гаплик

Жалітися не маю права,
Хоч як би скрутно не було.
Спромігся стати на крило,
А побратим почав невдало:
По лікті руки відняло
І очі вибрало металом.

Служили дідьку чи вітчизні?
Та між засніжених висот
Потрапили до різних рот
І долі викресались різні.
Його була коротка пісня:
Атака – санітарний борт.

Чотири місяці – і все!
Спектакль завершено. Завіса!
Мої здобутки – сорок вісім,
А сенс? Чи був у тому сенс?
Бо у війни суворий ценз
І ненаситні закуліси.

Не терпить скривджена земля
Посіву з м’яса та металу:
Його на скелях розпластало
Немов безпомічне маля,
А я… як парком погуляв
І жодна куля не впіймала.


Ісламський вітер прорідив
Багнетів наші частоколи.
Солдат живий, але ніколи
Ніяких не побачить див
І не поп'є з долонь води,
Долаючи життєве поле.

Віддалених боїв заграви
Свавільна пам'ять не жене.
Вони спалили не мене -
Жалітися не маю права.
Вернувсь з руками - Богу слава,
Що не ускочив до тенет.

Колись було, пайок на марші
Ділили порівну на всіх,
Та ні очей, ні рук, ні ніг
Не дати - то не в силі нашій.
Він мав би те і долю кращу,
Якби я міг… Якби я міг!

8 березня 2013 року

Ви знаєте, як плачуть вікна? Як
По шибці зимній котяться донизу
Малі краплини, віднайшовши шлях
Крізь поволоку білувато-сизу?

Ви знаєте, як плаче жінка? Як
Сльоза, прийнявши розпачу потоки
Тріпочеться на віях, наче птах,
І падає на розпашілі щоки?

Ви знаєте, як мучиться сумна
Моя душа, закована у кригу?
Чекає сліз очищення вона...
А вікна... вікна плачуть на відлигу.

12-15.02.2013р.

…За роками, що йдуть перехожо,
те, що йде собі, йде собі, йде..,
що ж ти, татку, мене розтривожив
в переддення весни, в переддень…

Просто вийшов, як є, на дорогу,
і пішов аж за сонце й за сніг,
розбудивши вселенську тривогу
і спаливши мене у мені.

Знов чекаємо весня і літня –
так було у нас завжди в сім’ї…
Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,
і тепер твої справи – мої…

Знав би, татку, як важко без тебе.
Мама – хвора, твій син - у світах…
А мені ж бо все чується в небі,
як журливо вертається птах…

Що ж ти, татку…та я ж і не встежу
за отим, що не встиг, бо – сама…
Я ще й досі шукаю ту стежку,
ту, якою пішов і… нема.

Все вже пробачено, вже перебуто,
Друзі лишаються, та вже не ті.
Люди по людях – усе що набуто
А я лиш прошу годинник не йти.

А я лиш долю прохаю спинитись,
Вибити хочу для себе тайм-аут.
Так щоби серцю вже більше не битись
Я вже щодень убачаю фінал.

Дух серед темряви. Дайте ракету!
Ну запаліть же сигнальні вогні!
Сонце і місяць лишили планету,
Я загубився у власній пітьмі.

Темрява в серці, сяйво на зовні,
Так і живу в дисбалансі буття,
Всіх моїх дій результати потворні,
Хоч їхні наміри повні добра

День перервав своє існування,
Світло застигло на півшляху.
Більше не цілий – розшарування,
Ніч потопила все в власнім соку.

Сенс у житті заховався у правім,
А його барви – в другім рукаві
Я із життя свого йтиму яскраво
Хоч і не знатиму точно куди

Любов придумали людські серця,
Бо важко все життя самотньо битись.
В любові зрощена душа людська
Вона колодязь, звідки не напитись.

Тобі в житті з коханням йти вперед,
Кохання – твій супутник вічний.
Десь ти впав, а десь відчуєш злет,
Воно з тобою, байдуже який ти.

Кохання – з світла покриття
Воно є пилом, ніжним й таємничим.
Кохаю світ, люблю чиєсь дитя,
Кохання зцілює, хоч часом і калічить

Бідний, може цар поміж людей,
Цей "пил" в повітрі, наче кисень.
Як кисень, потрапляє до грудей,
Без кисню - вмрем, легені дишуть

Кохання! Скільки в нім добра,
А скільки щастя! Краще не лічити.
Проте й у нього зла є сторона,
З усього судячи, то я – її хранитель.

Буку – руку б,
Басу – вуса б,
Баку – лука б,
Буму – думу б,
Бурі – ліру б,
Бучі – січу б,
Буту – руту б,
Банку – сукна б,
Борту – хутро б,
Буклі – білку б,
Букві – цівку б,
Буксам – маску б,
Бусам – масу б,
Барду – мудра б,
Банді – гідна б,
Бузі – візу б,
Бурді – гідру б,
Барді – відра б,
Будові – воду б,
Букету – теку б,
Бутону – ноту б,
Баронету – тенора б,
Бузу – тузу б,
Білет – стелі б,
Білок – школі б,
Бісер – пресі б,
Бітум – муті б,
Біса – расі б,
Буси – лису б,
Бур’ян – яру б,
Бюро – морю б,
Булаву – валу б,
Бутля – в Ялту б,
Бугор – рогу б,
Буліт – тілу б,
Біде – леді б,
Біду – буді б,
Буду – суду б,
Буру – щуру б;
Бузок – у козуб,
Бідаку – кадіб.

***
Поезія – мого життя первопис,
У сонячних і в росяних синкопах.
А в юності я часто прошкував
До любих муз – безлюдним чорнотропом.

Теплий ранок, мов той панок
В рідний Улюч завітав.
Сів над Сяном. Сів над Сяном...
Слухав, про що той співав.
Улюч. Улюч. Рідний Улюч...
Чи ти чуєш, що я чую?...
Сян хоче нам всім сказати,
Про що шепчуть камінці.
Він не втратив, він не втратив!
Все спить в його пам’яті.
Він це знає. Я це знаю.
Тому, бачите, вертаю
В рідний Улюч, тут над Сян...
І хоч всюди, глянь, бур’ян,
І хащі, і сосни дикі...
Я вертаю, бо я хочу
Свої очі керувати
Тут, де наше улюцке.
Тут, де колись мої тато,
Моя мама, бабця, дідо...
Я іду. Завжди я піду,
Щоб почути мовчання.
Щоб почути їхнє я.
І хоч воно заніміле
Я почую. Чути буду
Як колись тут наші люди
Свою незабуту силу
Лили, лили, лили, лили...
Нині дивлюсь на могили.
Там хрести є трираменні.
Є церковця на горі.
Час відходить, тільки пам’ять
Вписує десь у житті
Те, що треба пам’ятати.
Тому я хочу сказати
Про історію, яку знаю
І весь час ще їй довчаю.
А тих всіх, którzy
to kłamią
Я питаю, хоч мовчать,
Чому цю брехню вливають
Нашім людям, яки сплять?
Ні, прокльонів їм не шлю.
Я, як Бог навчав, кохаю
Ворогів і їм несу
Добре слово. Чуйте браття!
Чуйте голос з Підкарпаття!
Чуйте голос з над Сяну!
Пишіть в пам’ять слова мами.
Не ставаймо ворогами.
Будьмо, як колись братами.
Хай кожний любить своє
І добром хай серце б’є.
Вас привабило чуже,
Тому стали чужинцями...
Не пора писати драму
Коли час нове несе.
День за днем собі іде.
Сян пливе, хащ росте
А здичілий сад говорить...
Говорять мовчазні гори,
Що ми є! Що ми є!!!
Хоч далеко на заході
Кричимо на скільки сили
Що в нас істина віджила.
Лиш нам годі, лиш нам годі
Знаходити справедливість.
Ми все таки віримо,
Що Бог є, й вона десь є!
Тому бачите мене
Душа й серце тут несе...
Тут минулим час іде
І я так любо вертаю
В рідне село,
Яке так щиро кохаю.
Воно було й є моє!
u5/16

Танго над прірвою
Зімкнені очі.
Мить лише вирвана
В смерті потоці.

Крок уперед і назад знову крок.
Музика вітру диктує стрибок.
Ноги летять, наче виросли крила,
То вже під ними хитається брила.

Та твоя доля то вічний порив,
Знов пірует і з минулим розрив.
Вітер рве коси легкі за плечИма,
Світ закружляв тобі перед очИма.

Вже не страшний Мефістофеля сміх,
Фауст у тобі тепер переміг.
Танго твоє аж таке відчайдушне,
Смерть переможена впаде бездушна.

Танцем борися за промінь життя,
Сонячні мрії, тривог забуття.
З гуркотом в прірву покотиться камінь,
Сонце заходить уже за горАми.
2004

Хата, покрита соломою,
Вбрана в яскравий кармін, –
Бореться з часом і втомою
Силою глиняних стін.
В’їдливим шашелем точені,
Крокви обтрушують прах
І не радіють оточенню
З цегли, бетону і блях.
Ним безпощадно затінена,
Зморена, древня, свята, –
Пахне мені Україною
Хати гірка німота.
Духом весняним озорена
Хата, здалося на мить,
Як сиротина знедолена
У середмісті стоїть.
09.03.13

Бога із Храму вигнали.
Сказали: «У нас ремонт!»
Давні церковні вигини
зашиють у гіпс от-от.
«Буде таки красиво, -
смачно прицмокнув піп -
всі ті малюнки сиві,
все, що линяве – під
гіпсокартон. І крапка.
Цінності в них – на пшик!»
Свердлять у церкві зранку,
ходить якийсь мужик,
спеціаліст-монтажник
євроремонтних справ.
Він ні фуфла, ні лажі,
кажуть, іще не гнав...
Янголів б’є у груди,
лики святим розп’яв.
«Тут, - каже, - краще буде –
батюшка нам казав».
Поруч баби покірні
швидко сміття метуть –
вірили сильно, вірно,
били чолом…
А в путь
вийшов Господь самотньо.
Ще озирнувся раз…

В храмі ремонт сьогодні.
ХРАМУ нема у нас.

У цій поезії як в раї
Живе душа. І плине час
У вічність. Як і сам Тарас,
Чийого слова пам’ятаєм,
Не помирає серед нас.

І скільки б років не минуло,
Ще скільки промине віків,
Будемо чути вічний спів
Всього того, що з нами було
У звуках Кобзаревих слів.

До поки не погаснуть зорі
У серці вишнями цвітуть
Слова любові. Всюди чути
І соловейка пісню волі
І спів дівчат, що долю ждуть.

І досі жде вечерять мати.
Із діточками завше спить.
І досі хрущ в садку гудить...
Садок вишневий коло хати
Тарас зміг в душі посадить.

Тож всім поетам і піїтам,
Хто бавить Музи і Пегаси:
Учітеся віршів Тараса,
Щоб не позоритись над світом
Своїм дешевим лінгвоплясом.

«Агнці», хто українську мову
Призводить до бурчань чужих,
Згадайте, що «Добро, Єсть, Жизнь»!
«Людіє, Ази, Боже, Слово» -
Тарас вписав в рядках своїх.

2013р.

Розлито у небі каву -
Арабіку чи робусту -
В холодній зимовій тиші
Наосліп не розбереш.
Хіба-що на хвильку місяць
Запалить медову люстру
З далекого срібногір’я,
З його сивобрилих веж.
Розхлюпано каву чорну...
В горнятку хмільної ночі -
Мольфарчине ворожіння,
Засіяне по світах.
Аж поки не збризнуть сонцем
Світання небесні зодчі,
Темнітимуть кавні краплі
У янгола на вустах...
(4.03.13)

***
Пробач, я не вберіг твоїх садів,
Багато скрізь є хамових слідів.
Труджуся ревно я в твоєму храмі, –
Крешу вогонь юнацьких почуттів.

Круговерть життя… Сивіють роки…
Час пливе у мерехтінні днів…
Поринаю у безсмертні строфи,
у плетіння Кобзаревих слів.

Тут — криниця мудрості бездонна,
суть пророцтва, кинутого ним,
що колись діждемся Вашінгтона
зі законом праведним, новим.

Нас не сотні — міліони стали
владою затурканих рабів,
ми свою свободу захищали
від сатрапів, зайд і холуїв.

Всіх капралів, унтерів чванливих
зборища «фельдфебеля-царя»
ми змели в єдиному пориві —
за пророчим словом Кобзаря.

Заповіт — порвать свої кайдани —
ми, до честі, сповнили таки
і без краплі крові — на Майдані —
окропили волю на віки!

А Тобі – провіснику свободи
шани виплітаємо вінок —
Ти живеш у пам’яті народній
як Поет, Мислитель і Пророк!

Березень 2005

Єство моє безжально поглинає
Суєтність днів, і звершень, і діянь,
І плач до Бога звернених благань
Крізь товщу зла навряд чи долинає.
Шукаю істину в друкованому слові.
І шлях до неї, то є шлях страждання,
Як формула одвічного кохання
Є символом прабатьківської крові.
Сьогодні вбік рішуче відкладаю
Священних псалмів мудрість велемовну.
Мені "Кобзар" снагу дає духовну -
Від нього силою незмірною владаю.
За Божим промислом і за велінням долі
Прийшов Поет, що став для нас Пророком.
Він словом віщим, дужим та високим
Збудив огонь уярмленої волі.
Здалось на мент, що волю вже здобуто,
Що те ярмо розбите на друзки.
Та грішна думка тисне на мізки
Й тривогу будить, наче щось забуто...
Стоїть Пророк на знаменитій кручі,
Чоло нахмурив, голову схилив.
А може Бога він за нас молив,
Тому і думи з-під чола пекучі?

Коні крешуть копитами

Понад кронами голими

(Дощ їх митиме-битиме –

І обновляться кволими).

В шиях жили напнулися,

Острах – в оці вологому.

Під копитами – вулиці,

А над гривами – стогони.

Коні здиблені, шкіряться.

Їм би страх перевершити,

Але доля відміряна,

А недоля – за вершника.

І розчиняться. З хмарою

Подадуться за обрії

Коні стомлені маревом

З новиною недоброю.


2013

Прийшло до мене втомлене поліття
І роздуми достиглі принесло:
Хвилина щастя варта півстоліття,
Хвилина горя варта півстоліття.
В суцвітті літ хвилин оцих двоквіття
Для мене найяскравіше цвіло.
Спасибі ж долі, що воно було –
Хвилин цих двох миттєве многоліття!


1980

Львів без нього неначе й не Львів…
Мож, даремно шукаю у Львові
Тих, осяяних Грицевим гумором, слів,
Отієї, Грицькової, щиролюбові?
Скільки сталося змін-перемін
Після того нестерпного серпня,
Як прощався я з Грицем востаннє,
І він
Дарував мені місто вертепне
Від серця!
Тож по Львову ходжу, наче сню
Десь на грані дитячого ляку:
Ось наважусь,
Летючий свій крок зупиню
Й заверну із Підвальної на Погулянку…
Погулянка ж – селянка, яка
Розгубилась в похмурості мурів
І чекає Грицька, виглядає Грицька
У травневомажорі,
Жовтнезажурі…
Щось не сходяться числа мої,
Не виходять мої розрахунки,
Ніби хтось мене
Зіллям лихим опоїв,
В одній чарі змішавши
Чарунки і трунки.
Таж немає на світі Грицька –
Десь бесідує, певне, з Ісусом,
І Грицькова душа,
Незалежна така,
Осміхається і розкошує під вусом!
Львів без нього і справді не Львів,
Себто Львів, але Львів поза Львовом,
Без вертепних,
Дотепних,
Живих щирослів
Під найпершим,
Отим,
Що від Господа,
Словом.


1996

Народивсь малий Тарас
У скрутний, непевний час.
Батько й мати – кріпаки,
Ой надовго - на роки.
Про дитинство і родину,
Про сім`ю його єдину,
Як малим ягнята пас
Ми розкажемо для вас.

Енгельгардт – заможний пан,
За походженням барон.
То великий був магнат,
Кум королю, чорту брат.
Мав маєтків – не злічити.
От усім би так пожити!
По імперії великій.
Лиш землі – ой леле! – скільки:
160 тисяч десятин
(а володіє він один!).
Кріпаків (як рахувать?!)
Тисяч, певно, п`ятдесят.
Серед тисяч тих нещасних
Й Тарасові батько й мати.

Батько Тараса, Григорій Іванович,
А по-вуличному Грушівський,
Узяв за дружину
Катерину Якимівну Бойко.

Полюбилися, одружилися.
Вісім років в Кирилівці жили
У хатині у діда Івана,
Але дітки родилися справно:
У четвертому році – Катруся,
А у восьмому вже є Маруся
(правда, мало пожила дитинка -
У два рочки померла Марійка).
І родина росла-розросталась.
І вже тісно в хатині тій стало:
Як тринадцять осіб розмістити?
Не повернешся! Важко так жити.
Переїхав Григорій Шевченко
В Моринці, що недалечко.
Народився синочок Микита,
За три роки – маленький Тарас.
Але хата була та чужа,
Тимчасово жила в ній сім`я.
Коли власник назад повернувся,
То й Шевченки - в Кирилівку теж.
А Тарасику – рочок лише,
Де завезли, то там і живе.

У Кирилівці хату купили,
І вже знову сім`я оселилась.
Народились молодші сестрички:
На два роки молодша Ярина,
На пять років молодша Марія
(мабуть, дуже любили ім`я це,
Коли знову назвали так доцю).
І брат Йосип, на сім літ молодший,
До забавок дитячих охочий.

Батько й мати на панщину йдуть,
А Тарасика Катрі дають.
А вона – то ж сама ще дитина!
То забуде, що брат десь під тином,
То у ямці у полі залишить,
Лиш травою над хлопцем колише!
А сама до подружок гайне,
Чи й згадає: а де ж те мале?
Лиш надвечір, коли вже стемніє,
То Катруся про братика дбає:
Приголубить, до серця пригорне –
І забудеться горенько чорне!
Підростає, на ноги зіп`явся -
Новий світ перед хлопцем відкрився.
За село, у садок, на леваду.
Де пішов – не знайдеш навіть сліду!
Якось всі вже вечерять зібрались.
Де Тарас? Де Тарас?! Обшукались,
І наплакались – все це дарма.
Бо довкола малого нема.
Але тут чумаків до села
Ціла валка поволі ввійшла.
А на возі – веселий Тарас!
Для родини – щасливий вже час.
Мати діток вже спати вкладає,
А Тарасик все розповідає,
Як у полі ото заблукав,
Спершу просто дорогу шукав,
Ну а потім забрів аж туди,
Де до неба – залізні стовпи,
Що те небо собі підпирають.
А сусіди лише наслухають,
Та й міркують, що в того малого
І фантазії, й розуму – всього.

Проминув іще рік...Всюди злидні,
А пани щораз більше капризні:
То людей на собак обміняють,
То поб`ють, бо розваги бажають.
А не будеш покірно мовчати,
То тебе віддадуть у солдати.

І родина уся, і сусіди
На свята все збирались у діда,
У Івана. Той грамотний був,
Окуляри на носа надів -
І давай про святих все читати,
Про прочитане те розмишляти.
Часом зайде в село і кобзар:
Сам сліпий, тож веде поводир.
Але кобзу візьме лиш у руки -
Чарівні розливаються звуки.
Кашляне, поведе свою річ:
Козаки, Запорізькая Січ,
Славні битви, відомі гетьмани -
Аж світліше довкола все стане.
Та розкаже й про те: Катерина
В зруйнуванні Січі була винна.
Коліївщина і гайдамаки,
Залізняк і, звичайно, що Гонта.
Тихо слухає, пильно Тарас:
Загоряються очі в той час,
Щось у серці маленькому зріє,
А назовні ще вийти не сміє.
Біль пекучий у серці болить.
І вже зранку малий той летить
Сивим коником у бур`яни,
І летять бадилини-пани.
І махає лозою-мечем,
І стинає вже сонях з плечей.

Хоч Тарасик той був ще малий,
Жив на дуже співочій землі.
Він ізмалку купався в піснях,
Може, так і обрав собі шлях.
Бо пісні, що народними звуться,
Назавжди у серцях зостаються.
Чув від батька чумацькі пісні,
А про сербина – тітки сумні.
Від Катрусі – про брата й сестру,
Про розлуку, дорогу важку.
Хоч було те життя не найкращим,
Він у вісім підспівував старшим.
І почув ті пісні якось дяк,
Та й випитував: «Хто співа так?».
Похвалився Григорій Тарасом,
То й до школи ходив з того часу.
Та була та наука важка:
По церковних (складних же!) книжках,
І нудна, дуже часто – з-під різки.
Вивертала навиворіт мізки...
А Тарасику – втіха одна,
Як писанню навчають щодня.
Захотів собі книжку зробити,
Почала вона навіть вже снитись...

Перше горе спіткало Тараса,
Коли мама померла дочасно.
»Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила» -
Напише потім. І зі школи
Забрали хлопця вже додому -
Глядіти менших. Батько взяв
Собі вдову знов за дружину,
А в неї теж свої проблеми –
Маленькі діти... Злидні, плач.
Помер і батько – застудивсь.
Недовго він на світі жив.
У хаті – пекло. Де подітись?
Пішов у школу – вже служити...
І вже молодші браття й сестри
розлізлися поміж людьми
Служити іншим... З міста в школу
Прислати іншого дяка -
Із лютим серцем, пияка...
Тарас терпів, Тарас корився,
А при нагоді вчився, вчився.
Раз якось в Лисянку послали
Його до маляра-дяка.
Робота ж в того ось яка:
Святого треба малювати.
Тарас завмер: це диво, свято,
Коли з-під пензля (ось які!)
Враз очі глянули людські!
Вогонь йому пішов по жилах,
Якась зануртувала сила –
Здалося, міг би все віддати,
Щоби навчитись малювати!
Шукав учителя, та всюди
Не вірили, що будуть люди
Зі селюха, із кріпака.

Та долі впевнена рука
Малого хлопця повела
У світ – і світ тоді здригнувся,
І словом віщим оновився.

3.03.2013 р.

напиши мені. листа.
паперового. з ароматом.
напиши мені.`дорога`.
щоб зігрілося серце раптом.

напиши мені. усе.
що не смів сказати в очі.
уяви моє лице.
і пиши мені. щоночі.

обійматиму. цей лист.
тремтячими руками.
і бажатиму, щоб колись.
обійняти й тебе. хоч рядками.


07.03.2013

Із дня на день мене вкриває
бурхливий океан думок
і через те не обіймає
мене спокою ніжний шовк.

Я потонути в них не прагну
бажаю спокій лиш знайти
і напоїти душу спраглу,
думки забути і втекти.

Лиш зачекай мене, спокійно
лиш дай секунду, щоб піти
і ось. думкам моїм замрійно
іти. пливти в твої світи.́


06.03.2013

Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні
та любу Дуню, чорноброву Гусіковську, як молилась у цій церкві
«Журнал», 5 вересня 1857 р.

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільнa.
-------------------------------------
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.
На прохання дружини пан Енгельгардт віддав Тараса Шевченка в науку до відомого маляра-портретиста Франческа Лампі, котрий після від’їзду з Вільна перепоручив свого талановитого учня професорові університету Якову Рустему, якого Кобзар тепло згадує в своїх листах.

Шестикутні зірки – це Маген Давід (Щит Давіда, царя юдейського). Він являє собою поєднання небесного й земного начал. Це один з основних і найпопулярніших юдейських символів. Навіть у Храмі Христа Спасителя на підлозі з кольорової мозаїки викладено шестиконечні зірки. Маген Давід – Герб Держави Ізраїль. Він прикрашає всі синагоги світу.

І все – таки ніяк не розберу,
Чуттями наполоханий до краю, –
Чи ти ведеш зі мною хитро гру,
Чи, може, справді ти мене кохаєш
Без дорікань, улещувань і зрад,
Що я стаю тобі одній підвладним,
Окрім твоїх не бачачи принад
І ради тебе все зробити ладний?..
08.03.13

У ньому будь упевненим і ти:
Він світ за очі, за моря не втік,
А на посту стоїть, біля плити,
Цей восьмиберезневий чоловік.

Ще зрання встав, бо майже і не спав,
Подав у ліжко каву, свіжий сік,
Букет тюльпанів їй подарував
Цей восьмиберезневий чоловік.

І поведе дітей він на каток,
Кохану - в ресторан, не був там рік,
У гарній формі, від трудів не змок
Цей восьмиберезневий чоловік.

Повечоріло - вже і постеливсь,
Як завжди, не повернеться на бік:
Пригорне він кохану, як колись,
Цей восьмиберезневий чоловік.

...Її розбудить сонце крізь балкон,
Ранковий гомінкий людський потік,
Вона подумає: " Який чудовий сон -
Цей восьмиберезневий чоловік."

Розгублені війська, верніться й знову
Продовжуйте відкинуту облогу,
Великий сором відійти раптово,
Здійнявши після відсічі тривогу.
Фортеця сильна, ви ж без остороги
Лише слабкі укріплення долали.
Не віддає так просто перемогу
Той гордовитий розум витривалий.
Всю силу й міць збирайте для навали –
Благання, скарги, зніченість і смуток,
І їй удар спрямуйте в серце вдало,
Аби її гординю похитнути.
Як марно все, тоді помріть беззбройні,
У смерті славлячи її достойно.

Нездвижно вдивляюся в очі її
І слухаю дуже уважно
Про те, що байдужі їй вірші мої,
Неначе зірки недосяжні.
Як далечі мрево уявне, хистке,
У днів безкінечному плині, –
Для неї вони догорання слабке
Надії терпкої на сина.
Вони не належать до тих сподівань,
Що в серці уже відшуміли, -
Поезію мама сприймає, як дань
За більшу мою неумілість.
Допоки матуся на світі жива -
Із уст її правда тектиме,
А я буду довго шукати слова
В своє виправдання, мов рими…
07.03.13

Сказати, що люблю, –
Ти не повіриш:
Розгніваєшся,
Ніжкою притупнеш,
Відвернешся,
Можливо, розсмієшся,
Чим зробиш мені боляче...

А не сказати, що люблю, –
Насупишся,
І губку закопилиш,
І зламаєш
Передгрозово брови,
І, можливо,
Втечеш від мене...

Не знаю, що й робити,
Але знаю:
Твій другий образ більше я люблю...
Як гарно закопилюєш ти губки,
Як брівки ти ламаєш артистично!


2002

***
Буваю я трисвітлим і натхненним,
Коли минає настрій мій буденний,
В молитвах прихиляю небеса, –
Праотча земле, будь благословенна!

Мене мій іній – іменем,
Мене рука та – куренем,
Мене речі ці – черенем,
Мене лоза раз – оленем,
Мене мітли пил – тіменем,
Мене пут сіті – ступенем,
Мене рокити – коренем,
Мене мінор крон – іменем,
Мене мерини – ременем,
Мене вериги – ревенем,
Мене макака – каменем,
Мене мор – променем,
Мене гель – легенем.

Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!

Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.

Василь Юдов
2013

(хіх)

йой
охи лихо
охи тихо
ото
я
бару – раб
рабу – бар
і циці
і ці і ці
руці – цур
а то ота
я ляля
я цяця
рому – мор
мору ром
вазі – зав
заву – ВАЗ
залпу – плаз
плазу – залп
дупи пуд
хух
тут
тупаку капут

:)(:

8 Березня, 2013

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…

1998 (2013)

Мене скували ланцюгами слів.
І в тих словах немає й крихти волі.
Та я лечу собі - у полотно забутих снів.
Туди, де вітер Є й танцюють зорі.

На тому полотні цвіту я і співаю.
Там є не тільки я, а всі мої світи.
Там дотик є твій. І відлуння раю.
Там я кохаю... І кохаєш ти.

2013 р.

У голуба червоні очі.
А я й не знав...
Мабуть, його похмілля точить
Серед роззяв.

І голуб заздрить серед ночі
Тупим кролям,
У котрих теж червоні очі
Ще й попит дам.

І в кожну середу робочу
В клітках плацдарм.
Там множаться червоні очі,
На зло птахам.

Земля не терпить двох. Не хоче.
І вигнанням
Карає всіх, хто ще туркоче
Чужим вітрам.


7.03.2013.

Наше рідне слово

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

метелик сну – розділення стихії
в галузці ока – колисання дня
де обрій – прямовисне вороння
церковні бані димом оповиє

й галявину – зелене оленя
весняним туском вкриє і розкриє
стебло кларнета – лебедину шию
де кожний звук мов золота блешня

розлитої губами літургії –
бо не двори не павідь не тепло
не спів не брід а тільки голе тло

долонями перетремтіло вії
зелом вологим заступило Київ
й печальні коси наніч розплело

О, ніжність може побороти морок,
Коли весна окрилить почуття.
І падає як сніг моє життя,
До ніг жінок... Так 20, 30, 40 -
Рахує весни* вічний первоцвіт. (*множина)
І я у ньому дихаю щасливим,
Чарівно-ясним, пламенно-вродливим
Жіноцтвом, що веснує дивосвіт.
Знайдись моя підсніжна злотозірка
Й свято весни у грудях засурмить
Тобою на єдину цілу мить,
Зацілувавши губи медом гірко.
І все, що є на світі від небес,
Тобі дароване, народжене весною,
Заполоняє всесвіти тобою -
Так сонцем ніжним березень воскрес.
Любітеся жінки! Є в цьому інтерес!

2013

Свободный вечер. Муха бродит по стеклу.
Шукает мумия звезду в канаве сточной.
Два фараона с нефертити на углу.
Не тьма, но сумерки египетские точно.

У нас в долине берегов не красит Нил,
но есть они - слова, растёкшиеся криво, -
непросыхающие лужицы чернил
и стихотворцы повсеместного разлива.

Здесь так удобрена земля, что босиком
не разгуляешься в тетрадном чистом поле.
Осталось медленно ворочать языком
в пустой квартире - о безумии и боли.

И я один соображаю на троих -
на забулдыгу, графомана и поэта.
Вот так рассудок и черкнёт последний штрих,
пока гутаришь сам с собою до рассвета.

Поэт, скажи, что наша жизнь теперь - икра, -
и, эту истину метнув свинье, бедняжке,
смотри, как пятятся под натиском пера
войска планеты, заигравшейся в пятнашки.

Обезоруживая голосом своим,
обеззараживая колотые раны,
ты говорил что каждый шип - неповторим,
что с каждым шагом ближе Рим и свет нирваны.

Но сколько стопы, строфы ни переставляй,
для нас другими прорисованы границы,
и, как ни строй на серых рифмах белый рай,
в них только память об ушедшем сохранится.

А это значит, что планету не сберечь.
Но, свежий воздух зачерпнув из тропосферы,
пой, неуклюжий демиург, толкая речь
вверх, за пределы букваря ненашей эры.

Впиши себя в пустую клеточку, пиши
о том, что, кажется - ничейная забота,
ведь этот голос ярче слышится в глуши
и в этих клетках начинается свобода.

А ты, не верующий в речь свою фома,
ищи спасение в отрадной аксиоме:
среди поэтов ты блаженный графоман
на плодородном без просвета чернозёме.

Ти не лякайсь,що іноді зникаю,
що в недосяжних небесах витаю.
Шукаю там по крові рідну душу -
літати в мріях тож уміти мушу.

Забудь на хвильку про земні гризоти,
давай майнемо в зоряні висоти.
Лиш підкорись правічним хвилям руху -
і станемо ми близькими по духу.

Там серед білих хмар і пурпурових
не сонце, не зоря - сіяє Слово
і пурхають навколо серафими,
як незрівнянні образи та рими.

Навіює хай хтось,що ти в грісі,
та бреше, що твоя краса - не вічна,
що ти - такаж буденна, як усі...
тим більше вірю в те,що ти - космічна.

Забудь на хвильку про свій суп-"азу",
летим удвох - тримайсь мене руками:
яке це щастя - хмари унизу,
а мить тому - були над головами.

***
Не скоро ще мій сад зазеленіє,
Ще не пора хоч небо й голубіє.
Але душа так рясно вже цвіте, –
Аж юна пісня в серці лебедіє!

Л.Б.

весна часами неначе вірші росте із бруду
скидає потай лускату шкіру-стару полуду
зазеленіли бутони пір’ям латати крила
чому ти й досі сумна зозуле гнізда не звила

блукаєш ходиш не бачиш світу мов окаянна
безрідна дичка тобі наткала хустки з туману
налопотіла гречаних ранків ночей чорничних
а ти зітхаєш і хрестиш гілля три раз по тричі

збери зозуле в торби діряві зелене пір'я
воно співає і не дізнає куди твій вирій
хай поза спину собі шамрають до стерва ласі
іди високо лети далеко не озирайся

Поки визначиш власні обриси
і наповниш їх справжнім змістом,
переміряєш сотні образів,
хоч ніколи не був артистом.
Від комічного до трагічного –
несвої відіграєш ролі.
А піднімеш очі до Вічного -
зрозумієш: король був голим!

2013

Це легке павутиння, як втіха остання,
як відроджене щастя на мить,
заплітає у трави акорди прощання,
розтинаючи серце у осінь летить…
Навіває зажуру швидке відгорання,
та циклічний закон не змінить.
І на літечко нове моє сподівання
в павутинні росою бринить.

Ледь розгорнулось язичками листя,
а вже плітки зелені розвело.
Оце ж полинуть і
про мене вісті
підслухані зо серця - ох, було.

В емалях неба- золотом Ярило
зокрапує доземно. я потAй
теплом запричастилася - несила
не спити розкодований розмай.

Біжу розбалансована весною,
розхлюпана із плоті берегів
молекулами радості - за мною
розвіяла пилочok під посів

сама любов- летить і магнетує,
в рахманний ранок кільчиться зелом.
Душа, немов смарагдовічна туя
коріннями шукає джерело.

Надежда Мартынова Данчак
МАТЕРІ

Моя матусю, Ти, в моїх думках,
Я бачу образ твій, рідненька.
Твій голос лагідний, тихенький,
Твій сміх, усмішку на губах.
Ти в серці слід свій залишила...
Ласкаво, ніжно нас – своїх дітей,
Любила, пестила, учила, наставляла,
Діяти по справедливості, по честі,
На вчинки наші вказувала, казала,
Поради нам давала, з любов’ю,
Ніжно, до нас ти промовляла...
Пісні співала, вірші читала.
О, матінко, ти рідна наша –
Ти так далеко, в душі близенько,
Ти в серці назавжди у мене залишилась.

Таня десь знайшла в газеті
неважку роботу.
Треба все ж зайти, спитати
нині чи в суботу.
Ось і та адреса ніби.
Двічі в двері дзвонить.
Вийшов дядько. Скоса глянув.
Ніби муха сонна.
- Я читала тут в газеті.
Зараз ось покажу.
Вам потрібні на роботу
ті, що добре в'яжуть.
Я гачком чудово в'яжу.
Можна, звісно, й шпиці.
Хочте кофту, сведра, шарфик,
теплі рукавиці.
Той на неї глянув пильно:
- Що то за приколи?
Я об'яву про роботу
не давав ніколи.
Раптом звідкись взялась жінка:
- От кобель проклятий!
Знов дівки? Зробить надумав
ти бордель із хати?
В Тані очі аж на лоба.
Лиш газету тиче.
Ледве пару слів зліпила:
- Тут про інше пише.
Та вхопила вмить газету.
Аж затряслась Таня.
Тихо каже: - Ось, в куточку.
Зліва, про в'язання.
Жінка враз регоче дико.
Падає зо сміху.
Тиче клапоть той газети
чоловіку в пику.
- Ой, не можу! Цирк на дроті!
В мене лиш питання.
Де тут пише про роботу?
Слово де "в'язання"?
Ви читайте більш уважно
інший раз, будь ласка!
Нам потрібна для мастифа
дівчинка для в'язки!

***
Чи буде з того ще колись поет,
Хто дбає тільки про авторитет?
Пропивши струни і продавши слово, –
Він хоче мати скрізь пріоритет.

Браку – карб,
Гроту – торг,
Гробу – борг,
Грому – морг,
Дроку – корд,
Друку – курд,
Другу – гурд,
Драні – нард,
Крапу – парк,
Крабу – барк,
Крою – орк,
Криці – цирк,
Пресу – серп,
Тросу – сорт,
Траку – карт,
Тропу – порт,
Троту – торт,
Трефу – ферт,
Трипсу – спирт,
Трої – орт,
Трубі – бурт,
Труні – нурт,
Шраму – марш.