А я принесу до церкви
(скільки зможу!)
жовті весняні тюльпани.
Покладу їх до ніг
Матінки Божої
(кажуть туристи - Мадонни).
Та тільки нестиму, як свічі,
як сльози найсолоніші,
тому що не просто квіти
кладу у підніжжя
ікони...
то слова мої проросли
жовтими пелюстками
благання
"Помолися за грішну
рабу Божу,
за Любов помолися,
Царице Небесна!
Матінко Божа!
МАМО!"

Просив я раз кохані очі стиха
Мені маленький дати відпочинок
Моїм нещирим ворогам на втіху,
Що тільки й манять в пастку безневинно.
Відтоді я беззбройний, на колінах
У засідці отих очей лукавих,
В якій підступний погляд і незмінний
Усе міцнішає й на мене давить.
Я кволий і, не маючи управи
На них, покірно віддаюсь у руки
Тих, хто узяв мене в полон, знеславив,
Піддаючи нестерпним диким мукам.
Тобі я скаржитися, мила, буду
І від очей твоїх чекати суду.

а флюгер і не встиг побути левом –
розвіялися на його щоці
антологічні зграї горобців
а таргани перегвинтили клеми
у до-світи де не рубають кленів
і не інавгуровано людців

не леву не полюється дахами –
перестаріло вклякнув на шпилі
і дивиться як потай кораблі
везуть листи з країни бід і хамів
на виспу снів де хтось когось кохає
а з неба сотня весен до землі

Гостинний двір сьогодні не гостинний…
Там гризуни. І жодної вакцини.
О серденько! маяк моєї долі
Ти знову заблукало на Подолі?!
Мерщій тікай… темніє… автозаки!
Бо ще відчуєш "де зимують раки"
Дніпром униз… на острів Монте-Карло
Де повний рік з усього світу барви
Втечи! Не стій! На згусті вже облога
і Боже збав мусолити про Бога...
Не все те добре смертю що здобуте...
Помовч вже про "Батурин" і про " Крути"
О серденько, розлузане на друзки!
Ну, як тобі, кажись… крізь горло, вузько?!..
23.02.2013.

Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.

Коли вмикає ніч зіркове світло,
Я думаю про тебе ненаситно.
В уяві бачу я родзинку в тобі
І їм очима апетитну вроду.
Я починаю з ніг. Струнких. Чудових.
І запиваю з джерела любові.
Їм і пупок, уста, лебідку-шию…
Я їм тебе, а сам божеволíю!
І вже не можу я тебе не їсти,
Таку м’яку. Духмяну. Ніжну. Чисту…
І ось десерт – твої солодкі груди,
Мов два желе на сніжно-білім блюді.
Ковтаю той десерт і задихаюсь.
Передихну хвилинку й знов ковтаю.
Для мене ти – це найсмачніша страва
В реальнім світі і в краю уяви.
Отож, як ніч зірок вмикає світло,
Я думаю про тебе ненаситно.

ПРО ПОЕЗІЮ

Чи не забагато говорим про вірші ми,
Тему суху цю гризем і гризем:
Вірш – це стіжок вивершений
Чи неораний чорнозем?

Чого тільки не плануєм
і не пророчим,
Не видаєм атестацій яких!
А вірші призвичаїлись,
як півні,
лопочуть,
А влетіти не можуть
До сердець людських.

Часом бувають рідкісні й варті,
А від того
На душі, як раніш,
Бо чимало віршів,
Як і їх автори,
Тримаються… де є книш –

І дивишся
вже й увалився в крісло,
А щирому серцю –
Зорі й плато:
«Шановний добродію, кепсько…
Працюєм, а нас не читає ніхто!..»

Читати поетів давно перестали,
І це великої
варте сльози…
Здається,
Купала
зійшов з п’єдесталу
Й пішов,
щоб нарізати вдосталь лози…
1981

ВІЛ ХОХЛІВ

Віл. Хата, хата, …. , хата, хата. Хлів.

ДІЛ. СЛІД

Діл. Сажа, сажа, …. , сажа, сажа. Слід.

ХОМІ – СІМОХ

Хомі сватав, сватав, …. , сватав, сватав сімох.

СОЛО: КОЛОС

Соло: квилив, квилив, …. , квилив, квилив колос.

БІДАК-КАДІБ

Біда: квакав, квакав, …. , квакав, квакав кадіб.

БУЗОК – У КОЗУБ

Бузок: біда – квітів, квітів, …. , квітів, квітів – кадіб, козуб!

ВІР – ЗРІВ

Вір: звірів, звірів, …. , звірів, звірів зрів.

А РУЖА – ЗАЖУРА

А ружа – звірів, звірів, …. , звірів, звірів зажура.

А ВАБА – ЗАБАВА

А ваба з милим, з милим, …. , з милим, з милим – забава.

У РІВ – ЗВІРУ

А рів звав, звав, …. , звав, звав звіра.

БАЛАКУХА ХУКАЛА Б

Балакала б, балакала б, …. , балакала б, балакала б.

А КРАМАРКА….

Мана – крамарка, крамарка, …. , крамарка, крамарка – нам.

А КВОЛА – ЛОВКА

А квола, квола, …. , квола, квола – ловка, ловка, …. , ловка, ловка.

вірш видалено

КОЛІР СНІГУ

Нічого барвистішого,
Ніж завихрений сніг,
Я не знаю.

Який він був синій,
Коли замерзав я
У холодній хаті
Чи самотній на вулиці!

Який був рожевий,
Коли я струшував його з плечей
Тієї, що принесла щастя!

Який він був чорний,
Коли замітав
Слід прощання
З батьківщиною!

Який був багряний
На брустверах наших окопів!

Який був іскристий і світлий,
Коли діти,
Приносили його в подарунок!

Ось чому я не знаю,
Якого кольору сніг
Насправді.
1987

я ніхто тобі – мить кромішня –
Криме – кармо моя кремезна
моя крове – каро старезна
закарбована в серці грішнім

я ніхто тобі – хтось хтонічний…
в хаос! – в Тартар навіки вічні –
у тортури – у світ без сліду –
кара-дагський знавцю Аїду…

у коріння – в крам – в караїми –
в скіфи – в поле – в полин полонів…
вéсни виродилися в зими
греки випорснули з хітонів…

із хітину – у склеп – в хатину
захаращену і голодну –
у харизму хистку-безродну –
у каньйонну холодну воду –

у розщелину чатир-дагську –
у печери хмільного Сходу –
в ялівцеву могилу братську –
в рабську прощу мого народу

із таврійським тавром печеним –
в степові кіммерійські чари –
в генуезці – у яничари –
у шляхи – в ракушняк товчений –

в херсонеську руїну храму –
в християнську пихату схизму –
у мечеті – в мечі ісламу –
у жахний шеол юдаїзму –

у замучене міфом море –
в морову незупинну язву –
в пекло випещених повторень –
у нав’язливу казку – в назву…

Вона , мов зібгана ряднина,
У темнім закутку єства,
Вже розпрямитися повинна,
Та гине шанс – один зі ста.

Тому від світу неспростá
В собі ховається, причинна,
І приміряє на уста
Святі моління Августина.

Бо зле мине, і вічне стане.
І неба серце полум’яне
Погасне, - мов не до пуття,

Лише вона – шляхетна панна,
Перстом Господнім осіяна,
Просякне радістю життя.

23.02.13

У тиші парку, в центрі міста Лева,
Де у сумній задумі - Каменяр,
У затінку замріяного клена
Грав на сопілці майстер-сопілкар.
Насунувши бриля собі на очі,
Сховавшись від міської метушні,
Він пестив ніжно, наче стан дівочий,
Свою сопілку... Радісні й сумні
Ота сопілка трелі видавала —
Такі, що й не почуєш уві сні:
Вона сміялась, плакала, ридала...
Я, вражений, завмер... Здалось мені,
Що я не в місті — ген-ген на леваді
І горілиць - у запашній траві,
А наді мною, у небесній гладі,
Співають віртуози-солов’ї.
То був не сон чи видиво, не мрево:
Змагалися природа і талант —
Витьохкували солов’ї травнево,
А на сопілці плакав музикант.
А скільки ж їх, маестро-українців,
На вулицях, у скверах — від нужди —
В державі рідній, начебто вкраїнській,
Таланти продають за копійки...
Крамольна думка мізки свердлить тупо:
— Чи в ту Украйну вірив Каменяр,
В якій від злиднів, сірості та скрути
За копійчину грає сопілкар?!

2004

і гарні, й погані у сірім тумані -
затьмарена свідомість позіхає сито…
*
а чорне жорно золоте живе зерно
все меле, меле на білу мукУ,
і крізь дрібненьке сито…
*
усі-усі, великі і малі,
відбувши мУку покори-злості,
у чорну землю свої білі кості…
насправді – сірі у сирій землі.
*
…так грубо тре – змеле на дерть*,
нюансами наповнить дооколо вщерть –
любов червона топиться у морі фіолету,
що аж ховається Джульєтта
за чорно-білу смерть.

* Дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
        Концепція Джульєтти

    Цей антураж так грубо дре, що аж все змелеться на дерть, нюансами наповнить дооколо вщерть – любов червона топиться у морі фіолету, що аж…ховається Джульєтта за чорно-білу смерть.

       Спрощена кольорова схема…

    … передбачає червоний (любов), синій (ненависть) та жовтий (золото), а в ахроматичній схемі чорний (зло) і білий (добро). Відтінки ускладнюють (урізноманітнюють) композицію (логіку), коли компонуються з трьома основними…
    Коли окремий відтінок намагається наповнити собою простір, це рівнозначно нівелюванню змісту у невизначенність – вже не червоний, але ще не синій, що рівнозначно поняттю сірий… Так і в поезії без основоположних любові й ненависті…
    Зрештою, хтось скаже, що море могло би бути синім…Очевидно, так воно й було, на початку, але синій і червоний при змішуванні завжди дають фіолетовий…

столичний шарм
і ґварова душа
столевий Львів
столітній вираз
брам і брів
сталевих рейок
перетряс

стосотий раз

в собі
живу тобою
творчий
творимий
площами із юрм

цвіте у прощах СвятоЮр
і пахне кавою неспішність
де я щасливий та безгрішний
чекання несолодке п’ю

і довго

тече по серцю
перший схлип зорі
аж повернеться
зір у ліхтарів
і ті гойдатимуть
підбруклену дорогу
це не чекання
це блукання Богом
немов косою
по живій траві

блукаючи
люблю вино
хмільних жінок
у жартах не старію
і кожен раз
коли про рідні мури
мрію
то гріє слово
бо живу в тобі
мій мідно-дахий
небошпилий
Львове

22 Лютого, 2013

Творити чисту лірику не вмію,
Хоча й люблю природу і жінок –
Від солов'я, буває, соловію,
А від красунь погордливих німію,
І дрож мене проймає до кісток.
І я чіпляю фіговий листок –
Природну хтивість виявить не смію,
І спалюю хитливий той місток,
Що вів у світле царствіє жінок,
В ліричну надчутливу веремію.


1994

Хто куди роз’їхались – канікули:
В табори, до моря, на село…
А Миколці – нікуди, та й ніколи,
В нього ж бо щоденне ремесло:
Смітники обходити. З хлопчиною
Цуценятко – нюхає сміття…
З кожною порожньою пляшчиною
Повняться надії на життя
Хлопчика й собачки…

Надто дивною
Нині не здається вже мені
Ця картина: страдницькою гривнею
Діляться під вечір в бур’яні
Двоє обездолених… Подачками
(Третьокласник* відає, авжеж)
Ані сам, ні разом із собачкою
В цій державі ти не проживеш.
Тож Миколка, ринково-обізнаний,
Ну а разом з ним і цуценя
Власним прохарчовуються бізнесом,
В метушні та клопоті щодня.

Доле наша, брехнями засмічена,
Де ж правдиве зернятко твоє?
Лише той, у кого карта мічена,
На людських нещастях виграє…


2001

Я не чекала, а вона п р и й ш л а…
Хоча, неправда, я про неї з н а л а.
Але зима, мабуть, на те й зима,
щоб бути в змові з сірим кардиналом.

Зима прийшла , і на тобі – слабо ?!
Ці сиві мітки, наче з магій Вуду…
Їх не відробиш і , життя – лайно
в Офелії, у мене і в Гертруди!..

Зимі не страшно ( тут без всяких ха) .
Вона єдина хто не постаріла…
А втім, облиште! В безвісті гріха
усякий айсберг був жіночим тілом.

Світанки темні позичає день ,
здолавши прощу з попід неба Люрду.
Бо сон – це вічність. Блякла акварель
сумної казки Василіс премудрих..

Я не чекала. А зима прийшла…
Сріберний шлейф провісниці розлуки
змахнув зухвало із мого чола
усю високість версій книгодруку.

І так краєчком – тисячі речей
облагородив сутністю на біло…
А я чомусь ,за Доріаном Грей,
продати душу раптом захотіла.


Над білим полем місяць уповні –
краса не зносить спрощень авангарду.
...Жінки і зими на однім човні
вмерзають в сутінь болем безпорадну.

Потанцюймо, мій друже, босоніж…
Кава трішки остине на таці.
І туман, підкоряючись мряці,
зрозуміє – цього ще не досить

аби двоє всю ніч танцювали,
ледь торкаючи землю ногами.
Він умить заіскриться снігами,
наче срібло віденської зали.

Хай згорять ці гроші і робота!
Потанцюймо! Надворі вже осінь.
Хоч цариця, а ніженьки – босі
і болить їй та сама нота…

Зізнається, що любить Брамса.
Що і їй не скорилися гори.
Вона теж полюбляла підбори
і не терпить людського хамства.

Запроси ж ти і осінь до танцю,
я на вас подивлюся збоку.
Промине якась сотня років
і вона буде рада… китайцю.

А можливо й не зрадить нікому:
ні тобі, ні мені, ні Брамсу.
Повмираємо в Світі Старому
і снігам не залишимо шансу.

Зухвалість зір – пухнастий сніг
рясний і щедрий на довіру.
Щоб світ залишився вцілілим
при перехресній грі доріг…


Старий ліхтар, старе авто –
в цукровій пудрі декорацій.
Сніг потребує трансформацій:
щось на шедевр, щось в ремесло.


Ледь долетівши до землі,
він розчиняються в калюжі.
Йому давно вже осоружні
по білих ночах – теплі дні.


Зухвалість зір – лапатий сніг
грайливо проситься за комір.
Старанно оминувши комин,
воліє смерть солодких втіх.


Цілує в руки і в лице!
До ніг встеляє оксамити.
Зі мною хоче говорити
в постелі білій лиш про це…


Хіба відмовиш, Боже збав!
Сьогодні сніг – з розряду дива.
Роман наш став би модним чтивом,
та мавр до ранку не чекав….

Засипав місяць крадькома дорогу
сльозами самоцвітами завзято,
опісля він протверезів потроху
сполохав чорне кошеня пухнате.

Десь там далеко зазвучить віола,
то зОря дивна кличе легкокрила,
любов його дзюрчить палка і гола –
не вкрадена й недосяжна мила.

А вранці роси кришталем на п’яти,
забутим легінем пітьма криниці
прошепче таїну його посвяти
коханій – щастю і його в’язниці.

23.02.2013

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень ця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні її відтворить знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.
P.S.
Недарма Іван Хреститель зродився саме тут.
---------------
Ейн-Керем - околиця Єрусалима

НА ШЛЯХУ

Гинуть розкошлані хмар волоконця,
Дихає свіжістю синя гладінь.
Хочеться неба, і вітру, і сонця,
Хочеться пити росинок сріблінь.

Хочеться в цій придорожній діброві
В душу всотати пісенність землі.
Скільки стежок нас чекає кленових,
Дивних казок у причаєній млі!
2013

Вища література —
це вихід
із матриці тоталітарної культури.
І вхід
в вільний світ цінностей,
де вибір побудов
власних світобудов.
В доброгармонії всесвітностей.
Справжня поезія — не ідейне сміття,
а проекти ідеалів буття —
з безлічі планет і зірок усещастя
в душах людських
і в орбітах поєднаних з Богом.
За всесвітнім порогом,
ще недовідомим,
що є спільним домом,
задоволення всевідчуття того раю,
якого всі сущі шукають.

Я теж доречні маски натягав,
в зручні одежі душу одягав,
і участь брав в виставах розмаїтних,
в світоглядах людських
на сценах справ малих
старався досягти днів-успіхів потрібних,
збиравши оплески, наче копійки мідні,
і посмішки зрадливі чи привітні...
О, ні, я не хотів —
костюми тих часів
на себе одягати,
та птахом не злетів,
бо людям із землі дано розпочинати,
і падати, і знов вставати,
йти, і грати,
і грати, грати знов, — але не в тім любов,
не в клітці гри.
За грати традицій й декорацій —
суспільству не сховати — потяг душі до волі.
В умовності — в'язниці дурних світобудов —
не буде щастя долі,
не забуяє кров.
Тож сміючись, втікаю,
театри гри кидаю,
надіючись, шукаю правдиві ті шляхи,
де логікою двері в добро привідкриваю —
в невимушені й мудрі тендітні мрії раю...

Сонячне світло снується довкола,
навіть земля ще порожня та квола
в передчуванні весни.

Щойно дерева захочуть бриніти,
в забростях новонароджені діти
прястимуть вітряні сни.

Де ти, о весно, озвися, озвися,
ситцевим цвітом і шовковим листям
лоскітно зашелести –

ластівка небо для тебе відкрила
більше несила носити на крилах
наші зимові хрести

Солом’яну надію нації,
До таці процвітання прип’яту,
Несе Дунай у сиве море,
Вже переповнене марнот.

…Везли її по бездоріжжю,
Хотіли скинути у прірву,
Та на самім краю провалля
Знайшли велику каменюку

І враз – мотузкою до ніг!
Але солом’яна, велика,
Не потонула – стала сторчма
І дивиться, як плаче світ

За тим, що гине без надії
Всесильний в слабості народ.

22.02.13

Бджоли

Я не знаю чи ви чули.
Є пасіка десь. В ній вулик,
До якого малі бджоли
Прилітають, мов до школи.

Головою школи трутень
Той лиш бджоли баламутить
Бо нема в нього освіти
Він лиш знає медик пити

Трутень головою школи.
Не вчителював ніколи,
Він як той міністр в державі
Що не служить своїй справі.

Свої бджоли в силі вчити
Як квіт з медом знаходити.
Поле, де цвіте татарка,
В якій меду повна чарка.

Молоді бджілочки знають
Що коли з медом вертають
Завжди мусять уважати
Щоб десь шершня не спіткати

В вулику усі родина
Коли разом той не згинуть
Здалося щоб в Україні
Від бджіл вивчити що нині.
30.05.2010р.

НЕНЬЧИНА МОВА

Живе у віках білоруське це слово –
Народна душа і народу хвала.
Тебе обзивали «мужицькою», мово,
А ти ж материнською зроду була.

Жива й незвичайна, красива і мила,
Як ненька, що шила нам свитки з рядна,
Що влітку на річці полотна білила,
Під осінь овес дожинала одна.

Та ненька, що зимами кросна снувала,
Щоденно з колиски, як тільки могла,
Сумлінності, правді й добру нас навчала,
Старанно від різних недуг берегла.

Приїду додому… І що за проява!
Почую говірку, цю пісню, цей вірш –
Здається, зі мною говориш ласкаво,
На стежці зі мною ти поруч стоїш.

У маках червоних палає щоднини…
О неньчина мово! Дитинства весна!
Ніхто і ніколи тебе не замінить,
Бо ти, як і ненька, на світі одна.
2013

Я знов не сплю та й ніч не чорна - сіра
Чи то сіріє у моїх очах без тями
До того ж час від часу бачу звіра
Що лиже мій замок дверний ночами

Він там чекає після моїх втеч
І з дому у безлюдне біо-місто
А як вертаюсь знов йому переч
Дверима хлоп і посміхаюсь тісно.

Чекає сучка що мене зламає все
Звіряча вонь розлита у міських трамваях
Безвтішні дітки на листівках зависають
В лікарнях мріючи що допомога йде

Я не дивуюся тобі, вічно голодний звіре
От дивина, мов світ давнюще зло
Й один заходжу. Поки маю віру
В добро.

04.00 22.02.2013

Замели сніги
І поля, й луги;
Де раділи ми –
Смуток вже зими;
Наші береги
Розвели сніги; –
Й де тебе знайти,
Як до тебе йти?

Всюди навкруги,
Ах, одні сніги;
Знов будь молодим,
Як радів би їм;
Нині ж вороги
Вже мені й сніги,
Бо тебе нема –
Відняла зима.

Де цвіли луги,
Там уже сніги
В саван все вдягли
З білої імли;
Кучугур стоги
Намели сніги;
Й сумно так мені:
Ти – вдалечині.

Все ж не дам, сніги,
Остудить жаги,
Що й в самотині
Не згаса в мені;
Хватить ще снаги,
Щоб долать сніги
І до тебе йти,
І тебе знайти!

Все марнота світу трагікомічного,
Є тільки мить – з нею йди до кінця.
Є тільки мить від порога до вічного,
Саме вона має назву «життя».

Спокій віків серця зовсім не врадує.
Спокій віків – пірамідам століть.
А для зорі, що зірвалась і падає,
Є тільки мить, найяскравіша мить.

Хай білий світ лине вдалеч окрилено,-
З ним не завжди по дорозі мені.
В чому ціна і мій ризик осмислений? –
В миті одній, тільки в миті одній.

Вкусиш біди, а чи щастя космічного?
Є тільки мить – з нею йди до кінця.
Є тільки мить від порога до вічного
Саме вона має назву «життя».

лютий 2013

Мама сьогодні співала,
Майже так, як і колись.
Знову несла воду Галя,
В гості Іванко просивсь.

Я пам'ятаю, як дзвінко
Голос у мами звучав...
Тільки змінився із віком,
В себе впустивши печаль.

Тільки у ньому почулись
Ноти занадто гіркі...
Тиха молитва про чуйність
Вже в перезрілі роки.
2013р.

Я засинаю. Втома. Ніч.
Вже майже Тиша, майже Спокій.
Життя згорнулося клубком,
Вляглося зніжено у ноги.

Я відчуваю теплоту.
Я чую тихе муркотіння.
І, наближаючись до сну,
Пірнаю в Світорозуміння.

Життя єднається з Життям.
Зв’язки, обов’язки, вимоги –
Усе це в дріб’язок іде,
Який щезає за порогом

Любові до себе-Життя,
Любові до всього Живого
І не-Живого… Теплота
І ніжність у торканні Бога.

18.02.2013

Над полями заяскріло
Ночі зоряне рядно.
Під ногами, знай, скрипіло
Срібноткане полотно.
Лісосмуга. Залізниця.
Вітер виє між дерев...
І йому чогось не спиться,
І його нудьга бере!
Раптом, чую, щось вплелося
В монотонний вітру спів,
Ніби вчулося, здалося,
Що гучніше хтось завив.
Я здригнувся - озирнувся,
Скрижаніла в жилах кров,
Дару мови враз позбувся,
Страх бридкий мене зборов.
І нехай не вірять люди,
Але я скажу, як є:
Трьом песиголовцям лютим
Голод злості додає!
Псячі морди, ікла білі,
І, як водиться, хвости.
Ще й на двох ходити вміли,
Так, як люди,- я, чи ти.
Хижий сміх пащек зубатих
Під жовтавий блиск очей...
О, тепер я буду знати,
Як бродить в пітьмі ночей!
Розпач, страх, глуха безвихідь
Душу враз оповили.
А вгорі лиш зорі тихі
Тому свідками були.
Я востаннє озирнувся...
Приверзеться ж чортівня!
Сам до себе осміхнувся -
Трьох кущів злякався я!!!

Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада –
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадають часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.

Нема нічого кращого на світі
Ніж рідний той куточок на землі,
Де виріс ти, де босими ногами
Топтав не скошені ще трави.

В твоєму серці лишаться назавжди
Ті ніжні й роботящі руки мами,
Той дім, де с кожною годиною
Ставав ти справжньою людиною.

О, рідно земле, Україна,
Тут проросло наше коріння,
До тебе ввібрали любов
Із материнським молоком.

Спопеляють тебе, Україно,
Магнати новоявлені, круті.
Ти уже схожа на руїну,
А ми усі у німоті.

І очманіли, і оглухли
Від беззаконня, як чуми,
Коли і розумом не всохли,
То запитаймо: »хто є ми…»

Осліпла від страху отара,
Не знаємо, куди женуть.
Майбутнє – марево, примара
І непроглядна каламуть.

2001р.

У кожній грудочці землі
Я чую лагідне прохання:
- Убережи і не нашкодь мені,
Я втомлена від марнування.

Поглянь на мене в Божий день.
Хіба не схожа я із раєм?
Із віку в вік, із дня у день
Вам радо, любі, догоджаю.

Увесь цей рай уже віки
Лелію і оберігаю -
Поля і луки, мов вінки...
Лише дбайливих рук чекаю.

2001р.

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
- коли туманію долом,
сій на мене лелітки
- я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

Усе життя, як шальки терезів:
на правій - лиш угодні Богу справи,
на лівій – що спокусник захотів.

Ідеш на поклик праведної волі,
а вже чатує інквізитор душ
й напористо нашіптує: «Поруш…»
І ти шукаєш аргументи кволі.


А «він» єхидно потирає руки
і ліву шальку соває тобі. -
Твій розум опирається стозвуко,
а «той» таки вдається до принуки…
Твоє життя – на шальках терезів…

21.02.2013

1.

щоб робити погоду
треба вміти ділитись
необхідно здирати
затирати втирати
пробиватися згодом
крити каркати критись

2.

недоторкливий роде
дорогі депутати
триндарі носоводи
тушки душки гармати
жуйки вуйки повії
духобійки з крамоли
в чарці спить веремія
кривду немічний цмолить
досхочу аж по вінця
до олюднення люті
від прозорих провінцій
до столичної муті
прокидається сила
прикидаються кроки
є на зашморги мило
а за око по оку
є ще з’їдини ладу
з правди вилиті дзвони
з них ростуть барикади
між людьми і законом
це не ваші дзвіниці
і не вам Бога звати

3.

що сухе загориться
розпадеться що рухле
розкладуться мов криця
вени клану набухлі
і терпіння година
довша вішалки влади
перетріпано спінить
довгоношений задум

4.

знайте пройди і зухи
мудрагелі маститі
кожне гоп має вуха
помста ляпасом шита
та нехай вас не парять
ці мої римоскоки
що не слово то вар’ят
варіація шоку
що не думка то клема
кров із носа а вгріє
струмом бігло-натхненним
а тоді хай старіє
аритмія в поетах
алегорія в люстрах
дим життя в пістолетах
чужина там де пусто

21 Лютого, 2013

Село твоє не вимре – тож не плач,
Не звалюй все погане в спільну купу...
Дістане правнук прадідів товкач,
А правнучка знайде відьмачу ступу,
І після всіх поєднаних зусиль,
Мов золотий пісок, пшоно засяє
В засмаглім чавунці. Сухих бадиль,
Щоб розпалити грубку, вистачає…
Густий куліш – то добрий привід лиш
Для ситої вечері при чарчині...
Як і завжди, шумітиме комиш
І гнутимуться верби у долині!
Село не вимре притьмом – не пора
Впадать у відчай в цю непевну пору,
Коли стара епоха відмира,
А нОва пролісково пнеться вгору.
Сам не помри від смутку, до Різдва,
Тримайся до Великодня і Спаса,
І знову – до Різдва. Твої права
Підтвердить на життя пенсійна каса!
На кровні перш за все купуй квиток
До рідного села в квітучім травні,
І там повітря чистого ковток
Зміцнить твої позиції державні
І помисли очистить від жури –
Твоя надія світла не померла,
А терниця часу лихі вітри
На добрий літній легіт перетерла...
Живи собі, допоки ще жива
В прабатьківськім краю твоя криниця
Й густий куліш на грубці упріва,
І чарка самограйно промениться…

2001

Білі поля простелились навколо,
Вкриті до обрію сніжним плащем.
Біля дороги – невбрана ще, гола, –
Плаче верба, свій виказує щем.

Тільки недовго їй ще сумувати –
Скоро настане вже мить осяйна,
Збудиться громом земля – наша мати –
І забуяє по світу весна!

Щиро зрадіють пробудженню люди,
Сядуть за спільним святковим столом.
Нині ж на дворі панує ще лютий,
Чути тужливі пісні за селом.

Не відаю сліз, ні апатії,
Незнана й журба мені теж…
Цей вірш я пишу амфібрахієм
І вдумливо, й щиро – без меж.

Нащо мені Дакія, Фракія –
Не прагну заморських я веж,
Бо маю до тебе симпатію,
І навіть щось більше – авжеж.

…ти поміж тих, кому за "сто"
цебро пігулок ще голубиш
на диво, чи собі на зло?
мабуть усім... візьміть на бубен!

в беззубім царстві -- манекен
у потойбіччя зникнув topless
безсоння вам не уікенд
всесилий храп, рікою соплі...

воно і так дві пари лінз
думки захищені очима
а їх, приблизно, десь на віз
кому які, є і для рими...

а де ж той майстер, що зваяв
космо-де-факто не гуляще?! --
минулим зліг серед уяв
що його "твір" один з найкращих?!

ген на кістках гармошкин міх
туди - сюди… ось-ось порветься?! -
це вам не сльози і не сміх
питання лиш: навіщо все це?..
21. 02. 2013.

сто років самотності в кожному місті живе
в ляльковому місті з очима побитого лева
куються сто років по тисячу тільки сталеві
на кожному виході-вході артерій і вен

сто років самотності кожен містянин везе
на свому горбі чи авто адже тіні трамваїв
вантаж у салони просякнуті дном не приймають
каліча самотність і так там проїла усе

сто років самотності на невиразному тлі –
типовий малюнок до книги маленьких історій
де кожна людина – невидима крапля у морі
загублена титла в щоденному місиві слів

Яблуневий сад буяє рясним цвітом,
У блакитнім небі музика дзвенить
Десь далеко в полі вже запахло літом
І по стежці зайчик сонячний біжить.

І земля укрилась килимом барвистим,
Вітерець берізкам коси розвіва,
Радує і тішить веселка кольориста,
А тепленький дощик землю напува.





12.06.2009

...А пристрасть - у вогні солома,
Розбудиш - і згориш до тла:
Яка солодка і солона,
Яка нестримана була!

У вир кидала нас щоночі
І підіймала на крило,
Назустріч молоділи очі,
І все буяло і цвіло.

Зникали прикрі заборони,
З небес тулилися зірки
І дарували нам корони,
Щоб лиш удвох і на віки...

Та пристрасть - у вогні солома,
Згоріло все у ватрі тій...
А любку стріну й захолону,
Немов у юні золотій.

21.02.2012

ТРІОЛЕТ
Куди ти тільки не зирни, –
Де корені – життя квітує,
У бурях соколят гартує, –
Куди ти тільки не зирни,
І ворог силу нашу чує –
Він хоче знищить корені.
Куди ти тільки не зирни –
Де корені – життя квітує!
2003