Не відпускай руки, і не відводь очей.
Облиш тремтіння на губах...
Чужих і нерахованих ночей
Не видавай, ні жестом, ні в словах.
Захочеш – йди. А ти підходиш ближче...
І в сотий раз – шубовсть в безодню тиші.
В очах твоїх тону, в безмежно-чистих.
Лиш не відводь очей, тоді і я залишусь..

Живемо хворобливо,
І якось не так.
Свою душу міняємо
Ми на мідний п’ятак.

Модні покази, бренди,
Шмотки, тачки, бабло –
І народу високого,
Як не було.

І безжально зомбують
Душі ще не зміцнілі
Ті, що нами керують –
Не благі у них цілі.

Розпинає планету
Це жахіття наживи,
Лихоманить країну,
Усе менше щасливі.

29.03.2013р.Надія Таршин

Вражає серце жалом кобри
Обрáз, гіркий до болю, óбраз,
Тоді на образáх святі
Від нас ховають усміх добрий.

29.03.13

В весеннем мартовском портале
Ложится снег...
Он скоро город весь завалит
До самых вех...

Поземка кружит хороводом
Под свист метели.
Всех поздравляют с Новым Годом
Под кровом ели.

Мир утопает в снежной вате
Сугробов белых.
Пришлось стать людям акробатами-
Так, между делом.

Машины в "снежной упаковке"-
Уже дороже!
Мужик в сугроб нырнул- и канул!
Не видно рожи.

Стоят "маршрутки"- сани едут.
Вот это диво!
Лес спрятался под снежным пледом-
Весьма, красиво!

Зима права сдавать не хочет-
Плюется снегом!
Метель неистово хохочет
Морозным смехом!

СорокА сорОкам сорок
Років стало у вівторок.
“Скре-ке-ке! – скрекоче сорок. –
Це усім нам разом сорок.
Маєш, парубче, мороку:
День в людей – у нас три роки!
Скільки років нам тепер,
Якщо вчора був четвер?”


2008

Плачý гіркотою ночі
За губ твоїх дикий мед.
І їсть зажурені очі
Дим од сигарет.
Серце моє розколото.
Хто його склеїть?! Хто?!
І я у герці із холодом
Кутаюсь у пальто.
Раніше зажуру спалював
У ватрі очей твоїх.
А ти вибухала спалахом
Від переплетіння ніг...
Багаття твоє не згасло.
От тільки мій вогник зник.
На згарище мого щастя
Прийшов вже новий пічник.

з дати народження кру го верть
і датою не крапку
ста вить смерть
і не три крапки
закриває дужки
або ставить лапки
не у некролозі
співчутливу цитату
світлий порив
не на папері
у небо
бо
люблю тебе тату

відкрив
Бог був двері…
й закрив

Не говоріть поетам, що вони
Бездарні. Говоріть – талановиті
По-своєму. Кому потрібні вбиті
Нізащо; за відсутності вини
Покарані?! Кожнісінької миті
Вони і так горять, несамовиті,
Мов копи житні в пеклищі війни,
Беззахисні, усім вітрам відкриті.


2001

Прихильно зустріли сусіди колишні.
Зійшлися до щедро накритого столу
З моєї садиби колишньої вишні
І груші, й притихли довкола по колу.

А тітонька Галя розказує вишням
І грушам – нехай пригадають, бабулі,
Яких я у юності ранній полишив
Й поїхав у світ, до недолі по дулі.

А дядечко Йван до вишневого культу
Байдужий, та чарочку б випив за мене –
Воно ж, він упевнений, після інсульту
Поліпшить здоров’ячко пійло вогненне.

А теле-Ганнуся на плівку знімає
І тиху розмову, і вишні та груші,
І тих, незабутніх, кого вже немає,
І дух пресвятий, і впокоєні душі.

Село моє рідне на чулість не бідне –
Воно обнімає не блудного сина,
А вірну дитину. А сонечко блідне…
Заходить на дощ…
Впала в чарку сльозина.


18.09.2003

Як ми любили! Як ми вас любили!
Як вірили! Як знали! Як могли!
Сказали б ви: «Натисніть-но щосили!!!» –
Всіх пінчерів під ноги підмели б,
Від фальші й зла розчистили б дорогу
Й червоний килим кинули б до ніг…
А ви… за рік у нас украли Бога
Й дали падлюкам карту-оберіг.
Тепер ви вже гендлюєте Майданом,
Щоб знов п’ять літ прожити без турбот,
І по срібняк плазуєте до «пана»…
Скажіть нарешті: ми для вас народ?
Чи все-таки – тупа й німа раб-сила
І цегла на будову ваших дач?..
Вожді, вожді! Нітрохи не змінились:
Такі ж ви ниці й підлі – ну хоч плач.
06.03.2006

Рятуйся, нещасний, під музику вальсу і танго.
І в пристрасті дикій знайди собі відчай і спокій.
Вже тепло, чому ж тоді досі той сніг не розтанув?
Засни собі, Світе, і хай буде сон твій глибоким.

А березень лютий лиш квітне травневим червінцем.
І липне в серпанку убогім вже вересень хижий.
Ще жовтим, посіченим листям нам груди не вкрито.
Зима ще помре для весни, як для осені літо.

08.02.2012

Заспіваєш "алилуя" -
Наш начальник добре чує,
А як піде про зарплати -
То стає він глухуватий!

Все шкереберть, непевно, поперек.
Тебе нема, або… у тебе Mуза.
Тужавіє душа і жаль лелек.
Немає місця у душі для глузду.
Все навмання, наздогад, наугад.
Чи й ти сьогодні думаєш про мене?
Цей снігопад зміни на зорепад,
А біле – неодмінно на зелене.
Якщо посмів гасити ті мости,
Люби бодай на відстані, далеко.
Або… віднині серце відпусти.
І не було щоб холодно лелекам.
2013

Якась багатовимірна покута,
Якась багатозначна плутанина:
І ця весна, сама на себе люта;
І ця журба, смертельна як отрута;
І ця любов, сама собі провина…

03.2013

сьогодні глід калáтав до весни
студив межи сніги палючу воду

Ти хочеш мені снитися.
Щоночі.
А може - іноді. Або - ніколи.
У небі на зірки дивитися.
Удвох - й окремо.
Або - один для одного.
Уявлятимеш як вітер на моє волосся
Лишатиме розхристані долоні -
Під скрип коліс в напівпустім вагоні -
Мріятимеш.

Слова твої, витримані часом,
Як вино, настояне на сонці.
В навушниках співа красиво басом,
Йдем удвох попід дощами босі.
Дощ стікає тушшю з очей.
Витираєш, смієшся, любиш
Таку як є, без косметичних прикрас,
З мокрим волоссям, блиском в очах.
Зриваєш квіти, оті, що для інших бурʼян,
Кажеш, у волошок мої очі…
Підхоплюєш на руки
І несеш…
Емпетри випадає з рук, я закриваю очі.
Ти цілуєш їх, торкаєшся губ.
Кладеш на траву обережно.
Волошками стану, дощами для тебе, хочеш?
Як ти мені став щастям безмежним…

Ти знаєш, а все так й має бути:
Мовчання слів серед торкань руки.
І очі, як дощі, - ти ж в них хотів тонути.
Я віддаю тобі їх, тож бери.
Переплітай дві ніжності в одну,
Щоб з ниток двох спліталися канати.
За нами осінь дивиться, як я тону
В руках твоїх, відкритих, щоб тримати.

2013

"І хай не переконає тебе спокусник, що домовина стане твоїм притулком.
Адже не по волі своїй ти створений, і не по волі своїй ти народився,
і не по волі своїй ти живеш, і не по волі своїй помреш,
і не по волі своїй належить тобі дати звіт перед Царем царів, благословен Він!"
Рабі Ельазар а-Капар

Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

Зустріч ця не випадкова,
Знали вона і він.
Очі у очі... Ні слова -
Пам'яті бив передзвін.
Хоч розгубилось у плині
Ситого штилю,
Однак
Це почуття по краплині
В душу сочилося.
Смак
Напівзабутого тіла,
Рук розпашілих тепло.
Наче уперше, несміло
Пив поцілунки.
Кого,
Де і коли розпитати
Про швидкоплинність життя?
Доля щасливі дукати
Сипле лиш мить.
Почуття
Знов спалахнуло квітково.
Танув напруження лід...
Зустріч ця не випадкова
В серці залишила слід.

28.03.2013р.

«Усе мине» - віщає Соломон.
О, він – мудрець! Він добре зна, що каже…
… Мине і мій казково-дивний сон,
І буде все, як снила досі , завше…

Тому, свого «сьогодні» - не боюсь!
Хоча ще вчора - мліла й потерпала.
Схотілося сміятись – я сміюсь,
Співати захотіла – заспівала!..

Тепло відчути рук твоїх чи уст…
І доторкнусь!.. Лишень і ти не бійся.
Почуєш: я співаю чи сміюсь –
Співай і ти, й разом зі мною - смійся,

І закружляй мене, і завальсуй,
Хай танець буде, наче лет між зорі!...
Коли я засумую, - не сумуй!
І не мовчи, коли душа говорить…

«Усе мине» - віщає Соломон…
Послухаємо? Певно зна, що каже…
…Мине і мій казковий диво-сон…
І буде все, як снила досі , завше?..

… (2013)

ау, ау – лунає з гаю
ау, ау – аж б’є луна
і на галяву вилітає
юрбою лякана сарнА
вона ярка уся у милі
а очі - наче пелена
яка сувоями укрила
і затуманює пітьма
немає покою ізгою
тікає а січе зима
отою білою югою.
і піє арію весна…

28.03.2013

цицьки жаба дала ой
відібрала пам’ять
я тепер лише на той
на феназепамі
а у небі вертоліт
як дракон рогатий
місяць сів на ліхтарі
я іду до хати
а у лісі пуг-пугу́
налякав до смерті
я зігнувся у дугу
заховався в дертя
тишу слухаю гучну
сторч волосся стало
зараз бити я почну
чортеня лукаве
але краще я наллю
горілки у жбаник
сяду в полі у ріллю
будьмо-гей, мосьпа́не!


28.03.2013

як добре коли десь ти просто є
ожиновий вінок зеленовіття
я відчуваю відданість дерев
які в тобі зумілися зроститись
опоміж заклопотаних осель

нехай лиш плинуть миті із краси
де смайлик усміхаться вечірній
лукавий смайлик вірності росин
в якім обоє залишаймося людьми
а не дрібне одвоєння гостин

нехай ти мовчки прочитаєш лет
в якому я лелітка й погляд карий
мені віддасть гартований протест
науки лук а не гортанну кару
на гойдалці між голубих карет

нехай ти не залишеш слова гри
я все одно берізкою стрункою
у березні зав’ю сирітський тин
підсніжниками свіжими спокою
аби ти був натхненним на доплив

луска озерна скришиться землі
і я нестиму гоже зерня серця
в долоньки містик між плугатарів
де погляд твій поволі стрепенеться
гарячим тремом райської зорі

Зима, зима, зима, зима, зима,
Лежать сніги і курять заметілі,
Трясуться замерзлюхи м’якотілі -
Мороз нічний ще цілий день тривав.

Не чутно ні пташок дзвінкоголосих,
Ні сонечка не видно крізь туман,
Стоять, як стій, замети і тороси -
Зима, зима, зима, зима, зима.

Десь дятла стук лунає зовсім поряд.
А, ні, то бузьок дзьобом стрекотів!
Царює в нас січнево-лютий уряд -
Чи утече від нявкання котів?..


28.03.2013

Молитва приснула чомусь,
Хоч правда і віра в зеніті.
Зі словом ідуть колись вбиті.
Що скажуть? Не знаю. Боюсь...

В нас віра говорить вогнем
А правда чомусь не прозора.
Душа, поки що не говорить,
Бо гріхи нас ріжуть ножем.

І так проминають в нас дні
На віри не чистих просторах...
Бог бачить, що в нас вона хвора.
Недуга нам пише пісні...

Співати нам прийде колись
Про цю нинішню безнадію.
Чи нас небеса зрозуміють?
Благаю, народе молись!

цицьку жаху темінь ссе
цмокає колодязь
п’є сяйних зірок персен
ночі прохолода
крають простір вертунці
никають химери
повилазили мерці
на загробні двері
висне місяць ліхтарем
сум гуляє полем
у пилюці сивій мре
рос натхнення кволе
сич на шмаття тишу рве
сторч волосся ставить
тисне серце ледь живе
болю щем лукавий
доки не напився ще
день яси кагору
мла під остраху плащем
мне уяву хвору

28.03.13

Летить життя і дні все проминають всує,
Не знаю справжнє що, а що лише міраж,
І деякі думки не жартом серце труять,
І будні не завжди бажають нам добра.

І навіть голос “я” вже слів не обира,
Говорить все, як є, відверто й без цензури,
А висновки мої не пройдуть на “ура”,
Та зможуть обійти жорсткі логічні мури.

Реальність утекла, на зміну – невідомість,
Просвітлення на мить крізь магію снігів...
Давати звикла я пояснення свідомі,

Але шукати їх мій розум не хотів.
Назустріч щастя йде, коли весна у комі,
І промені несе із осяйних світів!

2013

Людина може жити стільки,
Наскільки довго інші люди її знають.
Але тут є одне важливе “тільки”:
З сухого дерева плоди не виростають.

Тому, якщо ти хочеш жити вічно,
Запам’ятай велику істину природи:
Будуй своє життя логічно
І не забруднюй іншим людям води.

Ти маєш бути кожен день активним,
Робити добрі справи для усього світу.
Якщо ти будеш, як усі, пасивним –
Займеш останню букву алфавіту.

Найди людей близьких собі по духу,
І з ними починай творити,
Бо повноцінно неможливо жить без руху.
Тим паче, нові гори підкорити.

Своїх ідей боятися не треба,
Соромитися також не потрібно мрій.
У кожного із нас в житті своя потреба,
Та на відміну від усіх ти просто ДІЙ.

© Віталій Мочарський

2013

Ти бачиш ціль і йдеш до неї,
Ніщо тебе з дороги не зіб’є.
І швидко будеш мати привілеї,
Бо знаєш, хто за цим столом круп’є.

В цій грі, що всі життям зовуть,
Ти той, хто карти роздає.
Захочеш, і всі добре заживуть,
Бо все в руках у того, хто здає.

І на руках козирні карти будеш мати,
І виграти ти зможеш без проблем.
Лише потрібно взяти й грати,
Щоб не лишитись на руках з нулем.

© Віталій Мочарський

2012

Співчуття не прошу і сопливих жалів
Не шукаю, шокований владою, – годі!
Я останній недобиток тих куркулів,
Що сконали від голоду, Великородів.

Я останній онук діда Гната, який
Всі гріхи відкупив і раює при Бозі,
А відщепенець роду – Іван Низовий –
Свою старість зустрів у злидоті й тривозі.

Як життя я пронидів – ніхто не пита –
Син куркульської доньки і комуніста,
Що пропав на війні, – сирота, сірота
Із душею наївного альтруїста.

Я не став послідовником батька –
Мій слід
Не співпав із його
І зійшов з магістралі
Більшовицької...
Мій розкуркулений дід
Не розкраював серце в раю від печалі.

Я вітав незалежність – в тіні не лежав
Біля крайньої хати; я був на Майдані
Разом з родом своїм,
Бо досмертно вважав,
Що права і свободи – святі й богоданні.

Та скасовує нинішня влада права
І свободи мої, тож кричу при нагоді:
"Твоя правда, державо, насправді крива
Й неправдива! Опудало, бач, на городі
Бовваніє... А користі справжньої – нуль:
Налітають граки і викльовують зерна
З моїх соняхів. Я для держави – куркуль
І вигОда державі од мене мізерна".

Знов – пора розкуркулень! Новий комісар,
Не важливо який – з КПУ, з "Регіонів",
Вигрібатиме з печі приватної жар
Й жалюгідні припаси з усіх моїх схронів

За несплату боргів – я ж бо злісний боржник,
Як і дід мій покійний; мене репресують,
Щоб не ліз на трибуни, вкоротять язик
І в бомжатник, з родиною разом, засунуть.

Забирайте, бандюги, пожитки мої
І нажиті горбом статки всі жалюгідні,
Хай оплачуть загибель моєї сім’ї
На тім світі системою знищені рідні!

Заберіть холодильник – за нього ми ще
Не сплатили кредит; телевізор, що нерви
Цілоденно псує; і каструлю з борщем
З мослаків; підгребіть сухарі та консерви.

Не забудьте у запалі реквізувать
Всі написані мною й невидані книги:
Ще згодяться, можливо, бо вам віршувать,
Взагалі щось розумне робить – не до шмиги.

Ви всього лиш ошмаття тієї мітли,
Що і слід замела за понищеним родом
Козаків... Кізяки ви. Точніше, козли,
Як назве Янукович всіх вас перегодом!


2008

Спасибі, мамо Насте, за життя,
а за сирітство я не ображаюсь –
світ по війні як-небудь заврожаївсь,
щоб не пропало в нім чуже дитя,
покинуте всіма... В буянні жит
від голоду не вмре нічийний хлопчик,
і в зграйці гороб’ячій – сам горобчик –
клював безсмертні зеренця: жив-жив...

Жив-жив, хоч босий, голий, – то дарма:
клював зерно – в колодочки вбивався –
злітав і падав... так і розлітався,
самотній, між світами чотирма.

Живучий, видно, корінь родовий –
нема такого в нації ні жодній,
пригніченій, як наша, несвободній
століттями – а корінь, бач, живий!

Я – Низовий по батькові, а міг
писатися таки ж Великородом,
пишатись материнським давнім родом,
що весь в епоху сталінську поліг...

Хоч міг би, та – не зміг: таємний зміст
моєї драми полягає в тому,
що батька не віддам я вже нікому –
він лишень мій, дарма, що комуніст,
дарма, що помилявся...
Саме так –
він помилявся,
й зрозумівши згодом
свою помилку,
проклятий народом,
пішов у безвість.

Цей протестний знак
я оцінив як подвиг.
Тож ношу
провину роду батькового...
Диха
в потилицю мені той повів лиха
далекого – на давність не спишу
родинну драму.
В снах і наяву
приходить батько
й за свою провину
вимолює прощення;
просить: "Сину,
не прав ніколи справу неправу
в ім’я ідей лукавих...".

Все було
в житті моїм:
творилося злодійство,
видаючи себе за добре дійство,
яке село поставить на крило
й життя покращить сиротам війни
і долю розкріпачить...
Забрехався
той, що вождем і батьком називався
всіх сиріт, винуватих без вини.

Державний лад тримався на брехні.
Задурений народ пройнявся страхом
не перед турком, німцем а чи ляхом –
свої були небачено страшні,
нечувано жорстокі...

Смерть вождя
відкрила хід назрілій вже епосі,
і я, селюк, що виріс на горосі,
до міста втік, полишивши рудян
в гороховому царстві...

Сто вітрів
мене по світу білому носили,
і я поволі набирався сили,
аж поки і до рекрутства дозрів,
до муштри. Вчителі-військовики
зробили з мене (о, мої хвороби!)
"захисника" такої супер-проби,
що дивувала всі материки.

Опісля всіх "радянських переваг"
я мимоволі став антагоністом,
відвертим, впертим антикомуністом,
що волі анархістської забаг.
Мені у світ відкрилося вікно,
переді мною розламались мури,
і я пристав до табору Петлюри,
й мене манив на вольницю Махно.

Затим я до бандерівців пристав,
бо вчивсь у Львові, в університеті,
де вчили – по Франкові – на поетів
й де кожен третій дисидентом став.

Спасибі, доле, за такий "кульбіт":
приїхав я в Луганськ із Львова-міста
з вінцем терновим націоналіста
й ношу його відтоді сорок літ!

Держава є від Сяну аж по Дін,
але нема державницького вмісту
в цім вакуумі – шастаю по місту
і в смозі задихаюся рудім
один, мов перст; і нікому сказать
"Добридень!" – рідну мову тут добили
регіональні зверхники-дебіли,
яких тут розплодилась ціла рать!

Лиш спогадами гріюсь – не вином –
в самотині, бо вимерли всі друзі,
живу в такій тугій перенапрузі,
що серце б’ється, наче метроном.

А за вікном – реваншева пора
вкраїноненависницької раті,
на цьому шабашевім антисвяті
усе святе для мене вимира.

Який життєвий підсумок зроблю,
я ще не знаю і не хочу знати,
лиш відчуваю: хочу всіх обняти,
кого я ще, зневірений, люблю!


2007

Чи знову, Музо, явишся мені,
торкнешся ніжно струн душі незримих,
причепуриш одноманітні дні
у різнобарв'я почуттів і рими?

Чи знов ограниш ти мої думки,
слова сплетеш у філігранні фрази?
Чи посмієшся з мене залюбки? —
А я не затаю за це образи.

Прийму спокійно, Музо, твій вердикт,
тобі, крилатій, смирно покорюся.
Лиш одного прошу: не погорди —
байдужості твоєї я боюся…

В Львівській опері аншлаг.
Всі в однім пориві: «Ах!»
Щось рожеве, ніби сонце,
Заяскріло ув очах.

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

«Бу-Ба-Бу!» – на сотні гін
До штирнадцяти колін.
Вийшов груші оббивати
Всепланетний літзагін.

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

В Острозі є творчий рай.
Йдуть в кущі мільйони Рай,
Щоби вогнище палити
На дощі, чорт забирай!

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

Ще є порох, а не прах!
П’ятдесят – це ще не крах!
І віншують ювіляра
Азар’ян і Лібенкрафт!

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»


І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

24 січня 2011 року

Terra incognita, virgo intacta,
Третій вже рік з проголошення Акта!
Чий то покіс і долина чия?
– Ще не твоя… не твоя… не твоя…
Скільки жалітися можна на долю!
Квітне ж калина, зростає тополя.
Що ж ти стоїш в проголошенні Акта,
Terra incognita, virgo intacta?
З півночі ж блискавки гряне змія:
– Вже не твоя… не твоя… не твоя…



1993

У травні зацвіли каштани...
Так пахне цвіт, що місто - п'яне.
Весна! Любов манить до себе...
Я хочу бути біля Тебе.

Я хочу знов Тебе любити...
Інакше, нащо в світі жити?
Інакше, все це - без потреби...
Я хочу бути біля Тебе!

Я хочу бути із Тобою,
Моєю мрією ясною.
Ти забери мене до себе...
Я хочу бути біля Тебе.

Щоб бачить Твої милі очі,
Щоб були наші тільки ночі,
Щоб міцно пригорнуть до себе...
Я хочу бути біля Тебе!

9 травня 2001 р. Івано-Франківськ.

Йдуть листи... У світи.
Через раз в них - Прости...
Що ревную, прости...
Що не можу прийти,
Як приходять листи.
Теж - Прости...
Йдуть листи...

І чекаю листів
Із далеких світів.
Як Тебе я хотів,
Так я хочу листів.
Як Тобою радів,
Як до Тебе летів...
Так чекаю листів...

Йдуть листи... У світи.
Там вірші, як сльоза:
"Зе ше лах, нехмада"
(Це тобі, дорога...)
Гірко плаче душа,
І летить навмання...
Там, де Ти... Там, де я...
Там вірші, як сльоза.

Що спада на листа..

Івано-Франківськ. 2001 р.

У столицю, до майдану,
З’їхалась громада
„Захищати від Указу
Легітимну владу”.
Роздзвонили в усі дзвони,
Що „людей – мов хмари!..”
А насправді – мов промчали
Вчора яничари.
Обіч сцени, де „трибуни”
Люто виступають,
Біля камер кілька сотень
Свищуть і горлають.
Далі там, за прапорами,
Під гучні промови
Хлопці купками на пару
Б’ють у підкидного.
Стільки влада на підтримку
Людей назбирала,
Що для них і площі в Гунчі*
Було б не замало.
Що ж за гомін над майданом,
Мов народу – сила?
Чудасію – акустична
Техніка зробила,
Бо покластися не можуть
На народні маси
Ті, що звикли підробляти
Вибори й ковбаси.

02.05.2007

Кум в політиці – премудра голова.
Знає партії усі – як два по два,
А під чарку він би й тиждень бубонів,
Хто і з ким би коаліцію створив.
Якось ми взяли півлітра перваку,
Щоб своєму був дохід виробнику,
Смиконули – і балачка понеслась
Про сімейно-політичний дисонанс.
«Я, – кум каже, – демократ давно в душі,
А моя – ніби воскрес туркменбаші:
Понад волю, демократію й закон
Ставить стиль авторитарний – макогон!»
Міг лишень поспівчувати куму я,
Бо така ж тоталітарна і моя:
Раз були моїй саддамі донесли,
Що ми з кумом по чарчині узяли,
То качалкою під бік як садоне –
І на тиждень перехнябило мене…
В кума ж клепка політична – хоч куди.
«Чуєш? – каже. – Нам імпічмент аж смердить.
Час створити коаліцію, аби
Не позбавили мандатів нас баби!
А щоб ширша коаліція була,
То до неї ще запросимо Павла»,
Запросили. Все погодили. Й зійшлись
Ми на свій коаліційний перший з’їзд.
Щоб усе це по закону змудрувать,
Прихопили ми угоду – літрів п’ять;
Кум, мудрак, на цих угодах зуби з’їв –
Ще й закуски… ой! – поправок прихопив.
А в угоді що не слово – то алмаз.
Постатейно смакували – раз-у-раз.
І такого ми консенсусу дійшли –
Майже всю і без поправок… прийняли.
Залишилося… схвалити… три… рядки,
Раптом суне опозиція – жінки,
А в руках у них – залізний аргумент.
Став Павло позафракційним у момент.
«Ви як хочете, – сказав він, – а мені
Аргументом бути битим – ані-ні».
Словом, з нього нікудишній депутат.
Стали сили – 50 на 50.
Опозиція отут і розійшлась:
Аргументом по угоді зразу – хрясь!
…І лишились від угоди черепки
І в синцях у нас із кумом всі боки.

І з усього ми засвоїли урок:
У політиці важливий кожен крок.
Щоб міцною коаліція була,
Підбирай товаришів не для числа,
Бо не втримає угода й на момент
Тих, кому страшний залізний аргумент.

07.11.2007

Перевод с украинского стихотворения
Анны Багряной, г.Киев + Македония


прощаньем
как искалечены
ещё впереди так пёстро нам
и ложе -
со снами вещими
и взгляды -
в глаза апостолам

так странно - мы так расстроганы
и так пустоваты в неге мы
побудем ещё немного мы
перед уже побегами

с другими другие вымолим
пространств и времён рогожины
где боль
где печаль незримая
прощаньем
как уничтожены

2013

Ізнов насупилась Голгофа…
Ізнов ошкірилась Ганьба!
Ти сам – ходяча катастрофа,
яку лиш відчува юрба,
котра тебе на хрест підніме,
цвяхів дзьобами заклює.
Ти – все, що у продажних є –
їх злості «даль неісходима»,
ненависті жага звірина!
Вже тхнуть пожежею вітри…
Дивись – тече у вись стежина,
і не вертається з гори!
На «хепіенд» твоєї драми
вже й не надійся: давсь взнаки
ти злим словами й пелюстками,
котрі їм кидав, мов кістки.
Ці люті «віри оборонці»
фатальну виправдають мить –
зупинять серце, згасять сонце.
Ніхто тебе не захистить!
Прославлять здобич гробокопи!
Твої секунди відтекли
у навіжені гороскопи,
в котрих усе – «незнатьколи».
Ні! Це – не вибору година:
свій час ти в пустах поховав.
Всміхнись, поете! Ти – людина,
що не зреклася правди справ!
Нехай тебе ніхто не жде,
хай більшість сприйняла погане,
все ж кілька учнів та й постане
на клич у світі де-не-де.
Все втратив? Істина – безцінна!
І ці знання – ще замалі!
Тебе чекає воскресіння…
із третім оком на чолі.

***
Як серце мохом обросло,
То поселилося в нім зло.
Вигонь його, бо ще не пізно,
Як у душі не зацвіло.

***
Чого сидиш, як на печі,
Їси медові калачі?
Пора у поле, час до плуга,
Схрестили промені мечі!

***
Ми сидимо, як на бобах,
А там, поглянь, широкий шлях,
І кличуть нас нові дороги,
Бо ми не схожі на невдах.

***
Приріс корінням – і ні кроку,
Щодня кручуся на всі боки,
Але ніхто ні пари з вуст,
А нині зирк - аж дві сороки…

***
Сидить у кожнім графоман,
І це найбільший могікан.
Якщо накажеш, він замовкне,
І не зруйнує твій талан.

2012

Давайте точку опору мені
На якій жердь віри я б підперти зміг
Тим чином в руїну скину світ брехні
Прикличу час правди білішій за сніг

Ви дайте цю точку опору мені
Нехай на ній розум і силу зіпру
Щоб правди які є живі в чужині
Був в силі занести в країну свою

Бо влада до правди чомусь не спішить
Чи точки опору її не дають
Без неї в державі народ наш терпить
Тому то у найми знов наші ідуть
Повір сестро брате що мене болить
Коли бачу й чую таку каламуть.
u10/183

повінь повік і блаженне мовчання втечі
видихи кольорів чи замріяна осторонь
ти загортаєш мене яструбом брів на плечах
марево срібних борів хилитає постіль

ох заморочив голову пелюстками жасмине
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене наче грудну дитину
питимеш сто ночей віхол ошатних застуду

із теплого молока та молочаєвих сліз
руни тремтливих русалок родяться на руці
кожне тримке бажання із вогнища віршів
автографами цілунків ти попадаєш в ціль

ох ворожбите звідки несло твій слід
в ранах лежать дозрілі коханням яблука
я збираю їх в пелену пестощам на обід
ти на пістрявім коні збиваєш їх шаблею

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

До хлібного кіоску, на горбку
Зажурено бабуся пригорнулась.
Руку загрубілу, шкарубку
До совісті країни простягнула.

З подякою рогалик узяла,
В очах заголубіло небо:
«Я, доню, зичу і тобі добра,
А більшого в житті не треба».

Перехопило подих від жалю –
Дивлюся на згорьовані ці руки,
Не на курортах вік свій провели,
Пил чорнозему в них, як мука.

Цим золотим рукам нема ціни,
Вони ніколи не відпочивали,
Біля землі з весни і до зими,
Що будуть старцювать - не знали.

«Бажаю, доню, я тобі добра», -
У серце болем - від її біди.
Ціна прожитих літ – знедолена рука.
Не приведи, Господь, не приведи.

1999р.

Стрибають, мов горобчики, оцінки,
І раптом зупинились на хвилинку,
І пурхнули донизу крадькома, –
Стою, немов притиснутий до стінки.

Ніжністю печаль моя зігріта
Наяву вже, не лишень вві сні:
З фотографії, де сяйво літа,
Ти даруєш посмішку мені.

З того дня, як вперше мені стрілась,
У полоні чарів я твоїх;
Й мавкою ось зараз уявилась
У вінку із квітів лугових.

У розмаї сонячного млива
Щем забутий в серці ожива,
Бо така ти юна і вродлива,
Що й сама – мов квітка лугова.

Жив у Віслі сом вусатий -
Знаменитий математик.

Голос гув його в окрузі:
- Підпливайте, юні друзі,

Бо щодня, годину кожну,
Я для вас ділю і множу,

Додаю і віднімаю,
Помилок не допускаю.

Всяк питати міг у сома,
Навіть риба незнайома.

І ходив по Віслі вислів:
Сома відповіді стислі.

Сома знали всі. Та врешті
Лин приплив раз нетутешній.

Він і каже: - Я для пана
Маю ось таке завдання.

Ви – мастак, говорять всюди,
Тож, моє питання буде:

Чи зуміє математик
До десятки нуль відняти?

Сом всміхнувся – хто ж не знає,
Щось під вусом вичисляє,

В сома вусів повна сума
І сом дума, дума, дума.

- Ох, біда! Хто допоможе?
Чи один? Чи десять може?

Дві години ті потуги,
Сом посинів од напруги.

Метикує математик:
Від десятки нуль відняти?

Ця задача – наче криця,
Зараз… Знаю… Одиниця!

Наче ні! А десять? Стидно!
Лин - противна риба, видно.

Лин соромить: - Пане соме,
Вам це діло незнайоме!

Сом змарнів і схуд зі стиду,
Бо лічити важко, з виду.

Вечір проминув, і нічка,
Вже прокинулася річка,

День, а діло те марудне,
І сом худне, худне, худне.

Діб отак минуло кілька,
Став худий він, мов та кілька.

Врешті, кинув рідну річку,
І за жінку взяв плотвичку.

2012-2013

стікають фарбою картин
твої озимлені рамена
у невідь кинуті ключі
птахами гріються об небо

усі дороги під укіс
і веслярі в човнах без весел
сумбурні погляди беріз
весна в твоїх долонях, зимо

а невід сонця у струмках
вигоює квітневе лоно
останнім бриликом снігів
гайне зима із видноколу

2013