Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.
До церкви йдемо, бо так модно, так роблять усі.
На людях уже «козиряємо» і молитвами…
І так себе любимо, молимось власній красі,
Що Ангели Білі криваво ридають над нами…
Уміємо справи вершити свої напоказ.
А як же інакше? Чекаєм подяки і слави…
І фото парадні у профіль і навіть в анфас,
Немов мартиролог всіх подвигів наших лукавих.
А як же добро, милосердя, а як же вони?
Чому нам так важко людину відчути душею?..
...Тоді лише вчинки не будуть такі показні,
Коли навчимося любові й пребудемо з нею.
А поки що ролі. А поки що лиш міражі.
Як прикро, як бридко, яке шумовиння і піна!
Несправжність дратує. Звиваємось, ніби вужі,
Під іменем світлим розп`ятого Божого Сина.

– Харо-оне!..
Тиша. Стікс лиш гомонить.
– Перевези!.. Душа твоя камінна!.. –
Орфей на цьому березі кричить,
На тому Еврідіка плаче тінню.

Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...

Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...



1981

Вискімлює вітер
у лабіринтах
душі
Болісно квилить
Шалений
Охриплий
Безжальний
вищить

Зігрітися б десь
у тебе
П'яніти б від губ
медових
Безсило в коліна впасти
і пити щастя
Так твій вогонь і серце спопелить!
Вже краще душу розіп'яти
у тій імлі
у сутінках гарячі і палкі
Сховати сльози...
О, вітре буйний, непокірний!
Мене підкинь!
Високо в небо
пристрасті одшматтям...

І бий сильніш!
Жалю не знай-
тріпай!
Вистуджуй наскрізь радість
і журбу
Вистуджуй очі-
Біль той невимовний
Наповни
Духом крижаним
жбурни
і виплюхни назовні
льодинками

І хай отрута вени їсть
Так темно...
Ні вдихнути...
Заметіль...

Вже звично хочеться втекти
Але куди?
і як?
можливо
лезо знайде шлях
із лабіринту

Скласти докупи долоні,
прошепотіти молитву…
Часу розгнуздані коні.
Їм – поспішати за вітром!

Душу не слухають люди, –
кожен закрився у нішу.
Червень зірвався у грудень –
холодно, зимно, невтішно...

Знову мені не до сміху…
Що, як відбути у Відень..?
Може й забудеться лихо,
що учепилось, як злидень..?

Не варто дітям шкодувати книг -
У них дива і досвід всього світу
В них чародійник – хочеш? Зробить літо
а хочеш? - Зиму ти знайдеш у них…

у книгах мудрі-мудрі цьоці й дяді
сховали все, в чім були багаті,
і навіть (прикро, але все ж) багаття
тепліше з них, хоч книги не горять…

ви зекономте на усім, що body
хай пшикне вам колега стиха: псих!
Але ж купіть нових хороших книг
Або старих хороших книг..сьогодні..

Нехай душа окрилиться від тих
Чужих думок, що стали вже своїми
Шляхи земні лишаються простими –
Не варто дітям шкодувати книг…

Життя неспинне, Україна гине -
Земля твоїх блаженних і святих…
А знаєш ХТО їй дулом чуха спину?..
Ті, що колись відмовились від них..

Історій дивних, трішки неправдивих,
Героїв, схильних до пригод смішних,
Веселих і напружених інтриг…
Які до серця перейшли із книг…

У тебе на небі свій магістрат,
Своя епохальна віра,
А я блукаю між сотень кімнат,
Утамовую в собі звіра...

У тебе на небо свій власний жетон,
Із пропуском щоб навиліт,
Мене ж чекає мокрий перон,
Очі покинутих сиріт...

У тебе над небом свій доміон,
У сферичноподібному серці,
мене осінь голосом крон
Заколихує звуком терції...

2013 р.

Чхати що на болід інваліду,
що на інваліда - боліду.

2012

Коли поза хмарами згарище дня
У млі надвечірній потоне,
Коли буде дана Акену платня
І серце моє охолоне,

Побачиш мого віддзеркалення лиск
У відблиску кожної грані.
І поруч присядеш під мій обеліск...
Зіграєш мені на варгані?

 Не пали!31 травня - Всесвітній день без тютюну.


Чи проблема яка, чи душа у журбі –Неодмінно в руці запальничка.Не пали! Не пасує цигарка тобі!Хто ти: дівчина чи попільничка?Не здаєшся невтішному пензлю років:Косметолог, солярій, дієта,Та одним тільки жестом твоєї ж рукиПерекреслює все сигарета.Втамувати печаль чи осмислити сутьНе поможе вогонь запальнички.У своєму житті господинею будь -Не рабою шкідливої звички.P.S. Вірш адресовано доньці Олександрі. Дякувати Богу, вже не палить:)Може, й ще хтось почує... Звуковий супровід - Лоліта "Не кури!" 

Буває загляну до міста,
В якому дитинство пройшло,
В якому душа іще чиста
І гадки не мала про зло...

Помітно міняється місто,
Росте, як живий організм,
А я відчуваю, що тісно
Стає мені в кожен приїзд.

І якось у серці навмисно
Відкрилася істина враз:
Немає уже мого міста,
І сплинув у ньому мій час.
31.05.13р.

Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов грабіжну
абордажну на віях твоїх -
Не вірю. Я в голос вию,
ніби живо вирвані жили
ніби вибір жене рулетка -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати у металі?! –
витесати із ялини?! я
цими руками зумію все. Й
не загину! Чуєш? – виживу.
Просто на зло годинникам
і копітким жовтявим свічкам.
Хай догорає старий фітиль,
Стрілку нервить, сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка, розуміння
банальне про заідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворене тло урба душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, кобзарі незрячі…
Ти не думай...ти пробач мені…
Просто плюнь і пробач мені.
2 чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені
стріли. Ті, що не вміли знайти
те, що самі ж і згубили.

Просто окремі люди,
Холодні немов зброя.
Ні! Не єдина душа! –
їх двоє!…

Лоскоче пір’ячком за носа,
Весняний день мого буття.
Порозплітало свої коси -
Непередбачене життя.

Спадають хусткою на плечі,
Щоденні пошуки тепла
І в цій буденній кровотечі,
Я трохи спину обпекла.

Вальсує травень над землею,
Вкладає квітами поріг.
Я стала мавкою твоєю,
Яку в душі моїй зберіг.

Це життя, як зболена судьба.
Знову пересічні на узбіччі.
Крутуватих уперед юрба
мчить у двадцять першому сторіччі.

Грязь летить в обличчя з-під копит,
вибачайте, з-під коліс машини –
авангард із челяді і свит
навкіл вінценосної людини.

Маячня, убогість і мара:
що вони – державники країни
і квітує «величі» пора
у добу чергової Руїни.

Недолуга храмова хода,
калинОві під ногами віти.
Рік котрий, мов дикунів орда,
розпинають неньку її «діти».

Безмежно-неосяжний світ,
Цілує землю, небозвід,
Мені лише сімнадцять літ
Щаслива зустріч із тобою –
Весною.

Скотилось сонечко за шлях,
Ромашки квітнуть на лугах,
Сміються зорі в небесах,
Всю ніч світило нам до рання –
Кохання.

Багряний лист розсипав клен,
В снігу голівки хризантем,
У серці біль, пекучий щем,
І душу обійма розпука –
Розлука.

Літа спливли. Тебе нема,
У душу холодить зима,
На нашій стежці я сама,
Ллє сльози сірий клаптик неба –
Без тебе.

Завіяв землю снігопад,
Завітну стежку, тихий сад,
На жаль не вернем все назад
Затьмарила минулу радість –
Старість.
15.11.2012

Поля заросли бур’янами,
Квітують п’які полини
То що ж воно діється з нами?
Куди подівались сини…

Оті хлібороби завзяті,
Що сіяли в землю зерно,
Спішили на поле і в свята,
Для них було рідне воно.

Сини славнозвісного роду
Збирали рясний урожай,
Бо дбали про долю народу,
Добром прославляли свій край.

Тепер розлетілись по світу,
Шукати щасливе життя,
А як же їх рідні і діти,
Яке буде в них майбуття?

Коли запроданці завзяті
П’янкий чорнозем продадуть –
Не будуть онуки орати,
Їх злидні й біда стережуть

Вони розбредуться шукати
Роботу рукам молодим,
Бо ніде у нас працювати,
Прийшло безробіття в наш дім.
У нашу святу Україну,
Де щедра дідівська земля.
Вона на всім світі єдина,
Бо має безмежні поля.

Вертайтесь, синочки, додому,
Щоб панство погане прогнать,
Як декілька років потому
Світанки на полі стрічать.

Щоб сіялось жито й родило,
Пшениця стіною росла…
Щоб сонце світанки будило,
І доля онуків цвіла.

Всміхалась червона калина
Раділи матуся й дитя.
Садками цвіла Україна,
Вернулось щасливе життя.
03.11.2012

Я своих не считаю лет.
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И платформа, где ты сойдёшь.
Чтоб душа не была пуста,
Строй дома и детей расти.
Кто-то хочет дожить до ста,
Ну а я — лишь до старости.

Всё быстрее спешат часы,
Грязь в лицо и скользит трава.
Не буксуй и не тормози,
Если хочешь не отставать.
Выбирай не избитый путь,
Не кичись и не бей челом.
Всё, что прожито — не вернуть,
Что начертано — за углом.

Полноводна душа-река -
Влагу жизни несёт в моря.
Мы приходим издалека
И надеемся, что не зря.
Не считай уходящих лет:
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И местечко, где ты уснёшь.
30.05.13г.

Сапфірно-рожеві хмарини
Надвечір у вирій злітають,
Обіймами гріються рідні,
Колиску бажання гойдають.
Світлини на стінах мовчазно
Вичікують магій хвилини,
Щоб знову відбутись, завчасно,
І так, щоб не бачив годинник.
У променях місячних кішка,
На ліжку, зморившись дрімає.
Надпивши чар-зілля із миски
У сні солоденько зітхає.
Плекає закохано тишу
Посріблений дзвін-вітерець.
Кому, як не їм знати ліпше,
Що казка вже тут, а не десь.

Не дивуйтесь, якщо я заплачу,
Бо у пам’яті знов постає,
Безтурботне, мов сонячний зайчик,
Босоноге дитинство моє.

Я розради частенько шукала
У старенькім вишневім саду.
Там природу і світ пізнавала,
І не відала ще про біду.

Iз осіннього жовтого листя
Дивний одяг робила лялькам,
А з калини й пасльону – намисто
Та сережки сільським дітлахам.

А в п'ятнадцять сама залишилась,
Не доросла, та вже й не мала.
Так дитинство моє закінчилось,
По колючій стерні я пішла.

Хоч лякала незнана дорога
В невідоме тоді майбуття,
Та я дякую людям і Богу
За пристойно прожите життя.

Добрі люди мені зустрічались,
Мабуть, доля мене берегла.
Їм віддячить завжди намагалась.
Як би, люди, без вас я жила?
2010

Коли настав той самий став
(іздалеку - ставочок),
я пародистку упіймав,
бо прала сто сорочок.

Аж сто пародій! Сто витрат!
А я... я ж серце мав...
Машину пральну "автомат"
ну... запропонував.

31.05.2013

Цькують дощі у самий червень
добу замурзаних ідей.
З небес тече прозорий щебінь...
За комір. Нишком. До плечей.

Напалм води тамує пристрасть
у спостережливих жінок.
Котру ще літо заміж видасть?
Котра загубить свій вінок?

Календаря ланцюг долає
травневий траверз корабля.
До банкомата черг немає -
десь-інде літо заробля.

Мовчать про щось калюж консерви,
не відвертаючи очей.
Цькують дощі у самий червень
волоссям змочених плечей.


31.05.2013

Майже анекдотВсе життя наше - гонки і скачки,
Що не день, то невпинне змагання...Він повірив замореній клячі І поставив на неї останнє.

Так старалася шкапа сердешна В перегонах відзначитись гідно, Але сила її не безмежна, У житті наскакалася, бідна. Безнадійно відстала небога, А трибуна реве, аж волає. Ледь жива, приплелася до нього, І сказала: "Пробач, не шмогла я..." 

Село. Шатро. Гулянка.
І річка, й береги...
Женили дурнів тамка**.
Ги-ги-ги-ги-ги-ги.

І так було файнюньо!
(Не опишу всього).
Манюсінька Галюня
Й Гаврило ого-го-го.
Ого. Ого. Ого-ого-ого.

Гуляли аж до ранку.
Сон, чесне слово, щез.
Кум гепнувся в сметанку,
А потім - в майонез.
О єс! О єс!
О єс! О єс! О єс!!!

Веселлє - то забава,
А з дурнів спрос який?
Гукали зліва й справа:
Налий! Налий! Налий!
Ага. Ага. Ага-ага-ага.

Все в жениха боліло
І голова гула.
Любов - "сурйозне" діло.
Ла-ла-ла-ла-ла-ла...



30.05.2013

Уже весна, біжать струмки,
Зі мною – наперегонки.
Калюжі в кожному дворі
На море схожі дітворі.
В них паперові кораблі,
Пливуть, до іншої землі.
В потік зливаються струмки,
І ми, залишивши сумки,
Забувши про уроки, втому,
Уже не спішимо додому.
Промоклі геть, але щасливі,
Схвильовані і галасливі,
Будуєм дамби, греблі,гатки,
Але дивуємся з загадки.
Спішать байдужі перехожі,
Невже на них будемо схожі.
Красу не будем помічати,
Через струмки переступати?
Дорослі станем і байдужі,
Що не захочеться в калюжі,
Помріяти і постояти,
Хоч і сварити буде мати.

2.03.2010 р.

ID: 352212

Уже весна, біжать струмки,
Зі мною – наперегонки.
Калюжі в кожному дворі
На море схожі дітворі.
В них паперові кораблі,
Пливуть, до іншої землі.
В потік зливаються струмки,
І ми, залишивши сумки,
Забувши про уроки, втому,
Уже не спішимо додому.
Промоклі геть, але щасливі,
Схвильовані і галасливі,
Будуєм дамби, греблі,гатки,
Але дивуємся з загадки.
Спішать байдужі перехожі,
Невже на них будемо схожі.
Красу не будем помічати,
Через струмки переступати?
Дорослі станем і байдужі,
Що не захочеться в калюжі,
Помріяти і постояти,
Хоч і сварити буде мати.

2.03.2010 р.

ID: 352212

Слова набувають значення
З роками, як добрий коньяк,
Коли сили зайві розтрачені,
А дух не утихне ніяк,

Коли знань доволі, щоб досвід
Їх тихо у мудрість завів,
І світ дивував стоголосий
Потужністю зважених слів.
29.05.13р.

А ти гадаєш я не знаю того щастя,
Коли тебе складають по кістках,
Вливають кров у вени - наче на причастя,
Вдихають духа й нарікають... прах.

травень 2013 р.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
неутеплена гола коробка,
в ній коти витанцьовують вальси,
в ній трава проросла крізь цеглини,
в ній птахи оселились, літають,
бо ж даху немає.
Якщо зверху дивитись –
всі люди – малі мишенята,
гноми, карли. Щоранку
свої покидаючи шпари,
поспішають, біжать. Наче час
їх життя вже скінчився.
Цей невистиглий світ,
як невиспана жінка дозріла –
повновида, хотяща,
та сповнені очі печаллю…
залишилась сама серед
білого-білого моря
почуттів і зневірених кіс,
що гаптують подушку.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
чи забута господарем хата.
Без жалю замете і завіє,
без туги заколише довіку –
цю жебрачку, будівлю холодну,
цю повію під небом неквапним.


Коли дивишся вгору –
то сонце, неначе п’ятак,
лиш чистіший стократ
за оті, що в кишенях белькочуть.
Підніми оченята, поквап
подив, подих, знання про незнане.
Розпізнай з висоти свого лету
І те місто, і сонце побач.

Хочеш бути довершеним –
місце собі на землі
обери не долинне,
щоб битим не стати зненацька.
Розторочуй, скорочуй свій шмат
До єдиної грубої нитки,
І пусти по ній всю свою кров,
І все тіло своє обв’яжи. Примотай
Його до горизонту
І зависни довіку між сонцем
та отим невибагливим домом,
що уже пророста крізь цеглини.

Вираховую, вираховую, вираховую…
Додаю, віднімаю і множу…
І від себе сама приховую –
Невмолимо життя триножить.

В нашім часі повно цікавого,
Та не встигнеш подивуватись,
Як татарин пригостить кавою,
А візьме, як за душу, плату…

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Наопаш дороги і доля,
самую уже не сама,
ні злого іржавого болю,
ні сірого смутку нема.
Нема…
Чому ж докорінно не знана,
покликана повінню літ,
вибаглива втома омани
за мною іде слід у слід?
Услід…
Вишивану острахом душу
нарешті коханню навчи,
допоки пітьму не зворушив
притаєний подих свічі.
Навчи…

Ніч бере долину у полон
І смереки ставить на сторóж,
Як з гори зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.
Горбиться глибока далина.
У безпутті світу і речей
мандрівник — то завжди одинак,
Хто його до чого прирече?
Гори знають: тиша нетривка,
Ніч до зір лягає горілиць.
Небо! Прихисти мандрівника
на самотніх острівцях каплиць.
Він розкаже обрисам ікон,
Що пройшов хребти гірські уздовж,
Що вночі зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.

“Діво Маріє,
вино із чорниць буває терпким.
губи від нього сині.
Діво Маріє!
про що найчастіше
просять твої подорожні -
дістатися врешті дому?
Діво Маріє!
вино із чорниць буває терпким!”

Ще густа й глибока далина
вже готова світочі прийнять.
Мандрівник — то завжди одинак,
а у горах — навіть без коня.
Врешті, кожен має свій полон.
Тишу ані звуком не тривож.
Хай вночі зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.

Збери всі речі у довгий ящик
і сотню кроків зроби назустріч:
якщо повіриш, що все забудеш,
то Бог почує і стане краще –
твоя самотність розтане в людях.

І дивний спогад про рідний запах
розвіє вітром між інших ранків.
Згорить минуле, немов цигарка,
і стане легко. Відчуєш раптом:
нема Людини, людей багато.

Маленька пташка заб’ється в шибку,
страхи забувши, злетить у небо
від згубних звичок, від снів про тебе.
Всміхнеться якось, та вже не щиро,
простягнеш руку, а вже не треба.

Вночі дощами проллються сльози,
і як не мучся, а біль не зникне,
зірветься криком глухим і диким:
стріляти в птаха, мабуть, не можна,
бо гріх стріляти у тих, що звикли.
Збирай не речі – душа порожня.


30. 05. 2013 р.

Летить у долоні білесенький пух,
здалося, що місто вдягає кожух,
отак серед літа,
ні з того, ні з сього,
мов вати, насипало пуху м'якого!
Та супиться дядечко:
- Знову це лихо!
Бабуся на лавці промовила стиха:
- На пам'ять про літо
вже маю не мрію,
а нежить, хустинку і злу алергію!
Пустіють алеї, пустіє доріжка,
і місто, неначе сумна Білосніжка,
панує сьогодні тут вихор із пуху,
тікають із вулиці люди щодуху,
хапають скоріше свої парасолі,
не сніг то, не дощ,
білий вихор - з тополі!

2013

Останній подих і...
Кінець...
За день, чи два — на кладовище.
Душа злітає вище, вище,
Бо вже урвався їй терпець:
Безсоння, біль — нехай їм Грець -
Потроху висмоктали сили.
Тримав, напружуючи жили,
Скіль міг, витримуючи герць.

Але межа звитязі є
І ти прийшов на власний фініш,
Лиш тіло — де його подінеш -
Заклякле, ніби не своє,
Чекало тихо — без дилем,
Аби укритися землею,
В ній розчинитись, стати нею,
Перетворитись в чорнозем,

А згодом вирости кущем,
Травою, чи тінистим кленом,
Щоб сік цілющий тік по венах,
Щоб знову жити ще і ще,
Отримавши на щастя шанс.
А далі - лиш не втрать нагоду
І дякуй матінку Природу.
Живи на повну
Кожен раз.

30.05.13г.

Зелена благодать
В дорозі недалекій.
Своєї річки гладь
Впізнаєш за версту,
І можеш привітать
Знайомого лелеку,
І соняха погладь
Голівку золоту.

Он «кручений панич»
Подерся на ворота,
Квітками засинів,
Немов у ті літа.
Ти спогади поклич –
І ось вона – скорбота
З твоїх тривожних снів:
Хатинка-сирота.

Вона тепер чужа,
Та цвинтар недалеко.
Ще буде сліз і слів
Біля того хреста...
І знову проводжа
Тебе сумний лелека
Та сивих полинів
Щемлива гіркота.

2011

ступить квітень тихою ходою
луки вкриє талою водою
ніжні трелі садом розіллє
ластівка гніздо в хліві зів’є
леза трав одягнуть бусини
явір стріне радо бусола
шпак ворону імітує поміж віт –
зелен-красен-ясен світ!
ген пробудиться бабусин
взятися за сапку змусить…
2013

Від літньої спеки втомилась ріка.
Здається, вона і не дише,
А небо дощем, як на зло, зволіка -
Невже у надії на гірше?

І марить ріка про великі сніги,
А потім весни теплий подих,
Щоб знову покинуть свої береги,
Відчувши магічність свободи.
2011р.

Ти - знак мого серця віднині,
І вияв усіх почуттів.
Найвища є втрата - гординя,
Найкраще за ліки - лиш спів.
Минув, розплескалися хвилі,
Що блідо здіймались в душі.
Тепер кричучи я щосили -
Сміюся від шторму. Чужі?
Не бачу нікого навколо!
Тут море святе, ти і я.
Це радість кружляє по колу,
Бо знаю спасіння ім'я.

Пелюстки свіжих орхідей,
Що ледве-ледве потепліли,
І серце Всесвіту відкрили -
Квітують сяйвом між ідей
Мого життя - благословення.
Ось ранок ніжну править мить
Росою чистого натхнення,
Немов легке перо летить.
Дзвенить у травах, прохолоді,
Зеленим кольором, смішна,
Джерел краса у верховодді,
А слід за нею і Весна.

25.05.13

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік щасливий
На прізвище Низовий.

Вже теше судьба потроху
Для мене соснову труну…
Я ж славлю, немов епоху,
Хвилинку життя одну!

Великим, звичайно, тяжко
Вуглинкою згаснуть в золі…
А я лиш мала комашка
На Божій оцій землі!

2003

Ще один день у моєму світі,
Ще одна вигадана мною казка.
На цей раз окутана сонця світлом
Або, як завжди, під деревом у пошуках щастя.

Сутінки ховають сумно-бліде обличчя,
Лише ввечері можлива прогулянка містом.
Щоразу здається, вона буде вічна,
Та серед залізних істот знову тісно.

Думати й писати про тебе - звична тема,
Краплі дощу не змивають сліди почуттів.
О, ця вічна банальна проблема:
Не знаходити вчасно влучних слів.

Простіше повертатись у власний світ
Під величне дерево серед вулиць душі.
До речі, у мене є і свій вертоліт.
Загубила тільки вчора ключі.

Щирість залишається поки що в моді,
У моєму світі, я знаю, це точно так.
У міському шумі немає свободи,
І кожен блукає незмінно сам.

Вже звично зачиняти свої серця,
І одягати посмішку мало хто в силах.
Та варто шукати чарівні місця,
Як дерево у моєму світі.

Я буду писать під деревом у своєму світі,
Нехай у цьому мені допоможе вітер.
Дочекаюсь, коли зійде повний місяць.
Це вчора був той холодний квітень?

Пам'ять знімає ножем шкіру,
Тебе досі лякає пуста квартира.
А під деревом у моєму світі спокійно,
Я напишу про тебе й надію.

Ти не вимикаєш музику,
Проганяєш невтомно самотність.
Вночі не пишеш довгі вірші,
Та й без цього ти - не гірший.

З тобою не страшно помилятися,
І не страшно блукати вулицями.
Вулицями думок давно хворої душі,
Що замовкає під деревом у своєму світі.

І сьогоднішній дощ до мене привітний,
Приносить запахи вирощених тобою квітів.
Ніхто не зможе повірить дивним лікам,
І не повірить у наші шоколадні мрії.

Понад великим безжальним містом
Чорними хмарами проноситься реальність.
І лише під деревом у моєму світі
Спокійно. З тобою.

Припало сонце до грудей,
В гарячім, ніжнім поцілунку,
Які стидливо від людей,
Ховаєш задля порятунку.

Подібно сонечку, я теж,
Ласкати мрію твої груди.
Для ласк моїх немає меж
І для фантазій теж не буде.

Рожево-білі, наче цвіт,
Такі звабливі і жаданні,
Неначе випали з орбіт,
Щоб зашарітися в коханні.

Казково-ніжні і тугі,
Мов сонцем яблука налиті.
І недосяжно дорогі,
І найбажанніші у світі.

Піддавшись дотику і ласці,
Рожево-ніжні, аж прозорі,
Соски бутоном, наче в казці,
Замерехтять, неначе зорі.

Їх зацілую, залюблю,
І до нестями заласкаю.
Губами боляче зроблю…
Затерпнуть груди… Бо кохаю!
09.12.2007р.

ID: 339546
Рубрика: Вірші, Iнтимна лірика

На городі бузина,
І в Києві… теж!
Пише пасквіль вражинА
Дурість пре без меж!

Мав би розум – був би Дуб,
Явір чи Осика.
Чи принаймі, мав би чуб,
Голомоза пика.

Голомозе і страшне,
Кляте і завзяте.
Все спаплюжить, не мине
Навіть те, що свЯте.

Напаскудить, обісре,
Із лайном змішає.
З ікон ризи обдере,
НАрід зневажає!

Це ж родилося таке,
Чи може продався?
Вовкувате і гидке,
Усім в душу всрався.

З рота піна, язиком,
Меле, як сказився.
Тож, чим жити гівнюком,
Краще б не родився!

Яка користь з бузини?
Дрова нікудишні,
Фарбували в ній штани -
А ті місця грішні!

Та й росте на пустирі,
Або на руїні.
Не таких поводирів
Треба Україні!

31.10.2011 р.

ID: 339549
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Жили спокійно і без сексу
В країні тій СРСР -
Тепер цей секс у кожнім тексті
Без гальм і совісті попер.

А де лірично-поетичне
Про місяць, зорі, солов,їв?
На позах всіх акробатичних
Пан Базів зуби вже проїв!

Чому на "кущики" і "лунки"
Олехо, Боєв, Сірий б,ють?
Змінити трепет поцілунків
На сороміцький словоблуд!

Ну, чоловіку, зрозуміло,
Здаватись хочеться крутим...
Як жіночок це грішне діло
Теж повертає на інтим?

І що? Які тепер Майстерні?
Замість підвищувати клас,
Словесні шліфувати перли,-
Спостерігаєм мартопляс!

Угомоніться, добрі люди,
Змініть заняття більш легким,
Бо надмір - то не здрово буде!
Дозуйте, що, коли і з ким!

Я маю вбити короля,
І цей король занадто добрий.
Та мій обов'язок такий -
Я маю вбити короля.
* * * * *

Здається, тут добра багато,
Пора б мені попрацювати.
Я наведу порядок. Треба ж,
Щоби полинуть тихо в небо.

І ось - отримав я завдання
Від Могутніх Сил Землі.
Хочуть тонко показати,
Що добро - не ми, й не він.

Сидів, і думав, і гадав,
Себе жалів і жалюгідним став.
Який тепер з мене герой?
Ну що ж... он королю дісталась гірша роль...

А Сили давлять так на мене,
А Сили змушують - іди!
І вириватися не можу,
І проклинаю ці світи.

Все голосніш кричать із висоти,
Вони не відступають від мети.
Важку кольчугу кинули на мене,
У кожного з вас серце кам'яне.

А я лиш маю вбити короля,
І цей король занадто добрий,
І цей король - моя душа.
Стискаючи меча, вбиваю короля...

Мелодія серця не звучить дзвінко,
Її неможливо почути з динаміка телефона,
І не наспівують її люди в метро,
Поспішаючи, мов комашки, у справах.

Мелодія серця усім знайома,
Невловимо тихо лунає знову і знов,
Змушує боязко закипати кров,
А під вечір ми впадаємо в кому...

Мелодія серця додає проблем,
Хочеться стати старим кораблем,
Розсікати легко морські простори,
Забувати про душевні страшні гори.

Мелодія серця лікує швидко,
Коли знайома тобі зірка
Палає як вогник надії,
Вона завжди з тобою, ти маєш вірить.

Мелодія серця дарує мрію,
Я нею себе холодними вечорами грію.
Вам здається, це марно, наївно?
А для мене таке життя - чарівне!

Щекочет память яркие моменты-
Они, как вспышки при рожденьи звезд.
А радость- это жизни комплименты,
Озвученные песней нежных грез...

Лелеять бы мечту в объятьях страсти,
До умопомраченья пить любовь.
Украсть любовь у всеразумной власти
И наслаждаться трепетно без слов.

Порхать среди тернистых лукоморий,
Вдыхать эфирный сосен аромат.
И наложить недельный мораторий
На суету столиц - вот компромат.

Испить водицы родниковой для услады,
Вновь воплощаясь в лике божеством.
Найти в природной пряности отраду,
Переполняясь жизни торжеством...

О!Многоликая страна Мистерия!
Я отдаюсь всецело зову странствий!
Я семена добра и плевела неверия
Отсеиваю- нет стены препятствий.

Вже літо на порозі.
Весняний
Нектар зібрали бджоли.
Ми з тобою
У піжмурки загралися либонь?