Я посиджу сама.
Або ще в товаристві мовчань.
Листопад вечорів,
Застарілі розмірені ритми…
Одинока сурма
І негоди холодний кажан –
День,нарешті, згорів,
Його темінь оплакує ридма.
Зупиняється час
(Бо затерпла у Мойри рука).
Розійшлися усі.
Задубіли від холоду пальці.
Тільки зірка-свіча
До роботи тепер беручка –
Вибирає узір
І розтягує місяць на п’яльцях.
2012

Коли спадуть на Вашу душу тіні
Моїх, учинених давно, гріхів,
Ви сонцем прощ у мареві осіннім
Зніміть із мене справедливий гнів.

У тім саду, де ми плоди зривали,
Давно немає радості цвітінь,
Лиш юності віддалені хорали
Імлою їсть немилосердний тлін.

І що нам від майбутнього чекати,
Коли минуле роз’єднало нас?
Простіть мені ці непоправні втрати,
Простіть мені, уже в останній раз…


29.11.12

Свободу крошками хлеба
Бросают в потоки времени…

Вороны, что сыр держали,
Друг друга теперь по темени
Клюют, а вокруг лисицы
Ш-ныряют, ища поживы.

Вороны, ведь вы же птицы!
Не сыром единым живы.
Вам жизнь подарила крылья –
Поток измерять полетом.

…Но белою сажей перья
им пачкает добрый кто-то -
всё тот же, кто крылья чайкам
измазал белилом чёрным:

им крошки ловить не стайкой -
по одному, проворным…

"2011

ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

(за народними мотивами)

Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!
На цілунки аж до рання,
на надіі-сподівання,
загадаю я бажання
на любов!
Ой, упала зірка з неба,
закотилась зірка з неба,
закотилась зірка з неба
у траву!
Загубилося бажання,
чи знайду його до рання,
чи зустріну я кохання
наяву?
Ой, сховала місяць хмара,
зА що мЕні така кара?
Заховала місяць хмара
до біди!
Вітер місяць обіймає,
вітер теж когось кохає,
вітер хмару проганяє,
"Відійди!
Щоб збувалися бажання,
і надії-сподівання,
щоб тобі любов-кохання
віднайти!"
Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!

Звістка радісна прийшла,
Мою душу звеселила –
Храм будують у селі –
Новина ця серцю мила.

Знов надія ожила,
Що по–людськи заживемо,
Бо коли будують храм...
З вірою - не пропадемо.

Боже, милості Твоєї
Я прошу і допомоги,
Щоб вели до цього
Храму
Із усіх країв дороги.

І у рідному селі
Знову дзвони задзвонили,
І небесна благодать
Додала у душі сили.

2011р. Надія Таршин

О женщины, творения природы!
С непостоянством мартовской погоды
Черты все у вас переплелись.
Вы и добры, и зло у вас кипит,
Умны, мудры, и очень бестолковы,
Вы и серьезны, и капризны очень,
Вы и бескорыстны, и жадны беспредельно,
Нежны и ласковы, как солнышко в апреле,
И холодны, как стужа в январе.
Как ключ к вам подобрать скажите?
И где ларец заветный тот найти,
Где сути вашей тайна хоронится?
О, если б тайну ту узнать ….
Как жить легко бы было с вами.
Приказывать и управлять…
Как самыми послушными войсками.
О каждой все известно наперед…
Какую хочешь - выбирай любую…
Нужна вам добрая, - берите,
Ласкайте, мучайте, кричите….
А у ней лишь доброта одна,
Вчера, сегодня и всегда.
И вот тогда так станет скучно…
И кто-то громко закричит!
Верните женщину, ту не простую,
Что мудрый бог для нас создал.
Хорошую… , и чуть плохую…
Но ту прекрасную, земную,
К которой ключ не подобрал.

2000г.

Чудотворче Миколаю,
Я усе, що треба маю:
І веселу залізницю,
І жучиху-жартівницю,
Маю теплі рукавички,
Автопарк є невеличкий.
У сестри – лялькове місто.
У кімнаті в нас барвисто.
Маю маму, маю тата,
Тож сім’я у нас багата!
Для сусідської Галинки
Принеси хоч мандаринки!

Жінка - українка, червона калина,
Пісня солов’їна, золота душа.
Як тобі живеться, у цю тяжку годину,
Коли грошей часом і на хліб нема.

Прохідні закрили фабрики і заводи
По усій Україні роботи нема.
Вийшли на базари усі, хто тільки можуть,
Усі тепер торгують – покупців нема.

А що саме гірше, діточок не родять.
Рідко коли бачиш, щоб вагітна йшла.
Люди схаменіться, а то пізно буде
Україна вимре, а поки ще жива.

Пани депутати, у Верховній Раді,
Припиніте чвари, працювать пора
Дайте людям жити, їсти і робити,
Бо на Україні ледачих нема.

Знову, як калина, хай розквітне жінка,
Сміхом хай дитячим повниться Земля.
Хочемо гордитись за свою Вітчизну,
Щоб жінка - українка щаслива була.

1994

Тремтяча, хвора вохра осені твоєї…
Сум до обличчя намертво приклеять
Зневірені холодні пальці вітру.
Дитинства давні вдатні веселкові барви
На цю іржу замінено примарну -
Зима її сухотні плями витре,
Відварить із самотності полин,
Відв’яже душу, поцілує: - Линь
Горбатим коником хутчіше вихрів!
І тихо, перш ніж ти - з копит в політ:
- Побачиш Бога, передай привіт.


2012

Присядь, Людмило, і не клопочи –
Я не голодний, я не хочу пити,
З дороги я в готелі відпочив,
От лиш гостинця не спромігсь купити.
Це ж скільки літ у тебе я не був?!
У наших діток є свої вже діти,
Тож не годиться гудити судьбу
Й самих себе не варто нам жаліти.
Ми постаріли. Сили вже не ті.
І час не той, щоб замки будувати.
Та в нашому сирітському житті
Ще й не таке було, якщо згадати.
Прости, сестрице! Я не генерал –
До старшини – і то не дослужився –
Зі свого недолугого пера
Ні славою, ні грішми не розжився.
Нічим відчутним не допоможу,
Хіба що словом трішечки розраю
Та ще скажу, що дуже дорожу
Тобою, хоч і рідко приїжджаю.
Посидьмо тихо, мовчки. Прихились
До мене, до сивин моїх і зморшок.
Усе хороше, що було колись,
Згадаймо:
Дріботить липневий дощик,
А ми в дуплі з тобою
Обнялись,
Немов більчата…

1995

Ви заспівайте дівчині романс!
Пасіонарно завоюйте простір
її бажань сердечних, де все просто –
коли звучить по-справжньому, про Вас.

Поривами останнього романтика –
щоб голос, наче вірності присяга,
закутував у шовковисту сагу
і білосніжну паллу повелительки...

Пробуджуйте, як лицар, серенадами.
І хай здаються вчинки несучасними. –
Жінки втомились бути не прекрасними,
жінки втомились бути не жаданими.

...Хай інші створюють хіти для мас,
і почуття замовлять у діджеїв.
У неї в серці – пелюстки лілеї…
То ж заспівайте дівчині романс.

Я вже не син. Я – чоловік в подружжі.
Я – батько. Я – дідусь. Але… не син.
І серце невимовно з жалю тужить…
-О Боже, що на небесах єси,

прийми літами втомленую душу
того, хто дав колись мені життя…
Не стало тата… Тільки сльози душать…
В онуків більш немає дідуся…

Завершено важку земну мандрівку
у довгих-довгих дев’яносто п’ять…
Прощайте, тату… Вічного спочинку
у Небі… Вічна пам’ять…пам’ять…па…

26.11.2012

Вітер босоніж ходить –
вим’яті спориші.
Вітер співає оди.
Ну хоч бери й пиши,
як залицявся вміло,
протягом ліз у сни:
«Вітрику, любий, милий,
рідний, облиш, пусти…
Діток у нас – дай Боже!
Хай підростуть іще!»
День догорить погожий,
тихий такий… Лише
там, на кутку вдовинім
вихриться в димарі.
Кажуть, у неї нині
четверо. Всі малі.

Що стрічі без розлук?..
Та схоже – мить,
Як серце защемить
І нагада про неминуче,
Якими б твердокорими не були ми,
Схиляємось в журбі, як верби ті плакучі.

Під спеки розігрітий плин,
Молотять роси босоногі равлики.
І літа невгамовний млин,
в саду збиває перестиглі персики.

Гойдається на павутинні час,
ховаючи в серпанок очі.
А десь, в яру, серпневий Спас
вистуджує жару узваром ночі.

В холодних ранках ще щебечуть ластівки,
Та осінь стукає в серпневі двері.
І яблука лиш дочекались спасівки,
А літо поміняло вже шпалери.

Серед полів, що мріють у цнотливості
Колючі стерні ходять їжаками,
А у хмарин не вистача сміливості
Усе залить осінніми дощами.

Останнім медом ще гуде на пасіці
І сонце припікає, слава Богу,
Та в небі за селом, що біля просіки,
Лелеки учать молодь у дорогу.

У Шишаках за грубою тепло. І звично
Виглядаєм крізь шиби, щоб ранок прийшов.
А воно, як на зло, затягнулася мжичка.
Ну і що? Й за дощу може бути улов!


У дворі походжає рибалка завзятий,
Кум Микола, щоб снасті зібрать до ладу.
При погоді усякій відбудеться свято,
Як би дощ не періщив, чи вітер не дув.

Ми підемо вклонитися Пслу. А вже потім
І по чарці й по другій, й по третій хильнем.
Третім буде Мишко Архирей. Річки спокій
Не порушим. А вип’ємо все, що хмільне.

Дружині Ліні

Ми тридцять років ще й один
Сімейний віз тягли в супрязі:
Я був для тебе мужем-князем
Від першодня аж до сивин.
А ти княгинею була
Для мене, вірною жоною,
І чувся дужим я з тобою
На чолі княжого стола.

Часи усобиць, грізних смут
І різних пошестей раптових,
До пня нас винищить готових,
Пережили. Вино отрут
З душі не витруїло згоди,
І милосердя та жалю –
Сьогодні я тебе люблю,
Як люблять затишок природи
В осіннім затишку тепла
І дозрівання. Мов прозріння,
Для мене є твоє уміння
Два рівноважити крила
І зберігати лад і згоду
В серцях і помислах усіх,
Плач перетворювати в сміх,
В хмільне вино – прісняву воду.
Моя коханко і жоно,
Соратнице палка й дружино,
Жилось нам терпко та ожинно
І так малинно заодно!
А запорукою – дочка,
Княжна – єдина гордість наша
І втіха. Повна наша чаша
І стіл небідний при свічках.
Твій день народження ясний
Ми відзначаємо сьогодні,
З тобою зріднені і згодні
В усьому. Наче дух святий
На нас зійшов. І нам доволі
І задушевності, і слів,
І сліз, і радощів-жалів
У триєдиному застоллі.
Я встану й тихо поклонюсь
Тобі – дружині і княгині,
Загляну в оченьки глибинні
І щастя карого нап’юсь
На все життя. За все прости
І відпусти гріхи невільні,
А всі набутки наші спільні,
Перехрестивши, освяти.

1998

фатальний перший сніг на хризантемах
ще сонних і до зради не готових
не загнаних у грудня мертву мову
сьогодні вранці сходив соком темним

обпалював і сік податні стебла
і пробирав до хрипу як васабі
і в ірій безтурботне листя вабив
здирав його безжалісно ще теплим

воно під ноги клалося покірно
а хризантеми гнули голі спини
і видихали осінь по сніжині
тепер не їй – німому грудню вірні

В café-chantant влетіла в «mini»,
Що тіло тісно облягло.
- Я б пригостив тебе "Martini"...
Знайомі будьмо: я - Павло.

А як твоє ім'я?.. Послухай,
У тебе вигляд - вищий клас!..
(Я закохався враз по вуха
І уявив у ліжку нас).

- Батьки і друзі кличуть Звінка...
- О, як незвично! Це не жарт?
(Ти засміялась щиро й дзвінко.
Почервонів я, наче рак).

- А гордовита, як принцеса -
Не підступитися!
- Та де!
Сьогодні вперше я в Одесі
І чула, тут є "дикий" пляж.

Я на такому засмагала,
Як приїздила в Коктебель...
- А, є такий... Назвали - «Чкалов»...
Спускайся схилами до скель.

А знаєш, я не проти, діво,
Й сам провести тебе туди -
Ми там, немов Адам і Єва,
Позасмагали б... Згодна ти?..


28.11.2012


* Звінка (наголос на першому складі) - зменшувальне від Звенислава.

Нова жовтобока шпаківня
на старому дереві
світить у листопад крізь чорне гілля,

схожа на величезне здеформоване яблуко –
застрягло, витягнулось прямокутно,
добре і самотнє,
подивоване,

схожа на дитину з хворобою Дауна –
он, сусідські дітлахи побігли до школи,
а це дитя удома сидить,
покинули його,

бо – не таке....


04.11.2012

Берези такі щемливі,
такі емоційні, знаєш?
Контемпи в осінню зливу
танцюють в сльозах і смайлах,
крізь відчай летять за вітром,
розтріпують коси хмарам,
і листям останньої віри -
у неба високе марево...


11.2012

Чвалом кіннота,
Алюром,
Крилата,
Мчала
Галопом.
Валом піхота,
Муром,
Затято –
Під Конотопом.
Коні топились,
В підлім болоті
Греблі гатили...
Смертно схрестились
В гніві й підлоті
Вражії сили.
Коні іржали,
Може, про сіно,
Може, про ясла...
Ось вам держава,
Ось наше віно,
Ось – Переяслав!
Дика Росіє,
Ми ж не просили
Виродка в гості –
Вітер осінній,
Де ми косили,
Вибілить кості.
Трави рахманні
Виростуть буйно –
Посестри прерій.
В п’янім дурмані
Дишуть отруйно
Трупи імперій.
Тупіт копитний,
Клич переможний
З-під Конотопа...
Всесвіт відкритий –
Ясновельможна
Сита Європо!
Гей, переможці,
Крицю вигострюй –
Буде руїна...
Є запорожці –
Будуть Виговський
І Україна!

1995

Чотири богині танцюють у морі. І я –
зміїста форель, що струминня збиває під ними.
Регочеться літо. Купається сиве хлоп’я,
скидаючи набік своє облітання озиме.

Повітря як сукня – тонке і сріблясте. А я
вже вгору по сходах несу намиста і відлуння.
Минулі часи виростають із сонячних ям,
із сонячних ям устають ворохобні красуні…

Чотири богині у бубон горіховий б’ють –
засмаглих сміливців скидають небавом у хвилі.
Медузи у роті – то їхня колишня могуть.
Вода у легенях – то їхнє жадане безсилля.

А далі – не знаю. Погнала кудись течія
ті пера блакитні, ті спалахи у крутанині…
А в синьому небі сміється сріблясте хлоп’я,
а в синьому морі танцюють чотири богині.

зів*ялі квіти викидають,
бо ваблять свіжі пелюстки,
і "добре знана" - не такая,
як не крути і не верти...
не та, мов персик, ніжна шкіра,
не ті, знайомі так, вуста,
а нова подружка - манірна,
цікава, досить не проста...
а нова краля "лізе з шкіри",
з азартом грається в любов,
вона гравець, вона щаслива...
жене шалено серце кров
і венами кача насосом
у голову, й туди, до ніг,
і "зашкварчала папіроска",
як випав долу перший сніг...
пригода сталась, от халепа,
ані синиць, ні журавлів,
гульнув...а чи була потреба?
сам винуватий, сам хотів...

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі захлина…
Шматочок неба висне наді мною,
І жайвір,
Намальований весною,
Такі гучні колінця витина…

Яка трава – чманіє голова…
Так нереально –
Чутися хлопчиськом:
Мене і чапля підпускає близько
До себе,
Не боїться мурахва…

Пливу собі – до себе, до села,
До хати над Сулою,
На узвишші,
Де аж киплять від нетерпіння
Вишні
На обріях святкового стола…

Яка трава!
Джерельце жебонить,
Крізь нетрі продирається,
Уперте…
Хотів би тут я радісно померти,
Воскреснути в траві –
І знову жить.

1999

В денниках осені
букви похило -
сльози важкі…
й перегони вітрів…
Розпочинала -
предивно вродлива!
Запис останній –
вантаж на пері…

А під пером
і дими, і тумани,
згорблені постаті,
перші ціпки,
й діва Обида
торкає вустами
світло з її
золотої руки...

у пору перехресну блукають крізь тумани
безколірні пейзажі уздовж старих доріг
тут літу геть запізно весні занадто рано -
ніхто ще цього кола навспак не перебіг

дожовують корови жорсткі засохлі стебла
щипає серце зеленню озимина в полях
на цвинтарі природи така жива нестерпно
аж щемко просить снігу розорана рілля

гігантським покривалом укрити теплі соки
і хай любов пульсує за монохромним тлом
хай замітає білим людей незграбні кроки
аби по сніжно-ніжному життя вперед пішло


27.11.2012

сонце-місяць
місяць-сонце
зазирають у віконце
де жадана дульсинея
плани в них обох на неї
їм на поміч прозерпіна
клеопатра і мальвіна
і луїза і джоконда
і маленька анаконда
бруднопикі вояки
й вурдалаки-вітряки,
що ховалися під хмари
а за ними і татари
і монголи при гітарі
де звучить гарсіа лорка
не боїться злого вовка
що полює дон кіхота
і ненавидить роботу
та зачувши тільки крик
із коня на землю - брик...

бідолашна дульсинея
і нічна тендітна фея
їх спіймали
мнуть і місять
місяць-сонце
сонце-місяць...

казочки такі малечі
я розказую на вечір
поки зирить у віконце
сонце-місяць
місяць-сонце


28.11.2012

Анумо вже "присядем на доріжку",
коня покине загнаного Час-
нехай тепер собі чвалає пішки,
і лізе через ночі перелаз.
А ми мовчання наллємо у чари-
це пауза для щемних одкровень...
вже золотом пожадливо відмарив
на тонкогіллі падолисту день.
А нам у різносвіту димні далі
невдовзі розбігатися...чи ще
зустрінемось..? - у розсипі криштАлю
першомороззя візерунки тче.
Розбілосніжене мені прийдешнє-
тебе минуле ув обійми жде...
лиш корифеї - Ясені тутешні,
незрушно вснули - дрімна мить - на те.
Ну ось ми і "присіли на доріжку"-
та звідки цей навітрився одчай?!
не раз іще тебе згадаю нишком,
глибокодуха Осене! Прощай!

Древо життя –
бензопилою смерті.
На пні страждань
пагін надії погас.
Явись ще раз,
щоб перед тим як вмерти
Мені простив….
Я винен був…
Пробач…

Були ті дні як бджоли медоносні,
Приносили і радість, і красу…
А далі осінь, листя сухопосне.
Осіннє злато вкутало в журбу.
Змінилось все. Не явишся у гості.
І янгол Твій не висушить сльозу.
Не тішить навіть сонце високосне,
А тінь щодня спокутує вину…

Древо життя –
бензопилою смерті…
Прощальний день
його календаря.
Тремтить гілля,
що в небо було вперте
І стовбур –
віддаляється від пня.
Троскіт гілляк…
Глухий удар…
Зітхання…
І невимовна
Втрати гіркота…
Невже ця мить,
Невже вона остання…
А за межею –
Вічна чорнота…

Це пишна велич – камінь спотикання.
У світській славі, в ній причина бід.
І ти востаннє, плачучи, востаннє
Слова гіркі карбуєш на граніт…

Древо життя –
бензопилою смерті.
На пні страждань
пагін надії погас.
Явись ще раз,
щоб перед тим як вмерти
Мені простив….
Я винен був…
Пробач…

28.11.12

Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть,
А на нім Христос розп'ятий
Висів тож від давніх літ.
Та з часом прогнили цвяхи,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп'ятий,
Із хреста на землю впав.
На живім природі лоні,
Змитий з крові, ран і сльоз,
Серед запаху і цвітів
Сумирно спочив Христос…
Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.
Та нових не мавши цвяхів,
Щоб прибити знов Христа
Хоч з соломи перевеслом
Прив'язали до хреста…
Силуються понад людськість
Будь-що-будь піднять Христа.
І хоч брехні перевеслом,
Прив'язали до хреста.

ХРИСТОС И КРЕСТ

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

________________________________________

Чиї б то діти не були,
Якого б кольору їх шкіра та волосся,
Гостями в моє серце входять
Якими є. І дозволу не просять.

Упав, неначе лист осінній
На пригір долі у журбі,
І золотію у молінні
За тим, що щезли голубі
Висоти радості і болю,
Безсонь і райдужних видінь,
Коли я тішився тобою,
Як холодком липнева тінь.
І віє в душу студенями
Бентежна гадка, що нема
Димку жовтневого над нами,
Лиш попіл струшує зима.

27.11.12

Хочешь я подарю свои крылья?
Только пусть не кружится твоя голова,
И солнце спину пусть не жжет,
Ведь не летала ты никогда

Ты твердо на земле стояла
И смотрела в белую высь
Где я два черных крыла шатая
Не слышал земные "вернись"

Я не видел как плакали люди,
И вообще эти крылья украл,
Нарядил снежно-белые перья
Только взлетел и упал

Угасли белые перья...

Зажмурив глаза закричала
Не по весенне суровая гроза
Умылись крылья грязью,
Почернели,
Облокотила градом дождливая слеза

И я взлетел ,и я летал,
Не ощущая боли падал в низ,
Любой судьбы каприз
преподнесенный с любовью,
Я ел из солью...

Я отдам тебе черные крылья,
Пусть вновь побелеют они.

И поблекнет слава о герое
из розни диких крикунов...
Запылает парафиновым светом,
Вера, Надежда, Любовь.

У твоїх очах голубим зоріє,
цей безмежний світ полюби , Маріє -
за його тепло і розмай зелений…
Що б там не було – пам`ятай про мене.

Ти-моя душа і частинка сонця.
Випаде роса і хвилинка, доця -
підемо удвох мандрувати гаєм,
ми про все знання здобувати маєм :

про орду комах і будову квітки,
як літає птах ,і що бачить звідти.
Де життя бере свій новий початок -
як іде старе краще замовчати…

Чи були дітьми пан Адам і Єва,
чи такі ,як ми принци ,королеви?
А чи відрізнити справжні ,чи то блазні ,
як гуртом зібрати у загальній лазні?

Що вага грошей ,висота посади,
як рядком дітей нас Господь посадить -
є зразковий учень, хто підніме руку -
мов засвоїв ,отче , всю твою науку?

Страх перед безмежжям-сутність всіх релігій.
Смерть-немов пожежа у кварталі втіхи.
Нам чужа знайома ,а своя-ніколи.
Благодать райова душу не знеболить…

Що дітям до того ,у своєму серці
вони знають Бога ,що не має смерті.
Ще не залякали їх отці-пророки,
що батьки їм дали за оці всі роки

те і є .Уважно слухай мене ,доню :
треба-в рукопашну підемо за долю,
за безсмертну душу ,за любов співочу.
За життя все мушу встигнути ,що хочу.


2007 р.

Колись була незаймана весною
і думала, життя не має меж:
у луках цілувалася зі мною,
здійнявши у душі вогні пожеж.

Сама ж згасила їх, і понад лісом,
де ми блукали, тайні і палкі -
тепер броджу один, в душі залізом
печуть докори-гострі і тяжкі.

І як тужливий дзвін тієї кривди -
безсоння й віршів суміш по ночах,
що плавить панцир лихослів`я криги,
неначе сталь у доменних печах.

Щезає все: і спомини ,й образа,
немов хто інший ті прожив роки,
та зранку сум туманіє відразу,
як бачу фото нашої доньки.

І так щодня ,щоночі, рік за роком…
Зростає син-уже нова сім`я
у мене .І у тебе…З кожним кроком
синулі - доню уявляю я.

Вони так схожі, ніби половини
одної долі…Кажеш-то не брат...
Колись з тобою щастя не зловили-
не можна у дітей його забрать.


29.05.2010

Кожну ніч, засинаючи, думаю досі -
та невже прийшла осінь
душі моєї.
Кожен день, прокидаючись, нуджуся зрання –
вже минуло кохання,
дощі маєві.
А мій спогад про те пишногруде дівчатко -
я для нього вже татко,
а скоро й діду.
Та вже пізно життя починати спочатку,
перехилимо чарку,
та далі піду.
В тім далекім краю пломеніли заграви
і цвіли різнотрави ,
і світ цим дихав.
І ясніше у небі зорі горіли,
ще батьки не старіли,
не було лиха.
Хочу вже погуляти в небесному саду,
на узбіччі присяду,
як зморить спека.
Там на роздуми буде багато часу..
Кращу світу прикрасу
поніс лелека…


2011.

Печаль осіння смутком обнадіяна,
Що ти живеш. І сумніви розвіяні!
Он сніг у блискітках лягає на плече,
Буває й сонце. Гріє, не пече.

Холодний вітер сирістю дібров
Тебе проймає - ти живеш. І знов
Душа чекає зміни і весни...

Отак по колу, бо життя не сни:
Любов,надія, біль, передчуття,
Поезія в тобі - це все життя.

27.11.2012

Ти одночасно є й... тебе нема.
Кохання опинилось поза світом…
Осіння ніч предовга і німа
Про що мовчала…Так несамовито
Вітрище вив у люфі димаря.
Куйовдив по землі туманів пасма…
Любов, неначе свічка догора,
Ще трішечки і… назавжди погасне.
Гарячим воском душу обпече
І тілом розіллється по краплині.
Задивленої пам"яті ковчег
Вже відпливає. Смуток у хатині,
Налитий повним келихом вина
Ще недопитого, п"янкого літа.
Ти одночасно є й тебе нема.
Кохання опинилось поза світом…

плескач був теплим білим і смачним
його приніс у торбі добрий вечір
немов зірок насіялось малечі
із молоком поласувати ним

плескач був теплим пах сумним дощем
що не наважився прибити димний порох
і солоно лиснів у круглих порах
а діти їли і просили ще

плескач світився в сутінках як Бог
поснули діти ситі та щасливі
а вечір ніс на небо рештки млива
нагодувати інших багатьох

Нова влада стару хає,
Усі гріхи спихає,
Що робити з країною
Все одно не знає.
Придумують нам реформи,
Закони міняють,
На зарплату нові норми
Знов переглядають...
І що завтра жити краще
Народ увесь буде -
Ніхто нині не згадає -
Хай Господь їх суде.
Копошаться, як комахи,
Досвід переймають,
Як живуть в країнах інших
Ретельно вивчають.
Насадили у країні
Радників палати,
Щоб дали пораду швидше,
Як нас доконати.
Захищають олігархів
Їх майнові статки,
А для нас — для бідаків -
Усе нові податки.
Двадцять років знущаються
Люто над народом,
Платимо, як на війні,
За свою свободу.
Ніякої у нас волі
Не було й немає,
Коли чорна Влада — Рада
Народ розпинає.

травень 2011 Надія Таршин

любий берімось за руки ходімо у люди
тисячу літ ми уже не виходили з дому
ми молодіємо з віком не бійся мій любий
наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх
нас у цій плоті новій не впізнати нікому
я чепурилася кілька сторіч уже поспіль
я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве
хтось підкорив колективне людське безсвідоме
любий ми вийшли здається ми вийшли із себе
краще берімось у руки ходімо додому

2012

Не сподівався перейти межу
Тисячоліть... Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.

Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку зненавидженім. Надіюсь,
Що з новим світом все ж порозуміюсь
Й старий менталітет свій збережу.

На березі Лугані – три верби
Зажурено схилились над водою,
І земляки поважною ходою
Відходять за Вергунські пагорби.

Там – цвинтар. Там багацько вже лежить
Ровесників моїх і вихованців,
Літературних бувших новобранців –
Покіс в покіс... Повальна сіножать!

Мене також невдовзі покладуть
В кінці покосу, біля огорожі,
Де ті ж плакучі верби на сторожі
Стоять в зажурі – мимо не звернуть.

Лежатиму я тихо під хрестом
Сосновим чи залізним – однаково
Покійнику, чиє останнє слово
Господнім перехрещено перстом.

Вінків не треба. Тільки б знамено
Державне лопотіло наді мною
І помаранчем крилося весною,
Нев’янучим було, немов руно.

Вдова невтішна чарку наповня,
Хліб-сіль кладе на вінця... Перехожі
Ходу притишать біля огорожі,
Козак припне до пня свого коня...

Дочка приїде. Їй не вистача
Скупої ласки батька. Як без нього
Самотньо їй! Нема ніде нікого,
Нема кому приткнутись до плеча.

Луганськ – село велике. В цім селі
Нема провідника ачи пророка,
І вся Совєтська вулиця широка
Десь губиться за містом в ковилі.

Всі друзі – під травою залягли
Довічно... Не збудити вже нікого
Для щирого подвижництва святого
В краю плакучих верб і ковили!

Мірошниченко Коля відійшов
За Деркул, за Айдар, за річку Удай,
Трава над ним лисніє, ніби шовк,
І місяць опівнічний, мов полуда,
Жовтіє попід хмарою. На шлях
Від Біловоддя до Новочеркаська
Виходять джури... В росяних полях
Чатують на людей в рогатих касках
Донські бандити. Їхній отаман
Привів їх на луганське прикордоння,
Аби чинили глум і беззаконня,
Медведєвський виконували план.

Від зазіхань свій край не вбережу
Ні діями, ні словом, ні клятьбою –
При огорожі тихо я лежу,
До краю невдоволений собою...

2011

Випалює душу неспокій
І смутком в очах осіда.
Як докір, німий і жорстокий,
Як долі непевна хода.
Даремно, виходить, божився,
Значимі слова говорив.
Зустрів. Покохав. Одружився.
А потім - болючий розрив.
Тепер я не кинусь наосліп
На вістря Амурових стріл...
Та раптом - як лагідний постріл -
Твій погляд я в серці зустрів.
І знову караюсь, як грішник,
І сумніви душать мене:
Чи то вже в погоні за грішми
Кував ланцюги Гіменей?
Як висохнуть всі океани
І ріки - до самого дна,
Й тоді іще буде зарано
Казати, що ти - лиш одна!
Як блискавка вічністю стане
І тишею вистрілить грім,
Тоді моє серце відтане
І ти запануєш у нім.

У Андах- пандемія панд,
У всіх бандитів розболілись гланди,
Я вкотре перечитую Жорж Санд,
Ніколи не поїду я в Голандію!

Поплавок сонця
Гойдається на хвилі
Спокою.

Маленька рибка
Ранкову зарядку
Робить:

Вистрибує над водою,
Щоб із променем
Привітатися.

А я витираю обличчя
Шматками ранкового
Туману,

Вчорашні проблеми
За течією ріки
Пускаю

І усвідомлюю,
Що люблю життя
З тобою!

27.11.12

Зоріє тьмяно надвечір’я
В мовчанні сизої пітьми.
Запнуте тишею подвір’я
Чекає з острахом зими.
Дме холодком од шибки в груди,
Бо зримо вже до скла приник
Укритий памороззю грудень,
Немов бездомний мандрівник.
І, певно, я в тім винуватий,
Що гість небажано душком
Холодним ломиться у хату,
Знайшовши хутко десь пролом.
Оце назавтра буде дяка
Мені від змерзлої рідні
За те, що в ліні пробалакав
Зігріті сонцем довгі дні.
За те, що вірш переобтяжив
Тим, що єство моє шкребе, –
Намалювавши крім пейзажу
Іще ледачого себе…
27.11.12
д

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетні втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Так прокладають стежку до Любові.