Насіння лущиться... Життя
збирає зерня.
Зернистим задумом буття
живе майстерня.

До недовіри молоде
Життя ще дужче
ніде й бровою не веде -
насіння лущить.

У Нього істина проста,
без заперечень.
Пробачень жде Його мета
і самозречень.

Не проростатиме сміття,
не треба й дерті.
Насіння лущило б Життя...
Насіння смерті.



14.04.2012

В житті моєму недосяжні полюси
У різних формах у площинах ракурсах
Та в них є позитиви і плюси
Які тримають нас ще досі на ногах

І так фізично чи метафізично мислимо
Між полюсами рух в потрібних напрямках
І хоч на початку маршрути креслимо
Та їх асортимент зриває дах

І відстані до полюсів все меншають
Чи матеріальна їх природа – ми в гіпотезах
І вже дорожній плащ на цвяшок вішаю
І вкотре полюс мій чекає крах

І знову світ побіг відносно нас
І знов шукаєш позитиви на маршруті і плюси
І лиш одну константу нам диктує час
Не змінні ми, а змінні полюси…

1

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,
Що в ньому рік молочних понад край.
Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,
Либонь не вкраду… дармо не карай…

Я сто століть не чув погук Побіди,
Лише плачів скородив гами альт.
В новім Єгипті зводять піраміди
І я лупаю бронзою базальт.

Та альт умре. На здогад манускрипту
Залишать скрик наднільські плаксії.
Всі десять кар, що ти післав Єгипту,
Чомусь на плечі падають мої.

Бо в нас отут лишень царів долини,
Прегарні труни вибраних мерців.
Твоїх рабів забронзовілі спини,
Неначе брук під шинами тельців.

Бо в нас отут безживні брязки блиску,
Крізь дику ніч − істерика вогнів.
Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,
Коли в паркани вже затисли Ніл?

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
В чужих богів не вижебрать добра.
Наобіцяй мені Обіцяного Краю
На західному березі Дніпра…

2

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.

Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!

Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.

3

Ми триста літ чужі плекали добра,
Чужим царям втлумачували сни.
Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,
І наче віл, сумирний та пісний.

Всевладний перстень, край оази хата,
Жар-колісниця впряжена у цуг,
Покірна челядь, віддана Осната,
Оброть на шиї − золотий ланцюг!

Чого ще треба ловкому рабові?
Доточуй збіжжя панові в кагат.
Десь Ханаан без хліба й без любові,
А тут Єгипет − сонний ситий гад…

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,
Нехай їдять, і не згадаєш зла;
А десь тим часом знов купецька валка
Ясир до Потіфара повезла.

В далеку Чудь укотре гнати струга,
Нести Христа нехрещеній юрбі,
Усім світам подарувати плуга…
Лемішку з гички − лишити собі…

О земле снів, де правлять фарисеї,
Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,
Чому так рясно Йосипів самих?

4

Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Де ріки молоком сочаться й медом,
Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,
Якогось дня рабами стали ми.

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,
Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;
Либонь то душі нам побило градом,
Що ми забули любий Ханаан.

Отари множив зманливий Гошен
І гладшав люд з єгипетських наїдків,
Але ковтав шеол свободи свідків,
Земля ж родила, та рабів лишень…

З дорідних паш раділи скотарі,
Чужі жерці товкли привабно в било
І новий родич плескав незлобиво:
„Да мы же братья, что ни говори!“

Уже й дітва, що годі їй до стель,
Пищала: „што“, кепкуючи із мами,
Старійшини ж хитали головами:
„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

Сінай для тих обернеться гробом,
Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.
Від нераба одна в раба відміна,
Що раб не прагне стати нерабом!

5

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,
Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,
Невгавного ж Мойсея хирний порох
Ізвітрів ненабридливо та скоро…

Мерещилось Булгакову и Кафке,
И снится в надземнóй несуете
Всем тем, кто спит на задубевшей лавке,
Покрашенной зимою под метель.
Когда сычи кричат в уснувшем парке,
Когда фонтан, молчавший сотню лет,
В глухой темнице спрятавшись, украдкой
Клокочет, нарушая свой обет,–
На площади выходят танцовщицы,
Из-за деревьев, потаённых рам...
Юны и безодёжны, белолицы,
Ложатся под колёса шоферам...

Обвите погребальними бинтами
Лежало тіло в склепі кам’янім,
А дух зійшов туди, де пекла брами
Пускали іскри , блискавки і грім.
Втікала варта – Дух Господній дужий
Трощив заслону, відбирав ключі
Від смерті, пекла, думань осоружних…
- Радійте, істин Божих сіячі!

Три дні і ночі три звіщав Спаситель
Доісторичним жителям землі,
Що вірою у Нього будуть жити
Убогі люди й славні королі.
Іще на гробі камінь і печаті,
У смутку учнів погляди блищать,
А Він іде смертельні пута рвати,
Подати світу Божу благодать.

14.04.12

Знемога ящіркою повзає в кістках,
і серце з глуздом сторожким – не на ножах,
не забиває дух стрімка їзда
і не холоне кров на віражах.

І вже кохання не хурделить голови,
і нерви більше не натягнуті – хоч рви:
провисли нерви, як мотузки від шмаття,
і не хвилює, хто кого – чи він, чи я.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не п’ю холодного – до судорог – питва,
ані подій, ані людей не кваплю рух.
Мій лук закинуто, згнила в нім тятива,
всі стріли зламано – на розпал їх беру.

І не напружуюсь, не рвусь, а якось так…
Не надихає навіть просто факт атак.
Я весь прозорий, мов відчинене вікно,
і непомітний, наче біле полотно.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не ниють рани, та вже й шрами не болять –
їх у стерильні забинтовано стрічки.
І не хвилюють, не тривожать, не сверблять
ні мрії, ні питання, ні думки.

Тяжіння не поборюю Землі,
лежу – так більша відстань до петлі.
І серце тіпається, наче не в мені:
пора туди, де тільки «не» і тільки «ні»…
2008

Бо нема вже далекого рідного
у проваллі між "до" і "після".
Промовчить телефон, як мумія,
ти - не скажеш мені "Ауу!"
і , мов обрій, згасає пісня,
і, відірвана, вирвана, стлумлена,
я без тебе -
слова без змісту.
У проваллі
життя
живу.

***
сулили мне трон
и почести… почести…
не видывал коих никто
забыв обозначить: "высочество"
хвостиком к пенсии - дом
гамму предела покорности
власти отслеживать всласть
все свои страсти и вольности
мысли, походку и масть...
некогда так по-правде не схожие
радио-теле программ
поди, приглянулась им моя рожица,
всепоглощающей вспышкой "адам"!?
сулили мне трон...
иль место в обители
кто их сейчас… не пойман - не вор
если уж вы где-то… когда-то… спросите -
был ли уместен величество - торг??!..

Коли живеш із ворогом у хаті,
жадоба смерті у тобі зроста ,
хоч маряться голівоньки патлаті,
душею володіє пустота.

І мусиш жити далі без любові -
сам вибір цей похапливо зробив ,-
шукати крихту щастя у полові,
цідити краплю втіхи із ропи.

Ти сам, один, ніхто не зрозуміє...
Ось дихало колосся,вже - стерня…
У серці тільки два ім`я ,Маріє ,-
твоє і ,завжди поруч ,-Левеня.

І можна йти до Бога, можна вище -
хай Сонце все до попелу спалить,
і разом з тілом забере димище
усе, що досі ріже і болить.

З кожним днем все ближче час
нашої розлуки,
і тоді зіграють джаз
мої твої руки…

І тоді спалить вогонь
моє твоє тіло.
Відчуваєш жар долонь -
досі воно тліло.

Ти підеш у світ людей
в пошуках розради,
не сховалася б ніде
насінина зради.

Я копатимусь в золі
свого погорища ,
поховаю думи злі
на крутій горищі.

Поховаю ,затопчу
та злечу у небо -
хочу волі досхочу,
більше, аніж треба.

Понесу її в собі -
годі відібрати,
тільки прошу –не робіть
ви для неї грати.

Тільки руки не в`яжіть
у сорочці смирній:
заберіть свої ножі -
мої крила мирні.

Раптом поглядом зустрів
блиск твого волосся
серед сірості голів…
Може так здалося…

Відчуй відчай
кожною клітиною,
від мене відчаль.
Коли був дитиною,
думав печаль -
слово, звичай.

Долай відстань ,у
профілі місяця
лезо дістань
сталевої міці -
від марних питань
звільни істину.

Вітай вітер,
все, що відкрив ти
у собі-віддай.
Швидше від кривди
серце віддАль
вінком літер!

Вершини горді Колорадо
І хмар засніжені паради
Вплелися й щезли в мить одну
У голос твій і далину.

Чи рада я? Безмежно рада...
        Душа обходить коло ради,
Обронені, де взять ключі...
А миль між нами - тисячі...




2/28/2012

расшумелись ветра, листьям холодно
и палитра в цветах ароматами,
и сирень затуманила голову
под ночную перкуссию сватаньем.

и доска со своими фигурами
за игрой в комбинациях шахматных, -
это май! бесконечно пригубленный
после гроз и дождей неразбавленных

____
утомлённое небо с раскатами,
пыль сбивая с надломленных дней,
проплывало, стирая все пятна там,
невесомо качалось над ней

скрипкой пела акация с ливнями,
возмущенно бежала вода,
и звеняще, воздушно счастливыми
пробегали часы в проводах

утвердительно, звонко, настойчиво,
окрыляя ментальность и явь,
будут "завтра", "вчера" так заносчивы
в этих звуках, крадущих печаль

и однажды рассказом и музыкой
позовет за собою маня
этот шорох, звучание, кружево
в километры летящего дня

2011

Мистецтво - старезний у шафі костюм,
Не дуже сьогодні доречний.
Одівши його, можна вийти на глум
Модерном сколочених течій.

Вдягає його сивий днями поет
І джинсові кпини пустошить, -
Нікчемна огуда крізь рупор суєт
Для нього, мов кашляння воші.

Ще є де-не-де щиросерді митці,
Над ними не царствує мода.
І буде їм славою наприкінці
Не сплямлений віянням одяг.


13.04.12

Остання любов твоя і моя серед літа.
Притихла душа - сьогодні фатальний стрибок.
Меди, як і я. Під пальцями золото й липень.
Розріджений день. Це полудень слів і думок.
Я бачу тебе, я чую твій голос із серця,
На дотик іду. Той світ, що за нами, замовк.
І раптом у ніч приглушений подих зірветься -
Твоя і моя світає остання любов...

Странгуляційна борозна дороги.
Дві бабці йдуть.
Одна з них – Смерть чиясь.
Неясно лиш:
До Бога, чи від Бога?
Дорога – простір?
Чи дорога – час?..

І склом рідким тремтить забутий голос
Десь там, десь там – ізвідки ми й куди...
Вертаємось, коли на серці голо,
Стаєм водою, вийшовши з води.

Кайфуєм між пройдешнім і прийдешнім,
Де «чорний ящик», наче чорний гріб.
Де кров’ю з медом світяться черешні –
Нешлюбні доньки падшої зорі.

А цвіт старий, незайманий бджолою,
Що пережив останній сон снігів,
Стає поволі тінню золотою
Несказаних, бо несказанних, слів.

А бабці йдуть...
Шварґочуть, як сусідки.
Про те, про се.
У них нейтралітет.

Ідуть в нікуди і прийшли нізвідки.
Тим більш в одної чоловік – поет...

что дарили небеса
свято
что качалось на весах
снято

задыхаясь до утра
высью
ветер долго умирал
в листьях

и была его постель
клёном
и была ему капель
звоном

подошёл тогда рассвет
тихо
поминальный белый свет
вспыхнул

и горела свет-свеча
в ливне
зазвучала вновь печаль
гимном

что кричали журавли
вжалось
в ком и горсточку земли
в жалость

вот сценарий словно лист
тонкий
не хватает лишь на жизнь
плёнки

безразличная игра
в небыль
бесконечная пора
в небо

12 Апреля, 2012

И вновь весна,
и снова всё,
как прежде, -
высоковольтный ветер
у могил .
И я,
в последней
пагубной надежде,
печалью снов
над бездною застыл.

Я на пороге сброшу всё плохое,
Одену крылья, чтобы в рай лететь.
И белым Ангелом войду в твои покои,
Чтобы в смоле горячей не кипеть.

Я припаду к тебе, как к алтарю...
И буду суетиться и молиться,
Чтоб чистой встретить Светлую зарю
И никогда потом не повториться!

Я всех святых переберу в бреду...
Пусть ладан надо мной клубится:
Я имя непорочное найду!
И правосудие свершится!

Проснись, відлуння пісні,
Заспівай, що до вподоби,
Про село в Україні,
На Полтавщині.
Про забуте село,
Про хати в листопаді,
Потонулі в листі.
Проспівай сумну пісню,
Що дід на ніч співав,
Про прибульця,
Що полями блукав,
В три погибелі зігнутий
І нещасний такий з виду.
Ніхто до пуття не знав:
Хто він? Що поробля? Звідки?
Вдивлялися й дивувались:
«Еліягу ?.. Каїн?..»
Голова – як кучма...
Якийсь дивак...
З дірявої торби чужинця
В’язка хаток скотилась.
Отак і постало моє село,
Крюковим назване навіки.
У хлопців, мені здалось,
Позначка якась на лобі.
Подиву чи смерті знак?
Бо ж до пуття не знать,
Хто доторкнувся:
Каїн чи Тішбі?
--------------
Аврагам Шльонскі (1900-1973) – поет, перекладач (зокрема «Євгенія Онегіна» О.Пушкіна). Народився в Україні, на Полтавщині. З 1924 року – в Палестині.
Ілля-пророк.
Прізвисько Еліягу (Іллі-пророка).

Я розкриватиму тебе, як книгу:
Цікаву і, дедалі, запальну.
Читатиму тебе, як ту інтригу,
Примарну, змістовну та шалену.

Перегортатиму повільно сторінки,
Щоб було до душі читати.
Я пальцем ніжно проведу рядки,
Щоб краще зміст рядів запам'ятати.

Перегляну прочитане ще раз,
Щоб дещо невловиме зрозуміти.
І розум мій отримає наказ:
"Це треба зберегти і оцінити"!

Я бачу сон: до мене лине промінь -
Пробився крізь підвальную пітьму...
І паросток зелений, соку повен,
Енергію життя несе йому.

Гадаю я, то хитрощі природи...
Їх витівки із глузду зводять розум.
Ми мріємо дістатись з нею згоди,
Щоб не сприймати небіжну загрозу.

В гармонії із Всесвітом і в злагоді з собою
Я можу володіти недосяжним:
Я до зірок торкатимусь рукою
І фіксувати буду нові враження.

Замріяна, закохана у дивовижний світ,
Знайду собі мандрівників у часі...
Із ними вирушу у віковий політ,
В якому не ховають "шасі".

з глибин карооких вербове світле знамення - будьте з Богом!
Молочна яса сьогодення спливатиме творчим литвом -
Воскреснуть веселкові доли,
Любов у світлі хрестним шитвом...
2012р.

О, скільки нині муки на хресті!
О, скільки нині болю! Не стерпіти...
Щоб мали право жити лю́дські діти -
Волають в небо рани найсвяті.
О, скільки нині болю на хресті!

У хмарах пороздиране повісмо...
Чи кровожерливість "землі" права?
Підкуплені лжевічністю слова.
Тепер - свідомо нетерпенно тісно!
О, скільки нині муки на хресті!

Вогненні рожі - то ридає Мати,
Колючий стогін - умирає Син!
Вино і оцет... лунне "розіпни!",
Пророки, юди, ідоли, пилати...
О, скільки нині муки на хресті!

О, скільки нині муки на хресті...
(13.04.12)

Сонце купається в вітах верби.
Її подихом ніжить груди мені.
Це торкає Великдень душі святково -
Я завжди з тобою - в тобі.
2012р.

Сьогодні я люблю тебе таку,
Бо вчора, я знайшов тебе у сні.
Колись давно мені таку чужу,
Тепер впізнаю навіть в тіні.

І так багато нерозумних слів.
В котрих втопили свої очі.
Сусіди наших дальніх берегів,
Та взяли в руки гості ножі.

Вони готові руйнувати все!
Хто вам подякує, скажіть мені?
Для вас то всеодно пусте.
Чому ж ви бачите мене в війні?

Ми ж заблукали на землі.
Чому не можеш ти знайти себе?
Тебе щоночі я знаходжу в сні,
Але ж втікаеш ти від мене.

Та все ж колись настане день.
І ти знайдеш себе в мені.
Та покладемо ми всьому кінець.
І вже не бути тій війні !!!

(Jersey City 13.04.2012)

Будь-яка вулиця - скорений птах:
розмахом крил упирається в цеглу.
Мулом бетону обмежено шлях
на тротуарну ділянку прилеглу.

Будь-яка вулиця - вічний слуга:
марно з гнізда їй шукати дорогу.
В крайньому випадку ступить нога
далі такого, як місто, порогу.

Втім, і у вулиці є свій апломб:
їй підкоряють і простір, і площі.
Зброєю створених з каменю пломб
переосвячують зелень у мощі.

Потім насадять слухняний квітник,
диких красунь на ланцюг тротуару.
Потім... Спочатку заноситься штик...
В жертву приноситься плоть. Кочегару.

Падає дерево, валиться вниз.
Рано чи пізно подіють закони...
Небо палає, зіщулене в хмиз,
ще перед тим, як займеться край крони.


13.04.2012

Все небо, здається, в полоні
Високих дерев навесні.
І чорні погрозливі крони
Охоплюють хмари, сумні.

Обхвачують наче навмисно -
Тікають від тих рученят,
Хмаринки, молочні і бистрі:
Далеко пливучі летять.

І все це таїть ненавмисно
Просту і хвилюючу суть.
Весна, не торкнулась до висі
Дерева щоб там одягнуть.

9.04.2012

Вербице, вербонько, верба!
З тобою срібний річки спокій.
І тиха течія німа –
Малює контури потоки.

І дивно те, що у воді
Гілля колише також вітер.
Мов стрічки довгі неземні
Пливуть на місці твої віти.

І ти неначе не сумна –
Але поволі в воду плачеш.
Чи там сховалась таїна?
Чи істина – дорожча платин.

Як добре те, що вітер є;
Як тихо ллється також річка.
І лише дзеркалом вона
Малює чари з вітром вічно.

08.04.2012

Зозуля на дубі кувала -
Дуб жолуді сіяв додолу.
Вона немов їх рахувала,
І линув все гомін довкола.

А поряд підспівував ясен -
З осикою все шелестіли.
Містично хитався лиш явір -
Оркестру мелодія вміла.

Ще поряд, співаючи щиглі
Між листям дерев майоріли.
Легенько, так ніжно, і щиро
Творили цю музику віри…

Тепер тут живуть між пеньками
Похмурість і смута німа.
Оркестр поїхав, зрубали -
Сьогодні в них сцени нема...

10.04.2012

Якщо яблуко розділити на дві частини -
одна з них буде більша,
одна червива.
Одна червоніша,
інша, не обов’язково кольору гнилі,
але обов’язково тьмяніша.
Якщо яблуко розділити на дві частини,
то на кращу,
хтось “оком кине”,
і це точно буде – будь хто.
Але у половини є лише одна половина.
З хвостиком чи без кісточок.
Але така ж смачна.
Хоч вона інша і половина,
у них – яблуня одна.
Не розділяйте яблук на частини…

Я сьогодні уперше за вічність
Опишу типологію ранків,
Щоб колись прокидатись щасливою.
Я на старості бабою сивою,
Вже тобі не згоджуся в коханки,
Хоч для когось ще буду красивою.
І якщо у мені твоя слабкість,
То в тобі моя вічна сила.



13.04. 2012р.

Той безумець, що ніч осідлав, та не задля розваги,
Проміняв два пташині крила на порожні бесаги,
Він нелічено літ облітав, наче букове листя,
Ніч і туга його золота - у єдине злилися.
Він - і мудрости, й глупости дух, терпкість світу спросоння,
Що він мав - тільки іскру руду в похололих долонях...

я тільки дим у пелюстках життя.
неначе біль, печаль, а вже нема.
ось радість і любов, та теж омана.
жар-птиці не бува: закрито,брама.

я тільки дим із кольорових смуг.
буває чорне, не життя без мук.

22.00. 12.04. 2012.

как с ладони песок
как слеза со щеки
по листку отрываясь
ни на что не взирая
это время сбежит от меня

что-то нужно менять
в никуда отправляясь
никому не мешая
никого не браня
не виня и не каясь

но пока
жизнь трепещет в висках
и трава высока
свысока облака
не глядят зависая
но пока
отдышалась река
лунный свет как мука
солнце лепится
снами – летают

и есть ‘но’
и оно не пускает на дно
где нет слов
и душа не ранима
а от страха курок не свело

если память горчит – то светло
если тает – тепло и терпимо

невесомость всегда уловима
мотыльками шагами и сном
если мысль на вино уязвима
пусть крепчает от истин вино
и прокрутит мне жизнь как кино
о любви что осталась сравнимой
с белоснежно-хрустящей зимой

я люблю тебя мир неиной
где я всё ещё кем-то любим и...

12 Апреля, 2012

Не віриться, що тут був Рай…
Бедлам!
Чи Сам-Один людину в пекла виборю?
Я все їй дав.
Я душу в неї вклав.
Вручив найголовніше – право вибору.

Я не стеріг ту яблуньку в саду…
Застерігав од щастя бутафорного…
Скрижальний жаль.
І слово – у чаду.
Свічу, дивлюсь
у вічі дневі чорному.

Гнобити – зась.
І гніватись – дарма.
Латентний абсолют – ні кроку хибного.
Я Бог.
А в Бога – вибору нема.
(Казав: не сотвори собі подібного!)

12.04.2012

Подошел к пюпитру Чародей,
оживил записанные звуки,
Моцарт заискрился меж людей,
направляя дирижера руки.

Прямо в уши мимо всех препон
нежно залетали скрипок души,
возбуждая каждый мой нейрон,
волшебство словами не нарушив.

Электроны, словно точки нот,
заплясали на цепях нейронных,
закружив эмоций хоровод,
заглушая интеллекта стоны.

Провела меня виолончель
улицами гомонящей Вены,
показала дом и акварель,
где поныне жив великий гений.

Музыкой своей заполонив
все околоземное пространство,
в миг один века соединив,
источал он нотное богатство.

Самый точный в мире камертон –
музыка (язык универсальный):
завела сердца все в унисон
и умолкла нераскрытой тайной.

12 апреля 2012

Продовжи день мій з доброю людиною...
Пошли нам грамів триста -- для тепла!
А ще змовчи мене перед родиною --
Щоб нічка теж спокійною була...

2000.

Дружині та й не тільки їй

Не нарікай на звичаї прадавні свого роду,
Що не велять юдеям поруч з гоями
І мертвими лежать...
Бо ж домовина – не сімейне ліжко,
А лиш земного відгуку печать.
Та й зрештою, можливо, квіткою
Тобі призначено тягнутися до сонця.
Ну, а мені – нахабним бур’яном.
То ж, не приведи Господь,
Ще, може, і до сварки дійде за крапельку роси.
Не певен, що й поза ноосферою
Судилось нам в одному гурті буть.
Так будьмо разом тут. На цьому світі.

Я знаю, любові не просять...
Я знаю - її не благають...
Калічить безпліддям колосся,
Уперто його пригортаю.

Молюся в заплакане небо -
Захмарна бузкова надія.
Та марно, не треба ж, не треба -
Безсило потуги не всію.

Курличуть безкрилі поеми,
То ж інші гніздяться, воркують...
Немає отвітів про "де ми?",
Нема запитань, не гадкують...

Я ж знаю, що серце - то воля,
В посуху годує вітрами...
Самотньо стою серед поля,
Вчепившись у вічність руками...
(11.04.12)

Набухли почки, стонет ливер,
по всем приметам скоро май
– I love you!
– Шо?
– Mon chér, mein Lieber…
– Моя твоя не панимай.

Пародія

Збулóся! Стрілись раз у році –
Фен-шуй (ти бач!) не просто звук!
Та ця вагітність… Я у шоці!
Ти ж тільки пестив… пальці рук...

Чекаю тесту. Кепські справи…
Вже не до літа і дурниць.
То винні все… оті отави…
Ще й ти намовив… горілиць...

12.04.2012

Живу у цей навколо лютий безум -
із грозами, морозами "к деньгам",
і щастям кіс, "хвильованих" маразмом,
що люрить, як криниця туго медом,
метеликом - і правнуком з Дніпром
скрипить укрАїнсько-по-русски у дурдом...

Сфальшуйте , графомани, ліри соло,
Поезію в зачатку задушіть,-
Пересічний читач фактично йолоп.
Сфальшуйте , графомани, ліри соло.
Нехай би лоно музи охололо
І стали рими мукою душі,
Сфальшуйте , графомани, ліри соло,
Поезію в зачатку задушіть.


12.04.12

Я не умру, я житиму в серцях
Своїх дітей і нашої родини,
Найкраще наше світиться в очах
І ви несіть в майбутнє свої мрії.
Я не умру, я весь щасливий час
Подарував коханій своїй жінці,
Щоби любов переповняла нас
І ми горіли вдвох, не поодинці.
Я не умру, бо не складав я крил
У справі тій, що нас опанувала
І витрачав я так багато сил,
Що на все інше вже не вистачало.
Я не умру, я нове відкривав
В моїх нащадках, учнях, побратимах,
І все що знав, що створював, що мав
Я людям віддавав, що було в силах.
За їхній біль, їх сльози, їх журбу
Горіло серце і палали думи:
Щоб справедливість мала ще вагу
Її виборювати мусять люди.
Я не умру, бо я творив життя,
В моїй роботі і в своїй любові
До кожної людини трударя
У щирих почуттях і чеснім слові.

2011 рік

У корови - космічні очі
Вона світ їсть
Їй Земля шепоче

на Плутоні не так

Там не знати пітьми
У них не ті сни
Не ті ночі...

Все веселкою блисне
І вистукує барви на звуці
Яке щастя же бути не там
А пітніти й чекати в розлуці

І все ждав – й перекинувся в небо
Ногами в Бога, волоссям у воду
Пив життя, робив помилкИ
На Плутоні не так
Та все ж таки в неї
Є очі молочні

2012

Візьму фоторамку і кину в минуле...
Ти кажеш "Ми разом!",я скажу "забули!"
і досить знущатися,викинь всі речі
що мене нагадають так недоречно...

Можливо хвилюєшся? знаєш..плювати
я не бажаю тебе більше знати!
І ти закричиш " Твоє я минуле!"
а з мене вже досить...все стерли...забули

2010р.

Не треба хвилюватись без причини
Залишитись собою просто
Тебе і твій характер визначають вчинки
І намірів твоїх серйозність

Не треба хвилюватись,викинь
всі непотрібні речі і розслабся
Вони лише нам заважають жити
Іди вперед до світу,не здавайся...

Не треба хвилюватись,це не складно
забути всі образи недоречні
Загоїти всі рани,садна
Спалити непотрібні речі...

2011р.

Служити Богу і служити слову

В цьому житті не кожному дано

У добрі справи втілювати мову

В зневірі пробиваючи вікно

На сторінках газет чи в Божім Храмі

Ця горстка слів – багатотомний твір

Когось підтримає у повсякденній драмі

А ще комусь, мов лікар, вправить зір

І в п’ятдесят здається ще початок

Тих справ благих, що потребує люд

Бо ще маленьким є духовний статок

Ще досі у серцях панує блуд

Тож служба Богу і служіння слову

Хай років сто лякає не на жарт

Невіруючих в силу слова й силу мови

Бо це ще не кінець! Це лише старт

все гостріші слова,
досконаліша тактика бою.
може, міра у крові
легка,
наче міра води –
я не знаю, – скажи,
де той сад,
що стоїть за тобою,
бо тріумф і поразка
в єдиному слові:
іди...

випадкове прозріння,
як посмішки
світле забрало,
що стигмат – тільки докір,
і братові вироком – ти,
по інерції спазмів
розсипало нас,
розметало,
я згортаю знамена,
тебе відпускаю –
лети...

хтось доп'є цей вогонь,
не зломившися
посеред ночі,
тільки дай дотягти
до границі
живої землі
і почуй наостанок
моє:
авва, отче.
бо в убитих є право –
упасти в обійми твої.