Цілющий сон, і в небі сплять холодні зорі.
Спеко́ту в травах сповіщають цвіркуни.
І трошки галас, трошки тиша, наче в змові
бринчать не стомлено співучі дві струни.

Так ніжно плавиться Чумацький білий шлях.
Ковтає темряву потрохи сто світил.
Я подрімаю трішки на твоїх плечах
допоки сонце причарує небосхил...

Замерехтіли в пам’яті вогні
І ностальгія враз торкнулась серця,
І світлячками в темряві крізь дверці
Вернулись в мою душу наші дні.

Ти пам’ятаєш зустріч в Мережі?
Тоді ми ще напевно і не знали, -
Що між рядками слів уже кохали
І, Долі, викладали вітражі.

Нехай же світять вічно ліхтарі
Нашого щастя, даного з небес;
Життя-вогонь палає від чудес,
Горять у парі наші дві зорі.

Відблиск згаслої зорі дістає землі.
Сяє вона, хоч давно вже немає її.
Так і людина, що у вічність пішла із життя:
Полум'ям пам'яті світить із небуття.

Колись на світі не було нічого
Та, зрештою, і світу не було:
В безмежнім просторі лише витав Дух Бога,
Шукаючи пристанища свого.

А була темінь навкруги,
хоч стрельни в око, —
Для творчості не створено умов.
— Хай буде світло! — Бог прорік звисока
І темряву ураз переборов.

І днем назвав Він світло, як побачив,
Що світло добре — краще від пітьми.
Для темряви ж Він ніченьку призначив,
Щоб постачала для спочинку сни.

Бог розумів, що справу не завершив,
Що в сотворінні світу — це лиш крок,
Тому назвав свій перший крок — днем першим
І став назавтра готувать урок.

Він відчував у творенні потребу,
Він майстрував, як наш дідусь Іван,
Тому в день другий сотворив Бог небо
Й повісив над землею, мов тюрбан.

Сказав Господь: «Я слова не порушу,
І доведу цю справу до кінця:
На третій день від вод відділю сушу,
Щоби на світ з’явилася земля.

Хай на землі зростають, як належить,
Трава й дерева, що дають плоди,
Нехай від них усе земне залежить,
Як від повітря, сонця і води».

Хоч знав Господь — усе йому під силу,
Та все ж забув, що сонця ще нема:
— Нехай на небі з’являться світила!
Хай світить сонце і щезає тьма!

Нехай світила правлять днем і ніччю,
Хай відділяють світло від пітьми,
Хай сонце, місяць, зорі сяють вічно
В чередуванні літа і зими.

Творив Бог наполегливо й уперто,
Він так хотів земний створити рай,
Вже добігав кінця і день четвертий,
А ще роботи — непочатий край.

Назавтра всі водойми закишіли
Від розмаїття водяних створінь,
І птаство враз крильми залопотіло,
Здіймаючись в небесну голубінь.

Запрудили лускаті і пернаті
Відведений для них цей рай земний...
Спливав за обрій новоявлений день п’ятий,
Щоб завтра розпочати день новий.

А ніч, як мить єдина, промайнула,
І шостий день творіння заяснів,
Творець творив, — а не сидів без діла, —
Скотину, диких звірів, плазунів.

Насамкінець Він оглянув Вселенну:
Що ж, начебто — відмінний результат,
І, начебто, трудився недаремно, —
Створив усе. — Забув про райський сад!

У клопотах забув про сокровенне —
Заради чого витворив весь світ
І задля чого у трудах щоденних
Він проливав божественний свій піт!

— За образом й подобою своєю
Сотворимо людину! — Бог сказав.
І сотворив Адама Він та Єву.
І в сад едемський жити їх послав.

— Ну ось, нарешті, відпочити варто:
Закінчився останній трудодень...
Господь утер чоло: «Хай буде свято!..»
Й благословив для цього сьомий день.

2005

Я не та, яка була ще вчора -
Крила пошматовані в вітрах,
Бо щораз, здіймаючись угору,
Всупереч реальності потворній,
Намагаюсь вбити в собі страх.

Я не та, якою вже не стати,
П'ю життя, аж груди розрива,
Що не день - нове душі розп'яття,
Кожен крок - наближення до страти
Моїх мрій... Як досі ще жива?

Я не та, якою мала бути,
Бо живу усупереч всьому,
П'ю любов краплинами цикути,
Прірви дна бажаючи торкнути
І крильми розвіяти пітьму.

Хто ми є - вовки, птахи чи люди?
Ким би не були, без волі - смерть!
Я така, яку ти не забудеш,
Раннім снігом випаду у грудні,
Навесні - дощем небесних сфер...

Той спогад солодкий, мов зерня,
Що зросле з людського тепла –
Івано-Франківська цукерня
В уяві моїй ожила.

Романтики сповнений вечір –
Нас хміль без вина оповив…
Рікою волосся на плечі,
На плечі лилося твої.

І меблі м`які, старовинні,
Полотна з минулих епох,
І музики ніжна інтимність –
«Осіння рапсодія», ох!

Так звався десерт, що дала нам
Та кельнерка у фартушку…
Так рідко в житті поталанить
Його зняти ношу важку,

Поринути, ніби востаннє
У солод буття, а не сіль.
Чуть рідної мови звучання,
Що тут долина звідусіль.

Сидіти між друзів гостинних,
Неначе у колі сім`ї…
І марити так ностальгійно
За містом вкраїнським своїм.

24.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)
м. Київ.

Котилися сльози смарагдо-горохами,
Просилася молодість: «А на коня?»
Закінчились тости. Блукаєм у спокої.
І гоголі-моголі п’ються щодня.

Недбалої юності стежку заметено,
Пори молодечої ниють сліди…
Дорога веде де так просто і зелено
Плодами поважності квітнуть сади…

До нашого вогника вас не запросимо –
У кожної ягоди інша пора!
Лягають світанки у ноги покосами.
Сідає за мудрість смішна дітвора.

Игры не стоила свеча
И не оставила печатей.
Перекричу свою печаль -
Не бесконечно мне молчать в ней.

Переплыву свою тоску,
В мель измолов её глубины.
В часах судьбы моей песку
Не утекло и половины.

На сердце руку положа,
Скажу, не мудрствуя лукаво,
Что от спины моей ножам
Не затупиться трудно, право.

Пора со счастьем тет-а-тет
Мне посекретничать при встрече.
Ненужным «не..» отвечу «нет»
И намекну - ещё не вечер…


13.07 - 23.07.2012

...Погоріли в душі квітом буйні поля,
сум вселенський лавиною суне.
Попіл, чад ,почорніла земля...

Ран сердечних обвуглені руни
заяснять серед зір попід згарищем тим,
дивним сяєвом заполовіє -
се паломник Любові іде, пілігрим,
подорожній від храму Надії.


2012

***
Між млою й світлом є вузька межа,
І на крутих життєвих віражах –
На ній ти своєчасно зупиняйся,
Щоб не в’їдалась кривда, як іржа.

Ніч липнева спокуса терпка,
повний місяць піддатливим манго.
Ти до нього, мов липа липка:
ніч тривала не довше, ніж танго,

і у щастя текла, мов ручай,
в білі сни - білизна цвіту липи.
Пили ніжність, як липовий чай,
тільки в серці – тонесенькі схлипи.

Ніч цвіла між зіркових мереж.
А душа, як прозора туніка…
Закохалася в нього без меж -
в сіроокого чоловіка.

Повний місяць, мов білий налив.
Тридцять їх на ціле життя, Господи,
терпких в липні… Ну хто б так любив,
аби решту ночей – тільки спогади?...

Що не кажіть, а нас - мільйони
синів і дочок України.
Усі ми - на щедротнім лоні,
дбайливо зібрані зернини.
А скільки вже було врожАїв
і скільки ще під небом буде...
В майбутнє віри не втрачаю,
бо не одна я - з вами, люди,
хто у душі своїй поети,
художники і музиканти.
Тож подивує ще планета
землі, багатій на таланти.
І світ подякує уклінно -
на крилах розуму і праці
ще вознесеться Україна
поміж держав усіх і націй!

Мій Господи! Шепни мені щось файне,
таке просте і гарне, наче сніг.
Учора впав – донині не розтанув
у чорнім лоні втомлених доріг.

Проста й красива аксіома дива –
сліпучий сніг крізь темну теплу ніч,
як бабин усміх – тихо засвітилась,
розтанула водою коло віч

так чисто, прохолодно і прозоро...
Я думала, що зиму не люблю.
Та сніг покликав – втишилися хори
густих пекучих зародків жалю..

А білий Бог пребілими руками
в обіймах ніжно землю понесе
високим, наче небо, океаном
у всесвіти засніжених осель...

Ви бачили?.. пішла Вона… пішла
У сходи, де застрягло сновидіння.
Де ніч у ніч… і ніченьки душа
Когось із нас висмикує з корінням…

Потому кілька день - все навпаки:
Цікавимось -- не жити і не вмерти.
Вона, чи ні?… пірнаємо в чутки.
Ходу подій нікому вже не стерти…

Отож… отож… перепихи терпи
А злидні - ні!!! Цариці тої примхи...
Горбком прокинуся коло верби,
Як візьме і мене з "обіймів" випхне!!..

2012.

Коли над нивами звичаєм
Тремтить прозорчасте тепло,
І світ од хмар бриля жадає,
Бо лиця сонцем напекло;

Коли опівдні у пилюку
Мокає вітер свій язик
І, з неї вивівши зміюку,
Кусає стовбури осик;

Коли грози відлуння дальні
Шукають місця в низині,
І кріт змовкає у копальні,
Сховавшись в ніші потайній;

Коли жахає батогами
Отару неба злий пастух,
І арку райдужної брами
Безвітря вкопує у луг,

Тоді і я словесним пензлем
Папір вдягаю в кольори,
Щоб жодна барва не пощезла
З картин липневої пори.

Біля підніжжя пальм - кружалком чорнобривці.
Подумалось: «Прочани з Канівщини...»
І начебто почулося: «Здорові будьте, діду!
Коли ж нарешті в Грищенці приїдете?
Стежки забули, де підлітком ви кізок гнали?
Чи боїтесь, що вас там не впізнають?
Що ні з ким буде заспівать застільну,
Бо ж там, на цвинтарі, співців колишніх стільки?..»
...Уявний голос чорнобривців зайшлих,-
Як відгомін про те, що обпікає завше.

Набої висипаються з моїх кишень
Варто мені нахилитись лише.
Ти, мабуть, помітиш це, обережно
Ховаючи лезо в білизни мереживі.
Потопельником тихо спливає напруження
Із глубокого дна очей примружених.
Дуже повільно і непомітно практично
Образ набереться маса критична.
А від нашого міста, якщо його не чіпати
Дуже скоро залишиться тільки кратер.
Та я ходу подій не бажаю такого
Тому ось тобі моє слово:

Я не схильний до почуття агресії.
Насильство не входить до кола моїх інтересів.
І що б надалі не сталось перед тобою
Я
складаю
збою.

2012

Свежих следов неловленные баграми,
Годы прошли делами и вечерами.
Те же, кто, и кого я при этом встретил,
Делятся равно на пастилу и пепел.

На, погляди, лови, полюбуйся - дожил:
Мне не спешат и я никому не должен.
Как бы ни квиты, я всё равно боюсь
Всеми друзьями, павшими за Союз.

Мирно идут манёвры, идут ботинки
Городом снов, лишённым почти начинки.
Словно бы начинаясь о скором лете,
Наш разговор нестроен и беспредметен.

Как ни о чём, под знаком двух-трёх коллизий
Где-то так и проходят ничьи полжизни,
Даром смеркаются. Их заповедный строй
Как-то разбавить, втиснуться б в них собой.

Рядом на сотни метров - одни экспромты
Не устают, сбываются. Так о чём ты?
Так,
Порождая ночной подсветки
Неровный мёд,
Вечер реинкарнируется и так течёт.

Шиза рекламы смотрит на нас нестрого,
Улицы ржут обмылками диалогов,
Воздух кишит сигналящими авто,
Но этого не замечает почти никто.


2012

Не запечалю небеса журбою,
Не запечалю сумом день,
Піду, любове, за тобою, -
Ти руку простягни лишень.

Вхоплюся крайчиком надії,
З тобою за крайсвіт майну.
Не зломлять жодні буревії
Цю соломинку рятівну.

Бо що без тебе я, любове?
Розвітрені світами сни...
Зотлілих спогадів полова...
Ти руку, прошу, простягни.
2012

Гроза!
Точ́ене листя дуба
Термосить вітер.
Білочуба
Береза хилиться додолу.
По ніжній бересті подолу
Дощу стікають краплі слізно.
Повзуть над лісом хмари грізно.
Чіпляються за гострі шпилі...
Грім у небесному горнилі
Роздмухує вогонь священний.
Полоще дощ розлогі клени,
Сплітає віти осокорам...
Гроза несамовита в ѓорах!

Ми у печері...
Камінь... Тиша...
"Моя голубко наймиліша", -
Почула раптом.
Завмираю,
Мов потрапляючи до раю.
І вже нема грози, ні грому...
Несе солодка хвиля втому.
Усе пливе перед очима,
А в серці спрага невтолима.
Шепочу: "Найдорожчий мій,
Ми вдвох отут, серед стихій.
Дарма негода й дощ стіною,
Аби ти поряд був зі мною!"

06.06.2012р.

Уцеркóвлена, як рілля дощем,
на Росí стоїш, як на вустах молитва,
Біла Церкво! Мироточи́вий щит,
рубець крíвляний* у затверділих криках;

дзвінкий злóтий – серед глухих розмов,
зарічанські плекаю садки і мрії,
ти поезія чиста, сита кров,
чудотворна іконо, – «Олександрія»;

Голенде́рні горло порізав день
сонцем втомленим – кров зелена святи́ться;
зірки́ лíчить Рось, а хмара – краде;
в дзвони дзвонить костьол: будить Брани́цьких?

Коліївщини: рогачí, списи́, –
наче зморшки на часі; Ярославе, чути
твоє ди́хання; квітне дев’яси́л,
місяць вповні, мов зябра сновиддя-щуки;

вогні міста, як сповідь, як віщий вірш;
як зерно в молоці, Юр’їве, я вмру́ так;
в тра́ви ди́кі зіро́к ди́кий падіж;
душа, мов розбита лопатою гру́дка;

твій Гайок і Ротóк, мов голова
і хвіст в риби, – спрямовують, визначають
рух і напрям; Білу Церкву трима’
Леваневський масив і масив Піщаний;

я плекаю ім’я твоє; вуста
заціловують небо хитке, бездонне;
майже вдвічі ти менша Христа;
висне Преображенський собор, мов гроно ;

мов калини кетяг в снігу, костьол;
не хова’ очей Марія Магдалина;
сповідáється лісом голостьóб**;
зе́мле – плачу навколішках – вибач сина,

в моїх жилах тече, дити́нцю***, – Рось;
моє серце б’ється по-білоцерківськи;
світ єднаєш, що гріхом наколовсь;
Біла Церкво, осе́рдя, як добра звістка;

я на Зáмкову гору вийду в ніч,
коли зорі падають з хрущами з ви́шень,
«Гайдамаки» Шевченка голотíч****
я читатиму вголос (надломів – зли́шок).

Батьківщи́но і бáтьківщино, мов
хліб, – духмяна, свята; нескінченна Россю;
ти вівтар, на якому лю́дська кров
запеклась; Біла Церкво, тривке́ колосся.

Ти, як сповідь не виказана; крик,
що проломлює чорно́зем в пáрку Слави;
спóвідь, прóщення; вистражданий мир;
Біла Церкво, молитва і колисáнка.

_______________________________________

• крíвляний – кривавий (словник Б.Грінченка);
• голостьо́б – вивищена місцина без рослинності;
• дити́нець – центральна укріплена частина староруського міста, огороджена стінами; кремль, замок;
• голотíч – під відкритим небом (словник Б.Грінченка);
• зли́шок – надлишок (словник Б.Грінченка);
• оцаритися – те саме, що оселитися .

Чужі освідчення до ніг,
Що в кров розбиті, в прах лягають.
Шукаю досі я доріг,
Там де кохання зрад не знає.
Любові тінь я зустрічав
У сутінках зрадливих долі.
По склу брехні наздоганяв
Босоніж, знічений від болю.
Щораз у прірву падав я,-
Туди вели кохані руки,
Облудні очі, як змія,
Не раз гіркі завдали муки.
Але я досі, мов сліпець,
Біжу, шукаючи кохання,
З розбитим серцем укінець
З вершини падаю в провалля.
***
У моих ног, разбитых в кровь,
Клубится пыль чужих признанный,

Я на Земле ищу любовь
Дорогой разочарований.
Её лишь тень встречал порой
За пеленой судьбы тумана,
Как я за ней бежал босой
По битому стеклу обмана.
Срывался в пропасть я не раз,
Ведомый нежною рукою
И блеском лицемерных глаз,
Манящих в бездну за собою.
Но до сих пор не перестал
Слепцом гонятся за любовью,
С вершин срываясь горных скал,
Вновь сердце окропляю кровью.

Умліва в переситі спекотнім
Розпашіла колоскова даль
І на серце скапує самотнє
Невловима лоскітна печаль.
Я сприймаю логікою зору
Хаос хмар в гармонії дощу,
Як в буденну пообідню пору
Логіку гарячого борщу.
Ще з колиски в пам'яті засіло,
Та й зове і манить звідтіля
Рідна призьба, хата біла-біла...
І донині погляд звеселя
Бездоганна вивершеність глека,
Тин у мальвах, споришевий двір
І старий, костенківський, лелека,
Що бентежно молиться до зір.
Тут у всьому є присутність Бога:
Це й краса довершена трави,
І мурашки досконалість строга,
І вогниста вигнутість брови...
День пірна в чарівну прірву ночі-
Гусне тиша, гомін засина,
Тільки річка хвилею хлюпоче,
Наче хоче вихлюпать до дна.
Дух добра витає понад світом,
Юний птах нагулює крило.
Ще в душі квітує тепле літо,
А думки на осінь повело...
2005р.

Прости,
що до сих пір іще мовчу.
Плекаю Слово,
доки не дозріє.

Я подумки
"Привіт" тобі кричу.
Я кожну ніч
запалюю свічу
незгасної молитви
і надії
і примовляю:
- Сонцем їй світи…

Прости мене за це.
Прости.
Прости.

*******
У кожного в душі є схований талан,
А знайдеш ти його, розвіявши туман.
І зможеш подолати бурі й урагани,
Бо ти нащадок Слова – справжній могікан.

Ти дорослішаєш,
Зважуєш за і проти.
Ти шукаєш підстав перш, аніж дати добро.
І питання моралі -
це внутрішній вибір і спротив,
хепіенду бажання і досвід невдалих спроб.
Ти змінилася вже.
І маски віднині зайві.
Можеш зняти. Я точно знаю, бо це пройшов.
Років з десять тому,
коли в пошуку нових вражень
заблукав у собі, доки знову себе знайшов.
Перемоги і втрати -
це ігри, лиш бульбашки в небі:
досить подиху вітру – все зникне, немов, не було.
І не знаю напевно,
чого мені справді треба,
і не знаю для чого життя нас з тобою звело.
Ти сьогодні інакша:
інакше мовчиш і пишеш,
вибудовуєш фрази, вкладаючи іншу суть.
Час прийшов.
І лягають рядками вірші.
Гарних снів, віртуальна коханко! Цілую! Будь!

—У чому сенс життя? — Прийти на світ
поневірятись, мучитись, страждати?
Прожити в злиднях до похилих літ
і Богу душу у нужді віддати?

Чи сенс у тім, аби ціле життя,
забувши про усі людські чесноти,
без докорів сумління й каяття
гребти під себе блага і банкноти?

Чи, може, сенс у вічній боротьбі
з самим собою — кожну мить, до скону, —
коли два «я» змагаються в тобі
за переможну золоту корону?

— То в чому ж сенс життя? — спитай себе.
І відповідь прийде сама собою:
—У тім — нехай Господь не приведе, —
щоб рід твій не знеславився тобою,

щоб в пам’яті прийдешніх поколінь
твій слід не заростав чортополохом,
і щоб не соромно було тобі,
що ти прожив, як об стіну горохом!

2004

Розійшлися шляхи й інтереси.
Ми ніяк не поділим це місто.
Ти радієш з нової принцеси -
Я готую нову реконкісту.

І давно вже пора усі фото
Видалять, оминаючи кошик,
Тільки ж хочеться втримати ноту
Й пам’ятати лише про хороше.

20.11.11

ми глинище тверде і невсипуще
ми хата в найглухішому кутку
Палажка наша мов каганчик грушу
несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо на осінь
ми лущимось і пахнемо старим
Палажка хмари як гарбуззя зносить
і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя
і місить нами поминальний хліб
а то зітхає й Никодима кличе
і він як дим приходить з-під землі

та цю весну чогось Палажка хиріє
сидить щодень при чорних образах
а сю ніч нащось винесла сокиру
і потемки прорубувала дах

2012.

За гріх щасливості в неслушний час,
за тебе, несподіваного-мо́го,
за щирість цю, прозору, без прикрас, –
що обіцяти я повинна Богу?
Звільнити б душу від колючих пут,
і жити, безборонно та щасливо…
Яких ще покарань, яких покут
чекати маю на шляху життєвім?

Відлунюють байдужою луною
складні та риторичні запитання.
Я просто… не надихалась тобою.
Я просто… не готова до прощання.
2012

*******
Колись я похвалитися хотів,
Що написав десяток рубаїв.
А послуживши півстоліття слову, –
Я славлю Бога – маю ум Христів.

Якось Ігора циганка щось питати стала,
Потім точно, як реп'ях, до нього враз пристала.
Той плете додому ледве, щось під ніс бурмочить.
А вона вчепилась в руку. Теж своє торочить.
-Позолотиш, любий, ручку,- я тобі відразу.
Що було, що є, що буде, чисту правду скажу.
Так пристала, що й не пустить. Ні на пару кроків.
Треба дать якусь копійку. Досить мав мороки.
Вишкріб трохи копійок. Чого таке жаліти.
-Ну, кажи, стара, швиденько, що мені там "світить"?
Та глядить на копійки і тихо каже: -Що це?
За такі мізерні гроші світить тільки сонце...

Ораторія


1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Україноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!

2
Прилітають лелеки...
Лелеки,
Звідки ви?
З чужедалі далекої...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
І море не раз
Проковтнути хотіло...
Щасливі – летіли!
І небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
Вітри нас трощили
І хмари дощили...
О Батьківщино!
І поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!



1968

...Зіллячко моє…
…отаво, вітрами причесана, дощами вмита…
Жаль мені твоєї долі придорожньої, лихої…
Твого стебла прим’ятого, зірваного,
твого насіння, що в пил осиплеться понівеченим,
твого життя, що на моє схоже...

Спориші тугозеленопружні.
Без квіточки, спраглі до неба дотягнутися,
росою захищені, не клоняться – випрямляються,
бо жити їм треба до останнього променя,
до приморозку лютого гордими…

Будь і ти, моя доле, такою!

Скільки днів не відміряла б мені осінь,
зненацька у вікно постукавши дощами-зливами,
нечепурами, розбишаками,
що зеленоквіття моє розгубили
шляхами велелюдними, чорними…

А треба йти –
стежками облудними непорозуміння,
долиною колій рівновизначених та не рівних.
Світлом небесним – всі надії та сподівання,
а на вустах і на серці – гірким пеклом.

Достатньо лелітки, щоб спалахнути.

У цьому світі.
У цьому світлі – іншому, чужому, незрозумілому..,
тугозеленопружному,
тихозеленогрудому,
фатумному
що на душу
падає…

2012

У бабочки нет насыщенью предела
Ей небезопасно питать своё тело
Но чаще ей корм абсолютно не нужен
Расправила крылья – насытила душу


2012

Усе згадав, як очі слізні
твої наснились - карий блюз.
...Розтолочили нашу пісню -
комусь завадила. Комусь
хотілось бачити розлуку
в одвічнім царстві жовтизни.
І ми завмерли. Ми - ні звуку.
Ми - крила смерчу та весни
з осердя зрілості й навіки,
де в чорнім Гера* золота...
І тільки вОрони-базіки
кричать у згублених літах.
1998р - 2012р.

*Богиня шлюбу у стародавніх греків.

Померла людина, пішла за межу,
Не нам вже судити земні її кроки.
Хай з Богом спочине... я тихо скажу,
Страшного ми Суду чекаємо поки.

22.07.2012

Твій світ алогічний, як кавова гуща
на денцях фаянсових білих горнят.
Ти могла б малювати картини,
і за них би змагались
наймодніші арт-студії світу.
Натомість ти скнієш в дешевій кав'ярні,
і мрієш про біле,
весільне,
до п'ят.
Та все, що ти маєш, -
нахабні клієнти,
засмальцовані меблі
і в бляшанках пластмасові квіти...
І зовсім не гріє розлючене сонце.
І завжди замало то грошей, то сліз.
Якби світ повернувся на тисячі років назад,
ти була би для когось Сафо,
Галатеєю,
Нефертіті...
Та кожного ранку, сполохані вітром,
зграйки снів розлітаються навсібіч.
Залишається біль...
І сюжети картин в голові...
І в бляшанках пластмасові квіти...

21.07.2012 р.

у місті зачорно, завогко у місті,
від плачу по-літньому прикрих дощів.
містяни нудьгують, спішаться залізти
під ковдри у сонних оселях мерщій.

лящить по дахівці, лящить під ногами,
і сум з калабань аж до неба росте.
стікають по стеблах мінорами гами.
мовчать по підвалах намоклі коте.

понад хмарами
поза чварами
молоко віддай ченцю
і під райдужними стожарами
ти танцюй, Тев’є,
танцюй

22.07.2012

* * *
Красою не затьмариш ти лілею,
Й не краща, ніж бузок чи білий мак;
Хай осяйна – не засліпля однак
Мене, хоч і схиляюсь перед нею
І провідною стала вже зорею:
Коли блукаю в тьмі – в ній віщий знак;
Все ж запевняю: чарували б так
Й туман, й уповні місяць над землею.
Як той, хто в чай отруту додає
Щодня, й щоразу більше, по краплині;
Й те вип’є вмить, що й сім би не змогли, –
Так я привчаюсь до краси; вже є
Від її доз у мене ліки нині:
Я п’ю – й живу – де б інші вже злягли.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Thou art not lovelier than lilacs,--no,
Nor honeysuckle; thou art not more fair
Than small white single poppies,--I can bear
Thy beauty; though I bend before thee, though
From left to right, not knowing where to go,
I turn my troubled eyes, nor here nor there
Find any refuge from thee, yet I swear
So has it been with mist,--with moonlight so.
Like him who day by day unto his draught
Of delicate poison adds him one drop more
Till he may drink unharmed the death of ten,
Even so, inured to beauty, who have quaffed
Each hour more deeply than the hour before,
I drink--and live--what has destroyed some men.

* * *
По стежці, що вела вверх, вниз іду.
Дуби з дубків тих виросли донині.
Без тебе – рій лиш споминів веду –
Спускаюсь, та вже в лагіднішій днині.
Позбавлена кохання, без надій
По стежці тій, що вгору йшла, вертаюсь;
Й крутіший, ніж гадавсь тоді, шлях мій,
Й, самотня, кам’яністішим спускаюсь.
Теплінь і сутінь, дзвін удалині
Пливе повільно й сумно над горами;
Й ці пасовища пам’ятні мені,
Що оживлялись навесні стадами.
І близько уже зовсім до хатини,
Звідкіль не проглядають гір вершини.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by the path I climbed, I journey back.
The oaks have grown; I have been long away.
Taking with me your memory and your lack
I now descend into а milder day;
Stripped of your love, unburdened of my hope,
Descend the path I mounted from the plain;
Yet steeper than I fancied seems the slope
And stonier, now that I go down again.
Warm falls the dusk; the clanking of a bell
Faintly ascends upon this heavier air;
I do recall those grassy pastures well:
In early springs they drove the cattle there.
And close at hand should be a shelter, too,
From which the mountain peaks are not in view.

Як боляче, - відходять із життя,
Ті, що лишили слід у людських душах!
Ці лицедії, що без каяття
Втішали нас на сценах і на площах.
Для нас вони сміялися тоді,
Коли душа їх плакала від болю.
Не ангели, не грішні, не святі -
Улюблені зрадливою юрбою.
А проживали тисячі життів, -
Своє життя здавалося театром.
Йшли в небуття одвічно молоді
Під оплески з недограного акту!

Вийшли діди у брилях загрібати.
Сонце на вилах. Трава на граблях.
Десь аж за цвинтар ховається затінь.
Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.
Меду напийся чи хліба вломи.
Бджоли літають, а вишні померли
й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:
„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна
цупко
заплутує
постоли.

2012.

Пливуть небесні човнярі
Маршрутом вічної регати.
Міцні вітрила чи старі,
Надійде час перемагати
І фіксувати якорі
На дні правічної загати.
Небесних суддів і журі
Ні підкупити, ні вблагати
Ні старукам, ні дітворі,
Ні злидарям, ані багатим.
Суддівство чесне нагорі -
Феномен цей не приховати.
Пливіть, небесні човнярі.

(2012)

Я вправно римую «життя» і «буття»,
Та ще й на додачу оте «каяття»!..

Ще ніхто не дотумкав з поетів,
Та подібного не римував,
Й по чотири рази одне слово
В однім «опусі» не уживав.

Коли будеш в глухому «кутю» -
Скажи всенькому світові: «тю!».
Лиш собі це «тю-тю» не кажи ти –
Бо з цим віршем тобі далі жити!

28.12.2009.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Все у хаті шкереберть,
Все «дригоногами» -
Почала вередувати
Раптом наша мама.

- Я сніданок не роблю!
Висплюся хоч трошки.
І не муляє мене,
Чи є чисті ложки.
- Синку, любий, не кричи
«Де шкарпетки, мамо?»
Бо по телику якраз
Супер-мульт-програма.
- Татку, цукор пошукай
Десь там у буфеті,
Геть не маю часу я –
Зараз в інтернеті.
- Доцю, нині ти сама
Напиши уроки,
Я з подружкою іду
Погуляти трохи.
- Як це так - скінчився корм
Для кролихи Віньки?
В магазин іде там хтось?
Бо мені щось ліньки.

Що це робиться, агов?
Порятуйте люди!
Ми чекаємо, коли
Знов порядок буде.
Як довести до ладу
Все у рідній хаті?

Може, взятися разом
Мамі помагати?
:)
2012

Душа кровоточить, пульсують роз'ятрені рани
Від наших власно'руч змайстрованих нами ж розп'ять,
Хробак гріхо-творний вгризається в душу безтямно,
А спокій увесь видувають вітрища сум'ять.

На стінах душі вицвітають картини про вічне,
Горять образи' у святинях. Земля попелищ
Волає у небо, мов Господу дивиться в вічі,
Благаючи в нього " Коли ж від людей захистиш?".

Та слІзьми розкаянь давно вже ніхто тут не плаче,
Лишень кровоточить поставлена кимось свіча.
Яких ще, Людино, потрібно кривавих означень,
Аби навернулась до своїх одвічних начал?!...

Вже час пошматовану, зболену душу сто-винну
Зцілити від скверни, омивши в джерелах святих.
Завмерли в чеканні ікони. Чекають Людину.
Та доки нема ще - кривавлять тривожно зі стигм...

Чорні
вони виходять зі своїх пустель
Абрахам
поможи йому боже воскреснути
Прірва
вирве вітер навкруги пастель
Кров
ще на свіжих-свіжих та ніяк нехрещених
Драма
бо така як і вчора весна
Враз
тільки накип на віях сохне
Ікар з-під коліс
вивертає вона
До сивих до гнізд
на стареньких на соснах
І шахтами
Заростаємо в день
Аж вістрями
вибухає у вічка
Чорний
він випаде із кишень
Мідяк куцо-куций
на нічку-калічку

Телефони мертвого міста…

Полин

Химерами, вони вростуть у кожний нерв
(Що аж гойдатиме верлібри венами)
І ми не дочекалися перерв,
Йдучи з червонобарвими знаменами.

І від Карпат до шляху до Чумацького
Куди б це я змогла відсіль втекти
Як жовтий диск розіб»ється зненацька
Об хмари-гори радію й дроти

І темну ніч цю треба відболіти
(Поки ж зігрієш чай до самоти!)
Між наших вен і ледве чутних літер
Росте полином поле гіркоти

Строката ртуть облизує нулями
Із чорних дір міжхмар»я-висоти
Збираєш фото і копаєш яму
Між абсолютної глухої німоти



Ін меморі

Рудий собако
що сидів за парканом
Якому кидали
зрідка кістку
Допоки ліс
заростав туманом
І снами-донями
із любистку

Рудий собако
що приходив під хату
Тремтів кудлаттями
на порозі
Тоді я вас
запитала, тату
Про сни собачі.
Про сни у прозі.

Рудий собако
з рудими очима
У правому віхола,
в лівому терпне
В рудих собак
є своя причина
І ця причина
собачо- нестерпна.

Рудий собако,
що біг за автобусом,
Аж поки венами
не загусло…
А ми на старт
нам котися глобусом
За чорним літом
за білим буслом.



Телефони мертвого міста

Телефони у мертвого міста мовчать і болять
(Бо давно йому, місту, наснилося склепище)
Лижем лапи по норах , а там по-рудому скулять
Сни з останніх – снами репне ще

Телефонам із мертвого міста втинають дроти
І дротами вростає в полин і колише
Чорних дір у долоні кладе глухоти- хрипоти
Літо в ситище липень-лишень

А прийдуть як по нас велетенські нуклідні соми
(в день, як небом котитиме сонячні висівки)
Я – з Карпат, мама з Криму, а ти – з Колими, де не ми
Міжміськими котитимем цівки.



*****
Квіти бліді і кудлаті
Вітер гуляє по хаті
Холодно стало кошаті
Вечір іде ледь бреде
Потрощені вікна кирпаті
Між вікна в коричневій ваті
Сполохані сни пелехаті
Падають в око руде
Може за вікнами сонні
Може в забутій іконі
Плачуть дитинствами доні
Боса холодна весна
Свічка дрижить в між віконні
Капає віск на долоні
Стогне весна у полоні
Стине вечеря пісна
І вийдуть на прощу люди
І виплює старість етюди
На вікна сполохані всюди
Сніг а не цвіт на поріг
Пороги стерпіли облуди
Холодна весна йде у люди
Бринить із небесної дуди
Надщерблених сотня доріг



2012

Тіло Толоці виліпили із глини,
яку накопали у давньому глинищі за селом,
а потім привезли вантажівкою
(ходок десять, мабуть, зробили).
Замісили глину
посеред вулиці,
щоб усі люди бачили
та й сходилися ліпити Толоку.
Волосся Толоці заплели із соломи,
із русявої торішньої соломи.
На очі Толоці блакиті із річки
хлопчаки навозили
бочкою на співучих колесах.
На засмаглу шию Толоці
повісили веселе намисто із коней
з дітлахами на їхніх спинах.
А коли виліпили Толоку,
то вона сама
поставила столи під вишнями,
застелила скатертями вишиваними
і наставляла на них
щедре частування.
Сама припрохувала усіх людей,
які виліпили Толоку,
і водія, який возив глину.
І сама заспівувала стародавніх пісень.

1963.