Сонце купається в вітах верби.
Її подихом ніжить груди мені.
Це торкає Великдень душі святково -
Я завжди з тобою - в тобі.
2012р.

Сьогодні я люблю тебе таку,
Бо вчора, я знайшов тебе у сні.
Колись давно мені таку чужу,
Тепер впізнаю навіть в тіні.

І так багато нерозумних слів.
В котрих втопили свої очі.
Сусіди наших дальніх берегів,
Та взяли в руки гості ножі.

Вони готові руйнувати все!
Хто вам подякує, скажіть мені?
Для вас то всеодно пусте.
Чому ж ви бачите мене в війні?

Ми ж заблукали на землі.
Чому не можеш ти знайти себе?
Тебе щоночі я знаходжу в сні,
Але ж втікаеш ти від мене.

Та все ж колись настане день.
І ти знайдеш себе в мені.
Та покладемо ми всьому кінець.
І вже не бути тій війні !!!

(Jersey City 13.04.2012)

Будь-яка вулиця - скорений птах:
розмахом крил упирається в цеглу.
Мулом бетону обмежено шлях
на тротуарну ділянку прилеглу.

Будь-яка вулиця - вічний слуга:
марно з гнізда їй шукати дорогу.
В крайньому випадку ступить нога
далі такого, як місто, порогу.

Втім, і у вулиці є свій апломб:
їй підкоряють і простір, і площі.
Зброєю створених з каменю пломб
переосвячують зелень у мощі.

Потім насадять слухняний квітник,
диких красунь на ланцюг тротуару.
Потім... Спочатку заноситься штик...
В жертву приноситься плоть. Кочегару.

Падає дерево, валиться вниз.
Рано чи пізно подіють закони...
Небо палає, зіщулене в хмиз,
ще перед тим, як займеться край крони.


13.04.2012

Все небо, здається, в полоні
Високих дерев навесні.
І чорні погрозливі крони
Охоплюють хмари, сумні.

Обхвачують наче навмисно -
Тікають від тих рученят,
Хмаринки, молочні і бистрі:
Далеко пливучі летять.

І все це таїть ненавмисно
Просту і хвилюючу суть.
Весна, не торкнулась до висі
Дерева щоб там одягнуть.

9.04.2012

Вербице, вербонько, верба!
З тобою срібний річки спокій.
І тиха течія німа –
Малює контури потоки.

І дивно те, що у воді
Гілля колише також вітер.
Мов стрічки довгі неземні
Пливуть на місці твої віти.

І ти неначе не сумна –
Але поволі в воду плачеш.
Чи там сховалась таїна?
Чи істина – дорожча платин.

Як добре те, що вітер є;
Як тихо ллється також річка.
І лише дзеркалом вона
Малює чари з вітром вічно.

08.04.2012

Зозуля на дубі кувала -
Дуб жолуді сіяв додолу.
Вона немов їх рахувала,
І линув все гомін довкола.

А поряд підспівував ясен -
З осикою все шелестіли.
Містично хитався лиш явір -
Оркестру мелодія вміла.

Ще поряд, співаючи щиглі
Між листям дерев майоріли.
Легенько, так ніжно, і щиро
Творили цю музику віри…

Тепер тут живуть між пеньками
Похмурість і смута німа.
Оркестр поїхав, зрубали -
Сьогодні в них сцени нема...

10.04.2012

Якщо яблуко розділити на дві частини -
одна з них буде більша,
одна червива.
Одна червоніша,
інша, не обов’язково кольору гнилі,
але обов’язково тьмяніша.
Якщо яблуко розділити на дві частини,
то на кращу,
хтось “оком кине”,
і це точно буде – будь хто.
Але у половини є лише одна половина.
З хвостиком чи без кісточок.
Але така ж смачна.
Хоч вона інша і половина,
у них – яблуня одна.
Не розділяйте яблук на частини…

Я сьогодні уперше за вічність
Опишу типологію ранків,
Щоб колись прокидатись щасливою.
Я на старості бабою сивою,
Вже тобі не згоджуся в коханки,
Хоч для когось ще буду красивою.
І якщо у мені твоя слабкість,
То в тобі моя вічна сила.



13.04. 2012р.

Той безумець, що ніч осідлав, та не задля розваги,
Проміняв два пташині крила на порожні бесаги,
Він нелічено літ облітав, наче букове листя,
Ніч і туга його золота - у єдине злилися.
Він - і мудрости, й глупости дух, терпкість світу спросоння,
Що він мав - тільки іскру руду в похололих долонях...

я тільки дим у пелюстках життя.
неначе біль, печаль, а вже нема.
ось радість і любов, та теж омана.
жар-птиці не бува: закрито,брама.

я тільки дим із кольорових смуг.
буває чорне, не життя без мук.

22.00. 12.04. 2012.

как с ладони песок
как слеза со щеки
по листку отрываясь
ни на что не взирая
это время сбежит от меня

что-то нужно менять
в никуда отправляясь
никому не мешая
никого не браня
не виня и не каясь

но пока
жизнь трепещет в висках
и трава высока
свысока облака
не глядят зависая
но пока
отдышалась река
лунный свет как мука
солнце лепится
снами – летают

и есть ‘но’
и оно не пускает на дно
где нет слов
и душа не ранима
а от страха курок не свело

если память горчит – то светло
если тает – тепло и терпимо

невесомость всегда уловима
мотыльками шагами и сном
если мысль на вино уязвима
пусть крепчает от истин вино
и прокрутит мне жизнь как кино
о любви что осталась сравнимой
с белоснежно-хрустящей зимой

я люблю тебя мир неиной
где я всё ещё кем-то любим и...

12 Апреля, 2012

Не віриться, що тут був Рай…
Бедлам!
Чи Сам-Один людину в пекла виборю?
Я все їй дав.
Я душу в неї вклав.
Вручив найголовніше – право вибору.

Я не стеріг ту яблуньку в саду…
Застерігав од щастя бутафорного…
Скрижальний жаль.
І слово – у чаду.
Свічу, дивлюсь
у вічі дневі чорному.

Гнобити – зась.
І гніватись – дарма.
Латентний абсолют – ні кроку хибного.
Я Бог.
А в Бога – вибору нема.
(Казав: не сотвори собі подібного!)

12.04.2012

Подошел к пюпитру Чародей,
оживил записанные звуки,
Моцарт заискрился меж людей,
направляя дирижера руки.

Прямо в уши мимо всех препон
нежно залетали скрипок души,
возбуждая каждый мой нейрон,
волшебство словами не нарушив.

Электроны, словно точки нот,
заплясали на цепях нейронных,
закружив эмоций хоровод,
заглушая интеллекта стоны.

Провела меня виолончель
улицами гомонящей Вены,
показала дом и акварель,
где поныне жив великий гений.

Музыкой своей заполонив
все околоземное пространство,
в миг один века соединив,
источал он нотное богатство.

Самый точный в мире камертон –
музыка (язык универсальный):
завела сердца все в унисон
и умолкла нераскрытой тайной.

12 апреля 2012

Продовжи день мій з доброю людиною...
Пошли нам грамів триста -- для тепла!
А ще змовчи мене перед родиною --
Щоб нічка теж спокійною була...

2000.

Дружині та й не тільки їй

Не нарікай на звичаї прадавні свого роду,
Що не велять юдеям поруч з гоями
І мертвими лежать...
Бо ж домовина – не сімейне ліжко,
А лиш земного відгуку печать.
Та й зрештою, можливо, квіткою
Тобі призначено тягнутися до сонця.
Ну, а мені – нахабним бур’яном.
То ж, не приведи Господь,
Ще, може, і до сварки дійде за крапельку роси.
Не певен, що й поза ноосферою
Судилось нам в одному гурті буть.
Так будьмо разом тут. На цьому світі.

Я знаю, любові не просять...
Я знаю - її не благають...
Калічить безпліддям колосся,
Уперто його пригортаю.

Молюся в заплакане небо -
Захмарна бузкова надія.
Та марно, не треба ж, не треба -
Безсило потуги не всію.

Курличуть безкрилі поеми,
То ж інші гніздяться, воркують...
Немає отвітів про "де ми?",
Нема запитань, не гадкують...

Я ж знаю, що серце - то воля,
В посуху годує вітрами...
Самотньо стою серед поля,
Вчепившись у вічність руками...
(11.04.12)

Набухли почки, стонет ливер,
по всем приметам скоро май
– I love you!
– Шо?
– Mon chér, mein Lieber…
– Моя твоя не панимай.

Пародія

Збулóся! Стрілись раз у році –
Фен-шуй (ти бач!) не просто звук!
Та ця вагітність… Я у шоці!
Ти ж тільки пестив… пальці рук...

Чекаю тесту. Кепські справи…
Вже не до літа і дурниць.
То винні все… оті отави…
Ще й ти намовив… горілиць...

12.04.2012

Живу у цей навколо лютий безум -
із грозами, морозами "к деньгам",
і щастям кіс, "хвильованих" маразмом,
що люрить, як криниця туго медом,
метеликом - і правнуком з Дніпром
скрипить укрАїнсько-по-русски у дурдом...

Сфальшуйте , графомани, ліри соло,
Поезію в зачатку задушіть,-
Пересічний читач фактично йолоп.
Сфальшуйте , графомани, ліри соло.
Нехай би лоно музи охололо
І стали рими мукою душі,
Сфальшуйте , графомани, ліри соло,
Поезію в зачатку задушіть.


12.04.12

Я не умру, я житиму в серцях
Своїх дітей і нашої родини,
Найкраще наше світиться в очах
І ви несіть в майбутнє свої мрії.
Я не умру, я весь щасливий час
Подарував коханій своїй жінці,
Щоби любов переповняла нас
І ми горіли вдвох, не поодинці.
Я не умру, бо не складав я крил
У справі тій, що нас опанувала
І витрачав я так багато сил,
Що на все інше вже не вистачало.
Я не умру, я нове відкривав
В моїх нащадках, учнях, побратимах,
І все що знав, що створював, що мав
Я людям віддавав, що було в силах.
За їхній біль, їх сльози, їх журбу
Горіло серце і палали думи:
Щоб справедливість мала ще вагу
Її виборювати мусять люди.
Я не умру, бо я творив життя,
В моїй роботі і в своїй любові
До кожної людини трударя
У щирих почуттях і чеснім слові.

2011 рік

У корови - космічні очі
Вона світ їсть
Їй Земля шепоче

на Плутоні не так

Там не знати пітьми
У них не ті сни
Не ті ночі...

Все веселкою блисне
І вистукує барви на звуці
Яке щастя же бути не там
А пітніти й чекати в розлуці

І все ждав – й перекинувся в небо
Ногами в Бога, волоссям у воду
Пив життя, робив помилкИ
На Плутоні не так
Та все ж таки в неї
Є очі молочні

2012

Візьму фоторамку і кину в минуле...
Ти кажеш "Ми разом!",я скажу "забули!"
і досить знущатися,викинь всі речі
що мене нагадають так недоречно...

Можливо хвилюєшся? знаєш..плювати
я не бажаю тебе більше знати!
І ти закричиш " Твоє я минуле!"
а з мене вже досить...все стерли...забули

2010р.

Не треба хвилюватись без причини
Залишитись собою просто
Тебе і твій характер визначають вчинки
І намірів твоїх серйозність

Не треба хвилюватись,викинь
всі непотрібні речі і розслабся
Вони лише нам заважають жити
Іди вперед до світу,не здавайся...

Не треба хвилюватись,це не складно
забути всі образи недоречні
Загоїти всі рани,садна
Спалити непотрібні речі...

2011р.

Служити Богу і служити слову

В цьому житті не кожному дано

У добрі справи втілювати мову

В зневірі пробиваючи вікно

На сторінках газет чи в Божім Храмі

Ця горстка слів – багатотомний твір

Когось підтримає у повсякденній драмі

А ще комусь, мов лікар, вправить зір

І в п’ятдесят здається ще початок

Тих справ благих, що потребує люд

Бо ще маленьким є духовний статок

Ще досі у серцях панує блуд

Тож служба Богу і служіння слову

Хай років сто лякає не на жарт

Невіруючих в силу слова й силу мови

Бо це ще не кінець! Це лише старт

все гостріші слова,
досконаліша тактика бою.
може, міра у крові
легка,
наче міра води –
я не знаю, – скажи,
де той сад,
що стоїть за тобою,
бо тріумф і поразка
в єдиному слові:
іди...

випадкове прозріння,
як посмішки
світле забрало,
що стигмат – тільки докір,
і братові вироком – ти,
по інерції спазмів
розсипало нас,
розметало,
я згортаю знамена,
тебе відпускаю –
лети...

хтось доп'є цей вогонь,
не зломившися
посеред ночі,
тільки дай дотягти
до границі
живої землі
і почуй наостанок
моє:
авва, отче.
бо в убитих є право –
упасти в обійми твої.

..дорога в літо не одна,
та лиш єдина в позолоті...
сьогодні - День автопілота!
і кілька днів підряд Весна
полотна скубані ріллі...
тут страшно корені пускати
то ж я лечу на п"яти скатах,
ледь-ледь торкаючись землі
на зустріч літу..

- Вийди з келії..
(тричі - "ні")
- Хочеш стрельнем?
- По мені..
- Що шукаєш?
- Камінь той..
- А пізнаєш?
(знову: "ой!")..
- Що там, брате?
- Не питай..
- Що подати?..
- Водограй..
- Зима ж люта!
- Думай ти..
- Ще побути?
- Ні, вже йди.

Розійшлися десь за північ...
Кожен думав про своє...
Все -- умовне, все -- сумнівне...
Але ми насправді є!

1999.

Якже це так? Бути в Єрусалимі
І на вулицях не бачити пінгвінів?
Стоять вони ще зовсім молоденькі
І ловлять не таксі, а тремпи.
У чорних штанях , у сорочках зі снігу –
Чом не пінгвіни? От тільки шляпи
Та ще ціціти, та пейси,
Наче козацькі оселедці...
Воно і справді далеке од вбрання пінгвінів.
Хто б оцих хасидів – учнів єшив
Одразу визнав за своїх,-
Так це пінгвіни з Антарктиди..

Небо зорями дивиться,
місяцем усміхається.
Задивилася...У небі
посмішка гойдається.
А на гойдалці тій,
безліч сяючих мрій.
І заграви світінь
золотять далечінь.
Ураз осяяний став
чиюсь мрію піймав.
І замружилась ніч
від кришталю отав...

Судестада стриножить муругі хмари
В побляклості квітневої грай-води,
Громовиці корчмарі — галай-татари
Все крамолять правесело прасади.
Міжтумання жовняріє. Орди Зевса
Ятаганять вишини лазур-лани
Та гогочуть мілководдя сині плеса, —
Колихнулось надвечір’я зі струни...
Розшаманилось піднеб’я — сипче іскри...
Розціловує долини Грозовій —
Престарезний Ярмолай все топче кригу —
Сновиганець креше танець кочовий.

(9 квітня 2012)

Що не кажи, моя коліжаночко кароока,
Та весна-красна – така гормональна морока!
Всі першоцвіти, як і перші любові –
вони в’януть нестерпно швидко,
А ти ще не віриш,
і носиш Samsung у кишені (щоб не проґавити!),
і виглядаєш у шибку,

і сОрок сорОк ( десять ґав рахуєш) –
от пролетять! –
і він неодмінно подзвонить!

І скаже – « що не можу жити більше без тебе»,
І – що прихилить до ніг твоїх зоряне_аж_діамантове! небо,
І що довго-щасливо, аж поки Бог, час і простір на ґвалт не розлучать,
І що коліжанки за кавою потім – «От пощастило кобіті! Така везуча!
Такого принця відмацала! І коня – білого! В сиві ябка!».

«весно-красна, прийди, ріднесенька... –
речитативом
читай по губах
ах
і
трикрапка
на завершення монологу
в асьці.

Я гад, я змій, наспів мій час −
Пора міняти шкіру.
Сьогодні буду злий на вас
Та завадкий на віру,

Бо доля змієва пласка,
Те знаєте тепер ви.
Сповзає з полоза луска,
Свербить і дражнить нерви.

Піски терпужать нас нудні,
З будяччям бій ведемо,
Але бували й інші дні
За давнього Едему.

Тоді в підніжку я сидів
При троні Всеблагого
І слухав спів, і їв плодів,
І ревно славив Бога.

Вдалась картина та митцю
Й таке було б довіку,
Та закортілося Вітцю
Зліпити чоловіка.

Зажурно Богові здалось
Творити лиш худобу,
То й захотілося когось
Явить собі в подобу.

І скоро вже стояло те
Нещастя перед нами:
Безхвосте, голе та бліде,
З кощавими ногами;

Ані луски, ані пера,
Незґрабне і пропаще.
Відверто мовлячи − мара,
Творіння не найкраще!

І проказав йому Творець,
Обмивши з себе глину:
„Прошкуй до раю навпростець,
Та зваж, коханий сину:

Твоя земля й твоя вода,
Пануй вночі та зрання,
Але гляди − не їж плода
Із дерева пізнання!“

Мені ж було, немов мороз
Побрав до рухів змогу.
Я до Всевишнього приповз
І так відкрився Богу:

„Тобі співатиму хвальбу,
Мій царю, аж до гроба,
Але, даруй свому рабу,
Оця твоя подоба…

Воно ж не має ні жала,
Ні пазурів, ні вовни,
Ні крил, ні м’язива вола,
Ні ланей ніг проворних.

А отже заздритиме нам
Заславши серце тінню;
Китам − за плин, за лет − орлам,
Що грають з височінню.

Й уже не випнеться воно
Зі мстивого болота,
Гризота пхне його на дно
Й посуне на підлоту.

Іще зазнаємо оман −
Замало нам не стане,
Бо в кого пазурів нема,
Той підступом дістане!“

Творця задума пойняла,
Тоді промовив строго:
„Не пхай гадючого жала
До промислу Мойого!

То діло мізків не твоїх,
Ще знався ти б на цьому!“
І я відповз… і я затих…
Якби ж було й по всьому!

Та скоро трапилися в нас
Негідності всілякі:
Хтось райські яблука потряс
І відламав гілляку,
Ще й понадкушував собі,
Було б йому вдавиться;
Гніздо сороче на вербі
Дістав, зобидив птицю.

Борсук сполоханий примчав:
Упхнули в нору стовбур!
Я пильнував, але мовчав −
Таки ж бо змій − не бовдур!

Але коли кістки свині,
Знак лютої розправи,
Знайшли, відкрилося мені:
Ставати час до справи!

Бо хто врятує любий рай,
Звідкіль впаде підмога?
І не проси, і не благай,
Не колінкуй до Бога…

Прийшов до нас поганий гість,
Хоч Божої й подоби,
Бо кожен звір з потреби їсть
І тільки цей − з жадоби!

Ваги задума додала
Немов моїм повікам
І я знайшов, як без жала
Забити чоловіка.

Якраз йому Велитель мій
Створив на поміч жінку,
До неї й підкотився змій
З віночком із барвінку:

„Прийми, русявко, цей разок
Небесного суцвіття.
Твій муж − хоробрості зразок,
Ти − найгарніша в світі!

Але послухай, молода
Красо, моє зізнання:
Якби вкусили ви плода
Із дерева пізнання

То б вам відкрилися при цім
Найглибші таємниці:
Чому рука мовчить в руці,
Чом шаленіють птиці,

Коли весніє Божий рай,
Всю ніч аж до знемоги…
Самі в ту мить, запам’ятай,
Ви станете, мов боги!“

Збігає день, хвала Творцю,
Та й дме не знати звідки…
Пора закінчувати цю
Печальну оповідку.

Почвар силкуючи обох
До звабного ігрища,
Плекав надію я, що Бог
Їх за непослух знищить!

І знову в Отчому раю
Спізнаємо ми згоду,
Й печаль забуду я свою,
Немов малу пригоду.

Але, на подив, Той, що є
Не стримав заповіту
І відпустив добро своє
Плодитися по світу.

Мене ж прокляв… Метнув зимі
Навстріч в холодне поле…
А чоловік?.. Та ви й самі
Те знаєте, братове!

Зміцнів, зхамів… було ягня,
А це − гарчати сміє!
Та ще й насичений знанням
З намов дурного змія!

Струїв степи, спалив ліси,
Звірин понищив бідних;
А як навчився, бісів син,
Глитать собі подібних!

Вже й небо в сажі, труп та пень
За ним, як чорні лави…
О ні, Всетворче, шостий день
Тобі не збільшив слави!

1.
Блакитно-жовтий стяг вітри полощуть
На Ратуші, що з подивом глядить:
Як іміджем новим вросли у площу
Палаток і лотків тісні ряди.

Змінився стиль життя жорстоким часом,
Пустує вічних цінностей вівтар.
І як фальшиво-вартісна прикраса,
На грудях площі древньої – базар.

Де жебракує дійсність ница й боса
На тлі багатих імпортом лотків.
А Ратуші відомо: й досі Площа
Гордиться йменням Січових Стрільців.

Тут Незалежність виглядали люди
І вірою пророчою жили,
Що Україна вільна й горда буде!
Чому ту віру втратили й коли?

2.
На шпилі стяг полоще зимний вітер.
Куранти, мов на сполох, часто б’ють.
А Площі сниться: музика і квіти,
І шкіл випускники врочисто йдуть.

То марить знов: дітей щасливі лиця,
Ялинка, що вогнями променить…
Лиш Ратуші відома таємниця –
Про що сумує площа і мовчить,

Коли в асфальт врізаючись щоднини,
Палатки виростають, мов гриби.
І хтось, придбавши мізер сміховинний,
Спустошений виходить із юрби.

1996

Якщо б уміла вирвати печалі,
Якби змоглася смуту перейти...
О, як тоді весняно б зустрічала,
Як щебетала б на усі лади!

Стежки травневі всіяла б любистком -
До ніжності натрудженим ногам.
Коби гойдала радістю колиска,
Вкантована у душу сволока́м.

Та ще коби на пам’ять добрі джгути,
Щоб жили відсівали забуття,
Щоб доводилось іншість не збагнути -
Сприймати залекалене життя...

І вчувши дзвони правди серед неба,
Вклонятися бездумно до землі!
Печалі вириваючи із себе,
Тонути маревом в неви́черпній імлі...
(11.04.12)

Дороги праведні і грішні,
Думки і ниці, і горішні
Бентежать нас і нас ведуть
До смітника чи цвіту вишні.
Та длань свою простяг Всевишній
Надією крізь каламуть.

У цьому метушливім світі
Ми вочевидь усі, мов діти,
Не розуміємо добра.
Лукавий закидає сіті,
Щоб залишили думи світлі,
Забули матір і сябра.

Та є Великоднева милість:
У ній прозріли, оновились,
У ній блаженствує душа!
У ній одній одважні крила,
Із Божим Духом Божа сила,
Що береже нас і втіша...

22.03.2012

В майбутньому археологія не зрозуміє нас

Коли емоції й кохання – все по дроту

Немов заставити звучати контрабас

Як скрипка що виконує найвищу ноту



Але реалії у нас такі дивні

Дзвінок й одразу за клавіатуру

Усе онлайн не наче у чудовім сні

І я дивлюся на твою натуру



Я хочу чути бачити і відчувати подих твій

Із першим й другим ніби все у нормі

А як же дотик, подих все це із добірки мрій

Усе так не реально хоч в чудовій ми стобою формі



Проблема спільна під такою назвою як Скайп

Проблема дивна є нова незрозуміла

Вона чарує манить і ураз вбиває кайф

В польоті почуттів обламуючи крила



Настане новий день і час нових ідей

І версії нові, як побороти техно диво

Без ноутбука розпочнемо новий день

У парку де смакуєм свіже пиво



А потім крок в автобус чи літак

На потяг врешті пішки і в дорогу

Здолати Cкайп напевно можна лише так

І лише в русі до мети є перемога…



P.S.

Мій ворог - Скайп. Без нього я не можу

Мій ворог інтернет, з нулів і одиниць

Чи зрозуміють нас в майбутньому, а може

Усе залишеться найбільшою із історичних таємниць

твоя духовна скарбниця - оберігом життя,
на твоє лице подивитися дуже хочеться.
для тебе - усі найчарівніші квіти,
ласкаві, ніжні і добрі слова.
2012р.

ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
про це уже написали коли притихало море
а корабельні сосни стояли де крига з тирси

хотілося в сиву поніч гілками сердець гойдати
хотілося дихать рівно та рівно хіба можливо
коли відчували пальцями мобільного оператора
як ми зубами скрипіли як у стегна тужили

наче червона стрічка билася в груди розмова
крізь поруділий січень в квітень озиминілий
бо ми з тобою не люди а кораблі-криголоми
що напинають на мачти все що не доміліло

ці кораблі не тонуть ці кораблі не плачуть
лиш на страсній неділі руки спокут ламають
в їхніх морях корали наче намиста мамчині
води несуть до світла світло кровить із раю

Нема любові - голі сни,
лиш в цвіт увінчана природа,
оця уся краса чи врода
пахучо-збудної весни.

Із року в рік вражають око
бузок, тюльпани і жасмин,
і терпкий молодий полин,
що з кореня старого виріс одиноко.

І вітри над усим цим царством,
та знов до осені митарства
через дощі, тумани й град,
через серпневий зорепад,
і непогідні дико небеса,
коли такою милою знов видасться весна.
18.05.2001.

І
В руду країну велетнів-мурах
Літала ти у місяць свій медовий
Пастельні ріки розляглися у пісках
Невтомно праця розвозилась у візках
Між парасольками грибів двоповерхових
ІІ
Летовище. Зелено-синій сон.
І острівець у серці океану.
Туземці вбрані «по-гавайськи» в унісон (агенти).
Повітря кримінального мусон...
У змові – викрадення вас. Ги – бондіана...
ІІІ
Аквамарин небес на дні озер
Велосипедна подорож відкрила
Куди Шнель-бан возив вас дотепер...
Засмагу березень розносить волонтер
На пляж біжиш в ліску сховавши крила
IV
Посіпує борідку мудрий Фрейд
Звихнутись можна – тут така картина...
Фантазіям вмикаєш знов апгрейд
Нервово відміряє кроки Юнг
О, психології глибинна гільйотино...

(А мандри – це призначення твоє...)

На Львівській залізниці
Усім до сідниці
Що робиться поза їхніх грат
Бо на залізниці
Не бачать різниці
Лиш те що -150

Холодні вагони
І вічні прокльони
Їм шле нетривкий пасажир
А вних перегони
За кращі погони
Є злагода спокій і мир

І мчать як ровери
Залізні химери
Як привиди із давнини
А вних мародери
Або контролери
Змішались разом із людьми

І доки до Львова
Міцненького б слова
Бо ноги стояти болять
І ніби не нова
Вагонна обнова
А кажуть: їй 150

Бо на залізниці
Усім до сідниці
Лишень не зазнати утрат
Бо люди - дрібниці
Вони ж бо із криці
"А нам вже є 150"

Для чого була ця поезія

Без цілей і навіть затрат

І зроблена була візія

На фабрику «не формат»



Робилися там продукції

Здається не для людей

У царині корупції

Все йшло у смітник чи музей



Й широкі ходи загратовані

Для тих хто не входив у штат

І їхні думки пеленговані

Під грифами «не формат»



І вирватись прагнеш на вулицю

Де світ є без білих плям

А там так багато їх тулиться

І все розумієш там



Вірватись хотів, а не вирватись

За грати а не з-за грат

Та краще свободою тішитись

Свободою, що «не формат»



Такі є закони науки

Ніщо не буває без втрат

І там щось зламають руки

Й форматом стає неформат.

Коли живеш у пеклі цілий вік,
Але живеш: не скиглиш, не ламаєшся –
Приходить, весь у білім, чоловік
І світ, неначе квітка, хилитається.

Коли у пекло промінь упаде
З небес, то чоловікові у білому
Так хочеться повірити, але
Не завжди можна все, чого хотілось би.

Коли із рани крапає свіча
І проростає полум’я крізь сумніви –
Така на очі падає печаль,
Що губиться мелодія за струнами.

Страждання витікає через край
І пекло гріє так, неначе рай.


17.04.11

він говорив говорив говорив говорив
тріскали вбиті наявні уявні дзеркала
зорі панічно урозсип з-під ніг утікали
він говорив ніби камінь котився з гори

важко на плечі сідали птахами слова
перетискаючи горло оливним пагінням
їхні контексти глушили реальність як гімни
вам це не снилося
це і не снилося вам

це відбувалося поряд за димленим склом
поряд із нею стояли і ви недолуго
їй не були ні коханим ні братом ні другом
дуже ймовірно насправді вас там не було

Він з комп'ютером на ТИ,
Розумніших не знайти,
Віртуальний творить міст
Диво-майстер ПРОГРАМІСТ.

Літаком керує вправно
Коли навіть в небі хмарно,
Посміхається з висот
Найхоробріший ПІЛОТ.

Треба знати, що без плану
Не збудуєте й майдану,
Точно вирахує вектор
Геніальний АРХІТЕКТОР.

Він, як лікар Айболить,
Знає що і де болить,
Кличуть фермер і свинар,
- Порятуй, ВЕТЕРИНАР!

Зникло світло, що робити?
По кімнаті як ходити?
Мама каже, - Без істерик,
Допоможе нам ЕЛЕКТРИК.

Хоче знати дітвора
Звідки виросла гора,
Таємниці зніме полог
Мандрівник-герой ГЕОЛОГ.

У кафе чи ресторані
Допоможе пану й пані,
Страв обрати варіант
Пособить ОФІЦІАНТ.

Професії (це кожен знає!)
Важливішої немає!
Він - наставник і навчитель,
Мудрий, приязний УЧИТЕЛЬ.

Він закони добре знає,
Помилку відраз впізнає,
Будь-який важливий лист
Враз напише вам ЮРИСТ.

Всім відомо, що давно
Люди винайшли кіно,
А знімає фільм не мер,
А відомий РЕЖИСЕР.

У душі – пустота. В пустоті - ні душі...

10.04.12

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
І вже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…

имбирное печенье ванильных берегов:
лимонных и весенних, вишневых и с нугой,
лиловыми шарами, кругами на воде,
юлой под облаками, спешащими к тебе.
зефиром нежно белым, туманом в голове
и росчерком несмелым на снежном хрустале,
янтарным перепевом под лёгким божоле,

имперски и так смело, где истина(?!) в вине...

драматургия ночи, в шелках, бесшовных снах,
ремарках многоточий да запятых замах...
умеючи не сложно, узнавших - с поля прочь,
где лабиринт подстрочный плутает, не помочь!
и в сладости весенней, в кофейной тишине,
еще не раз несмело, еще не раз... во мне
2011

Залишайся в мені
крадієм…
у твоєму меню -
утоплюсь…
кілька сходинок вище
дієз…
на зупинку горища -
«люб-лю».

2012.