Цілий тиждень вдома сварки.
Навіть майже війни.
От що значить влаштувати
в хаті диспут вільний.
Мова, звісно, про відпустку.
Де провести краще.
Тільки вибрать щось одне нам
спільно значно важче.
Діти хочуть десь в Європу,
в Прагу, до Парижу.
Жінка тільки в Крим, на море.
Я ж лише на лижі.
Вперлась рогом: - Я сказала,-
море, значить, море!
Я ж їй просто так не здамся:
- Хочу тільки в гори!
Син і доця вже стомились:
- Ми на все вже згодні
Ви самі тепер домовтесь,
Бажано сьогодні.
Врешті-решт до компромісу
Все ж дійшли вар’яти:
- Ми - на море, ти – із нами.
Лижі можеш взяти.

Сашкові каже мати ввечір: - Спати, хлопче, йди!
Спочатку ж, синку, ти гарненько іграшки склади.
Малий подумав мить якусь і враз кричить: «Ура!».
- Я знаю, мамо, як зробить. Нехай складає брат.
Матусю. Він збере їх швидше. Ти скажи Юрку.
А я той час якраз постою ліпше у кутку.

Десь поза часом, на межі,
де Бог і тиша віща,
леліє гілочка душі
майбутню бруньку вірша…

14.03.2013

Міські квартали печеним асфальтом
вкладались спати. Змучені таксі
роями “ланосів” спотворювали місто.
Сховавшись вдвох, хотілося присісти
та в душу глипали зрадливі ліхтарі.

Відлуння дня лапатої планети
відчуло тіло. Кава на столі
нічного закладу генделичного типу.
Таке шалене видалося літо
та липень віддано чекав їх у дворі.
2013р.

Ще у Москві великі кучугури,
Дерева чорні, ніби з-під золи.
На харківських деревах - шевелюри.
І проліски вже синьо одцвіли.

Я дуже сильно скучила за сонцем,
За щебетом пташиним у саду...
Дивлюся із московського віконця,
А подумки по Харкову іду.

Де мій старий Новий (о, назва!) побут,
Готується до вибуху весни,
До Великодніх свят, хоча добробут
Однаковий не скрізь... Із гущини

Садів зелених пахне свіже листя,
Маленька травка - голки в небеса!..
Москва - холодне і красиве місто.
Та серцю ближче харківська краса!
11.03.13

І промовив Господь: «Я справді бачив біду свого народу,
що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями,
бо пізнав я його болі. І я зійшов,
щоб визволити його з єгипетської руки,
та щоб вивести його з цього краю до краю доброго й широкого,
до краю, що тече молоком та медом...»
Друга Книга Мойсеєва:Вихід. 3:7-8

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

вірш видалено

*
Ідеї виникають непогані,
Та опиняються у Сема чи у Вані.
Учений , що в мундирі бульбу їсть,
Сидітиме повік на чемодані.
*
Писати вірші ( непогане хобі!)
Усюди добре, тільки не на лобі.
Отож , як щойно змога є, пиши , -
Поетові потрібен віршообіг.
*
Непогано багатому бути,
Світ вивчати із вікон каюти,
Бідняку зоставляючи шанс
Осягати його через утиск…

14.04.13.

Зима розтала непомітно,
і нить смарагдову пряде
весна - то сходи первоцвіту
руняться рясно день у день.

О, не моргнеш - у зелен-вітті
закучерявляться сади,
і заклечає землю цвітом
розкішне прядиво весни…

Вона - мішень! А я - лишень
призначений на постріл автомат...
На запобіжнику пісень
знаходжуся я день у день,
чатуючи на дозвіл, як солдат.

А порух вій - на порох - мій
зволожує й зволожує до сліз.
Увесь бджолиний настрій-рій
моя мішень до інших мрій
збирає і пакує до валіз.

Освячена житлом і днем,
вона до неба молиться, німа.
Квитанцію на сміх і щем
тримаю я не під дощем,
а дозволу жаданого нема.

Не шмат свинцю у мить оцю
"у яблучко" стрілятиму, але...
Моя мішень мені, бійцю,
розкаже: їй - по папірцю!
А папірцю, напевно, вранці зле.


14.04.2013

Потрібен час. А час - найкращий лікар.
Ми виживем і перетерпим все.
Серед провалів і трагедій віку
Ми українське слово пронесем.
І мазохісти, й націоналісти
Ми вже тому, що українці ми.
А вміємо не тільки сало їсти,
Наш хрест - від Соловків до Колими!

Не будьмо емігрантами удома!
Хай в,ється пісня, обпікає пліть,
Хай валить підла зрада чи утома,-
"Свою Україну любіть.
Любіть її во врем,я люте,
В остатню смертную минуту
За неї Господа моліть".

«І Голоюх, і Кочубей
З жінок не зводили очей», –
Єврей читає назадгузь –
І сміх трясе єврейський вус.
Учений він, ще й фонетист,
Тож бачить хуліганський зміст.
А брата нашого примусь
Теж прочитати назадгузь!
Нехай збагне, чому чомусь
Всміхнутись хочеться у вус…
Якщо ж ти Бойко чи Бабій,
То щедро власним сміхом сій!
… Б’є хвиля сміху в крила вух:
«І Кочубей, і Голоюх…»

14 квітня 2013 року

Відкружляло надворі білим,
Віджурилися заметілі,
Вже намріює цвітом сад.
Спозаранку дзвінкі хорали
Долітають аж ген за хмари,
Де недавно ще снігопад
Намугикував щось мінорне.
Перша квітка до себе горне
Зачудовані небеса.
І дрібоче у серці щастя
Сивочолого дуба-старця,
Що над вічністю нависа:
Дочекався - зазеленіє
Надовкруж голобоке гілля
І воздвигне життя нове!
Попід вишніми куполами
Веснокрилими молитвами
Його сива душа пливе...
(10.03.13)

Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

Ми пам’ятаємо, все пам’ятаємо.
Свічка не згасла на вістрі віків.
Тугу сердечну, журу коливаємо
з тих нещадимих тридцятих років.

Скільки їх страчено, голодом зморено...
Часу не стане злічити тих втрат!
Душу безсмертну усе ж не поборено.
Встань із колін, мій обдурений брат.

Тихше, мовчіть, трубадури минулого.
Вашої правди не гріють вогні.
Вийшли з гіпнозу, зі стану поснулого
наші святі та неправедні дні.

Псевдополітики, вождики нації,
чи вам болить закатованих плач?
Ваших промов відшліфовані грації
править доцільності ситий калач.

Вже майже рік не вживаю тютюн
чи цей табак, чи той нікотин
Коли один я в роздумах був
То мною очолював дим
Вже майже рік не вживатиму бруд
То це означає що десь переміг?
Та іншими стежками заходжу у блуд
Забруднюю розум, хоч тіло зберіг
На один атом
Зустрічатиму фатум
Власну поразку
Вередливо-прекрасну перемогу
Бути вільним водночас ставити себе у рамки?
Заборони залишають уламки?
Чи зашивають рани?
Як кратер вулкану
Ось-ось зірвешся
Але живеться…

2012

А за вікном... А за вікном весна...
А сніг – не спогад, що пірнув у Лету.
Не пролісок срібляста сивина... –
Сльозина часу в капищі естета.
І пережити цю весну без рим –
Інкрустувати в душу тлінний камінь
І на порозі попелястих зим
Телепортичні зачиняти брами.
Кому всміхнеться втомлений Харон
На людному підземному пероні?
Чи зацвіте життям рододендрон
У висохлих впокорених долонях?
Мовчать вуста. І вітер крижаний
Снує незграбно в березневі ночі.
Наповнені далеким змістом сни...
А у світанки віриться охоче.
І в яблуневий медоносний цвіт,
І у любов, що цвітом не мине.
І у тепло сповиту мудрість літ.
Бо вперто світить сонце весняне...

Я їду до тебе, серденько,
Щоб очі зустріти очима,
Уста, наче мед, солоденькі
Цілунками вкрити смачними.

Щоб руки з'єднати з руками,
Щасливим ділитись безсонням,
І міряти час не роками,
А стуком сердець унісонним.

Позаду - печалі і біди,
Попереду - весни квітчасті.
Я їду до тебе, я їду,
Аби дарувати нам щастя.

Режим колишній не довішав
поетів – де-не-де щебечуть,
дарма, що нині не до віршів...
Та ще не вечір, ще не вечір!

І я ще здосвіта римую
свої думки песимістичні
про зброю втрачену і збрую,
про вічні острахи дотичні...

Але іржуть на рубіконі,
на потопельнім запорожжі
чи то баскі пегаські коні,
чи то поганські вражі рожі.

І я в’яжу тремтячу риму
до нетерплячого сідельця
і мчу на рать необориму,
калину тулячи до серця...


07.12.2008

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля...
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм чолом...
Тож я спішу
Похибки всі власні
І провини
Замолить у травні.
Не спишу
Жодного гріха на випадковість,
Чи нестачу досвіду –
Моя,
Вимита дощем травневим,
Совість
Хай вишневоцвітно засія!
Солов’ї доспівують.
Зозулі,
Може, ще й порадують мене...
Гулі, дню прийдешній!
Гулі, гулі,
Щастя нелегке моє земне!


2003

Наші серця не віднайдуть покою,
зупиняться навіки в тишині.
Застелить очі білою імлою
і я піду під вечір уві сні.

Вже не прокинуся одного ранку,
до біса все чим жив і що любив.
не буде більше жодного світанку,
тепер я вас назавжди залишив.

Прийдуть кохані і давно забуті.
Помоляться, поплачуть і втечуть.
Вони всі ще лишились на розпутті,
бо їм ще обирати вірну путь.

(06.04.2013)

Сум серце ріже

Сів лемко думками при хижі .
Співає молитву свою.
Сумує, а сум серце ріже.
Старий він, не вріс в чужину.

Схилами Карпат він крокує.
Стає при могилі батьків.
Слово материнське там чує.
Сьогодні свій біль зрозумів.

Села, де родився, немає.
Сад рідний здичілий стоїть.
Сумний соловій в нім співає.
Спитаєш, чи й його болить?
Сказати, хай скаже, хто знає.
Ставаймо, де святість ще спить.
15.05.2011р.

Кажуть, відьми збираються рівно на день тринадцятий.
Кожен вибрик весни – ніби змова усіх стихій.
Пахне зілля густе. І сприймає земля вібрацію.
І гуде, як у липні потужний бджолиний рій.

Ціла ніч у руках, ніби пляма з туману й кіптяви.
Кажуть, цих ворожінь не замінить одна сльоза.
І впивається морок так боляче в шкіру кігтями.
І виштовхує зорі із неба глуха гроза.

Кажуть, дзвони церковні злетять над горою зграями.
Цей тринадцятий день зачаклований спинить рух.
І поїдуть додому всі відьми в міських трамваях.
І ще довго на рейках витатиме грішний дух.
13.04.2013

Плач жінок

"Серед криків, лайки, наруги і шуму на хресній дорозі почувся плач, голосіння і велика журба. По обличчях жінок текли сльози. Ісус сприймає їх співчуття. Той їхній плач не є Йому байдужий, але Він заспокоює жінок, кажучи, аби не плакали над ним, але самі над собою та над своїми дітьми плакали.
І до тебе, моя мамо, скеровує Ісус ці слова: «Плач над собою та над своїми дітьми». Зараз ти не хочеш зрозуміти, ти завзято хочеш позбутися тягаря – мене, своєї дитини. Але прийде час, коли усвідомиш, яке велике і непоправне зло вчинила, та буде вже пізно, бо мене тобі ніхто не поверне. А може, саме мені судилося подати тобі на старості склянку води та піклуватися про тебе? Чи про це ти подумала? Прийде час, і прийде він досить швидко, коли ти сама потребуватимеш любові, будеш такою ж безпорадною, як я тепер, бо молоді роки швидко проминуть, і сама ти помітиш, як у волосі появиться сивина. Не бажаючи поділитися своєю любов'ю зі мною тепер, пізніше не отримаєш взамін нічого. Залишаться лише гіркі спогади та пустка.
А я так хочу жити! Тату, мамо! Дозвольте мені жити, почуйте крик свого немовляти.
Ісусе, дай благодать щирого жалю навернення і покаяння для усіх тих, хто допустився цього нелюдського злочину."

Ісусику, Ти падав і вставав.
В сльозах ішли жінки услід юрбою,
Їм втіхою були Твої слова:
«Не наді мною плачте - над собою»

Горюю над собою день і ніч,
Бо більш ніхто за мною не заплаче.
Моїх батьків зажурених облич
І радісних ніколи не побачу.

У них ні сліз немає, ні жалю.
Позбутися мене – для них не горе,
Та все одно прощаю, бо люблю,
Вже скоро їхня совість заговорить.


>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

ти в ночі цій стоїш як замок
не завойований ніким
важкими кутаєш димами
моїх замерзлих вояків

он хтось приліг у чорну затінь
меча поклавши в головах
он дичиною над багаттям
невірні смажаться слова

а ранок туманами блисне
траву підніме з куряви
де полягло розбите військо
під брамою твоїх повік

Історія - правдива жінка,
В минуле завжди утіка...
Час цокотить і глухо й дзвінко.
Тече історії ріка.

Така, як є, без переміни,
Сама - із тисячі джерел.
Та скільки мулу, скільки піни,
На сторінках лихих новел.

Придуманих заради когось,
Де зовсім інша правди суть.
І без тривоги, так убого
Минуле змінять. Понесуть

Чиюсь неправду-забаганку.
Накажуть всім - ось так було!
Перефарбують, наче бранку,
З добра пороблять люте зло.

Примусять всіх з олжею жити
І неправдивість зацвіте.
Тому історію ганьбити -
Безкарно, ніби то - пусте.

Вона в люстерко заглядає,
Не впізнає себе сама.
І що було їй милим краєм -
Не видно нині. Все - пітьма...

Для кожного своя сторінка
У книзі праведній буття...
Історія - правдива жінка,
Їй не потрібне каяття.
04.03.13

Біле танго магнолій
Запорошує сад.
І веде нас любов"ю
У священний обряд.
Та весна ненадовго,
Бо весна тільки мить.
Біле танго магнолій,
Ніби пломінь, тремтить.
Ми підемо у літо,
Наче птахи сумні,
В забутті не зотліти
Ні тобі, ні мені.
Будемо сумувати,
Опадати, мов цвіт.
У журбі розіп"яте
І гаряче, як лід,
Біле танго магнолій -
Снігопад, сніго - па...
Це прощання з весною,
Це прощання з любов'ю,
Це прощання з любов"ю -
Ритуальний обряд.

Магнолії. Магнолії цвітуть,
Весна цілує порцелянове пелюстя.
І блискітками яре сонце тут
Переливає, наче древня люстра.

А небо, Господи. А небо тут яке -
Розлило дивовижні акварелі.
На дотик цвіт, як пір"ячко м"яке.
Це ті магнолії, що малював Ерделі?

Заквітчаний мій Ужгород-Едем,
Вінок з магнолій, наче діадема.
Ну як йому не бути королем?
Не жити у картинах і поемах?

Уже у верб зарожевіли віти,
В сережках вільха, ніби молода.
У пролісків очиці синьовмиті,
А лозам по коліна ще вода.

Суха травичка вигляда рудою,
Торішнє листя ще не все вляглось.
Весна іде неспішною ходою,
Де повноводо голубіє Рось.
17.03.12

Була весна! Ми були молоді…
Для мене та весна була – Оксана.
Для Тебе - інший. Та чомусь, тоді
Ми бУли разом, не моя кохана.

Гуртожиток… Вечірка… Наше ФА
Свій перший курс до війська провожає…
Оксана з іншим. Ти, також одна.
І цілу ніч гітара не вмовкає.

Твоя рука була в моїй руці…
Ми не проспали той щасливий ранок,
А парами… По місту… Направці…
Зустріти сонце! На Високий Замок!

Весела й мила, ніжна і дзвінка…
Ті кучері – донині пам’ятаю…
Красива й по весняному – п’янка…
І знала, що Тебе я не кохаю…

Підвальна… Сходи, що ведуть у храм…
Не нам у ньому під вінцем стояти.
Стомилася…Я був щасливий там…
І ми лишились на трамвай чекати…

Твій перший лист – такий був, як і Ти,
На нього я зовсІм не сподівався.
Солдатське щастя – це Твої листи…
І в Тебе я поволі закохався.

Листи… Листи… В них літо і зима…
Слова Твої ще й досі пам’ятаю –
Не будь байдужим. Без Твого тепла
Я не живу, а тихо замерзаю…

Відпустка… Та Тебе я не застав...
На ”вурльоп” так чекали ми, солдати.
Червоні квіти… Миру… Я ще знав
Адресу, по якій Тебе шукати

Писала знову… Легко, світло так.
Ми були друзі, не моя кохана.
Останній рік усе йшло - накосяк.
І вже під ”дємбель” – самоволка п’яна.

Та відслужив! Додому! Рідний Львів!
А друзі – Ха!!! Два роки? НЕ чекала…
Образився. Не їхав, не дзвонив.
Перегорів… Бо, не мене кохала.

У центрі міста я зустрів Тебе…
Ні слова… А серця, аж стрепенулись…
Не підійшов, не привітав… Не… Не…
Ні Ти, ні я - назад не повернулись.

Бувають в світі, й не такі дива.
Людської долі сутність непізнанна…
Якщо Ти прочитаєш ці слова,
Пробач мене, кохана Маріанна.

12. 04.2013

Червона ніч. Блукають тіні
поміж хатинами в селі.
Із тридцять третього й понині
вони все ходять по землі.

Вони все ходять очманілі
в своїх зруйнованих світах.
І роботящі, і умілі,
лиш присмерк голоду в очах.

І тепла запашна хлібина
до вузлуватих сильних рук
уже не ляже. Вся родина
не винесла голодних мук.

Пішли за батьком поодинці
в червону ніч, де ситий день
убили нелюди-злочинці
під марші пафосних пісень.

Наїлась смерть людської плоті
та, обважнівши, чорним сном
у наспіх вириті могили
лягла спочити за селом.

Лежить і досі правда віку
на нашій пам'яті кістьми,
а душі мертвих просять хліба
і тягнуть руки із пітьми.

Емоція та міміка на грані смерті,
Німіє світ у віртуальній круговерті,
Душа печалує за очним спілкуванням,
А технології нові безумно вперті…

13.04.13

Лайкне зозуля шкільним випускним,
витече дзвоник між партами зростиком...
Бал випускний молодим-молодим
ставить питання в щоденнику хвостиком.

Шкрябає думку схвильована мить,
юні обличчя - такі її Ознаки.
І в "попелюшку" зійдуться судить,
бо Королевою "випорхне" хтось-таки.

Мудрість розумна убік відійшла
(не обіцяє історія вдячності).
Де сивина не торкнулась чола,
там ще нема атестата обачності.

А на підборах дівоча хода
вже випробовує долю "на камеру"...
Таймер запущено, і не біда,
скільки ще кастингу віддано таймеру.

Бар "Танцюриста зіпсованих па"
вже виставляє на вулиці столики.
Адже Феміда, як завжди, сліпа.
Навіть до форм черевичка на роликах.

Лайкне зозуля шкільним випускним,
витече дзвоник красою травневою.
Для королеви - оркестр і грим.
Принц танцюватиме не з королевою.

13.04.2013

1.

на світ
метро
викашлює людей
мандрує час
несвіжа кров
гілками
забув куди
старий дощара йде
тому чалапає
собі
без тями

тому
бруківка
пухне від калюж
немов статечне брюхо
з гальби пива
і тягнеться
потоку млявий вуж
сповзаючи
в підземне царство
зливу

2.

де тіні настоялися
в сльоті
заваркою для вулиці
служили

розмиті формули
ковтки кутів

життя мазки
з освітлення прожилок
щоразу свіжі
без авто
глевкі
приречені
ходу розпізнавати
мов павутиння
лапи павуків

вони закинуті
у ніч
мов ятір
покликані
текти у відчуттях
у біготні стоногій
тротуаром
і закидати в бари
доходяг
а виставляти з них
порожню тару

3.

неподалік
від пристані повій
пастух
содоми і гоморри
ціну складає в голові
товар
за себе сам говорить
бо перевірений
і розтягний
легкий ескіз
місцевого розливу

лети
в мотель
метелику нічний
і вимальовуйся
в руках
хітливих
розвагою
від губ і до сідниць
проплаченим
на забаганки
раєм
твій гріх
тебе не обіднить
бо жінки
ще біднішої
немає
як і немає
місця на все те
чим прийнято
ділитися інтимно
приймати й мати
за святе

кипить робота
у мотельних
стінах

4.

впускає
з диму німбики пастух
і надуває нулик
при одинці
лічильник
набігає

соте ух
старого селадона

ліжко в спинці
втамовує
віагровий коктейль
спиняє
розперезане родео
ще раз у душ
іде Емануель
з душі змивати
вариво статеве

5.

коли хто хоче
вирубати сплін
нагнати з голки
космосу і манни
іде
до того ж пастуха
бо він
пасе
не кіз лише
а й космоманів

то ціни
заганяє
словом гне
то розгинає
з кулака
середній
намотує його
на голий нерв
що рвався світом
з ломки
попередньо

смішна травичка
ніжно-білий шок
купуй
травися
поспішися
пробуй
сідай на голку
втягуй порошок
літай високо
до країв ознобу

не царство Боже
ти побачиш там
а страх глибокий
що з’їдає думку
за ним
блукає повна пустота
виймаючи щораз
вмістиме шлунку


6.

звучить мобілка
дудка пастуха
яке життя
такі чорти і чотки
мелодія
лавсторна
і бухка
розмова
сутенера
і кокотки

і чути як сміється
сатана
і видно як дає
лоретці ляпас
сідає
мов душа
до казана
у чорну тачку
і летить
за шнапсом

7.

за сатаною
янгол наздогін
спішить
кульгає
через пам’ять в ямах
несе розраду
у промінні він
до брам німих
забитих словом храмів

і той
хто вміє
слухати ходу
говорить серцем
хай воно надише
гарячим туркотом
не пустоту
а златоусту
мову тиші

хай у подобі Божій
вище я
всесвітня благодать
росте і гріє
думки
і вітру течія
приносить
Господу надію

на те
що цього світу Деміург
розкиданий
по душах
що глаголять
збере себе
мов кості
Колиму
і вспалахне
над головою
колом

12 Квітня, 2013

вірш видалено

Кумири падають з високих п’єдесталів:
звичайні смертні … Помилки, поразки…
А так хотілося торкнутись ідеалу!..
Або зустріти лицаря із казки.

А доля знай кепкує, кпинить,судить:
«Що, забажалось лицарів міфічних?
Немає, не було, і вже не буде.
І досить цих казок трагікомічних».

Але я хочу вірити у диво,
адже без віри – жити неможливо.
І кожен день - сама творити вЕсну,
й любов зустріти з небуття воскреслу…

… (2013)

Я буду цілувати голос твій,
Душею ніжно душу обіймати.
До тебе полечу на крилах мрій,
Між нами перешкод іще багато.

Такий далекий і такий близький!
Любов за кіломéтри не сховати.
Наниже нічка зоряні разки -
І кожен подих буду цілувати.

Були слова, були знайомі очі,
Було усе, немовби дежавю,
Були світанки і червневі ночі,
Солодкий хміль і відблиски вогню.
Були стежки незвідані на прощу
І перехрестя до причалів сну.
Була печаль по-ніжному дівоча
І радість із гірського кришталю.

Була луна! Ох, як вона лунала!
Тоді ліси розходились по швах,
Тоді річки накидували шалі,
І наші душі – мов на терезах.
Були гуляння, дикі, наче шквали,
Були гаї, сади, була гроза…
Були глибокі урвища, провалля,
І тонка мить – своя і вже чужа.

Переплелось життя і дежавю,
Тепер не знаю – чи живу, чи сплю,
Чи розлюбила, чи іще люблю…
Такого не буває в дежавю.

Раз до київського банку
Сотня гривень зайла з ранку
Від дверей у рідній мові:
- Не підкоримось рубльові!
Банк зробив великі очі.
- Хто вас підкорити хоче,
Хто вам в головах напутав?
Та ж рубель, то не валюта.
Двоголовий орлик в ціні
В Росії, не в Україні.
В нас з княжим тризубом гривня
Ще доб’ється свого рівня!
u8/262

Люди, люди
надто шумно
та яскраво
поглинають тонни пилу,
випивають літри кави.

Птахи, птахи
надто дивні
та похмурі
не злякались тонни снігу,
повернулися додому.

Очі, очі
надто сірі
та глумливі
загубились тихо в людях,
потонули в теплій зливі.

12.04.2013

Ти – моя радість,
світом не спізнана.
Ти – моя казка,
недомріяна, недочитана.
Ти – моє життя,
чарівне і тривожне.
Ти – мій біль,
перед світом зачаєний.
Ти – моя іскра,
від якої палаю щодня.
Ти – моя квітка,
чарівна, оповита любов’ю і смутком.
Ти – мої крила,
без яких я б літати не зміг.
Ти – мій світ,
безкрайній та незбагнений.
Ти – моє слово,
бентежне, мов пісня дівоча.
Ти – мої руки,
що творять красу у цім світі.
Ти – моя вічність,
єдина, як єдиним буває життя.
Ти…
Ти…
І тільки ти…
Я постійно хворію тобою,
Як хворіє щоднини:
– сонцем світанок…
– деревом листя…
– берегом річка…
– небом птах…
– віршами поет…
– мати дитям…
Прошу тебе!..
Молю тебе!..
Ти це затям!..

Друге падіння

"Господь Ісус бере від Симеона знову хрест на свої рамена і його несе. Сили покидають Ісуса, він заточується, мліє і впадає другий раз під хрестом. Цей упадок був важчий, ніж перший. Дерево хреста дуже придавило Спасителя. Я також відчуваю біль удару другого падіння. Я усвідомлюю, що саме я є тією страшною реальністю, від якої моя мама хоче звільнитися будь-якою ціною - ціною смерті своєї дитини. Але чи вона зможе колись забути про це? Ні. Навіть час їй не допоможе, хоч говорять, що час лікує рани. Вона уже зараз, знову і знову, сама собі доказує, що я ще не є дитиною, що я ще не людина. То ким я є? Ким була вона, коли носила її під серцем її мама, моя бабуся? Ким є ті всі, котрі беруть початок дороги свого життя під серцем матері? Ким же вони є? Як глибоко ти помиляєшся, мама! А я так жалію, що не можеш мене почути, що не знаєш: я здогадуюся про твої наміри. Плануючи моє знищення, чи могла б ти глянути в мої очі? Тільки Ти мене знаєш, Боже, тільки Ти мене кохаєш, бо найрідніші мені люди мають каміння серця. Ісусе, через біль падіння прошу Тебе за усіх багатодітних батьків, усіх тих, хто з любов'ю прийняв Твій дар – дітей і дозволив їм жити."

Що крок – то краплі крові, дикий біль…
Ісусику, Ти падаєш удруге.
А я? Куди подінуся звідсіль?
Хіба втечу від болю і наруги?

Матусю, пошкодуй і захисти,
Врятуй свою дитину від падіння.
Невже ти сподіваєшся втекти
Від совісті і дóкорів сумління?

Чи думала, що, може, саме я
Колись би втішив неминучу старість?
Я – доля ненароджена твоя,
Приречена на смерть надія й радість.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Я супутник, який через тенета
Приймає клієнтів, людей із планети,
Віддаючи себе у користування,
Спочатку у безвідсоткове кредитування,
Потім віддаю себе у борг
Без права на повернення - і це не виняток!

Я супутник але більше без я
Тому, що втрати несе цей із’ян,
Я супутник тільки я - це ярлик,
Супутник тіла і розуму – сполучник;
Учень, вічний учасник
Боротьби у самому собі.
Ввічливий хіба тоді, коли тіло у біді -
Де була голова?
Спокуслива тьма у розумі –
Це сиропне болото, солодка конкретика,
Супутник лікує діабетика!

Спрямована енергія проб’є заметіль,
Ввійти у реальність, думки саме ті,
Свободи учень від негативних емоцій,
Доброзичливість на першому кроці,
Співчуття завжди в яскравому боці,
Порозуміння мудрості шукають і досі.

Я супутник, яким керує організм –
Тіло і розум, душею у сльози
Через вірші, через прозу,
Через радість за інших,
за всіх інших присутніх на планеті
ллються вірші!

У маленьких людей маленьке життя,
Маленькі сходи до маленьких квартир.
Маленька площа маленького житла
Із маленьких дрібниць і маленьких картин

Маленькі коридори маленьких кімнат,
Маленька кухня і маленький балкон,
У маленьких ліжках маленькі люди сплять
Маленький затишок від маленьких розмов.

Маленький годинник має маленький циферблат,
Маленьке взуття для маленьких доріг,
Маленькі люди на роботу спішать,
Де потім чекають на маленький обід.

Маленькі вікна із маленьких світлин,
Там маленькі стелі, маленькі столи,
У маленьких будинках маленькі світи –
І маленькі книги пишуть про них.

Все настільки маленьке і меншого нема,
Та великі не побачать цей маленький рай –
У великих зовсім інша мета,
Хоч душа у всіх вагою 21 грам.

2013

Прийшла зима, сніжок рипить,
Лапатий іній огортає верховіття,
Затихло все і ніби спить,
Мов тиші крок ми чуєм крізь століття.

У білій ковдрі села і міста,
Сади дрімають, поле, гай і річка.
Прийшла пора спокою золота,
І лиш дорога поміж них, мов стрічка.

Куди біжить, звивається і мчить?
Когось із далини додому повертає.
Когось загубить, знайде чи провчить,
А ще когось у світ випроводжає.

Вузька, терниста, звивиста й крута,
Чи, пак – простора, рівна і широка.
Та в кожного із нас вона своя,
Веде у далечінь, куди не сягнеш оком.

Та я стою посеред роздоріжжя,
Навколо тиша, а у серці сум’яття,
І душу рвуть на частки думки хижі,
Бо все в них є – й рішучість й каяття.

Куди ж іти, у бік який податись?
Уліво, вправо, чи, можливо, не туди?
Стрибнути уперед, чи, може, повертатись?
У кого б запитати, все ж куди?

Ось зараз сам сиджу я на узбіччі,
Вже й не здається, що прийшов із далини.
Хоч крізь роки дивлюсь сміливо людям в вічі,
Та погляд відвертають все вони.

І вже не сила більше тут чекати.
Несправжні друзі розійшлися хто куди.
Пора прийшла самому вже вставати,
Молитись Богу і вперед іти.

Душа поволі бурю вже тамує,
Та й досвід за плечима не носить.
А мозок знов гаряче серце чує
І знову хочеться на повні груди жить.

Зима ж пройде і потечуть струмочки,
І сонечко всміхнеться знов мені.
Розквітнуть квіти, з’являться листочки
І серце втішать знов пташок пісні.

Ми можемо усе, лиш варто захотіти.
Потрібно тільки встати і уперед іти.
Спинялись ми для того, щоб лиш перепочити
На цій складній дорозі до кожного мети.

березень 2013 року

Весна воскреслої природи...
І захмеління відчуттями,
коли душі джерельні води
в тобі вирують до нестями.

Єство очікує на чатах
того п’янкого диво-стану:
шалено хочеться кохати.
До божевілля... Як востаннє…

Пакуйте, міс,
У пащі всіх валіз
Потоки сліз,
Проблеми і напасті.
А мо знайдеться
Хоч один харциз
І ті валізи
Він захоче вкрасти?

О, не шкодуйте,
Дуже прошу, пліз!
Шукайте у житті
Інакші сласті.
Із печі злазить
Квітень-пупоріз -
Весна красна
Являється на часі!

Йдіть до землі,
На вулиці, у ліс!
Там рух і час,
Важка й весела праця.
А там же скрізь _
Хоч стій, а хоч дивись!
Весна-весна -
Чудесна провокація!

Голод! Голод! Голод!
Б'є наковальню молот.
Іде перековка душі
по всій українській землі.

Експропріації лупає ціп.
Тіп-тіп! Тіп-тіп!
Забрали останній сніп.
Державі потрібен хліб!

Голод – це дотик холодної ночі,
це божевілля невидячі очі,
це тепла хлібина у сні,
це раю „совєцкого” дні.

Хміліє застілля. Гудять голоси.
Вечеряють в хаті чиїсь байстрюки.

- А нюх у Миколи, неначе у пса.
Як вправно знайшов він той лантух вівса!

- А та Марусина як вхопить ціпка,
та й мало не вбила за свого мішка.

- Навіщо їй того гнилого зерна?
Ні курки, ні гуски, от баба дурна.
Ха-ха, ха-ха...

Золоте зерно України
попливло у інші країни.
Нехай колосяться лани.
Ми - не раби, раби - не ми.

Якщо ворог не здається,
його знищують!

Так. Саме так.
Стережися сільський кріпак.

- Не хочеш віддати своє?
Кажеш, краще нехай згниє?
Ах ти, мать твою так і так...
Ну ти й гад, чєловєчєскій брак...

Тиша. Мертва тиша навколо.
Безвиході замкнуте коло.
І села на чорних дошках –
видали план на прах. Жах!

- Діду, діду, ти ще живий?
Он їде Онисько кривий.
Сідай на його підводу,
відвезе тебе додому.

- Додому не треба... Вези до могили...
Жити не хочу... Немає вже сили...

Ідеологія щастя вагітна на смерть.
Закрутилась страшна круговерть.
З'їли лушпиння і дерть.
Смерть! Смерть. Смерть...

- Який там голод? Ви про що?
Здивована зморшка кривить чоло.
- Ви бачили фільм „Кубанські козаки”?
Ось правда про згадані вами роки.
А голод – то вигадка й брех ворогів,
фальшиве відлуння тих славних років.

Ліс рубають – тріски летять...

Тріски померли, тріски мовчать.
Катам й посіпакам така благодать.
Вгодовані, ситі сини комуналки
дожили свій вік на хлібах „персоналки”.

А ті, що мільйонами в землю лягли?
У чому в житті провинились вони?
Їх муки, їх сльози – приглушений дзвін.
Десь тихо у пам'яті стелиться він.

Голод! Голод! Голод!
Змучився бити молот.
Позаду змордовані дні.
Чи прийдуть досвітні вогні?...

І чому ми мовчимо?
Не туди знову йдемо…
«Попередники -банкрути»
Не дають досі дихнути?

Та якби ви совість мали,
Усе на них не спихали б,
Бо вони, як ви – падлюки,
Тупо нас не продавали.

Продаєте землю, мову,
І усю нашу основу.
Почекаємо ще трішки –
Будете тікати пішки,

Коли лопне мильна булька,
Видно буде, що там - дулька.

16.10.2012р. Надія Таршин

Червоні вишні -
Сережки літа,
Купає червень
В густім меду.
Іще до краю
День не допито,
А я на зустріч
До тебе йду.

Гаряче сонце
Впаде за гори
І зазоріє
Весь небозвід.
Земля на небо
Відкриє штори,
А ми з тобою -
Ріку убрід.

Купає зорі
Легенька хвиля,
Лоскоче ноги
Річна трава.
Під ранок роси
Впадуть на зілля -
Покаже літо
Свої дива.

Червоні вишні -
Сережки літа.
Вуста гарячі,
В серцях вогні.
Збулася давня
Одна приміта -
Зоря упала
Тобі й мені.

02.03.13