Ми за життя до власних справ приперті,
вони для нас не скінчаться ніколи.
Зустрінемось, напевно, після смерті,
якщо пекельні не завадять кола.

Побудь серйозним. Приділи хвилину,
допоки очі здатні впізнавати.
Живу, немов загладжую провину,
яку іще не встигла і надбати.

09.2012

Давай говорити про що-небудь інше.
Наприклад, погода яка.
І що урожай обіцяв бути більшим,
і меншою - прірва в роках.

Я знаю, що спільні ще знайдуться теми,
повільніше час потече.
Щасливі, у спогади разом пірнемо,
а може, помріємо ще.

Давай поговоримо. Другого шансу
нам доля, можливо, не дасть.
...Зашторюю душу. Виходжу із трансу -
а що! - монолог мені вдавсь.

09.2012

видзвонюють ранети у саду
позолотила осінь їхні душі
а баба рушники на вітрі сушить
а вітер щоки яблуком надув
і дмухає
а рушники летять
як голуби з мереживом на крилах
ранети дзвонять бамкають щосили
і світяться мов бабині літа

В суботу 15 вересня в рамках 19-го Форуму видавців у Львові відбудеться моя творча зустріч "200 пострілів на ПМ" в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Актовий зал (Просп. Свободи, 15). Початок о 10-00.
Радий буду зустрітися з усіма, кому до вподоби пародійне слово.
Щиро запрошую!
З повагою...

Ледве-ледь прогляда
на чубах зачудованих кленів
Первородна печаль,
золотава печаль небуття.
А хотілось би їм
шелестіти в буянні зеленім,
Та немає, на жаль,
до своєї весни вороття!
А літа, як літа -
промайнули і щезли за пругом,
У відлуннях зозуль
засрібливши відміряний вік,
Спопеливши в собі
тихе щастя і вичахлу тугу
І невичахлий слід,
що проліг в безіменній траві.
Не питай у зозуль -
довіряй журавлиному клину,
У ячанні його
ти відчуєш минущість свою.
Лиш себе запитай
в ту, освячену небом, хвилину,
Хто ти є на землі,
хто ти є в цім пекельнім раю?
Бережи над усе
неповторність свою незнищенну.
І ніколи й на крок,
навіть в леті нічних сновидінь,
На простори душі
не впускай ностальгічного щему,
Бо схолоне вона
в сподіванні забутих надій.
І тоді ти збагнеш
всі таїни життя за собою
І осмислиш поріг -
і початок, і тихий кінець.
Як молитву очей
в апогеї стражденного болю,
Як палючий вогонь
в грозовім перестуку сердець.
Всі дороги твої
закодовано приписом долі -
Вже в загравах небес
догорають орбіти земні.
Та зникає печаль,
наче тінь у відкритому полі,
Бо вже сонце зійшло
і розвіяло думи сумні...
2006р.

Повітря зачепилось за струну,
У тиші похитнулось надвечір’я…
Існують у людей чудні повір’я.
У храм молитви душу відведу.
У забобонах – сотні теревень,
А як тривога – біжимо до Бога…
У чорного кота – своя дорога,
Цар-дзвоном в голові тривожний день…
Повітря зачепилось за струну,
Щоб благовістом нота зазвучала,
Щоб лікувати скривджене начало,
Щоб опритомніти на мить одну…

вітер дмухав
квітки-іриси
бігли луками
розморилися
                                 зорі пахнули
                                 сон-корицею
                                 і ромашками
                                 блідолицими
прокотилися
хвилі в озері
он на гілочці
свитка Осені
                                 сонні китиці
                                 мляві палиці
                                 риби грілися
                                 муха гралася

аж ось —

іриси дохнуть скидаючи голови
в чорну безодню забиту та голу

вітер гидливо плює та розмазує
хмара на поле загострює пазурі

зорі плюгаві регочуть у полум'ї
в озері дохнуть сполохані окуні

мухи горять висіваючи іскрами
падає кіпоть що звалася листям

ґава вихляється дупою жирною
одяг палає з бензином і шкірою

я заклинаю все іменем бісовим
у літаку що згорає над лісом —

2012

Солодко осінь римує слова -
"сонячні квіти і срібна трава,
вітер тихенько з усім заграва,
літо плаксиво дарує права".

Солодко осінь примусить сказати, -
" Глянь, чорнобривці навколо на чатах,
вже винограду прозорі геть грати,
сливи, глянь, сливи вже падають градом!"

Солодко осінь доводить навколо:
"Вітру чудове осіннє лиш соло,
слухай - шепоче, сміється, не плаче,
він не зимовий, жорстоко-ледачий".

"Глянь, - каже осінь, - яскраве ярило,
сад твій і настрій усміхнено вкрило,
то ж прокидайся, попереду діло,
будь сміливішим і збудуться мрії".

Солодко осінь римує надію,
щастя, кохання і тільки про мрію
вперто говорить – " не знаю, не вмію,
хочу, бажаю, а,значить, зумію".

09.09.2012

«Я до сонця летів, бути птахом хотів
І робити лиш те, що захочу,
Вітер-брат обнімав і надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

Батько попереджав, в хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Але я все забув коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався».

Давно це було,
Стільки вод протекло…
Жив в Афінах будівничий Дедал.
Він палаци зводив,
Сам атлантів різьбив,
Любив дерево, глину й метал.

Гучна слава Дедала
Всі краї осягала
І за честь мати його рук творіння.
Величезні гроші
Платили вельможі
За розробки митця та великі уміння.

Небожа Талоса малого
Взяв за учня він свого
Адже жінки й дітей ще не мав.
Дуже здібним той був,
І секрети здобув –
Досвід дядька увесь переймав.

Одружився Дедал
І щасливим він став,
Народився у нього синок.
Але сталося лихо,
Упав Талос зі стріхи –
Випадково зробив в прірву крок.

Чутка враз завитала –
Справа рук це Дедала,
Що він Талоса за жадність міг вбити,
Юний той по літам
Працювати хтів сам
Та Дедал не хотів відпустити.

Говорили також,
Що був Талос з вельмож
І що батько його дуже любив.
Й до Дедала послав,
Щоби більше пізнав,
А Дедал його сина убив.

Що ж робити Дедалу?
Уся честь на поталу…
Аж посивів за ці тяжкі дні…
Тому й покинув Афіни,
Залишив рідні стіни
Бо не міг він терпіти брехні.

Корабель спорудив
І на Кріт він приплив,
Царював там Мінос хазяйновитий.
Дедалу щиро зрадів
І в палац запросив,
Бо вже й там був Дедал знаменитий.

Зустріли гостя як свого,
Багато чули про нього,
І він вироби їм майстрував.
Проте тут він страждав,
Себе рабом почував –
За батьківщиною засумував.

Його люд увесь знав
Й до палацу попав
За творіння про які говорили.
Він багато робив
Та цінити не вмів,
Той, на кого він тратив всі сили.

Померла жінка Дедала,
Яка його щиро кохала
А він все робив для дружини.
І митець захотів,
Хоч на декілька днів
Відвідати рідні Афіни.

Та як Дедал не благав
Мінос не відпускав
А лиш дав тому мудру пораду:
Його творчість і син,
У ці безліч годин
Хай приносять єдину розраду.

Якось Пасіфая – цариця,
Гарна наче жар-птиця
Народила Міносу дивну дитину:
Тіло – як в мужика
А голова – як в бика,
Напівзвір, наполовину людина.

Мінотавром назвали,
Від усіх спершу ховали,
Але мав той вдачу дику і силу здорову.
Він все рвав і ламав,
І Дедалу Мінос сказав,
Щоб зробив для нього таємну будову.

Лабіринт той створив,
Що мав безліч ходів
Й Мінотавра помістили до нього.
Лабіринт був дуже міцним,
Величезним й складним,
Що ніхто не знайшов би дорогу.

Дедал знов став просити
В Афіни його відпустити
За заслуги й видатні сотворіння,
Адже вже постарів
І померти хотів
На тій рідній землі звідки коріння.

Та був знову відказ.
Зрозумів Дедал враз,
Сподіватись треба тільки на себе,
На свою голову й руки,
Допоможуть боги і науки
І спрямував погляд свій в чисте небо.

А там чайки кружляли,
Наче в море пірнали
І прекрасним був їхній політ.
Й митець з місця зірвався,
Перед небом поклявся
Що покине, як птах острів Кріт.

«Закритий шлях через море,
Не пускає Мінос в гори,
Але небо – не його володіння.
Чужа земля і ці стіни
Та чекають рідні Афіни
Головне – це бажання й терпіння».

Щодня обходив подвір’я,
Збирав птахів різне пір’я
Маленький Ікар – син Дедала єдиний.
І коли ніч приходила
Майстрував Дедал крила,
А скріпляв його воском бджолиним.

І от день той настав,
Дедал крила зібрав,
Спершу сам покружляв й почав сина учить.
А наступного дня
Із самого рання
Вони знялись в безхмарну блакить.

Лише бідний пастух
Бачив в небі цей рух,
Впав на землю й почав щиро молитись
– Це боги – він гадав, –
Кінець світу настав
Прилетіли, щоб суд свій вершити.

Дедал швидко летів,
Ікар також хотів
Вперед до Афін – батько так наказав.
Але був це лиш старт,
Ввійшов швидко в азарт
І вже різні в повітрі дива виробляв.

Був відважним Ікар,
Піднімався до хмар
І над морем сміливо крутився.
Хай малим ще сам був
Подих волі відчув,
Наче з крилами він народився.

Він до сонця летів,
Бути птахом хотів
І робити лиш те, що захоче,
Вітер-брат обнімав
І надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

А батько попереджав,
В хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Та Ікар все забув
Коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався.

Та от вище піднявсь,
Адже він не злякавсь
Полетіти на зроблених крилах.
Сонце враз припекло,
Розтопило крило,
Яке з батьком із воску ліпили.

Упав в море Ікар,
Що сягнув перший хмар,
І став втіленням одвічної мрії
Всього людства про крила,
А його віра і сила
Додає людям і зараз надії.

А Дедал долетів,
Сліз багато пролив
І помер згодом на самоті.
Але як помирав,
Людям все розказав,
Що досяг своїх цілей в житті.

Новина про політ
Облетіла весь світ
Бо до цього ніхто і мріяти не смів,
Щоб людина змогла
З допомоги крила
Доторкатись небесних морів.

14.09.2008.

На світі люди бувають багаті,
Бувають і бідні як голодранці.
У перших є гроші і по три хати,
А в других – дітей п’ять в маленькій землянці

Та щастя чомусь є у тих, що в землянці,
А ті, що багаті – в тих сварки, незгода.
В тих радість в усмішці і хліба буханці,
А в тих їхній настрій залежить від „моди”.

Та бідні – багаті: на чесність, моральність,
На розум життєвий, на волю, на силу,
У них є повага й відповідальність
За рідних і тих, кого приручили.

Багаті ж бідують і щастя не мають –
Дітей їм виховують куплені няні,
Що хочуть й самі дуже часто не знають:
„Сьогодні піти в ресторан, чи до бані?”

За гроші можна купити і жінку,
Та ніколи не купиш справжню любов,
За гроші купить можна шафу і стінку,
Та повагу до себе не купиш ти знов.

За гроші можна купити оцінки.
Та не купиш знання, а розум – тим паче.
За гроші в аптеці купить можна ліки,
Та не купиш здоров’я, як серденько плаче.

Треба людиною бути, робити, творити,
Себе розвивати, світ пізнавать...
За гроші ж можна і Біблію купити,
Та ніколи не купиш Божу благодать!
2008

Запах більше, ніж запах, він – дух. Чим ти пахнеш, самотній Києве?
Бензинового вихлопу вульгарність, фаст-фуду сексапільність,
соціальщини страви м’ясні, вічна кава роз’ятрених губ,
насолоди здоба, чорно-білі зимові води, контрастний душ,
хвиляста дивина, і по долонях в комір ллється рідина
отруєних артерій з запахом бетону й штукатурки.
Один перед розмаєм духів – ведуть хоровод, не бачать,
не знають і не визнають, не признáють. Малюють.
Абстрактно. Завжди. Невпинно. Нічною вартою курують плин,
але обманюють, і правда – завжди лишається за коміром,
на шкірі. Туди не доїжджають на автомобілях,
там смак тече інакший назавжди, і радить шепотом:
«Самотній, жди…»

1.
Хмари розчісує вечір
Гребінцем золотого
Проміння.

2.
У зірчасті пелюшки кохання
Тепла ніч пеленає
Обох.

3.
Льодяник місяця вологим язиком
Голодний ранок лиже
До прозорості.

4.
А день починається з істини,
Що їсти нам треба
Хоч інколи…

5.
Я обійми плету для тебе
Із прозорого трепету
Сонця.

03, 08.09.12

Не верь мечтам – проказницам судьбы,
Не верь глазам – мельчайшие детали
Упрямо сокрываются от них.
Марго, почувствуй сердцем,
Марго, ты ведь умеешь.
Две стороны крутящейся медали
Играют в злую цирковую шутку.
Не верь в случайности,
Марго, ты ведь умеешь.
Марго, ты ведь лелеешь
Цветы огромного бесстрастья,
Но ты не любишь их и даришь смельчакам,
Дерзнувших к ним коснуться.
Но в глубине
Горит очаг. Его никто не видит.
Он пылок и силен, но – незаметный.
И только дым бесцветный
Извне.
Не верь, Марго, не верь
Ничтожной речи, оправданьям,
Иль глупым доводам-признаньям
В любви, в ненависти и в скорби.
Марго, почувствуй сердцем,
Марго, ты ведь умеешь.

2012

Мій Житомире,
в 1128-му річницю –
ти такий молодий!

2012

Серпень серпом розрізав димчасті хмари.
Впали птахи за обрієм, там, де вирій.
Вислухай, друже, тишу, яка вже марить.
Вислухай осінь літню в моїй квартирі.

Випий серпневий хакі в салоні темнім
До бурштинових плям на зелених стінах.
Я б до тяжкої не поверталась теми,
Тільки інакше не розумієш нині

Стан мій душевний, погляд, що завтра бачить,
Від сьогодення далі усе відходить.
Втім, ти навряд чи думку мою, навряд чи
Зловиш у ясну перед дощем погоду…

…Вгадую кожний порух, твій кожний намір,
Страх потаємний перед новим і дивним.
Серпень серпом розрізав мости між нами.
Тишу заповнив холод. Осінні зливи…

2012 р.

Я гибну, объятый бессонной тоской.
Считаю утраты, теряю покой.
Всевышний, Ты отнял земные услады,
Но беды всегда у меня под рукой.

***

Я гину, в обіймах безсоння з журбою.
Рахую утрати, не маю спокóю.
Всевишній, забрав Ти земні насолоди,
а лиха – назáвжди ви поруч зі мною.
_____________________________________________

Для чего суетится, бороться за власть,
Если вечность разинула алчную пасть.
Что тебе предначертано, то и получишь.
Без Творца даже яблоку вниз не упасть.

***

Як за владу змагатися, наче за приз,
тим, хто - їжа для вічності, долі каприз?
Що вона нам несе, те і будемо мати.
Без Творця не впаде навіть яблуко вниз.

______________________________________________

Враг вписал меня в общество еретиков.
Но Всевышний-то знает, что я не таков.
Да и сам я, пришедший в обитель печали,
Знаю, кто я. А домыслы – для дураков.

***

Приписав мене ворог до єретиків.
А Всевишній-бо знає, що я не із них.
Ось і я, що прийшов ув обитель печалі,
знаю, хто я. А домисли – то для дурних.
_____________________________________________

Вплетен мой пыл вот в эти завитки.
Вот эти губы – розы лепестки.
В вине – румянец щёк. А эти серьги –
Уколы совести моей – они легки…

***

Мій зАпал вплетений в оці ось завитки.
Оці ось губи – ружі пелюстки.
В вині – рум’янець щік. А ці сережки -
Уколи совісті моєї, що легкі…
_____________________________________________

В словах Корана многое умно,
Но учит той же мудрости вино.
На каждом Кубке – жизненная пропись:
«Прильни устами и увидишь дно!»

***

Чимало мудрості в Корані нам дано.
Навчає того ж розуму вино.
На Кубку кожному – життя курсивний напис:
«Пристань вустами – та побачиш дно!»
_____________________________________________

Та, что сердце мое увела без труда,
Вновь надеждой меня одарила, когда
Жаркий бросила взор, словно камешек в чашу:
Он остыл, но зато закипела вода.

***

Та, що серце моє увела без труда,
знов надію мені дарувала (біда!),
погляд кинувши, наче камінчиком в чашу:
охолов він, але закипіла вода.
______________________________________________

Любовь вначале - ласкова всегда.
В воспоминаньях – ласкова всегда.
А любишь – боль! И с жадностью друг друга
Терзаем мы и мучаем – всегда.

***

Кохання спершу – лагідне завжди.
У спогадах - теж лагідне завжди.
Кохаєш – одне одного до болю
Терзаєш та знущаєшся – завжди.
________________________________________________

Жаркий лал в синеве небосклона – любовь.
Бирюзой напоенная крона – любовь.
И не стон соловья над поляной зелёной,
А когда умираешь без стона – любовь.

***

Діаманти проміння в блакиті – любов.
Бірюзою напóєна крона – любов.
Та не зойк солов’я над поляною в лісі,
а коли ти без стогону гинеш – любов.
_______________________________________________

Я знаю мир: в нём вор сидит на воре;
Мудрец всегда проигрывает в споре
С глупцом, бесчестный честного стыдит,
А капля счастья тонет в море горя.

***

Я знаю світ: тут чесним не до сміху;
з безглуздям в суперечках мудрий тихим
залишиться, лжеці соромлять правду,
а крапля щастя тоне в морі лиха.
………………………………………………………………………………………..

В суді Петрові кажуть всі: - Буде вже вам урок!
За те, що Борю били ви, дадуть серйозний строк.
- А що дають за браконьєрство? - той питати став.
- Та зараз часто браконьєрам "світить" просто штраф.
Петро зрадів: - Які проблеми? Штраф оплачу я.
Судіть мене за браконьєрство. Це стаття моя.
- Хіба ви, Петре, браконьєр? До чого тут оце?
- Та як про що? Про Борю річ. Та ж він такий козел!

Я п`ю твою душу, бо жити я мушу
летіти до неба , ти даш мені крила
лише не хвилину, тієї хвилини
нам вистачить щоби,
побачити дивнії зорі , а може й нічого,
але твої демони звично покажуть,
не землю , і ти мені скажеш,
що крила мої ти собі забираеш ,
летітимеш небом сама до безкраю,
але ж не отримаеш щастя від того,
бо п`ю твою душу і годі по всьому.
Ні криком своїм, ні німим тихим словом
не випросиш в неба ти жалю черствого.
І тільки сама ти себе пожалієш небого.
Сидітимеш тихо і висмикнеш з Бога
лише трохи прощення , а може й нічого...

2008

Мене Наталею назвали,
Таке святе її ім’я,
Не знаю чи достойна- Талі!
Вона свята, та грішна я!

Наталія –Різдва новина,
Небесна радість тисяч літ,
Я ж на землі, мала жарина ,
Що гасне , й ось-ось догорить!

Осінь стукає в вікно
Золотіють каштани на бульварі
Журавлі піднялися у вир
З'єднались в дорогу у парі.

Лиш один журавлик
З ними не злітав
Жалібно дивився в небо
Злетіти не може
Ніжку зламав.

Кульгає у полі
В шовкові травиці
Їсти нічого,
Немає водиці

Мати журавлиха
Опустилась додолу
Занесла дитину
У чужу стодолу

Журавлика дівчина
Забрала в оселю
Ніжку перев'язала
Закутала в куделю.

Перезимував журавлик
Весною злетів
Стадо журавлине
Радісно зустрів.

* * *
Вважай – нещирі, марнота лишень
Ці сльози, що зродив їх смуток нині;
Хай і нещирі, але дай ще день
Поплакати мені на самотині,
Щоб як вже вийду, сльози не лились,
Повіки лиш червоні ще, одначе ….
Хтось так же сподівавсь, як я колись;
Хтось так же, як я щойно, й зараз плаче.
Я біля тебе, й спалюю мости
Попереду й позаду, за сторожу
Тобі я і стараюсь в ногу йти,
Й лиш пісню браву підхопить не зможу.
Вважаєш ти – світ маєм збудувати,
А я – лише курінь, щоб горювати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Count them unclean, these tears that turn no mill,
This salty flux of sorrow from the heart;
Count them unclean, and give me one day still
To weep, in an avoided room apart.
I shall come forth at length with reddened lid
Transparent, and thick mouth, and take the plough . . .
That other men may hope, as I once did;
That other men may weep, as I do now.
I am beside you, I am at your back
Firing our bridges, I am in your van;
I share your march, your hunger; all I lack
Is the strong song I cannot sing, you can.
You think we build a world; I think we leave
Only these tools, wherewith to strain and grieve.

* * *
Загроза на стежках жаги й бажання
Підстеріга, мов темрява нічна,
Мене самотню; й марні сподівання
На тих, кому і власна тінь страшна;
Від місць таких їх доля відганяє,
Де блякне чи тьмяніє рози квіт,
Де і сама колючок вже не має,
Лиш руку обпіка росою з віт.
Хто ж не боїться мороку, зі мною,
Лиш він один по стежці хай би йшов,
Де в тьмі сяйнеш лишень очей жагою,
Де зігріває лиш гаряча кров;
Й він біля мене у краси оковах
Скорбот не стрів би вже на тих дорогах.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Peril upon the paths of this desire
Lies like the natural darkness of the night,
For me unpeopled; let him hence retire
Whom as a child a shadow could affright;
And fortune speed him from this dubious place
Where roses blenched or blackened of their hue,
Pallid and stemless float on undulant space,
Or clustered hidden shock the hand with dew.
Whom as a child the night's obscurity
Did not alarm, let him alone remain,
Lanterned but by the longing in the eye,
And warmed but by the fever in the vein,
To lie with me, sentried from the wrath and scorn
By sleepless Beauty and her polished thorn.

Да будь я
и негром преклонных годов
и то,
без унынья и лени,
я русский бы выучил
только за то,
что им
разговаривал Ленин
Владимир Маяковский «Нашему юношеству»


А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,
Бо там неначе й народився.
Що вміє? Легше назвати, що не вміє.
Недарма ж самотужки будує вілу.
«Хай дітки біля батька будуть»,-
Дума про сімох своїх орлят.
А ще арабську вчить я готовий,
Бо ж не як ті, про кого кажуть:
«Пройшла свиня й не рохнула»,
Щоранку «СабАх ель нур!Ків хАлак? »,-
Від Муси незмінно чую.
І вже відповідаю: «Аль хамдулІла ».
За справами житейськими немає в нас
Звичних розмов про віру та політику,
Бо спірозмовників це не завше єднає.
Р.S.
Я переповів Мусі, що написав про нього.
Він усміхнувся і зазвичай капуччіно пішов варити.
У каві теж був майстром неабияким.
-----------------------------------
«Доброго ранку! Як поживаєте?»
«Хвала Всевишньому!»

Десь між небом і землею,
На перетині світів.
Я знайшов нову ідею
На штиках гірських хребтів.

Вище неба я не скочу,
Та на землю не впадУ.
Чув мелодію співочу
У божественнім саду.

Дай мені води краплину
Із колодязя життя.
Дай мені хоча б хвилину,
Щоб відчув себе дитям.

Не будь рабом,
Борись за мир
Не впадь в багно
Читай псалтир.

Зніми ярмо,
Даруй слова,
Сади зерно
Збирай жнива.

Біжи вперед,
Не зволікай,
Життя як мед
Шукай свій рай.

Зроби свій внесок у життя
Хоча б найменшу копійчину
Цінуй людей, сортуй сміття
І взимку не рубай ялину.

Не плюй в ріку, лови момент
Колись нап’єшся ще водиці
І квіти став під монумент
Героям воєн у річницю.

Шануй батьків, ходи у храм,
Молися Богу, всім святим…
Дивися в очі ворогам,
На пагорбі будуй свій Рим.

2012

Тихо з вуст:
– Ну, як живеш?

Підкажи, поправуй,
Одповім, як ти ждеш.

Хочеш – „Весело безбожно”?
Хочеш – „Гірше вже не можна”?

Так скажу, як ти чекаєш.
ПромовчУ, як побажаєш.

А насправді... Як насправді?
Не питай.
2011

Наша гордість і основа –
всі Наталі – Жриці Слова.
Манить хай усіх Наталь
поетична звабна даль!
Найчарівніші Наталі,
будьте Жрицями й надалі,
а у творчому наметі –
Музами своїх поетів!:)))

08.09.2012

Чи я перед шатами ночі не склала молитви?!
Не била поклони хіба до святих образів?!
Наснилося, татку..! Татуньо, наснилася битва
міжнебно-земська, що аж вітер у рури басив.

Земля розверзала печери, плювала огненно-
так вергає тільки огні согрішенна душа
зо себе - щоб видерти стріли трутизни - напевно,
ту душу неспокій утомлену не полиша.

Горіла церковця...здавалося, що херувими
не Славень - a сполох сурмили..! - і падали з крил.
Аркади знебесні гули і була я між ними -
і нава мені під ногами кололась навпіл.

Ізводила руки д"горі неземна Панагія,
у лонi її огорнувся малесенький Спас.
І празничний ряд, і намісний - горіли... жаріє -
здавалось у небі - золочений іконостас.

- То снивo, Настуню...то спиться -та й сниться...не зри ці
вигадливі сни, а промов молитовні слова ...
...........................

За три дні палав Рогатин, аж кипілося річці-
роїлася в місті навально-жахка татарва.

Не знала Настася, що вміє сміятись y горi -
у груди біді...наростав незатишено трем.
А небо за клубами диму таке неозоре...
Ридало дівча...але в ній вже сміялась Хуррем!





!

Тобі одній не зраджу я нізащо,
Бо маю віру, наче сталь, тверду
В те, що життя ось зміниться на краще,
І ти розквітнеш вишнею в саду.
Синівською довірою багата,
Розгониш непоспішливо жалі,
І буде щастя в радості зростати
На українській, змученій землі.
Воно розвіє смуток мій, а втому
Із тіла неминуче прожене, -
За тебе досі гордість невідома
Наповнить незрадливого мене.
Сліпої долі сило потаємна,
Одвічну віру тільки не вбивай
У те, що я страждаю недаремно,
Оспівуючи змалку рідний край.
06.09.12

не клич ім’я печалі уночі,
бо прийде і усядеться напроти,
і погляд мойри, чорний до нудоти,
уже не в силах будеш побороти
в оманливому мареві свічі.

Вересневим туманом посріблений сад,
Журавлі помережили небо ключами,
Та хіба у душі вам уже сімдесят,
А у серці хіба вже — осінні тумани?

Та хіба із очей не іскриться тепло,
І хіба не міцний іще потиск долоні?
Це, жартуючи, зморшки лягли на чоло,
І жартують, біліючи, скроні.

А хіба у руках не дзвенить більш коса,
І трава не лягає у рівні покоси,
І не збуджує тіло ранкова роса,
Коли садом проходишся босий?

А чи нам обійтися без ваших порад?
А чи мудрість житейську осмислили внуки?..
Вересневий туман, що посріблив наш сад,
Обціловує ваші мозолисті руки...

2006 (2012)

Она любила меня...за "это"...
За одержимость, за мой кураж!
Была оргазмами в такт воспета-
Я возвеличивал свой "пилотаж".

И даже "это"...и даже "это"
Не стало "скрепкой" семейных уз.
Теперь я страстно люблю поэтов-
Остался в прошлом любви "конфуз".

Я- Мавка, безсоромна та відверта,
Магічна та нестримна, як комета
З напористою пристрастю життя!
Спокуслива, замисленно-уперта,
Яка не доведе спокійно вмерти,
Із присмаком життєвого чуття!

Боль пульсирует- сжаты виски.
Душенька, как рана кровоточит.
Мозг оскомой зажат от тоски-
Червь сомненья извилины корчит.
Суррогатное, мерзкое жало змеи-
Оголенная, отравленная рана...
Кажется, что крошится Земля,
Погружаясь в бездну Океана.

Пішла ж якось матуся Орбакайте!
Пора й мені, напевно, - прощавайте!
Поезія - це жінка недоступна!
А ти її підкорюй, любий сайте !

07.09.12

Я давно не боюся Кощея
и Бабай не внушает мне страх -
жадный дурень у власти страшнее
самых страшных чудовищ в кустах.

2012

Сік жартівливий

Яблуко впало
Прямо у руку мені.
Щоки червоні.

Міцно зубами
У корінець учепивсь.
Важко тримати.

Соку хотілось. Дарма.
Як не старався.
Я ж бо забув – корінець –
Не соломинка.

Тишина. Закованость в погоду.
Ветер ищет малую лазейку.
Нет местечка для него. Природа
Обогрела осенью скамейку.

Лист багрянцем где-то красят трудно,
Дождь в туманах собирает тучи,
А скамейка цвета изумруда -
Притяженье для счастливых будней.

Так уютно плакаться здесь втайне,
Рассказать по-дружески секреты,
Только реже прилетают стаи,
Только чаще залетает ветер.

Тишина, закованость в погоду,
Дождь багрянцем согревает душу,
А скамейка, у нее свобода,
Только холод... и напротив -лужа...

Дівчинка не вірить у прокляття –
жертва обертається живцем,
і тривоги довгі, стрепехаті,
золотим горішком пронесе –

три червінці відьминого краму,
три зорі в полоні – півбіди:
козаку поллю колись на рану
три краплини мертвої води.

Ти, що вариш зілля з рути-м'яти,
над бідою вгадуєш мости,
а живої – де мені шукати,
а живої – де мені знайти?

Все, що вмію – розбудити подих
і дзеркальне дно твоїх зіниць,
все, що можу – перекотиполем
бути для бажань і таємниць...

І коли, схилившись низько-низько,
світло-сон крізь небо потече,
дівчинка сплете собі колиску,
дівчинка заплаче під дощем…

поринає серце в музику осінню,
ціпеніють ранки – чують холоди.
проросло до неба тугою насіння,
де саманний серпень з кошиком ходив.

перелітне літо крилами майнуло,
прикотило сонце ближче до землі.
витрусило з маків вигріте минуле –
хай несуть у вирій срібні журавлі.

У темряві нічній літають мої мрії,
Отак кружляють не маючи мети.
У поросі років згубилися мости.
Боюся, зловлять їх не прoшені злодії.

Ось так чекатиму до ранку, до схід сонця,
Одну схоплю і сяду їй на крила,
Щоб пташкою літала й вільно жила,
Я пригорну її та й вилечу з віконця

Таємна мрія понесе мене далеко,
Здолає гори, осушаться моря,
В проміннях ясних побачу диво я,
Що крила виросли і я уже лелека.

Спущусь на дах, який давно лишила
І тут навіки відрубаю крила.

Приліг на мить і більш не прокинувся,
Хоч тіло живе, заснула душа.
В мені горить вогонь нестабільності,
І котрий день рубаю з плеча.

Палай, гори. Зітри усі спогади,
Не дай журбі знов взяти верх.
Вогонь росте, бо на душі посуха,
І він мене приречить на смерть.

Нехай мене згадає хто подумки,
А я з–за вікна йому посміхнусь.
Нехай шепне мені мої помилки,
Хоч може я уже й не проснусь.

06.09.2012

Вовче сонце вечір похрестив,
темінь опечалює вино.
Янголам написані листи
відлітають німбом за вікно,
але знову падають на сквер,
наче сни у безвість наяву.
Я без тебе ніби й не помер,
я без тебе ніби й не живу.
Далечінь між нами, далесуть
і чужих цілунків пектораль.
Наші душі моляться на ртуть,
що повзе униз чомусь, на жаль…
Суєту закутую у шовк,
у кімнатний затишок думок.
Тихо. Тьмяно. І… плететься вовк,
що в мені до сонця - ні на крок…

2012р.

ще сонце зігріває нас теплом,
а вже відчутна ледь вловима втома.
усі ми тут, зібрались за столом -
ніде нам так не хороше, як вдома.

це - місяць теплих зустрічей нових:
як осінь зустрічається із літом,
так вересень дарує серед них
плоди добра й надій на щастя квіти.




2012 р.

Пародія:

Я тіла твого географію лелію,
Плекаю біологію бажань,
Історію цілую в хвіст і гриву,
По глобусу жаги іду до знань.
Із мапи стегон виросла лілея –
Я хімії її вдихаю дань,
Бо хочу тебе бачити щасливу,
Занурену у фізику зітхань,
Наповнену знемогою фантазій
Між синусами алгебри знущань…

07.09.12



PS. ЛГ від уроків фізкультури звільнений

Був повний місяць над водою.
Чи на яву, чи увісні
Ти йшла невинною ходою
По срібній стежці на воді.

Твій силует вражав і вабив:
Ти вся у місячній імлі.
Мене чарує твоя зваба;
Ти янгол з неба на землі.

Ти йшла ледь чутно, наче пава,
Блаженство сиплячи в росу,
Котру я п"ю неначе каву
Від спраги на твою красу.

Цей щем і трепет... Ти спинилась
І тінню поряд прилягла.
Шкода,.. Ти все ж мені приснилась,
І пристрасть й місячна імла.

Якби цей дощ і цю самотність
Та перелити у слова,
То найбайдужіші б здригнулись,
Якщо душа жива.

Якби цей дощ і цю самотність
Та перелити у рядки,
То болі всі з душі б опали,
Мов з дерева листки.

Якби цей дощ і цю самотність
Змогти з ким-небудь поділить,
То, може б, вдруге народилась,
Щоб вижити й стерпіть.

Воспоминанием из прошлого,
заброшенный,
аккордеон потеряно стоит
футляром к стенке.
В ремешках поношенных,
почти что без названья, но блестит
и оживает яркой фотовспышкою,
лишь тронь его –
и будто не стихал...
Пока подружки
плакались подушкам, я
свои роняла слёзы на меха,
ему себя вручив, как свечка пламени,
тьму искупая каплей восковой.
А он звучал.
И всё тогда понятным мне
казалось и послушным под рукой.
Мой инструмент,
что скалишь зубы-клавиши?
От дыма лет взялися желтизной,
скрипят регистры,
с временем не справившись,
а звук всё поражает новизной.

Так и душа –
она ж, поди, бессмертная,
при теле бренном, дряхнущем, в годах,
стареть не научилась, даром пленная.
Точней и чище звук её октав.


13.09.2010

Скажи мне, что ты ешь,
и я скажу ..
что – осень,
что время собирать
съедобные грибы.
Но мухоморье брешь
пробило возле сосен
и совращает взгляд
с натоптанной тропы.

Скажи мне, что ты пьёшь,
и я скажу…
от скуки
скалистая коса
тупеет под ногой.
Но лукоморья нож
точить о камни глупо
пытается вода
прибоя тетивой.


Скажи мне, кто твой друг,
и я скажу..
не ты ли
на мукомолье слов
из боли намолов
и морем муки в круг
замкнув, как остров,
в пыль мне
всё истончаешь дней
присоленных помол?..


07.09.2011

Ти найкраще, що в мене було,
найсвітліше – що в мене ще буде:
не писали ні Гете, ні Локк,
ні старі філософські талмуди. –
Тільки промінь об шибку, як Бог.
До світанку чотири секунди.
Видихаємо тишу на двох…
У пологовий сходяться люди.