А ти живеш по той бік щастя...
І все одно тобою марю
За роком рік: і день, і ніч.
Щоби торкнутись милих пліч,
Дім прибираю, куховарю
І до верби приходжу часто.
А ти забула місце стріч...

Хоч сподіваюсь без надії,
Але радію: щастя маєш!
Однак воно чуже. Чуже.
А дні розкотяться драже,
Бо я програв... І ти скараєш
Про тебе наймиліші мрії
Невинним голоском: "То й вже?.."

7.07.2012

Комуністи з олігархами
Багаті, пихаті
Диктують мову нам
У наші хаті.

Не добита гадюка
Не конає до ночі,
Випускає жало
Кусатися хоче.

Сичать на мову,
На нашу державу
Вигнати геть з України
Їх душу іржаву.

Все проходить, все минає
(Я маю надію)
Якщо хочуть руського язика,
В потяг, в Росію!

найголовніший з моїх парижів
облізлу гриву сяк-так прилиже
завечоріє запалить свічі
простягне лапи свої калічі
сяйне під захід луска зелена
зітхне у Полтві контральто Сени

нічні монмартри гукнуть Діану –
сьогодні працю закінчить рано
Нептун спакує в торби склотару
присяде поруч візьме гітару
і під знайомі старі мотиви
чекати будуть простого дива

коли ударить годинник пустку
Діана гикне хортів відпустить
у середмісті шукати щастя
і Амфітрита покине прясти
порожню площу окине зором
і скам’яніє – продАли зорі

Напевно, - я не Той,
а Ви – не ТА,
і віхола між нами -
золоТА -
розТАнула
сльотою і мовчанням.

В коханні -
ми не перші,
не осТАнні.

О, пані,
чом зосТАлась
ГіркоТА?..

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені
у тій квартирі, де неба торкаєшся поглядом,
на тому ж балконі, із тим же розталим морозивом,
і з тим чоловіком, якого так довго просила у Бога.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
щоби просто мовчати і спати в одному ліжку,
щоб на кілька годин, та втрачати розум,
по розбитій дорозі босою прямувати до раю пішки.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
попри те, що постійно ховатися треба,
наблукаєтесь одне одним вдосталь,
щоб розбігтися потім, кожен в своє небо.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
а сьогодні між вами відчутно запахло іншою,
здається, білявкою-лялькою з довгими косами,
красивою, зрілою і значно від тебе худішою.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
і трималась з останнього, міцно заціпивши зуби.
У ванній не твій шампунь і цього, здається, досить
усвідомити вкотре: нікого ніхто не любить.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
і ніколи при ньому про нього не плакалась,
і загладила все, що спочатку здавалось гострим,
надсилала римовані серцем “дякую”.

І, мабуть, неважливо, кому із ким зрадили.
Тепер вас до раю не впустять. Хіба-що гостями.
Ти ще зовсім маленька... Бог тебе покарав за правду
і за те, що хотіла дожити до осені.


07. 07. 2012 р.

Гидкі гріхи і непокора
Серця з’їдають, мов чума.
Росте Содом, цвіте Гоморра,
Про смерть і натяку нема.

А Лот же праведний раз – по – раз
То усерйоз, то жартома
Зверта увагу їх на сором,
Вони - висміюють сліпма.

І Авраам зійшов на гору,
І молитвами багатьма
Із Богом вів переговори

За люд правдивий зокрема,
Та ті міста смертельно хворі.
І дощ огненний впав сторчма.

2012

Свята святúце, богодухновéнна!
у крóві крик вимочує ножі,
якими розріза’ яремні вени,
щоб спрагу втамував скажений звір;

Марієбóга, Йсусорозіпнéнна!
стоять дощі псалмами; мов халва
ніч розсипається і гіркне; ’крéмо
від грóбу – віко; нíтяться слова;

вже ранок – роси – цідить крізь мовчання;
церкви гріхи плекають: кревна річ!
молитвозéрна пéрсте, між ключами
один є крик, що відпирає ніч;

конáр вмовк вíшальником; волошково
розпухло небо й очі ссе; болять:
душа, зіниці; ниці кроплять кров’ю;
сюрчанням і чечéканням земля

вагітна: цвіркуни гарують; жодна
ікона не спасе – спитай Іллю;
ця позолота на церквах лиш ззовні;
співаю, плачу, наливаю – п’ю…

(зривались сльози, наче груші в зливу);
(синющі злидні здвинули столи);
(Йсус галушки́ їв; смерть кістки косила,
спитала в Нього чарочку – налив);

в сльозах вдовиних гіркла справжня правда;
серед усіх зображених розп’ять –
немає істинного; взяв лопату:
йдемо з Ісусом… Юду відкопать…

Увага!!!
Нова пошесть пре
Під сплавом «сексменшини».
Розтління це таке їдке,
Що нищить дух родини.
Що вдієш,
Культовий прогрес,
Новітні орієнтири…
Не посягаймо на святе:
Господь – Творець людини.

07.07.12

Те улицы, по которым ты проходила
Запомнят аромат твоих пышных волос.
Те дома, мимо которых ты с кем-то гуляла
Запомнят слова, которые ты говорила
мило и не всерьез.

Улочки, по которым ты любила ходить часами
Запомнят тишину твоих губ и твое молчание.
Парки, в которых ты давала искренние обещания
Помнят цвет твоих глаз - они были карие.

Магистрали, по которым ты ехала стопом
Помнят твою улыбку, напоминающую
Лучи солнца сошедшие с небосвода.

Проезжая город за городом,
Которые принимали тебя, как постороннею
И мне кажется все те места незнакомые
Ты наполняла чем-то свежим и новым.

И лишь одной тебе было известно
За каким ты идешь горизонтом.

Вдень місто буде наповнено життям
людей, з їх монотоними буднями
з їх суперечками, та розмовами про те,
що вже скоро зима, грудень.

Вдень місто не помічає зовсім нікого,
як і його ніхто. Адже досить давно
приїлись один до одного архітектура
та люди.

Та сприймають в порядку речей
ці старовинні будинки, затори та шуми.
але не бачать зовсім іншого:
посмішку дівчинки, яка тобі посміхнулась,
чи птахів, які кружляють днями повсюди.

Люди звикли кудись поспішати кожного дня
своїм звичним маршрутом. Звикли бачити
знайомі обличчя на все той же зупинці,
та дихати звичним урбаністичним повітрям.

Але то вдень.


Ввечері тиша та спокій вкриває міста.
самотня інфраструктура, де вдень
бились наче мотори серця, та чути було голоса
мовчить зараз на околиці міста одна.

Самотні кур'єри спокою поспішають на зустріч своїм снам.
немов бояться запізнитися, та пропустити казку
про яскравіше своє життя.
зупинки засинають в обіймях променів ліхтаря.

Місто спить, наче якесь немовля.
і тільки прожектори великих цехів
прострілують своїм сяйвом це яскраве зоряне небо,
немов вирізаючи там свою світлу диру, яка потім зника.
.........................................................................
Місто спить та дякує за цю нічну легкість та тишу.
люди сплять та дякують за цю нічну легкість та тишу.
адже кожен знає, що скоро зійде сонце та настане день.

У приміських потягах та на перонах
У місцях з дешевим пивом та алкоголем
Він все думав що лишила вона йому по собі.
А лишила вона не так і багато:
Старий номер, де тільки відповідав оператор.
Якісь свої маршрути на мапах
Та незрозумілі намальовані на листку координати.
Залишила на згадку декілька фотокарток їхньої поїздки.
Зробила вони це чи то навмисне, щоб згадував
Що він втратив.
Чи то з жалю, адже все ж таки вони були разом.
Лишила рахунки з банку, які він сплатив відразу.
А натомість забрала набаго більше.
Їхні вечірні розмови та прогулянки містом.
Свою посмішку, що торкалося його обличчя.
Сварки та биття посуду, після яких
Їхнє кохання ставало міцнішим.
Фактично залишивши його один на один
З цим життям, яке кожного разу вигадує щось нове,
Аби перевірити тебе на міцність.

Її оселя – глиниста нора,
яку таїть у нетрях ніч смиренна.
Немов жахлива і бліда мара,
звідтіль на світло виповза Морена.

Палахкотять запалені ґноти
в її налитих мороком очницях.
І котиться по колу марноти
Моренина химерна колісниця.

Вона приходить маренням жарким,
приходить, щоб уже не відступити,
зроняючи з холодної руки
маруни й розмарину мертві квіти.

Їх пелюстками встелений моріг –
тобі останнє, їй – весільне ложе.
Попідруч з нею вийдеш за поріг,
і вже тобі ніхто не допоможе.

2001

Дворы стоят в пурге осенних астр.
Какая сине-розовая вьюга!
Ну почему я думаю о Вас?
Ведь мы давно забыть должны друг друга.

Всё просто – расстояние... и нас
разводит время. Незачем виниться,-
то музыка напомнит мне о Вас,
то осень вдруг захочет закружиться.

Все просто – время,музыка подчас
и Вы везде находитесь незримо.
Дворы стоят в пурге осенних астр.
От этой вьюги грустно и красиво.
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,-
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика и час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина.

в театрі абсурду де грає еліта
на струнах душевних народу
з гримерки генсека вусатого кітель
настійливо рветься у моду
за ширмою привид очима хижацьке
крізь люльки димок поглядає
і цілиться прямо у морди кулацькі
в яких милосердя немає
я силою волі мартенові печі
снагою дороги залізні
а ви все звалили злочинно на плечі
і у мільярдери полізли
моє галіфе і мій кітель скромненькі
стіл крісло уся обстановка
а ваші пихаті усі витребеньки
в мені знову збуджують вовка
сидять глядачі і міркують що далі
а далі довершена ява
де вовк розідрав на лахміття шакалів
і впала куліса кривава


07.06.12

гаплик

Старий Захарія і не збагне, чому
вночі й на мить не зміг очей склепити?
На ранок черга випала йому
в Господнім храмі фіміам кадити.

Проте ж не вперше. Що за дивина?
Для нього храм за власний дім рідніший.
Передчуття?.. Важлива новина?..
Лякає… Але водночас і тішить…

Стояв перед жертовником. Кадив.
Як звикло, промовляв молитву ревно.
І думав. От – життя своє прожив.
І, начебто, прожив же недаремно:

з Єлизаветою, у щирих молитвах
до Господа . І не за себе ради.
Та хоч давно обоє вже в літах,
батьківства так і не зазнав розради.

Колись про сина мріяв. А тепер
за молодістю, гай, пропала жалість.
Нестримний час уже й надію стер -
настигла їх обох бездітна старість.

Незчувся, як – занурений в думки –
махнувши над жертовником кадилом,
напіврозмитим зором, невтямки,
він уловив Архангела Гаврила.

Заціпенів ураз. Напевне дим
створив цей образ ангела: «Розвійся!»
Але почув у відповідь: «Гляди -
я не мара, Захаріє! Не бійся!

Господь твої молитви оцінив,
і бачить твою скруху безневинну:
ти, праведнику, ласки заслужив, -
жона твоя зачне від Духа сина.

Йому імення ти даси – Іван,
служитиме він Господу на віру…»
-Неплідна ж бо здавна моя жона, -
Захарія не стримав недовіру.

Хотів сказати ще щось, та не зміг:
йому раптово відібрало мову.
«Єлизавета… Син… Невже?.. О, ні!» –
Збентежений, осмислював розмову…

Минуло дев’ять місяців по тім.
Єлизавета розродилась сином.
І Дух Святий, що втілився у нім,
наповнив щастям цю святу родину.

І знов заговорив Захарія
(зневіра стала пам’ятним уроком):
-О, сину мій! Іван – твоє ім’я!
Ти обраний Всевишнього пророком!

07.2011

***
Не чути сурм... Чи вдарять тулумбаси?
До них не мають хисту волопаси.
З каністрами зібрались до Тараса?
Ця правда б’є страшніше за фугаси!

Не помсти, не згуби тобі бажаю,
Не вічного штилю.
Я раз і назавжди тебе лишаю –
Розступляться хвилі.
Не чую, не бачу твоїх пояснень,
Покинь же мій острів.
Землі – їй потрібен кремезний ясен,
А морю – сосни.
І навіть як раптом накриє туга
Дванадцятим валом,
Єдине море мене порятує,
Аби не пропала.
2012

Вже Час – не час, а просто швидкість світла.
Зникає за лаштунками планет.
Щодня йому здаю порожні звіти,
А він ніяк не викличе мене
На килимок. Не час, мабуть, ще Часу
Йому й без мене діла повен світ:
Явити всім всесильність і причасність,
Ну, що йому якийсь порожній звіт!
За день промчать усі-усі сезони:
Сніг-сонце-дощ, бо Часу ж не стає.
Він просочивсь крізь діри без озону,
Він вийшов, а новий не настає.
Усе одразу, може, й непогано
(От тільки та озонова діра…),
Але в кінці чекає вже догана
За всі мої незроблені діла.
2012

згорбатився Чумацький Шлях
важка дорога
у часі зник навігаційний знак
Дніпра Пороги

тривожно нам на цих Полях
в небесній тверді між зірками
невдовзі я спущусь
із круторогими биками

і буду з вами я орать
це Поле здичавіле наше…
*
** Споглядаючи полотно Петра Ситника «Чумацький Шлях»

Мудрість і тепло ти сієш
І добро в душі твоїй.
Славен будь же, Олексію,
Сни нам віршами і мрій!

Посестри і побратими
Додадуть тобі снаги.
Лицарю ти вірний рими,
Наш романтик дорогий!

Задуми всі дерзновенні
І ідей цікавих рій
Втіляться хай на "Натхненні"*
У руці твоїй легкій!

Хай нові книжки виходять
Настрій звідси геть сумний,
Хай усі отут знаходять
Спілкування рай земний!!!

6.07.7520 (Від Трипілля) (2012)

***
Із патріотів добрий вийшов гурт
І вмить розрісся в галасливий нурт.
Коли в серцях нема любови й миру, –
Братаються заброда і манкурт.

...І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та джерельної води,
Настояній на пахощах терпкої виноградної лози.
І хто зануриться в Ейн-Керем,
Немов од трунку, від краси його сп’яніє.
P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.
----------------
Івритське - ейн-джерело, керем - виноградник

П’ять поверхів голови заховались під
Дірявим кашкетом даху. На самоті
Завмерла на козиркові вусата тінь –
Це був не старий, у розквіті сили, кіт,
Який заглядав у вікна чужих життів.

Сльозилися очі – вітряно, листопад,
Оголені плечі вулиць закутав сніг,
Гойдались, немов на шибениці, вогні
В скляних обладунках першоміських лампад,
Що сонцями себе марили уві сні.

Він впав би донизу, в небо злетів, але...
Він жити хотів... Не так, як його брати,
Що, наче сновиди, йшли на тепло квартир,
Де з рота пательні тхнуло нутром котлет,
Ставали валеріановими коти...

П’ять поверхів голови заховались під
Дірявим кашкетом даху. На самоті
Завмерла на козиркові вусата тінь –
Це був не старий, у розквіті сили, кіт -
Він жити хотів... Він просто жити хотів...

Десять літ, сорок, а то й більше ста
Мовою мами весніють уста,
Сили немає ніхто проти слів,
Що проростають з осердя єства.

06.06.12

Сказавши А, проговоривши Бе,
Ве,Ге і Ґе – змовчати не зуміють,
Тоді вже Де і Е – і справжнє Є,
Же. Зе, И, І – мов яблука дозріють,

І стануть в світі Ї і навіть Йот,
І Ка, еЛ, еМ, і еН, О, Пе - так рясно
Що еР і еС підуть також в народ,
Де Те, У, еФ і Ха, Це, Че воскреснуть.

Прийдуть у люди Ша і навіть Ща,
Ю, Я візьмуть ще й знак м’який під руки,
І українську мову захищать
Підуть, як військо, крізь чужинські звуки.

***
О мово рідна, мово золота,
Ти ллєш наснагу в серце і вуста,
Душа без тебе в’яне й засихає, –
І все тоді на світі марнота.

***
Ми творимо не похапцем здебільше,
Бо голос має безголоса більшість,
І чує Україну цілий світ, –
У кого щастя хоч на краплю більше?!

...І забрела у сни мої душа,
Твоя душа, незнана і далека.
Припрошував її до куліша,
Вино домашнє наливав із глека.
Розпитував: ізвідки, хто втіша,
Чому самотня, мов між скель смерека?

Вона мовчала... А в очах сльоза
Туманилася сиво і печально.
А з-під сльози виднілась бірюза
Розпачлива, бентежна, незвичайна.
Отак у хмарі нависа гроза.
Отак сповза каблучка обручальна...

Така біда... Що міг порадить їй?
Як втішити, щоби могла літати?
Сльоза бриніла на краєчку вій.
Що міг тоді про душу твою знати?..
А сон згортав одміряний сувій
І залишав печаль твою і втрати...

6.07.2012

Я з іншого і племені, і роду, -
Валдайський край – колиска прабатьків,
І я дитя російського народу,
Мені близькі і мова ця, і спів.
Та видно так розпорядилась доля,
Що Україна прийняла наш рід.
Там дорогі могили біля моря
І у Карпатах теж лишився слід.
Мене малу зростила Україна. -
Тут перші кроки, тут моє життя,
Тому вона така для мене мила,
Люблю, люблю її до забуття!
Захоплена історією краю,
Всмоктала мову і її пісні,
І запах запашного короваю,
Колосся жита золоті й рясні.
Я мови прабатьків не забуваю.
«Продала рід свій» - скажуть. – Ні, не те!
Але я й іншу мову поважаю.-
Для мене це – велике і святе!
Не розумію я мужів тих «славних»,
Що розчерком єдиним від пера
Зіпхнули мову із основ державних
У ейфорії з криками: «Ура!»
Хіба без мови Батьківщина буде?
Хіба без пісні нація жива?
На милий Боже! Схаменіться, люди,
Бо Україна для усіх одна!

гаплик

***
Колись ми вийдем на свою тропу,
Якщо не йтимем цілий вік всліпу.
Вклоняючись – і молоту, й серпу,
Довіку не змолотимо копу.

***
Заплющу очі – і відразу добре,
Не бачу зла і не лякає кобра.
А тільки гляну, що палає обрій, –
Стрибаю миттю до куми у погріб.

Тремтіли ноги... Йшла, збирала зерна.
Плювався ворон чорний: не кошерна!
І рубцювалось ранами на серці:
Ще літ зо сорок в пазусі знайдеться...

Ще літ - гай-гай! Та тільки бравий сокіл
Без крил зостався, де наруги попіл,
Де босоноге зведене на трату
Сусідом бли́зьким - найріднішим катом...
(4.07.12)

В Скрижалях Вічності не стерти помилок,
Дим полину не вивітрити святом.
Моя Країно! Твій наступний крок
Зійде зерном, чи битиме набатом?
Гірчить полин... Та то не гіркота.
Куди гіркіше достеменно знати,
Що рідна мова, чиста і свята
На суржикові друзки перетята.
Які слова сьогодні сієм ми?
Чи їх ковтати з соромом нащадкам?
Голубка з жовто-синіми крильми
Глядить пташат встановленим порядком.
В пташат окріпне махове перо,
Хай не в чужих світах – у ріднім краї
На рідній мові хай пісні складають,
Співають, вірять, врожаї збирають,
І сіють зерна слова на добро!

2010 р.

* * *
Ти пам’ятний землі, як тане сніг,
І квітам всім, що тішать зір весною,
І місяцю уповні наді мною,
Вітрам, полям з пилюкою доріг;
Всім птахам, спів чий чарувати міг
Все літо, хай вже з ноткою сумною;
Всім гніздам восени з крон голизною;
Всім бурям, що несе пір року біг.
Вже не пройдеш по стежці, де природа
В світанку сяйві млисто золота;
Не чуєш в долах вітру, як негода,
Ні шуму крил, що з висі доліта.
Все ж ти – щось більше, аніж юнь і врода,
Й тебе неспішний рік цей пам’ята.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Mindful of you the sodden earth in spring,
And all the flowers that in the springtime grow;
And dusty roads, and thistles, and the slow
Rising of the round moon; all throats that sing
The summer through, and each departing wing,
And all the nests that the bared branches show;
And all winds that in any weather blow,
And all the storms that the four seasons bring;
You go no more on your exultant feet
Up paths that only mist and morning knew;
Or watch the wind, or listen to the beat
Of a bird's wings too high in air to view,
But you were something more than young and sweet
And fair, and the long year remembers you.

* * *
В твоє лице вдивлялась без упину,
Де чистота сіяє, не згаса,
Хай прогляда й крізь марева хмарину –
Така всесильна й дивна в нім краса.
І відвела свій погляд мимоволі
Від твого світла – так воно сліпить;
Й розгублена стою: думки – й ті кволі;
Як сонце зріти – то задовга й мить.
Й тоді життєві будні – комірчина
Похмура, де блукаю в темноті;
Вже й речі звичні не впізнать – личина
Чужа в них, навіть обриси не ті.
Вагаюсь, чути й бачить знов навчаюсь,
Аж поки до пітьми не призвичаюсь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When i too long have looked upon your face,
Wherein for me a brightness unobscured,
Save by the mists of brightness has its place,
And terrible beauty not to be endured,
I turn away reluctant from your light
And stand irresolute, a mind undone,
A silly, dazzled thing deprived of sight
From having looked too long upon the sun.
then is my daily life a narrow room
In which a little while, uncertainly,
Surrounded by impenetrable gloom,
Among familiar things grown strange to me
Making my way, i pause, and feel, and hark,
Till i become accustomed to the dark.

А що ці вірші?..
Молитви-пісні.
На Сонці плями – як на серці тіні,
Що тонуть у крові і у вогні –
Завжди веселім і завжди осіннім.

Вода сумна.
І вітер теж сумний.
Земля – ніяка.
А вогонь – веселий.
Нема моєї, чорт би взяв, вини
В розкрутці неземної каруселі.

А от земний люблю крутити світ,
Де цвіт пекельний – сніг – іде на нерви.
І космос у моїй росте крові –
Як голос стерви.

А світ цей, світ наш – сон моїх дерев,
Які садив мій прадід тихим ранком.
Сльозина зірки... позіхає лев,
Нагадуючи стогони коханки.

Все знову миле.
Зрадницьки стирчать
З посмертної записки писки «друзів».
В душі перо міняю на меча
І йду пороти підлих товстопузів.

Тепер я більше воїн, ніж словар.
У цій країні вже не тре поетів.
За смерть сильніший шлях мій, а трава...
Трава могильна й так на всю планету.

Я нею також скоро проросту.
Травою добре у хмільнім розгулі!

Наразі набираю висоту,
Доки душа скоріша, аніж кулі.

25 черв. 12.

Де ти і я –
нестримна течія:
то тягне нас докупи,
то розводить.

Ім’я жадане
хвилі хороводять,
виводячи старанно:
«не моя».

Крізь серце
пролітають мудрі сови,
на крилах
забираючи у ніч,

та жайвір світанковий –
голос крові -
мені дарує
магію Любові:

крізь буруни
вертаюся
навстріч…

Ти проведи мене за руку
По перетоптаних дорогах.
Чи освіти, чи ехом звуку,
По тих шляхах геть не пологих.
Хоча би напрямок, вказівку,
Хоча би натяк на погожість.
Мою облегшивши мандрівку,
Мою пробачити негожість.
А може я найбільше вірю
І найправдивіше у тебе,
Що разу, борячись зі звіром
У дисбалансі тверді й неба.
Пробач й прости, не ображайся.
Пролий на серденько надію.
Тебе чекаю, повертайся
І сили дай на нову мрію.

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ негаснучих надій.

І не питайся, де поділись роки,
Чом інеєм укрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми разом ще , хоч вже весни нема,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба
Ти грієш ніч. Нехай мете зима!

Написав я вірша про самотність.
Писав у зворотньому напрямку, від останнього рядка до першого.
Потім порозкидав літери, знищив слова, постирав речення.
Пожмакав папір і жбурнув його у вогонь.
Щоночі до мене вірш повертається…

Красимир Георгиев
СТИХОТВОРЕНИЕТО

Написах стихотворение за самотата.
Написах го от края към началото, отдолу нагоре, отзад напред.
После разпилях буквите, разпънах думите, задрасках изреченията.
Смачках листа и го хвърлих в огъня.
Всяка нощ стихотворението ме преследва...

Калинова (обережно):
- Ти ба... Язик...На каву завітав?

Язик (невимушено):
- Цілую ручки! Діво калинова.
Переселився я. Ось речі, самовар.
І почуваюся уже неначе вдома.

Калинова (зболено):
- Ще стигми не загоїлись як слід,
У пам’яті печуть відкриті рани
Знайомства незапам’ятних часів
Новітнього ярма будуєш плани...

Ти Пушкіна читав неначе бог
І признавався, наче принц, в коханні,
А потім онімів, осліп, оглух...
І плюндрував, знущався... Не востаннє...

О, не жартуй – цей сміх неначе яд!
У мене немовлята у колисці!
По-варварськи зі мною гомонять.
Пекельний час! Рятуйте материнську!

Приміряю цей, мною недавно ще куплений, світ…
Він старезний, в дірках… Мов народжений для секонд-хенду!
Я по нього ішла тисячами занудних століть,
Щоб узяти у предків у довгострокову оренду…

Ось нарешті він мій! Я по ньому очима пряду,
Доторкаюсь руками, милуюся запахом світу…
Він тепер мій господар і, мабуть, надовго мій друг!
Вірю я, вірить він: я його не могла не купити!..
29 червня, 2012р.

***
Іду й дивуюсь – не впізнати світ,
У лжебратерство канув дефіцит.
Якби ще нам – і гідності, й сумління, –
Зняли б ми з незалежності ліміт.

Я хочу щось таке ... так швидко як експромт! Це просто.
Сьогодні уночі приходив ангел мій у гості.
І тихо шепотів для зрадників-катів прокляття.
Недовго Юдин день повторювати* біг у платті...

Для тих, хто зрадив кров поранених сердець в двобої -
кого не раз тяли іззаду - лиш такі ці вої...
Для тих, хто всіх продав - історії не знав у вічі,
Мій ангел нарікав на довгі сотні літ їх свічі -

Не будуть помирать, а будуть пам*ятать провину,
і кров свою ховать за срібняки, що ранять солов*їну!
...І ангел просвітлів - холодні сльози вмили сонцетіло:
-Позбудемось катів! Я над Вкраїнов бачу Божі Крила!

Я вірю у Любов, яка вела нас праведно віками.
Я Душу нашу п*ю у мові, у повітрі , із квітками.
Із дотиком ручат, із теплим сміхом лагідної нені.
Нехай усі мовчать, як Рідна Мова звернеться до мене!

І ангел полетів. І сон, що закінчився легковітром,
приніс в подолку рим багато як колосся зелен-жита.
І в пісню соловей мене закутав вишитопір*їнно.
...На столику - цей лист.Підписано: "Я - Твоя Україїна"

гаплик

Не маю ані титулів, ні звань,
ні імені, яке б зі сну будило
і закликало: «Україно, встань!
Розжарене терпінь твоїх горнило!»

Ти вже давно чекаєш коваля,
щоб харалужну викував шаблюку
й скарав на горло козачків Кремля -
твоєї мови кривдників-падлюк.

О, виплодки зросійщеного дна,
ви замахнулись на святе – на мову!
Лише забули – істина одна:
вам не під силу вбити наше слово.

Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
шикую в стрій для боротьби з ордою!

04.07.2012

У неї це перше кохання,
У нього це мабуть останнє,
Тому вона в білому платті,
А він має чорне убрання.

Вона сподівається ласки,
Йому ж аби скорше до ліжка,
Вона в почеканні цілунку,
А він вже хапає за ніжку.

У серці порвалася нитка.
Як жити в тілеснім захваті?
На ранок він сповнений щастя,
Вона, у пом’ятім халаті.

Калиново-солов’їна
України
Рідна мово!
Про Марічку-чарівничку
Пісня лине
Веселково
Із руїни сцени
Де ляльки і люди –
Етюди
Не бринить
сльозина щастя –
печуть груди...

Допитливий такий я, аж нівроку,
хоч риса ця – найбільша із покар.
От добре було б чухнуть на півроку
на острів – зветься він Мадагаскар.

Раніше заглядав я за паркани,
виносив щось поживне з смітників.
А зараз мене ваблять океани –
на острів екзотичний захотів.

Бо наше вже таке марудне стало:
оті сніги, морози, бур’яни,
оте набридле, хоч і рідне, сало…
А в них – на пальмі… випрані штани!

Чому мене так вразили холоші?
(Подумаєш: висять собі – і хай!)
А тому, що усі там голі й босі,
то спробуй ще – прання те пошукай...

Упав я на «мороз»: не розумію,
чому навколо скімлять наші пси?..
Я мрії про Мадагаскар лелію –
так хочеться бананів і краси!

Але чомусь і з цим не дуже вийшло,
бо пальму ту я кволою уздрів;
на ній штани, мов на коняці дишло…
Не буде на тій пальмі врожаїв!

От парадокси буднів навіжених!
Я розраховував, що буде саме так:
що гривні самі лізтимуть в кишені…
А їх нема – і це невтішний знак.


11.10.2007.
Поїзд «Київ-Сімферополь».

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".