Як би не холодно навколо
Які б не били вдари долі
Тримайся, бережи свій дух
І пам'ятай, один у полі - воїн
Борись і куй із себе зброю
Важливий кожен крок і рух

Бо навіть лист, мороз тримає
Він передчасно не спадає
А однина - не мінить зміст
І навпаки, йо краще видко
А хто гниє вже, навіть бридко
А все лиш - особистий ріст

Та ми - не листя на морозі
Не зайці в рові-верболозі
Господарі ми у своїм краю
І маємо це пам'ятати завше
І навіть битву знов програвши
Війну іще не програють

Любіть же неньку Україну
Любіть дітей і всю родину
І сива бабця, кволий дід
Вони - коріння родоводу
А в нім же не шукають вроду
Та без коріння, нема квіт.

Живіть, кохайте і радійте
Слухайте серце своє, дійте
Та пам'ять предків бережіть
Бо без коріння - нема долі
А доля перекотиполя
Не те як варто в світі жить.

29.11.2012р.

Стукіт твоїх підборів
У трубці гучно лунає
Йдеш бруківкою Львова
Наш час без нас минає...

Той стукіт глибоко в серці
Створює ритми дивні
А колір чуттів між терцій -
Веселка в сонячнім ливні

Нам треба уже поспішати
Наповнити скорше нас нами
Відстаней скинути шати
Творити намріяне снами

Душою до тебе я лину
Загортаю при зустрічі в себе
Так швидко разом час плине
В щасті, що аж до неба.

28.11.2012р.

Не поспішаю осінь проводжати
Знайомство наше в ній залишиться
І хоч вона скидає листя шати
І холодно стає, та тепло пишеться

А крепкий грудень закує без просу
В обійми все, що плинуло водою
І інеєм пухким беріз збіліють коси
Сніг захрумтить під нашою ходою

Та осінь ще в правах і вірші пише
У наших Душах, спогади карбує
І нам вона запам'ятається не лише
Дощем і тим, що листячко фарбує

Ця осінь тепер завше буде з нами
І теплий вересень, що бачив серед ночі
Маленьке тихе диво, думами і снами
Намріяне, - Кохання, стрітене на очі

А в тих очах спалахували іскри
Вони мов зорі в небі Яснім упадАли
І поки макро виростало з мікро
Бажання, що на двох, ми загадали

Крепкі обійми і солодкі ніжні губи
Скріпили поцілунком те, про що мовчали
Ми, ще не казали слів про те, що любим
Але дерева схвально вітами хитали

Із тих хвилин щось сталося із часом
Він то летить, то дивно зупиняється
То тягнеться, смакує, ніби ласує
То ніби за собою знов ганяється

Та осінь щедро й далі дарувала нам
І зустрічі, і настрій, лагідну погоду
Все це залишиться тепер у ній, отам
І в наших Душах, та у віршах, згодом

Година і хвилин ще декілька лишень
Залишилось у нас з тобою, Осінь
Та руки не ховаю у тепло кишень
Бо вони обійняти на прощання просять

Я дуже вдячний, Осінь, дякую тобі
За те Кохання, що в тобі знайшлося
Щемить у серці, але це чуттєвий біль
Прощай, і дякую за щастя, Осінь.

30.11.2012р.

Перечитую Стуса…
… І хочеться знов повернутись
В неповторний той травень,
На той семінар поетичний
В розчудесній Одесі
І до Василя доторкнутись
Непомітно рукою:
Чи й справді такий він величний?
О наївні думки!
Ми ж були молоденькі й гарячі –
Нам жилось,
Як пилося у спрагу з ковша
Навхильці,
І ніхто не завважив тоді
Василевої вдачі
І ніяких пророчих ознак
На ясному лиці…


2008

Не спіши, мій брате листопаде.
За тобою бачу тільки тьму.
Якби вмів ти долю віщувати ,
Відвертати здатний був біду…
Незабаром - зорям опадати,
Все зелене віддадуть вогню,
Перестануть бути син і мати,
Супостат постане наяву…
Не спіши, мій брате листопаде,
Сповіщати пору зимову.
Небагато прошу, небагато.
Кілька крапель пізнього дощу…

30.11.12

Спи…

Засыпай
этой
осенью -
300 минут на покой.
«Завтра»
нас ждёт
– не допросится
в гости.
Проснёмся зимой
вместе.
Тоска отменяется.
Взглядом коснётся ресниц
Небо.
Оно не меняется
даже вдали от столиц –
общее,
близкое,
вечное…
Снам, Небо, тайну открой -
как нам в Твоей бесконечности
вместе проснуться?

Родной…


30.11.2010

У тихенькому куточку
У білесенькій сорочці
Задрімав малий павук –
Вісім ніжок, наче рук.

26 жовтня 2012 року

Світанкове небо
жайворонка манить.
І бринять на вітрі
Стиглії жита.

7 серпня 2012 року

Під вікном цвіркун цвіркоче,
В темну нічку спать не хоче.
Зір мереживо казкове.
Сон мені явився в слові.

Присвята Юлі Фінковській

В часи буремні, в центрі дев"яностих,
В казковім лісі, в непрохідній гущі
Так одночасно вельми складно й просто
Пробились паростки, що гріють душу

Ця квітка так потребувала світла,
Чіплялася за кожен сонця промінь
З надією, що прийде ця мить світла
Й зігріє літо паростки-долоні

Росяний ранок -покотились сльози,
Але в душі - надія і прозріння,
Якими б не були метаморфози,
Вона все ж розцвітала неймовірно

Як говорив мудрець Хітон з Ефора,-
Себе пізнати - це шлях до прозріння.
І так дзеркально гарно і казково
Милується вона своєю тінню

Цілющий дощ співа любові оди -
Торкається її так тепло і літнево,
Дарує крапельно частинки насолоди,
Немов жива вода скарбниці Пево

Ця квітка сяє серцевиною іскристо,
Вже повна насінинами-думками,
Осяяння і доброти срібне намисто
Постали враз рядками-пелюстками

Наймення Юлія дано їй миле й світле,
Ця квітка на душі лікує рани,
Натхнення від навколишнього світу -
Для неї свого роду стан нірвани

Тот же сценарий:
Нервный мужчина,
Жёлтый фонарик,
Проходящая мимо машина.

Как до смешного нелепо,
Всё вокруг происходящее,
Я снова следую слепо,
За мимо меня проходящими.

Ночь снова без сна,
Вторая кофе кружка,
Нащупываю камешки дна,
а рядом тень-подружка.
4.10.12

Ти в осені мене цій віднайди
Допоки ще палають буйно липи,
Допоки з неба чистої води
Яскраве сонце злата щедро сипле...

Ти відшукай мене на стежах тих,
Де шелестить незримою сльозою
І так знеможно без кохання йти
Душі у далеч вічно самотою...

Ти розгледи́ ув осені той слід,
Що дріботить до капища святого,
Допоки ще буяє листоліт
І снігом не занесено дорогу...
(9.11.12)

Годинник більше не стоїть.
Історія складається із вчора.
І головний суперник - час,
І та всередині потвора.

Ти ніби сірий кардинал:
Воюєш ти лише з собою.
Все буде завтра,а сьогодні?
Сьогодні ми не станемо до бою.

Сьогодні ми впадем в депресію,
А завтра буде маса справ.
Коли ж час жити буде?
Час йшов, але куди - не знав.

26.12.2012

Світило сонце, грілися Карпати,
Дугою вигинаючи хребти.
Гуділи бджоли – треба працювати.
Ідилія.. Та раптом – знак біди.

Сказали різко: «Хутко виселятись!
Збирати необхідне та іти».
А як поглянуть в очі рідній хаті?
А як промовить яблуньці: «Прости»...

Дрібненькі діти доокола плачуть,
Старі хрести на цвинтарі німі.
»Збирай-но, жінко, речі... Ще побачать
Сльозу на оці та думки в пітьмі».

І кожен в серці ніс дідівську пісню,
І кожен в душу хухав: не схолонь...
Назад би озирнутись... Та запізно,
Вже вислизали спогади з долонь.

Сховати в серці від чужого ока
Те найсвятіше, що вкраїнець мав.
Нехай притихне, хай лежить глибоко,
Аби ніякий ворог не дістав.

А потім, озираючись несміло,
Бабуся вчила давніх молитов.
Її боліло не старече тіло,
А спогади, відроджуючись знов.

Хотіли з нас рабів зробить. Німими
Очницями дивитись вік у вік?
Щоби в страху забули, ким були ми?
Щоби посохли корені навік?

...Земельки скибка, звана Закерзоння!
Позбавлена ти наших молитов.
Та віримо: ти в Бога на осонні,
І ми в думках до тебе линем знов.

11.2012

Якби ж то перебігти низку літ...
Назад, назад - там сонячно й барвисто,
Де так спішить у простір часоліт,
Яким кермує золоте дитинство.

Де виспались запліднені сади,
Де бринькають у травах дзвінко роси,
Лечу, лечу я подумки туди,
Де літо вранці пахощі розносить,

Де в кришталях веселого струмка
Вихлюпуються сонячні зайчатка,
Де ще надійна дідова рука
Веде в життя із самого початку.

Та стежка круто вгору повела,
Між бур’янами, як гадюка, в’ється...
Попереду – ні міста, ні села,
Здається, грім у грудях, а не серце.

Біжу, іду – аж раптом листопад
Останнім листям позіхнув спросоння...
Ще ж не дійшла... Й не поверну назад...
Й нести так тяжко сонце у долонях...

Не стомились вітри, сумно квилять осінній молебень,
Барабанять не в ставні, а прямо в мою самоту...
Перекину місток від заплаканих вікон до тебе –
І нехай листопад сам смакує свою гіркоту.

І по цьому містку попрошкую подалі від втрати
І на сонячній стежці посію зернятка надій...
Поможи мені, Боже, черствою від болю не стати
І розбурхати серце для щастя нового зумій.

Поможи мені, Боже, лишатися завжди собою.
Не кажи, що свобода – тобою придуманий рай...
Як спіткнуся на чомусь – не дай же мені супокою.
Тільки силу і віру, вірші і любов не займай.

Я прошу Тебе, Боже, з Тобою я завжди відверта,
Якщо погляд не стріне знайомих очей на мосту,
Все одно дай мені оте право – щасливою вмерти!
І нехай листопад сам смакує свою гіркоту...
Листопад 2012

Радіє вечір вітровієм,
шепочучи багряним листям,
повітря подає ігристе,
немовби у фужері – ірій.

Широко вечір веселиться,
йому байдужий серця смуток,
лише своє він хоче чути,
без настроєвих інвестицій.

Забувшись, радісно танцює,
мов натовп у якомусь клубі.
Вогні ж... Вогні, неначе судді.
Журбі чиїйсь. Побіжно. Всуї.

2012 р.

припадає віно листом
віно листом

Залюбленість у себе Вам не тисне?
Така прегарна і розумна, звісно!
А в імені уже жорстокість стужі,
Та ластівки наївні дуже-дуже...

Обманно вірять: Білосніжка тужить…
Не варто сніг нести у душі птиці,
Там холодно без Вас! Буває криця
Люстерка льодяного так збайдужить
Без Вас, прекрасна і холодна Леді…

Та що це я, рахуєте, дале́бі
Чи Ваші вже усі зірки на небі...

Ви все будуєте свої меридіани?
Для Вас слова- не істина, а сани!

Лупаєм ту скалу!
Проте, одначе…
Ви з Півночі.
Що та скала Вам значить?

В захопленні від посмішки твоєї
З лукавинкою щирою,
Гублюся,
Про сиві забуваю
Ювілеї
Свої вчорашні,
Гнуся і стелюся
До ніг твоїх…
А як погляну збоку
На себе –
Сором обпікає щоки:
Чи маю ж право жінку юнороку
Заманювати в сиві свої роки?!
Палю цигарку.
Гірко так, прегірко.
Гірчить полин зневіри і вагання.
І падає в траву серпнева зірка:
Твоя – найперша,
А моя ж остання.


04.09.1997

Для меня ты всех роднее
Ты ведь кровиночка моя.
Сестричка милая и родная,
Ведь мы с тобой одна семья.

Все детство мы с тобою вместе,
Ходили в садик и игрались.
Болели, бегали и ругались…
И незаметно в юность шли.

Помню я, когда впервые
Ты без меня, одна ушла…
Ведь для твоих подружек стала
Вдруг почему-то я «мала»

Толпой тогда вы шли на танцы,
Меня оставили одну…
И я стояла у тополи,
Глотала горькую слезу…

И вдруг – сестричка оглянулась…
Смотрела долго на меня,
И бросив всех – ко мне вернулась…
Со мной вдвоем у кино пошла.

И помню я , как однажды,
А жили бедно ми тогда.
К тебе вдруг зависть появилась…
Свет заслонила для меня.

«У Маши видите две кофты!»
Шестнадцать было тебе тогда.
А у меня то – ни единой…
И зависть за сердце взяла…

А наша мамочка родная,
Взглянув, поняла все тогда…
Она спросила: «Машу любишь?»
И я ответила ей: «Да».

И мама мне тогда сказала:
«Жень, вещи это ерунда.
А кофточку тебе мы купим.
А у жизни главное – сестра.

Спасибо мамочке любимой,
Что научила нас любить.
И на всю жизнь нам объяснила,
Чем нужно у жизни дорожить

И мамочки совет тот мудрый
С тобой по жизни мы несем
Друг друга сильно и нежно любим,
Не обижаем и бережем.

Моя сестричка, дорогая!
Ты помогаешь мне всегда!
Когда болела я, у больнице
Со мной ты сутками была.

И богу слава, маме и папе.
Что у жизни есть ты у меня!
Что мы друг друга понимаем
Что мы с тобой одна семья.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже нехай всіх Бог!

Доню, моя донечко, сльозинко на очах,
Відлітаєш ти від мене у життєвий шлях,
І де б не була ти, у які не йшла світи,
Мамина молитва тебе буде берегти.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже тебе хай Бог!

Не шкодуй із серця людям, доню, теплоти,
Будь завжди привітна і до всіх ласкава ти,
Щоб життя колискою для тебе все було,
А знайдеться милий, на його зіпрись крило.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже удвох вас Бог!

Тільки, доню, пам'ятай про батьківський поріг,
Про матусі серце, що для тебе оберіг.
Знаю, заклопотана ти, та хоча б до свят,
Ти привозь бабусі онучаток-пташенят.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже усіх нас Бог!

Де соловей витьохкує чарівно –
Серед дубів кремезних, серед кленів –
Конвалія, як лісова царівна,
Росла струнка на пагінці зеленім.

Росу ввібравши чисту світанкову,
Сріблились дзвоники прозорим блиском,
Згортаючи обгорточку казкову
Над пуп'янком – пацьоркою намиста.

А запах! Ніби ангели із неба
Подарували свіжі аромати!
А знаєш, вона квітла задля тебе,
Щоби тобі себе подарувати.

А ти проходив мимо і навмисно
На ніжну квітку наступив ногою.
Поранена душа її повисла
На ниточці і витекла сльозою.

Скажи, чому, не можу я збагнути,
Приніс царівні лісовій страждання?
Та знай: якщо щасливим хочеш бути,
То не чини подібного з коханням.


08.05.2012р.

У листопаді кольору какао
над озером, де смуток потонув,
гойдався очерет (такий зухвалий!) -
пишався гордо. Де ж йому до сну?

О, нині тільки він керує світом
і має силу - зиму простоїть!
Та налетів зненацька зимний вітер,
подер його на клапті... Мимохідь...

Погрався і пішов. А над озерцем
насіннячко прозоре, невагоме,
як сяйво - із розірваного серця -
шукає шлях додому...

там де яро цвіте горобина
понад сонною балкою мертвих мечів
ходить видиво білої панни вночі
простягає обійми тремка далечінь
панна йде і ніхто не зупинить
там де яро цвіте горобина

де плющі на мечах повсихали
розімліли щити та облізли герби
тільки світяться душі вогнем голубим
і не видно просвітку хоч мертвих убий
тільки холод безмовних окалин
де плющі на мечах повсихали

не дивись їй услід схаменися
не піддайся чарунку нічної краси
повертайся у чорні дрімучі ліси
тільки сон нетутешній у яв не неси
залиши у торішньому листі
не дивись їй услід схаменися

Когда мы были молодыми
Мы этот день с надеждой ждали.
И стать свободными желали
От повседневной суеты.

Дни пролетели незаметно
И этот день пришел, желанный.
Но почему-то счастья нет
От той свободы долгожданной.

И почему-то нам не спиться,
До полудня, как мы мечтали.
А по ночам работа снится…
Та, от которой мы устали.

И с ней расстаться нету мочи
Друзей оставить и зарплату.
И стать зависимой и бедной.
От государства ждать подачку.

Смотреть голодными глазами
В витрины полные товара.
И каждый день считать копейки…
Те, что когда-то не считали.

2006

Була дорога – тепер стіна,
Лупай її – не лупай.
Чому ж урвалася та струна,
Й мов риба віддих хапай?

Було горіння – шалений дрож,
Аж відлиски ген пожеж.
Це ж мовби риба німіти, що ж,
Рятуючись від мереж?

Таж ні – чарунки в мереж рідкі,
Не рівня їм тятива!
Впадуть (не відаю ще звідкіль)
Не слава, зате – слова.

Замокли ноги брудні в багні,
Та гарно, що знов у путь.
Чи ж я здолаю його, чи ні?
Втім рать не вгамує ртуть.

Й паде на порох німа стіна,
День синій імлу поїсть.
Шкода – урвалася та струна,
Та ще залишилось шість.

Образа давно минула,
Ніби її не було,
І у далеке минуле,
Часом усе віднесло.

Нині по-іншому бачу
І вчинки свої, і слова,
І Богу дякую щиро,
Що я прозріти змогла.

Бо видно так було треба -
Цей ківш допити до дна,
Зазнати болю гіркого,
Відчути зраду сповна.

Переборовши – піднятись
І не бажати розплати,
В усьому, що відбулося,
Не бачити вже винуватих.

21.06. 2012р. Надія Таршин

Про кохання уже не
пишеться,
На усе є - своя пора.
І надії мої, і мрії,
Щоб було у нас більше добра.

Щоб щасливо жили усі мами,
І щоб чуйніші діти були,
А жінки залишались
жінками –
Віз проблем на собі не
не тягли.

Щоб земля моя люба і
мила –
Набиралася сили щорік,
І на ній врешті – решт
відродився
Справедливий
козак – чоловік.

І багаті не забували –
В домовини - кишень нема,
І усім: і багатим,
і бідним –
Небесам звітувати сповна.

Щоб гармонія щастя і миру
Панували поміж людьми,
Ну а доля по – материнські
Огортала усіх крильми.

Мабуть я і смішна , і дивна,
Бо насправді так не буває –
Тільки мрія і віра в добро,
Шанс для кожного з нас
залишає.

30.04.2012р. Надія Таршин.

ядерний вибух
білий пил
падає чорне перо

нейроколапс
білий папір
падає чорне перо

кимось підібране
штучно літатиме
зникне у кванті пітьми

кимсь непомічене
падати нікуди
зникне у небутті

чорні птахи
бійка на смерть
кров стікає пером

битва думок
чорнилоточить
і заливає вином

поле бою
чорне пір'я
анАтемізує. додолу

мертві чи птахи-каліки
народять
матерію слова



жовтень 2012

Закурганений,
Закураїнений,
Заруїнений рай – Донбас?!
Що ж ти сваришся з Україною
Так, що хрипне густий твій бас?!
Що ж ти ділиш дітей приблудних
На своїх і чужих?!
Нехай
В буднях цих неймовірно трудних
Україниться ріднокрай!

Переписуй спочатку й начисто
Всі скрижалі – веселі й сумні,
Всіх злютовуй в ЄДИНУ НАЦІЮ
В цім суспільному казані!

Щоб зворушились,
Заворушилися
На взаємну любов
Серця
В грудях правнуків ворошиловця
Й січового стрільця.

2003

Можна вбити поета
І вірші його спалити,
Можна знищити навіть
Сліди від його слідів
І плитою могильною
Намертво прах придавити…
Та залишаться трави,
Якими він прошурхотів!

2003

Відчуваєш перші холоди?
Як роки, вони пробрали плечі.
Навіть місяць, серпик молодий, -
Ніби кіготь, грубий і старечий.
Знаєш, як вернутися назад,
У густе і променисте літо,
Де ніхто не вірить в листопад,
Де із сонцем діжка перелита?
Пригорнись і будь мені плечем,
Поділись медовим теплим чаєм.
Десь на денці замерзає щем.
Літо буде! Трохи зачекаєм...
2012

Доплакує осінь. Уже їй лишилось недовго
кропити слізьми листопадові села й міста...
Для неї одна тільки є у цім світі дорога,
незмінна, холодна, коротка і дуже проста.

В минуле. В пітьму домовини прожитого вчора.
Чи хоче? Не знати. Та вибору їй не дано.
А поки у ній іще тонуть підошви й підбори...
А сіра печаль переходить потроху у сон...

Поглине земля свій покров з бездиханного листя,
замерзне безсило остання осіння сльоза.
І вже підкрадається холод зими гонористий,
щоб також колись у цім світі лишитись позаду.

2012 р.

Я посиджу сама.
Або ще в товаристві мовчань.
Листопад вечорів,
Застарілі розмірені ритми…
Одинока сурма
І негоди холодний кажан –
День,нарешті, згорів,
Його темінь оплакує ридма.
Зупиняється час
(Бо затерпла у Мойри рука).
Розійшлися усі.
Задубіли від холоду пальці.
Тільки зірка-свіча
До роботи тепер беручка –
Вибирає узір
І розтягує місяць на п’яльцях.
2012

Коли спадуть на Вашу душу тіні
Моїх, учинених давно, гріхів,
Ви сонцем прощ у мареві осіннім
Зніміть із мене справедливий гнів.

У тім саду, де ми плоди зривали,
Давно немає радості цвітінь,
Лиш юності віддалені хорали
Імлою їсть немилосердний тлін.

І що нам від майбутнього чекати,
Коли минуле роз’єднало нас?
Простіть мені ці непоправні втрати,
Простіть мені, уже в останній раз…


29.11.12

Свободу крошками хлеба
Бросают в потоки времени…

Вороны, что сыр держали,
Друг друга теперь по темени
Клюют, а вокруг лисицы
Ш-ныряют, ища поживы.

Вороны, ведь вы же птицы!
Не сыром единым живы.
Вам жизнь подарила крылья –
Поток измерять полетом.

…Но белою сажей перья
им пачкает добрый кто-то -
всё тот же, кто крылья чайкам
измазал белилом чёрным:

им крошки ловить не стайкой -
по одному, проворным…

"2011

ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

(за народними мотивами)

Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!
На цілунки аж до рання,
на надіі-сподівання,
загадаю я бажання
на любов!
Ой, упала зірка з неба,
закотилась зірка з неба,
закотилась зірка з неба
у траву!
Загубилося бажання,
чи знайду його до рання,
чи зустріну я кохання
наяву?
Ой, сховала місяць хмара,
зА що мЕні така кара?
Заховала місяць хмара
до біди!
Вітер місяць обіймає,
вітер теж когось кохає,
вітер хмару проганяє,
"Відійди!
Щоб збувалися бажання,
і надії-сподівання,
щоб тобі любов-кохання
віднайти!"
Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!

Звістка радісна прийшла,
Мою душу звеселила –
Храм будують у селі –
Новина ця серцю мила.

Знов надія ожила,
Що по–людськи заживемо,
Бо коли будують храм...
З вірою - не пропадемо.

Боже, милості Твоєї
Я прошу і допомоги,
Щоб вели до цього
Храму
Із усіх країв дороги.

І у рідному селі
Знову дзвони задзвонили,
І небесна благодать
Додала у душі сили.

2011р. Надія Таршин

О женщины, творения природы!
С непостоянством мартовской погоды
Черты все у вас переплелись.
Вы и добры, и зло у вас кипит,
Умны, мудры, и очень бестолковы,
Вы и серьезны, и капризны очень,
Вы и бескорыстны, и жадны беспредельно,
Нежны и ласковы, как солнышко в апреле,
И холодны, как стужа в январе.
Как ключ к вам подобрать скажите?
И где ларец заветный тот найти,
Где сути вашей тайна хоронится?
О, если б тайну ту узнать ….
Как жить легко бы было с вами.
Приказывать и управлять…
Как самыми послушными войсками.
О каждой все известно наперед…
Какую хочешь - выбирай любую…
Нужна вам добрая, - берите,
Ласкайте, мучайте, кричите….
А у ней лишь доброта одна,
Вчера, сегодня и всегда.
И вот тогда так станет скучно…
И кто-то громко закричит!
Верните женщину, ту не простую,
Что мудрый бог для нас создал.
Хорошую… , и чуть плохую…
Но ту прекрасную, земную,
К которой ключ не подобрал.

2000г.

Чудотворче Миколаю,
Я усе, що треба маю:
І веселу залізницю,
І жучиху-жартівницю,
Маю теплі рукавички,
Автопарк є невеличкий.
У сестри – лялькове місто.
У кімнаті в нас барвисто.
Маю маму, маю тата,
Тож сім’я у нас багата!
Для сусідської Галинки
Принеси хоч мандаринки!

Жінка - українка, червона калина,
Пісня солов’їна, золота душа.
Як тобі живеться, у цю тяжку годину,
Коли грошей часом і на хліб нема.

Прохідні закрили фабрики і заводи
По усій Україні роботи нема.
Вийшли на базари усі, хто тільки можуть,
Усі тепер торгують – покупців нема.

А що саме гірше, діточок не родять.
Рідко коли бачиш, щоб вагітна йшла.
Люди схаменіться, а то пізно буде
Україна вимре, а поки ще жива.

Пани депутати, у Верховній Раді,
Припиніте чвари, працювать пора
Дайте людям жити, їсти і робити,
Бо на Україні ледачих нема.

Знову, як калина, хай розквітне жінка,
Сміхом хай дитячим повниться Земля.
Хочемо гордитись за свою Вітчизну,
Щоб жінка - українка щаслива була.

1994

Тремтяча, хвора вохра осені твоєї…
Сум до обличчя намертво приклеять
Зневірені холодні пальці вітру.
Дитинства давні вдатні веселкові барви
На цю іржу замінено примарну -
Зима її сухотні плями витре,
Відварить із самотності полин,
Відв’яже душу, поцілує: - Линь
Горбатим коником хутчіше вихрів!
І тихо, перш ніж ти - з копит в політ:
- Побачиш Бога, передай привіт.


2012

Присядь, Людмило, і не клопочи –
Я не голодний, я не хочу пити,
З дороги я в готелі відпочив,
От лиш гостинця не спромігсь купити.
Це ж скільки літ у тебе я не був?!
У наших діток є свої вже діти,
Тож не годиться гудити судьбу
Й самих себе не варто нам жаліти.
Ми постаріли. Сили вже не ті.
І час не той, щоб замки будувати.
Та в нашому сирітському житті
Ще й не таке було, якщо згадати.
Прости, сестрице! Я не генерал –
До старшини – і то не дослужився –
Зі свого недолугого пера
Ні славою, ні грішми не розжився.
Нічим відчутним не допоможу,
Хіба що словом трішечки розраю
Та ще скажу, що дуже дорожу
Тобою, хоч і рідко приїжджаю.
Посидьмо тихо, мовчки. Прихились
До мене, до сивин моїх і зморшок.
Усе хороше, що було колись,
Згадаймо:
Дріботить липневий дощик,
А ми в дуплі з тобою
Обнялись,
Немов більчата…

1995

Ви заспівайте дівчині романс!
Пасіонарно завоюйте простір
її бажань сердечних, де все просто –
коли звучить по-справжньому, про Вас.

Поривами останнього романтика –
щоб голос, наче вірності присяга,
закутував у шовковисту сагу
і білосніжну паллу повелительки...

Пробуджуйте, як лицар, серенадами.
І хай здаються вчинки несучасними. –
Жінки втомились бути не прекрасними,
жінки втомились бути не жаданими.

...Хай інші створюють хіти для мас,
і почуття замовлять у діджеїв.
У неї в серці – пелюстки лілеї…
То ж заспівайте дівчині романс.

Я вже не син. Я – чоловік в подружжі.
Я – батько. Я – дідусь. Але… не син.
І серце невимовно з жалю тужить…
-О Боже, що на небесах єси,

прийми літами втомленую душу
того, хто дав колись мені життя…
Не стало тата… Тільки сльози душать…
В онуків більш немає дідуся…

Завершено важку земну мандрівку
у довгих-довгих дев’яносто п’ять…
Прощайте, тату… Вічного спочинку
у Небі… Вічна пам’ять…пам’ять…па…

26.11.2012

Вітер босоніж ходить –
вим’яті спориші.
Вітер співає оди.
Ну хоч бери й пиши,
як залицявся вміло,
протягом ліз у сни:
«Вітрику, любий, милий,
рідний, облиш, пусти…
Діток у нас – дай Боже!
Хай підростуть іще!»
День догорить погожий,
тихий такий… Лише
там, на кутку вдовинім
вихриться в димарі.
Кажуть, у неї нині
четверо. Всі малі.

Що стрічі без розлук?..
Та схоже – мить,
Як серце защемить
І нагада про неминуче,
Якими б твердокорими не були ми,
Схиляємось в журбі, як верби ті плакучі.

Під спеки розігрітий плин,
Молотять роси босоногі равлики.
І літа невгамовний млин,
в саду збиває перестиглі персики.

Гойдається на павутинні час,
ховаючи в серпанок очі.
А десь, в яру, серпневий Спас
вистуджує жару узваром ночі.