Суп в котелке уже кипит,
Парует каша между делом,
Смог нагоняет аппетит.
Ах!Мастер стряпает умело!

Костер заманчиво дымит-
Дымком аж за душу задело!
Пусть всю одежду прокоптит
Так...ненароком(между делом).

Гитара трепетно манит,
А сердце ноты выдувает.
Поляна эта, как магнит
Всех на распевку собирает.

Под звездным куполом в ночи.
Шатром небесным закрываясь,
Сердец пульсация звучит,
Чечетку счастья выбивая...

А центровой поет душой,
И песни рвутся в поднебесье:
Там звезды нежатся с луной,
И сосны трутся в междулесье.

Дух безмятежных искушений
Вращает мыслей веретенце...
Без тени сумрачных сомнений
Ночь раскрывает Богу сердце.

Скільком брехунам ти повірила, мамо,
В наївності щирій своїй?!
І ці,
Що прийшли в результаті майданної драми
(Вже ніби й свої!), набрехали так само,
Спалили дотла помаранчеві сходи надій.

Терпи, Україно,
Бо нікого більше винити
В недолі одвічній своїй…
На пагорбах київських – вкотре! –
Засіли бандити
(Свої ж – не ординці,
Не ляхи і не московіти) –
Брудне шумовиння опісля щасливих подій.


2006

вона прийде - і ти зрозумієш її ім'я,
упізнаєш всі знаки на денці її очей
так матроси знемоглі блідий пізнають маяк,
що їм маривсь у ночах, від чого фантомний щем

вона прийде - й побачиш: незримі її вогні,
її хвилі холодні, каміння її тверде
лиш зумій, як забутий літак в голубій вишині,
розчинитись у теплім повітрі її грудей

доки буде топитися крига речей і стін,
і оголиться голос між вами: простий, терпкий
ти її розгадай, як розгадує поле полин,
у півмить, коли вперше торкнешся її руки

На причілку квітують півонії,
їх колись тут мій батько садив.
Він давно уже в світі оному,
якби знати, чи є там сади?
Чи і там він вирощує квіти –
гладіолуси, цинії, айстри…
Як раділи ми трійко, діти,
що у нас він такий: майстер –
квітниковий і слова ласкавого.
СокиркАми нас звав під настрій,
бо худющі були, мов стеблини.
…Я у травні не можу без кави.
Без півоній його. Без провини.
2013

Екстраполяція життя... Де ж ми
на тій кривій, що тягне світ угору?
Ми світочі, що нищать сили мли,
чи вічні бранці в підземеллях Мору?
Що нас чекає через сотні літ?
Пізнання істин чорного мовчання
у світлі негасимих зоряних софіт
чи жалюгідне з острахом страждання?
І що наш ум долучить до богів,
до кола світобачення титанів,
де розум духа вищий від чуттів,
де правда вища величі обманів?
Чи може шлях пружиною невдач
відкине нас у дрімоту терпіння,
де страх душі, її нечутний плач,
утілиться в зневірене моління?
Як мало істин в домислах буття!
Ніч таємниці яблуко ховає
і наша доля – завтрашнє життя,
на тій кривій ще значення не має.

Від іга снігів тебе звільнено, іволго,
від гніту негоди, від звірства вітрів.
Та ти - не в долонях у розквіту білого,
у розпалі розпачу, в смутку петлі.

Хоч ти у весільному золоті, іволго,
та граєш на флейті, немов сивина
всю, всю покриває...
"Бо рідного, милого немає зі мною.
Від того сумна."

17.05.2012

Взяти в руку світ дитячій
Де все було так чудове
Де батьків серця гарячі
Завжди гріли рідним словом

Бути там де неможливо
В добро вірити й радіти
По дитячому щасливим
Босоніж на світ дивитись

Вірити що росте камінь
Як бульба чи бараболя
Вірити що це є діамант
Піднятий з рідного поля

Сісти на колінах тата
І дивитись в їхні очі
І питати і читати
Все те що сказати хоче

Досвід довгими роками
Вивчав мудрість їх і віру
І хоч пережили драму
Були моїм богатирем

Тому я так в світ дитячій
Мов метелик поспішаю
Те що було в них боляче
Нині з пам’яті читаю

Колір зрілий так як роки
Які переніс на спині
В душу в серце вшитий спокій
Запустив свої коріння

Не сумую і не плачу
Тішуся наче дитина
Кожний малий успіх бачу
Яким живе Україна.
u7/65

І знову травня пахощі хмільні
вишнево-яблуневої метілі,
і знову шаленіють солов'ї,
й горять каштанів свічі білі-білі.

Поглянь - весна всміхається тобі,
а солов'ї витьохкують для тебе,
і незабудки — ніжно-голубі —
змагаються із синявою неба.

А ти — напрочуд мила, й осяйна —
в гармонії з квітучою весною.
любується у захваті вона
твоєю некрикливою красою…

Дивовижа дитинства в дощі довгополім
і босоніж в мої зашкарублі літа,
і пастушка колишня, і вітер за тролем
повертають ув’язнені сни і свята.

Завмираю на скалах, на хвилях картонних,
у відчужені ріки спроваджую ніч,
і розхитано серце, й упіймано човник,
до якого жадане моє зусібіч.

І музИки крилаті, і крила пригаслі,
на обох берегах, на розпутті волхвів,
і плоди, і сліди не бояться пропасти,
і наказують очі руці й тятиві.

Дотанцьовують ельфи за стінами дому,
і остання трава вже правдиво руда,
і настирливо троль не прикинувся гномом,
і в пастушки тепер королівська хода.

Й золотіє зола, і золіють печалі,
і немає околиць давно в молитов,
а розсміяне сонце – високе начало,
у якому іще не губився ніхто.

2012р.


худ. Я Саландяк .

Коли на душі стає важко
І лізе гріховний пирій,
Нехитра закуска і пляшка
З'являються в сумці моїй.

Іду не до друзів і рідних
Тривожити їх супокій...
У ліс, де мій зболений видих
Почує березовий стрій.

100 грамів. І біль, як молитва,
У небо з душі попливе,
В якому душа була світла
І вдячною Богу за все.
1.06.13р.

Далекі спогади попаленого літа...
Та вже не тенькає, не тьохка млосно серце -
лиш усмішка торка уста байдужо,
коли у соковитім житі знову маковіє червень...

...(2013)

Буває часом, ти - увесь в роботі,
І поруч - а здається, що нема.

Ніч ховає простору безмежжя,
Спить земля, дерева і ріка,
І її квітчасте прибережжя,
Й течія прозора, гомінка.

Розкошує ніч… Панує тиша,
Заховався місяць за вербу.
Вітер мальви під вікном колише,
Навіваючи легку журбу.

І пшениці золотавий колос,
Що цілує вітер на полях.
І землі глибокий рідний голос,
Наче музика доноситься здаля

І стрімкий політ перепелиці,
І лелечий клекіт восени,
І загублене перо жарптиці
Лиш приходить у солодкі сни.
15.11.2012

І знову дощ… І знову сум…
І безнадійна мжичка…
Холодні краплі, наче струм,
По тілі за незвички.
Жене захмарна круговерть
Нові, нові потоки...
Заливши ними землю вщерть,
Вгамується. Та поки
Періщать у вікно рясні
Росиночки стакато –
Співає реквієм весні
Травнева канонада.
Упало цвіту кілька жмень,
Схилила ніжки зелень.
Поплачеться востаннє день
І привітає червень.
Не сльози, а мільйони страз
Розсипало довкола.
Кінець одного раз у раз
Початок… вічне коло.

Спиваю волю, як у спеку
п’ють остуду,
весна в мені, а не зими
дзвінкий кришталь,
суддя-сумління більше душу
не осудить,
мене достатньо
перемучила печаль.
Колись ти зміг забрати серце
на заклання
єдиним порухом отих крилатих брів,
я стала тінню на вустах твого кохання,
і день був сном,
а ніч - відлунням денних снів.
Так, по камінчику, до бань та аналою,
в душі закоханій постав
небесний храм,
і поки інші просто дихали тобою,
я задихалася вночі твоїм ім'ям...
Тепер я вільна, вмита вічності рікою,
а ти для мене вже не "він",
а просто "хтось",
і тільки інколи милуюся тобою,
несмілим спалахом того,
що не збулось…

А я Вас любила...
Любила, любила, любила...
Леліяла в мріях,
Голубила ніжно у снах.
Для Вас своє серце
Я, навстіж, навмисне, відкрила...
А Ви не зайшли...
Ну, хіба що, в сміливих думках.

- Ти бУла щаслива...
Щаслива, щаслива, щаслива...
І квіти весняні
ПестИли так губи твої.
- Я стала красива,
Весела, замріяна, мила...
І буду такою,
Щоб Ви усміхались мені.

А я Вас любила...
Любила, любила, любила...
Та все зрозуміла,
І більш не любитиму, ні...
Ви так й не сказали,
Що я молода і вродлива.
І, що своє щастя
Шукати з такими ж мені.

А я Вас любила...
Любила, любила, любила...
Леліяла в мріях,
Голубила ніжно у снах.
Я квітку тендітну
У сОбі тихенько ростила...
А Ви не взяли її...
Навіть у свОїх думках.

1. 06. 2013.

Не плелися слова у вінки
І мовчали в душі солов’ї,
Та лилися з моєї руки
Струми ніжності в руки твої.

Ти підслухав у залі тісній
Мого серця схвильований стук.
І була наймиліша мені
Та мелодія пальців і рук.

2012

Як битва Полтавська зі шведом була,
Семенівський полк там стояв край села.
А наші дівчата, мов ружі цвіли,
У війську ж були не монахи – орли!

І звідти гарненьке потомство пішло:
Біляві, руденькі – веселе село!
Семенівка – селище так і назвали.
З тих пір вже часу промайнуло немало.

І дуже цікава в нас склалась картина:
Жили ми, неначе велика родина.
Було там багато сімей росіян,
А поряд – весела чота молдаван...

Матуся моя білоруска була
І німець тихенько приживсь край села.
Єврейка Рахіля – красуня, модистка
Нас музики вчила – була піаністка,

А Яків Баглай був «від Бога» дантист
І байки читав, наче справжній артист.
Циганочка Магда жила біля річки.
Татарка Фатьма їй була за сестричку.

Люблю ту малу батьківщину свою,
Де я підростала в вишневім раю.
Там люди, хоч бідні, душею багаті,
Справляли весілля і зводили хати,


Гуртом проводжали в останню дорогу,
Завжди надавали якусь допомогу.
Не стерлися з пам’яті давні роки –
На цвинтар старий не забуті стежки.

На давніх могилках, забутих, незнаних,
Де нікому вже фарбувати хрести,
Вони насадили конвалій духмяних,
Які не дають бур’яном зарости.

І кожну весну в поминальнії дні
Цвітуть квіточки, наче сльзи рясні.
Коли поминаю матусю свою,
Над ними в скорботі я також стою.

Хоч доля розкидала нас по світах,
Та ми прилітаєм, як з Вирію птах,
Буває, на днину, чи хоч на часину –
Вклонитись землі цій, на світі єдиній!
2011

Мовчала ти... Лиш очі говорили.
Та краще вже словами - навідліг,
Аніж отак - пручатися щосили
У безсловесно-крижаній імлі.
Я розпізнав неправди суть порочну
І непорочну правду відшукав,
Але не хочу, вибачте, не хочу!
Збирати скло розтрощених дзеркал.
В бескидді слів, обтяжливо-натужних,
Не стачить місця стогону душі.
Розкуйся, правдо, з ланців осоружних,
Щоб ница лжа не мала баришів.
І пам'ять щоб не кидала каміння
З колишнього в теперішній Едем.
В саду надій вже висохло коріння -
Там не зародить гроно молоде.
Важка розмова поглядів і жестів
І кожен звично хилить на своє.
Охрипла мідь незіграних оркестрів
І серце з серця кров гарячу п'є.
Нічого вже не треба говорити,
І погляд теж не варто вже сталить.
Минуле ми не зможем повторити -
Минуле нам однаково болить...
1997р.

Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.
До церкви йдемо, бо так модно, так роблять усі.
На людях уже «козиряємо» і молитвами…
І так себе любимо, молимось власній красі,
Що Ангели Білі криваво ридають над нами…
Уміємо справи вершити свої напоказ.
А як же інакше? Чекаєм подяки і слави…
І фото парадні у профіль і навіть в анфас,
Немов мартиролог всіх подвигів наших лукавих.
А як же добро, милосердя, а як же вони?
Чому нам так важко людину відчути душею?..
...Тоді лише вчинки не будуть такі показні,
Коли навчимося любові й пребудемо з нею.
А поки що ролі. А поки що лиш міражі.
Як прикро, як бридко, яке шумовиння і піна!
Несправжність дратує. Звиваємось, ніби вужі,
Під іменем світлим розп`ятого Божого Сина.

– Харо-оне!..
Тиша. Стікс лиш гомонить.
– Перевези!.. Душа твоя камінна!.. –
Орфей на цьому березі кричить,
На тому Еврідіка плаче тінню.

Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...

Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...



1981

Вискімлює вітер
у лабіринтах
душі
Болісно квилить
Шалений
Охриплий
Безжальний
вищить

Зігрітися б десь
у тебе
П'яніти б від губ
медових
Безсило в коліна впасти
і пити щастя
Так твій вогонь і серце спопелить!
Вже краще душу розіп'яти
у тій імлі
у сутінках гарячі і палкі
Сховати сльози...
О, вітре буйний, непокірний!
Мене підкинь!
Високо в небо
пристрасті одшматтям...

І бий сильніш!
Жалю не знай-
тріпай!
Вистуджуй наскрізь радість
і журбу
Вистуджуй очі-
Біль той невимовний
Наповни
Духом крижаним
жбурни
і виплюхни назовні
льодинками

І хай отрута вени їсть
Так темно...
Ні вдихнути...
Заметіль...

Вже звично хочеться втекти
Але куди?
і як?
можливо
лезо знайде шлях
із лабіринту

Скласти докупи долоні,
прошепотіти молитву…
Часу розгнуздані коні.
Їм – поспішати за вітром!

Душу не слухають люди, –
кожен закрився у нішу.
Червень зірвався у грудень –
холодно, зимно, невтішно...

Знову мені не до сміху…
Що, як відбути у Відень..?
Може й забудеться лихо,
що учепилось, як злидень..?

Не варто дітям шкодувати книг -
У них дива і досвід всього світу
В них чародійник – хочеш? Зробить літо
а хочеш? - Зиму ти знайдеш у них…

у книгах мудрі-мудрі цьоці й дяді
сховали все, в чім були багаті,
і навіть (прикро, але все ж) багаття
тепліше з них, хоч книги не горять…

ви зекономте на усім, що body
хай пшикне вам колега стиха: псих!
Але ж купіть нових хороших книг
Або старих хороших книг..сьогодні..

Нехай душа окрилиться від тих
Чужих думок, що стали вже своїми
Шляхи земні лишаються простими –
Не варто дітям шкодувати книг…

Життя неспинне, Україна гине -
Земля твоїх блаженних і святих…
А знаєш ХТО їй дулом чуха спину?..
Ті, що колись відмовились від них..

Історій дивних, трішки неправдивих,
Героїв, схильних до пригод смішних,
Веселих і напружених інтриг…
Які до серця перейшли із книг…

У тебе на небі свій магістрат,
Своя епохальна віра,
А я блукаю між сотень кімнат,
Утамовую в собі звіра...

У тебе на небо свій власний жетон,
Із пропуском щоб навиліт,
Мене ж чекає мокрий перон,
Очі покинутих сиріт...

У тебе над небом свій доміон,
У сферичноподібному серці,
мене осінь голосом крон
Заколихує звуком терції...

2013 р.

Чхати що на болід інваліду,
що на інваліда - боліду.

2012

Коли поза хмарами згарище дня
У млі надвечірній потоне,
Коли буде дана Акену платня
І серце моє охолоне,

Побачиш мого віддзеркалення лиск
У відблиску кожної грані.
І поруч присядеш під мій обеліск...
Зіграєш мені на варгані?

 Не пали!31 травня - Всесвітній день без тютюну.


Чи проблема яка, чи душа у журбі –Неодмінно в руці запальничка.Не пали! Не пасує цигарка тобі!Хто ти: дівчина чи попільничка?Не здаєшся невтішному пензлю років:Косметолог, солярій, дієта,Та одним тільки жестом твоєї ж рукиПерекреслює все сигарета.Втамувати печаль чи осмислити сутьНе поможе вогонь запальнички.У своєму житті господинею будь -Не рабою шкідливої звички.P.S. Вірш адресовано доньці Олександрі. Дякувати Богу, вже не палить:)Може, й ще хтось почує... Звуковий супровід - Лоліта "Не кури!" 

Буває загляну до міста,
В якому дитинство пройшло,
В якому душа іще чиста
І гадки не мала про зло...

Помітно міняється місто,
Росте, як живий організм,
А я відчуваю, що тісно
Стає мені в кожен приїзд.

І якось у серці навмисно
Відкрилася істина враз:
Немає уже мого міста,
І сплинув у ньому мій час.
31.05.13р.

Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов грабіжну
абордажну на віях твоїх -
Не вірю. Я в голос вию,
ніби живо вирвані жили
ніби вибір жене рулетка -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати у металі?! –
витесати із ялини?! я
цими руками зумію все. Й
не загину! Чуєш? – виживу.
Просто на зло годинникам
і копітким жовтявим свічкам.
Хай догорає старий фітиль,
Стрілку нервить, сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка, розуміння
банальне про заідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворене тло урба душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, кобзарі незрячі…
Ти не думай...ти пробач мені…
Просто плюнь і пробач мені.
2 чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені
стріли. Ті, що не вміли знайти
те, що самі ж і згубили.

Просто окремі люди,
Холодні немов зброя.
Ні! Не єдина душа! –
їх двоє!…

Лоскоче пір’ячком за носа,
Весняний день мого буття.
Порозплітало свої коси -
Непередбачене життя.

Спадають хусткою на плечі,
Щоденні пошуки тепла
І в цій буденній кровотечі,
Я трохи спину обпекла.

Вальсує травень над землею,
Вкладає квітами поріг.
Я стала мавкою твоєю,
Яку в душі моїй зберіг.

Це життя, як зболена судьба.
Знову пересічні на узбіччі.
Крутуватих уперед юрба
мчить у двадцять першому сторіччі.

Грязь летить в обличчя з-під копит,
вибачайте, з-під коліс машини –
авангард із челяді і свит
навкіл вінценосної людини.

Маячня, убогість і мара:
що вони – державники країни
і квітує «величі» пора
у добу чергової Руїни.

Недолуга храмова хода,
калинОві під ногами віти.
Рік котрий, мов дикунів орда,
розпинають неньку її «діти».

Безмежно-неосяжний світ,
Цілує землю, небозвід,
Мені лише сімнадцять літ
Щаслива зустріч із тобою –
Весною.

Скотилось сонечко за шлях,
Ромашки квітнуть на лугах,
Сміються зорі в небесах,
Всю ніч світило нам до рання –
Кохання.

Багряний лист розсипав клен,
В снігу голівки хризантем,
У серці біль, пекучий щем,
І душу обійма розпука –
Розлука.

Літа спливли. Тебе нема,
У душу холодить зима,
На нашій стежці я сама,
Ллє сльози сірий клаптик неба –
Без тебе.

Завіяв землю снігопад,
Завітну стежку, тихий сад,
На жаль не вернем все назад
Затьмарила минулу радість –
Старість.
15.11.2012

Поля заросли бур’янами,
Квітують п’які полини
То що ж воно діється з нами?
Куди подівались сини…

Оті хлібороби завзяті,
Що сіяли в землю зерно,
Спішили на поле і в свята,
Для них було рідне воно.

Сини славнозвісного роду
Збирали рясний урожай,
Бо дбали про долю народу,
Добром прославляли свій край.

Тепер розлетілись по світу,
Шукати щасливе життя,
А як же їх рідні і діти,
Яке буде в них майбуття?

Коли запроданці завзяті
П’янкий чорнозем продадуть –
Не будуть онуки орати,
Їх злидні й біда стережуть

Вони розбредуться шукати
Роботу рукам молодим,
Бо ніде у нас працювати,
Прийшло безробіття в наш дім.
У нашу святу Україну,
Де щедра дідівська земля.
Вона на всім світі єдина,
Бо має безмежні поля.

Вертайтесь, синочки, додому,
Щоб панство погане прогнать,
Як декілька років потому
Світанки на полі стрічать.

Щоб сіялось жито й родило,
Пшениця стіною росла…
Щоб сонце світанки будило,
І доля онуків цвіла.

Всміхалась червона калина
Раділи матуся й дитя.
Садками цвіла Україна,
Вернулось щасливе життя.
03.11.2012

Я своих не считаю лет.
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И платформа, где ты сойдёшь.
Чтоб душа не была пуста,
Строй дома и детей расти.
Кто-то хочет дожить до ста,
Ну а я — лишь до старости.

Всё быстрее спешат часы,
Грязь в лицо и скользит трава.
Не буксуй и не тормози,
Если хочешь не отставать.
Выбирай не избитый путь,
Не кичись и не бей челом.
Всё, что прожито — не вернуть,
Что начертано — за углом.

Полноводна душа-река -
Влагу жизни несёт в моря.
Мы приходим издалека
И надеемся, что не зря.
Не считай уходящих лет:
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И местечко, где ты уснёшь.
30.05.13г.

Сапфірно-рожеві хмарини
Надвечір у вирій злітають,
Обіймами гріються рідні,
Колиску бажання гойдають.
Світлини на стінах мовчазно
Вичікують магій хвилини,
Щоб знову відбутись, завчасно,
І так, щоб не бачив годинник.
У променях місячних кішка,
На ліжку, зморившись дрімає.
Надпивши чар-зілля із миски
У сні солоденько зітхає.
Плекає закохано тишу
Посріблений дзвін-вітерець.
Кому, як не їм знати ліпше,
Що казка вже тут, а не десь.

Не дивуйтесь, якщо я заплачу,
Бо у пам’яті знов постає,
Безтурботне, мов сонячний зайчик,
Босоноге дитинство моє.

Я розради частенько шукала
У старенькім вишневім саду.
Там природу і світ пізнавала,
І не відала ще про біду.

Iз осіннього жовтого листя
Дивний одяг робила лялькам,
А з калини й пасльону – намисто
Та сережки сільським дітлахам.

А в п'ятнадцять сама залишилась,
Не доросла, та вже й не мала.
Так дитинство моє закінчилось,
По колючій стерні я пішла.

Хоч лякала незнана дорога
В невідоме тоді майбуття,
Та я дякую людям і Богу
За пристойно прожите життя.

Добрі люди мені зустрічались,
Мабуть, доля мене берегла.
Їм віддячить завжди намагалась.
Як би, люди, без вас я жила?
2010

Коли настав той самий став
(іздалеку - ставочок),
я пародистку упіймав,
бо прала сто сорочок.

Аж сто пародій! Сто витрат!
А я... я ж серце мав...
Машину пральну "автомат"
ну... запропонував.

31.05.2013

Цькують дощі у самий червень
добу замурзаних ідей.
З небес тече прозорий щебінь...
За комір. Нишком. До плечей.

Напалм води тамує пристрасть
у спостережливих жінок.
Котру ще літо заміж видасть?
Котра загубить свій вінок?

Календаря ланцюг долає
травневий траверз корабля.
До банкомата черг немає -
десь-інде літо заробля.

Мовчать про щось калюж консерви,
не відвертаючи очей.
Цькують дощі у самий червень
волоссям змочених плечей.


31.05.2013

Майже анекдотВсе життя наше - гонки і скачки,
Що не день, то невпинне змагання...Він повірив замореній клячі І поставив на неї останнє.

Так старалася шкапа сердешна В перегонах відзначитись гідно, Але сила її не безмежна, У житті наскакалася, бідна. Безнадійно відстала небога, А трибуна реве, аж волає. Ледь жива, приплелася до нього, І сказала: "Пробач, не шмогла я..." 

Село. Шатро. Гулянка.
І річка, й береги...
Женили дурнів тамка**.
Ги-ги-ги-ги-ги-ги.

І так було файнюньо!
(Не опишу всього).
Манюсінька Галюня
Й Гаврило ого-го-го.
Ого. Ого. Ого-ого-ого.

Гуляли аж до ранку.
Сон, чесне слово, щез.
Кум гепнувся в сметанку,
А потім - в майонез.
О єс! О єс!
О єс! О єс! О єс!!!

Веселлє - то забава,
А з дурнів спрос який?
Гукали зліва й справа:
Налий! Налий! Налий!
Ага. Ага. Ага-ага-ага.

Все в жениха боліло
І голова гула.
Любов - "сурйозне" діло.
Ла-ла-ла-ла-ла-ла...



30.05.2013

Уже весна, біжать струмки,
Зі мною – наперегонки.
Калюжі в кожному дворі
На море схожі дітворі.
В них паперові кораблі,
Пливуть, до іншої землі.
В потік зливаються струмки,
І ми, залишивши сумки,
Забувши про уроки, втому,
Уже не спішимо додому.
Промоклі геть, але щасливі,
Схвильовані і галасливі,
Будуєм дамби, греблі,гатки,
Але дивуємся з загадки.
Спішать байдужі перехожі,
Невже на них будемо схожі.
Красу не будем помічати,
Через струмки переступати?
Дорослі станем і байдужі,
Що не захочеться в калюжі,
Помріяти і постояти,
Хоч і сварити буде мати.

2.03.2010 р.

ID: 352212

Уже весна, біжать струмки,
Зі мною – наперегонки.
Калюжі в кожному дворі
На море схожі дітворі.
В них паперові кораблі,
Пливуть, до іншої землі.
В потік зливаються струмки,
І ми, залишивши сумки,
Забувши про уроки, втому,
Уже не спішимо додому.
Промоклі геть, але щасливі,
Схвильовані і галасливі,
Будуєм дамби, греблі,гатки,
Але дивуємся з загадки.
Спішать байдужі перехожі,
Невже на них будемо схожі.
Красу не будем помічати,
Через струмки переступати?
Дорослі станем і байдужі,
Що не захочеться в калюжі,
Помріяти і постояти,
Хоч і сварити буде мати.

2.03.2010 р.

ID: 352212

Слова набувають значення
З роками, як добрий коньяк,
Коли сили зайві розтрачені,
А дух не утихне ніяк,

Коли знань доволі, щоб досвід
Їх тихо у мудрість завів,
І світ дивував стоголосий
Потужністю зважених слів.
29.05.13р.

А ти гадаєш я не знаю того щастя,
Коли тебе складають по кістках,
Вливають кров у вени - наче на причастя,
Вдихають духа й нарікають... прах.

травень 2013 р.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
неутеплена гола коробка,
в ній коти витанцьовують вальси,
в ній трава проросла крізь цеглини,
в ній птахи оселились, літають,
бо ж даху немає.
Якщо зверху дивитись –
всі люди – малі мишенята,
гноми, карли. Щоранку
свої покидаючи шпари,
поспішають, біжать. Наче час
їх життя вже скінчився.
Цей невистиглий світ,
як невиспана жінка дозріла –
повновида, хотяща,
та сповнені очі печаллю…
залишилась сама серед
білого-білого моря
почуттів і зневірених кіс,
що гаптують подушку.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
чи забута господарем хата.
Без жалю замете і завіє,
без туги заколише довіку –
цю жебрачку, будівлю холодну,
цю повію під небом неквапним.


Коли дивишся вгору –
то сонце, неначе п’ятак,
лиш чистіший стократ
за оті, що в кишенях белькочуть.
Підніми оченята, поквап
подив, подих, знання про незнане.
Розпізнай з висоти свого лету
І те місто, і сонце побач.

Хочеш бути довершеним –
місце собі на землі
обери не долинне,
щоб битим не стати зненацька.
Розторочуй, скорочуй свій шмат
До єдиної грубої нитки,
І пусти по ній всю свою кров,
І все тіло своє обв’яжи. Примотай
Його до горизонту
І зависни довіку між сонцем
та отим невибагливим домом,
що уже пророста крізь цеглини.

Вираховую, вираховую, вираховую…
Додаю, віднімаю і множу…
І від себе сама приховую –
Невмолимо життя триножить.

В нашім часі повно цікавого,
Та не встигнеш подивуватись,
Як татарин пригостить кавою,
А візьме, як за душу, плату…

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Наопаш дороги і доля,
самую уже не сама,
ні злого іржавого болю,
ні сірого смутку нема.
Нема…
Чому ж докорінно не знана,
покликана повінню літ,
вибаглива втома омани
за мною іде слід у слід?
Услід…
Вишивану острахом душу
нарешті коханню навчи,
допоки пітьму не зворушив
притаєний подих свічі.
Навчи…