Світлій пам’яті
Георгія Сливинського

Розказують, ти смерть прийти просив,
Бо витримати біль було уже несила.
Та смерть не йшла. Щось там її притримало.
Може, сніги небачені, що всі дороги вкрили.
А, може, смерть послухала дружину любу –
Півроку зачекать до золотого шлюбу?..
...А я пригадую, як ще рік тому
Із сином гостював у твоїм домі.
Як у хрещатицькій тісняві дивилися футбол.
Мов навіжені, з іншими кричали: «Го-о-л!»
Тепер ти прописавсь у Висях Горніх.
І як «не пить» нема там ще закону,
Піднімемо чарки( з амброзією - ти, а я - із самогоном)
За пам’ять, що не підвладна ні простору, ні часу,
За дивину любові, що повік не гасне.

Ленінград -
місто, де був поставив Країну Рад
Ленін-гад...

2013

Якось Ната каже мамі:
- Тяжко стало жити.
А чи можна всім нам, мамо,
кілька рук пришити?
Мама дуже здивувалась:
- Ти ж моя дитино.
Лиш по дві руки, Натусю,
бути в нас повинно.
- Просто кожен день в садочку
нянька нас повчає:
В мене , дітки, на усіх вас
рук не вистачає.

Петрик з татком їсть вечерю,
щось собі лопоче:
- Ти, татусю, певно, також
вирости ще хочеш?
Той всміхнувсь. Очима кліпнув.
Глип на маму Люду:
- Я вже досить виріс, синку.
Більш рости не буду.
- Щось не те. – нахмуривсь Петрик. -
Ти хитруєш, тату.
Кажеш, вирости не хочеш, -
а їсиш багато.

Татусь і мама кажуть Славчику в обід:
- Напевне, скоро купим братика тобі.
Скажи, малий, чи будеш хлопцю радий ти?
Удвох із братом, Славку, краще вам рости.
- Аскільки важить він? – нхмурив той чоло.
- Ну, десь вагою, певно, синку, з три кіло.
- Маля – це ж дуже дорого тепер. Ви що?
Давай візьмемо краще, мамо, інше щось.
Можливо, купим ліпше ми велосипед
Або ж хоча би цілих три кіло конфет.

О боги Древнего Олимпа!
Вы изничтожыли меня.
Вы кровь и плоть мою забрали,
на ритуал Судного дня.

И лишь душой брожу в потьомках,
не вижу дальше я пути.
О боги Древнего Олимпа!
Зачем меня вы извели?

Ишел всегда своей дорогой,
сквозь бури, грезы и лета.
И неужели дальше пусто?
Невольно вздрогнули уста...

О, вы, что высоко сидите!
Куда вновь метите вы снасть?
На землю грешную? Обитель?
Обитель веры в вашу власть?

О, нет, не то уж время будет!
Изсякли вашы силы вновь.
Не повторить уже тех судебь
и не пролить уже ту кровь!

И я иду своей дорогой,
я лишь душа, меня сдесь нет.
И нет прощения вам, боги!
Да й жизнь моя лишь тусклый свет.

Но, нет, себя я покажу!
Ещё услышите о мне!
Тогда я встечу вас, о боги.
И положу конец своей судьбе.
2013

Може, хто тебе образив, друже?
Втратив щось? Не склалися стосунки?
Не знаходиш сили бути мужнім,
І нема від болю порятунку?

Зрадили? Покинули? Забули?
Щось не так удома, на роботі?
Щастя, наче літо, промайнуло,
І тобі вже байдуже, що потім?

Не здавайся! Ще не час! Ще рано!
Зійде сонце в пору світанкову.
І мені було в житті погано,
Тож ціную кожне добре слово.

Не сумуй! Усе в житті можливо.
Добре чи лихе – усе минає.
Хай тебе зустріне справжнє диво,
Хоч у тому дива і немає:

Усміхнеться доля загадково,
Час рікою-піснею полине –
Хай тебе зігріє добре слово
Майже незнайомої людини.

P.S. Поруч із нами завжди є той, хто потребує бодай доброго слова. Це так мало і так необхідно. Говорімо людям щирі і добрі слова підтримки!

Ця дівчинка з хвостиком ходить за нами хвостиком.
Кажуть, у неї мама живе у Франції.
-Дядечко, тітонько, я от займаюсь танцями!
Мама казала, в Парижі не можна товстою…

Ця дівчинка з хвостиком – вічно не пране платтячко,
здерті коліна, волосся - кубло вороняче.
Перечепилась, упала. Їй, бачу, боляче!
Та стинула зуби, усміхнена, - не заплакала...

Дівчинка з хвостиком ходить за нами хвостиком…

Місячне сяйво плете золоту павутину,
Ниткою срібною з ночі краде половину,
Хлюпає з пригорщі зорі - ошатні перлини,
В марево кидає темне, таємне і синє.

Вітер колише сухе, уже заспане листя,
І зазирає на вогник у темне обійстя,
Де стомлений сад залишив свої шати барвисті,
Дню вересневому сум дарувавши врочистий.
2007

*
Трава-мурава
Із неба проростає
Сталевим ливнем.

Дзвенять травинки.
Одна об одну труться.
Аж срібло блиска.

А ми в покоси впали,
Як хлющ, промоклі,
І тулимося ніжно
В коханім ритмі.

Таке запитання весь час
Думками марширує.
Яка майбутність жде на нас?
Куди вона прямує?

Промивши очі, бачу шлях
Синів, дочок і внуків,
Що то відкинули вже жах
Наших земель байстрюків.

Діти вже горді, хоч батьки,
Ще з сумнівами грають.
До сонця , чи зірок іти?
Зірки ще спокушають.

Ідеології книжки
В підвалах прикрив порох...
Не викинули їх батьки.
Не викинуть ще скоро.

Мрія минулого жива.
Надії в них ще п’яні.
Майбутність пише їм Москва.
Не були на Майдані.

З молотом і з серпом прапор
Увесь час в них в пошані.
Не вірять про бувшій терор,
Табори в Магадані...

Голодомор, кажуть брехня,
Не геноцид народу.
Бо так вчила і вчить Москва,
Яка неправду родить.

Запитання весь час живі
Чому це так питаю
Чи дасть хтось відповідь мені
З улюбленого краю?
24.02.2008р.

Хай наші зустрічі нечасті –
Чужими стали Ти і Я,
Та скільки щастя, скільки щастя
Дає поезія Твоя!

І ось уже всі чорні хмари
За горизонти відійшли.
Твоїх поезій дивні чари
Вже вкотре з розуму звели.

Вони високого гатунку,
Та розуміння прийде мить:
Коли того нап’єшся трунку,
То довго серденько щемить!

Ви згиньте, радощі й печалі,
Бо все ясніше бачу я,
Що всі ці чари, всі ці чари
Лише поезія твоя!
2011

У серпанках стиглих сновидінь,
мов п’яничка, туманіє ранок.
П’є земля росяну його лінь
і готує тишу на сніданок.

Молоді лелеки з кола гнізд
розминають крила в колах неба.
Час іде, вже незабаром піст
і блідніють ярі перше зела.

Знову літо завершає хід,
депортує вертограду їства,
соковитий яблуневий плід,
на базари галасливі міста.

Мені раптом стало цікаво:
А чим же ласýють коали?
Чи їм до вподоби банани,
Чи, може, горіхи із пальми?
Чи любить ведмідь австралійський,
Як бурий, медочку поїсти?
Чи потай з великої миски
Смакує омлет і сосиски?
А чи поїдає без міри
Тістечка, цукерки й зефіри?..

Я більше гадати не став –
Відправив з питанням листа:
– Зізнайтеся, любі коали,
А що до смаку вам припало?

В Австралії чемні коали
І швидко мені відписали:
- Привіт, наш допитливий друже!
Питанням здивовані дуже!
Тобою всі названі страви
Коали би їсти не стали,
Бо кращі наїдки у світі –
Це листя з дерев-евкаліптів!
p.s.
Його відправляємо сто кілограмів,
Аби ти не схуд від конфет і бананів!
2013

Це серпень, ні?
Авжеж!
Тож
У полі зору - Гентош.)))
Серпневий сміхомовець)
практично зрілий хлопець)
Хоча й не носить вуса,
живе зі знаком плюса.
Колосся й стиглий сонях -
в його життя на скронях.
І добрий усміх серця,
і ще...
і ще...
Не все це!
Про все
не все... і ситець
(такий цей серпень-місяць).
Ціную.
Вірю в пана -
у Гентоша Івана!
Оскільки він - жартун...
Іване!
На*
кавун!


(дівчата теж підносять Іванові кавуна)

9.08.2013

Гроза серед ночі свіжими ранами психозів
заливає останній куточок життя істериками.
Без езотерики зрозуміло – ми не пара,
але на пару – нам море по коліна.
Загалом ти прекрасна людина з великим серцем.
(За рецептом краще вживати з перцем,
маленькими ковтками, без дотиків словами
до стакану і без обману, просто пити…)
Видно дно…
У тебе своє, у мене моє – всеодно.
Зустрінемось..
знизу, де лікують душевну кризу.
Але поблизу ті самі звуки грози, відвези мене до дому…

Листопадові сльози застигають не ставши росою,
у павутинках останньої барви губиться сонце.
Це більше ніж просто осінь…
Чи сон це?
Ні!
Ти й досі не віриш у зиму,
а вона завжди тебе підводить,
приходить…
Ти малюєш теплом німі силуети,
в океані людей шукаєш портрети,
що стали на прикрість осінніми снами.
Між нами.
Біліє зима…
Статусом «Майже сама» ставить печатку на серці,
а у твоєму додатку – запис «Майже вільний».
Сюжет стабільний, як час,
ти знаєш до ста прекрасних фраз,
але наш талісман – мовчання.

Іванко Гентош полюбляє квас.
Квас натуральний, прохолодний - клас!
Як можна лиш такий напій не пити?!
А як немає квасу, то... абзац!!!




2013

Под монотонный стук колес
Душа уносится с вокзала...
И не существенен прогноз-
Я буду здесь-упрямо знала.

Перрон.Вагоны мчатся дальше.
Влачусь щебенистою тропкой.
Тут пролегли владенья дачи.
Дух теплится надеждой робкой.

Боюсь спугнуть ночную фею...
В тьме сумерек- седая дымка.
Вхожу под арку в галерею:
Запечатлеть хочу картинку.

Кизил свисает надо мной-
Гирляндами трепещут свечи.
В ночь- спорышовою тропой.
Со вкусом выпиваю вечер...

Он полон тайн и искушенья:
Свод неба и мерцанье звезд,
И озеро- в плену томленья.
Прелягу торсом на помост.

Руками вод ночных касаясь,
И отраженье звезд черпая,
Слегка на камни опираясь,
Я в омут с головой ныряю.

Вода окутывает бездной.
Свободно двигается тело.
И сердце приторно-любезно
Любви и ласки захотело...

Дымок костра зовет на ужин.
Дровишки трепетно трещат...
Да,жар для гриля очень нужен-
О!Дивный, чудный аромат...

Еленка, милый мой дружочек!
Спасибо Богу, что ты есть!
Я счастья выпила глоточек,
За что тебе хвала и честь!

Ти - моє небо, я у тобі літаю
І крила взялися десь, хоч раніше не мала…
Ти – моя зіронька, серед грізних хмар зграї
Не покинеш ніколи, поки аж не світає,
А лише час проб’є і година ранкова
В мою душу загляне сонно й несміло
І заграва з’явиться ніжно бузкова
Переродишся з зірки у сонячне тіло.
Будеш тінню моєю, коли навіть спіткнуся,
Вітром вміло підхопиш, щоб не впала додолу,
Моя рідна, кохана, найкраща матуся,
Квітнеш навіть вночі, наче та матіола.
Для легень – ти повітря, а для серця – відрада,
Так знесилено б’єшся, долю щоб прихилити
Й вистоюєш мужньо біди всі – канонади,
Їм тебе не злякати, їм тебе не зломити.
Моя мила Веснянка, моя радість з тобою,
Ти пробач, коли, зрештою, все ж я згрішила,
Але ж віра й надія в обох стали канвою:
Поодинці – ніхто, а разом – ми вже сила.
То ж зізнатися хочу тобі в щирих речах
І хоча це не вперше і, мабуть, не в останнє,
Бо щоразу читаєш в моїх ти очах:
Ти для мене святе й найцінніше кохання!
2013

Моя сеструня скоро прийде в гості,
Осипле золотом й дарами щедро всіх,
Нарешті для думок знайду я простір
Й для споминів заасфальтованих своїх.
Моя сестра – то осінь блідолиця.
Вона ховається в чадру щільну з дощів,
У нас із нею спільні біди й таємниці
Про них шепочемось під світлом ліхтарів.
Я вдячна їй, адже я маю вдачу
Осінню, з присмаком гіркого полину,
Тому я часто мжичкою дрібною плачу,
Згрібаю світ в туманну пелену.
Й нехай всі інші лиш кидають зверхньо,
Що це лише затятий песимізм,
Це - є життя, святкове і буденне
Й у ньому безліч зваб, ідей, харизм.
Осіння вдача – то дарунок долі,
Не все ж іскритися вином багряним,
Зі смутком у очах я апріорі,
Я - частка «анти» всім світам весняним.
Жовтневий вітер згоїть мої рани,
Втішатиме вкотре моя сестриця
Впадуть із гуркотом з душі важкі кайдани,
А через кого вони там? Яка різниця…
Лиш осінь знає, через кого побратались,
Обоє зраджені теплом байдужим,
У цьому їй одній була зізналась
Й з тих пір ми про своє дівоче тужим …
2013

Я так хочу навчитися жити без тебе
Обдурити злу пам'ять, придушити свій біль
В павутину згорнути дароване небо
І заснути, забути нестерпний твій хміль

Я так хочу навчитися жити без тебе
Фарбувати свідомість в нічну заметіль
Це в байдужому світі нагальна потреба
Тверезіти душею у німий водевіль
07.08.2013

У ясних ясенах джерело
Через трави заплутаних снів
У реальність мою притекло,
Засиніло – я заяснів.

О жадане моє джерело,
Де ти досі було, як жило
В неживому – без мене – краю,
Чим ти множило силу свою?

І жадане моє джерело
По–джерельному відповіло:
Я поїло усіх, а пило
Те, що з ока твого натекло.

Осідлаю своє джерело,
Дзвінко-срібним дощем підкую,
Та й поїдемо в рідне село –
Рай земний в гайовому краю.


2000

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

***
Метро свою відкрило пащу
у ньому я по давній звичці
все ж буду мріяти про краще
до скла прилипши в електричці...
***
Гроза розгнівано над краєм
жбурляє блиски до баюр
усяк біжить усяк тікає
і тільки я немов стою...
***
Музо шли нас доволі різко
то ховайся то будь ніяка
бо згриземо тебе мов кістку
за воротами злий собака...
***
Під натовпу поспішні кроки
так гарно п"ється чорна кава
коли на все дивитись збоку
то й метушня якась цікава...

Темно-коричневі двері,
дівчина – зверхні манери.
Лиця на фоні жовто-блакиті
в рамках на стінах прибиті.
Забиті
люди у чергах,
мухи на вікнах.
Шкірить історія ікла.
Фікуси сохнуть, подяки цвітуть –
все, як годиться… мабуть.
Білі будинки з видом на площі,
леніни сиві в ялинках… і гроші,
де у конвертах, а де і «безналом».
Все, як було ще до нас. Так і стало…
Рипнули двері – у черзі напруга.
«Все. Голова не приймає. Бо друга.»

Крім киці,
в тітоньки Насті
ще й циці -
білі й пухнасті.

2013

Озираюсь на світ –
все потроху дається взнаки,
залишаю собі півхлібини
і дрібочку солі,
бо спливає життя,
ніби пишні купальські вінки,
і вкорочує шлях,
на якому всміхалася доля.

На світанку весни
золотіла зоря молода,
перелита у літо
і в осінь одвічного кола,
а хрещені батьки –
невблаганний вогонь і вода –
підіймали мене,
як печалі хилили додолу.

Знов колиску мою
охрещають покутні вогні,
нелукавим літам
вистачає повільного плину,
і проміниться шлях,
на якому донині мені
усміхається доля
терпляче і трохи дитинно…

Білогруді хмари
раптом посіріли,
мов поклали радість
світлу під замок.
Заніміли струни
сонячної ліри,
але сонця голос
в серці не замовк.

Натягнули хмари
сірі шаровари,
а блакитні шорти
кинули в смітник.
Захопили сонце
і замурували,
але світлий настрій
в темряві не зник.

Та й нема причини
настрою зникати,
бо гроза вечірня
то моя доба.
Я веселий дятел,
впертий і завзятий,
що і скелю смутку
стрімко продовба.


08.2009

Сьогодні день спекотний – гусне кров…
в турботах, у примарах
сьогодення

а в мене ще півночі на любов…
крутити в поті тіла
із натхненням
не перса – тільки персики..я так
люблю його –
із персиків варення)

На синім фоні вечір почорнів,
Вже й ліс скидає жовтий лист останній,
Лелека у зажурі прилетів
Збирається в дорогу на світанні.

Хитавсь на хвилях човен під дощем,
Тремтіли мокрі сірі верболози,
Сховавсь в ліщині зайчик під кущем,
Всьому живому спокій сон приносить.

Дрімає річка потаємним сном,
А ліс з лиманом ждуть на світ зірниці
Дощ, мов крізь сито, капа за вікном,
Струнка осика спить біля криниці,

Могили розмовляють в темноті,
Ніхто не чує їх таємну мову.
Лиш згадуємо образи святі
І не заснуть цієї ночі знову
17.05.2013

Безумний літній вечір…
П»янким відлунням спеки
Цілує вітер плечі.
І бірюзова шаль
Зісковзує звабливо
І зовсім недоречі...
Приховую від тебе
У погляді печаль...

А погляд там – далеко,
Де ніч ковтнула спеку.
В безодні незбагненній
Втоплю свою печаль.
А ти мовчи, так треба.
І я мовчу.У неба
Вимолюю для щастя
Нам прихисток - причал

А море не втихає…
Цілуєш, ніби вітер,
І пальці у волоссі
Видихують мигдаль.
А море проганяє…
Залишили крайнеба,
Сліди іще незмиті
І бірюзову шаль...

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому що круглим сонце є у небі синім.
Є круглою земля. Господь так утворив
Об’ємні речі розумом всесильним.

Коли в степах нестримно від біди
І шлях обрати стане необхідно,
Лише на пагорб будь-який зійди:
В промінні сонця купол храму видно.

Для світла відстані не мають верств і гін,
А купол круглий - віддзеркалення до Бога.
Яким би кольором не фарбувався він,
Як зірка золотом показує дорогу.

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому, що служать серцю маяками
І напрямком душі. Так де б ми не були -
Вони назавжди з сонцем разом з нами.

2013р.

* * *

Любили девушки и нас
на всем союзном сверхпространстве,
где мужики зверели в пьянстве
и не имели прозапас
похмельной трешки...
Всюду мы
широким пользовались спросом,
не пропивавшие умы
хохлы,
всех оставляя "с носом"
великоросов!
По Руси
мордвы немерянной и веси
с ее причудью,
сколько сил
хватало,
без особой спеси
"ковали" смену -
кровосмесь
спасала матушку Рассею!
Наш брат-хохол пахал и сеял,
любви к труду отдавшись весь
на всем пространстве, повторюсь,
не опошляя чувств высоких...
О ты, украинская Русь
великоросов кареоких!



Откровение*

Есть Родина, но ничего родного -
Ни языка, ни веры, ни судьбы:
Из века в век Владимирской дорогой
Идем, верстая вехи и столбы...

Патриотизму нашему не верьте -
Нам все равно, где лаптем щи хлебать,
А постоянство места - пуще смерти
Для тех, кому не сеять, не пахать...

Из грязи - в князи! В непросыпной пьяни
Нам чудится мордовская Москва
Вселенским раем... Други-россияне,
Мы вовсе не народ - одна молва...

Мы вовсе не избранники: изгнанье
Самих себя в ничто - вот наш удел.
Еще одно, последнее, сказанье,
И - тишина... Всему ведь есть предел!


(? - 2007)

Повніє небо, витерши сліди,
А шлях, як біль, росте до краю світу.
Візьмуть вози на плечі чумаки
І, проминувши провесну і літо,
Зайдуть із поля в сиву небесінь.
На землю Шлях Чумацький струсить сіль
І заокруглить на зіницях воду.
Згори − униз, від заходу − до сходу
Щербатий серп торкнеться срібних піль.
Камінню днів, що у траві сирій,
Згубився лік, немов дорогам, зроду.
Міцніє крона і коріння роду,
Зелені пагони пустивши в древній сад.
Дерев і стріх росте щороку ряд,
З жилавих рук підносячись крилато.
Простують в часі дерево і хата
На величавих предківських кругах.
В тривких слідах уже загрузнув час,
А в грудях досі б’ється камінь солі.
Торкнеться пам'ять зболеної скроні −
І пульс вітчизни вдарить у жилу.

2012 Р.

Ще у сітях тріпоче рибиною піймане сонце,
а дерева півсонні лягають у проділ води.
Пахнуть вогкістю неба
на сході глибокі сади
і з туману світанок росте,
мов червоний лелека.
Зрониш слово –
і злегка згортається річка у біле.
Щойно півні, ударивши крилами в небо,
зійшли з рушників –
і дорога стара задзвеніла.

Ще тоді, коли сонячна повінь для човнів слугувала колискою,
Кожна щогла цвіла над обрієм і торкалася весел блискавка,
Ці глибокі важкі осердя, переповнені листом і тінню,
Заплітали старі дерева у стрілчасті дахи пташині.

Серед білого острова тиші наші сни до безмеж купалися,
Запливаючи в русла сорочок переплетеннями ніжно тканими.
Але раптом холодні пальці доторкнулися клавіш літа,
І в гортані застрягла пісня металевим холодним вістрям.

З неба впали сніги, наче літери, і гаї позростали віршами,
Тільки янгол твій досі ходить десь між тонконогими вишнями.
А в зіницях, немов озерах, виростають космічні квіти –
Це планета Любов відкрила невідому іще орбіту.

2012 р.

Із долоні прамови напитись живої води,
Щоб опівночі вирости деревом віщим чи птахом.
Ти вросла у каміння, в солоні дощі, у сліди,
Затремтівши до уст, наче єресь, поглиблена страхом.

Над щитами грудей протече, наче біль, молоко,
Заклинання трави оповивши земною любов’ю.
Осяйні письмена проростуть із твоїх волокон,
Над озерами сну підійнявшись порожніми знову.

Порозходяться кола мінливими фазами днів.
Мовчазна нескінченність туманів − немов криптограми.
І з камінного взгір’я сріблитиме праща видінь,
Об’єднавши навхрест місяці молодими тілами.

Музика вітру озветься зі струнами поля,
Сонним зерном покотившись під вії землі.
Струменем серця ранкову дорогу напоїть,
Низько припавши грудьми до сирої ріллі.

Музика лісу розпалює атоми плоті,
Оргію зелені пише на травах вночі.
Йдуть і відходять дерева старі й косороті,
Сонце і місяць відносячи десь на плечі.

Музика річки шепоче тремким водоплином,
Водами часу твердий пробиваючи глиб,
Де риболов вибиратиме камінь і глину,
В зоряне небо пускаючи птахів і риб.

Музика слова живе у глибинах любові.
Тихо її заколисує ночі рука.
Кличе дорога на білім розкриленім слові,
Ждуть за дверима і вітер, і ліс, і ріка.

2012 р.

Степ здмухнув із чуприни все птаство
і долоні у тишу простяг.
А в незвідано довгих світах
порожнеча росте ковилою.
Зачерпнути б любові земної
і літа до причастя нести.
Та над зболеним степом хрести
у вітрах, мов лахмітті барвистім,
спотикаючись, падають в сни,
перевиті думками,
як листям.

Риби тишу доп’ють. І акваріум осені раптом
Спорожніє, наповнений простору й часу, до дна.
Одіссеє моя, начитавшись легенд про атлантів,
Ми відчалим у Скіфію – край молока і вина.

Із Еллади зібравши архіви обпалого листя,
Ми на мові каміння напишем сувої доріг.
Від Залізних Стовпів до прадавньої Турії плисти б,
І з Варягів у Греки, де міфами дихає сніг.

Але мойри – сліпі. В Борисфені, де сходяться грані
Різношерстих племен, ми застрягнемо посеред скель.
Від Європи до Азії, мов подорожні останні,
У прозорих зіницях завбачимо світло морське.

2012 р.

Горою суне хмара грозова
"Спокійні будьте!" - сонце призива.
З гори нехай і блиска, і гримить,
грози то розбивається граніт.

08.2009

Лиш не забудь про віру
Ти на шляху земному,
Не віддавай лиш віри
Ніколи і нікому.

Хоч час болю у житті
І гасить морок вогник,
Надій втрачених у дні,
Тепло на свій жертовник.

Порожнім ще й злим став час
Все годі зрозуміти,
Та серце сильне у нас
Любов`ю обігріте .

Нехай приходить у світ
Цей лад із стягом миру,
І не забути повік
Любов, надію й віру.
1997

Болем горить, вогнем
Пам`ять про дивний край,
Пам`ять тече ключем
Сліз, що закрили рай.

Вразила у піснях
Всіх Україна нас,
Нині безкрилий птах,
що загубив Парнас.

Чи полетить увись
Мрія, що ще жива?
Впаде нарешті вниз
Ворога булава?

Скільки пекло сердець,
Скільки забрали жертв.
Ми не забули герць,
Ми подолаєм смерть.
2013

Верчу я головою на всі бОки:
де Схід, де Захід, Північ, Південь - де?
Пропали географії уроки,
і жодна мисль у голову не йде.

Шукаю всіх сусідів, – чудасія,
а мо’ пронісся дикий ураган? -
Учора східним ще була Росія,
а нині, так виходить, - Казахстан!

На Північ глянув – теж Кремля не бачу,
а замість нього бачу Білорусь.
Верчу я головою, ледь не плачу,
і правди дошукати не берусь.

Аж раптом зрозумів, у чому справа,
чому мої не варять вже мізкИ:
бо мІзкам теж потрібна добра страва,
крутись, чи не крутись на всі бокИ!

Самотність
Зашторені вікна
Зачинені двері
Спомини світла
Повітря бракує
Сховатись від світу
Накинути ковдру
Заплющити очі
І слухати серце
Що Ніцше читає
Палають багаттям
Думки бо кватирки
Закриті наглухо
Ще трохи не зможу
Зірвуться безсонням
Фіранки на вікнах

Затихнуть звуки, згаснуть кольори,
І світ кудись подінеться, розтане.
Душею забрини, заговори -
Відлунням озовуся, мій коханий.

Невпинний час відмовиться іти,
Йому за це подякувати треба.
У "МИ" переллємося я і ти,
До сьомого крильми торкнувшись неба...

Ти мене не цілуй… – Не тому, що не можна.
Я цей трепіт між нами, мов скарб, бережу.
Прагне ласки твоєї клітиночка кожна.
Але ти не цілуй. Не порушуй межу.

Ти мене не шукай. – Не тому, що намарно.
Я цей простір уже не заповню ніким.
Тут сьогодні сльотливо, і мряково, й хмарно…
Ти мене не шукай. Я отут, серед рим.

Не осуджуй мене. Не тому, що не винна.
Не тому, що душа стрімко прагнула ввись.
Героїня моя – ще наївно-дитинна…
Не осуджуй її, як згадаєш колись.

…Ти мене не забудь. Не тому що була я,
наче той бумеранг: повертала звідтіль,
звідкіля вже нікого ніхто не чекає…
Ти мене не забудь. Надто свіжий ще біль.

Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.
Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...
Людські душі читаю під шкурами вовчо-овечими,
Мов збираю гриби.

Є отруйно красиві між ними, поганки мальовані.
Наче квіти пекельні.
Їх косять нічні пастухи.
В переломний цей час, що трагічніє нервом від клоунів,
Я все менше бухий.

Розповнілий від часу будильник іде все скоріше.
Я за Божим законом живу, а на людський махав.
Не чекаю від суду людського скривавлених рішень...
Бо для тіла закінчиться все судом трав.

Я готовий до осені.
Осінь готова до мене.
Юна музика сфер в самоті помагає мені.
Золотіє душа, як на кленові листя шалене,
Чи мов зірка сльозини іскриться у чорнім вині.

На кулак мій, вже більший за серце, сідає метелик.
Мудрість крові моєї іще первозданна, та світ
Її русло по-своєму риє і стелить,
В Інтернеті шукаючи мій заповіт.

Добрий вітер старенький...
Він ролі усякі зіграє:
І вогню, і води, навіть, може, сирої землі,
Де лежать мої предки між дідом Дніпром і Дунаєм,
Де нащадки летять з голосами святих журавлів.

Слава шкіру із мене здирає і солить сльозою.
Я оббреханий так, що ще більше хіба...
Всім прощу.
Бо старався світитися, наче зоря мезозою,
А світився, можливо, як свічка з дощу.

Тож поставте мене у контекст цього злого болота,
Що назвати епохою... ахаю... якось не те.
Попри все і уся я здобув трохи срібла із дна, трохи злота,
Що настільки все грішне, що аж – святе...

Я не буду дзвонити, та й мабуть писати,
бо на відстані слово горить у золу,
але знай, що при радісній зустрічі, брате,
обійму я тебе, наче степ ковилу.
Бо між нас подих дружби уплівся безслідно:
від часів інтернету до Йванових свят.
Пам"ятаєш чи ти, як на критику "Діда",
огризався невтомно, тоді ще "Медбрат"?
Пам"ятаєш чи ти дефіляду у Львові?
Городищенський ліс?І під Уманню став?
І як ми з Королем сперечались за слово,
бо "могучі" у вірш дехто з нас уписав.

Хай ми різних провінцій сини гонорові,
хай між нами і відстань і проміжок з літ.
Та я щиро надіюсь в майбутньому знову
обійнявши сказати: "Ну, Вітя, привіт!"