Сонце охолоджене-
зерня безпритуле -
сонною зерниною
до душі пірнуло.

Поцілунки поглядів
у птахів на крилах.
Дрібно пересипались
Дні на небосхили.

Серцевина осені
кольору розлуки...
Спогадом змальовані
Стихлі перезвуки.

Заплили туманами
айстри звідусюди...
сповнені мінорами
листяні прелюди.

Смерк.Ранок.Сублімує тінь
Невгадана,нерозгаданна.
Крізь призму непоснулих сновидінь,
Через пустелі караванів-поколінь
Іде вона з чужих жахів-видінь
Відторгнута й прийнята панна.
У декого по-маяковськи страх
Потягує суглобні нерви:
"Схились,замри з молитвой на устах",
"Літай:у висоті теж є свій жах";
У тебе теж є тінь в ногах:
ніяк не збутися цієї стерви.

Та якщо тінь твоя залежить лиш від тебе
Та від світила,що на тебе сяє, -
Зміни освітлення навколо себе,
Аж ось тінь зникла.Істини немає!

Віршую сонце, сміття у дворі.
Дивлюсь, як червень напуває трави.
Мені буденні він прощав забави
І звички, що шкідливі та старі.

Зникає в листі тютюновий дим.
Моє похмілля теж зника поволі.
Вчорашній день крапає в глечик долі
Відлуннями напівзабутих рим.

латунні вечори немов швейцарці
стоять на осторожі холодів
а ночі ще смагляво-молоді
як і колись і смалко як тоді
і гасне жар в затовченій цигарці

зникатимеш а осінь захмеліла
тебе перейме схопить за плече
і так іржаво в серці запече
а місяць відімкне летиключем
важку скарбонку висріблену сіллю

Уже засіває спокій у скошене, тихе поле,
уже нагортає смуток у небо, від хмар прополоте.
Кругом тривог насадила, прозорих, неначе тиша.
А нині - погляньте на диво -
присіла -
і пише вірші...

Біла леді Зима
поцілує розтерзане сонце,
і вгамується все:
феєрверки,
дощі,
туман.
Як гніздо захололе,
земля,
як покинуте серце.
І замовкнуть жалі
за усім,
що пішло,
нема...

АЛЕ ПОКИ - ЩЕ ОСІНЬ
ФАНТАЗУЄ,
ТРЕМТИТЬ, ТРИВОЖИТЬ,
ПЕРЕСКЛАДУЄ ОДЯГ,
МІНЯЄ НАРЯДИ Й ФАСОН,
МИ ПОПРОСИМО В НЕБА -
ДОЗВОЛЬ,
МИЛОСЕРДНИЙ БОЖЕ,
ВІДГОРІТИ В КОХАННІ
ВІТРИЛОМ
КЛЕНОВИХ
КРОН!

Зустрів я вас – і все минуле
в остиглім серці ожило;
чуття невигаслі війнули,
і серце жаром пройняло…

Коли осінньої негоди
бувають дні, надходить час,
весни п’янкої ніжний подих
до трепету доводить нас, -

я у полоні споминання
тих літ блаженного життя,
милуюсь вашим осяванням
до безуму, до забуття.

Як після давньої розлуки,
дивлюсь на вас, немов у сні,-
о дивина! - зринають звуки,
що весь цей час жили в мені.

І це не фальш, не гра словами –
життя завирувало знов:
таке ж зачарування вами,
така ж в душі моїй любов!

10.09.2012

Трава як трава. Билинка.

Росте собі та й росте.

Насіння її – пилинка,

Стебельце її просте.

І назви не пригадаю,

Та тільки прийду на луг,

Очима її шукаю,

Травинку оту малу.
2012

...А деревА не знали, що вони дерЕва .
Гадали, що Бог дам їм життя, як решті,
Щоб, як дівчата, строєм пишалися берези,
І ясені стрункі були, мов легені,
Що всі на світі тільки гарні й гречні...
Тож дивували з тих, хто в ліс прийшов,
Аби пляшки об стовбур розбивати,
Багаття розкладати біля їхніх підошов,
І любі квіти оберемками зривати,
Недоїдки й сміття в траву скидати...
Наче не прадавній ліс вони, а звалище....
Горішнім шумовинням дерева просили,
Щоб вистоять Господь додав їм сили.
Та лементом людським Він переймався більше,
І ліс ставав поволі переліссям.
-------------------------------
Цей рядок запозичено з “Нового життя» Орхана Памука, лауреата Нобелівської премії

І світ не той. І я - уже не я.
Немовби в іншім вимірі блукаю.
Свою зорю у тисячах плеяд,
принадливо розсипаних, шукаю.

І мріями окрилена, лечу
у солодко-бентежну невідомість
Та сірістю життя свого плачу
за подорож в яскраву підсвідомість.

Я вареники робила,
Від муки вся побіліла.

Навіть кучері руденькі
В мене, бачите, – біленькі.

Усміхнулись мама й тато –
Як вареників багато!

А які вони смачні!
Братик плаче: “Дай мені.”

Життя - вода, що скрапує в пісок
Із пальців Бога
Через наше тіло.






09.09.12



Картина Ю.Белоконя "Троянди і дощ"

До Гентоша, поїхали у Львів!
Де всі поділись? Що для тОго треба?!
Чи, мо, ніхто в ПееМі не вцілів?
У землю – клин. А сонце аж до неба…

У справах Чорногуз( в коханні очі).
Де Чорі? Сонце-Місяць, Гренуіль?
І я римую знову темні Ночі…,-
Яка наснага, і вечірній хміль!

До Гентоша. Осіння сповідь долі.
Безмежна круговерть Твого єства.
ЖивЕмо, Брат, і в радости, і «хворі».
Спасибі, що суєтне об*єднав…!

Ревниво осінь скаргу горобині
диктує вкотре,не до жартів, зла,
на мандрівницю, вкриту павутинням,
що в літо власне вересень гука.

Обидві ж баби. Та одна без права
на неба припізніле літепло,
увірветься, впаде із сонцем в травах,
все переплутає, щоб осені на зло.

І в плутанині кольору багрянця,
Таке яскраве й дороге, на жаль,
Прощальне фото втратиться без шансів,
де вересень щасливий крізь вуаль.

10.0.2012

король грустил.
грустил король.
апартаменты в стойке "смирно".
и Бог послал Ему: - "изволь"
на перемене выйти к миру
и посмотреть - кто чем живет,
какие нынче жертвы…
вспороть любой ценой живот
тому, кто прячет боль в конверте!
а тем, кто бродит нагишом,
переиначить мысли.
и раз в году пропеть "шалом"
чего бы эдаком не вышло…

но лик толпы необозрим.
воспринял грусть по восходящей.
и понял Он - подводный риф
в его Руке щадящей…
2012.

Помираєш. Просто так залишившися із ним наодинці.
Підганяєш в небо стадо білих херувим* по сходинці -
підсуваєш їх усіх до незримого тепла, до любові.
І не знаєш. що слова, що по суті всі слова - лиш прозові.


Знову тінню хочеш бути - і сама себе ти нищиш.
Воскресіння п*них душ в морози люті знову блище.
По камінні ноги стопчуться в вино - у солодке полотно кагору.
А коріння не лишило - проросло, у минуле понесло дуже скоро.


Невнормована строфа. І позкидуваний одяг в купу.
А душа - життям в кулак - і крізь пальці знову так, що й в лупу
не побачеш - не сягнеш. Не прогнешся, то прогнеш під себе.
День за днем із молитов. Знову віриш у ЛЮБОВ і в Небо.

* * *
Селено-місяцю, що без зупинок
На захід твій по небу шлях проліг,
Щоб, світ покинувши, знайти спочинок,
Втомившись від років і від доріг, –
Чи ти пригадуєш Карійську гору
Й ту ніч кохання для тебе лишень,
Де й сонце зупинилось на ту пору
Й свічками лиш світивсь Карійський день?
Якщо ці спомини аж до останку
Найяскравіші в пам’яті твоїй,
То й зараз, як спішать гінці світанку,
Мене в такій же скруті пожалій:
В ім’я того, чиї плекала сни,
Богине, знову сонце зупини!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Moon, that against the lintel of the west
Your forehead lean until the gate be swung,
Longing to leave the world and be at rest,
Being worn with faring and no longer young,
Do you recall at all the Carian hill
Where worn with loving, loving late you lay,
Halting the sun because you lingered still,
While wondering candles lit the Carian day?
Ah, if indeed this memory to your mind
Recall some sweet employment, pity me,
That even now the dawn's dim herald see!
I charge you, goddess, in the name of one
You loved as well: endure, hold off the sun.

* * *
Час, що сповільнює й так довгу днину
Коханцям у скорботі їх розлук,
Й пришвидшує коротку й так годину,
Як стрілись в потиску й обіймах рук,
Мені не родич; ні, мій ворог кревний
Той, що в дитинстві був краси крадій
Моєї матері; гнув, ненажерний,
У горі батька; позбавляв надій
Сім’ю всю. То ж коли він забажає,
Щоб кучері сховав ти в сивині
Й тебе зреклась я, – то всьому межа є:
Тебе я не віддам йому, о ні!
І навіть, коли б час вчинив ще гірш,
Йому – прокляття, а тобі – мій вірш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Time, that is pleased to lengthen out the day
For grieving lovers parted or denied,
And pleased to hurry the sweet hours away
From such as lie enchanted side by side,
Is not my kinsman; nay, my feudal foe
Is he that in my childhood was the thief
Of all my mother's beauty, and in woe
My father bowed, and brought our house to grief.
Thus, though he think to touch with hateful frost
Your treasured curls, and your clear forehead line,
And so persuade me from you, he has lost;
Never shall he inherit what was mine.
When time and all his tricks have done their worst,
Still will I hold you dear, and him accurst.

За вікном сріблясто засвітало,
Стерши з шибки сизу каламуть, -
Скло блищить, як стінка п’єдесталу,
Змінюючи колір, наче ртуть.
Б’є проміння сонячне у груди,
Сліпить очі та лоскоче ніс, -
То струмує прямо звідусюди,
То трасує іскрами навкіс...
Добрий ранок, світе таємничий!
Переливи світла і тепла
Метушаться, змішуються, кличуть
Йти на двір із затишку житла.
Там вітрило часу напинає
Новий день між сонячних будов, -
І мене, ще сонного до краю,
Невблаганно зве до праці знов.
09.09.12

Поскаржилася осінь горобині,
Ревнуючи, неначе навісна,
Блукалицю в прозорій павутині –
Так горнеться до вересня вона

«Жіночим» літом – бабиним – обом їм
Хотілося кохання з давніх пір…
Одна ж – як сонце – світ йому собою
Закрила, осені наперекір.

Змішала карти-листя, в них забуде
Яскраве, кольорове, як на гріх,
Прощальне фото, де щасливим буде
Її коханий на очах у всіх.

10.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

"Чим більше дивишся в безодню,
Тим більш безодня віддзеркалює в тобі".
Та чи безодень не багато на сьогодні,
Щоб традиційно нам ходити по воді?

І
А чия ти, дівчинко? Звідки знаєш моє ім’я?
З однієї гойдалки ми злітали щоразу? …Він
Теж весь час у мене все запитував: "А ти чия?",
І щораз зіштовхував мою осінь з високих стін.

Ти чому налякана? Це не страшно - летіти вниз.
Колючки - комахами. Не зважай на осінню злість.
Це як вперше втриматись. Це драйвово. Такий сюрприз.
Ти штовхай мене - тільки в очі осені не дивись.
ІІ
Тебе знову нудило? Небезпечно гламурний дим
У твоє волосся заповзає, немов змія.
Стіни досі білі. Він залишив себе живим.
Я тепер здогадуюсь, звідки знаєш моє ім’я.
2012 рік

Н.Л.

Граційна поза — наче в болеро.
Розкішного волосся пишні шати.
Іще не зіграна (до часу) роль,
Яку шалено хочеться зіграти.

Такий азартний пломінь карих віч
У темінь залу, де завмерла тиша,
Й душа акторська, повна споконвіч
Відлуння шквалу “біс”, що не затих ще.

Оце — твій світ. У нім — твоє єство.
Минуле і теперішнє й майбутнє.
А в оплесках глядацьких — торжество
Твого таланту. Й неповторна сутність!

2009

Все тут бізнес,
Все лиш гроші,
В цій державі дійсність,-
Всі отут «хороші».

Всі отут гарненькі,
Перед твоїм словом,
Галку в бюлетені,
Їм дістати б згодом.

Їм би лиш забрати,
Твої й мої гроші,
Вклались вни в плакати,
Й «відбивати» хочуть.

Все отут лиш бізнес,
Інвестицій купа, -
Добре, що на Світі,
Мож щось інше слухать…

Подих вітру вічний.
Й Сонце буде сходить,
Серце хай покличе
На нові пригоди.

Хай тебе не манять,
Тут чужі закони,
Гроші хай не ваблять,
Хай Душа говорить.

Дякую:-) 4.09.2012р.

Когда тебя касается незримо
Тот горний голубь – не гони его.
Ему, не окольцованному рифмой,
ответит воркованием перо.

Но пощади и не ложись на плечи
Поэзии – подруги голубей.
Её полёт для славы – не предтеча –
Люби её за это лишь сильней!

2012

мариться осінь старим вужам
вариться днів золота спаржа
там, де думок осідають вина
небо закрите ключем пташиним

ти собі спиш і не бачиш коли
тягнеться місто з молочної мли
важко з зав"язаними очима
ти прокидайся й себе відчиниш

всім його вулицям без кінця
людям без імені і лиця
сонцю його на туман жовтуватому
з ненарахованими кіловатами

місто настане крізь тебе, в тобі
зранку ростиме його прибій
може колись, на кордоні зими
посеред нього не стрінемось ми

Людська душа немов картина..,-
Іржавим цвяхом до стіни:
У рамки загнана людина
Із будь-якої сторони.

А за душею павутина
Колише пил минулих днів.
Облізлі фарби на картині
Як пережитки страшних снів.

Художня рамка в позолоті
Вся в тріщинах людських жалів.
Висить душа просто на дроті,
Хитаючись від протягів.

Її розгойдує вітрами
Людських діянь, злих язиків...
У святій сповіді у храмі
Відреставрують від гріхів.

Інтим із запахом ванілі.
Холоне кава на столі
З ванільним цукром, а на тілі
Цілунки твої у вині,
Що ще із вечора зостались,
Мене довівши до межі.
До піку пристрасті кохались
Аж до останньої зорі.

Брате-Вітре, не суди суворо,
Не принижуй Божої краси.
Так і є, - ця пані гонорова,
Donna-Rose, а не навпаки.
Інша річ - обрамленні дзеркала
Із великим рівнем кривини,
Для таких поезія - шалава*,
А вони - кобіти і тузи.
А Поезія - це «завжди неповторність»
І «безсмертний дотик до душі»**!
І дарма ти, братику, даремно,
Пригвіздив усі крапки над "і".

Не зарікайся. ПомовчИ.
І не кажи, що не згадаєш.
В собі навіки запечи
Мовчанням наші всі відчаї.

Мовчанням – наші всі надії,
Мовчанням – ночі і слова.
Бо як в людей: вмирає тіло,
А пам’ять все жива.

Я ще не раз прийду до тебе –
Дощем у лісі, зіркою із неба,
Гризоти і турботи відведу,
Безвихіддю гіркою нападу, –
Я ще не раз прийду.

Я ще не раз тебе спалю,
Іще жалю не раз доллю,
Хоч то вже буду і не я…
Надіє втрачена моя!
Не проклени моє ім’я, –
бо ще не раз прийду.


2009

Я проминаю, проминаю –
Тебе минаю.
І ти ідеш дорогою тією,
Яка не перетнеться із моєю.
Яка без мене стелиться,
Слідів моїх, мого лиця
На ній – не відшукати.
Кричи – не догукатись.
Немає! О, нема!
Душа моя німа
Зависла в сірій самоті,
Стежки мої такі круті,
Снігами переметені,
Розрив-травою сплетені.
Без мене – оберемки сміху
І смутку – на дні міху,
Тяжка робота і таке ж похмілля...
О, де дістати чарівного зілля,
Щоб стерти спогади гіркі,
Докучливі такі, крихкі,
Про те коротке незабуте літо,
Коли злилися два шляхи,
І нам позаздрили боги,
І ухвалили: розлучити.

2010

Чого натягаєш струну?
То ж їй обірватися легко!
КоЇжиш надію сумну
І віриш - та мало вже, ветхо...

Де зорі упали в траву -
Не буде роси до світання.
Чим далі безкрилля вгору,
Тим довше лягає мовчання.

Розтерзана вицвіла тінь
Під ноги - гірким попелищем...
Облиш сесю муку, сю тлінь,
Хай вітром обабічно свище!

І хай у долоні святе
Намолено виллється світло.
Хоч листя уже й золоте,
Та жде іще бабине літо...
(31.08.12)

Ми за життя до власних справ приперті,
вони для нас не скінчаться ніколи.
Зустрінемось, напевно, після смерті,
якщо пекельні не завадять кола.

Побудь серйозним. Приділи хвилину,
допоки очі здатні впізнавати.
Живу, немов загладжую провину,
яку іще не встигла і надбати.

09.2012

Давай говорити про що-небудь інше.
Наприклад, погода яка.
І що урожай обіцяв бути більшим,
і меншою - прірва в роках.

Я знаю, що спільні ще знайдуться теми,
повільніше час потече.
Щасливі, у спогади разом пірнемо,
а може, помріємо ще.

Давай поговоримо. Другого шансу
нам доля, можливо, не дасть.
...Зашторюю душу. Виходжу із трансу -
а що! - монолог мені вдавсь.

09.2012

видзвонюють ранети у саду
позолотила осінь їхні душі
а баба рушники на вітрі сушить
а вітер щоки яблуком надув
і дмухає
а рушники летять
як голуби з мереживом на крилах
ранети дзвонять бамкають щосили
і світяться мов бабині літа

В суботу 15 вересня в рамках 19-го Форуму видавців у Львові відбудеться моя творча зустріч "200 пострілів на ПМ" в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Актовий зал (Просп. Свободи, 15). Початок о 10-00.
Радий буду зустрітися з усіма, кому до вподоби пародійне слово.
Щиро запрошую!
З повагою...

Ледве-ледь прогляда
на чубах зачудованих кленів
Первородна печаль,
золотава печаль небуття.
А хотілось би їм
шелестіти в буянні зеленім,
Та немає, на жаль,
до своєї весни вороття!
А літа, як літа -
промайнули і щезли за пругом,
У відлуннях зозуль
засрібливши відміряний вік,
Спопеливши в собі
тихе щастя і вичахлу тугу
І невичахлий слід,
що проліг в безіменній траві.
Не питай у зозуль -
довіряй журавлиному клину,
У ячанні його
ти відчуєш минущість свою.
Лиш себе запитай
в ту, освячену небом, хвилину,
Хто ти є на землі,
хто ти є в цім пекельнім раю?
Бережи над усе
неповторність свою незнищенну.
І ніколи й на крок,
навіть в леті нічних сновидінь,
На простори душі
не впускай ностальгічного щему,
Бо схолоне вона
в сподіванні забутих надій.
І тоді ти збагнеш
всі таїни життя за собою
І осмислиш поріг -
і початок, і тихий кінець.
Як молитву очей
в апогеї стражденного болю,
Як палючий вогонь
в грозовім перестуку сердець.
Всі дороги твої
закодовано приписом долі -
Вже в загравах небес
догорають орбіти земні.
Та зникає печаль,
наче тінь у відкритому полі,
Бо вже сонце зійшло
і розвіяло думи сумні...
2006р.

Повітря зачепилось за струну,
У тиші похитнулось надвечір’я…
Існують у людей чудні повір’я.
У храм молитви душу відведу.
У забобонах – сотні теревень,
А як тривога – біжимо до Бога…
У чорного кота – своя дорога,
Цар-дзвоном в голові тривожний день…
Повітря зачепилось за струну,
Щоб благовістом нота зазвучала,
Щоб лікувати скривджене начало,
Щоб опритомніти на мить одну…

вітер дмухав
квітки-іриси
бігли луками
розморилися
                                 зорі пахнули
                                 сон-корицею
                                 і ромашками
                                 блідолицими
прокотилися
хвилі в озері
он на гілочці
свитка Осені
                                 сонні китиці
                                 мляві палиці
                                 риби грілися
                                 муха гралася

аж ось —

іриси дохнуть скидаючи голови
в чорну безодню забиту та голу

вітер гидливо плює та розмазує
хмара на поле загострює пазурі

зорі плюгаві регочуть у полум'ї
в озері дохнуть сполохані окуні

мухи горять висіваючи іскрами
падає кіпоть що звалася листям

ґава вихляється дупою жирною
одяг палає з бензином і шкірою

я заклинаю все іменем бісовим
у літаку що згорає над лісом —

2012

Солодко осінь римує слова -
"сонячні квіти і срібна трава,
вітер тихенько з усім заграва,
літо плаксиво дарує права".

Солодко осінь примусить сказати, -
" Глянь, чорнобривці навколо на чатах,
вже винограду прозорі геть грати,
сливи, глянь, сливи вже падають градом!"

Солодко осінь доводить навколо:
"Вітру чудове осіннє лиш соло,
слухай - шепоче, сміється, не плаче,
він не зимовий, жорстоко-ледачий".

"Глянь, - каже осінь, - яскраве ярило,
сад твій і настрій усміхнено вкрило,
то ж прокидайся, попереду діло,
будь сміливішим і збудуться мрії".

Солодко осінь римує надію,
щастя, кохання і тільки про мрію
вперто говорить – " не знаю, не вмію,
хочу, бажаю, а,значить, зумію".

09.09.2012

«Я до сонця летів, бути птахом хотів
І робити лиш те, що захочу,
Вітер-брат обнімав і надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

Батько попереджав, в хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Але я все забув коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався».

Давно це було,
Стільки вод протекло…
Жив в Афінах будівничий Дедал.
Він палаци зводив,
Сам атлантів різьбив,
Любив дерево, глину й метал.

Гучна слава Дедала
Всі краї осягала
І за честь мати його рук творіння.
Величезні гроші
Платили вельможі
За розробки митця та великі уміння.

Небожа Талоса малого
Взяв за учня він свого
Адже жінки й дітей ще не мав.
Дуже здібним той був,
І секрети здобув –
Досвід дядька увесь переймав.

Одружився Дедал
І щасливим він став,
Народився у нього синок.
Але сталося лихо,
Упав Талос зі стріхи –
Випадково зробив в прірву крок.

Чутка враз завитала –
Справа рук це Дедала,
Що він Талоса за жадність міг вбити,
Юний той по літам
Працювати хтів сам
Та Дедал не хотів відпустити.

Говорили також,
Що був Талос з вельмож
І що батько його дуже любив.
Й до Дедала послав,
Щоби більше пізнав,
А Дедал його сина убив.

Що ж робити Дедалу?
Уся честь на поталу…
Аж посивів за ці тяжкі дні…
Тому й покинув Афіни,
Залишив рідні стіни
Бо не міг він терпіти брехні.

Корабель спорудив
І на Кріт він приплив,
Царював там Мінос хазяйновитий.
Дедалу щиро зрадів
І в палац запросив,
Бо вже й там був Дедал знаменитий.

Зустріли гостя як свого,
Багато чули про нього,
І він вироби їм майстрував.
Проте тут він страждав,
Себе рабом почував –
За батьківщиною засумував.

Його люд увесь знав
Й до палацу попав
За творіння про які говорили.
Він багато робив
Та цінити не вмів,
Той, на кого він тратив всі сили.

Померла жінка Дедала,
Яка його щиро кохала
А він все робив для дружини.
І митець захотів,
Хоч на декілька днів
Відвідати рідні Афіни.

Та як Дедал не благав
Мінос не відпускав
А лиш дав тому мудру пораду:
Його творчість і син,
У ці безліч годин
Хай приносять єдину розраду.

Якось Пасіфая – цариця,
Гарна наче жар-птиця
Народила Міносу дивну дитину:
Тіло – як в мужика
А голова – як в бика,
Напівзвір, наполовину людина.

Мінотавром назвали,
Від усіх спершу ховали,
Але мав той вдачу дику і силу здорову.
Він все рвав і ламав,
І Дедалу Мінос сказав,
Щоб зробив для нього таємну будову.

Лабіринт той створив,
Що мав безліч ходів
Й Мінотавра помістили до нього.
Лабіринт був дуже міцним,
Величезним й складним,
Що ніхто не знайшов би дорогу.

Дедал знов став просити
В Афіни його відпустити
За заслуги й видатні сотворіння,
Адже вже постарів
І померти хотів
На тій рідній землі звідки коріння.

Та був знову відказ.
Зрозумів Дедал враз,
Сподіватись треба тільки на себе,
На свою голову й руки,
Допоможуть боги і науки
І спрямував погляд свій в чисте небо.

А там чайки кружляли,
Наче в море пірнали
І прекрасним був їхній політ.
Й митець з місця зірвався,
Перед небом поклявся
Що покине, як птах острів Кріт.

«Закритий шлях через море,
Не пускає Мінос в гори,
Але небо – не його володіння.
Чужа земля і ці стіни
Та чекають рідні Афіни
Головне – це бажання й терпіння».

Щодня обходив подвір’я,
Збирав птахів різне пір’я
Маленький Ікар – син Дедала єдиний.
І коли ніч приходила
Майстрував Дедал крила,
А скріпляв його воском бджолиним.

І от день той настав,
Дедал крила зібрав,
Спершу сам покружляв й почав сина учить.
А наступного дня
Із самого рання
Вони знялись в безхмарну блакить.

Лише бідний пастух
Бачив в небі цей рух,
Впав на землю й почав щиро молитись
– Це боги – він гадав, –
Кінець світу настав
Прилетіли, щоб суд свій вершити.

Дедал швидко летів,
Ікар також хотів
Вперед до Афін – батько так наказав.
Але був це лиш старт,
Ввійшов швидко в азарт
І вже різні в повітрі дива виробляв.

Був відважним Ікар,
Піднімався до хмар
І над морем сміливо крутився.
Хай малим ще сам був
Подих волі відчув,
Наче з крилами він народився.

Він до сонця летів,
Бути птахом хотів
І робити лиш те, що захоче,
Вітер-брат обнімав
І надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

А батько попереджав,
В хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Та Ікар все забув
Коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався.

Та от вище піднявсь,
Адже він не злякавсь
Полетіти на зроблених крилах.
Сонце враз припекло,
Розтопило крило,
Яке з батьком із воску ліпили.

Упав в море Ікар,
Що сягнув перший хмар,
І став втіленням одвічної мрії
Всього людства про крила,
А його віра і сила
Додає людям і зараз надії.

А Дедал долетів,
Сліз багато пролив
І помер згодом на самоті.
Але як помирав,
Людям все розказав,
Що досяг своїх цілей в житті.

Новина про політ
Облетіла весь світ
Бо до цього ніхто і мріяти не смів,
Щоб людина змогла
З допомоги крила
Доторкатись небесних морів.

14.09.2008.

На світі люди бувають багаті,
Бувають і бідні як голодранці.
У перших є гроші і по три хати,
А в других – дітей п’ять в маленькій землянці

Та щастя чомусь є у тих, що в землянці,
А ті, що багаті – в тих сварки, незгода.
В тих радість в усмішці і хліба буханці,
А в тих їхній настрій залежить від „моди”.

Та бідні – багаті: на чесність, моральність,
На розум життєвий, на волю, на силу,
У них є повага й відповідальність
За рідних і тих, кого приручили.

Багаті ж бідують і щастя не мають –
Дітей їм виховують куплені няні,
Що хочуть й самі дуже часто не знають:
„Сьогодні піти в ресторан, чи до бані?”

За гроші можна купити і жінку,
Та ніколи не купиш справжню любов,
За гроші купить можна шафу і стінку,
Та повагу до себе не купиш ти знов.

За гроші можна купити оцінки.
Та не купиш знання, а розум – тим паче.
За гроші в аптеці купить можна ліки,
Та не купиш здоров’я, як серденько плаче.

Треба людиною бути, робити, творити,
Себе розвивати, світ пізнавать...
За гроші ж можна і Біблію купити,
Та ніколи не купиш Божу благодать!
2008

Запах більше, ніж запах, він – дух. Чим ти пахнеш, самотній Києве?
Бензинового вихлопу вульгарність, фаст-фуду сексапільність,
соціальщини страви м’ясні, вічна кава роз’ятрених губ,
насолоди здоба, чорно-білі зимові води, контрастний душ,
хвиляста дивина, і по долонях в комір ллється рідина
отруєних артерій з запахом бетону й штукатурки.
Один перед розмаєм духів – ведуть хоровод, не бачать,
не знають і не визнають, не признáють. Малюють.
Абстрактно. Завжди. Невпинно. Нічною вартою курують плин,
але обманюють, і правда – завжди лишається за коміром,
на шкірі. Туди не доїжджають на автомобілях,
там смак тече інакший назавжди, і радить шепотом:
«Самотній, жди…»

1.
Хмари розчісує вечір
Гребінцем золотого
Проміння.

2.
У зірчасті пелюшки кохання
Тепла ніч пеленає
Обох.

3.
Льодяник місяця вологим язиком
Голодний ранок лиже
До прозорості.

4.
А день починається з істини,
Що їсти нам треба
Хоч інколи…

5.
Я обійми плету для тебе
Із прозорого трепету
Сонця.

03, 08.09.12

Не верь мечтам – проказницам судьбы,
Не верь глазам – мельчайшие детали
Упрямо сокрываются от них.
Марго, почувствуй сердцем,
Марго, ты ведь умеешь.
Две стороны крутящейся медали
Играют в злую цирковую шутку.
Не верь в случайности,
Марго, ты ведь умеешь.
Марго, ты ведь лелеешь
Цветы огромного бесстрастья,
Но ты не любишь их и даришь смельчакам,
Дерзнувших к ним коснуться.
Но в глубине
Горит очаг. Его никто не видит.
Он пылок и силен, но – незаметный.
И только дым бесцветный
Извне.
Не верь, Марго, не верь
Ничтожной речи, оправданьям,
Иль глупым доводам-признаньям
В любви, в ненависти и в скорби.
Марго, почувствуй сердцем,
Марго, ты ведь умеешь.

2012

Мій Житомире,
в 1128-му річницю –
ти такий молодий!

2012

Серпень серпом розрізав димчасті хмари.
Впали птахи за обрієм, там, де вирій.
Вислухай, друже, тишу, яка вже марить.
Вислухай осінь літню в моїй квартирі.

Випий серпневий хакі в салоні темнім
До бурштинових плям на зелених стінах.
Я б до тяжкої не поверталась теми,
Тільки інакше не розумієш нині

Стан мій душевний, погляд, що завтра бачить,
Від сьогодення далі усе відходить.
Втім, ти навряд чи думку мою, навряд чи
Зловиш у ясну перед дощем погоду…

…Вгадую кожний порух, твій кожний намір,
Страх потаємний перед новим і дивним.
Серпень серпом розрізав мости між нами.
Тишу заповнив холод. Осінні зливи…

2012 р.

Я гибну, объятый бессонной тоской.
Считаю утраты, теряю покой.
Всевышний, Ты отнял земные услады,
Но беды всегда у меня под рукой.

***

Я гину, в обіймах безсоння з журбою.
Рахую утрати, не маю спокóю.
Всевишній, забрав Ти земні насолоди,
а лиха – назáвжди ви поруч зі мною.
_____________________________________________

Для чего суетится, бороться за власть,
Если вечность разинула алчную пасть.
Что тебе предначертано, то и получишь.
Без Творца даже яблоку вниз не упасть.

***

Як за владу змагатися, наче за приз,
тим, хто - їжа для вічності, долі каприз?
Що вона нам несе, те і будемо мати.
Без Творця не впаде навіть яблуко вниз.

______________________________________________

Враг вписал меня в общество еретиков.
Но Всевышний-то знает, что я не таков.
Да и сам я, пришедший в обитель печали,
Знаю, кто я. А домыслы – для дураков.

***

Приписав мене ворог до єретиків.
А Всевишній-бо знає, що я не із них.
Ось і я, що прийшов ув обитель печалі,
знаю, хто я. А домисли – то для дурних.
_____________________________________________

Вплетен мой пыл вот в эти завитки.
Вот эти губы – розы лепестки.
В вине – румянец щёк. А эти серьги –
Уколы совести моей – они легки…

***

Мій зАпал вплетений в оці ось завитки.
Оці ось губи – ружі пелюстки.
В вині – рум’янець щік. А ці сережки -
Уколи совісті моєї, що легкі…
_____________________________________________

В словах Корана многое умно,
Но учит той же мудрости вино.
На каждом Кубке – жизненная пропись:
«Прильни устами и увидишь дно!»

***

Чимало мудрості в Корані нам дано.
Навчає того ж розуму вино.
На Кубку кожному – життя курсивний напис:
«Пристань вустами – та побачиш дно!»
_____________________________________________

Та, что сердце мое увела без труда,
Вновь надеждой меня одарила, когда
Жаркий бросила взор, словно камешек в чашу:
Он остыл, но зато закипела вода.

***

Та, що серце моє увела без труда,
знов надію мені дарувала (біда!),
погляд кинувши, наче камінчиком в чашу:
охолов він, але закипіла вода.
______________________________________________

Любовь вначале - ласкова всегда.
В воспоминаньях – ласкова всегда.
А любишь – боль! И с жадностью друг друга
Терзаем мы и мучаем – всегда.

***

Кохання спершу – лагідне завжди.
У спогадах - теж лагідне завжди.
Кохаєш – одне одного до болю
Терзаєш та знущаєшся – завжди.
________________________________________________

Жаркий лал в синеве небосклона – любовь.
Бирюзой напоенная крона – любовь.
И не стон соловья над поляной зелёной,
А когда умираешь без стона – любовь.

***

Діаманти проміння в блакиті – любов.
Бірюзою напóєна крона – любов.
Та не зойк солов’я над поляною в лісі,
а коли ти без стогону гинеш – любов.
_______________________________________________

Я знаю мир: в нём вор сидит на воре;
Мудрец всегда проигрывает в споре
С глупцом, бесчестный честного стыдит,
А капля счастья тонет в море горя.

***

Я знаю світ: тут чесним не до сміху;
з безглуздям в суперечках мудрий тихим
залишиться, лжеці соромлять правду,
а крапля щастя тоне в морі лиха.
………………………………………………………………………………………..

В суді Петрові кажуть всі: - Буде вже вам урок!
За те, що Борю били ви, дадуть серйозний строк.
- А що дають за браконьєрство? - той питати став.
- Та зараз часто браконьєрам "світить" просто штраф.
Петро зрадів: - Які проблеми? Штраф оплачу я.
Судіть мене за браконьєрство. Це стаття моя.
- Хіба ви, Петре, браконьєр? До чого тут оце?
- Та як про що? Про Борю річ. Та ж він такий козел!

Я п`ю твою душу, бо жити я мушу
летіти до неба , ти даш мені крила
лише не хвилину, тієї хвилини
нам вистачить щоби,
побачити дивнії зорі , а може й нічого,
але твої демони звично покажуть,
не землю , і ти мені скажеш,
що крила мої ти собі забираеш ,
летітимеш небом сама до безкраю,
але ж не отримаеш щастя від того,
бо п`ю твою душу і годі по всьому.
Ні криком своїм, ні німим тихим словом
не випросиш в неба ти жалю черствого.
І тільки сама ти себе пожалієш небого.
Сидітимеш тихо і висмикнеш з Бога
лише трохи прощення , а може й нічого...

2008

Мене Наталею назвали,
Таке святе її ім’я,
Не знаю чи достойна- Талі!
Вона свята, та грішна я!

Наталія –Різдва новина,
Небесна радість тисяч літ,
Я ж на землі, мала жарина ,
Що гасне , й ось-ось догорить!