***
Хай самує гора –
я спускаюся в тінь долин.
Я віднині твій раб.
Добрий раб… майже Божий Син.

Бачиш прапор? Ярів
він на піку! Тепер він – твій.
Раз я там не згорів –
йду у службу тобі одній.

Що ти хочеш? Речи!
Я для тебе – усе… усе…
Мій роз’ятрений чин
навіть гору оцю знесе!

Добре… добрий… навчи…
я згадаю… прости… не сердьсь…

Тільки щоб не тужив
і не рвався у шал бунтівний,
на мільйон моїх жил
дай роботу – або розітни!
Тільки щоб не спинявсь
на розхрестях стовпом соляним,
моє серце щодня
клич до себе – або розітни!.

Лиш мовчи про любов –
вже ропу не приймає плоть.
Я сьогодні не Бог –
мене вчора зрадив Господь.

Квіт у його божевільній магії-квітуванні,
по якій у повітря за склом зім’ятий
вид, з роз’ятреним "А", промовистим то гортанніш,
то шепелявіш, то просто малевами помади,
– квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено,
то бліді буцім губи, шепотами "напевно".

Що ближче тіло землі, все йому цікавезно:
як роблені такі речі, де волить потойбічність
тканині їх обережно кроїтися без лезва
– що менше тілесній, то ладніш одушевитись,
як варіант обличчя, вільного від гримаси
відвертости, або зірки, що спекалась врешті маси.

Вони стоять перед нами вихідцями далека,
де годі вигóд, крім оказії перецвіту,
припросин до втілень – у краплю на денці глека,
в угіль, сигнал радиста, шматок батисту,
в квіти; буцім "сезама" примха тому причина,
вдивлені вони в нас невидющими очима.

Квіти! От ви і вдома! У збавленім напріч фальші
будучім, в прісняві скла пузатих
ваз, де впору яріти, позаяк далі
розпад, рої молекул, так званий запах,
чи блідніти під шепіт "пестик, тичинка, стеблі",
до повного сказу тиньку й оціпеніння меблів…

Сяде голуб на плечі розхристані,
відчуває рель'єфність і стан.
Він не дикий, а геть незахищений,
як від зливи у полі жита...

Кажуть, люди, накшталт протилежності
їх притягує наче магніт.
По дорозі життя в незалежності,
тільки смерть приєднає приліт.

Часоплин розділяє на проміжки,
де ти бідний, багатий. Але,
незбутнє - це щастячка домішки,
де в рівні́ і старе і мале!

Сяде голуб на плечі закутані,
пригорне до хустинки свій стан
чи то дикий, чи свійський. Нагадує,
що під вечір зника океан... тільки шепіт...

Я бачу, як Десна собі, Десна
Повз мене лопотить не по-деснянськи…
Уся така похмура і сумна
І я собі такий напіврадянський…

- Що скоїлось?- питаю вже з колін
І ближче нахиляюсь якомога…
І бачу там знесиленого "інь".
І "янь". І ще когось… напівживого…

О річенько! о матінко, не плач…
Ні слова, ані звуку… ні півслова
У довгому, й короткому "пробач" -
Назавтра ми зустрінемося знову…

2012.

Я от рая останусь с краю:
почти что прах,
не на сердце тебя, родная,
держу – в когтях.
Я не Феникс, но это в моде -
дотла сгорать,
да при этом способен вроде –
еще держать!

Знаешь, пташка, что эти трели -
сплошной обман:
когти тоже мои сгорели,
и след пропал.
Только в теле твоём изъяном,
(чем не в раю?)
когти насмерть мои застряли -
и кровь там пьют.

Ты сама их в себе и держишь!
Из забытья
им бы рая испить, да где уж –
ведь так нельзя…
Прах, - из жизни себя я вычел,
а ты умчись!
Иль без боли и райской птичке
не обойтись?!

Пусть всему уж конец настанет..
Малыш, пусти.
Я ж тебя.. мимо сердца.. в память..
Живи.. лети..

20-22.08.12

Хіба я знаю...
"Що таке любов?"
У попелищі спечена картопля,
до неї сіль. Не карбонат розмов -
суворий, як рентген здоров'я, огляд.

Закоханість?
Професоре, либонь
Ви хочете, аби я склав екзамен?
На плечі це погони із долонь -
у серці ніжних, на руках - як камінь.

Є супермаркету сучасний світ:
фасована продукція та знижки.
Кохаються сьогодні, як - "Привіт"...

Поставте "двійку" в залікову книжку.


22.08.2012

Сула і Псло течуть в моїй крові –
Юнацьких мрій зализують руїни,
Аби на свіжих дернах України
Мої Великороди й Низові
Вростали в небо синє без журби,
Без тягаря минулого на плечах
І не шукали виходу у втечах
З низин обжитих за чужі горби.

Моє село на гілочці Сули –
Пекуча, найродиміша кровина, –
Моя провина в тім, що пуповина
Обірвана… Джерела всі втекли
В драговину журби – не загорби,
Пропали не в чужім – своїм болоті…
Моє село, живу в такій скорботі –
Хоч вішайся ні тіні від верби!

А в Сумах Псло – ще хлюпає весло,
Ще хвиля б’ється в берега цямрину, –
Де я навіки втратив Катерину,
Де все, що я посіяв, не зійшло…
В текучім сні в нев’янучій траві –
Несуєтна пульсуюча стежина:
Іду по ній – там Суми, Катерина,
В очах у неї – сплески хвильові…

2001

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише скелі випадкові
Зостались в океані днів…
Навіщо ж ця вогненна лава,
Що так безжально захлина,
Оця марнота, ця неслава,
Оця самотність сивоглава,
Яку реальність омина,
Оця омана і мана,
Оця холодна ніч імлава
Й душа, по-смертному сумна?!


23.03.1996

Хтось вирішив, що ти не маєш тіла,
Живеш частинкою, а не сама в собі,
Ось так висиш гойдаючись без діла
Стала прошайкою, щоб хтось спас від біди.

Тaка країна, що краде минуле
І величається, що це її буття,
Присвоює чуже, своє забула,
Накличе на свій рід Господнє прокляттЯ !

Ти не частинка! Нація прадавня!
У тебе все своє, і тіло і душа,
Хай Божа кара упаде знічав’я,
Задавить підлого, підступного вужа!

То ж слався завжди, ти того достойна,
Нехай віднова добавляє тобі вік,
Вкраїно рідна, прийми дітей вітання ,
Ти Самостійна! Вже 21-ий рік!

Так айстро-чорнобривцево в саду
гойдає дні свої останні літо...
І все у ньому чинно, до ладу,
і неба просинь, сонечко і вітер,
що лагідно, мов дотиком руки
дбайливої торкається волосся,
цілунком пустотливим до щоки.
І ми, мов діти, днем погожим, босі,
усміхнені і радісно-хмільні
колишемось на гойдалці благенькій.
Вбираєм пахощі погідно-осяйні
і щирий усміх лагідної неньки,
і мірне "жу" бджолиної рідні,
що поряд нас снує собі невтомно.
І лине день до сну...
В наступні дні
так швидко,
так нестримно,
карколомно...

2012р

Пародія:

Ледь відкрию подихом фіранку
І побачу – ти така нага.
Виглядають гарно на світанку
І сідниці, й груди, і нога…

Зацілую ямочки привітні –
Як вони приваблюють мене!
Я відкрив фіранку ще у квітні,
Став на чати… Скоро рік мине…

Я стою, неначе воїн мужній
Від краси сп’янілий при вікні
І ніяк додуматись не можу:
Ну чому ці ямочки сумні?...

21.08.12

пародія:

А ти у мене особливо світлий,
Як згадую, сама свічусь, як лампочка,
Притягуєш мене, немов магнітом,
Здригаюся радянським холодильником.

А ти у мене особливо теплий,
Тобою дорожу, мов кип’ятильником.
Для мене ти, немов вода у чайнику,
Яку в горнятка ще чомусь не вилито…

А ти такий прасовано-крохмалений,
Торкнутися тебе і ти ламаєшся…
З тобою я пірнаю в море радощів,
А ти в розетку пальцями втикаєшся…

Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…

Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…

А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…

Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.

Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…


21.08. 2012

Ігор наш прибув додому у відпустку з війська.
Всі питають, як там служба, як їда армійська?
Чи в наряди ходить часто? Спить, напевне, мало?
Чи не скучив за дівками? Чи дають там сало?
- Певно, бігаєш багато? Бо худий, Ігорку.
- Що ви? Бігаю лиш тільки в місто, в самоволку.
Брат малий питає тихо. Поки вийшла мати:
- Мабуть, часто ти стріляєш, Ігор, з автомата?
Той всміхнувся якось хитро. Нумо реготати:
- Я би вам " наплів " багато, та чого брехати.
Автомат в руках тримав лиш раз у цьому році,
А " стріляю " справді тільки цигарки у хлопців.
- Що ж ти путнього навчився? - тато став питати.
- Можу, стоячи з мітлою, хоч до ранку спати.

Знов у Львів завітав тихий дощ,
Не спішить, накрапає за звичкою.
Із камінням брукованих площ
Гомонить неквапливо водичкою.

Лопотить по зеленій траві,
Стриптизером танцює за вікнами,
Поцілунками мокрих кобіт
Зачаровує. Далі привітними

Вулицями заваблює в ніч,
Сповиваючи ратушу хмарами.
З-понад хмар дощових навсібіч
Десятьма б'є годинник ударами.

Лад наводять в нічній темноті
Ліхтарі, розсипаючи золото.
Чом же в ніч цю не спиться мені,
Хоч і знаю, у дощ спати солодко?..

12-20. 08.2012р.

Коли смієшся ти, то часу не існує,
І вічність стала ближчою на крок.
Усе, що робиш ти, мене хвилює,
І подих мій відносить до зірок.

Коли танцюєш ти, очима я малюю,
У пам'яті своїй твій кожен рух.
В полон царівни я щораз крокую,
Де вже не відчуваю більше мук.

Коли в руці рука, тремчу усім я тілом,
І децибели набирає в вухах свист.
Неначе вперше, стиха й несміливо,
Торкаюсь на обличчі твоїх рис.

Коли смієшся ти, то пламеніє серце,
І світ блідий вдягає колоьори.
Напевно в нас любов'ю це зоветься,
У пошуках якої йдем на край землі.

2012

"Де мій гай, чи пропав, може хто підкаже?"
"Вітра в полі йди шукай, гаю вже немає"
"Де він дівся, розкажіть, може за горами?"
"Відійшов у вир століть, більш його немає"

"Як так сталося? А ви? Чом не пильнували?"
"Сил нема для боротьби з сими тарганами"
"Що я чую, ви про що? Звідки їм узятись?"
"Звів їм там колись гніздо дух в тобі проклятий"

"Що верзеш, який ще дух? Чи не є ти п'яний"?
"Він зійшов із твоїх рук і пішов гаями"
"Де тепер він і куди шлях його лягає?"
"Він тепер в душі твоїй паном над панами"

Лихо ось таке спіткає і немає вороття,
Деінде причин шукає, загубилося маля.
Я йому казав про духа, ворожбита в голові,
Та хлоп'ю ім'я є Мука - він живе в тобі й мені.

2012

Ще недавно: запах липи,
Бджіл сопрано, бас джмелів,
А сьогодні серпень випив
Гаю пахощі та спів.

Ще недавно бузьок долом
Йшов як справжній полювач,
А сьогодні тихо й голо,
Лиш туману сивий квач.

Ще недавно ми блукали
Зеленяві , молоді,
А сьогодні листя з жалем
Пропливає по воді.

Ще недавно, ще недавно…
А зима неподалік
Йде в’язнити і - на сани
Пережитий нами рік.


21.08.12

Я вже відчув цей шлях на собі,
Цей же вогонь бачу в твоїх очах.
Та іти ним - подібне різьбі:
Все твоє тіло буде в рубцях.

Серце відкрив, всім розповів,
Хто ти і як віднедавна живеш.
Та зупинитись ти не зумів
Домом твоїм став цирковий манеж.

З часом твій сміх замінить гнів,
Чимало друзів твоїх віднесе.
Будеш подібний розі вітрів,
Напрямок твій - куди вітер подме.

Краще пильнуй, не всім зразу вір,
І озирайся, що було колись.
В кожному з нас є лютий звір,
Що одягає маску із лиць.

Такий настав вже певно час,
Наше життя - це проритий тунель.
І як не жаль, але кожен із нас
Тепер на війні, на битві тіней.

2012 рік.

Дірою б чорною назвав свою я душу,
Нема нічого в ній, одна лиш пустота.
Приховувать її усе життя я мушу,
Допоки я живу - немає вороття.

Усе що було в ній - віддав у руки вітру,
А той воді, вогню, дійшовши й до землі.
І залишив мені лишень дурну макітру,
Яку сповняють помисли лихі.

Цю серцевину людям я не відкриваю,
Не приймуть, не пробачать, лиш уб'ють
І всю остачу, що старанно зберігаю,
Як все навколо себе, знищать і порвуть

І всі ці дні, що швидко так майнули,
Стирав би я сто тисяч клятих раз.
Бо люди сторінки мені перегорнули,
Завдавши болю правдою в свій час.

Ось перша правда: "Дружба не навічно"
Та ти не переймайся, у всіх вона така
Прийде спокуса, що живе і буде вічно
Наставши, відішле їх в небуття.

Ось ще: "Любов - підступна і брехлива"
І проти цього компромат не нагребеш.
Таких історій в світі незліченна сила
І чи любив тебе насправді той, за кого вмреш?

"За вчинком - наслідок" - це правда третя,
Я довго думав, що змінилося б якби,
Людина кожна порвала тенета,
І сили віднайшла для боротьби

Я встиг вам правил цих нарахувати,
Хоч ви напевно скажете: "Дурні"
Та вже не сила мені вам брехати,
Вирішуйте самі, чи правда це чи ні.

2012 рік

У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей
Водить колами вересень...

Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві.
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

У тихому болоті чортеня…
На березі
Нудьгує гурт дорослих.
Вдивляюсь я… дивуюся:
- Рідня!
Усі як напідбір… до всього й босі...

Та яблунька родила раз у раз
Вже їжачки у черзі
Попід нею.
Вдивляюсь я… дивуюся:
- Атас!
Збираю понадгризані
І клею!…

Сусіди знову кличуть в магазин.
Самотність розрослася -
Тісно в рясі.
Вдивляюсь я… дивуюся рази.
Ні,
краще вже стовбичити
на трасі...
2012.

Сто річок, сто доріг – вибираєш одну,
хоч насправді немає вибору –
ти спіткнувся й упав у полинну зорю,
і гадаєш – коли ж то виболить…

Пілігрими кохань, менестрелі розлук,
полонені журби високої –
не забути її за дві тисячі мук,
не злетіти до неї соколом.

Вирушаєш і ти, божевільний дивак, –
хай щастить у земному плаванні.
Тільки серце сумне не спочине ніяк –
тут немає для нього гавані.

І пальтечко на ньому аж летить,
і пасмо трохи вибилося скраю.
А я з вікна вже хтозна стільки літ
дивлюсь на нього і його не знаю.

Куди, до кого й нащо він іде
у пальтечку оцими вечорами?
Чого лице байдужне і тверде?
І сніг чого не тане під ногами?

Чи він оддав обітницю кому –
ходити і на мене не дивитись…
І те чоло… Яких на світі мук
йому прийшлося витерпіть на світі?

А може й ні, а може все не так.
Студент він, мабуть. От іде додому.
Не дивиться, бо все то – суєта…
Твердий, бо ще не відданий нікому.

Та щось у ньому так уже ж горить.
(Я рідко помиляюся в такому),
Що всі мої порожні вечори
по черзі викидаються з балкона,

і я стою, розлючена, немов
він щойно проміняв мене на другу…
Ну що ж іди, очмано і чумо!
Гульвісо! Перелюбнику! Катюго!

Та що… куди я… отака руда
до нього, невагомого такого…
Як інохідь, несе його хода
не до мого, не до мого порога.

Ну от і все… Замовкни вже, глуха…
Нечесана, невиспана, кудлата…
Йому, такому, хочеться кохань.
Нащо йому оці твої сум’яття?

Ото хіба дивися з темноти…
Сиди до ранку з віршами наохляп.
А пальтечко ж на ньому… тріпотить,
і скраю пасмо вибилося трохи…

Є любов взаємна.
Є любов-спокута.
Першу п’єш – приємно.
Друга – мов цикута.

Є вогонь холодний,
Глиб очей ожинна.
В спраглих і голодних
Є любов-пружина.

Не відпустить, певно? –
В губи не дається.
…Той благословенний,
Хто колись нап’ється.

10 серпня 2012 р.

Мила моя, сонячна,
Яблучко на Спаса.
Тату й мамі – донечка,
Світові – окраса.

Йду, тобою зваблений,
Повен щастя-цвіту.
Манить мене яблучко
Сонячним привітом.

Не посмів зірвати я,
Лиш торкнувсь несміло.
Пахну ароматами
Я твойого тіла.

У любові зими є,
Є в любові весни.
Від твойого імені
Світ мені воскреслий.

Мрію, поки житиму,
В літній час зорію:
Сонце всім світитиме
Й лиш мене зігріє.

12 серпня 2012 р.

Поплач – я сьогодні стожилий.
Я бачив видіння ясне:
ми підем, де трави похилі,
і там ти звабиш мене.

Я буду, звичайно, не проти,
та виду тобі не подам, –
лиш млітиму в нижніх широтах,
як в кримських – гора Шайтандаг.

І, погляд скосивши лукавий,
казатиму явно дурне:
не хочу… жорстока… і навіть,
що ти не любиш мене…

Проситимусь, може, заплачу
(всміхнися, всміхнися іще!)
й зав’юнюсь в обіймах гарячих
твоїх лоскітливим дощем.

Я зрештою навіть ударю
(який золотий в тебе сміх!),
а потім… віддамся стожарам
в гарячих обіймах твоїх!

А потім… Ти ж знаєш останній
рядок, де немає мене:
у гарних казках про кохання
кохані ідуть під вінець.

От бачиш, вже й висохли сльози.
А отже, мені пора!
Бо темно… і пізно… і осінь…
і в серці чомусь гора…

Розумна, тендітна, мила,
чому ти кажеш дурне?
Ми підем, де трави похилі
і там ти звабиш мене?

постають поміж спогадами
не вінці кришталеві –
то омріяні львови твої
то замріяні леви...
вісь тримають в зубах
що на ній – площа ринок
з кам’яниці стриба
дружка-місяць з хустиною

де є частка душі
не пусті теревені
на вірменській лишив
мідяки посріблені
слід «дванадцятки» йде
аж загубиться в часі
по каварнях ідей –
понад стріхи крапчасті

між світлин і судин
щось довіку кололо
повернувся сюди
не забув ні півслова
ні двірця ні облич
ні міцкевича з лістом
гостроту протиріч
й супокíй твого міста

я невільний – ні порухом
ані позиром райдужним
наче вежа із порохом
чи годинник на ратуші
ще ні снивом ні словом
так мене не зігріли – ні
то лише твої львови
твої леви замріяні

Скільки коштують хмари в євро, доларах, кронах?
Поцілунок дитини, рученята в долонях?
Ніжний матері погляд і обійми коханого?
Як багато у світі у грошах непізнанного...
Скільки вартує Слово, молитовне, до Бога?
Квіт духмяної вишні, що росте край дороги?
Скільки вартує Сонце - коло див золотисте?
Небо синє? Багряне? А замріяно чисте?
Скільки коштує доля в діамантах, сапфірах?
Скільки коштує пісня білокрила на лірах?
Почуття світосяйні: Щира Вдячність? Пробачення?
Як багато чого у грошах не побачено...

Дні пилюгові –
стосами,
слава –
розлита туш.
В різночитанні
осені
мимочитання
душ.
Крамом,
але не з Божого
вічні дощі Лі Бо.
Пам'ять –
рабинею ложа,
бо чоловіча,
бо…
Рими останні
світяться
у завулку
нічнім.
Можеш зостатись
витязем,
поле продавши
й дім.
Можеш могти і…
бідкатись,
як на припоні
біс.
Смутку мій щирий,
звідки ти
осінь
мені
приніс?

2012р

Коли полином поростуть слова
і відболить душа, і заніміє,
я, може, пригадаю, як спливав
без тебе світ за вікнами. Як змієм
повзли рядки отрути на папір –
для чого ціанід, коли є вірші?
Зболить усе обом колись, повір…
Та ти, здається, ні у що не віриш.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

А ми виглядали хоч дрібку тепла,
Та небо сміялося зорями
І місяця око у наші тіла
Вп’ялося байдужістю скорене.

Мов постіль шпитальна улігся покров,
А доля під скибами чорними,
Укрилася сонцем жагуча любов
За льодом покритими горами.

Аби під гарячим диханням розм'як
Бар’єр з переметів та інею,
Ми маємо разом промовити «так»,
Спогадкою щастя осінені.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

21.08.12

Два коти та два собаки
(з ними й я) ведуть сиртакі.
А ввесь світ на знак подяки
робить різні-всякі знаки...


21.08.2012

Десь то у темені
Блукає добро,
А чи при світлі
Воно було?

Каїн на брата
Вила підняв
Високо за хмари
Бог його послав.

Лиш сонце за обрію
На землю зійде,
Сусідка сваритись
До сусідки іде .

Свариться зате,
Що город затьмила,
На межі городу
Горіх посадила.

Політики мають
Кожен свою хартію,
Сваряться за мову,
Сваряться за партію.

Виборча компанія
По Україні гряде:
Чи темрява буде?
Чи сонце свободи
Над нами зійде?

О. це уже мара,
Чари для людей,
Чи наступить
Чорна хмара?
Чи здійсниться мрія
Свободних ідей?

Куди не плюнь - сама еліта,
Еліта, глянь, лише сама.
Гламурним полиском полита,
З екранів глипає вона.

Ця спадкоємиця традицій
З болота в злото раптом - стриб,
Вона собою так гордиться,
Що виростає, наче гриб.

Вона росте, цвіте і пахне
(За метрів сто не підійти),
Не відчуваючи - як жахне,
То так, що, Господи, прости.

Еліт, мовляв, тепер епоха,
Їм заздрю, аж хапає злість,
На них би чортом так не дихав,
Якби і сам туди я вліз.


20.08.2012

Певно, рядкам затісно
Жити в моїх емоціях.
Навіть невдале тісто
Бідним рядкам промоція.
Тісто глевке чи кришиться,
В горлі гальмує дихання.
Тісту до дідька критика,
Тісто ніхто не виховав.
Що ж воно – лиш емоція,
На папірці записана,
Фобія до замовчувань,
Місиво, що не виженеш.
2012

Дві горлиці викроювали вечір
з пахучих рік і божого вікна.
Два дихання, два білих полотна –
одним одна весільна кровотеча.

А вишивання напинало жили,
могильні тіні ткались у слідах.
Зрадецька зрада, наче резеда,
у руки перекроювала крила.

Як навіжені, сіпалися горла,
вечірні ружі пахли, як полин.
А горлиці сивіли і цвіли,
печаллю поневолюючи поле.

Наполошена зграйка пташина
Над готелем осінніх надій...
Проминула ся ніч, як година
Чорнобрових спокус і омрій.

Поки темні вокзали ще сонні,
Ти один перехожий в мені.
Каблучками відлуння бетонні,
Наче біль - голосні-голосні!

На плечі теліпається течка,
В далину йду стежками світань...
Там, де Сонце Життя над містечком
Простягає намолену длань.

І сполошена зграйка пташина,
Як невтримана вічністю мить.
Ніч минула... Зайнялася днина,
Розколисує в небі блакить...
(17.08.12)

Ота любов – невільниця в полоні.
Мов брунька, набубнявіла печаль.
Cтосунки наші – наче плід у лоні,
який… завмер. І крапка! І нехай
бунтує серце буднями німими,
черствіє день, мов учорашній хліб.
Ти був у мене, чи проходив мимо,
немов повз свіжовикладений сніп?..
Засіяв радість зорями-квітками
в спустошений і неродючий ґрунт.

Але вона піснями-молитвами
Зійде, коли минеться впертий бунт.
2012

Очі ворожки
ворожать сліпло
краще фірмових ламп
в'їжні були весна і літо
повні ідей і ямб…

брязку залежні...
щось таки зникне
доля чи рабоспліт?
з прощи йдете - сплюньте, хай пискне
пізно шукати лід…

Очі ворожки -
чорні як бархат…
ні - безготівці! нал
не доведи… скоро ба-бахне
відьма на відьмі -
Бал…


2012.

Твоє плутане, ніби плани цього міста,
волосся, в котре я щоранку занурював би голову,
парфуми, що віють пожовклим листям,
морською водою й осіннім холодом;

твої думки, вагітні помстою й прощенням,
Кольорові фєнєчки на ламких зап'ястях…
Ми тинялися б з тобою вечірніми площами,
Ходили б до гастроному, купували б всілякі мікроволновки, праски…

Я палив би з тобою старі мости й ранкові газети,
зводив би мури, зводив кінці з кінцями,
розводив би випадкові комети,
що загрозливо пролітали б над нами.

Та насправді ми – лиш двоє незнайомців, які щойно переплелися поглядом,
Ніби тілами в незвичній позі, ну
а після ти просто зійшла з потяга,
а я, як завжди, просто — з розуму.

Коли розтане срібна пелена
скрипучих зим і скресне крига біла,
ти серце простягнеш в долоні: «На!
Бери. І щоб повік його любила».
Коли стечуть лютневі холоди
стрімким потоком в Буг або Синюху,
ти скажеш: «Я іду до тебе в дім.
І не переч. Уже мовчи і слухай».
Коли зболять нездійснені оті,
яким судилось душу спопеляти,
ти станеш раптом всесвітом тоді
і мужем, і, звичайно, знову татом…

(друга редакція)
***
Я від раю лишуся скраю:
вже майже прах,
не у серці тебе тримаю –
у пазурах.
Я не Фенікс – не жду відроджень:
згорівши ущент,
на єдине лише спроможний –
тримати ще!

Тільки ж знаєш, пташино біла,
що й це – обман:
пазурі мої теж згоріли
і їх нема…
Лише в тілі твоєму спраглім,
як у раю,
кігті мертві мої застрягли –
і крівцю п’ють.

Ти сама їх в собі тримаєш!
Із небуття
вони хочуть напитись раю…
Отямсь, отямсь!
І над прахом, на мене схожим,
легка, лети...
Пташко райська, невже ж не можеш
без болю ти?!

Хай нарешті скінчиться все це…
Пусти, мала.
Я ж тебе… не пустив… у серце…
щоб ти… жила…

Дощ,
Дорога,
Сонце…
Зникаюче авто в обрію
За відблисками яскравого проміння
Мокрого асфальту,
Де розчинилась ти.
З черговим новим своїм хлопцем
Ти помчала десь за сонцем.
Залишивши мене, ось тут на тротуарі
Згадати короткі наші вечори,
Де були я і ти,
Там були – ми.
І місяць нам світив,
І зорі за нас уболівали,
Коли вустами вуст
Один одного торкали…
І цей солодкий дотик губ
Тепер згадався як ніколи…
Ще раз дивлюсь тобі у слід
Щоб відпустити, та не забути,
Щоб кожен раз тобі – привіт - казати
І більш ніколи... не цілувати…23052012…

Жити далі – якОсь не виходить.
Все забути – а це вже ніяк!
Не минає цей сплін, не відходить,
Приліпивсь до душі, мов будяк.
Тяжкуватий урок – забувати,
А ти гризи його, долай!
Ще може день той і настати,
Коли захочеш ти згадати,
А вже – не вийде, хоч сконай.
2012

***
Ти занудна, як вічна тема,
що кусає свого хвоста.
Не питай про мої проблеми
і про справи мої не питай.
Добре? Добре!..
Ну от і добре!
Ложку дьогтю сюди не пхай!
Ти ж у мене мудра, як кобра,
тож не будь, як кобра, лиха!

Наче дюни – сідниці, груди
у Сахарі, що зветься „жизнь”.
Звідки в тебе твоя отрута,
я не знаю, і не кажи.
Вію пальцями над пісками –
вабиш вигином, як змія…
Не грими й не шипи словам,
ти прекрасна – від А до Я!

Я і сам не невинний вужик,
хоч на палець його мотай,
і роблюсь небезпечним дуже,
коли дражнять мого хвоста.
Та коли дивлюся на тебе
і коли зростаємось ми,
я тебе піднімаю в небо
не хвостом, моя рідна, – крильми!

Отака ось метаморфоза…
Хочеш вище – скидай баласт:
всі ці шмарклі, отрути, сльози…

Хочеш вище? Скинем тіла!
Тільки б ти щаслива була…

Крізь товщу літ,
днів намистини –
озвись! Приснись
хоч на хвилину.
Бо я вже стала забувати
(то примхи пам’яті прокляті)
і голос той і ту поставу,
що душу рвали-шматували,
той день, той ліс, що – ах! –
дощем весняним весь пропах,
той жест, той жарт,
що слова доброго не варт,
той сміх, той зрив,
що нас навіки розлучив...
Крізь товщу літ
і днів намисто:
„Не зводь нас більш”, –
молю Пречисту.
2012

Село моє! Обшарпане, обдерте...
Із тебе вже останню силу п'ють.
Тобі, зазвичай, не дають померти,
Хоч жити теж, зазвичай, не дають!
Прийшла біда і на твої терени,
Підкралось лихо, наче сновида.
Сумні хати стоять в садах зелених,
А з вікон всюди пустка вигляда.
Сини села! Апологети сала!
Адепти самогону й холодців!
Ви й досі ще штурмуєте вокзали
З квитком надії в серці і в руці.
В яку ж це треба втрапити безвихідь,
З яких прокльонів вимостить шляхи,
Щоб кинуть все - хати і зорі тихі
І в світ піти від поля і сохи!
Та гонор ваш зітруть вселенські жорна
В шаленім ритмі злобної доби.
Там суд вершать розбещені "мажори",
Бо ви для них - прислуга і раби!
Чи ж буде серце ваше пам'ятати
Щемку самотність батьківських могил
І бугилу, на виріст, коло хати,
Як вимір щастя на міський копил?!
Удосталь бід відважує нам доля,
Життя лиш мітить коми та крапки.
На розпач незасіяного поля
Схилялись незачаті колоски...

На моєму вікні пломеніє червона герань –
Це ж бабусин дарунок мережить заросяну шибку,
Індикатор моїх почуттів, перемог і вагань,
Що із запахом пряним любові видихує дрібку.

Розлетілись літа в голубу неосяжну блакить,
І життя забруднило десятки своїх простирадел,
А бабусина квітка ще й досі любов’ю кипить,
І здається, її береже непобачений ангел.

Розставання приходять завжди після бігу років...
Залишається смуток осіннього трепету й болю.
Недоречністю мрій журавель вище хмар полетів –
І згубив дві пелюстки червоні на чорному полі.

Тільки знову цвіте на старенькім віконці герань –
Це ж бабусині очі квітками ще дивляться з хати.
У душі є багато народжень, життів і вмирань,
А у пам’яті – суму, любові і болю багато...

Л. Д…

І сад стоїть іще зелений,
І соком повняться плоди.
І ти всміхаєшся до мене
Очей світінням, як завжди.
І небо видимо блакитне,
І мрії колом розійшлись.
І я до праці ненаситний
Не йду від неї вбік, кудись.
Мені всього сьогодні досить –
Наснаги, ласки і тепла…
Благаю тільки, щоби осінь
Мене з тобою обійшла.

18.08.12