В Йоганнесбурзі випав сніг.
Чи ж на душі й тобі сніжить
Коли, вертаючи з доріг,
Не зупиняєшся й на мить?

Збігає час. Немов пісок,
Пустельнику, спини мій сум:
Зроби і ти настрічу крок,
Доки не випив кров самум...


08.2012

Ми любим цей берег. Він затишний і немалий.
Та що там земля, коли власного тіла – аж надто…
Пісок тобі – теплий, сорочка тобі – мішкувата,
а білі хмарини – як ситі хазяйські воли.

Тут руки чиїсь. Тут нечисті зітхання. Вночі
чийсь голос виходить і дзвінко вдаряє у глеки…
Тремтять запинала. Павітер тікає в смереки,
коли з-понад кручі стара берегиня ячить.

І покритки сиві кладуть їй до ніг немовлят –
ворушаться коси, ворушаться душі леправі:
то мати співає та співами берег кривавить.
…А пальці – на грудях, бо пальці у матері сплять…

Чоло її хмарне. Солодкі її імена
припали вустами до теплої пазухи мови.
Тримає побожно над нею опони боброві
розпатлана бранка – упіймана в сіті весна.

Хто чув оту матір – нічого не вчує повік.
Хто бачив ту матір – тому вже на світі не жити.
Колись тут проходив із кіньми якийсь чоловік.
Далеко не втік – ми його наздогнали у житі…

Ми любим цей берег. Це наш упосліджений світ.
Нам добре тут жити. Не в’язні ми тут, не вигнанці.
У воду втікаємо раз на три тисячі літ,
коли в берегині на грудях ворушаться пальці.

…де древність
задивилася на гори,
а привиди дерев –
як міфи давні,
цілує вітерець
флояру флори
і фауна
гойдає в люльці
фавна…

10.08.2012

Загойдую тебе, лиха́ годино,
Щоб спала добре - як у тиху ніч,
Щоб не торкала подиху полинно,
Не лізла темним розпачем до віч...

Вплітаю колискову молитовну
В косу своїх сандалових надій,
Щоб світ душі зазнав тебе лиш сонну
Коли збунтує не бджолиний рій...

Коли, мов хижа птаха, пронесеться
Здуріла доля гучно по дахах -
Щоб не стриножила ти мого серця
На вік тоді, годинонько лиха́!
(10.08.12)

У кожнім дні,
немов у вигнанні,
поранений, але, напевне, вільний,
він обирав режим постільний, тихий, мрійний...
Настільна лампа ховала половинні тіні
у білого паперу полотні. Напевно,
він там бажав писати ноти рівні,
нариси чарівних звуків, або навіть більше -
голос мертвих півнів, що пянів
від блиску струнних, прописаних в акордах, днів.
Чи він хотів зробити із паперу полотно,
де б, в маслі, морське дно зливалось модно
з акварелями безодні у очах у панни..Монни...
Сотні варіантів зберігав в собі папір, сотні полонів,
сотнями снів він володів. Та марно.
Бо хлопець, що, поранений, але напевне вільний
убив талант в собі, став геть бездарним.
Скарб згубив він і забув дивитись в хмари,
приземлів...занапастив примару,
котра тримала каламара міцно.
Він став дійсним. Упустив перо залізне.
Запізно вже писати вірш цей! Пізно!!

Майже із небуття,
із чогось неземного,
Що спалахує вмить на дотичній сердець,
Появився мій бог...
...так блискуче і знову —
Дивовижна звичайність - дитина.
Вінець
Всім чеканням.
До відчаю щастя!
Ти звідки,
Наростаючий біль від утрат майбуття?
...Відступив.
Тільки світ - дива дивного свідок —
Не помітив його. І торкнулась лиця

Напівсонячна тінь. Та невидимих зморшок
Розметалася сіть — страх розставив пости.
...Що ж — хлопчисько...
Чи шлях обереш ти порожній,
Або, всупереч труднощам - шлях до мети?

"Мій любимий".
Тут значення слів невимовні,
Наче кіт під рукою, прогнулись у мить.
Ти — перебіг життя. Cенс його всезмістовний.
Ти належиш усім. І — що дивно — ти мій.

Ти — надія. Але й осередком є страху.
Страх утрати — нове відчуття ти моє.
За нестриманість щастя розплата. І плаха,
Де катують за вічність. Знаходжу себе

В першій спільності рис. Ти — шедевр, а я -начерк.
Тобто — поки ще начерк. Затисши кільце,
Ти смієшся — як просто все, просто неначе -
Ти смієшся — і я опускаю лице...

Щоб не бачити - тільки щоб слухати серцем
Твій ледь чутний, але безупинний розгін,
Твій наївний, і наче відпущений зверху
Приголомшливо щирий, казковий сміх-дзвін.

Моє з норовом щастя, найлегша ти ноша.
Світ по швах розійшовся, тебе як вмістив.
Нескінченно далекий — й...
близький ти до дрожі.
Мить в шматки попід натиском щастя розбив,

Ти щасливий такий, віриш в смілості змогу,
бо раніше не падав.
Розсунь рубежі!
Кожна мить — обіцяє тобі перемогу
Над усесвітом, вільним від правди і лжі.

Поки ти не стоїш на межі в центрі серця -
гострій грані любові, що добра у злі.
Поки ти — квінтесенція всіх квінтесенцій —
З нерозталою вічністю в чистій крові...

2012

Анi квiтки, нi опенька,
нi людини в хатi,
потруiли землю-неньку
москалi проклятi

Як засипане у мокрі чоботи зерно,
мíзки сушить безгрошів’я … Щонайпе́рше
світ здобути маю! Кутерно́га
доля шкандибає… «Старобе́шеве», –

ось пароль, щоб в Україну увійти…
Просапне́ рільни́цтво, щоб ти стя́милось!
Зміни наближаються – дуйни́й
вітер дме… Поклав у берестянку

паску, крашанки́ – йдемо́ у степ…
з радіо луна тюремна му́зина…
Нап’ємо́сь до напівсмерті – тре’
якось нам звикать, що ми вже ру́скіє…

На ниві думок золотіють слова,
У горсточки віршів їх жне голова,
На жорна снаги осипає зерно
І серця мелодія лине жива!

10.08.12

А ти у мене такий гарний-гарний,
Немов зійшов з морського судна – лайнеру,
Аеропляну міжконтинентального,
Спокійний, мудрий, капітане Арктико.

Сорочка білосніжна, мов у янгола,
А комір ідеально напрасований,
Мовчиш, і не буваєш марнословним ти…
Я поруч, і від радощів засяяла.

А ти у мене особливо світлий,
Як згадую, сама свічусь, мов лампочка,
Уважний, і мене, немов магнітом,
Притягуєш, пірнаю в море радощів.

Ти незвичайний, капітане Арктико,
Даруєш зиму, і даруєш літо,
Не варто поміж нами ставить крапочку.
Для тебе - я, а ти для мене - світ весь.

В рої галактики палає зіронька,
Вона для тебе одна — Єдина...
Любиш коси її, світлосонячні,
Як поцілунки, жарозапашні...
***
Літа довгії-довгії
Люблю, люблю тебе.
Я в тобі,
Кохай, кохай мене!
***
Всесвіт дзвенить, телефонує тобі:
«Серця дарую квіти вічності —
Міжгалактичні троянди, вони макові,
Це для тебе Любові вогонь — Безкінечної!
2012р.

Іще серпнево нас голубить літо,
В покоси улягаються жита.
А для Івана – радість живота*:
На творчій ниві він розлігся сито.
Ой, скільки мозолистих звивин мозку
В пародії укладено свої.
І це ж не просто – бити баглаї, -
Горіти треба, щоб добитись лоску!
Ет, що там говорити, то є праця -
Не одного́ натовчено синця…
Та, може, вже тепер йому воздасться?
О, де ти, славо? Волею Творця
Шепни на вухо нашим папараці:
«Узріть! - талант Івана-молодця!»

10.08.2012

-------------
*- життя

1.

Хотів би я пожити поза часом,
Годинників позбутися наза́вжди,
Придбати байк - і кулею по трасі
Кудись у світ - шукати в світі правди.

Та де та правда? Не було - й не буде,
Дарма шукати те, що не знайдеться -
Летять повз мене стрілами секунди,
Влучаючи точнісінько у серце.

2.

Летять повз мене стрілами секунди,
Мене хвилює те, що десь було
Колись, чи зараз є, чи буде -
І зморшками вкривається чоло.

Над ким часи не владні - ті і мудрі,
Це істина, бо так сказав поет -
Стікає час краплинами в клепсидрі
І з ним я розмовляю - tête à tête.


10.02.2012

Злої втоми пута олов'яні
Сплутують думок важку ходу.
Несучи ті думи окаянні,
Я, життям стриножений, іду.
І не буде тій ході спочинку
В обширах сердечних володінь.
Зникне десь за відблисками вчинку
Мрій амбітних ефемерна тінь.
Я несу всенепрощенну ношу
Скоєних неправедно діянь.
Скільки літ змарновано хороших,
Скільки сліз у чаші покаянь!
Через душу мощено дорогу
Валунами вистражданих слів.
Я по ній дійду-таки до Бога
І не стану зайвим на землі.
Та допоки зродиться в потугах
Памолодь прийдешньої доби,
Йти мені в неславі і наругах
Полем пересудів і ганьби...

Я хочу тебе сховати,
У тайну давнього міста…
Де я королева-мати,
Опіка сину не тисне…

Дам тиху йому пораду,
Бо я ж таки царівніша.
Він, чоло схиливши, слуха,
Матуся не схоче гірше…

Я буду ходити замком,
Тихенько сидітиму в кріслі,
Дзеркальні раптові уламки
Зі скелі кидатиму, звісно…

Я хочу тебе сховати
В чарівність далекого міста…
Чому королева-мати
Тебе не слухалась, грізний?..

2012

Зриваєш, немов черешні,
моїх сновидінь години.
В руках твоїх, нетамтешня,
шукаю чогось невпинно...
Обіймами в позачассі
стискаєш до сліз солодких...
Щасливі ми чи нещасні?
Нам дане ж - таке коротке...
А літо ще зігріває
життя заземлені наші.
В черешневім гаю,
у сонячній чаші...

(2012 р.)

Я ОДИН,
як у степу сизий дим.
Я НІХТО, -
Іду чумацьким шляхом
Крізь віки.
Лиш спалахи зірок-болідів
віщують славну вдачу.

Навколо мене безліч друзів
Готових у воду холодно-гарячу
Заради руху.
Але один я – срібний Пан НІХТО,
Оселедець закрутив за вухо.

Мої думки розганяючись швидко,
як атому ділення незбагненні риски -
- Білі Птиці - сповіщають Світ Гарячий –
про халепу невідомих зисків.

Сонце Даж-боже
підніматися з-за синіх гір
знаходить змогу, топити лід недоторканої
– чорної тривоги.
І Ми без сумніву приймемо скупі дари,
Всевидячого Ока.

А Бог каже: «Доля неодмінно все владнає
Відведе лихо, наверне нових друзів,
Негоду подолає»,
Всіх, без розбору – «ПОСТАВИТЬ на МІСЦЕ».

І Я іду своєю дорогою,
Через натовп, глум та сліпоту,
З цією, полохливою тривогою,
З важливою як всесвіт насторогою
І болять зіниці,
і крає серце вічне незбагненне.
- Я ОДИН.
- Я НІХТО.

Я.Мамай.24.06.12р

знаєш а літо таке сухе
віщих два роки поспіль
крила обірвані бідній психе
місяць не бачить небо глухе
висохла зранку постіль

вічності ми не скидали з чола
крапель в сузір’я Ліри
від Геркулеса до Лебедя йшла
рими пощезли згорівши дотла
силаботонічним верлібром

знаєш а літо таке палке
вмерли у хмарі грози
сонце в зеніті немов у піке
віршу скінчилось слово летке
далі вже просто проза

знаєш чому літо таке гаряче
я за тобою більше не плАчу
я взагалі не плАчу
я плачУ спеці
податок на додану радість
з украденого щастя
літо не напивається
ні моїх сліз твоїх слів
ні моїх слів твоїх пліз
ні вогню наших сердець
осінь нап"ється моєї крові
і витече у світ дощами

09.08.2012

Сьогодні занадто пізно
Сподіватись на Бога.
Бо МИ втратили темп поступу,
Славний Дух перемоги.
Взята за горло Слава,
вузькою стала дорога.
Мінлива наша Вікторія,
Як та шльондра
Дрижить у кущах,
Як мале
й бідолашне дитя – небога.

Впала у прострацію
– Українська Нація.

Сьогодні не час
Гукати на допомогу
Всесильного, Мудрого,
Всюдисущого Бога.
Сьогодні кожен із нас
Має всі настороги
І всі важелі впливу,
тому зобов’язаний
збиратись в дорогу.
З Холодного яру
відчувши Дух Перемоги -
подолати Гідру,
Потвору -Тривогу.

Вивести із прострації
– Українську Націю.

Підступ, обман,
зло з прокляттям,
бандитську-окупаційну владу,
знищити швидко, як шкідливих
мерзенних гадів.
Немає часу на помилку,
вчепитися зубами
ворогу в горло,
маємо миттєво і радо.

Для перемоги
Української СЛАВИ,
Святої нашої рідної МАМИ,
За для Слави героїв,
Швидко спішимо,
прискоримо
крок наш залізний,
Співзвучний
тисячам кроків залізних.
Слава, Слава, Слава!!!

Вийшли з прострації.
Сяє у віках
– Українська Нація.


І тоді, після всього,
згадаємо Бога –
і дамо йому,
правити знову в мирі,
Вже не малими і куцими дітьми,
а Героями Славними,
які правдою підбиті й щирі.

ЯМамай.30.05.12р

І. Г…
Нелегко, певно, бути пародистом
І зустрічатись до лиця лицем
Тобі, Іване, з творчим товариством
Не десь на сайтах, а в житті, живцем?
Бо може хтось ображено зронити
Не сльози страху, а відвагу слів,
І доведеться слухати досита
Тоді все те, що чути не хотів.
На жаль, не всі уміємо й готові
Полову відрізняти від зерна –
Здається очевидне загадковим
І сумом віддає сміховина.
Та марна річ в яскравій позолоті
Твоїх книжок шукати нам іржу
На лицьовому боці чи звороті,
Як і в житті од тебе поблизу.
Бентежно – соромливий, як годиться,
Бо до лукавства й хитрощів не звик, –
Розповідаєш наші небилиці
І не відводиш погляд свій убік…
09.08.12

Сонце – ромашка. Пелюсткові хмари.
Ніжно пелюстки осіли на трави.
Листя любистку в блискучих краплинах:
Бігало сяйво в квітучих долинах.
Сонце подалося морем до мрії:
Човни – пелюстки біліли на хвилі.
Сонце торкнулося серця легенько,
Умить запалало коханням серденько

Не стискати між пальцями простір.
Хай горить горизонт і бруківка.
Вишиванку продати попросять
Українку.

Я у черзі за щастям дев’ята.
Не збивати людей з пантелику.
Ця країна безкрайньо багата
І велика.

Навіть всі благородні чесноти
Тимчасові. Підведено риску.
Впало сонце з широкого гроту
В повну миску.
6.08.2012

Я бачив падіння зір…
Але, щоб ціле сузір’я …
Налиймо вина на двох…
Не пиймо…
Не до похмілля…

* * *
О совісте, найкращий ти суддя,
До тебе я приходжу загодя.
Скажи, чи справді судиш ти так само –
І президента, й кожного вождя?

Ці погляди вічні, як небо над сивим лісом,
коли на зорі роса, як мільйони сонць.
Ці очі – чудна таїна. Як у цьому місті
така народилась? Тут електорат і соц-
забези, як змісти народжень дітей. Халява,
медова до часу. А час – без’язикий кат…
Сусіди казали, що мама – пропаща лярва.
А в тебе он очі, як небо. Говориш як –
мов сиплеш насіння, мов пісню лунку заводиш.
У тебе не серце, а сотня в одній сердець!

… Чумазе дівчисько тягло із криниці воду,
А з хати до неї: «Бігом, бо тобі кінець!»

Комашинка-мурашинка
Заблукала у траві
І шукала шлях додому
Не годину і не дві.

Від мурашника далеко
Мимоволі забрела
І тепер зітхає гірко,
А довкіль - чужа трава.

- Не журися, бідолашко!
Я на поміч поспішу.
Бачу он твою хатинку
Між кульбаб і споришу.

Ти мене, мале, не бійся!
Комашатко, не тремти,
А залазь на цю стеблинку -
Скоро вдома будеш ти.

Незабаром я доправив
Мурашинку до рідні
І цей день всміхнувся тепло
Комашині і мені.
2012

Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.

Я тебе не чекаю сьогодні у себе у гОстях
Не малюю яскраві ніким не прочитані знімки
Я з тобою не граю ні в карти, ні навіть у кості
Бо з руками у мене проблема, немовби в каліки

Я все мрію тебе пригорнути до себе безбожно
І заглянути в очі, немовби німе цуценя
Від твоєї байдужості зовсім мені не тривожно
Бо розгорнуті руки шукають тебе навмання

Я тебе не благаю шукати мене серед інших
Пробиратись до мене крізь стіни, чи може крізь терни,
Відчайдушно мені призначати усі твої вІрші…

… я тебе не благаю… та хочу все ж цьОго нестерпно…

Та вдар своїм лихом об землю!
Поможе - в роботу вдаритись?
А зустріч – вчорашнє марево?
Даремно, ти ж знаєш – даремно!!!

Коли перейшла світами,
і снами незнаними танеш,
нікому яких не повідаєш,
то лихом – отак – об землю!

бо істина
древня
незвідана
засяяла вже
над нами...


2012

Так матриця уяви, мов господар,
породжує і погляди, і сміх,
і той, вчорашній, як чорниця, гріх...
А ягоди – в полумиску сьогодні...

І ти береш до кави смакоту,
у цукрі спогадів, по ложечці, неквапно,
бо їх – нема, а кава – ось, отут,
гіркого щастя вистраждана крапля.

2012

Ген, за виднокраєм
літа дні зникають,
не збагнеш, як яблук натрясе нам Спас.
Звук трембіт лунає
і стікає плаєм,
на прощання з літом закликає нас.

Осінь молодая
із-за небокраю
ніжно манить літо тремолом струни,
а воно навзаєм
з нею заграває:
«Ще осіннім царством, осене, не сни…»

Як серпневі роси
висріблять покоси,
подарує літо щедрий урожай,
ти вплетеш у коси
золоте колосся
і махнеш рукою: “Літечко, прощай!.."

Літо, літо, літо,
в позолоті жито,
а на сіножатях різнотрав'я дух,
дай упитись, літо,
липи буйноцвітом,
не спіши тікати ген — за виднокруг.

2009 (09.08.2012)

На вікні помаранчеве літо втікає додолу.
Підвіконня блищить різнотрав'ям солодких медів.
Навіть по-особливому пахне в копиці солома.
Ще один календарний листочок безслідно дотлів.

Ось на призьбі коточок сідає і гріє свій носик,
бо кому не хотілось ще раз колисатись в теплі?!
Ще потрошки прогріє вітрець натомлене сонце,
а під вечір стрічай швидкоплинний театр тіні́.

Не втікає з-під ніг лиш земля пишногруда, гаряча.
небо змінне завжди у зірниці своїх миготінь.
Треба бути черствим, і душею безмірно незрячим,
щоб іти по дотичній, минаючи кра́су і світ...

Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.

Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.

По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.

Я - вільна птаха, що смакує небо!
Я - вітру повінь, де повзе межа.
Маленька цятка мрії - понад верби,
Де іншохвильна висне мережа.

Я - дика частка стонченого світу,
Горянка духу, знаджена увись!
Я - схимниця, не скорена обіту,
Патлатими надіями кудись...

Тобі мене вловити не судилось.
Стриножити у со́бі - не дано́!
Я - річка, що нестримано розлилась
Обійстям вічності давним-давно...
(7.08.12)

Неспівоча пташина - твоя молода сивина -
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, - й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у квіткові тільця безневинні,
Та окрилений вірш - три миттєвості щастя. І ти,
Мій король польовий у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання... Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.

2012

Справжня слава почалася з болю.
Зірка моя – пташка золота –
Пуповину спалить – буде воля –
Глибочезна срібна висота,
Що п’янить, немов вино зі снігу.
Пахне кров’ю й димом золотим.
Я пишу свою прощальну книгу,
Сонцю помолившись перед тим.

Шрами – поцілунки злої долі –
Навхрест на душі моїй лежать.
Адже я, поет, – все більше воїн
В світі, де закон вогню й ножа.

А моя поезія солона
Хоче жертви...
Так в усі часи,
Якщо ти народний, не салонний,
І в тобі космічні голоси.

Я плачУ.
Не плАчу.
Океанно.
Окаянно у мені і скрізь.

Спить душа, порвавши три баяни,
Вмерти відказавшись навідріз.

Проклятий, немов моя країна,
Ще росту... пасу свою тоску.
Друг старенький вистрілив у спину,
Й так свинцеву від бандитських куль.


Прийде Муза.
Буде кава з тортом.
Висота перейде в глибину.

Світ цей чистий, наче совість чорта,
Переллю у серце – і засну...

8 серп. 12.

А в жизни может быть и так:
Никто и ничего не просит.
День завершу, повешу знак
«Я запертА. На переосень».

Переживу, перелюблю,
И пережду, и перебуду.
В себе я осень пересплю,
А завтра снова завтра будет.

В берлоге словно, мне снега
Перезимовывать в советах.
И перекладывать в руках
Тепло зимы и холод лета.

А там, глядишь, и распахну
Любовью сделанные двери.
Вот только на скамье засну
С осенней тишиною в сквере…

08.08.12

Не чув мелодій він чудових
Симфоній Баха, солов’їв,
Риторику тупоголову
Чи матері ласкаву мову, -
Весь світ для нього занімів.

З дитячих літ в глухій оправі
Душа витерплювала біль.
Він силився в тремкій уяві,
Як люди, мовби для забави,
Пускали мову з язиків.

Зате він слухав почування
І серця говір тихий чув,
Покори штиль, грозу страждання,
Душі принишклої зітхання
І нерва реактивний зсув.

Компонував нетрадиційно,
Не бив себе бичем принук,
Щоб звук мелодій піаніно,
Чи вітру шум із України
Пускати у негайний друк.

Він осягав глибінь істоти,
Сльозою серця слухав, як
Шоломотять небес висоти
Й на запитання Бога: хто ти?
Промовив: Твій синочок я!

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб. Сонети.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння.
Круті дороги, злети сил.
Вершини віри.

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний крик.

Попруги сонця
У полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Поміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Навіщо ти чекав слова зізнання?
Перевіряв, чи зрілі почуття?
А я несла своє сліпе кохання
У вир подій, до тебе, до життя.

Несла мов відра, сповнені водою,
Боялася, щоб необачний крок
Не вів до каяття, не став бідою,
Хоч у думках летіла до зірок.

Про тебе мріяла. У мареннях блукала,
Засвічувала жовті ліхтарі,
Коли небес шовкові покривала
Тонкий ховали місяць угорі.

А ти чекав... Скажи мені, навіщо?
Слова, як хвилі, що несе вода,
Розіб'ються. Моє кохання вічно
Світитиме!
Не зрозумів...
Шкодá...

Стигле яблуко падає долі розгойдує тишу.
В свою рідну галактику сонце під вечір піде.
І під небом нічним обережно я тіло полишу, -
зникну безвісти в ніч - літо знову пусте...

Ще ніколи під зорями я не любила самотність.
Жаль, що місяць-Нарцис своїм сяйвом мене осліпив.
Він так схожий на Тебе, далекий, і геть одинокий -
поміж знаків-сузір'їв - по-справжньому так не любив...

Тріпоче серце, проганяє втому,
втікає сон до приязних зірок,
і щось велике, тепле, невідоме,
сплітає в серці чарівний вінок!
Літають мрії понад небокраєм,
сновида-вітер бродить за вікном,
можливо вітер теж когось чекає,
у літню ніч блукаючи Дніпром?
Ріка шепоче так щемливо-ніжно,
ласкаво берег хвилю обійма,
намріється щось, і святе, і грішне,
і щастя більшого, здається, і нема!
Складуться вірші диво-ланцюжками,
відкриють тайну трепетно вуста,
то в серце залетіла світлосяйна
кохання першого пташина золота.

Хтось любить запах haute couture:
Chanel чи від Dior-а,
Або - новісіньких купюр…
Я - не люблю ту флору.

А запах фауни – це мій:
Люблю, як пахне козлик...
Вдихають ніздрі запах змій -
І туманіє мозок.

Але найкращий - солов’я:
Доводить до нестями…
Лише тоді щаслива я,
Як пахну солов’ями!


08.08.2012

В доме себя сидим,
А как будто едем,
По обстановочке взяты неслышным клеем.
Пальцем куда ни ткнёшься,
Везде соседи.
Вместе и поседеем.

Половину из них вот бы гнать с порога.
Проку от них, как водится, никакого -
Разве соли займёшь
Или спросишь, мол,
И у вас нету света?
Ну так одна ведь смета,
Одна пирога.
Одни культурологические условия.

Проку от них - разве зальют
Или сдуру станут шуметь полночи.
А утром бровью
Никуда нас не поведут.
Ну типа чтоб им гип-гип-капут.
Ну то есть чистый срам.
А самая-самая - по утрам
Цокотуха на каблучках
И меня не хочет.


2012

..а пісня лине як багряна кров
із серця рідної до днк країни
як на війноньку козаченько йшов
зосталася тополею дівчина

і там де річка невеличенька тече
де кущ калини до води хилився
а біль і смуток всівся на плече
«гей-гу» - лунає юнака-упівця

і щоб не плакати народ співа
про рідний край кохання і героїв
душа твоя Вкраїно ще жива
і як ніхто про це ми знаємо обоє…

—Чому ти хвилюєшся, море?
Чому ти не маєш ні хвилі спокою,
Як військо, щомиті готове до бою
з ордою?

Чому ти хвилюєшся, море?
Накочуєш хвилі одну за одною,
вкриваючи вимитий берег піною-
шумою.

Чому ти хвилюєшся, море?
Я можу, як хлопчик, погратись з тобою,
ти ж платиш у відповідь вражою грою
і злою.

Чому ти хвилюєшся, море?
Я хочу впиватись твоєю красою,
а ти накриваєш мене з головою
водою.

Чому ти хвилюєшся, море?
— Бо вічні закони морського прибою
по волі Того, хто створив нас з тобою
з любов’ю!

2003(2012)

Я вас не любила. Надвечір пливуть кораблі.
Одягнена в чорне, і досі виходжу на пристань.
Вже очі прогіркли, вже плечі тонкі і тінисті
конають під вітром останніх вітрил на землі.

Я вас не любила. Я з вами на захід пливла.
Старі Нідерланди. Вже б тут і зостатись, абощо…
Й ченці, наче бджоли, кружляють навколо стола
Й ченці, наче тіні, за нами виходять на площу.

На площі туман. І я знов не дивлюся на вас,
та ваші слова мені все потрапляють під кроки.
Ви ж тільки про листя? Не час говорити, не час!
Я вас не любила. Замовкніть… Замовкніть… Замовкніть…

Ця вогкість вечірня, і рук перехрестя, і слів…
Давайте повернемось. Темно і холодно.
Осінь
напилася крові і важко хрипить у петлі,
мов змучена відьма часів Ієроніма Босха.

Заплетені зорі на дотик серпневого літа
в своїм миготінні вечірнім узори-окрасу несуть.
Ковтає пітьма-старожилка праобрази світла -
розділено землю осонну* на зорі і муть.

Ромашкове літо тепліє - оновлено тричі.
Скидаючи шати щоденно в гаю пожовтішав спориш.
В цю ніч буде дихать, наповнено запалом дихать
переспів гримінь серпанкових, натомлених тиш.

Здається у небі сьогодні не бідний художник -
он там аквареллю, а там понад тинню - стікає гуаш.
Це - безмір фантазій, це трошки серпнево-тривожне
мінливе, погоднє, вечірнє серцебиття...

Старий ти чмир (я – молода!)
І обростаєш мохом,
А я бурхлива, як вода!
У тебе що, крім льоху?

І сам, як льоха (тьху – кабан!),
Заріс увесь щетиною,
А я учора в кегельбан
Ходила… Глянь, як дині,

У мене перса - і стрункі
Та довгі ноги звабні…
Хлопи за мною, як струмки
Гірські, летять, нахабні.

А ти лежиш, старий шкарбан,
І крекчеш до півночі...
Тобі на лобі я би жбан
Розбила так охоче!

Ти був колись, а я – тепер.
Між нами - лиш минуле.
Хропеш у хаті, ніби вепр!
До мами я гайнула!


08.08.2012

Мих. Саченку

Ще любили ми всі однаково
І вождів ще вітали весело
Прапорами кольору маків,
До "Червоної книги" занесених.
Ще такого ніде не бачено -
На горищі у баби Насті
Духом сіна було освячено
Найвеличніший символ Нації!
Він світився такою цнотою,
Що забудешся й про еротику...
Я від нього бажання всотую
І п'янію від того дотику.
Перед ним на коліна падаю
І вчуваю відгомін епосу;
А горище відгонить ладаном,
Чебрецями і цвітом вересу.
Місяць нашими бавиться долями -
Над вербовими висне вежами,
А цупкі лопухи долонями
Гладять литки, на сіні одлежані.
Хай дорога важка ще ториться -
Єдність колосу й неба збудеться.
Символ Нації, той що в Моринцях,
На горищі отім - не забудеться!

2003р.