Догорала свічка в свічнику,
Плакала восковими сльозами,
А на смертнім одрі-ліжнику
Мов свіча, згасала тихо мама.

Рвалася душа її в політ
До небес, де праведні спочили,
Покидала цей невдячний світ,
Де так мало радості зажила.

Відлітала усмішка з лиця,
Лиш вуста невтомно шепотіли:
— Вірую в єдиного Отця!.. —
І зіниці ледве що жевріли.

А правиця — висохла й худа —
Все хрестила груди безупинно,
Наче поспішала у Христа
Вимолити прощення провин.

— А які ж провини Ваші, мамо?
Може — що по совісті жили?
Може — коли скрута панувала
До чужого руку не тягли?

Чи провина те, що за обідом
Кращий кусень завжди був не Вам?
Чи — коли ділилися з сусідом,
І ніхто не чув від Вас: «Не дам!»?

А чи те, що в будень і у свято
Виглядали внуків та дітей,
Що хотіли кожного обняти,
Притулити ніжно до грудей?

Не за себе Ви молились, ненько,
Аж до миті, коли шепіт стих,
Ви просили в Господа, рідненька,
Ласки для усіх нас — для живих!

Ви любили нас — аж до останку,
Берегли, неначе оберіг,
І тому молились наостанку
Щоб простився нам найменший гріх!

Листопад 2003

* - дев’ята річниця відходу матері у кращий світ

Я ніколи, ніщо не забуду,
Не плекайте марно ілюзій,
Я обличчя відчищу від бруду,
Відповім усім по заслузі.

Як під ранок в зеленім гаю,
Солов’ї співають красиво,
Люди в слові себе виражають,
І душа злітає на крилах.

Та з’являється в небі шуліка,
Й солов’ї дружно б’ють на сполох,
Бо бездушний ,моральний каліка,
На поетів наводить морок.

Він усіх навкруги критикує,
Всіх повчає, бо він філолог,
Сам при цьому бездарно римує,
Бо мистецтву він справжній ворог

Без диплома немає поета
Такий лозунг собі повісить,
І вкладає в катрени й куплети,
Слів надуманих штучний бісер.

Ні, філологів всіх я не сварю,
Серед них є талановиті,
Ті ж , що мову свою викривляють
Знайте - будете словом биті.

Не хвилюй мене, ой, не хвилюй…
Маслосвяття скінчилося, квити!
Планісфера втомилась від куль…
Задивляється місяць крізь сито...

Я не годен сприйняти респект.
Моїм снам ще у даль даленіти.
Знову постріл - звичайно, ефект,
Червоніють від сорому квіти…

Осінь в осінь -- дебела мокрінь.
"Тютя в тютельку" пришлий опише,
А червоне вино, наче Інь,
Навіть більше ніж Будда і Крішна...

І назавтра мене не хвилюй…
Я від роду миттєво займистий.
Бачиш, ніченька вимокла? сплю.
Знадобишся хіба що, я свисну…
2012.

Такі часи, коли нічого…
І віра мре, і голоси.
В пітьмі блукає рідний човен.
Надію розпач загасив.
Ці дні суцільних заперечень,
Часи совкових метастаз…
Жирує і гуляє нечисть,
Впадаючи в TV-екстаз.
Панує фальш, росте байдужість.
Сліпі ведуть німих у твань.
Душа хрипить – минуле туго
Скрутило горло сподівань.
В пітьмі пливе мій рідний човен,
А в нім – чи дỳрні, чи кати:
Розхитують – води вже повен.
Пиляють навпіл ще й «брати».
Терпець урветься. Знаю. Скоро.
І запалає навіть лід,
І змиє в Лету рабський сором -
Скуштуємо свободи плід.
Та ще пливти. Пустельний обрій.
Катма Мойсея й маяка.
Допливемо. І буде добре!
Хай дітям! Нам - земля м'яка…

2012

Веселі ми й дотепні, бо – хохли,
І справно ведемо хохлячу справу:
Жартуючи, сусідам віддали
І добру славу, і свою державу,
І назву Русь, бо нащо нам вона
На вдачу нашу, розумом ледачу,
Й Сірковий череп (то вже дивина!) –
До шапки Мономашої вдодачу.
А що вони – сусіди – нам дали
Натомість, на веселе розговіння?
Вони дали нам повен віз хули
Та повне історичне безгоміння,
Та ще "язык могучий",
Залюбки
Оздоблений "крутими" матюками,
Щоб власні проковтнувши язики,
Ми "штокали" чужими язиками.
О, ми такі – нічого нам не жаль:
Ні гідності, ні Гоголя, ні Галі –
Аби лиш задушевний брат-москаль
Не нахромив нас гузнами на палі.
Все забирайте – в нас того добра,
У нас того вина – та й повні чаші...
Не можемо віддати лиш Дніпра
Та ще могил –
Вони давно не наші.

1993

То-не сузір’я лампад –
тисячі воскових душ:
спокою їх не поруш,
вітре, у цей листопад.

Янголи серед зими
чорної для України:
в чому була їх провина –
так і не стати дітьми?..

Скошені долі снопи.
Личка в благальному стані:
хлібчика замість каштанів
просять. А мама вже спить.

Вітер несе хоругви
листя і свіч голоси –
пам'ять вогню не згаси
в тих не безрідних. Живих…


2012

Хрести на Добровлянській дорозі -
символи злої волі.
Знаки неминучої смерті.
Жертви невблаганної долі.

Скільки тут? - Два кілометри.
Не їде - летить машина.
Раптом заліза скрегіт -
і більше нема людини.

Хрести при битій дорозі,
на тротуарі, за рогом.
Тіла ще хотіли жити.
Душі - з'єднатися з Богом!

2003

Пародія

Навіщо ти
прийшла у міні?

Вдягай штани,
коротке – зась!

Четвертий день
ходжу без тіні,

Що за тобою
поплелáсь…


22.11.2012

Нікому ще фортуною не стало
Владарювання хтиве ремесло.
Правителів у світі є чимало,
А скільки вже у вічність відбуло!

Чи місто візьмемо, а чи село, -
Ніхто сьогодні вже не є васалом,
Але турбує всяку душу зло,
Що з владного олімпу поспадало.

Усе ж мені утішливий вердикт,
Від Бога даний - вірний і твердий,
Що лиш Господнє царство справедливе,

А це - земне не явить крихти дива,
Хіба що лицемірної води
Наллє у серце підло і красиво.

22.11.12

Хіба вмиратимемо двічі? Тільки раз.
То нащо душу мучити страхами,
зливати у ефір потоки фраз
і жадібно ловити їх вухами
про катастрофи, про армаґедон
кончину скору людства і планети
і версій висувати зо мільйон
жахні натхненно сіючи сюжети?
Чи, може, так смакуючи жахи
врятуємось, наснажимось любов'ю,
позбавимось безмірної пихи
сліпого себелюбства і злослов'я?
Букет яких чуттів шлемо Творцю,
вирощуємо що з глибин сердечних?!
Ми віримо небесному Отцю
чи бавимось у ігри небезпечні
зі злом що в нас бруньками метастаз?

Твори Любов - вмирати тільки раз!

2012

Здобута сило, -- ворожбо моя,
Впокориш небо, вибілене сумом!..
       Ген козаченьки табором стоять,
       Щоб не впізнали, -
              по брови хустину насуну...

       Чи я-бо не гарна була молодиця?
       Одного не вміла -- кохала надміру...
       Та вдачу не зміниш собі, мов спідницю.
       Як і не скристалиш надщерблену віру.

       Щоб вволю надихатись -- поля не досить,
       Уразитися -- вистача й бадилини...

              Усі нерозраджені, скривджені осені
       Тепер відквитаєш в урочу хвилину.

Пора!
   Гей, вітре,
Буреломом зла
Помчи мені над станом, над козачим!.. -
                            ба, ні...
                     Ой ні!!! -
       Ле-ге-се-нько... погладь
Той буйний чуб...
       Та щоб ніхто не бачив...

Вже не чекаю... Осені печаль
Вповила серце в неозору сутінь.
Дрижить на склі сполохано кришталь,
Мов за́вода моєї каламуті.

Старий годинник цокає дарма,
Хвилини відпускаючи в минуле.
Хтось листопад затіяв жартома,
Коли у са́ду яблуні поснули.

А я любила їх догрішний плід,
Я так плекала сонячні рум’янці...
Тьмяніє між гіля́чок інший світ,
Немов пелюстка вицвіла на пальці.

Чи в’яла тінь, коли під ноги - сніг
І до душі - надламана покора.
Вже не чекаю... Ясночолі дні
Зостались там, де балювало вчора...
(12.11.12)

Із забувших мене можна зробити місто.
Всіх кохавших мене - в людському морі крапля.
Час із вітром вікно тихим зачинять свистом,
Та я поки в полон сутінок не потрапив.

І не те що би я сильний, бо сила - штучне.
Я умію одне - жити, хай навіть мертвий.
Може, саме тому слово моє - живуче.
І байдуже, що вовк робить із мене жертву.

Марноцвітно гублять пір’я
Сподівання-гуси білі,
Діти втомленого степу.

Роки йдуть, а він, претеплий,
Зроджує не те, що хоче,
Груди впалії лоскочуть
Ковила, сухий пирійник,

А йому — колосся мріє,
А йому — вбирає очі
Буйнограй густого жита,
Що в крові нуртує: жити!..

о Корделіє Орман, як тяжко вмирав понеділок.
я спізнився на вічність. не варто сварити мене.
я без вас одинак. достеменно. і це не мине.
о Корделіє Орман... благаю, візміть моє тіло!

моветон, вибачайте...
безглуздо загинув вівторок.
переходив надвечір дорогу - попав під таксі.
за сценарієм зверху, вівторки приречені всі.
о Корделіє Орман... у клубі Гевара з Дель Торо.

а у середу морепродукти - кальмари і риба.
починаю світитися: фосфору стачить на те,
щоб довколишній люд роздивився як серце цвіте.
о Корделіє Орман... мій господи, зжалься і вибав.

хай від ранку до вечора пестять невидимі руки:
у пречистий четвер колискова, як річка, несе.
все на світі минає, і тільки любов - над усе!
о Корделіє Орман... хоча би візьміть на поруки.

ностальгую в Болівії.
в п'ятницю спокій і тиша.
всі очікують диво, яке перевершить дива.
я володар чекання! благаю, візьміть мене два!
о Корделіє Орман... як я - вам ніхто не напише.

і ніхто не розкаже про цю потойбічну суботу.
у суботу спочинок: резонно цуратися слів.
я римований ґніт, що зайнявся і майже дотлів.
о Корделіє Орман... маркітно і млосно до поту.

бо в неділю катарсис: у нашому маркокортелі
на кожнісінькій марці друкують ваш профіль анфас.
ех, чому це не ви не мене і чому я не вас?!
о Корделіє Орман...
Корделіє Орман...
Корделі...

«Ну, пасуй м’яча сміліше, -
каже дядьо. – Копай, Міша!»
А малюк – словесний пас:
«Я не миша, я – Михась.
Ще зовуть мене: Михайлик
чи Михасик, чи Мишко.
Я тямкий у мами смайлик,
мудрагелик і смішко!»

Пісок , пісок…
Всі голови в пісок!
У вишині з’явились темні зграї.
Хуткіш гасімо полум’я свічок,
Хай темінь безупинно насуває.
Без перешкод,
Без жодних перешкод
(Це нині толерантно_ся вважає),
В ім’я, заради, власне, насолод,
Тоді ця ніч здаватиметься раєм.
Солодким раєм вицвілих думок
І безтурботно-світським водограєм.
Пісок , пісок…
Всі голови в пісок !
Хай темінь далі душі огортає…

21.11.12

Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

сорок рук

Прощальний приплив марсіянських морів
Забрало на себе тяжіння Нібіру
В жорстокому танго космічного виру,
І сад яблуневий під корінь згорів,
Загинуло безліч рокит, яворів.
І людство принесено Сонцю в офіру.
А здалеку Місяць блаженно зорів
У німбі гало крізь задимленість сіру.

- Агов, ніфеліми, агов, аннуаки!
Навіщо убили мільйон марсіян?
Згортайте наступні космічні атаки.

Звертаюсь до вас як народний боян.
Не треба поводитись, як вовкулаки,
Залиште у спокої Землю й землян.

(2012)

Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.
Ти вростаєш, як сяйво,
в мольфарові чари,
я тікаю від сяйва
у щем вогневиць.

Нам судились одразу
емоцій кульбіти,
жонглювання
бажаннями его,
а все ж
наші тигри і леви
привітні, мов літо.
Наші коні вивозять
розмай на манеж.

Ну а мрії - під купол
святкового неба,
де ховається шепіт
і зоряно дзвін.
А коли упадеш
на колючку від Геби,
підбадьорю – твоєї душі
арлекін…

Але потім між нами
вершини-примари…
Так бувало.
І знову
в шаленстві кріпись…
Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.

2012 р.

Альбатроси і чайки. Летять і кигичуть над морем.
Завтра буде цунамі. Вночі попередили нас.
Та про це я не знаю - учора пішла в дикі гори.
Залишилась сама там. Жалкую тепер повсякчас.

Я купалась вночі. І стягнула бікіні із себе.
Сильний вітер здійнявся. Бікіні знялося увись.
Понад морем летить. Аж до самого синього неба.
А у морі – акули. Злякалась і крикнула: «Брись!»

На купейний - нема. У плацкарті - до самого рана.
Так, на морі – життя. А без моря – то тільки напів…
Телевізор дивлюсь – а бікіні моє на екрані.
Запилюжене, чорне – стонадцять чорнезних чортів!..

Приїжджаю додому – у небі літає бікіні.
Звечоріло над Бугом. Бікіні спустилось в лиман.
Засмагаю тепер понад річкою синьою в сіні
Без бікіні. Чому? Та нема його більше, нема.


21.11.2012

Нитку відстані намотаю
На клубок мовчазного серця.

Ти не сердься, я завжди поруч,
Просто в іншому, певно, світі.

Світять вени теплом зап’ястя,
Віддзеркалюють лезо бритви.

Наші битви життя програло,
Залишилися тільки тіні.

Синіх ліній пульсують грати:
Відпускають – не відпускають…

Каяття виливає вечір,
Як помиї – під ноги свиням.

18.11.12

«Я к вам пишу», а ви – німі,
Як сонна тиша у вітрилі.
Я вам не винен, ви - мені,
Тоді чому, скажіть на милість,
Раптово став я вам чужим?
За благодушність , підпомогу?
Не буду більше я ні з ким
Ділитись щирістю , їй – богу!

21.11.12

Неначе зошит чорновий,
Життя,-ще можна править.
У ньому слід лишає свій
Недосконала пам'ять

А на полиці чистовик
(Як і завжди - самотній)
У обіцянки вірить звик,
Що знадобиться потім...
2012р.

Панує розпач, смуток, біль - всевладно,
В натомленій життям душі моїй, -
Надію не чекатиму, бо ж марно, -
Вона ніяк не проростає з мрій...
Невже цей стан триватиме ще довго,
Вбиваючи повільно у пітьмі, -
Навіщо так безладно і бездумно
Йти шляхом серед зламаних надій!
Можливо краще вмерти вже відразу,
Аніж, невпевнено, дорогою життя
Робити крок, в безсилому стражданні,
Чекаючи рятунку з майбуття...

30.10.2012

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

ніяк не почуваюся державним
держалном і кормилом водночас
рипить-скрипить бо шестерні іржаві
тужавий мій коржавий мій Донбас
тут праві ще не праволегітимні
в серпанкові серпочків і зірок
стосунки ще довірливо-інтимні
з народом у морозоткаченок
нема ще України в Україні
хоч гривня вже мов грива майорить
в примарному світанні:
тони…
тіні…
півтони…
відчуття…
хитлива мить
ще в Тризуба такі молошні зубки
і суржик ще гірчить немов сургуч
на вустоньках базарної голубки
біля якої рекет обіруч
людська юрба то плаче то регоче
та ба судьба гнучка мов та верба
вже молоденьким листячком тріпоче
і розряджає блискавки в чубах
а вже і я до люстра зазираю
і дзигаря за гривні вже придбав
отож виходить справді що не скраю
моя верба голубка і судьба
можливо як не завтра то позавтра
дадуть нам від держави диво-ключ
й моя дружина піде по базару
без рекету в погонах обіруч…

1996

1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

Пересипане звуками листя скипа норовисто-
диригує сьогодні не будь-хто, - а сам вітровій.
Полилися канони... листвою викружлює місто
І мене також, доле, від танцю утримать не смій!
Здійнялися скрипкові ключі із птахами ув ирій,
Із комірок тактОвих розбіглися ноти довкіл -
червоняться акцентами яро в калині достиглій,
Синкопічно стрибають із нотного стану на діл.
Розтанцьовують ритми ірландського танцю дощами -
Гостро так цокотять до закритих вікон та осель.
а дахи...що дахам?- гомонять, як завжди, з небесами
І на площах у них, на стaкато, луна менестрель.
Розгорілася осінь в тональностях мідного шалу,
розлилися мінори пасажу стрімкого - та ба-
стільки золота вже,а ще вітрові мало і мало!
Пише листоопалo закони холодна доба.

День за днем летять хвилини,
Їм немає вороття.
Проходжу повз коханої людини,
З-під ніг втікає вже земля.

І хоч не можна обійняти,
Прошепотіти: «Любий мій…»
Та можна попри все кохати,
І щастя бачити у ній.

Ідеш навпроти – я мовчу,
В душі ж бо хочеться кричати:
«До тебе я щодня лечу,
Ти поспіши мене спіймати.»

Усмішка на устах у нього,
Я так люблю її тепло…
Мені не треба більш нічого,
Лише б воно в душі жило.

Ми зустрічаємось на мить,
Торкнувшись боязко рукою,
І серденько ледь защемить,
Побути хоче із тобою.

Та мить ця найсолодша – знаю,
Бо ти все ж поруч – навіть так.
Тебе я, серденько, кохаю.
І іскорки в очах – це знак.

Для тебе я живу,коханий.
І радію, що ти є:
Ніжний, пристрасний, жаданий,
Карооке щастя ти моє!

Так боляче буває розуміти,
Що разом нам світанок не зустріти.
Ми як стрілки,що лиш раз в добу
Ловлять власне щастя на вітру.
Нам дано радості хвилину –
Таку щасливу і єдину,
Що повториться лиш раз,
Коли прийде щастя час.
Коли годинник північ пробиває,
То на хвилину час для нас спиняє,
Даруючи можливість все забути
І поруч із коханими побути.
Почути ніжний шепіт твоїх губ,
Зігрітися теплом коханих рук,
Втопитись в глибині твоїх очей
В яких відлуння спільних є ночей!
Побути поруч й просто помовчати,
Дозволити очам про все сказати.
І хай усе на світі зачекає,
Бо за кохання кращого немає!

Коли я вперше до тебе прийшла
За вікном буяла весна,
Була чудова погожа пора
І за вікном вишня цвіла.
Я пам’ятаю і зараз ту мить,
Як у душі біль щемить.
А коли я до тебе зайшла,
Біль і тривогу весні віддала.
Я увійшла і забула про все
Любов,як вино-терпке і п’янке
Воно охопило серце моє,
А я забула відчути твоє.
Та згодом відчула і трохи злякалась
«Невже я сліпо знов закохалась?..»
А серце у відповідь каже,що так!
І я зрозуміла-без нього ніяк!
Дивилась на нього і просто мовчала,
Боялась сполохати щастя,що мала.
Хотіла дивитись на нього і знати,
Що зможу у всьому йому довіряти,
Що зможу прийти,обійняти його
Такого далекого й в той час свого.
Просто побути поруч із ним
І назвати коханим своїм.
Сказати йому найтепліші слова,
Що поруч із ним я знову жива.
Що знову навчилася знову любити
І біля нього лиш хочеться жити!
З ним лиш я світ по-новому пізнала,
З ним всі негоди перечекала,
До сильних грудей його пригорнулась
І тихенько від щастя всміхнулась,
Бо для нього так мало треба:
Погожої днини й блакитного неба,
Коханого серця,що завжди зігріє,
Що все від любові пробачить зуміє.
Кохала й кохатиму завжди його -
Такого далекого й в той час свого!..

Нічого милішого в світі немає,
За край свій, з хату, де мати чекає,
Де батько зустріне на ріднім порозі.
Де вишня розквітне ген там при дорозі.

Це край із дитинства, це рідна країна,
В якій хоч змужнів ти, для мами – дитина.
Тебе прихистять і тебе пожаліють,
Завжди допоможуть, любов’ю зігріють.

Там все, як колись, не змінилось нічого,
Немає облудного, злого, чужого.
Там небо блакитне і сонце тепліше,
Там все неповторне, і все найцінніше.

Твої найрідніші – два лебеді сиві,
Матуся і батько із вами щасливі!
Хай наші молитви до неба злітають,
Батьківські серця нехай горя не знають!

Вся ця відстань між нашими вилицями – це хорор…
Ніби риба, вдаю, що вдихаю, вдаю, що в нормі,
Безголова, безхвоста пірнаю в оптичні нори
Фото-клонів тебе, їх очей преміцний цикорій.
Я зневоджуюсь, я згортаюсь, тягнусь губами…
Вся ця відстань між нами сочиться мені під шкіру,
Залишає у тілі пропалені чорні діри,
Крововиливи-анаграми…

Дерева будуть
голі до весни
беззахисні...
Чи так лише здається?
Добігло коло
до початку...
Сни
уже природі
сповивають серце -
нехай поспить...
Як вистелять сніги
покровом білим
цілорічну втому,
душа спочине,
сповниться снаги
і, мов лелека,
вернеться додому
дитяча втіха
краплями дощу,
і задзюркоче
талою водою,
уп'ється
вишнецвітом досхочу
і мрією
весняно-молодою.

2012

Четверта ранку. Пробудився я.
А сон подався геть – байдикувати.
О цій порі займається зоря
улітку. І стає на чати.

А це ж не літо — пізній листопад
дрімливо-сонним дефілює містом.
Виходжу з хати. Зайда-вітер над
пожухлим садом шепче сухолисто.

А небо! Мерехтить суцвіттям зір —
і серпня зорепадного не треба.
То як не надивитися на взір
нічного дива — ген аж до крайнеба!

Зійшов на манівці Великий Віз
(таки погордував Чумацьким Шляхом)
і самотужки пнеться на узвіз,
а Віз Малий за ним - з усього маху.

Я оглядав цей зоряний вітраж, -
замилуваний, повернув до хати.
І зрозумів: прокинувся ураз -
оцю красу небесну не проспати.

11.2009 (11.2012)

а що ти можеш мені сказати
нічого більше – іде зима
такий циклічноупертий фатум
постійні втрати й перевитрáти
і фори щастю – до них – нема

прогнози й зорі віщують хором
переоцінку різниць та сум
розмитнюй шори аморе – в море
вона тут більше не заговорить
хоч під печатку перетасуй

Прийшов веселий пізно Гриць. Червоний, наче рак:
- Давай скоріше, кицю, їсти. Певно, вже пора.-
А сам моргає жінці тихо - в мене є сюрприз!
Вгадай скоріш, моє ти сонце, що тобі приніс.
- Та скорше жаба цицьки дасть, ніж їсти дам тобі.
Ти їсти хтів, як я літать. Чого ж ти в бар побіг?
- А я ще, люба, після того в магазині був.
Якраз колечко там купив. Тобі сказать забув.
Як тільки жінка вчула це,- щелепу їй звело:
- Колечко - то вже інша річ. Який ти хитрий хлоп.
Ну все, Не злись. Буває часом. Винна я. Мовчу.
Ходи на кухню. Вже даю тобі, Грицько, борщу.
Мовчить. Хоча її "гризе": де ж гроші взяв на те?
Просте колечко там чи панське? Срібне, золоте?
Наївся Гриць. Вбігає та: - Ну, де воно? Неси!
- А я й забув. Та он лежить... колечко ковбаси.

Дарує кожен день страшнішу казку:
Вплітається коріння поміж пальці,
Дрімучі пні – трухлявості зухвальці –
Виходячи у світ скидають маски...

Телесик не ведеться на Івасик –
Навчили будні жити під нікнеймом.
Ніхто не заздрить милим Чіп-і-Дейлу.
Мальвіні лиш гламурні викрутаси...

А дівчинка в червонім капелюшку
Наган ховає десь між пиріжками...
Дюймовочка забула шлях до мами.
Шукає олігарха Попелюшка...

У школі лісовій ідуть дебати.
Предмет: любов до лісового краю.
А дід і баба голови ламають –
Де ж їм бичка солом’яного взяти....

Не перестану дивуватись
Життю у проявах усіх:
За генетичну його святість
І первородний далі гріх.
За кровожерливість безмірну,
Яку не можу пояснить.
І за Любов, Надію, Віру,
Що оправдовують цей світ.
2012р.

Я стала взрослее и я стала умнее…
Но как-то грустно мне от того.
Ведь мелкие глупости, мною творимы
Уже не стучатся у сердце давно.

Глаза не плутуют, глаза не смеются,
Призывно и нежно уже не глядят.
У них ум и усталость, мудрость и скука…
Такие глаза – мужчин не пленят.

И с телом случилась какая-то гадость,
Все что-то болит и где-то скрипит …
Какая-то тяжесть на душу свалилась
И плечи расправить мне не велит.

И я понимаю, что надо встряхнуться
Хоть это и осень, зима впереди…
Но где же взять силы, не уж-то влюбиться?
Чтоб снова почувствовать у сердце весну!

Чтоб вновь могла своим телом гордиться
Походка чтоб легкой, упругой была…
А сердце стучало, смеялось и пело
Чтоб полною жизнью я снова жила.

Но сущность моя из двух половинок
Одна мне настойчиво шепчет: «Вперед»…
Другая, ленивая моя половина,
Мне вкрадчиво шепчет: «Не надо, сойдет»

И как мне найти, ту златую средину
Чтоб годы поладили с дерзкой мечтой –
Всегда быть желанной, всегда быть любимой
Всегда быть счастливой и молодой.

Чорні сукні летять. Не питай і нічого не згадуй.
Завтра буде вода. А сьогодні мене не тривож.
Що ти хочеш тепер? Я – порожнього парку естрада,
павутинка дурна у чавуннім кільці огорож…

Ми купалися вдвох. А тепер знебуло і минуло.
Чорні сукні летять, чорні сукні над морем уже.
Терпко пахне лиман, помирають осінні акули,
аж скидається світ у судомах вологих пожеж.

Нащо ти мене ждеш? Я – плацкартна заплакана постіль.
Я не власне життя. Я лише півжиття, співжиття…
Просто згадуй мене. І не згадуй ніколи, бо просто
чорні сукні мої вже за пругом вечірнім летять.

Затріпочуть і все. Чорні-чорні, як море надвечір.
Мокрі сукні мої… полетіть на осінній лиман.
Поцілуйте її, поцілуйте її в холоднечу…
І скажіть, що мене… що для неї… що більше нема.

Паралельні світи – я і ти.
Нам ніколи не злитись в один.
Ми злимося на плинність годин
Самоти, суєти, марноти.

Я крізь цей мерехткий частоплин,
Крізь текучу слизоту сльоти
Виглядаю тебе.
Тільки ти –
Мимотічна.
Я знову – один.

Видивляюсь аж до сліпоти
В мозаїчне сум’яття картин
І видінь:
В лободі – Лебедин,
Люботин в забутті люботи.

Ох, нап’юся вина-блекоти,
До загину загнуся на тин
І відчую жагою клітин
Смертну втрату своєї мети.

1995

Любов дрімучою була,
Без висновків свідомих,
Вона нікуди не вела
Із обширів відомих:
Село та ближні хутори
Єдиної сільради...
Окрім Холодної Гори,
І не було принади.
Читав, звичайно, про краї
Широт чужих, далеких,
Куди літали солов’ї
Щоосені
Й лелеки...
У школі вчили,
Що Москва –
Найкраща, наймиліша,
Та то були лише слова,
Одні слова, не більше...
Щоліта соняхи цвіли
І зріли на осонні,
В бережині Сули скубли
Траву-отаву коні.
Я пас корів на вигонах
І зі штанців поволі
Я виростав,
А вітер пах
Все дужче духом волі!
Все дужче пах мені щодня,
Бентежачи наївну
Дитячу душу...
Я в піснях
Вже слухав Україну,
Вже бачив Київ і Дніпро,
Мені відкрилась мова –
Народу нашого добро
Й життя першооснова.
Мене обсіли чудеса,
Дива заполонили –
Я перші вірші написав
У затінку калини.
І в них ішлось не про Москву,
Не про якісь Курили –
Про Україну зорьову
Слова заговорили.
Любов дрімуча і сліпа
Поволі прозрівала:
Вона в моїх лісостепах
Зозулею кувала;
Співала в росяних полях
Вона перепелино
Й мене виводила на шлях:
"Іди у світ, дитино!"
І я пішов тоді у світ,
Об’їздив півкраїни
Й не бачив за півсотні літ
Другої України...
Одна вона у нас,
Одна,
Єдина й неділима,
Зо всіх околів вирина,
Встає перед очима;
Тривожить серце,
І його ж
Надіями втішає...
Святий,
Аж молитовний
Дрож
Мене не полишає!
Жертовно-гострий
Вічний біль
Не крає – розриває...

О, не питайте:
"Ти звідкіль?" –
Нема її, немає
Тії Вкраїни!
Є мана,
Що вводить нас в оману:
То потопа,
То вирина
Щораз із-за кургану;
То вирина, то потопа...
А ми у власній хаті,
Мов до ганебного стовпа
Злидотою прип’яті.
Не лише з Прип’яті біда
По водах і по суші –
Гнила
Московська
Стріль-вода
Струїла наші душі.
Верховна Рада в нас –
Чужа
(Чужіших не буває!),
Москаль гострить на нас ножа,
Хохлюга помагає.
Нас обідрали до кісток,
Та ще й до серцевини:
У нас,
Як випаде наш строк,
Не буде й домовини!
Нам рот заткнули,
Нам язик
Заціпило,
А мова...
Немає мови – тільки крик.
Немає слів – полова.
Яка державність?
І чия?
Я знаю, що не наша.
Традицій наших течія
Пересихає...
Чаша
Все порожнішає –
Добра
Від зла ж бо не буває:
Не буде скоро вже й Дніпра,
Пракорінь вигибає
В землі отруєній...
Хохол
З червоним партбілетом
За білокам’яний престол
Готов лягти скелетом.
Він до Москви –
Хоч так, хоч сяк –
Все проситься у прийми...
(Наш Моїсеєнко, земляк –
Земля його не прийме
Вкраїнська!
Пещений Мороз
Та іже з ним – герої:
Їм подавай чужий навоз,
Бо власні перегної
Смердять, розпещеним).
Така
Сучасна Україна:
Гірко-солона,
Прегірка,
Згорьовано-чаїна.
Немов омела на вербі,
Що хилиться низенько,
Сидять у неї на горбі
Ткаченко й Симоненко,
Та ще й підспікер Мартинюк –
Комунівська нікчема,
Та Козолупенка онук,
Мій землячок
Марчéнко...

Моя ж у виріях літа,
У вимріях, у мріях,
Її священна висота
В захмар’ї десь міріє.
Вона ще буде – золота,
Вовіки незнищима,
Душею чиста і свята,
І з карими очима!
Її сподівану яву
Побачу хоч на схилі
Життя...
Якщо ж не доживу –
Відчую і в могилі...

1999

Хочеться легко зітхнути,
Скинувши з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних
І чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не боятись боргів;
Хочеться жити достойно,
Просто, по-людськи,
Й щодень
Друзів саджати до столу,
З ними співати пісень.
Та не зітхається легко
У безповітряній тьмі –
Друзі далеко-далеко,
Пісня в душі, як в тюрмі;
Повняться криком легені,
Душу вулканно трясе…
Сльози,
Затиснуті в жмені, –
Ось і багатство усе.

Не все і всім!
Як не відмірюй
разів тих сім
на танкер гирю.
Не все і всіх
зігріє сонцем.
Як не до бліх
коту з естонцем.
Не всю і скрізь
знайдеш удачу.
Як не на різь
беруть подачу.
Не вся і вмить
тобі є доля,
як - рай сворить
з аерозолем.

Це він. Це я.
Завжди знайдеться
маленьке "а"
і уживеться.
Маленьке "а".
Сполучник-чардаш.
А він! А я!
А ти? Ти також.

20.11.2012

раптом ми станемо всім непотрібними
незрозумілими, однотипними
втративши глузд, незважати навчимося
в дусі абсурду рухатимося
все враз навколо проникнется образом
тихим звучанням, обрисом
ледве помітним очам злободенним
скованим духом земним.

що ж, в цьому наше призначення вище
в безглуздім згорати вогнищі

2012

майорить на світанку
мліє ранкова тиша
ледве-ледве прокинувся кіт у кущах
на горі вже не місячно
десь розлетілась фіранка
спалахнув новий день на очах

2012

(Земля Та-Кемт)
Чому, о чому, скажіть-бо,
Світ повен по вінця скорботи?
Вона, мов пісок, що вітер
Несе до Чорного Нілу.
Вона в нас живе і завше,
Як тінь і як подих – поруч.
Немає від неї рятунку
Ні в цьому житті, ні в іншім.
О Боже! Господи грізний!
Далекий, незрозумілий.
Страшний же твій меч і длані,
Що цього меча стискають.
Тяжкий же твій меч і длані,
Що цього меча здіймають.
Вони пірамід ще важче,
Вони страшніше пустелі,
Вони невблаганні в помсті.
А наші величні боги
Свій жах заховали в храмах.
І навіть Пта наймудріший
Не знає лиху причини,
І навіть Ра сонцеликий
Хмарою затулився.
О Боже, Боже далекий,
Суворий, незрозумілий,
Поверни, поверни дитину,
Квітку мою, моє щастя!
Хто в чому винен, не знаю,
Хто вище з богів, не знаю.
Поверни малюка, благаю!
Радість мою єдину.
Може сліз Тобі моїх мало,
Може сивин моїх мало?
Але плаче Та-Кемт від моря
До Нубії, що край світу.
А Ніл – він сльозами повен.
В нім хвиля, як в морі солона.
А вітер – той звіром виє.
Верни ж бо мою дитину!
Я мріяла, я співала,
Що син підросте і буде
На човні по Нілу з батьком,
На човні йти легкокрилім.
Я думала журавлями,
Священними журавлями
Доля йому прокурлика
І буде мій син щасливим.
Я мріяла, я співала…
О Ніл, чому ти не витік?
О зела, о парость буйна,
Чому вас сонце не спалить?
Навіщо усі сподівання?
Навіщо цей світ жорстокий?
Поверни мого сина, прошу,
Господи грізноокий!