Кажу востаннє: “Чуєш, не було!
Чого вчепився, як реп'ях, до мене?
А що було, давно те загуло.»
Та - знов за рибу гроші. На арену
Виходять ревнощі – таке оце кіно,
Бодай би не побачити нікому.
То ж, поки граєш в карти й доміно,
Зберу я речі й повернусь додому…


30.05.2012

***
Як не спаде з твоїх очей полуда,
То пісню волі не почують люди.
І хоч натхненно ти співаєш їм, –
Мистецтво чисте доведе до бруду.

Я люблю твої очі:
Такі великі дві планети,
Глибока мудрість і розважність,
У них поєднані взаємно.

Я люблю твою ходу:
Така тихенька і спокійна,
Здолала безліч перешкод вона,
А все ж місцями енергійна.

Я люблю твій ніс маленький:
Такий сопучий і вологий,
Що любить пахощі цікаві
Ловить і відпускать таємно.

Я люблю твоє тіло:
Таке гнучке і нестримне,
Що усюди пригоду шукає,
А потім ховає під грифом «інтимне».

Я люблю тебе, кóте, охоронець моєї змарнілої карми…

Когда приходят все эти любови
Без грубого заплечного стыда,
Их, видимо, ничто не остановит,
Чутки их сны, крепки их провода,

Легки и вездесущи их предметы,
Глядят прилежно сонмы их богов:
Подобием размокшей сигареты
Наутро там разлюбит кто кого.

Они свои воздушные пенаты
Заказывают строго по пути.
Они уже бывали виноваты,
Их вплавь не взять, их вброд не перейти.

Они так жить и раньше поумнели.
На них легко повесить всех собак.
Их счастье растрясло на той неделе,
Но это им незначимо никак.

2012

Такі жінки - мов гостьові пантофлі.
Такі не поневолюють навік.
З такими тихоплинно - в сірий досвіт.
Жага у них не гейзер - дині сік.

Їм не доводять кров"ю теореми
На дощці барви розпачу і мук...
Із ними поряд розцвіте й нікчема!
Такі жінки - кульбабки серед лук.

Говорять з ними тихо, неуважно,
В долоню позіхають... Крізь димок
Їм подають гірчицю, воду, сажу...
Дратую я таких - пісних - жінок.

Вони повинні бути! Мов перуки,
Як між ялин - для затишку - трава.
Я не веду таким жінкам рахунку.
Мій крок вони рахують: п"ять за... два.





2006-2012

Поцілунком тебе торкну —
Кохана, доброго ранку!
Тобі приємно відчути
Те, що я відчуваю...
2012г

В усіх моїх офшорних зонах -
некишеньковий чек на грець.
І в політичних перегонах
я бюлетеня попілець.

Коли розвиднюється ранок,
як і обіцяно мені,
я сам собі роблю сніданок
на в цінах різному вогні.

Я байдикую за кордоном
і надихаюсь на футбол
по той бік Лондона із Бонном,
де зводить Ужгород костьол.

Знічев'я економлю речі
і жертвую на хабарі.
Несу, коли, аналіз сечі,
щоб не чекали лікарі.

І так мені шалено страшно,
що я є покруч мовних справ,
що не вивчав я слів уважно,
які колись народ плекав...

Не "вертикальний" - прямовИстий!
Який "вокзал", якщо двірЕць!
А "крапка з комою" - барвистий
серЕдник зветься накінець.

Інфінітив? Це дієймЕнник
(невіглас я народних струн!)
"Меридіан" - чуже. ПівдЕнник...
А "полюс" все-таки бігун.

Ото й ганьба мене з'їдає,
толочить спокій мій тепер.
І тільки совість промовляє
мені із материнських
мовних
сфер.


29.05.2012

Поки покірний
Не будуть тебе зачіпати
Не будуть бити
Ймовірно
Навіть дадуть
Заохочувальний приз
Поки покірний
Не стануть тебе катувати
Ні рвати як шмат м’яса
Поки покірно
Ти будеш м’ясом для них.

Понуривши голову
Не побачиш
Жорстоких очей
Боягузливий блиск
Руки поклавши за спину
Не спробуєш взяти
Вагу непокори під дих

Зможеш
Робити плодитись любити
Поки ти засіб чи здобич
Поки дороги не переходиш їм
Коли допече
Тобі вільно вити
І коли страшно –
Зі свічкою вийти
Поки світло твоє
Не блискавка
І поки голос твій
Ще не грім

Поки покірний
Ще можеш бути
Поки ще мусиш ти бути ним
Наливайся найменшою правдою
Гартуйся волею і неволею
Наберись непокори і маху
На чистий
Соборний
Гучний
Дзвін…


2012

Друг каже на біле – „чорне!” –
І заздро кусає губи.
Враг цідить:«Занадто моторна…
Вужів і стоніжок… не любить…”.

А я зупиняюсь на кладці –
Щоб кізоньку пропустити.
А я всім дарую капці –
Тихесенько в серце ходити.
А я подорожник сію –
Щоб рани чужі лікувати.
А я зозулечку грію,
Не цьвохкаю чалих лошаток.
А я молюся за душу,
Коли тать каблучку – із пальця…

Чому ж я, стрімлива, мушу
Щоднини спинятись – на кладці?



2007-2012

Бог солнца, Ярило!
Тебе поклонюсь!-
Вишь: сердце остыло,
Навеялась грусть?

Твой огненный шар
Согревает наружно.
В плену жарких чар
Вызреваю радушно...

Тепло расслабляет
И томной отрадой
Мой дух исцеляет
По принципу:"надо!"

Презренные мысли
Тревожат сознанье,
Идеи "зависли"
В предутренней рани.

Луч солнца пронзит,
Словно дерзкая смелость:
Твой поезд "транзит"-
Мне сойти захотелось...

Я- лучше пешком
По покосам и нивам
Пройдусь босиком,
Как мудренная дива.

Небесный фарватер
Пылает стожарами,
И солнечный кратер
Сияет фанфарами!!!

Огромное зарево-
Светом неистовым!
Спектральное марево-
Огненно-дисковым!

Ярило! Ярило!
Ты- жизни носитель!
Дух светом пронзило-
Святая обитель...

…Отих ранкових слів,
Яких папір не стерпить,
Примарна напівтінь
У сивому диму –
Це лінії руки,
І їх уже не стерти,
Не відаючи, як,
Не знаючи, чому.

Не знаю, чи тому,
Що вперше і востаннє
Лягаю в борозну –
І рветься борозна,
На відповідь мою
Іще нема питання,
А що вже проросте –
Того ніхто не зна.

Бо лізуть у рядок
Натхненно і уперто
Слова, що обірвуть
Мене на піврядку...
...А сонце у сідлі.
А вірші – у конверті,
Загубленому ним
На повному скаку.
2012

сцена
сіріє в залі
а в оркестровій ямі
пахне сирим напалмом
чистять скрипки і ямби

як увертюра драми
лине фальшиве бугі
слово не за вовками-
сцена наступна
друга

рушили – три/чотири:
бал
прапорці червоні
маски вовків – ми звірі
в битві а не в загоні

жалять вогнем софіти
сцена четверта - форте
найкрасивіше в світі
тиша і гул аорти

сцена фінальна – п’ята
ще не включився розум
душі застигли в паті
зал поспішає в прозу

Вважаєш: розбити слабкого найлегше? То - правда.
Та ба, що в слабкому буває незмірно багато межі...
Слова то слова - чи по суті, чи просто бравада,
Та тільки не завше судилося їм зачепити душі!

Банкнотами вітер у вікна - для когось не того,
Хто звик партитури калічити власними ницо-за-дай...
Ніхто ж не вдивляється в очі... До вільного бога!
То й так - чи впізнаєш в лахмітті безпечному заздрісний рай?

Так б’ється голубка у грудях - уранішньо чиста.
Яка то молитва! Які то нестримні хмільні чудеса!
То правда: лиш торк - і розірване впаде намисто!
Та лиш не схилити під ноги ганебно святі небеса!
(29.05.12)

***
Коли я був ще юним і зеленим,
То мчав туди, де чув – гуде геєна.
Тепер помчав би зразу я у рай,
Та познімав хтось із коня стремена.

Доторкайся вітром лісовим,
я тобі бринітиму: «злови»!
Спокусив лавандовий напій:
море-море-море із-під вій,
по стебельцях - до травинок спиць,
божевільний солод полуниць
тане-тане-тане на вустах…
Запах твій - моя спокуса, ах,
і квіткові в одязі принти.
Бджілка – вітрогонка, як і ти!
Вся у смужку, в променях думок…
Дотик червня ніжний, наче шовк.

Як чайку побачиш підбиту,
що в небо вернутися мріє,
до тебе нехай на край світу
мій голос долине, Маріє.
На Київ біжать електрички,
і з кожною серце міліє.
Без тебе, як берег без річки,
в житті залишивсь я, Маріє.
Вночі прокидаюся двічі -
зоря через шибку зоріє.
Вона загляда мені в вічі
твоїми очима, Маріє.
Я смерть би узяв у дружини,
та тільки вона не зігріє.
Неначе пелюстки жоржини,
роки облітають, Маріє.
Нам поле глушили осоти,
А нині пшениця яріє!
Та тільки не я твої соти
наповнюю медом, Маріє.
Обрала ти іншу орбіту,
де біле, мовляв, не сіріє.
Навіщо ж на чайку підбиту
ти кидаєш погляд, Маріє?

Він став частинкою твого життя.
З тобою всі пов*язані думки.
І якщо захочеш залишитись одна —
То вже не зможеш,
Він бо з тобою, завжди...
2012р.

І знову слововитвір, знову ти, у кожній гілочці_рядочку невід’ємний,
в анфас і профіль схожість «на лице» - мені тебе таким намалювала
художниця_самітниця_зима, а потім через весни у літа, не цвітом білим,
не плодами, до осені, до рваного листка усе вела чомусь лише снігами.

Сьогодні знову літо і зима, і плач тополі - за білим пухом, як за пеленою,
окреслю коло, в колі – ти і я, а сніг летить, летить, летить. Оо...саааннна...
Вслухаюся – молитва поруч з нами, і грішне відкидаю враз... Наш обідочок
сипким пісочком сиплеться крізь нас, і ми такі леткі за мить до щастя.

Думки пожухли, світ причастям вмитий, так біло на душі, так білосніжно,
несу тобі назустріч у долоні шматочок хліба й білий пух від херувима,
вся у замрії, у тобі, у цій завії , тополя тішиться, слова не викинеш із вірша -
так мало надихають ті, хто поряд і так багато ті, хто ще не з нами...
2012

Ніжусь з коханим
у ліжку,
Гладжу легенько
плечі,
Маю таку я
звичку
Вранці, удень -
і вечір
Плавно у ніч
спливає…
«О, мій коханий
мачо!
Як я тебе
кохаю!..»
"Гурр!" - телефон,
як трактор…
Ледве розплющу
очі,
Глянь, біля мене -
редактор:
«Де ти була
до ночі?..»
Швидко встаю
із ліжка,
Мить - і за стіл
робочий…
«О, ти з’явилась,
Келю?! -
Шеф щось від тебе
хоче...»


29.05.2012

Любов є терпелива,
Не горда, справедлива,
Ніколи не пишається,
Не пнеться, надимається,
Не має в собі кривди,
Не каже , що- любив би.
Любов непересічна,
Вона від Бога - вічна!


Взято, як приклад, з листа Св. Івана до Корентян ( 13: 4-7 )

***
Я знаю – не існує небуття,
Бо повен я любові до життя.
Коли шугає дух у небовиді,
Тоді душа вглибає в почуття.

Наважилася: "О-па!"
Є відлік... Круговерть
(не на життя - на смерть)!
І що? І шкереберть...
Зморилась Перша Спроба.

Наступна також: "О-па!"
Характер номер 2:
міцніша голова
боротись за права...
І що? Уже жива
на золоті слова?
Зморилась Друга Спроба.

І втретє чути: "О-па!"
Ця точно, так і знай,
уперта, як бугай.
За недосяжний край
удачу заховай -
знайде, хабар хоч дай!
І що? Створила рай
за "без штанів гуляй"?
Зморилась Третя Спроба.

Оте зловісне "О-па!"
тепер вже ваша спроба...


29.05.2012

Пародія

Ілюзії вітрил і кав…
Романтиків скінчúлась ера?
Ти гарна й мудра – я це знав,
Та щоб ревнива, як пантера?
Ще був би привід – то нехай…
Яка помада? М'ятий одяг?
Але кричи, кричи давай –
Твої слова мене заводять!
Мені би з десять літ назад
(Бо що ж ті голі стіни винні?)
Але пробач… той аромат…
А з ким ти пила каву нині?
Відводжу погляд від колін
(Думки про те, що зветься раєм).
Прийшов на пам'ять раптом Грін,
Але пішов… Не заважає…
…Спасибі, Серденько моє –
Ми як колись, від щастя п'яні!
Тайфун в воді, яка вже є!
А що було би в океані?

29.05.2012

Юдейські лиця в українців...
Лиця українські у юдеїв...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.

Вишив проліском хустку грудей,
і ніжно торкнув до плечей.
В тобі, хай палає ніжність —
Теплий вогник твоїх очей.
2012р

я тобі пишу цього листа —
наче збираю з трави росу,
ранкові бісеринки ніжно
заплітаю в одну косу.
любов дарує грані наснаги.
провіщає кохання благовісна роса.
присяга вівтарю перевесло любові,
затаїла дихання дівоча коса.
2012р.

На малюнку - іній.
Звісно, кажуть фарби
візерунком ліній:
"Читача нам в дар би...
Щоб - за честь картині!"

На малюнку - вперто
ще один малюнок:
про усе - відверто,
щиро - в подарунок.
Рама вже не гетто.

На малюнку - вибір:
"не знайшов"... "не втратив".
Кам'яній же скибі
три шляхи вгадати...
крилам, раку й рибі.


29.05.2012

Червонозем душі віддам на зяб…
Вернулася в розмай з мішечком солі,
Подружницею стала двом тополям,
Лелечим гніздам і колодязям.

Авжеж, я – піша... Коні, хідляки,
Модерні авта мчали мимо дійшлих.
Я зупинюся... А ви плачте – в нішах,
Посестри злі, над модусом таким!

За крок до світу стежка в ніч стекла.
– Хіба це диво? – фуркотіло серце. –
Повсюд – підступність,
а твій норов – з перцем…
Звізда осяє цей хиткий анклав.

Друг радив сходження на хвилеріз –
І малював пунктиром трон, корону…
Летіли в безвіч знавіснілі коні...
Кінничі бігли – їм напереріз…

Дивлюся на опілля – з-під руки.
Припрошує до церкви сива мама.
У сім озер, у сім інтимних книг
Стекла думок жовтогаряча магма...

Життя – це рух.
Все має алгоритм.
Клен у грозу торкав і глину, й зірку.
Упала в терен...
Чепурила мірку...
Я ще огляну душі й хутори!



2006-2012

в дощові долоні теплі
заховало казку сонце
цілий день ішло назирці
за ув’язненими в дощ

розвалили стіни греблі
часоплину оборонці
і попадали у вир цей
і принцеса й принц
і дож

де ви бачили дракона -
що пильнує темну вежу
там сидить сумна принцеса
і зітхає в самоті

правлять бал нові закони
що розлізлися за межі
принців з’їла жовта преса
а теперішні – не ті

копирсається у стосах
урядових документів
перетрушує полиці
від пилюки сивий дож

не знайшов бідака й досі
стопудових аргументів
огризається і злиться
констатує: «так отож»

і сидітиме у вежі
та принцеса віки вічні
і лузатиме насіння
прищуватий принц Іван

а дракон підхопить нежить
і у липні чи у січні
перетвориться від ліні
в славнозвісний барабан

Ой, чому ж в Батурині
Явори зажурені,
Вікна всі зашторені,
Коні геть зашорені,
Ноги їм попутані,
Козирі поплутані,
Скопом перемішані,
А гравці – повішені?!

А тому в Батурині
Явори зажурені,
Що московські ратники
Й Кочубеї-зрадники
Не на побойовищі
Потопили в кровищі
Гетьманські пристойності
І козацькі вольності.

А тому зашторені
І тому зашорені,
Щоб вовік не бачили,
Що тут насобачили
Москалі зажерливі
Й Меншикови-жевжики
Волею Петровою
Психонездоровою.

А тому попутані
Й козирі поплутані,
Щоб майбутні Пушкіни
Пошкребли за вушками,
Заскрипівши перами,
Правду всю похерили
Й возвели до звершення
"Мідяного вершника".

А тому все змішано
Й скопом перевішано,
Щоб проклясти гетьмана,
Прогорлавши: "Геть, мано!"
В старожитнім Глухові,
Щоб глухими й струхлими
Ми вовік хохлячили
Й істини не бачили.

Й лиш тепер в Батурині,
Де курінь при корені,
Розправляє крилонька
Правда-українонька,
І Мазепи-воїна
Слава удостоєна
Величі... Козаччина
Знову розкріпачена!

2008

Розуміємо, що треба
Якось жити-виживати…
Але ж, Господи,
Ганеба
Козакам – козачкувати,
Рачкувати на догоду
Новоспеченій "еліті",
Честь козацького народу
Плямувати в білім світі!
Від ординської навали
Ми нічого не навчились , –
В москаля козачкували
І до ляха приловчились;
В комуняки плазували
У підніжках по багнюці,
Власне тіло шматували
Задля диких революцій!
Бігли ми наперегінці
На верхи якісь міфічні…
О, які ми, українці,
Безпорадні й безпомічні!
Ми без пряника не можем,
Канчука нам треба дуже…
Силам чорним, зловорожим
Не одне століття служим.
Доля нам дарує волю
І свободу довгождану –
Ми ж роз’ятрюєм до болю
Окаянну давню рану,
Колінкуєм перед катом:
"Ми не хочемо задарма…
Будь і далі старшим братом –
поверни нам рідні ярма!
Ні Мазепи, ні Петлюри,
Ні Бандери не жадаєм , –
Поверни тюремні мури,
Бо для нас вони є раєм!"
В нашій думці-поведінці
Є щось дико-хворобливе…
Може, ми – не українці?
Може, й правда,
Що хохли ми?
А хохлюзі – по заслузі?
Яничарові – по чарці?
Що ж тоді – калина в лузі
І до чого – грона ярі?!
А навіщо – козаченьки,
Ті,
Що коників сідлали?
Не було у нас Шевченків?
Симоненки геть пропали?

Піднімаюсь над собою,
Над своїм життям
Бурлацьким,
З вікового перегною
Шаблю вирию козацьку;
Кров’ю змию ржу погану
Із ославлених клейнодів –
Українцем знову стану
В гроні націй і народів!
Не піду козачкувати
До пихатого вражини,
Щоб моя стражденна мати
Знов соромилась дитини.
Не піду я воювати
Ні чеченців, ні татарів,
Щоб себе прогодувати
Із кривавих гонорарів;
Не лизатиму сідницю
Щохвилини, день по дневі,
Ні своєму – українцю,
Ні чужинцю – москалеві!
Краще в голоді та в згоді
Виживати на руїні
В неподоланім народі,
В незалежній Україні!

1997

Підпали сторінки тих старих щоденників,
Де ще є ваші спільні фото.
Викресли зі списку улюбленних тих письменників,
Чиї книги носила йому на роботу.

Підпали його сорочки,
Список імен для дочки
І для сина,
Спусти колеса його машини.

Підпали сторінки тих старих своїх збірників,
Де всі вірші про нього й лише йому.
Хай тираж хоч у тисячі примірників,
Підпали і нехай ніхто не питає чому.

Підпали його рушник,
Підпали і нехай все пов'язане з ним горить.
Він давно вже без тебе звик,
Підпали і забудь. Зараз. У цю мить.
26.05.12

кормил любовь
на лестничной площадке
с руки

шиповником.
он колется нещадно:
не лги,

что так себя
за дверью щедро ты от-
даёшь –

ждёшь правде па-
ру. но в живот шипами
вонза-
ЕШЬ ЛОЖЬ.

темно от слёз.
не видно ждущей душе
ни зги.

пожалуйста,
с руки берущей
любви - не лги

***
Хто любить слово, той багатий на думки,
Бо він у сад не ходить зроду навпрошки.
Перед нащадками не завинить довіку,
І скарб безцінний – не продасть за срібняки.

Рахую дні стеблинками меліси,
В карафці збовтую снаги вино...
Обмотую в тафту зелені вірші.
Мій обшир – три на п’ять.
Софа, панно...

Мій чай влаштовує статечну музу,
Що знає безлік суржиків і мов.
Ген абрикос квітує непорушно –
Його пиляр у жовтні обійшов.

Усе мене сприймає, все – до ліри,
Усе – за погляд,
за ковток,
за крок...
У вирій намірялася з країни…
В одвіт – зірниці сяйво - на рядок.





2007-2012

гіркота, полинова гіркота слів –
виразками язик пошматований.
пий мою гірку кров, пий –
вона надновою вирує у скроні!
пий мою солону кров,
що краплею на лезі рядка згорнулася.
її плазмоїдами сьогодні знов
вірші зіллються.

вона - на тротуарних плитках
на здетонованій трамвайній зупинці.
вона – намистинками вздовж розірваної нитки
підземки, яскрава, як на картинці.

вона зміїться вздовж мертвого русла
околицями кладовищ-сіл.
порожньо у хатах, на вулицях –
лише гомін собачих весіль.

вона плескається, в електричному світлі іскриться
в чашах повних бенкетуючих під час чуми.
вона волає про Справедливість,
підриває відчаєм наші уми.

хто почує той шепіт набату?
хто відкриє їй двері навстіж?
нею, вируючою, чи нап'єшся, братику?
та вже не заллєш назад її, бражну.

Останній дощ -
містерія журби.
Болить душа.
У небо не кричу.
Розп'яттям літ високих
і мольби
відлуння зблисків
сильного дощу.
Безсмертя завше
спалює мости,
коли на хрест
у сутичці з імлою.
Ну що ж, пора...
Ховаються хрести,
обтяжені
самотністю чужою.

2012р.

До всього звикли. І до краю отчого,
До снігу в травні, в січні – до грози.
Й до того, що ікони мироточать,
Й не новина, що плачуть образи.
Не дивина, що бур’яни – не полються,
Калина сохне, прокисає борщ…
Ікони плачуть, кровоточать, моляться –
Бодай одного схаменути б хоч!..

2012

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

Усе це було за віки перед нами –
Утечі від світу і біг цей у дощ,
Листи, як прелюдії сильних романів,
І прощені зради, і шрами від прощ.

Безвихідь везли - як сухоти – до моря
І сльози топили в солоності хвиль,
Утопії планів складаючи поряд
Під білі видіння вершин і вітрил.

І знали так само – занадто – для втрати,
Й ховали ретельно маленьку брехню.
Боялись, як вени, себе відкривати
І повної правди – неначе вогню.

Та й ми вже були в багатьох варіантах:
Античності, готики і рококо.
Повторення нас – нескінченна константа,
Допущена похибка точних епох.

Тому не лякайся мене загубити,
Не прагни збагнути в одному житті.
Я вічний в ландшафті твоєму – як вітер,
Я з тебе і сонця росту, ніби тінь.

2012

Каштан морозивом узявся торгувати
(холодить його листя-опахало).
Бузковий пудинг манить ароматом:
Так хоче, аби ти покуштувала.
Цукати сонечка у ніжних маргаритках
Розсипані в смарагдовому джемі…
І вабить формою смачна ірису квітка,
Кульбабкове всміхається варення.
Солодкі звуки так стрічають лунко!
І пудрять землю пелюстки вишневі…

Чому соромишся, малесенька ласунко?
Для тебе всі солодощі травневі!


2009-2012

Ти охоче вабиш, зваблюєш... і ждеш.
"Золотом" із міфу ти штурмуєш око...
Вірш не напишу. І ти не створиш теж
казку про любов. У кадрі змін. І кроку.


28.05.2012

Вагітна, підписавши папірці,
Від сина відмовляється, що в лоні...
Тремтіння не побачили в руці,
Стола не залили струмки солоні.
Маляті не купляла пелюшок,
Не вибирала ліжечка - із мужем.
Оця Катрін – зі стаї тих пташок,
Яким плід лона з перших днів – байдужий.

Квітує бізнес – виносить дитя,
Продати – мов кавун чи стиглу диню.
Таке буття.
За долар, за мідяк
Маляток продають жінки... чи свині?





2007-2012

Пахло блискавками і м'ятою,
Краплі падали дощові.
Я вигадувала ім'я тобі,
Та туманилось в голові.
Розлітався світанок бризками...
Я сама, безіменна ще,
Виглядала з холодних блискавок
Теплий вогник твоїх очей...

Кожен вечір спогади у мене
про твою божественну красу,
і своїм коханням полонений,
несвідомо їх у сни несу.

І нестримно зорі шаленіють,
лиш одна покотиться до ніг -
розповість тобі про тайну мрію
у віршах переднічних моїх...

Чи можна одинаково любити?
Невже є схожі крапельки води?
Чи можна душу навпіл розділити,
зберігши вподобання чесноти?

Ні-я не можу, лиш тобою марю,
напевно хворий ,бо всеціло твій.
Моя любов - єдине те, що маю,
її віддам лише тобі одній.

І зараз в час прощання і прощення
розкаюсь за надмірні почуття,
хоч серце, як розжарена печеня
жадає змін і нового життя.

Насправді просто хочу бути поряд ,
і обіймати ніжно ,як тоді...
І цілувати палко біля моря,
кохати прямо у морській воді.

2012

Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!

Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в ній козацька вдача,
Й під зіркими ізнов зірками
Вродить Гонтами і Сірками!

Вірую! –
Від Андрія від Первозванного
Для народу небезталанного
Все відпущено вищою мірою…

Вірую!


2001

***
Дід вирубував сад,
бо податку не міг платити.
Під сокиру підряд,
бо голодні і босі діти.
А у баби сльоза –
їй шкода татусеву грушу.
- Не реви, - відказав, -
я не хочу, та, бачиш, мушу…
І сивіла весна,
і не квітла скупа садиба.
Тільки бабі у снах
груші пахли. І ніби в німбах
посміхались батьки,
що померли у тридцять другім...
Дід вирубував сад,
і боліли душа і руки.

***
Він різав сад у квітні, у цвіту.
В асфальт горнув нарциси і тюльпани.
А ввечері хвалився, дуже п’яний,
як взув якусь на гроші та он ту
стару штовхав у шию, бо вона
лягала під колеса і під пилку.
І насміхався, і ковтав горілку,
і світ на матючинні розпинав.
Він різав сад, бо власний мав проект:
заправку, забігайлівку і паркінг,
Він стільки знищив по окрузі парків!
А ще людей. Що вже не суд – респект…

***
А у доні в долонях яблунька,
а у сина лопата тата.
Так погідно довкола, ягідно.
Йдемо нині садок саджати.
І вовтузяться ручки-крилонька,
і цвітуть, наче квіти, очі.
Ми садами життя не зміримо,
а любов’ю – завжди і точно.

Розкрию вам сердечну таїну:
Синок ще любить атласи і пазли.
Образився учора мій пестун:
Його «дівчам» назвав дебелий Стасик.

Він пригорнувся вдома до щоки…
Він просить і розради, і совіту...
Є в сірих буднях ідилічна мить:
Коли Юрась шепоче:«Люба…рідна…».

Мужчині, каже люд, пасує шрам.
Зміцніли рубежі, напої, ґрати.
Арес в лютневий сон гінця прислав…
Не дам в офіру викохане чадо!




2002-2012

на продавленном ли тяжестью лет,
на прогнувшемся ль под грузом побед –
там, на небе на моём - в лебедях,
лебедой-бедой зарос млечный шлях,
очумевший от обид и гордынь,
что кричали моим звёздам – Остынь!,
что учили, как гореть – «от» и «до»,
как либидо превращать в айкидо,
и долбили долю болью в ответ
на идущий из души звёздный свет…
но «на нет» сведу старанья гордынь -
ерунда мне сделать сладкой полынь:
я любовью прикормлю лебедей,
и совьют гнездо в моей лебеде.

А сонце сипле квіти водограєм,
А у повітрі океанський бриз...
Прощай, мій острове, літневий краю,
Зелена латко серед синіх риз.

Ти - із води та лави народився,
У бірюзі веселих трав постав,
Є у тобі примхливий шарм щасливця,
Що ріс з любові почорнілих лав.

Мене зустрів ти пересохлим полем,
Із теплим духом вигорілих вуст.
І пальми розпускали парасолі,
І тихо у кущах ховавсь мангуст.

Ти не теплом вітав мене щоранку,
А холодом роси із сніжних гір,
Я пам'ятаю: кожного світанку
Мауна-Кеа тішила мій зір.

А інколи з вікна автомобіля
Вершечком маячив Хуалулай,
І поспіхом накочувалась хвиля,
Змиваючи пінистий світла плай.

О острове! Во віки не забуду
Твою красу зелено-весняну,
Вулканний пил - оманливу полуду,
І неба синь, і неба сивину.

Там віслюки дороги переходять,
Там диких кіз видніються сліди,
Там все ще Пеле розстилає сходи
І сипле жар в божественні сади.

Гавайський велетню, води окрасо!
Твоє алоха збережу в очах,
Махало за твої дарунки ласі,
Ти - моя мрія у вишневих снах.

І навіть коли крилами прощання
Літак гучний у небо вируша,
У моїм серці всі твої світання...
І у моїй душі твоя душа...