(переспів)

Поблискує ніч. Намітилась ріка…
А чудеса твої всі вищі мене ростом.
Печаль немов печать в русалчиних вінках
ловитимуть в води кругах - небесні гості.

ВідьмАм багряним до лиця багрянець наших днів,
кожносекундно босі ноги біжать по вертикалі…
Смієшся, аж дзвенить – але душа? – На дні!
Доокола люду – тьма… Хай би твою печаль забрали!
2012

*ДОДАТКИ

Марта Январская (1972) / Вірші / переклади

Богдан Манюк. Современное купальское

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.
2012

Богдан Манюк (1965) / Вірші

СУЧАСНЕ КУПАЛЬСЬКЕ
Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

вірш видалено

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя.

Лиш друзі... А цього мені достатньо?
Чи осінь чорну я переживу?
А може закопають у могилу братню -
Та що це я в віршах своїх верзу.

Мені прикольно - я завжди веселий
У мене друзів безліч у кутку
Я все танцюю і сміюсь в готелі,
Катаюсь світом і гуляю на містку...

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя...

30.09.2012 року Львів

І що в мені не так?
Все просто - я не та,
яка тобі потрібна.
І навіть не подібна.
Так, марево зі снів.
Я не знаходжу слів,
щоб кинути на вітер.
Ти їй - до ніг - півсвіту.
Мені ж не треба пів.
А ти й не зрозумів,
що я давно не та,
наівна просто_та.

2012

Беру тебе собі за чоловіка
і обіцяю шанувать довіку.
А за любов до гроба - вибачай...
Я обіцяла шанувати - й край.

...А там, за краєм, мрія неприборкана,
моя свобода, лихом не доторкана.
Я мимоволі стала на межу.
Кажи слова присяги, я ж - кажу.

2012

Стою, ковтаючи сльози.
Все просто - люблю цей смак!
Як ти не навчив, то інші довчать.
Баварські різдвяні морози
розтанули в дощ. Мовчать
красиві округлі плечі -
ах! зуби стискаю!
Забуть!
Нічого ж не маю!
Здавалось, була в мене путь -
а зараз? Збиваюсь з доріг -
Навпомацки! жадібно! -
немовби за мною хтось біг,
гей любий, я тобі куртку залила
сльозами дурними:
я б не назвала це крила;
але вітрила -
schon.

2005
Тіфенбах

сипалось листя падали зорі
під серцем вовтузився час
хтось в ці години чудні і прозорі
вкрав півжиття у нас

може не вкрав тільки позичив
але ж де і коли поверне?
ти мій трофей я тобі личу
не загуби мене

а якщо відволічешся загубиш
хто знає що далі буде?
хто мої цілуватиме губи
хто крізь життя пройде?

ні не питаю яка різниця -
майбутнє творити нам
просто сьогодні мені насниться
доля з твоїм ім"ям


вересень, 2012

На дніпрових пагорбах мимоволі згадалися
Рембрант Харменс ван Рейн і його перша дружина
Саскія ван Ейленборх

***
долини і горби
пленер класичний
дивлюсь уважно споглядаю
незвичне і гігантське полотно
твої злотисті фарби на цім листі
у сонці плавляться
за пару днів воно схолоне
і брунастим стане
і опадатиме під ноги...
на мить зникають часові Пороги
ти Саскію* підтримуєш рукою
бокал підніс наповнений Любов’ю
і ви щасливі дивитеся вдаль
ще так віддалена уже близька Печаль

2012

іл. Рембрант Харменс ван Рейн. Автопортрет із Саскією (Веселе товариство). 1635.

Жовтіє, золотіє, багряніє,
Несе в пригорщі бажане тепло.
Розхлюпати його вона не сміє -
Бо мало, бо останнє, бо було...

Було багато спеки ще у серпні.
Тепер – як у аптеці: на вагу.
Холодні ночі вже такі нестерпні.
Дорогу в літо вересень забув.

Вплела в зелені барви сухозлітку,
Бурштинові сережки одягла.
Хизується: чи так буває влітку,
Щоб сонця барва золотом цвіла?!

Ще не здаються у полон тополі,
Смарагдові ще носять кунтуші.
Та розстібають гудзики поволі:
То стовбур чи краєчок їх душі?

«Напийтеся з пригорщі, - каже Осінь, -
Напийтеся цілющого тепла!».
Бо в листопаді скаже сухо: «Досить!
Я вже втомилась. Я вже відцвіла».

29.09.2012

* * *
Як плив часу підхоплює усе
Й через пороги всіх століть несе,
З тривогою дивлюся в синю далеч, –
Куди ж то нас ріка ця занесе?



* * *

Хоч би як не хотілось вірити
Ми життя звикли грішми міряти
І ховатися за купюрами
Як за неприступними мурами
Ігноруючи голос совісті
Ми зникаємо з себе повністю
У порожньому тілі відчаю
Залишаються тільки звичаї

Я, як вовчиця, від самотності завию,
в моїх думках твій образ ще не зник,
скляний цей погляд цілунками відмию,
до почуттів вселенських ти не звик.
Я – біла кішка, я – німа принада,
чарівний дзвін у темноті ночей,
хай теплиця життям своїм лампада,
й лягає тінь любові від очей.
Моя душа без тебе помирає,
лиш тіло залишається для тління,
бо правда вже давно на дно скидає,
а пурпурові мізки до прозріння.
Я та ж самотня, пристрасна вовчиця,
як хижий звір, на жертву я чекаю,
не знала жалю, лиш сльоза-водиця
тепер супутниця моя: тебе жадаю...

5.09.2010

***
Програєш бій - виграєш війну.
В знесиллі падаєш ницьма,
Аби, відпочивши, встати.
Хто мені зможе сказати:
Скільки ще рахуватиму
Гільзи?

29.09.12

Думай
Мечтай
Живи
Улыбайся
Просто в желаньях
Своих сознайся!
Думай
Живи
Улыбайся
Не плач
Жизнь
Просто
Жизнь
Не жестокий
Палач.
Ну, улыбнулся
Быстрее
В дорогу
Жизнь ведь
проходит
На дальнем
пороге
Кто-то
Стоит
Улыбаясь
Мечте
Вдруг
Это ты
Так навстречу
Звезде
29.09.

Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.

І ставить життя на таранні таланти,
і ставиш ти кварту, де варто свічу,
і два дуелянти, і два дуелянти
шепочуть галантно твоєму плечу…

Колишніх емоцій поразки і гранди,
колекції згадок, як зорі в мольбі,
а два дуелянти, а два дуелянти
ще руку цілують найкращій тобі.

Ховаєш печалі у торбу для Санти,
і зморшки, мов ноти, звучать на струні,
де два дуелянти, де два дуелянти
не кинули шпаги і клятви-вогні.

Довкруг аватарки – дзвінкі протестанти,
між них заховалась за Образний шал,
бо два дуелянти, бо два дуелянти…
Спізнились, на жаль…

Жити тобі. Столиці. Сюжети.
Коріння монгольське. Колії стерті. Нецке.
Числа, минаючи нас, місяць цей хочуть дожерти.
Ти ж бо, минаючи українську, з російської йдеш на німецьку

Тиші тобі невичерпної, сталої. Відчай.
Напруга. Стабільний інет. Не прощання. Застуда
Насправді, як пальці твої торкаються спини – це більше, ніж відстань.
Мене там ,насправді, не буде

2012

вириваю із себе провінцію тоншаю худну
монотонна холодна Сумщина затікає за смерть
і не сохне патруль постовий і нетеплі заламані руки
і не кидай мене і не кидай мене

залишаю тобі двадцять другу запльовану осінь
і усе що ти можеш знести і не зможеш знести
вимітаю лушпиння від віршів і чисто немов би
не буде тебе аж нізащо не буде тебе

2012

у міста їз пам*яті випадають вулиці
дещо можна знайти ще

у схололих осінніх районах
або посивілих хрущівках
і пожовклих прощаннях
чи маршрутках курсуючих взовж
будівель місцевої влади
вздовж бедуїнських наметів
популярних політичних партій
які закликають перехожих
бути активними

на цьому можна ставити жирну понтову крапку
адже

інше вирвав Бог
яким я затикав собі
дірку у грудях
але так ні до чого

2012

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття..
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом..
Р.S.
Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Я палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго - на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.

2004

Всякой бездонности дно обнаружится.
Сласти-мордасти в разливе, но тут
Все эти страсти, страдания, ужасы -
Сколь они быстро до дна достают.

В этой вселенно запахнутой комнате
Судьбы и сонмы на личный пустяк
Небо меняло? Навряд ли, да полноте.
Всяко бывало - бывало и так.

Белая мельница, красная девица,
В меру слегка ослепительный жест -
Так окунуться, как только отмерится,
В тонны страданий и метры блаженств.

Ну а потом, выдыхаясь и хлюпая,
Искренне нам окунуться слабо в
Тихую, глупую, тихую, глупую,
Тихую, жалкую всеми любовь?

2012

Якби у вирій відлітали люди,
я б на Венеру мабуть полетіла,
відвідала б Меркурій і Юпітер,
а потім на кільце Сатурна сіла.
І коли втомлена й щаслива
побачила всі сонячні планети,
то зрозуміла б, що найкраща в світі -
Земля, де мешкають поети.

Напевно люди всі отак вважають,
тому земляни в вирій не літають.

2012

Я думала: щоє життя?
Я ніч не спала,
коли нещасна молода
від раку жінка помирала.

Та вічні істини тоді
не доторкались мого серця,
а жінка, шо чужа мені,
в той вечір мусіла померти.

Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
коли лиш смерть на світі - воля?

Я хочу жити! Хоч раба
завжди я буду й полонена
земного щастя і добра.
Хай смерть не прийде навіжена!

Я думала. Я не могла
заснути тої злої ночі.
Нещасна жінка молода
в той вечір закотила очі.

Великий світ цей і страшний.
Нам смерті не знайти причину.
Той, хто створив, той і забрав
великий витвір свій - людину!

2010

...а сірий день на сивім полі
буремно плакав. кілька сліз
перекотилося поволі
чи то в комору, чи на віз…
і накопичилось по вуха
на чорний день - універмаг.
є піт - є мед, і медовуха!
рецепт старіння і розваг...

(варто взяти до уваги)
2012

Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

Коли дома, як в бані, на вулиці спека,
Коли ніби й нема де сховатись від неї,
Згадаємо друзів своїх ми з далека -
Відразу знайдуться чудові ідеї.

Не лякає нас холод, ні град ані грім,
Ні калюжі, ні вітер, ні сніг із дощем,-
Не втечемо ми грітись в свій затишний дім
І навіть коли в грудях гнів, біль і щем.

Навколо сніги, мороз – мінус двадцять -
Не будемо в хаті ми теплій сидіти,
Зустрінемось з друзями й скажемо – Братці,
Берімо санчата – і, гайда, як діти.

Якщо ж доведеться на смерть нам піти,
За голосом серця і власним наказом,
Не злякають нас рани і навіть кати,
Бо ми будем поруч, ми будемо разом.

2012

Що з нами зробило літо,
Що з нами зробили зорі,
Ми усі неначе квіти
І усі неначе в морі…

Що зробила ти зі мною
В липневі дні гарячі,
Що тепер літом і зимою
У снах тебе лиш бачу.

Не знаю, чи ти знала,
Як моє серце захопила,
І як тоді причарувала,
Що любов усі думки залила.

Я слухав твої анекдоти,
Підлаштовувався під твої закони,
Хоча і не мав нічого проти
Цього прекрасного полону.

2012

Вночі була шалена злива,
така ж, як звір у грудях зліва,
що в серце вріс і стане мною,
якщо я відчай не загою
від болю за розп’яті крила
надії, що землі зоріла,
землі ось цій, до згуби любій.
Іуда їй цілує губи,
а я не здатна захистити,
адже іуда - ти і діти
твої, мій друже-брате-злодій:
вітрил чатуєш вражих лодій,
бо запродав свої за гроші
чужинські - власні не хороші.
Це ти не дбав про їхню ціну,
землі своєї вражий сину…
У хмар важкі та довгі гриви
аж по землі стелились. Злива
манила блискавкою стати,
мечем караючим у свято
шаленства волі й влади миті,
коли водою з неба змиті
усі «не вбий», бо право хмари
творити злі і добрі чари.
А всеньким небом блискавиці
стікали в землю медом. Криця
Так само сяє, як гаряча…
О, земле рідна, де ж та вдача,
в якій твоїй живе дитині,
що здатна прапор жовто-синій
підняти з бруду і ганьби
і вийти з темної доби
у час, де розквіт, сила й слава
народу нашого й держави?
І бився грім у вікна й стіни:
Земля будила совість сина…

Огорнута зеленню серпневою,
Смачними ласую плодами,
піснею пташок живу веселою,
усі радіють щедрими дарами.

Солодкий запах скошеного поля,
В обійми вітру мене кидає,
Пухкі хмаринки кличуть в небо – воля
Так надихає й кайдани скидає.

Душа усю красу увібрала,
Щастя теплим дощиком плекаю,
Це був не сон, це дійсність – я літала!!!
Усе прекрасне...просто я кохаю!

10.08.2012

Живи сьогодні, як у день останній..
На носі жовтень і нема води
Гарячої…так холодно у ванній
Щоранку..ніби й не ходи туди…
Ииии…

Сумні шкарпетки виснуть сиротливо
Оплакує герань останні дні
палкого літа..завтра вітер..зливу
пророчать ці синоптики мені…
Ііі…

У магазині на слизькім бетоні
Стоїть Тамара вже у чобітках
На носі жовтень…чобітки на Томі
І светр новий і квітка на цицьках….
Вах..!

Млинці схололі і сметана кисла…
Ця осінь самотиною торка
І ти, моє життя, не маєш смислу
Без Томи у новеньких чобітках…
Ах…

все що нічого не означає
в тобі тільки змінює напрям
світ деформується люди зникають
а ти незмінний ти такий самий

нам не зіткнутись лобами ніколи
хтось не наважиться хтось не захоче
але залишаться у протоколах
музика голос кавові очі

кавове серце терпке колюче
довгі листи нічні розмови
вдавана тиша знов когось глючить
братик й сестричка бавляться в лови

одне одного нам не спіймати
тіні по п"ятах втечі даремні
фото книжки лікарняні палати
аркуші світлі літери темні

чорні як ночі очі і кава
білі як лебеді цукор і вата
я підросла мені нецікаво
що намальовано на циферблаті

рідних собі не обирають
я тобі брате чемна сестричка
любов без зайвих слів вибачаю
як нездоланну шкідливу звичку


вересень, 2012

Не згадаю твого ні обличчя уже, ні голосу.
Тільки знаю, що пахнеш ти квіткою від лимона.
Тільки дивишся лоскотно, ледь нахиливши голову, -
і від погляду того щось топиться в грудях, тоне.

Не згадаю тебе ні самотнього вже, ні з іншою -
тільки знаю, що разом ми: в радості і у горі.
І не стати повік нам ні кращими, ані гіршими -
ми усталені, наче далекі блакитні зорі.

Ти - не сон і не примха: продукт відумерлого болю.
Ти - сукупність чеснот, досконалості риси ясні.
Тут, у серці моїм, назавжди - я її не неволю -
найреальніша дійсність навічно підвладна мені.




________________
*вигаданий

Заговорив по-українськи вірш Рубцова.
В моєму серці тихо так заговорив,
Немов озвався давній-давній друг,
А з ним і отроцтво озвалось.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова
І Вологодщину, пісну на врожаї,
Врожайну на зажурну пісню,
Так захотілось обійти босоніж.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова,
Відкрив мені поезії рубіж –
Вростає в рідний край, аж до реліквії,
Лиш той, хто за життя з ним невибутньо зрісся.

Безталанна осінь відцвітає,
Умліває вранішнім теплом,
Тихо й артистично позіхає,
Віє сумом над її шатром.

Піднімає очі в небо-тишу,
Оглядає хмари: не пора
Відлітати в далі межирічні,
Роль остання зовсім-бо не гра.

Промовчить, бо знає, норовливі
Прилетять нажахані вітри
І підхоплять в далі збайдужіло:
Ні до чого всі слова сестри….

Артистично очі прикриває,
Укриває ласкою сади,
-Не дрімати, - думка пролітає,-
Сонце зійде… А уже брати.

28.09.2012

Нехай святиться ката мого ймення,
що він мені тобою зшив повіки,
йому підвладні, мов дракони, ріки
засмоктували в мул мої корені,
хилилася, твоїм вітрам покірна,
кори та коси розстеляла зливам,
побита блискавками, мокра та щаслива,
я реготала, я навіки вірна,
мій кат хапав мене за мої тіні,
ти пив вино під бронзою торшерів,
мій кат зшивав повіки, вікна, двері!!
- Твоїм промінням.

2002-2012

У тихому парку надії
Тремка літургія по літу...
Акація щемно сивіє,
Заплівши туманами віти.

І сипле берізка під ноги
Найвищої проби намиста,
Де осінь убравшись у тоги
Уже заграва падолистом.

Ялиця теленька у дзвони -
І гучно-каштанно між лави
Спадає освячене слово
Прощальної літньої слави.

Бруківчано-вицвілі тіні -
Помалу неначе й щодуху...
Тремка літургія надії
Шепоче щось парку на вухо...
(27.09.12)

Розродилась громом чорна хмара.
Стрілами впилися блискавиці
Й серце зранили. Небесна кара
Твоє слово, виточене з криці.

То не злива, ні. То плаче небо.
Друзки серця розсипає градом.
Не карайся, не жалій, не треба...
Серед літа сніг на квітах саду.

Післягроззя чисте над полями.
Шлях підсушує засмаглий вітер.
Хоч дорога ця не до вігваму.
На старих стежках печаль розлита…

Та не висохло душі озерце.
Тож вертай до мене неофітом.
Ти прийди, коли відчуєш серцем,
Що без мене вже не зможеш жити.

Збудуй мені Едем в своєму серці,
де ми жили б не голі,а відкриті,
і посади там Дерево любові.
Хай родить вона яблука налиті.

Та не пускай туди змію повзучу,
щоб не точила яблук того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці-
Король - то ти, і я - то королева.

2012

Пітьмою ангели розкуті,
Беруть, що хочуть
Всіх женуть.
Відводять свій безсмертний погляд,
Звичайних смертних не минуть…
Самі ж в той час куштують вина,
Як смертні гнуть горба на їх
І це все є для насолоди,
Для їхніх незабутніх втіх.
Пітьмою ангели розкуті,
Беруть, що хочуть
Всіх женуть.
Візьмуть навіки навіть душу
І більш її не повернуть...

пересели мене у флешку
перемели на фарш мене
і попередь, щоб головешку
ніхто не смів мокати в мед…

там мухи... мухи… ціла зграя
і дьогтю там не ложка, дві
і навіть чорт, і той волає
ось - ось покличуть Брюса Лі…

а той хлопчисько не потерпить
за правду цвях в долоню вб'є
припреться гнів, а слідом герпес
життя - кіно. дивлюсь - моє…

праобраз честі - харакірі...
о самурай! мотай на вус:
помру сьогодні тонкошкірим
зувсім не так, як цар Ісус…
2012.

Палали в полум^ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я півжиття жила колись
листами тими,
тепер горіла у вогні
разом із ними.
А раптом ще врятую все,
вогонь задую?
Задула. Клаптик у руці,
а там - "Цілую".


2002

Премудрістю пронизана канва,
Хіба ж від цього стане вдвічі легше.
Зотлілих днів не вишита крива.
Байдуже, уостаннє, а чи вперше.

Майбутнє мерехтить, зомбує мить.
Невпевненість рахує полустанки.
У безвість незбагненну потяг мчить,
Відпущено всі гальма до останку.

Ховають стиснуті вуста слова.
Хоч таїна мовчання – красномовна.
Напівпрозора правда ще жива,
Та десь блукає, наче пес бездомний.

Ось так і я пройду й не доторкнусь
Одвічним сяйвом до твоєї долі…
Та все ж надія не вмира чомусь.
Нехай горить й не згасне мимоволі.

Давай-но будемо з тобою ми на "ТИ"?
У свої друзі ти додай мене "ВКОНТАКТІ";
Додай в "ФЕЙСБУЦІ", в "ОДНОКЛАСНИКАХ" знайди
І неодмінно ти знайди мене у "СКАЙПІ".

Багато творчості моєї в Мережі:
Легко знайдеш мене на сайтах літ-порталів -
В "ПРОБІ ПЕРА", в "ЧОРНИЛЬНІЙ ХВИЛІ" є вірші,
Ще є в "РУКОПИСІ", на "ГАЦІ", в "САМВИДАВІ".

"ХАТА-ЧИТАЛЬНЯ" є також чудовий сайт;
Рожеве чудо "КЛУБ ПОЕЗІЇ" теж класний
І гарантовано всіма є копірайт*.
Там кожен може розмістити твір свій власний.

То як, домовились, зустрінемось десь там?
Лиш однойменним нік твій "МУЗА" хай там буде!
У соц-мережах ми зійдемось сам на сам,
Щоб на літ-сайтах в парі нас читали люди.


* Копірайт - в перекладі з англійської означає АВТОРСЬКЕ ПРАВО!

коли виникає музика з нічого
так хочеться пригорнутися до Бога
до сивого бородатого з очима
що нагадують дощ за вікном і чимось
матіоловий вечір і капустяне літо
і свічу монастирську що тонко світить
коли виникає музика
замало
і усієї небесної емалі
і кульбаб у сонячному павутинні
а Бог усміхається
у сні дитинно

немає не буде

в чорториях душі надто п’янко
а листя злітає і осінь іде під укіс
ще нічого не значить
це гаряче вино у скронях
і нічого не важить це золото
золото сліз

у серцевих розверстках бої
бій за осінь за тебе за мене за нас
тим не менше болить
тим не більше засвідчує приязнь
ця інерція гри із облудою
гра без прикрас

а на запонках осені сніг
білі крила лежать
як без крил білий ангел злетить
надто легко ущент
надто важко в уламках
тим не менше болить
тим не більше виходить за рамки

2012

Нехай пробачать мені герої:
Не написала про них ні слова.
Вони до мене завжди холодні,
А я на їхню любов голодна.
Якщо судилось не повернутись,
Згадайте з болем або із жалем.
Або заплачте! Вони, герої,
Напевно, люблять, щоб їх згадали.
А я учора читала книгу
(Мені під силу великі книги)
І бачу, чую, що не осилю,
Що швидше книга мене осилить.
Ще сто сторінок! Герой гарцює,
Ще кінь ірже молодечо й скаче...
Великі літери не врятують,
Малюнки гарні – також навряд чи.
Я вже ридаю... Чому герої,
Які одначе в кінці загинуть,
Так довго й вперто тримають зброю?
Хіба, скажіть, я у чому винна?
Його чекає принцеса-краля:
Вуста-пелюстки, сапфіри-очі.
А я, читаючи, так ридала,
Бо коник, певне, теж жити хоче!
Герой загине... І вічна пам’ять.
Принцеса гарна і гарно плаче.
А я не принца – тебе чекала.
Тому герої нехай пробачать.
2009

Мій пане, це осінь знову? -
Так, осінь – осіння осінь…
Я чую вашу розмову
у дивному безголоссі.

Мій пане, невже це осінь? -
Багряна і полохлива.
А може, мені здалося?
Ні. Осінь. Осіння злива!

Мій пане, навіщо осінь? –
Так холодно в цьому світі.
-Берези вже жовтокосі...
-Ще сонце у верховітті!

Мій пане, це справді осінь…
Не треба у ній мовчати.
і серце ступає босе,
щоб світло Вам дарувати...

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

2012