Зварю кутю – хвала життю! –
Дружина вернеться з базару,
Я піднесу їй ту кутю
У парі з глечиком узвару.

"Христос рождається", – скажу.
Дружина згодиться зі мною
(Обоє перейшли межу,
Так рясно вкриті сивиною)…

З роботи прилетить дочка:
Сімейна традиційна трійця –
Нам на Свят-вечір при свічках
Так гарно святістю погріться!



2001

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіг мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Вона буває різною –
Веселою й сумною,
Суворою і ніжною,
Дзвінкою і німою,
Покірною і владною,
Солодкою й гіркою,
Убогою й принадною,
І грішною, й святою,
Смішною і скорботною,
Привітною і злою,
Байдужою й турботною,
Але завжди зі мною...
06.01.13

Відун шукає зорі на кутю -
зернята маку в небі дріботіють.
Мосяжне свастя крил... на ту затію
злетілись духи по тонкім звиттю

сузір"яної стезі. Час настав:
розлите молоко і жбанам пусто.
З космічних сот меди стікають густо-
кораликами стигнуть. На вустах

у Сонцедани - тайна розвцвіла.
Як соковиті грона винограду-
пісні дозрілі, і любові ради
планидами вродив вселенський лан.

Напів надтріснув мудрості горіх -
засіявся ядерком у бездонне -
у поле духу... рушились заслони.
В життя земне - місточок перебіг.

У всесвіту макітрі треться мак
до консистенцій зоряного пилу,
і предки наші змішують уміло
світила неба й золотавий злак.

Різдвяна зірка вже на небозводі,
Щоб возвістити світові новину
І привітати дарами зі Сходу
Новонароджену святу дитину.
Свят-вечір тихо спуститься на землю
І свічечки запалить в кожній хаті,
Не омине і рідную оселю,
Де жде нас батько, де чекає мати.

Приспів:
Святе Різдво, мов казка, настає,
І коляда усю рідню єднає,
Допоки тато й мама з нами є —
Батьківська хата нам здається раєм!

Зберемся всі до рідного порога,
Де завжди згода, лад і розуміння,
Ми знову разом, дякувати Богу,
О Отче наш, любов Твоя нетлінна.
Молитву нашу Ти прийми, як дяку
За мир і спокій нашої родини,
І з милости прости провину всяку
В Різдво Святої Божої дитини!

Приспів:
Святе Різдво, мов казка, настає,
І коляда усю рідню єднає,
Допоки тато й мама з нами є —
Батьківська хата нам здається раєм!

Свят-вечір очищає наші душі,
Серця сповняє щедрими дарами,
Радіємо, і всі, хто з нами сущі,
А вічний спокій тим, хто вже не з нами.
Повільно гаснуть свят-вечірні свічі,
Різдвяна ніч у шибку заглядає,
Ясна зоря нам дивиться у вічі -
Вістує, що Христос ся днесь рождає!

Приспів:
Святе Різдво, мов казка, настає,
І коляда усю рідню єднає,
Допоки тато й мама з нами є —
Батьківська хата нам здається раєм!
Святе Різдво, мов казка, настає,
І коляда усю рідню єднає,
Допоки тато й мама з нами є-
В батьківській хаті ми Різдво стрічаєм!

Грудень 1998- січень 1999 (2013)

*- слова, музика і віншування перед колядою - авторські, аранжування для хору Юрія Антківа. Запис - у виконанні Галицького камерного хору «Слов’янка». Віншування - у виконанні акторки Львівського Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької Ольги Бакус. Ця коляда – незмінний учасник усіх щорічних всеукраїнських фестивалів «Велика коляда» у м. Львові, у виконанні різних виконавців. У 2009 році увійшла до числа фінальних творів, які виконувалися на заключному концерті зведеним хором кращих хорових колективів фестивалю.

У грудневії завії,
У холодні буревії
У засніжене віконце
Загляда зимове сонце.

4 грудня 2012 року

Хоч людина й не літає,
Та красиві крила має.
Лиш поети-диваки
До польотів мастаки.

25 липня 2012 року.

До малої годівнички
Завітало дві синички.
З ними друг їх – горобець,
Сизокрилий молодець.
Підкрадався крадькома
Й сизий голуб до пшона.
Вітерець за ним подався –
З бідолахи насміявся!

20 червня 2012 року.

Потаємний зміст набрали речі –
Із небес зірниця спогляда,
Як благоговійно на Святвечір
За вертепом ходить коляда –

Не минає жодного подвір’я.
З неба сходить Божа Благодать!
“Нова радість…” лине в надвечір’я,
Від морозу чоботи риплять.

У повітрі чисто й непорочно,
У серцях – без розбрату і чвар…
І земля убралася святочно,
А кутя як пахне, а узвар!

Це правічне таїнство у січні,
Біля ясел – шепіт молитов…
Розумієш – в світі ми не вічні,
Лиш Надія, Віра і Любов.

Пропади, життєва колотнечо,
Линь, молитво, щира і жива
В цей Святвечір , що немов предтеча
Світлого Христового Різдва!


5.01.2013

Вчера твоя тайна была, словно берег напротив,
А речка меж нами все глубже топила челны.
Сегодня у тайны орлиные крылья в полете -
Вернется оттуда ну разве что перышком в сны.

И ныне, и присно оттенкам твоим судьбоносным
Поклонятся музы, тебе подобрав талисман,
Тебе – сверхбогемной, и ..женщине, любящей просто,
Которую даже Господь до конца не познал.


04.01.2013

Як же так сталося, друже,
Ти - найславніший мій друг -
Нині так боляче крушиш
Мій завмираючий дух.

Мову виймаєш ядучу
З торби убивчих реприз,
Награно кличеш на кручу,
Щоб зіштовхнути униз.

Не оглядайся, - не буду
Злом відвічати на зло,
Діло правдивого суду
Здавна за Богом було.

Я помолюся за тебе,
Хай тобі буде не зле,
Хай із різдвяного неба
Бог тобі щастя пошле.

05.01.13

До всього маю
Ще дванадцять справ:
Готую на Різдво
Дванадцять страв.
І кожна страва
Має смисл і знак,
Свій особливий
Небуденний смак...

Дванадцяти апостолам кажу:
"Я прадідівський звичай бережу!
Хоч злигодні такі ж,
Як до Різдва,
Та я спроможусь витворить дива:
З картоплі,
Із вишень і сушок-груш
Зварю вечерю на дванадцять душ,
Покращу хоч на мить
Дванадцять доль
Людей і звірів, птахів і тополь.
На покуть, під ікони –
Гімн життю! –
Поставлю золоту святу кутю,
Перехрещусь,
Покличу весь наш рід
На свят-вечерю:
Діда – наперід,
Під образи,
Бабусю – ліворуч,
І маму – справа…
Кругле, мов обруч,
Родинне коло
Мій онук замкне,
А в колі – всі,
Хто радує мене:
Дружина, донька
(Навіть блудний син
Прилине,
Ніби янгол,
З верховин);
Сестра моя сивесенька
З дітьми
Й онуками
(Не сироти вже ми!);
Мій батько
(То дарма, що комуніст!)
Різдво сьогодні визнає
І піст
Й не буде святотатствувать
Перстом
Межи двох пальців
Та й перед Христом...

Багацько слів
Я мовчки прокажу
Апостолам –
Вони простять олжу,
Бо ж голодом заморений
Мій дід,
А вслід йому
Пішов увесь мій рід
У потойбічний,
Кращий зі світів...

Я дуже рід зібрати свій хотів!
Я дуже... дуже гірко
При куті
Заплакав...
Може,
Вперше у житті...



1999

Перекотисніжок родився на дорогах,
пора різдвяній зірці зацвісти.
Малий Ісусику, рукою перехожих,
убережи хлопчину-прохача...

На все життя одна вертепна маска.
О, Господи, батьків його прости!
Усі страхи дитини-міхоноші
перекоти у поле, до ярка...

Яке обличчя в тебе, снігова трепето?
Не мамине. Я знаю. Та проте,
хоч і холодна, кожушком усе вкриваєш,
як мати своїм лоном дитинча.

Несуть дари томý, хто у яскині.
Проходять мимо того, хто в біді.
Немов зима на крихітні сніжинки,
на милостині рветься доброта.

2013

1. Бабусі Уляні

Могила здогнала мене
На краєчку життя,
На цвинтарі,
Де
Все просякло квітучою тлінню,
В похилому віці я плакав –
Наївне дитя! –
Я плакав, я думав,
Що сльози полегшать сумління.
Наївне дитя! –
Відмолити не можна гріха,
Обнявши хреста
На забутій тобою могилі…
Яка ж я людина,
Яка ж істота лиха,
Які ж мої сльози –
Запізнені сльози –
Безсилі!


2. Мамі Насті

Оці барвінки й чебреці
На цвинтарі!
Збирає
Пилок у мене на щоці
Бджола – аж пробирає
Нервовий дріж…
Встроми, бджоло,
Своє пекуче жало,
Щоб душу наскрізь пропекло
Невиплаканим жалем!
Нехай сльоза перебіжить
З минулого в сьогодні…
Моя матуся тут лежить
В піввіковій безодні –
Безодня глибшає щодня,
Глуха і нещадима…
… В барвінках коники бринять.
Метелик жовто блима
На чебрецях,
Немов свіча
На протягах епохи…
Торкнувся хтось мого плеча:
"Поплач – полегша трохи".


3. Батькові Данилу

Батьку, я зберіг пагілля роду –
Сина породив, діждав онука,
Тож не обірвалася сполука
Роду хліборобського й народу.
Хоч не маю саду ні городу,
І нужда частенько в двері стука,
Не робив нічого я з-під дрюка,
Не служив нікому я в догоду.
Споживаю часто хліб і воду,
Та не скаженію, мов тварюка,
Не боюсь ні ворона, ні крука,
Що кричать зловісно на негоду.


4. Сестрі Людмилі

В лободі лебедіє мій спомин,
І я
Наяву в лободі опинився
І мушу
Тим борщем з лободи,
Що сестриця моя
Пригостила мене,
Відмолоджувать душу.
Як смакує мені ідилійний той борщ!
В елегійному настрої тішусь на дачі
У сестриці,
І крапає сонячний дощ –
Мої сльози щасливі і вдячні...
Дитячі.


5. Дружині Ліні

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...
Собі – боюсь – не зізнаюсь
В тім,
Що любов моя і досі
Тобі не віддана сповна, –
Колись кололася ожинно,
А нині – сива і сумна...
Прости, коханко і дружино.


6. Моїм дітям Лесі та Ігорю

Мені вже так мало треба:
Нікому не заважаючи,
Лежать горілиць, просто неба,
Під животрепетним жайвором.
Мовчки долюблювать спогади
Про незворотні пристрасті
Та поминати непохапцем
Тих, що лежать під любистками.
Сказано все, що визріло,
Все прийнялось, що сталося,
Й досвід осінній визорив
Небо моєї старості.
Плескоти линуть плесами...
Крилять думки до вирію...
Весело з донею Лесею...
Сумно далеко від Ігоря...


7. Онукові Богдану

Ще дихаю – і слава Богу,
Перо не випадає з рук…
Борюсь, як можу…
Мій онук
Здобуде, може, перемогу.


2009-2011

Аромат дорогих парфумів,
Зачарований вальс Шопена,
І вона у легкій задумі,
Де сумна протікає Сена.

Тихий вечір, холодні зорі,
Добрі очі в кафе навпроти.
Їх іще не торкало горе,
Але вже пройняла дрімота.

І здалося, що хтось в ті очі
Вкинув дивні, мов сон, смарагди.
Аж вона до нестями хоче
В них отак заглядати завжди.

Шепотіла палкі зізнання,
Обіймала журбу за плечі,
Щоби пізнє її кохання
Затяглось не лише на вечір.
31.03.2010р.

Я люблю тебе! Хочеш змовчи,
Хочеш вуха закрий на зізнання.
Тільки поглядом злим не печи,
Мов тобі не потрібне кохання.

Ніби серця не маєш і слів,
Чи шкодуєш сухої усмішки.
Я цілую нескінченість днів,
Що лукаво наставили ріжки.

Я люблю тебе! Просто почуй,
І не прагну я більше нічого.
Тільки сльози мої не тавруй
В темних закутках серденька свого.
23.04.2008р.

Без подиву і клопоту,
В нужді та тузі створений,
Байдужістю розтоптаний, -
Пустив я ледве корені,
Хоч міг у безвість канути
Зерниною в розпадині, -
Надіями обманутий
І долею обкрадений.
Підкорений повинності
Зростати, а не скиглити, -
Усе я мушу винести,
Багато маю встигнути…
04.01.13

МИ Є ЛИШ ВДИХ І ВИДИХ

Ми є лиш вдих і видих,
Дійсність же – омана;
І все було́ насправді в небутті;
Миттєвий спалах тих,
Кого поцілувала
Різдва усмі́шка й смерті. Ми є ті,
На кого з карт злостивих
Ролі розкладала
Грайлива доля десь на самоті
І не цуралась. З праху спопелілих
Ліпила ду́ші й миттю викрадала
Їх в небеса. Гадала на житті
І тішилась з змарнілих
Уже очей, із іскри, що згасала…
Ми лиш ті, що в сво́їй марноті
Від Божої сльози, що впала,
Є відблиском майнулим у бутті.

Павло Гай-Нижник
5 січня 2013 р.

З роками життя все частіше
Мені надсилає листи.
В кінці неодмінно напише:
"Люблю. Не забуду. Щасти!"

І у найлютішу негоду,
Яка випадає в судьбі,
Даю йому відповідь:"Згоден,
Бо вірю, життя, я тобі".
2012р.

Мережить пурпур небо раннє,
В туманнім колі тіні тануть,
Із моря постає світанок,
Як леді в білому убранні.

Зубчасті мідні стріли впали
Упоперек пір’їни ночі,
І жовта хвиля світла хоче
Переломити вежі й зали.

Тремтить, кружляючи в польоті,
Пташа над пустищем бездонним,
Гойдаються каштанів крони,
Заплетені гілками в злоті.

так безперервно і не в такт
похмілля, тріпи і сніданки
і світ - сором'язливий кат
розводить пивом наші ранки
зимове місто в'яже сни
похмурий кіт порушив тишу
танцюють вальс бездомні пси
сусідка лає сина Мішу
і нам уже давно не в кайф
сансара нагострила голку
візьми мій кольт
візьми мій драйв
лиши собі мою футболку

Сидить замислена людена,
немовби статуя Родена;
стоять задуманії люде
й клопочуться: що з нього буде ? :)

В силу різних причин: - Будьмо!…
В силу правил своїх: - Досить.
Повертався у дім путньо
Із червоним своїм носом.

Він з дитинства любив різне.
Безперечно, що мав право.
І невміння його пізнє
Засинало завжди "браво".

В силу різних причин: - Січень!..
В силу правил своїх: - Боже,
У Різдвяність Твою Вічну,
Хай згадає Тебе кожен…
2013.

Поберемося вже посмертно,
раз не випало за життя,
бо ж була ти занадто вперта,
бо ж надміру і я затявсь.

В різні сторони мчали коні
наших доль, наперегінці
з ураганом...

На сиві скроні,
на пошерхлі вже пагінці
ляже траурна тінь розлуки
цьогосвітньої,
а затим,
в потойбіччі
пов’яжуть руки
рушником-перевеслом святим...

І попереду – безкінечність...

ЗапорОшило снігом дні,
захололи дУші спустошені,
ми з тобою, мов на війні,
мов на святі гості непрошені.
Розбивається слів кришталь
і впивається в серце скалка,
закували ми душі в сталь,
і...
згубили щось поміж сварки!
Оселилася в нас зима,
і мовчанка, немов пустеля,
стала наша любов німа,
стала наша любов, мов скеля.
Ти один, та і я сама,
а так просто було сказати,
- Ти пробач, я кричу дарма,
я не хочу тебе
відпускати!
Зупинися! Лиши надію!
Серед сотень образливих фраз,
ми втрачаємо часточку мрії,
ми втрачаємо часточку нас!

Життя - брехня, з журбою чарівною,
І кожен день доказує вона,
Свою всесильність, грубою рукою,
В скрижалях долі пише злі слова.

Завжди коли я закриваю очі,
Говорю їй – торкатися не смій ,
Життя – брехня, та деколи тривожить ,
Хвилинним щастям невгамовний біль.

Звернись до неба синього обличчям,
І скаже місяць долю рокову,
Вгамуйся смертний, бо іще накличеш,
Для себе правди болісну тюрму.

Якщо весною у дерев цвітінні,
Вдавати що життя це тільки шлях,
Що ж , хай хвилинні друзі стануть тіню,
Коханні тимчасові згинуть в прах.

Нехай мене словесністю зігріють,
Хай гострим лезом буде злий язик,
Покинули мене колишні мрії,
Кого кохав, тих навіть слід вже зник.

Морозять душу ці думки захмарні,
Нема тепла у променях зірок,
Життя – брехня, всі хвилювання марні,
Воно ніколи свій не стишить крок.

Та тільки все ж знедолений й стражденний,
У новий ранок посміхаюсь я,
На цій землі, близькій й благословенній,
Тобі за все, подякую життя.

Текст оригіналу

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.

Роздягнена брехня
лягла зі мною спати.
О пів на другу дня.
О пів на першу хати.
Роздягнена брехня
спекотно цілувала.
За царство і коня
кохати обіцяла.
Роздягнена брехня
виховувала долю:
жалілася щодня,
що я її неволю.
Роздягнена брехня
до серця прилипає.
Я хто? Я - навмання,
яке себе не знає.

Роздягнена брехня
оголюється й далі...
Рятуй! Твоє знання -
від смутку і печалі.

04.01.2013

Твоя таємниця учора - як берег навпроти,
а річка між нами топила й топила човни.
А нині твоїй таємниці пташині висоти,
а звідти хіба що остання пір’їнка у сни.

І завтра, й довіку твоїм загадковим відтінкам
поклоняться музи, знайшовши тобі оберіг,
бо ти – надбогемна, ти просто… закохана жінка,
яку і Господь до кінця зрозуміти не зміг.

2013р.

Поки ти десь ходиш-бродиш, Дерезо,
Я кохаюся з німцем у глибокому читанні,
Даю життя холодному віскарю, аби зігрітись,
І шукаю для себе нові безглузді питання.

Поки ти десь тичиш-нищищ свої стрункі факи, Дерезо,
Я з лопатою й ножем в очікуванні хеппі-енду,
Зберігаю у пам’яті твої гостини й цілунки із килимом,
Твої мати закарбовані в графі «найкращі моменти».

Поки ти десь тягаєш-ламаєш свої мартінси, Дерезо,
В той час я чекаю на тебе в своїй параної,
(Як наче ти є, а наче ти моя персональна примара)
Ми ж бо розчинені в треші й розбавлені сяйвом,
Таке враження, що я ціле століття на тебе чекала.

Я тебе витворював з уяви,
Я тебе з фантазії ліпив -
У своїй уяві не лукавив,
У своїй фантазії любив.

Я хотів комету наздогнати,
Я хотів промінчик перейнять,
Приручити мить
І загнуздати,
Мов коня,
Минущу благодать...

Сонечку з небесного гніздечка,
Янголині пісне і крило,
Не для тебе сріберна вуздечка,
Не для тебе бісерне сідло!


1995

Раз питає мама в дочки:
- Як поводилась в садочку?
- Нормально!

І бабусі теж цікаво:
- Як із подругами справи?
- Нормально!

Тут собі промовив тато:
- Щось ти їла небагато...
- Нормально!

І тоді сказав дідусь:
- Я за дівчинку боюсь!
Лікувати треба гарно
Це нормально ненормальне!

І тоді сказали всі-
Тато, мама, бабусі:
- Їдьмо швидше у лікарню,
Щоб усе було...нормально!

дмуть чотири вітри у всевітря складаються
перехресно свистять їхні чуються відклики
продувають усе вітровіялом таїнства
нам би душі свої в ці вітри не обвітрити

дмуть чотири вітри безконечні і наскрізні
доокіл завівають утворюють протяги
наче двері світів одчинилися навстіж і
зазивають у них увійти як не проти ми


2012

Бій курантів. Новій рік!
І рік життя у небуття,
Як лист старий календаря,
Що в сміття відірвали.

І не повернеш уже те,
Що в вічність відійшло.
І те що в щасті скупане,
І що сльозами вмите.

Не вернеш юності літа
Наповнені коханням.
І ті солодкі відчуття
В обіймах із коханим.

І лише в пам'яті своїй,
Як у машині часу.
Моменти кращі у житті
Я можу повертати.

2013р.

Я помру, не дійшовши до краю,
Впівшляху догорить моя свіча,
Коли печальна музика заграє,
І впаде радість милому з плеча.

А ви за мною не підете... Плачте.
Сама обрала стежку нелегку.
Як що не так – усе мені пробачте,
І пригадайте радісну таку.

Я вам лишу по собі дивні вірші.
Я вам зоставлю долю у листах.
Повірте: як піду – не буде гірше,
Лиш там сидить самотність на хрестах.

Та поки я ще скраєчку дороги, –
Мені ще йти лишаючи сліди,
Своє майбутнє ставити на ноги, –
Хоча б його, безжальна, пощади.
18.05.2010р.

Звучав акордеон. Одна кружляла пара.
І світ був тільки їх, як музика і вальс.
Ця жінка у житті любові не добрала,
А чоловік отой не біля тих звивавсь.

А танець - наче лет у юнь, хмільну, жагучу,
І пару молодив, і почуттями грів,
І прикрощі стирав, і долю невезучу
Уже не на землі - між зорями, вгорі...

Звучав акордеон. Одна кружляла пара.

4.І.2013

Я не хочу чути „люблю”,
Не потрібні мені зізнання,
Я від них неспокійно сплю,
Але ж це - не кохання...

Це лише подоба весни,
Того щастя, що я шукала.
Свою душу від всіх замкни,
Чи цього тобі мало?

Знаєш, я не вагаюсь в дні,
Що приніс хоч якусь надію,
Як піду – не дзвони мені,
Смуток не сип на вії!
2009р.

…не сповнились пророцтва давніх Майя,-
іще, напевно, трішки поживем:
Кінця бо світу не було й немає
за Юліанським теж календарем.
Натомість наступає непомильно
жадана мить того календаря,
як у традиції старого стилю
над Вифлеємом заяскрить зоря…

04.01.2013

* 03.01.2013 - Кінець світу за старим стилем)))

В глухому лісі тролі бродять
Настала ніч і вітер стих
І духи ті що те тебе водять
Хотіли щось розповісти

Над темнотою місяць сходить
І чиїсь душі неначе скрізь
Тебе свідомо щось підводить
До синіх рік чи до біди

Лиш шум води і більш нічого
У вухах твоїх тихо чути
Здається вже нема нікого
Та вони тут їх не минути

куняє хтось
Можливо сторож цих лісів
Не хочеться його будити
Та він лиш птах не вартий слів

Над головою висять зорі
Чому я заблукав в лісах?
Ніхто чомусь не заговорить
І страх зявився у словах

А ж раптом бачу чужу постать
Високе щось в очах зявилось
Напевно троль що лісом бродить
А може це мені наснилось

Та не було це тіло сном
Цей дух не розмовляв словами
В думках він плату попросив
І відповідь відчув думками

У мене не було грошей
Тай йому гроші та й не треба
Він тільки їжу всю забрав
і сів і зїв це просто неба

І тут і ніч пройшла швиденько
І ранок вже сюди дістався
А троль на стежку показав
І я подякував і попрощався..

І перший сніг, і дощ останній,
І сміх прозорого струмка,
І ти, в благаннях та зітханнях,
Така спокусливо п’янка
На мене дивишся з порога
Очима повними жаги
І промовляєш: - “Ради Бога,
Не йди від мене, дорогий…”
І мов на згадку про страждання,
Твоя показує рука
На перший сніг і дощ останній,
На слід веселого струмка...
03.01.13

*

–На сьоме небо,
Як туди дійти,
І скільки сходинок
Потрібно подолати?
–На сьоме небо серце доведе.

Чого це раптом спотикнувся час ,
Принишкло небо, затремтіли зорі
І на шляху безбарвнім та суворім
Я випадково згадую про Вас ?
Перед очима наш колишній сад,
Усмішка Ваша пристрасно-мигдальна…
Я вже й забув яке воно – кохання,
Його п’янкий, небесний аромат.
Прийшов до тями вишколений час,
Криві алеї порівняли зорі.
Сльозу втираю в лінії долоні:
Невже ще досі вогник цей … не згас ?

03.01.13.

Поетів різних величин
Час відзначає не чинами,
Не вирізняє поміж нами
Екстравагантністю личин.

Пастушив царствений Гомер.
Війон був славен окаянством.
А Байрон знехтував дворянством
І карбонарієм помер.
Та повелося з давніх пір
Давати ціни всім базарні:
– Ті, що не класики, – бездарні...
– Ні, Євтушенко – не Шекспір...
– Не ті поети, що колись...

Ну що за висновки блюзнірські?!
Невже ж перевелись Бєлінські
І Авербахи завелись?!

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

такий-то сум аж віхолою коле
і важко тисне тишею на скло
громадяться розбиті шиби долі
попереду й позаду – біле поле
а ось тебе й самого замело

у штольні самоти немає світла
лише сніги лише одні сніги
закамянілим спокоєм розквітли –
вражаючий нерукотворний витвір
як ніч душевно босим і нагим

приходить час і дивний звук іззовні
стрясає нерухомого тебе
це ранок вимітає мертву повню
і рожевіє поступом на жовнах
і розгинає сонячний хребет

Зима.Анабіозне щастя.
Емоції морозом вкриті.
Згадай ім"я.Здається, Настя.
І перевір чи двері всі закриті.

Сховай ключі під серцем
Й накрийся з головою.
Чайку?Горілки з перцем?
А чи розважитись травою?

Закрити очі і навік заснути.
Кричіть,ненавидіть,любіть,
Ридайте, пробуйте забути,
Лише мене у цьому не виніть.

Ввімкнути телевізор і дивитись
І не вникать у зміст пісень.
Й йому на зло приснитись
І в ліжку пролежати цілий день.

І кожен день однаковий,
І кожна ніч - маленька смерть.
І бублик чЕрствий на столі.Здається,маковий.
І чашка кави терпкої,наповнена ущерть.

18.12.11

Дивний хлопець
із сумними очима
дивиться крізь мене,
ніби я й не людина.
Повз потяги цокотять
у ритм його серця.
Ліхтарі миготять
і звуків ламаються герци.

Дивний хлопець
із сумними очима
Не знає дат і не знає,
котра година.
Чорне пальто
і розтягнуті джинси
тільки усмішка
збереглась
із самого дитинства.

Дивний хлопець
із сумними очима...

29.12.12

Пора вже знімати, мій Боже, кордони і чати.
Як душить за горло, за голос моє безголосся –
Мов шию обвило закручене в жмуток волосся.
Я стану навшпиньки. Я більше не можу мовчати.

Мені під язик Ти нап’яв укорочені віжки,
Що стримують слово, і мову, і голос, і речі.
Та глянь, як сьогодні говорять відкинуті плечі,
Як напнуті м’язи проказують втрачені назви,
І звуки пливуть за польотом китайської ніжки.

Цього Ти хотів? Ти хотів тятиви арбалету?
Щоб руки – мов луки, мов ріки, мов гори, мов Анди!
Щоб ноги, як діти, сповиті у білі пуанти,
Тобі голосили в беззвучному вирі балету?

Я стану навшпиньки, я стану – цього я хотіла.
Я буду щосили мовчати – у вирі, у танці.
Мій Боже, як сильно печуть забинтовані пальці.
І піт, наче кров, проступає на вигинах тіла…

Багато літ, як і сьогодні,
В житті немає змін:
Душа до істини - голодна,
Зі світом на один.
Старіє тіло... не вона,
Бо час її - статичний.
Для тіла досить і вина,
Щоб зникли протиріччя,
А у душі лише хаос
І спроби розуміння:
Ще розпинається Христос,
Вона ж і досі вільна.
31.12.12р.

II

garden

вновь холодало; на закате сад был
запекшейся на воске тушью яблонь;
крошась, румяный лед плодил синиц;
на склоне санок поплавки мотало...
но время списков лишено масштаба,
и прочь из сада лыжники брели
ступенчатым на срезе следом в лимб,
где кофе, сигареты, старопрамен
и нет больной от суеты земли.

Боячись розплескати, несу тім’яний біль
каламуті зимного дня і хвиль
олов'яної річки, що рінь несе океану,
який нас розділив, як безоднею, що ураз
запевняє око в нічев’ї мас.
Як повідав гном великану.

У посталому сторчма царстві, де часток міць
уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
яким в Світі Новому гравій спитують в тверді,
гріє спомин тіла твердого pro
vita sua – чужого стегна тепло
та сухий букет на буфеті.

Автотабун гримить; кисень всотує і азот
схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
Голова болить, голова болить.
Вітер пестить і колосить
зболену голову мою в бурім парку..

.