Під вікном під моїм тихо кінь заіржав –
То приїхав з Монголії друг Суренжав...

А невдовзі за ним під балконом моїм
Зупинив аргамака татарин Селім...

А затим на собак напустив переляк,
НатиснУвши на гальма, Тадеуш, поляк...

І небавом поповнивсь гостей моїх гурт –
Прикотив на машині з Німеччини Курт...

Говорив Суренжав: "Любий друже Іван,
Вибачаюсь за все, що зробив Чингізхан!".

І Селім дуже щиро мені говорив:
"Мені стидно за все, що Гірей натворив!".

І Тадеуш, поляк, обійнявши мене,
Вибачався за гасло "Мечем і вогнем!".

А знайомець мій, Курт, щонайбільше винивсь:
"Проклятущий фашизм кров’ю спільною змивсь..."

Та ніхто із-за ближнього із-за бугра
Не приїхав чомусь до мого до двора,
Не просив за Андрія, Івана, Петра,
Хоч давно повинитись сусіді пора...


2001

Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине.
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В жовтневу сумовиту завірюху,
Туди,
Де, замерзаючи без руху,
Самотній клен стоїть на схилі дня.

В незвичній тиші, в тиші неземній –
Пожовкле листя…
Стежка загубилась…
Будив я тишу – тиша не збудилась.
І сам я наче розчинився в ній.

1978

Черепаха Поспішаха
У ставочку край села
Не згадати вже відколи
У хатиночці жила.

Черепаху знали всюди –
У ставку і поза ним.
Не звичайна це тварина,
А дивинка із дивин.

Як прокинеться зраненька –
Тільки сонечко зійде –
Так одразу й метушиться,
Аби встигти все за день.

Стільки справ у черепахи –
Полічити всі дарма!
І спокійної хвилинки
У бідненької нема.

На зарядку, на сніданок –
Все бігом, заперло дух.
Потім прати-прибирати,
Аби сяяло навкруг.

Пов’язати светри теплі –
Для маленьких правнучат.
А ще – в гості зазирнути
До плотвички і ляща.

....................

У тієї черепахи
Гостював колись я сам,
А як хто мені не вірить –
Черепаха й досі там.

Зазирніть до неї в гості
(Я би дуже попросив),
Аби більше не казати,
Що нема на світі див.

А дитинства безтурботні крила
Вже давно у вирій полетіли.
І нема де смуток діти,
Бо дорослішають діти.

15 травня 2013 року

Вже, здається, весна і настала,
Та ще холод і сніг навкруги.
Вже воскресла ріка, засміялась.
Та ще й досі сумні береги.

15 березня 2013 року

Ти тільки не сердься. У мене багато справ.
Сьогодні до тебе усі відмінили потяги.
І білий рояль не приймає низьких октав.
І нерви мої застудились від цього протягу.

Веслує чомусь човняр до нічних проваль.
Вже часу немає жаліти за тим, що втрачене.
А знаєш, я тут відучилась дивитись вдаль.
Не сердься, будь ласка.
І спробуй
Колись
Пробачити.
5.06.2013

Для роздумів привід хотіла б вам дати:
Чи слід при нагоді за ріг повертати?
Питання це здатися може смішним,
Якщо не зіткнулися поки що з ним.
До чого тут ріг? Взагалі ні до чого,
Бо справа не в розі, а в тім, що за рогом.
Буває, ідеш, а за рогом аж сяє
І манить, і вабить, скарби обіцяє.
А вже як повернеш – воно як бабахне!
Осліпить, оглушить, недобре запахне,
Не просто бабахне - добряче зірветься!
Ще довго збирати себе доведеться....

Багато в житті перехресних доріг,
Та все ж не спіши повертати за ріг,
Спочатку поглянь крадькома із-за рогу
І, мов піонер, будь готовий до всього.
А краще - аби не нарватись даремно -
Постій, почекай, хай хтось інший поверне ...

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Хмари над Вітчизною звисали –
Йшов буремний сорок перший рік.
Ні до чого збори й пишні зали –
Клич поетів дужий чин прорік.

Ольжич і Теліга у двобої
Полягли, та жить їм – у віках.
Перейняти треба нам з тобою
Їхній дух і волю до звитяг.

Ліра й зброя – хоч антагоністи –
Воєдино, як надходить час.
Патріоти, націоналісти
Ольжич і Теліга – серед нас.


2007

Слова смешные, влажные на вкус,
Слегка и впрямь похожие на слово,
На междометия и на союз
Не тратящие ничего такого.

В одном из них так много поздних трав,
В другом спешит на взлёт кусочек неба.
Былую роль, былую боль сыграв,
Маслятами им спрятаться в траве бы.

Прикинуться, что всё им всё равно.
Шепча себе в рукав "какого чёрта",
Бессмыслицы ещё одно звено
Добавить - и сомлеть от натюрморта.

Номинатив - их первая кровать,
В ней обстоятельств следующих груды,
И миру подошло существовать,
Каким и назовут его повсюду.

А мы, по мере рефлексии тем,
Сквозь коннотат зайдём в такие чащи:
Была ли, мол, материя морфем
И был ли их нетвёрдо говорящий?

2013

пародія

Мені кортіло, ой кортіло…
А ти, оце, про Фрейда знов.
Одні розмови – то не діло,
Де “асісяй”, пробач, любов?

А хочеш коньячку до кави?
(Я вже холодний з тих манер)
Он лінзу “світлооку” вставив –
Зі стрáху ледве не помер.

На Сомалі очистив кáрму –
Аж плоть – вогненна ненасить!
Ти про Далі… А я – як мармур!
…Готовий мито заплатить.


1.06.2013

Сріблясте мево.
Травень. Зорепад.
Перга зорі
на сонному ясмині.
Стихія рук.
Вуста шовковоплинні.
Сюрчання зацікавлених цикад.
Ніч у прудкім
полив’янім човні
прямує до причалу понадчасся…
Чи ти насправді,
доле,
відбулася,
чи в самоті намріялась мені?

Гуляє сніговій у сутінках зимових
І навіває білокрилі сни.
Ховаються у подушках пухових
Слабенькі паростки – гінці весни.

Провісники тепла і благодаті –
Голубоокі проліски живі.
Вони хоч і тендітні, та завзяті
І скоро засиніють у траві.

Й конвалії, дзвіночки срібло-білі,
Задзвонять стоголосо під кущем,
Передчуття весни щемливо-миле
Розіллє млосний і солодкий щем.

Вона зеленим голосом покличе
Пташок веселих у духмяний гай,
І засвистить, затьохка, закигиче
Шовкової весни п’янкий розмай.
22.11.2012

Промовляю твоє ім’я,
Коли сяють, мов свічі, зорі
І гойдається іздаля
В сяйві місячнім, тінь прозора

Місяць п’є золоту росу,
Розливає шовкову повінь,
Прикрашає земну красу
Надвечір’я прощальний промінь.

Бачу очі твої ясні,
В них відлунює болем спомин,
Солов’їні хмільні пісні
І кохання нашого човен.

Промовляю твоє ім’я,
Ніч крильми обіймає плечі.
Жаль – не можемо ти і я
Повернути наш в зорях вечір.
21.11.2012

Учора дощ , сьогодні мжичка,
А завтра злива за своє…

Погода наша , як п’яничка,
Що безпробудно тиждень п’є .
Дійде до білої гарячки,
Седмицю, - пити й не проси …

І світ здається пеклом, наче
Вогню рокочуть голоси.

05.06.13

не осуджуймо
як несуджені
облачімося
несвяті

обіймаймося
до відчуження
і розчинення
слів і стін

оприлюднюймо
що приховане
а враховане
хай хибне

не те щастя
що вже підковане
а та втіха
що ми
одне

не та радість
що сохне втіхою
а той промінь
воскреслий
з уст

ще живу
бо тобою дихаю
та не дихати
не боюсь

і немає
про що журитися
бо відсутня
між нами
ніч

це сплетіння
тілесна китиця
вражень
присмаків
протиріч

5 Червня, 2013

грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів
краплі
відчаю ази
льолі паростків алюру
зодягаються у пил
мов бджола
в пилок тичинок
то несе відро кропил
в крепі чорному хмарина
висне вітроносна таль
хвилі тягне за пороги
кров змиває красноталь
у потоці листоногім
тінь зливається дерев
ув одну до серця лійку
йде гортанню і дере
від правіку до крайвіку
згустком спогадів п’янких
що стають дедалі чисті
де на відстані руки
небо ковзає у листі
а усміхнена печаль
спить кульбабою на цівці
і ворони не кричать
мов оранда по горілці
знає все своє нутро
має все для себе місце
і ні пухом ні пером
розлітаються злі вісті
а під проводом ламким
променистого конвою
в бога бавляться думки
і гойдаються травою
снів мелодія тече
омиває втома спрагу
світло в пошуках очей
танець душ на вістрі шпаги
все воно тепер бліде
мокне
хрипом облітає
дійство вижите з грудей
розчиняється
ковтаю
грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів

31 Травня, 2013

1.

чіпається до вулиці
безсоння
черствіє кроком
спечене
в повітрі
з’їдає
мов цинга
позавіконня

години
зайві
на нічній палітрі
хоч
де-не-де
мете
ліхтарне світло
не осідає
тане вмить
мов зерна
в жорнах

2.

ми
спраглий ритм
на лоні тьми
малюємось
теплом
навзаєм
займаємось
тамуємось
вгасаєм

двох тіл
банкет

і брак лише
чуми
в якій
єдине світло
друзки дзвону

3.

в багатті тиші
ніч холоне
і шпацирує
кров по скронях
у п'ятках чути
як іде
у білих шльопанцях
ідей
від маси сірої
в легені
що порожніють
мов кишені
при цокотінні
казино

4.

за нас
промовніше
вино
воно
грайливе
і відверте
ти
відкриваєшся
конвертом
в якому
ключ
і зграя нот
що потребує
диригента
і пастора
на випаси
чеснот

5.

о панно
випите вино
німе кіно
і титри
з рухів
те що в руках
твоїх
роздмухай
губами припадай
палай
збігай
в округленнях
наснаги
впивайся
вилита
зі спраги
пестлива
млосна
і туга

6.

я
для чекання
не слуга
іду
по дотиках
до точки
де доля
насипається
пісочком
а сім доріг
складають ‘я’

там
дев’ять місяців
стоять
у ще не вишитих
сорочках
дитячі
пальчики
до "п’ять"
вчать
рахувати
у синочка

і ти
щасливіша
від мук
і найкрасивіша
на світі
не відпускаєш
бога
з рук
що до грудей
припав
налитих

23 Травня, 2013

Панорама вечірнього неба
Захопила зненацька мене,
Як кохання пригасле до тебе
Десь за обрієм тихо сяйне...

І згасає, вже зовсім згасає,
Вбите чорними хмарами зрад.
І, здається, надії немає –
Облетів, зажурився наш сад.

Та освітиться вранішнім сонцем
Все навколо, немов оживе.
І в погасле від суму віконце
Ще загляне кохання нове!
2012

Світяться листочки червнем і світанком.
Новий день засяяв в пелюстках троянд.
Все пташине братство цим чудесним ранком
Фестиваль принесло звуків у наш сад.

Пурхнула синичка у бузках-черешнях.
Мабуть спокушає: гай, пійміть її!
Може і спіймаю, адже день прийдешній
Наливає впевненість в душі за краї.

Літо. Поряд руки й очі дорогої
І навіки рідної долі у цей день:
Скільки років разом у наш сад з тобою
Дивимося слухати чарівних пісень?

Сад не постаріє, не загубить мрії.
Теплота і відданість, віра і любов,
Разом з новим щастям, літню феєрію
Звуків нам доносить промінцями знов.

І уся буденність, що переповняє
З дня у день куточки суму голови,
Свіжою росою кришталево сяє
І тікає зовсім святом із трави.

2013р.

Ні слова назад не заберу -
Це мій Бермуд,
Слухач ти друг,
Єдиний гість присутній тут,
З тобою чесний і відвертий
Хоч ми і перехожі.
Тобі даю всі почуття хороші
І неважливо твоє ім’я,
Положення в суспільстві
Тут ціль одна,
Коли прозора відстань.

Не припиняти скарг
І збільшувати власний простір
Або шукати скарб,
Як жити просто
Невимушено…

(тук-тук)
Відчинено у мене
Ось тут в кутку
Тримаю жадібність, її лілею
Або тримаю за горлянку
Цю панянку,
Яка із скупістю заводить п’янку,
Не вірю, в жодний їх «останній» раз!
Ось тане рай!
В іншому кутку засипаний осудливістю, грубістю!
Засуджую всіх
Без винятку!
Отримую від цього кайф!
Аж лячно…
Бо в третьому кутку Бурмуда – смуток…
Пропасти, зникнути,
Упасти й вимкнути,
Так легко
Борсатись в болоті
Так просто,
Піддатися під вплив
Лише, щоб прийняли!
Відчути важливість власної персони,
А я не можу так,
Не можу бути сонним
Й боротися не можу -
Я мирний воїн

2012

***
Чи жаль, чи смуток, чи темна хмара
Летіла в простір і думку вкрала:
«…Невже це осінь прийшла у гості
й надії просинь у мене просить...?»
Я тільки очі звела, щоб нишком
Благати в неба тепла ще трішки.
Зимно… Невже це осінь
прийшла у гості, як нелюбов?

Чи жаль, чи смуток, чи дивна хмара
Летіла в небо і душу вкрала:
Невже це осінь приходить в гості
І сонця просить у неба вдосталь...?
Я теж долоні звела докупи
Благаю Долю брови не супить…
Осінь… Невже це знову
недоля-осінь, як нелюбов...?


2003-2004 рр
* ...прошу не судити строго професійних виконавців :) бо співаю таки нікудишненько :)

моя квіточко
моя зірочко
моя пташечко золота
хоч наснись мені
у казковім сні
чи туманами прилітай
на Вкраїні я
ти в Італії
поміж нами печаль густа
а шалений час
розлучає нас
зжовклим листям летять літа
моя мрієчко піднебесная
мій промінчику дорогий
прилети прошу
хай воскресну я
коли погляд засяє твій


04.06.2013

Я купаюсь у запаху літа,
Як медовий нектар, його п’ю.
Запах літа, у душу улитий,
Пригадав мені юність мою.

Я купаюсь в мелодії літа,
У пташиному дзвоні хорІв.
Як хотів би я знову зоріти
У рожевому мареві снів.

Я купаюсь у маєві літа,
В акварелях ланів і левад.
Як хотів би я знов полетіти
У дитинства заквітчаний сад.

Літо добре мене розуміє,
Всі принади дарує мені.
Тільки літ навіжених завії
Не повернуть минулії дні…

Дива! - що не майстриня, то чаклунка.
Краса! - що не сорочка, то шедевр.
На вишукані давні візерунки
Сам час аж задивився - і завмер.

Низинка... хрестик... таїна зі скрині.
Причастя рук. Молитва рукавів.
Сокаль у вишиванці старовинній
Ураз на років сто помолодів.

26.05.2013.

Я пішов із Мартином у ліс.
Він до білки в дуплечко заліз.
А малесенькі три білченята
Обіймали його, наче тата.
Розсміялись хвостаті сороки,
Їм від реготу зводило боки.
Хихотіли зайці і лисиці,
Навіть дві веселунки синиці.
Він залізти на дерево зміг,
А додолу зваливсь, наче міх.
Обчухрав собі спину й хвоста…
Хтось ще бачив такого кота?

5 червня 2013 року

Ось і осінь. Перший клас.
Вже чекають парти нас.
Прописи і букварі
Завжди раді дітворі.
Проводжають мама й тато
На дзвінке веселе свято.

15 травня 2013 року

Як хворів же я у лузі,
То прийшли до мене друзі.
Ось метеличок крилатий
Залетів хутчій до хати –
Став мене він звеселяти,
Тугу в серці розвівати.
Соловейко у дворі
Щебетав аж до зорі.
Це було неначе казка.
Поспівай іще, будь ласка.
Сонце вийшло із-за хмарки,
Зазирає промінь в шпарку
І так ніжненько лоскоче,
Хоч-не-хоч а мружиш очі.
Ластівонька щебетлива
Радість принесла на крилах.
…Розцвіли півонії ще й жасмин.
Не самотній я тепер, не один.

2-3 червня 2013 року

Я – Володя. Він – метелик.
Я сумую. Він веселий.
Він до мене прилітає,
Душу й серце звеселяє.

2 червня 2013 року

Хоч у банку маю я рахунок
Та мені на нього – наплювати.
Слів моїх гірких убогий трунок
Понесу по офісах проклятих.

Зазирнув учора я на «Світоч»
Та прогнали ледь не кулаками.
Я на море не поїду влітку,
А піду у гори разом з вами.

Ні, не повний дурень і нікчема,
Не бездара я і не голота -
За базар гнилий не злізу з теми
І провчу фінансово сволоту.


04.06.2013

весняний дощ із твоїх очей
такий солоний
сьогодні падав на вуста
звучало танго
дерева мовчки поспускали вниз
крони
неначе голови
а з них янгол
злетів і сів на ліжко
у кімнаті
такий хороший милий
як мрія
ти «зависала» в той момент
в чаті
одно лиш фото твоє серце
гріє
одне лиш фото
крізь кілометри
вплітає спогад у вінок
із м’яти
не можна пам'ять назавжди
стерти
не можна віру просто так
відняти
сердешний янгол
пив каву
допоки дощ не розвіяв
вітер
і тут задумуєшся
як мало
потрібно людям
аби душу зігріти

Поезія і Слово нероздільні,
Як б’ють у ній джерела дуже сильні,
Які завжди підвладні лиш тому,
Хто любить Слово, наче божевільний.

***
Зберу всі камінці в своїм городі,
Допоки ще не похапав їх злодій,
І склавши змамените рубаї,
Дивитимуся вслід примхливій моді.

***
Хто зазнає великих, творчих мук,
Той добуває неповторний звук
Із доленосного й живого слова, –
А хто не хоче, той іде в фейсбук.

***
До скону не цурайся буднів прози,
Не постаріє ні душа, ні мозок.
Не гнись в дугу і серцем не зів’янь,
Бо дошкулятимуть метаморфози.

***
Мандруємо по сайтах без пуття,
Чекаємо, як дива, майбуття,
А щастя причаїлося у серці, –
І, певно, це найбільше відкриття.

***
Пекла ця думка, мов гаряче свердло:
«Де м’яко стелять, там лежати твердо».
Її миттєво я охолодив,
Бо там душа не набереться скверни.

***
Живу я, закотивши лихо й горе,
За синє море і високі гори.
Благословляю – засіваймо лан, –
І не кружлятиме над нами ворон.

Потоками світлих енергій,
Смарагдами вічних надій -
Пронизує імпульсом верхній
Топазно-чуттєвий,стрімкий
Свободи момент поза часом.
Спиняється рух, часоплин.
Оточені слів парафразом -
Потріскують величчю стін
Фортеці глухі - і об землю.
Б'ючися не стримають крик.
Вчорашнє впивання коктейлем...
У правді душі не зберіг.
Розімкнеться коло підступне,
Просяє знаменням чудес,
Щоб кожний, хто буде наступний,
Зміг сам досягнути небес.

Троянди червоні
холонуть
на мертвій землі
Над ними зійшлись
чорні хмари свавілля
й неволі
Кружляють по колу
розсерджені запахом крові
жорстокі круки
Із темної виють діброви
голодні вовки...
Скрадаються пильно й невпинно
Допоки моє покоління
покірно мовчить
допоки подобою тіні
Блукає в країні тремтіння
де подих свічі
вже не в силах роздмухати тьму...
А вовки
все сильніше стискають
Троянди червоні
на мертвій землі
Квітучого краю пророцтва
збулись-
Країну вовки роздирають
на Захід і Схід
А геній народу зневірою спить
у журбі

Живи моя любове,
хоча ослабли крила,
Спіши на поклик долі,
не падай, а лети
Бо ще душа палає,
несуть думки-вітрила,
Її не закували
зимові холоди.

Допоки світять очі
і серце завмирає,
Моя любове світла,
живи, не помирай,
Бо є душа на світі,
яка тебе чекає,
Як ненька і родина
і незабутній край.

Лети моя любове,
удень і темні ночі
Й на мить не зупиняйся
в путі у пізній час,
Бо жде самітнє серце
й журливі карі очі,
Що відігріють душу
не зрадять в горі вас.
21.11.2012

Біліє сонний сад, зітхає,стиха,
Квітує повінь ніжна і п’янка,
Земля у сні на повні груди диха
І віє прохолодою ріка.

У очереті сойка десь кигиче
І білі гуси сплять чутливим сном,
А журавель свою журавку кличе,
Шепоче вітер мальвам під вікном.

Мені і досі млосно і привітно
Купатись в весняних п’янких ночах,
Я бачу нашу стежечку завітну
Й блиск місяця в замріяних очах.

І синьооку голубінь ожини,
І річечку, що мариться у снах,
Матусю молоду біля хатини
І вигін за селом у полинах.

Натомленим крилом мене вітають
Мов блискавиці, молоді літа.
Ще жевріє життя на небокраї,
Пора минула юна, золота.
20.11.2012

По великому рахунку – наплювати,
Хто і що подумає про мене,
Скаже «Світоч» що думки зродив я задом,
Чи назве « малим дитям зеленим».

Не для «світочів» слова убогі пишу,
І підтримки визнаних не прагну,
Я собі знайшов малу закриту нішу,
Там висаджую думки зачахлі.

Бо немає сил нести в людське болото,
Покручів - дітей душі пустої,
Щоб фінансово розкручена сволота ,
Поливала їх словесним гноєм.

По великому рахунку я нікчемний,
Та бездарний у пустих надіях,
Але з покручів розквітне ніжна тема,
І любов, в душі людей засіє.

Як модуси часу крізь тіла клітини
Проходять хвилини, тремтять у серцях -
Так посмішка світла, немов у дитини,
Що просто прямує, незнаючи шлях,
Бо їй невідома буденна утома.
Як просто і вірно іде до мети!
І радість квітуча - дорога до дому,
Де стрінуть, як завжди, найближчі і Ти...
Наповнються сміхом любові-свободи,
Відчують як тихо те щастя прийшло.
Так було і буде, від роду до роду -
Не зникне, не згасне одвічне тепло.

05.05.2013

Прошу тебе:забудь ім`я моє.
Просто забудь і все.
І не пригадуй всує.
Бо доля двічі шансу не дає
Зотлілим душам, де лиш дим ночує.
Ні тим очам, де родить лиш печаль.
Ні тим словам, до кореня обтятим.
Вже безіменним, легше буде нам ...
Себе шукати.

Нехай печаль натомлена спочине
у милосердних пелюстках надій…
Зима, сповита біллю хуртовини,
відтужить врешті голосом завій.

Дощами тихий смуток най відплаче,
і стежка знову виведе крута
туди, де щастя, щире і терпляче,
твою сорочку подрану лата.

Нехай зіниці щастя і надії
тобі дарують дещицю тепла,
аби душа, яка брехать не вміє,
бентежні очі вбік не відвела…

Нет у нас парусов и попутный не слышится ветер,
Что-то важное кончилось, мы – не закончимся вмиг.
Вот и вечность искрится за лесом невидимым светом,
Не спешит еще в гости и в сердце не слишком щемит.

Как повеет в лицо – опускаются крылья и руки.
Так бывало не раз и не сто, чтоб исчислить, нет сил.
Тосковать постоянно, – я знаю! – ужасная мука,
Но ведь жизни предолгой не каждый у Бога просил.

Времена отлетают, а в них мы, конечно, герои,
И упреком покажется прошлый безумный разбег.
Так и небо над нами шатром рубероид закроет,
И соломинка нам – не спасенье, а лишь оберег.

И кругом зашатались, как пьяные, вещие знаки,
Во вчера опоздали, а в завтра – ступаем, как в дым.
Простовато – по шумной дороге промчаться, однако
На песке, на снегу мы сумеем оставить следы.

Нет, не выдумка это, а кое-какие детали.
Все тускнеет, поэтому я равнодушен к речам.
Но не в поле один я, а только в торжественном зале,
Поднебесном и звонком, где мысли приносят печаль.

«Раббі Шімон бен Гамліель сказав:
«Про того, хто робить мир у своєму домі,
Тора каже, що він начебто примирив усіх в Ізраїлі.
Той же, хїто вносить ревність і звади у власний дім,
вносить ревність і звади в усі доми Ізраїлю».
Авот де раббі Натан, 28: 43 б

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти із цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас «заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Здивовані, питають учні раббі:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , вам я дав урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою»

І аркуш, і душа – обоє чисті,
І я іще замріяно мовчу, -
Немов каштан у благороднім листі,
Над світом возношу снаги свічу:
- Рости в мені, окрилення блискуче,
Доладних слів божественний кристал!

Як любо, що у мій маленький Бучач,
Комонь ясноволосий прискакав...

04.06.13

Златопіль
чи знайдеш ти себе
у час нерозуміння
і журби
Чи вирвешся з лабет
міцних
зневіри і поневолень?
Златопіль
чи голос твій долине
із глибин
чи скинеш мотлох
сивочолий
червоний сором?
Коли вдихнеш
на повні груди волю
і командири
схаменуться
врешті-решт?
А де ж та воля?
у мороці совдепівських
цькувань
блукає досі
А час відносить
імена
все далі й далі...
Ті, хто пручались
Славою бринять
На струнах вітру!
О, Златопіль!
чи здатні ті, хто поруч
тобі на вірність присягти
спокійні
і суворі?

Коли думками добиваєш розум,
І вже пропало світу сприйняття,
Забудь за все, що ти колись хотіла.
Пірни цілою в течію життя!

Послухай серце і довірся небу,
Бо розум, не завжди суддя.
Часами він веде до "рубікону",
А в інший час, це "ахілесова п'ята".

Життя твоє в тривозі пролітає,
Бо в ньому споконвічна боротьба.
Ночами серце груди розриває,
А в день із розумом іде війна...

Мовчав. І слова не сказав.
Одкрив обійми чорно-білі.
І був до сліз, до болю милий.
Мою хворобу вмить прогнав,
Хоча, ні слова не сказав...

Спокуси яблука, мов змій,
Мені приніс ти у пакунку.
І їх я , замість поцілунку,
Тепер смакую, любий мій,
Хоча, давно уже чужий...

2012

Довідка: в 1943 році в районі с. Келеберди, Кременчуцького району радянським командуванням було влаштовано підставну переправу, як відволікаючий маневр. Сюди звезли тисячі сімнадцятирічних юнаків, які не мали шинелей, зброї, навіть не вміли плавати. Майже всі вони пото-нули чи загинули під шквальним фа-шистським вогнем, а в іншому місці радянські війська в цей час змогли форсувати р.Дніпро...

По формі, як чобіт негострий,
Окреслена Келеберда,
Немов Апенінський півострів,
Її омиває вода.

Земля ця, багата і славна –
Рожевих гранітів дива!
Цей ласий шматочок ще здавна
Спокою комусь не давав.

Була в сорок третьому році
Ріка тут від крові руда.
Про все це на кожному кроці
Нагадує Келеберда.

Без форми і навіть без зброї
Синочків спіткала біда:
Сімнадцятирічних героїв
Оплакує Келеберда.

Звіріла фашистська навала –
Два дні і дві ночі підряд
Залізним вогнем поливала
Беззахисних мужніх хлоп’ят.

Були вони юні та вперті,
«Своїх» дожидались здаля.
Змішались на «Острові смерті»
З кістками метал і земля.

На цій переправі-підставі
Трималися, скільки змогли,
Аби берег і лівий, і правий
Радянські війська зайняли.

Стоять у священнім покої
І церква, і «хрест», і вода...
Шанує загиблих героїв
Відновлена Келеберда.

«Кінь» в бронзі схиливсь до водиці,
А поряд – гранітрий «Кобзар»,
У траурі чорні дзвінниці
І сяє новенький вівтар.

В Дніпрі їхня братська могила,
Навколо – соснові ліси...
Заплава рясніє від лілій,
А серце щемить від краси!
2012

Забриніла зажури струна –
І міліє бокал вина,
Наче долі міліє ріка...
П’ю настій на прожитих роках.

Соло осені чую я,
Бо в зеніті літак життя.
Але знай: серед втрат і надій
Я зберіг поцілунок твій.

І хоч у очах – осінь
І не усе збулóся,
А на губах квітне
Цілунок літа.

Помирають поети -
Невпізнані генії
О лихій, о глухій опівнічній годині,
А в серцях у поетів конають в агонії
І не можуть сконати пісні лебедині...
Лиш затим на могилах
Виростають багнети
І святі прапори із сердець незотлілих,
І потягнуться черги до сховку поетів,
Нескінченно-сумні,
Як в блокаду за хлібом...


........

Надіюсь, не згорять мої рукописи
в тюремних сейфах офісів приватних,
чекаючи на вирок. Час триватиме
і визрівати в ньому будуть оплески
майбутніх читачів. Не меценатові
дістанеться ця вистраждана слава,
а лиш мені, кого сліпа держава,
як завше, не помітила у натовпі.
Цих оплесків збадьорюючі виляски
народного поета надихатимуть
на творчі злети... Королівські милості
ніякого відношення не матимуть
до успіху в читацькім середовищі
поезії, що в муках нарождалася
і справжнього тріумфу все ж діждалася,
тому в народі буде жити довго ще!


2009