вірш видалено

Поставлю свічку на столі
І всіх згадаю поіменно,
Кого я знав на цій землі,
А хтось згадає і про мене.
І попливуть сумні думки
Повз імена, події, дати.
Хоч серце рветься на шматки,
Бо є йому про що згадати.
За цим столом я переймав
Нехитру батькову науку.
Веселу вдачу батько мав,
І мав тверду селянську руку.
Тут добра матінка моя
Згорала в клопотах щоденних.
Робота в полі, дім, сім'я -
У буднях літ благословенних.
Колись отут, за цим столом,
Весь рід збирався на розмову.
Відгомоніло, відбуло
Дідів моїх премудре слово...
Пішли вони углиб віків,
Землі лишивши тлінне тіло
І вже на відстані років
З портретів дивляться оскліло.
Та в пору співаних весіль,
Чи в поминальні дні урочі,
Лежали поруч хліб і сіль,
І свічка поруч, проти ночі.
Терпкі обсілися жалі -
Життя, зазвичай, річ безжальна.
Душа ячить, а на столі
Свіча яріє поминальна...

Як довго спала дівчинка весна,
Закутана у ковдру білосніжну,
І танула зажура крижана
По краплі, неохоче і неспішно.

Бувало, серед лютої зими
Весна троянди щедро дарувала
І ледь помітним подихом одним
В мороз і хуртовини зігрівала.

Та їй ніхто не дякував за те,
А навпаки – невдячно дорікали:
То сонце не яскраве золоте,
То пролісків чомусь у грудні мало.

Терпіла всі образливі слова,
Старалася ще більше догодити,
Та марними були її дива,
І сердилися ті, хто мав радіти.

Стомилася і впала, де була,
Згорнулася клубочком і заснула.
Хтось кликав і просив її тепла -
Нічого вже не бачила, не чула.

А я її і сплячу берегла,
Та чи коли прокинеться, не знала.
Жила без неї – мов і не жила,
У безнадії доля засинала.

* * * *

Зійшла струмками снігу білизна,
І розквітають проліски і діти.
В моїй душі прокинулась весна,
Ти зміг її, коханий, розбудити.

Протестувальнику малий,
вереденятко карооке.
На щічці сонечко сидить -
зозулькобоке.

Молочно-сонячний вітрун,
непосидухо, м"ячомрійник,
що з любоплетив і горінь
у мене виник.

Я пізнаю в тобі себе-
цю безтурботу білогриву...
на вольнодухому коні-
дитинства диво.

Між моретрав"ям і крилом
Лови, на босу ніжку, щастя.
У мене стільки молитов...!-
все в тебе вдасться.

У пічному мішку головешку важку
мариную вогнем на шашлик із тополі.
Край стіни на печі вапнянисто в пушку
й оглядається на почорнілі мозолі.

Забираються іскри з обвуглених гнізд,
назавжди відлітаючи жмутком у вирій.
Не повернуться потім у піч і на свист,
догоратимуть десь, де без диму - безкрилі.

Тополиний свій дім у хвилину тяжку
покидаючи болісно, майже не плачуть.
Народившись, як дим, у пічному мішку,
обирають димар, доки дійсно гарячі.

Правда, декотрі з них долетять до землі,
спалахнуть або ні на чужому подвір'ї.
Що ж, напевно, чужі не болючі жалі;
просто... трохи тенета нагадує вирій.


12.05.2013

Я не привик до чужини.
У ній раю я не побачив,
Хоча тут родились сини,
Минали чергові весни,
А я стежок й нині не трачу
До своєї Батьківщини.

Кличе мене рідна земля
В безсонні ночі в чужині.
Сади здичілі і поля,
Прастарі липи з Дубника.
Рідне село у буряні...
Хоч є воно, його нема.

Так. Я іду в життя батьків.
В спогадах бачу їхній світ,
Весняний світ без журавлів.
Сади цвітучі без хрущів
І повну правду тамтих літ,
Коли жили без ворогів.

Чую, як б’є церковний дзвін
У Великодня Світлий День.
В селі пахне свячений хрін...
Сповідь веде людей до змін...
Христос Воскрес ! Чути пісень...
Співає дідо, батько, син...

Співали всі. Місто й село.
Там тоді повно було нас.
В той день всім було весело -
Христос Воскрес! у світ ішло.
Який то був чудовий час.
В сорок сьомім все відійшло.

Церковний дзвін тоді затих.
Церковний спів тоді замовк.
В село прийшла ватага злих,
Через яких промовив гріх.
Не було чути молитов,
Лиш чортенят глузливий сміх.

Тому то власне чужина
Вписала в пам’ять спогади.
Нагадуючи, де вина.
Проти, що ніби їй нема.
Тому скажімо молодим,
Щоб не забули свого я.
u7/31

1
ти тепер відзіґорна пані
я – все той же хлопчина сонячний
ти пливеш дорогóю павою
я п’ю каву в Ялті в MacDonalds’і
я пишу нетутешні віршики
про якісь там крила загублені…
ми природжені вбивці грішники
нерозкаяні нерозлюблені
вправо-вліво – стріляй без промаху
вгору-вниз – несуттєво… ранами
ми гниємо одне у одному
неспівпадені вкотре варнами
ендогамними… ендокринними
гарно випещеними вадами
оголошуємося винними
патогенними… за бравадами
за бравурними піснеспівами
ми поділимо світ по-чесному –
тобі миро – з земними дівами
мені море – з дітьми небесними…

2
ми в універсумі сонливо в унісон
висьорбуємо сяйво згаслих сонць
в дитячому прирученому сні
пісні всі переспівані – прісні
тісні нам переміряні життя
ми хлопчики-дівчатка для биття
буття розбилось побутом об дні
любов і воля – завше в однині…

3
я подався у світи
ти мені світи-світи…
я пишу тобі на небі
втаємничені листи

ти прости мені прости
стиль святої простоти
не для втіхи не для сміху
я пишу тобі листи

ось приїду-прилечу
твої очі засвічу
заночую під зірками
і рахунки заплачу

ти прости мені прости
стиль пустої марноти
не для помсти не для болю
я пишу тобі листи…

4
завели мене фантоми
в невідомість у бездомність
у бездоння бездоганне
в моє море моногамне
в моноліти-монументи
в атавізми-рудименти
в моє море безстатеве
мої діти – хто ви?.. де ви?..

дитинна дівчино з квітами замість слів
залиш увесь смуток цим перецвилим тюльпанам
днів твоїх несписаний ніжний пергамент
ще зарябіє від кольорових слідів

рожеві вуста і весною цілований ніс
чуєш кличе бузок у розтривожений травень
де літо твоє ненастояне ще бо раннє
зіграє у мрію а потім повторить - на біс



11.05.2013

законсервуй собі напам'ять трошки диму,
Законсервуй собі напам'ять його запах.
Ще вчора прокидалися щасливі,
Сьогодні все. Замучились кохати.

Закрий в собі назавжди його сльози,
Закрий в собі свої дурні бажання,
Зима чи літо?а різниця? Тут - морози.
Востаннє? Думаєш то вже востаннє?

Замуч в собі того страшного звіра,
Що тільки й може - тихо підвивати.
В стосунках головне одне - довіра,
Тому звикай, жени брехню за ґрати.

І лайки, сльози, кому того треба?
Облиш. Найгірше - невідомість.
Цінуй його, він вартий твого неба,
За решту ж хай відповідає твоя совість.
2013

Уже ув осінь побрели літа,
Іде пора збирання урожаю,
Але душа так боляче пуста
З передчуттям утраченого раю.

"Ще не зима",- підкаже Небо тихо
Своїм дощем: не сірим, не нудним...
Блаженна мить до холодів і віхол -
Піти шляхом примирення із Ним.
2013р.

дорівнює, зірочка. крапочка.кома
я без свідомості, чи несвідома??
може лизати підошви буду,
може тобою заміню Будду,
..кастинг влаштую,
роль мого серця
все таки твоя,
я не жартую
2012

Не проспати б себе,
ані літ зеленавих!
Не забудь затрубити,
мій янголе,
ріст
і для сонечка,
що під рукою в отаві,
і стежкам, що синхронно
крізь долю навскіс.
Відходивши
по шпилях і зареві
щемно,
попрощати долівку
й тісні чобітки
і дозволити птасі,
на хвильку наземній,
намотати довкруг…
Аріадни витки.
Уві сні посміхнутись
метелику й росам,
а не зблиску металу,
не моці стіни
і шукати майбутнє,
блаженним і босим,
і того, хто цілющу
сльозину
зронив,
од якої скресають
болючі розпуття
і занедбані ями
беруть висоту,
бо інакше і дзвону
не зможеш почути,
щоб не втрапити враз
під убивчу п’яту!

2013р.

худ. Я Саландяк .

Чавити музику слів у смітник -
Там не один самородок зник!
Б’ючись у екстазі від власних досягнень,
Творіння-дитя померло від прагнень.
Нездійснених мрій, зашкалу бажань,
Прикро, коли володіє печаль.
Починай хворіти на тавтологію,
Водночас зраджуючи власну логіку.
Так легко, коли сліпий провидець
Натякає тобі, що ти – очевидець.
Джерела п’янкої музики слів -
До якої причаївся, притерся, присів,
Тут запашні сторінки подарунки,
Видавництва списують нас із рахунків.
Гонитва даром для задоволень,
Як загнаний мисливцем олень,
Як битва континентів за нафту.
Задовольнити б хватку загарбну,
Залити б алкогольними порціями
Славу, яку не вимірюють пропорціями.
Наснагу вдихнути у самородок
Проти волі, вирок не ворог,
Стіна упереджень, коментар ярликів
Соц.мережа, головний креатив?
Круговерть ця нагадує пастку,
Хоча не хоча обиратимеш частку,
Клавіатуру або чорнильну пасту.
Цитують Ремарка, цитують і Баста -
Нові вподобання, покоління то свіже,
Музику слів для них і посій же

2012

Кармазинно-кирейний рай,
КитайкОво-кривавий спалах,
Полиново-саманний край,
Залишився по ідеалах.

Попелище жахких руїн-
Незабутній увічний образ,
Міріади людських творінь
Незбагненний звірячий доказ.

Затерновано стежки слід,
Що єднала з великим світом,
Все засклив безкінечний лід
Тим спекотно-гарячим літом.
2013

У зелен-царство солов'їв
я поринаю,
бездоння неба угорі –
свічадо раю.
Цей Божий дар, цей світ принад
весь до останку -
краса замаєних Карпат
в обіймах ранку.
Іще дрімають у півсні,
мовчать колиби,
ще перший промінь осяйний
шукає шиби,
але невпинно день своє
диктує право,
і сонце жадібно зіп’є
росу на травах,
й розбудить тишу лісову
дзвінке джерельце,
і на осонні оживе
вужів кубельце,
і так манливо потічок
мене взиває:
«Пірни і свіжості ковток
тебе чекає»…

11.05.2013

На рівні генетичної пам’яті –
незрушені долею камені,
мов зашморг невільницьких днів
на шиї у вільних часів...

Брудна рука раба стискає слово.
Воно тріпоче, наче птаха в клітці.
Солодкий гнів, мов муркотіння киці,
згорнувся десь калачиком на дні
дозволених свободою емоцій.

Чуття, як пси, терзають здобич тіла,
та терпить він, бо що йому за діло
до тих затятих, що ішли вперед,
а час свавілля їм ламав хребет.

Він – частка „не”, приєднана до волі,
він – тихий сон у виріях життя.
Не бунтівник – приблудний пес недолі,
що серце відлучив від каяття.

Усе під Богом – воля і неволя.
Вітає рівно радість і печаль.
Він - як окраса замкненого кола,
і тих, що поза ним, йому не жаль.

Перейдено давно усі краї,
Котрі лиш можна в світі перейти -
Вже діти рідні, наче не свої,
Ламають кревні пам'ятні хрести.

Без поминальних і жертовних служб
Трощать останні просвіти видінь
Богів своїх і янголів, до нужд
Незмірно-ницих човгаючи в тінь...

І тільки мати молиться, дарма,
Що склепи сиві порожніють он,
Де надостання віра полягла
Під супровід осквернених ікон.

Все молиться й чекає, що прийде
Іще світання з-поза меж отих,
Де розлилося плесо несвяте
І діти рідні схожі на чужих...
(9.04.13)

Сонце у дощ пробивалося кволе,
Надто раптово ти звівся з-за столу.

Я не спитала ні слова безсила,
Тільки відчула, як падали крила.

Груди стискала глуха невагомість,
Душу пекла красномовна безмовність.

Тепле проміння у всі закапелки…
Сонце у дощ… Отже, буде веселка!

2013 р.

Вогненними барвами листя рясніє,
На краплі-уламки розбилося небо.
І вересень тягне, як стяг, ностальгію,
Із вічно сумним позолоченим гербом.

А осінь іде чарівна, бурштинова –
Захоплює місто без бою і зброї,
Упавши дощем попелистим раптово,
Запавши у душі легкою журбою.

А може вона... не загарбниця зовсім –
Сердешна царівна із мідним волоссям.
Приїхала волі супроти і досі
Безсило рида на чужому порозі.

2012р.

*
О як нерадісно і гидко,
Коли в душі душі не видко,
Та навіть усмішка мала
Для нас великим є пожитком.
*
Здається смерть єдиним раєм,
Коли в житті життя немає.
Насправді тільки хресна смерть
В Едем дорогу прокладає.
*
Милішим камінь видається,
Коли немає в серці серця,
Та навіть скелю розм’якшить
Любов, що Господом дається.

11.05.13

***
Гіркіше жовчі – похіть ураганна,
Коли зберуться пристрасті титани
Супроти розуму, це вороги душі, –
Страшні і невгамовні хулігани.

***
О дикий звіре, невситиме тіло,
Хіба ще мало блискало й гриміло?!
Чому ти накликаєш ураган,
Коли душа здіймає вгору крила?!

***
Страшна ця похіть, мов скажений пес,
І пристрастей дев’ятибальний сплеск
Несе тебе до скелі насолоди, –
А звідти не сягнути до небес.

Моя вигадлива потребо,
жаданий витвір
давніх мрій!
Тріпочеш ти в душі моїй,
як журавель
у жмені неба.
Нахромлюєш
на вістря стрічі,
журою зрошену, оту
мою отруйну самоту,
загорнуту у тихий відчай.
Голубиш серце
на осонні
п’янкого щастя,
і тому
не вірші спалюють пітьму,
а - поцілунки безборонні…

Весна буяла юно, барвінково.
І вже з небес на весь квітучий світ
Дощем запахло ніжно-пелюстково,
Аж легіт стих, заснувши серед віт.
І він пішов, той дощ травнево-тихий,
На спілий цвіт вишневих завірюх.
І ластівки з-під шиферної стріхи
В дощинках вищебечували круг...
І теплий вечір виплив на тумані,
І загойдавсь над тишею долин.
А серце мліло в щемному чеканні,
Тріпочучи пташаточком малим.
О, шал кохання! О, солодка муко!
Блаженних мрій незмірна далина...
Велична повінь пахощів і звуків,
І, врешті, мить, коли прийшла Вона!
Цвіла над світом цнота поцілунків,
Жаданих уст торкалися уста.
Яких іще бажав би я дарунків,
Якої долі, кращої, ніж та?
Співалося... Бажалося... Хотілось
Ввібрати в душу весь розмай весни,
Щоб друзі соловейкові злетілись
І гімн коханню склали голосний.
Люблю життя і все у ньому суще.
Молюсь дощам, і сонцю, і весні.
Та в першу руч схилюсь перед грядущим,
Що нині освятилося в мені!

На падлючому полі
безутішних, як грець,
не несуть хліба-солі
в рушнику до сердець.

Не запросять до столу
як почесних гостей
і неприязність голу
не женуть з-під дверей.

Все одно попри тугу
там людей - акварель!
Переорюють смугу
прикордонних земель.

Території - з цятку,
а для того, хто гість,
не бракує порядку
незаселених місць.


11.05.2013

1.

летіли
очиська
в гості
дві відьмочки
на мітлі
і погляд
у серце
просто
вогнем
просочився
зліг

а руки такі
небесні
збиралися
мов гроза
в якій
сто люблю
воскресне
і добре
за сотню
за

2.

те більше
за все
що маю
те краще
що не відчув
шепоче
шипить
чіпає
мов темінь
за ґніт
свічу

уста
перша мить
імаго
метеликів
заметіль
колиска
хмільної спраги
дорога
інтимом
тіл

3.

тятиво
брини
острунюй
політ
через море
ласк
укладена
в поцілунок
співуча
житття
стріла

стань
човником
в міжколінні
шпаківнею
в голові
гойдається
тінь у тіні
зникає
наш
візаві

4.

тут
небом ділитись
тісно
на ложі
півліктя вбік
і ми видаємо
дійсність
за най-найсолодший
лік

ти в серці
тук-тук
як вдома
без одягу
на душі
хотілося б
у хоромах
та маємось
в шалаші

5.

тягнися
півтінню
в дотик
півпломенем
в півпіке
живися
в дорозі
потом
спивай
восковий
лікер

п’яній
від стіни
гойдання
що в’їлося
в тінь
твою
у цім
неподільнім
стані
ми пращури
у раю

10 Травня, 2013

Дозволь мені побачити тебе.
Дозволь мені пробачити твоє
Жорстоке слово,
Кинуте у гніві.

Дозволь собі признатися, що ти
Мене фатально любиш
І ревнуєш – до нестями!

Дозволь мені повірити: ще є
Любов між нами…


…(2013)

Що знайдеш у житті, а що загубиш,
Що долею покірно назовеш…
Наснилося, що ти мене не любиш,
А «як усі» - за звичкою живеш.

Наш дім - немов із казки рукавичка,
А гомінкий – як вулик навесні.
То що панує тут - любов чи звичка?
Роздумую, прокинувшись від снів.


Часи ранкові, люлі- колискові,
А поміж них – чого лише нема!
Якби не залишилося любові,
Душа була б холодна і німа.

А їй так світло, радісно від квітів,
Які мені даруєш без причин,
Принесеною кавою зігріта,
Твоїм дбайливим: «Люба, відпочинь!»

І хочеться на свято невеличке
Перетворити кожен день для нас,
Аби любов як спільна добра звичка
Заквітчувала долю повсякчас.

Стогнуть зими, дні маліють,
вигартовуючи смерч,
Вороний крізь грози мрію
закарбовує, у герць
рвуться віжки, скачуть іскри
з-під окресаних копит,
мчи, мій коню, мчи в досвІти
не вигоюючи мить,
мчи крізь час, крізь блискавиці,
хай ударить в серце грім,
вже не зможем зупиниться
Я і Ти – в Небесний Дім,
а як станеш на розпутті
де є правда, є олжа,
як з тобою, коню, бути
нисподобившись до зла,
як утримати зірниці
в кулаці своїм, утім
грива спінена, зіниці
розчахнули обрій зим.
І мечами креше пам’ять
і вогні в борні горять,
не заскніти б манівцями –
уперед, у рись –
набезоглядь.

Боже! куди се я плину
сим біловійним туманом?
Може, я лину на безвість
в вогкі летючі сніги?

Може, то тільки легенда
край той, осяяний сонцем,
край той, куди я збиралась
болі свої віднести?

Може, то казка знадлива
тії смарагдові луки,
плеск тепловодої річки,
злотоіскристі піски?

Може, то відьма-гарячка
спогади й мрії зібрала,
з них на вогні мого палу
дивний зварила напій

і пройняла мені душу
непереможним безумством
тим, що людину заводить
на бездоріжжя страшні?

Може, і в сніжних пустелях
fata morgana панує,
марева срібно-блакитні
сіючи в білих снігах?

Може, прокинуся хутко
з сеї примари-омани
десь на безлюднім просторі
і без надій на життя?..

[17.01.1911 р. Море]

Живуть, упевнені в собі
І задоволені собою,
Не виснажені в боротьбі
І не відзначені добою.
Я так позаздрити хотів
«Хрещеникам легкої долі»,
Бо сам собі осточортів,
Чужі присвоюючи болі.
І не позаздрив...
По світах
Десь ходить щастя і сміється –
Воно прихильне до невдах
І загребущим – не дається.

і цигарка
надвох
на чужому пероні,
серед сотень чужих сподівань
серед сотень надій
у
нічному
вагоні
народилось одне із кохань.

і роздерши на мрії
білети і спогад
я злітала
посеред
бажань
тільки станція ночі,
останній
твій
погляд....
і рефлекси розлучних страждань.
2011

Молитва приснула чомусь,
Хоч правда і віра в зеніті.
Зі словом ідуть колись вбиті.
Що скажуть? Не знаю. Боюсь...

В нас віра говорить вогнем
А правда чомусь не прозора.
Душа, поки що не говорить,
Гріхи ж бо нас ріжуть ножем.

І так проминають в нас дні
На віри не чистих просторах...
Бог бачить, що в нас вона хвора.
Недуга нам пише пісні...

Співати ми будем колись
Про нинішню цю безнадію.
Чи нас небеса зрозуміють?
Благаю, народе молись!
u7/9a

Футбольні зорі не палають віки,
кінчиться час команди і гравця.
Вже не згадають тренера опіки
і гри котра розпалює серця.

Підуть майстри, залишивши ворота,
спустіє поле без захисників.
Тепер уже наступників робота
забити у ворота ворогів.

Залишиться легенда, як опора,
заплачемо від щастя уві сні.
І матч, котрий програли вчора
зіграють наші діти на весні.

Нехай палають очі за команду,
шалено посміхаються з трибун,
кидають переможцеві троянду
усі, хто ваших перемог двигун.

І знов вогнем осяють стадіони,
зіграєте востаннє лиш для нас.
Та грою не заслужите корони,
бо правите на полі тільки раз.

Останній тайм ви ще не закінчили,
додай, суддя, хоча б хвилинок п’ять.
За матч ми завжди господа молили
щоб краще вам було на полі грать.

04.05.2013

Пародія

Таке паскудство мій душевний стан –
Сама лежу півнóчі (то немало!)
Я нині зліша за Махідеврáн –
Ти чув, що та панянка витворяла?

А я терплю, хоч б’є тривожний трем,
Я – пристрастей накал! Тобі не сором?
Чи потрощúти нині твій “гарем” –
Колонки, плазму, мишку з монітором!

Давно накидку зняла із грудей…
Чи ти сліпий? (казала правду мати!)
Хюрем вродила шестеро дітей,
А тут одненьке би якось зачáти!

Від завтра все міняю – “від” і “до”!
Я теж Хюрем, а це “весела” значить!
Зареєструюсь ранком на Badoo,
І що таке гарем – тоді побачиш!


10.05.2013

Я живу на околиці світу,
У хатинці з минулих віків,
У садкову сорочку одіту,
Ту, що час із любов'ю пошив.

Ні паркану не маю, ні хвіртки,
Під черешнею стіл на землі.
Не спитаю - куди ви? і звідки?..
Головне - що у гості зайшли.
2012р.

Я відпускаю ненависть свою...
Нехай іде...Нехай не повертається...
Любов`ю вищою освітлена, стою,
І Білий Ангел в серці озивається...

Я відпускаю ненависть свою,
Щоб зло корінням в душу не впліталося...
За все плачу добром. І Господа молю,
Аби воно до мене поверталося...

Я відпускаю ненависть свою...
Світ цей Творцем задуманий для щастя.
Тож я страждання всі благословлю
І до людей піду, як до причастя...


2005

Похвалю я залюбки
Нашого синочка:
Працьовитий он який
У свої два рочки.

І підлогу б він помив,
І зварив би їсти,
Цілий день би щось робив,
Не просіть присісти.

Щира дяка небесам
За таку підмогу.
Цілий день “Я сам! Я сам!”-
Чуємо від нього.

Як тут мамі не радіти:
Не дитина – свято!
От якби ще й старші діти
Брались так завзято.

Тільки сумніви на те
У сестри і брата:
Чи малюк, як підросте,
Схоче працювати?

У гінекологію лягла Петра жінка Аня.
Здала аналізи усі, ще вчора до снідання.
А Петро переживає, вже до лікарні дзвонить,
Які аналізи у Ані, чи лежить, чи ходить?

Секретарка слухавку взяла: - Алло! Це лікарня?
Позвіть з палати лікаря, де лежить моя Аня.
- Чекайте,- зараз Вас з'єднаю я з лікарем Ані,
Про аналізи розкаже, - в якому Аня стані?

І випадково з'єдналося вже з майстром гаража,
Що говорив по телефону із власником "ФордА".
Петро вклинився в розмову, та й лагідно питає:
- Як там моя "найгарніша"?... Який вже вигляд має?

Механік каже: - Все нормально, має тягу й сили,
А, ми також ще сьогодні весь ЗАД їй замінили.
Її ми гарно всю помили, та підмалювали,
Щоб зауважень вже ніяких Ви до нас не мали.

- Ви здуріли!...Зад не розбитий! Я вчора дивився!
Я беріг завжди цей ЗАД, щоб він дуже не розбився!
- Не сперечайтеся зі мною, нам краще це знати...
Зад був в неї нікудишній, ми все змогли владнати!

Зробили, ...щоб масло не їла, бо дуже дороге,
Тепер масла вже ні грама у Вас вона не візьме.
Ми всі втулки теж запхали, вже добре прилягають,
Три години туди - сюди,... вже коливань не мають.

Мабуть користувались нею, без Вас часто дуже?
Гепали по каміннях й кущах?...Правду кажу друже!
Подряпин тридцять має ззаду, та ще п'ять є збоку,
Користуєтесь вже довго? З якого вона року?

- Та двадцять років уже буде, як ми разом з нею,
Вона мене все виручала, - жалію за нею.
За масло Вам я дуже вдячний, бо дійсно дороге,
А за Задом? ...Я жалію, який вигляд вже буде?

- Не хвилюйтеся так, пане, я практику вже маю,
Коли міняю, чи вставляю,- за все відповідаю...
Попробували вдень, вночі, вперед, назад... всі швидко.
Перевірили по сім разів, - грає усе чітко.

Коли почала так пихтіти рівно і спокійно,
Тоді всі ми зрозуміли, - зробили все надійно.
Ще змастимо знизу нині, щоб все легко дуже йшло,
Та, щоб претензій вже ніяких до нас вже не було.

Ми гарантуємо за якість,... за всі наші діла,
Глянемо знизу, ззаду, збоку,... і буде як нова.
Завтра, ще всі попробуємо, як до нас прийдете,
Гарно помиту, з гарантією...вже заберете.

- На талон цей гарантійний, прошу печатку дати,
Щоб знову якось випадково, щось не поламати...
- Добре!...Наша секретарка Вам печатку теж приб'є.
Довго катайтесь без ремонту, як сила ще в Вас є!

Вже є дуже багато жінок в цілім світі,
Та, найкраще нам разом, кохана, з тобою.
І здається мені, що ми знову ще діти,
Й біжимо по квітучому, гарному полю.

Але, скільки б, тепер вже нам років не було,
Завжди згадую юності дні, та всі ночі.
Як радісно нам вдвох... з тобою тоді було,
Як тебе обнімав... цілував губи й очі.

Та, для мене ти прислана з неба вже Богом,
Якщо доля звела нас, для щастя з тобою.
В нас дійсно щаслива, та спільна вже дорога,
Як двадцять п'ять років, вже я рядом з тобою!

В нас багато вже років щасливих прожито,
Та в юність хочу, хоч на мить все повернути.
Всіх безліч вже життєвих сторінок відкрито,
Все ж хочеться цей час мені вже зупинити.

Як в юності... я цілував би твої руки.
Повторював слово "Люблю!"... на руках носив.
Як тоді без тебе... я б плакав... від розлуки,
Жінкою моєю стати... знову б попросив.

Зі всіх дівчат на світі - найгарніша була.
Я радів й сміявся, що мені так повезло.
Коса в пояс.. голубі очі... як моргнула...
То, мені неначе раптом голову знесло...

Я кожний день п'янів від ніжних поцілунків.
В ночі від сміху, вже надривався мій живіт.
Була для мене найціннішим подарунком,
Душа моя раділа... співала на весь світ!

Я ж, тебе, люблю усе життя!... Ти це знаєш,
Що ми найкраща пара з тобою на землі!
Я дякую тобі за те, що ти прощаєш,
За необдумані слова... вчинки всі мої.

Як би ще повернулось, мені цих двадцять п'ять,
Я б уже знову, цей самий свій вибір зробив.
Щоб вже разом прожити нам вдвох ще сімдесят,
Так безмежно, та щиро, я б тебе полюбив!

Тепер двоє дітей в нас з тобою дорослі,
Та дітьми для нас вони, завжди будуть і є,
Душа молода... здається нам, що сьогодні,
Неначе весілля у нас... ТВОЄ і МОЄ!!!

Любов завжди... одним є тільки в нагороду,
Іншим людям, як важкий останній такий бій.
В ній є вишневого завжди цвітіння саду,
Дуже сильний, штормовий, морський уже прибій.

Ми люди, від любові всі завжди залежні,
Вже напевно сотні років, й тисяч уже – тьма.
Та, будьмо всі уважні дуже й обережні,
Кращих почуттів напевно... вже у нас нема.

Ми з віком все більше кохання шануємо
І впадаємо все в нього.. знов... і знов, і знов.
Вдячні Богу за спільне щастя, що маємо,
За міцну з тобою і взаємну цю ЛЮБОВ!!!

(25. 11. 2011 р. був наш ВЕСІЛЬНИЙ СРІБНИЙ ЮВІЛЕЙ)

Бережіть у пам’яті минуле —
цей літопис власного життя,
хай воно не вкриється намулом
зі страшної цвілі забуття.

Бережіть миттєвості дитинства —
безтурботний, босоногий світ,
зітканий з любові материнської,
що не гасне у завії літ.

Пам’ятайте юності шаленства,
росяні стежини за селом,
поцілунку першого блаженство,
почуттів бездонне джерело.

І коли у хвилі ностальгії
за минулим серце защемить —
пам’ять вас розрадить і зігріє,
в молодість поверне хоч на мить...

2006

Зустрілися два сусіди, та й Гнат почав питати:
- День народження в тебе коли, - хочу дуже знати?
- Вже в травні буде, а для чого ти мене питаєш?
- Штори й тюль я подарую, бо ти їх ще не маєш?

Всі дивляться з будинків, як з жінкою кохаєшся,
Як вона "стриптиз" танцює, а ти роздягаєшся.
- Добре! Штори я візьму, та хочу теж дуже взнати?
З Днем народження коли тебе, ...маю привітати?

- Та в мене в липні!- каже Гнат...Я буду відмічати.
В гості заходь,- смачним тортом теж стану пригощати.
- Добре! Прийду й подарую великий бінокль дуже!
В різні вікна, щоб дивився й далеко бачив друже.

Що цей "стриптиз" танцює в ночі дружина не моя,
А витанцьовує цей танець, - так жіночка твоя.
Якщо подивишся в бінокль, та ще не будеш спати?
То свою жінку в різних вікнах зможеш упізнати.

Бо вона по телефону на виклик приїжджає,
Танцює "танець живота", - так гроші заробляє.
А ти напевно міцний сон в ночі теж дуже маєш?
Або рідко в ночі жінку, ти любиш, обнімаєш?

Не заглядай у чужі вікна, а думай про жінку,
Чи задоволена життям?... Чи тепло їй у ліжку?
А, щоб бінокль у подарунок тобі я не вручав?
Треба, щоб в ночі частіше, жінку свою обнімав!!!

Ти сказала йому
Що ти любиш цю осінь
Свою пісню сумну
Ти йому заспівала

Подивилась в вікно
А до тебе йдуть гості
І хоч сумно було
Вийшла й їх привітала

Кажучи добридень
Запросила у хату
І мов мати дітей
Повела у кімнату

Той осінній пейзаж
Роздув вітер між вами
Ви ввійшли у той час
Й замовчали словами

Ви стиснули долонь
Й дарували усмішку
Все ж любові вогонь
Залишився десь там


Ти забула як ви
На весняних дорогах
Говорили про сни
І молились до Бога

Щоб любов мов приказ
Через роки тривала
Аж по осінній час
Щоб весною співала

Тобі в себе чи ні
Прийшлось жити далеко
Линуть пісні сумні
Летять в світ як лелеки

Вам так добре жилось
В батьків хаті бо в себе
Всюди добро цвіло
Там було ваше небо

Прийшли роки гріха
Даровані з заходу
Викинули з гнізда
Дітей мого народу
17.10.2009р.

* * *

Чи два десятки зболених віршів
Спасуть поета в день Страшного Суду?
Чи низку невідмолених гріхів
Вiки й віки спокутувати буду?

I піде назавжди у забуття,
Небесної обителi ізгоєм,
Ця свiчечка короткого життя
Перед Творця високим аналоєм.

1993

Яке то щастя бути в себе,
Де рідна земля й своє небо.
Де твої друзі і родина...
Це рідний край, це Україна!

Яке то щастя – чути всюди,
Як рідною говорять люди.
Звучить вона, як пісня мами,
Якої співала роками...

Яке то щастя ідеш з Богом...
Знаєш, що це твоя дорога.
За кроком крок ти ставиш радо.
Душа виспівує баладу.

Яке то щастя коли знаєш,
Що те, що пишеш хтось читає,
Бо розуміє твоє слово
Хоча не завжди кольорове.

Яке то щастя перед нами.
Немає зірки. Щезла драма.
Дружать усі і всі щасливі.
Плодами дарить справедливість.
u8/38

Чув єм, чув єм .
Кус єм читав
В книжках, што трафили в руки.
Непопсув-єм
Того сьвіта
Своїм кус лемківскім звуком.

Знам вас, лем зас
Буду гварив,
Про то, што виджу з далека.
Взяв фрас той час.
Нас вишмарив
Гев де-зме. А земля чекат.

Діти в сьвіті
Гнес хцут жити.
Бо там веце місця, - гварят...
Гори хвори.
Їх лишити?
Не лишай! бо гріх зашмарят.

Своє коїт.
Своє тішит.
В своїй хижи був би паном.
Любив дуби,
Смотрив в місяц ...
Жаль за тим, што нам забрано.

Місяц вісів
Над горами
Велький, як в сусіда диня.
Мряка плаче
Слезом мами
Так, як лемко і лемкиня.

Читам. Питам
Тих, што знают.
Про лемківски села, міста...
Слухам вухом
Сина краю,
Штоб вам про сесе повісти.

Знам кус. Вам кус
Буду гварив
Про то, што виджу з чужини.
Біда сідат
На всіх старих
Синів нашой Лемківщини.
09.10.2009р.

***
Люби любов’ю, що не хоче лаврів,
Люби, коли мовчать серця й литаври,
Подібний будь до образу Творця, –
І щезнуть над тобою чорні хмари.

***
Святе Письмо лікує рани тіл,
Усі вони від сатанинських стріл,
Освятить хату, піднесе до неба, –
І надихне тебе для добрих діл.

***
Твоя ціна – це кров свята Христова,
Очищений ти нею весь для Слова,
І матимеш Його найвищий дар,
Як будеш Йому вірним – це умова.

Війна, на дотик…Як вона?
- Як дотик смерті,холод лютий,
Як сльози у крові у скруті.
Така вона , гірка війна,
Як плач, ридання в кругозорі.
Лежать всі друзі ледь прозорі…
Їх забирає смерть в просторі.
О горе! Вся війна – це горе!
Землею впитою вщент кров'ю
Ступає босоніж вже смерть…
Все що ростилося з любов'ю –
Убила ,рознесла все вщент
Й холодним,гострим поцілунком
Все забира в усіх життя.
Землі лиш зоставляє «подарунки» -
Знов повертає до злиття.
Тіла…Тіла…Тіла – не люди!
Весь кругозір застиг у них.
Від страху розпирає груди.
Немає майже тут сідих –
Всі молоді і полум'яні ,
Розквітлі ледь рум'янцем на щоках…
Я ледь іду…Із зброєю в руках.
Іду неначе у дурмані.
О,що це? Що це? Це – життя?
Хтось стогне у бою злиття…
Це виє вітер!Те виття…
А , може , матері дитя
Присниться зникле, одиноке,
У болі – у війні жорстокій.
Такий-то дотик у війни.
Вона без жалю,без вини!
Така вона…Як смерть – остання.

Богдан Ігор Антонич
(акровірш)
(мова і наголос Надсяння)

Бог хотів мати тебе в Небі.
Орали там надії ниву.
Господь подумав: - Тобі треба
Добро сіяти й справедливість.
А ти послушне дитя Боже.
Ніколи не був проти Нього

Ішов з любов’ю, не ворожив.
Гостину прийняв. І в дорогу...
Окраї неба з Письма знав ти.
Роса небесна вмила ноги.

Ангел в’їхав небесним аутом.
Настала тиша. Біль і стогін
Ти бачив вчора в місті Лева...
Описом влетів ти в Карпати.
Новицю показав ангелам.
Ищи вірш о лемківських святих
Чудні розлитий твоїм пером.
08.10.2009р.

Вже день відійшов у «як завше»
й турботи поринули в сни.
Два серця, утому здолавши,
вслухаються в тишу весни.

А тиша ця дихає щемно
дзвінким соловейковим «тьох».
Десь тут, між берізками, певно,
вже звито гніздечко на двох…

І в юних серцях так тремтливо
відлунює пісня його,
і впевнено віриться в диво
й чекається щастя свого.

(2013)

На схід сонця розчешу я коси пишні,
стиглі яблука візьму, червоні вишні.
Руту-м’яту і чебрець внесу до хати
і почну рушник весільний вишивати.

Вишивати – чаклувати – ворожити,
на багатство, на любов, на довгі літа,
першу нитку – щоби Бога в серці мали,
та останню – щоби рідних шанували.

Покладу жовтогарячу і зелену,
щоби гідною була дочка у мене,
а червону – на невтрачене кохання,
бо судилося разом до днів останніх.

У куточку чорну – хай не стрінуть лиха
та народять діточок собі на втіху…
На схід сонця ворожила - чаклувала,
для дочки рушник весільний вишивала.