Двадцять хвилин до відправки поїзда.
Ми під’їжджаємо на таксі, я беру сумку,
А ти, не змовкаючи, сваришся,
Бо змушена мене проводжати, переживати,
Бо тобі важко без мене, а я постійно
Кудись їду, десь пропадаю,
Виходжу поза зону досягнення
Твоєї любові.

Сімнадцять хвилин до відправки.
Молода провідниця бере квиток,
Називає номер мого місця
І ми заходимо в купе –
Ти турботливо заносиш
Пакетик з бутербродами,
Банани і сік,
Щоб я мав чим повечеряти
І поснідати завтра.

Шістнадцять хвилин до відправки.
Ти висловлюєш стурбованість з приводу того,
Що провідниця занадто молода,
А їхати потрібно півдня і всю ніч
І я зможу з нею тут, у купе,
Бо пасажирів у вагоні майже немає,
Пити чай, спілкуватися і робити
Бог знає що.

Тринадцять хвилин…
Я намагаюся тебе заспокоїти,
Переодягаючись у спортивний костюм,
Користуючись нагодою,
Поки нема нікого,
Говорю ніжні слова
І пригортаю тебе до грудей.

Дванадцять…
Ми цілуємося і ти починаєш
Глибоко дихати.

Одинадцять…
Я замикаю двері.

Десять.
Ти стогнеш надто голосно –
Нас можуть почути,
Можуть підійти нові пасажири
У моє, чи сусідні купе
І ме-
Ні буде
Незручно
Потім
Ди-
Вити-
Ся
Їм
У очі…

Девять, вісім, сім, шість, п’ять,
Чотири, три,
Дві…
Ти вже не сваришся,
А я не переживаю.
Погляди стали м’якшими,
Рухи впевненішими,
Нервовість зникла.
– Проводжаючих просимо покинути вагон, –
Виголошує провідниця голосно.

До відправки поїзда хвилина...
Ти стоїш на пероні
І заплаканими очима
Проводжаєш свої тривоги.
– Бережи себе, будь мудрим,
Пам’ятай про мене, бо ця провідниця
Надто підозріло дивиться на тебе.

Поїзд рушає…
Дивлячись у запітніле вікно,
Я пригадав одне старе-старе побажання:
Якщо ви їдете кудись далеко
І з вами в дорозі неодмінно щось мусить статися,
То нехай краще станеться те,
Про що думає кохана
І хай ніколи не буде того,
Про що думає ваша мати.

Жаль,
Що я не вмію
Плакати…

2011

«Іде дівка по водицю, коромисло гнеться,
А Микола на конику, як береза в’ється.
Нехай в’ється, нехай в’ється, не розвивається,
Хав на мене, молодую, не сподівається»
Українська народна пісня

«Чого варті теревені
Про зірки та місяць,
Як не годен зупиниться
Та й з коника злізти.
Та забрати в мене відра,
Та занести в хату,
Поклонитись любій мамі
Й дорогому тату...»

На другий день Песаха прийшов у гості
До раббі Ар’є вчитель його синів.
Почав господар про розмову з найменшим з них:
«Спитав його я,- чому це, повернувшись із синагоги,
Батько має одразу ж сказать кідуш ?»
«Учитель нам не говорив про це».
«Аби малеча не поснула, а спитала:
«Чим ця ніч не схожа на всі інші?»
«Зайве розказувать,- на те вчитель.-
Не в кожній родині є малеча».
«Помиляєтесь, мій друже».
«І чому ж?»
«А тому, що йдеться про Батька нашого Небесного.
Як бачить Він, що попри втому підготувань до свята,
Юдеї щиросердо помолились,
Перш аніж повернутися в свою обитель
Всевишній має сказать кідуш.
Себто поновити шлюб священний з нами – кідушін .
Сказав же Він Ізраїлю: «Одружуюсь з тобою я навіки».
І саме до цієї ночі, «ночі дбання» має викупити нас,
Щоб не заснули малі діти – народ Ізраїлю
Не впав у відчаю в глибокий сон,
А спитав Всевишнього: «Чим оця ніч Вигнання
Не така, як усі інші ночі?»
Після слів таких раббі Ар’є заплакав,
А потім випростав руки в небо і гукнув:
«Батьку, виведи нас із Вигнання,
Допоки ще можна сказати:
«Я сплю, а серце не спить! »
Щоб не заснули ми навіки!»
Плачем усі зайшлися, а раббі, начебто й не плакав,
Гукнув: «А тепер - усі до танцю!
Покажемо Господу Богу,
Що Його діти танцювати можуть
Навіть у безпросвітній млі!»
І першим кинувсь у танок.
-----------
Раббі Ар’є (Єгуда) Лейб (1725-1812) – знаменитий проповідник і чудотворець, відомий більше, як Дідусь із Шполи. Уславився своєю людяністю та скромністю. Навдивовижу був веселий і компанійський. Допомагав бідним, запровадивши скарбнички для пожертвувань, традиція яких зберігалася впродовж довгого часу і після смерті раббі. Його вчення зібрано в книзі «Іш га-пеле» («Людина-диво»).
Кідуш (освячення) – благословення суботи чи свята, яке роблять двічі на день над вином і двома хлібами.
Кідушін – один з обов’язкових елементів шлюбу.

Щасливі дні далекого світанку
Якось заглянули в затемнене вікно,
Принесли запах свіжого рум’янку
Збудились спогади забутого давно.

Пригадую, він ріс побіля хати,
Яка купалася у затишку саду,
Його колись давно садила мати,
Минуло все, по ньому вже нема й сліду.

Нема вже й тої вбогої хатини
І сльози падають в мої сумні вірші,
“Лиса гора” лиш в спогадах щоднини
Живе, як фенікс в зраненій моїй душі.

Буденні розкоші примара сонна!
Віддала б зараз не задумавшись ні раз,
Щоб лиш вернутись в матиринське лоно,
Вдихнути ще раз рум'янковий перев'яз.

Про зустріч:
28 січня 2012р. о 15-00 год.
у Львові, в приміщенні Порохової вежі (вул.Підвальна, 4, 3-ій поверх) відбудеться презентація збірки Оксани Мазур “На вістрі місяця”.
В межах презентації – літературно-музичне дійство і виставка картин.
ШАНОВНІ КОХАНІ МОЇ ПееМівці!!! Чекаю! Приходьте до мене – буду щаслива побачитись з вами!!! ЦІЛУЮ!!!*************



“РЕСТАВРАЦІЯ ПРАВІЧНОГО
… створювала ці поезії жінка з виробленим внутрішнім світом, світом не стільки побутовим, як мистецьким – проте створювала, десь наче підсвідомо вивіряючи написане з потаємним досвідом своїх попередниць. У всякому разі ця внутрішня напруга обумовила і своєрідну напругу пропонованої збірки – в основному напрочуд цільної, пришвартованої до проблеми недоотриманого від долі Щастя – бо саме це можна поставити на карб вищих сил: ніхто і ніщо у своїй високій волі не може позбавити Жінку прав на визначене долею і природою благо.
Безсумнівна обдарованість авторки дає їй змогу триматися високої планки поставлених завдань, дарма що тематичні обшири збірки певним чином обмежені рамками усвідомленої чи й підсвідомої несправедливості: “Де ж я подінусь?..”, “Молитви розхристані злякано мруть на устах...” І думаймо – це від себе самої, від ліричної героїні чи від примарного двійника проголошуються слова: “Нереальна лякливице в масці, відспівана трепетно в нотах, Відпускаю Твій світ, переплавлений мною в солод і жах...” Відпускається у світ сповідальна феєрія, в якій підсвідома певність переконує: покутні, навіть докірливі слова мають досягати належного слуху.
А якщо це буде слух читача – то без сумніву справедливий варіант.

Микола ПЕТРЕНКО, Член Національної Спілки письменників України з 1960 р. Лауреат премій імені П. Тичини, імені Ю. Яновського, імені М. Шашкевича, імені Б. Лепкого.”


“Побачити бруньку, яка вже набрала соковитої сили і готова розкрити світу свою красу – то наче діткнутися до таємниці самого творення. Таке відчуття прийшло до мене, коли познайомилася із поезією Оксани Мазур. “На вістрі місяця” – як на вістрі леза, де вибір душі дуже болісний, але усвідомлений і пережитий, де страждання уже стало вогнем очищення, у якому просвітліло серце. Радісно вітати сформовану, чутливу особистість, яка уже реалізувала себе як майстер пензля, і ось – ще один поштовх душі, ще один вияв самореалізації – слово. У Оксани Мазур воно вистояне і добірне, багате за палітрою і сюжетними реалізаціями, за силою почуттів і достатньо високою майстерністю авторки.

Любов ДОЛИК, член Національної Спілки письменників України з 2005 року”

…а я не можу тобі пробачити…
твого народження – на цілу епоху раніше
твого погляду – іншій жінці назустріч
поцілунків твоїх – не на моєму тілі
і казок не розказаних нашим дітям

…а я не можу тобі пробачити
людних вулиць без твоєї присутності
вечорів – без сонат Паганіні й Бетховена
нóчей щоденних – без твого дотику
і без кави на двох – щоранків

…я не можу тобі пробачити
тих листів, що мені не написані
і мелодій, мені не зіграних
наших зустрічей кількагодинних
у перерві між вічною відстанню

я не знаю, як жити без тебе…

на дзеркальному плесі
ні сліду, ні цілунку.
глибина і висота
міняються місцями.

а під озером,
згорнувшись кільцями
у пухких сутінках,
спить таємниця.

хлюпоче блакить
на світанку.
де ти,
що черпнеш мені води?

дівча в тоненькому платтячку
бере собі на плече
сонячне коромисло.
і кожна крапля з її відерця
бажана.

Крихкий і пахучий коржик
мого дитинства.
Зблиски старої лампи.
Мамина пісня крізь сон.
Вітер трясе світами.
Тремтять дерев"яні стіни.
Ватра гуде - скаженій
віхолі в унісон.
Запахи диму,ялиці,
печеного хліба
терпкі й неповторні.
Ніч.
А тривоги нема.
Боже мій!
Були ще дні попереду -
чорні.
Доти людина щаслива,
поки вона - не сама.

Білої ночі мить,
зимової туги.
Час не міняє звичок,
просто бере своє.
Вороже мій,
лишаюсь для тебе другом.
Не поховай навіки
все,що нам Бог дає.

2011

Як я пишу, то оживаю,
Свої думки мов скарб складаю,
Не під замок і не у скриню
Їх не ховаю, їх не спиню,
Вони струмком на папір л’ються,
Сріблисто плачуть і сміються.

Думки мої, ви волі діти,
Вам довелось перу служити,
Тож будьте завжди ви зі мною,
Ясним промінням поміж тьмою,
Відкрийте світ, хай бачать очі
Стирайте зло з темряви ночі.

Вам тількі в сяйві розвиватись,
Від правди нікуди діватись.
Життя це Господа творіння,
Беру його живе нетління,
Завжди горю та не згоряю,
Вогнем слова в ряди складаю.

Ти не мрієш розгадати Таємницю нашого кохання,
бо Серце Всесвіту Тобі нашіптує,
що цього робити не варто.
Ти не чекаєш солодкого цілунку наших вуст,
бо наперед відчуваєш у снах чари любовного зілля
і шелест моїх кроків між водяного очерету…
Ти не знаєш, коли відбудеться наша зустріч,
але й досі не можеш забути пострілів очей,
схожих на зоряні війни…
Бо коли ми – нарізно, весь Світ розколений
на «Ти» і «Я»,
ніч змінює день, а день – ніч.
Саме тому Ти не боїшся втратити мить,
де існує неймовірна впевненість,
що Ти – це Я,
а Я – це Ти.
Так було вічність назад і так буде завжди.
А коли хтось із нас насмілиться
розгадати Таємницю - вона помре, щоб воскреснути…
І ми знову будемо озиратись вслід один одному,
читати думки один одного,
ніби вперше вдихати аромат ночі і дивуватись:
чому нам здається, що ми знаємо один одного
цілу Вічність?...
і неважливо, в якому часі і просторі це станеться,
чиїм життям ми житимем
і чиї будем спокутувати гріхи –
ТАЄМНИЦЯ повинна залишатися нерозгаданою
в Серці… Всесвіту… Завжди…

Я много лет уже живу в столице.
Друзья все здесь, и город не чужой,
Толпа людей - не разглядеть все лица,
Но все роднее тот, который мой,

Где дом, в котором провожала детство,
Где мама смотрит, провожая, вслед,
Где дружбы след остался по соседству,
Там первое «люблю» - немой ответ.

И каждый раз, когда прощаюсь с домом,
Родными, еле утаю слезу,
И горизонтам кланяюсь знакомым,
Тепло родное в сердце унесу,

До новых встреч, родной и милый город,
А за окном уж сумерки стоят,
Прости разлуку тем, кто еще молод,
До встречи, я приеду, жди меня.

- возлюби Господа Бога твоего всем серцем твоим,
и всеею душею твоею, и всем разумением твоим -
это серце человеческое сочетается браком с серцем Бога,
и начинается алхимия жизни,
прожитой на Земле, как на Небе.
Действие любви вызывает космический поток,
поток энергии из серца человека в серце Бога.
Любовь омолаживает и укрепляет цитадель сознания,
расширяет ауру и притягивает душу человеческую к Духу Божьему
в ритуале вознесения в свет.

Знаходимо друзів в єднанні думок
зустріла тебе друже наш лохматий
дивлюся на сина на тебе
клоуни два просто розбишаки
і дуже приемно знати
ти заради людей готовий життя віддати своє
щаслива та подруга буде
бо вона матиме живе...

Господь створив ангелів в небі,
Прозорі, сонячні єства,
Для нас дарунок у потребі-
Ми на землі, його паства.

Для кожного , Господнє диво!
Широкі крила для добра.
Оберігає, щоб правдива,
У нас лябов до всіх була.

Та є ще ангели на світі,
Які без крил, лишень- плече!
Що підставляє у привіті,
Коли у тебе щось пече.

Таких я ангелів зустріла,
Коли хворобапривела,
В чужому місті притулила
Мене, незнана мед-сетра!

Во имя возлюбленного могущественного победоносного Присутствия Бога, Я ЕСМЬ во мне, моего истинно собственного возлюбленного Святого Я Христа и магнитной мощью священного огня, которым наделено трехлепестковое пламя Любви, Мудрости и Силы, пылающее в моем сердце, я велю:
1. Святое Я Христа надо мною,
Ты - равновесье моей души.
Зову я сиянье твое благое:
Сойди и цельность мне принеси.

Твое Пламя вечно во мне пылает,
Мир твой вечно вокруг растет,
Любовь твоя бережно защищает,
Ослепительный свет во мне поет.
Я ЕСМЬ твое сиянье тройное,
Я ЕСМЬ твое Присутствие живое,
Растущие, растущее, растущее во мне.

2. Святое Христо-пламя, войди в меня,
Приди, расширь свой свет тройной,
Залей существо эссенцией огня,
Белой, розовой, голубой, золотой.

3. Святое Присутствие - якорь спасения,
Друг и брат, всегда дорогой,
Позволь мне нести святое Бдение,
В действии стать навечно тобой.

Когда Дух Святой низошел в девственное сознание Марии,
олицетворявшей собой луч Матери, и сила Всевышнего осенила ее,
в ее чреве произошло слияние энергий Альфы и Омеги
для исполнения обетования о пришествии Мессии -
Да приидет Царствие Твое...
и на земле, как на небе.

2011г.

Якось раббі Агарон вів службу в синагозі Межереча.
Звертаючись до Бога, тільки-но намірився сказати: «Царю!»,
Як сльози ринули потоком, і він уже не зміг продовжувать молитву.
«Що сталось з вами, раббі?»- питали богомільці.
«Бачте, тої миті згадав я раббі Йоханана бен Закая ,
Коли прийшов він у табір Веспасіана і сказав:
«Мир тобі, царю! Мир тобі царю!»
А римлянин на те йому: «Ти двічі смерті годен.
По-перше, що назвав мене, ще не царя, царем.
По-друге, якщо я цар, чом не сказав про це раніше?»
І я подумав: справді, Бог ще не царює на Землі,
І почасти вина за це лежить і на мені.
То ж чому не каюсь я належне?
Чому і досі не прийшов до Нього?»

------------
Агарон із Карліна (1736-1772) – засновник карлінської династії. Серед основних його праць: «Газгарот ве-гангагот» («Застереження й настанови»). «Ігрот» («Зібрання»). Про передчасну смерть раббі його хасиди говорили, що він «згорів у полум’ї трепету перед Богом»/
Раббі Йоханан бен Закай – засновник академії в Явне в 1-му ст. н.е.
Веспасіан (9-79) – під час облоги Єрусалиму був проголошений римським імператором.

Я не піду за музику, бо сі бою єго крику,
Бо музика ледащиця, цілий тиждень волочиться
Приспівка до танцю

В понеділок - на весіллі у селі сусіднім.
У вівторок , як хропе,- скиглять діти бідні.
У середу - з товариством на буйнім похміллі.
Накидається на жінку - у четвер з ремінням.
Порвалися в скрипки струни,- то в п’ятницю чинить.
А в суботу - припадає знову до чарчини.
У неділю - піти б в церкву, так штани пропито...
...То ж чи варто з отаким-от молодість губити?

---------------
Сюжет запозичено з «Народні пісні в записах Михайла Яцкова». Київ, «Музична Україна», 1983, стор.

віршована дитяча п'єска на одну дію.

Новорічна пригода

В ролях: Дід Мороз, Снігуронька, Русалка Лісова, Лицар, Баба Яга, Заєць(він же - чортеня), Білочка.

Декорації зимового лісу. На галявині – новорічна ялинка. Входять Дід Мороз і Снігуронька.

Снігуронька:
Дідусю, подивись! Який красивий ліс,
Немов до свята вбрався нарочито!
Ялини в білому вбранні - як наречені,
Нас із тобою радісно чекають.
Дід Мороз:
Споконвіків, як Новий Рік надходить,
Природа завмирає урочисто,
Бо для зими це є найбільше свято.
Снігуронька:
А де ми будем Новий Рік стрічати?
Дід Мороз:
Тут, недалечко. Вийдемо із лісу,
А там стоїть ошатний дитсадочок.
Нас дітвора чекає з нетерпінням,
Щомиті у віконця виглядає,
Готує вірші, танці і пісні.
А я несу їм подарунків торбу!

(Вбігає білочка):
Як добре, що сьогодні вас зустріла!
Дозвольте всіх із святом привітати,
І дітям подарунок передати:
Ось ці смачненькі лісові горіхи.
Скажіть, що це від білочки…
Дід Мороз:
Ой, білочко, яка ж ти молодчина!
А ще до того щедра й працьовита.
Нехай тобі щастить у Новім Році!

(На прощання потискає білочці лапку, і вона біжить геть).

(Вбігає зайчик):
Шановний Дід Мороз! Від імені всіх зайців
Вітаю я тебе із Новим Роком!
Від зайчиків приніс я подарунок:
Ці шоколадні імпортні цукерки.
Ми так подумали: малятам ти даруєш
Цукерки, іграшки, всілякі сувеніри,
Та я не чув ніколи й ні від кого,
Щоби тобі хоч щось подарували.
А ви ж, мабуть, з дороги зголодніли…
Просила дуже заяча спільнота,
Щоб тільки вам віддав цей подарунок.
Дід Мороз:
Спасибі, зайчику, рости ж бо здоровенький!
Ми по одній цукерці покуштуєм,
Щоби на нас зайці не ображались.
(Гладить зайчика по голівці. Заєць низько кланяється і біжить геть).

Дід Мороз:
Давай, Снігуронько, підкріпимось хутенько,
На цім пеньочку трохи відпочинем,
Та й знову в путь…

(Дід Мороз і Снігуронька відкушують потроху кожен від своєї цукерки).

Снігуронька:
Ой лишенько, що діється зі мною!
В очах темніє, й дуже хочу спати. (позіхає)
Ти йди, Дідусю, Новий Рік стрічати,
А я отута… трошечки посплю.
(Позіхає, сідає на пеньок і міцно засинає).

Дід Мороз:
Снігуронько, негоже спати в лісі!
Зима таких помилок не прощає.
А раптом напосяде вовча зграя?.. (позіхає).
Дива!.. В яку ж це ми потрапили халепу?
Бо я і сам… страшенно хочу спати.
Посиджу трохи, а тоді
Снігурку розбуджу…

(Вмощується на пеньку і засинає міцним сном).

(Навшпиньки входить заєць. Підходить до Діда Мороза і Снігуроньки, пильно вдивляється в їхні обличчя, потім зове когось жестом).
(З-за сцени):
Ну що?

Заєць: (гучним шепотом):

Вони вже сплять!

(Входить Баба Яга)
Баба Яга:
Сплять? Йес! Усе іде по плану!
(«Заєць» скидає маску зайця, під нею маска чортеняти. Смикає за бантик, що на короткому заячому хвості, бант розкручується і перетворюється на довгий хвіст чортеняти. Кривляється до глядачів).
Чортеня:
Ну! Всі побачили, хто в лісі найсильніший?
За п’ять хвилин вона обох приспала!

Баба Яга:
Я ж недарма зовуся Бабою Ягою,
Бо я розумна, хитра і підступна!
Чортеня:
Якими чарами ти їх зачарувала?
Баба Яга:
Не вистачало на них чари тратить!
Купила он в аптеці клофеліну,
І непомітно всипала в цукерки,
А ти, дурне, обох їх пригостило! (насмішкувато дає потиличника)
Чортеня:
Ти ба, а я й не здогадався…
Баба Яга:
Мене цікавить торба подарунків.
Заради неї я й пішла на діло!
В цій торбі є, напевно, шоколадки,
А ще ляльки, машинки, ведмежата…
(мрійливо):
Як я люблю їм відривати лапки!..
Чортеня:
І голови поскручуємо теж?
Баба Яга:
Еге ж! (гладить його по голівці).

(Баба Яга підходить до Діда Мороза, штовхає його ногою, забирає торбу).

Ану, розлігся!

Чортеня: (штовхає ногою Снігуроньку).
Ну, розляглась!

(Баба Яга і чортеня спішно розв’язують торбу, смикаючи її кожний до себе, похапцем дістають цукерки, жадібно їдять, викидаючи з торби іграшки, топчуть і футболять їх ногами, голосно плямкають, щось вигукують, по-дикунськи регочуть).

(Входить Русалка Лісова).
Я молода Русалка Лісова.
Он там я у дуплі спокійно спала,
Але прокинулась від гамору якогось.
І бачу я, що ця нечиста сила
У діток хоче Новий Рік відняти.
Не можу я стерпіть це неподобство!

Баба Яга(глузливо):
Ти ба, вона стерпіть таке не може!
Іди вже спати у своє кубло,
Бо я тебе перетворю в ялинку,
А лісники тебе зрубають завтра!
Чортеня:
Чисто в натурі, на кого батон крошиш!

Русалка Лісова (із сумом):
Не зможу я перемогти цю нечисть…
(Через деякий час вираз її обличчя змінюється із сумного на радісний)
Заждіть! Я Лицаря покличу на підмогу!
(гукає до лісу):
Гей, Лицарю, агов, приходь хутчіше!
(Заходить Лицар)
Ти кликала, моя прекрасна панно?

Русалка Лісова (схвильовано):
Мій Лицарю, ти сильний і сміливий.
Чи ти зумієш цю Ягу прогнати?
Лицар:
Я все своє життя зі злом боровся.
Боровся, і завжди перемагав!

(Підходить до Баби Яги)
Баба Яга:
Пацан, ти що, посмів змагатися зі мною?
Тебе я з світу ізведу одною лівою рукою!
Я зараз чари напущу, й перетворю тебе на мишу.
Сама ж в кота перевернусь,
Тебе я з’їм, і кістки не залишу!
(Чарує):
Летіла сова, шалена голова, та й сіла на дишло.
А я ворожу, тебе ворожу, перетворись на мишу!

(Лицар, усміхаючись, іронічно дивиться на Бабу Ягу).

Баба Яга: (розгублено)
Ти ба, сьогодні щось не вийшло…
Лицар:
Не вийшло, і не вийде!
Бо я тебе ніскільки не боюся!
Баба Яга (злісно):
Ах ти бридкий паршивий лицаряко!
Та я ж тебе ворожною мітлою заколю!
Чортеня:
Так його! Мочи!

(Тримаючи мітлу в обох руках держаком уперед, наче списа, вона, розігнавшись, кидається на лицаря. Лицар робить швидкий крок убік і Баба Яга, розминувшись із ним, з розгону встромляє мітлу в декорацію, що стоїть на сцені. З причитаннями і прокльонами вона намагається вивільнити мітлу, падає. Підходить Лицар і виймає меча).Лицар:
За всі лихі діла, що ти творила,
Тобі кінець прийшов, нечиста сило

Баба Яга (жалібно):
О, добрий молодче, помилуй, не губи!
При всім народі чесно обіцяю,
Що злого я вже мислити не буду.
Мені й самій набридло зло творити:
Робити підлість, порчу насилати –
Я свою душу (каюсь!) занедбала,
І втратила моральну чистоту.
Іще в дитинстві так мені кортіло
Образити, штурхнути, насміятись,
Аби когось довести до плачу.
З поганих звичок виросли злі чари,
Й мене перетворили на Ягу.
Але це зло я вижену із себе!
Я хочу усміхатися привітно.
А ще я добре знаюся на травах,
І буду ними лікувати хворих…
Оці дарунки я віддам негайно,
І Дідуся Мороза розбуджу. Добре?
Лицар:
Ну, добре!

(Баба Яга поспіхом збирає іграшки, ласкаво звертається до Діда Мороза):

Дідусику Морозику, вставай!

Чортеня: (робить реверанс)
Снігуронько, шановна панно, прокидайтесь!

(Дід Мороз і Снігуронька підводяться, труть очі, позіхають)
Дід Мороз:
Мені такий чудний наснився сон,
Що ніби в нас украли подарунки.
Так ось вони…
Снігуронька:
А я клянусь, що бачила в ві сні,
Як Лицар переміг нечисту силу.
Русалка Лісова: (до себе)
Так і було.
(до лицаря) Ходімо, друже, ми своє зробили…
Снігуронька:
Не йдіть! Давайте разом Новий Рік стрічати!
Баба Яга:
Візміть і нас! Я покажу вам хвокуси й шаради!

Дід Мороз:
Ну от і добре! Спільним товариством
Дітей на святі будем веселити.
Тихіш! Ви чуєте? Там в лісі голоси!
Снігуронька:
Та це ж назустріч нам спішать малята!

(На сцену вибігає малеча. Звучить музика. Починається Новорічне свято.)

сяє тиша сріблом в ночі
Гера молоко розлила
дві стежини два шляхи
І два серця мить вінчання
Жити заради Життя
чого бажаю Я
Твій намір Об'єднаня
Сонце Правди привітаймо після ночі
Великдень - Світло Різдва
щасливі і тільки щасливі.
2011р.

Зима править шляхи хитромудрі
Доля ставить нам коми крапки
двое зустрілись незабаром новорічні свята
по волі небес усе ожива
сніжинки в'ють думок рої...
2011р.

Вже березень, а Лада забарилась,
У Вирію ще вирував бенкет,
Богиня аж занадто веселилась,
Ледь не забула свій земний полет.

З плугами люд серед полів чекає
На ту, що спушує родючий грунт,
Сніги лежать, а Лади все немає
Людська молитва зупиняла бунт.

Дажбог гнівний, вже й притопнув ногою,
-Тепло даю, а ти гульню ведеш?
Народ в полях! Прощаються з зимою,
Тебе чекають. Чи ж весну несеш!

Зашарілась богиня й полетіла,
Через діброви, гори і поля,
Від дотику все квітнуло, пашіло.
Стомилася, на хвильку прилягла.

Уздріла це лукава чорна МАра,
Богиня зла і всіх нещасть землі,
Підкралася до Лади ця примара
І навкруги посіяла терни.

Збудило Ладу голосне моління,
Густий ,колючий простелявся шлях,
Кололо ноги з тереня драчіння,
Краплинки крові падали в полях.

Виднілася червона стежка крові,
І скоро тут калина зацвіла
В пучок в’язала Лада дар любові,
Давала людям і була весна.

Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ Огненное Дыхание Бога
Из сердца Возлюбленных Альфа и Омеги.
В сей день Я ЕСМЬ Непорочное Понятие,
Выраженное всюду, где я прохожу.
Ныне Я ЕСМЬ полон радости,
Ибо ныне Я ЕСМЬ полное выражение Божественной любви.

Мое возлюбленное Я ЕСМЬ Присутствие,
Опечатай меня ныне в самом сердце
Расширяющегося Огненного Дыхания Бога.
Пусть его чистота, целостность и любовь
Проявятся всюду, где Я ЕСМЬ сегодня и вовек. (3х)

Я принимаю это свершенным сейчас в полную силу!
Я ЕСМЬ это свершенное сейчас в полную силу!
Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ Бого-Жизнь,
выражающая совершенство
Всеми способами во все времена.
То, что призываю для себя,
Я призываю для каждого мужчины, женщины и
ребенка на этой планете.

2011г.

На початку було Слово…

І мав Співець перо і аркуш.
А папір був пустий та порожній
І творча дума ширяла
Над білою безоднею.
І сказав Співець: хай станеться фраза!
І сталася фраза.
І назвав Він набір фраз реченням.
І побачив Співець,
Що вельми гарне воно.
І Він відділив ритмічне речення від сумбурного.
І назвав перше Поезією,
А друге – Прозою.
П’ять днів творив Співець свою поезію
І прозу Він писав усі ті дні.

А шостого дня сказав у серці своєму:
Сотворю я собі читача на Свій образ і подобу
І хай він читає мої писання.
І сотворив Співець Читача шостого дня
На Свій образ і Свою подобу.
Як читача і читачку їх сотворив
І помістив їх у бібліотеці .
І заповів читачу , кажучи:
Кожну книжку у бібліотеці ти можеш читати,
Але книгу з критичними публікаціями не читай,
Бо в день читання твого,
Ти напевно помреш…
Але критик був дуже хитрий.
Він заманив читачку до своїх драматичних праць,-
Вони бо в яскравих були палітурках.
Читачка прочитала і дала своєму чоловіку.
І очі у них розкрилися.
І стали їм твори Співця нецікавими.

Через це вигнав їх Співець із бібліотеки.
І стали читачі розмножуватися на землі,
Але, не маючи що читати, забули абетку
І стали неграмотними.
І сказав Співець: шкодую я, що сотворив читача,
Знищу я його, не залишу від нього й сліду.
Та один знайшов милість у Його очах,
Бо не переставав переказувати твори Співця
Тим, хто з читачів уже перетворився на слухачів.
У ньому й спасся читацький рід.

Опісля багато разів і багатьма способами
Говорив Співець до вух читачів,
Та критик спотворював Його мову.

І Слово сталося тілом…

21.12.11.

Розстрілюють стрілки
нервово тишу.
Вгинає стіни
погляд дикої кішки.
Ріжуть темряву
навпіл очі.
Рішуче, як постріл,
як скальпель,
як зранений звір.
Розриваючи
часу тенета,
як нитку тонку.
Розтинаючи криком
серця різким
брудний чорно-синій
вельвет невідомості
й пітьми.
В мільйонах
крапок і тире крапель
читають долоні простір
за холодним склом.
Довго сканують пальці
штрих-код дощу
на сірій коробці вікна.
Крутять думки кіно -
чорно-білий фільм нервів.
Неспокою
чорні карлики
викреслюють
страхом і болем
у чорнім квадраті ночі
світлу знайому постать -
твоє маленьке
гаряче сонце
у сірій галактиці суму…
Нарешті ти прийшов.
2011

Пьяная эйфория.

И вновь стихи, стихи,
Следы ожившей вновь души,
Пьянеет разум, свежестью живя,
Паришь по миру как дитя.

И в этой пьяной эйфории,
Пытаясь что-то разобрать.
Ты сочиняешь строчек пьяные столбцы,
Ища вопросы солнечных лучей.

И нет в сознанье капли тени,
Улыбка идиота на лице…
Нет понимания причины,
Что радует сегодня Бл…


20.12.2011

Висушує душу і ломить кості
втома від напівсправжнього.

Поезія повинна бути - як постріл:
коротко, влучно, назавжди.

2011.

Некий странник седовласый,
Путешествуя с Пером Крыла,
Повстречал монахиню Шамондинского монастыря.
Вежливо поклонившись - приветствуя, спросил:
"Есть ли у Вас, милейшая,
Лекарство от греха?"
Посмотрев ему в глаза, подумала...
"Есть, добрый человек - ответила ему -
Вот рецепт тайны исцеления:
1) Нарой корней послушания,
2) Собери цветов душевной чистоты,
3) Нарви листьев терпения,
4) Собери цветов нелицемерия,
5) Не упивайся вином прелюбодеяния,
6) Все это осуши постом воздержания,
7) Вложи в кострюлю добрых дел,
8) Добавь воды слез покаяния,
9) Посоли солью братолюбия,
10) Добавь щедрот милостыни милосердия,
11) Да во все положи порошок смирения,
12) И коленопреклонения,
13) Принимай по три ложки в день страха Божия,
14) Одевайся в одежду справедливости,
15 И не входи в пустословие, а то простудишся
И заболееш грехом опять,
16) ЗАПОМНИТЕ ЕГО И ДЕТЯМ ПЕРЕДАЙТЕ".
Седовласый странник записал,
Поклонившись вежливо ей сказал:
Со-глассен, запомню, теплом души благодарю.

2011г.

Коронована місяцесловом
Засоромлена сніжним завоєм
Тремтлива й терпка
Мов з намулом колюча вода


Ти така сьогодні одна
Моя довга миттєвість-днина.

Зелена пустка вдивляється
у очі перехожого
повільного як ніби
його стопи землею прийняті
як ніби його пам'яті
немає місця серед тиші упокоєної в небі
й опала вона під ноги і на плечі
важка

І постільга над пусткою
політ счинила на честь твою мій перехожий

О звір кульгавий
терен свій обходиш
терен свій минаєш
як день тебе минає
як час тебе обходить не задівши

Гойдається млосно трава над попелом
і порохом
і місяць тане й сохне в бік
свого первісного народження
зправа наліво
як письмена святі тобою читані
і на руках відбиті
З дитинства знаєш як звучить
та порожнеча - вона зелене море
і зараз її гімн лунає ніби мушля

Під гімн довірливих і тих що вірять
минає пустку і стопою хижою
так бережно траву згинає

О перехожий з зеленню в очах
твій страх минувся
це не твій вже страх
просіяний крізь безліч слів і снів
твій страх вже не залишиться твоїм

Ти знаєш краще

Колись був повен той хто оминає
і ніс на плечах він зелений плащ як зараз пам'ять
того плаща не відшукати у траві
Колись був певен той хто оминає
та кожен раз вертається назад
як місяць до народження свого
туди де руки обіймали
і страх був не прочитаний ніким
як знаєш ти ніхто цього не знає

І постільга завмерла у польоті
із пусткою зеленою в очах
проходить перехожий і минає

Подруги гадають - хто ж він
вони не знають те
що відомо лише мені і...
палають їх серця любов'ю
як боляче знати це йому
у глибокій тиші він волає
до вас в нестямнім танкУ...
2011р.

Він говорив: Я – це Ви!»
Він обіцяв справедливість.
Мудрі скептично мовчали,
Бо знали: що це,
Коли бандитам обіцяно тюрми.
А ми горлали: «Так!»;
І не думали, що за цим «так»;
На що ми зрештою згодні.
Все відбулося, як завжди:
Від свого імені і в своїх інтересах
Він будував країну,
Де наш інтерес став несуттєвим,
І наше ім’я якось зблякло,
Стало тлом його імені.

Десь,
де ще свіже повітря кидає
звичайне "нормальне" в обличчя життя, -
день
не для всіх, хто живе й, живучи,
помічає нове протиріччя буття.

Жах!
Капітан субмарини не Немо?
Верти перископом (тут можна) хоч хто...
Ах,
це сподобалось скупченню друзів -
а завтра їх кількість зросте ще на сто!

Хай
від "стіни" до "стіни" субмарини
з "поверхні" добуті світлини ведуть,
край
оглядового "скла" перископа
Камчатку знайде ще... Там люди живуть.

Там
за суворих умов їх природи
окрилена дружба в серцях пророста.
Нам
на "стіні" інтернет-спілкування
лише милуватися з них: красота!

18.12.2011

падають з неба лакмусові папірці
ловлять зиму на кислотність
справджують зиму на лужність
не у лузі-лузі у глибокі й калюжі
пливе небо малинове
пливе небо
сніжинове
пливе небо-
небо
поки небо пливе
плетуть павуки плітки із пуху
затягає вікно візерунками
крізь кожух земля усміхається
йде зима полохає зайців межу замітає

Серия хокку

ветки сакуры гнутся когда мы прощаемся.
быть может,неволя это прощанье.
и рабство,такое,как братство кинжалов.

что происходит от чего?
не знаем.
лишь только стрелочка часов спешит
украсть названье.

мой милый вид на окна дачи.
так много бумажного в домиках.
только свет-настоящий.

Правда и ложь не могут быть одинаковыми никогда,
также как добро и зло.
Самый маленький кусочек добра - есть неподкупная правда,
в миллион раз тяжелее самого большого Зла
или неправды - невежества мысли,лжи.
Потому что во зле, неправде и лжи
нету единения в чистой любви,
нет того, что создало Вселннную и держит ее,
поэтому оно всегда разрушительно и на "весах" так легко.
Самая маленькая частица добра не может быть разрушена,
ибо в ней любовь чистая содержится и то,что создало Вселенную,
а самое большое зло неизбежно будет разрушено и распадется,
ибо это и есть цель его.
Зло есть прах и тлен, у него нету продолжения, оно разрушает и,
в конце концов,разрушит центр - себя.
Добро же и добродетель - там Сердца чистота -
только созидает она, там Жизнь вечна и нетленна.
Вот и ответ мне от Учителя, что сильнее - добро или зло,
белая магия или черная. Самое трудное это творить добро.
Учителя энергия мысли вошла в меня:-"Неустанно творите добро
- Вы Там будете."

Покараний хасид якийсь за те був,
Що осквернив Святу Суботу:
Віз перевернувсь, і він не встиг
Вчасно добратися додому.
Сувора й тривала кара була та,
І винуватець мало не зійшов із глузду,
Якби не нагодився Бааль Шем Тов.
«Принеси в синагогу свічки
І запали на честь Суботи»- сказав цадик.
«Але ж, раббі Міхл інакше покарав би...»
«Роби, що я сказав, а раббі передай,
Хай з’явиться до мене наступної Суботи».
«Сам Бешт запрошує до себе в гості!»-
І раббі Міхл у п’ятницю рушив в дорогу.
І треба ж так, аби на півдорозі зламалась вісь.
Як не старався кучер, пішки довелося йти.
Потемки раббі в синагогу вбіг.
Саме тої миті, як Бешт казав кідуш.
«Гарної Суботи, мій непогрішний друже.
Не знав ти ніколи, як страждає грішник.
Ніколи твоє серце не переймалось одчаєм.
Тому-то й легко так кару надмірну іншим виносиш».
Раббі Міхл, як вкопаний,
Стояв, і, мабуть, сам собі виносив кару.
--------------
Єхієль Міхл, магід із Злочева (1726-1781). За його висловами, наведеними в різних книгах, укладено збірник повчань «Маїм рабім» («Повноводдя»).

«Ой не буде, ой не буде вище глоду лобода,
Ой не буде, ой не буде старше попа попадя!
Як пішов піп у церковку вінчати, вінчати,
А наша попаденька пішла собі гуляти»
Українська народна пісня

Піп вінчає-вінчає молодих, а на мислі одне:
«Мабуть, краля-попаденька закаблуки в танці гне».
Молодих хутенько-хутенько піп повінчав,
До господи, наче вихор, помчав.
У всі вікна й у садок загляда-загляда,
Може, вдома-таки попаденька молода.
Шукав-шукав по обійстю, та дарма:
Ніде нема попаденьки, страх пройма.
У новенькій рясі піп селом кружеля
Та питає всіх зустрічних, де дружина гуля.
Не дізнався ані крихти, тільки шкоди завдав:
Заплутався у подолі й у пилюку впав.
Заявилась опівночі попаденька під хмельком.
Піп прокльонами періщить, наче хвиська батогом.
«Хай же візьмуть чорти тебе та ще й трясця –
Полишила мене шани й новенької ряси!..»
«Візьмуть тебе чорти швидше, як буде нагода,
Щоб мене ти не тримав за цяцьку в господі.
Тож хропи собі-висвистуй, кошлатая борода,
А я буду розважатись, доки гра кров молода!»

На завтра обещают холода,
Пока декабрь флиртует с теплым ветром,
Я вынимаю кубики со льда
Из формы, окуная в соки лета,
А вечером пойду на новый фильм
Высоцкого смотреть отныне мода,
Из прошлого воскрес опять кумир,
Сказать, что люди есть второго сорта.
Поп-корн и пиво, большинству плевать,
А он сказать нам многое пытался,
Толпа, толпа… Нас больше и нас - рать,
Был человек, НО в памяти остался.
И в обсужденьях грубость и вранье,
На форумах нет правды, глухо, пусто,
Но каждому отмеряют свое,
Кто говорит, а кто стрижет капусту.
А кто, едва ли удержав слезу,
Уйдет из зала молча, не заплачет,
«Тебе я, зритель, многое несу,
Мои слова порою много значат»
И кто-то крикнет, будто за кормой,
Спасаясь от смертельного исхода,
Слова Его «Спасибо, что живой»
Да здравствует души и слов свобода!

16.12.2011

Коли митець малює тіло
Твоє на білім-білім тлі,
Ти дивишся на плинність ліній
І бачиш, що вони твої:
Зображені і тіло, й очі,
Неначе в дзеркалі. А ти
Нестерпно, вистраждано хочеш
Ні, не художника – мети:
Лишитись юною, хмільною,
Кохання випивши шалене
І цілувати, цілувати
Ні, не митця у пензель божий,
А у надихнений – мене!


2011

діамантова вершина
сліпить світлом.
я довго сюди летів
по золоті сльози Бога –
горіхи мудрості.

тепер усе в моїх руках,
зосталася єдина загадка,
остання:

я взяв найбільший горіх –
і не зміг летіти далі,
я взяв найменший горіх –
і впав від його ваги…

найменший – найважчий.
істина настільки абсурдна,
що схожа на правду…

поверни мене, Боже,
до трави і води,
бо я вмираю на твоєму сонці.

а повертатися – завжди вниз,
ніби інших напрямків не існує…

лиш вони мене не пускають –
золоті горіхи, –
кожен міг бути моїм,
якби не остання загадка…

ніхто мене не прив'язав
між землею і небом –
це я лечу, розпластаний –
мені треба до сонця,
а світ переважує…

яка ж ти довга, вічносте,
у пошуках суті!

… а суть надто близько,
щоб помітити, –
ось бере мене за руку
і, посміхаючись,
мружить бездонні очі.

Не вміло
намагаєшся
тлумачити сни
з глибин підсвідомого раю
аж поки дійдеш до свідомого краю -
далі прірва нових сновидінь,
куди штовхає чиясь невпізнана тінь,
не розкриваючи секретів і таємниць,
шукаєш істину поміж дрібниць,
що так легко зникає на ранок
по той бік непрозорих фіранок
у променях сценарію чергового дня тижня…

2011 р.

Стою смотря вперед
правая нога вперед
открыт ко всем божественным
и положительним силам
они протекают через меня
направляю их в собственные каналы чистой мысли
доброго слова и доброго дела.
2011г.

Бежать или остановиться?
Стать жертвой или хищной быть?
Страдать иль заново влюбиться?
Все вспомнить или все забыть?

Все это мне решать не надо-
Все решено давным-давно:
Кто ангел,кто посланник ада-
Все от рождения дано.

Но стать гораздо интересней,
Стать сильной и здоровой стать,
Идти по жизни "в ногу с песней",
И горестей не замечать...

И вот тогда на небосклоне
Счастливая заря взойдет
И засияет в каждом доме,
Весь мир мудреный обогнет.

Ведь, счастья много не бывает,
Но и достаточно для всех!
Тот, кто не робщет, не страдает,
Того и ждет во всем успех!

На городі
на першім снігу
задумалися граки
довго тупотіли
додзьобували осінь
та й змахнули крильми
її крихти
злітаючи враз -
зима.

Хвала цеглинам
що застають нас зненацька
бо значить
ми поки не стали
злочинно обережними
хоч пробивні
але не замасковані
а може й ми – чоловіки в жалобі
із непокритими головами

Хвала великим звірам
що раптом гинуть поодинці
і ми, соціальні жертви,
через їхню жертовність
дивуємо всяких канонників
катаракту виліковуємо катарсисом
і дивимося
і дивуємося

Хвала магеланам
які подорожують кругозорами
хвала обізнаним
які прямують до лінії горизонту
і хай не спокусить нас
нажива на жилах тубільців
і хай не посміємо
безчестити їх дочок і віру

Хвала тим
що тривають мовою
а не здаються у язики
що вип’ють навзаєм
і не уп’ються
тим
що поглядом всесвіт приручать
а ляжуть
в барвінку
***
2011

Вони нас продали ще до того, як нас купили.
А ми думали: ми покупці.
Насправді, продавали самих себе.
Вони нас продали в обгортці спаплюженої совісті,
А зверху бантик непотрібних чеснот.
На додачу дали гарантію нашої якості
(чого вона варта – ця гарантія?).
Нас продали і всміхнулися нам так приязно,
Пообіцяли в майбутньому щастя.
А ми…
Ми надумали собі, що купуємо їх здібності,
Наймаємо, як вірних слуг,
Видаємо довіреність на подолання власних вад.
Ми думали, що купуємо пристойне майбутнє,
Але фактично його продали і не отримали платні.

Раббі Кіцес зібрався їхать в Святу Землю.
Прийшов до Бешта попрощатись.
Торкнувся той пальцем вказівним уст учня
І сказав: «Дбай про слова свої,
Щоб відповідь була належна».
Вирушив раббі на кораблі
В омріяний з дитинства край
І бачив вже себе в Єрусалимі, Тверії і Цфаті.
І сталося б напевне так, якби не шторм.
Збилось судно з курсу і пристало до невідомої землі.
Всі, хто зійшов на берег, вернулися невдовзі,
А раббі бозна чому ішов і йшов.
І тільки як побачив начебто безлюдний дім,
Збагнув, що треба повертатись:
Судно без нього може вийти в море.
Як спало це йому на думку,
На порозі дому з’явився дідуган:
«Не бійся, раббі Вольфе, лишайся з нами на суботу.
Потім продовжиш свою путь.
Назавтра дід вивів раббі на берег,
Де ще стояло судно.
«Як поживають сини Ізраїлю в твоєму краї?»-
На прощання дід спитав.
«Господь не полишає їх».
Вже у відкритім морі
Раббі згадав Бааль Шем Това
І не схотів продовжувати путь в Святу Землю.
Сказав про намір капітанові,
А той в одвіт: «А ми якраз вертаємось додому».
І ось нарешті раббі перед Бештом.
Із сумом подививсь на учня вчитель:
«Як незугарно відповів ти Аврагаму!..
А він же день при дні питає Бога:
«Як там мої діти?»
І Всевишній відповіда йому:
«Я не полишаю їх».
Ну, чом би не розповісти батьку Аврагаму
Про наші муки у вигнанні?»
-------------

Зеєв Вольф Кіцес з Меджибожа (помер 1765) – найближчий повірений Бешта. Супроводжував учителя в його численних поїздках, молився з ним. Був посланий Бештом у Броди, щоб не відбувся з’їзд мітнагдім. Досяг великих успіхів не тільки в ягадуті, а й у світських науках. Дані про нього зібрано в книзі «Мішнат Зеєв» («Вчення Зеєва»).

Не розíрве той, який спить,
повсті кокону, повсті спокою,
що ґротом звівся між сновидцем
і небесами.
І згасали
вогні, пошестям запалені нічним,
і врятований я буду
тільки ним.
       І врятованим я буду.
Чути дзвін, як ніби риб'яче ребро
зачепили чиїсь вишколені пальці,
і на ньому грали, доки вранці
не встромили в плоть.
І врятований я буду,
доки нот
вистачить, щоб плоть моя дзвеніла.
       І врятованим я буду.
І не зрушить той, що спить,
свою голову важку, неначе брила.
Він вуста свої розтулить,
щоб злетіла
пташка тиші з них.
Темнота її пір'їн німих -
непорушна і незряча варта
на порозі дому для ночей.
Той, що спить, не знав своїх очей
іншими, ніж очі у сновидця,
до яких і сяйво снігу не прийд.
І врятований я буду,
доки сниться,
як його кров із моєю кров'ю йдеé.
       І врятованим я буду.

Черв’яки ліні наповнюють моє єство
Через усі отвори і рани,
Через усі помисли і бажання.

Кожен волосок на моєму тілі
Приймає байдики,
Мов антена радіоприймача
Приймає «Закарпаття - FM».

Кожна клітина моєї суті,
Ніби в сутінках крапля світла,
Мошву, комарів і нечисть всю,
Як магнітом, притягує лінощі.

І я лежу
Ніби кіт на сонці,
Мов сонячна пляма на підлозі,
Чи купа спокою
На простирадлі поля.

Я лежу і чекаю
Поки голодні круки
Розгребуть цю купу,
Розберуть по крихті,
Розклюють із криками,
Роздзьобають гарячі нутрощі
І рознесуть по околицях.

І тоді від моєї ліні
Нічого не лишиться.


2007