В майбутньому археологія не зрозуміє нас

Коли емоції й кохання – все по дроту

Немов заставити звучати контрабас

Як скрипка що виконує найвищу ноту



Але реалії у нас такі дивні

Дзвінок й одразу за клавіатуру

Усе онлайн не наче у чудовім сні

І я дивлюся на твою натуру



Я хочу чути бачити і відчувати подих твій

Із першим й другим ніби все у нормі

А як же дотик, подих все це із добірки мрій

Усе так не реально хоч в чудовій ми стобою формі



Проблема спільна під такою назвою як Скайп

Проблема дивна є нова незрозуміла

Вона чарує манить і ураз вбиває кайф

В польоті почуттів обламуючи крила



Настане новий день і час нових ідей

І версії нові, як побороти техно диво

Без ноутбука розпочнемо новий день

У парку де смакуєм свіже пиво



А потім крок в автобус чи літак

На потяг врешті пішки і в дорогу

Здолати Cкайп напевно можна лише так

І лише в русі до мети є перемога…



P.S.

Мій ворог - Скайп. Без нього я не можу

Мій ворог інтернет, з нулів і одиниць

Чи зрозуміють нас в майбутньому, а може

Усе залишеться найбільшою із історичних таємниць

твоя духовна скарбниця - оберігом життя,
на твоє лице подивитися дуже хочеться.
для тебе - усі найчарівніші квіти,
ласкаві, ніжні і добрі слова.
2012р.

ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
про це уже написали коли притихало море
а корабельні сосни стояли де крига з тирси

хотілося в сиву поніч гілками сердець гойдати
хотілося дихать рівно та рівно хіба можливо
коли відчували пальцями мобільного оператора
як ми зубами скрипіли як у стегна тужили

наче червона стрічка билася в груди розмова
крізь поруділий січень в квітень озиминілий
бо ми з тобою не люди а кораблі-криголоми
що напинають на мачти все що не доміліло

ці кораблі не тонуть ці кораблі не плачуть
лиш на страсній неділі руки спокут ламають
в їхніх морях корали наче намиста мамчині
води несуть до світла світло кровить із раю

Нема любові - голі сни,
лиш в цвіт увінчана природа,
оця уся краса чи врода
пахучо-збудної весни.

Із року в рік вражають око
бузок, тюльпани і жасмин,
і терпкий молодий полин,
що з кореня старого виріс одиноко.

І вітри над усим цим царством,
та знов до осені митарства
через дощі, тумани й град,
через серпневий зорепад,
і непогідні дико небеса,
коли такою милою знов видасться весна.
18.05.2001.

І
В руду країну велетнів-мурах
Літала ти у місяць свій медовий
Пастельні ріки розляглися у пісках
Невтомно праця розвозилась у візках
Між парасольками грибів двоповерхових
ІІ
Летовище. Зелено-синій сон.
І острівець у серці океану.
Туземці вбрані «по-гавайськи» в унісон (агенти).
Повітря кримінального мусон...
У змові – викрадення вас. Ги – бондіана...
ІІІ
Аквамарин небес на дні озер
Велосипедна подорож відкрила
Куди Шнель-бан возив вас дотепер...
Засмагу березень розносить волонтер
На пляж біжиш в ліску сховавши крила
IV
Посіпує борідку мудрий Фрейд
Звихнутись можна – тут така картина...
Фантазіям вмикаєш знов апгрейд
Нервово відміряє кроки Юнг
О, психології глибинна гільйотино...

(А мандри – це призначення твоє...)

На Львівській залізниці
Усім до сідниці
Що робиться поза їхніх грат
Бо на залізниці
Не бачать різниці
Лиш те що -150

Холодні вагони
І вічні прокльони
Їм шле нетривкий пасажир
А вних перегони
За кращі погони
Є злагода спокій і мир

І мчать як ровери
Залізні химери
Як привиди із давнини
А вних мародери
Або контролери
Змішались разом із людьми

І доки до Львова
Міцненького б слова
Бо ноги стояти болять
І ніби не нова
Вагонна обнова
А кажуть: їй 150

Бо на залізниці
Усім до сідниці
Лишень не зазнати утрат
Бо люди - дрібниці
Вони ж бо із криці
"А нам вже є 150"

Для чого була ця поезія

Без цілей і навіть затрат

І зроблена була візія

На фабрику «не формат»



Робилися там продукції

Здається не для людей

У царині корупції

Все йшло у смітник чи музей



Й широкі ходи загратовані

Для тих хто не входив у штат

І їхні думки пеленговані

Під грифами «не формат»



І вирватись прагнеш на вулицю

Де світ є без білих плям

А там так багато їх тулиться

І все розумієш там



Вірватись хотів, а не вирватись

За грати а не з-за грат

Та краще свободою тішитись

Свободою, що «не формат»



Такі є закони науки

Ніщо не буває без втрат

І там щось зламають руки

Й форматом стає неформат.

Коли живеш у пеклі цілий вік,
Але живеш: не скиглиш, не ламаєшся –
Приходить, весь у білім, чоловік
І світ, неначе квітка, хилитається.

Коли у пекло промінь упаде
З небес, то чоловікові у білому
Так хочеться повірити, але
Не завжди можна все, чого хотілось би.

Коли із рани крапає свіча
І проростає полум’я крізь сумніви –
Така на очі падає печаль,
Що губиться мелодія за струнами.

Страждання витікає через край
І пекло гріє так, неначе рай.


17.04.11

він говорив говорив говорив говорив
тріскали вбиті наявні уявні дзеркала
зорі панічно урозсип з-під ніг утікали
він говорив ніби камінь котився з гори

важко на плечі сідали птахами слова
перетискаючи горло оливним пагінням
їхні контексти глушили реальність як гімни
вам це не снилося
це і не снилося вам

це відбувалося поряд за димленим склом
поряд із нею стояли і ви недолуго
їй не були ні коханим ні братом ні другом
дуже ймовірно насправді вас там не було

Він з комп'ютером на ТИ,
Розумніших не знайти,
Віртуальний творить міст
Диво-майстер ПРОГРАМІСТ.

Літаком керує вправно
Коли навіть в небі хмарно,
Посміхається з висот
Найхоробріший ПІЛОТ.

Треба знати, що без плану
Не збудуєте й майдану,
Точно вирахує вектор
Геніальний АРХІТЕКТОР.

Він, як лікар Айболить,
Знає що і де болить,
Кличуть фермер і свинар,
- Порятуй, ВЕТЕРИНАР!

Зникло світло, що робити?
По кімнаті як ходити?
Мама каже, - Без істерик,
Допоможе нам ЕЛЕКТРИК.

Хоче знати дітвора
Звідки виросла гора,
Таємниці зніме полог
Мандрівник-герой ГЕОЛОГ.

У кафе чи ресторані
Допоможе пану й пані,
Страв обрати варіант
Пособить ОФІЦІАНТ.

Професії (це кожен знає!)
Важливішої немає!
Він - наставник і навчитель,
Мудрий, приязний УЧИТЕЛЬ.

Він закони добре знає,
Помилку відраз впізнає,
Будь-який важливий лист
Враз напише вам ЮРИСТ.

Всім відомо, що давно
Люди винайшли кіно,
А знімає фільм не мер,
А відомий РЕЖИСЕР.

У душі – пустота. В пустоті - ні душі...

10.04.12

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
І вже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…

имбирное печенье ванильных берегов:
лимонных и весенних, вишневых и с нугой,
лиловыми шарами, кругами на воде,
юлой под облаками, спешащими к тебе.
зефиром нежно белым, туманом в голове
и росчерком несмелым на снежном хрустале,
янтарным перепевом под лёгким божоле,

имперски и так смело, где истина(?!) в вине...

драматургия ночи, в шелках, бесшовных снах,
ремарках многоточий да запятых замах...
умеючи не сложно, узнавших - с поля прочь,
где лабиринт подстрочный плутает, не помочь!
и в сладости весенней, в кофейной тишине,
еще не раз несмело, еще не раз... во мне
2011

Залишайся в мені
крадієм…
у твоєму меню -
утоплюсь…
кілька сходинок вище
дієз…
на зупинку горища -
«люб-лю».

2012.

На тротуарі, упОперек, мов немовля на дорослому ліжку,
В шерсті торішній, що нині уже зажаркА,
Боком вагітним лякає, й водночас – і тішить,
Жулька-безхатько… ой, доля собача така…

В бубон святковий беззвучно малі вибивають,
Ходором ходить квітнево-розніжений бік…
Скоро – в життя їм, а, може… одразу й сконають
В тьотімарусинім темнім оббитім відрі…

Жулька із сонечком дружно живуть у тандемі:
Мружиться псина, бо промінь пружинить соски…
Поруч плакат: люди кажуть – якесь у них «Євро…»?
Вирушить Жулька у вічність… з дітьми… навпрошки…

10.04.2012.

твоїм есемескам поставила грати
спів серденька жадаю пити
щоб земля оберталась любов'ю
і ми були щасливі
2012р.

Що не кажи, а таки дочекалися,

Говори по складах – вес-на,

«Вес» –

весталка, веселка барвиста із першої зливи в квітні,

«на» -

Так кажуть малятам, протягуючи цукерку,

І вони хапають жадливо,

Та миттю – в рот!

Як ті бубирі черв'ячка на гачку - хап! - і попалися горопашні,

дівчаточка_мої_коліжаночки, бо вес-на!

Нате вам гормональні зрушення, порушення циклічності

появи на горизонті чергових лицарів, піших та кінних,

тих, що уклінно просять та обіцяють, але всі знають,

що обітниці їх - марнички, та роблять вигляд, що вірять,

а деякі з нас таки часами і вірять, та ковтають потоки

словесні... отакі наші весни...

і то добре, якщо не одразу вранці наступить похмілля,

і ти побачиш зовсім чуже тіло на простирадлі зім'ятім

та побіжиш у ванну блювати, а по тому ховатимеш очі

від тієї дурочки, що заглядає з тамтого боку дзеркала

та питає "що то було?"

Ти не станеш будити його, а напишеш цидулку, або не залишиш нічого,

і хоча психологи свідчать, що у жінок не буває випадкового сексу,

твоя свідомість спасатиме тебе чудодійною мантрою:

"Це сталося ВИ-пад-ко-ВО, забуть, моя мила, з ким не буває"...

"ВЕС-НА, ПРИЙ-ДИ!!!"

та, будь ласочка, без екцесів!

Бо, знаєш, коліжаночко, серце - воно ж не камінне,

воно ж не може перепомпувати в аорту, звужену від гормонів,

той потік ілюзій, розбитих з розбігу об кам'яну стіну,

збудовану ще за часів Риму...

Божа весна вербою усміхнулась.
В серденьку ворухнулось...
Де ти, моє янголятко!?
І тихо похитнулась.
2012р.

Живем по принципу трамвая,

По рейсам, с остановками,

Порою что-то выбирая,

И спим в ДЕПО неловкие,

Иль мчимся радостно с утра,

А то – ползем работать,

От радости звеним тогда,

Как вспомним, что суббота.

И руку помощи даем

Тому, кто вдруг сломался,

То тянем, то толкать берем,

Дабы в строю остался.

Неравнодушные к другим,

А, может, безответны -

Опять в вагоне пассажир

Проехал без билета.

По рейсам, в сотый раз маршрут,

День ото дня и к ночи,

Трамваи все мечтой живут,

И кто-то точно хочет

Свободным стать, как самолет,

Хотя и больно падать,

В мечтах любовь,

В мечтах – полет

Без форс-мажор-посадок.

Немного охрипший голос,
С мороза слегка охрипла,
Коса, словно длинный колос,
И взгляд будто режет бритвой,
Уста еще цвета вишен,
Нектар не испить случайно,
Походка – romantic vision,
И тайна, как шлейф, и тайна.
О чем замечталась, гладя
В окно сквозь зимы узоры?
О глади? Небесной глади?
О море? Лазурном море?
Без пауз роятся мысли,
О чуде, мечте заветной,
О жизни немых капризах,
О далях – их километры.

борьба за трон, что длится вечность,
и председателей полно,
отбросив страх, смелее речи,
и принцип жизни – домино,
вот рвется неустанно к власти
тщеславие, ему абсурд
дорогу уступает, счастье,
казалось, близко, тут как тут,
мое взволнованное "эго"
от честолюбия пьяно,
ему гордыня вторит эхом,
и снова – принцип домино…
борьба с собою, неустанно,
стремленье укротить свой пыл,
и раны, колотые раны,
сквозь них взираю я на мир,
изжили правила морали,
к престолу рвется нагло лесть
под руку с хамством, вон, видали?
таким всегда везде пролезть,
и равнодушие удушьем
стремится к власти хоть на час,
вздыхает, и почти беззвучно
берет свое, разинув пасть
у трона толпится народу
так много, что и не пролезть,
и рвется ложь туда, свобода,
невинность, зависть, пьянство здесь,
качается и стонет древо,
сменив правителя, вздохнет…
забыв о том, что станет тленом,
воюет все-таки народ…

Ту дівчину звали Євою.
В квартирі з балконом в осінь
Була вона королевою,
А трон з корабельних сосен


Тужливо скрипів про море.
І липла до шат смола.
Тремтливе, напівпрозоре
Волосся лилось з чола.



Їй так смакувало манго -
Просякнутий сонцем плід.
У колір війни і танго
Вдягався небесний схід.


І лопались жили в скрипок,
І рвалася плоть пісень.
І ніби альбомний знімок,
Тьмянів і згортався день.


Легких простирадл завія.
Оголений мармур пліч.
Вона приручала змія,
Допоки палала ніч.


І здався їй змій без бою.
Покірно, мов перший сніг,
Він килимом ліг, травою
До Євиних грішних ніг.


... Сталеве проміння ранку.
Закляклий в очах вогонь.
Змій душу шмагав, як бранку.
Змій серце забрав в полон.


Тумани пливуть над містом.
Вуста обпікає грог.
І плаче багряним листом
Закоханий в Єву Бог.


2012 р.

Місто пахне кефіром і тане, як масло,
Під колючим промінням забризканих фар.
В павутинні дощів літо бабине згасло,
Залишився лиш дим. Зойк тужливих гітар


У принишклих дворах, де господарем - протяг,
Де білизни латки, мов птахи на дротах.
Місто рветься із рук і хлюпоче в чоботях,
Горобиновим соком гірчить на вустах.


Місто мокрих повій і собачих симфоній
Лізе, в'ється вужем геть за обрій, за грань.
Тут співав менестрель, тут молився Антоній...
Жовті краплі зірок на обвітрену длань


Скверу сиплються з хмар пустоцвітом порожнім
І крізь гратки перстів витікають на брук.
Місто дивиться вслід мовчазним подорожнім.
І йому не звикать до облог і розпук.


Місто липне до пальт прілим палевим листям,
Виграє полонез в ржавих нетрях труби.
Місто знає давно: ми хворіємо містом,
Несемо, наче душу, це місто в собі.


2012 р.

Встояти, всидіти, всивіти б в контури близькості (супереч!),
в руки стьмяніти б, сховатись у зморшку між пальцями,
вжитись у тебе: правцем, дефіцитом кальцію,
музою, врешті, – хронічною із порожнеч…

Вклеїтись в аркуші, влитись углиб doc-файлів: римуй – мене,
Канцерогенно-звабливу, спокусливо-вірусну…
Ти би мене то Backspace’ом, то ліками витіснив,
Ти би мене – мрійливу – на щось земне…

Вкластись би … тьфу! ctrl+z, ctrl+z, ctrl+z, ctrl+z… CTRL+Z!
Liebe, мо’ краще на відстані? Нарізно. Безвісті.
Різними ліжками протиотруту взаємності
Вводити, критися, гоїти імунітет…

(раз-два-три-сім –
І з тенет!)

Встояти б…
Насамперед.

Здавалось - той вогонь давно у ватрі згас,
Дивлюся - та не згас, а розгорівсь шалено!
Ну хто туди налив, хто хлюпнув в неї гас?
Дізнаюся колись - отримає від мене.

Горить та ватра вже не знаю скільки літ,
Я хмизу в ній спалив і бозна скільки лісу,
Не знаю лиш кому за те складати звіт
І скільки ще вона горітиме, до біса.

Здається, гасне от – а вихор налетить,
Роздмухає, втече – і як його назвати?
Я сам ледь не пірнув у той вогонь на мить,
Близенько підійшов - а ноги наче з вати.

Піду, нап’юсь вина, наллю у кварту вщерть,
Краплиною його утішу тую ватру:
Нехай вона горить, а я втікаю геть -
Не хочеться нести із нею більше варту.


10.04.2012

Неисчерпаемы Природы чудеса:
разнообразием заполнены леса
и океаны, степи, горы, небеса.

Благоговением пронизана душа,
за вдохновением к ним ходит не спеша,
об искуплении их молит не греша:

за обезглавленный и брошенный цветок,
цивилизации фосфатный в речку сток,
за весь расстрелянный непонятый восток.

Невыносимым стало горе от ума:
истощены за век земные закрома
и прохимичены все люди и дома,

пронзает ауру замученный эфир,
деваться некуда, так тесен этот мир,
а выход знает только мудрый мой кумир.

Бесперебойно миллионы прошлых лет
Природа мудрости учила целый свет –
ищите у нее спасения рецепт.

10 апреля 2012

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


А в садочке моём созвездья растут из слив.
палый месяц не пьян, а просто неприхотлив.
урожая уже не будет.

подымался бы лес, туманы бы, ох, сильны,
как водили меня и ставили у стены,
мол, держи её, выйдешь в люди.

я держала, вязались руки морским узлом,
солнце пёком шипело, жарилось за селом,
на глазунью слетались были.

их ловили губами старцы на полпути,
усмехались, шамкали: ладно тебе, иди.
трубки брали, тоску курили.

по воде, по воде, шкварчали, кому смешно.
будет трудно - тогда приляжешь реке на дно,
будет трудно - тогда приляжешь.

день потух, и потухли блики дневных огней.
будто плющ, разрасталась ночь по моей стене,
по спине разрасталась пряжей.

а в садочке с деревьев звёзды, забыв покой,
всё роятся, гудят, испуганные рукой;
а в садочке - раится. Чудо!

вот была я водою - ветры меня пасли,
вот была я травою - воды меня несли
далеко-далеко отсюда...


2012

Несмотря на общедоступный вид,
Безрассудство прожитому не пара,
Бытие на обе ноги горчит,
Как любовь, дождавшаяся угара.

Мелких счастьиц недосчастливлен вор.
Перед ним экран до чего ж разлапист!
Норовят соткаться в один узор
Цепь поползновений и цепь предательств.

Закрывай глаза и лети, лети
(Ты - пилот в обнимку с ещё пилотом)
Где-нибудь уже-нибудь с девяти
Плавать ниже плинтуса, но с полётом.

Походя бывает и по второй.
Опыт успевают не все солдаты.
Весь, какой ни выплодится, - он твой,
Хоть и никакой, но весьма богатый.


2012

И пальцы,
вонзённые в тело от страсти,
И волосы,
пламенем жгущие грудь,
И стон,
раздирающий душу на части,
И дикого зверя очерченный путь.

Ты в силах
отречься во благо спасенья?
Ты сможешь
разжать свои пальцы в огне?
Ты вымолвишь
клятву в минуты сомненья?
Ты, падшая,
и возрождённая мне!

Дорога до Христа. Під зводами стою,
Читаю вірші, – ні молюсь, ні каюсь.
І перед Господом душею не кривлю,
І від любові, що була, не відрікаюсь.

І задля неї вірую тобі,
Старий і добрий придорожній Мгаре,
Що не дозволив розтерзать юрбі
Земні бажання і небесні чари.

Читаю вірші. Господи, прости,
Даруй земне, навіщо нам небесне?
І всі гріхи, що маю, відпусти.
В своїй любові, як і Ти, воскресну...

ну як то серце витримати може,
яке ще серце отаке зуміє:
йти на Голгофу з рідним Сином, Боже -
як же змогла Ти, як же Ти...
М-а-р-і-є?!

(ABaAabAB)
10.04.2012

Щось незбагненно світле й чисте
Ледь-ледь торкнулося душі –
Й зливаються із білим листом
Пером гаптовані віршІ.
І хочуть почуття на волю,
А серце в грудях так щемить…
Рядки, народжені із болю,
Лягають на папір не вмить.
Вони проходять шлях тернистий –
З душі, крізь серце, у думки.
Із дум високих та барвистих
ВіршІв плекаються рядки.

Благословенна та хвилина! –
Вона дана мені від Бога,
Коли стрімкі думки невпинно
Шукають до листка дорогу.
І птахою злетить рука
Над паперовим чистим полем…
Та з крапкою вкінці рядка
Не розпрощаюся із болем.

На спицях зоряних
Мрійливо в’яже ніч
Строкаті сни у місячному храмі.
Уламки зморених
Часу і протиріч
Складають беззмістовні орігамі.
Спокуси масками
Регочуть у вікні,
Лихим вогнем горять їх хитрі очі.
У душах заспаних,
Розбавлене в вині,
Буття блідим недопалком мигоче…
Найменші порухи
Сумління і жалю,
Ніч в скриню оксамитову ховає.
Чарівним подихом
З розламаних калюж
Натхнення п’яні квіти піднімає.
По снах розкидані,
Загублені світи,
Щоночі огортають душу-бранку,
Ідуть в невідання
І спалюють мости,
Зникаючи безслідно на світанку…

Снова ветер срывает кровлю,
Барабашничает на балконе...
А я ужин тебе готовлю:
Макароны & "Паперони".

Затяжное гортанное пение
Не заставит меня грустить:
Запаслась надолго терпением-
Бесполезно погоду винить.

В моем доме живет мужчина-
Он защита моя и надега:
Мне не требуется причина
Усомниться в его чувстве долга.

Стоит только склонить головушку
На подставленное мне плечо-
Тут же шепчет признания в ушко...
И...дыханье его горячо-горячо...

Женский стан окольцовуют руки:
Своего не упустят- сомнут...
Стосковались тела от разлуки:
Чувствам в чувства прийти не дают!

Ну и пусть теребит непогода
Отсыревшие дни холодные-
Все равно оживает природа,
Надевает наряды модные...

Солнце выкатится цветастое,
Расплывется тепло по городу.
Поменяет заставку контрастную
Величавой весне в угоду...

Те сяйво, що Христос –
Любов!
В Нім велич усього
І ти міг бути в Нім.
Готовий? –
Розіп’яте життя
Своє пройти в юрбі
Без нарікань
В покорі.

Поховайте, нарешті, Зиму!!!
Хай це стерво спочине з миром.
Дайте стерти останню сльозину,
помовчати хвилину...
Пунктиром
сліди по квітневому снігу
І ненависть до всього хрумкого:
льодяник - синонімом криги
за поману віддайте для когось.
Відмоліться так, як ніколи,
поклоніться до Бога свято!
В могилу - осиковим колом:
спи спокійно, Привид проклятий!!!

09.04.2012

Заховався за пазуху вічності
Зачепився обтятими кігтями
За надію захмарного спокою
Закулісся незнаного виміру

Випадають думки зливами
Вимиваються сіллю спогади
Відкриваються брами роздумів
Вибирають на свій страх істину

Б ережи за кулісами світлий біль
О держимої ніжністю пам’яті
Н адкуси полум’яної вічності
І лети від людських крайнощів...

А що таке - людина?
Неповторність?
Земна краса?
Чи вічності туман...
Так мало квітне,
Рідко мило-вдало,
Сама себе вганяючи в печаль.

А ще тривоги - чом би -
Мимоволі,
Бо вся живе у пошуках.
Недолі хтось думає.
Можливо, -
Життя лиш зрідка
Вічне слави диво.

Хто зрозумів, у відчаї - ривок -
Та хто ж тоді: людина чи пророк?
Христом? З хрестом? Чи матір`ю Його...

Життям лети. Хай здивування крихти,
Ще радості і страху підневілля
Творці свавільні...
А потім вічність.
Тихе миле ехо
Лиш на портретах.
Та ми вже далеко...

0.00. 10.04. 2012.

Говори, говори, говори!
Все молчит, я застыла и слушаю.
Воспрепятствуй вращенью Земли,
сотри грань между нашими душами.

Каждый звук, как признанье в любви,
словно гимн тому вещему случаю,
что направил причины мои
в путь к тебе своей властью могучею.

Говори, все в слезах, говори...
Как же долго тебя я не слышала.
Ты года промолчал... Сотвори
оправданье великому случаю.

Онемевшие губы мои
сколь угодно пребудут беззвучными,
только ты говори, говори,
заполняй все пространство созвучьями.

Пусть запомнят тот звук соловьи,
и деревья могучими сучьями
зафиксируют фразы твои
колебаньями воздуха лучшими.

Пусть завидую я до зари
всем молекулам, сущим летучими,
удостоенным мысли твои
своим славным движеньем озвучивать.

Пусть в борьбе вечной ночи и дни
унесут их с собою в грядущее.
Благодарным потомкам дари
прорицанья, от сердца идущие.

Если силы иссякнут твои,
cтану тенью твоей вездесущею.
Жизнь нужна? На ладони - бери,
только вновь говори, пусть отсутствующей.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

на дві половинки розкроєно небо
летіли лелеки для тебе й для мене
і чорне і біле на крилах лелечих
у двох половинках тепло й порожнеча

по білому чорне збивалось у зграї
по чорному біле писалось за нами
без тебе обоє ми пусткою стали
у крилах лелечих свій біль заховали

на дві половинки розкроєно небо
на дві половинки для тебе й для мене
стомилося чорне по білім писати
лелеки лелеки над гребенем хати

2012

Де Схід і Захід тягнуть за кінці
канат із тих часів, де Схід – Камчатка,
там нація іде на манівці
і зріє кукурудза у початках,
і хтось співає про близькі кінці,
а хтось про незав’язані початки…

.. і хтось таки розгубить кілька крих
Це можна розпізнати по губах…
Вам до душі в поезії триптих!?
Не рукотворний вибух в серці: ах,

яке це щастя - вмерти поміж ком!!
Яке це щастя – свіже джерело…
Яке це щастя чути: вам обом!
Яке це щастя – цвітом замело...

Яке це щастя - дихати собі,
Периферію перти на горбу
У нетрях віршуватися в "рубін"
В самому лігві космосу тортур...

(... нас Небо розглядає до мікрон
У кожного юриста – бет вокал)
Яке це щастя - мати мікрофон
І в оплесках спиратися на шквал...

працює Час
руйнує плоть
вилущуючи душу
*

Бачила нині першого джмеля,

Важного-поважного, як депутат міськради,

Гудів діловито, шугаючи малявок-мурах на стеблах кропиви,

Кпини свої відпускав, мочив анекдоти,

Доти, казав, будете шукати сенсу життя спільного,

Доки сивина вкриє голови дурнуваті.

Отакий от джмеляка трапився мені нині

Покататися б на його спині пухнастій,

коли цвістимуть кульбаба, ромашки, коноплі та маки

а також гречка, в яку люблять попи скакати,

батоги Петрові, не того, що відрікся тричі,

а іншого Утеклого в Шевчукові світи з нашої віковічної Руїни...

Як тобі така перспектива, Джмелику_мій_Пухнастий?

Візьмеш мене на спину, піднімемось на твоїх крилятах?

Подивимося згори на яри, гаї, хутори, де хаток небагато?

Якраз стільки, щоб кожна з них була зкраю?

Знаю там неодмінно буде пасіка біля тієї, з ясиновим тином...

Не хвилюйся, братику, вона буде джмелина...

Ремінсації прогресу,
Махінації підмін,
Тютюновий дим -
Кроками регресу,
Генетичних змін,
Заглядає в дім.

Діло і слова,
Правда і юрба -
Трьом вітрам спускає
Серце не співав.
Дісності журба.
Більшого - "____" ...немає.

Ще хмурять брови мовчазні діброви…
А над рікою – ввись і навскоси –
Пухнастогруді котики вербові
Вже граються у «довгої лози».

Весна – ще зовсім дівчинка, веснянка
З тонесеньким дзвіночком-голоском.
У серденьку любов – родима плямка,
Промінчиків пасемце – над чолом.

Наївна, недосвідчена й невміла.
Однаково їй – осуд чи осот.
…Розквітне. Одцвіте. І гляне зріло
На першу зав’язь плоду і турбот.

2012

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Зустрічі людей із минулого,

вони, знаєш, не бувають просто так, ні сіло ні впало,

І ані раніше, ані пізніше, тютелька в тютельку, тобто вчасно,

Бачила нині цьоцю Любу –

Мачуху і водночас коханку свого першого чоловіка

(про сумісництво я дізналася трохи згодом),

Сунула із базару, торбами нав`ючена,

як постаріла кобила, мене зустріла –

Очі вирячила: «Опппа...».

Опадали долу всі сторінки календаря тих літ,

Які їх не стрічала – п`ятнадцять буремно-різних,

І пригадала, як же її боялася,

Голосу в слухавці – просто до дрожу пальців,

Погляду владного, слів, тютюнового запаху,

Все те навідмаш лупило мене_малу,

дошкуляло та нищило останню віру

в торжество справедливості та розуму в світі дорослих...

А нині в мені нічогісінько не ворухнулось:

мариська минулого там і лишились

в прокуреній спальні, на ліжку отому, яке ми ділили колись з дружиною тата

мого чоловіка. Брррр...Це ж треба попасти в такий от трикутник бермудський(((

Ти знаєш, по-правді, мені навіть бридко не стало.

І зовсім не шкода дівчиська отого, що вляпалось в першу дорослу пригоду.

Мій спокій сьогодні, моє споглядання без жодних емоцій то - приз

за ту хірургію її на відкритому серці...

п.с.

ми так і пройшли, не кивнувши оте несумісне зі мною_сьогодні "добридень_привіт"