Так долго длился разговор,
что человек, по сути вор,
я не смолчала, не по мне,
не знала, - «истина в вине».

Но вдруг, мой друг увидел –я -
главарь сей банды воронья,
и…промолчала, ведь вина,
была не друга, а вина.

отныне твердо буду знать,
с вином – ни-ни – не воевать!

Раменом поведе - і заіскриться
бурульок діамантове кольє.
Зима - цариця снігу, чарівниця -
на царство роззирається своє.

А паличка в чаклунки кришталева,
хода - танечно-тиха і легка.
Де пройде, мерехтять скляні дерева:
торкне - і дзенькне гілочка крихка.

2013

І знову піддавки на грані фолу?
Тупик? Безвихідь? І ні шах, ні мат…
Бермуддя зачарованого кола…
Цейтнот? Цугцванг? Чи, найточніше, - пат?

Завмерли тури, пішаки і коні,
Слони, ферзі... Чи бути боротьбі?
А час іде… Все наче на долоні –
А де той хід? І я кажу собі:

- Беру тайм-аут!… Отже не здаюся.
Й не відступаю. Певне, це – азарт.
А перемога чи поразка? – не боюся,
Бо кожен фініш – це, по суті, - старт…

24.02.2008

приваби Бджіл дістались вишням…
Південий Буг, Одеса - айвам...
все од Карпат, Говерли вище -
коментувати буде зайве…

а зашморг рим, (без слів) - Поету!
прокляття видиме, чи вирок?
чи самоспалення... вендета
Душі, печінки, серця, нирок??..

і цей примітний диво-килим
мандрує всесвітом зигзагом:
то - в ніч, то - в день… такої сили,
ти розумієш мене, Ма-мо?!..
2013.

Авторе славного словосплетіння,
Йду на край світу по строфах твоїх,
В них надокучлива мжичка осіння -
Шепіт казковий, утіха з утіх.

А завірюха лютнева скажена,
Мов задушевна розмова сердець.
Авторе повного світла катрена,
В рими твої поринаю увесь.

Жаль, що життєва дорога коротка,
В ночі впирається темінь глуху.
Дякую, авторе диворядочка,
Що зустрічавсь на моєму шляху.

28.01.13

Лютує шалена зима:
Ні стежки, ні шляху нема.
Іскринками світиться сніг,
Нудьгує самотній поріг.

12-14 січня 2013 року

Жорстка закутаність у правила й закони
Заводить у глухий куток-супротив.
Застиглість серця в прощах й заборонах
Творця ховає на поталу плоті.

До усвідомленої радості Живого
І не-Живого в Єдності й Любові,
Виводить пізнання Людини й Бога,
Як Джерела Гармонії і Волі.

Відсутність страху у Єстві й присутність Світла
Звільняє Душу від страждань і згуби.
І кожна мить в Божественне розквітне,
Якщо в цю мить Людина просто любить.

28.01.2013

Почуваюся вкотре винною
За присутність свою
У прощенні…
Ти мені будеш не-Апостолом,
Я тобі буду Маґдалиною.
Тільки тиша ледь-ледь надірвана
Відпускає мою приреченість.
Від страждань твоїх
І до... вечора
Буду страченою,
Та вірною.

Вся страна не скажет: "Здравствуй, с добрым утром",
И не скажет даже: "Возвращайся поскорей",
Говорят мне, что в толпе доброты не нужно,
Пусть! Я отойду в сторонку и пойду к тебе.

вірш видалено

Розтерзана, зґвалтована,
І на семи вітрах,
Брехнею закатована
І полчищем невдах.

Ні правди, а ні честі
У них нема давно,
А що наобіцяють -
Обдурять все одно.

Як саранча, обсіли,
Уже не продихнути,
До краю знахабніли -
Їм не біда і скрута.

Жирують знавіснілі,
Крадуть і багатіють,
По трупах йдуть до цілі,
Від влади шаленіють.

А ти, що обирав їх -
Потрібен один день,
Щоб підійшов до урни
І вкинув бюлетень.

2010 р. Надія Таршин

Я люблю своє рідне село,
З ним у зустрічах я і прощанні.
Воно першу науку дало -
Просинатися як на світанні.

Та навчило любити людей,
Що ізранку до ночі у полі,
Усю силу давали землі,
І сорочки тверділи від солі.

Пам'ятаю рядки буряків -
Ці безкрайні колгоспні гони,
Спини наших рабинь-матерів,
На губах краплі поту солоні...

І неквапні вечірні розмови:
Про роботу і ті ж буряки,
Що попереду знову Наталка -
Бо на поміч прийшли свояки.

І везу я подруг-студенток,
Та яка там наука уже,
Коли мама моя у ланці,
В полі мало не задніх пасе.

Бурякам ми б'ємо поклони,
На руках від сапи пухирі,
І безкрайні коротшають гони,
Усміхаються вже матері.

Потім пізня з дощами осінь,
Урожай, як завжди, без втрат.
Закоцюбли від холоду руки,
Буряки веземо у кагат*.

Непроглядна волога темінь,
Зрідка вогники від цигарки.
Тітка Санька гука - ланкова:
- Відгружати на черзі у Варки.

Вже на цвинтарі ланка лежить -
Спочивають спрацьовані руки.
Їм вклоняюся низько за все -
За суворі життєві науки.


Кагат* - трапецієвидні споруди у яких тимчасово зберігали буряки.

2011 р. Надія Таршин

Вони любили у волосся вплітати пшеничний колос,
і бігли босі по стерні,раділи і кричали в один голос.
Колись дітьми були…
А зараз і вони з дітьми,які вже теж ламають колоски.

У неї в хаті пахне полином,
парфумами і часом пирогами.
Один стілець на кухні під столом,
і поруч з образами фото мами.
У неї дні розписані на рік –
не бізнес-леді, одинока просто.
Хоч зрідка, кажуть, ходить чоловік.
І щось таке у соцмережах постить.
Розповідає часто про дітей
(племінників), купує мандарини.
Коли сніжить і довго дощ іде,
вона малює сонячні картини.

Бальзаме ночі стишено-п'янкої!
Ти затуляєш пальцями легкими
І огортаєш наші очі тьмою,
Що навіває забуття незриме.
Цілителю натхненний, сну ласкавий!
Закрий благальні очі, мов завіса,
І милосердя маком незабавом
Посип навколо ліжка й заколисуй.
Рятуй, бо день прийдешній нещадимий
Засвітить спогадими горя тьмаво.
Сумлінню грізному не дай притулку,
Що риється кротом і серце мучить,
Душі моєї зачини шкатулку,
Лише легенько повернувши ключик.

Побіліли думки, побіліли уста,
Білий сніг на чолі, мов цілунок останній,
Побіліло усе, і сльозинок сльота
На поблідлій щоці мерехтить на прощання…

У химері світів чорно-білих «над-Я»,
Де прозора душа непомітна без тіні,
Діамантик сльози – мов Полярна зоря
На щоці у Зими, що відходить у іній…

1998 (ред.2013)

Я не люблю, коли у віршах сперма
Або дослідження із сексу польові.
Це вже діагноз. Не в порядку нерви,
А може, таргани у голові.

Я не втручаюсь у митецькі вправи,
Не ставлю бали цноті і гріхам.
Коли отець справляв природні справи,
Син підглядав. І син той звався Хам.

Поет не хам. Поезія не хамка.
Хоча папір і комп усе знесуть.
Над прозою життя зарожевіє хмарка...
Чи ж змінить настрої про секс і ковбасу?

Мої думки, своїми пелюстками,
Спадають снігом на лице.
Земля хропе під теплими снігами:
Я добре пам’ятаю – це.

Твої сліди на стоптаному серці,
Поволі стерла заметіль.
Ночами калатають мегагерці
На ньому охололий біль.

Весно, Весно, тебе я знову кличу.
Назад немає вороття,
А почуття, стікає по обличчю
І пахне вільне майбуття.

Запалюю свічу мого кохання,
Але чомусь, вогню нема…
Я знаю, що для тебе не остання
І сподіватися дарма.

Стоїть свіча – немає серцевини.
Для тебе - поза зоною, віднині.

На рушнику – червоні півні
Кричать опівночі й опівдні
І серцю спати не дають.

А поряд з ними ще й зозулі –
Дитячі згадки не заснулі –
Літа відлітані кують.

Під рушником – спокійна мати.
Біля чола – сніжинки з вати,
А коло хати – листопад…

Стоїть дорога – йдуть дерева,
І добрі клени плачуть ревно,
І т и х о
Осінь
Так
Ступа
По золотому падолисту,
По горобиному намисту…



1990

Доторкнутися до ніжності рукою,
Несподівано спинити Дощ Красою,
Пролетіти над Землею в високості,
Відчувати все, проявлене у Простір.

Увійти в Безмежжя Сутністю всією,
Відтворити радість ясною Зорею,
Зазвучати в тиші краплями Любові
Усвідомити себе у кожнім слові.

Засвітити щастя Світлою Душею,
В світ розкритися Дорогою своєю,
Перейти усе, означене Життями,
У Любові розчинитись до остану.

25.01.2013

Слова не німіють – зникають в Безмежжі,
Слова пам’ятають про все.
Слова промовляють, і враз… відлітають –
У Музику Ніжність несе.

Звучання, як радість, звучання, як Вічність,
Звучання, як Неба ковток.
Розлитий, як Світло, як Сонячне сяйво,
Любові Божественний сон.

Відкрита до Неба, відкрита до Бога,
Душа, що співає Любов.
І Музика лине, як Світла Дорога,
В Життя повертаючись знов.

Прекрасна і чиста Дорога у Небо –
То Музика кличе у Вись,
Дорога, що в неї збиратись не треба:
Ми всі вже були там колись.

27.10.2012

…сліпить очі мій сад ложе снігу іскриться слюдою
блискотять у польоті лелітки із ангельських крил
і кущі чепурять срібнотканою чудо-габою
як оту молоду що веде під вінець молодий

не дерева в саду - галерея мистецька правдива
неземна експозиція Неба на тему «Зима»
кожне дерево Майстра – явà кришталевого дива
у якому і натяку ґанджу якогось нема

упиваюсь різьбою у стані німого екстазу
і від захвату п’ю філігранне творіння Різця
відчуваю єством підсвідомо миттєво одразу
малість хисту Людини й безкрає величчя Творця…

26.01.2013

Із льоду брил укладені мости
не дочекають ейфорії весен,
ні звукохвилі річкової меси...
Мости морозні - почуття черстві.
У холоді засіяне зерно
не вибростить і корінця на волю.
Не возведе сердечний капітолій,
кохання, впрягле в омут настанов.
На кризі гілков"юнене гніздо
не вигріє опіреного щастя...
Не загойдає радості гіллясті
порив зав"юги- над життя рястом.
Стужослова... торочиться крило,
околіва незрима вена духу...
А хочеться начути неба слухом
цятинку сонця- сповнену теплом.

Чимало знаків на узбіччі
По тій дорозі, що йдемо
В місця, небачено-довічні,
Тягнучи літ важке ярмо.

І мудрецем не треба зватись,
Щоб суть розгадувати їх.
Вони підказками багаті,
Як оминуть лабети лих.
27.01.13р.

давай поглянемо крізь час
зустрінемось знову очима
хоча пролягає між нас
безмежність незборима
ось ти ще така молода
твій погляд наївно-мрійливий
мені уже важко згадати
яка ти тоді щаслива.
а я ось росту над собою
вростають кайдани у рани
та хочу зустрітись з тобою
знов, може собою стану.

О сколько нам открытий жизни чудной
Готовит нежно пьяный парадокс.
Любовь и власть от века неподсудны,
Вот так уж с ними как-то повелось.

Сплошная жизнь - роскошная путина,
Сожмёшь и долго смотришь, что в горсти.
Дойдёт улов до самой сердцевины,
До самой страсти может довести.

Ломайтесь, тайте, крепкие объятья,
И снова замыкайтесь в свой черёд.
В былых объятьях был не виноват я,
Пойдём, посмотрим, как ещё попрёт.

Какое счастье падать спелой грушей
В заоперно большую жизнь твою.
Ну что тебе? Мой саундтрек послушай,
Тебе я песню новую спою.

Во исполненье песенки недальней
Металл готов послушно лечь в тетрадь.
И молот из него, и наковальня -
Чему не быть, того не миновать.

Над ним сомкнулись крепкие объятья...

2012

Давно нема звірят, з якими ріс -
Відбігали своє... Почили в бозі.
Лише згадаю, боляче до сліз.
Забути б їх... А не вдається й досі -
Згадки та сни тримають у облозі.

Багіра постає, немов жива -
Підходе, притискається й мурлика.
У сни й вовки вриваються, бува,
Відвідує Шерхан, вусата пика,
І шкірячись, гарчить. Скотина дика.

Реве Балу, гарцює Кала-Наг,
Регочуться хвостаті бандерлоги…
Я можу збожеволіти у снах.
Втекти кудись би з їхньої облоги -
Та все одно до них вертають ноги.

Померла курка Ряба - я тужу,
Солом'яний бичок не йме понуки.
Кляну культуру нинішню й чужу
В афекті від болючої розпуки -
Трансформерами граються онуки.

(2013)

І ромен, і джмелі, і трава, й колосини,
І лазур, і спекота стерні...
В судну мить Бог спитає у блудного сина:
"Чим втішався в юдолі земній?".

І забудеться все...
Пригадаю лиш квіти,
Між колосся путівці, травину руду...
І від сліз наливних не знайшовши одвіту,
До Господніх колін припаду.

2012


***

И цветы, и шмели, и трава, и колосья,
И лазурь, и полуденный зной...
Срок настанет - Господь сына блудного спросит:
"Был ли счастлив ты в жизни земной?".

И забуду я всё -
Вспомню только вот эти
Полевые пути меж колосьев и трав -
И от сладостных слёз не успею ответить,
К милосердным коленам припав.

1918

Край воріт Сіону, над Кедроном,
Де узвишшя звіку не холоне,
А затіння годі віднайти,
Сів я з прокаженим, що з долоні
Їв достиглі зерна блекоти.

Хворий дихав смородом прелютим,
Він, безумний, сам жував отруту,
З усміхом дивочним на губах
Оглядав усіх блаженно-мутно,
Бурмотів:"Благословен аллах!".

Боже милосердний, ну навіщо
Дав жагу, турботи, голос віщий,
Спрагу вчинків, слави та утіх?
У радінні - каліч, найдурніші,
Прокажений - веселіш за всіх.


2012



У ворот Сиона, над Кедроном,
На бугре, ветрами обожжённом,
Там, где тень бывает от стены,
Сел я как-то рядом с прокажённым,
Евшим зёрна спелой белены.

Он дышал невыразимым смрадом,
Он, безумный, отравлялся ядом,
А меж тем, с улыбкой на губах,
Поводил кругом блаженным взглядом,
Бормотал :"Благословен аллах!".

Боже милосердный, для чего ты
Дал нам страсти, думы и заботы,
Жажду дела, славы и утех?
Радостны калеки, идиоты,
Прокажённый радостнее всех.


1917

***
День прекрасний – і тепло, й не тане,
Мабуть, є у природи ресурс.
Ну… і поки нема ще туману
На ліричний лягаю я курс.

Серце б’ється, немовби мертвецьки
П’яний я, мов по вінця налив:
Просто випив я шість по-турецьки
Кави чорної – і перегрів!

Доз подібних не радять нам пити,
Виявляти свої почуття!
А ще кажуть, що можна й не жити,
Віртуозно минати життя.

Жити можна, і треба, й нестрого:
Ревнувати, страждати, і пить.
І життям не кульгати убого, –
Дихать ним і оспівувать мить!

А ні то й не встигнеш моргнути,
І пора вже зіграти в труну.
Тобі суму й жалю не минути,
Та… пора обривати струну!

Треба так, що коли підсумуєш
Все, що пройдено, – сам ти сказав:
“Ну і все ж таки жив я не всує, –
Пив, кохав, ревнував і страждав!”

Ні, а все ж то природа багатша!
День який! Що поезія? – злет!
Певен, я написав то інакше,
Ніж хотів. Що ж, бо я – не поет.

ти крапка без ‘і’
кінцево-дотична
то простір змалів
віконням від січня

то б’ється то ні
заходиш постукай
край скронями гнів
чеканням розлуку

б’є серце у дзвін
нападало гулу
мов білих пір’їн
із мрій що минули

стоїть течія
завмерла на фото
вона нічия
з паперу на дотик

із уст на уста
закину у слові
крім світла з хреста
примирення крові

позбавлення крил
і зречення квіту
приброкання сил
що марили світом

у гавані літ
яса якір кине
у хвилі-золі
зворушаться тіні

розбуджений час
хитнеться як віра
на тім що мовчав
хай висохне сіре

на тім що стояв
хай вийде на люди
ти крапка моя
а інших не буде

25 Січня, 2013

1.
хрестатим вікном
нагороджений містом
розвіявся сном
по душі ніби листям

не бійся мене
я спокійний покійник
в тобі як помер
мов у тілі снодійне
то рук не складав
не котився сльозою
літа як вода
нашу тишу загоять

2.
слова дощові
перехожі й безнебі
лишаю тобі
я на згадку про себе

хай кров повелась
поплила без любові
не хлипай мала
усміхнись і на сповідь
до вітру пристань
з вітрячка матіоли
до ранішніх ран
прикладаючи голос

3.
розкрилена лю
у натхенному світлі
я шлях простелю
з берегів несусвітних

не бійся ступай
не дивуйся що зорі
мов біла крупа
під ногами говорять
про холод в раю
і про мандри безкраї
я там на краю
я є той хто чекає

4.
я той що тримав
всі надії не в клітці
зима не зима
я весню тут і звідси

до мене лети
ластів’я щедрувати
займуться сади
із вапна вийде хата
із піни глибінь
так виходить на сушу
мовчання і тінь
ти возносишся в душу

25 Січня, 2013

Вода, мов небо. Небо, як вода.
Іду босоніж, не тону, не тану.
Стрічаю сонце з ночі і туману,
себе йому, себе йому віддам.
Така тут висота і глибина!
Лоскоче риба пір’ям пізні зорі.
На небі я, на небі та у морі.
Іду. Пливу. Літаю. Сонце, на
тобі мій світ, світанок назавжди.
Ні дна, ні краю неба і води….

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили його у кошик.
Годували по-царськи
довірливу птаху,
І подобались птасі такі розкоші.
Можна жити, бач, і в неволі –
Не біда, що в кошику тісно...
День за днем він удосвіта
Мимоволі
Зачинав молодецьку пісню.
Дивувалась Москва мільйонна
Й зарубіжні скептичні гості,
Бо ж їм півні співали
Хіба що в бульйонах,
Голомозі і геть безхвості.
А співав же чудово півень,
Наче вдома, на живоплоті, –
Кожну ноту виводив на вищий рівень,
І була кожна нота з живої плоті!
Жаль мені було птаху-невдаху,
Що не відала страху зовсім,
Бо не знала.
Що їй зготувала вже плаху
І ножа загострила жертовного
Осінь.
...Якось вранці проснувся пізно,
Хоч завжди просинався рано:
У будинку навпроти
горланили пісню
Чоловічі баси недоладно і п’яно.
Від троїстого галасу-крику
Червоніли носи убивців...
Тихо стало в Москві
Без того «Ку-ку-рі-ку!»,
Мов заснуло життя
У мільйонній столиці.


1979

Протікає вода крізь долоні,
омиває відлигою руки,
відчувати тебе – ще доволі
(вже не я) піднебессями звуків.

Не мені дотанцьовувать танець,
таємниця коштовна у серці,
між світами забутими станем,
мов пегас на обвугленій фресці.

23.01.2013

1
Львів... Кав’ярня на Поштовій...
Столик в темному кутку...
Тільки ти! І я готовий
Навіть вмерти за таку
(Тільки ти!) – за Мирославу,
Навіть з армії втекти,
Наплювать на честь і славу
По "Уставу". Тільки ти!
Цілувались дуже п’янко –
Так жадалось люботи!
Люба дівчинко-львів’янко –
Привид в ночі самоти.


2
Лишився присмак гіркоти
Від випитої кави –
Мені ніколи не знайти
Т і є ї Мирослави!

Боків стремена вже не труть,
Розгублено підкови...
Мені ніколи не вернуть
Побачень тих святкових!

Ти вийшла заміж. Я також
З обиди одружився,
Тривожно жив на світі, бо ж
Тобою не нажився,
Не налюбився в давні дні,
Та не допив отрути
Солодкої... Тепер мені
Нічого не вернути!

Без цукру кава... Чорнота
Густішає на денці...
Не ти, сьогоднішня,
А т а,
Колишня,
Плаче в серці.


2004

Рукописи згоряють і сон душі триває,
А дерево надії ув'язнено в собі.
Я на життєвім полі із часом в шахи граю.
На дошці чорно-білій – виснажливий двобій.

Кому ходити першим, від кого це залежить?
Сліпий безумний жереб означить перший крок.
І на усіх фігурах переліком обмежень
Обставини і досвід поставили тавро.

Нові головоломки ховає день у скрині
І глибина прозріння аж нутрощі пройма.
Коли дарує мудрість любов і розуміння,

Обтяжливим цейтнотом затискує зима.
Я не програю часу роки дорогоцінні,
Допоки біль і втома іще не ставлять мат.

2013

Лежить холодна тиша на гілках
Високих сосен, що торкають хмари.
У шахті фосфоритній затиха
Із вічності відлунням голос Сари.

***

- Моя кровинко, тихо! Спи, не плач, -
Згорьована вмовляє сина мати. -
За тебе я молилася, та бач...
Ніхто вже нас не прийде рятувати.

- Чому надсадно плачуть, мамо, всі.
Біди, немов, чекають, а чи страти?
- Ти не зважай на плач той, уві сні
Не страшно буде, сину, помирати.

- Скажи, матусю, нащо Авігаль
У воду кинула малу дитину,
Коли нас через міст вів поліцай?
- Вона її так рятувала, сину...

- Я їсти, мамо, хочу... Дай шматок
Тієї хали, що пекла ти в печі.
А ще води би випити ковток...
- Про це згадав ти, сину, не до речі.

- До хедеру я, мамо, дуже звик,
У мене друзів там було багато.
Освоювали Тору та іврит,
Щоби могти з раввіном розмовляти.

- Ти знаєш, сину, як молились ми, -
В її очах спалахує розпука. -
Смолу розпечену на тім'я налили,
І Ребе наш помер у лютих муках.

- Мені так важко дихати, чомусь...
Хтось у пітьмі там просить допомоги.
Ридає тяжко... Мамо, я боюсь...
- Ох, сину, сину... Не тримають ноги...

- А завтра, мамо, як настане день,
Чи будуть ще нас мучити прокляті?
- Не буде, сину, ворогам прощень! -
Сказала стиха і... замовкла мати.

Земля волала, клянучи війну!
Межи трьох тисяч знищених у шахті,
Маленький хлопчик з мамою заснув...
Завмерли сосни, стоячи на варті.

***

Лежить холодна тиша довкруги,
Деревами вдивляючись у вічність.
Звучать щороку в шахті молитви,
І люди палять поминальні свічі.

21-24.01.2013р.

Вітре-розбишако, не тривож
Чуйні сни дерев, уже столітніх -
Сниться їм весняно-теплий дощ,
Білий цвіт на молодому вітті,
І плоди, налиті добрим сонцем,
Що так радо їла дітвора...
Не тривож! Для тебе тільки сон це,
А для них - розлучення пора.
2012р.

Спокою хочеться,
Та не вічного.
Правди як хочеться,
Та не ситої.

Чесності хочеться,
Та не скутої.
Мудрості хочеться,
Та незламної.

Гідності хочеться,
Та не зайвої.
Простору хочеться
Українського.

***
Гілки, наче лапи, тремтять у ялин,
Пташині пісні, наче диво, –
Живеш в зачарованім колі рослин,
І звідти піти неможливо.

Хай черемхи тут сохнуть щодня на вітру,
Хай бузки опадають дощами, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В свій палац під ясними зірками!

На тисячу літ чаклунами твій світ
Укритий від мене й від світла, –
І думаєш ти, що найкращий той цвіт,
Що в дикому лісі розквітнув.

Хай уранці не буде роси у бору,
Місяць з небом у сварці – не горе, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В світлий терем з балконом на море!

І коли ж то на тижні, скажи завчасу,
Ти вийдеш до мене скрадливо,
Коли я тебе на руках понесу
Туди, де знайти неможливо?

Я украду тебе, як не скажеш ти: "Ні..."
Стільки сил змарнував без овацій!
То ж погоджуйся хоч би на рай в курені,
Якщо зайняті терем з палацом!
1970

Червоний і яскравий повний місяць
До лісу хилиться щомиті незворотно,
І швидко, й непомітно водночас.

Ось зупиняється, вчепившись за гілки
Пригас, поблід – і раптом спалахнув
Червоно між вершків високих сосон.

І блідне знов, і розгоряється, і знову гасне,
Мов зупинився час.
Та ось погас
І зник.

На тому місці проступили сосни.

* * *

Чуття, немовби несумісні,
Плачý і радісної пісні
Нам у закоханості мить
Дарує дійсність.
Тоді усяк стає поетом
І випускає рим дуплети,
Хоч невзаємність де-не-де
Б'є рикошетом.
Але не видно перемир’я.
І плач, і гумор, і сатира
На полі серця, - справжній бій, -
Рокоче ліра.

26.01.13

Поспішає поїзд в осінь,
За собою він не просить.
Гуркотить в далеку даль,
Тільки ж літа йому жаль
І ще тих, котрі не просять
Проводжать їх з літа в осінь.

26 січня 2013 року

Баба Люда – наче сойка:
Скільки крику, скільки зойку!
Як прийдЕ до нас у гості,
То риплять у неї кості.

26 січня 2013 року

На веселці - Василинка.
У Василинки - веселинка:
Сяє барвами стежинка,
Що торкається хмаринки.
Як веселку обертати -
Буде весело скакати,
Любо човном веслувати!

У неї погляд лагідний,
А мій, на диво, хижий,
Не полишає пам'яті
І вимагає рішень.

Отруює, захоплює,
Є натяк на можливість,
Відштовхує, долонями
Торкає нижче спини...

Мій погляд провокація,
Мов тест на витривалість,
Скорочуєш дистанцію,
Я жартома знущалась,

А жарт не жарт,
Відверто - в жар,
Спустися на коліна,
Пала ясним вогнем душа,
Бажанням захмеліла...

У неї погляд лагідний,
А мій, на диво, хижий,
Не полишає памяті,
І вимагає рішень,

Пронизливий,
Настирливий,
І ти відводиш очі,
Приймаєш заспокійливе,
Та хочеш...

Мете… Дерева у кришталь-намистах...
Уміло бешкетує сніговій...
Спить у перинах первозданно-чистих
батьківський сад… Тепер уже - і мій.

Тут кожен кущик батька пам’ятає,
і дерево без нього – сирота.
Чи за свого вони мене признають?
Чи до душі заміна їм ота?

І чую я півсонний саду шепіт:
-Ти нас, як ТОЙ господар, опікай…
І станеш ним також... Коли із щепи
збереш уперше власний урожай…

25.01.2013

ОСТАННІЙ ВІРШ

І знову лід і зверху – думка зріє, –
Пробити верх чи просвердлити низ?
Так, зринути, не втративши надії,
А там – за діло у чеканні віз.

Лід наді мною, проломись і трісни!
Я весь в поту, як ратай на жарі.
Я повернусь, мов кораблі із пісні,
Всі вірші пам'ятаючи старі.

Ще не піввіку, тільки сорок з лишком, –
Тобі і Богу я не був чужим.
Співати є що, ставши перед Вишнім,
Тож є чим оправдатись перед ним.
1980

Чудне дівча, хоч їй за п’ятдесят
(І з вигляду – цілком дозріла дама),
Та, бачте,
Про едемський марить сад
І юного, цнотливого Адама.

Віршує про кохання неземне,
Розкуте і прапервісно-шалене,
Спокушує осіннього мене
На те,
Що вже залежить не від мене.

Їй-право, я дивачку не суджу,
Висміювать її також не смію –
В уяві біля ніг її лежу,
Насправді ж перед нею бовванію
Адамом остовпілим,
Без надій
На призабуте вже гріхопадіння...

О Господи, прости й не пожалій
Для мене всепрощенного терпіння!


2002