Коли з очей вихлюпує печаль,
Коли журбою стелиться дорога,-
Свою стражденну долю зустрічай
Біля душі священного порога.
О, люба доле, ти зі мною будь,
Не полишай злостивцям на поталу,
Як вийду я в свою найважчу путь,
Через круті життєві перевали.
Моя любове, дай мені снаги
Теплом твоїм навіки розтопити
Холодної байдужості сніги,
Живою кров'ю серце напоїти.
Стає життя без злетів і падінь
Одноманітним сірим животінням.
Моїх дерзань гоноровита тінь
Сконає тихо під його склепінням.
Тож ліпше жереб випаде нехай,
Коли вуста освячує молитва
В спокуті щонайтяжчого гріха,
Аніж пуста за славою гонитва.
Як стачить сил дістатись рубежу,
Після якого вільно розігнуся,
Я без вагань здолаю ту межу
І вже назад нізащо не вернуся...

вірш видалено

* * *
Все так же, брате, хай мине
І десять тисяч літ,
Сад блиском яблук осяйне
У серпні зелень віт;

А від плодів, що упадуть,
Червоно й на землі.
Таїш і ти в цю мить, мабуть,
Такі ж, як я, жалі.

Й зійде там місяць теж такий,
Блиск навкруги ллючи;
А спомин, що і вдень важкий,
Ще тяжчий уночі;

І тіней грою біля ніг
Шептатиме тобі
Про те, що вберегти не зміг,
Й тому в такій журбі;

Й що скільки їх вже неживі,
З ким добре так було;
Зігріє яблуко з трави
Хай рук твоїх тепло.

Поплакати б – та щему гніт
Слізьми не стане все ж;
Й так через десять тисяч літ
Страждати будуть теж.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Brother, that breathe the August air
Ten thousand years from now,
And smell --- if still your orchards bear
Tart apples on the bough ---

The early windfall under the tree,
And see the red fruit shine,
I cannot think your thoughts will be
Much different from mine.

Should at that moment the full moon
Step forth upon the hill,
And memories hard to bear,
By moonlight harder still,

Form in the shadows of the trees, ---
Things that you could not spare
And live, or so you thought, yet these
Are gone, and you still there,

A man no longer what he was,
Nor yet the thing he'd planned,
The chilly apple from the grass
Warmed by your living hand ---

I think you will have need of tears;
I think they will not flow;
Suppposing in ten thousand years
Men ache, as they do now.

Колись я перестану вам брехати.
І, що у серці – буде у словах,
Коли не доведеться помирати
Від осуду у ваших же очах.
Коли в мою ви шкуру увійдете
І станете на власному суді,
Не боячись ні осуду, ні смерті…
…я більше не брехатиму тоді.

Здається, осінь марила дощем,
а я тобою.
Трохи.
Трохи більше.
Ти так писав. І так любив іще.
І жив, немов розіп’ятий на вірші.
Здається, серце у мені росло,
боліло трохи.
Трохи.
Трохи більше.
І хтось під руку, хитро або зло:
«А це йому такі відверті вірші?»
І я тоді обманювала їх,
здається, трохи.
Трохи.
Трохи більше.
Щоби ніхто не знав. І щоб не міг
тебе карати у моєму вірші.

Замазане, запльоване,
В журнал не занотоване,
Нечесане й неголене
Запилене ім’я.

Потертого, кривавого,
Відвертого, слинявого,
Шкідливого, лукавого
З кишені вийму я.

Масна, зухвала посмішка,
Знайомих майже півмішка.
Набита стравами кишка,
Кар'єрна течія.

Убогого, відсталого
З очима вглиб запалими,
Голодного і спраглого
Жбурнули, мов сміття.

Чим гірше паперового,
Пом’ято-кольорового?
Чому не жаль нам кволого?
Сліпе серцебиття.

Без них - лише примари ми,
Життя затягне хмарами,
Для нас стають кошмарами
Могутні папірці.

Безхатченко...карбованця...
Грошей, немов шовковиці…
З душі тече сукровиця...
Байдужість у руці...

Тремтить червоно-жовтим падолистом,
Пробуджена зі сну, красуня осінь,
Замріяно-розпатлана, барвиста,
Мов дівчина, звабливо-жовтокоса.

У вікна заглядає, як примара,
Лишає по собі холодну просинь,
Впускає в настрій суму товсті хмари,
Що вчора ще співав дзвінкоголосо.

Ковток тепла прощально-життєдайний, -
Миттєвий подих бабиного літа
Для дум лишає простори безкрайні,
Пускає павутиння оксамити.

Ковтками вересневого повітря
Пори нової поглинаю чари,
Очима барв вбираючи палітру
В душі напівпусті резервуари.

Шукаю спокій в листя шарудінні,
Що в серці занотується пластами.
І слабкістю наповнене проміння
Востаннє п’ю я спраглими вустами…

З’їдають тихо очі транспаранти,
Примарами обклеєно білборди.
Довір’я вже розбите на квадранти.
Вирішуються долі, мов кросворди.

Ілюзія влізає вперто в душу,
Змією хитро гріється на серці,
І приспану свідомість міцно душить.
Брехня вганяє в мозок кілогерци.

Цікаво, справді, жити, безперечно, --
Не плутати обов’язки з правами,
Обіцянки жувати, наче гречку.
Тріщать кишені щедрими словами.

Багатообіцяючі вершини
Здіймаються ораторським талантом,
Лягають, мов бальзам, на хворі спини,
Чіпляються коріннями айланту.

Вулкан гарячих пристрастей стихає,
Зніми з очей оманливу завісу, --
Засохли слів оазиси безкраї,
І зникли вмить десерти тирамісу.

У лівій я руці тримаю цвях,
А молоток беру у праву руку.
І я збагнула - з-поміж всіх невдах
Я перша завдаю Христові муки.

В своїй гордні я - Понтій Пилат.
У вірі, звісно, фарисей-священик.
У серці хижа думка б'є набат,
Болючіша за рани прокажених:

То не народ плював Тобі в лице,
І не Пилат там був Тобі суддя.
Не хрест, а гріх поклав Ти на плече.
В ту п'ятницю Тебе розп'яла я...
27.11.11

І
Запитають мене: ну і нащо,
Коли вітер гілля хилитав,
Я у темну водив тебе хащу,
Розгортаючи сутінь отав.

Певно хтось мені і не повірить,
Не для того ходили туди,
Щоб зривати гріховні плоди
Під кущами, як дикі звірі.

Хай же скептик собі відпочине –
Йшли послухать дубів ми старих -
Гайове шумовиння Тичини,
Де Малишкові снять явори.

Де ходив ще Гончар по алеї,
І шукав Загребельний там «Див»*,
Де «Побєдою» Гмиря своєю
Солов`їв наслухать приїздив…

ІІ

Там, де іволзі щиголь дуетом
Так підспівував, мов залицявсь,
Тихо йшли собі двоє поетів,
По святих для письменства місцях.

Осокір у гаю величавий,
Зачарований співом, затих…
Ти все знаєш про квіти і трави
І мені повідала про них.

Між дерев і кущів, очеретів
У зеленої гущі імлу
Ми пірнули, як в джунглі – мачете**
Допомогу б дали чималу.

В лісовій ми сторожці сиділи,
Скільки раз тобі звідти дзвонив…
Усміхалось нам озеро білим
Й золотавим, як відсвіт весни.

Трави пестили ніжністю очі,
Ти співала мені про дубки,
Що до купки схилялись охоче –
Залюбки, залюбки, залюбки.

Находившись у нетрях печальних,
Із «перчинкою» ще й на вустах,
Ти назвала мене: «Хащувальник»
Напівзморено й лагідно так.

…Ти далеко і з іншим. І нащо
В серці спогад моєму цвіте?
Хоч наївно, та вірю – в тій хащі
Загубилось кохання святе.


15-16.09. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

Ні, коханий, не сьогодні.
Виспимося – отоді.
Відпочинемо – побачиш:
Буде все на висоті.

Щось у мене з головою.
Ні. Не спалося. Болить.
Дай мені оті пігулки.
Зачекай ще трохи… Мить

І пройде цей біль. Даремно
Сердишся. Ще день зажди.
Може краще у суботу?
Буде гарний вихідний!

Ти ж розумний чоловік!
Ну куди ж це ти утік?!...

20.09.12

Шумить потік.
І дощ шумить.
І ліс шумить од вітровію.
Шум не змовкає ні на мить —
Він то вщухає, то міцніє.

Шум уплітається в мій сон,
Та я у сні не розумію —
Шумить потік?
Чи дощ шумить?
Чи ліс шумить од вітровію?

я співаю в соборі соло
до небес одлітає звук
і немає землі навколо –
ні очей ні плечей ні рук
я не вірю в перестороги
я не знаю що значить страх
я не людям співаю – Богу
Він сміється в моїх псалмах
Він у горлі моєму в’ється
птахом сильним і голосним
Він у серці моєму б’ється
рветься поглядом осяйнúм
діва дивиться знизу вгору
біль примерз до мого лиця
шепче щось унісонно хору
із гіркого свого правця
діви – змучені і ревниві
я – лечу у небесну вись
діви – мстиві і прозорливі
я – любив з них одну колись
діви горді і перезрілі
через вінця кровлять серця
їм – лиш голову на тарілі
їм – лиш душу без реченця…
я один на віки віднині
світ завмер на моїх плечах
я співаю тепер – хлопчині
у якого
небо
в очах…

Нехай мене питає цілий світ
Крізь темну скороспілу тишину,
Щоб не спливав з чола солоний піт,
Я не повім. Нехай горобину
Скажений вітер обпіка й голубить,
Нехай Зима вмирає без снігів,
Я не скажу, Кого Хто сильно любить
Безгрішно й вічно. Крізь віки віків.
Березень 2012

Дощ цілував асфальт, і щось було -
Високе і Низьке сплелося з брудом.
Рясне кохання весен відгуло,
Змішало разом і Добро і Зло,
І Дощ сумлінно бився з мокрим людом,
Бо так хотів…І тихо животів…
31.03.12

Цей світ догори вже дриґом!
О Боже, який се світ...
Шалена нестримна дзиґа
на піку марнотних літ,
у верші сліпого часу,
на схилі довіри дням...
Не цмулити б цю відразу -
убити в душі ягня!
Не мучитись, не любити,
не пити жалю напій,
нещасний нужденний світе!..
О світе, коханий мій...

2012р

Лиш тільки теща рідна стала на поріг,-
Стрічає дочка, зять Петро і внук Назар прибіг.
Такі всі раді нині бабі Наді із села,
Найбільш за те, що зараз добру сумку притягла.
Роззулась лиш і хустку зняла та із голови,
Малий вже тут як тут: - А що будете їсти ви?
Хотіла щось було сказать, аж раптом змовкла та.
Чого це враз малий Назар тепер таке спитав?
Якась підозра є, та тільки вид не подає:
- Та, певно, чай поп’єм. Чи, може, ще щось добре є?
- А знаєш, бабцю, наш татусьо не вгадав –таки,
Бо він сказав: стара приперлась їсти печінки.

я в заточении греха
(в моей стране таких полмира)
ух и наварист! как уха
и легок на подъем - как "вира"

ему пахать, силен как конь!
взрывать мосты, не только дамбы
но почему -то рядом он
террор?.. террор безгрешным! амба

на волю мне, дабы часок..
уж коль есть срок - жива свобода!!
но я один и пара ног,
заблудших ног, со мной до гроба…
2012.

Кожна собі окремо.
Кожен собі митець.
Вітре, йди в оберемок.
Нумо, по колу - герць…

Осінь осипле листям.
Босі дерева... плач…
Там, де гуляє Христя,
Небо і кволий квач.

Знову горілим пахне.
Віжки по шкірі - луп!
Коник на диво ахне --
В очі провисне чуб

Шлеї, дишло -- чужинські...
Гривонько, не ревнуй.
Ніченька. Знову віскі…
Зроду не пив. Пильнуй...

Кожна собі окремо.
Рима струні: труна.
В осінь темніють теми,
Свідчить про це одна…
2012.

Я слово мовлене люблю.
Ще не вмовлене
До осоружної чужої мислі.
Як продумок.
Тепло і порух уст,
Видиво очей і пальців дрож
Який словник вмістить спроможен?
То ж поки ще живий,
Линь, рідна мово,
Виповнюй моє єство,
Скеровуй непевні рухи,
Пронизуй серце щемом,
Голову у паморозь бери...
...Аж доки не навчуся говорить.

Хвороби,
негаразди
і…
клики.
А вдалині…
видніється
Голгофа.
Ще крок,
півкроку…
Тільки би…
дійти.
Тяжіє хрест….
Лишилося ще
трохи…

20.09.12

В пророчих, апатичних знаках осені –
Мовчки вмираючої сірої пори
Невже не в змозі віднайти і досі ми
Стежину серед палої листви?  

В щільній стіні із неба сліз мов мед, терпких –
Стіні повільних, наче смерть, дощів
Десь є таки місцина де потік не встиг
Знести протягнуті між наших душ мости!  

Знеструмився день за вікном,

Лиш зорі, мов ті світлячки.

Свідомість накрилася сном...

У травах скрипалять смички.



Під музику цю сниться сон:

Як місяць співає зорі.

І в ніжних романсів полон

Бере він тендітну її.



Срібліють вони лиш удвох

У спальні під назвою Ніч.

ЇЇ він обрав з багатьох

Палаючих в небі облич.



Затьмарилась зіронька ним:

Накрив він її, наче диск,

Коханням своїм вогняним -

Вливав в неї місячний блиск.



Кохається там у горі

сріблястий в гаремі зірок...

Розплющились очі мої

Під співи ранкових пташок.

Кофе. И кофе. Все так банально.
Утро. Две чашки опять в моей спальне.
Тонкий дымок, как дыхание феи.
Кофе. Война. Изгоняем Морфея.

Просто. Одеться и выйти в прохладу.
Утро. Грязища. Кому это надо?
Но остановка гудит и тиранит.
Утро. Маршрутка. И снова затянет

Ритм… пробивание сердца на вдохе.
Люди как люди и люди, как блохи.
Гул. В подземелье опять не пробиться.
Ну почему этим людям не спится???

Лифт/эскалатор и просто ступени –
Стол. И рабочий накал до забвенья.
Шеф. Очень грозный.. и снова не в духе..
Люди как люди и люди, как мухи

Сонные. Буду. Ты будешь? Не сладкий.
Кофе. И кофе. Он вместо зарядки.
Тихо. Печатаем. Рядом в стакане
Кофе дымится и кофе дурманит.

Вечер. Улыбка усталой собаки.
Всем до свиданья. Прощальные знаки.
Ручкой и ручкой - коллегам, блокноту.
Грозному шефу и глупым заботам.

Снова метро. Как Харон-турникеты.
Пыльно. Воняет. Журналы, газеты.
Булки несвежие, пластыри, карты,
Мыло, шнурки…и свобода до завтра..

Стоп. Остановка мигает лукаво.
Мой магазин. Пахнет львовская КАВА.
Дайте одну. С молоком и без пены
Кофе…я пью его самозабвенно.

Дома. Собака. Гулять. Телеужин.
Ноут. И скайп мой опять перегружен.
Ночь. Две свечи. Тихо-тихо Прокофьев.
Завтра…Я завтра хочу тебя, кофе…

Бути непочутим ти боїшся -
Чиюсь душу випити із трав,
коли сонним ехом затаїшся,
коли ніби щось комусь програв.

І відкинутим людьми із мину,
перейденним в іншу паралель.
Ти ж лише маленькая людина,
в голосі твоєму сонна дрель -

убиває інших в півослонні.
затуляє ребрами життя.
ти спішиш, як дикі звіроконі
до свого сумлінного кінця.

Зо́лота перуку
Торсає вітрець.

Ниву сухоруку
Залишає жнець.

Щедро сіють щиглі
Спів у вись бліду.

Падають достиглі
Яблука в саду.

Літепло втікає
Долом навмання.

Осінь оббирає
Капустину дня…

20.09.12

У серце капає сльоза, чия не знаю,
Як же пробилася сюди, тебе спитаю.
Душа болить. Ти розлюбив . Вмерло кохання?
А може все ж таки це ти , твоє зідхання?

І подих твій, дзеркал житя, сіє росою,
Розтане серце від тепла, спливе водою.
З’єднаємо твої й мої теплі долоні,
Ось вдарить грім, веселки світ, й ми знов в полоні!

Сніг паде над світом -
Відпочинуть віти,
Зацілує вітер
Всі земні сліди.
Ті, кому я ладна
Неба прихилити,
Будете щасливі
Нині і завжди.
День минув і стерся.
Сплять малі озерця.
На рівнині зорі
Розсипає Бог.
Є куточок раю
У моєму серці -
Там весела учта
Для небагатьох.

* * *
В джерелах духу – спокій і глибінь,
Лиш інколи впаде крилата тінь
Моєї повечірньої задуми,
Коли печаль запахне, як полинь.

1997

Ну скільки можна мріяти ночами,
що прийде ніч, шалена до нестями,
як ночі все пливуть, пливуть, пливуть?!…
І серпень, котику, вже так не за горами,
вже й зорі нудяться від цьої мелодрами,
бо ж провіщали порна срібну ртуть …
Давай потішимо «віщунок» врешті, любий,
цілуй мене не в фото, а у губи,
І далі, далі… По сурмі сурмач?…
Надмір чекання - марнування літа,
Поглянь на місяць - мріями сповитий
Цей срібний красень – але він рогач…

Вільний переклад ( «Какая ночь я не могу» С.Есенин)

Чарівна ніч, тече як ртуть,
Мені не спиться, місяць світить,
Так ніби заново цвітуть,
Моєї молодості квіти.

Супутниця забутих літ,
Не називай цю гру коханням,
Хай місяця спокійний лід,
Остудить душу від страждання.

У сяйві місяця імла,
Забутим образом тривожить,
Як полюбити не змогла.
Та розлюбити ти не зможеш,

В житті кохати можна раз,
І через те мені чужа ти,
Що липи марно кличуть нас,
Їх цвіт зимою не вдихати.

Бо бачимо скрізь призму літ,
Що в сяйві місячного сині,
На липах вже не квітне цвіт,
На липах тільки сніг та іній.

Що позабули ми давно ,
Ким наша юність відгоріла,
І ми з тобою, мов в кіно,
вже без душі, раби у тіла


Та все ж цілуй та пригортай,
У пристрасті твоїй згораю,
Хай серце вічно прагне в рай,
До тої що навік кохаю.

Текст оригіналу
Какая ночь! Я не могу.
Не спится мне. Такая лунность.
Еще как будто берегу
В душе утраченную юность.

Подруга охладевших лет,
Не называй игру любовью,
Пусть лучше этот лунный свет
Ко мне струится к изголовью.

Пусть искаженные черты
Он обрисовывает смело,-
Ведь разлюбить не сможешь ты,
Как полюбить ты не сумела.

Любить лишь можно только раз,
Вот оттого ты мне чужая,
Что липы тщетно манят нас,
В сугробы ноги погружая.

Ведь знаю я и знаешь ты,
Что в этот отсвет лунный, синий
На этих липах не цветы -
На этих липах снег да иней.

Что отлюбили мы давно,
Ты не меня, а я - другую,
И нам обоим все равно
Играть в любовь недорогую.

Но все ж ласкай и обнимай
В лукавой страсти поцелуя,
Пусть сердцу вечно снится май
И та, что навсегда люблю я.

Життя, як осінь, – то дощить, то ніжить,
а кожен день – нових емоцій світ,
і в пам’яті зринають білосніжно
дитинства миті тих далеких літ,

коли я був єдиним сином – першим,
моя колиска – то священний храм.
Тоді – трирічним – заявляв уперто:
«Нікому я колиски не віддам!»

Вже ювілей злетів тобі на плечі,
накривши павутинкою років,
а в небосині – ген, танок лелечий,
і тремоло відлітне журавлів.

А спогади штурмують, як згадаю,
коли крізь сльози в розпачі волав:
«Вона мою колиску відбирає! -
Козі її, козі її віддам!»*

А вересень – у барвах аж по вінця -
вплітає айстри в ювілейний рік
моїй сестрі – такій чарівній жінці,
в якій життя струмує, наче сік.

І я міркую, дожувавши шкварку:
якби тоді віддав її козі, -
за кого би підняв сьогодні чарку
на ювілейно-вишитій стезі?

Роки її леліють, як жоржину,
вона ж бігцем за ними не спішить.
То Божий дар – ловити безупинно
гармонії таку солодку мить.

І я вже помережаний літами,
єдиний з ними нероздільний сплав,
та не махлюю, мов картяр, словами:
сестри б такої кожному бажав…

19.09.2012

* «козі її віддам» - мої слова у трирічному віці, коли новонароджена сестричка «замахнулася» на моє ліжечко-колиску.

вірш видалено

* * *
Евклід один зрів істинну красу.
Не спорте більш про неї, мудрагелі;
Спрямуйте погляд вниз, а не до стелі;
Не виплива ніщо нізвідки – й псу
Це ясно, то ж облиште дурість всю:
Ґерґочуть нехай гуси пустомелі,
Герої ж прагнуть і в земній оселі
Змінить пилюку на небес росу.
О мить сяйна! О та свята година,
Як вперше чарівний її рубін
Осяяв зір йому! Евклід один
Зрів істинну красу. Та й та людина
Щаслива, що здаля й на мить єдину
Вловила стук сандаль її з вершин.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Euclid alone has looked on Beauty bare.
Let all who prate of Beauty hold their peace,
And lay them prone upon the earth and cease
To ponder on themselves, the while they stare
At nothing, intricately drawn nowhere
In shapes of shifting lineage; let geese
Gabble and hiss, but heroes seek release
From dusty bondage into luminous air.
O blinding hour, O holy, terrible day,
When first the shaft into his vision shone
Of light anatomized! Euclid alone
Has looked on Beauty bare. Fortunate they
Who, though once only and then but far away,
Have heard her massive sandal set on stone.

Слухаючи симфонію Бетховена

О музико, звучи, не завмирай,
Знов у юдоль не відринай мене!
З тобою лиш блаженство, щастя, рай –
Як осяваєш ти буття земне!
Акордів повінь, звуків щемний чар, –
Вже б’ється й серце з ними в унісон;
А все, що повне зла, жадоби, чвар,
Немов у казці, поринає в сон.
Ця мить найкраща з тих що може дать
Нам світ: на пагоні засохлім квіт.
Не полишай мене, щоб знов страждать,
Як суєта зупинить мрій політ.
Над містом сонце й ніжний вітровій.
О музико – оплот єдиний мій!

Edna St. Vincent Millay
On Hearing a Symphony of Beethoven

Sweet sounds, oh, beautiful music, do not cease!
Reject me not into the world again.
With you alone is excellence and peace,
Mankind made plausible, his purpose plain.
Enchanted in your air benign and shrewd,
With limbs a-sprawl and empty faces pale,
The spiteful and the stingy and the rude
Sleep like the scullions in the fairy-tale.
This moment is the best the world can give:
The tranquil blossom on the tortured stem.
Reject me not, sweet sounds; oh, let me live,
Till Doom espy my towers and scatter them,
A city spell-bound under the aging sun.
Music my rampart, and my only one.

останньої осені тепло спиться
нас зігрівають думки про море
мелькають у снах знайомі лиця
і жодне слово не коле

останньої осені добре жити
немає страху, ні дилеми
кожна жінка - неначе з Калькутти
а чоловік - з Вифлеєму

мирно собі розмовляють за чаєм
клени їх посипають листям
їхнього щастя на всіх вистачає
їм би залишилось

світ золотий, як бджолині соти
сказали по радіо: ця осінь остання
людство завмерло - що буде потім?
певно, кохання

Хай буде світло, друже мій!
Хай буде Світло!
Світ повен сонця і надій,
а смуток – вітру!
Хай лине пісня поміж нас
і квітне слово,
сп’янілих весен ніжний вальс
і зливи соло,
нетлінна магія думок
і добра казка,
солодких спогадів танок
і сміху в’язка.
У серці музика звучить.
І пахнуть квіти.
Ми не шукаємо причин,
аби любити.
Ми – похідні своїх стихій –
весе́лки діти…
Хай буде світло, друже мій,
у всьому світі!

В місто котів і «чортзломитьногу»-вулиць
Вмочує серце стрімка, пунктуальна осінь,
В жовті футляри вшиває усі «назовсім»,
Безвісті вимиває, чому минутись…
Ти – антиосінь: кроїш усе минуще
І на одвічний захід вивозиш з міста,
Ніби імпланти болю глибоких урвищ,
Світ без яких – без змісту…
Віриш у зиму, як вірять у опіати
Ті, що, мов хліба, просять спочити в бозі…
Тільки не в осінь…


Цього відчутно досить,
щоб літувати
досі.

Я б так хотіла прокидатись
на плечах.
Вдихати те, що не вдихається
ніколи.
І мірять небо кроком у Твоїх
очах,
назавжди кинувши минулі
кровотоки.


Мені б торкатися Твоїх гарячих
рук,
і наче лавою вливатися до
серця.
Не помилитися, що Ти - не тільки
друг,
а ціле море, глибше за
Байкал-озерце.

Кохати - значить Ти мій біль і
мука!
Мій алкоголь, наркотик, хоч і
не палю.
Я вся в Тобі тілесна, у Тобі -
духовна.
Із перешкодами, і без -
завжди
люблю...

Щука робить манікюр –
Зауважить хоч пічкур?
Геть настирні окунці –
Йдіть до жаби на млинці!
В мул забився бідний сом –
Здуру проковтнувши лом,
А колючий тип їжак
Так щипає, наче рак.
Пліточка упала в злість –
Тільки п’є, нічо не їсть,
Загубив карась берет,
Завалився в очерет,
Розтягнувсь у повний ріст,
І вкусив себе за хвіст…
От житуха удалась!
Більше у “Криївку” – зась!


19.09.2012

Мамо, мамо, постаріла пташко,
Чепурушко стомлена моя!
Ти зітхаєш боляче і тяжко,
Що сивіє дівчинка твоя.

Рій років на палицю обперся,
Став крутим зачовганий поріг...
Знаю, знаю, плаче в тебе серце,
Що мій шлях з невдачами побіг.

Не спіши печалі колисати,
Щастя і мене наздожене!
Я щодня спішу - біжу до хати,
Де любов підтримує мене.

Бо ідуть усі шляхи до тебе,
Де горить калачик на вікні
І ще тепле золото на небі
Тане у рожевому вогні.

Це сон приснився нам про нас –
ми склали вічність кришталеву
у снігової королеви
льодинками розбитих фраз.

Не поверталося тепло,
і серце рвалося, шалене,
що не було тебе у мене
й мене у тебе – не було…

я люблю тебе сонна осене…
лоскочи мене літом бабиним
омивай мене полем росяним
я твоїм задзеркаллям зваблений
я на сонце твоє задивлений
заморочений квітом вересу
затуманений і задимлений
дивним смаком терпкого хересу
по дорозі з тобою осене
вже давно мені жахно й весело
за твоїми рудими косами
я іду зі своїми веснами
я дощами твоїми поєний
не нап’юсь твого щему синього
я несу тобі сум невгоєний
ти назад мені віддаси його
колискову тобі співатиму
я борвіями стоголосими
вкотре я у тобі вмиратиму…
я люблю тебе сонна осене…

...Літо – вжить – пролетіло,
Ніби хюндай повз безіменну станцію –
Не зупиняючись -
Срібна риска тире
Між закопуванням і збиранням картоплі...

Так буває щороку –
Ці гіркі димовища, що ріжуть більше пам'ять, ніж очі,
Ці задубілі руки, що досі не вірять у існування рукавичок,
Ці крихти піску, білі крихти манни небесної на дні серпневої валізи...

...Долізти до кривавої смуги жовтня таким собі солдатом пораненим,
Залишеним при відступі,
Відчувати колінами гострі вогкі горіхи у досі високій траві,
Наслухати ночами тривожні крики птахів із колись-сонячного сплетіння...

...тінню
Проминулого літа – млосного і жалкого -
Прийде бабине
В хусточці ситцевій на волоссі білому:
Рани твої заговорить,
У чоло поцілує,
Байку розкаже
Про довічно_сіреньку качечку
У сухих комишах часу...

...Ці кілька днів найсолодших, яких ти чекала усе життя...

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Тому що здолана, підкорена,
в полоні вічного прискорення.
Теплі цвяхи між зимними пальцями.
Новини піратськими радіостанціями.

Тому що навчена, адаптована,
з меча в орало перекована.
На простирадол  полотнах –
запрана втрачена цнота.

Тому що знічена, стишена,
собі на горе вижила.
Ззовні вся позолочена,
під – хробаками поточена.

Майже повністю втрачена,
що б не показувало телебачення.
І якщо це – не збочення,
чому тіло зв'язане скотчами?

З туману і диму зіткана,
між тонких дерев розіп'яна –
за ікла, давно вже сточені,
за нібито скоєні злочини.

Стамбульське небо колeться зірками
і місяць яничарить сни зомлілі.
В гарему п"яні розкоші обрамив
мене палац інтриг - о, божевілля!
Як чужо! Як знелюдно сумно-гірко
і солодко-щербетно до нудоти!
Безвинно - грішна, рабко, іновірко...
Ти виживеш...або з"їдять гризоти!
Ти висмієш тавро із себе бранки-
наложницьке прокляття і наругу..
гнучкозміїсь у напівголім танку,
вiзьми в обійми мужа і катюгу.
Нехай огнем палає в рудокоссі
і у твоїм розпатланім спокОю.
Танцюй отак, щоби ніхто не взмозі
вторити, бути рівнею з тобою.
Парчі розлети, білоплеча згуба,
гадюкоруки в"ють незримі ниті -
сплітають павутиння для нелЮба...
втопивши думи тугою повиті.

Мій вороже, коханий, Сулеймане,
півсвіту в кулаці у тебе слабне,-
мої цілуєш ноги- це омана? -
Чи це любов? - поете мій і рабе.

Я віддавалась тобі на людях
І пив ти груди моїх світанків
Рожевий мармур тонкої шкіри
Проста і древня як світ приманка

Я віддавалась тобі у травах
Вплітались весни у довгі коси
І соком билася кров берези
Невинність з присмаком передозу

Я віддавалась тобі удома
Суничним подихом перевтілень
І аромати індійські мліли …
У брамах затишку світлотіней

Я віддавалась і віддаюся
Не тиха жертва а вічна жриця
Єством усім своїм нетілесним...
Біжить у даль життя колісниця...

вірш видалено

1
У передбачені, готові графи
Записуються дні душі моєї,
Чи із Христом я йшов до Галілеї,
Чи з Юдою заходив до Кайяфи.

Душі вдяганки зложені до шафи,
Де є між них замурзані у глеї
І є білесенькі, як цвіт лілеї,
Хоча поношені , та чисті лахи.

Хотів я стерти всі погані справи,
Щоб судової не торкнутись лави
Та , як старався, - не зумів.

Перо писця діла чеканить
В графу хвали, а чи догани,
І все йде чергою в архів.
2
Там, у архіві на полицях справи
Лежать допоки власник не захоче
Вложити між ті графи свої очі
І винайти для себе щось цікаве.

Він синові призначив путь криваву,
Як письмена глаголали пророче.
Тепер його серденько залоскоче
Бодай би запис, що його я славив.

Якщо б я навіть на синедріоні
На вирок смертний потирав долоні,
Та потім схаменувся, як Петро,

Він би закреслив злі мої діяння
І дія ця була б його остання
Мені на порятунок і добро.
3
У вічний порятунок вірю я,
Осягнення небесної країни,
А ще, бажаю я для України,
Аби спасалась і матінка моя.

Тут чую пісню солов’я
І думаю, якщо у світі тліну
Такі сонати солов"їнні,
Що ж небеса тоді таять?!

- Закресли , Боже, всі недобрі графи,
І запиши, що я не був в Кайяфи,
І з Юдою не зраджував Христа,

А йшов із учнями від Галілеї,
Аж до гори високої тієї
Життя почати з чистого листа.

2011

Вільний переклад «Мы теперь уходим понемногу» С. Есенин

Ми тепер відходимо потрохи,
В ті краї, де благодать та тиша,
Може бути, вже мені в дорогу,
Вирушати сказано всевишнім.

Ви дуби, в яких птахи співають,
Ти земля, яку слід цілувати,
Перед тими що нас залишають ,
Я журбу свою не в силі приховати.

Видно сильно я кохав на світі,
Все що душу закладає в тіло,
Вас, сади в веснянім первоцвіті,
І пшеницю золотисту, спілу.

Дум багато в тиші я продумав,
Встиг пісні коханню присвятити,
І на цій землі , сповитій сумом,
Мав я щастя, дихати та жити.

Мав я щастя, цілувати жінку,
Рвати квіти, ніжитись в траві,
Вільних звірів, не садити в клітку,
Та не бити їх по голові.

Знаю я , там квіти не зростають,
інші в тому світі вподобання,
Перед тими що нас залишають
Відчуваю я душевне хвилювання .

Знаю я, що в тих краях не буде,
Золотом наповнених ланів,
Через те, такі важливі люди,
Що живуть зі мною на землі.

Текст оригіналу
Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
Может быть, и скоро мне в дорогу
Бренные пожитки собирать.

Милые березовые чащи!
Ты, земля! И вы, равнин пески!
Перед этим сонмом уходящим
Я не в силах скрыть своей тоски.

Слишком я любил на этом свете
Все, что душу облекает в плоть.
Мир осинам, что, раскинув ветви,
Загляделись в розовую водь.

Много дум я в тишине продумал,
Много песен про себя сложил,
И на этой на земле угрюмой
Счастлив тем, что я дышал и жил.

Счастлив тем, что целовал я женщин,
Мял цветы, валялся на траве,
И зверье, как братьев наших меньших,
Никогда не бил по голове.

Знаю я, что не цветут там чащи,
Не звенит лебяжьей шеей рожь.
Оттого пред сонмом уходящим
Я всегда испытываю дрожь.

Знаю я, что в той стране не будет
Этих нив, златящихся во мгле.
Оттого и дороги мне люди,
Что живут со мною на земле.