У вітрі - думи,
У небі - очі,
Все йду відлунням,
Все йду на прощу.

У зорях - віра,
У сонці - щастя,
Все йду, невільна,
Не тої масті.

Уніч - ранкова,
Удень - вечірня,
Цілком нехвора,
Не божевільна.

У серці - певність,
У думці - притча,
Йду недаремно.
Усе - у вічність.

Він жив у квартирі, що схожа була на жебрацький притулок,
зі своїми страхами, і янголом, якому обрізали крила,
і матір’ю, яка казала, що він безнадійній придурок,
хоча насправді дуже його любила…

Йому було двадцять.
Він знав, що сидить у неї на шиї.
І вона казала, що через нього в неї сиве волосся,
вона дорікала йому тим, що лишила всі свої мрії,
лишила заради того,
щоб йому нормально жилося.

А він кричав:
то краще б зробила аборт?!..

а янгол ходив поміж них, збираючи пір’я своє…

Так, треба було!!! рипіла вона, як фальшивий акорд,
хоча розуміла:
він все, що у неї є.

А янгол безкрилий ходив, несучі свою втому,
і через це
уночі бувало скрипіла підлога,
янгол тихо ходив по цьому сірому дому,
плакав і тихо просив нову пару крил у Бога…
М.Філдман

Із милих уст не здмухують любові,
З очей коханих спокій не женуть,
А, навпаки, у кожнім русі й слові
Дарують щастя радісного суть.
Ревниві часто падають у лють,
А там вже біль і раж напоготові,
Коханню вільно дихать не дають
І мучать самотою чорнобрових.
Віки минули - є і ті, і ці,
Самітність є, і є рука в руці.
Нові спектаклі на старезні теми.
Мені би роль маленьку, хай складну,
В якій кохатиму тебе одну
На сцені, розташованій в Едемі.

03.08.13.

Однаково: не солодко, не гірко,
перехворів і світлом, і теплом:
кохання зникло, наче ранком зірка…
Помер закоханий, та вижив астроном.

Мені тепер зірок достатньо світла.
Навіщо ти? Є інші сотні сонць!
Навіщо інші? Бо любов не зникла –
лише на мить зайшла за горизонт!

2003

Горілка ображається.
Я зраджую з вином.
Бо істина, вважається, -
у випитому. Дном
вимірюється істина
для пляшки і вінця.
І чашу цю (написано)
п'є кожен до кінця.
Або не п'є, не мучиться,
надіється на щось...
Тверезій долі учиться,
життю, котре вдалось.
І п'є, у крайнім випадку,
на пиво спирту вміст.
І не подібний виродку,
і не ідеаліст.
А я горілці зраджую -
не оковитій, ні!
В себе я чашу всаджую,
призначену мені.
Бо хлопчик, що солоною
сльозиною тече,
живе життям-соломою
з дівчам, котре пече.


3.08.2013

Прощатись важко, але як без цього
У всіх нас час спливає непомітно
А мій вже сплив, та це нічого
Надіюсь що в кінці побачу світло

До тих хто поруч пршими звертаюсь
Бо перед вами я у вічному боргу
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь
Можливо й покидаю зараз вас тому

Кохана моя, мій проміньчик сонця
Любов твоя тримає мене тут
Ти й досі бачиш в мені того хлопця
Не мало подолали ми з тобою скрут

Ти завжди прикривала мені спину
Підтримувала все що я робив
Не сумнівався я в тобі ні на хвилину
Заради тебе мила я весь час і жив

Тепер до мене дітки підійдіть
Я завжди рідні вас любив
Прошу одне, по совісті живіть
Хай що б вам інший не зробив

Бо в вас я житиму й надалі
Як память в серці і душі
Така інакша сторона медалі
Щоб не забу'лося про мене, ось мої вірші.

Мій кращий друже я прощаюся з тобою
Ми все боролись пліч о пліч
Не завжди переможцями виходили з двобою
Але все рівно залишались віч на віч

Ти вірний друг, не знаю чим і заслужив
Я завжди мав ским поділитись
Ніколи на одинці не тужив
Прощай мій брате за тебе буду я молитись

Щоб кожен з вас про мене памятав
Тепер я можу і спочити
Прощайте всі! Мій час настав...
Я вже втомився, хочу відпочити.

Ранок поле вибілив туманами,
Небо охрою присипав на межі,
Ген увись життя возніс хоралами -
Чисто-чисте, ще без підступу й олжі.

Це пізніш темнітиме за смогами
Далина безвільна, виснажена вкрай,
І бродитиме, мов тінь, дорогами
Нерозкаянням похнюплена печаль.

Це пізніш над сивими могилами
Вороння цідитиме гіркі плачі...
Ну а доти дзвінко-переливами
Сповіщають яву сонця сівачі!
(9.04.13)

видіння нами не наїдалися
просили ще і ще
по столу гриміли ложками
ми недослухалися
будували паркани високі
а стіни самі товщали
тривоги під шкірою розбухали
наче проба Манту свербіли
ми застібали широкі змійки
перешивали ґудзики
перевдягались у світле
через вікна втікали
впліталися в серпантини
слухали землю яка здригалася
від наших холодних дотиків
земля набирала повні груди світла
видіння худли знеможено падали
видіння просили затінку
ми недослухалися
нас годували птахи
ми просили ще і ще
перешивали ґудзики

підборами по бруківці
ручкою по паперу
криє мене кришить
різками б’є дерево
жести ходять ходором
водять п’янкі хороводи
в куряву день загорнений
як у рушник махровий
сумки картаті цератові
ломляться у вагони
по перону розкришена
потяги проводжаю
дахом вокзал криє
чути як хором гукають
можна мені залишитись
буду дуже хорошою
буду майже махровою
крийте мене вкрийте мене

* * *

Домашньо-затишно в містах,
мов овоч, спокій достигає.
Та тільки вітер, як мустанг,
помчиться містом, наче гаєм...



* * *

Що таке пів міста для мустанга
і пів світу, як одна верста.
Ніби фаза перша і остання
в думці, що до тебе поверта!

2009

Укупі з небом і старим
щербатим тином,
як безпритульний вартовий,
стоїть хатина.

Тут розкошують бур’яни
на грудях саду,
і поіржавленій стерні
немає ради.

Порозбігалися вітри,
лишили протяг,
і тільки десь вряди-годи
озветься потяг.

Нікому цей колишній рай
уже не треба,
і зайва дивиться земля
на зайве небо…

У густій блакиті неба
Вражено заціпеніли
Хмари – білі циппеліни:
Задивилися на тебе.

І завмерла наша річка,
Бо куди текла, забула...
Може, хвильками відчула
Справжнє, щире, споконвічне?

Мій засмаглий янгол милий
Обійняв мене крилАми.
Світла ніжність поміж нами
Все живе заворожила.

Утекли журба та лихо,
Як мені ти посміхнувся.
Очерет лиш колихнувся,
Щось прошепотівши тихо...

2013

Рука пече, що вдарила тебе.
Тавровано плече, що вабило до себе.
Образа на мені осіла пилом,
І чорними враз стали вІрші білі.

Та як мені здолати цей бар`єр.
Це самоти і відчаю кур`єр,
Туди де терн здирає ноги босі,
І на землі там сльози, а не роси.

Життя спливає у потоці днів,
Стає на шлях, що не веде у небо,
Слізьми омите як водою злив,
Морозом крижаним пече без тебе.
2003

Ріка тече. О скільки їх текло,
отих потоків, ручаїв безликих ,
але вода, наситивши зело,
завжди впадала до водойм великих.

Тамуєш із ріки жагу, а смерть
уже таїться у живій краплині.
Її не бійся – це лиш круговерть:
усі ми у житті, як на гостині.

Ріка тече, та мудреці віків
безсилі осягнути вічність часу,
бо спрагу утішали з потічків,
а з океану – жодного ще разу.

— Як розлого тут у вас,
як цікаво.
Ну й гніздечко –
то атас!
— Прошу,
кава.
— Вікна дивляться у парк,
на дорогу.
То нічого,
що я так –
без нічого..?
— То нічого.
— Де не глянь –
один музей
і добротність.
Вашій кралечці везе…
— Я самотній.
Прошу завітати в бар.
Вам налити?
— Я не п’ю,
вино хіба…
оте біттер.
— Є канапки
і м’ясне
в стилі тапас.
Прошу пані,
он десерт,
ось канапа.
— Ой, як смачно –
просто шарм,
рветься серце.
Ви така тонка душа...
— Сіль за перцем.
— Більш не наливайте, вау –
це вже шоста…
Де лазничка тут у вас?
— Вліво й просто.
Що поставити для вух?
— Щось класичне…
— Ван Бетховена?
Ау!
— Патетичну…
— Ви такі –
хоч на панно,
в царське крісло.
Вам до міні
йде вино…
в рамках стислих.
— На канапі тіснота –
не підлога.
То нічого,
що я там…
без нічого?
— То ніч…ого…
— Чи на все ви так мастак?
Шусть між ноги…
— То нічого,
що я так,
без нічого..?
— То нічого.
Ой, як солодко у вас
кавувати –
йде по колу голова,
ноги –
вата.
Я метелик –
не літак,
ніч за рогом.
— То нічого
що за так..?
— Забуваєшся,
чи як?
Як нічого?!!

31 Липня, 2013

1.

я все
що ти маєш
ти все
що я хочу
у світлі Мамая
ми
серце і очі
у древнім корінні
козацького роду
ми зародки соку
судини мелодій

2.

суди мене доле
суди
не осуджуй
судилося солі
біліти на ружі
а тій усихати
знекровленим цвітом
в зелених палатах
покинутих літом

скоробилось листя
пелюстя зчорніло
і дні урочисто
наврочили тілу
себе роздягати
при вітру поривах
бадиллям сохатим
вплітатися в гриви
хмарин дощоногих
і відстань латати
між силою Бога
і вбогістю ката

3.

за твоєю
безхмарністю синьою
мов листком поривався
з-під інею
кожну ніч
розбивав я
на трепети
шамотів
увиразнював лепети
шовкопрядом звивався
в шовковиці
з мене шили
туман для околиці
і за місячне світло
тягнули ще
тупики
по відлюдницях-вулицях

4.

у той час
йшла гризня за перонами
як царі за чужими коронами
нудьгували вокзали
вкрадалися
у думки неозвучені гралися
сотні сонць
у промінні ліхтарному
полювали
мов леви за сарнами
за слизькими й непевними тінями
і душею
до нитки осінньою

5.

лиш тоді
як не стало вже близькості
що вкривала дорогу
і прикрості
ти мене провела
наче лінію
і розквітла
безхмарністю синьою

6.

за ким
земле
плачеш
і кличеш в обійми
за сонцем
юначе
за небом спокійним
за птахом у ньому
полине
і легше
мені і святому
що з мук ринув першим

кого
земле
любиш
міцніше за ранок
могили
козаче
невгоєні рани
мені в них зростатись
дорогу давати
дощу і блавату
душі непочатій

1 Серпня, 2013

Хоч у Христа я вірю - не у Будду,
Але, як той дивак, сама б воліла
Життям пройти, мов полем незабудок,
Щоб жодній із квіток не заболіло.
Та у житті, де час - невпинним плином,
Ідилія - на жаль, міраж із раю.
Я чую біль і стогін тих стеблинок,
На котрі мимоволі наступаю...

Скільки разів поривавсь зробити з тебе світлину,
Коли з-поміж галуззя прискіпливо дивилась ти на мене,
Все не вдавалось. Здогадуюсь – не гамірливі горобці,
Що присусідились до тебе,ставали на заваді.
А, мабуть, те, що звав тебе я сойкою,
Не знаючи імені твого івритом.
Питав у сабрів , а вони (не те що цар Шломо )
До природи чомусь байдужі і відбуваються: «Ціпор» .
Зрештою, те ж почуєш про дерева й кущі: «Ец», «Сіах»…
Натомість, коли Псалма згадаєш бодай один рядок,-
Продовжить кожен охочий. Байдуже,що це на кілька сторінок.
Воно й не дивно: народ Книги.
Не вдалось наразі натрапить на орнітолога,
Щоб бодай зараз, коли безмовна на асфальті лежиш,
Звернутися до тебе справдешнім твоїм іменем.
Та, повір, шукатиму. А поки що поховаю під деревом,
На якому раннього ранку прискіпливо мене вивчала.
А світлину із посестри твоєї, може, пощас тить зробити.
-------------------------
Так називають тих, хто народився в Ізраїлі.
Цар Соломон.
Пташка.

За торжеством чужих містерій
ти підглядаєш через двері
і в кожнім часі, в кожній ері
ти виявляєш шкуродерів,
які у сяйві біжутерій
прокручують старі афЕри -
тихцем грабують мільйонерів
і щі-і-і-льно причиняють двері,
щоб всюдисущі репортери
не підняли нових істерик
про штучність їхніх езотерик
- назавжди зачиняють двері.

2 серпня 2013

Ти не любив анотацій,
кимось означених меж,
правил без варіацій,
самозакоханих – теж.
Тебе на пляжах ловили,
щоб не тікав за буйки,
а ти пручався щосили,
вмить долітав до ріки,
знову «маслав» проти течій,
знову зустрічною мчав.
Як же свідомо й безпечно
ти нас свободі навчав!

2 серпня 2013

збігає день старим суничним пнем
чорницями ожиною і мохом
чекає сонце поки тінь напне
вологі бинди
в заростях потроху

стихає гомін коників а дим
долиною повісмами лягає
внизу хати і ти не сам-один
вечірню проводжаєш синім плаєм

мирує літо пахощами зел
що відцвітають терпко і розлого
і тягнеться ялиновий костел
вечірнім дзвоном
в небеса до Бога

раз пиріжків наївшись з м'ясом
я пиріжковий вірш зліпив
тоді сіркові дав на пробу
так він мов критик загарчав

2013

Петрик йде зі школи радий.
Тут назустріч мати:
- Певно, ти оцінку гарну
нині маєш мати.
Що розкажеш, синку, мамі
про шкільну науку?
Той хвалиться: - Нині першим
я підносив руку!
- Дивно, дивно! Що ж питали?
Чути це незвично.
- В кого, дітки, є удома
інструмент музичний?
- Що ж у нас музичне вдома?
Поясни хоч трохи.
- Як то що? Та ж суп «музичний».
Той, що із гороху.

Їжачок додому йшов –
Грушку й яблучко знайшов.
А дві шишечки на гілці
Він віддав красуні білці,
Ще й грибочка на додачу…
Та – від щастя ледь не плаче.
А двом зайчикам морквинки
Їжачок дістав з торбинки.
Отакий він добрячок –
Наш колючий їжачок.

2 серпня 2013 року

Коли в дитинстві я лякався грому,
Втікаючи від зливи і грози,
То бабця так рекла мені малому,
Кладучи хрест на світлі образи:
- Не бійсь, дитино, Божої десниці,
Душа твоя не віда ще гріха.
То мчить Ілько на грізній колісниці
І списами вогненними маха.
Він грішників спроваджує до пекла,
А праведним до раю святить путь.
Двигтить борня на небесах запекла,
Що аж на землю відголоски йдуть.
І чує кожен те гулке боріння,
І острах душі гріховодні рве,
За рід увесь, до сьомого коріння,
За те, що той неправедно живе.
А ще Ілько жита складає в копи
І пастухам на поміч поспіша.
Йому болить важкий селянський клопіт,
Бо в нього чуйна й людяна душа...
Я свято вірив кожному словечку,
Що їх бабуся в казку заплела,
І осягав ту мудрість безкінечну,
Оте змагання доброти і зла.
Та й до тепер я віри ще не втратив,
З усіх чеснот сам будь-яку сприйму.
А, часом, доведеться вибирати -
Я доброту і людяність візьму...

Диво дивне - у садку,
на горбочку із піску,
ген навпроти хати,
виросли палати!
А сидять у тім палаці,
наче яблучка на таці:
дві царівни, три принцеси,
королівна й баронеса!
Трохи гралися в "долоньки",
трохи в "матері і доньки",
трохи кішку годували,
трохи в "класики" стрибали.
Хто сказав - так не буває,
королівна не стрибає!
Тут буває це щодня!
Галас, сміх і метушня!
Тут Оленка і Катруся,
і Маринка, і Настуся,
і Наталка, і Тетяна,
і малесенька Оксана!
Мить - і виросли палати
на горбочку біля хати,
і підстрибують на ґанку
королівни і панянки!

2013

Тополина завихреність віт
Замітає захмареність літ,
Ловим давній завіяний пух
Біла піна від літніх задух.

Гонить вихор кошлатий килим,
Тепле літо втікає за ним,
Понесе в невідомі краї
Неповторні молитви свої.

Заховалися тіні м`які
В невагомість - тополь пелюстки,
З-за туману чаклується міф
Без омани фальшивих оліф.
2013

В тебе твоя батьківщина.В мене моя.
Ворогами нам бути не треба.
Від сотень років у кожного своя земля.
Від створення світу, всім нам єдине небо.

Волинь, це кусок української землі,
В якій русин не був у той час паном...
В двадцятих, поляк сказав братам – НІ!
В ті роки почався роздор поміж нами.

Від двадцятих закривано нам школи
В тридцятих насильно руйновано церкви
В такий то злочин вростала наша Волинь
Вона терпіла і ждала свободи

Вже сім десяток років проминуло.
Вільними нині Україна і Польща.
Вірив, що гріх простили й призабули.
В поляків чомусь, спокою знов нема.

Воскреслий Ісус каже: - Простити брату!
Все таки гордість пише брату суть.
Він є готовий наше нам забрати.
Він всім і всюди сіє каламуть.

Він наші землі називає «Креси»
Він знає, хто їх й коли завоював
Вижшість і гордість він там й нині несе.
Вірить, що буде там в друге панував.

Всевишній бачить і думки читає.
Вірить, що колись зрозуміє брат,
В якого нині розум ходить краєм
Власних помилок, в час Великодніх Свят.
10.05.2013р.

* * *
Нікого... Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою...
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.



1970

В. Івасюку
Як сильно Ти умів
любити Україну!
Свою любов проніс
в піснях через життя.
Лунаючи крізь час,
вони нестримно линуть,
і український дух
не знає забуття.
Ти стільки ще не встиг
сказати і збагнути,
та полум’я Твоє
запалює серця.
Хай голосом Твоїм
звучить „Червона рута”,
і водограй душі
не знає в ній кінця.

Горіла свічка на вікні
забутим, невимовним горем.
І пильно очі мовчазні
вдивлялися з голодомору

в цей ситий, незворушний світ,
що не сповідує покути
і протягом десятків літ
спромігся сам себе забути.

У погляді спинився час,
і осінь тужно голосила.
А доля пантрувала нас,
і свічка на вікні горіла…

Старий словник. Гірке невороття.
Мов тінь – минуле дивиться у спину.
Слова ведуть в далеке забуття,
я сторінки гортаю без упину.

Старий словник – це витяг з поколінь,
який душили довгими роками
і марно намагалась чорна тлінь
здолати недолугими руками.

Слова живі виполювали з нас,
вони на скронях у батьків сивіли,
з’являючись все рідше кожен раз
з тавром сумним – як слово застаріле.

Їх вилучали як сміття, як брухт,
вони щораз, зневажені, німіли.
З нас просто викорінювали дух,
і ми своїми душами міліли.

Дістали суржик з дружнього плеча.
О мово рідна, де ж ти забарилась?
Читаю і не вірую очам:
чи ти була, чи ти мені наснилась?..

Ти кохання зміг зректися
Граціозно, дуже гарно.
Там, де Чорна й Біла Тиса –
Сонцесвітло. Сонцехмарно.
Я зрікатися не вмію
Синьоокої любові,
Відпливають пишні мрії
В ніжних човниках магнолій,
А у серденьку твоєму
Квітнуть царственні нарциси,
Знаю істину таємну:
Ти – не бог. Я – не актриса.
Ні, тебе не виганяла
Із душі, зі свого серця,
Білосніжна плаче калла,
Мабуть, завтра дощ проллється...

Пародія

Я читаю Камасутру
І вивчаю різні пози,
Бо набридли всі класичні –
Викликають сміх і сльози.

Щось не те, не так, не надто,
Муляє щось, коле, тисне…
Може спробувати нині
Позу раком, котрий свисне?

02.08.13

Ніжність трояндово-біла
Нас огорнула теплом.
Скільки та нічка повіла
Юним закоханим двом!

Скільки ж бо літ пролетіло?
Хай перелічує їх
Ніжність трояндово-біла –
Терпко-солодкий наш гріх.

Вірити в казку хотіла.
Боже! Любов – як дитя.
Ніжність трояндово-біла
Оберегла почуття.

Двері нам доля відкрила
У криштальний палац.
Ніжність трояндово-білу
Хай збереже він для нас.
01.08.2013

А кому вони цікаві -
ці думки сідлом на гаві?
За відсотки по заставі,
ніби золотом іржаві.

Листоноша їх розносить,
хоч ніхто того не просить.
За каталогом і досі
передплачується "Досить".

Та думки такі приїжджі,
виявляється, - це дріжджі.
Як людьми* у Запоріжжі,
пам'ятають ними діжі.

Пропагована зумисне
тільки раком, котрий свисне,
кожна думка прагне, тисне
на шкідливе і корисне...


2.08.2013

На підгір'ї сивого бескиду,
На краї сіл Ластівка і Свидник
В сорок третім році на галяві
У карпатськім лісі кучерявім

Партизани урочисто стали,
Україні вірно присягали
Два полки і дві чоти хоробрі.
Присягали боротися добре.

Боролись за волю вірненько,
Захищали Батьківщину-неньку,
Скоростріли ладили стріляти,
Окупантів виганяли з хати.

Сімдесят минуло літ відтоді,
Та здобути воленьку все годі...
По дорозі в чорній сорочині
Йде до лісу молодий хлопчина.

Чом ти хлопче у темнім убранні,
Що у ліс тебе погнало зрання?
Де твій батько, безталанний сину,
Може він будує Україну?

Не питайте, чом сорочка чорна-
Між важкі попала доля жорна:
Вчора тіло татове до Львова
Привезли- "дарунок " від Лужкова.

В чужий край він їздив заробляти,
Там забили вороги прокляті.
Мати де твоя?- запила з горя,
Молодша сестра на серце хвора.

Парубче, чи за таку Вкраїну
Рідний дід у партизанах згинув?
Чом не йдеш ти батька поховати
В рідну землю щоби ліг він спати?

А не йду я батька поховати,
В ліс криївку діда йду шукати.
Там заховану у схроні зброю
Відчищу і виступлю до бою,
Віднайду, заряджу скоростріли,
Щоб злодії кров нашу не пили.
2003

Вже осінь, вже падає листя,
І скачуть каштани на брук,
Я стискую пальцями лист твій,
І чую тепло твоїх рук.

І знов, ніби в сонячних луках
До серця свого я косу
Твою пригортаю, й розлука
Десь щезла. І я вже несу

Тебе на руках в верховину,
І щастя на двох знов одне,
Та раптом із мрій в ту хвилину
Пробуджує осінь мене.

Вже осінь, вже падає листя,
І скачуть каштани на брук,
Десь стук каблучків твоїх близько,
Та це - мого серця лиш стук.

2003

Ти загубився? Показати шлях?
Звичайно, покажу, мій любий пане,
Там, правда, мчать янтарні дикі лані,
Ростуть індійські велетні баньяни,

І зорі сплять на Велеса стогах.

Ти загубився? А куди ішов?
Далеко, кажеш? За високі хмари,
Туди, де скачуть вершники-Стожари,
Де місяць втік на піддашки кав’ярень

І сонце ще не встало з пелюшок.

Я покажу такі світи, мабуть,
Які забути вже не будеш в змозі,
І виноградні, вечорові лози,
І в рукаві завжди знаходиш козир,

І виграєш уперше Божий суд.

Чому стоїш? Невже забракло сил?
На тебе вже чекають небокраї,
Для тебе, може, на зорі світає,
Можливо, це твоя жива Вальгалла…

А ти завмер, поділений навпіл.

Сокровенне у ній збережи,
щоб ти міг з її вуст причаститись
і тоді, як сягнете межі,
за якою уже не зустрітись.
Неповторність її розклади
у душі на своєму осонні,
щоб не плутались ваші сліди,
щоб літа не студили долоні.
Додавай їй натхнення, снаги,
поселіться удвох в її лоні.
А коли вже зайшли у сніги -
ще палкіше цілуй її скроні!
31липня 2013

Палали священні бандури,
а черга косила тіла.
Це люті катівські фігури
примножили звірські діла.
«Відправимо ми до поетів
мислителів і піснярів.
Не буде у етносу злетів -
всіх лірників і кобзарів
згноїть у загальній ямі,
туди ж і поводирів!
Щоб після совєцьких зламів
народ цей уже не прозрів.
Ми витравимо з вас пам'ять,
про спротив могутній Січі!
Над вами хрестів не поставлять,
бо втомляться мертвих лічить.
Занадто багато шляхетних
на вашій землі розвелось,
народу не бути безсмертним!»
Сучаснику, їм це вдалось?

1 серпня 2013

Тягну на себе ковдру,
Повір, все буде добре,
Під ранок, і укотре,
Ти мов той вовчик змерз,
А я іще голодна,
Ти знаєш, мов по нотам,
А я ще хочу…хочу…
У травах, між берез,
У ліфті чи за рогом,
Аби тримали ноги,
Аби носили ноги,
Тебе в кущі тягну,
Замаявся ти трохи,
Повір, все буде добре,
Або ти зробиш діло,
Або я не засну…

Хоч прожити їй випало мало,
Але гартом тверда, мов скала.
Свою силу всю в слово поклала,
І та сила велика була.

Тим, хто ще на шкільній сидить лаві,
Хай взірцем вона буде в житті:
Не кохалась у розкоші й славі,
А служила великій меті.




1994 - 2013

Знову тіні на воді
нами розігріті,
пам’ятаєш, як тоді,
у торішнім літі.

Знову річка плине ця
крізь поранок чистий
від твого й мого лиця —
в небокрай імлистий.

Знову поїзд відшумить
у дощі осінні.
На воді — лиш літа мить
і застиглі тіні.


(1 серпня 2013 року)

серпень
скосив сади
сонцем
спалив сліди

сказано
слів сповна
стоптана
сон-трава

стишено
сивий сум
спогади –
спалах
струм

… свідок
солодких снів
сонно
синок сопів
2013

Ну глаза, ну носик, чуть не до губ
Непослушный локон. Кто ей не люб,
От неё отскочет, как мяч от стенки.
Полностью не ведая стильных драм,
Смертным боем бавится по кружкам
Хрупкая, решительная студентка.

Хоть совсем уж изредка, как желе,
Хоть порядок в съёмном её жилье,
Мир её неровен ещё, непрочен.
Были однокурсник, шатун шатен,
Пристальный художник, крутой спортсмен,
Но однако ей как-то всё не очень.

Так, немного водит, слегка поёт,
Вовремя и в тему сдаёт зачёт,
И читает модное в позе "Лотос".
Сжились стрекоза в ней и муравей.
Нет, не то чтоб в теле, - вообще у ней
Чёрная дыра и несметный космос.

2013

Ти привела мене в цей грішний світ
І щедру долю вимолила в Бога.
Не заросте повік священний слід,
Освятиться добром твоїм дорога.

Як пахло чебрецями з рідних рук,
Духмянили любистком русі коси.
Через усе життя й часи розлук
Я пам’ятаю запах той і досі.

Господь подарував солідний вік
І до останку ти йому молилась.
Молитва від біди цілющий лік
З дитинства в щиру душу поселилась.

Розраднице моя і вірний друг,
У ореалі сяйва золотому.
Мій оберіг від горя і недуг,
Земна й небесна, в образі святому.
16.05.2013

Калина зацвіла біля криниці
Під синіми вітрилами ночей,
Через роки і досі часто сниться
Печальний блиск закоханих очей

За річку небо падає поволі
І лине свист пташиного крила
Хто ж роз’єднав дві наші юні долі?
Я за тобою в казку не пішла.

Хоча шляхи судьбу стернею слали
В черемховім вінку цвіла весна,
Якби-то молодість раніше знала,
Що швидко прийде старість навісна.

На крилах саду мерехтять зірниці,
Мережку простила ‘‘молочний путь ’’
Напитися б студеної з криниці
І, хоч на мить, у юність повернуть.
13.05.2013

Гнучка, пластична свіжа глина,
В руках у майстра то майбутнє,
Чим хоче стане та ліпнина,
Дарує твори незабутні.

Вогонь закріпить певну форму,
Незмінна стане, ще й твердою,
Все впишеться у сталу норму,
І річчю буде прикладною.

Якщо розбити глек на друзки,
Не повернути глині м'якість,
Не стане вазою етрусків,
Що глеком побувало якось.

Уламки труться наче рани,
Між них прокладено розколи,
Не гоїть клей болючі шрами,
Не відновити їх ніколи.
2013

Пародія

Зачекай… Схаменися… Куди ти?
Скільки можна водити за ніс?
Я шампанське хотів би допити,
Скуштувати тортá, що приніс.
Хоч гірчить – не затихну в печалі,
“Ні” – то ні! Що, стрілятись тепер?
Позбираю ось ласощі – й далі!
Не отямишся – йду до О.Р.!

01.08.2013