Дуже тонко загострю гумор,
Тонко так – надірвеш живіт,
Серце в грудях тремтить, мов зуммер
І провалюється в живіт!

Дуже смішно, хоча вже осінь,
Восени ж жартувати не слід,
Та ледь-ледь пожартую я зовсім,
Дням останнім осіннім услід.

Гумор мій не позбавлений перцю,
Та попрошу я напослід
Не приймать його близько до серця,
Й ображатись на мене не слід!

2012

Не боюсь я смерті,
Життя боятися потрібно,
Де посмішки з облич всі стерті,
І кожен лиш працює плідно.

Я не боюся мертвих,
Лише живі мені завдати болю можуть.
Боюся я німих і впертих,
Боюсь думок,що душу гложуть.

Я не боюся гніву,
Боюсь я лицемірства,
Коли мені дарують усмішку фальшиву,
Але в душі у них лише презирство.

1.03.2011

Все фальшиве навколо,
Все однакове і пусте,
Все це замкнуте коло,
І мій гнів все росте.

Все огидно красиво,
Роздутий гламур,
Все тут надто мінливо
В світі безмозких і курв.

І ніхто вже не буде собою,
І душі не покажуть вони,
А живих тут затопчуть у гної,
Виживають лише брехуни.

Розуміють мову грошей,
Розуміють пафосну мову,
Тут ненавидять сірих мишей,
Що не в змозі підтримать розмову.

Ти для всіх тут чужий,
Ти нікому тут непотрібний.
Як?ТИ все ще живий?
Ти їх, любий,просто не гідний.

21.12.10

Вирвано літери
в добрих словах,
мовчання шипасто
вростає у груди,
у пил, як під воду,
пірнають споруди,
збудовані нами
в безлюдних містах.
Ми – поруч-не_поруч,
замріяно ти
вплітаєш у коси
бузок-сновидіння,
та небом дароване
срібне насіння
не здатне до неба
угору зрости.
Безжальність, як вирок,
як постріл впритул,
завмерла у погляді
сліз кровотеча,
від себе ніхто ще
не здійснював втечу,
вгрузаючи в пам`ять,
неначе у мул...

Коли вже мовчання –
бальзам на губах,
всміхнешся у сні
під цикад стоголосся,
бузок виплітаючи
тихо з волосся,
заповню пробіли
у добрих словах.

…І раптово
останнього бісика
слід,
що екзотику
духу і слова
творив…
Над минулим,
а може (ох, виміри!) й під
не волхвами
принесені з ночі дари –
одсвітили мені
від журби до вікна,
де з’являлись обличчя –
коханої й муз.
Небо з рогу-багрянця
за мене - до дна!
Бо, здавалося, вже
об печаль
не спіткнусь…
Бо з-за хмари
скотились
чумацькі вози
у весільні пісні
й барвінкові круги.
Бо…
А у долі
назавше
свої терези,
а у мене
і в Бога
одвічні борги,
а вікно
заслонили
сутулі літа,
а…
Ти, бісику,
знову і знову
сліди,
у мені
й наді мною
витай і витай,
хай…
О, благо
відчути себе
молодим!

2012р.

Відчепися, зло!
Не тхни плодами змалку.
В Єви не було
надії на гадалку.

Невисокий зріст.
А яблуко з гілляки?
Шия - перший зміст
жіночої ознаки.

Зводить догори
тендітну шия "позу" -
полум'ям гори
їй той обачний розум!

Відчепися, зло!
Не тхни плодами змалку.
Не жбурляй чоло,
як власник псові - палку.

Личко підвела:
авжеж... не до сієсти!
І не видно зла.
Лиш в рукавичках жести...


2.12.2012

Рудий мазок осіннього листка,
Небес розмиті акварелі,
Ворушить вітер по садках
Солодкий запах карамелі.

Це знову осінь! Ох і ах!
Надихатися! Надивитись!
Щоб все це золото в очах
Могло узимку хоч приснитись!

Жовтень 2012

Дуже тонко, та ще не рветься.
Дужче смикну - й прости-прощай.
Може, місця замало в серці.
Я готова до змін: бувай!

Просльозиться пора осіння,
Для годиться зітхну і я.
До осінньої - йшло б весільна.
Не всесильна любов твоя.

Дуже тонко, тому і рветься.
Тонша нитка - непевний слід.
Спробуй вижити поза серцем,
Або вдруге приший як слід.

2012

Кипіло небо, плавилося листя,
У келихи грози стікала ніч,
Коли прийшла в кістлявому намисті
Володарка стихійних протиріч.

Дрімучий ліс у снах закам’янілих.
У серці – плід смертельних божевіль.
Цілунками холодними по тілу
Сумління розсипає дикий біль.

На кожному листку, як вирок часу –
Засохлий слід кривавого пера,
І ворони – думки у чорних рясах –
Гаптують хмари сповідями втрат.

Крізь ніч шепоче Королева Осінь,
Мов хоче обійняти забуттям,
І образом печалі стоголосим
Вже вкотре віддзеркалює життя…

Прощайся з осінню…
Вже стукає в шибки
Суворий грудень.
Дишуть холода
На зопалу написані рядки.
І вимерзла лірична з них вода.

Прощайся з мрією…
Вже мудра сивина
Спонукує до зважених думок,
І білопаперова цілина
Відторгує поспішливий рядок.

Прощайся з друзями і не шукай нових
На пройдених шляхах –
Іди за край
Реальності…

Осінній день притих:
За листолетом зріє снігограй.

2001

Стонет зима по-февральски,
марта предчувствуя шок,
под заметельные вальсы
пьёт – порошками – снежок,

в странном своём иступленьи
дышит на лАдан и лёд.
..А у тебя – день рожденья!..
Мало кому так везёт:

в стужу – на взлёт, но однако
благословляю я снег –
он нам с тобою подарком,
мой дорогой человек.

Знаю, не многое нужно -
только бы жив был, здоров,
с долюшкой-зимушкой дружный,
щедрых не ищешь даров,

толикой малою сытый
влаги сердечной тепла,
папа, родной.. ну скажи ты,
как так судьба развела?!

Смотрим на небо ночное
мы теперь с разных сторон:
дворик, на лавочке двое –
мама и ты, у окон

я своих - в раме, как в пяльцах,
вышита в землях чужих…
оба с тобою – скитальцы,
чуждые мзды и нажив...

Ты научил меня слову,
душам и звёздам не лгать,
сердцем делиться готовой
быть, где рукой не подать.

...Ты научил меня слову…
Малым тебе воздаю…
Русской - твоею - основой -
ею живу и пою –

хочется петь! Улыбаться!
Пусть же сегодня простят
нас - за моих восемнадцать
и за твоих пятьдесят!..


18/02/2012

А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

У цьому мороці міськім,
де радіоли гучно грають,
у середовищі слизькім
поети вірші не читають.
Кому потрібні вірші ці?
Було би сало і до сала.
І викидають папірці:
якась там, щось там написала.
Але на тисячі - одна
душа знайдеться небайдужа,
що схоче випити вина
із сліз поета. Мов недужа
до губ питво це піднесе
й осушить подані бокали.
І біль із кровю потече
з дезінфікованої рани.

2004

Якби ж Ви знали, як мені печально,
Що Ваше серце пуп’янками руж
Під ноги болю кинуте безжально,
Де вже вальсує сива панна стуж.

Якби ж Ви знали, як мені боліє,
Як надвечір’я супиться дарма,
Що думи Ваші - сірі сніговії
У перший день, коли прийшла зима

І мало бути б щире новосілля,
Святково-біла спрага скатертин...
Останнє листя падає із гілля,
На склі - покута дощових краплин...

А я б хотіла хмари розігнати,
Щоб небо, наче янгола крило,
З-під ніг усі пелюстки позбирати
Трояндові, що сумом замело

І Вам піднести їх незмежне диво,
Змахнути жаль отой, що на устах!
Якби ж Ви знали, як мені журливо,
Що Ваше серце нині у сльозах...
(1.12.12)́́́

Снігурі сумують за снігами,
Догори підводячи дзьоби.
Невідривно, прямо, до нестями
Виглядають зиму щодоби.
Поруділі парки і бульвари
У безмежжя втоплені калюж –
Від сльоти без роздумів я б зараз
Куди – небудь сам чкурнув чимдуж...
Наче суміш фарби на палітрі,
Меркне світ без білих кольорів.
Знемагаю в кислому повітрі,
Поділяю тугу снігурів.
02.12.12

Гибла осінь! Сумно. Сиро.
Небо стомлено присіло
На ліси, байраки, луки.
Висне тиша... Ані звуку.
Хльоска вітер. Сіє мжичка.
Сіна злежана копичка
Бовваніє край городу.
Мокне кладка через воду...
І - тумани. Вже й тумани!
Непроглядні. Нездоланні.
Десь відразу за порогом
Тане в безвісті дорога.
І на шапку волохату
Перетворюється хата.
А небес промокле сито
Сіє й сіє сумовито.
Вечір. Ніч. Сіріє ранок.
Пізній досвіток. Світанок.
Ой, поглянь хутчій-но, що це?
Справді, виглянуло сонце!
Мляве, заспане - осіннє...
Небо випрано лисніє.
Та, однак, душа радіє:
Як-не-як, а все ж - подія!
В розпал осені глухої,
В переддень зими лихої,
Сніговиці та хуртечі,
Сонце дуже нам до речі!
Аж на серці просвітліло -
Пізня осінь відболіла...

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012

Пам"ятаєш мої очі,
Коли ми вперше зустрілись?
Пам"ятаєш їх у тїї ночі,
Коли ми від світла вікон грілись?

А чи живуть у твоїм серці
Сто тисяч пролитих сльозинок?
Чи все ще воно б"ється,
Коли дивлюсь на тебе з неживих картинок?

І ти,напевно,не впізнаєш
Ту дівчинку,котру колись любив.
Тепер її ти зовсім і не знаєш:
Для неї не існує мрій і більш немає див.

А в дзеркалі щось незнайоме.
В очах не знайдеш більш життя,
Не відчуваю щастя,болю,втоми,
Чекаю я лише на забуття.

І я ж не скажу більш нікому,
Я краще збережу в собі,
Що ще жива я тільки тому,
Бо все присвячую тобі.

22.11.2010

Хочу забыть весну,
Хочу забыть и лето,
Хочу навеки я уснуть
Вот так вот раз и нету.
Зимы последний месяц
И день двадцатый сентября,
И дней последних десять
Пустых,холодных без тебя.
Запомнить:не вернёшься,
Забыть твои глаза.
Ты больше никогда не прикоснёшься,
Ведь будет всё,как ты сказал.
Сказал,чтоб не звонила,
Сказал,чтоб не писала,
Навеки чтоб забыла,
Как будто и не знала.
Стереть всё с головы,
Перезагрузить программу,
Забыть всё о любви
И всё,что было с нами...

23.10.2010

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно – тонюня стеблинко
волошки,
Мати-бабусю, доярко в пенсійній порі,
Праця колгоспна,
Вхопивши тебе в пазурі,
Виссала сили, рум’янцю лишила ні трошки…

Галю, Галинко – села мого краща
перлинко,
Діво-вдовице, безмежних ланів ланкова,
Зігнута вдвічі – ой, леле! – й заледве жива,
Вся почорніла –
Лиш світишся страдницьким ликом…

Марфо, Марфушко –
Пір’їнко легка, сміхотушко,
Де твоя врода? Чи змила вода-вереда?
Й нині – смієшся…
Душа ж твоя мовчки рида,
Й мокра від сліз потаємних
самотня подушка…

Валю, Надійко, Маринко, Катрусю…
Хилюся,
Наче трава, перед вами,
Бо й сам я – бідак:
Праведно жив,
А насправді виходить – не так,
Бога гнівив,
А тепер покаянно молюся…

Де моя чарка?
Налийте мені самогону…
Дайте солоний, мов щира сльоза, огірок…
Як я нап’юсь,
Як завию, мов пес, до зірок
Пісню пісень,
Нескінченно гірку, монотонну!


2001

Коли довкола темрява,
Час берегти вогонь,
Час обирати ближнього
Й відігрівать теплом долонь.

Коли довкола темрява,
Час з неї виділятись,
Час все почате завершити
Й в єдине ціле нам зібратись.

Коли довкола темрява,
Більш нічого чекати
І нікому жалітись на життя.
Час діяти, а не згнивати.

Коли довкола темрява,
Єдиний вихід-не мовчати,
Не йти по п"ятам за всіма.
Час змін, час бунтувати.

29.11.12

На тім кінці любові падав сніг,
сивіло небо хмарами щоранку.
На цім кінці любові ти, коханка,
втішалася хвилинами… він міг.

Він міг багато: погляд і слова,
і ніжні руки на твоїх колінах.
На тім кінці любові ти невинна,
на цьому – грішна. Час, як сніг, спливав

у березень, у борозни жалів.
Любов засіє рясно на всі боки.
І зійде довгожданий світлий спокій.
І зацвіте. І вродить. Він умів.

Я-нічия, і в цьому є свій сенс:
Назавжди залишаюся жаданою.
І кожен, дійсно,небайдужий "Man"
Мене вважає дивною примарою.

Ніхто не стане на заваді моїх дій .
Я можу рухатися впевнено, тактовно.
Ніхто тепер не перетне моїх надій.
В життя моє не влізе безкоштовно.

Тривожні вітри
Об калиновий кущ
Ламають потомлені крила.
Новинами грізними
Серце не муч,
Щоб стужа його не засклила.

Одна є хороша,
Одна є блага,
Хоча її зміст вельми дивний...
Не схибить до неї
Ніяка нога
І серце простої людини.

2011

Я на листя в саду,
ніби птах упаду.
Заквітчаються сріблечком скроні.
Ненароком терня
подере, як стерня,
і проступить роса на долоні.

19 жовтня 2012 року

Ніби птах, опуска сиві крила туман.
У душі він давно б полетів за лиман.
Наче зорі ясні, світять краплі роси –
Цілий світ ожива від такої краси.

21 листопада 2012 року

А більш писати нічого.
За вікнами зима.
Нічого нема вічного,
Крім відчаю і дна.

Немає нас й не було.
Здається,вигадали все.
Мене то вліво-вправо гнуло,
То знов назад мене несе.

Я знаю,що робити варто.
Я знаю тисячі шляхів.
Тепер відкинуть треба жарти-
Живем без сенсу декілька років.

27.11.12

Тривалою щось видалась зима,
У квітні ще кидається снігами.
Дивлюся у віконце крадькома,
Чи не приїдуть діточки до мами?

З надією, що скроплена слізьми,
За вас шепочу молитви ночами,
Щоб Ангел Божий огорнув крильми!
Чому ж не приїжджаєте до мами?

Смачненькі приготую пиріжки,
Округлі, із блискучими боками.
Почастувала б діток залюбки...
Коли приїдете у гості ви до мами?

Минає час... Ідуть за днями дні,
І старість підкрадається з роками.
В якій би не були ви стороні -
Не забувайте, приїздіть до мами!

01-06.04.2012р.

Пелюсток п'ять шипшинка
Простягає до мене.
Золота серединка,
Внизу листя зелене.

Ніби вбрана шовками,
Така ніжна лелітка.*
На гілках із шипами
Порцелянова квітка.

Запах лагідний лине,
Проводжає в минуле.
Воскрешає хвилини,
Що в душі десь заснули.

Вдвох збирали шипшину.
Пам'ятаю і досі,
Цілував без упину
Ти лице моє й коси.

Цілував мої губи,
Називав мене - мила.
Обіймав і голубив...
Зашарілась шипшина.

Стільки літ промайнуло...
Чи того нам бажалось?
Тихим щемом війнуло,
У душі десь озвалось.
.
Сивини павутинка,
Півжиття за плечима.
Скаже хтось - гарна жінка,
Та з сумними очима.

Дорогі мені квіти
Пригортаю до серця.
Зачароване літо,
Теплим спогадом ллється.


*Лелітка - блискітка, цяточка.

2011р.

Мов не було тієї ночі,
Коли із неба всі зірки
В твої бездонні й сонні очі
Упали. Спогадом гірким
Живе Ірпінь, і не чекає,
І вже не вірить, що – була…
Тулюсь холодними щоками
Я до травневого тепла.

1995

Я завжди любив негаласливо,
Про своє на Всесвіт не трубив.
Був, коли й не люблений,
Щасливим,
Нещасливим був, коли й любив.
Нічим похвалятися тепера,
Бо нема ні лиха, ні добра –
Сновидіння, марево, химера,
Дим омани, марення, мара…
В клопотах земні мої Лаури
Зваби розгубили неземні –
В ореолі сивої зажури
Гірко посміхаються мені.

1994

Вкриває очі й щоки, ніби шовк,
Між пальцями стікає змійкувато.
Стрясає серце й розганяє кров –
Пружке, мов гума, і м’яке, як вата.
Освітлене лиш місяцем вночі,
Твого волосся неспокійне пасмо
Непевно шалевіє на плечі
Та тьмяно сяє в сутіні неясній.
Немов духмяна лугова трава,
Воно п’янить єство моє без міри.
Зриває з уст цілунки та слова
І від землі несе в сузір’я Ліри…
30.11.12.

Торохтить порожнеча –
Заснути не можна,
Навіть слово сказати
І то заважа...
Кожна бочка порожня
І діжечка кожна
Барикадним
Себе
Барабаном
Вважа...

1996

Пам’яті Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...

Відстугоніли бурі і вітри
Над попелищем грізних революцій.
Повицвітали стяги й прапори -
Прийшла пора для мирних конституцій.
Всевладдя прав і звершеність свобод
Ще до кінця, як слід, не усвідомив
Одвічно гнаний, нищений народ,
Що був ізгоєм у своєму домі.
В холоднім сяйві вуличних реклам
Блищать крижинно людні тротуари.
Меткі торговці спродують свій крам,
Готують солод спритні пивовари.
Банкіри підраховують "навар"
За надміцними мурами скарбниці.
Зав'яз парламент у болоті чвар,
В сферичній залі знаної столиці.
Зі шпальт газетних чинно промовля
До вас творець духовного товару
І вже інфарктом серце спопеля
Мерзенне дійство "чорного" піару.
Народ про Бога згадує щодня
Під приводом поважним і не дуже.
Невтішні думи вперто проганя
І над своєю долею не тужить.
...Серед майдану, в сутолоці ніг,
Хтось загубив смішного амулета,
Отам, де на підмурку кам'янім
Самотній Ленін мерзне без кашкета...

Зустрінемось за тиждень ми з тобою
Та чай я вже заварюю на двох
Не сплю під гуркіт серця бою
Фотографую квіти, листя, мох

Я повертаюся до себе через тебе
Моя ти ніжна, краща половина нас
І я радію, що мені ще треба?
П'ю ніби мед солодкий щастя час.

09.11.2012р.

Як би не холодно навколо
Які б не били вдари долі
Тримайся, бережи свій дух
І пам'ятай, один у полі - воїн
Борись і куй із себе зброю
Важливий кожен крок і рух

Бо навіть лист, мороз тримає
Він передчасно не спадає
А однина - не мінить зміст
І навпаки, йо краще видко
А хто гниє вже, навіть бридко
А все лиш - особистий ріст

Та ми - не листя на морозі
Не зайці в рові-верболозі
Господарі ми у своїм краю
І маємо це пам'ятати завше
І навіть битву знов програвши
Війну іще не програють

Любіть же неньку Україну
Любіть дітей і всю родину
І сива бабця, кволий дід
Вони - коріння родоводу
А в нім же не шукають вроду
Та без коріння, нема квіт.

Живіть, кохайте і радійте
Слухайте серце своє, дійте
Та пам'ять предків бережіть
Бо без коріння - нема долі
А доля перекотиполя
Не те як варто в світі жить.

29.11.2012р.

Стукіт твоїх підборів
У трубці гучно лунає
Йдеш бруківкою Львова
Наш час без нас минає...

Той стукіт глибоко в серці
Створює ритми дивні
А колір чуттів між терцій -
Веселка в сонячнім ливні

Нам треба уже поспішати
Наповнити скорше нас нами
Відстаней скинути шати
Творити намріяне снами

Душою до тебе я лину
Загортаю при зустрічі в себе
Так швидко разом час плине
В щасті, що аж до неба.

28.11.2012р.

Не поспішаю осінь проводжати
Знайомство наше в ній залишиться
І хоч вона скидає листя шати
І холодно стає, та тепло пишеться

А крепкий грудень закує без просу
В обійми все, що плинуло водою
І інеєм пухким беріз збіліють коси
Сніг захрумтить під нашою ходою

Та осінь ще в правах і вірші пише
У наших Душах, спогади карбує
І нам вона запам'ятається не лише
Дощем і тим, що листячко фарбує

Ця осінь тепер завше буде з нами
І теплий вересень, що бачив серед ночі
Маленьке тихе диво, думами і снами
Намріяне, - Кохання, стрітене на очі

А в тих очах спалахували іскри
Вони мов зорі в небі Яснім упадАли
І поки макро виростало з мікро
Бажання, що на двох, ми загадали

Крепкі обійми і солодкі ніжні губи
Скріпили поцілунком те, про що мовчали
Ми, ще не казали слів про те, що любим
Але дерева схвально вітами хитали

Із тих хвилин щось сталося із часом
Він то летить, то дивно зупиняється
То тягнеться, смакує, ніби ласує
То ніби за собою знов ганяється

Та осінь щедро й далі дарувала нам
І зустрічі, і настрій, лагідну погоду
Все це залишиться тепер у ній, отам
І в наших Душах, та у віршах, згодом

Година і хвилин ще декілька лишень
Залишилось у нас з тобою, Осінь
Та руки не ховаю у тепло кишень
Бо вони обійняти на прощання просять

Я дуже вдячний, Осінь, дякую тобі
За те Кохання, що в тобі знайшлося
Щемить у серці, але це чуттєвий біль
Прощай, і дякую за щастя, Осінь.

30.11.2012р.

Перечитую Стуса…
… І хочеться знов повернутись
В неповторний той травень,
На той семінар поетичний
В розчудесній Одесі
І до Василя доторкнутись
Непомітно рукою:
Чи й справді такий він величний?
О наївні думки!
Ми ж були молоденькі й гарячі –
Нам жилось,
Як пилося у спрагу з ковша
Навхильці,
І ніхто не завважив тоді
Василевої вдачі
І ніяких пророчих ознак
На ясному лиці…


2008

Не спіши, мій брате листопаде.
За тобою бачу тільки тьму.
Якби вмів ти долю віщувати ,
Відвертати здатний був біду…
Незабаром - зорям опадати,
Все зелене віддадуть вогню,
Перестануть бути син і мати,
Супостат постане наяву…
Не спіши, мій брате листопаде,
Сповіщати пору зимову.
Небагато прошу, небагато.
Кілька крапель пізнього дощу…

30.11.12

Спи…

Засыпай
этой
осенью -
300 минут на покой.
«Завтра»
нас ждёт
– не допросится
в гости.
Проснёмся зимой
вместе.
Тоска отменяется.
Взглядом коснётся ресниц
Небо.
Оно не меняется
даже вдали от столиц –
общее,
близкое,
вечное…
Снам, Небо, тайну открой -
как нам в Твоей бесконечности
вместе проснуться?

Родной…


30.11.2010

У тихенькому куточку
У білесенькій сорочці
Задрімав малий павук –
Вісім ніжок, наче рук.

26 жовтня 2012 року

Світанкове небо
жайворонка манить.
І бринять на вітрі
Стиглії жита.

7 серпня 2012 року

Під вікном цвіркун цвіркоче,
В темну нічку спать не хоче.
Зір мереживо казкове.
Сон мені явився в слові.

Присвята Юлі Фінковській

В часи буремні, в центрі дев"яностих,
В казковім лісі, в непрохідній гущі
Так одночасно вельми складно й просто
Пробились паростки, що гріють душу

Ця квітка так потребувала світла,
Чіплялася за кожен сонця промінь
З надією, що прийде ця мить світла
Й зігріє літо паростки-долоні

Росяний ранок -покотились сльози,
Але в душі - надія і прозріння,
Якими б не були метаморфози,
Вона все ж розцвітала неймовірно

Як говорив мудрець Хітон з Ефора,-
Себе пізнати - це шлях до прозріння.
І так дзеркально гарно і казково
Милується вона своєю тінню

Цілющий дощ співа любові оди -
Торкається її так тепло і літнево,
Дарує крапельно частинки насолоди,
Немов жива вода скарбниці Пево

Ця квітка сяє серцевиною іскристо,
Вже повна насінинами-думками,
Осяяння і доброти срібне намисто
Постали враз рядками-пелюстками

Наймення Юлія дано їй миле й світле,
Ця квітка на душі лікує рани,
Натхнення від навколишнього світу -
Для неї свого роду стан нірвани

Тот же сценарий:
Нервный мужчина,
Жёлтый фонарик,
Проходящая мимо машина.

Как до смешного нелепо,
Всё вокруг происходящее,
Я снова следую слепо,
За мимо меня проходящими.

Ночь снова без сна,
Вторая кофе кружка,
Нащупываю камешки дна,
а рядом тень-подружка.
4.10.12

Ти в осені мене цій віднайди
Допоки ще палають буйно липи,
Допоки з неба чистої води
Яскраве сонце злата щедро сипле...

Ти відшукай мене на стежах тих,
Де шелестить незримою сльозою
І так знеможно без кохання йти
Душі у далеч вічно самотою...

Ти розгледи́ ув осені той слід,
Що дріботить до капища святого,
Допоки ще буяє листоліт
І снігом не занесено дорогу...
(9.11.12)

Годинник більше не стоїть.
Історія складається із вчора.
І головний суперник - час,
І та всередині потвора.

Ти ніби сірий кардинал:
Воюєш ти лише з собою.
Все буде завтра,а сьогодні?
Сьогодні ми не станемо до бою.

Сьогодні ми впадем в депресію,
А завтра буде маса справ.
Коли ж час жити буде?
Час йшов, але куди - не знав.

26.12.2012

Світило сонце, грілися Карпати,
Дугою вигинаючи хребти.
Гуділи бджоли – треба працювати.
Ідилія.. Та раптом – знак біди.

Сказали різко: «Хутко виселятись!
Збирати необхідне та іти».
А як поглянуть в очі рідній хаті?
А як промовить яблуньці: «Прости»...

Дрібненькі діти доокола плачуть,
Старі хрести на цвинтарі німі.
»Збирай-но, жінко, речі... Ще побачать
Сльозу на оці та думки в пітьмі».

І кожен в серці ніс дідівську пісню,
І кожен в душу хухав: не схолонь...
Назад би озирнутись... Та запізно,
Вже вислизали спогади з долонь.

Сховати в серці від чужого ока
Те найсвятіше, що вкраїнець мав.
Нехай притихне, хай лежить глибоко,
Аби ніякий ворог не дістав.

А потім, озираючись несміло,
Бабуся вчила давніх молитов.
Її боліло не старече тіло,
А спогади, відроджуючись знов.

Хотіли з нас рабів зробить. Німими
Очницями дивитись вік у вік?
Щоби в страху забули, ким були ми?
Щоби посохли корені навік?

...Земельки скибка, звана Закерзоння!
Позбавлена ти наших молитов.
Та віримо: ти в Бога на осонні,
І ми в думках до тебе линем знов.

11.2012