Пародія

Певно травень, бо навкруг зелéно,
І Чумацький Шлях видніє… он…
Трохи зле. То, певно, пороблéно…
А чи був недобрий самогон.

Шрами ось залишила коханка…
Певно вмер - то золотий туман?
Бо печаль така бере ізранку –
Сльози птиць прикладую до ран…

… Певно пропаде поетів раса.
Рибка золота пірне у вир.

В монастир, осьо, піду на Спаса…
Але у жіночий монастир!


13.09.2013

***
Твої губи так легко малюють посмішку,
що навіть найбистроокіший маляр почувається безсилим.
Жодному генію людському не вистачить цукру,
аби насолодити свій витвір до рівня твоїх солоних вуст,
спраглих морозива і соковитого поцілунку,
аби насолодити свою жагу передати тепло твого подиху.
Твої губи так легко складаються в посмішку,
що новий перочинний ніж педантичного мисливця за головами
скрипить, мов незмащене колесо старого диліжанса.
Щоразу, коли твій усміх наповнює світлом темноту моєї кімнати,
хочеться прошептати молитву Сонцеві, що навчило тебе сяяти
і випускати сонячні зайчики, котрі граються зараз лише зі мною,
зараз, коли ти спиш.
Твої губи такі по-дитячому щирі, наче вуста немовляти –
такі ж прекрасні й невимовлені.
Твої губи так легко малюють посмішку...
Прокидайся. Нам час іти.

13.09.13

Я плоди калини
Маю з України.
Талісманом нині
Висять на стіні.
Спогляну, згадаю
Те, чого не маю
І мати не буду
Тут на чужині...
14.09.2013р.

Черешня й вишня – ніжні дві сестри,
Що обійнялись вітами ласкаво.
Коли їх заколисують вітри,
Торкаються, спілкуються листками.

Їх дотики й слова – м’які, легкі
Лікують душу – зморену актрису –
Родини затишком. Та зубчики листків
Черешні – більші, а сестри – гостріші!

Як птахи осінні хвилі відлітають
Вітер покладе їх на могилах днів
На яких вчорашній подишок присів
А чому так сталось хай серце співає

А з хвилями надії у вічність летять
Як пісня співана дітям перед сном
Бо вітер осінній присів під вікном
На склі вигриває хай потіхи сплять

Лиш діточки волі не хочуть приснути
Їх мрії цілують майбутнім дарять
Бо вірять що вітер усі шляхи круті
А перш за все рідні батьками забуті
Що в душі обіймах як зернятка сплять
Весною обдарить нехай не тужать
10.09.1969р.

Жінка встає та співає
За нею вітер ледь поспішає
Чарує, колисає
І вона міцно засинає.

Земля ця безплідна
Ця жінка – безстидна
Цей вітер – смерч
Це марення – смерть.

Вітає знову вересень жоржинами,
осіннім пестить лагідним теплом,
до гаю загляда очима синіми,
фарбує жовтим запашне зело.

Поклав мольберт свій на триніг під липами,
вдягнув берет, палітру, пензля взяв,
діброва запалала смолоскипами,
зазолотіло малево галяв.

Ген плесо тихе грає самоцвітами,
аквамарини сипле в береги,
у затінку верба гойдає вітами,
в ясні сапфіри вбралися луги

У лозах вітер пісеньку заучує,
тче осінь поцятковане сукно,
а наш маестро вус рудий покручує,
за штрихом штрих кладе на полотно.

вересень 2013 рік

Яка раптово стала осінь,
Як пожовтіли крики чайок,
Дощ моросить… чи то морозить.
Вже без надії, а чекаю.

То кине сонце марне коло,
Не рятівне – порожню лунку,
То вітер погляд мій поколе,
Коли іду супроти й струнко.

Не поспішити передчасне
І незворотнє не спинити.
… У дні такі пожежі гаснуть,
І рве кайдани, наче нитку .

2013

Жовтолапого Сфінкса таємні сліди на Бродвеї,
позіхають утомлені артгалереї дверима,
на Ван Гогівське вухо прикинувся місяць і клеїть
переслухані промені - в сонця зциганчені. Димом

одсьогодніло...схлипно дощем кентакійським одбУло,
гомонять ліхтарі на своїй ліхтаревій говірці-
звереснілі, нечутно на мене здрімнули минуле-
повели не на милі хайвею - по рідній бруківці.

Проколола зашторення неoготична Ельжбета,
знеботочила стежка у вільний сюжет закартиння.
і нехай на світла прямовисні накладене вето-
це не страшно,- світлію ярилами зосередини.

Прoявилися обриси рідности: ретроспектива
чорно-білого танцю - і плівка відмотана в юність
оголошує кадри знедавні - овічненим дивом.
Що Бродвеї? - стежини по Львові - неспізнані руни.

Перевод с украинского стихотворения
Наталии Пасичник, г.Тернополь


тлеющим летом цыгарка твоя-моя
разом зажжёшься - погаснешь легко и метко
ветер смахнёт бокалы а после я
стану накручивать диск что твою рулетку

искра мелькнёт а дальше пропал и след
рельсы в угаре канул состав последний
лето вчера скончалось спасённых нет
чтобы зайти желалось куда намедни

чтобы поверить в что-то произошло -
томик неруды подлинно сообразен
в сонном "люблю" заменившем "алло-алло"
трубка немеет и значит не будет связи

2013

Параска з матір’ю – "в ударі"!
Новий купили шифоньєр.
А Гнат, з яким дочка у парі,
Ту меблю ледве в хату впер.
Красу поставили в світлиці,
Намилуватись не могли,
А замовляли у столиці,
І ще – диван і два столи.
«Помалу виб’ємося в люди»,-
Казала теща, тільки Гнат
В житті не квапився нікуди,
Поважно мався, як магнат.
На жінці, тещі - хлів і хата,
З городом поралися вдвох,
Бо то - не діло для магната,
На ньому був хіба що льох.
Та жінка з тещею «дістали»:
«Зроби-но, Гнатцю, туалет,
Щоб ми, як люди…ну, справляли
Нужду. Бо той старий «намет»
З торішнього соняшничиння
Від вітру звалиться вкінець».
І так пристали, мов причинні,
Урвався Гнатові терпець.
Були обидві на базарі –
Возили овочі та сир,
Тепер і Гнат - весь день "в ударі",
Жінкам справляв новий сортир.
Вони півдня базарували,
Уторгували грошенят.
А про сюрприз іще не знали,
Що за хлівом оформив Гнат.
З дороги - зразу в нужник дами,
А Гнат від сміху ледь не вмер:
На місці ветхого «вігваму»
Стояв новенький … шифоньєр.

(Далі буде)

Сум утік, його нема,
за вікном дощу струна
обриває тишу літа
і наспівує трембітно
квітів трепетна юрма…

Вікна осені й дощу
я відкрию і прощу
мовчазну спекотність раю,
днів минулих не шукаю,
просто слухаю й мовчу….

Сум утік, його нема,
а струна луна й луна,
підбираю швидко ноти,
бо слова вже без турботи
вересень на них кида...

31.08.2013

Ліхтарі володіли весіллям,
голубами з різьби та небес,
і стривожений зайшлий Месія,
на спокусу і хлібом, і сіллю
випромінював тихо протест.

Нас вінчали комети й видіння,
виростали і прірви, й мости.
Над фіранкою голуб у сінях
і над літом фіранка осіння
научали: люби і прости.

Підвесільні – до першої крові,
відвесільним - базіканок міх.
І нараз – ні зерна, ні полови,
де схилився дідок барвінковий
до скарбів – не своїх.. не своїх…

Золотиста стіна з мішковини
між добром, де зачовгано зло,
до зорі – ані зопалу винним,
ні святим, що ні кроку за глину,
не змогла повернути тепло.

2013р.

Підійшов вусань здоровий до студента Кості:
- Де, скажи, така адреса. Їду, хлопче, в гості.
Дядько ніби не старий ще, але вже з роками.
Сам червоний, круглий, моцний. Із двома сумками.
Кость на нього глянув знизу, ніби на примару.
Став, як стовп. Забув бідака, що спішить на пару.
- Бачу, ти не українець. – раптом каже дядько. –
Певно, мови не навчили рідні мати й батько?
- Як то я не українець? – той очима кліпа –
Просто трохи довго думав, що сказати, тіпа.
- Ти таки не українець! – каже дядько строго –
Бо немає в тебе, бачу, хлопче, головного!
Що для брата-українця найріднішим стало?
- Ну, калина, борщ, напевне. Або, може, сало?
- От! А де ж у тебе сало? – той регоче з Кості. –
Ти на себе глянь-но збоку, - тільки шкіра й кості!

Зустріну дощ додому по дорозі.
Перуна він котитиме на возі.
«І як ся маєш?» «Я така щаслива!»
І що той дощ, якщо кохання – злива?

2011р.

Сонне сонце на тарелі
неба... Теплі акварелі
над безкраїм степом розлились.
Дозріває, мов насіння,
сонце… Кіт дрімає в сінях.
Жайворонок звивсь у вись.
Понад степом неозорим
рясно висіялись зорі –
сонце спочиває уночі.
Заспіваю колискову
і дитинці, й колоскові...
Кручені поснули паничі.

2009-2013

Почуття – неприборкані коні
мчать степами до сонця заграв.
Срібні роси із долі долоні
п’ють, у гривах їх вітер заграв.

Почуття – неприручені птиці,
лиш на волі співають пісні.
Почуття – загартована криця,
кольорові веселки ясні.

Почуття то вітри сизокрилі,
що відгонять від тебе біду.
Хоча білі сніги стежку вкрили,
все одно я до тебе прийду!

2011 р

Ти кажеш:"...бути сильною..." Авжеж,
я сильна. Хоч у слабкості - дівочий,
тоненький стан, сіро-зелені очі
переміщають стіни часомеж.
Ти кажеш: "Все минає. Й це мине..."
Так, Час минає, та минає вічно.
У нього стан кремезний чоловічий,
обличчя - красномовно мовчазне.

Ти кажеш:"Не сумуй, моя..." І я
всміхаюсь, що не значить - втихомирена.
Не бути нам в єдинім часовимірі,
але наразі Час нам дозволя.

03.2013

Як не повірити знову
В те, що бувають дива?
“Карпати” – “Шахтар” у Львові
Вчора зіграли: 3 – 2…
14.09.13

Карпати. Літо. Ніч. Зоріє сонно ватра,
До - ре-бемоль... – Ти близько і… не мій…
Ти - іншої життя… Лише пульсують мантри:
«візьми», «візьми!» - «не смій», «не смій», «не смій»…

Лиш іскра, напівмить – ота мала секунда –
найменший інтервал і… хто зупинить нас?!..
Маестро знав. Акцент поставив мудро:
закон в мені…
І відстані.
І час…


10.09.2013

Коли душа твоя смутна,
А їй негоже притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають убивцями тумани.

Липкими пальцями беруть
За горло горду тополину
І місяць, як дівочу грудь,
Оголену наполовину.

Коли душа твоя смутна,
А їй хороше притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають коханими тумани.

Легеньким порухом окреслять
високу шию тополину
І місяць, як дівочі перса,
Оголені наполовину.

2008

Сьогодні цілий день готую
Привіт зимовим пирогам.
Ще ягід, фруктів досхочу є,
Тим осінь рання дорога.

Ціленькі сливи - в морозилку,
Вони - компотові привіт,
Який варитиму узимку.
Приємно, тільки уявіть!

А ці, без кісточки, - в духовку,
Хай запечуться на листі.
Етап останній заготовки -
В сиропі варяться густім.

А далі - в баночки і в погріб,
На місяць, може, чи на два.
Ой, пироги спечуться добрі!
(Вдалось би тісто, все бува).

Затягло твій ставок ряскою,
Та одної ясної днини
Упірну я у нього, не хвастаю,
Диким селезнем у глибини.

І нехай все шовками стелить,
Власна вигода - справа шоста...
Якщо там не знайду перли,
То хоч ряски наїмся вдосталь...

Тиша на світанні
Тільки чути стук...
О! Та це каштани
Падають на брук!

Кожушки колючі
Скинути спішать
І бочки лискучі
Світу показать.

Збилися із ліку,
Як збирали їх:
Для бабусь - на ліки,
А собі – для втіх!

2013

* * *
Ходить осінь, непомітний злодій.
Жовте листя стелить по землі.
Застеливши, п'є ранкові роси
на вітрами схиленій траві.
Ще журба не полонила небо
сонним сіромахою-дощем,
не висить вогким імлистим склепом
над полями, лісом, озерцем.
Чуєш, тиша розлилась навколо,
затопивши звичні голоси.
Ходить осінь, невмолимий злодій,
в пошуках зеленої краси.

* * *
У небі синім гасне літо.
Обличчя осені зігріте
його теплом.
Між першим сном
і білим холодом зими
натхненно-жовтої жаги
достатньо днів.
Ліричних слів
на тихий шелест
також досить.
Осінній вітер
рве та носить
листа пожухлого тягар
і той летить
до сивих мар.

* * *
Гомонять осінні сни.
Вітер носить голоси.
Він шукає їх у полі,
біля ставу, у діброві,
між сухих полеглих трав,
посередині галяв.
Ось тремтячий баритон,
то берези жовтий сон.
Ось звучать глухі баси,
то дубові мідні сни.
Ось ламкий багряний звук,
то заснув кремезний бук.
Плачуть верби. У них сни
нахилились до води.
Їсть рясне червоне гроно,
калиновий сон, ворона.
Яблуневий сон мовчить,
тільки гілля ворушить.
Вітер носить голоси.
Гомонять осінні сни.

сон
як пух

за тобою
вже протяг остиг
і розгублений дощ
перецвів аквареллю

побілішали
фарби
трагедій малих
посвітлішали
миті
ще ситі
мотелем

а у них залітали
вітрини крамниць
озиралися
вікна ґратовані
брами
все тебе видихало
і вдихало ту мить
де світи розійшлись
не прийшовши до тями

все тебе пам’ятало
тобою жило
розчинялося
кроком
тинялося
блиском
я латав це повітря
мов янгол
крило
але небо обвисло
безмовне до стиску

але холод пиячив
у грудях моїх
досхочу упивався
прожитими днями
він мене пробивав
як при відчаї
сміх
і за келиха брався
брудними словами

як тебе відпустити
не бачив
не знав
як без тебе заснути
марнуючи подих
та влягалась дорога
немов сивина
і стояли таксі
в дві на дурня колоди

відпускаю
благав я
чекав на луну
але вулиць потоки
глушили цю тему
у відхрещене місто
мій шепіт пірнув
і просилися губи
у гості
до щему

та вдарялися
очі
ув очі чужі
там шукали проміння
на лакмус для кроку
виступали з-під брів
лиш одні бліндажі
в шоколад з молоком
зодягалося моко

в гострім смогу авто
перегризений рух
все завмерло на мить
випадково
мов фото
та летів
наче сніг
обезсонений пух
і чіплявся невпинно
за ранішні ноти

за важкі плечі люків
і ребра моста
за нестримне бажання
напитися в дошку
за твою гарячковість
і погаслі уста
за усіяне плаття
червоним горошком

і за тіло твоє
непритомне з обійм
та уп’ялені пальці
на крила надрізи
за позбавлений спокій
у приборканні війн
і у щастя шалашне
прострочену візу

так відкрито-відверта
глуха
на дзвінки
ця мобілка мовчала
давилася спамом
так хотілося збігти
думкам зі щоки
ніби тиші зневощеній
стінами храму

11 Вересня 2013

пливе караван
каравелу пустелі
гойдає
розпечене сонце
верблюжі сяга
гімалаї
піску налетіло
як снігу
в білявий святвечір
десь буря кочує
дорогами спраги
і втечі
десь та не минає
очей
що шукають
оазу
простує
зростає
у дюнах піщаних
облазить
а видимість
косить
у страху
з’являється стріха
піщини гарцюють
ура
карабелі із піхов
і небо стожале
осино впивається
в груди
повітря ковток
безумовно
вважається чудом
а тут
майже штиль
і хвилюється змійками
кволість
а час
під копитами
в’язне
як весла
в розсолі
і висне міраж
довгожданою
брамою раю
сліпить нагота
стирає мазки
та щораз оживає

10 Вересня 2013

немає нічого зайвого
здавалося б
скільки холоду
згасає життя
у печі вогонь
і в’яне
бурхлива молодість

та вітер
вимагає простору
вітрила
поштовху гідного
проблема
лишається гострою
допоки
вважається рідною

та очі
гуляють митями
а ті
виринають баченим
а що
ти із цього витямиш
і що
проковтне те втрачене

заглада
початок вічного
а вічне
тече загладою
минуле
рай потойбічного
майбутнє
луну нагадує

немає нічого сталого
здавалося б
вмер
бо вилився
мені
навесні відталому
трава ощетинить вилиці

і випнуться очі
маками
а груди
дощем задихають
я вийду
окличними знаками
і тінню
ще неостиглою

ввійду
у закон інерції
неначе у пекло
грішники
і виведусь там
на терції
як право зими
в підсніжниках

немає нічого крайнього
є кола
ще неоколені
є мова
забутого давнього
і свіже
душі опрестолення

9 Вересня 2013

Боргів, хвороб і справ достатньо було,
Єдиний він тепер в думках всерйоз.
Про всіх і все вона давно забула,
Лишився зараз їй один склероз.

«Я бодрствую и, значит, день настал»
Фридрих Шиллер «Дон Карлос инфант испанский»

Довкола себе він себе лиш бачить.
Тож і не дивно, що ранньої пори,
Коли ще місто спить,- кричить.
Хоча на те нема причини.
Що йому ті, кому не помога снотворне?
Чи матері, що ніч усю маляток колисали?
Йому так хочеться - і цього вже досить.

П’ятниця, тринадцяте. Хмарно.
Сподівалась на дощ. Та марно.
Квіти посадила. Темніє.
Поливаю з відра і мрію:
Відьмою була б я, скажімо…
Мала б з того користь, ще й зриму.
Я відром не носила б воду,
А мітлу б ухопила – й ходу.
В небо полетіла би шпарко
Й квіти поливала би з хмарки…

Зупиняє краля фуру: - Візьмете до міста?
І водій тут метикує: - Звісно, прошу сісти,
Але як відплатиш, любко: грошима, можливо?
- Розрахуюся "натурой", каже та грайливо.
- Як це, я не розумію, чим це ти багата?
- Я зніму труси і дам вам, то і буде плата.
І водій, почувши раптом ті слова негідні,
Випихає кралю з фури і кричить услід їй:
- То хіба ж я зовсім дурень, а чи
напідпитку?
Не беру я ту білизну, що була у вжитку!

Вона:

–О, аж так!?.. Аж так глибоко!...
Відчуваєш глибину?

Він:

–Це я так якось – на око…
І поглибше упірну…

Вона:

–Може, трішечки лівіше…
Але темпу не збавляй…
Діставайся дна сміліше –
розійшовся аж за край!
А тепер заходь із боку…
Чи з отої сторони…
О, та ти іще нівроку!
Може, хоч передихни…

Від автора:

А бідак не знає спину:
інтенсивно порина.
Аж заходиться дружина –
чи таки дістане дна?
Пововтузився ще трошки –
та усе під хвіст коту…
Утопила жінка брошку
у ставку. Ще й золоту…
Так намучився… Завзято
поринав і виринав.
Не знайти цю брошку кляту
не діставшися до дна...


13.09.2013

Не кожному довірю власні мрії,
А з вами поділюся, тет-а-тет:
З вікна я виглядала у надії,
Що спиниться якийсь кабріолет...

І диво те неждано пильним вихром
У нашу Забурбелівку прийшло:
Кабріолет один таки заїхав
В роззявлене від подиву село.

Спинився біля крайньої він хати,
А крайня хата - то якраз моя,
І вийшов красень, став мене питати,
А я стояла, наче не своя.

Та врешті розібрала: "Ради Бога,
Скажіть мені, тут має бути десь
На Вінницю асфальтова дорога,
У мене зіпсувався GPS..."

Махнула в бік, і він собі поїхав,
Аж піднялася курява за ним.
Услід йому моєї мрії втіха
Розтанула, немов у небі дим.

Є вихід з того замкнутого кола,
Яким сьогодні нас веде прогрес:
Мені до серця комбайнер Микола
Знайшов дорогу і без GPS...

холмы мелели вересковьем
над песками;
через день,
что ни туман, их мел темнел ребристо.
и был обрыв и бочка, и с нее
искрилась ржавчина, когда
спадал туман.
еще
велосипедное седельце мокло
в песке.
я там бродила. там нельзя
идти, ходьба - наркотик зрячих,
там
ты бредешь, и, не заметив, бредишь,
ржавеешь глазом и пьянеешь кожей,
и вереск, вереск и случайный
дым

Задум хочу сказати
Над тим що є що буде
Як приймуть мене люди
До не своєї хати
Кого мені питати
В чиї вдарятись груди
Горб в мене як в верблюда
Ніяк його сховати
Глянь хтось в собачу буду
Захотів зайти спати
А там блохи є всюди
Та всі хочуть кусати
Той хто дружиться з блудом
Весь час мусить тікати
u2/46a

Десь у діда у Василя
І бабці Оксани
На теплих весняних хвилях
Завітав світанок.
На грушу пташки злетіли.
Бесіду почали.
Хоч по-свому говорили,
Здається питали:
- Де ваш внучок, де Давидко?
Надлетів лелека.
- Його поки що не видко,
Він вже десь далеко...
Малі пташки заніміли.
В садку стало тихо.
Видко й вони зрозуміли,
Що внучок від’їхав.
u1/294a

холону... захлинаюсь... задихаюсь...
я мови космос виливаю в хаос
вирую у безодні водяній
і оживаю десь на мілині...
для янголів робота як робота
раз у епоху скинута дрімота
хай буде світло! – світло із нічого –
нічого – це усе що є у Бога…
жага одвічна Божої любові
вже вкотре спотикнеться на відмові
все знову перебуде в Божий страх
і заволає текстами ТаНаХ
Танатосом заволодіє Ерос
первинне море виплескає в епос
піймає слово в символи-лабети…
і світ покотиться – із греків у поети…

У злі кохаюсь, зла цураюсь...
В отій роздвоєній душі
я сороміцьким словом лаюсь
і прощення молю собі.
Ще проповідую свободи,
а перед вищим спину гну.
Зву до звитяжної роботи,
у час трудящий довго сплю.
Поміж лукавства благочестя
вінок терновий одяга,
вінчаю правду після лесток
і тягну шию до ярма.

Минуло літо, потім осінь,
Аж новина селом пішла,
Що не у гості, а назовсім,
Вернулась Варка до села.
Громада всяке говорила,
Коли з'явилась дивна вість:
Сама ту кашу заварила,
Нехай сама тепер і їсть.
А що ж Варвара? Не впізнати…
Де й дівся гонор – диво з див!
Своєї вже немає хати,
Пішла в сусіди – хтось пустив..
І у конторі, як на лихо,
Змінився знову голова.
За секретарку головиха,
Бо має всі на те права.
Пильнує, мов курчат шуліка,
Від молодичок чоловіка.
Куди ж подітись бідній Варці?
Вона з усім селом у сварці.
А тут на хуторі із ферми
Ішла доярка у декрет.
Робота непрестижна вельми,
А кращої, звиняйте, нєт!
Як та вакансія звільнилась –
Її Варвара зайняла
І сприйняла як Божу милість…
Життя – наука немала!

Ото така кар'єра Варки –
З інтелігенції в доярки.

1998
(Далі буде)

Вік двадцять перший.
Все.
Без вороття.
Епоха матриць, зомбі та індиго.
Прогрес і стрес
окреслили буття
і розкрутили Землю, наче дзиґу.

Віки підхльоснув час,
мов машталір,
лише душа терпляче і невпинно
оберігає людство від зневір,
як давня жінка –
вогнище родинне...

Я у світлій печалі,
Як у місячнім сяйві.
І не спиться ночами,
Наче сни мені зайві...

Загубило дорогу
У осіннім ненасті.
До чужого порогу
Забрело моє щастя...

Там синицю тримає
В нерішучих руках –
У тумані зникає
Щастя зоряний птах.

2011

часом в опалі одиніння
липи струшуються собачо
в голі вікна. струмками скніння
проливається, мутним плачем

одиніння-огніння млисте
одягає години нині
і не сіпатись мовить листю
мовчки водячи по руїні

розібратого ліжка. бранка
чи відвертіше – так, рабиня…
розсипається на світанки
почекання. поголосіння

Затінені тоном розлуки,
Яскраві узори стрічань, -
У серце посіяли смуток,
Не віриш?.. – На мене поглянь!..
Бо ти невідривно причетна
До марної туги з тих пір,
Коли посміхалась кокетно
Уперто до мене, й надмір.
Коли оживила раптово
Померлі давно почуття
Жадоби, довіри, любові
Безтямної – до забуття...
Коханням повержений, нині
Пручаюсь ізнов самоті,
Думками тягнучись без впину
До тебе в поеток гурті.
12.09.12

переб’юся
не риба ж
об окований лід

позбирай мене
згодом
у шалену
як відчай
ідею
розростися
любов’ю
на цей білий
до ниточки
світ
і змінити
його
мов Акідову Кров
Галатея

по земному обличчю
головних рівчаках
що міняють
керунки
візерунки
із русел
я спливатиму тихо
як по ребрах рука
що трималася
серця
закляклого в русі

я шукатиму права
блукати мов хміль
усихати від сонця
набігати ночами

неважливо
чи справа
а чи зліва
тне біль
ти мене упізнаєш
стрепехнувши
отямиш

а тоді розведеш
ледь розверзлого
сном
у житті
забутті
в попелищі
від кроку
хай накаркає
преса
стословесний
синдром
але ти не лякайся
переведена в спокій

але ти не сахайся
порожніх розмов
незаслужених
пих
геть нерідної тіні
а у храм повертайся
і світло замов
наберися в колінах
благого терпіння

утиратиму горе
як від щастя сльозу
відкриватиму шлюзи
слухняної долі
ну а ти
серце
дихай
упевно простуй
аж до миті
без фарби
аж до болю
без солі

я у всьому
минаю
відцвітаю
росту
і не золотим шитий
і не вибраний з ями
але видно мене
за нещасну версту
у стозвуччі барвистім
віч-на-віч з небесами

хай пройдеться плечима
попелисте ягня
і метелика тінь задрімає
в чуприні
це зі мною
не вперше
це я мову відняв
всім словам голосним
що родилися нині

хай мене відшукають
ті хто хоче пісень
мов полин
запивають
заїдають набатом
хай надривно звучить
те що світло несе
нагадає душі
як у серці літати

28 Серпня 2013

земля міняє капелюха
із чорного на кольоровий
натягує собі на вуха
і залітають в очі сови

волоссям пропливають щуки
згус ліс насуплено й барвисто
а по дашку гуляють круки
душа летить на їхню пристань

вона шукає порятунку
і соломинку зачепитись
а птахам крукається лунко
вони бозна чим нині ситі

хай ніс Говерлою зігнутий
його видовжують трембіти
веснянками розквітла рута
а сонце в підборіддя світить

щокою йдуть гірські потоки
до губ джерельних сон впадає
земля смакує щось високе
напевно журавлину зграю

а я невисохла росинка
тремчу від вітру попід носом
а піді мною павутинка
що зачекалася на осінь

гойдай мене до третіх півнів
колисонько забута смерті
ти між люльок не маєш рівних
таких чутливих і відвертих

земля скидала капелюха
перед росинкою що зникла
а павутинку вітер слухав
як та давно до втрати звикла

28 Серпня 2013

Щораз про тебе чую я,
Коли відлунює земля
Про битви, що були в Вкраїні,
На моїй рідній Батьківщині.
Терзали тебе і татари,
Ляхи, й московськії бояри.
Лиш люди, що тебе любили,
Для тебе волі в Господа просили:
«Живи, устань з колін.
Б’ють дзвони – чути дзвін,
Це дзвін до тебе,
Це дзвін із неба.
Це дзвін Майданів, дзвін життя,
Що мові зичить майбуття,
Щоб ти завжди була на світі,
Щоб знали тебе діти,
Щоб ти лишилася жива,
Рідненька мовонько моя.

2008

Гойдається над озером верба,
Листок над плесом – осені журба
І той собі злетів, й гай зашумів.
Вже тихий вечір. Сутеніє…
Легенький вітер тихо віє,
І хмари темними стають.
Освітлюють дві зірки путь.
Сховалось сонце, згасло проміння
Листка осіннього сирітське шелестіння…
Аж ось
Легенький вітер переніс на ураган,
І з озера насунувся туман.
Блиснуло, небо гуркотом стрясло
І з хмар, як з відер, лити почало.
Вітер зриває дерева з корінням,
І зовсім щезло сонячне проміння
Громовиця небо розриває,
І сильні зливи землю заливають.
Туман густіє, і далі все йде
Поривами вітер все різко рве
Гілки літають, наче мають крила…
В моменті не видно – хмара все закрила…
Аж раптом вітер став стихати,
А туман сірий – утікати…
Блискавки вщухли, хмари білі
Перші промені зустріли
В повітрі чистім яскравіють,
Над горизонтом рожевіють.
І зорі будяться від сну,
Немов стрічають знов весну.

2010

Карпэ диэм, тебе говорят, - это значит: лови,
это что-то про карпов, про светлую жизнь по любви -
мол, натянется леска, и счастье блеснет без надрыва.
Но река замерзает, и в полночь так тянет прилечь.
Наша песенка сыграна, к черту беззубая речь
уплывает, как рыба.

Только месяц над нами стоит - это значит: на той
стороне, за холодной, как вечные льды, чернотой,
есть мотив для тебя теребить серебристую струнку.

Посмотри же сюда, в эту воду, и просто заметь:
нет ни счастья, ни боли самой, а лишь время и смерть.

Рыбки воют на лунку.

Зелений світ…Дарована оаза…
Впивайся, насолоджуйся, живи.
Одноосібно чи у гурті разом,
та не втрачай від цього голови.

Ти не плазун, не звір – істота вища,
але ж не все дозволено тобі.
Тож не руйнуй у поспіху, не знищуй
живого, що під небом голубим.

Світ викоханий Божими руками
з любов’ю для любові на віки,
І ні стебло, ні гілка, ані камінь
не зайві у природі, навпаки -

вони гармонії незмінна сутність,
ідилії природи статус-кво,
де кожен Вишній витвір – самобутній,
поруш його – і враз породиш зло.

Зелений світ видзвонює столунно,
у ньому – наш початок і кінець.
Залишмо для нащадків, як дарунок,
його таким, щоб тішився Творець…

12.09.2013