Кохання скапувало потом
Із розпашілих наших пліч.
Вдихав я спрагло запах плоті...
Так завжди пахне грішна ніч.
Я висікав кресалом шалу
Із тебе іскорки вогню,
Допоки не сточив кресало
Й не запалив в тобі зорю.
Була ти в зорянім польоті,
А я упав тобі до ніг...
Кохання скапувало потом
Із розпашілих пліч моїх.

Фото стареньке, де він і вона,
Рік сорок третій. Триває війна.
Очі закохані, строгі, сумні –
Він на війні, і вона на війні…

Він – командир, рана вже зажила.
Фото шпитальне. Вона – медсестра.
Бачило сонце, піднявшись увись,
Як він їй ніжно в очі дививсь.

Як вона світло всміхалась йому
У світову ту другу війну!
Він молодий і вона молода –
Чуб смоляний і коса золота.

Знову на фото стареньке дивлюсь,
За їхню зустріч наступну молюсь,
Щоб не залишились там, на війні,
Очі закохані, строгі, сумні…

Рік сорок третій. Триває війна…
Спалах… і фото, де він і вона.
Сонячний промінь на очі нам ліг,
Ми дуже схожі з тобою на них.

Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, то її дожидали з числа
людей, що постійно були там оддавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець на руки узяв його з рук
Марії; і трійця присутніх округ
дитини тілами непевну обраму
творила у ранішній сутіні храму.

І храм обступав ті фігури, як бір.
Від зору людського і зорева зір
досвітніх, він зводами високо брався
хистити Марію, пророчицю, старця.

Лиш цятою світлою промінь здаля
на тім’я маляті упав; та маля
об тім ще не знало, і, знай собі, сонно
сопіло у дужих руках Симеона.

А голос був віщий старому цьому
об тім, що невільний він смертну пітьму
побачити перше, ніж Божого Сина.
Збулося. І старець промовив: "Година,

що речене сповнить і Твій рішенець,
збігає догідно, мій Господи, днесь,
об чім мої вічі утішно звістило
дитя: і Твого негасимого світла

племенам, що ідолів славлять, вогонь,
і слава Ізраїлю – в нім". – Симеон
умовк. І німіли горішні огроми.
Лиш позвуки слів, зачіпаючи крокви,

заледь шелестіли потому довкіл
обмерлих присутніх, не кажучи крил
під шатами храму, як птах, що якимось
літав собі дивом, не в змозі спуститись.

І дивно було їм. І тиша була
питоміша, ніже стареча хвала.
Марія мовчала. "Слова ж бо якії".
І старець озвався тепер до Марії:

"В припалім наразі до грудей твоїх
падіння оцих і звеличення тих,
предмет суперечок і чварам причина.
Оружжям, Маріє, що здійме людина

у глумі над тілом Його, і твоя
душа буде ранена. Рана сія
тобі і повідає все, що глибо́ко
таїли серця, як проникливе око".

Він змовк і до виходу рушив. Услід
Марія, сутула, і ношею літ
похилена Анна гляділи, німотні.
Він рушив, маліючи в значенні й плоті

в жіночих очах під покровами стін.
Два погляди спиною чуючи, він
мовчазно виходив із Божого дому
на світло неясне у храмову пройму.

Були тії кроки старечі тверді.
Лиш голос пророчиці певність в ході
порушив і стримав на хвилю старого:
але не до нього гукали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І близилась брама. Одінь і чола
торкав уже вітер і розвидня пляму
вияснював гомін за стінами храму.

Він йшов умирати. Не гугіт юрми
він, руку доклавши, прокрив зі дверми,
але онімілі пристанища смерті.
Він рухався простором, збавленим тверді,

він чув, як безчасся поглинуло звук.
І образ Младенця у сяйві округ
пухнастого тімені смерти тропою
душа Симеона несла зі собою

поперед, як світоч, у чорну пітьму,
в якій анікому ніколи саму
тропину світити собі не траплялось.
І світоч світив, і тропа роздавалась.

Валерію Хмельницькому (01.02.2013)

Вивчаю класику, модЕрнове бароко
І маньєристом хочу бути неодмінно!
У шахи граю. І м"ячі з підскоку
У баскетболі кидаю відмінно.
Життя – лінійно, по спіралі чи по колу…
Пишу пародії, коментарі та прозу:
«Прикольно», ти «прикинь» – ото Волошин
у Коктебелі назбирав мімозу…


Івану Гентошу

Ще – на Землі! Іще і досі з нами!
І не дає забути про "двадцятку"...
Пародії його і епіграми,
Вірші та проза – зажди у «десятку»!


Олені Балері

Болеро, балерина, Балера…
Переклала і Спенсера й Кітса:
Все шукають серця кавалери,
Й очі милі. У нас, по-вкраїнськи.


Семену Саннікову

МарнОту всю: чи бути, чи не бути?
Куди пливуть ямбічні кораблі?
Це Саннікову лиш дано збагнути
На зниклій, чи захованій землі…


Івану Редчицю

День у день Він кує
і чеканить слова:
У Висоцького є
тепер мова нова!..


Гарріо Сидоріву

- Лімерики з Америки?
- Та ні, ж бо, з України! –
Склада дотепний Гарріо
Для нас як для родини…
Вимогодоброзичливі
Він шле коментарі,
Не сплять поети й критики
Ні вдень, ні до зорі…


Низовим Івану і Лесі

Ні головаті голови колгоспів,
Ні критикани смішно-безголові
Не зіб'ють з курсу дуетоголосся
Івана Низового і Лесі Низової.


Мирославу Артимовичу

Чи Миро-Слав, чи Славо-Мир –
Імення каже: «Мир Вам прославляти,
Й у мирі жити». Щастя ж еліксир
Із миром у душі ще відшукати…


Роксолані Вірлан

Чароказки дивослово
розмережано чутливе.
Роксолановірланово…
Закорінене у диві…


Богдану Манюку

Манить Манюк наче факір
у дивну ніч, у сяйво зір…
А Літописці-ліхтарі
іще живі... Ми ще живі!...


Схимниці Рудокосій (01.02.2013)

Рудокоса Схимнице, рудокоса!
Чи узута ти, а чи боса,
Чи на шпильках ти, у пуантах
А з – під ніг в усібіч діаманти…


Володимиру Сірому

На березі безмежної ріки,
У серденьку безкрайньої любові…
Пливуть фрегати, яхти, літаки
По небу, по ріці, морях, у слові…


Сергію Гупалу (усмішка на вірш «Зайцюх»)

Прибіг зайцюх. Побіг зайцюх.
столОчив геть увесь вівсюг!…
А я стою, німий, оглух…
Чомусь намок внизу кожух…
Наївся вівсюга зайцюх
І хижо зирить із-під вух
Біжу у місто я щодух…
Не здожене мене!.. Ух! Ух!


Редакції ПМ

Це не миттєва акція
«відчинених дверей» -
Пеемівська редакція
Гарує день у день.
Настійливо і лагідно
Підтрима новачка,
А хулігану-зраднику
Задасть і тропачка.
Вже без хвилин Пеемівських
Не можем ані дня,
Пеемівська Редакція –
Найближча нам рідня!

*****

Якщо когось забула,
Чи щось якось не так,
Включайте разом гумор
І коментарський смак!.. :)

Усміхніться
у приховану камеру!
15-16.02.2013

Юнак і дід Павло в купе розмову вдвох велИ,
Яке тепер життя-буття. Які часи були.
- Скажи, синок, ким робиш ти? Мене цікавість « їсть».
А той у сміх: - Чого ж. СкажУ. Я добрий програміст.
Старий моргнув: - Ото робота! Добра річ таки!
Хто-хто, а я до того діла маю певний хист!
Хоча мене за це стара скубоче в гриву й хвіст.
Я теж, такий, як ти, козаче, добрий СТОГРАМІСТ.

Юда також був людиною
Розум він мав такий як мав
Ісуса зрадив став героєм
Його ніхто не покохав
Ким був, нині й дитина знає.
Окривсь він ганьбою в усіх
Нині також такі бувають
Для яких святістю є гріх
Рука в болоті в брехні мозок
А слів ріка гноєм стоїть
Той сморід для краю загроза
Юшки попивши народ спить
Кати знову йдуть з поворозом.
u5/330

Час і віддаль… А чи — віддаль-час… —
Лакмусова стрічечка любові…
Доню, ти далеко так від нас —
щирістю огранюється слово:

в ньому не заплентується фальш,
і бравурні не солюють ноти,
плавно витанцьовуючи вальс,
душу задурманити не проти.

Крізь етер пробилися слова:
“Хочу бути схожою на тебе…”
Нагороди більшої нема —
матері. А більшої й не треба…

2010

МІЙ ГАМЛЕТ
Я тільки жменю висиплю в строфу,
Бо я на все не маю повноважень…
Я був зачатий, як усі, в гріху –
В ту шлюбну ніч емоцій і пасажів.

Я знав, що відірвавшись від землі, –
Ми супимо вгорі суворо брови;
І я спокійно йшов у королі,
І вів себе спадковим принцом крові.

Я знав – все буде так, як не змовчу,
В накладі я не був, я не тихоня,
А друзі всі по школі та мечу
Мені служили, як батьки – короні.

Не думав я, казав я нашвидку,
І кидав з легкістю слова на вітер, –
А вірили мені, як ватажку,
Всі високопоставлені ці діти.

Нічна пора була нам не чужа,
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа,
І злу коняку мучив до безтями.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –
Клеймо на лобі хтось посипав сіллю.
І я хмелів серед чеканних збруй,
До слів терплячий і книжок насилля.

Я тільки ротом усміхатись міг,
А тайний погляд, коли злий, суворий.
Приховував усе, що я беріг, –
Мій вчитель мертвий – бідний блазень Йорік!

Я навідріз відмовивсь від дільби
Всіх нагород, і слави, й привілеїв,
І стільки раптом хлинуло журби,
Коли пажа важкі накрили глеї…

Я геть забув мисливський свій газард,
Зненавидів ураз хортів і гончих.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив канчуком загоничів і ловчих.

Я бачив – наші ігри, як симптом,
Скидалися вже зовсім на безчинство, –
В проточних водах уночі тайком
Я відмивавсь обіручки від свинства.

Я прозрівав, чманіючи затим,
Прогавив я безглуздя та інтриги.
Такий хиренний вік і люди в нім
Оприкриві, – тож я зарився в книги.

Жажденний мозок мій, немов павук,
Все осягав – недвижність й силу руху, –
Але немає сенсу від наук,
Як навкруги нема розкрилля духу.

І перервався з друзями зв’язок,
Нить Аріадни – це звичайна схема.
Тож «бути чи не бути» – це моток,
Донині нерозв’язана дилема.

І плеще в душі вічне море бід,
Летять у нього стріли до світання,
Ще дозріває відповідь, як плід,
На пишномовних пагонах питання.

Почув клич пращурів крізь стихлий гул,
Пішов на клич, – вагання лізли з тилу,
Тягар думок наверх мене тягнув,
А крила тіла вниз тягли, в могилу.

Як сплав крихкий – щосили ти не гни,
Потроху зміцнюй дух свого потомства.
Пролив я кров як всі – і, як вони,
Я не зумів відмовитись від помсти.

Підйом цей перед смертю – мій провал.
Офеліє! Я тління не приємлю.
Та я себе убивством цим зрівняв
З тим, з ким я ліг в одну і ту ж бо землю.

Я Гамлет, я насилля зневажав,
І я на датську наплював корону, –
Та в їх очах – за трон я горло рвав,
Вбивав свого суперника по трону.

Це геніальний сплеск у маячні,
В новім житті – погибельне чекання.
А ми кладемо відповідь на пні,
Й шукаємо потрібного питання.
1972

Оце, коли дитя зачула в лоні я-
одразу знала: Син! Вояка! Вогнище!
а вдачею- повстанська Каталонія,
Енеївське поріддя, гуляйволя...ще...
Та скільки ж у тобі
отої повні є.

Безвусий отамане, меченосцю мій,
з гілок секвойї виплів чудо-дракарa,
із вікінгами пливав на огромовій -
шумистій хвилі вигадки...мій бахуре-
маленька парость незабутих пращурів.


Наслухaвши казки самого Одіна,
топтав рясти-стежки хлопячо-звивистi,
де небезпеки просипи на споді...На,-
візьми в дорогу обереги- вибрості
ці замовляння мами
переливисті.

Згорнеться день у руни повечірнені
Бунтарство загойдається нескорене.
Видіння,луни, мандрагори корені,
зерно уяви - мріями напоєне -
сплетуться...Я чатую
сон твій, воїне!

Скажу я вам,
що сіяти Слова
у гОрах кам`яних –
невдячна справа:
заледве проростає там трава.
Та, інколи,
у зоряній заграві
луна підхопить
слів дзвінкі октави -
і ти збагнеш –
вона таки жива...

1.

що не крок
то цабе
революція
в русі
еволюція
мушу
підійти до небес
під глухий тарарам
дратівного набату
що не крок
то гора
де нанесений
фатум
наче дюни
наліт
що ковтає пороги
за якими
несвіт
і не слухають
ноги

2.

захлиснувся набат
і повітря шпилясте
розосилось до п’ят
в юрмоокому насті
зачитали вердикт
і вказали на плаху
руку я золотив
щоб вона одномахо
перерізала дах
по потилиці вміло
щоби вийшла руда
не намучившись тілом

3.

я
свіжозмита кров
і сік
деревині
у зарубках сокири
в позаголовій
глибині
моє нутро
змикає
прогалини ксилем
хай теплоту
вивчають
і згадують
про щем
про ще
розлогу крону
і легеневий гуд
про коренисте лоно
залишене в снігу

тепер безруко й сіро
несуть у_рай_човни
мій вишуканий вирій
для змитої вини

15 Лютого, 2013

Осяяний осінню –
Сиве, наївне дитя –
Йду по стерні,
Спотикаючись на павутинні.
Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені ж би мажору
Хоч трохи!


1997

коли вже зібрався подалі то їдь скоріше
ці анемічні сніги скували схололу землю
їдь куди заманеться я стану віршем
у постілі самотою вимішувать акварелі

з синім волоссям зими очима блакитними
на прозорих руках носити трійнят зимових
стояти на ганку голою мерзлою непомітною
закритою книгою залишатися серед втоми

іти по нитці потім падати на пухнаті хмари
тягнути за чорного чуба твою невмілу роботу
слухати поночі як стогне сумна гітара
і чужий чоловік її струни для мене золотить

дитяче проміння засне під крилами вірними
зігріє холодне тіло крислата до щему казка
і буде битися серденько синьою сливою
і слово на східця чекатиме в місячних стразах

Я мав багато друзів за вином.
Так затишно було в тісному колі,
І чувся я на силі і на волі,
І чув, як світ щебече за вікном.

Кружляла чарка, сонячна й легка.
Були слова, священні, як молитва.
Це ж увінчалась успіхом ловитва
Сяйного щастя – ось воно, в руках!

... О як болить з похмілля голова!
І світ немилий. І в кишені дірка.
А в ній застряла випадкова зірка,
Красива й непотрібна, як слова.


1971

Ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Літописець ліхтар
у чеканні фієсти.
Світло мовить мені:
наймилішій не вір!
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
Легким порухом рук
дістаєш голубів,
ох, не тих, за якими
хотіли у вічне.
Ілюзорні круги
ще вдаються тобі,
ще виходить усе
на снігах
на торішніх,
а сьогоднішній нам
невимовно чужий -
хижі відблиски кличуть
розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.

2013р.

Шукаю щось подібне, те, що схоже
На очі, що їх сила в серце світить,
Але знайти нічого я не можу,
Щоб порівняти з чимось їх зуміти.
Ні з сонцем: ніч їх сяєвом зігріта,
Ні з місяцем: вони завжди незмінні,
Ні з зорями: чистіших не зустріти,
Ані з вогнем: не обпіка горіння,
Ні з блискавкою, бо вони нетлінні,
Ні з діамантом: світло їх ніжніше,
Ні з кришталем: єдине їх іскріння,
Ані зі склом: образить це скоріше.
Я їх з Творцем небесним порівняю,
Чиє проміння світ наш осяває.

Я міркую те, що бачу,
Та й небачене шаную,
Я лише словами плачу,
І в словах моїх – що чую.

Не пишу про будь-що… майже, –
Що слова, котрі без суті,
Їх сприймають легковажно
Слово мани й баламути.

Я пишу про те, що знаю,
І про те, що гарно плодить,
Про любов до свого краю,
І до тебе, мій народе.

Будьмо разом в батьків мові,
Хай вона звучить усюди,
Мови звуки так чудові,
Їх цінують чужі люди.

Всі ми діти України,
Чи з Надсяння, чи з Донбасу,
Хай між нами мова лине,
Українська мова НАША.
06.07.2011р.

Вони – смерекові храми і предків хрести.
Вони такі ж ветхі, як тайни цієї землі:
праліси. – Трембітають у небо шпилі.
А до гуцулів, кажуть, ще треба йти.

Праліси курять люльку, немов дідугани
задумливі. Сизі. Сутінкам наче моляться.
На їхньому пульсі – криївок незгоєні рани,
а на верхів’ях – душі повстанців горлицями.

Вони підпирають небо – карпатські Атланти:
чорні ліси, як совість, як з неба докір –
крукам, що в Чорногорах, мов окупанти.
А до гуцулів – далі. Та доки, доки?!

Отам смерекові ґердани небесного Майстра,
де вітер опришком зривається геть, у минуле –
голосом предків. Арканно танцюють гуцули:
в горах все вище і вище… Відлуння, як ватра.


/2012-2013/

Сумнів то рве, то реве,
стигне у погляді манною суму;
тягне за руку нове,
друга рука до відчутого суне.

Сумнів шматує до дір,
швидко торочаться дні супокою;
пальці все бгають поділ:
Боже, чи правильно те, що я кою?

Сумнів мій на терезах
важить кар’єру, дітей та утому —
мовби обскубаний птах
падаю в пригорщі днів невагомо.

І Моцарт – Бог, і скрипки – Боги,
І Бог у паличці живе,
І в патетичному мотиві
Грайливість Бога визнає.

Тремтіння звуків в консонансі
Перелилось у почуття,
У голосах чутливих скрипок
Відлунює Людей Життя.

І все співає, кожна нота,
Все випромінює Любов.
І Музика – духовне злото,
Вливається в Життя струмком.

13.02.2013

ноябрь ты так болен
ты не был сладким
только чуточку тёплым
туманы закрывали тебя от
холода вскоре всё же их
толща прорвётся от самой
малости ноябрь ты был
неприметным как школьник
за предпоследней партой
всё что о тебе я вспомню
чёрные ветви деревьев и
туманность туманность
как дым в альвеолах те
робкие силуеты по обеих
краях дороги ноябрь мне
так жаль но ты неизлечимо
болен

Вже серпень - кошеням до босих ніг.
Рум"яна горобина серед листу...
Сільське дівча закутало у сніг
Зів"ялі сни. У льох несе - намистом...

Дивлюся на гринджоли з висоти,
В розмай серед хуртеч і вогнищ вірю.
Ще б соняхом удосвіта зійти -
І осявати всі дороги в ірій,
Задурно частувати горобців,
Що хають Бузинівщину, Рибці,
Що з Гарбузівки - в Монпельє, Мілвокі...

Міцне коріння.
Сонце - одиноке.


2012

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Пiдпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано чорна — геть лети!
Коли за щастя позбавляють раю,
То рай новий для мене створиш ти!

Нудні святоші кару провіщають,
I жде мене загробна темнота.
Цiлуй! Твої цілунки обираю,
Мені не треба вічного життя,

Щоб тільки зараз, в росяному диві
Таких пахучих трав берегових,
Лежала я, закохана, щаслива,
В обіймах рук знесилених твоїх!

1984

На Стрітення Весну чекають,
Піснями сонце закликають.
На Стрітення любов шукають,
Пташок насінням пригощають,

Щоб несли дзвін на легких крилах,
Щоб сонце все сильніше гріло,
Зима скоріше відступила,
Й Весна любов свою зустріла....
©

Ми слухали з тобою,
Як грала тиша рання
На березі любові
Мелодію мовчання.
Завмерли ночі звуки
У піднебесній залі,
І рук торкались руки,
І вуст вуста торкались.

Ще небеса високі
Дрімали на деревах,
І ніжки банив спокій
У росах кришталевих,
Габа живої річки
Мовчала загадково,
Ішло світання пішки
Туди, де спало слово.

Скрипалики прозорі
Смички в туман ховали,
І загасали зорі
За сивим покривалом.
Ми не будили слово,
Не турбували мови,
І так було чудово
На березі любові!

15.02.13

вчорашній день не тямлячи нічого
закохано чекав лютневу ніч
він ухитрився вивихнути ногу
і всипати піску собі до віч

з докуки розсміявся не до речі
так не до речі висміявся весь
у мить коли приніс вчорашній вечір
вчорашній ночі сніжний едельвейс

Cад заснований павутиною,
Літо бабине вже прийшло,
Осінь тішить ясною дниною,
І дарує нам літнє тепло.

Айстри виткали килим строкатий,
В нім фантазії буйного літа.
Я не хочу іти до хати,
А побуду у пишних квітах.

Убираю очима ці дні,
Понесу через довгу зиму:
І осіннє гудіння бджоли,
І біленьку тонку павутину.

1998р. Надія Таршин

Осінь землю услала гіркими димами,
Одяглася у мокрі, важкі полини,
Б'є у вікна дрібними дощами-сльозами,
Кличе голосом мами мене з далини.

Глянуть в шибку до мене зажурені очі –
У душі моїй спокою, як не було.
Як Ви, мамо, одна коротаєте ночі,
Коли темінь осіння заповзає в село.

Ловлять вогник далекий Ваші зболені очі,
У думках те життя, що уже відійшло…
І краса, і кохання, і трепетні ночі,
А тепер – лиш дощами розмите село.


2000р. Надія Таршин

БРАТНІ МОГИЛИ

На братніх могилах не ставлять хрестів,
І вдови на них не ридають, –
Сюди хтось приносить букети прості,
І Вічний вогонь не стихає.

Раніш тут вставала земля сторчака,
А нині – гранітні тут плити.
Судьба персональна не йшла пішака –
І долі в єдину тут злиті.

У Вічнім вогні – бачиш спалений танк,
Російські палаючі хати,
Вогненний Смоленськ і вогненний рейхстаг,
Палаюче серце солдата.

Край братніх могил не зустрінеш ти вдів –
Ідуть сюди люди міцніші,
На братніх могилах не ставлять хрестів…
То чом же стаємо сивіші?!
1964

*
Зіроньки в небі:
Просо і курка сидить
Поруч і квокче.

Просто картинка ?
Там міріади світів
Ти лиш пилинка.

Лячно буває.
З розуму можна зійти.
Скільки галактик!
І ув одній живеш Ти!

1.

під станом згорбленим
до сутінків старим
у сутолоці сутності і бризу
де сохне за водою сіль
а тіні діляться на три
як облачаються думки у ризи
мій збитий шлях
мій непокритий дах
стриножує півзагнаних коней
ачей шукає за вогнем
оклітчує пташині плани
аж заникає сонячна руда
і сріблом заливається нірвана

2.

я тишу пралісу плету
що проростатиме за мною
по пояс в неба мілкоту
давнітиме у ній стіною
бо не здригне у листі синь
світлинами завчить минуле

3.

все що у світла попросив
полеглим янголам притулок
в амореторії моїй
у стиску схожому на острів
де час ніяково стоїть
а слух і зір на слово гострі
витончують до нерва страх
оглядка тінню відрізає
з-під в'ялих пальців ліхтаря
блідий ледь спечений окраєць
того що більше не мине
не опаде не відвернеться
від ще недійшлого мене
до самоти в Твоєму Серці

14 Лютого, 2013

Привезли Михайлового сина
Здалеку, на крилах літака...
Впала на Михайла домовина –
Цинкова, запаяна, важка;
Вдарила по плечах і по серцю –
Аж Михайло у планету вгруз...
Плакали сусіди-односельці,
Траурно мовчав увесь Союз.
Побілів Михайло і зігнувся:
В сорок п'ять уже старезний дід...
Синовою смертю перетнувся
Віковий козацький родовід.
...Вісім років ще в Афганістані
Гинутимуть наші юнаки,
І Лещинський на телеекрані
Буде нам розказувать байки,
І густимуть рано на світанні
Домовиноносні літаки...


1990

І в того син, і в того син
Поліг у ту війну.
А я свого відвоював
У клятої війни,
І цю заслугу мені син
Поставив у вину:
Чужі загинули сини
З моєї, бач, вини!
Послухай, Ігоре, відчуй
Душі моєї стан,
Повір, що відчуття вини
Мене не полиша:
Болить, болить, болить мені
Чужий Афганістан,
Але ще більше, ніж болить,
Болить моя душа!
Мій дід від голоду помер,
Кажу про це тепер,
А батько безвісти пропав –
На вічне забуття,
Тож я і мусив, як солдат,
Як запасний сапер,
Онукам шлях розмінувать
Через твоє життя!
Болить душа.
Чуття вини отруює буття...
Зі мною чарку ти не п'єш...
Та підроста Богдан!
Можливо, що мою вину
(Хто знає допуття?!)
Колись завдячливо простить
Чужий Афганістан.


1995

Зиму обсіли втома і неврози,
а рештки сил тікають, хоч засни,
і геть зів’яли стрітенські морози –
либонь, злякались усміху весни.

Ще донедавна над весною кпила,
тримала владне бéрло, як топір.
А вже потуги – кволі і безсилі -
щодня штовхають в урвище зневір.

Яка зловісна ця стареча неміч:
ще мисль жива й бажання - наяву,
а тіло, як не жаль, уже не в темі
й питає: «А навіщо я живу?..»

Та календар: «Ще не пора на лаву,
а «лютувати» тижнів хоч би два.
І на прощання - погуляй на славу:
яви усім засніжені дива!».

«Чого це я, і справді, захандрила?
Чи весняний уже почався скрес?» -
зима завзято розіп’яла крила
й розсіяла порошу із небес...

15.02.2013

... парой хлыстов образуя циркуль,
тварь ободрав о тварь, соизмерить:
та ли;
приблизиться и, притихнув,
броситься взглядом в иные дали,
легче вопросом и мягче бликом.

… а ґнотик свічки
полум’ям ставав
розгойдувався
вловлюючи нотки
нашого «тету»
зворушливо-романтичного

а полум’я
танцювало у такт
нашого дихання
стривоженого
стриноженого
боязкого

які ж ми все-таки
дитинні
у власних бажаннях
невинні
у планах долі

якби ж ти знав
як невимовно
я прагну
присутності
т в о є ї
2013

Душа – на відстані плювка,
І слово – курява береться.
Ти не питай, чого така,
без того зранку тисне серце.
Колись мине і біль, і день
затягне густо павутинням.
Лиш трохи більше про людей
я розумітиму віднині.

У бутлях Світ, а небо в пробках.
Понтифік зник. Осиротів...
На полі битв займають сопки.
Престол -- найперше, хто успів...
А в Альпах сніг, такий сліпучий!
Як хоч -- сліпи, а хочеш -- з'їж…
В Кореї "північ" гнівно пучить.
Ось-ось зів'яне цінний вірш...
Не цей, так інший. Шоко-ладний.
Владика теж, мабуть, грішив?!
Поетам зась такої влади,
Од неї в горлі часом пиж…


... вже назбиралось повно слини.
Знамення злиплось поміж слин
Всі забаганки, що вторинні,
ціджу червоно з терпких вин...
14. 02. 2013…

Колись, як дощ утопче в ґрунт сліди
І перший сніг притрусить огорожі,
Я відпочину від пліток і див,
Спечу для музи ламанці-бріоші.
Вони вдадуться. Рік умію все.
Пустоти усередині – для крему…
Ти із моїх горняток пив гляссе –
І впевнював:«…а жити варт окремо…».
Ти, прожектер, накинув плед-обман…
З листочка кукурудзи пахітоса
Освітлює дванадцятий роман...
Ми стрінемось в раю, де квітне просо?
Нас розділятиме ажурний віадук…
Ще любляча, сумлива і наївна,
Ітиму я – на пломінь губ і рук,
Шептатиму в екстазі:«… богорівний...».

Нехай – в романі. Та отут, в бутті,
Замало ролі одаліски, милий.
Я вже стоптала капці золоті…
Ти докурив маїс?
Тепер щосили
Пожбур пісний роман за фалди штор!
Вікно розкрий – орканом розбуялим!

Торік ти плів:«Мій дід – конкістадор...».
Звойовуй форт, бо кличе бард – за яйли.


2011

Народження і розвиток Життя –
У кожнім прояві Безмежної Любові.
Все Суще розквітає в почуття,
У переміни Дійсності свідомі.

Відвертість й радість, спокій і Любов
Яснять Шляхи і відкривають двері.
І усвідомлення своєї чистоти
Народжує в Любові Менестрелів.

13.02.2013

він літає низенько як всі крокодили
і на цей раз фортуна за пивом ходила
це отак ніби в землю вбалушити сваю –
ну не той він не той що поробиш буває

от заплющити очі аж потім відкрити
щоб не бачити хруску старого корита
а палаців достатньо та й рибка у морі
таємниче наспівує вічне «аморе»

Тоді важко дістати зеніту,
коли крила з корінням зрослися в землі.

13 лютого 2013 року

Стоїть самотня мишоловка.
Павук над нею сумно звис.
А мишка – сіроманка ловка –
Із хвостика зробила спис.

10-12 лютого 2013 року

Білий сніг квітчає сад,
В небі сяє зорепад.
Зайченятко в кожушку
Аж танцює по сніжку.

11 лютого 2013 року

У повітрі вже пахне весною,
Хоча сніг ще лежить на полях.
Розмовляє щоднини зі мною
Сірокрилий мій приятель – птах.
Про квітучих садів наших повені,
Про закохані юні серця,
Про мрійливого місяця вповні
І про казку ще кращу, ніж ця.

11-13 лютого 2013 року

Трохи Репін, Ван-Ґог і да Вінчі…
і Гагарін… і Байрон... і Стус…
він красиво запалює свічі
і на вуса закручує вус
не дебелий, виміром висохлий
(в нього профіль -- привітливий тон)
сипле світло Отчими мислями
свою Св'ятість у лоні Ікон.
він такий, він поза підозрою --
мав би користь, давно би упрів
висувайся, мій пане, на Оскара
десь на Стрітень Намісником снів!
14. 02.2013.

Нікого судити не хочу...
Прошу, і мене - не судіть!
За кожну провину і злочин
У Бога сповна дам одвіт.

А милість, як ліки сердечні,
Візьму від усіх залюбки,
Бо стали тихенько на вечір
Мої повертати роки.
14.02.13р.

Коли душа зенемагає,
Мені земля допомагає.
Занурю я у неї руки -
Усі душевні тихнуть муки.
ЇЇ погрію у долонях –
Від мене геть іде безсоння.
Як рясно землю уквітчаю -
Багатий урожай я маю.
Теплом огорне мої ноги,
І не важкі уже дороги.
І поглядом відпочиваю –
Я на красі, що земля має.

2001р. Надія Таршин

В мені щосекунди живе страх болю, і він
Росте, шириться, силиться.
Я постійно пишаюсь тобою
І жалкую, що рано виросла

(2012)

***
Пройшла пора всіх вступів і прелюдій, –
Усе гаразд – я лжі не розігрів:
Мене до себе кличуть знані люди ,
Щоб я співав «Облаву на вовків»…

Хтось, може, запис чув десь із вік`он,
І, мабуть, юшки з дітками не звариш –
Як знати, – а придбав магнітофон
Який-небудь не рядовий товариш.

І в будень тут повеселитись ніде,
В сімейнім колі, де нема спокус,
Тихенько, щоб не чули їх сусіди,
Натиснув він на чорну кнопку «пуск».

І хоч не розібрав останніх слів, –
Поганий дубль дістали на роботі, –
І він почув «Облаву на вовків»
І те, що там було на тім звороті.

Прослухав і розсердився небавом,
Як на півслові обірвавсь куплет,
Підняв він трубку: «Автора « Облави»
Пришліть до мене завтра в кабінет!

Я не хильнув для смілості винця, –
І стримуючи гикавок ораву,
З порога – від початку й до кінця –
Я прокричав оту свою «Облаву».

Його просили діти, безперечно,
Про усмішку привітну на лиці, –
А він сприйняв мій спів добросердечно,
І сам аплодував наприкінці.

Коли коньяк у келих наливав,
Невидима відкрилася завіса,
Він випалив: «Про мене ти співав!
Про нас, про всіх – які вовки, до біса!»

… Ну все, тепер, звичайно, щось-то буде –
Уже три роки в день по п’ять дзвінків:
Мене до себе кличуть знані люди,
Щоб я співав «Облаву на вовків».