1.

складаю
себе
мов опальчую
ноти

то дотик
до тіла

то чорне
до чорного
до білого
біле

та дум-табунів
осідлати
не в силі

бо чорні
просторі
прозорі ж бо
білі

2.

є
небо
для вдиху
а пекло
на видих

від білого
тихо
а чорне
корида

є
перли
утіхи
у морі
бурхливім

я
щастя
надихав
і ноти
згоріли

на серце
у скронях
золою осіли

на теплій долоні
сніжинкою стліли

у білому
чорне
у чорному
біле

3.

господарю
справи
володарю
хвилі

торкнися душі
чи було
не доспіла

вдавай
що у ній
голова відболіла

папір
зодягни
в білу льолю
чорнила

нехай
пробігає
по білому
чорне
у чорному
біле

4.

життя
світлотіні
мірила
вітрила

кого
ви приборкали
чим
осінили

кому
дарували
оточення
стіни

спивались
по чорному
страхом
біліли

кого
виривали
листком
батьківщини

усіх
онебеснили
всіх
уземлили


5.

у світлі
народження
корінь могили

відчуй
як надійно
розправлені крила

стряхнувши
у чорне
знебарвлене
тіло
вони
у знетямі
зникають
у біле


6.

у зашморзі
штори
гойдання
бастилій

ніщо
не говорить
що сонце
вже сіло

дух міста
у мушлях
і вибух
у скронях

руїна
безрушшя
моє завіконня

7.

мені
напродиво
так хочеться шуму
краси
в некрасивім
уваги і струму
і фарб
незрадливих
живих
полохливих

є
перший мазок
на полотнищі
суму

є
щастя кусок
після
глуму і тлуму

я
біле
у чорному
втілення
буму

23 Квітня, 2013

Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені війну…
Знайти якусь вину –
Дрібниця!
На твоєму ж боці сила
І право оголошувать війну.

Давно зійшов із колії наш потяг
І колія осотом заросла…
Тривожна тиша…
А війну на потім –
З якої ж примхи? –
Ти перенесла.


2001

Не говори, прошу, не говори,
Що ти давно уже перегорів,
Що погляд мій не обпікає більше
І не хвилюють душу жодні вірші.
Що в казку більше вірити не треба...
І варто вже спускатися із неба.
Що ти не принц, бо принців не буває,
А я наївна, й це тебе вбиває.
І що колись я не була такою,
Що на свій лад цей світ не перекрою.
А ти вже натерпівся, слава Богу.
Що кожному б знайти свою дорогу...
Мовчи, прошу. Яка в словах потреба,
Коли людині забагато неба.
Коли людині заважають крила -
Я вже безсила.

2013

ледь небо… ледь земля… – не вгледіти глибіччя
і тягнеться поміж межа – нема кінця
я на межі світів – посей- і потойбіччя
алмази і шипи з корони і вінця
на вигині вітрів – не вірю у повір’я
вигнанець із усюд… задивлене дитя…
я сонцем молодим запалюю зневір’я
я голосом зірок проймаю небуття…
був добрим я колись – тепер допéрва світлий
немає в мене сліз і слів немає теж
я йду собі туди – та повертаю звідти
я на межі світів – і я у світі меж…

Цю теорію можете знищити вщент,
Але є у ній істини сила:
Як трапляється жінці в житті імпотент,
Значить, жінка у чомусь безсила.
2013

Сумнішої за повість про Джульєтту,
Можливо, і немає оповідки,
Та стільки у житті гірких сюжетів,
Для котрих сьогодення стало свідком.

… Вони були щасливі, бо кохали.
Призначили батьки весілля дату.
Щоб їм у мирі жити, планували
Для молодят садибу обладнати.

Питався тато донечку, бувало,
Де хоче мати хатоньку-світлицю,
Але вона на те відповідала:
«Ти краще побудуй мені каплицю…»

Хоч не питав, замислювався тато:
Чому його дитина так говорить?
Та раптом не очікуване свято
Прийшло до двох родин, а біль і горе.

У дім, де наречені ночували,
Закрався, ніби злодій, струмінь газу.
Страшне весілля долі повінчало,
Забрала підла смерть обох відразу.

Дві птахи білі, як весільні квіти,
Несли до неба душі їх на крилах.
Так сталося. Чому – не нам судити.
"Бог так хотів", - напишуть на могилах.

Загинула красуня-наречена,
Та батько не забув її прохання:
Стоїть капличка, б’є вода джерельна,
Шепочуть верби листям про кохання.

Рано-вранці в страшенній муці
У хліву, де рогожі в ряд,
Бог послав рудуватій суці
Рудуватих сімох цуценят.

Задоволена - аж тремтіла,
Всіх вилизуючи язиком.
Й від гарячості її тіла
Дзюркотів талий сніг струмком.

А під вечір, в той час, як кури
Облюбовували місце для сну,
Вийшов з хати господар похмурий,
Всіх сімох у мішок запихнув.

Бігла слідом заметами сука,
Встаючи після частих падінь.
І застигла в очах її мука,
Бо стривожилась річки гладінь.

А назад, на поверхні атласній
Залишаючи слід молоком,
Місяць видався їй, нещасній,
Ним, одним із семи, малюком.

І в небесну вишінь тривожно
Полетів її погляд і крик.
Ну а місяць (як же так можна!)
Попрощався й за хмарою зник.

А з потухлих вікон, незрячих,
Лунко лився дитячий сміх...
Покотились з очей собачих
Несобачі сльози у сніг.

17.04.2013

Ось і вечір. Кропива
Укрилась росою.
Край дороги стою,
Обійнявшись з вербою.

Місяць кидає світло
На нашу хатину.
Пісню чутно ледь-ледь
Вдалині солов'їну.

Так приємно і тепло,
Мов взимку від пічки.
І берези навколо
Стоять, наче свічки.

І ген-ген за рікою
Все вкрите серпанком.
Лиш сонливого сторожа
Чути стукіт киянки.

23.04.2013

Ти звук і запах, і тепло ти,
Просте, чи срібне, чи у злоті,
Аби лишень вугілля тліло
І Сонце Правди нам світило.

І на Різдво й на Воскресіння,
На хрещення й на погребіння,
Від Аарона до Стефана,
Без тебе не уявиш храму.

Ніхто не злічить днів достоту,
Людина – нетривка істота.
Ми ляжем разом у могилу,
Диякон - я, і ти - кадило.

Хай Бог дає благословення
Не зрадити свого наймення,
І благовонним фіміамом
Небесну обкадити браму.

Уминає за дві щічки
Мій онучок полунички,
І черешню, і малинку,
І духмяну зрілу сливку.
Ну, а я дивлюсь на нього -
Дні дитинства бачу свОго:
На причілку суха вишня,
Під вікном гілля бузку –
Отакий садок тодішній -
По усенькому кутку.
В Мефодія росла груша,
А у Ганни на межі
Залишилися черешні,
Бо були, немов чужі.
Не мої, - зреклася Ганна,-
Їх Макар колись садив
Для дружини Дуні, діток,
Дуже їх Макар любив.
Та його давно убили,
Дуню з дітками - в Сибір,
І черешні поза тином
На увесь порожній двір.
Дозрівали нам на втіху
Дві черешні нічиї,
В огорожі - біля церкви -
Липи і каштан цвіли.
Яблуневі і вишневі -
Всі сади під зруб пішли,
Бо на кожну деревину
Всім податок довели.
А з чого його платити,
Як в колгоспі трудодні,
Молоко і яйця здати,
А ще шкуру із свині?
У Сибір харчі послати,
Бо рідня у засланні,-
Бідний батько, бідна мати
Виживали, як могли.
Ми, малі, не розуміли
Їх трагедію душі,
Нам би лиш дозріли груші
І черешні на межі.
2012р.

Больше правым, нежли виноватым,
За людей, которым нет числа,
Комиссар лишается мандата,
В пять минут сбывается до тла.

Дед Морозом нёс свои гостинцы
Миру, но запыхался, не смог.
О большом и смелом якобинце
Нынче погорюет вечный Бог.

Как он жил - и веря, и рискуя,
Поминая горьковскую мать.
В сущности, он тоже "аллилуйя"
Пел Тому, Кого ходил свергать.

Кто там на него ещё там злится
Из надёжно собранных систем?
Он разносит солнце Аустерлица,
Чтоб оно одно досталось всем.

Пара баб поплачет о пропаже,
Отвезут его за две версты.
Через ровно век очкарик скажет,
Что, при всей попытке доброты,

Стало больше зла и больше гари
В мире. Мир давно лишился чувств.
Маленький укус на комиссаре -
Лёгкий, но заслуженный укус.

2013

...живу в раю – коли тебе любую,
рай пізнаю – коли тебе цілую,
як пригортаюся до тебе рвійно,
то поринаю в рай - твої обійми,
спиваю райське плетиво поезій,
в рай почуття закутую бентежні...

…моя уява солодко дрімає:
вона у раю – а тебе… немає...

Я був там де ловили тишу,
Де куполи чіплялись в хмарах пишних,
Там ллється молитва спілої вишні.
За наші гріхи, щоб ми із них вийшли,
За наше лінивство, за нашу сонливість
Простору власного приріст
Являється світло,
На мілісекунду я став отим свідком,
Де в піднебесній, ловлячи тишу,
Побачив тих, слова яких пишу.
То вітер нишком крізь мої вуха
Продиктував Його Присутність –
є у нас духом.
Який можна почути будь коли, як і будь де -
Уважними до явного будьте!
Навіть у днях які «величаєте» будні,
Крізь думки ви є присутні.
В спокої і тиші
Без суперечок, війни і без бою
Настільки це близько!
Якщо чесні з собою!

2012

Ви на колінах біля трону квилите,
Долоні простягнули для прохань.
І скільки теба сліз - ви стільки й виллєте,
Напишете про тисячі кохань.

Про квіточки, про яблуні і вишеньки,
Про грона виноградні і вино.
А правду ви ніколи не напишете,
Для чого вам усе оте воно.

Хіба від того матимете премії?
По світу ви йдете, немов сліпці.
І ви - лауреати, всі ви - генії,
Насправді - завидющі і скупці.

Прикрилися всілякими квиточками,
Ви - графоманські голі королі.
Та запаслись впливовими дружочками -
Злиденної держави діти злі.

Хіба писати вам про революції,
Голодомор?.. Та ви - ота юрба,
Що є у віці вічної полюції.
Ви - бур,яни, письменницька ганьба.

24.01.12

Коли знайду в собі я іскру Божу,
То не ховатиму від перехожих,
А нею обігрію цілий світ,
Якщо душею доторкнеться кожен.

Хоч козацькому роду
Переводу нема,
Знову в душі народу
Суне чорна пітьма...

Безгрошів,я і злидні -
Хоч би як не хотів.
Ми на розум не бідні
І на владних хортів.

Що їм всім до народу,
Де для них все - чуже.
В банках їхню свободу
Закордон збереже.

Їх навала у Раді
Весь з,їдає бюджет.
Бо, замішані в зраді,
Свій напишуть бюджет.

Вийдуть разом з наради,
Чарку вип,ють удвох.
Обдурили і раді,
Що їдять за сімох.

Розікрали земельку,
Умертвили село.
Ненаситнющу пельку
Онде як рознесло!

Їхні діти й онуки
Утекли за кордон.
Не з якоїсь принуки -
Свій у них є закон...

За велику образу,
Де народ скрізь - боржник,
Їх би всіх і одразу -
На вселенський смітник!

Щоб відчула сободу
Україна сама.
Бо козацькому роду
Переводу нема.

08.10.08

Хоч козацькому роду
Переводу нема,
Знову в душі народу
Суне чорна пітьма...

Безгрошів,я і злидні -
Хоч би як не хотів.
Ми на розум не бідні
І на владних хортів.

Що їм всім до народу,
Де для них все - чуже.
В банках їхню свободу
Закордон збереже.

Їх навала у Раді
Весь з,їдає бюджет.
Бо, замішані в зраді,
Свій напишуть бюджет.

Вийдуть разом з наради,
Чарку вип,ють удвох.
Обдурили і раді,
Що їдять за сімох.

Розікрали земельку,
Умертвили село.
Ненаситнющу пельку
Онде як рознесло!

Їхні діти й онуки
Утекли за кордон.
Не з якоїсь принуки -
Свій у них є закон...

За велику образу,
Де народ скрізь - боржник,
Їх би всіх і одразу -
На вселенський смітник!

Щоб відчула сободу
Україна сама.
Бо козацькому роду
Переводу нема.

08.10.08

Не лиши мене, Господи, розуму
За збирання гріхів звідусіль.
Знаєш Ти, що для мене у кожному
Є терзання, спокута і біль.

У безумстві спасіння немає.
Лиш падіння у яму тривке,
А у розумі шанс є, принаймні,
Таки вийти з крутого піке.
2013р.

Рiano¹
Милують руки стан віолончелі
м’які, управні, вмілі, дужі, ніжні…
Я "п'яно" тану в сутінках очей… І
неначе дощ каштановий на ліжник…

Forte²
…Спіймай мене, мов пташку, у долоні
чиє серденько б’ється дрібно-дрібно.
Тримай її/мене так міцно й ніжно,
щоби… співала у твоїм полоні…

Fortіssimo!²
… Смакуй уста і випий поцілунком
усю до дна. І дай мені напитись.
Мій подих забери весь до останку
і свій віддай. І не дозволь спинитись…
Глибокий оксамит віолончелі,
і струни забриніли аж у лоні…
Фортісімо! Глісандо³!... Луни-трелі
в позачасовості… в позаполонні…


Рianіssimo¹
… правічний порух - до плеча... твоя рука,
м’яка, управна, вміла, дужа, ніжна…
І я - "п'янісімо-п'янісімо" в думках…
нарешті… щебети весни… неспішно …

…(2013)

Тут лежать… На плитах – імена…
Кількасот. Умовно. Білі кості
По світах розкидала війна.

Я приїхав здалеку. Я в гості
Завітав до батька. Він пропав
Безвісти. Могила – символічна.
В чужині його прописка вічна,
В безвістях, неміряних степах
Забуття. Пісенні журавлі
Ностальгійно-жалібно курличуть…

Я не плачу. Сивому не личить
Виявлять дитинячі жалі.
На плиті читаю: "Низовий…"
Дату смерті безвість приховала.
Низовий Данило, рядовий
Партії, що долю обікрала
Батькову, а значить, і мою,
І моїх дітей майбутню долю…
Вже не відчуваю навіть болю –
Мовчки, кам’яніючи, стою
При могилі власного життя.
В’януть у руках жаскі тюльпани.
Журавлі, курличучи, летять…
П’ють вино останні ветерани…


1998

Сідав на коня – зачепилась матня
За вигин Дінця…
А, бісяка із нею!
Рвонув – відірвалась…
Погнав я коня
У степ,
Що палав золотою стернею.

Пригнав до столиці –
В ясні небеса
Ударили дзвони святої Софії…
Коневі – коневе: водиці й вівса.
А я – без уваги, а я – в безнадії.
Найвищі гетьмАни сказали мені:
Вертайся додому з ганьбою своєю,
Оскільки прибути посмів без матні…
Тут лицарство справжнє,
І кожен – з матнею!

На схилі кривавого розпачу-дня
Шукав я зворотну лякливу стежину,
І місяць – загублена кимось матня –
Сусально мою золотив одежину…


2004

Як перейдемо свій життєвий лан
Крізь бурю, спеку, вітер і туман,
Попадають зірниці сподівання
У вічності безмовний океан.

Потоне в нім і юність, і краса,
Жага натхненна вигасне уся,
Утихнуть переливи солов’їні
І вип’ють душу сині небеса.

21.04.13

Цей чоловік ще вірує у правду,
межи чужих шука її людей.
Життям крокує витончено й вправно.
Він – скарб неперевершених ідей.

Цей чоловік до болю щирий,
правдиво-чистий, начебто сльоза.
Природний, ніби сонце чи гроза,
добробуту бажа усім і миру.

Душа у нього — наче в немовляти,
думки — крізь сито дрібно пересіяні,
слова не розбігаються із діями, –
він їх шліфує перш ніж проказати.

У нього слово виткане і вибгане.
Він майстер, свого роду ювелір.
У нього добрий слух і кепський зір.
Він рідкісний, він вибраний!

Дитинний він і сильний духом,
самотній і поважаний людьми.
... Зустрівшися із ним серед юрби,
кресніть об сонце капелюхом!
2008(2013)

Хтось мрії кинув у крамницю.
Подумав: - Продам. Будуть гроші,
З грішми піду я за границю.
Там, кажуть, життя більш хороше...

Так мрії лягли на стеляжі
Біля книжок не купованих...
Як старе авто у гаражі...
Як чужі правди весь час п’яні...
19.04.2013р.

«Наш мир –театр»,- так говорил Шекспир.-
Я вижу лишь характерные роли:
Тот – негодяй, тот – жулик, тот – вампир,-
И все,- как Пушкин говорил: «Чего же боле?»
Владимир Высоцкий «Нат Пинкертон»


Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку до начальства із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний,
Аби ти не пожбурив ним».

серед янголів що ліворуч
серед янголів що праворуч
уявляється – мама поруч…
виявляється – мама поруч…

Радість для малечі –
Цирк – на цілий вечір!
Ось арени коло
І веселий клоун,
Тигри і жонглери,
Фокусники й леви,
Міми, акробати…
Цирк – дитинства свято!

І оркестри там є,
І сіяють рампи,
Сонячні одежі,
Коні на манежі!
Кіт, який рахує!
Слон, який танцює!

В цирку круглі стіни,
Запах тирси й сіна,
Купол замість стелі,
Сміху каруселі,
До небес канати!
Цирк – це завжди свято!
Радість для малечі,
Цирк – на цілий вечір!

Метелики кружляли у траві,
Збирала дощ над ними темна хмара,
Відлунням озивались долі дві:
- Ну чим не пара ми?
- Ну чом не пара?

А крильця тих метеликів, поглянь:
На білім чорне, а на чорнім - біле.
Переплелися, наче Інь і Ян,
Дві долі, та з'єднатись не посміли.

Хай за нами вчорашні мости
Не зникають до часу нікуди,
Бо і діти у школі простій
Знають - має земля форму кулі.

То ж, можливо, дорога колись
Приведе нас на берег вчорашній.
І в нагоді нам буде той міст,
Що вважали спалити за краще.
2013р.

Давай заплануємо втечу
Від цього буденного світу,
Найкраще - на завтра, під вечір,
А хочеш - діждемося літа.
Вже поспіхом знайдена мапа,
Все вирішить давня монета:
Можливо, поцілю у Альпи,
І маряться гір силуети…
А може, потраплю в пустелю -
Сахару або Атакаму,
І замість м’якої постелі
В обіймах заснемо з пісками.
А ти вже думками в Тибеті.
Схитрую і трішки підгляну,
І котиться давня монета
Упевнено в бік океану.
Давай заплануємо втечу,
Немов у відомих романах,
І може, ми завтрашній вечір
Зустрінемо десь на Багамах.
А далі ми знов у буденність,
Не сіру, а ніжно-домашню,
де спогадів райська безмежність
нам рай даруватиме справжній.

2013

Коли мама була молодою,
Малювала для нас картини
Зеленів на них луг травою...
Веселішали хатні стіни.

І малюнки яскраві, веселі
В повоєнній убогій хаті,
Зігрівали, як сонце, оселю,
Були лагідні, добрі, як мати.

А над ними – Микола Угодник
У коричневій з дерева рамі
Від бабусі лишився у спадок,
А її - у Сибір, у заслання.

Повоєнні п’ятидесяті –
Роки - суму, болючих втрат,
Не вернулись з війни до хати
В батька – сестри, у мами – брат.

1997р.

У Греції далекій та близькій до морів
Гречанку синьооку на березі я стрів.
Ім,я почув дівоче й замріявся на мить -
Амалія - кохана - в перекладі звучить.

Амалія - кохана - і чує цілий світ,
Як тихо, невблаганно спадає з вишень цвіт.
Амалія - кохана, оце святе ім,я
Почув, її побачив і закохався я...

Уже багато років не був я в тих краях,
Та сниться синьоока гречанка, не моя.
І щоби світлі мрії в мені переплелись -
Амалією доню назву свою колись.

19.01.12

Та, що вмирає за оцей народ,
Йдучи на смерть свідомо - українка,
Її Величність, Святість, Вічність - Жінка!
Відмовилась від радості свобод...

Ота, що народила вас в свій час,
Що колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви - билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви - то червоні, то - біляво-сині.
Від похоронок їй зігнувся стан...
Собі - зірки й погони - людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі -
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки - зачумлені овечки -
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п,янющі, десь попід тинами.
Хіба такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам,ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тій,що українське все святе,
Навік в,язниця чи злодійська куля?!
Про Батьківщину не забула Юля
Й за вас усіх вмирає. Мовчите?

То що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров,ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами -
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями будуть їхні діти.
І гине Жінка! Спробуй захистити!
Родила сина - він її й убив!

22.01.12

Та, що вмирає за оцей народ,
Йдучи на смерть свідомо - українка,
Її Величність, Святість, Вічність - Жінка!
Відмовилась від радості свобод...

Ота, що народила вас в свій час,
Що колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви - билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви - то червоні, то - біляво-сині.
Від похоронок їй зігнувся стан...
Собі - зірки й погони - людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі -
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки - зачумлені овечки -
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п,янющі, десь попід тинами.
Хіба такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам,ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тій,що українське все святе,
Навік в,язниця чи злодійська куля?!
Про Батьківщину не забула Юля
Й за вас усіх вмирає. Мовчите?

То що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров,ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами -
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями будуть їхні діти.
І гине Жінка! Спробуй захистити!
Родила сина - він її й убив!

22.01.12

Не мала я ніколи ляльки.
Тоді ми грались у війну,
Рили окопи і землянки
Серед гіркого полину.

У кучерявім верболозі -
Були радисти, і санбат,
А поряд коні, гуси, кози
І пастушок був наш комбат.

Зелений луг грів ноженята,
Що не взувались до зими,
І ситно їли ми у свято,
І все ж були щасливі ми.

Луг одягався в пишні шати,
Дурманив трунком диких трав,
Отави - роси-діаманти,
Узимку луг відпочивав.

Не сумувала я без ляльки,
Їх ні у кого не було…
Нам було добре у землянці,
І нашим луг був і село...

1999р.

Чому, мій друже, так смердить у хаті,
чом лицемірства плодиться печать,
чому ми бідні, а вони багаті,
ота хижацька загребуща рать?

Чому ми вільно та й не вільні жити?
Потвора днів зливається в роки.
Де той дракон, якого треба вбити,
щоб відродились совісті боги?

Невже свобода – це бурхливе море,
де білий парус тоне в далині,
а сонце мрій ховається за гори,
що виросли із втрат у наші дні?

Багно грошей: духовна маргінальність,
придворна челядь, ідоли краси,
мажору торжествуюча тональність
і вічне тло – народні голоси...

До мене весна привіталась
І в полі померкли сніги.
Із сонцем вона побраталась -
В річок розійшлись береги.
До мене весна привіталась
Крижиною, ген, пливучи.
Вона собі хвилею гралась,
Я ж ноги собі промочив!
До мене весна привіталась
Лунким журавлиним ключем.
В задумі берізка хиталась,
Спливаючи соком-плачем.
До мене весна привіталась
Зеленим світінням верби.
Лиш хмарка туману зосталась,
Де ранок пройшов голубий.
До мене весна привіталась
Рясним життєдайним дощем.
Надія до серця верталась,
Зникав неприкаяний щем.
До мене весна привіталась,
Я з радістю їй відповів.
І ти до плеча пригорталась -
Тебе я крізь весну повів..
1996р.

Говоримо зранку:
“Доброго ранку!”

Вітаємося вдень:
“Добрий день!”

Кажемо надвечір:
“Добрий вечір!”

Бажаємо на ніч:
“На добраніч!”

Руки з милом
Міла мила,
Бруд із пилом
Міла змила.
Тепер Міла
Може їсти,
Бо у Міли
Руки чисті.

Расскажи мне сказку про любовь-
Тайною меня заворожи...
Расскажи мне сказку про любовь-
И в конце картинки покажи.

Расскажи мне сказку про любовь-
Окунусь в прозрачные мечты...
Расскажи мне сказку про любовь-
В ней героем точно будешь ты.

Расскажи мне сказку про любовь-
Я, конечно, буду слаще спать.
Расскажи мне сказку про любовь-
Буду вспоминать и ждать опять.

Расскажи мне сказку про любовь-
Ты, наверное, знаешь ее суть.
Расскажи мне сказку про любовь-
Может быть пойму когда-нибудь.

Расскажи мне сказку про любовь-
И ладонь на лоб мне положи.
Расскажи мне сказку про любовь-
Буду верить в счастья миражи...

Сиджу на повітрі
Закутому в пластик,
Розкривши півлітру
Розклеюю ласти.

На тлі занімілих
Небесних альтанок.
Чи драглі, чи хвилі
Ворушить світанок.

Цей танок повільний
Життя повертає.
І з серця каміння
На берег згортає.

Хай море грайливе
Гладенько обточе,
А пам'ять підніме
Й складе як захоче.

2013

Мене надихає ніч,
Довга дорога додому,
Над головою зорі
Впускають й опускають додолу
У довгу дорогу до себе,
У віддзеркаленні космосу,
Який впіймати й тримати
Без рухів, без фокусів
Я знаю - це можливо,
Але так багато галасу
Через те, що неважливо
Через це стільки пафосу.
Рівно в четвертій ранку
Я втікаю шляхом молочним,
Галактики вказівники,
Серцем хоча б бути молодшим
За мною стежать
Режисери «Шоу Трумена»
У цьому світі тихо,
Моєї форми тут нема,
Якщо болить то окремо -
За цим спостерігаю із глибини
Мої ноги – дерево,
Коріння - звідти, де до появи ми були
Довга дорога до себе
У віддзеркаленні Всесвіту безмежного
Я тільки передаю послання,
Надіслане із веж його

2012

вірш видалено

Привели якось в хлів роботягу Вола.
Ну а він, як на те, на весь світ заволав:
«Хоч я Віл-трудівник, не боюся ярма –
Та в неволі сидіть не волію й дарма».

18-19 квітня 2013 року

У жовтому житі журився Журавлик.
Образивсь на нього дружок його Равлик.
Замкнувся у хатці, до себе не просить.
Сидить в самотині і гірко голосить.

19 квітня 2013 року.

Чемна чалапала чапля болотом,
Вишила хустку червоную злотом.
До черепахи на чай поспішала,
Та ж бо давненько на неї чекала.

19 квітня 2013 року

Жук до жаби поспішав,
Дуже жабу вподобав.
Ніс букет ромашок білих –
Жвава жаба хлопця з’їла.

19 квітня 2013 року

Чи доберемось небесної брами?
Лезо зневіри гостріше за ніж…
Всі ми поляжемо попід хрестами,
Дехто пізніше, а дехто раніш…

Кожен покине свою Галілею…
Ще хоч хвилинку, куди в таку рань?
Станем навколішки перед Суддею
З торбами злих, і не дуже, діянь.

Десь суєта… За межею… І квити…
Все по ділах – без трагедій і драм.
Встигну ще ТУТ добру справу зробити,
Щоб терезú похитнулися ТАМ?

Як прожилóся – багато й щасливо,
Чи найбідніше – забрала ріка…
Може у тому і є справедливість,
Та що найвища… Від Бога яка…


20.04.2013

Світ не знає німої журби.
Все у ньому з'являється радо:
Виростають по зливі гриби
І параболи райдуг.
І крислаті стоять явори,
І крилаті гойдають висоти,
Що не вміють брехні говорить
Ані вперше, ні всоте.
І зерно інкрустує ріллю,
У ґрунти втихомирено пада.
І боги понад ним розіллють
пляшку зливи за правду;
Розікрають дощем тишину,
Аж луна обізветься в криницях.
І народять пісень не одну
Ті громи й громовиці.
І тому стане страшно полям
(Чорнозему посивіє пляма),
Як не матиме жінка - дитя,
Що назве її - “Мамо”.
І звихнеться єдиність речей,
І пронижеться безвість мовчанням,
Як не матиме жінка дітей
Ні святих, ні звичайних.

2013