Снігами пахне молодими
Полів порожня далечінь.
Із димарів дерева диму
Ростуть в небесну височінь.
Стоїть пора лункої тиші,
Коли мороз льоди кує,
А поза лісом, на узвишші,
Червоне сонечко встає.
Сповите сивою імлою,
Голубить ніжно білий світ.
Проміння грою чарівною
Кришталить паморозі цвіт.
Умиротворена природа
Під стукіт дятла засина.
Цвіте зими прекрасна врода,
Сріблиться казка чарівна...
1995р.

Рідненька голову схилила,
Зронила руки на коліна.
Кудись пішли краса і сила,
Підкралася зими година.

Болять як мамині літа,
Хотілось би, щоб молоділа,
І осінь гріла золота,
Робота у руках кипіла.

Щоб радість тішила не мить,
І сум долала не сама,
Щоб знову мило було жити,
В душі розтанула зима…

2000р. Надія Таршин

Сонечко моє, моя дитинко,
Невблаганно як летять роки.
Тільки знай, ріднесенька кровинко,
Я з тобою, сину, навіки.

У пошані уклонюся небу,
У молитві розімкну вуста,
І завжди благатиму для тебе
Многі, многі, многії літа.

І тоді, коли мене не стане,
Я до тебе квітами прийду,
І у очі ними ясно гляну,
Срібною росою упаду.

Обійму ласкаво твої ноги
Придорожнім ніжним споришем.
І згадаються усі дороги,
По яких з тобою ми ідем.

2001р. Надія Таршин

Легко-легко, у Сонячнім сяйві,
Пролітає між Небом й Землею
Неосяжність замріяним Світлом,
У єднанні з живою Душею.

Легко-легко, як білі сніжинки,
Візерунчастим різьбленим Дивом,
Чистота опускається ніжно
До Землі, наближаючи Силу.

Легко-легко, неквапом, помалу,
Переходить із Дійсності в Дійсність
Боговияв Земної Людини,
Через Мить, проживаючи Вічність.

Легко-легко, прозорістю дзвону
Розливаються Тиша і Спокій.
Крізь Безмежність і Душі в Любові
До Землі лине Світло високе.

23.12.2012

У закрученім в віхолу щасті,
Упізнати штрихи і малюнки
Не реально, або й не можливо,
Хоч й знайомі навкруг обладунки.

День у день перемовини щастя
Тьмарять розум, засліплюють очі.
Відповідність колишнім дорогам
Відбивається в задумі ночі.

Потяг Неба, окрилений щастям,
Обізветься високим майбутнім.
Сила наміру, думки і мрії
Увійде у Життя незабутньо.

30.01.2013

Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:

Січневе море дихає словами,
Січневий місяць злодієм старим
У сни мої монгольськими ногами
Вдирається. І ритором нудним
Мені буркоче про нудьгу та необхідність
Пасти отари літер на полях книжок.
Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
Пегаса-орача і сядь на моріжок
Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
І пошукай стежок
Тонких як лезо, плутаних як час.
І подивися на зимових горобців,
Навчись книжки ковтати як вони зерно
Збирай колекцію своїх химерних снів.
На шибку дихай. І цінуй вино…

Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…

Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)

Поп`ю узвару в хаті – при свічі.
Дав зайчик пиріжок, а лис – піалу.
Шукала двері... Дзенькали ключі...
Торкалась шиби – серце обпікала...
Лишились при дорозі й словоблуд,
Що клявся в дружбі на гіркій пілюлі,
І покровитель пошанівку й лун...
Ти поклади на серце руку!
«Люлі...» –
Вчувається... Ми живемо лиш тут!
Ти віриш у чудовну казку марно:
У те, що дух обріже мотуз пут, –
І полетить наснажено в захмар`я!
Сорока скрекотала – там, де зруб:
– Катма чар-р-рунок вільних, все «забито»...
Ген бовваніє напівструхлий дуб,
В його плоди – впокоєні, злі, ситі…
А потім невтишимо шерехтять
Про подвиги, тортури, нагороди…
Кочу клубки путівцями буття,
Початки – під корінням древа роду.
Про море згадки – як сріблиста ртуть.
Хай плещуть, що життя – із океану,
Хай здогади мудровані плетуть…
Люблю політ над плетивом баштанів!
Люблю дороги у степу – курні.
Вже й проводжаєш…
Ромський двір.
Заплава.
Дріма Левада, що в Яготині...
А я – в твій сон – приходила з Полтави.


2011

1

В пустелі Часу барви базиліку
Оазис плине – всіх початків край...
Лелек і ґав літає там без ліку,
Із гір – стежин буттєвих сонцеграй.
Дуби віщують… Нижчають пороги...
Неутишимо дзенькає таріль –
То селли* витлумачують дороги.
Як жолудів – питань у породіль.

2

Пливе сріблиста кулька – хить та хить...
Дзвенить, мов ринда, розголосиста луна...
Знов – ера гекатомб. Офіра йде, лежить…
Сонм рук – за чашею... І трута днів – сповна.
Гіркавий і терпкий омани післясмак.
Вже не Тифонова – струмує homo кров…
Червоний Гемос аж до мантії просяк.
Волає «возлюби!» знесилена Любов.
Над палімпсестами – очиці пум, гієн.
Поля дилем... І не притопчеш колос.
Пророча кулька в мідне серце лева б`є,
На суд глухих жерців – мій пульс, мій голос…

3

Край витоків леліє – за стонадцять кіп.
Це ж з нього – Каїн, Авель і химери!
Та заступив дуби обшарпаний Олімп.
Ковзкі стежки штурмують піонери.
Зриваються – і котяться в Алфею...
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп.

Вік осліпляє звільна, не відразу.
Не бачиш сенсу, лиць, піску, дерев...
Був Зевс – царює Бог. Міфічну фразу
Трактує із підніжжя Зевса вкляклий лев**.



* пророки, які шанували Зевса
** існувала статуя Зевса, біля підніжжя якої – леви


2001

Пародія

Лечу з гори, тривожить думка –
Іздуру не попасти в яр!
Дістав таки я обладунка
Лижвяного – і вже лижвяр!

Ех, ліпше би приїхав літом,
Гриби збирати я мастак!
А так – гуркочу монолітом,
В абетці спуску щось не так!

Хто вміє їздити – щасливі,
Як “змійкою” – то справжній “гусь”!
А я – щоб тільки не посивів,
Як до долини доберусь!

…Лежу внизу – не втримав стійку,
Не хочу більше тих забав!
То я оцю “вузькоколійку”
Через лісок сюди проклав?


29.01.2013

А що, як востаннє...
(Востаннє?!)
Востаннє...
І сонце, і вітер, і сльози на шибці –
Востаннє?..
І вуличний песик,
Такий симпатичний –
Востаннє?..
І п’яна Тамарка,
Що гривеник просить, –
Востаннє?..
І ця, об’їзна, мимо цвинтаря –
Також востаннє?..

Палю обережно:
Боюсь допалити останню цигарку;
Відсовую чарку від себе:
Не дай Бог – остання...

На горищі в нас жив домовик.
Уночі нашу хату стеріг,
А за дня домовик-димовик
У задимленім спав димарі.
Я носив бараболі й куті
На горище, для домовика,
Але ж він відмовлявсь,
Не хотів
Одривать від мойого пайка.
Як недавно-давно це було!
Мо', насправді, а може, я сню:
Тільки ж збіглось тоді все село
До жаркого – у січні – вогню.
Хтось граблями куйовдив сніпки,
Головешки хтось кидав у сніг.
Реготали червоно шибки,
Аж котилися сльози скляні.
Я в бабусі сидів на руках
І кричав, і кусав кулачок:
«Порятуйте домовика!
Він хороший домовичок!»
Та ніхто на горище не ліз.
Впав зі стогоном чорний димар...
Був один домовик у селі.
Мо', один на весь світ.
І – нема...

Виблимують ліхтарики,
Сніжиноньки, як в мареві,
Танцюють попри мінус два.
До щічки притулилися -
Й краплинками у теплім сні
Переливаються дива.

Підморгує задирливо
На небі звечорілому
Бешкетник-місяць угорі,
Від чортика ховається,
Який поміж зірок оцих
Надумав гратися в сніжки.

Вечірня казка лагідно
В віконечко заглянула,
Дрімають сонні дітлахи.
Зима-бабуся весело
Гукає сніжну віхолу.
Лежать, виблискують сніги...
2013

без тебе віриш не те що б страшно –
бісівськи нудно
без тебе кашу
ніяк не зварить невтішна парка
бо їй то гірко то надто парко

над казанами слова чадіють
та хоч якоїсь твоєї дії
нема півроку – за крок від кухні
тебе зцідили вином у кухлі

на іншій сцені ось так от просто
стаєш героєм за третім тостом
вбирай кольчугу сідлай дракона –
тебе чекає нова корона

нехай не сниться як хтось у кухні
відмиє вечір від звичок тухлих
і як шубовсне у сутінь парку
з позавіконня щаслива парка

Сьогодні день із Радості і Світла,
Сьогодні день замріяних бажань,
Сьогодні кожна думка – Божий витвір,
Сьогодні здійснення відвертих сподівань.

Цей день настав. Ти чуєш мене, Сонце?
Ти чуєш, Небо? Ми тепер – одне.
День повен Світла вже по самі вінця,
Цим Світлом свячене усе Єство моє.

Без галасу, без клопотів надмірних,
Без визначених напрямів й зусиль,
Лише від мрій, думок, простих і світлих,
На Землю чисте Світло лине звідусіль.

І кожен день – у Радості і Світлі,
І всі бажання з’єднані в одне,
І кожна думка творенням розквітла,
Для сподівання, що в моїй Душі живе.

29.01.2013

Будь будь-ласка доброю людиною,
І перестань творити зло.
Не варто поростати павутиною,
Не варто допустити, щоб перемогло….

Те все, що зачаїлося в багатьох серцях,
І те що вчать нас всіх новини.
Навчись помріяти в солодкіх снах,
Шукати щастя в усмішці дитини.

І ти не всилі всіх змінити,
Хай кожен обирає сам.
Але навчись щасливо жити,
Одне життя. То що втрачати нам?

Мені без тебе важко, мені без тебе трудно,
Часом буває так, заплакати боюсь.
Хвилина за хвилину, життя проходить нудно,
Без тебе я , напевно, так просто задихнусь.

Бо ти моє повітря, мій кисень і вода,
І що таке буває, нікому не скажу.
Бо ти для мане, певно, і щастя і біда,
Але я твоїм серцем, як своїм дорожу.

Я чую твою думку і душу і печаль,
І навіть в час коли є вічність і тебе нема.
Тебе якщо я втрачу, не просто буде жаль,
Тебе якщо я втрачу, для мене все, тюрма.

Прорвась крізь темні ґрати в'язень,
Здійснив прорив у світ людей.
Жбурнув себе в потік, мов камінь,
Чи зможе жити він тепер?

Роки в тюрмі, і ґрати оповили
Всі спогади набулі крізь життя.
А душу в пекло наче помістили,
Спалили все, залишили сміття.

Здійснив утечу бідний в'язень,
Та що свобода? Тільки жах.
Розклав шматки душі у вази,
Але залишив ту, де страх.

Минуле, що здавалось спало
Прорвало шлях йому в мерці.
А скоро ніч над небом стане,
З насіння будуть корінці.

А страх щоночі повертався,
І в'язень мучився, страждав.
Людей навколо всіх цурався,
Від болю голосно кричав.

Та біль в середині не зникнув
Він знав завдати де удар.
"Бездушний", але врешті вільний.
Кінець. Він більше не вмирав.

Він плакав.Сльози крижаніли
І холодили міцне тіло.
А сонце радістю ясніло,
Кришталь пекучий золотило,
І збайдужіло поглядало,
Як гілля в спалахах дрижало.
Зорить горіх яскраво-чудно,
Але на те дивитись сумно.

^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
Блукало сяйво у гіллі горіха -
сміялось сонечко:зима для втіхи
срібляним атласом прикрила дужі віти,
і заходилися вони ясніти.
Те сяяння забігло крізь віконце
І оселилось на моїй долонці.

На Буковелі, у колисці снігу,
де аж до літа сивіє зима,
ні у мороз, ані у дні відлиги
і миті спокою у лижвярів нема.

Лечу з гори, виписуючи «змійку»,
переді мною мчать такі як я:
у кожного своя «вузькоколійка"
й абетка спуску в кожного своя.

Я - моноліт з лижвя'ним обладунком:
він відчуває кожен тіла рух...
І тільки серце в ритмі б’ється лунко...
І тільки вітер свище мимо вух…

29.01.2013

Шла за тридевять земель,
За три моря я,
Не за аленьким цветком –
За лазоревым.

И не шлося, не плылось –
Все летелось мне,
Неизбывное избыть -
Хоть бы и во сне.

Не о горнем – о земном
Горевала тут,
И лазоревость очей
Отдала цветку.

То ли ангел дал зарок,
То ли кто сказал -
Только узнан стал цветок
По моим глазам,

Только выгнулся слегка
Мастихина край
И цветок благословил
На холщовый рай.

Так у бога на холстах
Все глаза цветут,
Не за тридевять земель,
Не за морем - тут.


29.01.2013

Спивала вірш – глибінь і рокіт гротів.
Друг розстеляв мулкий потік-рукав.
Студив сонет – сніжинками в польоті.
Тлів акровірш, як вістря сірника…

Леліяв літній диптих машкарою,
За нею – вбозтво нив, душі пирій…
Бряжчали оди, наче в плящці соя.
Блюз торохтів – як шпуйний градобій…

Тримала текст, мов… шовкококон яви.
Всотала хоку – сяйво маяка.
Пашіло серце над пеаном – длявим,
Глевкішим за окрайок житняка…

Вдихала вірш-гнилизну – мов розбовток,
За ним – розвеснений – черемхоцвіт.
Пірнала в тріолети барви Говтви.
Вціляв
див-рубаїв
кармінний шріт...

Знайомець Тур, пузатий травознавець,
Шукає зела, що підсилять хист.
Гризе аїр… А вірш – як толь чи лямець.
Ось роздивлюся папороті лист!

«Ти ж зліпок із обличчя Нефертіті
Обрала – не рослину – за взірець...» –
Сміється муза в шумі буйноквіття.

Клює рондель дводзьобий горобець…


2013

***

Його чекала безліч зим дарма.
Чекання те – задавнена дрімота.
Загинула від сяєва пітьма
За тиждень до Великодня, в суботу.
Мій голос враз осікся і затих –
З усмішкою зайшов у дім жених.

Свічки несли – був саме хресний хід...
О, мій святочний вечір богомілля!
Ледь-ледь хрумтів ламкий квітневий лід,
А над юрмою – дзвонів гомін вільний,
Він, як утіха віща, пропливав,
Павітер чорний вогники гойдав.

Й нарциси, що біліли на столі,
Й вино червоне у бокалі плоскім
Я бачила в поранішній імлі.
Моя правиця в крапелинах воску
Тремтіла у вогні жаданих вуст,
А кров співала радісно: він тут!


***

Ждала его напрасно много лет.
Похоже это время на дремоту.
Но воссиял неугасимый свет
Тому три года в Вербную Субботу.
Мой голос оборвался и затих -
С улыбкой предо мной стоял жених.

А за окном со свечками народ
Неспешно шел. О, вечер богомольный!
Слегка хрустел апрельский тонкий лед,
И над толпою голос колокольный,
Как утешенье вещее, звучал,
И черный ветер огоньки качал.

И белые нарциссы на столе,
И красное вино в бокале плоском
Я видела как бы в рассветной мгле.
Моя рука, закапанная воском,
Дрожала, принимая поцелуй,
И пела кровь:блаженная, ликуй!

Зимова ніч. Нічна пора.
Сіріє сніг. Сіріє Небо.
Притихла спокоєм Зима,
Справляючи холодну требу.

Сіріє ніч. А темнота
Принишкла серед сили снігу.
Сховались Зорі і Луна,
У хмари загорнувши Вітер.

Пропала Тінь, без темноти,
Без ясності, що ллється з Неба.
Земля ввійшла у сірі сни.
Зимова ніч. Життя завмерло.

14.01.2013

Мури пісенні - акорди потужні.
Вірші оздоблюють співану суть.
Голос поета сміється і тужить.
Пильні шляхи у дитинство ведуть.

Ненька співає , сапаючи грядку.
Їй за естраду слугує квітник .
Хлопчик маленький, на першім десятку,
Мамині виступи слухати звик…


…У спориші закуйовдилась пам'ять.
Нею, мов скарбом святим, дорожу.
Зовсім недавно усміхнена мама
З піснею в серці пішла за межу…


Ноти черешень, ключі журавлині,
Пауза ночі і кода світань…
Жаль, що не можу вернутися нині
В час ледве спілих душі поривань.

Так і живу наодинці зі словом,
Мрію знайти невмирущий мотив,
Що у мені в ті роки кольорові
Маминим голосом думу збудив.

29.01.13

«Не пара, ой яка не пара», -
Усі зітхали за спиною.
Вона той шепіт відчувала -
І сяяла душі красою.

А він – чубатий, гарний красень –
За нею у вогонь і воду,
Бо покохав (чим ще поясниш?)
Її – непоказну на вроду.

Він так кохав свою «непару»...
Замовкли: шепіт, пересуди...
Були вони від Бога пара -
Угомонилися всі люди.

2001р. Надія Таршин

Щасливі ви, листки, у білосніжних
Руках, в які життя віддати можна.
Ви перед спалахом любові ніжним,
Як бранці перед ликом переможним.
Щасливі ті рядки, котрі спроможні
Зловити промені очей раптові,
Записана в них духу мука кожна,
Як в серці, що сплило сльозами крові.
Щасливі рими, взяті в лазуровім
І чистім джерелі на Геліконі.
В них одкровення ангела у слові,
Душі блаженство, радощів бездоння.
Для неї все – листки, рядки і рими.
Як їй до серця – інше все терпиме.

Небо каштанам голови крутить,
світле і добре, і вірне по суті.

Тільки пустує таки безупинно,
аж до мурашок на стовбурах-спинах,

аж до шаріння, до квіту, до піни…
Небо вже й більше за небо віднині…

Місто – легенда – засніжений Львів,
Спить… спочиває в мереживі снів.
Замріяні леви стоять кам’яні,
В туманів серпанку минають віки…
Місто контрастів, колиска культур,
Скарбниця традицій, державності мур.
Тут мрії мої і кохання розмай,
Ще й творчості подих – незвіданий рай.
Львів’яни привітні, гостинні завжди,
Наллють Вам на згадку духм’яні меди.
Щоб все це відчути…
Приїдьте сюди!.

27.01.2013

***
Завжди у професійних картярів
Ляга під чирву кожна масть, як вперше,
Так вік двадцятий – кращий із віків, –
Повією впаде під двадцять перший.

Я думаю, що вчені набрехали, –
Прокол у них в теорії, поріз,
Бо розвиток іде не за спіраллю,
А криво, навкіс, геть напереріз.

Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
"Тату, колискову...".

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.



1986

Як не засміюся,
корю
сам себе за посмішку.
Як не подивлюся,
мовчу
у тенетах проміжку.
Виламаю двері -
стою,
мучуся з "не хочеться".
Десь у атмосфері,
в бою,
сонце також бореться.

Як не нароблюся,
кричу,
що гуляти ніколи.
Як не жду-молюся,
сварю
свято і канікули.
Виламаю двері -
стою,
мучуся з "не хочеться".
Десь у атмосфері,
в бою,
сонце також бореться.

Як не напишуся,
творю.
Згодом шкодуватиму.
Як не насварюся,
пишу:
"Сам себе втішатиму!"
Виламаю двері -
стою,
мучуся з "не хочеться".
Десь у атмосфері,
в бою,
сонце також бореться.


28.01.2013

Україна весни ждала.
Та прийшла. Була. Зів’яла,
Бо побачила що скрито
В Україну спішить літо.
Лиш вона не сумувала,
Бо з малку й на літо ждала.
Але, що ж в нашому краю
Літо вічно не триває,
Бо все, що весна засіє
Літо притулить, огріє.
А потім за тин відходить,
Бо йде осінь й несе плоди.
Несе хвилі вітром гнані.
Дощ осінній, калабані...
Україна все міркує,
Те, що бачить і що чує.
Десь на струнах дерев’яних
Присне лихо і зів’яне.
Осінь мудра. Добре знає,
Що десь зима поспішає.
Сріблом ліс і сади вкриє
І баладою завиє
Про завірюхи снігові...
Тихі пісні колискові...
Про діточок на санчатах...
Про тепло в своїх кімнатах...
Про сніг який вкриє бруди.
Лиш той бруд був є і буде,
Аж весна знов завітає
Й надій дихне в ріднім краю.
На все це нам ждати треба
І вимолювати в Неба
Добра для сестер родини
І для Неньки України.

Довкола не знаходжу змін...
Світ не стає безпечним.
Веде із нами древній змій
Знайомі здавна речі.

І знову яблука летять
В долоні Єв, Адамів.
І змій радіє, наче тать,
Цій нескінченній драмі.
2013р.

Відверта ніжність тече із глибин
напівпрозорим воложистим мусом.
Нема кордонів у цьому русі –
то куля в небо: три… два… один.

Ледь чутний подих, мов бек-вокал,
звучить, як вирок, безплідна тиша.
Минула серце і трохи вище
ввімкнула світло Твоя рука.

Межа тунелю і снів кінець,
Безслівна стрічка хвилин спливання.
Думки солодкі. Слова банальні.
Ще мить не дихай, мовчи мене.

28. 01. 2013

Переходи із Дійсності в Дійсність,
Переходи із Виміру в Вимір,
Пошук Світлого в темнім тунелі,
Пошук в темряві проблиску Істин.

Переходи крізь Суще і Витвір,
Переходи крізь Час і крізь Простір,
Сподівання побачити Промінь,
Чистим Світлом насититись вдосталь.

Переходи від серця до серця,
Переходи у Радість Любові,
Переходи повз логіку й нерви,
Усвідомлення Думки, як крові.

Переходи Душею і Тілом,
Переходи від себе до себе,
Промовляння крізь наміру силу,
Що звучить у Душі і у Небі.

Переходи від Світла до Світла,
Переходи від правди до Істин,
Переходи від миті до миті,
Не шукаючи в Спокої змісту.

Переходи від Тиші у Тишу,
Переходи від завтра в сьогодні,
Переходи у звуки пречисті,
Крізь Життя у Любов переходи.

Переходи з напівіснування
У потоки життєвого злету,
Усвідомлення крізь пізнавання,
Переходи в Любов від Протесту.

23.01.2013

Прощание. Прощение.
Дни мчались, как мгновение.
Точки. Знаки. Запятые.
Я - глаза твои пустые.

Кружки. Стопки. И бокалы.
Тут не люди, а лекала.
Кофе. Водка. И вино.
Мы познаем это дно.

Пластик. Стекла. И бетон.
Крик души спугнул ворон.
Возвращение. Уход.
Поздно...
Мы прошли свой поворот.

28.01.13.

Бо в мене є ласкава змовниця -
оця зима!
Снігами чистими наповниться
вона сама.
Так гарно просто тишу слухати.
про білий сніг -
і в серці сходить щастя повнею
у білі дні.

Так долго длился разговор,
что человек, по сути вор,
я не смолчала, не по мне,
не знала, - «истина в вине».

Но вдруг, мой друг увидел –я -
главарь сей банды воронья,
и…промолчала, ведь вина,
была не друга, а вина.

отныне твердо буду знать,
с вином – ни-ни – не воевать!

Раменом поведе - і заіскриться
бурульок діамантове кольє.
Зима - цариця снігу, чарівниця -
на царство роззирається своє.

А паличка в чаклунки кришталева,
хода - танечно-тиха і легка.
Де пройде, мерехтять скляні дерева:
торкне - і дзенькне гілочка крихка.

2013

І знову піддавки на грані фолу?
Тупик? Безвихідь? І ні шах, ні мат…
Бермуддя зачарованого кола…
Цейтнот? Цугцванг? Чи, найточніше, - пат?

Завмерли тури, пішаки і коні,
Слони, ферзі... Чи бути боротьбі?
А час іде… Все наче на долоні –
А де той хід? І я кажу собі:

- Беру тайм-аут!… Отже не здаюся.
Й не відступаю. Певне, це – азарт.
А перемога чи поразка? – не боюся,
Бо кожен фініш – це, по суті, - старт…

24.02.2008

приваби Бджіл дістались вишням…
Південий Буг, Одеса - айвам...
все од Карпат, Говерли вище -
коментувати буде зайве…

а зашморг рим, (без слів) - Поету!
прокляття видиме, чи вирок?
чи самоспалення... вендета
Душі, печінки, серця, нирок??..

і цей примітний диво-килим
мандрує всесвітом зигзагом:
то - в ніч, то - в день… такої сили,
ти розумієш мене, Ма-мо?!..
2013.

Авторе славного словосплетіння,
Йду на край світу по строфах твоїх,
В них надокучлива мжичка осіння -
Шепіт казковий, утіха з утіх.

А завірюха лютнева скажена,
Мов задушевна розмова сердець.
Авторе повного світла катрена,
В рими твої поринаю увесь.

Жаль, що життєва дорога коротка,
В ночі впирається темінь глуху.
Дякую, авторе диворядочка,
Що зустрічавсь на моєму шляху.

28.01.13

Лютує шалена зима:
Ні стежки, ні шляху нема.
Іскринками світиться сніг,
Нудьгує самотній поріг.

12-14 січня 2013 року

Жорстка закутаність у правила й закони
Заводить у глухий куток-супротив.
Застиглість серця в прощах й заборонах
Творця ховає на поталу плоті.

До усвідомленої радості Живого
І не-Живого в Єдності й Любові,
Виводить пізнання Людини й Бога,
Як Джерела Гармонії і Волі.

Відсутність страху у Єстві й присутність Світла
Звільняє Душу від страждань і згуби.
І кожна мить в Божественне розквітне,
Якщо в цю мить Людина просто любить.

28.01.2013

Почуваюся вкотре винною
За присутність свою
У прощенні…
Ти мені будеш не-Апостолом,
Я тобі буду Маґдалиною.
Тільки тиша ледь-ледь надірвана
Відпускає мою приреченість.
Від страждань твоїх
І до... вечора
Буду страченою,
Та вірною.

Вся страна не скажет: "Здравствуй, с добрым утром",
И не скажет даже: "Возвращайся поскорей",
Говорят мне, что в толпе доброты не нужно,
Пусть! Я отойду в сторонку и пойду к тебе.

вірш видалено

Розтерзана, зґвалтована,
І на семи вітрах,
Брехнею закатована
І полчищем невдах.

Ні правди, а ні честі
У них нема давно,
А що наобіцяють -
Обдурять все одно.

Як саранча, обсіли,
Уже не продихнути,
До краю знахабніли -
Їм не біда і скрута.

Жирують знавіснілі,
Крадуть і багатіють,
По трупах йдуть до цілі,
Від влади шаленіють.

А ти, що обирав їх -
Потрібен один день,
Щоб підійшов до урни
І вкинув бюлетень.

2010 р. Надія Таршин

Я люблю своє рідне село,
З ним у зустрічах я і прощанні.
Воно першу науку дало -
Просинатися як на світанні.

Та навчило любити людей,
Що ізранку до ночі у полі,
Усю силу давали землі,
І сорочки тверділи від солі.

Пам'ятаю рядки буряків -
Ці безкрайні колгоспні гони,
Спини наших рабинь-матерів,
На губах краплі поту солоні...

І неквапні вечірні розмови:
Про роботу і ті ж буряки,
Що попереду знову Наталка -
Бо на поміч прийшли свояки.

І везу я подруг-студенток,
Та яка там наука уже,
Коли мама моя у ланці,
В полі мало не задніх пасе.

Бурякам ми б'ємо поклони,
На руках від сапи пухирі,
І безкрайні коротшають гони,
Усміхаються вже матері.

Потім пізня з дощами осінь,
Урожай, як завжди, без втрат.
Закоцюбли від холоду руки,
Буряки веземо у кагат*.

Непроглядна волога темінь,
Зрідка вогники від цигарки.
Тітка Санька гука - ланкова:
- Відгружати на черзі у Варки.

Вже на цвинтарі ланка лежить -
Спочивають спрацьовані руки.
Їм вклоняюся низько за все -
За суворі життєві науки.


Кагат* - трапецієвидні споруди у яких тимчасово зберігали буряки.

2011 р. Надія Таршин