Так просто
хотілося у дитинство.
І бути слухняною донечкою,
аби теплий вітрисько
заплутувався
у чорнявих косах.
А потім –
дівчиськом
ступати босоніж
по росах,
покосах...
Аби босоніж!
Так просто...
Хотілося –
у соняхи!
Як вперше –
такі неосяжні,
такі осонцені і веселі,
такі могутні.
Так просто хотілося
висоти.
Такої,
щоб бути... як
тато
чи
мама.
Такої,
щоб гірка он та
здавалась
Монбланом.
Так просто хотілося
кольорів.
Щоб сів на квітку
метелик,
чекати,
коли зацвіте матіола,
ліпити з мальви сережки
й чекати...
де ж та висота,
щоб бути,
як Тато?
Так просто хотілося
пирогів.
Щоб пахло подвір’я
лепехою,
заклечати хату...
Як довго чекати
таку висоту,
щоб бути,
як Тато!
Так просто хотілося
руху!
Щоб Земля
крутилась,
як дзиґа!
Щоб білий іграшковий
песик на коліщатах
кивав головою!
Щоб падав дощ
і
сніг!
Щоб їхали швидше
санчата!
Кричати:
«Моє-е-е ща-а-а-стя-а-а-а!»
(бо літали лелеки над нашою хатою і
лелечата!).
Ген-ген!
Аж отам висота,
щоб бути,
як Тато!
Так просто хотілося
снів – зелених,
сонцем наповнених.
Дитинство і юність
пройшли
так просто.
Уже
не вернути їх...

На світ народилось дитя.
Яскрава життя діаграма!
Нелегко піднятись на ту висоту,
Щоб бути, як МАМА!

2013

У промені сонця купається днина –
Нам душі осіннє тепло веселить.
Всміхаються очі і доньки, і сина –
І світ видається первинно-невинним,
Як ця несподівано чиста блакить.

Неначе не вчора ще супилось небо,
Немовби не вчора сіріло дощем.
А зараз – чого нам з тобою ще треба?
Цю осінь із присмаком золотомеду,
І ці відчуття – хоч на хвильку іще.
2013

Мені б реакцію мангусти,
що тлумить прудко скорпіона.
Аби не ширилося пусто*
гірке – доволі вже солоного.

Мені би антилопи грацію,
жагу і міць у виживанні.
Замість чуттів сердечних – раціо,
імунітет до лінчування.

Мені би воркотати кішкою,
на суєту ліниво мружачись.
Мені би зникнути… на трішки хоч -
Дарма… собою бути дужа лиш.

*пусто - намарне, даремно

2013

Квітує. Вірить у дива.
Красива, наче стигле літо.
У ній ховаються слова
ще з пуп'янка у тісто влиті.
І множиться у ній, росте
велике чудо, повне млості, -
поезія. А їй про те
нагадують хіба що гості...
Поетка, хоч про це мовчить,
покірна, вірна в тіні тата...
І згадує лише вночі,
як він учив її літати...

важко брались дині
в сонячну опуку

ти мені не винен
я собі розлука

поламались руки
білі та об сон цей

краяли до вжитку
полохливе сонце

сонце роздавали
по шматку до столу

я тебе кохала
я була простора

гнали дикі коні
білі білі дикі

сполошили овид
марева безликі

ріки розірвали
дині потоптали

вишивала шовком
я тебе кохала

У цьому місті безпритульних снів,
якому сняться квіти і каштани,
і та весна, що скоро не настане,-
живе відлуння наших голосів.

Скорився я сумним твоїм очам.
До берегів твоїх навік причалив.
Уже тебе ніколи не віддам
цій осені, цій втомленій печалі.

У цьому місті безпритульних снів
я дихаю єдиною тобою.
У зливі тій - ми плачемо обоє.
А ти, крізь час, всміхаєшся мені.

Дозріла осінь до пуття,
дими кладе
на гребінь хати,
і проситься погостювати
жовтавий лист – її дитя.

Впущу оцю красу крихку,
якою сходи ґанку витер
самотній
безпритульний вітер,
що ліг погрітися в кутку.

Побачу краплю дощову
на злоті посланця тополі,
і знову –
до різкого болю,
до сліз відчую, що живу…

Я вас люблю на відстані незнаній,
Тендітні й мерехтливі ці шляхи,
Загублені для сущого. В програмі
Мого життя ви входите у сни….

Торкаєтесь словами обережно:
-Пробач їх ,люба, не хотіли ж, ні!
А я ще тільки маю це відстежити
І пережити відстані сумні

Рука тремтлива, глечик із водою,
Спокійне –«йду вже» – вічність на межі.
І дні останні в світлому без бою...
А як насправді дихалось душі?

Як їй було, якщо у першім сні
Мені прошепотіла – ще б пожити…
До вічності не хочеться рости,
Але життя – це тільки просто жито…

Воно з`являється в руках у сіяча
Зерниною потрібною весною,
А восени жовтіє і зника...
І це не поле вже. І там нема двобою…

Я вас люблю. І відстані незнані
Нам не завада стрітися у сні…

03.11.2013

Вечеряють торт урочисто свічки,
хоч жодна за крем не учепиться.
Ну збігли якісь там в минуле рочки -
бажання чекають, не шепчуться.

Вони, однакові, готові на все;
очолили свято, очікують
що Леся про себе (як тільки дмухне)
задумає... ну, що без ліку є.

Сьогодні - народження, і новачки
отримують "Доля р о з щ е д р и т ь с я!"
Вечеряють торт урочисто свічки,
бажання чекають, не шепчуться.


03.11.2013

розумієш коли мені було дванадцять
я затято хотів ножичок кишеньковий
з трьома лезами блискучими такими
тобто ніж виделка відкривалка
але коштував цезорик цілий статок
два двадцять себто одинадцять хлібин
і я міг тільки роздивлятись його на прилавку
цю прекрасну пластмасову ручку
ці чудові напіввідкриті леза
я тільки й міг що пити очима
довершену недоступність
ідеальної речі про яку можна тільки мріяти
але мріяти про неї так солодко
так щемко так пронизливо щиро мріяти.
я загубив його в якихось кущах
надвечір того ж дня коли
одержав у подарунок з нагоди таткової зарплати.
і тепер коли проминуло два десятиліття
думаю – такі досвіди найцінніші.
врешті-решт коли б не цей випадок
навіть не мав би знань що маю відчути
коли ти спроквола нескінченно повільно
нескінченно тягуче і нескінченно знічено кажеш
«краще іди ми не можемо бути разом ніколи»

Від Львова до Луганська – сотні літ? -
орда усяка, що паплюжить мову?…
Та справжні душі гасять псевдоміт, -
спасибі Лесі й батьку – Низовому…

Луганськ і Львів – на відстані душі –
одне «Алло» - і поруч у ефірі…
І хай там що: чи сонце, чи дощі…
Мале пташа, розкрилене допіру!..

01-03.11.2013

Ну какой, скажи, из Вергилия
Экскурсовод по аду?
С его-то выспренностью,
Всякими там заковыристыми "или-или",
Всякими там поучениями
В античном стиле,
С вымороченной должностной бравадой!

То ли дело Буковски!
Водит направо-налево без задней мысли,
Говорит, если что не так, несусветным матом
О том, как непросто бывает жить на одну зарплату.
Изредка подвешиваясь на коромысле,
Не ощущает себя ни правым, ни виноватым.

Бабёнок пощупать, набраться, просраться
И всё такое.
Думать о всех и плохо,
Ежедневно бывать изгоем...
Пусть Вергилий твердит:
Эта местность ему знакома. -
Чтобы быть там экскурсоводом,
Там нужно просто быть;
Там нужно быть, как дома.

2013

Стихи 22 февраля 2013 18:40:21
Автор: Славiк




Ти, не більш ніж просто - ти


Комусь і білий сніг не білосніжний,

Кому болото теплий прихисток для сну.

Як щось ти знаєш, ще не мудрий і всевишній.

Теміс ти не одуриш, вона лиш знає істинну одну.

Згадки – часом не притлумиш,
Мрії – віком не розгониш, –
У душі вирує суміш
Кожен день гостро-солона.
Бо хвилює серце чуле
Безкінечних дум навала
Про усе, що проминуло
І про те, що не настало...
03.11.13

Ви дуже гарна і сумна:
Парфуми, шарм і втома.
Граційні кроки і луна
Між порожнеч перонів.

Ви елегантна і сама...
Розмови з телефоном...
Я випив погляд Ваш до дна.
Ми їдемо додому.

Ви філігранна і чутка,
Це видно по долонях...
Ви зараз вийдете, а я
Залишусь у вагоні.


1.11.2013

Душа не вмістить всіх моїх валіз.
Я й зараз відкладаю їх на потім.
І знову їду, зустрічаю потяг…
А що ви хочете, щоб я для вас привіз?

я не люблю писати про любов,
бо це завжди суцільний декаданс,
і наче вже надворі й дощ
пройшов,
але душі ще б постраждати про
запас…
о, мої трансцендентні почуття,
ви знову в небі втопите мене…
і метафізика мого буття
під голос тома йорка знов засне…
а може зараз ти в обіймах когось
душиш,
вона тобі в обличчя солодко
сміється…
мені байдуже, чорт мені байдуже.
ти знаєш, я тебе здається…

2013

Не твоя в тому осінь, що я відлетіла у вирій -
Де птахи перелітні цілують в уста небеса…
І не варто мене сотворяти, не треба кумирів.
Заведи собі привида - будеш і з ним, ніби й сам.

Не твоя в тім зима, що я вчасно навчилась літати.
Відрахуй сім дощів - і почнеться тобі снігопад.
Я край світу знайшла, де хмарини з солодкої вати:
Тут сакральне тепло і цвітіння рожевого спад.

Не твоя в тім весна, що із вирію я прилетіла.
Це хороша прикмета - от-от і настане нісан:
Я зніму свої крила, а разом із ними це тіло…
Ти залишишся з привидом - ніби і сам, і не сам.


2013

Мертві коні не йдуть. І вода ув озерах - іржава.
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.

Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот

чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,

вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,

що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...

...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…

І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?

Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...

...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?


…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…

Я не пытаюсь сохранять любовь
Ни в зале ожиданий,
Ни в камере хранения.
Всегда найдется пара веских слов
Во имя оправданий-
Вопреки намерения.

Зачем лелеять в сумерках ночи
Пурпурные мечты,
Усопшие желания?
Душа во тьме сознательно кричит:
Разведены мосты
И попраны стенания.

Моя любовь- царица во дворце!
Ценительница лавры.
Она достойна трона.
Нет тени скорби на ее лице...
В ней- омулет виагры!
Сияют счастья грона!

Мозаїка дощу на перехрестях неба.
Капітелі дерев – у передзимні сни…
У сутіні життя пташиною до Тебе
лечу, пірнаючи в пізньоосінній дим.

Ліхтарики свічок: зелені, сині, жовті…
Квадратики вікон - крізь темряву навпроти.
І тисячі сердець у таїнстві сакральнім, -
потужний унісон у дійстві ірреальнім.

Заєдно всі Святі, і ті, що тут, і звідти…
Торкаєшся чола… Спогáдки-сталагміти
тужавіють повільно на теплому граніті…
Вібрація єства…я не сама у світі…

Повітря осені гірчить
Дощем. Бентежним сумом неба,
Коли розірвана блакить
Марніє злякано на стеблах

Тонкою смужкою журби.

Гірчить приреченням дерев
Губити листя і з вітрами
Шукати скрізь його, але
Все змарнувати під ногами

Байдужо-сонної юрби.

Багряним заходом гірчить,
Гортанним "кру" старого крука,
Який, злітаючи, кричить
До фар авто, що мов гадюки

Вогненно в'ються вдалині.

Гірчить туманом із низин,
Де він влягається дрімати,
В ріллю на декілька годин,
Клубками вовняної вати,

І воловодиться у сні.

Іще воно гірчить мені
Нитками бабиного літа.
Промінням сонця у вікні -
Сьогодні ним я обігріта,

Аби журбу прогнати вдаль.

А може, то мені гірчить
Моє стривожене мовчання,
Твій погляд ніяковий, чи
Очікування слів кохання,

Яких ти не сказав, на жаль...

25.10-02.11.2013

В’ється росяниста осяйна доріжка
Серед трав шовкових й радісних дібров.
В тебе незабутня сонячна усмішка,
Й очі ніжно-карі шепчуть про любов.

2 листопада 2013 року

Ми прийшли у перший клас.
Зустрічає радо нас
Вчителька, неначе мама,
Й розмовляє щиро з нами…

12 жовтня 2013 року

Карооке сонце світить, ніби в сні.
Лагідно всміхається вчителька мені.
Вітер кучерявий і небесна синь –
Це неначе мати і маленький син.

9-12 жовтня 2013 року

Ранкова спрага, ритмічно пульсуючий біль
Ти тінь, невидима птаха, лишаєш лиш хміль
Страшає можливість втрати серця
Врачає твій слід послаблений зір
Ти тінь, невидима птаха, зникаєш, приходиш звідкіль ?

Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам Вельзевул обома ухопився руками
За дисидента:
«Невстрійливий – так я і знав!..»
Взяв та й обвішав сердегу ізнов ярликами
І зі стабільного пекла ганебно прогнав.
Так і манджає сердега між пеклом і раєм,
Втративши зопалу вічне тяжіння земне…
…Смерть – лише мить,
І з полегшенням ми помираєм
Раз і назавжди…
А далі – безсмертя страшне.


2001

Роняю мысли и слова,
Роняю листьями осенними,
Зимы спокойствие – вина,
Но от снегов никто не бегает.

Ищу тропинку средь холмов
Глазами солнечно болезными,
Следы кругом, следы из снов,
И столько солнца - бесполезного!

Роняю мысленно слова…


02/10/2013

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Тут менше снігу, чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою, круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні вдягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
Це – час для вчинків і для рішучості,
Для поцілунків, тепла та ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тоді проб’ється сама підсніжником.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!

Весь асфальт у сонечках -
Діти малювали,
І тепер ізнизу вгору
Сонечка заграли.
Розгубилися хмарини:
Де їм треба бути?
І потроху, по краплині
Опустились в люди.
Їм сподобалося тут:
Друзів-сонець цілий гурт!
Як веселкою піднялись,
Всюди сонця посміхались!

Завжди буде так на весіллі...
У наречених - плаття білі,
Усі вони - так хочуть щастя.
І вірять- що в житті все вдасться,

Що не затьмарять хмари неба.
Для цього ж, лиш ЛЮБИТИ треба.
Прощати, вірити, чекати.
Усе погане - забувати.

Не критись, як на серці сльози,
Бо тільки милий допоможе.
Його - ЛЮБЛЮ - загоїть рани.
Воно - як сонце над житами.

Гаряче, добре і іскристе...
Як це весільне плаття - чисте.

(2001)

Грудень у старому дранті
йде закинутими коліями
гасить
останні жовті семафори
перехожі
на межі промзони
напихають наплічники
свіжим урожаєм туману

шляхетні чеські тролейбуси
знову і знову
зриваються з наших дротів
але ті що сидять всередині
занадто замордовані
щоб скористатись
можливо останнім шансом

молоді жінки
їх хворі діти
їх не здорові ляльки
жовті листки клена
дві розгодовані секретарки
навпроти
мріють про сніг

Я пройду повз вас
по околицях днів
по задвірках снів
по узбіччі дощу
я пойду саме там
де пройти не смів
і за це я вас
не прощу

Я пойду ніби
ніч
по обличчях жінок
ніби ніж
через шкіру та кров
буде надто важкою
моя хода
буде надто легким
мій крок

Я пройду
через квітень
крізь цвіт і страх
падолистом світів
на холодних вітрах
я залишусь
як пара брудних слідів
на ваших
сліпих очах

Моя шкіра
ковтає
ваш скислий піт
як ковтає тепло
наша люта зима
моя шкіра холодна
неначе лід
під яким лиш
задуха й пітьма

13,04,2008

Неймовірно далеко високе, щоб дивитись його із близька.
І пробач йому все, що для тебе такого не стало іншим.
Просто десь, не у нас, пролилися з туманами сльози та віскі
І таке, – непомірно високе, – за небо вже стало вище.

Ми ніколи не знатимем кожного імені й як називати,
Буде спрага читати по черзі рядки поезій і прози,
Відвернися, піди, чи у місто блукати – від хати до хати,
Чи в село, де замріяні води плюскочуть у верболозах…

Та лиши по собі не дурної пихатої слави та "мерса",
А щось інше, що втішить тобою колись розхристану душу.
Пожалкуй за тим, що інший підніме ті самі забуті верші –
Неймовірно високе – далеко, та хтось же підняти мусить…

2013

Мій листопад непримітним Леоном-кіллером
Ходить незримо, стріляє опалим листям.
Круки на вітті, цинічної осені філери
Скніють над тими, кому через Лету плисти.

Вересень - літо, про жовтень томи написано,
Тільки november, немов католицький frater
Мовить вервúцю, а поміж гілками лисими
Вітер протягує сонні від мряки vibrato.

Так не зогледишся й осінь при скроні свиснула,
Камінь давидів і той не літав так швидко.
Щось невесела моя з листопаду епістола.
Місяць такий - не для широкого вжитку.

ночі мої безсонні
ночі мої без Соні
десь так о пів на другу
душу думки гризуть
бо кілометрів сотні
відстані все ж істотні
в серце вселяють тугу
ось яка справи суть

та чи ж є перешкоди
що завдадуть нам шкоди
що нам на карті відстань
від пункту Л до У
швидкісні є машини
дайте їм лиш бензину
знайдемо спільну пристань
путь осягнем одну

поки один у ліжку
поряд є тільки кішка
тобто диван і котик
та я побачу знак
ера настане інша
вдвох буде нам тепліше
твій я відчую дотик
тіла солодкий смак

ночі мої без Соні
ночі мої безсонні...

Внизу – туман, дорога, Сколе.

Тут – від прозорості прозрів –

Самі ліси на видноколі,

Що скалять ікла стовбурів,

І вигинають горам спини,

Регочуть, дмуть або пищать,

А ми йдемо аж на вершину

І нам у лісі - благодать.

Та ще на стежці по коліна

Насипав листя бук старий…

І ми бредемо безупинно

У далечінь, де видно Стрий.

А ми – потомлені і вільні,

А нам би – сонце в рюкзаки,

І крок у крок за вітровієм

Скидати зношені роки.

Збудивши всіх тутешніх охів,

Кричу «Бувай!» у неба дзбан,

Та забуваю клаптик моху,

Листочок бука і … туман.
2013

Глибока копанка, глибоко копана.
а при ній Касєнька, як намальована.
Стоїть при копанці, відра наповнює,
коханим Ясєньком думками сповнена.
Якби хоч раз його вдалось побачити,
одразу в копанку за ним би скочила.
Найперше вкинула б віночок білий той,
що сама звила я з одних лиш ружичок.
Мною цілований листок дубовий
разом з вітанням кину у воду.
Віднеси, копанко, його до Ясєнька
та розкажи йому – довік чекатиму.

***
1. Głęboka studzienka, głęboko kopana,
a przy niej Kasieńka jak wymalowana.
2. Przy studzience stała, wodę nabierała,
o swoim Jasieńku, kochanym myślała.
3. Żebym cię, Jasieńku, choć raz zobaczyła,
to bym do studzienki za tobą wskoczyła.
4. Najpierw bym rzuciła ten biały wianeczek,
com sobie uwiła ze samych różyczek.
5. Ucałuję listek szeroki, dębowy,
razem z pozdrowieniem rzucę go do wody.
6. Zanieś go, studzienko, do Jasieńka mego,
powiedz mu ode mnie, że czekam na niego.

Як я люблю Тебе і ці дощі!
Згорнутись по-котячому у кріслі
і плутати Тобі, як пряжу, мислі,
і цілувати пальці. Напиши

усе про нас. І байдуже, кому
це видасться наївним і банальним.
Уже не вірші, почуття – між нами!
Тому не до спільнот, мереж-комун,

де ми обличчя «друзів» день при дні,
де ми – анонси, статуси і теми.
Ще донедавна я не знала, де ми,
і хто ми. А сьогодні ми одні

у цілім світі. Я люблю Тебе!
І пишеться нехай, направду, гірше.
Хай навіть слово перейде у тишу,
та я щаслива справді відтепер.

...оце так подія
оце так любов
зашкалює мізки новина
Софія Кримовська
Юрко Кисельов
віднині єдина родина
цей вірус до слова
цей вірус ПМ
розпалює в душах
багаття
і жоден спокійно
уже не засне
бо ЦЕ не залежить
від статі.
у кожному
іскра таланту горить
але ж окрім того
й надія
що враз «павутиння»
з’єднає умить
думки сподівання
і мрії
і той хто чекає
взаємних чуттів
у безмірі хвиль
Інтернету
якось несподівано
раптом зустрів
поетку чи може поета
і в ній (а чи в ньому)
багатство не рим
а щирістю слово зоріє
тоді уже з нею (чи може із ним)
завихриться серця завія
і більш не лунатиме
соло сердець -
звучатимуть тільки
дуетом…

що значить із долею
стати на герць
поеткою,
а чи поетом…

01.11.2013

1. Василь Макух (1968)

Безмовний біль. Затьмарена доба:
Блукає страх між викликом і схлипом.
Ні продиху, ні просвітку - хіба
Самому спалахнути смолоскипом.

Черкнеться дух об небо, як сірник...
Шкода, прозрінню факела замало.
А заки з часу виросте Гірник,
Зметнеться вгору полум'ям Ян Палах*.

Палатимем повік. Над манівцем
Світитимем незрячим і незримим.
Душа, що світ осяяла вогнем, -
Неопалима.

2. Олекса Гірник (1978)

Тарасова круча... і ніч...
О Дніпре! Чому ж тільки стогнеш?!
...геть, думи! І сумніви - пріч!
Прости... одвернися, мій Боже...

Я - сполохом - над небокрай,
Де (с)Палах і Макух-предтеча.
Свята Україно, світай...
Світися, голгофо Чернеча!

2013

*
Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

*
Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

*
Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що МИ у Вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

*
Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

*
На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

*
Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.


*
І очі - геть,
і потече сльоза
по небограю -
вічна втіха.
І батьківська забута стріха.
І відчай мій
у світлотіні зла.

*
Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

*
Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна не пробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

*
Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

Пародія

Ми дихаєм з тобою в унісон –
Дрімоти клапті утікають з хати!
А ти майстриня задавати тон –
Цигарку хоч би дай забичкувати!
Під ковдру цілуватися! Ану!
Галактика димить, і б”є наснага!
…Вляглись! Ось-ось! Та запах тютюну
Все зіпсував. А може ще і брага…


23.10.2013

Мені казали про ризик та небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори,
Що ґрунт поволі сповзає з-під ніг пластами у вічність
І що замість неба над нами розверзнеться море...
Й заплаче - краплі падуть вогнем у спітнілі долоні,
Потріскають губи спраглі, кожне слово, мов камінь -
Ці злі язики лишатимуть мітки темно-червоні:
На шкірі рясні зигзаги долі: рани та шрами...

Мені казали, що подихи можуть стати вітрами,
Що з вен проростатимуть русла - стікатимуть ріки,
Що безкінечні дороги вбрані в холодні тумани
І ті, хто шукали тебе, безнадійні каліки.
Бо все вже було із ними , мара спокушала раєм
Сліпучих висот бездоганно гірськоі породи,
Де ти, сповитий завжди хутром білого горностаю,
Народжений сонячним світлом та царського роду...

Та я ішла ще, минали узвишшя, безодні, прірви,
Бермудські трикутники та безкінечні впадини...
Мені бракувало сили, мені бракувало віри,
Коли я дивилася вгору, як інші падали...
Мені не ставало духу, марніла, коли довкола,
Усе ставало червоним від крові, потім тліло...
І я блукала, змучена почуттям, тобою хвора
Стернею, що колола голками руки та тіло...

І що лишилось натомість: нескорені серпантини
Небесного лімбу щастя і незабутий грудень?!
Але ця біль, випікаючи серце достоту, схлине,
Залишивши діри в розірваних заживо грудях...
Мені казали про ризик і небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори...
Попереду жде холодний незвіданий мною січень,
А ранок снами назад вертає й до тебе горне...

Я п'ю печаль із домішками кофеїну,
Мій чорно-білий ранок розмальовують пастелі...
Вчорашній день погас - на згарищі руїни
У філософськім вогнищі думок Макіавеллі...

Без цукру ніч сплила: на дні вугільний осад...
На тлі буття: фундамент із цеглини декадансу...
На зустріч сьогоденню пересічна постать
Іще звучить мотивами осіннього романсу...

І листя опада музичними ключами
До вальсу ніг, щоб розірвати смуток безнадії,
А вітер грає тиші сі-бемольні гами,
Де в п'єсі осені ми - безталанні лицедії...

Майстриня Осінь вишива доріжки
багряним, жовтим, срібним, золотим.
А на обличчя – нині всім усмішки:
батькам, гостям, й найперше – молодим!

Радіють всі: і молодята, й друзі –
єдиний хор на різні голоси.
Кохання й Осінь – у міцнім союзі.
І хай так буде на усі часи!

(з архіву)

Років моїх пісочне печиво
Кладу в торбину дум бліду,
І, ще ходою не старечою,
В зимівлю пристрастей іду.

Душа себе не чує хворою,
А тіло, - так, нормальний тлін.
Не сипте вслід мені докорами,
Мовляв, зарано здався він,

Бо почуваюсь не приреченим,
А вільним птахом вишини.
Років людських пісочне печиво
Найкраще саме восени.

І хто збагне цей дивний смак
Мене підтримає відтак.

31.10.13

Щастя, якого нема,
влітку зустріла сама.
Ой щастя, ма'!

Ма', запроси і мене
на... на весілля моє.
Кохання є!

Ма', а ми так заживем,
бо на весілля позвем
усе ПМ!

Друзі (свої і чужі)
нам зачитають вірші,
що є в душі.

Ма', заплітаєш ім'я,
де стрічка - він, стрічка - я.
Нова сім'я!

Ма'!


01.11.2013