Заблукала в своїх лабіринтах,
Бо потрібне раніш не взяла,
І туману хмільного п'ю пінту,
Не зганяючи зморшку з чола.

Вихід поруч, а може, далеко.
Із ключем тільки двері знайти б...
І шепоче невидимий лектор:
"Вір мені, бо ти - я, а я - ти".

Та стою собі на роздоріжжі,
То сміюся, то плачу, хмільна,
Бо минуле моє душу ріже
Днем сьогоднішнім. Майже щодня.

Так минає за місяцем місяць.
Як раніше, кружляю одна,
Власне вперто шукаючи місце
Серед світу чужого майна.

Я виходжу, нарешті, з кімнати,
Як з полону колись - королі.
Кров у жилах втомилась чекати.
Кров у жилах - це ром в кораблі.

До Олімпу, що без пантеону,
До вершини під сонцем своїм
На дорогу виходжу безсонну,
Полишаючи батьківський дім.

Так серпом безконечної кризи
Краю власне життя на шматки,
І на завтра теперішній ризик
Не лишає тверезі думки.

А постукаю раз у ворота,
Запитання почую нараз
І схилюся від грубого: "Хто там?",
Бо сама вже не знаю гаразд.

Те, що вчора було зрозумілим,
Нині як для годованих - мор,
І все більше у жилах текіли,
І все більше захоплює шторм.

Все шепоче невидимий тільки,
Все повчає цей лектор, як жить:
"Вір мені, не повторюй помилки,
Лабіринти - лише міражі".


2011 - 2012 рр.

Листя слів, що тримали за горло, неначе петля,
І повільними стрілами - зміями - линули в жилах,
В листопаді воно, позабуте, зотліло дотла,
І не сказане влітку осіння ніч перетужила.

Барабанити пальцями разом з дощем у вікно -
Знов єдина забава моя і, напевно, довічна.
Намалює на склі непогода сумне полотно -
Не заплачу я з нею, бо дощ - це вже осені звичка.


2011 р.

Перерости. Прийшовши з минуття
старої проби дружби та відвертя,
Ти збожеволів, вибравши життя.
Я поклялась тебе забрати в смерті...

Чужих епох, запилених ідей
так стомлено і ніби неохоче
вливається в сьогодні паралей,
колись проігнорована у очі.

Ти знаєш, я все виправити хочу.
Я - інша серед схожості людей!

А до Львова запрошено дощ:
Певно, хтось постарався з туристів.
Спека – печеним яблуком – сторч!
Мокнуть бруку горби мозолисті…

Гляньте, моду новітню ввели
Ці дівчата з села над Кільченню*:
Синьо-синьо цвісти – до пори,
Коли львівська упріє печеня!

Накупили дешевих плащів:
Десять гривень – «синІй» хоч до ранку!..
Трафаретна забава дощів –
Як босоніж ведуть полонянку!

Кошенятами – капці в руці
(Страх у генах: ще втоплять малими!)...
Де ж у Львові «сухі манівці»?..
Всі дороги рушають до зливи!


• Кільчень – річка на Дніпропетровщині (в кількох хвилинах від мого дому).


13 серпня 2012 року,
Поїзд «Львів – Дніпропетровськ».

Вірші - як ігри. Паралелі днів
зіскакують з напруженої голки.
Ти просто тлів на відливі морів,
наповнювався мертвоморря соком,

стрибав униз, впускаючи з руки
на саме дно обмоклі крила-вени
малої тіні, що через піски...
піски й роки так схожою на мене

Здавалася усім, хто просто п*є
з цього життя соломков споглядання...
А я пишу - живу - і у своє
невтомно граю зраджене кохання.

Життя - пусте?
Чи ЩОСЬ у ньому є?

Корчували яблуневий сад -
Плакав вітер в листі неживому.
Час минув і вже його назад
Не віджити в шелесті німому.
Застогнала яблуня стара,
Затріщало сплетене коріння.
Кажуть, стійма дерево вмира...
Що є смерть? Всього лишень прозріння!
Їй наснився пелюстковий сум
За бджолиним медотворним гулом.
Всю свою розтерзану красу
Яблуня приречена відчула.
І пручалась, доки стало сил
І спливала яблуневим соком.
Напилась ранкової роси,
Та й померла з помислом високим.
Хоч за мить, як їй скінчився вік,
Вже була та яблуня щаслива,
Бо гойднувсь отам, неподалік,
Пагінець бентежно-пустотливий...
Видзвін пилки й тракторних рулад
Вітер дужо вибалком відносив.
Корчували яблуневий сад,
Що давно своє відплодоносив...
1998р.

Тебе віднайшла її мапа,
на кутиках вуст поцілунків
не буде. Вона, як самба -
фліртує без всяких стосунків.

Тобі географія тіла
її незнайома, як Мальта.
Вона би тебе спокусила
невинністю, мов Есмеральда.

Запалювала б очима,
думки б розпливалися морем -
тільки вона невловима,
химерна твоя Айседора.

... І коли від життєвих оман
цей світ перестанеш любити -
тебе віднайде, як роман,
вічна твоя Маргарита.



(2011)

Пошматоване літо
Та пожовкла трава –
Горем все по залито,
Догнива булава.

Наші залишки тлінні
Пліснявіють в землі –
Слави, пам’яті гідні,
…Позабуті й німі.

Що сумуєш, лелеко?
Так, в могилах – це ми…
Світлі душі – далеко,
Степом – лише кістки.

* * *
Крихка посудина мого життя
Повік не попливе у небуття,
Бо я до Храму Істини прошкую,
Цілую серцем Слова розп’яття.

* * *
Коли вдягнем вінки не з мирта – з тліну,
Й затьмарить морок зір, й серед мерців
Наш сміх дзвінкий, весь шал за мить єдину
Там буде, де й думки всі мудреців;
Як внуки тих, хто в іграх з нами вправні,
На веслах в море вийдуть, хто з корми
Пірнатиме шукать монетки давні? –
Уже не ми, коханий, вже не ми….
То ж ті, кому вдихать на повні груди,
Нас, що безмовний прах уже, не вчіть
Яка любов обманлива, й що люди
Не вірять в міць її; хоча б мовчіть,
Минаючи німу тих двох могилу,
Що звідали сповна кохання силу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When we that wore the myrtle wear the dust,
And years of darkness cover up our eyes,
And all our arrogant laughter and sweet lust
Keep counsel with the scruples of the wise;
When boys and girls that now are in the loins
Of croaking lads, dip oar into the sea, —
And who are these that dive for copper coins?
No longer we, my love, no longer we —
Then let the fortunate breathers of the air,
When we lie speechless in the muffling mould,
Tease not our ghosts with slander, pause not there
To say that love is false and soon grows cold,
But pass in silence the mute grave of two
Who lived and died believing love was true.

* * *
Колодязь є; в його бездонне око,
Хоч ріж мене, я більш не зазирну;
Живився джерелом, що десь глибоко
В нім пульсувало, та за ніч одну
Враз висох; а в засуху, як безводна
Була й ріка, на рівні усе ж тім
Блищала тьмяно там вода холодна;
Й десь ділась за одну ніч, зникла в нім.
Є слово, що не смію знов казати,
Обличчя є, що з пам’яті жену;
Й хоч навчена терпіти біль і втрати,
Про тебе думку – муку цю одну –
Вже не осилю; й ще боюсь в додачу,
Чи в спомині про тебе глузд не втрачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
There is a well into whose bottomless eye,
Though I were flayed, I dare not lean and look,
Sweet once with mountain water, now gone dry,
Miraculously abandoned by the brook
Wherewith for years miraculously fed
It kept a constant level cold and bright,
Though summer parched the rivers in their bed;
Withdrawn these waters, vanished overnight.
There is a word I dare not speak again,
A face I never again must call to mind;
I was not craven ever nor blenched at pain,
But pain to such degree and of such kind
As I must suffer if I think of you,
Not in my senses will I undergo.

Тримайся, Осене! --
поети зголоднілі --
порвуть красу твою
на рими і цитати…

Тротуар... і побли́зу старий кафетерій.
Сніжнобілих гардин хмаринко́ва вуаль.
Так гостинно для всiх там відчинено двері -
кава лічить від снів, але шкодить емаль...

На столі скатертини - гафрований кінчик.
За вікном маринад від спекотних вітрів.
Та навпроти, на жаль, льодом-інеєм стільчик
викарбовує в пам'яті зустріч зі снів...

Я бачу батька посивілі скроні…
Всього два класи – ось і вся наука.
Натруджені, мозолисті долоні
Та людяність – невдачі запорука.

Ні тіні лицемірства, простота,
Думки всі обґрунтовані, змістовні –
Безхитрістність в основі, доброта .
Слова прості, глибокі, красномовні.

Мене навчив він бачити людей,
Розпізнавати підлість і величчя.
Ось маска, а під нею – фарисей…
Де ж ділися людські обличчя?

Моя любов міцна, як молот,
Гаряча наче жар ковадла.
Здолає вона лютий холод,
Вдягнувши красні простирадла.
В її очах блакитно-біле небо,
Безмежність степу, сиве лоно.
Як надивитися на тебе?
Волосся – синя в’язка льону.
Тобою марю я ночами,
Червоний світ у спільники гукаю.
Твої проникли в мене чари
Їх, як тумани, розведу руками.
І цілу вічність буду ждати,
В глухій тривозі та журбі,
Зорю, в моїй нетопленій хаті,
Бо дуже скучив по тобі.
А якщо зможу – Сонце осідлаю!
Тоді я швидко подолаю неміч.
Та зажену до небокраю,
Злих ворогів велику безліч.
І ревнощі, такі паскудні,
Підуть геть невеселим танком,
І стануть кольоровими будні,
Одним воскреслим дивним ранком.
І відповідь, перед усім світом
Триматиму один по тому,
Не загорланять мене свистом,
За всю мою любов до дому.
Крізь терні та віки натомість,
Чекає дивна нас вітальня.
Повільно ми їм віддамося –
Любовної ліри привітанням.
21.11.10р.

Для кого старатися?
Чорна душа у юрби.
Їй аби погратися
На пожарищі і журбі.

Плюгаві перевертні,
Амбітні-ї тварини,
Батьків – «думи» відверті,
Втратили – «дикі свині».

За для кого розбивати
Серце трудне гаряче?
Людей в людях не впізнати,
Усе, варвари ледачі.

Полохливі як зайці,
Дякуючи Батькові-Богу.
Здичавілі найманці,
В багно втоптали ноги.

Долати моря й гори
В зиму люту буремну
Вгризатися зубами в горе
Тверде та буденне,
Буду:

- Заради одного хлопця,
який сяє неначе Сонце!
- За ради однієї дівчини,
Яка є моєю Вітчизною!

Які прийдуть мені на могилу
Через тисячу років пройдуть,
Ковилою сивою, до загину
обіймаючи увесь світ широкий.

Я.Мамай.01.07.12р

Пом’яті вітром небосхили…
У жилах кров із молоком.
Чомусь удень космічна сила,
Вночі – ні крапок, ані ком…
В очах набрякне знову натяк…
Цей Жовтень вкотре цупить шанс…
А ти тьмянієш, як багаття
А ти зникаєш, як аванс…
2012.

Дерева ждуть. Дерева ще не сплять.
Чого їм спати, як вони – дерева?
У них душа тверда, аж мигдалева,
у них до неба звернене гілля.

Дерева ждуть. Дерева нині злі.
Душа у них важка і непорушна.
Як милостиня – яблука та груші –
ото й усе, що є в них для землі.

Не тривож мою душу, скрипалю,
Коли вечір задмухує день...
Тво́ї ноти - тремкою вуаллю,
Сивим ойком - відлуння пісень.

Не вичавлюй міжструнного болю -
Серце чує і стишено мре,
Позабуте надії любов’ю...
Не сколихуй печалі, не тре’!

Не всівай серед неба задуми,
Там, де місяць, як сотні свічок...
В акварелі вечірнього суму
Твій навік захлинувся смичок...
(12.08.12)

Терпко запахла трава.
Різко окреслилась тінь від сосни на узліссі.

Світяться синьо яскраві суцвіття
На батогах переплутаних трав.

Пташка на гілці.

Небо темніє,
Вітер принишкло завмер у чеканні грози.

Пташка на дереві…
Це її дім і на день, і вночі, і назавжди.

* * *

Живемо в світі поспіху, шукання-
Нових доріг, загублених ідей,
Відірвані від кореня пізнання,
Де схована розв’язка всіх речей.

Усе старе прожите, не модерне-
Воно не вабить, не годує нас,
Шукаємо слова, щоб так майстерно
Розставить їх і вжити тільки раз.

І як би не крутив, усе наново,
Круг обійдеш і знову те ж саме,
І «каву» п’ємо, «крила» звів раптово,
І «сонце» світить, «дощик» сум несе.

Усе цікаве! Тільки б не писати
Про рід Шевченка, Лесю, волі зріст.
Це «заєложене»! А мо б з’єднати -
Коріння дуба і розлогий лист?

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я
У дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар,
І отрути,
Й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось:
Віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі...
Нечутні згуки
Викрешують пальці.
Терпко,
Рвучко
З пожовклих аркушів.

І все одно тулитимусь до тебе,
Мов кошеня, і мружитиму очі,
Мерщій цілуй вуста мої дівочі,
Такі солодкі, наче чай із медом…
А ти рукою, мов легенький вітер,
Скуйовдиш ніжно мої довгі коси,
Я поряд, я беззахисна, і досить
Мені твоїми ласками бриніти.

І впевнена, ніколи не образиш,
Ні словом, ані недостойним вчинком,
Твоя я мати, подруга, дитинка,
Дружиною твоєю мрію стати…
Се знаєш, та мовчиш, бо час розсудить,
Хто прав, хто винуватий, сни, чи доля,
А поки ми лиш разом із тобою
У ліжку будем новий день стрічати.

І все одно тулитимусь до тебе,
Мов кошеня, і мружитиму очі,
А ти, чи то не бачиш, чи не хочеш,
Чи прагнеш бути тільки другом й братом.

Кожен із нас — Господар свого життя.
Наша подорож тривала віка.
В нічному мерехтінні думок
Зробимо до щастя перший крок.
Епоха. Час. Знання—Вічності пісок...
2012р.

Давно зачекалась стежина мала,
Що кроки мої пам’ятає.
Вона із дитинства мене повела
В життя до безтями безкрає.

Цвіте матіола і м’ята пахка,
Осінньо позиркують флокси,
І так пригортає матусі рука,
Що тепло не серці аж досі.
До гаю веде через кладку тропа.
Ліщина, калина і терен.
На небо яскравий горішок упав
І жменька золочених зерен.
У закутнях прілих потрухлий пеньок
Часів незабутнього Оха…
Мені би гайнути туди на деньок,
Де мрій і фантазій епоха.

Та все магістралі, цейтноти, діла.
І світ наче колесо білки.
Давно зачекалась стежина мала.
Про це пам’ятаю.
І тільки…


11.08.12.

В цьому дивному житті
Схрестилися наші думки,
Як міцного дерева гілки.
Щастя маю — поряд є ти.
***
Океан Безкінечної Любові,
Наче Всесвіт казковий в тобі,
Сердешно про вічне співає:
« Я просто кохаю. Вічно живи!»
2012р.

Ти вриваєшся в моє життя раптово,
Як завжди, без довгих попереджень,
Змушуючи кволо та нервово
Дожидати нової весни.
Так буде сьогодні, завтра, вічно,
Як пошарпана маріонетка в’язень
Я чекатиму тебе покірно нишком,
Може знову вирішиш зайти…
Зустрічаю ранок, ніч і місяць,
Друзів, ворогів та незнайомців,
Каву, сіль, шалені знижки, квітень,
Переможених, закоханих, сліпців.
Випускний, відпустку, грім, вінчання,
Зорепад, відлигу, кризу, спеку,
День народження, комету, розставання.
Незліченну склала картотеку.
Раптом ти… раз випало зустрітись
Маю я лише одне прохання:
«Постарайся просто загубитись
Вдалині мого минулого вогнів.
Ігноруй мене, зітри з уяви зовсім
Перестань приходити вві сні…»
А ловлю з тремтячих вуст зізнання:
«Можеш не прощати, лиш пусти»…
2012 р.

Завітавши до вічної теми
з дум-клинописів, огнив-рим,
біле сонце розчісує темінь,
суєту й цигарковий дим.
Наче щастя, зібгано ковдру.
Наче лихо, світанку клич.
І вазонів, і тіней кобри
пориваються до облич.
Завмирають, як небо, промені
на вустах моїх, на руках.
Білим сонцем довіку сповнені
і кімната, і бог невдах.
Не зручні ми собі та світові –
вітер-сонце в галопі літ.
Тож прозориться білоліто –
нічкотаїнства сміх і слід.
Щемно дихає, ніжно коїться
все у променях, а для всіх
біле сонце – вуаллю скромниці,
сильний вітер – не за поріг…

* * *
Під місяцем, що в чверті вже останній,
Я вмру або з тобою буду знов;
Моральні настанови у змаганні
Здола всі біль, що завдала любов.
Терпіння, гордість, честь, мольба, погрози –
Що в людях склалось чи закон дав їм, –
Чи ж ради них з вогнем пекучим сльози
Нуртують в кожнім подиху моїм?
Час підганять, чекання звідать муки,
Будиться й засинать в самотині –
Та поки я жива, облиш спонуки
Змінити щось на свій лад у мені.
Скажи, уздрівши, як цей серп маліє:
Вона в труні – чи – де сама воліє.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by this moon, before this moon shall wane
I shall be dead or I shall be with you!
No moral concept can outweigh the pain
Past rack and wheel this absence puts me through;
Faith, honour, pride, endurance, what the tongues
Of tedious men will say, or what the law —
For which of these do I fill up my lungs
With brine and fire at every breath I draw?
Time, and to spare, for patience by and by,
Time to be cold and time to sleep alone;
Let me no more until the hour I die
Defraud my innocent senses of their own.
Before this moon shall darken, say of me:
She's in her grave, or where she wants to be.

* * *
О серце, не жалій оселі з плоті,
Стрясай її гулянкою, танком;
Твоя вона й лиш у твоїй турботі
Її продати чи віддать на злом.
Ти бачиш – місяць ліжко осяває,
Ти чуєш – хруснув гравій під вікном;
Це засторогу дім твій посилає:
Не спи, коли руїна вже кругом.
Що молодість розтринькати не встигне,
Докучна старість перетворить в прах:
То ж, поки юні, сміх наш хай не тихне –
Суха латинь, та правда в цих словах.
Юнь, геть жалі – й копійки не залиш
Для старості; й не бійсь, що буде зліш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Heart, have no pity on this house of bone:
Shake it with dancing, break it down with joy.
No man holds mortgage on it; it is your own;
To give, to sell at auction, to destroy.
When you are blind to moonlight on the bed,
When you are deaf to gravel on the pane,
Shall quavering caution from this house instead
Cluck forth at summer mischief in the lane?
All that delightful youth forbears to spend
Molestful age inherits, and the ground
Will have us; therefore, while we're young, my friend —
The Latin's vulgar, but the advice is sound.
Youth, have no pity; leave no farthing here
For age to invest in compromise and fear.

Весна. А снег, как будто в январе,
Ложится тихо на перрон вокзальный.
Я поезд жду, но знаю: на Земле
Нет ничего сложнее расставанья.
Ну все. Пока!.. Не встретимся, быть может.
Тебе – не в тот вагон, не в тот конец…
И вот теперь, из аксиом несложных,
Составим геометрию сердец.

Мы будем дальше – сердце будет ближе,
А встретимся – затихнет на мгновенье.

И это миг давно уж назван жизнью
Средь этого дорог хитросплетенья.

Вот только зря записка на столе
Тебе напоминаньем меня станет.

Весна. А холод, будто в феврале!
И это снег в Душе никак не хочет таять.

04.03.12 21.50

А можна мені трошки літа позачергово?..
Та я ж не Щастя у вас прошу! –
Мені всього на одну(!) розмову.
Я хочу сонця, а не дощу!

Мені це море зі сліз у пам’яті..!
Його ж не обминути, ні перейти…

Я не можу про тебе думати…

Давайте літо, бо гірше нікуди!

25.02.12 21.55

Душа помокла – дощ пішов неждано.
Таке вчорашнє відчуття утоми.
А що там далі в нас? Весна за планом.
Але чи я її зустріну вдома?

Як холодно… Та ще й душа промокла.
Їй терміново треба теплоти!

Я зупиняю час і зачиняю вікна.
Не жду. Тепла.
Аби було теплішим літо…

23.02.12 21.24

Просто жовтіє ліхтар. Просто сніжить і все…
Мороз захлинається ніччю…
А Душу трясе… Трясе…

Ліхтар. Він же світить тільки.
Узимку скупий на тепло.
Куди Ти пішов…? І звідки?

І як мені схаменутись… Де я? -
Поза зоною всіх досяжностей.

15.02.12 23.21

Я просквозила сердце… Как мне лечиться?
Просто холодно на перекрёстке
Стоять и ждать – пока ещё ждётся.
А ветер холодный и резкий.

Ступить шаг на встречу – скользко.
От этого холода… нет, не прячутся!
Можно уйти. – Да, я знаю. Просто,
Я просквозила сердце, и… без тебя теперь не согреться!

13.02.12 22.40

Ідуть сніги. Спокійні, нетутешні.
Ідуть сніги. Не знаючи куди.

А після того всього, учорашнього,
Позамерзали під вікном сліди.

Мелькнула тінь в калейдоскопі січня.
Найбільш нежданий. Той, що я мовчу.

Сьогодні день якийсь… А особливо, вечір.
Бо ми із Долею зіграли в нічию.

Ніхто не виграв – з кожного по зірці.
Неначе дань, у місячну казну.

Ти глухо скрипнув клямкою на хвіртці –
Вона замерзла – схоплююсь від сну…

Хіба забудеш, як стрічались Душі?!.
Кругом по пам’яті загублені сліди…

Ідуть сніги. Спокійні, нетутешні.
- Ти з глузду з’їхав?!
… а в Душі: «Не йди!..»

11.02.12 00.39

Іноді, важко буває піти.
Особливо, коли потрібно переступити через усе.
Піти? – Та утікати на інший бік світу,
Не чуючи й неба під своїми ногами!..
Одне небо. Половина. Та, що з місяцем,
Твоя. А інша – зоряна. Моя.

Маю можливість бути тепер наодинці.

Боюся рухом сколихнути тишу –

Вона у серці загуде, мов дзвін.
- Ну як ти? Що ти?
А ти не змінилась!.. Хоча,
Стала ще більш жіночною.
А очі ж твої… Такі загадкові
Й далекі, чомусь трошки більш зажурені.
Неначе літо. Я пам’ятаю море…
І бачу про нього сни!

Молоді… Нам хотілось тоді неспати.
Двадцять літ… Я боюся тебе доторкнутись…

- А знаєш, як важко було піти?!
… а ще важче було – не вернутись.

09.02.12 21.47

Відзовись! Моє сонце в сніги заметено
І холод його обпік…
Зорі туляться в тісне плетиво –
Так буває раз в сотню літ!
А на заході небо таке багряне!..
Засоромилось, бо не слухало.

Зірки дістаю крізь відкриту фіранку –
А воно їх усі заплутало!

А зігрітись стає все важче,
Коли робиш у безвість крок…

Я вважала, що все не краще…
Холодно. Зігріває лиш той дзвінок!

31.01.12 20.49

У задумано-темних вікнах
Закодована магія відстаней і чекання.

Тільки біль на душі притих,
Починають справджуватися зізнання.

І як після цього навчитись оговтуватись?.. –
Цей день називати «святом»?!

Коли ми один одному чуємось,
То цього буває достатньо…
А іноді, - аж занадто.

25.01.12 20.16

Учора падав сніг. Ми знову розминулись.
На роздоріжжях днів зустрітись не змогли.
А сніг усе ішов, мов давній привид вулиць.
А після нього й осінь снігами замело.
Затерплі руки яблунь ніхто не поцілує.
Обпалі вітражі застигли на землі.
Весь відчай і мовчання... - в дифузії із шумом -
Лиш крихта у свідомості... Як марево світів.
Учора падав сніг... Коли ще спало сонце.
А холод все проймав через осінню куртку.

Сьогодні я і Осінь востаннє наодинці -
Вона переїжджає з старого гуртожитку.

13.11.11 23.51

Дерево чорне тягнулося віттям вгору,
Немовби для того, щоб сонце забрати у Дня.
А воно все довірливо виглядало з-за хмари,
Та День знов на клямку її зачиняв.
Приходили тіні зажури і грюкали кулаками
У вікна усі, у двері, у душі, у серце небес.
То не зажура – то, наче привид, - Мама.
Стоїть біля військкомату і гріє в долонях лист.
І сумно їй. Дуже. Журиться…
Німий погляд блукає десь ген між світами…
Двері скрипнули – відкриваються:
- Ви, до кого?
- Я – з приводу телеграми…
- Проходьте туди, чекайте.
Зараз звільняться офіцер…
- Швидше вже вічність перечекати,
Ніж дізнатись: Василь, ще не вмер?

За столом, в невеликому кабінеті
Посивілий вже чоловік, наче азбуку Морзе,
Вибивав на машинці якісь документи…
Кивнув головою:
- Заходьте!
Мати з листа обтирає сльози.
- Що там у вас? Давайте.
- Та от… - протяга зм’яту з горя повістку,
- Ви присилали?
Черговий береться читати:
«Синицькому Василю.
З’явитись на восьме до військкомату»

- Так, присилали.
- Це для мого Васüля.
Офіцер поглядає у двері, чекаючи призовника,
Який теж би навідався з матір’ю.
- Де ж син..?
- Нема… Два роки, як поховали, коли
Прийшла похоронка.
- Як, поховали? Але ж ця повістка…
Задумавсь на хвилю. Встав. За дверима зник.


- Ну, що?
- Поховали, дійсно.
Хороший був, запальний. Орел, а не чоловік!


А Синицька стоїть, застигла, немов не чує…
На душі лише важко. І холоди…
Лист - пір’їнка в руках від мрії…
- Повістку ліквідували.
Пані Синицька, ви можете йти.
- Ліквідували?
- Ліквідували, йдіть.

А їй посмутніло в очах. І зовсім ногам не йдеться…
В безпам’яті і вперед руками шукає дорогу в світ.
- Не чути б нічого, не бачити… -
А серце скажено б’ється!

- О земле, які в тебе теплі обійми!..
Синочку, коханий! Чекай, зараз я підійду!

У тебе тут рана. На грудях… Наскрізь – Іудин цілунок війни.
Знаю – болить… Потерпиш? –
Я ось… любляче серце від болю тобі прикладу…


21.11.11 20.16

Не торкайся мене. Мури впали. Душа крихка.
Будувати немає сили, тож треба йти.
Краще було б, аби хтось поніс на руках.
Тільки напрям не той. - Не завжди щастить.
Не легко змінити маршрут. Мені до Галактик ближче,
Ніж зробити два кроки назустріч.
Ні, страх не боїться щастя на обличчі.
Просто, ризик великий: іти всьому усупереч.
Із зав'язаною душею стаєш ретельніше жити.
Натикаєшся на проблеми. Стаєш теоретиком.
З таким успіхом можна забути, який колір Щастя,
Точніше, колір очей, з яких і почався відлік.
А що, якщо вперше не стати собі на груди?
Хай руйнуються мури - Я ЩАСЛИВА! Мені все-одно!
Навшпиньки спокій прийде. Поцілунком в щоку розбудить.
І каву подасть. Весь цукор завжди осідає на дно.

20.07.12 20.21

Паморочиться голова від низького тиску.
Разом зі спокоєм випарувалися всі сили.
А за новими у Бога, нажаль, я не перша в списку.
В свіжозаварену каву додаю не цукру, а солі,
Аби якось прийти до пам’яті. Навпростець.
Періодично спираючись на стіну обов’язку…
Хто-хто, а каві зраділо серце –
Тонізуючого ефекту у нього – «по саму зав’язку»!
Правда, дія лише снодійна…
Не рівні сили у цій гонитві!
Сама вже не в змозі нічого вдіяти.
Залишається вірити в твої молитви!

17.07.12 23.47

Опускає повільно повіки хмар
На стомлені очі спека.
Вечір смакує вишневий узвар.
На дах прилетів лелека.
Скучив - голубить крилами лелечат.
Все не натішиться дітьми.

З дороги, чи з тиші гальма пищать.
Куряви стовп у повітрі.
Підморгують фари з-за повороту,
А вікна підморгують в відповідь.

Немов із гнізда, вилітають із хати
Син та донька, аби встигти зустрінуть.

Ти виходиш з авто.
Засмагле і зрошене потом чоло
Вкрив зморшками час за роботою -
Він береже там тепло.

Цілую тебе. Знімеш втому обіймами.
Нахиляєшся до дітей, вручаєш "гостинець від зайця".
Ми один в одного не просто... - рідними.
Ми обмінялися не обручками, а серцями.

Присядь на порозі! Хочеш мого узвару?
Справді, дуже втомлює спека.
На дощі, за садком вже ховаються хмари.
І сонце вже сіло - на хаті лиш обрис лелек.

30.06.12 00.52

Він вчився життю. Ніколи не вмів здаватись.
Йшов по майбутнє усміхаючись, жартував.

Проміння вечірнього сонця креслить високий обрис…

А він мріє про щось. У нього ще море справ!..

Сонце потроху заходить… силует все розмитіший –
Аж ген-ген, видніється вдалині.

Світло фар наздогнало занадто швидко… - І тиша.
Мабуть, страшнішої в світі ніде немає
За цю! – Вона змовчала про найгірше!

… Боже, Батько застиг… і стоїть Мати від сліз німа.
Куди їй тепер? За що… і навіщо?!.. так рано!!!

«Мамо і Тату, я люблю вас!.. Я ЖИТИМУ! », -
І той подих в оксамитових сутінках…

Душа повна сліз.
Серце – кривава рана.

ГОСПОДИ, НЕ ПОКИНЬ БАТЬКІВ!!!
Я знаю: ти завжди чуєш мої молитви…

08.07.12 15.09

Літають бджоли, немов супутники,
По орбіті планет-жоржин.
Заплітають сузір'я соняхи
На Галактику, мов на тин.
Які ж мені істини всі доступні!
Який цей Всесвіт мені чудний!
А ось і Мама в червоній сукні,
І шовкові сутінки спадають на плечі їй.
Задмухує сонце. Ми разом ідемо до хати.
Вона місяць ввімкне мені у вікні;
Поцілує в чоло, аби до ранку спокійно спати...
І до півночі співає мені пісні.
Я тих снів всі слова пам'ятаю!
"Спи спокійно, моє дитя!", -
Тепер пам'ять мені наспівує. От послухаю - і засинаю.
Вранці Мама запалить сонце. Я усміхнуся... -
... і так щодня!
26.01.12 18.43

на даху не живе вже Карлсон -
Ніхто за варенням не прилетить...
Вже не звучатимуть в унісон
Звуки старого роялю - спить...
Покинутий... Душа похлинулась пилом;
Старі зв'язки струн вже от-от зірвуться -
Тільки торкни... і скажи:"Спи з миром!.."
Мабуть, йому-таки легше заснеться.
Забув про тепло. Хронічний склероз достроково...
Украв в нього все, що колись він грав...
"Останнє було... зараз!.. Мабуть, Бетховен." -
Янгол сьогодні Шопеном його проводжав.
Боязкі звуки маршу карбувались на битих вікнах.
Такі старовинні пластинки збирає Чорнобиль в Прип'яті.

І тільки отруєний стронцієм янгол, падаючи на дах,
Бачив Карлсона останнім - він казав, що більше не прилетить.

05.06.12 21.51

Хтось розсипав росу на дитинства нескошені трави...
Сонце мружить повіки. Я на зустріч йому біжу.
Зорі розтанули в небі - не дорахуюсь їх знову!..
Зорі впали в траву... і я їх босоніж струшу.
Співають пташки... Мені пахне нескошеним літом;
Травою в росі, куди зранку упали зірки -
Чари дитинства їх перетворять на квіти.
Це літо дитинства! Тут ролі не грають роки.
Їх просто немає! Тут грає на скрипочці коник.
Лелека без остраху гордо по стежці іде.
А там, над садком, літає Івасик-Телесик...
І фіолетовий кінь ще сонно вухами пряде.
Тут все золоте! Це небо, промінням залите..!
Тут все дороге!.. Мій милий, казковий мій світ!

І я он біжу... Впаду у обійми літа.
І квітне світанку сонях...
І мені вже давно не шість літ!

13.06.12 19.53

Зостався дощ, застигнувши на листі.
І капав тихо із блискучих ринв.

Ну, що ж, пережила! - Не падаю на місці.
Я бачила в житті ще й гірших злив!

Спокійно йдеш, не дивишся під ноги.
Магнітне поле не змінило вісь.

Але, ти ж знаєш, сходяться дороги
У тих, кому навік судилося зійтись.

17.06.12 22.37

"А знаєш, у нас навіть почерк
схожий...
І все-таки у тобі щось є!..
А що? - Тільки руками
розводжу...
Логіка цього не розпізнає!..
Я молюся про тебе... Вже,
мабуть, дістала Бога:
Чого ще цій поетесі? Хіба їй
замало рим?!
Ми розлетілись - і в мене немає
змоги
бачитись часто... тому і мрію
про спільний дім!

Мені страшно признатися:
закохалася..!
Тільки тс-с-с... читай тише, бо
розум спить..." -

Аби ж не судилося, то б
забулося...
Та ти читаєш це біля каміна...
І син наш - копія - ти!

07.06.12 01.22

Між нами - ниточка телефонного зв'язку...
Ми в один і той час на одному морі...
Біля мене твоя душа - ми сидимо на піску.
Біля тебе моя душа - ми говоримо про зірки...

Про погоду, вітри, розлуку... Усміхаємося до вітру...
Що змінилось? - Анічогісінько! Порізи і досі бояться хвиль...
А як серце? - Серце лишаю на березі, бо боюсь, не витримає.
В нього і так - що не спогад - суцільний біль.

З космічної точки зору: ниточка пляжу коротша за телефонну...
А що нам? - Валіза обов'язків згубилася по дорозі...
Я скучила... Топлю у морі свої заборони...
Он наше сузір'я, бачиш? Орієнтуйся на нього...
Душі теж хочуть побути разом!

P.S. Врешті-решт, якщо йти назустріч,
обов'язково зустрінемось!

03.06.12 19.56

Важче дихати, ніж звичайно...
Біль і втома так косять з ніг!
Треба літа! Не календарного,
а такого:
"...бо я не міг...
залишити тебе обов'язкам...
Розмінять на важливість причин..."
Щоб торкнутись щоки було боязко.
Щоб знов загубити той лік годин...
Щоб аж... по вінця!.. Напитись тишею -
Мовчання вдвох не таке їдке.
І знов тамувати віршами,
Свою Душу, про щось близьке...

Бо зараз ще важче дихати, ніж звичайно.
Цей біль і втома так валять з ніг...
Потрібно літо!.. і пити чай!..
І цей струс серця:
"Пусти уже хоча б на поріг!.."

31.05.12 21.44