Ще вчора вітер обіймав, кошлатив
Яскравий лайм травиці молодої,
Вигойдував злегка́ гілля брунькате,
Неначе шепотів комусь свій докір.

А вже сьогодні сунуть сиві хмари,
Божественні сльозини орошають,
Насичують, воложать землю марень
І сіють ніжність рясту шар за шаром.

В годину ранню дощові краплини
Летять, змиваючи з душі тривоги,
Чуттів, думок народжуючи зливу,
З природою - майбутні діалоги.

Ти порівняв мене з весною,
Сказав, що я така ж нестримна
І літом названа тобою,
Така ж палка, яскрава й дивна.

Схожість із осінню шукаєш
В моїй душі ліричній тихій.
Але упевнена - ти знаєш -
В серці зимі немає місця.

2017 р.

Немає ніяких підстав
Жалітися Богу на долю,
Хоча у житті не зіграв
Намріяних змалечку ролей.
Напевно, нема талану,
Або оминає везіння,
Бо роль пропонують одну
Театри мого покоління.
Вона третьорядна, німа
І в темному закутку сцени,
Де крім декорацій нема
Ні з ким розвести теревені.
Ні разу не чув похвали,
Але й нарікань не бувало,
Адже на поклон не вели
Оті, що в поклонах бували.
Хоча проти волі стою
Роками в зігнутій поставі, –
Не скаржусь на участь свою
В написаній кимось виставі.
12.03.24

Я розквітну, певно, десь далеко,
Через роки та кілометри.
Спробуй, спіймай, коли біжу
Від себе я, від повсякдення.

Розквітну я, проте не тут, не зараз.
Втечу і зміниться все враз.
Не знаю чи на добре і чи зможу
Залишити несказані слова.
Залишу точно всі образи і журбу,
Німим промовлю голосом «люблю».

Десь точно розквітну, де немає страху,
Де вдихнувши повітря стає справді легше.
Відчую свободу, не буду залежна.
Все чужорідне й невідоме, але звикну,
Адаптуюсь, коли час спливе.
Думок меншає, ось буря спогадів мине.
Десь далеко згадаю, сягну —
Не вистачає тебе.

09.03.2024
02:15

Присідаєш навпроти
Для розмови за чаєм.
Очей погляд–наркотик
Тонус вмить піднімає.

Все, здається, минуло.
Є свіжіші зітхання...
Та розбурхано вулик
Світлих споминів давніх.

Звели справи сьогодні.
Та думки потопають
У рожевій безодні
Вже холодного чаю…

2011

На білий, на рожевий квіт
То град, то хвища.
Якби зима, а то ж весна з учора.
Невже на право жить
І квітці-немовляті треба заробить?
Хіба замало
Пробить асфальт чи камінь розломить,
Аби дихнуть на повні груди
І рученята випростать до неба?
Тільки питаю.
Тільки силкуюсь
Вгадати Його волю.
Не осудить.
Не виправдать.
А тільки зрозуміти
Cебе і все, що доокола.

В моїм серці диявол панує,
бо для бога там місця нема,
а душа по одному сумує,
що кохання – суцільна тюрма!

Буцегарня, де холод і туга,
дотлівають згорілі мости,
де кохана лишається другом,
а у вухах лунає – Прости…

Я ламаю не ребра, а ґрати,
хай зорить із небес Ганімед,*
не зважаю на болі утрати
і уперто іду уперед!.

Люблю пописати сонети,
Порюмсати любці в плече.
Відкрито поезії вентиль,
Тепер вже не крапле,- тече!

Ласкавих словес водоспади
Окроплюють думами світ.
Медв'яно-солодке - не вада,
А сила! Огонь! Динаміт!

Плаксиве строчити приємно,
Глибоке - тьху-тьху - не моє.
Бо правда - кипляча геєнна,
Лиш болю думкам додає.

Тому у дубах і блукаю,
Нюшкую пахкі квіточки.
Віршатка мої у розмаї,
На смак, мов сирі кабачки.

Доїв двадцять шосту котлету,
Загамав із кексиком мус...
Топлю читачів у сонетах,
Вимучую розум і ґлузд.

11.03.2024р.

- Весна, весна іде, - дзвенить повітря.
Читаємо від березіля титри.
І сонця лагідність торкає щоки.
І буйноводні бурхають потоки.

Земля розплющила чорненькі очі.
На річці крига весело скрегоче.
І зграями шпаки летять звичайні,
А жайвори у небесах безкрайніх

І зяблики весні співають оду.
А мати-й-мачуха дарує вроду:
Яскраво-жовті крапельки від сонця.
- А хто ж у шубці? - Волохатий сон це.

- Весна, весна іде, - дзвенить повітря.
І пестить лагідно легенький вітер.
Людина, ніби розквіта весною.
Душа бринить весняною струною.

Б'є вітром у вікно - чи дощ, чи сльози?
І небо хмуре в шибку заглядає.
Птах у саду - співає, чи голосить?
Чи грім, чи гул війни - доносить з далі?

Чи може сон усе це - й зникне з ніччю?
І лютий сонце розіллє надворі...
То лиш приснився - біль і страх і відчай,
Війни немає, і немає горя.

Ми всі щасливі у весняних планах,
Ранкова кава, і усе, як звично,
Вечірня мелодрама на екранах,
І знову - ранок, пурхає синичка.

Що це не сон - не віриться і досі.
Що це війна, а не відлуння грому.
Чи то співає птаха, чи голосить -
Про те, що бачила, вертаючись додому.
04.2022.

Темніє в озері смеркання
І прохолодою струмить, –
Яскравим світлом зорі ранні
Вгорі спалахують щомить.
Далеким сяйвом ледве-ледве
Покриті тьмяні береги, –
Повсюди висне тиша мертва
В безвітрі повнім навкруги.
Хоч відчуттям немає краю
Й думкам про все числа нема, –
Мене все більше в сон вганяє
Відсутність звуків і пітьма…
11.03.24

Промінням дивним світяться корони.
Безсила проти нього вся жура.
Рентгенівське воно? Інфрачервоне?
Ні! Це такі "промінчики добра".


Вони не знають, що літають бомби.
Вони не бачать, що іде війна.
Звертаються із пафосним апломбом
До крові, як до келиху вина.


"Проміння" світить і не знає втоми,
Потужне, як ворожий динаміт.
У декого тут квітнуть еустоми,
Хтось закохався у північний схід.


Рецепти "радості", "добра" шматочки,
Прозорі й ніжні, як вітринне скло.
І мерехтить "проміння" тихо, мовчки,
Щоб правди навіть близько не було.


Щоб не було і праведного гніву,
Паплюжить і героїв, і богів.
"Проміння" світить справа, світить зліва,
Щоб мирно всі зустріли ворогів.


Всіх обійняти, все позабувати!
Солоні сльози видати за піт.
Талантів "опромінених" - багато,
А совісті - великий дефіцит.

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Далі, ніж він бачить.

В цій купається «красі»,
Як в земному раю.
Розміри віршові всі
Достеменно знає.

Вилами він по воді
Пише. Їде «стріха».
Застосовує тоді
Наш братан – пірихій!

Раптом жінка в стилі «ню»
Промайне по хаті.
Він – хореєм – хорейню –
Почина писати.

Курячий лунає сміх –
Писало погнуте.
Він – сатирик. Може всіх
Ямбом ямбонути.

А як схоче хтось за то
Та послати з даху,
Прикриває, мов щитом,
Звично амфібрахій.

Всіх повчать писати – це
Найлюбіше діло.
І регоче нам в лице
Дактиль оскопілий.

Зрозуміло вже й коню,
Чом не дмуть пасати…
Ямбонутий хорейнюк
Знов сіда писати.

13 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Сатирою нікого не уб’єш,
тому її боятися не хоче
ні поц із булавою, ні... авжеж
отой, із росіяндії без меж –
з якого вікіпедія регоче,
сахається, але таки, ірже...
так само із дебелої коняки
у галіфе, але без фаберже
отамечки... оба у негліже –
вагомі кандидати на гілляку.
Нема чого розчулюватися,
якщо наразі плакати охота,
аби не очаровуватися
і не ліпити ангела із чорта.
Як не хитруй, а лихо не мине
ані шута, ані царя Гороха
і казочка кінчається потроху,
якщо усім лишається одне, –
через поріг пересадити Оха.

03.2024

Коли цей світ уже настільки грішний,
любов – ніщо у порівнянні з грішми,
бо у часи зимової пороші
сильніше за кохання гріють гроші…

Усе малому хлопцеві цікаво,
Все спробувати хочеться отак.
Тож не зо зла шкідливі чинять справи,
Не думають про наслідки, однак.
Всім показати хочеться дорослість,
Тож вилітають часом матюки
В малого з рота. Хоч ще капа з носа,
А вже до рота тягне цигарки.
Хтось думає: пограюся та й кину,
А хтось перед дівчатами «форсить».
Дорослим зупинити би дитину
Та все у справах, ніколи зловить.
Отож, Миколка з Яриком узя́ли,
Від хлопців старших щоб не відставать,
Недопалків пройшлися, назбирали
Та у кущах взялися чаклувать.
Миколка сірників припас із дому,
Недопалки у зуби узяли,
Як то актори у кіно відомі.
Й недопалки смалити почали.
Як затяглися – очі аж на лоба
І кашель раптом вирвався з грудей.
Здавалось, усе виверне утроба.
Гадали, задоволення їх жде,
А вийшло горе. Ледве відбухтіли,
Як дід Миколкин зазира в кущі:
- А що ви, хлопці, тут таке робили?
Добрячих, певно, хочете лящів?
А ну, хутенько по домах обоє!
Лайно негайно викиньте оце!
Я вдома говоритиму з тобою,
Миколо! Ще й з добрячим ремінцем!
Розбіглись хлопці, як зайці, неначе.
Миколка сів під хатою й сидить.
Від однієї думки ледь не плаче,
Що дід візьметься ременем лупить.
А скоро й дід до двору повертає:
- Сидиш, лайдаче? Батько, як узна,
Він з тебе шкуру хутко поспускає!
Давно ти смалиш? – Та лише одна…
То перший раз. Я більше вже не буду!
Дід поряд сів: - А знаєш ти чи ні,
Хто дав колись оту заразу людям,
Що їм від неї шкоди лиш одні?
- Не знаю, діду?! – рюмсає хлопчина.
- Ну, як не знаєш, то я розповім
Коли, від кого та яким то чином
Зіткнувся люд із смородом оцим.
Колись давно від діда мого діда
Прийшла мені історія така.
Бог створив світ та всім у ньому відав,
Здавалось, все тримав в своїх руках.
Та був Нечистий, що весь час старався
Людей на всяку шкоду спокусить.
Він у довіру людям утирався,
Чекав, проклятий на завітну мить,
Як зможе людську душу упіймати.
Для того, навіть в церкву пробиравсь.
Хоч свою чорну сутність вмів ховати,
Та все шептав на вухо, все старавсь.
Поки йде служба, він собі шепоче,
А вже, як хор церковний заспіва,
Він миттю з церкви вискочити хоче,
Болить від того співу голова.
Тож якось в церкві батюшка і каже,
Вже перед тим, як службу починать,
Хай молитви на вікна всі пов’яжуть,
Щоб чорту тому вискочить не дать.
І от вже хор розпочина співати.
І, справді, чорт миттєво проявивсь,
Хотів у двері було драла дати
Та й там молитва. Він не зупинивсь,
Плигну́в в вікно, ударивсь об каміння
І миттю здох. – Нехай поки лежить,
Поки йде служба – маєте терпіння. -
Їм батюшка, - закінчу вже служить,
Тоді й займе́теся отим проклятим.
Скінчилась служба. – Що із ним робить?-
Питають люди, - Може, закопати?
- Та ні – говорить батюшка, - спалить!
Знесли у поле, вогнище зібрали.
Палахкотіло, здалеку видать.
А, як уже горіти перестало –
Насіння лише купкою лежать.
Усі оте насіння обступили:
- Що за мана? Що з нього вироста?
Один багач, напевно, дуже смілий
Збирати те насіння в торбу став.
- От вирощу та й буду точно знати.
А вдома велів грядку обробить,
На грядці те насіння посаджати.
Та й заходився кожен день ходить.
А виросла якась трава незнана.
Зібрались із округи всі пани,
Траву ту роздивляються старанно,
Але не знають, що то є, вони.
Аж тут панок чужий ридваном їде.
Пита: - Чого тут люди стоїте?
- Та от, трава, не знаєм її виду,
На грядці. – О, питання то просте!
Трава хороша, я то добре знаю,
Її курити можна всім підряд.
Вона і хворим людям помагає
Навести зі своїм здоров’ям лад.
Скрутіть собі з бумаги самокрутки,
Потріть те листя, в неї укладіть
Та підпаліть і можете вдихнути.
Той дим благий вас вмить омолодить.
Ну, і народ довірливий узявся
Робити так, як той їх научив.
І кожен, хоч і кашляв, та старався,
Ту самокрутку до кінця скурив.
А пан поїхав. Як від’їхав трохи,
То кучеру і каже свойому:
- Такі уже довірливі ці лохи,
Почують щось і вірять усьому.
Людей наївних легко спокушати.
Помруть скоріш від того смердюка.
А нам, мабуть, пора уже рушати,
Бо скоро вже у пеклі їх чекать.

Жити серед вигуків війни.
І благати порятунку в долі.
З волі дивиться у бік неволі
Жінка у розбитому вікні.

Я не знаю, хто вона. Як звуть.
Чи заміжня? Може, в неї діти?
Чим допомогти? Як пожаліти?
Як пом'якшити жорстоку путь?

Осередок болю, вбитих мрій
У будинку - скопище страждання.
Вибух. Без якогось коливання
Злодій, вбивця, покидьок, крадій
Пострілом і поглядом скляним
Хоче вкрасти все її майбутнє.
Хтось повірив в те, що він могутній...
Виявився підлим і дурним.

Буде переможена пітьма!
Будуть нові вікна, нові ґанки.
Я з тобою, сестро харків'янко!
Вистоїмо! Вибору нема!

Переможуть в будь-якій війні
Світлі сили, а не рейх четвертий,
Як не може зникнути чи вмерти
Мій народ в розбитому вікні!

Помилуй, Боже, від тяжких думок,
Від помислів недобрих, тяжко - сірих.
Хай розбиває їх у Тебе віра,
Піднось мій дух, підтримай бренне тіло,
Щоб перетік молитви не замовк.

В тягучім довгоплинні хмурих дум
Дай сили віднайти надії іскру,
Убережи від нападів зловісних,
Вгорни мене у тепле сяйво істин,
Почуй мене, і я не упаду!

І немічність і плач мені прости,
Своєї віри в Тебе не утрачу,
І на холодних пальцях віск гарячий
Відчувши, стрепенуся - маю, значить,
Надії світло, що даруєш Ти.
04.2023.

Підняти прапор закликає
нас папа кРимський! Дивина…
Віддати четверть ріднокраю –
він пропонує нині нам?!

За стіл переговорів сісти,
поразку визнати свою –
таке ось папа місить тісто
у ватиканському кРаю…

Убивці пособляє ділом,
із Риму мокші лине дзвін…
Жовто-блакитний стяг на білий
змінити не примусить він!

Лихі лукавого потуги,
але питання в епілог –
Якщо такі у бога слуги,
то хто ж тоді, скажіть, їх бог?!.

І
— Не будь солодкою — залижуть,
Гіркою теж, бо заплюють.
Найбільший біль приносять ближні —
У серці і любов, і лють.
Зніми рожеві окуляри
І озирнися навкруги;
Твоє кохання вкрали лярви —
Непотріб хтивим до снаги!

Приспів:

Не ремствуй, не жертвуй собою,
Земної краси не втрачай.
Поглянь, за глухою стіною —
Кохання чудесного рай.
Хай сонце у небі палає,
Звільнися з болючих оков.
Пігулок від туги немає,
Бо душу лікує — любов!!!

ІІ

Біда хоч ходить за бідою
Не ремствуй, гідність не втрачай!
Завжди за чорною журбою
Веселки світлої — розмай.
З долонь злетіла мить щаслива
Високо, та упала в блуд,
А поцілунок незрадливий
Не стерти із медових губ.

Приспів:

Не ремствуй, не жертвуй собою,
Земної краси не втрачай.
Поглянь, за глухою стіною —
Кохання чудесного рай.
Хай сонце у небі палає,
Звільнися з болючих оков.
Пігулок від туги немає,
Бо душу лікує — любов!!!

ІІІ

Порвалося між вами небо,
З рук вислизає — не латай!
Лікуєш виразки плацебо,
Не допоможе, тож нехай! —
ПосЕстра промивала мізки,
І намагалась вберегти.
А я на дні міцного віскі,
Топила сльози самоти.

Приспів:

Не ремствуй, не жертвуй собою,
Земної краси не втрачай.
Поглянь, за глухою стіною —
Кохання чудесного рай.
Хай сонце у небі палає,
Звільнися з болючих оков.
Пігулок від туги немає,
Бо душу лікує — любов!!!

09.03.2024р.

Весна, а небо ніби з сивиною...
І я дивлюсь в шовкову хмарну вись.
І тягнуться дерев ще голі крони,
Немов мої думки в життєвий диск.

І час суворий, перемінна доля.
Вантаж терпіння - ноша непроста.
І попри негаразди сила волі
Тримає в кліщах...ледь тремтять уста...

Я сльози розчиняю в барвах сонця,
І непомітно огорта тепло.
Це обіймає ангел-охоронець,
Він береже мене і світле тло.

Цілий день вітрище
Грізний не втиха,
Все лютує, свище
Й жалібно зітха.

На шматочки хмари
Люто розрива
Громовим ударом
Срібна тятива.

Кілька крапель впало
Чистих, мов сльоза,
Небо сірим стало
І...шумить гроза.

1982 р.

В моїх очах іще донині
Матусі усмішка стоїть,
Яку вона назустріч сину
Несла незмінно до воріт.
Давала нею зрозуміти
Утіху й вдячність за любов,
Якою мною обігріта
Була без будь-яких умов.
Як найпочеснішу відзнаку
Сприймав її завжди, адже
Вчував у ній німу подяку
І щиру гордість бачив теж.
Хоча давно нема матусі,
Але від ранку дотемна
Я до цих пір у неї вчуся
Радіти дітям, як вона.
Усмішка мамина не тліє
І не марніє попри час,
А тільки квітне, мов шавлія,
І вабить видивом щораз.
10.03.24

                        І
Ідуть одні за одними літа
у пошуку апостола науки,
який узяв би голову у руки,
і не боявся, що вона пуста.
Уже і друга сотня проминає,
а Вашинґтона у людей немає,
а як і є, то і його, таки,
із бойового головного краю
послали... майже-що, на Соловки.

                        ІІ
Ну, а кому ще є до того діло,
як діють паразити-шахраї
і спадкоємці яника-дебіла
зелені нині, а учора білі –
борімося, щоб викурити їх.
Але не чують цього лоботряси,
яким нема чого іти у бій
ані за край осиротілий свій,
ані за себе, бо... немає часу
або немає іншої мети
як від війни подалі утекти.
У владі окопалися пірати,
у офісі зарилися кроти,
у рясах – біси ряжені, кати,
лакеї, вірні слуги окупанта,
щоб армію на фронті грабувати
і змитися із палуби у тил.

                        ІІІ
Караюся і мучусь, та не каюсь, –
але навіщо, не гадав Тарас.
У неосяжне небо плине час,
а відтіля видніша доля краю
і заповіт, який не забуваю,
аби останній промінь не погас.
Аби в ярмі кацапа не ходити
і не боятися його вночі,
коли перекликаються сичі...
...............................................
пора уже усім обух сталити
тай знову заходитися будити
ту волю, що приспали паничі.

03.2024

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.
P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.

Вера –источник жизненных сил, энергии и вдохновения!
Единственный двигатель мыслей, желаний, действий!
Рисует картину жизни, Всевышнему молитвы шлет!
Автор поступков человека, образ, личность создает!
9.03.24 Швец Тамара

Віра – джерело життєвих сил, енергії та натхнення!
Єдиний двигун думок, бажань, дій! Малює картину життя, Всевишньому молитви шле! Автор вчинків людини, образ, особистість створює !
9.03.24 Швець Тамара

Не укради, не лицемір
і не жадай чужого.
Усіх грошей не загребти –
то істина стара.
Бо прийде час і все, що ти
залишиш у дорогу –
землиці шмат, один на два,
а може півтора…

Там буде пам’ятник чи хрест,
а поряд навіть квіти.
Ніщо не стане турбувать
безцінний спокій твій
і байдуже, що нагорі –
зима, весна чи літо…
Тому спіши робить добро,
поки іще живий!

Сон

Буває, так, що сон тебе торкне
Серед читання, в ніч, приспавши очі
І потім враз прокинувшись себе
Питаєш сам, о боже і навіщо
Відважився на вбивсто? Як посмів?

***

І

Похмурий ліс близького повечір’я здавався храмом осені.
І лопіт крил в склепінні темних крон поволі тихнув.

Стояли там, високі темні постаті
Над мертвим тілом дівчини,
Обез-
Головленої жриці. Кров її
Лилася по землі, по листю, персах
Стікаючи у зморений живіт
І хтось сказав: тепер виймайте серце!
І ехом прокотилось в голові:
Виймайте серце!
Боже, милий — вбивці! І словом перекреслюючи дійсність,
Я кілька кроків шурхотом назад
Подався, мов вагаючись тікати,
Як голос повторив: бери ножа.
І я оглянувся: була на ньому маска,
А біля ніг дівоча голова
З відкритими очима і волоссям,
Яке немов зміїлося. Тоді ж,
По праву руку нахилився третій:
«Якщо не може, ти за нього ріж».
І ось тоді почувся знову лопіт,
Скрипіло дерево і біснувався птах,
І чулося мені: «Тікай убивце, тікай нещасний,
Геть від них тікай».
І я побіг.

ІІ

...Але куди ця стежка?
І шурхіт листя і густий туман,
(Коли це він так низько опустився?!)
І ці птахи — я чую як летять
Вгорі над головою. Чи наснилось?
Чи може, як над озером стояв
Усе придумав і злякався яви?
Тепер біжу наляканий стрімглав
Між нефами в яких цей дикий храм
Справляє чорну месу повечір’я?!
Позаду хтось... Чи то мені здається?
Та ні ж, нікого. А голодний страх
Змальовує хортів, що пруть на здобич,
А цей триклятий полохливий птах
Немов навмисно вказує на мене.
Чого це ти? Яка ще вбіса жриця —
Чого б це я їй голову стинав?
А ліс скрипить: «Убивця, вбивця,
Вбивця! Ти вбив її!»
«Замовкни, не вбивав!»
І падаю. Встаю. Задкую. Морок.
Холодна тиша і нервовий сміх.
Це я сміюсь чекаючи на напад,
Та птах пропав, як бісові хорти.
Дивлюся за спину, — а ось нарешті й вихід.


ІІІ

Тепер я вдома. Ніч, що за дверима
Вбирає все в одну жахливу тінь,
А тут при світлі чорна невідомість
Залита сяйвом люстри. Тиша стін
Предметами вселяє певний спокій,
Мов коло розуму описує квадрат
І все зникає за його порогом.
А тінь до спальні тягнеться, щоб там
Забутись сном, — прокинутись від того,
Що ширився уявою, бо згодом
Повз ніч легку для явлення химер,
Удосвіта, постане сміхотворним.
Але він тут. Сирий, вільготний подих
Довкола дому, чується мені,
Біля дверей хтось знову тінню ходить,
А інша тінь ввижається в вікні.
І раптом тріск, — і скло в дрібних осколках
Мов хто здоровим каменем розбив
І у вітальні, бачу на підлозі,
Криваве серце жриці, а під ним
Написано кривавою рукою:
«Не смій обмовитись інакше біль твоя
Ув’язнить серце і помре з тобою».

ІІІ

Тепер вони ідуть від дому геть,
Мов дві примари в серці сновидіння
Де в місячному сяйві парк міський
Ховає їх у темних володіннях;
До чортового колеса веде.
Якщо це сон то я за ними: «Гей!
Скажіть мені, що все це означає?»
І я іду за ними слідом в парк,
Та в парку тиша, їх уже немає.
Та хто ж вони такі? Адепти культу?
Сектанти, що справляють ритуал
І п’ють лиш сон свого безсмертя смертю,
Тоді вселяють міф. Чи я читав
Про Ацефала, а тепер жахаюсь
Залізши між бентежні сторінки
Вразливої уяви та шукаю,
Як вибратися з лабіринту слів?!
Та якби не було — уже світає,
І безліч чорних постатей ідуть
Алеями і тихо розмовляють.
Я злегка чую зшерхлі голоси:
«Коли йому несли картоплю фрі,
То хтось писав десятки монографій»,
«Тепер оця байдужість у тобі»,
«У колі тексту — нікуди тікати».
А парк розваг запалює вогні
І колесо заходиться іржею.

IV

Тепер я бачу — це насправді сон.
І все в словах розсіяних довкола,
І постаті — приховані слова
У мантіях зі слів і кожен стовбур
Словесною корою оброста,
І крони їхні теж гнучкі слова,
І гайвороння творене словами
Алеї всі, весь парк, його трава —
Усе в словах, і навіть небокраєм
Слова чиїсь написані, а — там —
І колесо поскрипує словами.
І знову птах сполоханий вгорі,
І знову голос промовляє: «Вбивця!».
Невже це я з таких складаюсь слів
Яких чомусь не можу роздивитись?
І я біжу де хлюпає фонтан.
Фонтан зі слів і плещеться словами
І відображення мого у нім нема
Немов мене до себе не приймає.
Що в біса відбувається, скажіть?
Чіпляюсь тих хто парком повз проходить,
І всі вони розвалюються вмить,
На смужки слів від дотику легкого.
І раптом птах спускається згори
На статую, що в центрі водограю,
Лишень з двох слів він сплетений:
«Життя»
Та «Істина» і кличе: «Йди за мною».
І я іду.

V

А він веде мене.
Повз колесо в кімнату з дзеркалами,
І я заходжу разом з ним туди
І бачу відображення та пляму
Отам де серце, наче пустота
Наскрізь прошила скривлену фігуру.
І птах наказує: «Стань ближче та заглянь
У чорноту, у ту чорнильну яму».
Підходжу ближче і читаю:
«Тут
Є безліч вивісок для вашої реклами».

03.03.2024

Ім’я промовляю твоє, торкаючись щастя вустами.
Чим більше любові в мені, тим більше її між нами.

Видихую його з душі незліченими листами.
Чим більше любові в мені, тим більше її між нами.

Воно відчиняє світи, до неба стає вратами,
відчужені береги єднає новими мостами,
підтримує й береже, буває вогнем і щитами,
заповнює сторінки, полонячи мене шрифтами.

Голублячи твоє ім’я, стрічаюсь з тобою серцями.
Чим більше любові в мені, тим більше її між нами.

Цілую крізь нього тебе. І ніжно, і до нестями.
Уся ця любов у мені є плодом любові між нами.

22.06.23

Життя коротке. Сорок сім,
Але у "Царстві Духа" він володар.
Талант його - взірець для всіх,
Бо словом вів суспільство до свободи.

Глибокий лірик, драматург,
Творець поем. І графік, і художник.
Митець сміливий, наче тур.
Він вірив у народ, в його спроможність

Здобути кращеє буття.
Минулим переймався і майбутнім.
Пророк народного життя,
Бо кожне слово патріота сутнє.

То ж закликав до боротьби
І мріяв про щасливу Україну.
Слова Шевченка - це скарби,
Дороговказ в житті народу й нині.

Ідемо ми до тебе, Тарасе, за словом, за духом.
Щоб торкатися віршів не тільки очима - душею,
Повсякчас мерехтіння минати облудно дешеве.
Пильно слухати світ, уявляти, як ти його слухав.

Мова-зброя твоя хай додасть нам палкої наснаги.
Бо забули себе. У чужі подавались околи
Та шукали достатку. А неміч свою побороли?
Вгамували до волі тобою оспівану спрагу?

То ж у тебе, Тарасе, черпаємо силу і нині.
Ти із кручі дніпровської чуєш війни канонаду.
То ми стали до бою за волю, за землю, за правду.
Довго сліпли та глухли.
І платимо борг Україні.

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Вишивала мати
Пагорби розлогі
Та дуби крислаті
Навсібіч дороги.
А мене учила
Малювати змалку
Береги похилі
І глибокі балки.
Завжди був розкритий
Ще “Кобзар” у хаті
Й чулися щомиті
Звідтіля цитати.
Вечори спливали
В співах і читаннях, –
І в довготривалім
Самовихованні.
Мати ще просила
Шанувати сина
Над Дніпром могилу,
Дорогу святиню.
Вчитись неодмінно
В Кобзаря любити
Рідну Україну
Більш за все на світі.
09.03.24

В тобі одній - одвічні сила й мудрість,
Безмежне світло та краса сторіч.
Ти - грація, ти - віра, вічна юність,
День прохолодний і шалена ніч.

Надійний тил, підтримка та опора, -
На все ти маєш особливий хист,
То норовиста, то сама покора,
Буяння квітів, щедрий падолист.

Відверта, щира, вперта та терпляча,
Смієшся дзвінко й плачеш ти ридма,
Турботлива, ласкава та гаряча,
Злиття в тобі людини й божества.

Чарівна, окриляюча, шикарна,
Грайлива, граціозна, запальна...
В усякім віці жінка завжди гарна,
Струнка та пишнотіла, чарівна...

Пекуче сонце та шалена злива,
Для когось сенс на все його життя.
Вправна ґаздиня, мати та дружина,
Весни, кохання, змін передчуття.

© Тетяна Купрій, 2024.

"Повз омолоджені дерева,
Біжить новісінький трамвай.
Аж раптом чується: Кінцева…
І хтось штовхає: Вилізай,
Бо, чоловіче, ти приїхав
Якраз до цвинтарних воріт…
Але не матиме він втіху
Від слів промовлених в одвіт.
Скажу таке, що ні від кого
Ніколи досі він не чув, –
Хоч виривається з уст стогін –
Я не наїздивсь досхочу.
Зарано ще мені на вихід,
Хоча у сні і бачив вже,
Як край могили заманиха
Мій вічний спокій береже."

Пародія Олександра Сушка

Прокинувся. Довкіл дерева,
Чи то старезний ліс, чи гай...
На циферблаті скоро "перва"!
А шоб тобі! Тьху-тьху! Бодай!

На вухо шепіт: - Всьо! Приїхав!
Я озирнувсь і обімлів!
Кістлява смерть в обличчя диха!
Ряба, нага та без зубів!

- Отамко - цвИнтарні ворота,
За ними яма в повен зріст.
Стрибай, допоки є охота,
А хо - дам копняка під хвіст.

- Я знаю, ти крута чувіха!
У темряві - краса ваще!
Зарано ще мені на "вихід"!
Півпляшки лишилося ще!

Глитнув. Уже не їде стріха,
Питаю смерть: - Ти бу?
- Авжеж!
А край могили заманиха
Мій вічний спокій береже.

08.03.2024р

Він писав їй: «Люба, моя, дорогоцінна дівчинко
Той вечір коли ми зустрілись наповнився щастям,
І я закохався, мов врешті знайшов для вічності
Найкращу риму у сяйві твого кохання».
А вона читала так ніжно його освідчення
І думала: «Господи, мало, що він красивий, ще й
Отримав у спадок розправлені крила вірності
А такі випадковості дуже і дуже рідкісні вже».

Та не знала вона, що писав упівсили поезію він,
Що найкращі рядки зберігав для польотів самотності,
І не знаючи те, поцілунком погодила відповідь
І щаслива тоді віддала своє серце повністю.

Ті, що сонце собі бережуть, а дарують місяць,
Плекають кохання, що тіні чорнильні місить.

22.02.2023

На плечах твоїх відбиток долі,
на обличчі – усмішки сліди,
а хода – легка, як пух тополі,
що упав до ніг із висоти…

У косиці вплетені світанки,
погляд діамантами зорить.
А коли уже ідеш до танку –
взору не відірвеш ні на мить!

За природою ж – міцна корінням,
берегиня затишку, життя.
Ти найвище всесвіту творіння,
що веде народи в майбуття!

Святість і гріхи уперемішку
міцно у тобі переплелись.
Ти комусь уже не нова книжка,
а когось іще несеш увись!

Бо неперевершена коханка,
із твоїх не вирватися рук –
насолоду цмулиш до останку
під шалений серця перестук.

Та немовби пташка – прагнеш волі,
не тримає й клітка золота.
До снаги тобі яскраві ролі,
не лякає жодна висота!

Під ногами головні герої,
в почуттях практична і жорстка –
слабкість обертаєш ти на зброю
і тремтить душа у дивака.

Часом ти сльозою студиш горе,
коли серце крають лемеші,
і готова висушити море –
іскра лиш зажевріє в душі.

Ніби непідкорена вершина,
келих найп’янкішого вина…
Ти така у всесвіті єдина
і для мене ти – лише одна!

Не ангела прихід її збентежив,
Як промінь, сонячний чи місячний
Людьми буває непомічений,
Приймуть його зустрівши як належне
Рослини чи предмети пересічні

Її обурив! Ні , не янгол зовсім...
Чи знати було їй, у ту годину!
Як був тяжкий йому, тілесний образ
(якби ми знали , всю її невинність).

Коли у джерело тієї чистоти,
Лань лісова- ляклива недотрога
Поглянула! То без самця повір,
Зачати спромоглась єдинорога!
(Звір світлоносний, чистий звір).

Не ангельське обличчя, а юнацьке
Схилилося над нею ...так зненацька
Здригнулись плечі, під тонким хітоном,
Два погляди зустрітися посміли
Щоб Діва та без перепони...
Усе довкола ніби спорожніло
Вона пізнала, чим живі мільйони!
Обтяжених! Із нею він, для неї другом...
Вона та він, одні на всю округу;

Відчувши грань, ту саму потаємну
Збентежено мовчали на початку
Мужчина ангел- злякане дівчатко
А потім у красі її, натхненний!
Він заспівав для неї вість благу.

7.03.2024
(Переклад Райнер Мария Рильке " Благовещенье")

Мене не вб'ють плітки та пересуди
Прокльони вражі кинуті у вічі
Убити можна словом - кажуть люди
Мене не вб'є, хіба що...покалічить

Я не помру від муки розтавання
Сухих прощань на протягах скажених
Мене не вб'є, кохання невзаємне
Переболить і шрамами затягне

Не вб'є байдужість, пустота в зіницях
Вона лиш наскрізь душу обморозить
Мене убити можуть.... тільки сльози
О Бог ! Прошу не дай же їм пролитись

Сльозам дитячим, рани невигойні
Хандра чи біль - одне ж бо каяття
Та серце хай і в полум'ї агоній
Ще буде битись, стукати в життя

Жіночі сльози, ви мені як сестри
Галактик морось, втомлено одвічна
Помру на мить і в усміху воскресну
А справжня ж смерть....у сльозах чоловічих

Мене тоді й перо не порятує
Не напишу про них печальні станси
Тоді на плаху зразу...щоб напевно
Без роздумів і реверансів

Бо чоловічих сліз бува й не видно
Дурних стереотипів- вічні кпини
Коли назовні сльози, то не стидно
Біда- коли сльоза усередину.

2.02.2024

Десять років пролетіло вже, по сотні другій:
увійшла війна у силу, силиться наруга…
Таки справдилися, батьку, ворожі погрози,
не рятують Україну твої гіркі сльози…

Дожилися ми, Кобзарю, до самого краю –
знову власні яничари Неньку розпинають…
Вибирали, обирали – та перемудрили
і немудрі всіх премудрих скопом одурили…

Захопили юди владу, одяглись панами,
привели війну у хату, заправляють нами.
Пожинаємо ми лихо, що сіялось рясно –
од байдужости і ліні усім тепер жасно…

Зажурились над водою Славутині кручі,
за синами Батьківщини вже реве ревучій,
бо недовго наша воля у Дніпрі вмивалась,
не пішла на краще доля, як тобі бажалось…

«А тим часом перевертні» підросли, окріпли
і загнали аж під лаву поспільство осліпле,
розтягнули по кишенях народні багатства
і голоту научають розуму та братству…

Твої степи «запродані жидові»… У поті
лишилося працювати зранку на роботі,
гнути спину до вечора за гріш-копійчину,
віддавати урожаю більшу половину…

Розтинають небо дрони, хижо вітер свище,
як гриби ростуть у полі нашім кладовища.
Котрий рік бомбить агресор, стогне вся країна,
гинуть діти, сльози з кров’ю ллються на руїнах…

На «нулі» стріляти нічим і харчів немає –
на складах гуманітарку миші ж доїдають…
Не стає не те що танків – бронетранспортерів,
та лихі винять у всьому світ, не мародерів…

А навіщо виробляти нині власну зброю,
як дешевше відспівати тисячі героїв.
Не тому воно змінило усіх командирів?
Залишилося просити у убивці миру?.

І віддати рідну землю під ворожий чобіт,
бо один тепер у зелі залишився клопіт –
дуже боязно паяцу, що «величність» меркне
і домовленість оманська злине на поверхню…

В мегафони марафони добивають вуха!
Я не знаю, хто ще досі ті «помиї» слуха…
Втікачі зі сходу мужньо туляться у хижах,
а у них – нова бруківка, «автозаки» свіжі!.

Не тому сидять у тюрмах наші патріоти?
У тяжкі часи військові їм нема роботи?!.
Чи для них вони не люди, а овець отара,
і зразок для українця – з Єрмаком Татаров?!.

А оті – такі підступні, прислужити раді,
бо на пагорбах печерських картопельку садять,
та і те усе минеться, є усьому міра –
десь очікує потвору то́чена сокира.

Не віками ж панувати ненаситним юдам,
упаде з очей незрячих бісова полуда
і пробудиться козацтво від Сяну до Дону,
попрохає усю нечисть на вихід із дому!

Доборолась Україна до самого краю,
але іншої Вітчизни не було й немає…
Тож згадайте і вставайте – кайдани порвіте
та вражою злою кров’ю волю окропіте!

За спокійні сни усе б віддав,
В голові ж думок невтішних хури...
Крихта одкровення - це біда,
Дар провидця - гірший за тортури.

Та за що й кому я завинив,
Аби зріти те, що завтра буде?
Краще би Господь мене убив,
Аби майбуття не знали люди.

Не пророк сусід мій, а ґазда,
У таких як він - немає вади.
Зашиваю намертво вуста -
Не почує світ однині правди.

Бо вона гірка, немов євшан,
Наче, .хто сипнув у вічі перцю.
Хай горить лише моя душа,
Хай лише моє палає серце.

08.03.2024р.

Бажаєш, щоб завше була
зорею лише твоєю.
Торкнися губами чола,
не змішуй любов з землею.

Не кидай зізнання святе
під потяг напризволяще!
Нехай у душі зацвіте
лілеєю дивне щастя.

Люби і тепер, як тоді,
коли не знаходив вічі,
боявся у коси руді
зануритися обличчям.

Дивився здаля крадькома,
немов на святу ікону.
Якщо почуття більш нема
кохання сльози не зронить.


08.03.2024р.

-Куди зібрався, муже? Ай-яй-яй!
Я ще гаряча з ночі, наче пічка
Опісля поцілунків не втікай,
Помасажуй зрум'янені сіднички.

А потім у джакузі однеси,
Немов Амур Венеру пишногруду.
Учись служити правильно красі!
Для мене неувага - це отрута.

Ти - чоловік! Коханець! Кіт-баюн!
Доказуй ніч і день чого ще вартий!
Відпочивати будеш у раю,
А тут - зі мною - мусиш гарувати.


Та годі спати! Небо у зірках,
А в тебе вже годину сонний писок!
Сідлаю мужа, наче лошака,
Злітаємо у позахмарні висі.

08.03.2024р.

Чоловіки!Своїх жінок кохайте
І говоріть їм лагідні слова,
Шануйте ви обраниць й поважайте,
Будуть вони обожнювати вас.

Кажіть їм що вони - найкращі
І найгарніші та єдині в світі.
Мов дивна музика слова сприймуться ваші
І зацвітуть у серці щастя квіти.

Бо жінка створена Всевишнім для любові
Та ніжності й добра на всі віки,
Заради милого на все вона готова.
Не забувайте ви про це, чоловіки.

2004 р.

Дощ скінчився і ескізні
Занотовую думки, –
Листя хлипає так слізно,
Що повнішають струмки.
Переброджую калюжі,
Трохи грузнучи в багні,
Де сміються з мене дуже
Каченята голосні.
Полохливі, жовтопузі
Спориші густі скубуть, –
Я б до них набився в друзі,
Якби також птахом був.
Ще б освідчився в любові
Ненажерам край води,
Хоч дотримуватись слова
Удається не завжди.
Пас на вигоні в дитинстві
Стільки вже таких качат,
Що донині золотисті
Кожен день в очах стоять.
І тому, що не заїзний
Заростає рідний двір, –
Листя схлипує так слізно,
Що розгублююсь надмір.
Розпрямляються стеблини
І свіжішими стають, –
Непокоїть дух полинний
Мокру голову мою.
08.03.24

Обвішана турботами й торбами
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?

Василько саме у садочку грався
Та із кущів смородину «клював»,
Коли дідусь з роботи причвалав,
Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
Червоні й очі, сльози із очей
І носом шморга. – Діду, що з тобою?
Той похитав лиш скрушно головою:
- Та ж зацвіла амброзія, ачей!
- А що таке амброзія, дідусю?
- Така рослина, Васю, клята є…
Спокійно людям жити не дає…
Піду, пігулок від біди нап’юся.
Васильку вже й смородина «не йде».
Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
Він взявся із цікавості питати,
Бо ж знати хоче – що воно і де.
- А де росте амброзія ота?
- Де не посієш, там уродить, клята.
Понад дороги, в смітниках багато,
Над річку, в полі…Часом вироста
В людину зростом. Зарості, бува,
Усе навколо з зелені заглушать
І землю, як насоси, наче, сушать.
Все в’яне, сохне – квіти і трава,
А та росте – бо ж корені її
У землю на чотири метри тягнуть,
Забрати звідти все поживне прагнуть.
Усе пропало, а вона стоїть.
Але біда не лиш у тому, бач,
А, як цвісти проклята починає,
То свій пилок навколо розсіває.
І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
Пилок той лізе в очі і у ніс,
В людини алергію викликає.
Тоді людина й кашляє, і чхає
Та не встигає витирати сліз.
- А звідки та амброзія взялась?
- Та прибула з Америки, говорять.
Там наробила людям купу горя,
Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
Колись її в Європу завезли,
Бо з неї ліки думали робити.
Тепер про те лишається жаліти.
Так розрослась – спинити не змогли.
- Так, може, її виполоти слід?
- Полоти слід, хоч то даремна праця.
Та клята так уміє вкоріняться,
Що відростає знову, - мовить дід.
- І звідки вона тільки узялась? –
Василько знов. – Американське зілля.
- Я не про те. Із тим то зрозуміло.
Звідтіль вона по світу розвелась.
А звідки узялася взагалі?
Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
Історію. А тому дід повідав,
Звідкіль вона взялася на Землі.
Колись давно, ще як боги були
І на Олімпі в Греції сиділи.
Амброзію вони постійно їли,
Нектаром запивали і жили
Від того вічно. Все то голуби
На гору ту високу доставляли.
Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
А рід людський усе життя робив
Та їжу на прожиток здобував.
Не встигла ще нажитися людина,
Як вже і смертна надійшла година.
Тож кожен на Олімп той поглядав
Із заздрістю. Живуть же там боги
Одвіку й не збираються вмирати!
Могли б вони безсмертя й людям дати!
А тут іще й хвороби, й вороги.
Короткий вік! І хто би не хотів
Секрет безсмертя у богів дістати?
Таких завжди знаходилось багато.
Та на Олімп їм не було путі.
Один з таких усе життя своє
Поклав на те, щоб тайну розгадати.
Знання таємні заходивсь вивчати,
Можливо, десь розгадка там і є.
Можливо, хтось колись таки зумів
Отримати безсмертя… Та даремно.
Таємне залишалося таємним.
Тож він звернувсь у потойбічний світ,
Став заклинання відьомські вивчати
І з того світу нечисть викликати…
А там Диявол вже багато літ
Над капостями всякими трудився,
Щоб людям чимось добре насолить,
Щоб довелося їм ще гірше жить,
Ростити зло всіляке заходився.
І у його підземному кублі
Весь час щось булькотіло і шкварчало,
Якась огидна зелень проростала
Із павутини, що нечистий плів.
Та розумів він, що не те то все,
Що на огидне зможе він зловити?
Потрібно щось привабливе зростити,
Що спершу людям радість принесе
Одним лиш гарним виглядом своїм.
І от зростив він, врешті таке зілля,
В якому була надзвичайна сила
Скрізь прорости. У підземеллі тім
Він викохав такий ядучий цвіт,
З якого б людям гірко геть робилось,
Якби те зілля світом розплодилось.
Та як же його випустити в світ?
І тут якраз той самий чародій
Знайшов закляття аби викликати
Диявола. Той, звісно, мусив стати –
Закляттю ж бо противитись не смій.
В підвалі, де той саме чаклував,
Дияволові й місця було мало.
Тож голова аж стелю підпирала.
- Чого ти хочеш? – голосно спитав.
- Амброзію, яку боги їдять,
Аби могли і люди вічно жити!
Дияволу зосталось порадіти:
Ось як він зможе світові віддать
Плід своїх довгих пошуків й старань.
- Амброзію ти хочеш людям дати?
- Так, щоби людям більше не вмирати.
- Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
І, мов нізвідки, раптом дістає
Зелену і привабливу рослину,
Що листям дуже схожа до полину.
- Оце така амброзія і є?
- Така і є. Чекай, як зацвіте,
Її пилок життя продовжить людям.
Вони за те повік удячні будуть.
Візьми та посади. Нехай росте.
І раптом зник, неначе й не було.
А в підземеллі вже розреготався.
- Наївний дурень! Як простак попався!
Так ще одне з’явилось в світі зло.
І скільки люди витрачають сил
Аби те зло, нарешті подолати,
Воно все більше розрослося, кляте,
Заполонило цвітом все навкіл.
Воно й не дивно, адже кущ один
Насіння сотню тисяч може дати,
Що де завгодно може проростати.
Легке для вітру. Тож розносить він
Насіння те і сіє по сліду.
І тисячі з них скоро проростають,
А з липня аж по жовтень зацвітають
Жовтавим цвітом людям на біду.
Дідусь задумавсь та іще додав:
- Бувало часто, що добром вважали
Те, що по собі людям залишали,
Але з добра того лише біда.

Поєднання брехні та хламу
нам з реклами робить брехламу.

2024

Мої тривоги - у тернАх плоди.
Пройшла зима, вони ростуть і далі.
Не білий цвіт весни їх породив,
І то не Бог злощасну зав'язь дав їм.

Несу їх. Маю нерви за гілля.
Тримаюся. Бо набирають соку
Щомісяця, щороку, і гримлять
Війни відлунням їхні сиві бОки.

І я від них важнію. А терплю,
Надіюся - гіркі плоди нестерпні
Обірвуться, і втопчуться в ріллю,
Й ніколи більше не посходять терни.

Дитя маленьке тягне ніжні ручки
До рідної матусі, мов до сонця.
І усміхається оце "чомучка",
Для нього мати - янгол-охоронець.

Росте, росте дитя - уже школярик,
І поруч рідна обіймає мама.
І на добро вона благословляє.
Любов її подібна до розмаю.

Ось юність крила сильні розправляє.
Дороговказ ти чуєш материнський:
Зі шляху не збивайся, ти ж не Каїн.
Будь завжди гідним донькою чи сином.

Життя не балує і дме вітрами,
Хоч віддаляють часто вас дороги,
І в віці зрілому з тобою мама.
Не забувай ні хати, ні порогу.

Коли час старості приходить раптом,
Вже й матері потрібна допомога.
Вночі і вдень, і кожним світлим ранком
Ти матір бережи - вона від Бога.