Лише вірші іскряться,
коли трамвай душі
летить вогнем до щастя,
записує вірші.

і кволо, зовсім кволо
підписує під сніг
думок невпинних голос,
який єднає всіх.


і ти від насолоди
заглиблюєшся в рай.
... Навколо води, води ...
народжуй - і вмирай!

Навколо спокій і тиша

Завмерло листя ніжним трепетом у твоїх долонях, якось так, ненавмисно, торкаючись теплої скроні ти пройшовся крізь мої пальці. Загойдалось волосся шелестом в думах, закрутилось вихором й осіло цілунком на щоках, на шиї, на грудях… повсюди. Жовті плями в зіницях багрянцем спалахнули вже опалого листя на зелену ще літню траву. Я застовпіла від дотику твого, від подиху й слів, що так палко між пальців малюють – люблю. Люблю свіжість вдихати із ніздрів на світанні у променях сонця згори де сяйвом із ночі розкучерявлений, розжарений, розніжений… мною з’являєшся ти.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідаю й шепочу всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пишу

Навколо спокій, тиша.

Й так глибоко дишуть хмари у напіввидиху білими колами примарних видінь. Певно лик Господа зійшов на Землю й під калиною сів. Закрутив пасмами тривогу в червоних ягодах так, як годиться Богу. А в змерзлих пагонах, тим часом, зародилась любов. Так-так крилатим пегасом здійнялась у вир і надто схожий політ на журавлиний потік пробігся сльозою-росою, чистішою за…

Так і сидів, підкорений тишею, спокоєм.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідає й шепоче всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пише

Навколо спокій, тиша.

Ти тільки придихайся, як скаженіють думки та сипле калина словами – твоїми, моїми, нашими. Щоб Господа лик в осінній печалі визирав зі спраглої міміки снів. Аби Господа лик у диханні моїм і твоїм ще вічність німів. Німів поцілунками слів і сльозами здолених морщин.

А там за небокраєм, як вечір вітається з днем, ніч невблаганно впускає у спокій вітряних пісень. І дише у напіввидиху розкучерявлена, розжарена, розніжена… тобою. По всьому світу - Осінь. Вітер. Осінь. Вітер. І пише

Навколо спокій, тиша.

07.09.2012

Кінь – світанок, даль – вуздечка,
Мрії – сонечко в імлі.
Засурми, журбо, в ріжечок ,
Дай побути у сідлі,

Щоб я з нього світ оглянув,
Через поле в гай помчав,
Молодечих днів кохану
Між пахких зустрів отав.

Щоб мережива із віршів
Я поклав до рідних ніг ,
Наймиліших , найніжніших,
І п’янких , як перший гріх.

Щоб вона почула врешті,
Як освідчуюся я
Крізь віддалини пройдешні
Ніжним співом солов’я.

Та комонь увесь у мряці,
Кантар вистріпався – жах,
Стигнуть марення юначі
В сивих вересня очах…

07.09.12

Із вод святого Бористена,
З дрімучих пралісів зелених,
Із лона матінки-землиці
Народ повівся - українці...
Сини пресвітлого Дажбога
І вогнеликого Сварога,
Перуну, Лелю поклонялись,
За туром з Велесом ганялись -
За звіром дерлися крізь хащі.
Мисливці тут були найкращі!
У них поля родили житом,
А борті пахли медовито.
Жили життям важким, тривожним,
Бо смерть ходила тут за кожним.
То був народ міцної вдачі,
Талановитий, не ледачий.
Своїх русалок, мавок, дивів
Народ у міфи власні вивів.
Нечиста сила теж водилась -
У нетрях лісових гніздилась.
Та цур їй, пек і - досить слова,
Бо не про неї тут розмова.
Розмова тут про Україну,
Про мови лагідність чарівну.
Бо ми, теперішні, забули
Ази прадавньої культури.
Вмирає пісня... В душах гине
Своє, освячене, нетлінне,
А душі гіркнуть полиновим
Чужим, невисвяченим словом.
І той народ, що втратить мову,
Вже не очуняється знову.
Бо вже були часи дрімучі,
Коли на землях цих родючих
Селилась людність тюркська, грецька,
Московська, польська, чи німецька...
З них кожен звичай свій та віру
На українцях перевірив.
А ми чужому научались -
Своє ж потроху забувалось.
Шевченка заповідь забули!
Про Котляревського й не чули,
І вже затоптуєм сліди
Філософа Сковороди.
Не перегорнемо й сторінки
Франка, чи Лесі Українки.
І серцю нашому далека
Жагуча сповідь Симоненка.
Про непоступливого Стуса
Я навіть мовити боюся.
І от наслухуєм ефірні
Слова чиїсь неоковирні.
Панове там "рахують", "лічать",
Та мову мамину калічать,
Бо "суржик", вибачте, то сміття,
Що в душу в'їлось за століття.
Пора б уже на силі стати,
Щоб не посмів ніхто топтати
Своє, уроджене, нажите,
Щоб мові рідній прислужити.
Бо ми, панове автохтони,
Є чільна нація! Чи хто ми?

По літу.
По літавиці –
поРА:
осіння туга,
сріблом припорошена.
С_тікає час
по крапельці,
по кра…
по капищу надій.
Жертвоприношення
єства і тіла.
Побут і табу.
А що ж душа,
безРАдісна
кРАмольниця?
…Мій Господи,
прости
свою рабу.
Я в цім коханні –
ідолопоклонниця.

2012

Людям говорив,
Що дерева теж португальці.
Людям говорив,
Що кожне дзеркало – двері
З однієї порожнечі до іншої.
Людям говорив,
Що коти знають Істину
Десь від нас назавжди заховану.
Людям говорив,
Що кожна квітка – то Васко да Гама,
Що пливе на кораблі вікна у потойбічну Індію.
Людям говорив,
Що кожна смерека то старий вчитель,
Що відає про Шлях
Невідомої осені.
Людям говорив,
Що Ван Гог лише прочинив двері.
А вони не вірили…

(Світлина автора віршів)

Я розповім ВАМ диво-казку для дорослих:
Малими бігали босоніж ми по росах
Та діти виросли, і, спраглі до життя
Відчули пристрасть, смак солодкого буття.

Плоди кохання скуштували на світанні.
І хоч літами ми були ще зовсім ранні, -
В полон взяла нас тої пристрасті жага.
...Як маків цвіт, скотилась першою сльоза.

Червоних перлів не зібрати вже в намисто...
На сьомім небі ми відкрили королівство
Життя інтимного. Втворивши двері, в раз,
Ми зрозуміли, що настав для цього час.

Закуте тіло в ланцюги твого блаженства,
Від ласок твоїх струмінь пристрасних судом...
Я не повірив у циганчині пророцтва,
Що через це постану я перед судом.

Я втратив розум від п"янкого аромату, -
За течіЄю феромонів твоїх плив
Аж за буйки твоєї зваби. Та в кімнату
Ввійшов твій батько - ...буревій холодних злив.

З ніг збила правда та, яку ти не відкрила.
Враз вітер шалу стих, згас пристрасті вогонь.
Грозить неволя у три роки моїм крилам: -
Принади старші за твій вік взяли в полон.

Я тіла твОго географію лелію,
Плекаю, пещу і цілую тебе всю.
На твому тілі, на плечі, цвіте лілея,
А у очах я миті сорому ловлю.
Та я дивлЮсь на квітку цю, як на прекрасу.
Жага бажання є зірвати її цвіт
Та помістити у повінця повну чашу
Своїх фантазій, розтопивши нею лід.

Відчуваю себе Колумбом,
Хоч Америку і не бачив,
Та відкрив нині щось важливе:
Я для себе відкрив тебе.

Чи себе я відкрив для тебе?
І в процесі дійшов до думки,
Що потрібно постійно бути
Біля тебе, бо ти – то я.

Я на премії не чекаю,
І визнання мені не треба.
Може Нобель іти до інших…
Але ти, люба, мусиш знати,

Що тебе я відкрив як жінку,
Жінку-матір. Я твій Колумб.

06.09.12

Скажіть, до вас приходить сум,
Чомусь раптово заглядає?
Він не кусає, не шумить,
У тиші мертвій мирно спить,
І вас примушує дрімати,
Але не спати…
Його люблю, в кімнатній тиші,
Закривши очі, бачу глибше,
Свої думки, чужі тривоги,
Майбутнє: щастя і дороги
В малюнках з фарбами із зір.
Душі людської ювелір…

А,може, то до кави рими
Так увібралися звабливо...
Смакують сон мій наяву,
Чекають, в слово одягну?..

06.09.2012

Не поспішай, осене,
бо скільки там тієї ходи
від першого смутку до першої холоднечі,
зажди, а ми, як осінні листочки, - стрибнемо,
легко-легко, розіб'ємось об землю грудьми,
не помремо, бо маємо жити - від смеркання до ранку,
від немочі до - "могти", ми обоє - птахи,
закривавлені осінню і сухопутні допоки немає дощу.
Лийся цебрами з неба вітрильна вода - не потонемо,
ми - мореплавні, і у водах солоних бували,
позбувалися солі слізьми, але не скам'яніли,
ми - теплокровні. Осене, в лоно зими не спіши,
полюбити - не гріх, це лише переправа
через шторм, через біль до весни.
***
руки-човники морем пливли
синім
у синє небо

2012

Чужий такий. Та я до тебе їду
знімати втому, і … знімати грим.
Не залишу по собі ані сліду,
лише відлуння задушевних рим.

Чужий такий, а рідний аж до болю.
І що мені – ці відстані і час? –
Отою невимовністю німою
озброюсь, мов бронею, про запас.

Ці пазли долі неможливо скласти.
Ти – нервом у душі моїй живим.
Це – як перейми: боляче і часто…
Іду до тебе, наче пілігрим.
2012

Погожий осінній вечір
Розсіяв на небі зорі,
Під небо могутні плечі
Підставили сиві гори.
А в горах розкішна ватра
Смакує пахучу люльку
І в небо одну по одній
Пускає димОві кульки.
А небо від того диму
Розгнівано просльозилось
І за таке зухвальство
Ватру дощем скропило.

2006

ніжна посмішка ласкава,
допомога нелукава,
всім увага, хоч хвилину,
чи буває відпочинок…

ніч - творИ,
удень робота,
отакі її турботи.

та поезія лиш рада:
в пані Люби нині свято,
проза в гості залетіла,
і міцнесенько засіла.

хай же Любочки рукою
їй не буде супокою,
а разом – про біль і щастя
написали книгу вчасно

Любі Долик привітання!
Хай збуваються бажання!

Так магічно
лягає спочити
земля
лиш тоді,
коли вересень
поряд
розправляє
свої золоті
рукава,
а з-під них
просіває хтось
зорі...

Превигадлий птах
розказав -
то вона
своє сито
носитиме
доти,
як три місяці
геть пролетять,
а зима
стане подихом
мрій
чи свободи.

Оживає
один
від приходу її,
від
засніжених зір,
листопаду.
Інший
серцем углиб -
меланхолій потік!
...Мені
осінь болить...
Без обману...

Зустрів учора старого друга -
Також поета.
Взяли по пиву, щоб знять напругу,
І сигарети.

А я вдарунок дістав із сумки
Іще тараню.
Здавалось, - мало... Було нам сумно,
Було нам ранньо.

Були ми ніжні, були невинні
(Ридай, козаче!)
І вже були ми від пива сині,
Немов апачі.

Ми обіймали стовпа з розгону
(Єсенін - клена).
Було нам жовто. Було червоно.
Було зелено.

А як співали недружним хором,
Згадай-но, Вова!..
Таке-то сталось під світлофором
У центрі Львова...

2009

Жизнь пошла не жизнь, а полная вообще жесть.
Где там - бланманже на канапе!
Залегла моя поклёванная свежесть,
Буйство, половодье и т.п.

Семьдесят пройдох строчило сто куплетов -
Семьдесят старательных пройдох.
Там кило острот и полкило советов.
Я в них - бармалайка-кабыздох.

Опусы мне эти даром, но постыли.
Думаю с внезапным холодком,
Как они б строчили прямо в соус чили,
Если бы я вышел босиком.

Оттого, надёжный, я пойду в керзухе,
Кришна постсоветский, через дым в Крыму.
Муха тоже пишет? - Не обижу мухи.
Муху виртуально даже обниму.

Хоть впаду у мухи в стрёмную немилость,
Всё это, как с гуся талая вода.
Заходи в светёлку, что уж там приснилось.
Солнечными в доску будем пусть всегда!

2012

В сльозі не втримать всього Всесвіту
Перенаправлених думок.
Розлізлі букви пишуть з легіту
Сумної ночі перший крок.

Іди вперед думками синіми -
розвішуй квіти на дощі,
пелюстки бджолами пришпилюй ти,
Легені сонцем полощи.

Вернись додому пошрамованим -
узгір*ями стареньких фраз.
Тибетські букви роздруковано.
І чаші, що дзвенять для нас...

Благословлялося на день.
І квітень тротуаром
ніс пелюстки, і де-не-де
стелив, як сніг чи хмари...
Ти йшла, немов по небесах,
немов злітала вище.
А він тоді тобі писав
такі недобрі вірші.

Чи все в цьому світі відтворене з долі.
Зростають плеяди – калини квітки.
Чи кожному в світі написані ролі:
Ніхто ж не читав той сценарій-рядки.

Із неба сьогодні посипались сльози,
Одвічних думок і бажань двійники.
Цей шлях із стежок - не проїхати возом
і очі не витруть землі рушники.

Та все звідусіль і життя й небосхили
Поєднує віра, що в серці живе.
Безкрайнього світу, вбираючи сили,
то прагненні світла стебло те криве.

І в небі сьогодні одвічна столиця,
Багато плеяд, як калиновий кущ.
А в обріях світу там сокіл гніздився,
і жеребом стовбур обвив давно плющ.

У світі доріг, ми не знаємо тої,
Щоб завжди вела не торкаючи ніг.
Вже пройдений шлях ми завдячимо долі,
Допоки плекаємо свій оберіг.

2012

Я поринув у роботу
Зараз й тут мене нема,
Гроші - лиш моя турбота,
І тому я пробуваю в снах.

І тому я залишився,
Між чужих думок-ідей,
Десь від світу відділився,
І зі сном я пробуваю день.

Десь залишився мій вогник,
За яким в тумані йду,
От я звільнюсь від роботи!
І до мрій своїх прийду...

Дякую:-) 6.09.2012р.

Я думав, що осінь – то літо у масці,
Яке не бажає безслідно пропасти.
Торкнувся отави, гілок бурштинових –
Це ж панна розкішна, багата, прекрасна!

06.09.12

* * *
Коли втомлюсь від споглядання змін
Всього, чим зовнішність твоя вражає,
Й задумаюсь, чи їм якась межа є,
Й на власних зосереджусь їм взамін,
Чи стежу, як рука твоя колін
Торкається й мене це як втішає, –
Я згадую: “Так сум він виражає,” –
Й міркую: “Гордість так являє він.”
О друже, не забудь, як осявала
Краса не моя власна наш союз;
Звела нас книга, яку я писала,
Рядок мій з вірша – найміцніша з уз;
Й навіки вже нас доля поєднала:
Веде ж мистецтво не лишень до муз.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sometimes when I am wearied suddenly
Of all the things that are the outward you,
And my gaze wanders ere your tale is through
To webs of my own weaving, or I see
Abstractedly your hands about your knee
And wonder why I love you as I do,
Then I recall, "Yet Sorrow thus he drew;"
Then I consider, "Pride thus painted he."
Oh, friend, forget not, when you fain would note
In me a beauty that was never mine,
How first you knew me in a book I wrote,
How first you loved me for a written line:
So are we bound till broken is the throat
Of Song, and Art no more leads out the Nine.

* * *
Мій смуток, хай це й привід для образ,
Пробач мені – це тільки сподівання
Й передчуття, чим завершиться враз
Найбільш яскраве й пишне починання,
Що без сприяння зір і без мети
Чіткої, спішне, авантюрне врешті,
Затіялось у спробах віднайти
Місця, де ще шанують слово честі.
Обманута, обкрадена, в тюрмі
У путах і вся зранена мордуюсь;
Неправедно засуджена, в пітьмі
Все ж я своїм володарем любуюсь.
Пробач же смуток цей, що вже зі мною
Довіку буде – літом і зимою.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My earnestness, which might at first offend,
Forgive me, for the duty it implies:
I am the convoy to the cloudy end
Of a most bright and regal enterprise;
Which under angry constellations, ill-
Mounted and under-rationed and unspurred,
Set forth to find if any country still
Might do obeisance to an honest word.
Duped and delivered up to rascals; bound
And bleeding, and his mouth stuffed; on his knees;
Robbed and imprisoned; and adjudged unsound;
I have beheld my master, if you please.
Forgive my earnestness, who at his side
Received his swift instructions, till he died.

Нема мене для тебе –
Я й для себе вмерла.
Все, як раніше: сонце, небо,
А та рука, смаглява і тонка,
На іншої плечі завмерла.

Мене нема. Ти чуєш? Вже нема.
І ти не муч, не муч себе ти мною.
Мене нема. Нічого вже нема.
Лиш спогад – мУкою земною.
І місяцем – твоє обличчя наді мною.

2011

Ти – переможець, звісна річ,
І вбрався у вінок лавровий.
Пильніше, друже, придивись:
Та ж він – терновий.
2012

В електричці розмовляли двоє глухонімих,
Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.
Її пальці казали: Я втомилася – ми давно не були разо́м.
Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?
Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,
І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!
Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,
Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:
Ні, не вірю – я бачила тебе з нею знову,
І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!
Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!
Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.
Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,
Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!
Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,
І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.
Але пес не розуміє мови глухонімих,
І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них…
Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,
Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!
Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!
Бідна тваринка… Хай уже ми, але чому вони…
І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.
Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,
що здатна народжувати і вбивати.
Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,
І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.
Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,
І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.
І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них…
Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих…


Серпень - вересень 2012

Скорись, Поезіє, скорись мені - ти жінка:

Одіж ошатну з себе скинь; я роздягну.

Я покохаю твОю ніжність, стан тендітний,

В себе влюблЮ твоЮ оголену красу.

Дозволь торкнутись пелюсток свОїх - ти квітка..,

Жадним вустам палким припасти до пилку;

Кров"ю налитись дай сповнА всім мОїм кліткам

І в світ ввійти твій, скуштувавши смак гріху!

Вересень, а метеликів стільки,
що живеш межи помахів крил.
Погода ще ходить на шпильках
уздовж золотавих перил.

Під нею кожна сходина
добряче ввібрала тепла.
Я пізню смакую малину
й складаю букети з зела.

Мрії рояться бджолами,
солодкий нектар на губах,
а вітер по плечах оголених
виманює моє "ах".

Ах, моя медова муко,
нізащо не зраджу тобі!
Бо скільки вартує розлука
в прожитій чеканням добі!

Бо скільки вже нині маю
спогадів, снів і бажань!
Я любов, як повітря, вдихаю
без зайвих питань і вагань.

Бо скільки станеться потім,
скільки попереду див:
як сонце, гарячої плоті
у пору врожаїв і жнив,

як космос, відкритого серця
з мільярдами в ньому зірок...
Збираю барвисті скельця -
по одному за кожен твій крок.

Калейдоскоп в подарунок -
живи й досхочу обертай.
І буде в нім кожен малюнок,
новою путівкою в рай.

вересень, 2012

Прости мені, Язичнице.
Прости,
що облітає
ясен золотий
і стигне кава.
Усе частіше
хочеться іти
туди, де гір
зажурені Світи
і трави.

Де голоси
підхоплює луна,
дуби правічні –
неземна стіна:
сторожа Божа.
Ярило день у день
долає тьму –
ти знаєш?
То скажи мені,
Чому –
тривожно?

Благословляється на світ. —
Осінній ранок...
Туман молочний огорнув зеніт.
Довкола — заворожений світанок.
... І журавлі збираються в політ.

Благословляється на вірш. —
Осінній вечір.
Ти заступив мені аж цілий світ.
І все, що інше, — стало недоречі.
... А журавлі збираються в політ.

Благословляється на сон. —
Осіння нічка.
Зірницями виблискують софіти.
Поволі догора півсонна свічка.
... А журавлі збираються летіти.
2008(2012)

Вона була тендітна і зваблива,
із витонченим профілем горянки,
іще незаймана й така сором’язлива,
з незвіданою долею коханки.

А він був юний, зовсім як дитина,
ще не цілований жагучими вустами,
душа юнача лиш ночами снила
її обіймами і ніжними словами.

Життя — це згусток любосних історій,
де сни збуваються нерідко, слава Богу, —
у ніч, коли цвіли карпатські зорі,
горянка з гір спустилася до нього.

Він пломенів огнем у млосній дрожі,
коли її — кохання спрагле — тіло,
спокусливо звиваючись на ложі,
від пестощів, іще не знаних, мліло.

Він цілував сліпучо-білі перса,
її красою звабною впивався,
він обіймав таку красуню вперше
і від жаги нестримно розгорався.

Він пригортав її до себе рвійно —
так, начебто голубив же востаннє,
вона - згорала у його обіймах,
даруючи йому своє кохання.

А полум’я любові шаленіло
і плоть її зжирало доостанку...
На ложі, наче спогад, зажевріло
кохання незабутньої горянки...

…У ніч, коли цвіли карпатські зорі
і ватра від утоми домлівала,
із безлічі почутих вже історій
одна із неба зіркою упала:

звичайно, зміст її усім відомий,
та все ж нова до неї післямова —
бо легінем був… Вогник Сірниковий,
а любкою в ній… — Скалка Смерекова.

2005 (2012)

Планета Осень в пожелтевших травах,
На берегах космической реки,
Вся доверху и вся золотоглава,
С коллекциею звездной шелухи.
Еще полна и соком, и лучами,
И радугою – семь ее орбит.
Планета Осень – вовсе не печальна,
Ей, не осенней, сохнуть не грозит.
Мы все, хоть и давно - на ней бывали,
Вдыхали утешения озон,
И где-то под луной на сеновале,
Как светлячка, ловили тонкий сон.
А утром обретало крылья тело,
Как будто у вселенских журавлей.
И мы за окоём миров летели,
Осеннестью межзвездных кораблей...

2012

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо
і що вітер з приморських степів приносить тобі пісок
аби ти ходила по нім підбивала його угору
і так прикрашала неквапний
майже зміїний крок

не чекав що слова вилітають твої неначе безпечні папужки
грають ігри в гіляччях акацій
на узбіччях сільских доріг...

що в моєму саду де у небі хмарини пливуть між тугими грушами
хтось твої силуети лишив на пізній серпневій корі

не чекав що солоне повітря над хвилями знає твоє імення
і вливає його як вино у кожен важкий ковток
у кожен чаїний крик
і коли попливти морською водою чи навіть полями зеленими
бачиш сонце і знаєш що тільки для неї і тільки для неї
воно горить

А коли на річному годиннику восьма-девята… вечір
І укотре за твій черевик вчепивсь невагомий лист
Розумієш що душі дерев відпускають у зиму ось так
без страху безпечно
лиш тому що своїм повертанням і вірністю саме Тобі
вони поклялись

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо…
не чекав що загубляться тут мої сни ніби в морі якась ріка
і що з часом вода відійде не чекав і вже точно
що зостанусь розбитим човном на піску
не чекав

Шепочеш в ніч
оголені бажання.
Тремтить рука,
і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш,
що таке кохання,
а вчора –
тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій
і плоті,
і губиться в сумліннях
перший гріх.
А потім –
захлинаєшся в болоті
на диво
звичайнісіньких утіх.

я вас любив моє кохання може
в душі моїй загасло не зовсІм
та вас воно хай більше не тривожить
не хочу вас засмучувать нічим
я вас любив безмовно безнадійно
то з острахом то в ревнощах хворів
я вас любив так ніжно і постійно
як дай вам бог щоб інший так любив

6-го вересня 2012

Терпкий полин біля порога,
На вікнах дощок хресний щем...
В минуле стелиться дорога,
Повита хмелем і плющем.
Пообіч хати рай зелений,
Пташиний шал у вишняку,
А на причілку, серед кленів,
Небесна синява бузку.
Буяє, квітне все навколо,
І тільки хата, як німа...
Колись тут мешкав дід Микола,
Тепер хазяїна нема!
Він перебрався трохи вище,
Туди, на гору, під хрести
І на покинуте дворище
Зоріє мовчки з висоти.
І вже на цямрині криниці
Відро діряве протіка
І не видзвонює в дійниці
Тужавий струмінь молока.
Були сини, та загубились
В столицях білокам'яних.
Їм хата батьківська й не снилась
В буянні весен запашних.
Підступний час, дощі та спеки
Зітруть наїжджені сліди,
Що їх прапрадіди далекі
Торили з вічності сюди.
Коріння роду перетято,
Та хаті віриться, що в ній
Ще буде музика і свято
І сонця відблиск у вікні!

в благость приобрЕтены
радости земные.
там где титьки Родины -
блат и их блатные…

вот, кажись,что выбор мой
недалек и скромен:
в гроб ложусь навыворот
из Тельца да в Овен.

кто-то, ведь, отроет - о!...
лет за сто, иль триста.
и умчится поездом,
сразу на Борисполь...

ты прости неверного!
"ум на ум" - вне
очередь.
очень надо, верю я
среди всего прочего...

2012.

Не ті шляхи - іду по хибній колії,
де одиниці курять полини.
Ночами досі чуються мелодії
Тибету заостанньої весни.

Даремно ти цей шлях думками вибрала -
даремні сльзи перших помилок.
По ідеальній хвилі лізуть видрами
самотні люди роблять перший крок...

і падають навколішки. І венами
спираються на доріст полини.
а потім і зсихають так, зеленими.
І кажуть, що "невиннії вони..."

Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, півострів Суму.

Я відкрила тобі свою душу,
А ти влучно у неї плював.
Досить! Все! Більше не можу...
Захлебнулась! Нема! Поховав...

Я у темній кімнаті сховалась.
Замкнула серце на всі замки...
З почуттями своїми змагалась.
Закувала - і мрії, й думки...

Тільки серце тихенько муркоче...
Розум прагне його заглушить.
А воно не здається!.. Не хоче!..
Мріє вірно і ніжно любить...

02.03.2012р.

Планета Осінь у пожухлих травах,
На берегах вселенської ріки,
Така по вінця і така яскрава
Визбирує комети і зірки.
Вона ще повна соку і проміння,
І ще веселка – сім її орбіт.
Планета Осінь – зовсім не осіння,
Вона не сохне у глухій журбі.
Ми всі колись давно на ній бували,
Ми ледь вдихали спокою озон
І просто неба десь на сіновалі,
Як цвіркуна, тонкий ловили сон.
А потім, вранці, виростали крила,
Неначе у космічних журавлів.
І ми за виднокіл світів летіли,
Осінні міжпланетні кораблі.
2012

Я відразу прошу: ти надовго мені не зникай,
Бо на кого залишиш таку перестиглу й солодку?
Де густіє бурштин, в тих забутих старих щільниках
Ти мені приховало духмяну свою насолоду.
Я відразу прошу: ти не дай розійтися зимі
І мене пожалій, без тепла ти не втримаєш жінку.
Для промерзлих ночей недостатньо і сотні томів,
А на спогад про тебе – одна берестяна сторінка.
Я її бережу, перечитую вітру й снігам,
Я медами твоїми живу, наче хлібом єдиним.
І чекаю, коли повернеться до мене снага -
Та найперша твоя, несмілива і бажана днина.
2012

Будь впевнений у собі,
Роби як серце каже,
Висловлюй свою думку сміливіше!
Лікуй свої хвороби –
Життя усе покаже
І в душу свою заглядай частіше!

Найбільше сила віри
Лікує від хвороби –
Ти в змозі подолати перешкоду!
Латай великі діри,
Бери цілющі скоби,
Зроби для себе сам гарну погоду!

Постав для себе цілі
І ти досягнеш мрії,
Будь тільки наполегливим у цьому!
Повір у власні сили,
Та не втрачай надії,
Стань сам господарем у своєму домі!
Серпень 2003

Просто боляче…
Ось і все.
В серця панцир був бронебійним.
Розколовся десь,
І пече…
І яке вже там заспокійне.

Пощемить нехай,
Бо живе.
Башта з помислів – божевільня.
Вітер західний б’є в лице
Але біль його – благовійний.

Твої рядки невправні - тлусті крижні,
А ти, семінарист-анахорет,
Упевнений: прикрасить твій портрет
Поезії хороми дивовижні.

Нанизуєш пусті слова на стрижні,
Жалієш серця, як гроша - скаред,
Ідеш назад (хоч, думаєш, - вперед),
Марнуючи години, дні і тижні.

Узявся б за прополювання клумб
(Напни вітрила, - і вперед, Колумб :))
Про почесті, медалі, мавзолеї
Ти мрієш, мов про кісточку Сірко.

...А віршик збіг - прок-к-кляте молоко!..-
І дим гіркий струмує по алеї...

шипшиновий чай це як "дай мені руку"
є в ньому таке щось цілющо-довірливе
вслухаєшся чи в твої двері цей стукіт
та ще не дочувши ідеш й відчиняєш на віру

а за дверима хтось кого ти обіймеш
а потім нестимеш із кухні для нього горня
і тепла пара над чаєм і вами здійметься
й осяде на плечах втонулого в присмерках дня



вересень, 2012

Останній день літа, а в селах
все ще громадять сіно.
Перину пряну простелюють
з ще теплих сухих стеблин.

Розлогі, шпилясті, округлі
ростуть у копицях мрії.
І зиркає сонце кругло
з-під своїх солом'яних вій.

серпнеь, 2012

Підступає осінь до горла.
Настрій злегка блюзовий
і бажання непереборне
повідчиняти всі шлюзи.

На цьому човні підводному
дістанемось дна без весел.
Кажуть, бути щасливим - немодно,
мені ж бути немодною - весело.

Мені ж просто бути хочеться.
З усіма квитками й вагонами,
перешкодами і перегонами
перебути. Щасливо. І аж до кінця.

серпень, 2012

Я люблю розпалювати ватру,
Виклавши полінця у стіжок,
Біля неї тихо чаклувати,
Щоб пустила запашний димок.

Я люблю сидіти біля ватри,
Ніжитись в теплі її душі...
В ці хвилини і гроша не варті
Прояви мирської метушні.

Я люблю дивитися на ватру,
Феєричний полум’я танок,
У якому іскри від азарту
Долітають до самих зірок.

Я люблю мовчати біля ватри,
Слухати мелодію вогню,
Що дарує ніченька карпатська
У трудах натомленому дню.

Я люблю, коли палає ватра,
Очищає душу від іржі...
Криється якась магічна карта
У її правічній ворожбі...