь в епізодах.
Коли ти пішов, я не дихала вічність,
у мареві серпня ще довго блукала,
та гупало болем у скронях: це - дійсність,
і в муках любов у душі помирала!

2013

Пагналі нас ў няроўны бой,
дык ДАП* я засланіў сабой.
Калі ж не засланіў быў ДАП,
дык гэтаксама не бяда б...

2013

Вальс
(Своїм дітям Олегу та Ларисі присвячую)
Сонця промені лагідно-ніжні,
Мов яскрава канва золота…
В нареченої сяє фата,
Її сукня легка й білосніжна –
Сонця промені лагідно-ніжні.

Приспів:
Світле весілля, чисте кохання,
Юних сердець тихий спів.
Світле весілля – доль двох єднання –
Радує серце батьків.

Ще недавно вам “гірко” кричали
І рікою шампанське лилось,
Щоб омріяне щастя збулось –
Усі гості вам щиро бажали,
Ще недавно вам “гірко” кричали.

Приспів:
Світле весілля, вірність та ніжність
В серці своїм бережіть.
Вам допоможуть вірність і ніжність
До сивих років дожить.

Пролітають, мов лебеді, роки,
Бо таке швидкоплинне життя…
Милий внучок – для вас майбуття,
Ще легкі ваші впевнені кроки –
Пролітають, мов лебеді, роки…

Приспів:
Срібне весілля, срібне весілля
Люблячих душ таїна…
Срібне весілля – роки прозріння,
В серці квітує весна.
03.09.2013

У ставку, мов дзеркало, вода,
Все заснуло і не ворухнеться.
Обережно місяць вигляда
І доріжка золота снується.

Горнеться легкий туман до трав,
Виглянули втомлені дерева…
Від рожево-райдужних заграв
Світиться лілея-королева.

Спить блаженно чималий ставок.
Ніч, немов художній витвір чуда,
Сяє з неба зоряний вінок –
Та світанок все живе розбудить:

Все проснеться і зрадіє вмить:
Закує зозуля на узліссі,
Жайвір в піднебессі задзвенить,
Защебечуть ластівки у стрісі.

Між білявих та струнких осик
Заясніє синій клаптик неба
Й сонце, як веселий чарівник
Що людині ще для щастя треба?
22.07.2013

Вступ.

На серіали нині мода:
Як тільки серія нова –
Біжать сусідоньки з города,
Щоб не прогавити, бува.
Лишають сапки чи лопати,
Картопля миється дощем,
Яку устигли накопати,
Бо там – такий душевний щем!
У донни Бейджі іменини,
Весь день чекала – не прийшов.
А Роза матиме дитину,
У неї – амнезія, шок!
Марія Віктора Карено
Не любить… Що у нім хибить?
Шалені пристрасті. Ой нене!
Коли ж те ділечко робить?
І плачуть очі – карі, сині,
Улітку і посеред зим,
А у хлівах бунтують свині,
У них міняється режим.
Нехай худоба буде сита,
А замість «мила» - сміху шквал!
Дозвольте щиро запросити
На український серіал!

Хоча у цьому серіалі
Орейро і нема Наталі,
Нема Дієго і Мігеля,
Ні Маріанни, ні Ракелі,
Та є Миколи і Явдохи,
Про Василя і Гната трохи.
Є навіть Юлька, та, що гляне –
І наче хто вам гривню дав.
Вона за паспортом Уляна,
Та хто в той паспорт заглядав?
Живе Уляна, себто Юлька
Не в Ріо і не в Акапулько,
А в невеличкому селі.
Таких багато на землі,
На нашій славній українській,
Де збереглися ще дідівські
Примовки, звичаї, пісні,
І неодмінно на стіні
Ще й зараз - вишиті картини,
Окраса кожної хатини.

Так от, живуть собі селяни,
Петри, Параски та Уляни,
Хто як уміє, хто як може,
Щасливих літ пошли їм, Боже.

***
Жили у злагоді сусіди,
Ділили радощі і біди.
Було, один свиню заріже,
Поділить сало і м'ясце –
І для родини кусень свіжий,
І по сусідах рознесе.
А потім той, а потім інший,
Приємно й зручно водночас.
Бо часто є шматочок свіжий
І солонина про запас.
Коли жінки ішли на ланку,
Співало з ними все село
І радо слухало селянку -
Магнітофонів не було.
Поволі підростали дітки,
Всім хутірцем до школи йшли.
Сварились іноді сусідки,
Та більше в злагоді жили.
З'явився перший телевізор,
Його придбав сусід Сергій.
Впаде лиш темряви завіса –
До нього всі ішли мерщій.
Іван купив нову машину.
Чи хто хворіє, не дай Біг,
Весілля в кого чи хрестини –
Іван везе усюди всіх.
Такий був дружний хутірець,
Тепер же звівся нанівець.

***
Пройшли роки, настали зміни,
«Реформа,»- каже голова.
Хоч як не гни у полі спину-
Заробиш грошей дідька з два.
Корові чхати на реформу,
Аби давали більше корму.
А де набратися кормів?
Втекли до міста, хто зумів.
Аби було за що придбати
Для посівної дизпальне,
Авансом треба продавати
Той урожай, що хтось пожне.
А щоб скосити й змолотити,
Знов треба влазити в кредити.
Та й з ходовим не солод парком –
Не вистачає запчастин.
Життя у борг, як за Ремарком,
Читав тут грамотний один…

(Далі буде)
1998

стояла слива сливами до вікон
про неї більш ніхто вже не писав
город лежав і пахнув базиліком
як у труні у синіх небесах

а не було ні холоду ні вітру
та й дихання здається не було
з-за обрію вже піднімались титри
сумний фінал жовтогаряче тло

а там де серцю не ставало міці
на перехресті зливи та стерні
скотилась крапля по зотлілій стрісі
і сливою зосталась коло ніг

Оминаєш усіх на планеті присутніх,
арка зморшок - очима відгранена даль.
Перевтілення літа і фраки, і сукні
за тобою снують золоту вертикаль.

Звукозапис душі в потаємнім куточку –
тільки так не бігцем під ганебні стовпи.
Безвіконня і фосфорні три ангелочки
зачекались відлуння святої стопи.

А допоки – причесане соло для фраків,
а на вирізах суконь орнаментом сум.
І запрошені в гості зірки Зодіаку
не правдивіші від розмаїтості клумб.

Перший вальс і не вперше підступні обійми,
за невпізнаний голос – окрема ціна.
І міські заштриховані вади і війни –
притолочена квітка в гірких полинах.

Екзотичні тини – не рідня таємницям,
і завулки до горла міцніш од петлі.
І покинута серпнем у місті Жар-Птиця
послуговує чемно й вигадливо тлі.

Завмирання, зітхання, заряди загрози.
Де вальсуюча пара – вінки блискавиць.
Пальма першості зливі й вітрам-віртуозам:
перед ними гріховне затьмарення - ниць.

2013р.

Від себе втекти неможливо,
затія то марна, пуста.
Це ніби шукати десь диво,
якого насправді нема.

Це ніби бути тихішим,
ніж дзюркочання води.
Від сонця бути жарчішим,
і світ за собою вести.

Від себе втекти неможливо,
слова ці так гучно бринять.
Ніколи тебе не покинуть,
у пам'яті знову горять.

Ти тихо сидиш, ти лиш пишеш,
чим думка вирує давно.
Для себе частинку десь лишеш -
лиш ти і твоє ремесло.

Від себе втекти неможливо,
ніяк не позбутись цього.
Бо в’ється дорога ця криво,
й не бачиш шляху ти свого.

У себе все глибше поринув,
знайшов всі свої там страхи.
І там ти давно вже загинув –
там попіл всіх мрій і мети.

Від себе втекти неможливо,
та нащо тікати тобі?
Думки лиш витають зрадливо,
ти вихід шукай у собі…
2013

Їде донька з чоловіком
на курорт уперше.
Радять всі приватний сектор.
Жити там дешевше.
Через день вже дзвонить мамі
і сестричці Надьці,
Каже: - Врешті все ж добрались.
Ми живем , як в казці!
Мати вчула це й щебече:
- Ох! Тепер Марина
Їсть і п’є в якімсь палаці,
наче та царівна!
От щаслива! Все під боком!
Вищий клас комфорту!
Може, й ми колись зберемось
на оті курорти.
Каже їй Марина: - Мамо!
Дай сказать, будь ласка!
Тут подумать навіть смішно.
Зовсім інша казка.
Я не те сказать хотіла. –
Жартувати звичка.
Нас « напхали » тут, як звірів,
в хатку - рукавичку.

Літописи тиші листає зневажливо вітер,
Розбита на тисячі «я» невагомість душі.
Блукає в жовтневих рядках невідмолений квітень,
І сиву печаль відбивають небес вітражі.

На струни журливі нанизує осінь хвилини,
Янтарний мотив заколише прадавні ліси.
А серце розбито плачем на зернятка калини,
У скриню хмарин заховалась розніжена синь.

На лезах дощу – срібна кров неживого повітря,
Вростають думки у єство неосмислених рун.
Страждання і осінь – печальна готична палітра.
Зневіриться розум, а серце віддасться перу…

АЛЬТЕРНАТИВНЕ ЛІТО

Екватор проходить межу мого ранку.
Нарощує літо, мов стовбур кору.
Цілує вологе зап’ястя весталки
Вогонь, що зіницями зважував гру.

Ескізний дарунок наскрізного болю –
Озброєне світло ножами дощу.
У разі свободи – його поневолю.
У разі відмови – напевне, прощу.

В постійній раптовості камерних візій
За спиною часу стає тятива.
Блазнює зі світом старіючий грізлі
В умовах, де ніжність безпечно жива.

Я еду по дороге,
Где синие цветы,
Где травка зеленеет,
Шиповника кусты.

Кручу-верчу педали
На серой полосе.
И радуюсь Я Солнцу
И утренней росе.

Как, вдруг, навстречу Кошка,
И машет мне хвостом:
- Сойди с велосипеда, Крошка,
Помурлычем о-том-о-сём...

- Привет,- Я отвечаю.
- Что слышно? Как дела?
- Зайдёшь на чашку чая?
Сметанка... Колбаса...

- Ну, Мяу, Я не знаю,
Когда-нибудь зайду.
И свежих жирных мышек
В подарок принесу.

- Ой Нет! Не надо мышек!
Ну всё - Пока, Дружок!
И быстро на свой "велик"
Я-прыг-да-скок!

И вновь кручу педали
На серой полосе.
И радуюсь Я Солнцу
И утренней росе!

2013р.

автобус пащею черпнув повітря копчене,
ворушать абрикосини пагіллям скорченим

зависли жовті пси над жовтими курганами,
прийди в сорочці жовтій, невблаганний мій

приплинь до мене, мій захланний, стругами
і будь мені, як перше, мужем, другом

допоки літо захлинає білим золотом,
допоки море п'є по краплі нашу молодість

ожиновою стумою заморені,
і Віз збирає тіні наші зворами

Вслухаюсь в осені сюїту,
а день мінливістю парсун
на вії бабиного літа
журну натрушує красу.

Округа в золотій задумі
вигойдує ноктюрни снів,
вплітає павутинки суму
у роси сріберні рясні.

Залистопадить знову світом,
поснуть октав густі баси,
а світла осені сюїта
залишить відгомін краси.

Алея. Аркада арок.
Буяє багряний бузок.
Вітрисько, веселий варвар,
гамселить галуззя гілок.

Додому дійду духмяний.
Екстрактно-ефірний едем
єдвабним єством єднаю.
Жоржина журчить: живем...

Залізні зірву засови,
ілюзій імлистих іржу.
Їдка їзда їжакова.
Ймовірність йотую йому.

Квіткові клейноди кину,
любові легкі личаки.
Минуле, мою молитву,
назад надішлю назавжди.

Осінній осягну обшир.
Під поглядом пильним пітьми
розбавлю ранковий розчин
соленим смаком самоти.

Тактовно тугу таїти
устами утішних уяв,
Флюїдами фальш фонити –
хитріше хіба хто ховав?

Цькування цноти цупкате.
Часопис чужинських чеснот.
Шукаю шахрайські шати,
щезаюче щастя щедрот.

Юрбою юрить юнацтво,
як явлений яру ярок.
Алея аркадою арок.
Багряно бубнить бузок.

Под водою обрёл новый мир.
Сам себе тогда я сказал.
Как я поздно впервые нырнул,
Как поздно открылись глаза.

И с тех пор не отнять никогда,
До конца этой жизни со мной.
Все красоты и все чудеса,
Обнаружить что смог под волной.

Полежу, полежу на воде как во сне!
Как в прозрачной, живой пелене!
Пусть ласкает, качает, со мной говорит!
Сердце мое, волнам в такт, ее боготворит.

Пусть пока не нырял в океан.
Марианских глубин я не брал!
Нету в нашей державе болот,
Тех, в которые я б не нырял.

Тёмный омут уже не страшит,
И не так уж черна глубина.
Если Ты ею насквозь прошит!
И Твой взгляд, отражает она.

Продышусь. Надышусь и уйду!
Вниз под воду, там меня ждут!
Пусть земные дела отойдут,
Хоть на несколько вечных минут.

Здесь среди мутняка и кόрчей,
В тишине, что движенье таит.
Понимается много вещей,
Тех что наша порода хранит.

Кому твёрдая суша милей,
Чем ѝловой взвеси стена,
Чем под маской пригόршня соплей,
Не понять до конца им меня.

Полежу, полежу на воде как во сне!
Как в прозрачной, живой пелене!
Пусть ласкает, качает, со мной говорит!
Сердце мое, волнам в такт, ее боготворит.
2012

Гуляв собі поміж дерев вітрисько,
І трави нахиляв додолу низько,
мене побачив, миттю налетів,
на вухо любощі зашепотів.

Ах ти, спокуснику, чарівна твоя мова,
снується, ніби ниточка шовкова
та лише не чіпай мою кофтину,
й підступно не пірнай мені за спину.

А знаєш що, даремна твоя зваба,
не думала, що ти такий нахаба
іди, вітрище, не надокучай,
десь іншу співрозмовницю шукай.

А що таке, де любощі?! Одначе,
сердитий та недобрий ти, юначе,
нахмарив брови, і з-під лоба-зирк,
насупився, і з вуст анічичирк.

Уже осіннім листям ти жбурляєш,
стовпи пилюки чорні підіймаєш,
верба тонка аж до землі ляга,
від тебе я сховалася. Ага!

вересень 2013 рік

Калі трапляўся дэзерцір,
часць наша была вельмі рада,
быў гэта шанс наладзіць цір
рабятам з загарадатрада*!

2013

Так жаль, окончились
волшебные мгновенья
Прекрасных ярких летных дней,
Когда струились радость и веселье
В кругу лишь преданных друзей.
Ведь с вами исцелил я душу
От горестей и пустоты
И снова вера в лучшее вернулась
Наверно так сбываются мечты…
Благодарю, друзья, за впечатленья,
Которых не забыть мне никогда –
Морские волны, лунная дорожка…
Любимой пылкие и страстные глаза.

31.08.2013