Жанна більша у просторі й часі,
Зріст у неї вже геть нетиповий,
Тож і дивиться поглядом ласим
Пан Дичко Тимофій, вчитель мови.

Хоч показуй її на показі,
Форми Жанни - приваблива зона,
Бо росте вона в просторі й часі,
Особливо у просторі лона.

Жанна більша щодня і доволі,
Вже не схожа давно на тростину,
І коли вона ходить по школі,
Математик заковтує слину.

Він стає, наче заєць, у стійку
І трясеться у нього все тіло:
- Як такій можна ставити двійку,
Коли в дівчини там перезріло?

Жанна більшає все з кожним разом,
Фізкультурник, пан Дзьобак, багріє,
Стрівши Жанну, що схилиться часом,
Соромливо бурмоче: - Що діє!

І російської вчитель в увазі:
- Как шампанское дева игриста!
Ксьондз і той спотикається в рясі,
Осіняє хрестом: -Згинь, нечиста!

І продовжує Жанна зростати,
Тато Жанни у гарному дусі:
Доня рідко виходить із хати,
Бо бажає навчатись у ВУЗі,

Дати вчить, про моря і протоки,
І відмінює вперто " the sister",
Додаткові дає їй уроки
З математики знаний магістер.

Учить Жанну, утративши розум,
І крізь вікна до хати заходить,
В множині ножину бачить босу,
Плута функцію й функцію плоті.

Тішить око всім Жанна, мов квіти,
Гарним тілом, губами так само,
Якби ж я був міністром освіти,
Ти б тоді не морочилась, Жанно!

Не вставляла б ти коми, де треба,
Бо люблю я розмашисті жести:
Я зробив би професора з тебе
За твій вид і за те, що живеш ти.

Купив раз дружині і дітям путівку,
А сам, щоб позбутись печалі,
Взяв подругу давню і рушив до цирку:
Ось ми і в глядацькому залі.

Та в цирку програма, сказати між нами,
Була, наче юшка без солі:
Два клоуни бились, як дурні, кийками,
І сальто крутилися кволі.

Махав диригент у дірявому фраці,
Жонглер був, як літній ревматик,
За тигрів на тому манежі, чи плаці
Котів заставляли стрибати.

Коли ж глядачі вже дозріли до того,
Що мали б зірватися нерви,
Позвали атлета, худого й малого,
Що пискнув: - Чи є тут партнери?

Він миршаві м'язи щосили напружив,
Підправив обвислу підтяжку,
І далі повів: - Хто мене тут подужа,
В дарунок отримає пляшку!

Кров предків заграла у мене у серці,
Азартом наповнило вени,
Хотілось сподобатись гарній партнерці,
Тож я і помчав до арени.

Атлет підтягнув штаненята угору,
Почухав віднехотя п'яти,
Пенсне натягнув на мармизу сувору
І крекнув: - Іди помирати!

Я першим напав, поки біг він до мене,
Той навіть не зчувсь, бідолаха,
Як був у повітрі, і зойкнув:- Ой нене!
І впав, мов підстрелена птаха.

Як трясця тряслися всі члени у нього,
І тут мені все остогидло,
Бо люд зашумів: - Прикінчив він старого,
Ти бачиш, яке воно бидло!

Примчався директор, волаючи: - Гана!
Розмазував соплі по пиці:
- Без цього атлета одна мені шана -
Банкрутство і роки в'язниці!

Він мацав його, чи не зламані кості,
Жалівся у розпачі, бідний:
- Старий мав на пенсію вийти під осінь,
А ви його вбили, негідник!

Та дід той отямився, повзає рачки,
Живучий, як видно, і впертий,
Він зиркнув на мене не зовсім по-братськи,
І знов завищав: - Ти вже мертвий!

І думка у мене сяйнула остання,
Гострюща, хоч брати й голитись:
Так само, як є риторичні питання,
Такі ж є і заклики битись...

Хто вірить у гасла - іти до звитяги,
У гру без таємного плану,
Селюк той і неук, різновид стиляги...
І що ж... Я піддавсь дідугану...!!!

2012

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотів би, щоб і більше тих було імен.
Себе утішу: може, ще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш той буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною загублено.

Ти приходиш до мене в сни
І шепочеш губами теплими:
«Я така нещаслива з ним.
Нещаслива така без тебе.
Мов на страту, під гострий ніж,
На подружню лягаю постелю,
А постеля – німа пустеля,
Де всі муки ховає ніч.
Солов'ї насміхаються ніби...
Він ревниво шука моїх губ.
А мені – все одно...
Мені би...
Краще б він... каменюкою... був!..»

Катерино! А сон втікає...
Де поділась ти, Катерино?
Чи сховалася за дверима,
Чи тебе взагалі немає?
Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам'яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані моєї самотності.


1962

Тиха ніч увсебіч
Розкидає зірки з пліч:
- Шал вогню зупиню, -
Холод тіла – не стерпіла,
У калюжі утопила,
- Не весна, а навісна,-
Гірко плаче вже сама
Льоду ніжна бахрома…

… вже висох весь.
хтось скаже: - Всох..
предвзято до життя, предвзято!
дві половинки його "двох":
мамусі пів.. частинка тата.
якогось дня не вберегли.
під осінь, саме так, під осінь
Він розділив себе на три.
(Душі третина з ними й досі)…
і наче птаха - в небо, вдаль
він зник - злетів хлопчиськом юним.
(у долі теж своя скрижаль,
а ще пустелі, ріки, дюни…)
при нім завжди сім нот, сім нот…
це вірні друзі, охоронці.
і слухачі, по кілька сот...
на всіх одне при цьому Сонце…
збігались дні з усіх сторін
на одкровення його тембру.
він Майстром становився, Він -
щирий, як все на світі ретро…
нажив добра, це - рок-н-рол.
із меблів - джаз і славний гумор.
він вболівав у свій футбол,
а танці так, хіба що румбу…
… а ось і Слава, ось Олімп.
і важче дихати.. (третина?!)
хрещатий німб… хрещатий німб
від Батька -
Сину.
2013.

Є такі міста, в які повертаюсь щодня

подумки.

Думаю – а яка нині погода в Парижі?

Скільки людей на Монмартрі?

Чи сидить індіанка зі своєю трубою

На вичовганих плитах перед Центром Помпіду?

Чи лине її музика вгору, до голубів,

Чи падає вниз листям кленовим?

Чи стелеться туманом по гранітних кайданах ріки,

чи випадає росою на ґанок кавярні,

де сиділи закутані в пледи ми,

ті, яким надусе потрібне кохання,

світло оте незгасиме, доторки, подихи, шепіт,

від яких шаленієш враз і хочеться щанайшвидше

у свою тимчасову хату, власне будь-який дім тимчасовий,

щоб пірнути у позачас наших любощів казкових...

Для чого міста, де нема любові?

Часом бувають дні довгі й важкеленні, ніби стара дублянка,

Що до землі зимної припечатують

І не дають дихнуть,

Ні голови підвести,

Дні, безкiнечні, ніби віки-роки,

Коли навпомацки

Шукаю

Твоєї міцної

Линви,

Твоєї руки

У лабіринтах снів,

Як мишка лабораторна

Повторно проходжу маршрут

Спіралі, тори, стрічка Мьобіуса

А потім бац: на переднім сидінні

В автобусі, який знову везе мене туди,

Де найменше бути хочу...

Бо там немає тебе, а значить знову брaкуватиме кисню,

Тож я знову зависну в чататах на FB чи Вконтакті,

Затираючи клаву до дір, пишучи мужчинам_жінкам_дівчатам,

лише би не відчувати Торрічелівої порожнечі на місці

серцевої чакри чи solar plexus, яка надсилає

в неозорий Всесвіт поклик про порятунок SOS,

бо кінчається прана в моїх балонах,

бо без тебе я захолону,

непотрібна нікому в трьох світах Снігова Королева...

Опоры в жизни - все наперечёт.
Пойти ещё штук восемь завести.
Глядит в фантасмагорию слегка
Мой шаг, мой шар, мой пробный парафраз.

Гуляя леопардовый эфир
По смятым и несмятым простыням,
В стихах напротив так и не нашёл
Мелодию некошеной зари.

Почти шепча, как если ни о чём,
В засумерки, в окрестный антураж
Вернулся и просыпался собой,
Как сон земли, как острая звезда.

Кому-то не понравится? И пусть.
Исландским краем что-то в этом есть.
Японским садом это хорошо.
Я сам и сам с тобою посижу.

Моё внутри так просится наверх -
Хотя бы краем глаза посмотреть,
Хотя бы кроем фразы пережить,
Хотя бы дождь по кромке переждать.

2012

Я сьогодні інакша. Ці ночі мене погублять.
Засинати і прокидатись із болем у грудях.
Я збираю волосся і знов не малюю очі.
Пробираюсь бездумно горою липкого бруду.
Якнайшвидше ховаюсь, боюсь, що на людях знудить.
Все шукаю стежки призабуті, авжеж коротші.

Ця глибока відчуженість трохи мене розрадить.
Адже це не є рік, не півроку, лише декада...
О, люди, будь ласка, не вештайтеся під дахами!
Але кому насправді потрібна така порада.
Відкладемо розмову? А як же, навік відкладем.
Не збираюсь поїти тебе своїми гріхами.

Давай зробимо вигляд, що так воно має бути.
Якщо ти так боїшся здаватися відімкнутим,
Я ключі підбирати не стану. Я вже втомилась.
Я сама ланцюгами дзвінкими недоприкута,
Кимось втрачена була і кимось давно забута.
А сьогодні - інакша. Ти кажеш, що я смілива?

16.01.2013

Ну й сумна ж зима-пустунка!
Віє вітер дзвінко-лунко.
Мерзнуть ручки, мерзнуть ніжки.
Ні стежини, ні доріжки.
Не посієш на морозі
Гожих квітів при дорозі.
В небі жайвір не літає.
Лиш сніжок все замітає…

23 січня 2013 року

Навкруги зимова пустка.
Сниться зайчику капустка,
Тепле ніжне юне літо,
На лугах духмяні квіти.
І в пташок прекрасні сни:
Про швидкий прихід весни,
Про зеленую травичку,
Про струмків стрімких водичку.
А деревам сняться шати,
Мальовничі білі хати,
Солов’їні милі трелі
І погожі дні веселі.

23 січня 2013 року

...Блаженний сон… Блаженний стан…
І милий голос - передзвін джерельця,
напіводкриті в усміху вуста,
і ці слова, фільтровані крізь серце.

Я вже не сплю… У небі - на плаву…
Я відчуваю крила! Я літаю!
А значить — оживаю! Ні — живу
передчуттям непізнаного раю!

2008 (23.01.2013)

Були б народом, та_не
судьба -
нам здавна стелить ложе
ганьба.
Лягаєм з нею спати,
встаєм.
Хотіли б воювати -
не йдем.
Плекаєм зради пристрасть,
хули...
Аби ж на добре бистрі
були..

Слова порожні сієм
у світ.
А кара спіє, спіє
мов хліб.
Її ми наїмося
й поснем.
Жили рабами досі -
й умрем?..

2013

Гудуть бори над сонною Десною,
Де ширить плечі збурений Дніпро.
Варяги там у "греки" йшли з весною,
Везли на торг, із півночі, добро.
І завертали під тінисті кручі,
Смолили днища зношених човнів.
Вділяли князю краму на онучі,
Боялись таємничих чаклунів.
Стояли там утрьох на перевозі
Брати всезнані - Кий, Хорив, і Щек.
Сестричка ж, Либідь, вічно у тривозі,
Сушила одіж їх біля печер.
Те місце Бог обрав для благодаті -
Андрій-апостол так провозвістив.
Церкви на кручах виросли багаті,
Де вічний праліс корені пустив.
Тут Русь постала - Київська Держава,
Що всьому краю велич принесла.
Її Європа рівнею вважала,
Вона слов'янам ненькою була.
Та час минав - князям ставало тісно
Тут, на дідизні, правити гуртом,
Тож розсварились так криваво й злісно,
Що дехто поплатився й животом!
А тут уже й Орда не забарилась -
Під брами стала київських воріт.
Дружина князя хоч і мужньо билась,
Та хмари стріл затьмили білий світ.
І впала Русь - розсипалась на порох
В пітьмі віків - і згадки не було.
Тоді й свої, як найлютіший ворог,
Бува, чинили тут криваве зло.
Та ще Москва оружною рукою
Гребла під себе землю навкруги.
І не було на цій землі спокою -
Лиш злобний вислід вражої ноги.
Богдан і той, (наш гетьман православний),
Державу здав під зверхність московит.
Козацький дух був знищений безславно,
А знать в Москву метнулась, до корит!
Чи ж знав Андрій, апостол Первозваний,
Що Київ рабства вкутає ганьба?
Вже ж був Мойсей, з єгипетського брану,
Що сорок літ вивітрював раба!
Отак минало триста літ неволі,
Чужим царям співалися псалми.
Народ тужив, бо сподівався долі,
Щоб вийти, врешті, з "братньої" тюрми.
Сяйнув Майдан, як істина прозріння,
Як спалах духу, той, що не вмира.
І встав з колін, за Божим повелінням,
Народ-борець, що волю обирав.
Хоч дехто й нині в рабському поклоні
Сутулі спини хилить до колін.
Їх темні душі й досі ще в полоні
І, як вогню, бояться перемін.
А суть одна в продажної натури -
(Сей вид ссавців в природі не зником!) -
Спішать васали за кремлівські мури,
Як древній князь в Орду, за ярликом.
Усе минає в просторі і в часі
І рабство душ, як сон лихий, мине.
Та Нація, що нині відбулася,
Вовік життя творитиме земне!
2011р.

Людьми не тішуся, хоча -
Хотів би помилитись.
І замість підлості та чвар
Добра відчути ситість.

Не зараз, то в кінці хоча б,
Коли щось ждати - годі,
Коли і вільний там, і раб
В передчутті свободи.
2013р.

1
На сяйнім узліску січня
Брость калини
Палахтить.

Заглядаючи у вічність,
Крижаніє
Болю мить.

На зими іскристе серце
Сипле січень
Срібну сіль.

Все минає , - зостається
Назавжди
Прощання біль.

2
Перев’яже лютий рани,
Березоль протягне нить
Крізь відлигу і тумани,
І надія забринить,
Та в ярах воді холодній
Не зігріти спритний біг, -
Він при будь - якій погоді
Марить пам"яттю про сніг.

23.01.13

I
Слава, немов норовлива дівчина,
Дуже примхлива, якщо заманеться,
Та щиросердно полюбить хлопчину,
Котрий бездумно за нею не в’ється;
І, як циганка, ніколи не гляне
В очі тому, хто не може без неї,
Як потрапляють на слух вихваляння –
Це вже вважає ганьбою своєю;
Вільна, як Ніл, у своїх пориваннях,
В ревнощах, наче сестра Потіфара.
Ви їй платіть за зневагу знущанням,
Хворі митці із закоханим жаром!
Зразу ж тікайте, жбурнувши словами.
Як її воля – то піде за вами.


II

Не можна тістечко ум’яти,
А потім все ще його мати
Прислів’я

Часто юнак, роздивитись не в змозі
Дні швидкоплинні у путах скорботи,
Сумно іде по руїнній дорозі,
З книги життя деручи позолоту;
Це, – як троянда, що рветься із лунки,
Сливи, що скинули матові плівки,
Ніжна Наяда, мов злюща чаклунка,
Млою затьмарила світлу домівку.
Цвіт береже свій троянда-царівна,
Бджіл закликає і вітру радіє.
Сливи одягнені в сукні чарівні.
Плесом виблискує озеро зрання.
Чом же людина, що прагне визнання,
Топче зневірою власні надії?

Подай мені, Боже, великую милість,
Бо я задля неї на світ народилась,
Дай змогу прожити правдиво і чесно,
Радіти по-юному зимам, і веснам.
По-людськи прожити, подай мені, Боже,
Не вдіяти те, що робити не гоже.

2004р. Надія Таршин

Затужила Україна:
«Ой, горе ти люте,
Ти спіткало мене, бідну.
Незнане, нечуте.

Підкралося ненависне
Руки пов`язало,
Моїх діток, як сиріток,
У світ розкидАло.

В наймах діти- на чужині
На хліб заробляють,
А я, мати розіп`ята,
Як жити - не знаю?

Чорна сила придушила,
Не дає дихнути,
Як від неї звільнитися-
Серцем не збагнути».

2003р Надія Таршин

Вечір тихо прибрав кожен промінь, що сонце згубило.
І намета розбив - ген від краю й до краю землі.
Ніч, сховавшись у нім, навіть місяця не засвітила.
Одинокі вогні - зорі блимкають сонно вгорі.

Колискову воркує голуб ніжно голубці коханій.
Вітер лагідно косу вербі заплітає сумній...
Хтось торкнувся струни - і порушило тишу зітхання...
Залишилось у серці тепло від сполоханих мрій.

Я дякую, мій Боже, за страждання,
Що дав мені їх серцем пережити.
Вони збудили приспане бажання
Піднятися і йти, навіть любити.

Безцінна мить-ковток один життя,
Коли відкриті двері в небуття.

В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив,
Та розкидає своє волосся
Між жовто-сонячних гарбузів.

В моїй душі задзвеніли дзвони –
То, певно, кличе Чумацький Шлях.
Танцює осінь без охорони,
Без капців, з диким вогнем в очах.

В моїй душі відчинились двері –
Гаряче світло ловлю крильми.
Як п’ять віків ще тому, тепер я
Прив’язаний між двома кіньми.

В моїй душі – й душі не лишилось…
Та чи й була вона там – хтозна?
То в ній би зорі зараз топились,
Як в тихім омуті, що без дна.

Я скільки раз вже просив – ну досить!
Але нічого сам не робив…
… В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив.

Я б хотів багато-багато дощу,
Щоби він за вікном шепотів про тебе:
Як ти водиш волоссям мені по плечу,
Як ти тихо шепочеш мені: «Не треба»,

Як в долоні ховаєшся від грози,
Як спина застигла, мов свіжі лози…
Щоби цей осінній напівпаразит
Ні краплини не нагадував сльози.

Я б хотів багато-багато води,
Щоби змила все, що було до тебе.
Я хотів би дощ. І він йде сюди,
Бо у тебе очі – а в нього небо.

До шибки ще летіли комарі,
і вечір лип на скло вологим носом,
як пес, шукав тепла. Сусідка скоса
дивилась, чи сивіє в димарі…
Гойдалися гардини на вікні,
рожеве світло плавилося зрідка.
І небилиці ширила сусідка
про те, що там таке, що жах і ні…
нікому і ніколи…
Линув час,
плющі ховали захололі стіни.
І грілися на сонці срібні тіні
людей, які боялись трохи нас.

Сонце сховалось за гай.
Місяць з жита у небо зліта.
Травень говорить:"Кохай!"
Але в серці твоїм-золота солома.

Ткав я для тебе пісні
З промінців яснокрилих зірок.
Ти ж відказала мені,
Що для тебе я-лише жмуток соломи.

Вітер у полі знайду.
Розкажу про недолю мою.
З ним я до тебе прийду
І розвію,нарешті,твою солому.


2007 рік

«25 Як битимеш нерозважного, то помудріє й немудрий, а будеш розумного остерігати, то він зрозуміє поуку.» Приповiстi 19

КИЇ

Ой,киї,мої киї.
Киї добрі.
Ой ,киї,мої киї.
Киї дубові.
Ви ходіть,мої киї,
По спинах панських.
Та по головах лихих бусурманських.
Научайте панів поваги
До вдови й сиротини.
Бороніть від бусурмана Неньку Україну.
Як припинять зло чинити пан і харцизяка-
Буде вам від Бога слава,
А від людей подяка.

12 квітня 2002 р.

‘’ 17 Безперестанку моліться! ‘’
Перше до солунян 5

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Отче наш,що є на Небесах.
Збережи нам Україну у віках.
Хай святиться Ім’я Твоє в ній завжди!
І Царем до України Ти гряди!

До України!До України!
І Царем до України Ти гряди!


Нехай буде Твоя воля на наш дім,
Щоб жили ми всі у мирі й щасті в нім.
Хліб наш щоденний нам подавай!
Та від всякої недолі захищай!

Україну!Україну!
Ти від всякої недолі захищай!

Всі провини,милий Боже,нам прости.
Дай в святій Твоїй любові вік цвісти.
Дай не знати нам ніколи горя й бід!
Хай завжди живе соборно весь наш рід!

Український!Український!
Наш великий і прекрасний,славний рід!

ВЕЛИКДЕНЬ 2002 р.

«14 Питали ж його й вояки й говорили: А нам що робити? І він їм відповів: Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю.»
Вiд Луки 3
СІЧОВА
Гей ви,хопці-козаченьки!Раз,два,три!
Беріть шаблі у рученьки!Раз,два,три!
Беріть шаблі та вставайте-Україну захищайте!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

Хай летить по світу слава!Раз,два,три!
Про козацькую державу!Раз,два,три!
Рубай,брате!Рубай браво!
Рубай вліво!Рубай вправо!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

Не лякайся,як пристане,раз,два,три,
Схрестити шаблю з ятаганом!
Раз,два,три!
Бодай знають бусурмани
Україні Ненці шану!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

Боронімо,милий брате,
Раз,два,три!
Бідняка від пана-ката!
Раз.два,три!
Щоб пани страх Божий мали!
І убогих поважали!
Раз,два!Раз.два!Раз,два,три!

Ми сердець людських дороги,
Раз,два,три,
Навернем до Спаса Бога!
Раз,два,три!
Не наважуйтесь,погани,
Зло чинити християнам!
Раз.два!Раз,два!Раз,два,три!

Гей ви,хопці-козаченьки!Раз,два,три.
Беріть шаблі у рученьки!Раз,два,три.
Беріть шаблі та вставайте-Україну захищайте!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

11 листопада 2001 р.

РІДНА МОВА
Рідна мова!Ти ,біла лебідка!
Зірка ясна!Сльоза на очах!..
Навесні ніжний паросток квітки
У засніжених сплячих лісах.

Хто без тебе ми,мово єдина?
Ти дарована нам Богом Слово!
І тоді лише ми- Україна,
Коли в наших устах-рідна мова!

Українці!Любіть свою мову!
Вона-прапор Ваш національний.
Підіймайте його знову й знову,
Як одвічний шедевр унікальний.

І під стягом тим вічно соборним
Признавайте у братові брата!
Всеодно-білий він або чорний.
На Донбасі живе,чи в Карпатах.

То ж зруйнуй,у серцях перешкоди,
Нас чаруючи рідним нам словом,
На шляху до єднання народу,
Українська прекрасная мова!

1995 рік

ЗИМА
Зима… З морозом уночі
Гуляє люта хуртовина.
Сховався місяць за хмарину,
З ялинами танцює сніг…
А вітер дме у срібний ріг!..
І все ,що дихає мовчить.
Ба.Навіть сич не прокричить
Цієї крижаної ночі.
Сніг скаженіє й сліпить очі!
В наметах білих грузнуть ноги!
Не видно жодної дороги!..
Дрижання й скутість у плечах.
В ногах-утома.
В серці-страх.

5 січня 2002р.

Целую твои руки и глаза.
Смотрю я на тебя,как на икону.
И для меня открыты небеса.
И ангелы летят по небосклону.

Господь мне подарил тебя.
За этот дар я благодарен Богу.
Но стыдно мне...Ведь я боюсь немного,
Что говоришь "люблю" ты нелюбя.

За,что?..И почему?..Не знаю сам.
Дано мне счастье-быть всегда с тобою.
Для нас Всевышний освятил Свой храм,
Который мы с тобой зовём любовью.

2012 год

Пам’ять така несумлінна:
Згадую – відчай пече…
Груди біліють, коліна –
Зовсім не бачу очей.
Мови не чую ні слова:
Звуки – і ті вже глухі,
Наче дрімуча діброва
В кучмах зелених мохів.

Пам’ять така ненадійна:
Лише на мить ожили
Трепетні груди, коліна –
Губи гарячі втекли;
Збігли по плечах долоні
В пишну долину, до ніг,
І на вулканному лоні
Перехололи на сніг…

Пам’ять така непостійна –
Знову заносить її…
Груди оці і коліна –
Зовсім вони не твої!
Віє від них чужиною,
Хтивістю замість жаги –
Знов я з чужою жоною
В грішні заплив береги?

Вирва чорніє, і піна
В чорному гирлі зника…
Груди щезають, коліна,
Наче б та піна легка;
Мов безтілесна полова,
В безвість усе відліта…

Пам’ять така безголова
В ці сповідальні літа!


2001

ХЕРУВИМ

Промайнув повз нас ще один рік.
Та не стали ми вдвох на рушник.
І не наша в тім зовсім вина.
Бо давно у нас мрія одна.

Але десь там угорі-в небі нічнім
На ясній зорі спить херувим.
І не чує він Божий наказ-
Цієї весни поєднати нас.

Маківки церков, в небо дзвеніть.
Не стихайте ви навіть на мить.
Хай проснеться вже Божий гонець.
І благословить нас під вінець.

2005 рік

Ніч із кокону білого віхоли
Намотала ниток. Ранок стріхами
Розірвав сиве прядиво холоду.
І крізь нього проміння, як золото,
Полилося тихенько на вишиті
Срібним шовком дерева. У тиші тій
Заяснілося. Втішено, весело
Заспівали птахи. Вітром чесана
Похилила верба закосичені
Жовті прутики. Сонцем засвічений
День зимовий родився під вітами,
У снігу, що палав самоцвітами.

15.01.2013р.

Танцює під ногами синє гроно;
Сік цвіркає, неначе стиглий промінь,
І колобродять вина у підошвах,
Заюшуючи низ: поділ і прошву.

І п’яне сонце падає за грушу,
Діжки спивають виноградну гущу.
Ще сльози молоді – по краплі в глечик,
Життя спливло – уже течуть старечі…

І не бринить бокал – по вінця смислу,
Лиш юні грона проти смерку виснуть
І сльози виноградні… Та незримо –
Течуть мої, цілуючись з твоїми…

ці безпечні сварки, ці образи в півсили, це позерство,
надзусилля розгніватись, скоїти армаге.. здець
із прискоренням склянки застигли в польоті і козирем
впали в клавіші тиші, лишили акорд-рубець.

і кричи/не кричи - ти тепер поза зоною чутності,
номер нуль в плейлістах перемелених без вісті ватт,
превзаємно прикутий-ошуканий співвідсутністю,
співчужий
співніхто
і від шиї до п'ят - тятива.

злучним колючим дротом прелюдій снігу
змотує нас, звиває в одного звіра,
звіра, що не звіряє - звикає, вірить,
звітрений замовкає і мостить лігво…

з видимого наосліп по згинам зиму
звідає і зомліє, і шкіру скине,
злюбить докупи, зіллє із повік снодійне,
зчепить хребтами і злущить усі «чужі ми»…

2012

«Таке воно життя:
Обшарпане, обдерте,
Немає істини,
Немає вороття» -
Такі думки не раз луна від інших,
В них темні окуляри й замкнена душа!

А нам лишається -
На все це не зважати!
Дарити посмішку
І щирий сміх.
З усього темного - робити світле!
І в кольорі сприймати цей ЧУДЕСНИЙ СВІТ!

Життя… це те, що дано Богом.
Це кожен крок, це щастя й біль.
Життя… складається з убогих,
Живуть багато в нім й панів.
І саме ці верстви народу творять життя:
Складне, важке.
Крокують стопами старого,
Будують нове, краще все.
Та еволюція нового
Великі жертви завдала,
І саме нею у народі
Була збудована війна!
Багато крові, сліз і горя
Терпіли предки наші всі,
Але знайшлися там герої,
Які дух волі підняли!
Зібравши військо дня і світла
Вони тягнулись до мети.
Можливо в них й тряслись коліна,
Та думи – ЗРАДИТЬ – не жили!
Звичайно, завжди серед світла
Панує тьма, як день і ніч.
Тому і вірних було мало,
А тих хто зрадив – хоч хрестись!
Таких зрадливих егоїстів,
Інакше кажуть – повзунів,
Ти не побачиш в жодній книжці,
В книжці історії оттих часів.
А от героїв, патріотів -
Вірних і відданих землі,
Вірних і відданих народу,
Ти пам’ятатимеш завжди!
Саме вони жили й творили,
І прославлялись на віки.
А повзуни – повзли і крали,
Так і залишились в багні!
Тож тобі варто пам’ятати,
Ну і замислитись над тим -
В житті що краще? -
Повзувати?... чи стати титулом надій?!

2006

Закричав малий Тарас,
- Ой, страшне тут щось у нас!
Через вулицю у двір
залетів страшенний звір!
Ой, рятуй! - кричить хлопчак,
- Він гуде, немов літак!
Волохатий, як ведмідь!
Ой, готуй скоріше сіть!
Величезний, мов гора,
порятуй, бо це не гра!
Засміялася Маринка,
- Ти кричиш, немов дитинка,
братику, мені повір,
не страшний тобі цей звір!
Діставай сердечко з п'ят,
не чіпає він малят!
Це комаха з роду бджіл,
а зоветься просто - джміль!

21,01,13

В мовчанні затаєних дум січневластя
я чую дрижання небесних річок
і знов пропускаю крізь себе причастя,
мов звуки, що вирвав із неба смичок.
Проходжу у світло, крізь морок спокуси,
крізь вибір земний кармоточних мечів,
а небо душі все кида землетруси,
а небо збирає своїх слухачів.
Крізь мене проходять дванадцять енергій,
крізь мене проходять іще і твої,
бо я відчуваю аксонами нервів
тремтіння води і Господні бої.
Готую для слів із небес переховок,
готую для світла у серці тайник…
І чую дрижання дерев-зарисовок,
що врізав мороз у нічний путівник.
Злітають у небо смичкові сонати,
виблискує світло далеких зірок,
що просять із неба: «кохати…, кохати…»
Та після причастя у гріх новий крок…

Коханка моя - струнка,
п"янка, мелодійна й дзвінка.
Часом, буває така,
Що пальцями кров стіка.

Тверда, бо сталева вона.
Буває від неї луна.
І в тому моя є вина,
Бо коханка моя - струна.

...Миттєвість щастя у полоні Часу,
де кожну мить поставлено на облік,
і всі вони стікаються у чашу
життя, яку осушуєш поволі.
А ти смакуєш той чарівний трунок,
спиваючи блаженство крапель-митей,
щоб оживити соковиті руна
і ще раз присмак щастя уловити…

2008 (22.01.2013)

За ґратами інших на виставці доль
тобі не найлегша дісталася роль.
Прекрасний театр, правда, зморених стін...
І нібито жодних хоч деяких змін.

За ґратами інших везучих причин
у схованку граються Щука* і Джин.
А ти посміхаєшся, кажеш: "Авжеж..."
На долю не скаржишся, просто живеш...

За ґратами інших для оплесків слів
хто поряд з тобою, той не знавіснів.
У мене для тебе звідсіль із-за круч
маленький, але особливий цей ключ.


22.01.2013

Соромимся своєї і святої,
Як мати , і земля, і небеса,
Звикали ми віками до чужої,
Вбачали - саме в ній краса.

Цураємося звичаїв і пісні –
В яких є наша суть, душа,
Мелодії "Шансону"-горезвісні,
Він вибору для нас не залиша.

Допоки сперечаються про мову
У владі лицеміри, як вужі,
Наш «старший брат» взяв за основу -
Заполонить своєю без межі.

І крутять стосерійні серіали,
Зомбують на убогий примітив,
Щоб мову "братню" ми не забували,
Тож не забудеш, хоч би і хотів.

Жовтень 2004р. Надія Таршин

Гомонять міста і села,
Околиці, хутори,
Що життя в нас невеселе,
Говори - не говори,

Слава Богу, ще не стогін,
Тільки гомін навкруги,
Бо і досі не бачимо,
Де насправді вороги.

Гомін стелиться туманом,
Ну та це лиш - до пори,
Всі прозріють від дурману,
Ну а поки – ГОВОРИ !!!


28.01.09. Надія Таршин

Все почнеться з вагань. Ліхтарі вимикають о п’ятій.
Проведи до порогу і випусти в сіру пітьму.
Все одно, що мороз і на ліжку ця ковдра картата.
Я в дорогу далеку ні крихти тепла не візьму.

Не зважай, що сліди запорошені снігом лютневим.
Повернусь не назад, а навколо своєї осі.
Цей розчавлений жаль за минулим такий несуттєвий.
Вже важливий не спогад, а перше ранкове таксі.

Все почнеться з вагань. Ліхтарі загоряються вчасно.
Твій загубиться крик серед вулиць, людей і машин.
І розвіється біль, ніби штора в кімнаті атласна.
І побільшає в місті вродливих самотніх мужчин.
21.01.2013

Убоге, обірване йшло
замурзане Слово до книжки;
і чухало пальцями лоб –
горбате, сопливе і клишаве

(під каркання зграї ворон
його рогоносці хрестили);
усе , що уміло воно –
сякатися гучно в хустинку;

нездара нездару хвалив:
«Ці соплі зелені і теплі,
як трави у травні, коли
в садку солов’їв чути трелі»

пробитися важко крізь терн –
бракує таланту? мо’ сили?
що вірші слабенькі – пусте:
якби ж то їх ще не хвалили…

Оці дурнуваті слова:
«Мороз аж по шкірі». Лепечуть
«Так затишно стало». Овва!
Читаєш, а там порожнеча…

віслюча упертість і лінь
учитися; всмоктує... Де я?
мов олень, дивлюся з колін,
бо це вже якась діарея...

Пародія

Каже вечором у ліжку
Чоловік дружині:
– Допоміг з уроком трішки
Нашій доні нині.

Першачкам нелегко жити –
Похвалюсь, між нами,
Речення зумів зложити
З тими… гризунами.

– І яке ж? – пита Маруня
(З рук упала преса).
– Написав, що ти – гризуня,
Теща – гризунеса!

21.01.2013