Усе заховано в мені:
і слава днів, і прикрість долі,
утіх осудливих вогні
і сором чорної неволі.
У пустку неба прокричи:
- О, Боже праведний, ти з нами?
Або у ніч глуху мовчи,
накрившись мудрими словами.
Горить свіча жагою дум
і вік нанизує печалі
на вістря слів, де править глум
наперекір людській моралі.

10 квітня 2013р.

По три свічі на кожен кут стола,
Мускатом білим звогла хатня тиша.
І жінка-пташка – снилась чи була
За порцеляну вигадки крихкіша.

У дзеркалі два відбиття марнот,
Два силуети з крахом горизонту,
Пір’їнки дві лягли на ешафот,
Щоб перетліти спогадом у контур.

Твоя зима знайшла її тепло…
Ділився тричі, як пустельник хлібом.
Мовчання терпко молоком текло,
Губило межі і губилось слідом

маленьких ніг і пальчиків тонких,
Що вигрівав у кораблі долоні.
Вознеслась Єва тихо.Ти не встиг
Спинити лету на пероні соннім.
10.04.2013

Чорний круг – філософія смерті.
Не досягнуть його почуттів
ні божественна музика Верді,
ні благання святих голосів.

Болі світу зустрілися в серці
розіп'ятої жахом душі.
В чорний круг відчиняються дверці.
Туди першими входять вірші.

І коли на вселенських терезах
сутність слів зважить зоряний час,
тоді й пам'ять затвердне у тезах
або згине мов пустища глас.

Хтось ховає свої сподівання
в манускриптах, які не горять.
Хтось руйнує печалі мовчання
і печалі уже не мовчать.

Чорний круг – філософія смерті.
Безкінечність – його антипод.
Залишається музика Верді
партитурою зоряних нот.

Час покличе і річкою неба
понесеться над світом життя
запізнілого щастя потреба
із натхнення вчорашнього дня.

І на струнах забутих поезій
хтось награє простенький мотив
та й згадає далеких поетів,
імена чиїх вік загубив.

Чорний круг – не пристанище мертвих.
То остання надія живих,
непоступливих ліриків впертих,
на ліричну когорту святих.

Знову слухаю музику наодинці,
Як роблю це в дорозі й на зупинці,
А ще від нудьги вмираю знову.
Так хотів би почути твої очі,
Почати все ж з тобою розмову,
Вдень чи серед темної ночі.
Немає насправді ніякої різниці...
Побачити б радість в твоїх зіницях!
Так хочу побачити як ти посміхаєшся,
А ще відчути тепло ніжних долонь.
Якщо б знав чому ти вагаєшся,
То пройшов би й через вогонь,
Щоб змінити все раз і назавжди,
Але ж я не знаю причину.
Ти тільки не покидай мене, зажди!
Я кохаю лиш тебе, мою дівчину,
Мені більше ніхто не треба.
Скажи, навіщо мені всі інші?
Так… краще спитати у неба
Чи поставити знак питання у вірші...

2012

Все почалОся навесні,
Та не скінчилось...
Як не крути,
А те "зайча" -

Не підкорилось.
Лиш стало словом у рядку
Й рядком у вірші…

Вдаємо знову,
Що - чужі...
А все рідніші.

Ми мовчимо - уже віки,
Хоч не сварились...
А наші долі -
Два струмки,

Що розділились...
Не підпущУ,
І не візьму
Від тебе квіти…

Стіну будуємо
З піску...
Маленькі діти...

10.04.2013

Все віддає: і Матір, і життя.
«Ось, жінко, син. Ось Мати твоя, сину»
І Серце до останнього биття.
«О Господи! Чому мене покинув?»

Немає сонця. Темрява аж густа.
Розірвана навпіл завіса храму.
Останній стогін Господа Христа
Вже відчиняє до спасіння браму.

* * *
Один покаявсь, інший осудив.
Добро і зло, і їх одвічна битва.
У цьому світі небагато див,
Та є спасіння, коли є молитва.

Не без гріха складне життя земне,
Тому в молитві промовляю часто:
«Ісусе Христе, пом’яни мене,
Як прийдеш у Твоє Небесне Царство.»

Коли дощі квітневі вщухли,
І змили залишки зими,
Зі сну прокинулися мухи,
Забивши радісно крильми.

Ці перші мухи - серцю втіха,
Від них весняний віє дух,
І мухобийки ще у піхвах -
Сьогодні люди любять мух.

Це завтра виймуть із комори
Всю зброю: преси цілий стос,
Липких стрічок великі гори
І радикальний дихлофос.

А поки плещуть у долоні,
І тішаться вселенським злом:
- Дивіться, мухи на осонні -
З весною всіх нас і теплом!

Квітень, 2013

Намалюю тебе… Чи наллю нам по сто коньяку?
Бо тебе малювати повинен лиш геній чи янгол.
На гондолі із лілій пропливу попід міст Мірабо –
У Гійома читав. А інших – не бачив, не знаю.

Я наллю нам іще, бо пензля в руках не тримав –
Та краще ніхто не наніс би усе це на біле.
Ці лінії губ, усміхнені, трохи зігріті
Моїми словами про музику, море і гріх.

Ти скажеш на вухо: від ніжності терпнуть обійми.
Налив би вина, та закрили уже магазин…
Далеко за північ. Нічна ненасиченість ліній
Ковтає твій профіль – таку уявляє сліпий…

Та ні! Не дозволю. Як Пінзель творитиму сам,
Щоб душу вдихнути і ребра для тебе віддати.

09.04.13

Театр. Вогні погасли. На сцену випливає жовта пляма
Промінням пробігаючи по стінах шукає день
Залазить в вікна, родить тіні, прийшла по справах
Відблиски сонця продає з своїх очей

Все по замінах... Доки спить світило
Рентгеном проповзає по землі. Сканує сни,
Знімає маски з тіла, траву вдягає краплями роси

Бентежить море... Тягне за собою його за хвилі
Плювати їй на завивання й свист. Сновиді
Навіть капці не наділа, а за хвилину він еквілібрист

Усе своє – як плівка. Не світити
Чужий вогонь ловити в дзеркалах
Обличчя глядачам, а спину боронити
Від кавалерів на космічних кораблях

2012

оттарчивая путь из пуха в карст,
условности величия стыдясь,
лечь оттененным веком -
нищий пласт -
на зримом,
не пытаясь
поравнять с ним,
но обнимая как парное amen.

У світлі місячного сяйва,
коли торкнутись можна зір,
чарівним трунком життєдайним,
рядки лягають на папір,
сплітаються думки у рими,
і розквітають сторінки
словами мудрими й простими,
як у майстрині рушники.
Радіє буйне різнотрав'я
пісень, сонетів і поем,
хтось вишиває ніжно "гладдю",
хтось "хрестиком" рядки кладе.
Немов з бабусиної скрині
насипле вечір в жмені мрій;
червоних, жовтих, срібних, синіх,
лиш розібратися зумій.
У світлі місячного сяйва
зорять натхнення пелюстки,
чарівним трунком життєдайним,
лягають на листок рядки.

2013

Жіноча доля – пісня журавлина.
Мабуть, у тому осені провина,
Що гірко плаче, лиш її почує
Холодний дощ, який між хмар ночує.

І у моїй складній жіночій долі
Журби та гіркоти було доволі.
В холодну дощову осінню днину
Привів мій чоловік нову дружину.

Розлучницю голубив при малечі,
Допомагав їй розбирати речі,
А я ховала розпач у долонях,
І безутішно схлипувала доня.

Візьму за руку скривджену дитину,
І дім, що рідним був, навік покину.
А за порогом дощ почне відразу
З душі змивати біль, гірку образу.

Ще сонечко засяє, люба доню,
І прояснить жіночу нашу долю,
Вбере її у зоряні коралі…
Не плач, маленька, треба жити далі!

(2008-2013)

Лиш прокинусь, очима кліпну:
Під вікном старцює дитя
Синьооке... Ще більш осліпну
Від страму за таке життя!

Синьооке дитя – це ранок
Безпритульний... Дитя не зна,
Що на світі є сто забаганок,
А у нього лише одна:
Досхочу щось поїсти, вволю!..

Чуєш, раночку, йди в мій дім,
Разом зваримо бараболю
На солоній воді-біді,
Та й поснідаємо на славу,
Наберемося знов снаги
Будувати таку державу,
Щоб гриміло все навкруги!


2005

Не знаємо звідки, не знаємо як –
в очах божевільних божественний знак.
Ми тягнемось в небо до вічних зірок,
закони тяжіння сповільнюють крок.
У сивих безоднях – таїна життя,
Воно в сірих буднях – дитя забуття.
Так хочеться істин, простих і зручних.
У серці засилля ілюзій земних.
Наш спокій терзає безодня вогнів.
Над нею літають сомнамбули снів.
Постане безумець над міццю основ
і річкою щастя розіллється кров.
Ногою на горлі своїх і чужих
руйнується віра у правду святих.
Їх крик здичавілий розтане, мов дим.
Як легко раптово не стати живим.
З ікон рукотворних дивитись у даль
і сльози єлейні цідити в печаль.
А з іншого часу, а з інших вершин,
хтось потім віднайде сто вірних причин.
Й нічого не скажеш, бо вирій небес
вже тих не сприймає, хто в слові воскрес.
В останню хвилину – осяяння знак:
не знаємо звідки, не знаємо як...

2008р.

зранку була Катерина
дівчина зрілий бутон
ні Катерина не винна
це déjà vu mauvais ton

інтелігенти о п’ятій
смокчуть міцний Armagnac
і о десятій завзято
їх не умовиш ніяк

та після першої пляшки
з Катею всі ми на ти
Катю звабливице наша
скажеш куди віднести


09.04.2013

Налетіла вітром,
Юною весною,
Закружляла квітом,
Піснею дзвінкою.

Ніжно пригорнулася,
Обвила косою –
Був такий далекий,
А тепер зі мною.

Що на нас чекає,
Це ніхто не знає.
Може, бути в щасті,
Доля нагадає.

Тож тримаймо міцно
Ми свої вітрила,
Щоб ніяка сила
Нас не розлучила.

2000р.

Ти мати, Україно, і я мати,
Та у любові до діток ми різні,
Бо я своїх люблю однаково,
А ми у тебе - рідні і нерідні.

Як мачуха лиха, ти для нерідних,
Петля життя зловісно вужча:
Працюють важко, а до краю бідні,
Бо «рідні» гноблять їх і усе дужче.

Убогим серцем, жадібним і злим –
За що любов свою дала їм, ненько?
Не замолити нині гріх нічим...
Прозріла пізно і болить серденько.

"Рідня" тебе цинічно ошукала,
І оголила у єдину мить.
У них заручницею мати стала,
Нерідним твоя доля так болить.

2000р.

Усміхнуло сонечко втому і печаль,
підхопив кораблики весняний ручай.
Я слова нанизую на нитки думок –
весняні коралики – чарівний разок!..

Пригорщами повними сію по рядках…
Покотилась повнею на Чумацький Шлях
весняної ніченьки врода молода…
Крицею свистітиме кована руда

і сімсот в’язальниць - на сімсот серпів,
перевеслом радості - копища снопів,
і зав’яжуть «бороду», і зов’ють вінок!
А на шиї в кожної – чарівний разок…

2000(2013)

Не ламай байдужо ми життя під корінь,
Не пиляй захланно гілля навесні,
Бо воно в оазі запашної хвої
Багне великодні рипати пісні.

Не лупи кори ми зо самого серця,
Не стели доокруж вічного тріски,
Бо питва жадаю з чистого джерельця -
Зріти як дужіють молоді ліски.

Не глуши ми світу ревом бензопильним,
Душу безневинну в засвіт не жени.
Придивися зором божооким, пильним -
І розкайся щиро, сю ману спини...
***
Голосити будуть великодні дзвони
Понад полонини, згарища сумні.
Плакатимуть гірко вицвілі ікони
Під воскресні свято-радісні пісні,
Поки не учує кожне серце стогін
Вмерлої смереки, тої - навесні...
(3.04.13)

Зажура за вікном.
Береза і каштан понурені без листя.
Моруге павутиння гілля верб
оточує помістя..
Тужливо час очікує пісень.
Сумує небо сіре.
Засмучений холодний день
торкнувся ліри.
І заспівав.
Почули отой спів усі творіння.
І бережно зелений лист
пронизав павутиння.
Бруньками тішиться каштан,
Береза соком.
Бо день причарував весну.
Так, ненароком...

Там де гори й бистра річка,
І росте струнка смерека.
Там живе моя ЮлІчка.
Ой-йо-йОй! Як тО далеко!

Приспів:
Люба Юлю!
За тобою я баную!
Де Ти їдеш-відїжджаєш?
На кого мене лишаєш?

Мав роботу я в суботу.
А квитків, ну ніц, не було!
Ледве сів по блату в поїзд,
Там мені ся приглянула.

Приспів:
Файна Юля!
Чорноока щебетуля.
Тоже іхала до Львова
З самогО СтаніславОва.

В неї чарівна усмішка,
Ну а очі - дві жарини!
Не повірите, на світі
Нема кращої дівчИни!

Приспів:
Моя Юлю!
Як твій голос я почую!
То від щастя заспіваю.
Дуже я Тебе кохаю!

В Стрийськім парку ми гуляли,
Замість того, би щось з'їсти.
Та ся смачно цілували,
Тільки но лиш вспіли сісти.

Приспів:
Чічко Юлю!
Як Тебе я поцілую,
В грудях серденько заскаче!
-А не брешеш Ти, козаче?

Через гори летить бусьок.
По "культурному" - лелека.
Що то він несе в хустині
Дорогій моїй дружині?

Приспів:
Мо Іванка, мо Марічку?
Перелетів через річку,
Й повернув до Твої хати.
-Певно, будем колисати.

В синіх горах є хатина.
Біля неї в'ється річка.
Там живе моя родина -
Три синочки і ЮлІчка.

Приспів:
Що то буде?
Як вночі воно розбуди?
-Хочу мами! Хочу цьиці!
-Ти му дай води з кирниці!

Липень 1990 р. Львів, Мукачево.

Відверті, щирі почуття -
Була мета мого життя,
Але, як чистий, білий сніг,
Вона розтала біля ніг.
Лишилась істина сама -
Нічого вічного - нема.

2005

І зорі на темному небі,
І місяць у хмарах тонких -
Одвічно лунають до тебе,
Бо важно зустріти таких.

Я знаю, можливо - не пара,
Однак я цю муку стерплю:
У сутінках парку-бульвару
Я тільки сильшніше люблю.

Тче розмова ріки,
в гирлі забубніє
і впадає просто
у життя тузлук.
В ній думки – каліки,
вбивці і повії –
косяки піраній
роздирають звук.

Є слова хороші
і на слух красиві,
є й такі – за гроші
і про гроші теж.

Від одної думки
голова вже сива,
з іншою – не спиться,
а проп’єш – не вмреш.

Є слова плечисті.
Очі за плечима
виглядають, зляться,
рискають і друть.
А забрати грізну
силу перед ними –
умовкає гонор,
утікає ґрунт.

Є слова великі –
годі й осягнути,
цвяхами прибиті,
вишиті навхрест.
Не бере їх пломінь,
повінь чи отрута.

Як же перешити
на нове – старе,
легко пережити
в’їдливість їдючу,
панібрацтво, пиху,
осуд і проклін,
не здобувши голос
вправніший за бучу,
обраний по праву
підняттям з колін?

Є слова – могили,
карти биті, роми,
пасинки рідніші
за своє дитя.
Все, що йде за ними,
не назветься домом,
а займеться в лайці
пеклом для життя.

Глум у кожнім зойку,
лемент, верещання.
Є ознаки болю –
дихай і терпи.
Іншого немає –
вперше і востаннє
так лягає сонце
і сідає пил.

Кликати – відчути
у луні пороги,
об які стирає
пір’я золоте
тиша неосяжна –
вічна перемога
космосу німого
над ниттям людей.

Хай надії мало
на щити з мечами
і росте у горлі
неминучий хрип.
Є слова відталі –
з неба телеграми,
вісники веселки,
прапрадуші риб.

І мені з такими –
через мідні труби,
у вогонь, у воду
з головою йти.
Хто зниза плечима,
я стискаю зуби
і тамую подих –
оду теплоти.

8 Квітня, 2013

Пахне сонцем і любов"ю...
Квітовид югнув до гір.
Розтаємнене зі схову
око світу- Алатир.
Янголята Білобожі
стелять ярі килими,
і росою святять рожі,
світлом ходять за людьми.
Час весняної тріади
на канві - у Небі Вед.
І нехай - життя заради-
крапле зЕрном Роду мед.

Давай мы встретимся где-то!
Я буду суббота, а ты воскресенье.
И будем гулять с тобою до рассвета,
Веселясь, словно в день рождения.

И мне наплевать на все заботы,
И что после тебя идёт понедельник,
Ведь не даром же я суббота,
А ты божий день, как сочельник!

Моя любов чолом сягала неба,
Ти ж підошва´ми човгав по душі.
То не дивуйся, що тепер – дощі
І, як ніколи, сонця треба!

То не дивуйся, що у квітні – зливи,
Що снігопади, віхоли, завії.
Кохати навпіл? – вибач, не умію.
І вже від цього дуже я щаслива!

Я до двобою нині не готова –
У цій дуелі завше програю.
У почуттях над прірвою стою
І вибухаю відчаєм у слові.
2013

Допомога людини.

«На початку Твого земного життя прийшов до Тебе, Ісусе, справедливий чоловік роду Давида – Йосип. Тепер на Хресній дорозі приходить на допомогу Симеон, чоловік із Киринеї. На початку моєї Хресної дороги стає мій батько. Ні, не для того, щоб допомогти мені. Мій батько не повів себе як чоловік справедливий, коли моя мама сказала йому, що я існую. Відповів, що це його не стосується, що він не хоче дитини. Як боляче ці слова відбилися в моєму крихітному серці! І знову: чому? Чому інші батьки з нетерпінням чекають на народження своєї дитини, а мої - ні? Чим я завинив перед ними? Лише тим, що живу. О, Ісусе, вже з перших днів життя я несу хрест. Його дали мені мама і тато. Чи це справедливо? »

Ісусе, Ти вже майже падав з ніг,
Не слухалося тіло, мов старече,
Та добрий киренеєць допоміг
І хрест узяв, щоб Ти розправив плечі.

А хто би міг мені допомогти -
Приреченому бідному маляті?
Самому ні хреста не донести,
Ні відчаю в душі не подолати.

Зі мною ні старі, ані малі –
Ніхто страшної ноші не розділить.
Безсилий, пригинаюсь до землі,
Як паросток, що в’яне, недозрілий.
>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
    змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"    

вірш видалено

*
бджолою мрії
пещу пелюстки
твоїх солодких уст
моя кохана
але вони
із відстані руки
щезають у пітьмі
немов омана

лечу джмелем жадання
уві сні
до ніг п'янливих -
чарівливих стебел
та падаю
у крутежі земнім
поранений погордою
від тебе

співаю в марах
пісню солов’єм
серед зелених віт
краси твоєї
але мене
неначе громом б'є
холодний погляд
снігової феї


-
світ наяву
таким як був і є
і ми з тобою
граєм давні ролі
і сон чи мрія
нам не попсує
Любов’ю
подарованої долі

08.04.13

Сумнорадість – це коли один. Намазав струни
Кухоль чаю на вікні. В потрібнім тоні
Ти сідаєш з зошитом в руці. Писать картини
Високо задерши ноги. На балконі

2013

за довгі короткі години
ти рідним для мене став
і росте любов як причинна
поміж некошених трав

і сплітаються сни тілами
в теплі едемські сади
де ніщо не стоїть між нами
стигнуть під сонцем плоди


07.04.2013

Сонце заходить – сумно стає,
Місяць виходить – ніч настає.
Вітер гойдає листя музично.
Зорі співають – явище звичне.

25 серпня 2012 року

Скресає річка. Йде під мостом лід.
Бруньки плекають мрію незбориму:
Зеленими листочками своїми
Довірливо обняти білий світ.

Весна торкнеться лагідно до віт
(Вони ж до неї линули крізь зиму!)
І обдарує щедро одержимих –
Одягне у весільно-білий цвіт.

Весна! Весна! – це наступ, не відлига,
Яку здолають снігом небеса…
Збурунилась ріка. Усе застигле

Руйнується, вирує, воскреса.
…І серце, скресле для добра од криги,
Бубнявіє надіями, як сад.

30 травня 1986 року

Вигнулась диво-райдуга,
Хмар проламавши стіну.
Діво Маріє, радуйся
За Україну!
Діво Оранто, радуйся,
Чаєчко сизокрила,
Що народилась-нарадилась
Проукраїнська сила!
Хай по ярах завражилось,
Підло зарегіонилось,
В райдугу йти - ми зважимось.
Господу лиш помолимось!

2007

Здається, що й природа не байдужа:
Ще вчора лазурове сьогодні небо спохмурніло,
Вітер гне долу біло-голубі з Магендавідом стяги.
Похмурі лиця тих, хто застиг у мовчанні на дві хвилини.
Гуде сирена...
Голосами тих, хто вознісся ядучим димом у горні висі,
Кого розстрілювали голими і кидали в рови...
Хто майже голіруч став проти танків у Варшавськім гето...
Голосами шести мільйонів Божих душ,
Приречених на згин, бо вони – юдеї.
Гуде сирена голосами Праведників Миру,
Котрі попри загрозу смерті рятували тих,
Кому вдалося вирватися з лабет людоловів.
Гуде сирена...
Та байдужезністю до горя позатикали вуха ті,
Хто й сьогодні повторить готовий глум нацистів.
«Не вдасться!- кричить в одвіт Ізраїль.-
Долю свого народу нікому не передовірю!
В руках вона моїх синів і дочок на віки вічні!»
Гуде сирена...

Від кохання відречешся –
І жалю не оберешся.
У житті давно утома,
А воно – щасливий спомин.

Не молилися ми Богу,
Щоб одну послав дорогу,
Спокушали свою долю –
І вона дала нам волю.

Та навіщо така воля,
Коли різна у нас доля.

2003р.

Ідуть і дні, і місяці
Нашої довгої розлуки.
Сумуємо ми за тобою,
Кругом потрібні твої руки.
Нема тебе весною, літом...
І восени тебе немає,
А я цвіту осіннім цвітом,
Уже пелюстки опадають.
І жаль мені цих місяців,
Бо з них нанизуються роки,
Ми кожний раз уже не ті.
Бо від розлук сліди глибокі…


1997р.

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

Листя опадає, ніби дні юдолі,
Що у серці стогнуть на галері снів.
Листя опадає із дерев на волю,
Розчинивши в сумі бесіду лісів.

Листя опадає так невинно й сонно,
Ніби під мелодію неземних октав.
Листя опадає…
І нестримним дзвоном
Храм незримий осені всіх заколисав.

3 жовтня 2004

нельотна погода
надії летальний кінець
розбухла валіза – утопленик в соннім потоці
бориспільський бруд і брутальність на кожному кроці
і рвані шматки порозкиданих долу сердець
я не долечу ні сьогодні ні завтра – ніколи
тебе не догнати – парсеками грається даль
терпким ціанідом розкушую літній мигдаль
і шлю sms-ки – тутешнього пекла приколи…
я кину валізу з непотребом літніх речей
тут вічна зима – неприкаяність неміч і нежить
мене вже ніхто і нічого в мені не бентежить
азотом затягнений світ забирається з-перед очей…

Із моїх грудей рветься птах –
То моє кохання до тебе.
У моїй душі горить свіча –
То незгасний вогонь ніжності,
Який лоскоче твоє обличчя.
В мені звучить скрипка –
Туга за тобою.

2006

Життя протікає крізь пальці,
Як теплий незримий пісок.
І ми – споважнілі бувальці
В лабетах буття певний строк.

Чекаєм велике майбутнє,
А вгледимо ночви в дірках.
І спалахи всі незабутні
Згасають, як попіл в руках.

Примарні надії опали,
Як цвинтарне листя колись.
Всміхнуться могильні тюльпани,
Здійнявшись із тління у вись.

14 квітня 2009

Розтанув сніг, земля ледь-ледь зітхнула,
Спросоння позіхнув кістлявий ліс.
Пробігли спогади, немов косулі,
Обличчя полоснувши лезом сліз.

Біжать струмки, немов блискучі змії.
І проліски пробилися крізь сон.
А я іду крізь мисленну завію
До сонця на космічний марафон.

2009

Назвали квітень квітнем, а відтак,
Пішов і я шукати квіт у квітні,
Шукав на клумбах і на квітниках,
Та квітня квітники на квіти бідні.

Життя не потребує зайвих слів,
Робити діло тихо треба вміти:
Ступив я на квітник і сам...зацвів -
Повинні квітувати квітня квіти.

Народ, захоплений подією, завмер,
Метелики злетілися і бджоли,
Підходив навіть міліціонер,
Та ради квітня квітнути дозволив.

Тут квінт (чи квіт) есенція проста:
Це визнають і знаючі, і літні:
Щоб урожай дали твої літа,
Ти розквітай раніше, тобто, в квітні!

Я кличу тебе крізь усі кілометри розлуки.
Я вщент підірву нездоланні вершини розпуки.
Прорвуся до тебе, немов голоси з потойбіччя.
А страхи нехай утікають від нас на узбіччя.

Візьму я у руки твій голос, неначе троянду,
І стану зі спалаху в грудях всевічним Бояном.
Розквітнуть тюльпани в незримих пустелях печалі.
І вибухне серце моє на туманнім причалі.
2008

Ця жінка була – як дистильована вода.
Її серце було лагідним,
Але в ньому бракувало пожеж і вибухів.
Ця жінка була як тиха гавань,
У якій не ловилася велика риба.
У її душі я навряд чи зустрів би
Пекельне сонце пустелі
Чи крижаний архіпелаг.
З її вуст я міг би напитися
Не живої води
Із пахощами озера, ряски, очерету,
Не божевільно солоної морської води,
Не терпкого вина,
Не гіркої медовухи,
А лише
Дистильованої води.
2008

У серці палає троянда,
Немовби дивна казкова істота.
Хто вона?
З яких неповторних країв
Прилетіла в серце моє ця принцеса?
По яких зозулевих стежках
Вона досягла мого єства?
Троянда…
Я так боюся наступити на неї.
Я так боюся
На неї, засоромлену, поглянути.
Вона розгублено дивиться на мене,
Ніби дитина.
О, дивна принцесо,
Червоноока трояндо,
Як мені самому стати трояндою
У твоєму серці?
2003

Кара без суду. Вічність без миті.
Сльози завмерли. Плачуть убиті.
Кожному щастю – море печалі.
Б’ються на друзки зоряні далі.
Грім барабанів. Коло пошани.
Сонце багряне стигне над нами.
Смерті відлуння – пам’ять убога.
Хто не воскреснув, нижчий від Бога.
Тягнуться руки зла доторкнутись.
Пізно шукати. Вже не вернутись.
Щось не зійшлося. Втомлену душу
ділить довічне – не хочу і мушу..
Знову спочатку. Знову надія.
Господа Бога чи гаспида-Змія?..

2008р.

Чи бачили ви соняшник достиглий,
що,дурнем бувши,сонця хтів сягнути?
Увечір був він богобоязливий,
удень усе ж любив земні отрути.
Чи бачили ви,як він приховав
свій темний світ під світлою молитвой:
удень цей світлоглавий смакував,
увечері все ж трясся,мов пред битвой.
Він мав надію,віру та любов...
І враз збагнув,що то була омана,
що влилася у найдревнішу кров,
тепер для людства це - гниюча рана.
Він МАВ надію,віру та любов,
він ближнім був для немічних,кульгавих,
тепер для дальніх він сіяє знов,
тепер себе він любить більш,ніж зайвих.
Він зрозумів,що церква наплела
навколо страху щось лихе й погане,
знічевя це любовю нарекла
і сунула у пику всім "мирянам".
Він зрозумів,що шкодить вірі - гріх,
бо заразом зашкодить може й церкві.
Надію дали,як кота у міх.
Та він збагнув,що всі боги вже мертві!

Тому і відвернувся від світила...