***
Сипнув Господь на струни ліри
Зерно божественної віри,
І голос раптом забринів, –
І я воскрес в огні офіри.

С чашкой кофе у камина,
С сигаретою в руке,
Я сидел и наслаждался
Красным заревом в огне.

Ты вошла и села рядом,
Я тебе кофе предложил,
Закурила и сказала
Все, родной, конец игре.

Затянувшися по глубже
Я сказал ей, поясни,
По Шекспиру я уж умер
Раз конец моей игре.

Ты на юмор переводишь
Наш серьезный разговор,
Но скажу тебе я прямо
Всё, прощай, мой дорогой.

Ухожу я на рассвете,
Вещи заберу потом.
Полюбила я другого,
Весь мой сказ тебе, родной.

Отпив кофе, я промолвил,
До рассвета далеко
Мы с тобою расстаёмся,
Это всё уже решено.
Но скажи мне, в чём причина
Расставания сего?

Она с грустью улыбнулась
И сказала мне в ответ,
Наша жизнь - это рутина,
Все спокойно, тишь и гладь,
Нужен взрыв адреналина
Чтобы мог меня понять.

Я в ответ же ей промолвил,
Да, попала ты конкретно,
Раз спокойствие не всласть.
Что ж, иди за зовом сердца,
Мне тебя не удержать.

Утром рано слышу голос:
Кофе, милый, на столе.
А вчера, я пошутила,
Ты прости уж это мне.

Шутки шутками, ну всё же,
Мне задуматься пришлось,
Что в спокойствии с любимой
Нужно всё же, иногда,
Делать праздник для любимой, -
Это праздник для себя.

Не было звона разбитой посуды,
Не было криков и матов.
Оба сидели и молча курили,
Каждый боялся утраты.

Ты изменил мне, сказала она.
Да, изменил, все проклятое тело.
Но, ведь душою с тобой я,
Это затмение было со мною
Я представлял, что с тобою.

Как тяжело, сказала она мне,
Слышать такое признанье,
Даже в измене своей
Нашел ты себе оправданье.

Я потеряла к тебе интерес,
Буду с тобой откровенна,
Там где предательство - нету любви
Так что ищи мне замену.

Я лишь желаю, чтобы в жизни своей,
Сам ты познал боль измены
И получил в объясненье ответ
Что душою она сокровенна.

Сижу на лавке и скучаю
И друг увидел я тебя.
Привет, мадам, позагораем,
Иль сразу едем в номера?

Насчет загара, я не знаю,
А с номерами не пройдёт,
Дай закурить и села с краю,
Глядя печально на меня.

Достав с кармана сигарету,
Чтобы марку ей не показать,
Я чиркнул спичкой, и подумав,
Решил собой на время стать.

Ее печаль меня пленила
И внешность тоже ничего,
Наверно, милый Вас покинул
Решил я что-нибудь сказать.

Да нет, устала я от жизни
Все надоело, пустота.
Да, и конечно, милый бросил,
Сказал, что я уже не та.

Сказать бы Вам, забудь всё это
Но знаю, это не пройдёт,
Ведь часть души ушла при этом,
А это вряд ли кто поймёт.

Да, часть души ушла к нему
И это всё я понимаю.
А чем заполнить пустоту?
Увы, я этого не знаю.

Заполни грустью и тоской,
Чтобы обида не вселилась
Печалью рану ты омой,
Чтобы и месть не поместилась.

А как же быть с любовью мне?
Ведь это очень-очень больно.
Ведь он ушёл, а с ним она,
А это ведь, уж, не прикольно.

Любовь ушла не с ним, поверь,
Она с тобою отстрадает.
Ведь ты осталась в не удел
Любовь собою не играет.

Она ушла, а я остался,
Сидел и думал о своём,
Что в этом мире, мне осталось
Лечить душой, а не умом.

…Колючі язики, жорстокі очі,
Пекуче і безжалісне «прання»…
Що вам до мого "хочу", чи "не хочу",
До сну, безсоння, чи до мого дня?

Що можете ви знати про ті ночі,
Коли криваві сльози серце точать,
Коли повітря здавлює горлянку,
І задрімаєш тільки на світанку?

Дай Боже не зазнати вам фортуни,
Коли змовкають найдзвінкіші струни,
Коли чорніє сніг, і день із ніччю
Плетуть химеру фантасмагоричну…

Вам ніж у серце – усмішка постійна,
І муляє чийсь успіх чи талан?
Бо ваші душі – заздрості повії,
І заздрість – головний ваш бог і пан.

О, ви моральні! І у ваших клунках
Зразки моралі всякі, по ґатунках:
«Для себе», «для близьких», «далеким», «іншим»…

Хто їде джипом, а чи ходить піший -
шахрайську шістку, де кривава мітка,
здає у прикуп солодкава плітка…

2000(2013)

* * *
А я невеличка,
А я нездорова –
Не біле личко,
Не чорноброва.

* * *
Гей, була в мене коняка
І миски побиті;
Старий козак, як собака,
Бо горшки не миті.

* * *
Всі ви, хлопці, баламути,
Та нікому пригорнути
Молодої мене.

* * *
Козак молоденький
Біля перелазу –
Кучерява Катерина
Де візьметься зразу!

* * *
Щоб та слава не пропала,
Дівка в сінях стояла.

* * *
Ой дівчино, відчини:
Восени, восени
До серденька пригорни.

* * *
Покіль не женився,
Кукіль не родився;
А як оженився,
Кукіль уродився.

* * *
Грицю, Грицю, до роботи
Через річеньку, через болото.

* * *
І над панами я пан
Там, де широкий наш лан.

* * *
Ой не їв я редьки зроду,
Бо я панського роду.

* * *
Понад сад виноград –
Та й тому я буду рад.

* * *
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,
Що погану жінку маю.

* * *
Якщо з тобою покохаюсь,
Караюсь, мучуся… але не каюсь.

Шикуйтеся, слова мої,
У бій за матінку ставайте, -
Ви неба Божого гінці,
Її в наругу не давайте.

Летіть слова,як вітер, вільні
І надихайте нас на дію.
Ви зброя правди і всесильні,
Не дайте втратити надію.

Правдиве слово, як спасіння,
Дощем весняним бруд змиває,
Воно засіяне насіння –
Що до пори не проростає.

2004р.

Не будемо ми про літа,
Вони нам з тобою відомі, -
Уже і постава не та,
У серці побільшало втоми.
Від любих онуків ясніємо
І легшає наша хода.
Нерідко услід нині чуємо:
-Яка ти була молода!
А друзі усі наймиліші,
З якими дитинство пройшло,
І спогади звідти світліші,
Хоч бідним воно в нас було.
Та вчилися ми на відмінно –
Хватало уміння і сили -
Було, у перерву, на двох
Одну сіру булку ділили.
І наші святі матері,
Що нас, як могли , піднімали,
Всю мудрість нажиту земну
У душі дитячі вливали.
І що, що тепер вже літа –
В житті це завжди аксіома.
На щастя у наших очах -
Іскриться життя, не утома.

2009р Надія Таршин

Кохання – це коли я знаю, які на смак твої сльози,
Що тоненьким струмочком стікаються до твоїх губ.
Коли довкола не закінчуються грози,
А ми стоїмо удвох, і у нас не попадає зуб на зуб.

Кохання – це коли я стискаю твою руку
І відчуваю в кінчиках пальців відголос серцебиття.
Коли погрузли по коліна у багнюку,
А ти свої теплом підтримуєш у мені іскорку життя.

Кохання – це коли ти станеш матір’ю наших дітей,
І в маленької дівчинки будуть твої волосся та очі.
Коли я постійно чекаю від тебе вістей,
А ти мені снишся щоночі.

© Віталій Мочарський

2013

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч загляда…
Гайда-гойда… Вода в Стоході
Переповнює русло дня.
Від найближчих відбитись годі.
Вже і дальній наздоганя.
Партизанять чужі в народі:
І до хати й до куреня
Вже прибились… Вже дорушає
До коша й до душі – чуже,
Лиш Славута ще Січ береже,
Бо у нього козацька душа є,
Бог все бачить, на все зважає,
Кінь небесний іще ірже…
Горе Горинню хвилю горне,
Стир підтоплює монастир,
А на заході – небо чорне
Обрій звужує, топить шир…

…енко …єнку шепоче глухо:
«Стережімося …цьких і …ських!
Ляські душі в них під кожухом,
Хоч і панські шапки на них…».
«Наш останній рубіж – це Трубіж! –
…енко … єнку шепоче знов. –
Там і захист є і любов –
З християнським народом вкупі ж!».
А Сула – без весла,
А Ворскла
Темна,
Начеб вікно без скла,
І свіча опливає воском,
І палає в заплаві Псла
Лебедин,
І Петрове «військо»
Четвертує живі тіла…

…єнко …енку терзає душу:
«Геть подалі від москаля!
Він на воду нашу і сушу
Свої зуби гнилі вискаля…
Він трясе Україну,
Мов грушу,
І гуляє, гуляє, гуля…».
Тільки …енку така розмова
Не до шмиги.
Він – голова:
Метикує, бач, що Москва
Зробить з нього охоче …ова
І всі …овські надасть права –
Це ж не капосна татарва
І не ляська гидь гонорова…

…Вік за віком отак минає –
Сперечаються земляки,
А між лівим і правим краєм
І сьогодні згоди немає,
Кожен тягне в свої боки:
Той – на захід, в обійми НАТО,
Той, як водиться, пре на схід
Чаркуватись зі старшим братом
Під квашеню хрумку
І під
Пісню, перчену густо матом.
…енку хочеться бути …овим,
Гоноровим,
Бо ж він такий
Збільшовичений, аж багровий,
«Всеслов’янський і вселюдський…».

…енко плуга тягти не хоче
Крізь чагар дурману-трави…
…єнко скаче (гляди, й доскоче!)
До гетьманської булави.
Гайда-гойда… Біда в народі
Водоповінню прибува.
Живемо у такій незгоді,
Що «Ой, лишенько!» і «Ов-ва!»…
Чагаріє чорнобиль-трава
На безлюдді і на безводді.
Спікер …енко і спікер …ов
Обнімаються вельми чуло,
Ще й чоломкаються,
Немов
Посватались…
Гайда агулом
Під московську під коругов!

Скрушно й тошно:
Ані Богдана,
Ні Івана ні одного…
Схід і захід – кривава рана…
З неба сніг – богоданна манна…
Люди, де ви?
Людці, агов!..


2000

Ми не привиті дивні істоти,
Горя - достоту,болю -достоту:
Дихаєм рівно, інколи - кашель...
Раптом замовкнем - і скажем, не наші
Стогін і сльози; терпіння лиш - ми...

Зможем коли отой квіт віднайти:
Ліки від зради і довготерпіння?..
Дайте нам крапель, які для прозріння!

Століття пролітають, як комети
І вже не вчора – це було колись..
Ще, мабут,ь бродять де-не-де джульєтти,
А пенелопи, все ж, перевелись.

Нас тягне вже всередину – не зовні.
І кожна думка – на тобі! – овва.
Ми еврику вигукуєм сьогодні,
Аби тріщала завтра голова.

Вчимо себе – навколо все відомо.
Родзинок назбирається букет,
Щоб виправдати кожне підсвідомо
Чи то падіння, чи, що рідше, злет.

Коли б тебе дочекатись – і зовсім нічого не треба.
Я вже для нас визираю дешеві квитки в Австралію.
Відкриєм маленьку ферму із соняхами до неба.
Хоч ні, ці трикляті квіти мені Україну нагадують.

Коли б тебе дочекатись. Ти був би мені, як тато.
Як воїн, політик, ніцше. О, ти б не боявся ворога.
Ти знаєш, ці дикі люди, їх справді тут забагато.
Вони у моїх каструлях, ліжках і у моїх головах.

Вони так кишать, як змії, тиняються, "пілігрими".
Це кодло пройшло століття і, каже, що еволюцію
Ми станем з мечами нашими, відірваними від рими.
Хай спокою субтропічного ці циніки нам не рушають!

Ми станем на захист тиші, відвертості і довіри.
На захист малят. Ще чесних на цій непорочній стадії.
Ми створимо нову расу, по-справжньому білошкіру.
Якщо не за океаном – то лиш не у цьому стаді.

Ця жінка постійно ковтає книжки, не йметься.
Трохи закохана, в Зевса, трохи в Перікла.
Вона загалом непогана, коли сміється:
Верхні зубки збоку нагадують ікла.

Тихий черв'як, що точить папір очима
І олівець гризе, і не їсть сніданку.
На павутинні з оголеними плечима.
Має когось – коханця чи то коханку.

В неї рими у черепі, очі хворі,
Червоні – від сліз, книжок, і холодних гаджетів.
Ніколи не співала в церковному хорі,
Не пила таблетки, не їла картоплю смажену,

Не била посуди, не жила з котом-собакою,
Була трохи вітряною-невпевненою-ніякою…
Коли бидло-бари від тріскоту зачинялися,
Вона червоніла й невпевнено віддавалася...

А потім знову ставала антична статуя,
Казала – не хочу їсти і спати, не стадо я,
Знов починала писати нудним гекзаметром
І в туалеті кричала захрипле «занято».

Сонечко моє!
Усміхнись мені!
Зараз - у думках,
Ранком - увісні.

Вечером прилинь,
Віджени тугу!
Хай з Тобою я,
Хоч в думках засну...

Разом ми будем
Тішитись весні...
Сонечко моє!
Усміхнись мені!

Сонце золоте!
Ти - одне на всіх!
Розтопи в душі
Недовіри сніг...

Щоби я Тебе
Дочекатись зміг...
Сонце золоте!
Ти - одне на всіх!

2001р.

Ну як тобі з нею?
Як після мене з нею?
Цілує тобі попечені рани,
тілом виводить у білий ранок,
питає, куди цілував коханок?
Як тобі з нею?
Чи вірить вона у твої долоні,
і голу душу під сірим светром,
у голос тихий, у кави літри,
у білі-білі по чорнім титри?
Які слова докидає в чашку,
які слова заплітає в риму?
Чи ви із нею блукали тими
стежками саду,
де яблук гори і дрібка раю?..
Мене ще пам’ять за все карає,
лупцює спогад,
як дощ в обличчя.
Ти з нею – добре…
Простити нічим…

Маріонетки граються людьми.
То смикають за руки і за нерви –
Такі собі неперелюбні стерви,
То крок стають зі світла до пітьми.

Маніпулюють мудрими людьми
І змушують їх жити по сюжету.
Ведуть у прірву, у прогнилу Лету,
Плетуть інтриги, сваряться, як ми.

Вони такі підступні, що аж-аж.
Із різних «ху» замішують купаж,
Засмічують… А ти таки візьми

І розірви чотири ті мотузки
І п’яту. Прокричи покірно: «Дзузьки!
Маріонетки граються людьми».

25.03.13

Глухий Народ.
Глухий,
Сліпий і
Босий.
Дівча стойть бліде,
Простоволосе
На роздоріжжі:
Місто і Село.
Було ж бо Місто.
І Село було.
А був Народ?
А є Народ?
А буде?
Були чи є, а, може, будуть
Люди?
Нема Людей,
Немає і Народу.
Нема в'язниць,
Але й нема Свободи.
01.02.12

Я знов пишу.
Тобі за це спасибі.
У голові і в серці,
Як раніше...
Думки й слова
сплітаються у вірші.

Ти щось змінив,
Ти пригадав, напевно
Що я пишу вірші.
Що я – письменна!

03.02.12

***
Як ревний ратай зорані загінки,
Невтомно день у день я навколінки
Плекаю ніжні бадилинки слів, –
Блищать краплинки поту і росинки.

зачувши про місяць закопаний під ліхтарем
зривається вітер з весняної пісні на рев
неситим драконом повітря на клапті дере
і падає снігом на кров березневих арен

давай з тої крові відтопимо теплі дощі
мерщій засинай і на линву спинайся мерщій
а я тобі попіл збиратиму з вимоклих щік
як мед бжолярі вибирають із димних вощин

цукрові прогнози згорять у торішній воді
закінчиться линва і попіл і сніг і тоді
відродиться місяць у шрамах як ти і хотів
і ми у зими відвоюємо ластівчин дім

Самотня ніч. Незатишна і темна.
Це б, зоре, зараз променів твоїх!
Тебе ж, напевне, на десятім небі
Гойдає сон у хмарах пухових.

Гойдає сон… Що він тобі шепоче,
В які веде незвідані світи?
До тебе – на десяте небо – ХОЧУ!
Пірнути в хмари теплі, віднайти

Кубельце – й до нестями цілувати
Волосся, очі, плечі та вуста,
І палко притискати й попускати
Такий тремкий, жаданий, теплий стан…

І ринути разом у хвилю щастя –
У первісну гармонію Буття,
Аби на світ – таке, як ти, прекрасне –
З’явилося іще одне життя.

04.01.2008

Далеко десь від синього вогню,
яким палають в небі білі хмари,
твоє життя, яке я не зміню,
твої нічні жахіття і кошмари.

Солоні сльози і нема тебе,
самотність убиває і тривожить.
Над головою небо голубе,
але воно мені вже не належить.

Далеко сонце вже за небокраєм,
співає вітер і шумить у скронях.
Ключ журавлів летить над гаєм,
а моя доля у твоїх долонях.

(21.03.2013)

Солов’ї співали стрільцям серенаду.
Сьогодні сумно стало. Сплять славні сини.
Світле сонце спиває сік старого сАду.
Страшний сорок сьомий – садизм сатани.

Син серця словами старий світ сприймає.
Спитай сестер своїх, сусідів, селян...
Скажуть - сорок сьомий сниться, спокушає.
Сховай сльози, сьогодні сам сильним стань.

Сорок сьомий – рік, коли то польська влада акцією «Вісла» викинула нас з рідних земель Надсяння і Лемківщини.
28.09.2012р.

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради –
Вищого!

Спалах – на рівні світанку світу,
Спалах – на рівні останнього подиху
Всіх прометеїв часів минулих,
Що перейшли у легенди,
На рівні
Непроминальної слави Тараса –
Сина і Батька безсмертного роду!


2003

Сніг, коли сміх... На початку розмови
Позасипало. Не знаю, чи йти.
Повна довершеність світу і Бога -
Сумнів і віра. І я, коли - ти.
Душу і руки закутую светром.
Котиться колесо днів і доріг.
Біль, коли біль... І між нас - кілометри,
В серце посічене - вітер і сніг...
2013

Із бару вийшли десь під ніч
«ледь теплі» два хлопи.
Питання досить в них складне.
Як ліпше поступить?
- Давай візьмем таксі на двох.
То швидше над усе!
- Давай візьмемо пляшку знов.
То швидше «розвезе».

Множинність вимірів, галактик і світів.
У кожного – мета, завдання, часопростір.
А Ти - портал, початок всіх кінців,
всіх перехресть, кутів - глухих і гострих.

Пізнай себе в собі, - лишив Сковорода,-
душі – «я» «мікрокосм» – і зрозумієш Всесвіт…
А чи осягнеш сутність жінки? А хто зна…
Промовчав тут мудрець. Озвучував не все… Світ

ловив його, ловив невпинно - не спіймав…
Та ловлять сіті суєти нас щохвилини,
а Піфагор, Сократ, Рабле, Сковорода -
сміються із кутів і паралелей домовини…


2008(2013)

Твої акварелі розбавлені мною.
Мої – ти наповнила густо собою.
Простою водою їх вже не розмити.
У них розмаїття і зелені, й квітів…
На аркушах доль і на чистій постелі
Ми змішуєм часто свої акварелі.

Помідор із висока́
Дражнить овочівника.
«Як пан може,
То негоже?!»

Обурило те квасолю:
«Ні, я пану не дозволю!
Як пан може,
То негоже?!»

А горох, зелений в злості:
«Не ведуть себе так гості,
Як пан може,
То негоже?!»

А за ним і ріпка видна:
«Ай! Недобре! Ой! Огидно!
Як пан може,
То негоже?!»

Хором овочі городні:
«З паном ми таки незгодні.
Як пан може,
То негоже?!»

Помідору перцю дали,
І соромили, й встидали,
Впав, червоний, з висока́
В кошик овочівника.


25.03.2013

Я знову не можу заснути
й видумую казку
про тебе, коханий, про вірність,
про ніжність і ласку,
про те, як зустрілися ми
випадково з тобою
і стали близькими, і ти -
зачарований мною;
як добре було нам обом
у маленькій хатині.
Той рай для душі я не можу
забути і нині.
Гуцулкою кликав мене ти
з далекого краю,
та ближчих людей, ніж були ми
з тобою, не знаю.
Розлучили нас злії язики
назавжди з тобою,
і гуцулка лишилась в своїй
стороні самою.
Я не можу заснути з кінцем
не подібним до казки,
Бо так мало тепла у цей вечір
і хочеться ласки.
Ти приїдеш! Ти любиш мене! Ми
зустрінемось знову.
Я побачу тебе і почую
чаруючу мову.
Ми зустрінемось в сні,
у фантазіях дивної ночі.
Я кохаю тебе. Засинаю.
Злипаються очі.

2000

Бідність, п’яниці, розпуста,
Злодії і мафія –
Ось така нині у нас
Славна біографія.

Сором очі виїдає,
До такого дожилися...
Ми набутків вікових
Без жалю всіх позбулися.

Зубожіли душі наші,
Хміль в очах і голові,
Владі ми - такі потрібні -
З інших збитки чималі.

Липень 2004р.

Сповите вбогістю село
Назустріч глянуло тужливо,
Немов таке завжди було,
Не усміхалося щасливо.

Перекосились призьби, хати –
Усе облуплене старе.
За що їм фарбу купувати,
Як голод за кишки бере.

Змінилося, а не на краще.
Вмирає наша суть – село,
Панує злодій і ледащо…
Куди життя нас привело?

2004р

Ще не було жаги, а смерть вже чатувала,
щоб виплеснути біль на перший крок життя,
Мовчазна і бліда, собою хизувалась,
бо знала, що вона є прощення гріха.

Ще не було спокус, а гріх уже таївся
між неземних чеснот довірливих богів,
із плоті визирав, кумирам зла молився
і сіті розкидав над чередою днів.

Ще не було думок, а сумніви вже знали,
що досконалих форм гармонії нема,
звивались у клубок, над відліком кружляли
і брали у полон намічені діла.

Ще не було біди, а сльози вже збирались,
щоб розтопити сум непроханих страждань,
до чистих почуттів нав'язливо чіплялись
і понукали йти за незворотну грань.

Ще не було вини, а кара вже стояла
з сокирою в руці у божевільний час,
порочність терезів сама в собі плекала
і падала згори на всіх прийдешніх нас.

Поезія як вода.
То танеш у ній, то тонеш.
І краплі води, і тонни.
Хтось коників осідлав
морських, і пливе собі,
і Богу кричить: "Потонеш!"
Хтось плескає у долоні,
хтось пише листа судьбі
веслом по воді. Нема
ні строф, ні слідів господніх.
І тільки вода сьогодні,
і білий на ній туман...

Центон – вірш, цілковито складений із відомих читачу рядків інших віршів одного або кількох авторів зі збереженням при цьому змістової і синтаксичної єдності. Художній ефект досягається складною взаємодією і зіткненням контекстів окремих фрагментів.
Пропоную кілька центонів, складених мною на матеріалі текстів українських народних пісень.


* * *
Ой за гаєм, гаєм
Та й не перелази –
Нехай люблять мене хлопці
По чотири рази.

Ой у саду, саду
Та й не перетинки –
Нехай люблять мене хлопці
Та й щовечоринки.

* * *
Перестань, перестань
По гриби ходити:
Восени, восени
Настав час любити.

* * *
Не з мішком, не з мішком,
Ой ходила дівчина бережком;
Собі хлопців наманила
Батіжком, батіжком.

* * *
Ой джигуне, джигуне,
Чи підеш ти за мене?
Не тепер, не тепер:
Як побачив – так і вмер.

* * *
Що мені діяти
Без пари, без хати? –
Весело співати,
Щоб не чула мати.

* * *
Білявая, чорнявая,
Не сама я, не сама я:
Нуда-я, нуда-я,
Як свекруха лихая.

* * *
Ой дівчина-горлиця,
Червона запаска:
Поцілуй же ти мене,
Коли твоя ласка.

* * *
Ні дівчина, ні вдова –
Болить мені голова;
Зірочки до купочки –
Болять мені кісточки.

*

Сумних рядів у віршах назбирав,
Як хмизу в лісі,
Що старіє з часом,
І підпалив їх,
Бо прийшла весна.

Вийдеш з хати, ледь небо зажевріє,
Щоб побачити, як угорі
У світанок, закутаний джергою,
Сни випурхують із димарів
І летять понад селами зграями,
Доки тиша рипуча й крихка...
А думки, ще до слів не обкраяні,
Мовчки тануть у теплих руках.

Цей шлях лежить між трав дрімотних,
Що похилились до води,
Ніхто й ніколи не ходив
Лиш вир у річці наслідив
Малюючи туманний подих

Ледь чутно чайка промайнула
Серед ранкової глуші
На грані сплячої межі
Цим вимір цей незубожів
Мій шепіт тут здається гулом.

Здійняв свій гомін очерет
А над багатством трав двухмяних
Тінь сонця пролила свій мед,
Де боцян молодий поет
Пливе в суцвіттях валер'яни.

Світання в барвах чебрецю
Зів'яло злякане юрбою,
Урбаністичною стопою
Крізь плач гримить об цноту цю
Хода коров'ячого строю.


2012р.

Паралельний Світ,
Інші варіанти,
От би я хоч зміг, -
Туди б завітати...

Там у мене є
Й мотоцикл, й машина,
Я роблю своє,
Те до чого лину...

Там моя душа,
На своєму полі,
Робить що бажа,
І нема неволі...

І нема проблем,
Й недостатку грошей,
Все "по маслу" йде,
Як той намір Божий...

Все отам гаразд,
Всьому є можливість,
От би я хоч раз,
Зміг там опинитись...

От би я здійснив,
Те, що я задумав,
Ріку переплив,
І покинув тугу...

От би я здійснив,
Те, що є у планах,
Перейшов шляхи,
Які мрієв стануть...

Але зараз тут
Є лише можливість,
Швидше я б збагнув,
Й користь з всього виніс!

Швидше я б пройшов
Тут життя уроки,
Щоб собі знайшов,
Те, що бачу збоку....

Те що тільки є
В Паралельнім світі,
Ти візьми своє,
Поки Сонце світить!

Поки дні твої,
На Землі ще сяють,
Ти від серця дій!
Цілі щоб здійснялись.

Дякую :-)

Гойдається вечора зламана віть...
Надходить смеркання за графіком строгим...
Поставити чайник і розігріть
Себе і цей вечір синюшно-убогий.

Пробач неуважність, байдужість прости,
Не дуже суди мої сни фантастичні.
Я знаю, помітив сьогодні і ти:
Віть вечора справді упала у вічність...

Перше березня...Перше березня...
Переходимо Рубікон...
На крихкому лютневім березі
Віддаємо зимі поклон

За святкове засніжене місто,
За морози важкі,як ртуть,
За рум`янці й перлове намисто
Днів, що більше не повернуть.

Тільки сталося несподіване,
Тільки сталося як завжди -
І зима неначе відспівана,
І весна не спішить сюди.

Не такого хотіли сюрпризу
І від березня, й від весни -
Холоди, аномалії, кризи...
Варіантів нема запасних?

А третье декабря… Сто третье декабря….
Уснувшие снега. Вчерашние заботы.
Я здесь — под абажуром лучей от фонаря,
А все бегут домой-домой-домой с работы.
И мне бы умереть и вынырнуть в людей.
Да прекратить ловить снежинки и восторги.
Но я стою в кругу. Фонарик-чародей
Меня приворожил и сделал недотрогой.
Не трогайте меня. Я ласково свечусь.
Здесь оживают все прилетные снежинки…
Но кто-то помешал — похлопал по плечу —
И лопнули лучей нежнейшие пружинки.
Какой истошный звон стоял в моих ушах!
Какой недетский плач излил фонарь на вечер!
Но чудо сорвалось — хоть сделан только шаг…
Хоть кто-то не со зла потрогал мои плечи.

декабрь 2012

Помідор із тички нині
Строїть міни господині.
«Просто сором
З таким помідором!»

Це обурило квасолю:
«Глузувати не дозволю!
Просто сором
З таким помідором!»

Зеленів горох зі злості:
«А чи вам не стидно зовсім?"
Просто сором
З таким помідором!»

Ріпа змовчати не може:
«Як недобре! Як негоже!
Просто сором
З таким помідором!»

Дуже овочі сердиті:
"Припиніть цієї ж миті!
Просто сором
З таким помідором!»

Помідор із того стиду
Став увесь червоним з виду
І упав по тій провині
Прямо в кошик господині.

2012-2013

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде
Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною,
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом
Пропах в степах – і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!

Історія – закуска лиш для брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.

«Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,
І потече «охрещений» Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
Славно,
Мов дитина,
«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри чи Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…

На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти (чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходиму
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після героїчних ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків –
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих
Московських посіпак.

Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількін» суд…

І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку –
Хай живе
В чарівнім світі
Покидь і почвара,
На посіпацькій службі
Жили рве!
«Реве та стогне
(вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
(віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.

Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть від Московських берегів –
Служити чужині…

Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московіти
Поповнення – скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-то, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
Матірно
В Москві.


2004

Кіт рудий зеленоокий
Походив по снігу трохи...
Позіхнув і шмиг до хати –
Взимку треба їсти й спати!

Казав Дніпро
Дністру щось про...
Чи то про дні,
Чи то про дно...
Згадала! Десь
На самім дні
Якісь колись
Дністер стер дні.
Стер дні,
Коли ще був
Струмком...
На дні,
Яке було
Піском...

2007

Кентаври воду п’ють з мулистої ріки.
В них попереду шлях, якому дна немає.
Навіщо і чого вони шукають,
Копитами вгрузаючи в гріхи?

Хірон десь вдалині, а попереду Нес.
Чи спинить стадо Гідрина отрута?
У цокоті та криках вже не чути
Хірона слів і голосу небес.

Здійметься чорна курява, а степ
Принишк, ранкове вбравши стоголосся.
Лиш вітерець перебира колосся
І в божевільні очі палить Феб.

Опасистий і басистий
навесні забутий грім
нагадає урочисто
про небесний божий дім.

Там накликали до столу
гучномовних пустунів
із титанського народу
та із племені богів.

- Нумо, браття, вище кубки
за веселий рідний дім,
за дівочі ніжні губки,
щоб нам йшлося добре всім.

- Щоб яріло і рясніло,
і хотілось, і жилось.
Після темряви ясніло
та й до віку так велось.

- Гей, наллємо, браття, кубки
та й піднесемо ще раз,
щоб насподі вдячні люди
пам'ятали довго нас...

І лилось вино рікою,
гуркотіли небеса,
темно-хмарною юрбою
насувалася гроза.

І життя, що почорніло
за зимовий довгий сон,
оживало, зеленіло
і рясніло в унісон.

В унісон із гультяями
свято щирого тепла
над полями і лісами
на крилі несла весна.

Минув вже лютий. Дотліває
натхнення зоряне зими,
вітрами й снігом затихає.
Чорніють, стелячись, шляхи.

Яскраво світять сонця очі
із моря синього небес.
У скло ховають талі ночі
сузір'я мрій – Південний Хрест.

Останки снігу сірим пластом
ще укривають сон землі,
та дід Мороз з червоним паском
вже відпустив холодні дні.

І вуйко Березень крислатий
ґаздує в полі, крутить вус,
котів виманює із хати,
своїх нічних весняних муз.

З країв далеких на підмогу
теплу вернулися граки.
Весна іде! Весні дорогу! –
кричать, обсівши сокирки.