Дерева «конкретно-суміжні»,
і зебри «конкретно-смугасті».
Ранок. Осіння свіжість.
Ось яке воно, щастя.

Я вся «у думках трикутних»,
люблю вас, як вигадку в скелях:
бо там хулігани безпутні
лишили три букви «веселі».

Вони міркували «трикутно» –
Як напис на скелі довбали.
І я, щоб не так було нудно,
Про все те вірша написала…


19.07.2006 р.

* * *
Твої фосфати* умертвляють воду,
І мовчки гине – і душа, й природа.
Що лишиш для нащадків ти, людино,
Якщо робитимеш довіку шкоду?

* на цій сторінці, адреса якої нижче, є назви екологічно безпечних і справді якісних товарів, яким поки що немає аналогів...

http://www.amway.ua/user/redchyts_o

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


Я не больше чем призрак строго
не доказаный не рисованый
в мельтешении городского
не покажут ли мне такого
кто сошьёт меня из немного
опознает меня меж совами

я ему расскажу свой сон
про обычного человека
своенравную божью милость

про квартиру где всё случилось
про слова про в окошке жимолость
про людей тех что пьяным дымом
проецировались по стенам
тяжелели у стен гардины
шла чаёвничать кровь по венам
всё сбывалось и всё светилось

он касался моих кудряшек
и шептал разве так бывает
или призрак ты
только призрак

2012

Друзі, прошу розділити сьогодні зі мною радість - донечка Христя йде під вінець!!!
За здоров"я молодих!
Будьмо!)

21.07.12.

Кажуть, гори близькі до солоного світла зірок.
А мені розбивали і ноги, і серце Ґорґани…
Не забуду, хто вивів одну на широкий погост.
І продав би, як мед, але небо відчинене рано…
Смерекове повітря прозоре. І бачиться Бог.
Він сидить на Говерлі, вибілює коси туманів,
довгі коси пахучі. Навколо і смерть, і женьшень.
Сонце спалює нас, мовби в нього ні хати, ні мами.
Сонце спалює так, наче завтра не треба землі.
Сон-трава волохата боїться цвісти і любити –
я збираю за двох білий мох; буде постіль і тло.
Вірш мій стане колись кораблем або дереворитом.
Отже, вірмо, що плаєм дійдемо до світла зірок…
А холодні слова, як потоки, відносять каміння,
забирають усе. Сніг нагадує ледь білу кров…
Тільки губи, ласкаво розтулені, – ружа кармінна.

2012

Танго.
Танцюють танго.
Духмянить манго,
І грає джаз.
П'янко
Стан аргентинки,
Немов картинка,
Хвилює нас.
Рухи
Стрімкі і вільні,
Палкі обійми -
Німий екстаз!
Міцно
Цілують губи.
З надривом труби
Нам грають джаз.
Ночі.
Південні ночі.
Ті карі очі,
Кохаю Вас!
Танго.
Танцюють танго,
А ніч вже тане,
З'єднавши нас!!!

Червона - кров!
Із м"яса свіжого на вишнях вишні.
Пульсує вечір темно-темним сном.
А там, за рогом,
Як і тут, навколо, - листя.
Весь світ вже спить.
Ми всі спимо.
І я теж сплю.
2012р.

Згасає день у вічній круговерті,
Ніч поглинає, зрівнює в правах:
Барвисте чи приховане... відверте.
І чорнотою непроглядність… страх.

Одне не зрозумів: заради чого
Знецінити так слово – божий дар…
У тріщинах дубовий стіл, підлога…
Перегорів, не світиться ліхтар.

Бруд досконалий… дихати так важко.
Слова без віри – пустоцвіт в степу.
В них сутність лише тінню… тяжко…
Я думаю, а значить ще живу.

А у нашому кварталі –
жаб'яча родина.
Дивовижний голос має —
к в а к а є годинами.
Відчиняємо кватирку —
там зібравсь квартет.
Не пісеньку, а квакалку
“співає” очерет.

Кажу: не треба квапитись,
заждіть зі своїм "к в а".
Від вашого "к в а-к в а-к а н н я"
болить в нас голова.
Поїжте краще ква́сива,
поласуйте кваском.
"К в а-к в а, к в а-к в а,
К в а-к в а, к в а- к в а" —
прокумкало ставком.
2011

Спрацьований, з поморщеним лицем,
Сидів Семен самотньо на ослоні
В садку, де пахла м'ята з чебрецем,
Червоне яблуко тримаючи в долоні.

Те яблуко блискуче, молоде...
В Семена раптом засльозились очі.
Він пригадав Марусю. Як на те
Наснилася йому цієї ночі.

Її веселий сміх, неначе птах,
Летів із вітерцем за огорожі.
А на рум'янім личку, щічки так
На яблучка маленькі були схожі.

Покликала до яблуні у двір,
(Вони її колись садили разом),
Багато літ пролинуло з тих пір,
Гілки безжально покрутило часом.

І яблук не було, крім дрібноти.
Казав онук, що буде не до сміху,
Як яблуня порве гіллям дроти,
Або понІвечить в негоду стріху.

Та дід не дав спиляти, бо вона
Дружиноньку нагадувала милу...
Тремтів у серці спогад, як струна,
Увись підносячись по небосхилу.

...Так і помер із яблуком в руці,
Немов заснувши, відійшов у вічність.
З усмішкою на зморщеній щоці...

А яблуню зрубав онук... у січні...


16.07.2012р. 22:40

За мить до ... ти відкрила очі..
Спалила сумніву мости.
Почув як погляд твій шепоче-
Тримай міцніше.. не впусти
Ні краплі з ніжного бажання..
Що мов метелик мерехтить
Над теплим вогником кохання..
Не впущу... ти відчуй.. за мить...(2012)

Загоїшся ...
І світлові мазки
В кулак зліпивши, вивчиш димні кухні.
Чекатиме за прірвою слізке,
Коли твоя надія вже протухне.
Жагою й копійками дзвенячи,
На куражі від випивки і чтива,
Свій романтизм змінивши в такий чин
На юнок веселеньких і красивих,
Загоїшся ...
Пропалені літа
Стомившись шматувати на відрізки
Хмільні, утямиш: ти себе продав,
Але цим поділитись буде ні з ким.
І з юних пір у грудях біль - від куль?
І з юних пір ні вічності, ні Бога...
Зімкнеться все в одну безглузду путь,
Та і її - як розкоші в убогих.
Загоїшся ...
Наслідуєш пусте
І на додачу яснозоре небо.
Життя твоє забавне і просте -
Просмажене уздовж і вшир плацебо.


19.07.2012

Для пристрасті в коханні є пора..
А є пора для затишку і спокою..
Все видно по замріяних очах
Якими я мандрую знову глибоко..
Пора є для найкращого з кохань
Що світ в одну мить так раптово змінює
А є на жаль пора розчарувань...
Яка нам протилежне випромінює..
Напевно і для помилки є мить
Лише одної...щоб пробачити і знову
Довіритись...хоч так вона болить..
І у світаннях нам продовжує розмову...
Себе не раз уже за зроблене питав..
Чому?..як сталось...у поясненнях губився..
Але повір...що ні на мить не пробачав
Що помилки такої допустився..
Я ж із бажанням у твоє життя прийшов
Допомогти... зігріти почуттями...
І знаю що відчув, що віднайшов
До тебе стежку ніжними словами..
Не відвертай своїх закоханих очей..
Зустрінь мене .. пробач що так вже сталось..
В майбутнє проведи.і привілей...
Все ж подаруй.. ти ж також закохалась..
Нам так багато у майбутньому тепла
Готують весни, осені і зими...
Як добре що в життя моє прийшла
І огорнула крилами своїми...

Усе убоге лізе на екрани,
А шароварами заїздили величне.
Де ділися таланти? Лиш нездари…
Таке все кволе, неспроможне… звичне.

Голодомор. Сочаться рани від старого,
А балачки і бездіяльність – мабуть ціль,
Заклали вже фундамент для нового:
Вмирають люди, бо нема й на сіль.

Романа Віктюка спровадили зі Львова,
А ще скількох до нього і опісля.
Тризубого забули Стаса, а ні слова…
А вслід за ним згасає й наша пісня.

Трощать культуру, мову та духовність,
Тим самим нищать серце, сутність… все.
В хід хитрість пущена та красномовність…
Нема історії – нема, народ, й тебе.

Пройдисвіти, перевертні від влади,
Вас не врятує та рука на серці.
Всі ваші дії – ницість, символ зради…
Ні на краплину – гідності і честі.

Корупція… Уражені всі сфери.
Лунають заклики: «Ату, ату їх! Фас!»
Якщо, всі – крадії та ненажери,
То як назвати, президенте, вас?

Життя таке тяжке, часи сурові,
Суцільна тінь з позазаконними ділами.
Ми чесно жити хочемо й готові,
Та тільки, президенте, разом з вами.

І на екранах всякий мотлох грізно:
«Наш ворог – це хабарництво, презенти!»
Пораду дам, хоча вже мабуть пізно:
Почніть із себе, пане президенте.

Та й хто створив ці схеми корупційні,
Людей втягнув в них з низу до гори?
І тому, в розріз побажанням офіційним,
Все ж чистити слід рибу з голови.

Ліси, хороми, землі та проценти –
Сім’я жирує, обікравши нас…
Та прийде час невдовзі, президенте, –
Побачимо вас в профіль і анфас.

Мріє Фрося про курорти.
Вже купила майку й шорти,
Окуляри чорні модні,
Сумку пляжну при нагоді.
Ще й хвилюється: чи влізе
Все, що хоче, до валізи?

Переглянула немало
І буклетів, і журналів.
Але все щось не підходить –
То погода, то природа.
Там – засильна киці спека,
Там – до моря задалеко.
І задумалася киця:
- А навіщо метушиться?
І для чого це, нівроку,
Отака мені морока?
Он – бери й біжи у гай,
Скільки хочеш засмагай,
А в садочку, в холодочку –
Взагалі справжніський рай!
Тут і річка недалеко,
Й молоко холодне в глеку.
І Васько, сусід-котяра,
Розважає на гітарі...
Не поїду я нізащо!
Всюди добре – вдома краще!

Я завербуюсь до травесті-шоу,
Це щастячко привиділось у сні:
Там ніби хтось у мене… увіходив,
Й було, мов дівці, солодко мені!..

Ти знаєш, навіть соромно писати:
Було злягання – повний еталон!
Ще вчора я, незграбний і пихатий,
Поводився з коханою, мов слон.

Вона ж у сні таємно-обережно
Ввела себе у мене (а… куди?!)…
Кохана, в нас можливості безмежні:
Шляхів багато – будь-яким іди!

Метелики зашпортались у пузі,
Бо зітканий наш секс із протиріч:
Я радий… несподіваній нарузі,
Й щасливий, наче дівка в першу ніч!

19.07.2012.

Влюблен он сильно, впрочем, и она,
Пылает в нем костер, она сгорает.
На все пойти готов, так и она б пошла,
Но любит не его, и не по нем вздыхает.

В нем не было ни ревности, обиды.
За право лишь любить и рядом быть,
Освободил ее от обязательств верности.
Беречь, ни капли влаги не пролить.

Ахматова грустна и замкнута в себе,
Но иногда бывает снисходительной.
Вот синий вечер накатил в душе…
Она сегодня будет восхитительной.

Снесу любые пытки, боль утраты,
И голод, стужу… в нищете прожить,
Но только не хотел бы у Ахматовой
На заднем плане Гумилевым быть.

Я боюсь потерять тебя,
Оторваться, расстаться, любя.

Дорожу каждым часом с тобой.
Будь всегда, будь со мной.

Ты из тех, кому долго вслед,
Месяц, два – это сотня лет.

Обхватил, крепко сжал – к губам –
Никуда не пущу, не отдам.

Зацелую, прижав, обниму.
Никому, ты – моя, никому.

День уйдет, затем – месяц и век.
Рядом – ты, дорогой человек.

На секунду явилась тогда,
И осталась со мной навсегда.

Удар, еще удар. Рабами вскоре схваченный,
Раздетый догола, привязан к алтарю.
Глазницы черепа, что пламенем охваченный.
…Вдыхаю жадно ароматы мускуса, смотрю.

Со дна пещеры слышны звуки цитр и табла,
А также женских завываний, песнопений.
Явились девушки в пьянящих ритмах танца,
И животом, плывя, касались – сладость трений.

Сверкали ожерелья, диадемы в полутьме,
Сползли одежды наземь с танцовщиц,
И обнажились груди, словно в сладком сне,
Почувствовалась страсть, желание девиц.

Затихла музыка, внезапно прекратилась,
И в зал вошла царица – шепот тихий, речь,
Глазами темными как будто в душу впилась
И нежным жестом повелела с ней прилечь.

Кинжала взмах – и пут как не бывало.
На шкуре леопарда – страсть, огонь вовсю,
Дыханье сперто, сердце, воздуха мне мало…
Есть в жизни счастья миг, я им живу.

Картина виртуальных «сновидений»
Закончилась. Я отключился, снявши шлем.
Лоб весь в испарине от острых ощущений –
Мир современных нанотехнологий, схем.

Охвачено и схвачено – зачатие в пробирках.
Нет генетических болезней, слез, мольбы.
Центр удовольствий – в голове, а люди – в бирках,
За нас давно все расписали – суррогат судьбы.

Вот потуги девиц из Лиги по борьбе со снами –
Прекрасны, страстны, до основ обнажены.
Мужчины равнодушно перекинулись словами,
Немного постояли… и шаги уж не слышны.

Любите вы друг друга, женщины, мужчины.
Пусть дети ваши в чреве матери растут.
Ведь концентраты не заменят аромата сливы,
Проснитесь – чувства настоящие придут.

Тем, кто знал тогда,
что за этим стояло,
посвящается

Мы космос слушали
А космос слушал вас
Антенны, чаши вверх
Здесь никого до нас

Просматривая землю
Орбитой спутник мчится
Спокойно, под контролем
Плохого не случится

Все слышно. В телефон
Любимой, что он ждет
Не бойся – эта тайна
К тебе лишь попадет

А если, речь фильтруя
Поймал, вот-вот теракт
Предупреждал мгновенно
И тот теракт – не факт.

По нас, сверяя курс
Плывет кораблик морем
Он слышит даже тех
Кто полной грудью полем

А если крик – спаси
Кому-то нужно сбросить
То выполнит все точно
И ничего не спросит

Ракета из трюма в небо
Тихонько выползает
Ведь чтобы точно в цель
По нас полет сверяет
Виток, прошло час тридцать
Над нами появился
Сеанс радиосвязи
За горизонтом скрылся

Жизнь коротка у них
В пути, дорогой гладкой
Исчез, но как исчез
Останется загадкой

Приказ: любой ценой…
Тревога… поднимали
Бывало, получалось
Но чаще не спасали

За всем стоит поныне
Труд тысяч, что сумели
Не зная друг о друге
Добраться к общей цели

Вновь старт, и вновь полет
Был ближний космос, дальний
С людьми и без людей
Удачный и летальный

В Крыму или в Сибири
В Карпатах иль в тайге
Служили, присягнувши
Тогда родной стране

Світ весь в сплетінні… разом несумісне.
Він все вміщає – радісне й печальне…
Духовне – невловиме та величне,
А поруч зриме та низьке – матеріальне.

Ось злість і заздрість – бездара основа…
Несамовито ллється чорнота.
Щоб безталанне – досить чомусь слова.
І завжди під прицілом доброта.

Такий, як є. Не нам про це судити.
Ось знову все паплюжать і плюють…
Та треба дуже добре розуміти,
Раз нищать – значить вас і визнають.

Цей світ фантастичний, чи може реальний?
Ось Місяць незвичний, якийсь ідеальний.
Загадки бентежать… дерева, мов тіні,
Високі, прозорі, розпливчаті, сині.

Тут час плине швидко, то зовсім щезає,
А мить цілу вічність безкраю вміщає.
В ній – ніч таємнича, що вкрила стерню,
І хвиль невгамовність, і сила вогню.

Ця мить – не що інше, як наше життя,
Таке незбагненне – таємність буття.
Коротке, величне… То стихне, то знову
Несеться, бурлить – закладає основу.

Ось обрій іскристий, то ранок палає…
Щасливе і довге – на зустріч… Буває!
Багато не треба… хай дотику свіжість.
Все згине у часі, нетлінна лиш ніжність.

Дивлюся на небо. Яка неосяжність,
Частина буття, глибина, нескінченність!
Свідомість сягає все далі і далі,
Лиш тіло є неміч та розпач – залежність.

А вільний мій Дух, розтинаючи простір,
По небу несеться, летить поміж скель…
А ранком багряним, неначе у казці,
Спів птахів наповнює тишу пустель.

Немов по команді – я чую їх гомін.
Нема перешкод, тому пісні лунають.
А сині їх крила є неба відбиток…
Я – вісник надії, на мене чекають.

Пам’ятаєш, малий,
Як манерно водили нас вулиці?
І стрічали посольства
навперто закриті замки?
Пили каву, лате...
Ну, а потім...
А потім я хмурилась…
Що робив ти неправильно?
Підожди… Все було навпаки...

Лоскотали, як гріх,
Мої нерви зухвалі формальності.
І мовчання лилось у чекання
ридаючий світ.
Подзвони. Напиши.
Порятуй від покути реальності,
Запали свічник мрій,
Як старезний монах-кармеліт.

Хай сьогодні одна броджу зранено –
Журяться вулиці,
Допиває вже день
ледь заварений липовий чай.
Прибіжить щастя мить
і дороги бажанням закуряться...
На летовищі липня
як ранок,
як долю вітай…

Не выставляйте радость напоказ –
Мир наградит вас болью, усредняя…
И блещет чистотой росы топаз,
Снимая чары, душу просветляя.

Не привыкайте к счастью никогда.
Как снег весной, оно мгновенно тает…
Средь Млечного Пути – моя звезда,
Нить путеводная… едва мерцает.

Друзей не забывайте – прочь молва.
Их голоса… в них истины простые…
Все чаще в пустоту звучат слова
И ранят душу даты роковые.

Цените светлый взгляд любимых глаз.
Года текут быстрее… жизнь – мгновеньем…
Судьба, как неоконченный рассказ –
С началом, серединой… продолженьем.

Дышу сейчас я ожиданьем встречи –
Ведь не бывает радости в избытке.
Губами трогаю и грудь твою, и плечи,
А наслаждение – подобно пытке.

Ведь мне чужие роли не по масти.
Погрязнуть в лицедействе? Не могу.
И не влечет меня наигранное счастье –
Я в настоящем поселился и живу.

А если сердце резанет ненастьем,
Я вспомню миг, весь нежностью звеня...
Ты как река, наполненная счастьем,
Потоком пролилася на меня.

Чем покорила ты меня? Ищу ответы...
Возможно чистотою нерастраченной...
Ведем без устали мы ни о чем беседы,
Идя дорогой, небом обозначенной.

Ключ сказочный, затерянный в ларце,
Я подобрал... Ты рядом навсегда...
Так много счастья на твоем лице
Не доводилось видеть никогда.

Ведь ты жила во мне мечтой отчасти.
Но, став реальностью, затмила все мечты…
И на вопрос: – “А есть ли в мире счастье?”
Я отвечаю: – “Есть, и это ты!”

Поток – об этом столько пишут,
Но лишь тогда осознаешь сполна,
Когда тебя неведомая сила
Бросает в омут вихрей и огня.

А энергетика захлестывает все,
И мелочным становиться былое.
Из ниоткуда возникают цели...
Пространство бесконечное, живое.

Приходит ощущенье полноты.
Трепещет что-то в переливах, вьется.
Вдыхаешь и не можешь надышаться...
Кто погружался, больше не вернется.

Жизнь внешне будет той же, прежней –
Для посторонних глаз наложено табу.
Лишь на лице осталося сияние –
Поток, коснувшись, изменил судьбу.

Ночь... Луна не видна... Темнота
В сердце острые когти вонзает.
Давит пресом стальным пустота –
Все, что значимо, в прах превращает.

До и после... Где правда, где ложь?
Между ними должна быть средина.
Все смешалось, концов не найдешь –
Где-то в бездне моя половина.

Жизнь вернулась к началу... и пусть –
Так назначено в чьем-то пророчестве...
Птицей в небе – вселенская грусть...
Молча путник бредет в одиночестве.

Я не люблю мовчання. Де причини?
Печалі заміню на радість тиху:
Кричу – Ау, я поряд, я з тобою,
Ану торкнись, бо ти як з неживою.

Відкину каву, чашку розіб`ю,
Повитираю пил, щоб цвіль не пахла,
ЗамІню квіти, візьму нову вазу,
Чекаю не на тебе. До відрази
Я напилася кави з філіжанки,
Надбитої останнім диким ранком…

А вишні. Їх собі лишу на згадку
Про ночі "п`яно", яскраві "форте".
Лише для себе. Красива й горда.


20.07.2012

* * *
осінь сковзається з мокрих дахів
вітер розчесує хмари в облізлих тополях
чуєш
скінчилася плівка
й садок онімів
вихід один
я гітару беру
в рок-н-роллі

* * *
Нога врослась в акселератор
я гальма втратив десь на старті
про спокій мріяти неварто
життя — не жарти!

вже аутсайдер криє матом
колесом гравій днів розвію
дрифтую пристрастно події
нога врослась в акселератор

чи вітром можна вкерувати?

Черепаха – аха-аха
У траві сиділа-діла
Черепаха – аха
У траві траву курила

Крокодили – дили-дили
Й величезні ганібали
Черепаху-аху
Налякали – али-али

Черепаха – аха-аха
На піску сиділа-діла
Черепаха – аха
Гарні мульти ся дивила.

Два удави ави-ави
Проповзали али-али
Черепаху – аху
Забирали до шпиталю.

Черепаха – аха-аха
Ізлякалася уколу
Черепаха – аха
Галаперідолу – олу.

Санітари – гуси-гуси
Походжали – али-али
Черепаху – аху
Пантрували – али-али.

Черепаха – аха-аха
На кушетку сіла-сіла
Черепаха – аха
Перелякано тремтіла.

Ну а потім – отім-отім
Піднялась на крила-ила
І за хмари ари-ари
Полетіла – іла-іла.

Знає мама, знає тато:
Черепахам не літати.
Та коли трави багато –
Полетить і черепаха.

Іха-оха-еха-аха.
Кольорова черепаха!!!

Печалями, печатями, нуждою...
Останнім звуком болю за тобою!
Останнім торком муки на світанні -
Не ти, не я, не ми... Прощання.

Надпита кава у надбитій чашці.
І цвіль на фото там, де щастя в рамці.
Як спомин вишні... Так гадаєш - вишні!
Не тут, не зараз... Вже колишні.

Вітрами розкуйовджені, як хмари -
Далекі тіні, привиди, примари...
Пов’ялі квіти, вичовгані вази.
Не я, не ти, не ми... Не разом!
(20.07.12)

*******
Літай, душе, коли бушують грози,
Бо втомить серце пісня тонкосльоза.
І буде ясним твій небесний позирк,
Як прагне дух вершин апофеозу.

Були цілунки та обійми,
І все було, що йде за тим...
Коли ж пішов до неї в прийми,
То й небо стало золотим.

Що старша, що дитинку мала -
Не турбувало. Бо любив!
Бо музика у серці грала,
Й удвох були, як голуби.

І до всілякої роботи
Жадливо бравсь - і все в сім'ю.
До молодиць не мав охоти
(Що різні птиці солов'ю?).

Любов була, неначе повінь,
Несла їх щастя в стремені...
Така проста житейська повість
Запам'яталася мені...

19.07.2012

Слово падає в ціні.
А як ні, –
Скажіть мені.

20.07.12

-Заговори, щоб я тебе побачив,-
Казав мудрець своєму візаві.
Проворний ти на розум, чи ледачий,
Чи в тебе, може, вітер в голові?
Заговори... Я знатиму напевне-
Красиву, чи потворну маєш суть.
Чужі думки, як кажуть, діло темне,
А в темний льох завжди свічу несуть.
Буття є Бог. А Боже Слово - віще.
І нам Творець, що Слово сотворив,
Із уст в уста, про тлінне і про вічне
Нетлінним Словом Істину відкрив.
Немає слів пустих та незначущих,
З них кожне в світ печать свою несе.
Чи в манускриптах древніх, невмирущих,
Чи то в модерних розвідках-есе.
Палкі слова в контексті революцій
Не згірш разили кулі, чи гармат;
Як ті, що їх сказав колись Конфуцій,
Чи ті, що їх не вимовив Пілат.
Слова для думки, наче крила дужі,
Несуть її через віки й світи.
І в заметіль цензурної остужі
Сягнуть-таки жаданої мети.
Кріпімо слово ділом повсякденним,
Хай нам прибуде розуму й снаги
Перерости над призітхом буденним
Лайливих слів задавнені борги.

2005р.

Куполами церков і шпилями костелів
Ти злітаєш у небо, мов свічі тополь,
І колишуть тебе віковічні орелі,
Що колись розгойдав їх Данило-король.
Ти зіп’явся на ноги під Божим покровом,
А король свою вірну батьківську любов
Вклав в імення твоє — і назвав тебе Львовом,
Щоб тебе, яко лева, ніхто не зборов.

Все у тебе від лева: і мудрість, і сила,
Величава постава і горда краса,
Не любити тебе, рідний Львове, несила,
Хай хранять тебе вічно святі небеса!
Ти — духовна столиця вкраїнського краю,
І ворота в Європу крізь тебе ведуть,
Ти у розквіті сил ювілей зустрічаєш,
В нім — минувшини слава й майбутнього суть!

Ти закохуєш в себе гостей до нестями
Таїною легенд з-під склепіння пивниць
І бруківкою вулиць, умитих дощами,
Й розмаїттям фасадів старих кам’яниць.
Тож красуйся в розмаю весняного цвіту,
Проростай у нових поетичних рядках,
Добра слава твоя хай гуляє по світу,
Горде ім’я твоє хай святиться в віках!

Мій Львове прекрасний, перлино Данила,
Для тебе століття — лиш тлінь,
Від тебе черпали наснагу і силу
Львів’яни усіх поколінь.
Мій Львове прекрасний, любове єдина,
Ти древній і сивий такий,
Для мене ж ти, Львове, як батько для сина,
Душею завжди молодий!

Квітень 2006

* * *
Й ти вмерти маєш теж, коханий праху,
Й твоя зів’яне врода, мов трава:
Рука ця вміла й мудра голова;
Це тіло зграбне тлін в сильце, мов птаху,
Впіймає, й не уникнути вже краху:
Як листя вітер осені зрива,
Так дінуться десь вроди всі дива –
Пощезнуть від коси одного змаху.
Й любов моя вся, як надійде строк,
Не захистить красу цю від могили,
Як не спинити вітер, що подув,
Й не відвернути в’янення квіток;
Й чи значить щось, яким вродливим був,
Або ж наскільки більш тебе любили.

Edna St. Vincent Millay
* * *
And you as well must die, belovèd dust,
And all your beauty stand you in no stead;
This flawless, vital hand, this perfect head,
This body of flame and steel, before the gust
Of Death, or under his autumnal frost,
Shall be as any leaf, be no less dead
Than the first leaf that fell, this wonder fled,
Altered, estranged, disintegrated, lost.
Nor shall my love avail you in your hour.
In spite of all my love, you will arise
Upon that day and wander down the air
Obscurely as the unattended flower,
It mattering not how beautiful you were,
Or how belovèed above all else that dies.

* * *
Чи думав, любий, де шукать рятунку,
Як час прийде, безжальніший за тлін,
Й візьме з обіймів, від мого цілунку
Тебе, й зістарить – я ж уникну змін?
Як бути нам, що у свої зеніти
Ще линем, сонцю й небесам навстріч,
Хоч долі присуду не відмінити,
Й на все колись гранітна ляже ніч;
Й вогонь цей згасить мороку сувоєм,
Й навіки він у камінь увійде:
Я ще дитя, а ти вже став героєм –
Нас тих колишніх ранок не знайде?
Світає вже, та все нема розради
В жалях цих один одного заради.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Oh, my belovиd, have you thought of this:
How in the years to come unscrupulous Time,
More cruel than Death, will tear you from my kiss,
And make you old, and leave me in my prime?
How you and I, who scale together yet
A little while the sweet, immortal height
No pilgrim may remember or forget,
As sure as the world turns, some granite night
Shall lie awake and know the gracious flame
Gone out forever on the mutual stone;
And call to mind that on the day you came
I was a child, and you a hero grown ?–
And the night pass, and the strange morning break
Upon our anguish for each other's sake!

Для тебе, мій коханий, я зібрала
В садочку біля хати полуниці.
Вони духмяні та такі жадані,
Як склянка прохолодної водиці.

Тихенько Місяць посміхається до нас,
На небосхилі бачу світ зірковий.
І майорить зоря, – світанку час…
Багато дуже смутку в час ранковий.

А серце тисне ніжність, чистота…
Кохання – невгамовне, соковите.
Душа дівчини – мила і проста…
Все чарами довкола оповите.

Кавказ, речушка Бзыбь, близ Алахадзе.
Сияют горы изумрудной чистотой.
Земля великих Руставели и Купрадзе,
А рядом море блещет бирюзой.

Тепла здесь много, масса впечатлений.
Улыбками − все время… и цветами
Вино прекрасное, разнообразье мнений.
И счастье, счастье только с нами.

А морем штиль – обманчив сей покой,
Прошло немного, волны разгулялись.
И мы, чтоб сбросить летний, южный зной,
В штормящем море как-то оказались.

Вот гребень вверх подбросил, опустил –
Стихия жаждет затоптать, стереть.
В затылок вечность задышала – ощутил,
И выбор… между жить и умереть.

Я к берегу – меня назад поток.
Миг в шесть часов секундой показался…
Шторм приутих – очередной рывок,
И выбор − жить… на бреге оказался.

Вино все хуже, хуже с каждым днем,
И море не зовет и не влечет.
А время пролетело мрачным сном…
Затем дорога… Адлер, самолет…

Ты чувствуешь, как нежный ветерок,
Слегка коснувшись, взбудоражил душу,
А солнца луч, играя и маня,
Окрасил цветом небеса и сушу?

И ветерок, и теплый луч – мои мечты.
Как трудно рисовать порой словами.
«Люблю! Люблю!» – кричу до хрипоты,
Жизнь наполняя смыслом и цветами.

Навчилась жити в мудрій простоті.
Дивитись в небо та молитись Богу.
Бродити довго, аж до темноти,
аби втомити ворухку тривогу.

Коли лопух шепоче в низині
І горобина міниться і гасне,
Веселі вірші пишуться мені
про це життя – минуще і прекрасне.

Я повертаюсь. Ходить край долонь
Пухнастий кіт, і муркотить прихильно.
Яскравий розгоряється вогонь
На башточці в озерній лісопильні.

Хіба що зрідка прорізає вись
крик бусла, що на дахові ночує.
Хай навіть ти постукаєш колись,
То я, здається, навіть не почую.
_____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.

Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.

Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.

Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.

Скачуть коні вороні,
та причина не в коні –
має милий лімузину,
це крутіш за субмарину.

Приспів:
Їде, їде милий нині
на зеленій лімузині.

Переїхав через став,
в лісі шмайсер закопав,
ворогів продав отару
і купив собі гітару.

Не дай, Боже, звар'ювати,
чи піти у депутати,
чи здобути Карфаген –
він не того поля мен.

Друзів вміститься багато
в лімузині, щоб співати,
а співає він між тим
гарно, наче херувим.

Влаштував веселий сейшн,
аж святими стали гейші,
стогне дідько у труні –
на війні як на війні.

Приспів:
Хай приїде милий нині
на зеленій лімузині. (2 рази)

Літо витягує душу через соломинку,
Мучить надранок, на груди лягає перевертнем,
До безсонного простирадла припечатує,
Мариться – що ти тут,
Море мариться,
Голос його,
Колір його,
Смак, ніби кров, солоний,
На спраглому язику.

Спека – як спеції мексиканські
Випікає тавро на піднебінні свідомості,
Лякає осінню, ніби старістю
Чи самотнім ранком...
А ти вже чуєш їхній прихід,
Як колись у дитинстві приїзд родичів,
Кроки їхні, слова їхні,
Та все не наважуєшся розтулити очей:
«А що я їм всім скажу?».

Яблука-падалки сплять у глибокій мисці на кухні,
Не втрималися на гілці,
Безголові,
Упали,
Майже умерли,
Чекають на свою кремацію у пирозі з корицею.

Скоритися,
Не пручатися,
Упасти на воду,
Забувши, що плавати умію, –
То най несе,
Як лініями метрополітену,
Як лініями на твоїх долонях –
Котра з них моя?

Зрізаний сонях у банці похнюпив голову,
Жовтий пилок сипле і сипле на стіл,
Насіння не дочекалися.

Цього року все так швидко минає...

ні дощів ні ряден тільки осінь і плинь
на полотна земні золоте мотовило
перетліле гниття молодої ріллі
загрубіле шиття що врізається в тіло

але то не для нас то іще не по нас
ми по груди в землі в картоплинні по груди
беремо несемо ще не час ох не час
і такого нам ще не було що не буде

ні борщів ані каш ані хат во хмелю
хмаровиння того що як мокрі полотна
не в’язалася заполоч наша в петлю
і ключі домовин не пливли у ворота

тільки серце комусь улягає у слід
утікає кудись і рятунку не просить
а його вже зове з баговиння боліт
тяжко осінь зове тяжко слухає осінь

А тут так тісно! Тісно! Дайте волю!
Ламаю крила об сталеві прута,
І вже не можу сісти на тополю…
І вже тумани обіймають груди…

Пустіть мерщій! Я не для ґратів пташка!
Я не куплюсь на ваше божевілля,
Нехай хоч як мені буває важко,
Не їстиму я ваше перецвілля.

Хай води будуть найсолодші в світі,
Я ними спрагу ввік не затамую,
Мені вже краще з голоду зотліти,
Я через тіло душу не зруйную!

Та не зотлію! Я залізну клітку
Розіб’ю дзьобом, знищу бунчуками!
Залишу ґратам я ганебну мітку -
Як душі визволяються кістками.

Я жити хочу!!! Клітка – то задуха,
Страшніша пекла та чорніша ночі,
І навіть найміцніша медовуха
Стражденності тюрми не залоскоче.

А моїм крилам треба неба, неба!
І сонця треба, й вітру тротуари…
Хіба можливо скніти тут ганебно,
Коли відчув свободи дикі чари?

І, може, я сплачу за це коштовно,
Життя та пісню покладу під преси,
Я до свободи йду непереборно
З душею пташки, з серцем поетеси.

Я вірила, що я живу в фортеці,
Де чути шелест ангелових крил.
І ти казав - тут святість, ніби в Мецці,
А сам ворота ворогу відкрив.

Конем троянським ворог вліз у душу,
Навмисне залишаючи сліди.
І я шукала на болоті сушу,
Коли відчула повен дім біди.

Її присутність відчувала всюди
У день спекотний і в холодну ніч.
Усе було прекрасним як на людях,
А вдома гірко - клич, а чи не клич.

Фортеця стала пеклом, а не раєм,
Всі ангели злетіли в небеса.
Згоріла Троя, стала диким краєм -
То зрадником загублена краса.

Нема фортеці. Я на попелище
Прийшла одна. Ми разом тільки в снах.
Мовчать слова і тільки вітер свище.
На згарищі кохання повний крах.

15.02.12