Не блокуйте мене… Вже не сила …
Бо інакше не мати вам спОкою.
Красуватимусь я, крутобокая,
поміж вас. Від баранок щаслива.

Не блокуйте. Бо я – самозречення.
Не з плебеїв , а - славного роду!
Видно це і згори, і зі споду -
зі замісу грудневого спечена.

Не якесь – помірковане мливо! -
Рясно скроплене пивом у блясі.
Я уся – у ізюмі й лаваші,
тож смакуйте мане шанобливо.

Не блокуйте. «Non grata» - не гоже.
Не пасуйте до ролів, капусти.
А вкладіть відпочити, ошусти.
Ну, хоча б на прокрустове ложе.

Отака я собі дивовижа –
задовбаю і цапа, і клячу.
І нікому обрАз не пробачу,
хоч до палі в’яжіть, хоч до лижі.

Я до скелі три роки прикута
але недругам кидаю фразу:
«У майстернях знайде вас одразу
мого слова нещадна цикута!»

26.02.2013

(Роздуми, навіяні екскурсією «шевченківськими місцями» в жовтні 2012року:
Шевчекове, Моринці, Канів та творами Кобзаря)

ІздалЕка День прийшов сюди,
зупинився на оцім подвір’ї,
де прошите сонцем – тіней пір’я
залишило пам’яті сліди.
Перелинув через живопліт,
став на зболеному витертім порозі
хати, що на слупах часу досі:
перехресть, доріг, подій і літ.

Він прийшов, як це було не раз –
до могили під хрестом, барвінком,
де лежить спочила в Бозі жінка,
для якої сином був Тарас.
З паволоки жовтої плоди
на плиту холодну клав їй вітер…
День прийшов, сльозу тихенько витер,
душу відпустив: у рай лети!
Раю не було на цій землі,
а на цім подвір’ї – і тим паче.
На плечі у Дня калина плаче,
думи сповідаючи сумні.

У долині копанки сльоза,
для потіхи дудочка з ліщини,
блимає запалена лучина…
День у юдоль світу вислиза.
Тут йому нелегко, в хаті цій,
на подвір’ї цьому, цій господі,
де шукати щастя крихту – годі,
де він сам – журавликом в руці.

День бува ранимий, як свіча:
і зігріє щиро, і розрає.
Він зухвальців капосних карає,
хто в безумстві голову втрача.
Посеред надій і сподівань
нині нас запитує: «Навіщо
надбане потрібно було нищить?
Мудрості забракло, люди, вам? »
Був донині стержнем і мечем,
мову дав і землю щонайкращу…
Занедбали… Я питаю: нащо
зграї ви довірились нікчем?
Дав я вам Пророка на віки,
поблагословив на слово віще.
Не Чернечою здійняв, а серцем
вищим
посеред життєвої ріки.
Він – із лона слова, що крізь час –
джерелом пульсуючої мислі,
що не пам’яті належить, а Вітчизні.
Щоб – зіницею в палких її очах.

Межи блискавиць стоїть, громів –
Прометеєм, світочем, Пророком.
Україні вказує дорогу,
щастя де б народ
найти зумів».

Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
І верлібри муслінові а чи брунатні
(все це аурум - фатум !)
збираються в білі клубки – й навпрямки.
Як адепти німого кіно…
Я мачете візьму, ти вдягнешся у сонце,
мов у кімоно.
Нас лишає Утьосов, а ми залишили балет.
Є паркур на паркеті в намисті зі срібних монет…
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
З нами Аполлінер, Шилі, Вебер, Ростан.
І туман – мов нагай, і нагай – мов туман.
Тінь німого кіно відспівали й забальзамували:
ім’ям українки Спасо-Преображенський собор.
Nevermore!
Схожий хтось на Вертинського кине тюльпан…
Він – кажан, мов рука. І рука – мов кажан.
А планета у провесінь дивиться, біла, дрімотна.
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.

2012

уливається в мене зима
наче кров
(чи сукровиця?)
іншої групи
я належу до нотного стану
або
до невідомої трупи
акторів
які падають
з неба
мов із трапеції
лікті в рецепції
чи в апперцепції

Курбаса та Чистякової
ніжні обличчя
у наших тату…
ти для мене
а я
і для тебе
й для себе –
табу

2012

А іноді, здається - помираю.
Все тане навкруги,
в тумані тане.
Одним-одна між пеклом я і раєм,
як та зима,
що поміж нами, пане.
І та самотність - льоду холодніша.
І та печаль –
печальніша печалі.
Зима ота від зим усіх лютіша.
Вона догори наші розвінчала...

послали його за смертю
ті четверо у четвер
а він заблукав у Верді
спинився проснувся - мер

послали його по свято
чекали б ще кілька діб
а він повернувся татом
найкращий у світі кліп

послали його по славу
ославити власний двір
а він попросивсь до Лаври
ночами замучив звір

послали косити жито
(- та він же без рук і ніг! )
вернувся здоровим ситим
на голову
наче
сніг
25.02.2013.

Кучугури брудного снігу
Обступили думки й сьогодення.
Пилюгою завіяло біле,
Накидало не-чистого жмені,

Посідало на руки і плечі,
Позамацувало Святе,
Сірим вкрило шляхи лелечі,
Лихоліттям гуде... Проте

Не лякає брудне та сіре,
Не марудиться Білий Світ,
Спокій множить в чеканні Сили,
Радість Сутність готує в політ.

Сонце зранку світить Весною,
І Весною співають птахи,
І повітря дзвенить чистотою,
І Любов’ю наповнені сни.

23.02.2013

Колись захочеш
Поки що
Хай тішить твоє серце мрія
Дивлячись в очі
Як в вікно
Щоб бачити те що посіяв

Колись забудеш
А тепер
Живи – історія накормила
Співають люди
Що помер
Той який нам готовить крила

Колись заграють
Як колись
І заспівають АЛИЛУЯ
Ідеш до раю
Помолись
А хрест твій далі понесу я

Колись зійдемось
А тоді
Чи схочемо собі простити
Чи теж окремо
Як звірі
На себе будемо сердитись.
29.02.98р.

В калейдоскопі тільки сніг,

Все білим замітав дорогу.

Немає кольорів і лих,

Приспало замкнену тривогу.



Безбарвним став цей білий цвіт,

Що так хотів сховати птаха.

Кому тепер давати звіт?

Кому понести гори страху?



Коли перервано політ,

Кого тепер призначать винним?

Коли забули заповіт,

Як залишитись з часу плином?



А сніг мете важкий замет,

Вкриває ковдрою все темне,

І десь загублено фрагмент,

Що явним зробить все таємне.
2012

єдиний друже мій, самотносте моя,
ми не помітили – вже осінь на порозі…
йдемо так довго по страсній дорозі,
що жалить нас, як злякана змія –
поезії ерозій і корозій…
долати путь без тебе – я не в змозі…
набрякла кров’ю бита коліЯ…
не зрадь мене, самотносте моя...

... в січні стелять асфальт.
Ахтунг! - (увага) - Хальт!
Міне-вибоїн - шлєхт.
Най мене трафив… шлях?
Горе, не сходь з гори.
Скибо, кидай курить.
Як там у Львові, дощ?
Може хильнем?
ітож
Сніг по-природі - альт
Рима його - асфальт
Факт. Історичний факт:
Красти найкраще в такт…
Знову дзвінок у Львів.
Класика жанру слів:
Господи! …тля, клон-дайк.
( лайку мойому - лайк! )
26.02.2013.

іронічне


Заблокуйте мене - в Сумах... Юті...
Я до скелі три роки прикута.
Через решето сійте рядочки.
Хай шукають ізюм аж до точки,
Хай смакують забуте чужинці…
Заблокуйте – мов хліб у торбинці.

Серед пуншів і пива у блясі,
Панегіриків босу чи свасі
Я – думлива, на пляж недоречна.
Обдивлялися…
Торгали…
Спечно?

Заблокуйте, бо я – дивовижа:
Не прив`яжеш до палі чи лижі,
На намажеш гірчицею густо,
Не пасую до ролів, капусти…
Дороге, помірковане мливо.
Заблокуйте, зелені та сиві!

Заблокуйте, мов пундик у клатчі.
Не відломлять кавалок ледачі…
Не завдасть косорукий на спину…
Заблокуйте!
Без вас не загину.

Ви підходите…
Стійте.
Ні кроку!
Ну навіщо халепа-морока?
Не тягніть на прокрустове ложе.
Хоч молюсь:«Без Тебя ничесоже…»
На рядні з Анкари в літню зливу, –
Я – з полтавського доброго млива.

Ген лавашик пухирчастий з печі…
Я – для сов, перепілок, лелечок…
Не кладіть ні окрушини в ночви!
Я ж не винна, що впала ув очі…

Так у грудні мене замісили:
Град і пліснява знищить – безсилі.
Дороге, помірковане мливо.
Між дірок від «баранок» – щаслива.
Красуватимусь пишно та гідно,
Хоч причерствіли крайні піврідні.




2013

Він був хвалений у свій вік
Жив, боровся за диктатуру-
Корявий був чоловік,
Коряву -від чорта мав натуру.
Революції творив ,
Любив народ у крові топити,
Мільйони було побито-
А їм би тільки в світі жити.
Церкви падали від рук ката,
Дворці палали у вогні,
Не одна спалена сільська хата,
В нього руки в крові,
Ноги у багні.
Усе пройшло, проминуло-
Минула хвиля революцій
Пережили злидні, сибірські муки
Немає уже пред розверстки
І немає контрибуцій.
Тепер стоїть на постаменті,
Цементом в камені закутий,
Кривавий меч його
Народом ще не позабутий!
Люди з страхом постамент
Стороною обминають,
Є надія, що уже швидко
постамент ідола
В небуття поскидають!


26 лютого 2013

Слободський Г

МИЛИМ І МИРИМ

Молимо голого милом,
Моримо гожого миром.

ДІД І БАБІ – ДІД

Бабу – дідам, а діду – баб:
Бавити, чванити, навчити ваб.

ГІН: І “НІ!” – ЛІНІ НІГ

Коло валок – кола волок,
Коло галок – кола голок;
Коногін дав два дні гонок:
Корості, ліні – гін; і літ сорок.

А ДОБРЕ – ГЕРБ! (ОДА)

Молот – ото лом!
Серп – ото прес!

Я НЕ ЦУЦЕНЯ

Я не велетень, не те левеня;
Я не силач, а лисеня;
Я несу гусеня.

УЧУ

Учи на полі діло, паничу;
Учи – бери сире, бичу;
Учись не двічі, ні – як я: і ніч, і вдень, – сичу!

А ТИ – ТА?

А ти путав вату? – пита.
А ти чухав сваху? – чита.

ЗОЛОТО ЛОЗ

А ниви – дим у думи – дивина;
А ниви золоті – і то лози вина;
А ними – зорі зір – озимина;
А нам щоденна муть: туман, не дощ – мана.

КОТОК

Котив каток – кота квиток;
Коти валок – кола виток;
Коні, візок – козі вінок
Коло толок;
Котів, квіток
Козі візок.

МИЛО – ГОЛИМ

Ого, сило лисого,
Оголим милого;
Ого, ловко кволого,
О. голого,
Ого, його
Милим.

Це місто тисне мені груди,
цей край свої коштовні шати
мочає у Дніпрові води -
і до чола мого оклади
горне.

- Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.
А я ношу його намистом -
а я його ношу, мов перли
чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани
тобі стелити, як обруси.
Не муч! Не ваб Дніпровим тілом -
Дніпро загус
довкруж.

Як гарно думається уночі
І мрію про усе у світі –
Ось піднялись уже мої сини,
І зупинитись би в цій миті.

Уже і не малі, і не дорослі –
Летять до мене із усім, усім…
І відчуття, що довіряють досі,
Дає мені і сили , і снаги.

Я думаю і думаю про все,
Як живемо, як живуть люди,
І яка доля буде у синів,
І чи у ній для мене місце буде.

1997р.

1.

я дійшов
через пекло ‘на що’
до приникнення слів
і любові в золі
до уявної крапки
де усе вже в порядку

я дійшов
як зерно на мішок
бо напевно доріс
через рук мертвий ліс
до найпершої згадки
і нового початку

2.

дощ не йде
не шумить не паде
а завмер як струна
не цвіте сивина
у пустелі де сльози
не бояться морозу

дощ не йде
не стирається день
мов похмілля з вина
чи з грошей сатана
і боїтся ще руху
ночекрила розруха

3.

що до болю знайоме
пахне леготом з дому
зодягаюся в запах
мов у тигрові лапи
застигаю у жертві
що готується вмерти

мій хижак ще не знає
що на нього чекає
бо все тіло отрута
що чекає мов трутень
на щілину у вулик
в безмайбутнє минуле

4.

охопився губами
рвуся легко зубами
і проштовхнутий згодом
у жерло стравоходу
я хана твоя звіре
насолоджуйся щиро

прокидаються соки
у безкрилім високе
у безвиннім стигмати
у думках непочате
дай мені півхвилини
і до серця долину

5.

я приборкую клапан
слабнуть кігті на лапах
а стискаюся в камінь
рветься видих мечами
небеса на зіницях
наче страх у божниці

прикро знати і стати
домовиною катом
блискавицею в полі
домальованим колом
першим снігом у році
ліхтарем на тім боці

никне вічність уперто
перед Янголом Смерті

25 Лютого, 2013

Твій сонячний погляд і усмішка щира,
І ніжні три слова, в яких я тону…
Рятуй з круговерті, рятуй мене, милий,
Щоб разом з тобою відчути весну.

Тримаєш за руку, торкаєшся серця -
І душу мою зігріває тепло...
І силу від сонця збирає джерельце
Всім лютим на щастя і зимам на зло!

І першого цвіту на стежці доволі,
Щоб разом іти нам у даль-далину.
Твій сонячний, сонячний, сонячний погляд…
І ніжні три слова... Відчути весну…!

Книги її так і зостануться старими дівами,

Ніхто ніколи не звідає помарок на шостій та стодвадцять другій сторінці,

а четверта та п'ята будуть назавше до купи зліпленими,

Наче рятуючись од самотності палкими й тривкими обіймами.


Папір їх пожовкне і вкриється химерними зморшками,

Що свідчитимуть про надмір вологи у тьмяній кімнаті,

Їм так і не вдасться відчути шурхіт пальців усіма листочками,

Так і не зможуть тілом своїм світло настільної лампи впіймати.


Лиш час до часу вона книг торкатиме розгубленим рухом,

Мовляв, вибачайте, й сама стривожена, що так мало читаю,

При спробі назвати фоліантів наймення - у горлі ставатиме сухо,

Лягатиме в ліжко і в сні потраплятиме до книжкового раю.

Не жалій ти ні друга, ні ворога.
Та й ніколи не вжалять — тебе.
Хай ти в бурі довірився Богові,
А поможе Він тим — хто гребе.

Мене виховав тато без жалості,
Научивши: «Зрости так синів».
І я певний: обіцяне справдиться
(пак, інакше б я вже й не зумів).

Звісно, можна таємно жалітися
Десь у сховку. Та я не стерплю
Малодушної прілої підлості —
Побратимства й любові з жалю.

Жаль є трута, промазана медом.
Будь безжальним,
                         але милосердним.


2013

За три-чотири кроки (от сліпий!)
Людей не впізнаю. І ті гадають,
Що я зазнався, ідола зліпив
З самого себе... істини ж не знають!

Не раз я потерпав од сліпоти:
Ловив синці, трощив старечі ребра...
Якби ж то скрізь, де маю я пройти,
Мені світила чорно-біла зебра!

Віднині всім зустрічним "Добрий день!",
Без розрахунку, звісно, на взаємність,
Казатиму, дивуючи людей
І мимоволі сіючи приємність.


2006

Не заснулось.
І це не вперше,
Коли сон-колисун пощез…
Ловить зорі серпнева верша
В чорноводді нічних небес.
Молодик зазира до верші –
Здобич зоряну вибира…
Де ж поділися півні перші?
Їм співати уже пора.
Чай парує. Димить цигарка.
Незабаром світать почне…
Що ж ти, ноче, мов та циганка,
Дуриш вигадками мене?
Нашептала химерні вірші
Ні про що, як завжди…
А втім –
Не найкращі і не найгірші
У доробку моїм нічнім.
Не заснеться уже…


1997

Одному недолив – недохвалив.
Другому перелив – перехвалив.
Обоє невдоволені та злі:
Немає, кажуть, правди на землі!

Одному недодав – недоділив.
Другому передав – переділив.
Обоє заволали в унісон:
«Який же з нього в біса Соломон?!»

…І пригадався дядько Саливон,
Що гнав найкращий в світі самогон:
Він сам з собою дружно пив-гуляв
І сам себе любив і вихваляв;
Він мирно спав у мирних бур’янах
В заношених сорочці і штанях –
Сидів пацюк на драному брилі…

Торжествувала правда на землі!


1996

Де шелест листя, де туман і мряка,
Там тихий дзвін пустої самоти...
Нікого там, лиш вітер, тиша, ти...
Лиш час і перехрещені світи...

Там місяць від німого переляку
Сховався за душевний спокій хмар -
Душі твоєї вистиглий пожар
Злякав його вогнем тривожним чар.

Прокинулась... А сон неначе й досі
По закутках свідомості сковзить...
Це сон лише. А ніч - це тільки мить,
Призначена тебе саму зігріть.

Як хочеться назад - у стоголосся
Спокійних марень, дзвону пустоти,
Де самота і вітер, тиша, ти,
Лиш час і перехрещені світи...

Зафіксовані факти. А болі фіксовані де?
Світ для обраних нині. Поділено, продано всоте.
Є остання сорочка (китайська, достоту), і день,
і земля під ногами, і шлях у глибоку безодню.

Зав’яжи мені, Господи, очі! Прозріння – як смерть.
Цій землі за розтерзане тіло на хрест не лишилось.
І холопствує нині народ, і бідує… та смерд.
Перевелася кров – пересохла, схолола у жилах.

Зафіксовані дати, події – навиворіт суть,
та у ницості власній зізнатись укотре несила…
Ще півдрібки байдужості – ось Україну несуть
ув останню дорогу, надіту сусідом на вила.

Пародія

В раю – духовне! Не якісь продукти.
Жага до досконалості – увись!
Злились в єдине овочі і фрукти,
Під ними двоє теж… в одне злились…

Для раю, певно, то не так суттєво –
Як на долоні… Хай… У всій красі…
Але чого послухалися Єви?
Понадгризали овочі усі…


25.02.2013

Пахне сніг у лютому весною
І поволі тане, наче час
Поєднання втоми й супокою,
І прощання будь – яких образ.
Пахне сніг у лютому незнаним
Запахом не пройдених доріг,
І невідворотнім розтаванням
Де – не - де в затінні пахне сніг…
26.02.13

"Ой вийду я на улицю – улиця гуляє,
Подивлюся я по хлопцях – милого немає.
Усі кури на сідалі, півень на порозі,
Усі хлопці на вулиці, а мій – у дорозі"
Українська народна пісня

Я ж не знала, не гадала,
Що його не буде.
Казав їду лиш на тиждень,
А вже мина другий.
Ой була б я зозулею,
Сильні крильця мала,
То я б всеньку Україну
З горя облітала.
І миленького свойого
Із сотень пізнала б:
Вершок синій у шапочки,
Околиця біла.
Ну, а свита, мною шита,
Просто в нього влита.
Головочка круглесенька,
Кучері шовкові,
А брівочки – дві стрілочки,
А люб’язна мова...
Що робити лишається,
Коли ж я не птаха?
Сидіть одній у господі
І в подушку плакать?
Кличуть подруги-дівчата,
Кличуть парубочки:
«Іди, Катре, танцювати
«Польку на три боки»!
Тож ввіллюся вїхній гурт,
Заспіваю з ними.
Може, вчує голос мій
Довгожданий милий.

Не зустрівся вірш
кращий тих, що гірш
чи не пекла лиш...
Пишеш, а - туди ж.

Виходу нема.
Вітром з усіма
поспіхом летиш...
Вчишся, а - туди ж.

Департамент криз
скасував круїз.
Випивка, і спиш...
Сплячий, а - туди ж.

Дригом догори
білі прапори.
Зради не вчиниш.
Красень! А - туди ж.

Може, інший світ
подарує цвіт.
Зміниться престиж.
Може... А туди ж...


25.02.2013

Обійми мене, обійми.
Я в твої упаду обійми,
І у руки твої крижані
Палу я п'янка і безсильна.

Ти дивись лиш на мене, дивись.
Поведи до очей моїх очі.
Вони, як небо, блакитні, як вись
І як теплії зоряні ночі.

За тобою піду я сама
Хоч на край, хоч за край, хоч у прірву.
Коли раптом почнеться зима,
Я весну із долонь її вирву.

Я в очах небесних твоїх
Загублю і себе, і життя.
Загубити себе - то є гріх
І грішні всі мої почуття.

Моя доля у білій пітьмі,
А в душі моїй ангельські війни.
Я в обійми твої крижані
Не паду ні п'янка, ні невільна.

У голові військові дії,
Напевно, між двома півкулями.
А я, не втративши надії,
Пігулками там щось лікую.

Піднятись – постріл. Встати – вибух.
Пройтись – вершину подолати.
В графі за цей день – прочерк: «Вибув»,
І вже його не наздогнати.

Сім обручів чоло жорстоко
Стягнули – сил нема терпіти.
Не слух, а нерв. Втомилось око.
А ти немилосердний, світе!

...Мине доба. Прозріє вітер
І втихомириться належно.
Тоді чоло спітніле витру.
Мій вирок – «Метеозалежна».

25.02.2013 р.

Годинник дні рахує.
Я не чую
Цей дивний стукіт -
Перекат дощу.
Стрілки сумують,
І самі ночують.
Лиш дивний спокій
Я для них лишу.

Світання раннє,
Раннє, без вагання
Гортатиме минулі помилки.
І пташка перелітна
Світом бідним
Тікатиме з хазяйської руки.

Забуть несила,
Пам'ятать немило
Вчорашній день, неспокій і... усе...
В мережаній хустині,
Як дитині,
Собі у дар свободу принесе.

Свобода зроду,
Наче дикі води,
Міняє русло і втіка кудись...

І страх самотній
Із пустим "сьогодні",
Як нитки переплутані, сплелись.

Якщо із горла пророста Чужий,
З`їдаючи цукерки і обгортки,
У дощ, у спеку, в ніч, коли сніжить,
І п`є твоїх чеснот літеплі соки,
Коли він друга випхав у плече
І вивів на гостинець у Нікуди,
Зречись почвари. «Отче наш» – мечем –
Безжально зранюй пальці, впалі груди!

Не йди під Злості аспідний штандарт,
Не розруйновуй гнізд.
Лети у церкву!
Чужий жаденний. Він мегаталант
Тобі пророчить, ложу, бутоньєрку...
Чужий – заїлий. Вишле в пунктик Зет
Кохану жінку, знівелює совість…
Він – Зла слуга, його апологет,
Що живиться усмак залізом крові,
Він вихваляє трумни потерчат,
Малює жабуринням, трощить міри...

Поки Чужий малий, як павуча,
Є сутозлота зброя – щира Віра.


2012

Раз, було, на камарилью
Налетіла ескадрилья
Й розбомбила ескадрилья
Зловорожу камарилью.
От немає камарильї
І немає ескадрильї.
Курка смажиться на грилі,
В кухаря пушок на рилі,
В дроворуба – спина в милі,
А в бунгало в ліжку – милі.
Слухають, як там, на грилі,
Птиця смажиться без крилів
Та чатують – ескадрильї
Чи ж не линуть звуки в стилі
Ярославни, що в Путивлі –
Не завадили б ідилії!
Провідник-бо ескадрильї –
Чоловік любаски. В пил її
Би розніс, мов камарилью
Славний ватаг ескадрильї
Коби знав, коханці милії
Де лежать, спалив на грилі б їх!
Ох, далеко камарилья,
Та чигає ескадрилья…

Ніна шкребеться в холодні душі
Ніна бажає тепла і цукру
Ніну безсоння ночами душить
Ніна не хоче лягати в дурку

Ніна вдягає пухнасті капці
Бадяжить на кухні якусь гидоту
У нашому клубі сьогодні танці
А Ніна ненавидить всю цю сволоту

У Ніни в кишенях тютюн і ліки
У Ніни в будинку братки і клони
Ніну знімають козли і фріки
Ніну затрахали ці циклони

Ніна виходить на дах будинку
Сідає поруч (від мене зліва)
Вино і фрукти з місцевого ринку
Ніна сміється. Вона щаслива.

Тишу заміновано -- вай, вибух!
Березень спізнився -- сонний.
Знову Хтось із тіла свого вибув.
Вибухова хвиля… трону...
Тронувся, чи тронулися -- розум?
Сивіють від того капці.
Ой набридла ця свиняча поза -
Не чіпають в ніч, ні вранці.
Боже, охрести Похід Хрестовий!
Заряди пістоль миґдалем…
Почнемо вдивлятися з Ростова
Нам би душу…
Справа не в медалі.
25. 02. 2013.

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

ЗАЗДРІСТЬ

Гострена коса
Заздрості тупої,
Я не раз був скошений,
Ницосте, тобою.


І хоч
знов хтось тупає
А проте,
Як траву не косиш,
А вона росте!
1985

Життя дзвенить, летить мрійливо,
Буває град, буває злива,
Буває, сонечко грайливо
Загляне у вікно й дбайливо
Тебе розчеше, витре сльози,
І зникне біль: метаморфози
Несе з собою почуття!

Ах тільки б трішечки знаття,
Що сонце прийде - і в любові
Тебе зустріне день унові…

25/02/2012

Мене болить
Лиш я не плачу
Приймаю все що Бог дає
Душа не спить
А очі бачать
Все те що було і що є

Роки пливуть
І відпливають
Я на вершку одного зних
Приймаю суть
І вам співаю
Мій голос поки що не втих

Роки батьків
Роки матерів
Стеляться в кожний тихий день
Шукаю слів
Щоб на папері
Викарбувати тінь пісень

Віру свою
І рідну мову
Приймав і пестив в усі дні
Я сліз не ллю
Бо рідне слово
Зберіг як святість в чужині

Біль не приснув
Причин шукаю
Він промине я буду жити
Все що збагнув
Все те що маю
Нехай для вас буде профітом

Народ хай жне
Правд Божих ниву
І творить хліб з всіх Божих піль
Знає своє
Й буде щасливим
Хоч є рани і сиплють сіль.

1

Наготу вже прикрили. Порвали із мушель намиста.
Ясноокий глашатай ословив жадання юрми.
Не говоримо з чадом про вчора прозоро, барвисто.
Пливемо від причалів – у бік сурогатів і грищ…

Оминаєм джерела, хрещаті стежки – до криниці.
Лиш подеколи плине крізь липи у вишитий сон
Цівок тенькання – срібно-молочне – об стінки дійниці.
І прокинутись лячно: ллє дощ – на балконний вазон…

2

Я боюся ілюзій… Отруту зірчасту спивала,
З Вітром лісу ладнала хитляве гніздечко між хмар.
Уклонилася б низько – прилюдно – тому лиш мольфару,
Що стежу, мов клубок без остюччя, – рівненьку простяг.

Бути – віршів чекати, палити галуззя і листя.
Бути – опріч юрми (і подеколи з нею...) іти.
Я продовжую бути. Обвиваю веселкою стилос,
Відмахнувшись від ста бутафорських запилених крил.

3

Хлюст лякає мене божевіллям, безхліб`ям, безслав`ям…
Безоглядна довірливість – ключ до іржавих сердець.
Безхребетність бліда грає в піжмурки з ницим нахабством.
Розставляють капкани безліч партій модерних і сект.

Путь зміїться увись – у індиговий посвіт пульсарів.
У рокований час запалаю… Без чаду згорю.
Мої очі так схожі на зерня терпкого мигдалю.
Може, ним окрай Ворскли рожево цвістиму в маю.

Не скарби я лишаю – тайнопис діянь, пересвідчень.
Час додав, Час відняв… За присмаки – сарказм і… сльоза.
Я – окремо від світу, бо у втечі вбачаю спасіння
Від облудливих суддів і криводушних присяг.


2012

Я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах,
коли населення вбоге виходить, немов з печери
і дідо в старих, перемотаних шматкою, шкарбанах
видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю
коли смердючі цівки снігу і не снігу-
стікають, немов пиво горлянкою біса
який прийшов подивитися на це лігво,
на це місто у екскрементах пост марксизму…
на блямби неонові, заляпані брудом гойності,
грязюкою чистоправди у мареві псевдо байок..
тут бог не проїде, ці вулички надто промовисті
Хіба що цей бог сталевий – заправський материй байкер..

Калюжі замутнені, непрозоро-тлусті
Як плями серед вуличного песимізму
Відображають залишки таунгордості
Ранковий мейк ап нічної діви стриптизу
Такий має вид у променях світанкової зірки
В протуберанцях сонця на диво блищить спотворене
Її обличчя як марево, наче солодка сірка
Абсентної ночі Вулі зі снів Мерфі-Уорена…

Піски сахари, що гоїли слизькість вулиць
лежать принижено...символи вчорашнього..
і лиш коти, затиснені між чарами киць
готуючись до відбору рукопашного -
волають і верещать про вічне щоночі, про бутнє
про довгі котячі мрії із риб'ячими хвостами
їм пофік увесь цей постмарксизм, гнилий як зуби кутні
в дев'яносторічної діви...стриптизерки й путани

а зранку, бачучи у вікні - ні до чого
не припасовану сірість як мамалигу
я хочу снігу, пилу, чи нові чоботи
і переспати з тобою оцю відлигу

А радість моя потаємна
вечірнім видзвонює снігом,
крізь тишу, густу і темну,
мороз і вчорашню відлигу -

перехрумкотить під ногами
усім, що уже відійшло.
Моя потаємна радість –
таке величезне тепло!!!

Гуркоче тиша, бо мовчать слова,

Бо всі вони зібрались тимчасово,

Мов сталактитів паморозь жива,

Що німоту сторожить примусову.



Колись прорвуться лютим водоспадом.

Ніхто й ніщо не спинить цей потік.

Хто на шляху їх випадково впаде,

Забути не спроможеться повік.



Вони уста замкнули. Та дарма.

Звучать слова у тій пекельній тиші.

Говорить і каміння, і луна,

І люди, хоч забули вже колишнє.



Нехай промови змовкнуть навіки,

Залишиться загублена стіна.

Знайдеться хтось, запалить сірники,

І залунає тиша навісна.
2013

УЗОРУ – РОЗУ

Музо, риму-дві в думи розум!
Узором рим – у мир морозу!
Розу і тор – от і узор!

РІВ. ДВІР

Рів. Дім і двір.
Ріг див – вид гір.
Вир ярів – вір: я рив.

АКВА-МАВКА

А Клава – давалка,
А Клара – каралка,
А краля – Ларка,
А краде – Дарка,
А Климу – милка;
А крамарка –
Аква-мавка,
А крам – Марка.

КРИЦЯ? – ЦИРК!

А крам Марка
Крав кварк,
А крамарка –
Крицю: цирк!

ШАБАШ

Анаші – шана,
А нам – омана.

І ЛОВКІ, І КВОЛІ

І лопотіли милі тополі
І лопух у полі.

ВИПИВ

Вина гущу ганив,
Винороба – боронив.

О, ВИДИВО

О, не теревені, і не веретено;
О, не лоза там, а таз, Олено!

ТІЛО ЛІТ

Ременем ер
Ребра били: бар, бер.

І НЕ СОН ОСЕНІ

І не сон, а муті
гул і лад; і далі, луг;
і туман осені.

Любов до... дерунів - могутня справа,
об'єднує і тіло, і думки.
Погляньте вліво, подивіться вправо -
їдять усі: і мудрі, й диваки.

Тече сметана золотистим краєм
дерунчиків - смачнющих і пухнастих...
Від смакоти - життя здається раєм!
І не шукайте вже рецептів щастя)))))

***
І радість, і слава, і щастя миттєве,
І рідного дому поріг,
Щоб вірити: завше у морі життєвім –
Пан-Біг.
Недуги, печалі й розчарування,
Щоб ти зрозуміти сам зміг,
Поніс на Голгофу людства страждання –
Пан-Біг.

ТАМ ДЕ ХОЛОД І СНІГ
ДЕ ТАК ДОВГО НЕ ВИДНО ЗЕЛЕНУ ТРАВУ
ТАМ У КЛІТЦІ ІЗ СЛІЗ, Я ЖИВУ
ТАМ ДЕ СУМ І САМОТНІСТЬ
ПРОХОДИТЬ МОЄ ЖИТТЯ
ТАМ НАДІЇ МОЄЇ НЕ ГАСНЕ СВІЧА

А Я ВТОМИЛАСЬ В ТІЙ ЛІТЦІ ЖИТИ
А Я ВТОМИЛАСЬ У ДОЛІ СВОБОДИ ПРОСИТИ
А Я ВЖЕ ТАК ДОВГО НА РІДНІ ЗЕМЛІ НЕ БУЛА
І ТАК ГІРКО ВІД БОЛЮ ПАЛАЄ МОЯ ДУША

А Я ПЛИВЛА У СРІБНІМ ЧОВНІ
НЕ ПО МОРІ, А ПО ВОГНІ
А Я У КЛІТЦІ ЖИЛА ЗОЛОТІ
І ТАК ГІРКО БУЛО ТАМ МЕНІ

2008 рік

Буває, день ясний співає,
Буває, вітер верби гне.
Буває, в душу напливає
Веселе слово, чи сумне.
Бувають дні, важкі й похмурі,
Коли думки, як камінці
І я, схилившись у зажурі,
Нервово бгаю щось в руці.
Тоді душа шукає шпарку,
Якусь віддушину в собі.
Хай без прибутку, без приварку,
Та знайде вихід, далебі.
І думка враз повеселіє,
І слово лунко задзвенить,
І вже жура моя змаліє,
Чи й зовсім вивітриться вмить.
І знову стане світ, як пісня,
Весела пісня, чи сумна.
Над тим задумаюсь опісля,
Як доспівається вона.
Ми всі в житті, як хвилі в морі -
То штиль без вітру, то шторми.
Живемо в радості і в горі,
Як повелось межи людьми...
2001р.

На молочній росі залишаю сліди,
Як маленька, краплини п’ю росяні.
Я іду по траві, де ніхто не ходив.
І радію отаві некошеній.

Малюватиму кола на сизій росі,
Як дитина, на ній намалюю я замки.
І перлина роси засіяє в сльозі,
Що набігла на очі мої на світанку.


1998р.