Шепотіла лепеха вітру:
«Мої сльози ти хутчій витри.
Не принцеса ж я, не царівна,
Бо траві оцій стрункій рівня.
Не полюбить мак мене зроду –
Краще жити я піду в воду.
Там красиві лілії, наче зорі.
З ними я й забуду своє горе».

20 червня 2013 року

Кружляє в парку білий пух тополі,
З ним заграє легенький вітерець,
І білочка без остраху, поволі
Перебігає стежку навпростець.

Вже одцвіли у теплому політті
Каштани, клени, липи, ясени,
Лиш бузинові милують суцвіття,
Мов запізнілі вісники весни.

Пташині віртуозні солоспіви -
В гармонії із шумом верховіть...
Я стишую ходу заціпеніло:
У цій красі скупатись зайву мить.

2006(2013)

Баба Люда ходить боса,
Босі ноги миє в росах.
Дід Володька сіно косить.
Баба діда їсти просить.

30 червня – 1 липня 2013 року

Если хочешь, я буду твоей айгою -
Правой твоей айгою, твоей тайгою,
Которую ты не заметишь как что такое
В лёгком своём покрое.

Не дай истрепаться редким авантюристом,
Когда опустеет разово слов канистра,
Когда разольётся заревом вся Каллисто,
Так, поиграться чисто.

Потому что внутри тебя плачут жимолость и осока,
Прячут в твоих краях полновесность злака.
Это как выпить йоду, убить баскака,
Камешком кануть надолго в земное око.

Конница твоей карты Колумбом уходит в небо
Сиять в золотые снизки, стучаться в нёбо
Попыткою разучиться чего ещё бы,
Помимо как стать колумбовой открывашкой.

2013

Про любов і природу пишу залюбки,
Та й про інше скажу принагідно:
Доки будуть глумитись мажорні синки
Із дівчаток твоїх, Україно?

Чи для них то тепер, як дозвілля, піар,
З жиру бісяться, ситі, здорові?
Олександра Попова, Оксана Макар -
Може, годі із нелюдів крові?

Їм знущатися з інших ніщо не хибить,
Всюди в органах блат і свавілля.
Вже не "папа Ростов" бандитизмом гримить,
Миколаїв - столиця насилля.

Не відкуплять ні тато, ні сват а ні брат,
Не продажний суддя долі вершить.
Ще живим по заслузі отримає кат,
Тільки жертвам від цього не легше.

Я подумки -
з тобою у грозі:
купаєшся –
у лагідних обіймах...
Громами небо рикає, як звір.
Горнися ще міцніше -
будеш вільна...
У мить, коли у тебе я ввійду,
нагряне дощ,
шалена літня злива,
що змиє хвилювання і біду.

Молюся,
аби ти була щаслива.

До вікна дрімотно
пригорнулась тиша,
місячну колиску
вітровій колише:

засинає сонечко,
засинає донечка,
кольорові мрії
пурхають на віях.

Зіроньки свічками
освітили хату,
сон іде малечі
співанки співати:

спи, моя квіточко,
спи, моє літечко,
поцілує нічка
ріднесеньке личко.

Річкою-долею глибоководною
стезя по долоні лягла над безоднею
лютої Лети й мороки одвічної
бачити мо́роки серця зустрічного,
зневірою вкритого, сірою мрякою -
і не ховатися в себе налякано.
О́браз обра́з на життя пожмаковане,
мережане мурами і частоколами,
болем упите по шкіру у сироти,
непотребу шматтям додолу не кинути,
бо, вгледівши душі безпомічно голими,
не станеш гатити по спинах підборами.
Хай світ цей, причинний своєю довірою
до слова олжею і правди сокирою,
слиною сходить за безцінню внаджено,
святе попідтинню лишаючи, зраджене,
та в безладі зламаних віру у краще
не здати в пропаще ніколи й нізащо.

Ми не збулись,
як мрії мільйонів,
ти любив подорожі,
а я не любила вагонів.

Ми не збулись,
як не збуваються сни,
ти леліяв свою зиму,
а я чекала весни.

Ми не збулись,
як багато хто до нас,
ти любив годинники,
а я була щаслива
і не рахувала час.

Ми не збулись,
бо "нас" не існувало.
Здавалося,ламалися ключиці,
коли ти йшов,
й повітря було мало.

23.05.13

У подиху горіти, чи тліти...
Несамовито і боязко.
Ти, як завжди, вертаєшся
У найбільш недоречний момент.
Та ніяк не збуваєшся,
Хоч і снишся щоразу під п'ятницю.
В одну воду два рази не вийде?
А втретє зі мною пірнеш?

Скільки можна хворіти тобою,
Приймаючи струйно
тебе
внутрішньовенно?..

Вже вени, як струни
і струни врізаються в пальці
на п'ятім ладу
і на четвертім...

І ти дрейфував цим життям
на свій лад.
Брехнею приправивши слово,
немов
куркумою...

а я над усе
полюбляю
на світі
солодке.

Вантаж років лягає на думки

Хоч юністю ще світяться зіниці.

Спішіть, слова!

Ставайте у рядки!

Допоки день,

Як хлопець яснолиций….


Допоки світ,

Як гілка навесні:

Дивує квітом

І найпершим листом.

Спішіть ,слова!

Записую не всі,

А тільки ті,

Що ніжні і барвисті….


Спішіть до мене

Вранці і вночі.

В майстерні слів

Поет – різноробочий.

Навчіть мене!

(як можете – навчіть!)

Казати просто істини пророчі.


Вантаж років лягає на думки

Чоло відкрите смуток не чіпає…


Прийшли слова…

Торкнулися руки….

На пісню кличу,

Чуєте?

Співаю…

Діждалися! Надворі - липень!
Хоч липи встигли відцвісти.
Вареники із вишень ліпим,
Меди куштуємо густі.

Вуста твої такі солодкі,
В них стільки ласки і тепла,
Що я назавжди б від сьогодні
Твоєю бджілкою була!

Я втікаю знову,
Я не вірю слову,
В клапті краю зошит,
Марно пишу сповідь.

Час летить невпинно,
Щось усе ж незмінне,
Прийде знов вагання,
Втілить знак страждання.

Тануть дні прожиті,
Гаснуть сни розмиті,
Пам'ять водить колом.
Не втекти ніколи?
2013

пародія

Таке питання, що капéць…
Син не засне – чекає, схоже.
Тут Попелюшка не поможе,
Ні Буратіно й олівець!

Акселерація – то жах!
Розумні… Не обманеш – дзуськи!
– Послухай, тат, не тре про бузьків,
І про капусту на грядках…

Ну хоч біжи по димедрол…
– Дивися – булочка духмяна…
А що тобі казала мама?
Давай я ліпше про футбол…

Синій шовк - небесне полотно,
Золотом притрушується тонко.
Шепочу в розчинене вікно:
"Я тебе вітаю, миле Сонько!"

І нехай маленький мій ковчег
Носить по віддаленій орбіті,
Сонечка усміхнене лице
На блакиті золотом підшите.

Ранок 1 липня 2013 року

Миxайло Десна
"Колекція"

А в мене (не вдома) колекція гумовиx чвар:
жіночі емоції, що без панчоx,
і я, зосереджений, - в пошуку "Кожен гектар -
гімнастика жанру "Об стінку гороx!"

Нагадую мат з найчарівнішим префіксом "О".
Комусь заважаю доїсти уxу.
А гумовий човен, готуючись до ПВО,
долає пороги в погоду суxу.



Пародія

Он в астралі чуття! -
Без панчіx і бантів і бретельок.
І шалене буття -
Аж підошви горять без шкарпеток.

Остогидла війна
ПВО, кулемети і пушки.
Завітай, Неземна!
Наварю Тобі файної юшки...

2013

Як не голод, то смерть,
То війна, то дефолт.
І чума на десерт –
What a wonderful world.

Більше срібел і нафт,
І усміхнених морд,
І кар'єрів, і шахт!
What a wonderful world.

Від блискучих пластмас
Розростається горб.
Тричі хворий на сказ
What a wonderful world.

Під природи вінцем,
Як під вишнями торт –
Червоніє рубцем
What a wonderful world.


2.06.2013.

Березневі заметілі
Так зненацька налетіли!
І когось вони злякали,
А когось і засмутили.

І пречисті, і прекрасні,
І нікому не підвласні!
Ми всю зиму їх чекали,
А тепер вони - невчасні.

Скоро сонечко весняне
Із усмішкою прогляне
І наробить тут проталин.
Білосніжності не стане.

Ти пробач, я не хотіла:
Закужляло, захопило!
І струмочки із печалі
Після себе нам лишило.

То було примарне щастя.
І несправжнє, і невчасне.
2013

"Ой як то весело,
Як весна прийде...
Сонечко сіяє, соловей співає -
Аж гайок гуде!

А ще веселіше, як літо прийде:
Кругом, наче в раю,
Я в ставку купаюсь;
Хмарка де-не-де!

А як осінь прийде -
Я радію теж:
Врожаї збираю, яблука зриваю -
Щастю нема меж.

А зима біленька,
Наче той пушок:
Кругом ігри в сніжки,
Сріблясті доріжки -
Чекають санок."

2000 р.

Сніги розлогі, загадко весняна,
не вигублена сонцем на льоту!
Спасибі вам за нетривку оману,
за гадано невчасну чистоту,

спасибі за красу невикорінну,
необережну ніжність сніжних врун,
за білий сон здивованої днини
під колискову березневих лун,

за крижану невимушену ґречність,
за вікову довіру мовчазну…
Cпасибі вам за вашу недоречність
і за таку здорожену весну.

Не сумуй, коли вмре твоя кицька
Чи коли зрадить друг – не страждай.
Розіб'ють твоє серце навмисно –
Заспокойся. We all gonna die.

І батьки, й ненароджені діти,
Вороги – ті пошвидше б нехай.
Польові чи даровані квіти –
Все зів'яне. We all gonna die.

Гроші, влада, амбіції кляті,
Перепродані пекло і рай.
Хтось комусь б'є щоку, лиже п'яти...
Навіть смішно. We all gonna die.

Кляте кодло політиків наших,
Запопсоване бидло – прощай.
Є причина, щоб ми були кращі.
Все ж так просто: We all gonna die.


2.06.2013.

Хочу попросити у вас пробачення за своє рішення: відсьогодні я не публікуватимуся на ПМ - та й на інших поетичних сайтах теж. Це зовсім не означає, що я не писатиму віршів далі чи перестану спілкуватися з ВАМИ. Щиро прошу зрозуміти мене правильно. Повірте, я безмежно вдячна усім, хто будь-коли відгукувався на мої твори - і тому ще раз кажу вам спасибі за підтримку!
З повагою - Галя Гнатюк (Варава)
30.06.2013

вірш видалено

В зимовий час природа спочиває,
В зажурі тихій довгі ночі й дні,
За літечко втомилась і дрімає,
Їй заметіль співа сумні пісні.

І у дерев душа, як у людини,
Вона чекає сонечка, тепла.
Ще червоніють кетяги калини,
Та яворина журиться одна.

Десь шелестить сухий листок на клені,
Стара верба від холоду дрижить,
Лише ялини молоді – зелені,
Кремезний дуб із вітром гомонить.

Але, як клич веселий залунає,
На мить забуду стільки маю літ.
У юні весни в думах завітаю,
А роки поспішають їм услід.
25.02.2013

(Пісня)
Як закінчиться ’’бабине літо ‘’,
Замете наш садок сніговий.
Добротою і щастям зігріта,
Я купалась в любові твоїй.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Світлої осені дні
Бабине літо – небо в блакиті,
Що принесеш ти мені,

Засріблилася паморозь в косах,
Стука люта зима у вікно,
Літо бабине в серці і досі,
Хоч тебе вже немає давно.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Теплої осені дні,
Бабине літо сонцем зігріте,
Світить у душу мені.

Вже дорослі і діти й онуки,
А тебе лише бачу у снах,
Простягаєш до мене ти руки,
Тепла посмішка сяє в очах.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо
Нашої зрілості час.
Бабине літо – все пережито…
Вогник любові не згас.
23.02.2013

ЩО до почуттів моїх тобі?
У душі на тебе зла не маю.
Я востаннє слово дав собі
І тепер його вже не зламаю.

Безміром вселенським я і ти
В одночассі поруч пропливали.
…Тихо розбігаються світи.
Ті світи, яких ми не пізнали.

24 березня 1993 року

Навала простору. Прости.
Я просто не лише приманка.
Я прима. Я вино з тростин
Цукрово-крилих полустанків.

Прости і випий не до дна
Мене не всю, а лише світлу.
Мовчання тиші не рідня.
І я до себе ще не звикла.

Наш вік

Наш вік -туман всесвітній
Пахне зграю банд,
Боротьба іде за владу-
Зграя, яка виграє гранд.

Впаде туман, як марево,
Наступить день ясний
Як сон, туман пройде
Повіє вітер весняний.

Буде сонце,день ясний,
Я вірю в це і знаю,
Пробудиться люд із сну,
Прожене всю вовчу зграю!

витесав тебе з льоду
білу мою Ізольду
викресав із каміння
сЯйну мою богиню

кинув тебе до склепу
юну мою Джульєтту
викрав тебе шалену
бідну мою Єлену

кинув тебе суддею
мертву мою Медею…

Медея! – Фатум ховає очі…
де я? де я? – луна регоче…

…у стіні артерій
я шукаю двері
в погляді у звірів
я шукаю віри…

Тече ріка кровавая,
Наче з того раю,
З того раю під землею
Нема його, немає!
Одна лиш пустка
Й та бездона.
І ні кінця, ні краю,
Куди не кинся -
Скрізь вона:
В душі й попід ногами.
Зеленіе ясен, тай той
Над могилами.
Шумить, перекликаеться,
Стогне тут віками.
Світить сонце, й те пекуче
Пече, а не гріє,
А побілля нього,
Тай хмаринка мріє.
Любо, любо подивитись,
Згадаешь - заплачешь.
Тай підешь до того раю,
Неначе й не бачив,
Того сонця пекучого
І зелений ясен.
Течуть ріки кровавії,
Не течуть - втікають,
Втікають до ясена,
Тай там і всихають.

Чи існує в світі
Папороті цвіт?
Чи цвіте далече,
Чи біля воріт?

Чи існує щастя?
Чи існує горе?
Чи існує доля?
Чи то ми - вона?

Не питай у мене,
А спитай у Бога,
А спитай у моря,
Та й подумай сам.

Як би то папороть цвіла,
Чи всі були б щасливі?
А як би щастя не було
Чи світ би був нам милий?

А як би горя не було,
Чи була б печаль?
Якщо доля - то ти сам
Так рушай удаль!

Може й камінь зацвісти,
Якщо сильно хочеш.
Лиш для щастя мати треба
Вілні ясні очі.

Ти вже не жінка, ти просто суцільна душа.
Прикрашена німбом, що пасує до вічності,
Згідно якості делікатного аркуша -
заповненого рукою Божої місткості.

Вимальовує старанно на скрижалях серця,
Викарбовує вміло безсмертя як ниті,
Відрізає покраю непотрібні віконця -
Щоб не зиркала ти на роки вже віджиті.

На літа - ембріони зачаття гріховності,
Переповнені скупістю, похіттю, хмелем;
Понівечені дотиком ізольованості,
Що породжує страх про майбутнє за себе .

2013 р.

відлуння ти просто відлуння і так я тебе наречу
ти будеш останній до серця пригублений звук
як зірваний камінь приречений вже на льоту

ніколи ти чуєш ніколи тобі не знайти таїни
ти просто уривок обривок півслова фінал
і годі звірятися ночі що згукує сни

тобі....хто без імені хто ніби правда і начебто гра
минулі світлини - космічно окрилений пил
не вартий приземлень не варто осмислень

сьогодні у нас нічия



2013

Відомо всім, кому завдячує життям Цеглина.
Це - глина.

2013

Коли то сталося - не знаю!
Було то в пеклі, а чи в раю?
Іскрилось счастям мое горе,
І доливали сльози море.

А то з-за хмарки вийшло сонце,
І глянуло в моє віконце.
Розвіяло мою печаль,
І понесло за мрієй вдаль.

А мрії ті мої безмежні:
Далекі, леткі, необмежні.
І я за ними полетіла.
Від радощів ледь не зомліла,

Як опинилася в тім раї,
А чи у пеклі? - Не згадаю.
І мрії ті мої безмежні:
Далекі, леткі, необмежні.

Летіли в небо наче птаха,
Такая вільна і строката.
Туди де наше майбуття,
В мое майбутьнєє життя.


2013р.

Мовчи - мені так сонячно, солодко...
Чи то гірко, чи, може, неправильно.
Правила...і рани різано-колоті,
І мораль - хай їй грець - без покаяння.

Мовчи - мені так звелено, сказано
Знати площу чи глибину невідомого.
Промені... сплетені серцем, дворазові -
Не спопелять, коли не зіпсовані.

Мовчи - мені так приязно, затишно...
Не потрібні слова, за тебе додумаю
Струнами... чорно-білими клавішами
Чи беззвучно - що було. І що збудеться.

з літа до літа щасливий однаково
джміль з контрабасом трюхикає маками
сонце і квіти і зелень смарагдова
грає на повну цвірінькове радіо

час відлітати за хмари на гойдалках –
літніх канікул ще стільки не пройдено
ще безтурботно без пасоки вересня
тягнеться в небо кульбабова вервиця

Пишу листи зі станції "Осіння",
Зі станції "Холодний листопад",
Де вітру золотого шепотіння
Відносить листя-спогади назад…
Туди, де я для мрії народилась,
Для переливів сонячних пісень,
Де казкою уперше причастилась
На ясні зорі, веселковий день,
На наші непобачення хвилинні,
Уявні поцілунки боязкі,
І спогади розбурхано-осінні,
І теплий дотик дружньої руки…
Де я – дівчатко ще простоволосе,
Вдихаю пелюстковий аромат…
А доленька надривно вже голосить,
А вірші вже приречено кричать…
Пишу листи – немов себе шукаю -
Оте наївне щире дівченя,
Що бігло у життя, немов до раю:
Через поля… босоніж… навмання…
Ще замість ран – весняноспів у серці,
Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
Ну а душа, не зранена у герці,
Промінням діставала до зірок…
…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…



2013

Я викопав колодязь, аж до зір,
І п'ю небесну воду із тих пір,
Тому, кого жага земна катує,
Кажу відверто: у Христа повір!

30.06.13

Не сподівався на негоду,
А тут відчути довелось,
Як з хмари вихлюпнуло воду
Так, наче з діжки полилось.
Не врятувала й парасолька -
Промок, як хлющ, аж до тілес...
Аж тут назустріч - баба Сонька,
Як янгол з райдужних небес!
Іде з ціпком... Росу збиває,
Гербарій в кошику цвіте.
Суха, як перець! Ще й співає...
Я й остовпів: тут щось не те!
Довкіл гаї, левади, луки -
Немає ж прихистку ніде!
У бабці вузлуваті руки
Й лице, давно не молоде...
Цікавлюсь, як же та вмудрилась
Уберегтися від дощу,
Коли навколо все умилось,
Бо ж він з хвилину, як ущух?
У баби Соньки засміялись
Веселі бісики в очах:
- Я теж намокнути боялась,
Як дощ періщити почав.
Аж тут, дивлюсь, верба розлога,
А при землі таке дупло,
Що я туди й встромила ноги,
А там так затишно було!
Отож, вмостилася зручненько,
Перечекала зливопад,
Й тепер ось дибаю тихенько
До хати рідної назад.
Я осміхнувсь бабусі навіч, -
(Бо ж сам кумедно виглядав).
На думку спав Григорій Савич,
Філософ наш, Сковорода...
2012р.

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

Не даруйте мені лілеї.
Я, мій графе, зовсім не свята.
У прикрашених смутком алеях
Грає ніжні вальси самота.
Біля замку сплять старі озера,
Марить ранок на потрухлому човні
Й несподівано така весела
Витанцьовує легко в моєму вікні
Золота бринослова бджола.
Позіхає в костьолі дзвін.
Я сьогодні туди не прийшла
На доземний холодний уклін.
Я збирала довірливі квіти,
Що підморгували сяйни сто.
Ліпше їм на вікні овдовіти,
Ніж прикрасить моє намисто.
Бо тоді все повториться знов:
Срібні остроги,
Блакитні плащі,
Білі лілеї,
Повинна кров…
Вкотре страчена
Йду в дощі .

Тобі володіти миром
І світлом очей моїх.
Мені – бути твоїм кумиром,
Просіювати крізь сито сміх.
Тобі – сонячні цятки
В ранковім вікні.
Мені – Богородиці обіцяти
Навчитись казати «ні».
Ти розмовляєш з казками,
Тобі щще все іграшки,
Мені, обплутаній мотузками,
Без броду брести навпрошки.
Тобі володіти миром,
Ловити вірші вночі.
Мені – стояти над виром,
Спочити в тебе на плечі.
Тобі
Володіти
Миром…

На майдані
Судили розпусницю.
Вологі роти рвані –
Хто спокуситься?
На майдані
Стояла,одягнена в хутра,
На скривавлені рани
Сипалась дрібна пудра.
На майдані
Судили розпусницю.
Набубнявілі очі п’яні –
Хто заступиться?
На плечах оголених
Зблискує хижо місяць,
Воля твоя не вволена –
Захочуть – й повісять.
Беззахисні ноги коріння
Торкаються та гайвороння,
Вхоптвши твоє шепотіння,
Сідає на підвіконня,
Летить
у
Безсоння
й
бездоння
творити нові
беззаконня
так, ніби
й
не
святі судді
Приходили в твій альков
Втішатись з тобою ганебно
Й бубніти старих молитов
У розтріскане хворе небо.
Усе
сторчголов.
На
майдані
спокушені
судили
спокусницю.

Забути все.
Іти під білим громом.
І стати відголоском, напівтоном.
Забути все.
Отак узяти й прорости,
Як набубнявілий овес,
По вінця сповнений увесь
Рожевим молоком роси.
Або з корінням у пітьмі
Між черепів і перегною
Гортати здавнені сувої.
Чи настромитися грудьми
На терпкі списи конюшин,
На чорні стиглі стебла маку,
Крук з лорнетом і у фраку
Буде кружлять між порошин.

вірш видалено

Із майбутнього я чую голос чистий,
Голос срібний, мов світанкова роса.
Чую голос і дорога мене кличе
У моє щасливе й світле майбуття.

Пр. Прекрасний час, що линув,
Неначе гарна пісня,
Неначе гарна пісня в моєму житті.
Із чистої сторінки почну писати знову
Про те, що мрію кожну мить –
В житті я віднайду.

Із небес високих чую голос чистий,
Кличе він мене в щасливе майбуття,
Чую голос – він запитує суворо
Чи багато добрих справ зробила я?

Вірю я, що з Богом в серці буду жити.
Божа Матір не залишить у біді.
Хай молитва, щиро змовлена устами,
Зміцнить віру й дасть надію у житті.

(текст російською - оригінал)
Слышу голос из прекрасного далека,
Голос утрений в серебрянной росе.
Слышу голос и манящая дорога
Крутит голову, как в детстве карусель.

Пр. Прекрасное далеко, не будь ко мне жестоко,
Не будь ко мне жестоко, жестоко не будь.
Из чистого истока в прекрасное далека,
В прекрасное далеко я начинаю путь.

Слышу голос из прекрасного далеко,
Он зовет меня в прекрасные края.
Слышу голос – голос спрашивает строго,
А сегодня, что для завтра сделал я?

Я клянусь, что стану чище и добрее,
И в беде не брошу друга никогда.
Слышу голос и спешу на зов скорее
По дороге, на которой нет следа.
2011 р.

Чіпляється за кнехт* облізла заздрість "за"
(на бітенг* припаркована краса)...
Я попсую тобі дзвінком своїм світанок:
- Розумнице! Цьом... Сонячний ранок!

30.06.2013

Краплі вічних послань
На пожовклих листках
Пишуть осені нам,
Креслить крилами птах.

Мова тих почуттів
Закликає в політ,
Захисниця вітрів
Срібним смутком бринить.

Слізна сповідь дощів
Для людей лиш вода,
Вечір з мокрих кущів
Струсить нам забуття.
2005