За долоню взяла – ворожити бралася наче,
говорила про долю, любов, золоті літа,
і просила грошей, дріб’язкових, аби удача
твій поріг не минула... На яблука мед стікав

і стікала хустина з волосся, і віск по пальцях,
і сльоза по щоці, і тремтіла рука, коли
ти давала останнє, що мала, старій жебрачці.
- А за кого, хороша, у Бога мені молить?

Ти не чула нічого, усміхнена йшла у серпень.
І медово по вулиці тік полудневий час.
Билось, дзвонами наче, у грудях забуте серце,
дозрівав у душі, наче яблуко сонцем, Спас.

Біля річки церква, біля церкви груша.
Триста років груші, а іще жива.
Вітер грушу сушить, час коріння душить,
А весняна річка грушу полива.

Мимо груші літо десь за обрій тане,
Як кульбаби білі плинуть зірочки.
Пам’ятає груша ляхів і османів
І козачі вольні степові полки.

Біля груші панство продавало в рабство
У тяжку неволю душі кріпаків.
Біля церкви прапор піднімався красний,
Випраний у крові наших мужиків.

В грушу кулі клались з кулемета німця.
І осколки бились, від радянських мін.
А вона зосталась жити на одинці,
Щоби дочекатись змін і перемін.

Дочекалась волі, хоч пеклась і терпла,
Дочекалась дихать рідною весной.
Та якийсь нахабник з виборчого пекла
Пригвоздив на груші фотообраз "свой"...

2010р.

Химерна думка: я – твоя дитина…
Ні, не по крові. Просто так – дитя.
Клубочком би згорнутись на колінах
Твоїх, і так дрімати все життя –

Життя, що не дає й на мить забути,
Що всі шляхи криві, всі долі злі…
Мов кошеня, калачиком згорнутись
Та й переспати всі свої жалі.

І не доскіпуватись, в чім провина
Моя… Сповзти в цілюще забуття.
А ти не смійся. Я – лише дитина.
Налякане і зморене дитя.

Була холодною ота весна,
ще сніг лежав на дальніх верховинах,
а я тобі про теплі дні писав,
бо ти в мені світилась, як зорина.
І я тобі щемливо сповідавсь,
палив між нами відстані і дати...
А вир чуттів – як весняна вода,
і чим я серцю міг тоді зарадить?
Я все ж не зміг те слово віднайти,
в якім зійшлись і відчай,
і відрада.
... Я тут, між гір.
А десь в долині – ти,
моя найбільша, найгіркіша втрата...
2010

Я - ніхто серед сірого пилу і вічних застуд.
Ані ті, ані інші до себе мене не беруть.
Я здавалась легкою. Тепер я отруйна мов ртуть.
По-дитячому боляче й щемко. Я тут і не тут.

Я - ніхто серед цукру, ванілі і пишних розмов.
Загірка, засолона... За... Просто не та і не тим.
Їхня їжа – це сміх, почуття – перестояний дим.
По-дорослому важко і гидко зіграти любов.

Я - не я. З цим пора вже кінчати. Бо хто як не я
Порятую себе ж від... Скажімо... Ні, далі ні слова.
Це все пил, це все вітер, це сон. Це все ніч і полова.
Або холодно надто і вікон багато. І я...

Мишенята на ріці
Вправно ловлять окунців.
Довгі вудочки – лозини:
– Ти, ловись, ловись, рибино!
– Ой, клює, тягни, держись!
Рибка бочком тільки “блись” –
У відерку вже вона.
Ось – одна, і ще – одна...
Буде юшечка смачна!
2010

Сварга зими -
небо покраяне.
Колір луни –
ніби до Каїна.
Смальта душі:
очі розгадані.
Сонця до слів –
губи окрадені.
Наче брехня,
псота на вулиці.
Всоте, мов гар,
кутаю руки ці.
Плутаю день –
пальці розмотую.
В ноги зима
меншою псотою.
Стане поріг
сватом і соромом.
Любий мені
щиглем і вороном.
Ти мені весь
серцем і крилами.
Світ у гілки…
Пізно і зимно ми.

2010

У хатині, що пахтить ваніллю,
Добувають віку сто чудес:
Гойдалка, ліжник, побитий міллю,
Жовтий кактус і великий пес,
Мушлі, недоспіваний вітрисько,
Капці, що носив Абу-Касим...
А життя проходить зовсім близько,
Тільки поза, поза домом сим.
Устаю раненько щонеділі:
Квіти-кухня-праска-пироги...
Із туману, - пахощу ванілі, -
Постають кисільні береги.
Жовтий кактус, коржик, чаю чашка,
Ні гроша, ні щастя ні на гріш.
Каже Доля: "Всім живеться важко.
На, візьми, киселику поїж".
Семиструнна, отже, - семижила,
Семибарвна крапелька на дні...
Може, щастя і не заслужила:
Прикра я. Не служиться мені.
А ріка Молочна - та й без броду.
Пресолодкі води в тій ріці!
Лиш довіку дмухають на воду
Ті, що попеклись на молоці.

2005

знаєш братику
я люблю фашистів
за їх чорні сорочки.
від них пахне здоров’ям
навіть з телеекрану.
стара кінохроніка –
паради молодих і красивих,
експресія, виразні жести,
беніто схожий на борця
чи там, скажімо, боксера,
виступи з балкону
істеричні як накликання дощу
на співучій мові данте,
інколи думаю – знаєш
напевно його недруги
вчились в школі краще за нього,
вони більше цінували ренесанс
все-таки петрарка там чи бокаччо,
і, щоб йому не було самотньо
на цьому провінційному балконі,
вони повісили поряд кохану

Ах, какой снегопад!
Подхвачу на лету
Твой ответ невпопад…
Мой вопрос – в пустоту.

Снегопад не спеша
Тихо высветлит ночь.
Леденеет душа…
Он спешит ей помочь,

Он хоронит дома,
Засыпает живьем -
Но страшней та зима,
Что во взгляде твоем.

Не сержусь. Не сужу.
Я смирилась давно.
…Я тебя разбужу
Горстью снега в окно.

А я чекатиму тебе
повернену із того світу,
холодну ще зимовим сном
і теплу вже гарячим літом.

Я малюватиму тебе
іконою благої вісті
від ангела, що загубивсь
і віднайшовсь в едемській пісні.

І я співатиму тебе
Акафістом хрестів щоденних
із дисонансами прощань
і у гармонії повернень.

Ще я молитиму тебе.
Мов чотки пхатиму години,
померлої в Голгофи час
і знов воскреслої надії.

Бо я любитиму тебе
у цьому чи у тому світі,
далеку ще вчорашнім днем
і близьку вже ранковим світлом.

* * *

Вином малюю музику на склі.
Душа співати хоче – слів не знає...
А я останній раз на цій Землі
Минаю пекло і втікаю з раю.

Мій сивий ангел в крилах держить ніж.
А в мене серце – мов сумна хлібина.
Завмер серед хрестів і роздоріж.
Воскрес – як вічна туга кураїна.

Немов горілка з порохом – сніги.
А ртутні ріки дна свого не чують.
І пахнуть на весь Всесвіт пироги,
І духи предків у душі ночують.

Яка вона тяжка – ота душа –
Стає з роками! – того ж снігу брила,
Що важча від гріха і від гроша
І легшає, коли добро зробила.

І нерви заплітає, мов косу, –
А тятива, а тятива виходить…

Над нею весь людський весняний сум,
Що перейде у трави і у води,
Що переллє у тишу чи вулкан,
Вологу тайну космосу і жінки.

Сльозою намальована ріка
Така легка, як рання смерть сніжинки.

А я останній раз на цій Землі
Шукаю пекла, рідного, як раю.

Вином малюю музику на склі.

Душа співати хоче –
Слів не знає.

Ромашкою у небо - не втомилась
моя душа за руку із твоєю.
О, як же я чекала і молилась,
щоб ти хоч раз назвав мене своєю.

О, як же довго серце ворожило
на пелюстках тендітних у чеканні.
Любов, що розтікалася по жилах
не знала ані страху, ні вагання.

Я відпускала в небо мрії-стріли
і вірила – на землю їм не впасти.
В ту мить, коли тебе я полюбила -
я просто прирекла себе на щастя.

Міріадами крихітних часток
Розлітаюсь по всенькому світу -
То бажаю доземно упасти,
То в безмежжя небес полетіти,
То зірватись краплиною з висі,
Скам"янілу зросивши землицю,
То багрянцем з"явитись на листі,
То калиновим стати намистом,
То зорею ясною сіяти -
Світлом Правдоньки душі зцілити,
То Надії оазою стати
У пустелях байдужого світу.
То у небі ключем журавлиним,
Що вертає до рідного краю,
То струмочком у горах невпинним,
Що природу довкруг напуває,
То веселкою понад ланами,
Свіжим вітром в спекотну годину,
То акордом чаруючим в гамі,
Що в обійми до Вічності лине,
То пташиною в чистому полі,
Що Господнє ім"я прославляє,
То усмішкою гарної долі,
Що на Когось за рогом чекає...

Лиш ніколи собі не дозволю
В цім житті стати ближньому болем!

13 березня 2010р.

Гортаєш блокнот. Імена і старі телефони.
І цифри як листя торішнє – щемке і знайоме.
Тобі не подзвонять і ти вже тепер не подзвониш.
Навіщо цей спогад? Минуле так часто зникоме…

Гортаєш себе. Розлітається листя зотліле.
Навіщо цей безум. Назавше відріж і не зміряй.
Ти ще пам’ятаєш? Ми в полум’ї мліли й горіли.
В останньому полум’ї літа ти цілив у вирій.

Розводжу безсоння у горщиках з синьої глини.
Мої підвіконня холодні, і ти їм не личиш.
Ніхто вже не винний, ти чуєш?! Ніхто вже не винний.
Самотність це навіть не мода, самотність – це звичай.

Крізь драну раму із минулої доби,
Де навіть гній мав дух однопартійний,
В бібліотечний фонд (не де-небудь собі)
Заперлась муха в час новий і вільний.
Прижилась там на мудрих стелажах.
Серед книжок не раз на пил сідала.
І грабцями своїми по книжках
Літературний хист у крапках проявляла...
Десь повзала на томиках Дюма,
А десь Вергілія цим способом читала.
На репродукціях картин митців сама
Останні крапки, як штрихи кидала.
На Кобзареві крапала тире,
На Глазовому коми проставляла.
І повне зібрання Ульянова не вмре,
Бо муха і його перечитала.
Освічена тепер! Не одженеш її.
Настирно лізе в очі, носа, вуха.
І крапки, вже тепер, як начебто над “і”,
В журнали і газети свіжі плюхка.
Що то є грамотна – мушище серед мух!
А в принципі, хто що до неї має?
Убити жалко – адже людям друг,
Отою крапкою культуру помічає!

2007р.

Весенний гром рассыпался метелью -
Так замело, что тропки не найти.
От окон с черно-белой акварелью
Не отвести мне взгляд, не отвести…

Безрадостна застывшая картина –
Два цвета, никаких полутонов…
Озябший март на голых ветках стынет,
Качаясь меж заснеженных стволов.

Волною снега, сорванною с крыши,
Я захлебнулась… Нет к тебе пути.
Моя зима твоей весною дышит.
Не провести судьбу. Не провести.

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

От каменных в веках застывших баб
И профиля надменной Нефертити,
От Таис, где мужчина только раб,
И взбалмошной сократовской Ксантиппы,

От локона прекрасной Натали,
Джоконды иль Мадонны Рафаэля,
До искажённых образов Дали
И складок мраморных Микеля

Ты, женщина, – загадка бытия.
И, преклоняя пред тобой колены,
В твоём величьи меркли города
И рушились, и возводились стены.

Мерцаньем глаз и запахом волос,
Шаманством Севера и волшебством Востока,
Изменой, вымыслом, коварством слёз,
Твореньем Божьим и веленьем рока

Ты, женщина, как высшее из благ,
Как торжество Афин и гибель Трои.
Ты – радость жизни и глубинный страх,
Врата в чистилище и страстные покои.

И, восходя из глубины веков,
И прах, и тлен преодолев, незримо
Всё так же тонким пальчиком, без слов,
Ты, как и прежде, правишь бренным миром!

Над могилою знову в зажурі стою
І не вірю, що в світі Тебе цім нема.
Бо щодень, то все більше, здається, люблю,
Ти пішов - але я не лишилась сама.

Біля ніг моїх свічка згорає слізьми,
Рана в серці безмовно від втрати щемить.
Але вірю в ту мить, як зустрінемось ми
І ніхто нас не зможе навік розлучить.

Ми собі нагадаємо нашу весну,
Погляд Твій, мов вогонь, знову душу пройме.
А як ні – я з думками про Тебе засну,
І душа моя ніжно Твою обійме...
2001р.

Ще трішки снігу і краплина смутку
і погляд твій крізь вчора - в глибину.
Якби ж знайти ту довжелезну вудку,
що до сердець притягує весну, -
іще холодну, але завтра - в цвіті,
Оголену, - та завтра у вбранні.
Таку тремку, із сонцем у зеніті,
Бруньковану любов"ю у мені...

Село моє… Вертаюсь, як на свята,
Дорогою, котра сюди вела.
І теплотою гріє рідна хата
Та цвіт черешень осяває день.

Приспів:
Моє село з квітучими садами,
І у саду буяє черемшина.
Та в пам’яті зостанеться із нами –
Сорочка-вишиванка й Україна.

Приспів.

Тепер нежданий гість я в цій оселі…
Хоча до тебе йти ще… та іти.
І сяє сонце променем веселим,
Щоб зігрівать довколишні світи…

Приспів.

Все пам’ять моя береже й донині –
Промінчиком висвічує вона,
Мов маминою хусткою в долині,
Горить неопалима купина…

8 березня 2010 р.

Вас не стосується її неврівноваженість?
Вас не обходить, чом вона одна,
І руки,густо перстнями прикрашені,
І постать, що прекрасна і сумна?

Вас не турбує мрій дівочих течія,
І розмаїття ніжних почуттів,
І те, що ...м у ж н і м поглядом „приречена”,
Чужа вона у вашому житті?

Вам ні до чого вії підфарбовані,
Рожеві тіні, що навкруг очей?
...Та все ж у звабнім погляді приховано
Ви пестите нестриманості щем!

Розбирайте, кому мало, щастя!
Нині я з душею не в ладу:
Не пройшла закоханості кастінг, –
Отже з кола дивного зійду,
Як ніхто його не візьме з лету, –
Понесу, – іще не бачив світ! –
На собою створену планету.
Там – беріть! – розвішаю на пліт,
Помережу вусом виноградним,
Вигаптую росним кришталем...
Хтось спинив стривожено і владно:
– Зачекай! Воно ж іще мале...

Поцілуй, приголуб, пригорни,
Закружляй мене ніжністю вальсу,
Пристрасть ночі в мені розбуди,
Доторкнувшись губами до пальців...
Захлинувшись шаленством твоїм,
Від знемоги в обіймах розтану, -
Розіллюся туманом густим,
Солов'їною піснею стану.
Серед зір, серед ночі - твоя,
Засоромлена, тиха, невинна...
Прошепочу кохане ім'я,
І над обрієм пташкою злину.

02.03.10

1
Свободу мислі і свободу слова
Не закують у золоті окови,
Якщо твоя, нащадку мій, душа –
Не попаде в тонкі тенета змови.

2
Знайду колись я філософський камінь,
Схоплю його тремтячими руками,
І більше не баритимусь ніде,
Минаючи задушні фіміами…

одну кавову ложку смутку
в мигдалевий горішок ока -
так несолодко, віриш, нудко,
і невчасно, ото морока.

одну чайну ложку тривоги
в порцелянову чашу серця,
подрібнивши її до того ж,
на додачу до дрібки перцю.

одну липову діжку щастя
до щоденно пісного тіста -
не багато, і - ще, баластом,
краплю дьогтю...
як завше,
після.

Пробуди-буди
З талої води
Люба веснонько!
Заплети-плети
Березню мости
Перевеслами.
Із роси-краси
Квітом зарясним
Умий личенько.
Та здіймись-устань
У тендітний стан
Мов вербиченька.
І в кривий танок,
У веселий скок
Попід берегом,
Побіжи-біжи
Полем до межі
Юно-зелено.
Щедрі промінці
В овес-пшениці,
Рясне житечко,
Освяти світи
Сонцем золотим
Тепле літечко.
Зашуми-шуми
Листом у громи,
В лузі явором,
А як припече
Ми тобі спечем
З тіста жайвора.

…Боги наші – суть великі родичі…
Велесова Книга (дощечка 33)

…Березневі дерева стоять, як Дажбожі кумири…
Зі сповитих югою Небес висівається сніг…
На поранених скронях дерев запікається миро…
Те, що бігтиме в квітні річками у мене з-під ніг…

…Я проходжу щодня по озимих полях, як Предтеча,
Неспокутаний волхв, несповіданий синій туман…
В мене чари живі, бо щодня я дивлюсь, як під вечір,
Примирившись з кінцем, відступає на Захід Зима…

…А на Сході гримить – суть: відмерле скидає Природа…
І все вище щодня котить колесо Зірка ясна…
Просинається Дух, Рожаниці народжують Рода…
Все коротшає ніч – суть: зі Сходу знисходить Весна…

…Березневі дерева стоять, як оплавлені свічі…
Починають гніздитись птахи, значить, скоро тепло…
Так минає цей день, ніби мить, запечата… у Вічність…
Від Весни до Весни, суть: так буде, так є, так було…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький-с.Книжківці
03-04.03.2010 року

Не квапся, не біжи, не поспішай.
Дорога у життя така далека...
Ще трапляться у ній і дощ, і спека,
і грім, і грози, пахощі й розмай...

Не квапся, не біжи, не поспішай.
Ще будуть радості, печалі і тривоги,
стежки неходжені, поразки, перемоги,
любов і сльози - віри не втрачай.

Усе в житті з подякою приймай.
Хай буде добрим щире твоє серце,
а очі - ласки повнії озерця.
Не квапся, не біжи, не поспішай...


* Моїм дітям

22.02.10

світ – наче вирва від не пережитих століть

бродить самотність у вітряних коленкорах

жінко з очима блакиті – хто зможе пірнуть у блакить

і не заблукати в німотних твоїх коридорах?



хто перетне цю зневіру людську напролом?

хто цю непевність від тебе цілунком відмає?

…жінці з очима зеленими падає сніг на чоло

значить зима або просто любов відступає



все надбання від безладних доріг – порохи

пристрасть відійде а з нею і води солоні

…жінці з очима кориці у горлі лоскочуть птахи

і незбагненне тепло раз у раз осідає у лоні

те, що відчуєш між ребер – ковзке і кулясте

рухи його – то такий ритуальний танок

вгору, і вниз, і по колу, де повнять щокрок

спазми терпкі ще нічим не прикритого щастя



кажуть, то серце між ребер, і кажуть, воно живе

тільки ж не серцю угору по стравоходу

рухати перші кавалки вугілля й льоду

вислід того, що свідомість на клоччя рве



те, що відчуєш, єднає сильніше за кров

голос урветься, та тільки на мить осягання

в оці тріпоче рибина, бо спіймана запитанням

поміж двома розростається сад із чутливих мов

2010

Життя випробовує нас -
Так хоче Господь.
Відточує, наче алмаз,
І душу, і плоть.

Життя загартовує всіх
Своїм ремеслом,
Щораз посилаючи гріх,
Чи кинувши злом.

Та в кожного Ангел є свій
І свій Сатана.
І в тім, що спокушує змій –
Є й наша вина.

З нас кожен долає поріг
Своєї біди.
Життя випробовує всіх -
Так буде завжди!
2001р.

Дві лисички йшли зі школи
З ранцями на плечах
І рясне суничне поле
Здибали надвечір.

Назбирали жменю ягід,
Цвіту в чай нарвали,
Та незчулись бідолаги,
Як і заблукали.

На траві сидять лисички
І дрібненько плачуть —
Жовті сукні, мокрі личка
Хто ж знайде, побачить?


2010

...І сіли з сонцем* ми за стіл.
Отак - воно, так я - навпроти.
Хлібина - навпіл й промені навпіл
окрайця аромат і жару дотик.

Шановне всілось - пан чи сер,
округлість ручкою підперло,
і вже не встать мені тепер —
мертво.

- Оце, - кажу, - твої дари
із рук моїх так щедро звисли...
І я почув тихенький скрип -
засовалось шановне в кріслі.

- Дивись, - кажу, - твої дари!
Поклав я свіжі паляниці,
і мов дівочі пишні лиця
засяли знадної пори.

- Це як сміялось ти і гріло,
як руки наші ти жаліло.
Так радісно тоді було.
Усе росло, немов двигтіло,
сміялось дальнє аж село.

А сонце!
Од сміху бралось за живіт,
аж капав піт,
не піт, а краплі золоті
на довгій сонячній фаті...

-1 це, - кажу, - твої дари,
поклав миршавий огірочок.
Це той пожовклий той рядочок,
що ти спалило ізгори.

Як - заховайся! - ми просили!
А ти палило...
Ось - сіль тобі, ось - ніж.
Ріж.
їж.

Шановне - бачили б! - скривилось,
великим оком подивилось.
Почувся ляс, почувся тряс,
і громовиця понеслась.

Лише одвірки затріщали,
як вирвалось воно з дверей
і до зеніту знов погнало
своїх коней...

Хоч раз, можливо, за сторіччя
сказав йому я правду в вічі,
а чи на щастя, чи біду -
я суду жду.

* Тут - не світило, з яким грішно мені було б сісти за один стіл. То є алегоричний образ рідної держави.

Давай зустрінемось у мрії
Десь після півночі надій,
Коли туманом посивіє
Старий лукавець-вітровій.

Пройдемо місяцем-місточком
Понад безоднею гріхів.
Чи хто цю зустріч напророчив?
Ніхто б гадати не посмів.

Ледь чутним порухом безодня
З’єднає дві душі в одну.
Теплом наповнена долоня
Стривожить давню таїну.

Цілунком стрепенеться щастя,
Розсипле іскорки принад...
А на Землі, напевне, здасться,
Що то почався зорепад...
2010

Небо ясніє зорями,
Сутінками прозорими
стигне нічна імла.

Місяця стигле яблуко
променів срібну патоку
в трави густі злива.

Стану ногами босими
в зілля умите росами,
садом нічним пройдусь,

Там де танцюють колами
запахи матіолові, -
в пахощах розчинюсь.

01.02.10

Я бажаю продовження снів, що пройшли:
Плавні лінії тіл, що на стелю лягли,
Мерехтіння тіней і гарячих думок...
Це – любов, що з’єднала нас, наче місток.

Божевілля долонь і вінок з наших рук,
Невгамовного серця надривистий стук...
Це вогонь Твоїх синіх, бездонних очей
Заманив мене в прірву жагучих ночей.

Всі любові слова заніміли у мить,
Впала тінню розлука на неба блакить...
Зла реальність обрізала крила у мрій,
І тепер лиш у сні промовляю : “Ти – мій...”.

Якби сни мої стали реальними знов
І воскресла похована вчора любов,
Я би серцем торкнулась до райдужних мрій
І гукнула у всесвіт, що Ти – тільки мій!

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.

не випрошуй манни у панни,
а вирощуй для панни тюльпани
тюль на вікнах, панно, тумани -
у пастельних тонах оманних

панни ніжки стеблисту стежку,
між тюльпанових снів мережать
панорамно – і безугаву
тюльпаніссимо, браво! браво!


2010 р.

В сльозу перетворилася душа,
У горлі лунко серденько забилось,
Зросила черствість світу у очах,
Коли щокою стрімко прокотилась...

І горе — благо. Ти прости народе,
що я Чорнобиль благосним зову.
Але чомусь, як вдуматись, виходить,
що, клятий, він утримав на плаву
тонулу душу... Ти прости зухвалість.
Приреченість чорнобильська — свята.
І ранений у саме серце праліс
відкрив до сходження занедбані врата.
Відкрилися! Та, сяйвом засліплені,
всі кинулись урозтіч. Страшно так
у Божім вистражданім одкровенні
не бачити спасіння вищий знак.

2000 (нічого не змінилося)

Вибрані хокку

* * *
Тінь від ратуші
Людей зробила сірими
Вечір, осінь і місто...

* * *
Я б у Станіславі
Щасливий був... Але хмари
Про старість нагадали мені...

* * *
Я б ще довго топтав
Бруківку Станіслава ранкового...
Але небо, квіти на клумбах...

* * *
Біля синагоги топчу асфальт
Старими черевиками
Хризантеми цвітуть...

* * *
І ти теж, чорний круче,
У Станіслав шукати долі прилетів?
Вітер над містом...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?

* * *
Шум дощу...
Для чого прийшов я сюди?
Вулиця Грюнвальдська...

* * *
Тополя листя губить свої
Здалось на мить - то я винен
Що осінь настала...

* * *
Десь я тут спокій загубив
Між цими будинками.
На Бельведерській...

* * *
Горобина стиглими ягодами
Бруківку вкрила
Втомленими ногами чавлю...

* * *
Бородатий безхатько!
І про нього напишу
Вірші свої химерні...

* * *
Синагоги Станіслава!
Як я в цьому капелюсі
На рабина схожий!

* * *
Подих зими!
Чи вулицями серця
Я досі самотньо блукаю?

* * *
Її тіло як човен
І я пливу
Не знати куди...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?...

* * *
Холодний вітер
Хмари думок жене...
Стілець серед кімнати...

2001

Снігопад, снігопад,
Білий пух в твоїх косах.
Незабутній наш сад
Є у пам’яті досі.

Незабутні всі дні
Коли вишні біліли.
А сніжинки малі
В твоїх косах все грілись.

А сніжинки, мов цвіт,
Все літали, літали.
Ми одні на весь світ
Поміж вишень гуляли.

Ми одні у саду
В січні, мов серед квітня.
То не вишні цвітуть,
То любов наша квітне.

Нас манив снігопад,
Покружляти у танці.
Йшли чужими у сад,
Повертались коханці.

Я безмежно була щаслива,
В ті далекі-далекі дні,
Коли юність була смілива,
Коли серце було вразливе,
Коли мрії були яснІ.

Коли радість в душі співала
соловейком в травневу ніч,
Коли смутку-журби не знала,
Коли дива в житті чекала,
Коли гра вартувала свіч.

Так, безмежно була щаслива.
Я співала тоді пісні...
Час минув, а від мого дива
Залишилась зола... Квапливо
пролітають за днями дні.

Я щаслива, таки щаслива.
Хоч уже й не безмежно, ні...
Я уже не чекаю дива,
Давні мрії, живі, звабливі
Часом линуть до мене в сні...́

Прощавай мій осудливий розсуд -
Уготований спалаху лишок!
Зачаруюсь, і знову напрочуд,
Красотою душевною ніжок,
Невимовною спрагою ласки,
І повірю в будь-що, - не баріться!
О ці весни – удачі й поразки,
О суничного раю ворітця!

Згасає
вщент розбитий сателіт
і десь край Сонця догоряє осінь,
а мій пробитий
метеором пліт
гравітаційна
течія уносить
до рифів
незалюднених світів,
де піниться
геть скрижанілий
водень
і б‘ється об бурульки стрімчаків
несамовите
сяєво безодень,
наївно відцентроване плотом
навколо мене.
Та, розгледівши це, пише
навпомацки
осліплий астроном:
«За ним – лиш космос!..
І нічого більше».
Й тривалий час
розгадує секрет,
що в цій робінзонаді
винне нині –
горизонтальне
мислення планет
чи вертикальні почуття людини?
А пліт пливе
у сріблі сивих скронь,
комет і айсбергів,
але здається
істотам
з обморожених підсонь,
що холод є
сповільнений вогонь
з недоторканного запасу
мого серця.

Вона пройшла повз мене тихо­-тихо,
Пронісши ніжний шлейфу аромат.
І тут мене спіткало дивне лихо —
Кохання зазирнуло у мій сад.
Її блакитні очі, часом, сині —
З жагою, повною солодкої печалі,
Зв’язали погляд мій і я загинув —
Душа поринула в ласкаві муки раю.
Твій стан тендітний хочу обійняти,
Вустами злитися в палкому джерелі.
Моє ти серце змусила палати,
Здійснилось все, що бачив я вві сні.
Та дійсне щастя йде повз мене боком –
…Сталь холодить… реальність… автомат…
А десь її лунають тихо кроки…
Кохання залишає любий сад.

1997, Київ

Тебе чекала все життя.
Зачахла, всохла і зів’яла…
І на порозі небуття
В реанімацію попала.

Черговий лікар позіхнув,
Налапав пульс, послухав серце
І на сестринський пост гукнув:
«Оця до восьмої загнеться!»

Штативи крапельниць… Дроти,
Прозорі трубки, монітори…
А на сусіднім ліжку… ТИ!!!
Такий же безнадійно хворий

О пів на восьму?! Все, кранти,
Лишилось жити півгодини!
Зриваймо трубки і дроти,
Бери мене, о мій єдиний!

Зіллються душі не тепер -
Спочатку з тілом поєднайся…
То байдуже, що ти вже вмер -
Кохай мене, не зупиняйся!

«Оце так смерть! Собі б таку…» -
У морзі вражено шептали.
…А несолодку і слизьку
З нас санітари позмивали.

24.02.2010 р.

Коли це минеться? Все вітер, все протяг...
Юлія Бережко-Камінська
Це не минеться. Не мине
Ні вітер цей, ні протяг, ні
Ця ніч і цифри на стіні
Пускатимуть по колу стрілку…

Так стрімко вилетить в пітьму
Ліхтарик світлом незбагненним
І жовтим колом переверне
Й просвітить все: твій сон, тебе…

Тривог потік протік крізь тебе
І поколов чоло вінками
Вичавлюючи вічне «ні».

Німий актор – посланець неба
Приколе пристрасті зірками
І тінь розіпне на стіні.