Відчуття, котре втекло,
сонце вранці обпекло.

Опік обрій розпалив,
сон зненацька розгнівив.

Гнів розпачливо (чи без
гулі смутку) швидко щез.

Тільки ліжко розлилось
чи не на всю хату щось.

А у ліжку - спляча ти.
Решта - заячі сліди.

Гомін сонячних зайців
невідомо звідки вчив,

що не гірший моху шовк.
І у ліжку хижий вовк

заячі знайде сліди...
А у ліжку - спляча ти.

Відчуття, котре втекло,
каву щойно принесло.


7.05.2012

Не збагнути твого тепла
І волосся густу пшеницю.
Сосни туляться до чола,
Пахнуть руки твої живицею.

“Де ви є? Де ми є? Де наш світ?”
Запитають ліси нас у березні.
Я ж надламана гілка вересу,
У долонях твоїх мій цвіт.

Небо сосен у пеленах
Носить тиша у нас закохана.
Я твого життя гостя непрохана,
Гілка вересу у руках.

2012

Зацвів учора білий гладіолус -
Гречаний вечір медоносить літо!
А джміль-музика знов несамовито,
У пишній квітці муштрував свій голос.

Який незвичний видався на славу
цей гладіолус-шабелька яскравий
А наш музика знову за роботу
Квіткам своїм виводить нову ноту.

2012

Свій новий кептарик -
Одягнув комарик,
а веселі мухи —
Білі капелюхи.
А пузатий дядько Джміль -
Одягнув зелений бриль.
Мурашина — у хустину,
Ще й вдягла чоботи сині.
Всі зібрались на парад,
Бо зацвів учора сад.

Дні пролітають кулями з пістолів.
Вчорашня втома заповзає в нині,
Яке ти ще у вічності відстояв,
Та вранці знов боротися повинен.
У цих щоденних ницих барикадах
Ховається вагоме і важливе…
Але тоді даремно дорікати,
Коли ймовірне стало неможливим.
2012

Потепліло.
І знов довелося жити.
Заболіло
Від приморозків старих.
Бідне тіло,
Ослаблене і розбите,
Робить діло.
Багато у квітні їх.
Полетіли!
До біса облізлу млявість!
Зарясніла
Навколо весна для нас.
Захотіли б –
Назавше у ній зостались.
Що нам час?!
2012

дві випадкові лінії життя
зустрілись і сплелись в мережі
в мереживі натхненних мрій
і забуття

Завтра знов у вікно зазиратиме сива береза,
Буде мацати шибку, скрипіти сухим голоском...
Небо п’яне од сліз, а я плачу й лишаюсь твереза!
Скільки сказано слів, але марно, усе - на оском!

Залишай, залишай порожнечу в моїх коридорах -
Я вповиюся нею, неначе в рожеве манто!
Не дано у засвяття, то ж вічно блудити в притворах,
Де ніким не помічений гасне безликий ніхто...

За душею - ні цента, чужинна офірна валюта.
За вітрами зостались обшарпані стіни без див
Та береза у вІкна, що сонцем давно позабута,
І кадильниця щастя, що янгол чужий остудив...
(6.05.12)

Цівка сонця -
грім у вікна
впало листя
вбите криком
чорним круком
закрилило
сонця цівку -
зранку
у моїм віконці.
Бранка!

Пародія

Я дозволив, бо звíдки знав?
Планував – погуляєм садом,
Поп’ємо ще найліпшу з кав…
Але ти – то якесь торнадо!

І глясе не ковтнув ні раз –
Ще в дверях здерла плащ із мене…
Ні, не сéрджуся, без образ,
Думав так: молоде – зелене…

Вже котом прикидався – “няв”!
Танець, два… А тобі все мало…
Я не пробував, не втікав –
Ще орел, але ти б догнала.

Злива стукає в шибку десь…
Молода ти, шальнá і вільна.
В сивім пір’ї диван увесь,
А спина – борозна суцільна!

Нігті гострі такі, як ніж –
Як по місту у шрамах йтиму?
Їх, благаю тебе, обріж -
Вже боюся того інтиму.

…Я прощаю – на те й поет!
Ще глясе? І купити б крему…
Натякаєш на “тет-а-тет”?
Ні-ні-ні! Я пишý поему…

Мене поїдає самотність
Повільно,цілком, з головою
Сумна,коротенька повість
Про нас із тобою -
Моя точка відліку,
мОє каліцтво,
Нещастя,прокляття, сиріцтво.

Мене поїдає самотність
Неначе та тля,налетіло
Накинулось, збило і душить
Слабке,безхребетне тіло

Червнева Спека йде у ніч за сосни…
Плеяда хмар плете їй льолю росну…
Рум’яну панну в жовтому хітоні
Цілує Легіт…
Обпіка долоні…

– Не звабить Спеку цей хлопчина гожий... –
Шерхоче гурт лілей на плесі-ложі.

Червнева Спека – одаліска Сонця!
Фризер захмарний обітне волосся…
За ніч у панни відростають коси –
Рухливі, золоті, як плесо Ворскли…


2002-2012

Я очень скучаю.
Иногда. Честно.
Я молчу о тебе
А что интересно -
Меньше нервных срывов
Подруга-апатия
И всё без тебя
Вернись, проклятие.

Есть экран, переписка, и мой микрофон
умолк
Нерабочий, наверно
а толку?
Помехи, динамик
Я слышу твой голос
По телу мурашки
Со взлетных полос
Мы улетаем
Навстречу ночи
А может приснимся?
Опять,
до встречи.

…була правда і неправда, було розмаїто…
З української народної пісні

1

Поміж календули, цибулі, моркви,
За гони від мого дитинства сіл
Живе Голубчик. Має ложе – ночви,
Відвоював у озерця наділ.

Муркоче котик, лиже хутро пишне…
Живе самотньо. Це – окрай розлук.

Умовк Голубчик…
Достигають вишні,
Обарвлюють євшан, пісок і брук...

2

Ніч.
Розчахнула двері веселкові...
Метеостанція…
Стежина…
Бак.
Дід Чорноштан проворно м’ячик ловить.
Сюди чкурнув Голубчик від собак.

– То ви живі? – питаю у бабусі.
Вона сміється... Хвіртку відслоня.
Це ж двір дитинства! Кроленята – в русі…
Прийшов Голубчик, чую тихе „няв”...

Сарай. Підвода.
Любо! Розмаїто!
Дівча в панамці.
«Тут нема шулік…
Лиши мені кота!..
Тут завжди – літо...» –
Лягає шепіт на півсон повік.


2006-2012

Зранку внук приїхав з міста у село до діда.
Був давно, то хату сплутав з обійстям сусіда.
Мали їхати батьки, та,певно, іншим разом.
В них у місті, як завжди, проблеми вічно з часом.
Внук привіз вітання діду й подарунків трохи,
Обійшов хазяйство швидко: від курей до льохи.
Сад оглянув і город також ходив дивитись,
Потім вирішив і сам старому похвалитись.
- Ось машину гарну маю, майже нову, білу,
Ноутбук серйозний досить і "круту" мобілу.
Маю навіть навігатор - суперприлад, діду.
Він знайде усе, що треба, де я лиш не їду.
Всі шляхи й доріжки знає, вулиці й об'єкти.
Сам розкаже і покаже точно місце, де ти.
Там супутник "бачить" все. Звісно при потребі.
Бачте, техніка яка. І думати не треба.
Дід уважно хлопця слухав, дивувався дуже,
Врешті-решт махнув рукою і пішов байдуже.
Внук побрів кудись за хлів, пішов за огорожу:
- Де у вас тут туалет? Бо я знайти не можу.
Дід всміхнувся тихо в вуса, глянув на онука:
- Де у мене туалет? Знайти - нехитра штука.
Сам же кажеш, що не звик вже думати багато,
Хай знайде той "мудрий" ящик - СУПЕРНАВІГАТОР.

Лід під ногами, лід у повітрі,
Лід у моїх легенях.
Завмерли у променях крижаних
Будинки, птахи, олені...
Скалки в обличчя, а ти думав - сніг,
А я - Снігова королева,
Дивися, мої замітають сліди
Хвостами лютневі леви.
В дзеркалах озер запорошена тінь -
Потвора чи вершник у латах...
Це ти? Хуртовина за плечі:
Привіт, ти вже розівчилась літати?

2012

Буває так, що роззуваєш очі,
І омиває хвиля світла.
Прозрів, засіяв нове поле,
Але не встиг зібрати жита.

Буває так, що згадуєш за правду,
І дістаєш життя нового лист,
Але забруднений папір біленький,
А в голові немов сидить чекіст.

Буває так, що сльози ллєш солоні,
І обертаєшся частесенько назад.
Але не кланяйся минулому у ноги,
Сгубив ти щастя серед навіяних принад.

Бог даровал друзей – поэтов.
Они забавляют меня,
Волнуют мне кровь...
Учусь быть настороже всегда,
Ловить каждый взляд,
Значение каждого слова
И угадывать движения...
Великолепно здание их замыслов.
Прикасаюсь к Изобилию Творческого напитка,
Нескончаемого океана миров,
Пью из этой дивной чаши
И не могу напиться, Молюсь, их труды благославляя.

Люблю друзей – поэтов.
2012г.

Сигануть-бы в небеса,
да с седьмого этажа,
чтоб не ждать когда умру,
а косынкой по ветру
выше взглядов, выше крыш
улететь, пока ты спишь,
далеко за край земли,
где б искали - не нашли.

Пронырнуть бы океан,
чтобы утопить обман.
Как плененной мухи зов
в паутиннице мозгов
он звенит, украв покой.
Непорядок с головой
исцеляли до сих пор
только плаха и топор.

Чашу с ядом от души
всю до капли осуши:
время жизни тем ценней,
чем осталось меньше ей.
Этот стих не про любовь,
кто всегда стрелял не в бровь,
тот поймет насколько прав
вор, что вовремя украл.

Застрелись-ка грусть–тоска,
щелкни смертью у виска,
лучше так, чем тыщи дней
слушать бред твоих речей.
Бледнолицая луна
холодна…Повешена!-
Затянула узел злой
гравитация петлей.

Точно мыши на разбой,
лезут мысли из извилин.
Если б жизнь была водой,
я свою, конечно б вылил.
Хоть не встречною любой,
а тобою обесцвечен,
даже если есть любовь,
то не каждый ей замечен…

2006.

Многие женщины
мною помечены ,
многими мечен я.
С мифом любви
наши страсти повенчаны
и ожидания.
Сгинули в пропасти
робость и скромность,
но не окончен бал-
медленно кружатся
времени лопасти,
жизни вращая вал.
Время все вылечит,
слоем косметики
скроем его следы,
точно художники,
не теоретики-
знаем цену слезы.
Взгляд словно лезвие
он не бездействует-
режет напополам.
Поберегись-
беспощадные бестии
ходят и тут и там.
Главное выстроить
тактику быструю,
взвесив число монет,
так рассчитать
траекторию выстрела,
чтобы погиб поэт.
И у подножия
знамя возложено
тем, кто наверняка
не променял
философию ложную
на монолит крюка.


2007

Усе завмерло навкруги.
Зіп*ялись в вікнах снайпери...
В їх лабіринтах думок дикі танці...
Вони замаскувались добре.
В чеканні ласо прядуть жертві сітки...
Час навчив терпіти удари під дих,
Від своїх рідних, далеких і близьких.
Знову ніч ятритиме рани,
Тулитися буде до моєї душі.
Вчуваю - горлиця десь озвалася...
Аж сам задрижав... - тире, тиша і крапка...
2012р.

Ми в дитинстві ділились
На «своїх» і «чужих».
Ми «чужих» не жаліли –
Йшли «війною» на них.
Часом кров проливалась –
Мир тоді наставав,
І безногий Володька
Рани всім бинтував;
Наші сльози і соплі
Витирав кулаком,
З однієї баклаги
Напував молоком...
Ми дорослими стали:
Ні «чужих», ні «своїх» –
Однорідне суспільство
Одномірне для всіх;
Однозначні поняття
Про своє і чуже
Конституція наша
Стереже й береже.
Лиш безногий Володька –
Сивий сторож нічний –
Цілим світом забутий,
Всенародно нічий.


1990

П'ять пелЮсток - бузкове щастя:
може з них мені сплести вдасться
фату... таку білу й квітчасту?
І впасти з тобою в це щастя! -
Щоб в бузковій миттєвості віку
назвати тебе чоловіком...

І в наше обезлюдніле село,
Й до нашого печального порога
Воно прийшло і радість принесло –
Веснотравневе слово – перемога.
Як зазвучав нечувано майдан
Жіночими тонкими голосами!
– А де ж Петро?
– Микола де?
– Іван?
– Ок-са-на?

Цвіли сади,
Буяв зелений вир,
Гриміли над столицею салюти.
Сміявсь і плакав молоденький мир –
Себе самого ще не міг збагнути.

1977

Од сивих дум сивіє голова,
Од сивих дум я серцем молодію
І виколисую в душі надію
На ще ніким не сказані слова.

О, віро в золоте своє перо,
Яка ти по-дитячому наївна,
Яка глибока й чиста, мов Дніпро,
Яка пречиста, ніби Україна!

Свої, ніким не сказані слова,
Єдині, головні, найголовніші
Шукаю я. Сивіє голова.
Цвітуть сади. Стодзвониться Дніпро…

Я вкотре рву свої невдалі вірші
І вірю в золоте своє перо.


1971

Здається - все гаразд
Не пишу вже вірші
Лиш сумніви й контраст
Залишились в душі

Стабільний кожен рух
Відомий наперед
Стабільний навіть слух
Ніщо вже не секрет

Немає таємниць
Стабільність - наче час
Вже звикли до дрібниць
Що є довкола нас

Так день за днем і що?
Дістало «все гаразд»
У чорно-сіре тло
Зливається контраст

Рівнина моїх днів
Все швидше йде на спад
А я ж у верх хотів,
Як в’ється виноград

Знайомий кожен квант
За дні і за роки -
Без права на варіант,
Як мури навіки

То краще хай душа
То плаче то зліта
Не варта ні гроша
Ця клітка золота

Без поетичних слів
Без радості й туги
Я просто здичавів
Помер би від нудьги

Нарешті новий вірш
І новий депресняк
Чи я ось так хотів?
Та краще все ж ось так

Поралась баба в достиглім городі,
Лантухи перла до льоху і в сіни,
А у думках, аж на самому споді,
Зблиснула пісні майбутня перлина.

Гухкає глухо картопля додолу –
Треба ще буде її перебрати…
Руки – в роботі, а очі – до столу –
В баби рядочок родився лапатий…

Шмат олівця задоволено скиглить
В пучках пожовклих, мов тім’я нагідок…
Це ж «завагітніти» піснею встигла:
Прибраний клапоть землі – тому свідок.

Пальці покручені, мов огудиння,
Усмішка – квіткою – в кутики рота…
Легко римує свій настрій осінній:
Ой, як пожити ще бабі охота!

Нишком торкне середульшого внука,
Сором’язливо за спиною стане:
Той у комп’ютері танками грюка –
Все вибуховим покрито туманом…

-Синку, тут бабця нове написала…
Може, уділиш хвилинку уваги?
…Ще один вибух!.. А баба «дістала»!
Їй поетесою бути забагло!..

-Вчіться, бабуню, самі друкувати,
Ось вам і мишка, і клавіатура…
Лячно старій: ніби вже й пізнувато
Дертись на тую чудну верхотуру!

…Тицяє гучно однісіньким пальцем:
Тиша прогнилою латкою рветься…
Пісня пірнає, мов голка у п’яльця,
Прямо в екран, у комп’ютерне серце…

6.05.2012.

Сливовий цвіт пахне мені чоловіком (себто, мужчиною) –

Його руками – немов гілками, його кремезною спиною,

Дотулитися до такого – прорости, як прищепа, врости у душу і тіло...

Сливовий цвіт опадає на голову білим-біло,

Цвіте все нараз! Вишні та яблуні, сестри-черемхи, такий нюховий екстаз,

Що голову зносить! Хоч носа не потикай із хати!

Ой... Каштани... Аж кров прилинула... Так багатоооо....

Як на ярмарку марнославства – понаставляли сторчма у небо свічки звабливі,

а звідти сюніч метеорна злива та сяйво місяця таке, що аж-аж!

яка ж то я буду, мій цвіте сливовий, щаслива, мій кучерявий каштане,

ти зауваж, я вже не та - лань полохлива, вивірка, що хутко так скаче з сосни на сосну

Хитну своїм станом тобі звабливим і не засну та і тобі не дам спати,

мій цвіте звабливий, моя памороч, мої чари-уроки...

Я цілуватиму кожну твою пелюстку до забуття,

до розчинення у нірвані твого кохання...

Навесні ніяк не можу заснути,комарина-ж-ти-муха-ж! А ти?

Товчуться під вікнами маруди-зануди-гертруди-похітливі коти,

Ще з березня – день у день, як на роботу!!!! І що ж їм усім досі мало?!!!!

Ня-я-я-я-яв!!!! Роздирають душу на клаптики, ніби моє покривало

Кігтями гос-с-с-с-стрими, як с-с-с-скальпелем – вжить-вжить-вжить –

Ріжуть-шматують сни мої еротичні, такі дотичні

До вересків за вікном....

Хотіла б я знати, а чим сниш ти?

Чи бачиш мене, розпашілу, з обличчям щасливим, з грудьми,

які тужавіють від погляду твого, від торку готові соком зійти?

Чи бачиш як йду по росі від тебе, як купаюся довго в молоці

туманів на луках наших духмяних, п'яних від Еросу споконвічного,

що восресає щораз на Великдень?

Бачиш, коханий, бачиш, бо живемо в одному сні,

бо у дні оці знавісні, дихаємо повітрям єдиним,

п'ємо одне молоко, ходимо босоніж бо одній росі,

хоч і живемо за сотні миль, мій єдиний, рідний мій...

Хижа думка напроти, як нерпа нервова, німує.
Є слова, як луна. Що із того? Це тільки слова.
Зорі в ніч, мов у річку глибоку, востаннє веслують.
Я читаю над світом Фуко - ніби всім, ніби Вам…
Ми давно вже на Ви. Однедавна чужі, нетерпимі.
В наші вікна влітають останні грифони й орли.
Аж повітря згортається вище... Це кров пілігримів.
Ми ніколи не будемо разом. Але ще могли б…


2012

І луна здаленілого грому
над артеріями блискавиць…
Підіймають обличчя увись
мокрі верби. Мовчи і молись.
І віддай цій воді свою втому.

Ця вода, ця прадавня вода,
ця вода, каламутна й глибока,
воскресає у жовтих потоках
і бунтує, і бʼється, допоки
не затихне у сонних льодах.

Не спинитись травневим дощам…
І тече хай цей дощ, не змовкає,
поки небо від краю до краю,
наче житню хлібину, розкрає
і до крихти роздасть прохачам.

Недопите глясе

Недопите моє глясе.
В шибку стукає ніч і злива.
Я тобі дозволяю все.
Молода ти моя, красива.

Нагромадила купу слів -
І у двері пішла відразу...
Я прощати завжди умів -
У собі не ношу образи.

Навздогнавши твій силует
У дощі - притулився станом.
Ну, а потім ми - тет-а-тет,
Ніби вперше чи у востаннє.

Поскидали плащі на стіл.
Заважає білизна в ліжку.
Буде шал, буде танець тіл
І по спині нова доріжка…

Я прощаю тобі усе:
(Ще орел, але в сивім пір’ї)
Недопиту в кафе глясе,
Нігтів слід по душі і шкірі…
17.02.12.

Душа не звір і з нею так не можна:
полохано, відчужено, ніяк…
Або ти прірва, або ти маяк -
у Всесвіті це знає атом кожен.

Або в тобі спасаються, або
зникають у безоднях на століття…
Ти темрява кромішня або світло,
з якого промовля не раб, а Бог.

Життя чудове тим, що проминає.
Злинає сонце і паде за гаєм,
Усе живе скоряється дрімоті,
В надії ранку очі закриває.

06.05.12

Відпускаю себе у негоду
Чи в сей сонячний хміль - передзень...
За-купальським віночком на воду
Під офіру лелійних пісень.

Відпускаю свій дух в міжогення
Щирих істин і лаврів брехні,
Не нарікши його безімення
Між не знаю, не так і не ні...

І святенною слізкою з неба
Чи росою, що вабила цвіт -
Відпускаю вже й душу від себе
Непорочною пташкою в світ...
(4.05.12)

Оживе, забринить, залоскоче
Душу звуком казковим вона, -
Ніби серця торкнутися хоче,
Повна радості й туги, струна.
Забринить, сколихне і відлине,
І повториться знову, і знов
У веселому співі пташинім,
І в тривожному шумі дібров.
Залоскоче, сп’янить і збентежить
Призабутим, безжурним, ясним, -
Тим, що бачилося безбережним
Колись, певно, не мною одним…
06.04.12

І знову біль і знову сум…
(Вітчизні знати ні до чого-
У неї газ, у неї струм…)
А в мене - Чорт і трохи Бога…
Ще й торба спрощених питань.
(Неактуальні, запізнілі…)
І так гризе, якщо це грань...
Чому ж тоді не чую тіла?
..Ось-ось картопля зацвіте.
Покірна вічному закону…
Дивлюсь і думаю про те,
Що травень - копія Ікони…
А скільки їх… а скільки їх…
Гуляє світом,білим світом?!
А числа – 9, як на гріх,
Не квапляться сховатись в літо..

09.05.2012.

**
северный ветер
унес лепестки сливы
чайный домик пуст
**
цветет сакура
на горе Черепахи
дымка восхода
**
рассвет у ручья
соловей разбудил сон
Хаги расцвела
**
в саду весеннем
расцвели магнолии
запели птицы
**
цветут лотосы
мандаринки на пруду
дни Танабата
**
густеют сосны
на южном склоне горы
пара журавлей
**
в доме Таноми
чай из цветочков сливы
солнечный день
**

Відчуття що тебе зрадили
Страшно думати що так
Довіру в серце вгладили
І сіли на чужий літак

Дарували безтурботності
Віщували небуття
А залишили самотності
Напівціле нежиття

Монохромні ще незрілості
Грають в душу каяттям
Вистачатиме сміливості
Відмахнутись почуттям

Може навіть і не зрадили
Може просто краще так
Та довіру в серце вгладили
Й вибрали чужий літак...

Сьогодні, на світанку золотому,
о, Вітре, забери мою печаль
і ніжно пригорни, розвій утому,
аби потому - вже не гасла даль.

І я воскресну – ще до третіх півнів,
Царівною – на березі надій.
…Покаюся, зречуся орденів я
заради пізнання нових Стихій.

Ви, маестро, такий іще юний,
ще у розпалі Ваш березіль.
Ось послухайте: струни і струни!
Звідусіль!
Під склепінням вечірньої тиші
будуть вальси печальні летіть.
Я проситиму Вас хоч би й віршем
полюбить!
Вам без музики німо і глухо,
Я це знаю напевно й давно.
Але ж... серця сонату послухать?
Що воно?
Може, лине до Вас в тих мелодіях
не акордами писаний шлях?
Ви загублені в березолях, я -
в осеня́х.
Ви, маестро, такий іще юний.
Ненароком, напевно, рвете
Ви кохання моє сонцеструнне,
золоте.

пол шага вниз, потом - разбег,
елейность слов на миг, но вверх,
ресивер просит: "отпусти...
если да вдруг, но ты прости!"
мой воздух дышит глубиной,
ему не снится горный слой,
ни этажи в балконы слов...
аккорды вздоха, стук часов

ему пора, ему давно
секунды беспокоить... но
то тут, то там, пустыни храм
естествознанию к прудам
сиренам сказки под окном,
тамтамам тишину с трудом,
ворчливому коту - fish-дом,
ежу перчатки и укладку
на шевелюру... что понятно!
ну, а полетам и огням
апофеоз под тенью дня

2012

Ось вона, моя грецька Богиня!
Що її очі стріляють вогнем,
Що її погляд остужує душу водночас.
Моє серце наповнюється жалéм,
Коли її туфлі від мене стукочуть…
Твої хвилі, на зібраній мушлі з волосся,
Завжди стримані й холодні.
І знову зникає вона у Всесвіт,
І знову лишилась я самотня…
Пальці її, мов струни,
Що розвінчують дзвінко повітря.
Дорогою пливе вона ніжно,
Немов темночола лебідка…
Тендітність і сила в тобі домінують,
І мудрість пронизує тіло.
Усмішка таїть сум і печаль,
Ховає в собі наболіле…
І ось закручусь я у вихорі світу,
І хто мене в мить цю обніме?
Солоні сльозинки я п’ю за тобою,
Моя ти грецька Богине…

В очах таємний вогник,
І ніс тихесенько сопить,
Зубочок нишком виззирá,
І смуток десь в куточку спить.
Я відпущу свої долоні
Тобі в волоссячко в полон,
Притисну носа до макітри,
Вловлю амбре одеколон.
Стискаєш мої пальці ніжно
І прямо таю вся в цю мить,
Твоє тіло все палає,
Душа моя неістово горить.
Твої очиці ніжно-сірі
Так манять мене знов і знов,
Прижмусь до грудки своїм тілом,
Підкинь у мене кілька дров!
Підкинь, най сгорю дощéнта,
Під тиском твого тіла.
Відчуєм ти і я
В коханні смак молитви…!

Привіт, моя боле,
Як тобі живеться?
Чим тішишся, чим дихаєш?
Чи жаль в тобі зіллється?
Разом з тобою вічно ми…
Супутниці постійні.
Моя ти зірко, провіднице,
В тобі важелі мої рушійні.
Плекала змалечку тебе,
Своїми мріями живила,
Ностальгії скандувала,
І світла сліду не лишила…
Моя боле, моя крале!
Що ж мені робити?
Як по хмаронькам літати?
Коханого розлюбити?

Минають дні й пливуть години,
А я сиджу самотньо у вікна,
Малюю нутрощі свої єдині,
Пишу життєпис тільки я одна.
Давно забули радощі первісні
Немає більше й мозочку часток.
Одні фекалії у душах Ваших,
Лишилась ще й купа кісточок.
Серденькі повні перегноєм,
В макітрі вітер звеселя.
В очах ні крапельки іскринки,
Про це задумалась лиш я.
Голодні мухи - друзі Ваші,
А товариші - слизькі червú.
На жаль, та й я частинка ваша,
Немає гіршої журби...

Коли розтопляться сніги,
Розтануть довгі ночі зимні -
Під льодом озера тонким
Проб'ються лотоси первинні.
Заграє вітер у житах,
Зійде веселим сміхом парків.
У серці замкнутім, очах –
Підійме з попелу світанки
Забутих днів мого життя,
Нову любов та почуття.
Хай швидкоплинну наче квіти,
Але таку, щоб нею жити.

може нам вибрати вічності зиск
оклики в подив зітерті
наша любов – легкокрилості зблиск
наше взаємне – дві смерті
знову vivat для хистких пірамід
і для обрамлення ночі
коси і трави і острів що Кріт
з крил обгорілих регочуть
миттю у рами конвульсій ряди
ранок і барвами тіні
що ж розійшлися що ж розбуди
в зареві крил миготінням

2012р.



Художник Я. Саландяк.

Поранено вечір! Підмогу негайно!
Пронизано груди! - ридають глибини.
А рана ячить круглооко, клечально,
керваво сплива, галасуючи - лине,
стікає по обрію червонопружно;
насуплені хмари надпили кровиці
і сунуть собі обтяжіло і дружньо -
важкі з полювання вовки і вовчиці.
У небному лісі - при західній стезі -
вола надвечір"я, кричить, умирає,
впадає до гір...силуети столезі
блакить урізають світлам небокраю.
І день розлетівся на миті скажені-
за ним небосхили закрили заслони...
а ніч розгорнула затиснені жмені,
зaдула до ран зорельодяні грона.
Та вечір загус на межі з позасвітом
вишнево-малиновим винним сиропом.
Мистецько горять вітражі -наче мітом
залиті - із давен містичним окропом.


Поранено вечір у небо безхмарне,
в довірливу душу, у вітряну вдачу-
поранено Часом...ніщо ненамарно:
ні сотні народжень, ні тисячі страчень.