Цар Вавилону превеликий,
Володар древньої землі
Так громадянам повелів:
Як зателенькають музики,
Хай пильно дивляться владики,
Щоб і великі, і малі

Вклонились богу золотому.
А ні, то в огненній печі
Спалити. Хай би тисячí,
То не дозволю я нікому
Мені противитись у цьому, -
Йдіть на пости, наглядачі!

Сидрах , Мисах і Авде -Него, -
Єврейські мужні юнаки
Не впали ницьма все - таки
Перед поганським оберегом.
Царя самолюбиве «его»
Об гнів ошпарилось палкий.

Тож піч огненну натопили
І семикратно дров дали.
А хлопці наче три орли
В серця черпнули з неба сили,
І в жар палаючий входили,
Аж охоронці полягли.

Дивився цар на їх кончину,
І ось до трійки юнаків
Четвертий хтось-то підоспів,
Немовби був він Божим сином.
Царя стривожила картина,
З печі їм вийти повелів .

Вони, немов з кімнат палацу,
З вогню зійшли на білий світ.
Бомонд розгублений стоїть.
Пустою виявилась праця,
Бо хлопці смерті не бояться,
А Бог Всевишній - їхній щит.

І видав цар такий наказ
Всім підданим вавилонянам :
Хвалити Бога безустанно,
Що трьох мужів од смерті спас!

Це повеління і для нас
Теж актуальне , прошу пана.

може я
може ти
досягнемо мети
а разом це ніяк не вдається
може ти
може я
як стрімка течія
не достукатись серцю до серця

може ми
може ні
перспективи сумні
вимальовують хмари осінні
може дощ
може сніг
ковила й тонконіг
згадка літа в пахучому сіні

може день
може ніч
не шукай протиріч
у природі все закономірно
може ніч
може день
лиш відлуння пісень
про кохання моє і про вірність

може ти
може я
у свічаді зоря
віддзеркалення чи задзеркалля
може я
може ти
віднайдемо мости
чи збудуємо через провалля

01.10.2012

Я в клітці, я за склом,
я не бачу тепла і повітря,
і живу я лиш сном,
повертаю лице на світло.
І серце кидає об стіну,
і тягнуться руки до неба,
забувши про розум і силу…
А жити і далі треба!
Так тісно, а бачу безмежність,
так холодно і постійно,
і квіти забули про вірність,
я гину в полоні – все рівно.
Очі мріють зірвати грати,
тіло пробує бити скло,
хай не бачить ці муки мати,
я за склом – повезло.
Я ще можу дивитись в безмежність,
позабути про клітку свою,
я попала навіки в залежність,
а все щастя „КОМУ” віддаю?

22.04.2000

Моя любове! Зроджуєшся в мріях,
Ось дотик твій вже крильцями торка,
Метеликом літаєш у суцвіттях,
В душі моїй , жадана і п’янка!

Ти вже моя! Ще не розквітла рожа!
Тебе вдихаю , п’ю твій аромат,
Не торкана, чарівна і погожа ,
Жаринки спалаху- в очах горять!

Ще не торкнувся, а тебе вже знаю,
Твої уста – рожеві пелюстки.
Любов моя! Кохаю, пригортаю!
У снах бажань, зустрів тебе таки!

Минеться день... Мине осінньо-тихо,
Не встигнувши звуалити сльозу
У світі упокореного жмиху,
Що в серці настеляє рогозу...

І хмари сизі - отчо-прикра доля.
Болить! Хіба запевнете, що ні?
Відшелестить надія, як тополя,
Зотліє сумнопро́світно в огні...

Лиш молитовно понапнувши крила
Останній по́зір в очі-далину:
О як любила, все ж таки любила
Життя за стрічі, святість і вину...

Сивіє небо... Хай сивіє! Марно
Чеканити, що сонце - навіки́!
За мить - не день, осінньо-тиха манна
Торкнеться листям темної ріки...
(2.10.12)

В польоті все ближчає й ближчає небо
на захід-фламінго та хмар пелікан:
довкруж найцінніше сховати б у себе -
в душевний і крихітний свій Ватикан.

В польоті все тоншають речі і люди
мізерні стають, наче власні гріхи.
Усе нездійсненне збуватися буде:
на відстані неба всі мрії - птахи...

Гульвіса холостяцького життя
Не мав і гадки, що потрапить у тенета:
В полон візьмуть кохання почуття,
Назрівші з жалю до життя чужого, пута.

Він мчав авто із швидкістю життя:
Гуляння свого в ритмі-вихорі емоцій.
Його спинило внутрішнє чуття, -
Вагітна жінка слізьми вмита у сторонці.

... Хоч і гультяй та справжній джентельмен:
Подав хустинку їй. Підвозячи додому,
Посіяв спокій у душі. В момент,
Коли прощалися, - взяв номер телефону.

І став їй другом з тих тривожних пір.
Причина сліз її був батько їх дитини,
Що зрікся, відкупившись за папір:
За пару сотень на аборт - на смерть ЛЮДИНИ!

Незчувся холостяк, як із жалю,
А потім з дружби, - у любов пускав коріння.
" - Пробачте, друзі, я тепер ЛЮБЛЮ!!!
Родився син у мене - він моє спасіння..."

Тече в шаленій круговерті
Життя від зародку й до смерті.
Широка течія життя -
Від слави і до забуття.
Від юних літ - до сивини.
Від мирних буднів - до війни.
Від злетів духу до падінь,
Від світла знову в мертву тінь.
Від пут гріха і до спокути,
Від пишних статків і до скрути.
Від добрих намірів до злих,
Від справ великих до малих.
Широка течія життя -
Від зради і до каяття,
Від зерен правди до брехні,
Від ворогів і до рідні.
Від поклоніння до зневаги,
Від гніту страху до звитяги.
Від слова "честь" і до безчестя,
Від слова "Бог" і до Пришестя.
Від слів молитви до причастя -
Тече життя у руслі щастя.
А що ж тут випаде тобі
У цій дворівній боротьбі?

Завжди буде так на весіллі...
В всіх наречених - плаття білі,
Усі вони - так хочуть щастя.
І вірять- що в житті все вдасться,

Що не затьмарять хмари неба.
Для цього ж, лиш ЛЮБИТИ треба.
Прощати, вірити, чекати.
Усе погане - забувати.

Не критись, як на серці сльози,
Бо тільки милий допоможе.
Його - ЛЮБЛЮ - загоїть рани.
Воно - як сонце над житами.

Гаряче, добре і іскристе...
Як це весільне плаття - чисте.

(2001)

Мірей Матьє співа, що вмре під сонцем.
Силкуюсь зрозуміть – навіщо.
Здається, от-от розкрию задум,
Але Надійка сіпа за рукав.
Мовляв, ну, що цікавого в тім співі?
А в мене...
Так і розриваюсь
Поміж французькою та мовою немовляти.
Оскільки все прагне рівноваги,
Простягую руки назустріч Надійці,
Втягуюсь в її такі серйозні клопоти.
А найпаче – пильную, аби вушко Надійки
Не поранило таке ж бо гостре mort.
Аби не смерть, а сонце долинало
До малятка всіма мовами світу.
Воно ж, здається,
Всюди має один і той же корінь.

Навчи мене дивитись крізь тумани,
Щоб бачив "чистоту" чужих голів.
Щоб всю брехню, що мелять язиками
Впускати в серце більше не зумів.

Бо вже не сила загоїти мої рани,
Вони душею ширяться навзрид,
І їхній біль в мені уже стовпами
Покрив в тумані весь цей світ

Навчи мене прожити без обману,
І не втирати в чужий розум пил.
Не насипати із брехні кургани,
Їх більш ніхто щоб вже не рив.

Бо остогидло жити "ковпаками",
Коли думки не пробивають їх
Не взмозі жити більш з кротами,
Що розширяють свій огидний рід.

Я медом вимастив місяць,
а в м’яті скупав зірки́;
душа не знаходить місця;
іконами образки́

цвітуть; карась в очереті
скидається; обліта
пилок з дерев; півнí треті
не пíли… вже зріксь Христа…

смереки втомились моли́ться,
Євангеліє від Петра…
у бджілки стерлися крильця –
під квіткою помира…

…ты приходи ко мне, мой вечер
давай разделим страсти пыл?
"наполеон" расширит речи
добавит смелости и сил ….
пусть не умолкнут наши звуки
и не ко времени сюжет,
смотри на нас, мы дети-суки!
и лишь на все один ответ...
на сковородке, видишь, проза-
бифштекса судорожный жест:
мы - СССР! и мы - прообраз,
у невесомости без мест...

2012.

Волаєш: «Випусти! Не муч!»
А щойно впораєшся з нервами,
Збагнеш – за пазухою ключ.
І двері – замкнені зсередини.

01.10.2012

Тихо змахує віями ліс,
Густо схлипує скрипом холодним,
Наче дощ йому рота затис
І співає мотив старомодний.

Ти лежиш на землі горілиць
І ковтаєш свій голос в пігулках,
Ти блукаєш проваллям зіниць
Хто живе в цих астральних притулках?

Осінь в’язко по скроні тече,
Загусаючи й стигнучи швидко.
Її тіло вже не обпече...
Прохолодно, похмуро і гидко.

Вечірнє місто розвело свою палітру.
Торкає хвиля висоти - озонний шар.
Колишні спогади гойдаються від вітру
надмірних поглядів, що Ти приплюсував.

Від краю в край видіння ходять по карнизу.
А очі в дзеркалі, по стінах і в мені -
вони чужі, але на те вони єдині,
щоб навіжено обривати мої сни.

Мутніють зорі, ледве жевріють. Чи варто
прохати їх про нездійсненну зовсім річ?
У всьому щастя не буває так багато!
В окремих випадаках й (не завжди віч-на-віч)...

Мала звичку в дитинстві – приміряти на себе чужі карколомні історії,
ніби мамині сукні, гарні та безнадійно завеликі,
припасовувати їх до себе білими нитками уяви –
а от би я...

Якось знайома дівчинка розповідала,
що утекла з уроків на шкільне горище,
зі стареньким радіо під пахвою,
і доки затюкана сіра мишва типу мене скніла над підручниками,
цілувалася там зі старшокласником під звуки yellow submarine.

Я зачаровано слухала, зазираючи їй до рота,
і кожне слово вже пахнуло теплим пилом,
і було на дотик шкарубке та дотульне,
як долівка під спиною...
Білі голуби товклися біля малесенького віконця,
визбируючи крихти печива марія,
їхні кігтики черкали руку,
лишаючи червоні сліди на незасмаглій ще шкірі...

Жовта субмарина зі старшокласником пливла у хмарах,
зів'ялі пуп'янки поцілунків опадали на землю,
і горище, так мною ніколи і не побачене,
та прожите чужими словами,
вигулькувало пластмасовим поплавцем
із океану дитячої пам'яті...

Поблідла ніч, спадає вже туман,
Тополі у степах стоять байдуже-тихо
Беззвучно ніч ховається в обман,
У ранок щебету осінньої утіхи.

Ще трохи - й день загляне у вікно,
Пожовкла даль відкриється узором,
Немов старе, забуте кимсь вино,
Розлите плямами червоними навколо.

30.09.2012.

Ти спиш? А я цілую твої очі,
Невидимо кохаю руки золоті.
Дозволено усе, все можна серед ночі,
Як в літні дні щасливі ті.

Ти спиш? А я, мов Ангел-Охоронець,
Твій спокій збережу, ти спи.
І колискова хай луна з віконець,
Не я з тобою наяву – прости.

Ти спиш і вранці не згадаєш,
Як безтурботно до тепла звикав,
Яким в польоті пристрасним буваєш...
Лиш, що безкрила вже – ти відчував.

19.09.2012 (01.10 ночі)

Плекала і плакала, мліла й міліла –
неписану долю писала в листах.
Подалі від слова, поближче до тіла
летіла. Та падав закоханий птах.

Гріхи і горіхи кидав на утому,
влучаючи в душу, навіював сум.
У двері вривалась без стуку і дзвону,
ти їх зачиняв на замок, на засув.

Прощення й прощання твої без зупину
до болю ятрили невидимий шов.
Хотіла тобі народити дитину,
та ти зачинився, у безвість пішов…
2012

Прокинулась з тобою наголо́,
Крізь вії глянула - а хлопець ти нівроку!
Як скошене уверх чоло,
Неначе в мавпи - нумо, гляну збоку.

Де бачила раніше? Та невже?
Силкуюся згадати, і не можу -
Горили, бабуїни, шимпанзе...
Чи на йєті мій коханий схожий?

Згадала біології я курс:
Австроло-, той, -пітек… Дивлюсь спідлоба -
А викапаний! Але має торс -
Геракл позаздрить! Що це за особа?

Осьо висить пов’язка хутряна,
На стінах - спис і кам'яна сокира,
А на гравюрах підписи: "Війна
Vs печерних шаблезубих тигрів".

Пригадую, у клуб нічний пішла,
Де випила і запалила трохи -
Кого ж це я собі тоді знайшла,
Невже людину з іншої епохи?

У нього група крові хоч яка?
У паспорт зазираю - ніби друга.
Ну, підчепила в клубі чувака!
Є віскі? Вип'ю і зніму напругу.


01.10.2012

Бурхливими потоками по венах,
Вулканним виверженням шал, що має силу
Невидиму у грі в відвертих сценах, -
Незрима пристрасть розливається по тілу.

Закований в судоми та зболілий,
До меж натягнутий, мов тятивою, постріл
У кілька стріл, що мчать у твоє тіло,
Солодким болем твій наповнюючи простір.

Доведений до піку насолоди
У задоволеннях довершених в блаженстві,
Піднявся шал на ейфорії-сходи
В обличчі з жаром та із раєм в серці.

диявол не вибачає
фундації все руйнує -
інші не сплять, латають...
кажуть, сини аллілуйї.
диявол- це тільки зверху.
коріння далеко глибші:
людство - космічний еркер.
(вище хіба Всевишній…)
збоку при нім планета:
з водою, піском, землею.
у Бога причина - вето -
небо заляпане глейом...
Душа, припустимо, символ
всіх сотворіннь - епогея!!!
диявол хитрющий, тимо,
лиш зацікавлений Нею…
2012.

Звичайно бідність - не порок!
У бідного великі плани.
До нього в сни приходить Бог
і гоїть невигойні рани.

Злидар за мрією іде,
сади вирощує в пустині,
Семираміда не знайде
подібних у своїй країні.

Як вип.є - сам собі король!
Його життя - чарівна казка.
Не відбирайте в нього роль,
не розбудіть його, будь ласка.

Черствої булочки шматок
для жебрака - небесна манна.
Ще день, ще ніч, останній крок,
а там - земля обітована.

2002

Озера гірські, що туманами вкриті,
Лиш заздрити можуть прозорій блакиті,
Експресії твоїх чарівних очей.
Напевне глибока є темінь ночей,
Космічна безодня, небесна криниця,
Але не темніша, ніж твої зіниці.

2012-09-29

задуємо вечір,
відкинемо речі,
не буду перечить…
здивуй моє серце-
запалене скельце -
бо згасне у скерцо
роз`ятряних терцій…

2010

Ну що їм до того, що завтра казатимуть люди,
що йде потепління, що тануть арктичні сніги,
що через дві тисячі років знайшли Євангеліє від Іуди.
Ну що їм до того, як разом щасливі вони.

Вони любляться так, наче завтра настане кончина,
наплювавши на вічний, незмінний устав-моноліт.
Ну яка в тебе, Боже, для шила знайшлася причина,
що лежало в Єгипту пісках аж дві тисячі літ?

Усе переплуталось - більше вже зрада - не зрада.
А зради немає - немає і Господа теж.
Розпуста, ненависть, невірність людини не вада.
Та в цьому хаосі, о Господи, істина де ж?

І вдруге прийде Він судити живих і померлих.
Усе повернеться на істину круга свого.
А поки що пише на монускриптах подертих
коптськими буквами фраза: цілуй же його.

2010

Чайник Чашці вихвалявся,
- Я у батечка удався,
бо відомий на весь світ
він уже багато літ!
Самовара кожен знає,
щиро любить, поважає,
Та йому не снилось, ні,
те, що випало мені!

Бо немарно стільки днів
на конфорці червонів!
Щойно лиш почують свист:
і професор, і юрист,
і великі, і малі,
б'ють поклони до землі!
За Дніпром і за Дністром
вже чекають за столом!

Щоби добрим був до них,
написали купу книг:
про секрети медицини,
про комп'ютери й машини,
про теорії й задачі,
і про телепередачі!
Бо "для чайників" прогрес -
найсерйозніший процес!

Вона:
Як добре нам за столиком в кафе,
Дивлюсь на гарні мужньо-ніжні пальці
І погляд мій не є автодафе -
Уяви гріх, що ми неандертальці…

Пов’язка вище стегон хутряна
І хмурий лоб, кремезності статура.
Чи пам'ять групи першої* жива?
А м’язи ниють – муки крепатури…

Чи вижили б удвох у ті часи?
Дарив би з бивнів мамонта намиста?
Як добивавсь тодішньої краси?
Він:
Приніс кабанчика би урочисто!

Людиною буть можна тільки за життя.
Опісля – тільки образом.
Істина, здавалося б, надто проста,
Та чомсь недбало так її обходять
І називають ще живих–
Геній, Пророк... Навіть Месія?!.
Всевишній до оцінок цих не звик
І ставить кожного на своє місце.

Ну то й що, що такий пунктуальний
огортає за здібності час?
Без пісочниці він, ненормальний, -
як оголений грим без прикрас.

І зникає в піску сьогодення,
наче жменька серветок в ніщо.
За новими виходить натхнення:
"ну то й що"... "ну то й що"... "ну то й що"...


1.10.2012

Я без тебе не хочу жити –
Написала кохана слова,
Більш не буду тобі шепотіти
Милий янголе теплі слова.

Я випущу з вен собі фарбу,
Нею стіни тобі розпишу.
Намалюю картину як разом…
Слід кривавий свій підпишу.

І приляжу тихо спочити
Там я солодко навік засну,
Буду ніжно собі говорити
Як разом з тобою зустріли весну…

Вона снила йому щоночі,
Коли день упізнав, допіру,
Там де Вічність вглядалась в очі
Дів: Надії, Любові й Віри.

Дівизна її десь гайнула,
Без Надії заскнів в недолі,
Замість Віри, зневіра-хула
Пантрувала жагу Любові.

Волочилось до Ночі сонце,
Сподівань марнота конала,
Тіні дивним узором скорца
Віщих рун на долоні впали.

Він згадав їх… у корчах гілля,
В самоті заблукалих згарищ,
Ті рисунки в долонях ліній…
Її губи просили: “Мариш…”

Але… очі, вони ми’ снили!
Брів розліт вороний, азалій…
Терпкий дух орхідей…тремтіли
Вії Віри; Надія – знали…

Він не вірив. Вона кохала:
Мрів у снах милий їй мандрівець.
“Ти ми’ друг”. Біловида потала.
Ув очах ніцшеанський капець.

Без гриму, без прикрас,
Не вивчила промову,
Свідомо так до Вас
Прибігла на розправу знову.
Печуть, пульсують скроні,
І очі повні сліз – то дощ,
Грає совість на клаксоні,
Чути гамір мертвих площ.
Я роздяглась і оголила душу,
Та стала невидима мов тінь.
Ви бачили покірну гейшу...
А я була достойна поклонінь!
Усе, я пориваю зі світом,
Отак – без гриму, без прикрас,
І отрую правдивим ароматом,
Мене молитвою хтось спас,
Бо корінь пристрасті в мені погас...

27.09.2012

Ти сковзаєш моїми гранями
В серце що нареклося келихом
Ну а я залишаюсь крайньою
Бо з високими децибелами
А тобі бач забаглось музики
В епіцентрі моєї сутності
І витріскують ярі ґудзики
Не витримуючи присутності

– Ти як? – до щоки торкаєшся – холод до жару –
– Як бачиш – живий… А ти дивишся – на примару…
Живий – і без тебе живий! – і без тебе, без тебе, без тебе…
...Ти мовчки ступаєш в нахилене мною небо…

…цей спокій затишку колиби,
цей запах сушених грибів,
цей дощик ранній, що поспів
умити сонне личко шиби,
дощу розмірений мотив
у сольнім гуркотінні грому, -
як той мольфар, знімають втому,
й суєтні спалюють мости…

25.09.2012

В моєму парку завжди буде осінь
жовтогарячим полум'ям цвісти -
неначе листоноша нам приносить
ніколи ненаписані листи.

Осіннє небо плаче у скорботі -
журавки відлітають в теплий край,
а я читаю в листях на звороті
ніколи не написане "прощай".

В саду пісень опало листя.
Плоди до клуні я заніс.
Об віття критики вітрисько
Сякає всюдисущий ніс.

В пору цвітіння жваві бджоли -
Ласкаві очі читачів -
Збирали мед . Уже ніколи,
Здається, сад би не зацвів.

Та все по колу в цьому світі,
Кружляють долі і віки,
Стають батьками наші діти -

Надії сповнені рядки,
І ще садку зазеленіти
Весною випаде таки.

30.09.12

не гаяв часу.
часу, ой, не гаяв…
погляньте,
вже дійшло до біосфери
із цього починав
великий каїн
усіх часів,народів
визнана афера…
і хочеться не вірити,
а віриш
на нім браслет -
європи мільйони
фішка:
котли швейцарські "а-ля фіртиш"
з прислугою "потреб"
від берлусконі…
і кремель свій!
звиняйте, лахмодєди.
ахматова щаслива, що померла…
політкоректні журналюги-
пєдри,
притихли враз.
побачили: поперло…
2012.

Він завжди такий, як зараз. Кислотні коктейлі смокче.
Змиває дощами вечір і пам'ять – зі стегон й вилиць.
І в трубочку із пластмаси він потай шепоче «Отче…»,
Коли рідина пекуча випалює, що лишилось.

У нього чотири долі. І всі, як одна, діряві.
Він висмоктав з фільтра осінь-білявку і латекс-грудень.
Я ботокс вколола в небо. Я заздрю його уяві.
Ікони - на холодильник, магніти ліплю на груди.

Куштую усе, що ллється. Річки й здичавілі вина.
Соломинками-думками проколюю ніч-паскуду.
Він весь - із кислотних тріщин. Та це не його провина,
Що висмоктав мої очі. Що був. Що уже не буде.
2012 рік

Сипались зорі - стиснувся час,
Листя не море - креслення трас.
Крадені фрази - віхоть ганьби,
Хочеш щасливо з ними пройти?..

Крадена доля мов небуття -
На перелазі всілось життя!

Хвиля спогадів мов омила –
Наче клен, жовтіє вік он…
Я благаю тебе, о мила,
Виглянь, серденько, із вікон.

Знов осінні дари опали -
Ними ніжності шлях мости –
Тих каштанів лункі опали –
З бурштину – кохання мости.

Пестять землю: листячко – долі
І цілунки сумні води.
На скрижалях моєї долі
Ти пером золотим води.

30.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

     (переспів)

Поблискує ніч. Намітилась ріка…
А чудеса твої всі вищі мене ростом.
Печаль немов печать в русалчиних вінках
ловитимуть в води кругах - небесні гості.

ВідьмАм багряним до лиця багрянець наших днів,
кожносекундно босі ноги біжать по вертикалі…
Смієшся, аж дзвенить – але душа? – На дні!
Доокола люду – тьма… Хай би твою печаль забрали!
2012

*ДОДАТКИ

Марта Январская (1972) / Вірші / переклади

Богдан Манюк. Современное купальское

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.
2012

Богдан Манюк (1965) / Вірші

СУЧАСНЕ КУПАЛЬСЬКЕ
Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

вірш видалено

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя.

Лиш друзі... А цього мені достатньо?
Чи осінь чорну я переживу?
А може закопають у могилу братню -
Та що це я в віршах своїх верзу.

Мені прикольно - я завжди веселий
У мене друзів безліч у кутку
Я все танцюю і сміюсь в готелі,
Катаюсь світом і гуляю на містку...

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя...

30.09.2012 року Львів

І що в мені не так?
Все просто - я не та,
яка тобі потрібна.
І навіть не подібна.
Так, марево зі снів.
Я не знаходжу слів,
щоб кинути на вітер.
Ти їй - до ніг - півсвіту.
Мені ж не треба пів.
А ти й не зрозумів,
що я давно не та,
наівна просто_та.

2012

Беру тебе собі за чоловіка
і обіцяю шанувать довіку.
А за любов до гроба - вибачай...
Я обіцяла шанувати - й край.

...А там, за краєм, мрія неприборкана,
моя свобода, лихом не доторкана.
Я мимоволі стала на межу.
Кажи слова присяги, я ж - кажу.

2012

Стою, ковтаючи сльози.
Все просто - люблю цей смак!
Як ти не навчив, то інші довчать.
Баварські різдвяні морози
розтанули в дощ. Мовчать
красиві округлі плечі -
ах! зуби стискаю!
Забуть!
Нічого ж не маю!
Здавалось, була в мене путь -
а зараз? Збиваюсь з доріг -
Навпомацки! жадібно! -
немовби за мною хтось біг,
гей любий, я тобі куртку залила
сльозами дурними:
я б не назвала це крила;
але вітрила -
schon.

2005
Тіфенбах

сипалось листя падали зорі
під серцем вовтузився час
хтось в ці години чудні і прозорі
вкрав півжиття у нас

може не вкрав тільки позичив
але ж де і коли поверне?
ти мій трофей я тобі личу
не загуби мене

а якщо відволічешся загубиш
хто знає що далі буде?
хто мої цілуватиме губи
хто крізь життя пройде?

ні не питаю яка різниця -
майбутнє творити нам
просто сьогодні мені насниться
доля з твоїм ім"ям


вересень, 2012