мій мозок дрімає,
пітьма...
можливо,
злегка напускна,
мені дозволяє
ожити,
о, жити, як хочеться
жити!
в любові, не треба
кохати,
з любов`ю життя
як свято,
осіння обнова, весняна,
зимова..
яка вже розмова,
прийде потаємна
змова,
нехай навіть трохи
зимова,
аби не тернова
знову.

03.11.2012

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбрив хатаців
бо бідна душа заплуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

А я - не та, котру ти малював,

А я – не та, любов’ю не налита,

А я не та.

Я шию чорну нитку.

Я рию лабіринти із канав.

І ти – не той, і дотик твоїх вуст

Якийсь чужий. Бо ти – не мій герой.

А ти не той.

Невірний ввів пароль.

Порвав ланцюг ще не зашитих уз.

І ми не ті, і світ - в палеозой.

І вже до серця не пасують німби.

І ми – не ми.

Порвались наші линви.

І я не та. І ти – уже не той.

Пригадав заводську фуфайку,
рукавиці, мастилом просочені,
за сто років протертий стілець,
чашка – швидко вкривається осадом чайним.
Лампа стара укуточує затишок,
вертаюсь на місце, неначе додому,
похмурий, темний день у грудні
збрехав про +1 - +5 і простудив би вже,
якби не та фуфайка, рукавиці, філіжанка і стілець,
і лампа, і полагоджений кран,
і співробітники в таких самих фуфайках,
з відкритими і безнадійними усмішками…

Так приязно палає багаття потойбіч Десни,
Зігріває і відблиском, і думкою:
Ото зійшлися двоє
І вже до ранку нестиме течія розмову,
Довірену сузір’ям і Десні.
P.S.
Із дерева, із каменя, із блискавок
Іскрина по іскрині добував вогонь наш пращур...
Такі ж напрочуд схожі палають два багаття –
Потойбіч Десни і потойбіч Лети.

З нами просто все і не просто -
Ми самі обираємо як.
Ми один у одного - гості,
Що не йдуть із Душі просто так.

Можемо йти, залишатись, що хочемо
В почуття - необмежений час
Чи весь день, чи весь вечір до ночі
Кожен вільний у вчинках із нас.

Ми самі лиш формуємо простір
І малюємо в ньому свій світ,
І відтінки в нім бачаться гостро,
І фантазії легкий політ.

Всі ми гості в цім дивнім світі
І приходим шукати любов.
Від любові з"являються діти,
Споконвіку стається це знов

Тож впустивши кожного в себе,
Поєднавши Душевний світ,
Бути чесним повністю треба
Скільки Бог нарахує літ.


25.10.2012

Хтось скаже, що любов - хвороба.
Ми захворіли одночасно,
Хворіти - то не дуже добре,
Але любов'ю - це прекрасно.

Ми познайомились у Львові,
Ти вже була у Запоріжжі,
Ось їдеш знову, почуття любові
Бурлять в серцях, як оті дріжджі.

Тебе чекаю з тої миті,
Як я провів тебе на потяг,
Та щось мене зложив підступно,
Застудний, злий і підлий протяг.

Та я одужаю, не може бути
Щоб нам завадило що-небуть,
П'ю чай, цибулю їм, втираю мазь у груди
Мені ж одужати так треба!

Лягаю спати, сни уже про тебе бачу,
Ти в думах міцно поселилась,
Тебе люблю, тебе чекаю,
Моя кохана, ніжна, мила.

22:45 31.10.2012.

чи то сонце впало
нижче стріл-очей
чи тебе не стало
і тепер пече
там де осінь звила
місячне кубло
заночую мила
сни лягли стеблом
марева сухого
хвилею думки
вигоріли Богом
на краю щоки
квітне рута-м’ята
сходьтеся вітри
вирву вас прип’ятих
із чужих вітрил
шамотінням листя
напою туман
і нехай він чисто
перепише рань
тим що море кроять
набілю ниток
тим що серце гоять
опрісню ковток
і тобі що просить
ясності у снів
намалюю просинь
на дощу стіні

2 Листопада, 2012

І крил твоїх шовкова невагомість,
І рук жаданих доторк золотий!..
Осінній вальс несе у невідомість-
Летять з-під ніг повітряні мости...

Розтанув день в ясному мерехтінні,
В повітрі хміль медового вина!
Осінній вальс-як золото, осінній!
Надривним тоном схлипує струна.

Втопила осінь пишну діадему
В дзеркальних водах срібного ставка.
Осінній вальс- і на плечі моєму
Твоя легка окрилена рука.

Мов падолист, розсипалися звуки,
Криштальним пилом зринули у вись!..
Сплелись у леті подихи і руки,
Зустрічні кроки в ніжності сплелись...

Осінь ця жовтнева привела,
Барви , які мають листя,
Та букет яскравий піднесла,-
Смуги всі життя зійшлися.

Жовтий колір - сонце осяйне,
Золотить промінням поле,
Доля і коханнячко моє,
У багрянім щасті тоне.

Зелень зустрічає де-не-де,
Цю енергію вберу всім тілом,
Прохолода з неба підійде,
ОбіймЕ , полине світом.

Жаль, хоч рідко, листя є сухе,
То моя печаль і смуток,
Та назустріч зимонька іде,
Вдалині морозний згусток

Доторкнеться ниточка журби,
Хризантеми ще із цвітом,
Я беру з любов'ю всі роки,
З різнобарвним , дивним світлом.

Олеже, Ваню, втрьох - на роздягання?
Зрівняємо, чия фігура краща.
А я покличу і сусідку Аню,
Ми - проти вас. Цікаво? Як це - нащо?

Узнаєте, що не лише у мене
Звабливі груди, стегна і сідниці.
Обоє ви, здається, джентльмени,
Ведіть себе достойно (таємниці

Не видайте, що крізь прозорі блузки
Бюстгальтер haute couture із Амстердама
Не бачили - а тільки білі смужки).
Даєте слово честі чесним дамам?

По черзі позбуваємось спідничок
І демонструємо високі ноги,
Неначе екзотичні танцівниці -
Що, упізнали нас? Тоді - в дорогу!
...
У пух і прах програлись хлопці бідні -
Ні нитки не залишилось на тілі...
А ми, дівчата, їдемо до Відня
На виграних у них автомобілях.


02.11.2012

Повік на Землі людина
Своїм інтелектом живе.
Їй доля отак присудила -
Весь час пізнавати нове.
Годилось людині вершити
Добро на святій землі,
У мирі та злагоді жити,
Відкинувши помисли злі.
Та де там! Кривавляться війни -
Людина людину вбива.
В кайданах конає невільник
І глухнуть молитви слова.
Розбещують влада і гроші,
Ще й заздрість туманить уми.
Брилою незмірної ноші
Гріхи здійнялись над людьми.
В засіяних скверною душах
Трава забуття проросла.
В серцях, пересічно-байдужих,
Бродіння підлоти і зла.
Колись вже приходив Спаситель,
Та в шалі хвали і хули,
За наші гріхи непосильні
Самі ж ми його й розп'яли.
І знову шукаємо жертву
На випадок Судного дня.
Доконче, хтось мусить умерти,
Бо людство вже й смерть не спиня!
...Земля в незбагненному леті
У безвість космічну пливе.
Людина живе на планеті.
Чи ж знає, навіщо живе?

Як мені не хочеться
Їхати від тебе,
Мій куток рідненький,
І з дощами небо.
На траву шовкову
Я сіла і плачу –
І коли я диво це
Знову ще побачу?
Дзвоники втішають
І мальви сміються,
Ластівки під хмарами
Ланцюгами в’ються.
Верболозом вишиті
Луки понад річкою,
Поміж ними гомонить
Ріка синьо-стрічкою.
Хмари притомилися
Сіяти дощами,
Сонечко засяяло
Знову над домами.
Із горба прадавнього
Красою втішаюся,
Краєм своїм любим
Вкотре причащаюся.
Горб мене від себе
Все не відпускає,
Ніби він на мене
Ще надію має.

09.06.2012р Надія Таршин

Осінні зорі, парк, акації,
Сумні осінні інтонації,
Сумні слова сумного лірика.
Напівпритомно місяць світиться
Крізь наскрізь розпрозорі віти ці

І так душа бажає вірити,
І так їй прагнеться посяяти,
Від суєти суєт очиститись
У прихистку чиєїсь щирості



1991
Біла Церква,
парк «Олександрія»

Жовті жоржини, відступниці літа,
Дні до межі календарної лічать,
       Ронячи пелюстки.

Довгі дощі захлинаються-ллються,
В шлейфі заплутуються самолюбства,
       Скромність їм не з руки,

Барви дратують їх, праглих завзято
І проти волі таки нав“язати
       Сірі свої смаки.

Аж туманіють заплакані зорі,
Одноманітність їм душу мозолить,
       Я ж відчуваю те:


Ночі, по вінця налиті тобою,
Смуток вгорне золотою габою.
       Втрачене - золоте...

3 серпня 1991

Електрички рвуть на шматки
Пам’ять
Мчать стриножено
І мости
Палять

Світу білий кінь
Став
Дибом
Із-під ніг небеса
Вибив

Пощо келих
Обом
Тріснутий
Лунко бризнула тінь
Трісками

Не стели мою ніч
Дорогою
Не гукай мене
Пересторогою

У бурління ріки
Кинуся
Оживу на камінні
Зранена

Не дивися правдиво
З примусу
Не вигоюй
Хиткою
Зрадою

мете двірник осінню заметіль
здіймає вітер спогадом про літо
прив"яла ностальгія дум і тіл
зачата теплим променем invitro

так мало сонця світла і тепла
так забагато холоду й туману
прощальним танго осінь завела
недостовірні правду і оману

чи розшифруєш плетиво думок
на упокореній знемозі клена
як тенькне раптом болем у висок
відлунням літа музика зелена

сховай під парасолькою дощу
прописані рядки на жовтім листі
не дорікну і поглядом змовчу
про безнадію і сльозу пречисту

Ах, зачем же ты, девочка, в осень
Так спешишь, споря с ветром гривастым?
Убегаешь из августа босо,
Зачерпнув по дороге ненастья.

Ох, шальная тростинка-девчонка!
Заколдованный алый цветочек
не растёт, где, лучисто и звонко,
обрываются краешки строчек…

Что ж ты, милая, в тоненьком платье,
босиком гололёду навстречу?
Ах, как жаль, что тебя удержать я
не смогу и накинуть на плечи

шаль, что сердцем усталым согрета…
Там, вдали, поседевшие тучи.
Ну зачем же ты ищешь край света,
разобиженный солнечный лучик?

Оглянись. Видишь, лис на дорожке,
средь порхания солнечных листьев?
Пусть глаза и лукавы немножко,
но добра его мордочка лисья.

Как он ждёт твоего возвращенья,
словно песню – забытая нота.
Может, всё твоё спешное рвенье –
это страх ожиданья полёта?

Не спеши, безрассудная, в осень,
Ведь туда ни к чему торопиться.
Может, небо звезду тебе бросит…
Открывают тому, кто стучится…

Ненадламане світло і день –
як алмази господні,
і від інею сива доріжка, якою ти йдеш.
Дві долоньки тепла прикладу:
– В тебе щоки холодні…
– В тебе теж…

Грані ранку морозом шліфують
листочки червоні,
а дерева бояться своїх кришталевих одеж.
Обпікає неждане тепло:
– В тебе сонце на скроні…
– В тебе теж…

Кавалькади розсіяних днів –
перекладені станси
з діалекту епохи спізніло багряних пожеж
на мале перемерзле життя:
– В тебе вічність авансом…
– В тебе теж…

раднице голосу
страднице

у думках

я ж тебе виховав
не дорікав
не нарікав

болем стискаєшся
у правоті
в кулаках
кров’ю впиваєшся
аж заніміє рука

висклиться погляд
і стихне гойдання душі
як тобі рибонько
б’ється об лід
на межі
де проступає
непрошена
й тиха сльоза
і оступається
туги
безжалісний жар

ти обіцяєш
клянешся
останнім
що мав
слово вигризуєш
наче дороги
зима
Бог тебе знає
а інший
той знати б не знав

та помиляється
серцем
дитинна весна
стукає
міряє пустку
відлуннями мрій
проситься
шепотом кволим
небого зігрій

і відчиняються
клапани
очі
і з уст
ти розтікаєшся
хриплим
та теплим
молюсь

і одягається
в крила
забутий поріг

край
аж до неба
аж виб’ється
з холоду сніг
і облітатиме
ніби за кроками
світ

я колисатиму
ніжність твою
у Різдві
і розриватимусь
щастям хвилинним
на всіх
хай запанує
запалений в радощах
сміх

раднице голосу
страднице

у думках

не залишай мене
не проклинай мене
на замовка....

1 Листопада 2012

…поминальний день
свічі молитвИ
гамору ніде
тільки сни могил
тиші не поруш
пом’яни лишень
упокійних душ
поминальний день…

1.11.2012

Не зря задумчивые ланчи,
По ходу для хоть что плесни.
Вдруг я дорос, как одуванчик,
До поэтической тусни.

Малютка-жизнь дозрела тоже,
В которой каждый был таков:
То в тёмном днище спит и гложет,
То зажигает светляков.

Она в своём особом вкусе
Идёт-бредёт из пяди в пядь.
Обычных жизненных перкуссий
Суть произвола не видать.

Себя снимая, как рукой ить,
В любом коленце жизнь права.
Мне ж бередить и беспокоить
К чему усталые слова?

Пойду смолчу. А хочешь - брызнет
Кромешных слов сплошная ложь?
Хоть неуверенностью в жизни
Я на Кенжеева похож.

2012

любити немає нічого простішого
це як падає сніг чи надходить вечір
береш для когось молочний з горіхами
загортаєш у ніжність буденні речі

ніби в шалик м'який чи теплу ковдру
ніби медом лікуєш чужу застуду
читаєш листи купуєш кросворди
заповнюєш киснем звільнені груди

дивишся сни ті самі й про те саме
затягуєш вузлики на шнурівках
одягаєш сорочку тієї ж гами
вирушаєш у довгу далеку мандрівку

відпускаєш аби зустрітися знову
сумуєш в розлуці смієшся з жартів
називаєш любов неіснуючим словом
і трохи себе залишаєш на варті

пильнувати пам'ять гойдати мрії
розтинаючи небо від краю до краю
і вірити - так само тебе леліє
чиїхось метеликів сонячна зграя



1.11.2012

Я так люблю помріяти про вас
Коли надворі не вщухає злива
І тінь горіха, трепетно-грайлива,
Перебирає дрібно ніжний вальс.

Я так люблю пірнути поміж хвиль
П'янких думок, приємних, наче м'ята...
Холоне постіль, поспіхом зім'ята,
В розмиту шибку неба акварель

Стікає й гусне барвою чорнила.
Десь серед хмар заплутались зірки,
Мов поміж крон патлатих світляки,
Ніч у косинку їх переловила.

І дощ затих.Посріблена струна
Ще де-не-де між краплями дзвеніла.
Солодка ніжність доторкнулась тіла,
Заструменіла терпкістю вина.

Мов призабулась гіркота розлуки,
Серцебиття своє сповільнив час...
О, як люблю помріяти про нас
І потриматись подумки за руки!..

Середина життя, ніби диво для мене,
Я уся іще там, де травиця зелена,
Де весна усе повінню квітів укрила,
І у мріях, надіях була моя сила.

Середина життя, Боже, вже середина…
Пролетіли літа, мов однісінька днина.
Я багато чого не змогла, не зробила,
Та моя середина все одно мені мила.

Тим, що мудрість дає, научає прощати,
Коли сили немає - підкаже де брати,
За весною не варто мені жалкувати.
Бо у цій середині – є що дати і взяти.

2002р. Надія Таршин

Рожевий перстеник, прозора сльоза,
За край переллє,
А несила сказать,
Гранені
Відбитки
Незбутих
Надій,
Несправджені мрії, круги по воді,

І відкружеляє банальне чому
Відчуження невиліковну чуму
Коріння її у глибінь- глибині
Від зойків одчайних доноситься ні-і...

Не пробуй топтать обереги святі
Тремтливі пестливі єдині, оті.

...Рятуючи серед пітьми у вогні,
півонно Поезія сходить в мені...

Крилами торкнувшися рідної землі,
відлітали зраночку в ірій журавлі.

Ти їх лет, Мар“яночко, серцем зупини -
хай візьмуть для милого
гілку купини:

Як неопалимої спалахнуть вогні,
він згада вкраїнськії дідові пісні.

Певний роду гордого, сильний над усе,
він окови рабськії спрагло рознесе.

І забута мовонька стиха, наяву
материнським подихом доторкнеться вуст,

щоб землі, як дівчині, прошептав: “Моя“,
щоб твоє, Мар“яночко, вимовив ім“я.


(Риючись зошитами й паперами, відкрила давнє видання альманаху “Вітрила-89“, де був опублікований цей мій юнацький вірш.
Подумала, що зараз твір звучить, на жаль, не менш актуально. Тому й потратила час передрукувати...)

Уже магнолії
       готові зацвісти,
А тут снігами
       замело світи,
А тут зненацька
       впали холоди.
               Льоди, льоди...

Ой бризни, сонечко,
       у березневий день,
Замерзлий заєнько
       аж вухами пряде,
Підходять соками
       обвітрені сади.
               Прийди, прийди...



17 березня 2007

Просто так подзвони, промовчи. Дай почути твій подих.
Невагомо-тонке, і напрочуд прискорене серцебиття.
І відчути на смак твоїх вій карамель, може солод -
щось таке, що поверне на стимул до втіхи життям.

Просто так подзвони, хай не знатиму навіть і номер -
підніму, з нетерпінням дам волю своєму "ало"...
І здригнеться земля в перевагах електромагнітного поля
з частотою невидимих хвиль: все минуло у нас, все було.

Якось був Івась в Миколки. Каже: - Йдемо гратись!
Той ніяк: - Не можу зараз. Плаче менший братик.
Я за ним дивитись маю, як він ходить в ліжку.
Ти іди. Я потім вийду. Будем грати в сніжки.
- Щож твій брат так мало ходить? Ледве пару кроків.
- Що ти хочеш? Він же має трохи більше року.
- В мене Бровко того ж віку, скоро рік підходить.
Але він, повір, Миколко, значно ліпше ходить.
- Так і є,- сказав Миколка - Бровко ходить ліпше.
Ясна річ, в собаки ж бачиш,- ніг в два рази більше.

Свист і писк – на всякий лад.
Кольори – на вибір.
Площа без координат –
український вимір.
Добазарились.
Межа:
безголосо й голо.

…торгувалася душа.
…продавався голос.

2012

Коні на лузі, в запеклім двобої з вітром.
Їм не втекти з одвічного поля бою.
Небо над ними волошками синьо квітне.
Коні на лузі – майже як ми з тобою.
Серце – вперед, бо полечко манить жовте.
Хто переможе, вирішить міць копита.
Ти, або я, у спину сміється жовтень,
Я, або ти, в одвічнім двобої з вітром.
Коні на лузі… Сниться, а може марю.
Дотик ноги, і літо загубиться в гриві.
Є лише мить, допоки вони у парі.
Коні на лузі, майже як ми – щасливі!
2010.

Як пахне, помираючи, трава.
Їй не судилось дотягтись до тину.
Весна нагострить лезо гільйотини,
І полетить зелена голова.
А ми йдемо й радіємо: «Дива!»
Чаруючи посмертним ароматом,
Чіпляється до ніг зелений атом.
І пахне, помираючи, трава.
2010.

Рясних дощів посріблену вуаль
Впустило небо осені на руку.
Хіба тобі ніскілечки не жаль
Мою любов розпачливу і муку?

Пекучий сум невиспаних безсонь,
Полин думок на білому папері?
Тобі несу тепло своїх долонь,
Та все не ті в мої заходять двері...

І не про тих гірка моя печаль
І молитви невтішеного серця...
Хіба тобі ніскілечки не жаль
Душі моєї, що мов пташка, б'ється

В забиті вікна гордості й пихи
В похмурі дні дощів і ностальгії?
Опалим листям встелено шляхи,
Скупим мовчанням спалено надії.

І так мені образливо до сліз,
Така в душі розбурхалась негода,
Що ти жалієш золото беріз
І лиш любов мою тобі не шкода...

(2012 р.)

Крізь ці сніги, пребілії сніги
І заметілі маєво прозоре
Лечу в очей розмиті береги,
Моя незбутня, незабутня зоре

Невже оці покинуті краї
Не відчувають втрати невигойність?..
Які глибокі тут сліди твої,
Не обірвати б серця
їх вагою.

Впливає ніч в густий сосновий ряд,
Повільний місяць ледве голубіє,
Колеса б“ють невлад і невпопад...
Щось чарівницьке, щось таки в тобі є...



22 березня 1992

Надя разом з чоловіком йшли увечір містом,
Стала жінка сперечатись трохи з милим Міськом:
- Знаєш, що тобі я скажу, любий чоловічок,
Якось ти уже лишайся всіх шкідливих звичок.
Міша щось хотів сказать. Та тільки що не знає:
- В кого тих поганих звичок нині та й немає.
Вийшов з бару дядько лисий. Видно, що не бідний.
Все при нім - годинник, мешта. В штрих костюм солідний.
Міша каже: - Ось мужчина, певно, ідеальний.
В нього, звісно, значно менше звичок тих поганих.
Надя зирк на того оком. Раптом стала біла.
Вже й забула, що сказати милому хотіла.
- В нього більш шкідливих звичок! - каже Надя раптом.-
Він лінивий навіть в ліжку. Ще й храпить, як трактор.

проміння сіється привітно
в твоє подвір“я,
мій рідний

даруєш перстень
самоцвітний,
мій світку

і голуби чи обереги
заобрій
мережать

нечисте вигорить, загине,
я - Берегиня...




21 серпня 2007

ні рядочка
ні слівця, -
нічого
олівця
віночка
рейво чорне

чом не
стане
дюни
епопеї
день у
день
останній
день
помпеї

дань
а чи
незвіданість
одна є
i тебе
щоденно
розпинає

Відносно проходять хвилини,
від тепер все на світі ніяк,
змарніли від льоду перлини
і ти сльози рахуєш про всяк.

І відлуння лиш кроків далеко.
Що за голос душі в самоті?
Принеси ще утіху, лелеко,
та потрібен мені саме ти.

14.09.2008

Сьогодні я у всіх питав:
Чому метелик десь пропав?

Питав у тата і бабусі,
Вони мовчать. А я боюся,
Можливо, він забув дорогу
До полиньків біля порогу?

Матусю я просив сказати,
Ну, де метеликова хата?

А мама, думає, маля,
Сказала,від зими летять.
А я вже виріс, твердо знаю:
Домівку рідну не кидають.

Можливо, скаже хтось мені,
Ну, як метелика знайти?

Терпкодухм’яним солодом п’яніння,
від запашних трояндових весіль
переродилось щастя в казкослів’я,
щоб чарувати душі звідусіль.

А королівна відблиском веселим
та кольорами присмаку жаги,
замилувавшись вітрові постелить
і подарує те, що до снаги.

Ще й піднебесні дзвоники віночком
переплелись з веселкою в танок:
як пригубити чар цих, хоч ковточок –
себе позбавиш зайвих помилок.

А як співає милий соловейко!
Благословляє всіх, хто прагне жить.
І аж танцює в грудях те серденько,
що присягалось більше не любить.

20.01.2001

опале сонце в опалі сонце
на сонці плями на сонці діри
тьмяніють луни у мідній тронці
на зиму сонце втрачає віру

в людей що ходять по вуха в хутрі
ховають лиця - чудовий привід
на зиму люди машкари пудрять
і пишуть вірші з пустим надривом

про те що сонце навік опало
і не врятуєш з опали віршем-
-як-сон де сонця настільки мало
що як не бийся не стане більше

Я – снегом Первым…
Хоть и не впервой
спускаться мне по мыслекромке тучи
Тебе навстречу,
тормозя Второй –
не мокрый,
не прилипчивый
и лучший.
Из нас двоих
Ты выберешь его –
и заскрипит послушно под ногами.
А я не долечу ни до чего –
лови меня душой над головами,
из воздуха,
из серости – лови!
Когда с Тобой
внутрисердечно-очно
стечем вдвоём
под корочку земли -
мы будем ею венчаны
на строчки,
И их,
как реку,
вымостит мороз.
Снег – тот, Второй, -
(фата реке иль саван?) -
из двух снегов один идёт всерьёз.

Но как Тебе меня не доставало…

****************************

Ты – снегом Первым…
Хоть и не впервой
Идти Тебе по мыслекромке тучи
ко мне навстречу,
тормозя Второй –
не мокрый,
не прилипчивый
и лучший.
Из вас двоих
я выберу Его –
и заскрипит послушно под ногами.
А Ты не долетишь ни до чего –
ловлю тебя душой над головами,
из воздуха,
из серости – ловлю!
Когда с Тобой
внутрисердечно-очно
стечем вдвоём
внекамерным «люблю» -
землёю будем венчаны
на строчки,
И их,
как реку,
вымостит мороз.
Снег – тот, Второй, -
(фата реке иль саван?) -
из двух снегов один идёт всерьёз.
Но как же мне – Тебя не доставало!..

Ты – Первым снегом…

Природа замаїла пишні коси,
Вітрець же норовить їх розтріпать,
А гілля-коси молитовно просять
Красу барвисту їхню не чіпать.

Зелено-жовте листячко ліщини
І винограду дикого бордо,
І краплі крові ягід горобини
Чарують взором кольору свого.

А вітерець лиш лагідно лоскоче
Цю ряснобарву крону верховіть,
І листячко від доторку тріпоче,
Злітає з гілля й проситься: “Ловіть!"

Заходить на посадку лист кленовий,
Вільховий стрімко падає стрижем,
Статечно опускається дубовий, —
Це Осінь коси-гіллячка стриже.

Й куче́рики у вільному польоті
У листопадний просяться колаж.
А перукарка-осінь, вся в роботі,
Від творчої наснаги сяє аж …

На даху ворона гречку
Їсть повільно, а скраєчку
Зазира малий горобчик,
Сивобококрилий хлопчик.

18 серпня 2012 року

Їжачок-боровичок
На колючий ліг бочок.
Хоче грушку настромити,
Щоб маляток пригостити.

16 липня 2012 року

Я ніколи не бачив на морі грозу!
Коли блискавка, небо порвавши на клапті,
В море вдарила. Звідти піднявся тризуб –
Чорну безвість осяяло зляканим залпом.

Чорне море і гори принишкли ураз.
Ані хвилі, лиш брижі, ні голосу птиці.
Розлітаються іскри обірваних фраз
Феєрверком зірок від небесної криці.

24.09.12

Зриваю пристрасть поцілунків
Вустами з вуст твоїх багряних,
Вся розкіш царських подарунків
Не варта слів твоїх духмяних.

У сяйві золота зігріти
Я зможу серце на годину,
Але без тебе як прожити
Мені у світі хоч хвилину?

Жартівлива пісня

У маленькiй чарочцi
Величезна сила,
Вип’єш чарочку до дна –
Виростають крила.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Бiльше чарки я не п’ю,
Щоб ви не робили…
Не у чарочку мою,
В келихи налили.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Не у чарочку мою,
В келихи налили,
Нiжки вже не хочуть йти,
Що ж ви наробили?

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Нiжки вже не хочуть йти,
Падаю в канаву,
Келихи великi тi
Мають добру славу.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Бiльше чарки я не п’ю,
Бережу, рiдненьку,
Вже нiкому не вiддам
Чарочку маленьку.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Напротив бухают и Ней, и Даву -
Такой вот, простите, Ваграм.
Я с небом играюсь, в совдепе живу
И вижу себя по утрам.

Из зеркала смотрит поверх ерунды
Не слишком знакомый кацо:
Следы от подушки, от пива следы,
Немного чужое лицо.

С утра ни пробора, что и не проси,
С утра образуется лёд.
Мы - новые птицы, нам в этой связи
С рожденья пора в перелёт.

Упасть бы невзрачным на мартовский снег
Под взгляды досужих зевак -
А вот ведь в подкладке стучит дровосек
И не исчезает никак.

2012