Між естрогенами й тестостероном,
Сарною Інню і буйволом Янем,
Душе, метаєшся ти, безборонна,
Райдуго дружби, людей двох єднання.

Сарно і буйволе, темні ви діти,
Мало вам дружби, прагнете щастя.
Будьте серцями чисті й відкриті –
І у любові тоді вам воздасться.

Сльози омиють душу струмками.
Скільки дружити – стільки й вагаться.
…Ламле в нестямі руки віками:
«Діти, котрого урізати пальця?»


12 жовтня 2011 р.

Лишилось ще з дитячих літ
(Про юність нічого й казати):
Увесь стрункий жіночий світ
Жагуче хочеш обійняти.

Благословенна вічна хіть –
Не тіла, а душі потреба.
В майбутнє з тьми тисячоліть
Шалений крик летить до неба:

З одною – з усіма пошлюб!..
О, де ти, справжності основа?..
Всім однолюбам однолюб,
Всім казановам Казанова.

1994

Відпочинь, кохане
Миле ластів’я.
Я на чатах стану,
Дівчинко моя.

Затихають звуки
Вже о цій порі.
Тягнуть тіні руки,
Світять ліхтарі.

Край твойого серця
Буду цілу ніч.
Хай щасливо б’ється,
Йде хай сон до віч.

У твій сон прилину
Славним князем я.
Спи, моя дівчино,
Ластівко моя.


9 жовтня 2011 р.

Ниже села, за Облазом
Два коникы пасут разом,
Два коникы тай кобыла,
Що ты, мила, наробила? Наробила…

Забрала сь уд хлопцӧв рǒзум –
Нич не вартί твǒї сльозы:
Єден хоче ся женити,
Другый хоче ся топити, ой, топити.

Докӧть хлопці пудростали,
Мы ся з тобов любовали.
Будеш ты з єдным, вать другым,
А я пӧду гет за плугом, гет за плугом.

Та я з׳орю свою ниву –
Мила моя, будь щаслива.
Най тя любит тот, ко хоче,
А мині най сохнут очи, сохнут очи.

А я сяду на біціґлі,
Кажу правду – йсе не фіґлі,
Долі селом ся повезу
По путьови, ги по лезу, ги по лезу.

Най любов ми серце ріже,
Най слызами в душу лізе,
З нирвӧв най мотузя яже –
Буде так, ги карта ляже, карта ляже.

Бо ты дівка, а я дідо…
Накладу на груди ліду,
Може так любов застужу,
Бо тя люблю щи май дуже, щи май дуже.

Ниже села, за Облазом
Два коникы пасут разом,
Два коникы пасут разом…

17.06.12

Хто бачив щастя у просторах вітру?
Там хмари линуть, наче кораблі,
Там ллється із небес одвічне світло
І доторкається до уст землі.

Хто бачив спокій у безодні моря?
Там лагідно виблискуючий штиль
Все знає про романтику історій.
Ти їх лише знайди, лише повір!

Хто чув про вічність там, де чорний космос,
Де іскрами зникає зорепад?
Згораючи в чарівнім безголоссі,
Порушує він сон семи Плеяд.

Хто мрію бачив у своєму серці?
Вона віщує волю почуттів,
Що теж підвладні невгамовній смерті,
Хоч буде в тебе й тисяча життів!

Хто світ побачив іншими очима,
Духовно возвеличиться, як Крез.
Тим шлях відкрився, та нема причини,
Щоб райський сад спустився із небес.

червень, 2012

У мене ластівки гніздяться на плечах.
У тебе всюду випинають жили.
Птахів моїх ніколи ти не помічав.
Я не відчула, як вони з’явились.

На шкірі в тебе - м’ятні запахи смоли.
У мене - оси у волоссі. Жала.
Гострять, мов леза. В тіні наші уп'ялись.
Я не помітила, що їх багато стало…

Комахи збуджені. Птахи мої – нудні.
Метелики чужі, як сніг, на тілі.
Тепер оселяться назавжди у мені:
Ти сам побачив, як вони злетілись.
2012 рік

сонце знесилене
зéрню розсіює
смуток осінній…
попіл по золоту
олово холоду
росяний іній…
скúртами-склепами
вранішня сепія –
…
вересень…

Ці ноги, ці ноги, ці ноги
Стоптали вже скільки доріг,
Що жодні, повірте, комори
Не вмісять метражний їх хід.
Утілити кроки в краплинки –
Буде повноводна ріка.
Якщо вони стануть піщинки –
То з’явиться диво-гора.
Коли всі сліди у шеренгу,
Такою буде довжина,
Що навіть екватор, напевно,
Не зможе вмістити сповна.
Доречних ефектів багато,
Хоч, звісно, не в цьому їх суть,
А в тому, що в темпі staccato
Ці ноги нас світом несуть.
У висновку мушу сказати:
Так, ноги прославить хода.
Не всяка… (Тут згідний я, брате)
Для того ще є голова.

17.06.12

Пригноблені бетонним тягарем
Не дихають міста на повні груди.
Без жалю в серці зачерствілі люди
Не бачать власно створених проблем.

Поети вже не створять од, поем,
Бо хто ж писать про мертві стійла буде?
Пригноблені бетонним тягарем
Не дихають міста на повні груди.

Зелені парки «грають із вогнем»,
Їх можуть «вбити», не змигнувши оком…
Тоді впадуть міста, мов ненароком,
У серці із розбитим ліхтарем,
Пригноблені бетонним тягарем.
22 травня, 2011р.

Спелые яблоки в нашем саду,
К вам я однажды уже не приду,
С вами не встречусь, ведь вы далеко.
Помню лишь вкус: что за чудо ушло!

Спелые яблоки в доме отцовском,
Нежные , сочные, на перекрестке
Всей своей жизни, в это я верю,
Более вкусных мне точно не встретить!

2004- 2012

Боксерський ринг. У схватці не герої,
І не володарі гарненьких поясів.
Зійшлись у вічному моральному двобої,
Два супротивника із глибини часів.
В трусах червоних худорлява правда,
У чорнім гримі – здобрена брехня.
Не переносять рішення до завтра,
В кого ж міцніша захисна броня.
Є аргументи в правдоньки серйозні:
Сумління чисте, спокій у ві сні.
Та для брехні , вони таки відносні,
В неї свої заїжджені пісні:
Мораль відсутня, ціль на першім місці,
Будь-який шлях і кількість мертвих душ.
У неї хитрість, зрадонька в колисці
І вічний заклик «Правила поруш!»
У суддях – людство, рішення приймає.
Є переможець? Відповіді де?
Хто не боїться й сам себе спитає,
У своїм серці рішення знайде.
2012р

Захололий у кухлі чай,
Хтось пиріг надкусив – не з’їв.
Ти з походу мене стрічай,
Як стрічали колись князів.
Бутерброда мені зроби.
Я втомився тримати меч.
Сік я голови, як гриби.
Більше джему, і не переч.

Брав Тулузу я і Діжон.
Так, трофейне привіз вино.
Ти у мене – найкраща з жон,
А дружина моя – лайно.
Не хотіла іти на штурм…
Ти шкарпетки мені сплела?
Я оглух від звитяг і сурм.
Я втомився, моя мала.

Наша доня говорить вже.
Так, багато було утрат.
Як там мама твоя живе?
Їхній конунг мені не брат!
Перемир’я… а далі – знов…
На війні – як уже війні.
Наш собака, як я зайшов,
Не впізнав мене. Зовсім ні.
30 січня, 2011 р.

Земля батьків, далека Лемковина.
Могили предків постають зі снів.
Чи ти була у Бога в чомусь винна,
Що розгубила всіх своїх синів?

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали, корені рубали.
Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна дайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
"Ми тут - свої, а там – чужі, чужі"...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

"Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі".

...Земля дідів, квітуча Лемковина.
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

14.06.2012 р.

Лиш переглядалися до пори,
Та любов розвісила прапори!

Схвилювала трепетом аж до сліз,
І радів побаченням щиро ліс.

І п'янили доторки до руки,
І слова зливалися, як струмки.

І були щасливими дні оті,
А тепер ховаються золоті...

16.06.2012

десь там за пилюгою за городами
де гострий вітер залягає в тінь
колись душа до берега виходила
а їй назустріч без страху і подиву
тонкий мов сніг і дикий мов смородина
виходив жовтий аж медовий кінь

аж перепелля в зелах ворушилося
чамріло явориння й вороння
душа стояла з рукавами білими
де човен спав засипаний пагіллями
де шкірився порожньою могилою
на неї й на медового коня

і млосно пахло водяними грушами
були далеко хати і вогні
чиясь рука із голкою незрушною
рукава білі без жалю заюшила
всіма тими задушеними душами
що покотом лежали у човні

душа втікала на стемнілі вулиці
душа була байдужна і легка
та щось несла у згорточок зіщулене
до полотна вже намертво притулене
що бджоли сонні вилітали з вулика
що бджоли їй сідали на рукав

2012.

О що таке вірш у обіймах печалі?
І що таке рима в сутужності сліз?
Видовбує болем свідомість скрижалі!
Скрипить, наче пекло, розтрощений віз.

Воно із душі... Не питається! Марно
Словами калічиться, наче в бою.
Той вірш, що кровить, що реве, той - що карма,
У темряві світла товчеться - в борню!

Чуттєва рапсодія - зірвані ноти,
І їх вісімнадцятки - петлями вниз!
Не знайдені рішення, втрачені квоти...
Надія? Надії задимлений хмиз.

Той вірш, що в потугах нестримного болю...
Та рима, що в муках утрати життя...
Всього лише серце - півкриком на волю,
Розпука - руками у світ каяття...
(17.06.12)

А гавань пропахла ніяк не пригодами – гноєм.
Це зараз ще берег, а там, в океані – лиш румби.
Нащадок шляхетного роду блакитної крові
Узяв собі в голову випливти разом з Колумбом.

Із міста дитинства, де кожен – лихвар і негідник,
Невдахи – у море, вельможні – щороку на води.
Твоя каравела нагадує жінку вагітну –
Хто прийме пологи, якщо у дорозі народить?

Чого ти пливтимеш услід божевільному діду,
Що вигадав велосипед про дорогу до Індій?
Схотілося адреналіну? – сходи на кориду.
Увагу зверни на вродливе лице донни Іньї.

Поміж серенад і сієсти ставай чоловіком.
Бо море підступне – воно не змужніє, а змучить.
Забудь про химери – бо каятись будеш довіку.
Не йди за Колумбом, лишайся удома, Веспуччі.
26.12.2010

***
Не хочу бути я тоді поетом,
Коли олжа збратається з багнетом.
А як до біса буде ворогів,
То я вмонтую в ліру кулемета.

З пастки хатнього муру
Вийди у світ тривог –
Зоряну акупунктуру
Робить щоночі Бог.
В меридіани болю –
Червоні, немов кармін, –
Лікар Всевишній вколе
Зірку Альдерамін.
Геть думкам невеселим
Я утекти велю –
Жовтий промінь Капелли
В меридіані жалю.
З провалля дальньої далі
Метає стріли Арктур
В оранжеві магістралі
Крутих емоційних бур.
В меридіани страху,
Що тягнеться крізь віки,
Сіріус-сіромаха
Втикає свої голки.
А у зеніті липня
Веги точна стріла
Небо зціляє блакитне
Від всюдисущого зла.
2010

Поза оком ночі та Сивіли
навздогін симфонії вітрів
цілить лучник, той, достоту білий
у плащі із обрію старім.
Хащі літ печалі-кругозлами
і стрілу - романтики осу
стріне півень, що божком на брамі -
хто таку не вибарвить ясу.
Танго пір’я і жахів фокстроти,
діва ронить в огниво фату
Може вперше, а можливо всоте
відболить кохання на льоту.

2012р

Так ніхто не ображав мене, як ти,
Так ніхто не міг зібрати злість у слово.
І шляхетно, й неповторно, випадково
Наступити на високі почуття.

Не високими підборами, та все ж...
Незаслужено, наосліп, дуже боляче...
Проковтну сльозу, стерплю і, ледве стоячи,
Я не вибухну, мов кулька надувна.

Але серце вже крихке, немов графіт,
Спотикається на кожному абзаці.
Щось не так чомусь у нашому палаці,
Не в таке життя ми вірили колись.

Так ніхто і не кохав мене, як ти.
Та образа ця, здається, не остання,
Це, напевне, від великого кохання...
Так ніхто не ображав мене, як ти.


2001 - ?

Дозрівають яблука в саду,
Між землею і далеким небом.
Я і сам плодів від себе жду,
Саме так, як стомлені дерева.

Буйний цвіт весняний відлетів,
Погляд літа на осінній схожий.
Вже збирання час іде плодів...
На душі чомусь стає тривожно.
2012р.

Твоє мовчання, наче скальпель,
Вискоблює усе, що є.
Ще кров крізь пальці має скапать
Зі скальпа. І твоє-моє

Обличчя спільне, повне щастя,
В кювет навік, у небуття.
Це, звісно, краще, ніж украсти, –
Вбить до народження дитя!

Поза любов’ю – як за бортом.
Кричи і пробі, і апорт!
Це називається абортом.
Це називається аборт.

Все. Закінчилися дороги.
Жде доль нових автомобіль.
Не прийде смерть приймать пологи –
Ти вибрала найменший біль.

17 червня 2012 р.

Пропахлий цвітом літа вітер
Вночі прикинувся, що спить
І я почув, як поміж віттям
Павук мережить срібну нить.
Звук оживляв глухе мовчання
Гілля і листя, і плодів
Так, що у мороці безграннім
Плин часу в захваті тремтів.
Набравшись сили і терпіння,
Хмільний од запаху й думок, -
Оте бентежне шарудіння
Вночі вивчав я назубок.
16.06.12

все мине Marie…
все мине…
не картай себе
Bonne journée!
не у Франції Marie
не в Бургундії
ти у нас Marie
на цугундері
і волхви звідси геть пішли...
немовлят геть усіх знайшли
й вибили
тут царюють тепер іроди
полювальники за породою
грають в нарди тепер народами
тут юродствують лжемесії:
до спасіння без воскресіння...

Підносить осінь золотий ранет:
Круті боки – у крапельках дощевих,
Смаглявих зернят ластів’ячий щебет
Довірливо так проситься в сонет.

Дарунок щедрий доньці принесу.
Скажу – від зайця. Дзвінко
засміється...
Дитинству все казковим видається –
Не збіднюйте ж душі його красу!

В жаркім вогні оновлюється сад,
Пругке коріння пригорта планета,
Закутує в пухнастий листопад.

Розкривши томик мудрого поета,
Читайте про троянди й виноград
При світлі сонцевидого ранета.

1977

* * *
Не знаю, де кінчаються дороги
Людських шукань добра і досконалості,
І сумніваюся, що є кінці в доріг...
За сумнівами істина зоріє:
Кінця нема і не повинно бути...


* * *
Нікого... Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Море, мов скатертина,
Золотим по голубому вишита.
А серед голубіні і золотавості –
Білим – кораблики вишиті,
Крила і зойки чаїні...


* * *
У весни-дароносиці
Для кожного радість вготована:
Для пралісу – пролісок,
Полю – зело,
Соловейко – для вишні...


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
...Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам’яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані своєї самотності.


* * *
Робочий піт, він весь на видноті,
Він котиться по світлому обличчю,
Брудний, а дивно,
Так обличчю личить,
Немов сльоза – троянді почуттів.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою,
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.


* * *
Криниця смутку –
Чарівна безодня,
І я над нею,
Журавель самотній,
Впустив у воду золоте відерце.


* * *
І свято минуло,
І радість у серці вляглася,
А квіти безсмертника й досі цвітуть,
І ніколи їм
Від безсмертя свого відпочити.


* * *
Смарагдова хвиля
Хлюпає в серце, в зіниці.
На парашуті із сонячних променів
Перший листок опускається тихо
на землю –
Рожева сльоза вересневого смутку.


* * *
Не тільки й світу, що в вікні,
Це так, але ж вікно –
Не просто дірка у стіні:
Вікно у світ
Воно.


* * *
Очима Шевченка –
Гніваєшся,
Очима Олеся – сумуєш,
Очима Вишні – смієшся,
О мій кароокий народе!...


1971

***
Коли в останню я зберуся путь,
Тоді мені всю шану віддадуть.
Я знаю це й кажу: «Не переймайтесь,
В раю я згоден бути – і ким-будь!»

Цій любові рости й рости
В міру росту кар’єри й зарплати.
…Повпивались мої старости,
Повкладалися спати.

Не годи мені, не годи.
Все, що сталось, – не відробити.
…І хропуть на усі лади.
Й треба жити.

Син хороший зростає в нас,
Другий десь подавсь в потерчата.
Чи впізнає, як виб’є час?
Здрастуй, мамо і тату…

На руїні густа трава,
Плющ холодний гадом плететься.
…Як з похмілля болить голова!
В нареченого – серце.


1999

Сину чи доню, де ти?
Не вборонив, зломившись.
Як тобі було вмерти,
Навіть не народившись?

Хлюпнуло з цього світу
Йодом у потойбіччя.
Лона холодний цвинтар,
Чорні палають свічі,

Наче пекельна ватра.
І прозріваєш вповні:
Ось вона – справжня вартість
Щирій своїй любові!


1998

На ліжку в лікарні лежав собі старець,
кістлявий і сивобородий.
Не міг він вже навіть піднятись без палиць.
Чекав на епіграф природи.
Він був не один. Вся велика родина
прийшла попрощатись із татом.
Побути з ним поруч в останню годину
і... дещо важливе спитати.
Першими слово взяли собі діти:
"Батьку, скажіть ради Бога!
Чому лікарі записали у звіти,
що в Вас - венерична хвороба?
Ви завжди навчали нас жити без бруду,
мов смарагд берегти своє тіло,
відкинути хіть, усіляку облуду...
Самі ж так прожить не схотіли?"
Тут з крісел піднялись, щоб злість десь подіти
сестри, залиті сльозами:
"Скажи, любий брате, хіба не хотів ти,
щоб правда була поруч з нами?
Чому ж тоді сам брав валюту нечисту?
Чому в тебе світ - то театр,
в якім критикуєш щораз чужий виступ,
а сам - видатний махінатор?!"
Завмерли у гніві присутні в палаті,
і раптом докірливим тоном
звернулась дружина... Теж мала спитати
щось в даного серцем й законом:
"Коханий, казав ти, що житимеш вічно,
що завжди будеш біля мене.
Невже це все було лише платонічно,
а ти лиш розігрував сцени?"
Старий посміхнувся, на бік повернувся
і визнав відверто провину:
"Я знаю, що сам жив невірно, що гнувся,
не питайте мене про причину...
Але... от ви, дітки, хіба не щасливо
живеться у власних вам сім'ях?
- задумались діти - щодень їм мов диво -
й схилили погідливо тім'я. -
А вам, мої сестри, завжди чисті руки
хіба не полегшили ношу?
- і сестри, що теж берегли цю науку,
покірно потупили очі. -
І ти, моє серце, моя люба доле,
чи не жила ти мов за стіною?
Вірячи в те, що не вмру я ніколи,
чи ж не було спокійно зі мною?"
- дружина закрила обличчя руками,
її плечі беззвучно здригались.
Слова не текли нічиїми вустами.
Вже всі із усім розібрались.
Старий ліг на спину, очі заплющив
й спокійно віддав душу Богу:
прожив він брехнею, себе лиш помучив,
та іншим дав добру дорогу.

2012

Горы хмурят мудрі чола,
Нӧч накрыла всьо довкола,
Юній рушив середину,
Жабы квачут на годину,
Моя мила.

Дівкы пудрят свǒї лиця,
Сіно кличе в сіняницю,
Нӧч, гибы имив за очи,
Серце скоро в п’яты скочит,
Моя мила.

Уйди д міні, бо чекаву,
Дам ти я єдну забаву,
Вна тя буде завгуряти,
Будеш звізды в очох мати,
Моя мила.

Уйди д міні, бо тя люблю,
Най тя мало приголублю,
А коли ня лишит сила –
Вбысь ся нараз согласила,
Моя мила.

На колінах чесно стǒю,
Соглашайся быти мǒйов,
Будеме ги в казці жити,
Буду я тя фурт шорити,
Моя мила.

Буде файно всьо и просто,
Будеш мати всього доста,
Серенчу сь за хвӧст имила –
Будеш ты зо мнов щаслива,
Моя мила.

Соглашайся быти мǒйов,
Соглашайся быти мǒйов…

16.06.12

чорний кінь копитом креше
ти його не клич
бо червоними черешні
висипали в ніч

бо червоно місяць сходить
на крутій горі
а русалки носять воду
щоби не горів

як русалки тілом блиснуть
охне чорторий
украде зміїну пісню
місяць у гори

обернеться кінь у птаха
гляне в бік ріки
і покотяться на плаху
згублені зірки

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

Ангели живуть на дні шухляди.
Вогниками сяють поміж шпар.
Хай собі скрипить таємна ляда,
Від старих часів – безцінний дар.
Пізнаю оцей маленький світик
Позолоти серця. Головна
Свічечка, як віра, мовчки світить…
Хоч кому що нині – таїна?
Хто кому сьогодні стане дивом
У великій ері слів і зрад?
Я тепер рятую в грозах й зливах
Ангелів своїх із дна шухляд.

Я б задихнулася, їй-богу,
цієї ранньої весни,
якби не строфи – в допомогу,
смички душевної струни.

Стискала б серце джгутом білим,
нутром би прокотився грім.
Я б заволала диким звіром,
дзвонило б тіло в бубен-дзвін.

Митець рятується строфою,
коли безвихідь розпина.
Коли нікого – за стіною,
коли суціль – ота стіна.

Митець купається у слові,
хоч потім все піде в архів.
Поезія – то інша мова,
то стогін з глибини віків.
2012

За будинком напроти віджив тимчасовий дощ.
Він нічого не знає про нашу з тобою змову –
На горищі старому, де з вікон - видіння площ,
Ми порушимо знову забуту колись розмову.
Посідаємо поруч, аж подих кудись піде,
Прилітатиме з неба маленька, як серце, пташка.
Із кутка парасоля вривається спицями в день
І болить розуміння, що літо сьогодні – наше.

Коли була я сонцем і вчилася літати,
ганяючи хмариння і птаство вусібіч,
ти був тоді не мужем. А так, скажімо, татом,
і ти чекав на мене, на ранок – цілу ніч.
І був тоді маленьким, якщо згори дивитись,
і дуже-дуже мудрим, як я у тім житті.
Ти мурував будинки, плекав деревовіття,
дітей ростив. Ну звісно, як люди – не святі.
Ти звав мене, як бога (і навіть не богиню),
молився на світанку і про добро просив.
Ми ще тоді не знали, що світ і всі загинуть,
і ми в новий прийдемо, де спогади, як сни…
Ти дивишся угору. Та я не сонце нині.
Я жінка, просто жінка (а світла через край!)
Я часом ще ганяю птахів і хмаровиння
і здійснюю бажання. Лише мене кохай…

моя купіль небо увібрала...
а серпанок червня вечоровий
загубив на мить в пахучих травах
розчинив розбестив загадково

в м’яті ялівцю і розмарині
ніжаться важкі налиті груди
вітерець у пом’ятій свитині
делікатно подихом голубить

теплий дощ торкається звабливо
кінчиками невидющих пальців
мерехтить лавандове світило
у самотній наче я альтанці...

тіло мліє від дурману літа
у чеканні порція отрути
солод спогадів примушує тремтіти
спробуй у луні мене почути

виглядатиму молодика з-за хмари
хай стрічає божевільні танці
зрадимо по пригорщі нектару
у самотній наче ми альтанці...

1

Така незаймана зима –
Ні сліду "до", ні сліду "після".
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.
Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,
Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо,
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...


2

Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.
Не усвідомлює іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.
Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.
Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.


3

Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено-стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.
Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватись кращим,
Та ти із такого ж тіста.
Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність з міха.


4

Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.
В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.
Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.
А вітер під жовту сукню
Грайливо подме-повіє.
Моя неповторна осінь –
Вагітна сільська повія.
Зігріє, заграє, згорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

2001 -?

Бачу перед собою сині облуплені двері,
Усе затихло довкола:
Зі мною лишень одна сúнька,
Я через край сьогодні бадьора.

Занадто багато синявого трешу,
О, ні, мені лишень те здається.
Переді мною потріскана сúньва:
Ілюзія щастя у мозку зав’ється.

Потупилась в смужку синього спектру,
І штиль на серденьку з’явився,
А ось тут ти розкрив мої сúнькові двері:
План на спасіння вщент розвалився.

Я спитаю поради у сивої хмари,
Що летить поспішає й не чує мене.
Я звернуся до струн у подруги гітари,
Хоч вона знову біль у душі сколихне.

Босонога піду, щоб росу поспитати,
Жаль, холодна остудить мої почуття.
Де ж іще мені відповіді пошукати,
Чом так швидко біжить і минає життя.

Чом волосся матусі сріблясте, мов іній,
Чому син доганяє у зрості батьків.
В горизонтах міняються обриси ліній,
Рух життя не спинити у плині віків.

2012р

Ти кричала до мене з газетних шпальт.
Я у космос літав і лягав під потяг.
Куртизанки потроху втрачали шарм,
Стриптизерки повільно скидали одяг.

Твій портрет не змінився, а поміж тим
Руйнувалися гори, росли атоли.
Прибалтійський прибій викидав бурштин
І молився на рани Христа католик.

А насуплений турок смоктав кальян,
Ворожив неквапливо на гущі з кави.
Серед сотень розлучень наш мезальянс
Міг би стати красивим, та був кривавим.

І покара спускалася на обох
За нездатність до пошуку компромісу.
Не пиши апеляцій – терплячий Бог
Врешті втратить терпець і пошле до біса.
16 грудня 2010 р.

трáви гладить вітер в полі
мов юнак дівочі груди
дриґотять калюжі голі
тут спокійним бути трудно
перешіптують тополі
як то далі жити люди
ми про тишу небо молим
а її мабуть не буде
молодик сів на престолі
пес гарчить на нього з буди
не язик одні мозолі
від брехливої огуди
чумаки згубили солі
не один не два півпуда
біло так на видноколі
диво дивне справжнє чудо
море наче алкоголік
п’є із гирла на відлюдді
й заїдає мимоволі
хвиль бурхливих пінним струдлем
змила ніч химерний колір
лиже ранку сизе блюдо
косарі прилуку голять
після свята знову будень

16.06.12

***
Коли приходить мудрості пора,
Дарує старість – молодість пера.
І ти вже не захоплюєшся грою,
Бо славні дзеньки-бреньки – мішура.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести все чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
а без халви з Ширазу слина солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нічого не капає з голубого ока.


1975

Ти забула село, ніби кануле у болоті
лісової губернії, де пугала на городі
не стояло зроду – не ті там злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний, і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка, кажуть,
наче б хвіртку, чи то ворота навіть.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря на мороз мигає крізь дим садибі.
І не в ситцях в вікні дівиця, а свято пилу
та порожнє місце, де ми любили.

Нема машини, грошей, дачі.
Чогось нема для "щастя" ще,
Але життю і Богу вдячний,
Що інше все у мене є:
Душа по-справжньому чутлива,
Для плоті хліба свіжий кус.
І головне - це просто диво,
Що я потрібний ще комусь.
16.06.12р.

Я її впіймав, обіцяну, за гриву
всупереч опудалу зухвалих перешкод,
прочесавши чашу, випиту у зливу,
осторонь осушених шампанським нагород.

Я її впіймав, приборкав як свободу,
що б там не базікали букмекери Землі.
Дякуючи Богу, я збагнув природу
таїнства можливого на Ноя кораблі.

Я її впіймав. Усю. До епатажу!
В успіх загортаючи, неначе немовля.
Я її впіймав... А ще - впіймався сам же
на в успіх заміновані (не для всіх) поля.


16.06.2012

Мені без тебе світ – не світ,
А просто видиво буденне, -
Гіркий тягар невпинних літ
І смуток давній, незбагненний.
Мені без тебе крок – не крок,
А намагання марне руху
З кутка безвиході в куток
Тісний надії – веселухи.
Мені без тебе біль – не біль,
А сподівання вічна втома
На те, що вистачить зусиль
Мені радіти ще при цьому.
Мені без тебе сміх – не сміх,
А лиш відринутість миттєва
Від дум про те, що я не зміг
Тебе забути в дні червневі.
Мені без тебе спів – не спів,
А солов’їний плач із клітки
У непорушній тузі днів,
Коли тебе ніде не видко…
15.06.12