У кожного Майстра - своя Маргарита,
Свій Воланд, Єшуа, Пілат...
Душа до прозріння і болю відкрита,
Та тільки для щастя - навряд.

Блаженство - як наслідок, а не причина
Останньої крапки в кінці,
Яке надається йому для спочину
З печаттю жури на лиці.
2.02.13р.

1

Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі:
І соняхи, і вишня, і калина
Вмиваються у росяній ясі,
Являючи символіку правічну
Оновленому світові: сприймай
Країну цю прапервісну й космічну,
Приймай її в чистилище і в рай.
Не відвертай вгодовану парсуну
Від лика худорлявого її -
Персоною нон грата на трибуну
Вона не прийде!
Наші солов"ї
За вигідний прокорм не продавались
Ніколи і нікому,
Й журавлі,
Де б не були,
Весною повертались
Додому, до найкращої землі!
Ми прийдемо в Європу, як почесні -
Не гості, ні - господарі життя,
І в кожнім нашім вислові і жесті
Побачить світ осмисленість буття.
Ми є "народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була!",
Трагічної історії могила
Курганом слави стала й підняла
Народ козацький на святу вершину
Державності;
Священна булава
Богданова
Боронить Україну
Й щодень її утверджує права!
В гаях не мовкне пісня солов"їна
І поглина сторонні звуки всі -
Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі.



2

Тут і шляхи рівніші, ніж усюди,
І не такі заплутані стежки,
На межах межи трав
І аж по груди
Пшениці виростають колоски.
І соняхи тут сонячніші наче
Від простору блакитного в полях,
І ближчою минувшина козача
Здається,
І Чумацький зорешлях
Реальніший -
У затінку раїни
Скрипить від давнини,
Не поспіша
В майбутність невідому
України...
Тут вольницею тішиться душа,
Притлумлена міською суєтою!
Сюди я приїжджаю залюбки,
Й мене тут гріють дружбою святою,
Присватують прості степовики
До звичаїв усталених, до пісні,
Що з давнини, не втратившись,
Прийшла...
Тут слухаю новини добровісні
Про переміни в побуті села.
Найбільша насолода -
Рідна мова,
Яка давно,
Немов ручай дзюрчить, -
Мала дитинка навіть тут готова
По-рідному балакати навчить
Перевертня зросійщеного...
Всюди,
У цім краю слобід і всіх свобод,
Я зрозумів:
Живуть якраз ті люди,
Що мають право зватися -
Народ!
Я Сватовим засватаний в любові
Взаємній -
Не зіб"юсь на манівці,
Прямуючи сюди:
Мій шлях дзвонкові
Звіряють придорожні криниці!



3

Маленьке Сватове - столиця
Красунь. Не раз я помічав:
То йде цариця-молодиця,
То павою пливе дівча
Такої гордої постави
На витончених каблуках,
Ласкаве й трішечки лукаве,
Ще й з ямочками на щоках.

Про місто Сватове доцільно
Лиш позитивно говорить,
Бо тут спрадавна традиційно
Вогонь відродження горить,
Яскравіший, аніж в столиці,
І мова предківська - жива:
З провінції, з її традицій
В нас України прибува!

Тож їдьмо в Сватове частіше
З усіх усюд, з усіх сторін,
Щоб душу вродою потішить
За молодістю навздогін.
Спішімо в Сватове, братове, -
Сюди прямі дороги всі,
Тут неодцвітна квітка мови
Палає в райдужній росі!



4

Тут українським духом пахне
(Чебрець, безсмертник і полин
Залляли обшири долин)
І хати сіл у білих плахтах
Стоять у затишку калин.

З урбаністичного Луганська
Під небо це, гучне, мов дзвін,
Охоче їду - і не гасне
Моя любов - печаль прекрасна -
До кращої з усіх країн!

Тче нить Червона в зелен-лузі,
Мережить прошву голубу...
Живуть у Сватовому друзі -
Є з ким розвіяти журбу,
Є з ким і радість розділити,
Немов хлібину за столом.
Мені тут є кого любити
Під Божим затишним крилом!
Нема ні гонору, ні чванства,
Ані великих, ні малих...
Тут "зливки" рідного селянства,
Тож не чужий я серед них.




2003






*Слова цього вірша Івана Низового було покладено на музику його близьким другом відомим на Луганщині композитором і співаком Василем Леоненком. До пісні ввійшли не всі рядки вірша, а ті, що підібрав особисто Василь...
Ця пісня для багатьох луганчан і сватівчан є особливою ще й тому, що, на жаль, сьогодні з нами немає не тільки автора слів, а й автора музики і виконавця цієї щемної пісні (Василь Леоненко пішов за обрій через декілька місяців після Івана Низового...). Вічна їм пам"ять.

Велике свято в Антіохії:
Нарешті не човном, а пішки
Можна дістатись до рідні чи в гості:
Понад Оронтом райдугою звівся міст.
Дякували перехожі цареві Антіоху .
Це ж він, як свідчив напис на таблиці,
Подарував цю довгождану радість.
Та от якогось ранку місто облетіла звістка:
Хтось сажею замазав колишній напис
І вивів: «Каміння для мосту цього
Завезено з далеких гір на мулах.
Тож знайте: щоразу як йдете ви,
Вважайте, що їдете на мулах.
Вони звели цей міст!»
Лизоблюди царські довідались про це
І кинулись шукати винуватця
(«Якогось недоумка-молодика»)
Та повертать колишній напис.
Ніхто з них, звісно, не спостеріг,
Тим паче не почув, як неподалік мосту
Два мули, зализуючи рани,
Шепотіли на вухо один одному:
«Ти ще не забув, як вгинаючись,
Тягали ми сюди кляте каміння?..
А казали ж, що міст збудував якийсь там Антіох».
P.S.
Скільки ж отих антіохів в’їхало в історію на стражденних спинах!..
А скільки ще стоїть у черзі...
-------------------------------
Джебран Халіль Джебран (1883-1931) – ліванський і американський філософ, художник і письменник.
Антіох другий Теос (286-246 рр. до н.е.) – цар держави Селевкідів у 261-246 рр. до н.е.

Золотими листочками, мов янголи крильцями,
Заспівали тихесенько клени й дуби.
І на їх гілочках вітер грає осінню баладу -
У Карпатах пташок він усіх розбудив...

А величні дуби стережуть віками Карпати,
Як від лютого ворога матір своїх діточок,
І з глибин ріднокраю кров святу випивають,
Яку прадіди наші тут колись пролили.
u8/10

Я вірю у свою країну
І буду вірити завжди,
Недобрий час цей скоро згине,
Не буде в нас біди, нужди.

Віками прагнули ми волі,
Благали милості у долі,
Життя за неї віддавали.
І волю ми свою діждали.

Яка земля талановита,
В талантах, як у самоцвітах.
Куди не кинеш оком - всюди
Терплячі, роботящі люди.

Вони і сіють, жнуть, будують,
Людською гідністю вартують,
І хлібосольні, добрі, щирі,
І з усіма живуть у мирі,

І на чуже не зазіхають,
Здебільш - у серці Бога мають.
Чому не жити їм, як люди?
Я вірю, так воно і буде!

2011 р. Надія Таршин

Мій маленький шибеник,
Як люблю тебе –
Ти для мене сонечко
І небо голубе.
У лукавих витівках
Впізнаю себе ,
Тішиш моє серденько
Вже не молоде.
У тобі дитинство
Бачу я своє –
Щастя моє любеньке,
Онуча моє.

2011 р. Надія Таршин

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти?

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме би замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би міг

1.
– Мамусю, дивись:
дерева скляні!
Ні сліду,
як снігом
ступаю!
- Це ожеледь,
синку,
так взимку
буває …

2.
Молода берізонька
у пояс уклоняється:
- Королево, змилуйся,
звільни від цих оздоб…
Промерзла я до найменшого
пальчика…
Вітре, не руш мене!
Бо зламаюся…

3.
Жива! Жива!
Хоч гнулася,
устояла –
всміхнулася!
І кокетує з Вітром:
- (Не) руш мене,
(не) руш…

4.
- Матусю, вже льоду нема
На деревах
І чорні сліди
На снігу…
- Ворона ходила,-
сліди зачорнила,
і пише вірші
про Весну…

04.02.2013

Відпускаю тебе, відпускаю.
Я не знаю, чи з пекла, чи раю?
Але більше тебе не тримаю:
Вириваєшся, хочеш – іди.

За рукав я тебе не тримаю,
Відпускаю, як лебедів зграю,
Як хмарину оту, з небокраю,
Що ховається вже за межу.

Відпускаю, як лебедів згаю,
Наче воду із сита пускаю,
Наче гуркіт старого трамваю,
Що в минуле поїхав колись.

Наче воду із сита пускаю,
Наче хвилі нестримні Дунаю,
Ніби запах того короваю,
Що в дитинстві бабуся пекла.

Наче води нестримні Дунаю
Не чекаю тебе, не вертаю
Із життя промайнулого – знаю,
Що не вернешся, як не проси.

Не чекаю тебе, не вертаю,
Із душі біль розлуки знімаю.
Так вовків у задимлену стаю
Відпускаю і кличу – не йдуть.

Із душі біль розлуки знімаю,
І, як ніч серед літа, змовкаю,
Сам собі кожну мить дорікаю
І картаю, й караю себе.

Я, мов ніч серед літа, змовкаю
І зникаю… Тебе відпускаю…
Розумію… Та й сили не маю,
Щоб утримати те, що не мав.

осінь покúдала золото літа в багаття
босою бродить остання любов нічия
більше не справдяться кинуті в мене прокляття
все що я маю на світі – то радість моя
мудра і тепла вона залягла в мої очі
світить душею шепоче таємне ім’я
стануть деревами-травами звуки пророчі
все що я маю на світі – то радість моя…

виллємось дощиком радосте перед шляхами…
тата руками пригорне мене течія
Бог усміхнеться до мене морщинками мами…
все що лишу я на світі – то радість моя…

Ранок пахне
Перманганатно,
Ультра-кольором –
Фіолет.
В Україні
Сьогодні
Антно
І відомо все
Наперед.
У столиці
Сьогодні
Біло,
Кришталево,
І десь вгорі,
На горі Лисій –
Крила, крила,
І дерева,
І янголи.
І немає
Того бажання
В небеса
Розпочати
Лет.
Порцеляново.
Тонко.
Ранньо.
І трипільсько.
І дух Венед…

2007 р.

І тихий сад,

І синя річка,

Й співуча райдуга містка,

І залізниці кінострічка,

І електричка приміська,

І хмарки біла парасоля,

І від хмарини тінь легка,

І жайвора високе соло

Над музикою колоска,

І терикона сизий обрис

Поміж акацій і беріз,

І в серці незабутній образ

Того, над ким цей обеліск,

І сіль сльози, і слово щире,

І вічне джерело снаги –

Це лиш куточок Батьківщини,

Але який він дорогий!


1980

1
Такий монументальний і всесильний,
Ти богував щоранку на терасі:
Умившись морем Чорним, витирався
Блакитнонебим рушником, Василю,
І нас будив, і дарував Одесу,
І наші, ще такі наївні, рОки -
І ті рокИ скалкАми на всі боки,
Скакали по осонценому плесу.

Ти вже тоді вивищувавсь над нами
Не лише зростом, а й високим духом,
І був серед сміливців - відчайдухом,
Однак не легковажачи словами.

Невже ж бо ти, Василю, знав зарані
Усе достоту про свою Голготу
І вже тоді робив тяжку роботу

Над прірвою,

Над вироком,

На грані?!


2
...Володимир Сорока, талановитий скульптор і поет, може, перший провидів безсмертя Василя Стуса: одного сонячного травневого ранку виліпив із глини живе диво. Як на мене, то це був геніальний скульптурний портрет Василя! Що сталося із тим портретом і де подівся його автор?


Ніхто не похвалив,
Ніхто й не гудив...
Захоплено завмерли ми усі:

Ішов Поет –

Красивий –

По росі –

Вгрузаючи у землю аж по груди!


1993

***

Благаю в Тебе, Господи, тепла –
Жагуче серце жару не жаліло…
Довкола храмів торготить бедлам.
У мирі – чола… Мирні – знавісніли.

Я потребую шляху і долонь,
Які б несли свічу єства уперто
Під гайвороння ремство над чолом,
Повз шабаш відьом і тенета Смерті.
Хай шовковиться променястий дар,
Хоч шарпають невір`я чорні шквали!

Тепла просила – обійма пожар…
Мабуть, просила в Господа замало.


2012

від листів, не написаних взимку, ти кажеш, легше
певне, це наслідки нежиті й авітамінозу,
і що настрій твій кілька днів, мов розбитий глечик,
перед сном ти читаєш дешеву любовну прозу

після цього сняться лиш гори: Анди, Карпати,
що повільно ростуть, мов слова із озимих літер,
а на ранок приходять дощі, мов вцілілі солдати
із полків, що учора надвечір були розбиті

і що ти стомилась від клімату й недосипання,
догори зводиш руки, задивляєшся в атмосферу
і чекаєш, як сонце проб'ється крізь наше чекання,
розтопивши обвислі хмари й нічні химери

і я уявляю твій дещо розгублений погляд,
сіру куртку, під якою б'ється серце: маленьке й хоробре,
далеку землю, якою ходять твої ноги
і знаю напевне, що все у нас буде добре

доки нас розділятимуть пил і важкі дороги,
нечасті листи, кордони і перельоти,
за що я безмежно вдячний тобі і Богу,
що все у нас буде добре, хоча б доти

…Зламався спис, урвалася попруга,
впав Лицар із коня – важка йому кольчуга.
Впав – і не вмер, а так хотів умерти
від сорому. Поразка – навіть гірше смерти…

Гудів турнір – вітали переможців!
Лишень Вона одна сиділа сумно в ложі…
Тоді прийшла, обтерла його рани
і вклала відпочити на м’які жупани.

- Ти – Лицар мій, - у славі чи поразці…
Хай у житті усе не зàвжди, як у казці, -
устань і йди – підкорюй видноколи!..
(Буджу я «лицаря», щоб не спізнив до школи )…

Я верю в тебя, мой бесстрашный паломник!
Мой безупречный рыцарь и мой Бог!
Ты - тайный советник и тайный поклонник,
И вдоль дорог моих - чертополох!

Тебя вдыхаю, проникаюсь светом...
Иду на зов любимого мужчины!..
Иду... а счастье брызжет следом!
Иду...Иду... и не ищу причины...

Я след за следом следую туда,
Куда ведёт меня паломник мой.
И все напасти - это ерунда:
Мне нравиться быть рядом с ним слепой!..

Як подих гарячий на склі,
розтанула ти в імлі.
Мій погляд проникнув далі,
ніж постріл картечі слів,
ніж порох його на склі.

Серцем в твоїх руках
б`ється стомлений птах:
він злетіти не в силах,
бо як і я-в роках.
Серце-в твоїх руках.

Пильно слідкує лис:
може, як осінь лист
впустиш його додолу -
так вже було колись.
Марно чекає лис.

Знаю таку ще річ:
привид кохання в ніч
бродить завжди десь поруч,
спокій хвилює свіч.
Серце для нього-річ.

Знайде тебе в імлі,
звабить серед полів.
Птах -у його прицілі,
думи у нього злі,
смерть у його стрілі.

Краще вертай сюди,
поки живі сліди,
доки кохають люди,
щезнуть всі привиди -
зразу і назавжди!

2002р.

Не зважай на мою присутність,
на пошарпаність мого серця,
на життя і його абсурдність -
все це скоро само минеться…

Так пролинув був час любові,
та не буде душi спокою,
бо частинка моєї крові
і тепер ,і завжди з тобою.

Ця твоя фантазія нова,
щоб вона забула про мене,
називала татком другого -
просто помста вийшла на сцену.

Кожен знає про те ,що щастя
на чужій біді не збудуєш,
коли йшла ти від мене…Хай Настя -
думав я, що ще пошкодуєш,

ще позаздриш моїй свободі,
ще поверне інакше вітер,
та напевно знаю-відтоді
він уже не заходив звідти.

Не зважай на моє словоблуддя
та на мій розпатланий розум.
Не соромся-чини правосуддя -
розірви мої вірші в прозу.

Забувай про моє існування
і продовжуй спокійно жити -
ми давно розміняли кохання
на складові ,не здатні любити.


2008 р.

Не в моїх вподобаннях
козиряти старими віршами,
а тим більше чужими -
новий вірш, наче сповідь натхненна:
кожне слово-страждання.
Так зростає під снігом зелена
позабута вітрами,
міць жива молодої озими .

Прийде час – заспіва ,
бо не може вона не співати.
Так зрадіє, заплаче ,
що не зможе інакше прожити.
І настануть жнива -
устигай лише все покосити
і принести до хати
свіже слово ,як сонце гаряче!

2010 р.

Пародія:

…У сусідській тихій спальні
чути звабний скрип канапи,
а з моєї – як з гуральні –
запашок і згуки мавпи.
«Хир-гир-гир» - вулкан горлянки
не вщухає й на хвилину:
добрий сон після гулянки,
а мені – хоч під перину.
Та кінець мого терпіння -
розпанàхала б я навпіл
те нестерпне сотворіння
й волохаті його лапи.
А «Воно» храпить завзято, -
я ж біжу шукати тиші.
-Муркай миле котенятко,
хай тобі присняться …миші.

03.02.2013

Звихрені коси, в росі чоло,
ноги немов із вати.
- Ну то кажи, щось було?
- Було…
Вечір. У місті свято.
Видимі у далині тіла,
Барвами манить площа.
- Ти це уперше була?
- Була…
- Тільки не плач, я прошу…

Пам’ять обнулить усе, зітре.
Виросте з болю досвід.
В місті гуляння. А ти проте
свята не любиш досі.

час потурає умінню сумлінно чекати
темним конем відбивається повня у чаті
на моніторі у морі святкових салютів –
лютийза курсом січнева хандра – в абсолюті

море хвилюється точить воскові фігури
в них почергово гнідий заміняється мурим
скалками колять щоденні смішні сподівання
сипляться з дір у терпінні хвилині останні

скільки чекати приїлося стільки чекати
ржава фігура безсоння затерпла на чатах
довго чувати чи коротко – вихід не скоро
море уже не хвилюється висохло море

ходять не морем давно сухопутні верблюди
ясно як день що продовження шоу не буде
гра обертається трагікомічним фіналом
що ж поживемо побачим чи надто невдалим

Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…

Перейшовши межу безчинства,
Затуливши озлоблені очі,
Присягнувши служити грошам,
Не керують – паскудство дрочать.

Зазирнувши у силу влади,
Обімлівши від цифр з нулями,
У жорстоких обіймах кривди
Не керують – гендлюють гріхами.

До сідниць причепивши забрала,
Придушивши країні горло,
Тупотять чи гарцюють на лавах,
Не керують, а множать сором.

Розчепіривши віялом пальці,
Простягнувши спотворені тільця,
Не керують – горять в лихоманці,
Україну гризуть «українці»,

04.07.2012

В похмурі дні, холодну сніговерть,
коли до неї тиша ницьма пада –
встають думок зухвалі естакади,
ефір душі наповнюють ущерть..

Збігаються, стають довкола стін,
у вікна зазирають - білі-білі.
Їх лінії тонкі, не огрубілі,
і я сама між ліній тих, мов тінь.

Здавалося б: ну, хто я їм така?
Та вибрали мене вони, одначе.
Чи не тому, що серце тонко плаче,
що словом наболіле, не змовка?

Що я плекаю весни, як пастель
в руках у майстра в мить благословенну,
що ритмом бухкає і рве гарячі вени
моїх надій незаймана постель?

Як Отченаш, в душі завжди ношу,
і ноша та – мій хрест, моя спірила,
нещадною до спокою створила,
бо я таки пишу, пишу, пишу…

За вікном у тузі проплили сніжинки.
Біла - біла ковдра: жодної стежинки.
Заясніла нічка мрією про тебе:
Золотять сніжинки, ніби зорі неба.
Місяць палить грубку - сяє серед ночі.
Яблуня у шубці - білий стан дівочий...

Василь знайшов собі роботу. Складно лиш одне.
Сказали: треба добре скласти гарне резюме.
Питав увечір він сусіда: - Дуже то складне?
А той махнув: - Напишеш там про себе основне.
- А як то скласти резюме? Скажи, вряди-годи.
- Та що тут думать – каже той. - Учетверо склади.

Ночи твои хризантемны, мечты натружены.
У тебя локоны голубые, а сны - жемчужины.
Небо идёт, отступая, сбегая тучами,
Быстро назад идущими.

Видишь, я подбираю слова старательно,
Чтоб, значит, в такт говорить,
Чтобы не быть карательным.
Чтобы пенка сомлела.
Чтобы пришли спасатели.

Вот, Новый Год скоро.
Ёлки, игрушки, такое прочее.
Светлые праздники в небо чернорабочее
Запускаем безбашенно,
Чтобы потом воочию
Наблюдать все салюты,
Все новогодние огоньки.

И всё ещё сбудется, чему ещё делать нечего.
На то и сочельник, чтоб даже судьбу залечивать,
Когда все простые радости так застенчивы,
А все недосчастия
Так внимательно далеки.

2012

І все таки,
Я вірю ще в ЛЮБОВ.
Я вірю в СВІТ,
Що із любов'ю - БУДЕ!
Я вірю в МИР,
Бо не пролиють КРОВ
На цій ЗЕМЛІ
Розумні й добрі ЛЮДИ.

2.02.2013

о моно віто! терпкий голос..
серветки. стільчик - ореол.
майдан, роки - оренда солом.
і термос - мантри, демідрол..

а ще лікер, а ще горілка..
засмага, страхи, зради, Храм..
пустелі лоно, древа спілки-
"нізвідки", "іменем", а там:

о черви, буби, пікі, хресті!!
молочні метри ваших рік
я повертаю, слово честі.
дозвольте виригнуть у бік?!..
2013

Розрізає північ навпіл

Чоловіче муркотіння

«Хир-гир-гир», – руйнує стіни,

Задає межу терпінню.

Сон втікає через вікна

У сусідські тихі спальні.

Ну, і хай… Звучать акорди,

Не щемливі, не рояльні…

Серцепристрій налаштую

На чуттєві ультра хвилі.

Муркай миле котенятко –

Мої нерви вже безсилі…

вірш видалено

О панно, життя минає,
а час не стоїть на місці.
Думок полохливі зграї
плюсують між нами відстань...

А ми ж бо могли літати -
де квітнуть сади духмяні...
І мрії - хмарини з вати,
Пливуть за останні грані.

Я дорогою в сон намалюю Життя
На прозорих листках з повітря,
Розфарбую Любов’ю, як вкаже Душа,
Що не склалось – долонею витру.

Намалюю Життя на студеній воді,
Пензлем буде Сонячна радість.
З Океану візьму чистоту кольорів,
Розпорошу небесну ясність.

Намалюю на Сонячнім Світлі Життя
Оберу найяскравіші фарби,
Щоб у чистій Любові палала Земля,
Щоб на Сонці цвіло різнобарв’я.

Намалюю Життя на просторах Землі,
На траві, на деревах і квітах.
І Людей намалюю на світлім Житті,
Щоб раділи Любов’ю і Світом.

04.06.2012

Мої слова несказані,таємниця.
Непролиті сльози,-
смуток з глибини пізнання.
Ти знаєш дощ і сніг,
дахівки мокрі.
Тиша,згорає мить як свіча
і кожен квант життя в останнє.

Хляпнула зненацька хвилею дзвінкою
Загадково річка, мов клеймо чуже, –
Чи вода розважить хоче душу грою,
Чи глузує радо над душею вже?
Чи, можливо, змалку я щось недомріяв
І тому хмелію швидко від думок,
Що несу сумління, наче хрест на шиї,
Що роблю невірний повсякденно крок?
Що мою безмовну і безмірну муку,
Змучену безсонням, десь почують ось, –
І зневір’ям биту безпощадно руку
Взяти покаянно зможе в руку хтось…
03.01.13

А Чорне море піниться,
Знімаю я на "мильницю"
Свої й твої сліди,
Котрі колись та й змиються,
Сльоза, солоні вилиці,
Коли кажу не йди,
Ти не почув, проханнями
Спинить навряд…
Кохання є, або його нема…
А море Чорне піниться,
І свідком лише небо це,
І глибина німа…

Ти, певно, скучив,
Минуло два тижні,
І відновити між нами зв'язок,
Вирішив,
Я ж тебе в списку колишніх
Не розшукала…

Минулих казок,
Тих, що в дитинстві читала,
Не гнала,
Ні із думок, ані з серця свого,
Стовідсотково на принца чекала,
А не страждання серденька мого…

Ти,певно, скучив,
А я зачаїлась,
Слухавка "тенька",
Пропущених три...
Щезла для тебе,
В тобі розчинилась,
Прошепотівши:
"Дощенту бери..."

Кожна клітинка
Тебе відчувала,
Поки не пауза,
Тиша німа…

Так, певно, скучив,
А я вже й не знаю,
Ти в мене є,
Чи тебе вже нема…

Як горобець, нікуди не спішу,
Збираю крихти, кинуті навіщось...
Куди лечу? Захочу - залишу
Гніздо чуже, холодну в ньому тишу...

Як білий сніг, хрумтять мої думки
І тануть від гарячої стихії.
Легкі підошви, та сліди важкі -
Упевненість моя на них не діє!

Переживу. А може... може, десь,
Де перехрестя вулиць у заметах,
Там горобця чекає кіт чи пес,
І не втечеш на крилах-перелетах!..

Чужий тобі гостинців не лиша
(Йому не вмерти б, може, і самому).
І до поживи жадібна душа
Пізнає швидко, що таке утома.

Як горобець, я цей не знаю час,
В якому пише світ свої закони.
Він сам собі. А мій, напевне, Спас
Вже переріс у люті забобони...

Та нащо він? Який іще момент
Рятує від вселюдського прокляття?
Самотні сльози - чистий сантимент,
Що рве свідомість на ганебне шмаття...

Хіба властиві горобцям думки?
Пташиний страх... А далі без вагання
З людських очей і з Божої руки
Однакове приходить покарання...

31.01.2013

Безхребетно якось,
безхребетно.
Поступом плазучим
в нікуди…
Я про спільне, брате.
Не конкретне.
Про широкий шлях,
а не стежки.
Не коректно, скажеш,
не коректно
Щоб афішувати
ці думки.
Стадно стало, брате.
Справжнє пекло.
Непомірно злобно,
Навдибки.
Марновірно нині.
Супротивно.
І лукаво зводяться
мости.
Все доступно,
скрізь інформативно.
Макро зводить мікро…
А що ми ?

Споживаймо видимість достатку ?
На комфорт встановлюймо права ?
Гладко, брате, стало. Дуже гладко.
Де ж вона – духовна боротьба ?


02.02.13.

море – шляхетна патина міді...
море – шалене поле в хлібах...
море – Гомер Горацій Овідій...
море – Моцарт Бетховен Бах...

Забути? Не можу. Не вмію. Не хочу.
Не крапка – трикрапка в кінці постає.
Розвіює вітер минуле-тороччя
і ніжить, як мама, волосся твоє.

Сивієш, мій хлопчику, мій чоловіче,
у місті, де слухають серце глухі.
і той, хто віншує твій успіх у вічі,
позаочі ловить у сіті птахів.

І той, хто тебе до грудей своїх горне,
із щирістю щирить лиш зуби услід.
Круки твоє небо вбирають у чорне –
всі авіарейси скасовують літ.

Схилися до щастя, немовби до рути –
і стане життя до снаги й до ладу.
Насамперед, тій, що не може забути,
що світить-освячує твою ходу.

У Бога немає старості,
Немає хвороб і гріхів.
У Бога немає заздрості,
Немає війн і страхів.

Є спокій, Любов і радість,
Є Люди у чистій красі,
Що створені – Землю любити
І Бога в собі берегти.

Навіщо страждання вигадуєш
І в темноті живеш?
Навіщо, назвавши карою,
Зневір’я в собі несеш?

Наповнивши дні розпукою,
Закутавши серце в нудьгу,
Не бачиш в собі Людину,
Не бачиш в собі красу.

Знайди у собі Божественне,
Відчуй у собі Творця,
В Любові, спокої, радості
Приймай, як Людина, Життя.

09.01.2012

І солодко, і любо засинати
Під колискову, що співає мати,
Під мамине мереживо казок,
Її спокійний, тихий голосок.

І звично, і буденно те сприймати,
Що нагодує, обпере нас мати,
Й відмовитись причини їй нема,
Сказавши: «Розболілась голова…»

Упевнено свій шлях у світ шукати,
Коли тебе благословила мати,
Й щасливо повертатися з доріг
На найрідніший батьківський поріг.

Тож, як молитву, треба пам’ятати:
Щомиті дома нас чекає мати,
І не проститься нам найтяжчий гріх —
Коли запізно впадем їй до ніг.

Про зайнятість забудьмо і про втому,
Частіше поспішаймо ми додому. -
Лише любов’ю матері зігріті
Вартуємо чогось у цьому світі.

2003 (02.02.2013)

Немає для білочки більшої втіхи,
Як в пору холодную їсти горіхи,
Під спів хуртовини дрімати в теплі
І мріять про літо в затишнім дуплі.

20 грудня 2012 року

Дошкульний холод самоти,
У хаті тиша.
На вікнах іній-серпантин
Мороз розвішав.
Неначе розірвався міх
Необережно,
Летить, летить лапатий сніг -
В душі бентежно.
Чай недопитий на столі,
Лимон до чаю.
Думки, як сиві журавлі,
Що відлітають.
Хай снігопад засіє шлях
Пречисто-біло.
Усе життя чекати я
Тебе уміла.
Не вічний віхоли мотив -
Прийдуть ще весни,
І лід пекучий самоти
На серці скресне.

30.01.2013р.

Прийшли не ті, кого чекали:
прийшли Гієни і Шакали.
Прийшли і стали ген опріч,
лиш іскри сипали із віч.
Був суд, Залякані Осли
щось про політику верзли.
Статті, і знов якісь статті -
судили, мов самі святі.
Хто був суддею? Звісно, Лис,
що сам злочинцем був колись.
(Тоді вину не довели,
бо слідчими були Воли,
Суддею в Лиса був Удав,
Удаву хабара Лис дав).
Ведмідь, відомий прокурор,
в той час поїхав на курорт.
Ну, засідателі, так ті -
Щурі в звичайному житті.
Кого судили? Їжака!
Бо шерсть у нього не така.
Бо він колючий. Бо мишей
полює уночі лишень.
Тут за звіриним номіналом
давно вже пахне криміналом.
Було долучено до «справи»:
в казну заборгував держави.
Щоб міг себе з кублом продати –
не вистачить сплатить податок.
Мовляв, у нього прав нема
у лісі жити з усіма.
Недовго справу розглядали:
ув’язнення сто років дали.
А щоб не був занадто мудрим –
змінити колючки на хутро.
Зашепотіли в лісі: «Жах!
Та стільки ж не живе Їжак!
І як йому без колючок?»
…Перешуміли – і мовчок.
Бо й так Гоморра і Содом:
усім погрожують судом.
А що ж мала та звірина?
Його доведена вина!
«Ламала пера» «жовта» преса,
та їй Їжак без інтересу.
Коли знімали з нього скальпа,
підгледіла старенька Шкапа,
й повідала: «Все. Карта бита.
Не витримав, і склав копита»

Нянька звично в дитсадку вдягає діток нині.
Все ніяк не може взути черевик дитині.
Пхає, мучиться бідака. Що поробиш – мусиш.
Часу мало. Ще й на зло – на кожнім мешті гудзи.
Довго й тяжко ледве взула. То вже муки, дійсно.
Петрик скрививсь: - Йти не можу. Дуже - дуже тісно.
Просить та: - Чекають діти. Он, стоять, нераді.
Раптом глип – не так узула. Правий з лівим справді.
Зняла мовчки. Якось втисла. Інша заковика.
Той кричить: - Оце чужі. Не мої черевики.
В неї очі аж на лоба. Тягне знов, знімає.
Всюди глянула, однак. Взуття ніде немає.
Петрик свердлить дірку в носі: - Це від мого брата.
Мама змушує щоранку їх в садочок брати.
- Що ж ти голову морочиш? Ну і день, їй – Богу!
Пхає, тисне, мучить знову тій дитині ногу.
Потім светрик, шапку, куртку. Шарфик, як годиться.
Ніби все. Та раптом бачить – зникли рукавиці.
Сіла бідна, вся на нервах: - Де ж ті рукавички?
Той згадав: - Та я запхав їх зранку в черевички.

Безмежний степ, безмежний степ - Лелеки
Кудись летять, кудись спішать - далеко.
За небокрай, за Неба край - у вирій
Спішать птахи, летять птахи - на крилах.
В чужім краю, в чужім раю - тривоги.
Чужі пісні, чужі слова і мова.
За Неба край, за небокрай - дорога,
Не спи душа, вернись душа - до Бога.
Вернись, зустрінь світанку промінь.
І залишись і посміхнись комусь на спомин.
Тебе чекає рідний край і степ, і гори
Чекають, ждуть твоїх пісень ранкових.
Там батько й мати тебе жде і брат чекає,
Не спи душа! Вернись душа!.. Світає...