Малює ватра пелюстки
Купальській ночі.
Пливуть заквітчані вінки,
вінки дівочі.

Вже час розніженій юрбі
топить Марену
із трав, соломи, із верби
і чорноклену…

Гори, Купало, у вогні,
вогонь – спасіння,
розвіє марева нічні,
лукаві тіні.

Бажана папороть цвіте.
Нечиста в лісі…
Допоки сонечко святе,
шукай і бійся.

Цілющі трави у росі
для серця й тіла,
ти їх у мавок попроси –
вони ростили.

На небі холодно зорі -
у ватру впала.
Багаттям зоряним горить
нічний Купало.

2013

Коні п’ють вечірню прохолодну воду,
Ловлячи губами жадібно зірки.
А у небі місяць срібночолий ходить,
Каченятком плава в гущі осоки.

Посхилялись в лузі росянисті трави.
Десь гірчать далекі сиві полини.
На німе свічадо зоряного ставу
Із горбів стікають млисті туманИ.

Прохолодну воду коні п’ють булані.
Очерет шепоче вечору казки.
Стан підперезавши поясом туману,
Дивиться вербичка на бліді зірки.

9-14 квітня 1980 року

Не можна пройти життя кОлію,
Терниною щоб не подряпатись.
Як важко ввійти в історію...
Як легко у неї вляпатись!

03.05.2013

Для тебе небо долю вибрало не ту.
Не ту, можливо, що у нього ти просила.
Не замикайся в рамках паспарту,
Живи яскраво - ти ж така красива!

Прожити наяву картини своїх снів.
Ван Гога перевершити - хай знають!
А коли втомишся - вертайсь у Львів.
Не сумнівайся - тут тебе... чекають.

04.05.2013

Питання вчитель в класі всім дає:
- Яка, скажіть-но, свійська птиця є?
Петрусь і Настя знають це, авжеж.
Назвали швидко гуску й качку теж.
Тут руку тягне враз малий Василь:
- А я ще знаю також курку - гриль.

В дитсадку проблема в Петі –
дуже вперта Ірка.
З ним ніяк дружить не хоче.
Крутить носом дівка.
Нині знов своє лопоче.
Так, як вчила мати.
Мудра будь, і скільки хочеш,
будеш хлопців мати.
- Чула я, казала мама
вслід сестричці Ксені:
- Головне, щоб в хлопця, доню,
щось було в кишені!
Петрик носа набурмосив,
вмить в кишенях рище.
Тільки там нема нічого.
Тільки вітер свище.
Бідний хлопець ледь не плаче.
Гірко стало Петі.
Раптом враз всміхнувся хитро,
щось знайшов нарешті.
Каже Ірі: - Маю дещо.
Саме те, що треба.
Значить, можем ми дружити.
Я якраз для тебе.
- Що ж там є в кишені добре?
- враз питає Ірка.
Той від щастя сяє сонцем:
- Є велика дірка!

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

Коли згадаю, що ти є,
То запалю зорю погаслу.
Міняє сяєво твоє
Жорстоку долю на прекрасну.

Нема ні смутку, а ні зла;
І смерть – блакитна, а не чорна.
І пахне, ніби знов зросла
Трава, яку скосили щойно.

2011

Про почуттів концепцію щасливу
не мріє той, кому - не до життя.
Та вибухову і ворожу силу
являють часом інші почуття.
Настільки ж сильні, як і ті - для щастя!
І варто їх відчути у собі -
не до снаги себе до купи скласти
у відчайдушній з ними боротьбі.
Пронизує нестерпно до живого
оркестр новизною сильних нот.
І не знайдеш уже ніде святого
у суперечці болю і чеснот.


6.07.2013

Дощ стікає в калюжі,
В них купаються зорі.
Зможемо буди дужі
В радості і у горі?

Хмари зсилають зливи
Землю встеляє морок.
Будемо ми сміливі
В радості і у горі?

Світ – різнобарвні смуги
Бачимо чорне - біле.
Варто казати другу
Як тобі наболіло?
2001

Я тобі послання з-поза ґрат
Слала (і не раз!), мій рідний сину,
Поки одурілий супостат
Твердолобо нищив, безневинну.
Зазіхнувши аж на небеса,
Злісно плюдрував мої роздолля,
Кров'ю виводила словеса,
Кликала до хати з доброполя
Добру долю, та вона, чужа,
Балювала на банкетах грішних -
І моя розіпнена душа
Голосила гірко і невтішно...
То ж і ти не чув, і не читав,
Задививлявся в далечі чужинні.
Проминали-лущились літа,
Танули, як мрева тополинні...
А тепер, мій сину, а тепер
Вже терпіти силоньки не маю,
Межи сірувато-марних пер
Ніби-волі марно дотліваю.
Ну а ти, як завше, десь убік
Дивишся і міриш до польоту...
Втрачено усім надіям лік,
Згублено чекань безвільну йоту.
Я німа за ґратами, слаба,
Я побита, зранена, забута.
Ну ж бо, глянь, як щириться злоба́,
Як сичить жорстоко - темна, люта!
Подивись, як гасне той вогонь,
Що йому судилось би віками
Пити силу із твоїх долонь,
І ясніти у світлиці мами.
Подивись, мій сину, і прозрій,
Врешті розведи ярке багаття
І зрятуй осквернені мої
Щедрі ниви від лихого татя!
Виведи мене на світлу путь,
Рідний сину, мій хороший сину!
Та не видно, та чомусь не чуть,
Шлю послання і (укотре!) гину...
(24.06.13)

«Жінки самі по собі – цілий народ»
Трактат Шабат, 62
«На Землі нема нікого сильнішого над жінку»
Трактат Йосифон,3

Наскільки раббі Меїр радів,
Як опинявся серед дітей у школі,
Настільки потерпав, як зустрічав сусідів.
Найпаче, як починали докоряти бідністю.
Тільки-но вчитель переступив поріг хатини,
Заходивсь молитись, щоб щезли вони навіки.
Нагодилась тут дружина Берурія:
«Як це ти посмів просити Бога,
Щоб стер їх усіх з лиця землі?»
Став переказувати раббі, що сталось щойно,
Пославшись на псалмовспівця .
«Але ж,- заперечила Берурія,-
Там сказано, щоб щезли «гріхи», а не «грішники».
Отож, як мине твій гнів, попроси Господа Бога,
Аби в гріхах своїх розкаялися грішники.
Не вперше подивував чоловік мудрості дружини.
А тепер – і поготів: ще ж бо не стерлась пам’ять,
Як римляни палили на кострищі батька,
Що порушив заборону викладать Тору...
Як мати під тортурами пішла на той світ...
Як погнали в дім розпусти любу сестру...
Як Господь забрав обох синів…
А вона замість ридать розраджує його
Словами Йова: «Господь дав – і Господь узяв.
Благословенне буде хай Ім’я Господнє!»
Не зволікаючи, раббі Меїр почав нову молитву.
-----------------
Йдеться про Псалом 104(103):35. На жаль, у канонічних виданнях в Ізраїлі, не кажучи вже про іншомовні, припускаються тої ж помилки, що й раббі Меїр. Так, у російськомовному перекладі читаємо: «Да исчезнут грешники с земли, и нечестивых да не будет более». А в українському ще гірше: «Нехай згинуть грішні з землі, а безбожні – немає вже їх».
Йов, 1:21

Високий час випробувань наблизивсь
Моєї Вiри — злом чужих ідей.
Які важкі митрополичі ризи
На цій землі одурених людей.

Вже під вікном чекає «чорний ворон».
Чи хоч натільний хрест не відберуть?
Етапи: Воркута, Iнта, Печора,
Архiєпископа цілком достойна путь.

Веди мене крізь Дантовi безодні,
О Вiро, я i там служитель твій.
Вода на кров заміниться Господню
У таїнстві тюремних літургій.

Прийди, Благий, вселися в душі темні
Бандитів, вбивць. Прости... Благослови...
Священик-ЗЕК, рецидивiст-священик
За них з тюрми возносить молитви.

I тих людей, що творять зло на волі,
Ти силою молитв моїх — прости,
Щоб в моноліті Вiри на розколі
Розрив-травi ніколи не рости!

Господь — Єдин! Щоб Син Його між нами,
Укотре розіп’ятий, знов воскрес —
Хай мури розділові між церквами
Не виростають до самих небес!

За те, щоб лиш одна свята дорога
Вела в єдиний український храм,
Щоб в єдності прозріли ми до Бога —
Хай тут умру. Хай душу тут віддам.

1996

* * *

Розгоряється вогнище
в ніч на Iвана Купала,
Десь в таємних лісах
перша папороть хоче цвісти,
А ті квіти ясні,
що їх сонце весь день цілувало,
У купальських вінках
попливли за водою в світи.

Переповнена сяєвом
неба бездонного чаша
Не вміщає зірок —
аж вихлюпує їх через край
На хорошу i щедру,
на землю згорьовану нашу,
На святий наш, змарнований,
чорний, чорнобильський рай.

Тут нам жити. I тут нам старіти,
хворіти, вмирати,
Зберiгати серця,
коли знов не обійде біда.
Будуть свічі найкращі
в купальських вінках погасати,
А самі ті вінки
розiрве i потопить вода.

Та сьогодні ще Всесвiт
відсвічує в наших зіницях,
Ще звучать наші спраглі,
гарячі, живі голоси.
У святині життя кожен день,
кожна мить хай святиться
I вогонь цей нічний,
i земля у причасті роси.

Скiльки суджено нам тих хвилин —
чи багато, чи мало,
Не повториться жодна.
Нiколи. По віки віків.

...Догорає багаття
у ніч на Iвана Купала,
Гасне папороть-квiтка
в глибинах таємних лісів.

1996

Все дощем довгожданим умито
І не втримати яблук гілкам.
П’ю на травах настояне літо,
Як цілющий, від Бога, бальзам.

Гладіолуси – юні гусари –
Тріумфально увінчана рать!
Неохоче розсунулись хмари,
Щоб веселки міраж показать.

Чи сміється, чи солодко плаче
В сяйві сонця заквітчаний сад.
Тихо струшує листя тремтяче
Світлих крапель дзвінкий зорепад.

А троянди стоять гордовито,
Бо вони тут зманіжена знать!
П’ю на травах настояне літо –
Розцвітає в душі благодать!
04.07.2013

Коли зоріють
нічні принади,
шукаю долю
під зорепадом.

Здіймає морок
у небі хвилі,
зриває зорі
мені, щасливій.

Одну – у жменю,
а другу – в серце.
Було студено –
тепер минеться.

Ловила зорі.
Стою, не рушу.
Одну – за комір,
а другу – в душу.

Змарнілі квіти,
полин торішній –
солодке літо,
і мед, і вишня.

А місяць марить
у прохолоді.
Бліденькі хмари…
Північна врода.

Приймаю щастя
з небес лампади –
своє причастя
під зорепадом.

2013

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Одвіку кожного із нас,
Мов нареченого невіста,
У світлий чи негожий час —
Завжди чекає рідне місто.

Ти народився тут — не десь,
Зробив свої найперші кроки,
Місто леліяло тебе,
благословило в світ широкий.

О Жовкво! Ти — мій оберіг!
Моя колиска калинова!
До тебе з далечі доріг
Я повертаюсь знов і знову.

В легендах прадідів-дідів
Живе твоя незборна сила,
Хоч сива паморозь віків
Твоє чоло припорошила.

Ти пережила біль і страх,
Перетерпіла лихоліття —
І знову квітнеш на очах,
Й цвістимеш не одне століття!

Квітуй же, як весною сад,
Моя маленька Батьківщино,
Твоя немеркнуча краса —
Мов купина — неопалима!

2003

(Матусі присвячую)
Пахнуть руки любистком і м’ятою,
Житнім хлібом і літнім теплом.
Білі гуси кружляють над хатою
І прощально махають крилом.

На плечах білосніжна хустина,
Посміхаються рідні вуста,
Засріблилась в косі павутина,
Тиха мова і мудра й проста.

По знайомій прямуєш стежині,
Колосяться стіною жита.
Горда й сильна в своїй самотині
І земна, і велично-свята.

Тінню чайки літа промайнули,
Ти полинула в інші світи.
Квітне в пам’яті світле минуле,
Сяє образ з небес висоти.
09.03.2013

вірш видалено

Дощ перетік у ніч
і враз немов поближчав,
невпинно капотить у сонному дворі,
подмухує вітрець тонесенько у свищик,
видзвонюють лункі
настінні дзиґарі...
Подряпані думки
чекають снів цілющих,
і спомини стоять
на східцях давніх мрій…
Ніч купана дощем
і розгортає суще:
земної доброти неміряний сувій.
У сивій самоті
загублені цілунки
чекають мимохіть на родиво зорі
чи рятівного сну,
як Божого дарунка,
і підганяють час чутливі дзиґарі...

Добра вість: народилась людина.
Трохи - й вилюдніє* народ.

Ще душа - як податлива глина,
Над якою схиливсь Господь:
Що не замисел, то дрібка болю;
Що не доля - крутий заміс.

Благодатний, хто ставши собою
Боже Світло у світ приніс.

05.06.2013

Нині вже пізно каятись, годі!
Нашим стосункам — край!
Прийшов багатший і кращий від мене добродій
і враз тебе, щастя моє, вкрав.

Маю прохання, може, останнє
й перше палке моє:
Дай мені цю ось неділю, останню неділю,
а далі хай буде, як є.

Приспів:

Це — остання неділя,
нині ми розстаємось,
нині ми розійдемось
на вічний час.
Це — остання неділя,
не шкодуй її мені,
подаруй її мені
останній раз.

Матимеш неділь тих ще багато.
а мені лиш ця лишилася.
Це — остання неділя.
Більш навряд мені дасться.
Таке бажане щастя
скінчилося.

Отже, питаєш, допоки все це?
Як бути нам затим?
Скажу, я вищого прагну усім своїм серцем.
Тим вищим є..., та менше з тим.
Найвищою є, так, твоя воля
й щастя на довгі дні.
А отже піду одразу, така моя доля...
Та дай цю неділю мені.

Приспів.

***

Нынче - не время для объяснений.
Факт, что ушла любовь.
Тот, кто богаче, красивей, но вряд ли честнее,
он счастье моё, увёл с тобой.
Есть, правда, просьба в этот осенний
день. Раз за много лет.
Дай мне одно воскресенье, одно воскресенье,
а дальше хоть меркнет пусть свет.

Припев:
В этот вечер последний
мы с тобой расстаёмся,
мы с тобой разойдёмся
навек сейчас.
Этот вечер последний
не жалей нам для встречи
дай ты мне этот вечер
в последний раз.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений, но
в этот вечер последний
в этот вечер в ненастье
мной желанное счастье
украдено.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений впредь.
Для меня ж в воскресенье,
в этот вечер в ненастье
будет подлинным счастьем
лишь умереть.

Спросишь, надолго ли эта встреча?
Что-то нас ждёт потом?
Чего-то высшего жажду, тебе я отвечу,
и высшее это..., всё дело в том,
что высшим пусть пребудет с тобою
счастье на много дней.
А я так... сразу уйду я, ведомый судьбою.
Но дай воскресенье ты мне.

2012

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

пародія

Прилипла сукня, моя зозулько…
Та я стараюсь… Не бачиш – впрів?
Та знаю, знаю – тут дуже мулько…
Ось доторкнувся до литки… пів…
І не до слів вже, лиш ахи-охи,
Пів литки – ліпша із нагород!
Рука сказилась… І ти ще трохи…
Хвала дизайну високих мод!
…Спекотно-дика, спекотно-вперта!
Високі липи на вітрі – скрип…
А спека нині така… відверта….
Що навіть шкода високих лип...


5.07.2013

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я - поет,
Мов струменям, народженим фонтаном,
Як іскрам із ракет,

Вам, що вірвались, наче бісенята,
В огорнений у сон священний храм,
Про смерті мить і юності присвятам -
Нечитаним віршам,

Вам, ще тепер нікому не потрібним,
(І в магазинах попит не на вас),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Колись настане час.

Небо стікає дощем - наче кров`ю.
Хмари розбиті немов самотою.
Серце ридає чужою журбою.
Листя спадає на землю і долю.

Більше немає ні мрій, ні бажань.
Все заніміло й чекає лиш вибуху.
Люди не чують більше послань,
Я все чекаю для себе вироку.

Осінь проймає вже душу холодом,
І за невдачею лиш невдача.
Ангел покинув це місце голоду,
Нам залишивши виття собаче.
2001

Колись я линула до тебе,
Тепер, чомусь, все навпаки...
Кайму палаючого неба
Нам чорним вишили граки.

Високі почуття зітліли
Від зрад, підступності та чвар.
Пливли, від смутку почорнілі,
В яскравім небі зграйки хмар.

Ніхто з нас вже не намагався
Щось повернути в інший бік.
Похмуро з нами розпрощався
Жахливий високосний рік.

Розбив мої рожеві мрії,
Залишив гіркоту невдач.
Маленьким сонечком зоріє
Лиш твій гостинець – помаранч!

31.12.2012

Пробач, читачу! Я хіба кохав?
То почуття ліричного героя.
Я ж тільки віршем вдало позував,
Словесною втішаючися грою.

Я набрехав, бо то не я страждав –
Герой себе терзав на роздоріжжі.
Я ж тільки слово хвацьки підставляв,
Щоб жаль до себе викликать у вірші.

Мене? Судить? За зраду? За обман?
То знову він із підлістю й злобою...
І я сміюсь аж тридцятьма двома
За спиною ліричного героя.

11 квітня 1982 року

Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.

Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.

Дерево пізнання як спокуса.
Тихий рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.

Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.

30 квітня – 23 червня 1997 року

То є моє життя.
У змові з просто силою.
Конструктор на ім'я "Я - чоловік".
До самозабуття
хтось докоряє. Зливою.
А зовні - із дощу для мене сік.

Нарощую гриби.
Як біцепс культуриста.
Бісквіт у жанрі випічки "Брюнет".
Верблюд, чиї горби -
не піраміди, звісно,
а так... у спортлото важкоатлет.

Зате мої поля -
у зошиті в лінійку.
Я сам - червоний в юшці з річки рак.
Сова я короля.
Я не зчиняю бійку,
бо особливий вдень на очі смак.


5.07.2013

Ось, один на один. Перон.
Темний запах і стук коліс.
За спиною стоїть вагон,
Летячи уві сні під укіс.
Це не втеча. Там є стоп-кран.
Це неправда. Життя - це рух.
На табло час мигнув і став
Незворотнім, як тремор рук.
В ритмі слів пропадає сенс.
Погляд тоне в потоці спин.
Лише пам'ять, як сірий пес
Гавка поїзду навздогін.

Ніщо біди не віщувало...
Не віщувало, не чекалося.
Знайомий шлях став необачним,
…Якби хтось міг це передбачити...
О, що страшніше: біль чи каяття,
Безсонням триллер власний мучає,
Здається знов спиняється життя.
Три бугаї тендітну дівчинку зв'язали,
Під свист, нелюдське хизування,
В жорстокості сліпій змагались,
Солодким їм було чуже страждання.
У неї сили не було кричати,
Німе кіно і перехожі всі німі,
Лиш зорі з подивом зітхали:
Що коїться на цій страшній Землі.
Роздерте тіло відпускало душу,
Це ти й не ти,
О, де були Боги,
Коли малим беззахисним дівчиськом
Під регіт дикий розважались хлоп’яки?..
Ти жертва і тобі – презирство,
Тепер лунає сміх в судовій залі,
Так, ми засуджуєм насильство
І спішно покарання відміняєм.
Вже інша мати почорніла від блюзнірства, –
Єдину доньку довелось ховати...
Ти мусиш пережити те насильство,
Щоб не дозволить інших ґвалтувати.

2001

І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Яка це радість - дощ на дачі.
Як задзвенить зело від зливи.
Та цей скупим був і ледачим,
Та ще й сонливо несміливим.

Хоч несміливим, та премилим:
Ні в смерчі не служив, ні в «смерші».
Найперші сяяли краплини,
Мов поцілунки теж найперші!

Він голубі полотна тиші
Струмками срібними мережив
І все густіше, все хутчіше
На склі росли скляні берези.

Нарешті сповнився азарту -
Став позитивно-божевільним
І в колір мокрого асфальту
Асфальт фарбує посивілий.

Набридло… І кудись полинув.
І з вітром. Та земля не злиться,
Бо повернувся й за хвилину
Так зазвучав в дуеті з листям,

Мов дітлахів весела зграя
Купатися пролопотіла
Й замовкла…Чи він ще заграє?
Невже це пісня лебедина?

О, ні! Краплин співуча п’єса
Лунатиме весь день суботній,
О це вже музики нап’ється
Усе, що висохло в самотність.

Яка це радість – дощ на дачі.
О, як цілує зелень злива.
І небо веселково плаче
Від того,що земля щаслива!

2011

А бодай тобі пусто було!
А бодай ти добра не знала!
Молоко у корові скисло,
а над хатою хмара стала!

Щоб твої кучеряві клумби
поросли будяком патлатим.
У дівок були повні груди,
а надворі не було свата.

І нехай недоходить звістка -
ані добра, ані погана.
Щоб собі не знаходив місця!
Щоб ніяких новин не мала!

Щоби дощ, то усе на вигін,
щоби спека усе під гору.
Щоби сходило волошками
і збиралося не у пору.

А бодай тобі лихо в погріб
і тхора у новий гусятник.
Щоб худобі не було паші,
ну а бджолям - не було взятку.

А бодай тобі всі пожитки
да одною грозою взяло.
Щоби в хаті не було житки,
а в коморі не було сала.

***

Ось така колоритна лайка
Із-за тину сусідки Раї.
І не знає, що то за карма.
Все сусідських курей ганяє.

13.06.13

Він і не кинеться у вічі,
Коли дивитися з дороги…
З далеких днів середньовіччя
Ховає спогади й тривоги.

У Львова напрямку направо –
Стоїть палац, чи то фортеця...
Для замку привид – звична справа,
Отож якщо вам доведеться
У цій місцевості бувати
Мандрівником чи, може, гостем,
Ночами, біла, наче вата,
Блукає тут жіноча постать,
Така самотня та похмура…
Дізнатись можна із архіву,
Як реставратори у мурах
Зустріли знахідку жахливу –
Кістки жіночого скелета.
Була похована живою,
Середньовічна то прикмета –
Щоб мур устояв проти воєн.

А може, то славетна пані
Гуляє тут, неначе вдома,
Її історія кохання
У цих краях усім відома…
Ракоці граф колись дружині
Зробив розкішний подарунок:
Газдинею Ілона Зріні
Ввійшла у замок. Тут на струнах
Бриніла музика хорватська.
А як графиня овдовіла,
До неї сватались багацько –
Була розумна, статна, мила.
Тут, у Сент-Міклоші , у замку
Вона зустріла вперше Імре.
Відразу – серце на уламки!
Хоч у палаці, хоч у прірві –
Їм разом бути! Що за неї
На півтора десятка років
Молодший Текелі – пустеє!
О, скільки тут щасливих кроків,
Ласкавих слів, ночей нестримних
Пережила вона з коханим…
Жорстка опала, втрата рідних.
І графським титулом, і станом,
Всіма багатими скарбами
За те кохання заплатила.
У монастир дітей забрали,
Її ж і це не зупинило.


Побрались Імре та Ілона,
Після весілля він – за грати,
А їй – Паланку оборону
Багато місяців тримати.
Він – у Туреччині в засланні,
Вона – з осади до полону.
На чужині роки останні
З’єднали Імре та Ілону.


І замку стіни непростої
Зазнали долі. Руйнували
Роки, солдати на постої,
Облоги, війни та навали.
Але вони стоять і досі.
А, може, справдилось повір’я…
Ночами ходить і голосить
Примара в білому подвір’ям.
Ніхто не знає, що за жінка
І чи перекази казкові –
Архіву спалена сторінка,
Чи ода вірності й любові…

2013 р.

Погризли миші
дверцята раю.
Святий Миколо!

Скриплять одвірки...
Я відчиняю... а там -
Нікого.

13.06.13

Я знаю щастя є.
Знаю колір його очей,
знаю справжнє ім'я,
знаю який п'є чай.

Знаю яка хода,
знаю яка постава.
Їсть лівою рукою,
а серце має справа.

Щастя... воно велике,
різноголосе і косолапе,
Щастя... воно красиве,
жовте в лезені плями.

Щастя. Воно, насправді,
може бути страшним.
Його розуміють інші
через призму, але між тим

Щастя - повне і кругле.
Щастя - наповнене змістом.
Щастя сплітає руки
людей одинокого міста.

липень, 2011

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Я - біля порогу,
ти ж усе не йдеш...

Кроків я не чую,
тілом весь тремчу я.
Й одне лише шепчу я:
"То де ж ти, то де ж?"

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

Злива не вщуха.
Ніч, лиха й глуха,
блискавками вибуха.
Мовила ж "прийду",
я в надії жду...
Чи собі лиш на біду?

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

2013

Поет писав: що він її не любить,
не вабить його більше її погляд, стан,
і в снах своїх він з нею по полях не блудить,
та й в снах його з"являється... в одному з ста.

Та у віршах вона не бачить його очі,
Лише підозрює його сумний підтекст:
він на безсоння витрачає свої ночі,
а те, що у віршах...то все брехливий жест....

липень 2013

Сльози не мають імені,
Розпач не має слів.
Cерце лунке, веди мене
В осені золоті.

Жмені землі, прокиньтеся,
Хай розцвітуть ясени.
Небо твоє - обітниця,
Ти його борони.

Серце печаллю вишите
В китицях рік і нив.
Боже, так дай нам вижити
Снами до сивини.


[22 грудня 2012 р.]

Ми дивувались, як дізнались,
Що він, такий же, як і ми
(Не красень, але й не потвора),
До тої прикипів, кому прогнозували одинокість:
Лице її так безоглядно поклювала віспа,
Що тільки з глибин потайних голос
Видавав справжню красу жіночу.
Ми дивувались, а він був прозорливіш.
І в цьому переконатись довелось невдовзі:
Хлопчик і дівчинка такі ж бо гарні вийшли!..
Ми дивувались, а воно, бач, сталось так,
Що дехто з нас удруге чи й утретє,
Як кінь сліпий, по шлюбнім колі ходить,
А він уже до правнуків готовий.

Розбилася скрипка на друзки,
Розколоте навпіл життя,
Вже струни стримлять, мов галузки,
Не чують слова каяття.

Скалічено музику,душу,
Уламки страшні та порожні,
Навіки замовкнути мушу
У світі я лиш подорожній.
2003

Потеряется серое прошлое
в красках утренней синей зари,
мы забудем чужое и пошлое,
где нет солнца, одни фонари.

Все не так и не с теми, наверное,
больно жить лишь забытым днем
и подводит дыханье неровное
мои речи, что тонут в нем.

Больше нету забытой истины.
Правда чистой страницей у нас.
Может, прошлые годы бесчисленны,
настоящее - здесь и сейчас.

03.07.2013

...А вже майже під ранок - плюсова прохолода,
Вже сіріє й тікають з небокраю зірки,
Все парують завзято, інгульськії води,
І в полон майже взяли "вранішні мотузки".
Я прошу дуже зорі, ледь підвищую голос,
Посвітіть, я почую, як скриплять світляки,
Мов послухаю пісню, та вловлю насолоду,
Що так добре проходять молодії роки...

Коли від мене відвернувся цілий світ,
І ні чужі, а ні свої не розуміли,
Боліли зв'язки аж до сліз голосові,
Бо докричатися хотіла - оніміла,

Коли не знала, чи стояти, чи іти,
Безсило руки опускались, клякли ноги,
Просила:"Господи, хоч Ти мене прости,
Лихого ж, бачиш, я не діяла нічого".

Просила:"Господи, хоч Ти не відвернись,
Без Тебе й справді я нікому не потрібна."

І до чужих, і до своїх дійде колись,
Що їхня думка - переконлива, та хибна.

Чи знаєте ви, як любов болить,
Коли на серці каменем розпука?
Вона тоді вже зовсім не дзвенить,
Вона тоді така прозора й тиха…
Чи знаєте ви, як любов болить?

В своєму серці я любов зірву,
Як дивну квітку, що необережно
Розквітла у зимовому саду…
В своєму серці цю любов зірву…

Я стільки виплакала сліз:
Таких гірких, таких солоних,
Таких гарячих і терпких,
Тобі відомих й невідомих,
тобою втираних і ні,
Пролитих на самотині.

Печаль і смуток затаю,
Далеко в серці заховаю.
Сльозинки нишком обітру,
Тобі ж – всміхнуся, заспіваю.

Я буду сильна. Більше ти
Й сльози моєї не побачиш.
Скоріше сам мабуть заплачеш
Рясніш травневої роси.