* * *
Розбите серце не зростеться знов,
Втрат не злічити у любовнім герці:
Що хвилювало, гарячило кров,
Нема того вже у розбитім серці.
Від сповнити всі примхи намагань –
Твої ж вони – нема вже в нім ні муки,
Ні каяття, ні втіхи, ні бажань;
Розбите серце вимага спонуки.
Й так тихо колеться, не знісши гніт,
Що не знаходить співчуття у людях;
І б’ється, й завмира – кружляє світ,
І ми з ним разом. Серце в моїх грудях,
Півроку вже, як ти розбив надвоє,
Й не знав ніхто, хіба що ми обоє.

Edna St. Vincent Millay
* * *
The heart once broken is a heart no more,
And is absolved from all a heart must be;
All that it signed or chartered heretofore
Is cancelled now, the bankrupt heart is free;
So much of duty as you may require
Of shards and dust, this and no more of pain,
This and no more of hope, remorse, desire,
The heart once broken need support again.
How simple 'tis, and what a little sound
It makes in breaking, let the world attest:
It struggles, and it fails; the world goes round,
And the moon follows it. Heart in my breast,
'Tis half a year now since you broke in two;
The world's forgotten well; if the world knew.

* * *
Цей звір, що рве мене, не бич для стад –
Збиткується любов так наді мною:
Лютує, як надворі листопад,
А сита – слабне, відступа весною.
Спаде гарячка, й рана заживе,
І в серці вщухне біль; забуду згодом
Й тебе – манить мене так все нове –
Хоч був мені і заходом і сходом.
Врятована із пазурів звірюк,
Могла б кохати знов, та не зумію:
Вздовж тіла всього, й наче сніг для рук,
Що вже й цілунків жаром не зігрію,
Рубець від ран тих нездоланним шанцем
Проліг між мною і моїм обранцем.

Edna St. Vincent Millay
* * *
This beast that rends me in the sight of all,
This love, this longing, this oblivious thing,
That has me under as the last leaves fall,
Will glut, will sicken, will be gone by spring.
The wound will heal, the fever will abate,
The knotted hurt will slacken in the breast;
I shall forget before the flickers mate
Your look that is today my east and west.
Unscathed, however, from a claw so deep
Though I should love again I shall not go:
Along my body, waking while I sleep,
Sharp to the kiss, cold to the hand as snow,
The scar of this encounter like a sword
Will lie between me and my troubled lord.

Людські серця ідуть із часом в ногу –
Облудний ріг багатства їм сурмить.
За поклоніння Грошовому Богу
Покарані невіглаством пітьми.

Не буде мудрий прагнути наживи,
Бо найцінніший скарб його – в душі.
І лаврів не захоче він фальшивих,
Що споганіють через рік в іржі.

Та як ту мудрість перелити в корінь,
Коли спокуси і облуди скрізь,
І вовчі лігва розрослись навколо?..
Забув-бо кожен – на землі він гість…

Де золото панує – там пітьма,
Там правді вже пристанища нема…

А я ходила по дахах, і навіть у автомобілі
ганяла містом аж підхмарно.
І ти мені не віриш марно!
Бо то було не де аби – у Львові, між високі шпилі.

Я годувала голубів. І ті мене літати вчили.
Дражнила левів на ліпнині…
Ти ще мені не віриш нині?
Та то ж було не аби десь – у Львові… і на літа схилі.

А я ходила на руках, підбори щоби на бруківці
не поламати. І безпечно
пірнала в зливу… Я, до речі,
ліворуч, в другому ряду, на цих світлині та листівці.

А ще мені найбільший лев подарував гранітне серце…
І ти дарма смієшся знову,
Таке трапляється у Львові,
повір мені, спитай експертів! Бо все це правда! Правда все це...

Матусю, рідна, журишся... Чому?
Леліє чорнобривці осінь,
Та ти, як безліч сподівань тому,
Така нестримно-юна й досі.

А знаєш, мамо, я ж іще мала.
Дозволь, сховаюсь у долоні -
Сльозами вимолю з чола
Твої тривоги невгамовні.

Пригадуєш, мамусю, ті пісні,
Колисані у теплих зливах?
А наші мрії звабно-запашні
У насінинках чорнобривих?

Повіриш, нене? - Бережу сама
Насіння те в душі-торбинці.
Усе для доні...
Вірю – і вона
Також полюбить чорнобривці.
2012

Обрій накинув хустку -
Плечі вкрив яснині,
Хмари - як болю згустки –
Бліднуть напівсумні.

Небо здригнулось віщо –
Сутінками рябе.
В серці - укол(!): навіщо
Знов згадало тебе?

Вітер дмухнув сильніше.
Враз - від його зусиль –
Мов засвітилась ніша
І розсмоктався біль.

2.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Чашка ранкової кави
Коханій жінці у ліжко
Зробити це зовсім не важко,
І навіть приємно трішки

Квітів букет духм"яний,
І поцілунок ніжний
Після палкої ночі,
Коханій жінці у ліжко

От-би так кожного ранку
Кава і квіти в постіль,
То було-б добрим знаком
День пройде наче в пісні

І не потрібно дяки,
Це я Тобі вклоняюсь
Кохана моя дружино,
Вірним Тобі залишаюсь!

25.08.2012

Було мені пороблено на смерть...
А я лопатив цього літа Всесвіт.
Душа моя за нього більша... жме...
З душі сльозою камінь впав.
Тут весь він...

І вірш мій, що за мене старший теж,
Складається із музики. Пружинить.
Він, як душа, шукає світла й меж
В сузір’ях – мов у кошиках ожини.

Мені уже нічого не болить.
Лиш кожен подих – битим шклом по шрамах.
Оце ми, тіло, наче й тут були,
Але душа вже проситься до мами.

Туди, туди – в колисочки могил,
Де суд, не осуд!
Вітряно. Іскристо.
В ніч пада золотий космічний пил.
І ангельськи-рослинне товариство.

Останній літній дощ крізь люльки дим.
Бездомний мокрий пес у душу зирить.
Я, зроблений із глини і з води,
З вогнем зорі учуся жити в мирі.

24 серп. 12.

З батьками не ходе сюди дітвора –
Пограти у м'яч і напитися "Фанти".
Крізь дим балюстрада якась визира
І кручених труб металеві атланти.

А вітер повітряні хвилі здійма –
І дим поступається місцем пилюзі.
Стовпами цистерни стоять голопузі –
Це силоси, вставлені в землю сторчма.

Цементний завод постає, як мара.
Мені ж аквапарк уявлявся турецький.
Це вдома, щоб вимитись, ліземо в нецьки,
І вдвох поливаємось там із відра.

(2012)

чи кажани, чи то нічні погиби
(хоч, зрештою, усі вони безпечні)
у вікна пхаються і дивляться у вічі,
й не відігнати їх, бо відганяти нічим

чи то страхи, чи то нічні примари,
стриножені удень і вільні ніччю
до тіла ближче раз у раз, як тільки північ
і так розгулюють без сну до третіх півнів

чи налякати, чи звести охочі,
(а розум зранений, а ноги босі)
о ні, їм холодно! - усе життя без посту
і просяться у тепле лоно, як у теплу постіль

2012

Кохання ––- наркотик, від якого радіють,

Кохання ––- наркотик, від якого мліють,

Кохання ––- наркотик, від якого плачуть,

Сумують,балдіють –– від щастя, аж скачуть.

***

Кохання – наркотик,який пити не треба,

Кохання – наркотик,який приходить з неба...

Кохання – наркотик,який швидко діє,

Аж з розуму зводить і серце, аж мліє.

***

Кохання – наркотик,від якого п"яніють,

Чому п"яні від нього всі,- не розуміють...

Кохання наркотик,якого не кур"ять,

А, наче обкурені ходять і мар"ять.

***

Кохання – наркотик,якого не колять,

Та інєкцій ніяких на тілі не роблять,

Кохання – наркотик, від якого сміються,

Та плачуть, й коханню усі піддаються.

***

Цей наркотик приємний,- солодкий, й гіркий...

Цей наркотик легенький,а буває й важкий.

А любов, як наркотик, всі від неї залежні,

Та вважайте і будьте всі ви обережні...

***

Підкорилися коханню, всі чоловіки і жінки,

Підкорилися любові, всі нації і всі віки.

Бо любов – це той вогник,а серце - цей жар,

Як з"єднати їх разом, то буде -- ПОЖАР!!!

Злoтокоса моя, бурштинова,
Україно! В осінню пору
я до Тебе вертаюся знову -
На розмову, на тиху журу.

Пригорни мене, мамко, чимдужче,
Хоч сльозою омий із доріг
моє серце. прошу я: побудь ще!-
хай разом перебудемо сніг.

І помрієм укупі про весни,
забрунькуємо пуп"янку цвіт...
А дивись!- ще і літечко скресне-
Мій Тобою наповниться світ!

Никнув сон...дві стежини порізні
Зосеніло пішли по землі...
Чи то голосу бракнуло пісні?
Чи то ночі на сни замалі?

Зненацька з пам’яті, як яблуко з гілля,
зривається твій погляд перестиглий.
Ти дивишся котом чи, може, й тигром,
таким, що сам по собі не гуляв,
а тільки в парі. В іншій що не день.
Така твоя і доля, і покара.
Як добре – не була занадто гарна –
пішов. Тоді взялися сили десь
відплакати, простити, щоби нам
обом любов не стала за нещастя…
Я згадую тебе доволі часто,
але не в серці. Десь обабіч. Там…

пірнаеш вустами у росяні вії,
мої очі щемливо
зорять у розлучній завії.
горить лебедине вино...

ця полум*яна віри мрія
золотом променів облита:
дивлюся на зведення небес блакиті,
мені вічність з тобою прожити...

наш шляхетний дзигар "Бернардин"
завжди поспіша на п*ять хвилин.
в ніжній вечора позолоті
радість людям дарує - любові дзвін...
2012 рік

Наше нічне меління,
Розмови змістовні
До ранку
Ти знаєш, у тебе є вміння,
Лишати мене, як рану.
Щось примарне ловити руками,
Сподіваючись на успіх,
Я не знаю що це між нами
Я не знаю і дуже боюся.
Я боюся отак і лишитися,
Без жодної твоєї відповіді,
Дорогою далі котитися
І думати все "А ти де?".
В моїй голові вже напхано
Думок, як солодкої вати.
Ти знаєш, я зрозуміла -
Тебе не буває багато.

(2012)

Не у зманіженому Львові -
в простому селищі Оратів,
байдужі в принципі до крові,
пили вампіри кров з томатів.

Їх не пекло і не боліло,
вони були дивакуваті.
У них усе від щастя мліло -
пили вампіри кров з томатів.

Бо дуже спрагли і хотіли
поспілкуватися в приваті.
Кому яке нарешті діло?
Пили вампіри кров з томатів!

Прикольно плямкали губами
й щораз вдавалися до матів,
коли ішлося про Обаму:
пили вампіри кров з томатів.

Трамвайчик різав перехожих,
щоб не були такі пихаті...
Це так було на них не схоже -
пили вампіри кров з томатів.

Та поступово стало тихо:
дійшло кінця криваве party.
У світі збільшилося лиха -
вампіри вбили 100 томатів!

Схилилось сонце до екзилу.
Довкола вщух дитячий вереск.
Вампіри встали й знову сіли.
А потім встали й сіли ще раз!

Роки ідуть... А ми, багацькі діти,
Наймитувати про́кляті у світі!
Згинати спину у тремкій покорі...
Летять роки - перепелята голі.

Де на шляхах розведена пилюка
Під образами - руки, руки, руки:
"Подай! Верни! Засій стражденне поле!
Ми - вольні птахи, вартні сеї волі!"

Біжать роки - загарбники-татари.
Свої, чужі - голодні завше, мало!
Окрадені, острижені сиро́ти
В поділку від сусіда пісно - квоти...

О, люба Нене, що то світ - пекельня!
І тиха днина сонячна, лиш темна,
На промені замішується сажа -
І кровцю п"є ся комариця вража,

Що виросла в твоїй таки святині!
Згори очиська пучить небо сині
У жовтім колосистім верховітті.
Ідуть роки байстрятами по світі...
(24.08.12)

Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, ще поспить…
Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, ще потерпить…
Вона ще – юнь – тоненький срібний серпик,
Що в Небі настає у певну мить…

Цих 20 літ… Отці сказали б: «Како!»
Вслухайся, побратиме, зрозумій –
Понад Блакитним – Жовте! - суть - ознака,
НаРОДу БОЖого… Тебе, Народе мій…

Жовто-Блакитна Незалежність – ВІРА наша –
Віч-на-віч: БОГ – ЛЮДИНА – самота...
ДУША – наРОДжена – суть – ВІЧНА: саме так!..
Зерно – вже в ґрунті – незалежно – сходить паша…

Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, бачить сон…
Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, пише Пісню…
Відкрий вікно – наповни Пісню киснем...
Світає… Сходить Сонечко… Озон…

Кумпала Вір,
23-24.08.2011 року,
м. Кам`янець-Подільський

А я – трембітою, трембітою,
А я – розпукою несамовитою.
А ти – цимбалами, цимбалами,
А ти – веселістю недбалою.
А я – мукою, а я – мукою,
А ти – радістю солодкозвукою.
Я – трембітою, ти – цимбалами,
І обоє – листками опалими.
2009

Обважніли яблуневі віти,
Соком наливаються плоди.
Загорта в сувій доробки літо,
Гей, скоріш до осені, свати!

Одягнула вельон наречена.
Мрій дівочих береже цноту.
Коню-вітре, ноги – у стремена!
Вдягне осінь збрую золоту.

Склало сонце придане у скриню.
Зорями розшиті рушники.
Так дбайливо місячним промінням
Верби-дружки заплели вінки...

На поріг іде пора весільна,
Богом даний благодатний час
Сяйвом із небес благоговійно,
Та не нам з тобою … Не для нас!

*  *  *
Мистецтво слова у руках Свободи,
Яка дає найвищі нагороди.
Минули ейфорії, стихли оди, –
І голос Волі кличе нас до згоди.

Загубилися рими
в полоні…
десь метафори
гріються сонні,
а для тебе
омани і брами,
не чекала,
та знала про злами…
* * *
не чекала,
хоч знала ,що квіти,
не для тебе даровані
світом,
твоя роль пожиттєва
бальзамом
мить побути,
полегшити рани…

* * *
мить побути,
полегшити рани…
а для тебе
нові тільки шрами,
ти за ними літала
свідомо,
то чому так тривожить
відоме?..

23.08.2012

І ці непевні погодні умови —
перемінні, ніби струм,
і ці особливості тутешньої мови:
зміни роду та часу,

і ці стоптані до підошов мартінси,
і ця постійна відсутність грошей
не відіб'ють в неї жаги щораз прокидатися,
витираючи туш біля очей.

Прокидатись напружено згадуючи
усі бездонні прірви, усі виставлені пости,
у які доводилось потрапляти чи
які дивом пощастило обійти.

І, блукаючи загальними коридорами,
вона видумуватиме мені листи
про вкотре хмуру погоду на дворі і
про те, як не хочеться туди іти.

Й пригадуючи кожну паузу між її словами,
чекаючи на її листи,
я думатиму про те, що стільки кілометрів між нами,
що й життя не стане, щоб їм дійти.

Ти живеш одиноко в кімнаті.
Прийде вечір , і знову вона
Йде до тебе в рожевім халаті,
І сідає напроти сумна
Із фужером сухого вина,
Аби ще раз те саме сказати:
Я негарна, паскудна, страшна…
Ти, як завше - мовчиш винувато,

Весь блискучий, холодний, як лід,
Як столітній задріманий дід.
Та без неї тобі - сумно й пусто.
Ти б її пригорнув, приласкав,
Якби серце і рученьки мав,
Але ти всього́-на́-всього люстро.

23.08.12

комфортні дні…
і мед... і поцілунки…
не дме… не дує… затишно… тепло…
сім'я.
сім'я це - своєрідний бункер…
і промисел… таблоїди… і лот…

і шось таке… не потребує назви
і давнє...
скороплинне...
як мар'яж…
і ніч…
і немочі глухі...
сталеві спазми…
і спроба відновитися...
масаж…

а вже як гримне,
нікуди спішити...
ніде нікого
вдень,
а ні вночі…
спитай себе-
навіщо було жити?!…
отож,
ви мовчите?
мовчіть.
мовчіть...
2012.

Сліпа зажерливість без міри!
Аукціон пласких глупот.
О, як беззастережно вірив
У вашу правдоньку народ.

Як вперто пхались ви до влади,
Як гучно в щирості клялись!
На розум ваш немає ради,
То, може, луснете колись.

Уже й душа - одні руїни
(Що ж "руйнуватимем" тепер?)
Все, що лишилось од країни,
Вручили купці ненажер.

Та подавітесь, лицеміри!
Лише для клятв не тратьте слів.
Не варті ви святої віри,
А України - й поготів!

* * *
Ні, лікарю мій, марні намагання
Зцілить мене п’явками зі ставка:
Тому що завдало її кохання,
Недуга, що в мені, тяжка така.
Охочіше за ваші всі моління
Свого обранця я сприймала б чар;
Чи ж ваші оціню благовоління,
Як в серці пустка, в голові ж – кошмар?
На цьому світі він один лиш нині
Мене зцілив би від усіх зажур –
Сповідник, та без чоток і латині;
Й теж лікар, та без марлі і мікстур.
Й на клич ваш не прийде – його ім’я,
Як не просили б, не скажу вам я.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Nay, learnиd doctor, these fine leeches fresh
From the pond's edge my cause cannot remove:
Alas, the sick disorder in my flesh
Is deeper than your skill, is very love.
And you, good friar, far liefer would I think
Upon my dear, and dream him in your place,
Than heed your ben'cites and heavenward sink
With empty heart and noddle full of grace.
Breathes but one mortal on the teeming globe
Could minister to my soul's or body's needs —
Physician minus physic, minus robe;
Confessor minus Latin, minus beads.
Yet should you bid me name him, I am dumb;
For though you summon him, he would not come.

* * *
Зі мною будеш в ліжку, прийде час,
Як досі заманити ще не встигла;
Це неодмінно трапиться і в нас,
Як ще бурлить кров чи як вже застигла;
Як не тепер, то завтра; як не тут,
На моріжку, й ще сповнені екстазом,
То вже під ним, бажань позбувшись пут,
В нічній пітьмі лежатимемо разом;
І не в жаданім, ніжнім і грайливім,
Земнім цілунку, що в нім шал і піт,
А у потворнім, скорбнім і глузливім
Зімкне уста нам пітьми й тліну гніт.
Життя безжальне: навіть тих, що з трону,
Відправить всіх колись на корм дракону.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Yet in an hour to come, disdainful dust,
You shall be bowed and brought to bed with me.
While the blood roars, or when the blood is rust
About a broken engine, this shall be.
If not today, then later; if not here
On the green grass, with sighing, and delight,
Then under it, all in good time, my dear,
We shall be laid together in the night.
And ruder and more violent, be assured,
Than the desirous body's heat and sweat
That shameful kiss by more than night obscured
Wherewith at length the scornfullest mouth is met.
Life has no friend; her converts late or soon
Slide back to feed the dragon with the moon.

Коли щастя роздають, всім не треба спати,

Потрібно всім заздалегідь, ранесенько встати.

Помолитися всім Богу, й на щастя чекати,

Бо лише Господь із неба, може його дати.



Щастя, як роздаватимуть, щоб ви не проспали,

А на Божий подарунок,- на ЩАСТЯ чекали.

Як роздавати його будуть,- ніхто не дрімайте,

А хватайте міцно в руки,- зразу з ним втікайте!



Та тримайте дуже міцно, щоб не загубити,

Бо щастя в житті раз дають і треба з ним жити!

Ця пташка щастя нехай в гості, часто прилітає,

То ж радійте ви цій пташці,- хай гарно співає!



Якщо його отримали,- тепер не дрімайте,

Міцно пташку щастя в руках постійно тримайте!

Як щастя мати захочете,- в Бога заслужіть,

А отримали,- моліться і Господа хваліть!



Не повторюється Щастя — в кожного своє.

Всевишньому будьте вдячні, що Вам його дає.

Щасливих людей тепер у світі дуже мало вже,

Збережіть всі своє ЩАСТЯ!- Воно у Вас одне!

Для долі кожному по аркушу.
З одного й другого боку.
Ми починаєм писати тоді,
Як навчились тримати ручку чи олівець?
Ні, набагато раніш.
І річ не в тім,
Що один встигає зробити лиш начерк,
Інший закінчує другу сторінку.
Набагато важливіш,
Як зосереджено пишеться.
А ще – де поставити крапку...
P.S.
Дописую сторінку.
Боюсь переходить на другу.
Так і писатиму, мабуть, на берегах першої.

Двадцяту річницю своєї Держави
ти прагнеш відзначити, зболений люде,
а влада пером проскрипіла іржаво:
«Параду не буде!»

Усі зекономлені кошти від маршів
«надійно» в бюджетну сховає шухляду,
тож кожен відчує: й дітвак, і найстарший –
не буде параду!

Хто ж стане супроти того бунтувати,
щоб краще й ситніше жилось простолюду?
Хотілося б, звісно, річниці, як свята. –
Параду не буде?

Відтак потихеньку з шухляди - без скрипу -
із цими грошима дадуть собі раду.
І знов обдеруть тебе, люде, як липу -
не буде параду!

Втонула по тім’я керманичка клята
у твані гріхів політичного блуду:
ані тобі жити, ані тобі свята -
параду не буде!

Наповнім святочністю ду́ші по вінця
у славну річницю (а ну її – владу!) -
зі святом величним Вас, любі вкраїнці!
Але… без параду.

2011

в ностальгійному вирі
за обрії летять роки
торкаєш мене
поряд ти...
світить сонечко
дощ іде по вулиці
серпанкова фата
щемно мрілась душі
у тиші вінчальній
єднаємо долі
в холодний розум серця
свої занурено ємоції
і душа до казки пірна
там дотик губ жаданих
в крапельках дощу
п*янить духмяна стежина...
у Богиню зросла берегиня
веселкове коромисло в очах
Господніми вустами
лине шлюбна молитва
наче пісня журавлина...

Ця жінка зла мені не завдала.
Вона мені не завинила.
Звідкільсь взялась – дорогу перейшла.
Та кривди, кривди не чинила.
Забрала все, що не збулось.
І що було. Що не забулось.
Що їй Гекуба? Що вона Гекубі?
Моя ти зрадо і моя ти згубо!
Комусь забракло слів і сліз,
Хтось головою в стіну бився.
Троянда чорна – косий зріз –
Під ноги молодим – дивися! –
Щасти пошлюбленим!
Хай дощ іде, природа хай радіє.
Мовчіть, розгублені відлюблені,
Хай що там діється –
То не про вас подія.
...Ця жінка знать мене не знає,
Вона не кривдила мене.
Уже троянда засихає, –
Хай доля зла ту жінку омине.
2009

Тебе як здобич я приніс у схрон,
де ні надії не було, ні віри.
Жага моя не знала заборон:
я їх згодовував, як м'ясо – звіру.

Вона зросла. У неї яра кров,
ревнивий погляд, сила несмиренна…
Тепер вона пантрує кожен крок
усіх, кого привласнила для мене.

Вже править бал не трон, а Колізей –
пащека, що не відає відбору.
Вона й мене напевно загризе.
І все ж я палець піднімаю вгору.

Живи і царствуй! В мене стане сил
прийняти кару й не труїтись жалем…
Ти кажеш, маю право попросить…?
Та ні, не треба.
Опусти свій палець.

Щороку крісла розширяють
(щоб умістить свої озаддя),
Брехнею простір наповняють.
Що після себе залишають?
Підступних зрад громаддя.
2012

Невзятий мною в туголикі будності-
лишайся святом в епіцентрі спогаду.
У сни чутливі явою прибудь..та стій!-
за меж не йди, що орана облогою.

І не просися у моє здороженe.
Впивайся морем і п"янися волею.
"Незбутнє" - має бесконечне сходження-
хвилини в зажданні - превічні! Сполюю,

Спиваю почуття розтяті відстанню-
непроминущо-магнетичну ауру.
Мов книгу -ще ніколи не прочитану-
Передсмакую світ її до памору.

В цих дотяганнях - неймовірна зближеність,
любов - електризована розлукою.
Зо серця це роки жени - не виженеш!
Ця недосяжність раєм є і мукою.

Чомусь хвилююся,
Острах, неначе наліт,
Ось вона куля,
Встряне, чи ,може, навиліт,
Ось вона, лишить по собі чіткий
Видний слід
Болю тілесного,
Й того, що верне навиворіт.

Ось вона, спроба,
Почати все вперше з нуля,
Ось те німе:
«Лиш не врізатись в штангу».
Тим паче! Справжній борець, він іде,
І іде до кінця,
І наплювати! Ймовірність
«Дать маху» - не значить.

Знову із шашкою,
Але іще на коні,
Знов до вершини,
Щоб ставити стяг,
Пити пиво
(хоч й не люблю напій цей),
Перемога – не гріх,
Можна й шампанське,
за успіх грайливе.

У тиху ніч невидиму , туманну,
Я пташкою до тебе полечу,
Крилом торкнуся губ твоїх жаданих,
Лишу любов, небесних тіл- свічу.

Тобі присниться все, що вже минуло,
Мене побачиш в дзеркалі років,
Почуєш пісню, мов зорю прибулу,
Обіймеш сон- кохання юних днів.

І скажеш тихо - Ти моя кохана...
Я розіллюсь краплинами дощу,
Таким, що землю зрошує духмяно,
В цю мить- усе забуду, все прощу.

Присіла ніч калачиком у ноги
Поволі бесіду провадить як сестра
Ховаються за зорі всі тривоги
Сакраментально дихає пора
На серці пластир липового меду
Парфум лаванди на дорогу в сни
Співають гімни таємничі Веди
Та одкровення миті поясни…
І присяглись мовчати про неврози
Світанки без вагання і вини
І гладить місяць шовковисті коси
І не знаходить нитки сивини…

Подобно львам, как из дверей,
Под взглядом лучших дней
Мы выйдем вдаль из времирей
Прохладней и звончей.

Айда с касперовым ключом
Заглядывать в тетрадь,
Где будет мысль, как ни о чём,
Стеклярусом болтать,

Как налитая трынь-трава,
Что пятница в среде, -
Защищены едрить-права
Всенепомерно где.

Аз есмь дородный интеграл,
В остатке чист, как лист,
Где Сам Себя короновал
Невольный Анархист,

Доступный как бы в основном
Под Свой же дым в Крыму:
Когда, куда, каким рожном,
Зачем и почему...

2012

Дивне бажання, іще з дитинства, коли довго їхала потягом із батьками –
вийти
на якомусь енному полустанку - забутому і чужому,
просто вийти,
піти стежкою у невідомому напрямку,
стати часткою місцевого краєвиду,
цяточкою безіменною
у червоній хустинці
з горохами,
проводжати і зустрічати
локомотиви долонькою,
відчуваючи на губах ожинову кров шалену,
вітатися із козою та її бабцею,
що випасають свої долі над схилами залізниці...
А тоді вечоріло,
пасажири витягали варені яйця із канапками,
незмінний ритуал калатання цукру у склянці
з алюмінієвою підставкою Укрзалізниці,
очі злипалися, пахло забутим морем,
що майоріло попереду,
а хлопці з обгорілими носами
мчали на своїх роздовбаних велосипедах
через луки та левади моїх діточих снів,
і гукали до мене голосно «боягузка»...

Віншую славних мореходів
За велич їхніх відкриттів
Нових земель, нових народів,
А бараболі й поготів!
Ви музи Кліо вірте слову -
Вона вам скаже, де й коли,
Монарху грізному до столу
Заморське диво подали.
Її ростили для декору
У квітниках ясних вельмож
І знать, наближена до двору,
Гордилась нею, а чого ж!
Та сталось те, що й мало статись -
Картопля всюди прижилась
І стала швидко розмножатись,
Ще швидше слава розтеклась.
І ось тепер та картоплина
Повсюди княжить на столі.
Вона тут, поряд, щохвилини -
На кухні, в погребі, в землі.
В сільських хатах, міських квартирах,
Вона в "бістро" і кабаре,
Парує, вимита, в "мундирах",
Чи розім'ята на пюре.
І можна з певністю сказати,
Що тим, хто дуже зголоднів,
Найбільше буде смакувати
Рум'яна хрумкість дерунів.
Хоч є в картоплі грізний ворог
(І через те вона стражда)-
Бадилля, бульби, без розбору
Смугаста погань поїда!
Та шкідникам дамо ми раду,-
Усіх зведемо нанівець.
І фітофтору, й колорада
Сумний очікує кінець.
...Ряди картоплі, як поема,
Лопата зблискує в кущі.
І простолюдин і богема
Картоплю мають за харчі!

Ні перемін, ані крапок над «і»,
Ні стежки, ні вікна, ні навіть ніші.
Мені би сни приборкати свої,
а левів хай приборкують сильніші.

Дід Павло в садку застав маленького злодюжку,
Ледве той устиг залізти на стареньку грушку.
Дід добряче придивився - то ж хлопчак сусіда:
- Як тобі, малий, не сором красти груші в діда?
Я впізнав тебе, злодюго. Врешті, сину вражий.
Швидко, хлопче, скач додолу. Бо я батьку скажу.
Той догриз спокійно грушку. Глянув десь угору:
- Чуєш, тату, то про тебе дідо там говорить.
Злізь скоріше трохи нижче, бо не чути, тату.
Дід Павло тобі, напевне, хоче щось сказати.

Сумую я без тебе і самую...
Самотність до добра не доведе:
Колись себе чужому зофірую,
Як не діждусь тебе.

Бо я не іграшка, коханий, я- людина,
Жива, із плоті й крові, а тому
Якщо, як кажеш, ми - дві половини,
То не лишай саму!

22.08.2012

Малинове, ласкаве і миле –
Дотліває у обрію млі,
Наче свічка, і скапує в хвилі
Тихих променів лагідний лій.

Поринає у воду спочити,
Прохолоду повітрю несе…
Море, подихом теплим зігріте,
Усміхається ніжно усе.

7.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Зрікаюся осінніх пустослів,
Згорілих у зневірі падолистів...
Лише б мене Ти, Господи, зустрів,
У цьому зачарованому місті!

У скверах цих, де топчеться пітьма,
Щоб Ти подав мені зненацька руку,
Допоки ще на за́стінках зима
Невидимо малює білу муку...

Лише б душа почула тихий глас -
Любові неземної срібнокрилля.
І звідкись раптом винісся пегас,
Коли, по вінця зранена безсиллям,

Брестиму наодинці в ехо днів -
Золу чужого сонячного неба...
Зрікаюся осінніх пустослів
І йду у даль з надією на Тебе...
(22.08.12)

Ти, що життя витрачала бережливо,
наче поїдала останні крихти хліба,
сидиш тепер, прочинивши раму віконну,
на горішнім поверсі спального мікрорайону
під мокрим небом страху і болю,
що нависло смутком щільним над тобою.

Ти, що страхалась віддаватись цілковито,
залишилась на споді, наче чай недопитий,
наче брунатний, нерозмішаний цукор
в горнятку, що вистигло й не гріє більш руки,
й тепер ось тремкі та зимні долоні
безпомічно стискають палаючі скроні.

Ти, що сприймала все надто відверто,
брала близько до серця всі наші концерти,
від чого щоразу десь трохи вище черева
щось твердло, наче тверднуть пагони дерева,
й торкаючись пружної світлої шкіри
відчував як твоє серце пускає коріння.

Ти, що намагалась тримати все в голові:
усі теплі ванни, усі биті склянки,
надиктовуєш щось собі на диктофоні
і видаляєш, як видаляють тривожні спомини,
так, наче все те, що з нами якось бу́ло
ти й справді зовсім забула.

Плекав роками я, та не зберіг
Прив’язаність і потяг до Вітчизни.
Укрився пилом батьківський поріг,
Сховалося обійстя живописне
У заростях бузку та бузини,
Амброзії, малини чи ожини...
Попорав би за батька восени,
А кличуть геть повітряні стежини -
В Іспанію, Італію, Туніс.
Туреччина припрошує без візи…

До батьківської хати ось приніс,
Та вже несу назад мої валізи.

(2012)

Пародія:

Ну що, Іване, як там куля та,
Що має в пах… Вона уже затвердла?
Свинець легкоплавкий, як і літа,
Як зрозуміла – мало не померла.

Хоч ти і генерал, не вперше вже…
Стріляти можеш, цілитися вмієш,
Та я хвилююсь, а якщо піде
У груди, в лоба?… Що тоді подієш?

Я точно вмру, якщо не попадеш,
Якщо не втрапиш у мішень готову…
Від рук твоїх не той, зізнаюсь, кайф.
Піф-паф! Попав… Відроджуюсь по слову.

22.08.12

Одного дня в кав’ярні файній
На розі Пойного і Коні.
У час обідній же, звичайно,
вампіри їли борщ червоний

Далеко десь дзинчав трамвайчик,
поштурхуючи рейки сонні.
Окрайчик хліба розділивши,
вампіри їли борщ червоний

Щось вирувало, щось боліло -
Десь нісся натовп осторонний,
Наливши чарочку до діла,
вампіри їли борщ червоний.

В кав’ярню вікна низько-низько,
Кивнуть аби кому – з поклону.
Так споглядаючи людиська
вампіри їли борщ червоний

Спадала спека потихеньку,
і вечір близився законний,
обідній час минувсь давненько –
вампіри їли борщ червоний

Потроху гамір наростався,
вже скоро натовп – у загони,
чутно-сь трамвайчик повертався,
вампіри ж - їли борщ червоний.

Вже й ніц було не розгледіти,
крізь сині патьоки імли.
Доївши, й знудившись сидіти
вампіри встали, та й пішли.

Не досить щирого «пробач»
Доведено – не досить
У карми витончений слух
Прилігши в затінку невдач
Лаштую свій приймач напруг
Триматися до зносу

І знову вріжуся один
В занатовплений острів
Де сенс приховано мов скарб
Та розпогодившись над ним
Супроти визначених карм
Зроблю
сигнальний
постріл…