Ніхто й не згадає - ЩО було першим словом.
ЯКЕ за мить прохопиться з горла друге.
Бува, що летить воно геть, як за вітром полова...
Буває вагоме, бо мовлене другом.

До болю не хочу ділитися власним болем.
Є – біль, а не якісь потаємні ніші.
То краще уже самій… Волочитися полем...
І молитви уголос читати в тиші…

А бути щирим – приходить до всіх година,
дивитися прямо і не шукати набутку…
Згадай після мовленого, чи ти ще людина?
Чи знову пожбуриш у мене грудкою..?

Як гарно все!
За святом – свято
До неба стяги підійма…
Державних свят у нас багато,
А тільки ж святості нема
В державі нашій,
І немає
У дні дозвільні насолод –
У святотатстві виживає,
Ледь животіючи,
Народ.
Старе, знемігши, вимирає,
А незміцніле молоде
Шляхи найлегші обирає
Й саме не зна,
Куди іде.

Як гарно все…

На розі, чи, наразі, на ребрі
Валютного кіоску, що на ринку,
Худу авоську рано на зорі
І звечора голодну ще торбинку
Моя дружина ставить – поселя
На розі, на ребрі свої надії
На птаха щастя. Видно звідсіля,
Від рогу, від ребра такі події
Ринково-обнадійливі! Авось,
Як мовлять москалі, ції неділі
Обділить доля ситого когось
І добрами голодного наділить.
Моя дружина чемно тет-а-тет
З удачею спілкується – зугарна
В торгівлі: недарма ж університет
Кінчала моя горлиця базарна!
Купують у дружини цигарки
Поштучно і дешеві сигарети
Бомжі інтелігентні й бідаки
Всім бідакам – невизнані поети.
Авоська порожніє: весь товар
По людях розійшовся, а торбина
Наїлась аж по зав’язку. Базар
Удався – ощасливлена дружина
Везе додому чесне все добро
Для нашого добробуту. По всьому
Панує оптимізм. Старе перо
По-нОвому скрипить, по-молодому.
Відроджується в серці ліроспів,
Притлумлений за довгі тижні посту:
В країні найродючіших степів
Не зродиться вже привид голокосту;
Не забреде в наш край голодомор
І не постука в наші двері лихо,
Натомість голубітиме прозор
Від обрію до обрію, і тихо,
Тихесенько, ледь чутно, при мені
Ві сні моя притомлена дружина
Зітхатиме полегшено… Ві сні
Вона така зворушливо-єдина!
Їй знов іти до рогу, до ребра
Валютного кіоску, що на ринку,
Й терпляче, для сімейного добра,
Голодну підгодовувать торбинку…

Крута епохо злетів і падінь,
Не будь жорстока до моєї Ліни.
Даруй у спекоту господню тінь
І милостиво-добрі переміни,
Щоб їй на розі, власне, на ребрі
Не довелося довго розпинатись,
Від ранньої до пізньої зорі
Заради крихти хліба торгуватись!
Вона ж – моя голубка і моя
Благословенна муза-рятівниця,
На ній, слабій, тримається сім’я,
Її словами світ благословиться
На добродії і доброділа…
О скільки в ній затаєного хисту:
Вона й саму себе перемогла,
Не визнавши поразку особисту!



2001

Травневий вечір пахне так бузково.
В обійми теплі, милий, прагну знову…
Вже Луцьк у Київ душу простягає,
Шукаю стежку я до твого раю.
Завмерла тиша у німім чеканні
І пахне кава щастям на світанні.
Он ластів’ята моляться у небо.
Лечу у снах крізь віддалі до тебе!
Веселку заплетем березі в коси.
Весна ступає в теплі роси боса.
Розбудить тишу трепетний цілунок…
Травневий грім лоскоче вуха хмар.
П’ємо нестримно ми кохання трунок –
Солодка мить, солодка, мов нектар.

Скільки людей повбивали
ті, що донині панують!..
Трупи й живими ховали
ті, що вітчизну грабують!..

Ріки пролитої крові
сповнили шахти й байраки.
З грошей і влади любові
кореші йшли "до атаки".

Хто відповість за безчинства,
втнуті у ражі шаленім?!
За незліченні злочинства,
скоєні в вирі скаженім?!

Де ж ви, Стуси і Сосюри,
Голобородьки і Дзюби?..
Морди лукаво-похмурі
край наш провадять до згуби.

Старі акації, спасибі за весну!
Нарешті й ви зібралися зі цвітом,
Порушивши інструкцію пісну
Пристойності, порядності, освіти.

Зневажити всі зморшки на корі,
Від солов,я узяти й захмеліти...
Он корені, неначе якорі:
- Всьому свій час! Надворі майже літо!

Старі акації, я знаю, спішите
Життям насолодитися сповна.
Дали урок. Спасибі вам за те,
Що це не гріх, не злочин. Це - весна!

Жовте сонце, жовте сонце
Зазирає у віконце.
Синя хмара й біла хмара –
Дивовижна в небі пара.
А дерева-наречені
Всі кругом такі зелені.
Синій льон і жовте жито…
Це прийшло кохане літо.

14 травня 2013 року

Із кущів бузку дитина
Визирає так невинно,
Мов сіресеньке зайчатко
Чи малесеньке пташатко.
Придивіться добре, друзі:
Цей хлопчак гасав по лузі,
Розірвав собі сорочку
Та й сховався у бузочку,
Щоб матуся, рідна ненька,
Не тривожила серденько
І гадала, що синочок
В неї справжній ангелочок.

8-14 травня 2013 року

Микола Іванович Книр... Дорогий мій тату,
таке вже моє бажання і воля така моя,
аби і твоє, найрідніше мені, ім'я
змогло б читачеві моєму відомим стати.

2013

Холодно пальцам. На шее колючий шарф.
Мы не держались за руки. Не пили на брудершафт.
Мы не валялись в соломе, ты мною не был ведом.
Я кочусь, обрастаю словами как снежный ком.
Все как прежде. Лишь громче смеюсь ну и шутки злы.
И вдыхаю до дна, только в горле горчит полынь.
Ты не звучный, не ладный. Не выбрось но оторви.
Так и нужно наверно. Лишь ранка слегка кровит.

19.08.2012

Над прірвою, над вирвою
ідуть на самоті
душа із плоттю винною
по чинному житті.

Позаду – сміхи стеляться
та клянчить щастя плач;
гріхи, що добре мелються,
і здобний з них калач.

Попереду – прогалини
із пустища надій.
Парують у віддалині
тумани вічних мрій.

Із прірви мудрість нечисті
нашіптує: живи
в своїй незаперечності
і раю не проси.

Кричать небесні янголи
душі: лети крізь млу!
Та думи, зла сомнамбули,
тримають за полу.

Над прірвою, над вирвою,
на холоді й вітрах,
душа із плоттю винною
блукають у віках.

Не смерть бентежить душу, ні, не смерть,
а вічність, що висить над головою.
Її зіркова чорна круговерть
людській уяві мариться святою.

Напій життя – скороминущий дар.
Його краплинам не втопити спрагу.
В кінці реалій привиди примар
зведуть тебе, безсилого, на плаху.

Небесними щаблями зійдеш вниз.
Багаття мли засліпить ярі очі.
Вже хтось зібрав сухий колючий хмиз
зігріти сон цієї злої ночі.

І запече німа журба тебе.
Печаль свічі оплаче твої строки.
Впаде миттєвість і усе мине.
У вічність увійшовши, стихнуть кроки.

Це так приємно,
Коли для вас нерідний
В серці коле,
Повторю чемно,
Що коли нерідний
В серці коле -
В серці вітри -
Витри попіл.
Знов побачимось о котрій?
Це бездарність
Випускати рими в простір,
Цей пес дар ніс,
А його поранив постріл
Тих хто любить м’ясо й кості,
То ж тепер іде наосліп.
Чагарник, бур’ян, узбіччя…
Ми побачимось, о котрій?
У володіннях потойбіччя -
Знаю зустрічі короткі,
Всюди бридко і огидно,
Всі зважають, все не рідне.
Сам осуджую, не видно?
Чагарник, бур’ян ще й квітне,
Все змішалось, гори дригом,
Все змішали м’ясоїди,
Якщо будеш проти, криком
Знову постріл ясно в’їде.
В серці коле -
Й так приємно,
Добродію,
Так соромно й боляче
Добро дають…

2012

Більше серця у кожнім русі,
Босі янголи вірять у щирість.
Не важливо на лаври пхнутись,
Вир – як вирій.

Більше серця у кожнім слові,
Щоб тремтіли світи і вії,
Щоб в сузі’я серця стали зорі,
Вище вирію.

Більше сонця у кожнім серці!
Відпусти непотрібні сни.
Ця планета не розіб’ється
Поки серце чекає весни.

Сів у шахи я пограти,
Пам’ятаю – там є мати.
Шахи вмію я і мати -
Чемпіоном можу стати.
Я на дошку глянув – дами.
А не пив ще ані грама!
Звідкіля вони взялися?
Це не дама - молодиця!
Я, як чемний кавалер,
Дозволяю вам тепер
Хід робити, королево!
Ви куди - напра-, налєво?
А це чий тут виліз хвіст?
Ви пасуєте? А, віст?
Ну, тоді я, звісно, пас.
Я у школі задніх пас.
Ми дійшли до мітельшпілю
Чи за мить чи то за хвилю.
Я – Е-2 на Е-4!
Ви дебют у школі вчили?
Ось і захист Філідора!
Шах і мат! А ендшпіль - скоро.


14.05.2013

Я мріяла про небо
І вірила у зорі,
Була суденцем утлим
В розбурханому морі.
Не завжди удавалося
Мені перемагати,
Було - крило підбите
Тягнула я до хати.
І від образи часом
Заходилося серце,
Лед-ледь не потопало
В штормах моє суденце.
Чому так знову важко,
І на душі немило -
Не напинає вітер
Опущене вітрило.

14.05.2013р.

Жила, хворіла, догоряла тихо,
Гадала, що кінчається життя,
Та налетіло, мов стихійне лихо
Непереборне, пізнє почуття.

Все нищило, палило без розбору,
Бо зайнялося палко, наче хмиз.
Не розуміла, чи здіймалась вгору,
Чи, наче в прірву, полетіла вниз?

Чому це сталось? Бо дрімали мрії.
В поезію спліталися слова…
То ж, хай в душі вирують буревії,
Бо ти ще сяєш, ніжна і жива.

Не хочеш скніти в тихому болоті,
Безбарвною ніколи не була.
Ще буде спокій. Тиша буде.-- потім!
Палай востаннє і згори до тла!

Хтось скаже: «Недоречно і невчасно!»,
Та час нам вибирати не дано,
Воно таке примхливе, пізнє щастя,
Коли захоче – знайде всеодно!

2012

Що ти, любий, зі мною накоїв?
Я у коконі чар і надій!
Не з тобою, та тільки з тобою
У дурмані спокусливих мрій.

Тиха магія щирого слова,
Ніжних дотиків лагідний шовк…
З найказковіших снів світанкових
Ти до мене у дійсність прийшов.

Ти в житті моїм, світоче милий,
Наче ясну свічу засвітив.
І на неї,розправивши крила,
Вилітаю із темних світів.

Я лечу і не знаю, що буде:
Може, крила свої обпечу...
Чи загину, чи щастя здобуду?
Я не знаю, але я лечу!

2012

Розмальоване вікно,
У гнізді лелека.
Хата білими боками
Сяє всім здалека

І не вірю я очам –
Невже так буває?
Хата вікнами у квітах
В душу заглядає…

2013р.

В трав'янистому віночку,
Під вербою, в холодочку,
Де пшениця колоситься,
Де гусей пасе лисиця,
Де зайчисько спить вухатий,
Де бузько будує хату.
Серед рідної природи,
Де кінчаються городи,
Звило затишне кубельце
Не звірятко, а...джерельце!
Цій події вельми раді
Всі, хто мешкає в леваді.
День і ніч не спить джерельце,
Рівно б'ється його серце.
Пісню радісну співає,
Всіх водою напуває.
Йдуть до нього звідусюди
Звірі, птахи... Навіть люди
П'ють, і дякують за воду,
За приємну насолоду.
Кришталева дзвін-водиця
Проти сонечка іскриться;
Холоднюча в літню спеку
Вирушає в путь далеку.
Трохи згодом час покаже,
Де той шлях її проляже.
А джерельце, знай, сміється,
У траві тихенько в'ється.
Напоївши кущ калини,
Геть побігло із долини.
Там зустріло по дорозі
П'ять братів у верболозі.
Міцно друзі обнялися
І в один струмок злилися.
Прийняла струмок ріка -
Лине течія стрімка,
Поспішає в синє море
До крайнеба неозоре...
Так джерельце мандрувало,
На крайсвіту побувало.
Повернувшись на леваду
Розказало все до ладу.
Як в чужих краях далеких
Ждуть весну сумні лелеки,
Адже їхня батьківщина
Там, де верби та ліщина.
...Всім, хто серцем не пропащий
Добре скрізь. Та вдома - краще!

Від погляду, дотику, голосу
На таїнство скрипка чека.
У прядиві звуків неволюся,
Як струни - в полоні смичка.

Сягнувши вершини гармонії
В одвічнім єднанні Інь-Ян,
Всі гами твоєї симфонії
Лягають на нотний мій стан.


Як лагідно душу лоскоче
Ніжніша за мрії і сни
Нестримна мелодія ночі -
Шедевр чарівнóї струни.

за що люблю? люблю тебе за тишу
безцінну тишу в цей суєтний час
за музику мовчання що вколише
тендітні душі у мрійливий вальс

я чую ритм я можу йти у ногу
разом з тобою на один мотив
і скресли з льодом всі дурні тривоги
яким би в шумі килимом рости

але у тиші - ми ростем собою
одним одне уділене на двох
жагуче серце стане нам за зброю -
життю любов'ю повернути борг


14.04.2013

Не змалювати ангельське лице,
Яке здивує будь-який талант,
Бо неспроможні пензель з олівцем
Відбити ту красу, що розцвіла.
Хоч у митця палітра чимала
Яскравих фарб і досвіду сповна,
Та хвилювання він не подола,
Не передасть усіх її принад.
Чарує зір усмішка неземна,
І стріли-погляди, й очей вогонь,
І гордості прекрасна дивина –
Мистецтво не покаже усього.
Потрібно більше, ніж рука митця,
Щоб відтворити правду до кінця.

Твої слова живуть у мене в голові,
Твоя краса – без неї в хаті стане пусто,
Твоя любов – причина жити на землі,
Твоя іронія – це привід самогубства.
Твоя підтримка – все, що треба в даний час,
Твій поцілунок залікує мої рани,
Твоя розмова – це не просто пара фраз,
Твоє мовчання – силует твого обману.
Твої сліди на моїм серці назавжди,
А, може, й ні, та я не Бог, тому не знаю,
Блаженний рух твоєї ніжної ходи –
Це вказівник дороги радості та раю.
Твій щирий сміх передбачає купу втіх,
А твій глузливий – це ворота до печалі,
Твої вуста – це найсолодший в світі гріх,
Твоя брехня ввібрала дещо від вуалі.
Твоя загадка, як полотна у Далі,
Твоя харизма – мати заздрості та злості,
Ти – просто жінка на гріховній цій землі,
А, може, жінка – це не так уже і просто.

Ішла, спіткнулася – упала.
Це долі вишуканий жарт –
За кілька кроків до фіналу
Отак пожбурити назад?

І знову білі-білі старти,
А там десь фінішна пряма...
І знову змішано всі карти,
Хто винен? Інші чи... сама?

Життя – падіння і підйоми...
А що, коли усе униз?
Коли безвихідність і втома
Не раз доводили до сліз?

Волошками синіє небо,
Хтось вишиває літом дні.
«Життю завжди радіти треба», -
Шепоче тихо клен мені.

Додам у кисле трішки меду,
Перефарбую в світле тло.
Тепер моє життєве кредо:
«Що буде – краще, ніж було».

2013

Він щоранку виходив за двері у травні в суботу.
В капелюсі із вітру в погоду, примхливо мінливу.
Він на диво чекав, як невтомна дитина мрійлива.
Усміхався до світу так лагідно, так безтурботно.

Дихав сонцем і щастям. А ввечері йшов до оселі,
Де по колу кружляли хвороби і старість байдужа.
Де з покрівлі стікала біда у безмірні калюжі.
Де роїлись думки, ніби оси, такі невеселі.

Де не гасли свічки. З головою – в некошені трави
Він волів би сховатись далеко від сірого лиха.
В капелюсі із дива, в погоду безвітряно-тиху
Він виходив за двері
укотре
в суботу
у травні…
13.05.2013

Мене болить
Лиш я не плачу
Приймаю все що Бог дає
Душа не спить
А очі бачать
Все те що було і що є

Роки пливуть
І відпливають
Я на вершку одного зних
Приймаю суть
І вам співаю
Мій голос поки що не втих

Роки батьків
Роки матерів
Стеляться в кожний тихий день
Шукаю слів
Щоб на папері
Викарбувати тінь пісень

Віру свою
І рідну мову
Приймав і пестив в усі дні
Я сліз не ллю
Бо батьків слово
Зберіг як святість в чужині

Біль не приснув
Причин шукаю
Він промине я проживу
Все що збагнув
Все те що маю
Всім вам брати сестри несу

Народ хай жне
Правд Божих ниву
І творить хліб з всіх Божих піль
Знає своє
Й буде щасливим
Хоч є рани і сиплють сіль.
u4/5a

Я не плачу, бачиш? Ось, не плачу!
То не сльози. Вітер пролетів.
Зачепив.
Та я його пробачу,
а тобі - пробачу й поготів!
Не корися. Сльози - то водиця.
Пролилися трохи, та й нема.
Замикаю воду у криниці
на замок...
Та знову, крадькома,
нишком, сміючись сама із себе,
дістаю, заховане на дні.
Чи то слабкість, чи така потреба,
відмикать криницю в тишині?
Я не плачу, бачиш? Ось, не плачу!
То не сльози. Вітер пролетів.

2013

Гнів залишили в хаті рідній
З собою взяли тільки гідність
І хоч в руках не мають зброї
Світ їх вважає як героїв

Без кулемета без ракети
Слово прапором у поетів
Було колись хай буде нині
Боже дай мудрих слів Вкраїні

Крім мудрості ще дай їм вроду
Щоб люди їх приймали зором
Гордістю стали для народу
Який готовий нести гори
Щоб діти й внуки з рядком коду
Ішли у світ наче з прапором.
u5/48

день перемоги
Здобули не ми,
Здобули перемогу
Наші батьки і діди.

Ми тепер танцюємо,
Грають музики
А забули, що страхіття
Були то великі.

Бігаємо з прапорами ,
Біля пам'ятників співаємо,
Щоб свічку покласти,
Богу помолитись,
Про те забуваємо.

Перемога кривава
Далася дідам
За їхній упокій
В бога просити нам.

Живим і мертвим воякам
Низько поклонімось
Запалим свічку убієнним
Богу помолімось!

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не пропало! Підводься з колін,
Рідний народе: на вранішній райдузі
Легіт розгойдує сонячний дзвін…
Дінь! – то плуги обізвались і борони.
Дон! – то відлунились коси й шаблі...

… Розлетяться ворони
На чотири сторони
І зміцніють корені
Правди на землі!


2003

Пишу...
Світлішає душа.
І день світліший.
Під серцем помисли ношу -
Зачаття віршів.
Їх живлять почуття в мені,
Неначе соки...
Чи не тому такі сумні,
Такі високі...
На фоні неба і пташки -
Крапки неначе...
Багатозначність у житті -
У римах плаче...

***
Веселками заквітчую життя,
Вплітаю музику у думу журавлину...
Зболілий вірш під серцем,
Як дитя,
Перериває вкотре пуповину...

2013

Не ми вибираємо тему.
Вона обирає із нас
Того, хто її через терни
Талантом на світлий Парнас
Підніме і словом освятить
Для неї початок життя...
Так само, як родами мати
У світ цей приводить дитя.
2011р.

O, nie wracay, nie wracay, tylko dłonie złóz
Do modlitwy za wszystkich, co cię nie kochali.
Bolesław Leśmian

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Вона не дивувала, що так нескладно говорив.
Чекала терпеливо.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб не зникала.
Голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.
P.S.
Допоки з днем ангела тебе вітатиму,
Допоти будеш ти зо мною.

Неначе лебідку довірливу лебідь
Від стужі дбайливо вкриває крилом, –
Тебе пригортаю ласкаво до себе
І щедро ділюся сердечним теплом.
Наповнюю душу любов’ю твоєю,
Що Богом дарована лише мені.
Я певен – бузок розцвітає від неї
І в небі спалахують завжди вогні.
І травня хмільного недоспані ночі,
І літа палючого дні золоті,
І повні покори благання жіночі –
Від неї в окриленім нею житті…
Вмиваю тебе на світанні росою,
Вплітаю в косу голубі волошки,
А ти мене зваблюй довічно красою,
Даруй навзамін поцілунки жаркі!
13.05.13

Мов це мене несуть, гризуть,
та затягне, рука напише,
пелюстку білу чорний жук
в нору, яка жука страшніше...

2012

О, радість, розгортається сувій
із синьооких диво-незабудок.
Ти не забути образ їх зумій.
Вони ж одна секунда і загублять
твій погляд спраглий в пам`яті сухій.

2012

Зелені барви весняних мелодій
замріяли закохані дерева.
Танцюючи, красуні білокорі
дрібненькі “па” ступають кришталево.

Співає ліс. На повні груди нива
зітхає тепло в тихім надвечір’ї...
Летіла птаха. І перо згубила
на рідному Ганнусинім подвір’ї.

Слова крилаті і крилаті думи,
епітети, метафори, фонеми...
Мов блискітки на киптарях гуцульських
шикуються слова, рядки і теми…

Птахи дитинства відлетіли в ірій.
Здавалося б, давно... А може вчора?
Цвіте родина в усмішці єдиній
і так щебечуть онучата хором!..

Квітень 2001 (ред. 2013)

Я так хотів знову жити,
Просто жити без боїв,
Де я можу себе загубити,
Так і не почувши тих слів,
Що так мене б надихали
Посеред буденності життя.
Мабуть, ми просто не знали,
Що пізніше вже буде каяття.

Я так хотів знову покохати,
Просто кохати, але все ж тебе.
В тобі я міг так мирно спати,
Забувши минуле, забувши все.
В тобі я міг серед хмар літати,
Долетівши аж до самих небес.
З тобою я можу крил не мати,
Та я б таки назавжди воскрес!

13.05.2013

Хтось відчинив вікно,
Спека стрибає в кімнату.
Вечір - не вентилятор,
Спечений все одно.

Радіо хтось ввімкнув.
Музика краще мухи.
Місто чекає руху.
Лаву асфальт відчув.

Чийсь на балконі кіт.
Нюхає в’ялі квіти.
Сонце. Нікуди дітись.
Теплоударам привіт.

Хтось добродушно спить -
Спека ж найбільша втома.
Небо колись хоч зронить
Щедрі дощі на мить?!

Хтось зачинив вікно.
Місто втомилось літом.
Вечір не хоче жити.
От і кінець кіно.

Останніх десь декілька днів,
а може – і тижнів, поспіль
іздалеку звідкись мені
чується тихий подзвін.

Не так, щоб повсюди й весь час,
а тільки зрання й надвечір,
як з дому виходжу, – цей глас
криком дзвенить лелечим.

Я сам би раніше узяв
на кпини того, хто б твердив,
що чує він дзвони, мовляв…
З вами я тут одвертий.

А нині – вслухаюсь в луну:
неначе далекий постріл!..
Як манну, а не як ману,
вловлюю дивний подзвін.

На першу б пораду пристав.
Поблажливо й тихо друзі
казали мені: річ проста –
скільки дзвіниць в окрузі!

Ходив я до храму, проте
мій розум бурчав тверезо:
хоч дзвонять у них, та не те
дзвонів тамтешніх лезо.

А тут – без надриву й виття –
проймає всього до кості…
За класиком і за життям –
знаю, по кому подзвін…

Мій куций, безпутний вік
не варт ні гроша, ні свічки.
Канючив я в лікаря лік –
дав він до вух затички.

Тепер не дзвенить, не гуде,
і мав би спокійно спати.
Нема, втім, спокою ніде,
і замість злетів – спади.

Підводячи душу з колін, –
як совість, як вищий досвід, –
зсередини, з ядер клітин
набатом відлунює він –
цей мій довічний подзвін.

2012

Здалося, в небі є моря,
Невпинність гаю – неземною.
Свічадо-землю застеляв
Весняний промінь бистриною.

Із рясту-цвіту береги,
Але чомусь думки в них тонуть.
Мабуть що все росте з води,
З глибин добутої, з полону.

04.05.2013

Зруйновані межі, реальності відлиск,
По ньому здіймаємось вгору, на берег -
Де все поєдналось, крізь промені-відтиск.
і чути далекі відгомони, шерех.

А човен буття все пливе течією –
Порожній, покинуті весла, вітрила.
Назустріч, по плесу, до долі своєї
Мандрує крізь грані, що німфи створили.

Полотна думок тягнуть вниз, або вгору,
Щоб сходами хвиль, вже на берег пролізти.
І завжди зробити незроблене вчора,
Як випрати вкотре оману первісну.

Оточує простір думок утопічних -
Наповнюють світлом екранні глибини.
На іншому березі марить хтось інший,
Чекає і вірить в турботи хвилини.

21.04.2013

Глянеш в душу мені, як ніколи й ніхто:
– Милий, чом в тебе очі червоні?
– Уночі прилітала моя Ерато
Й не далася в жагучі долоні.

Тільки облизня я упіймав – і слова
Полилися у вірш. Це нестерпно.
Позавчора ж була уночі, як жива,
Чарівна моя Муза Евтерпа.

– Ти, поете, брехливий мінливий Протей.
Муз гарем утече від султана…
Ерато і Евтерпа – це ти. Як про те
Розказати? Повір же, кохана…


21 грудня 2011 року

Горе у мене, горе.
Думкою перелинь.
Ранок тебе розпросторив,
Голу, немов Горинь.

Ти в берегах паруєш,
Скрапуєш молоком.
Доля нас не парує.
Злизую язиком

Спрагу із уст жаждивих...
Горе мені, біда.
Станеться, може, диво?
...Тихо мовчить вода.

24 вересня 2012 року

Бабусю дорогенька,
Ти сіла мити ніжки?
Намучились, бідненькі,
Бо пройдені доріжки

Їх дуже натомили,
Он бач, які мозóлі!
Та я, бабуню мила,
Прикрáшу твою долю.

Я завжди буду радо
Робити, що зумію,
А зараз поруч сяду
І ніженьки помию.

Там, де плаче душа, – чужина, чужина...
Там, де серце болить, недостатньо й вина.
Де обитель твоя, де твій сонячний дім?
Розгубили роки, попалив чорний грім.
Бур’янами заріс, притомився твій шлях
і лягають думки тліном пам'яті в прах.
А у пустищах слів не зростають сади
і не падають в ніч їх солодкі плоди.
І не знає душа молитов, молитов,
щоб зігріти життя пересолену кров.

Ось уночі пробудились думки:
«Спиш?» – мені крикнули і залюбки
кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
як метеор, безпричальна, ветвиста
і пролетіла… її не спинить…
Чую, що погляд мій гостро зорить,
пильно пронизує темряву чорну, –
не подолати її необорну!
Думка пролинула, зсунулась тьма,
ось уже ясної й сліду нема…
Тільки даремно горять мої очі:
тьму освітити немає в них мочі…
Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
Годі, лишіть! всею силою віри
я узброяюсь тепер проти вас,
слушний, бажаний настав тепер час.
Вірю я в правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність розвитку і в світу буття,
власним очам я б не вірила й слуху,
я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
Се ж бо для віри найвищая міра!
Думка питає: «І віра та щира?»

3.12.1905

Шумить ріка, в долинах-снах, одна на самоті.
Вода гірка – бо й там життя, хвилини-хвилі, дні.
Мов справжня: тиснуть береги, сум-хмароньки-рої;
Сумбурне небо у воді та відлиски гаї…

Проснувся, глянув, подививсь: тече, біжить ріка:
то крихти-зорі-ліхтарі ясніють у вікні.
Неначе небо з реп’яхів – спросоння, суть така;
Здається тоне все у снах, не спиться лиш мені.

Тече сюди вогонь-потік, під триста тисяч, вік:
Зоря насправді не швидка, і світлу край є, лік.
Так, спіть вже думи-дітвора! Хай лине-мчить стрімка
Під світлом, тиха дивина - вже нових, снів ріка.

07.05.2012

Великий вічний шлях Хатор -
То в сіль чумацьку небо вбране.
Для нас по колу цей повтор -
То тягнуть віз воли-титани.

Чи знайдеш там закон буття –
Вертати хочеться в минуле.
Іде вперед передчуття,
Тим вічним шляхом, не збагнули.

Мовчать віками в унісон
Великі зорі, шлях, тумани.
Яскраве світло ллється сонм
і тої вічності омана.

серпень, 2012