Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
І, здавалось, відродилась козацька держава.
Москалі щурами миттю в нори поховались,
Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
Цар московський з переляку в Ярославль подався,
За високі його мури скоріш заховався.
Полягло під Конотопом москалів багато,
Довелося військо нове хутко їм збирати
Та із шведами миритись за будь-яку ціну
І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
До Московщини і землі грабувати взялась.
Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
Та держава, що сусідам не дає прожити.
Але, як ото буває, проклята старшина
Зруйнувала усі плани, звела Україну
Знову на поміст до ката, голову поклала,
Бо на власні інтереси сподівання мала.
А почав все герой славний та недальновидний –
Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
Замість того, щоб гетьману помочі надати,
Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
І орда, ледь то почула, чекати не стала,
Рятувати від грабунку аули помчала.
А без татар що Виговський міг Москві зробити?
Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
Обіцянками зосталось тими воювати.
А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
Знову військо величезне до кордону суне
Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
А в Виговського немає чим його стрічати.
Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
Щоб із силами так само скоріше зібратись.
Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
Хто згоряє від гордині, булави бажає.
До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
Обіцяє владу, славу, гори золотії.
І москальськії старання не пропали тії.
Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
Захотілось бути першим на усю державу.
Булави йому схотілось, що там Україна.
Розлетілася заледве краєм та новина,
Як полковники забулись за що воювали,
Поклонитися у ноги москалям помчали.
Іще вчора цар московський від страху ховався,
Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
Знахабнілий цар від того почав вимагати,
Що Чернігівщину мають козаки віддати,
То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
Знов зібралися колишні полковники славні,
А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
Як їм саме Україну та й закабалити.
Не всі, правда зібралися, і такі бували,
Що вже голови поважні у пісок сховали,
Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
Та не стали й Україну-неньку захищати.
Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
А вони, мовляв до того, відношень не мають.
Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
Самі все то придумали, самі написали
І зрадливим полковникам клястись наказали.
Ті за голову вхопились та вже пізно було,
Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
З їх поміччю обібрали неньку Україну,
Поставили народ гордий майже на коліна.
Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
Малоросів з українців за віки зробили.
Але вбити дух козацький їм не удалося,
Хай віки на те народу витратить прийшлося.
І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.

Можливо колись, коли природа була безкрайньою,
А мертвий метелик, не під мікроскопом,
Похіттю була земля незаймана,
А її незайманість допотопною.
Вона зберігала красу легендами,
За воротами міста, щитами і списами,
Тоді виникала плоскою з каменю,
Коли гекзаметром була написана.
І тоді вона шліфувала пристрасть,
Чуттєвість тіла в класичну грацію,
І грацію слова в калокагатію,
Тоді віддавалась усім довкола,
І на світ народжувалося міжцарів'я.
І в цьому царстві міжріччя істини,
Тримало місто в руках повії,
Злучивши потворне її й красиве,
З каяттям блудниці, з каяттям Марії.
І люди, люди, давно, як вивчені,
Давно, як метелики в лепідоптерології,
І Земля, видається тісною і звичною,
Як глобус чи м'яч на футбольному полі.
А тому і тужно тепер за безкрайністю,
Хоча і в костюмі класичного крою
В кишені якого до біса метеликів,
Мертвих, розсипаних, взятих з собою.

А тому і природі людській бракує
Міської крові в антенах тіла,
І шурхіт вулиць усе ще шліфує
Старим каблуком допотопне каміння.

13.11.2021

П'янкий нектар - слова, що сказані мені.
Я кожне милозвуччя хочу пити.
Чи, може, чарівний цей в'ється хміль вві сні,
І виграє казковий дивний вітер?

Волошки засівають щастям небеса,
Меди словесні потекли рікою.
Так слова кожного бринить земна краса,
То ж відгукнулася любов луною.

Бо сходять вже сузір'ями слова п'янкі.
Закохана сплету із них віночок.
Отак з тобою, любий, жити б всі віки,
І пити слів нектар і дні, і ночі.

Не спиться, люба? Видно, що не спиш,
і радості в очах твоїх не бачу.
Життя людське – ланцюг із бурь і тиш,
та з долею нерадісних побачень…

Блаженний той, хто світ пізнати встиг
в фатально-рокові його хвилини
і смак життя усе ж відчути зміг,
здебільшого смакуючи полином…

Скажи, кохана, хто для тебе я
і чи потрібна вся оця пригода?
У тебе хоч маленька, та сім’я –
я ж не роблю в твоїм житті погоди…

Скажи, навіщо марнувати час
на літню і чужу тобі людину?
Що здатне нині поєднати нас?
У тебе ще дороги половина!.

Скажи – тобі навіщо це усе?
Можливо і сама того не знаєш…
А зустріч ця добра не принесе,
коли насправді щиро не кохаєш…

Заграва малиновим джемом намазала вікна .
О, як полюбляє Настуня малиновий джем!
І сонечко завжди до неї лилося привітно
У західні шИбки, малюючись там вітражем.

Багато у нього роботи осінньої днини,
Та впав чомусь погляд сьогодні в засмучений сад:
На стежку обсипала ягоди пізня малина,
А яблука, соком налиті , і досі висять.

Тому й заглядає так пильно в кімнату Настуні:
Мала господиня не встигла зібрати дарів,
Якими воно вже вдесяте щоліта частує.
Ось так дивувалось, допоки і не відгорів

Останній промінчик, відбившись у тріснутій шибці.
А місяць - той бачив, не світиться в домі давно.
Він знає, Настуня далеко, й щоночі їй сниться
Малинова стежка і сад за найкращим вікном.

Як любо нам... Погожий вечір
Поволі стигне в ранній млі, -
На луг упала порожнеча
І безгомінно у селі.
Як мило вдвох... Ясніють зорі
І сріблом блискає ріка, -
І дух твоєї непокори
Не втримався в моїх руках.
Як добре тут... У небі повня
І тінь хмаринки на землі, -
І ти, красуня невгамовна,
Забути змушуєш про лінь...
02.07.23

Відлітай, моя радосте, відлітай
за пташиними співами в гущаки!
Де гніздилася, що називала раєм,
пір'я-зморщечки сміху поздовж щоки –
покидай, моя радосте, покидай!

Солов'їної мови не розумій
і лелечих кружлянь не розучуй, бо
не існує нам тіла на двох з тобою,
не існує і звуку, в якому сміють
дві душі величатися у любові.

Не знецінюй лишень ні себе, ні їх!
Палить сонце, і це його плач і сміх!
Кілька слів на вустах, при котрих і ти
народилася й виросла з пустоти –
відпусти, моя радосте, відпусти!

23.04.2023

Моєї музи,
моєго сміху

ця синя квіта, що на потіху
моєго смутку,
моєї втоми.
Бо де ж я вдома, коли ж я вдома?

Моєї муки,
мого чекання

ця дивна стріча, що не остання,
оте знайомство,
оті обійми.
Лиш синя квіта тепер зосталась.

Я не чекаю!
Я зачекалась!

Тоненька квіта на деревищі.
Ім'я їй стерто.
Ім'я їй – Гарна.
Ім'я їй вснуло під шаром лаку,

як вснули в книгах
минулі війни.

Гладка поверхня дає ознаку,
що все на пам'ять,
усе – лиш пам'ять –
квітковий обрис помежи тріщин

моєї музи,
моєго сміху.

04.04.2023

Я почну прокладати весну
глиною,
пальцями шви на старій хатині,
примхою борозни на землі.
Парою віддиху її злину і
цілуватиму травам судини.
Ні, не людина, авжеж не людина! Я
фарба на Божих руках,
стебло тогорічне,
що перебуло зиму,
камінь посеред саду,
тінь билини,
прогалина частоколу...
В глибинах,
довкола –
я міцно, я міцно, я кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я лину!
Лину я!
Лину я!
Лину!

12.03.2023

Я чаруюся світом, а світ зачарований мною.
І ніхто, і ніщо не зруйнує цього, і не зрушить!
Мов сльоза, що тривожно здаля усміхається літу
та стікає до губ, як до сонця, мовляв, най осушить,
най вбере мене в себе навіки, мене – з-під повіки
безборонну, невмілу, бездосвідну щиру сльозу!

Віддаюся йому і народжую сльози та сльози,
знову сльози та сльози від щастя, від подиву навіть,
від раптової ясності, певності та осягання
цього світу, що мій, що в мені, що відвіку був мною.

04.03.2023

Бо не існує життя без смерті, трави без сонця, людей без серця.
І кожна пляма на білій хмарі, неначе родимка, – їй належна.
Отак і ти мені – плоть від плоті, від думки думка, від Бога – Боже.
Отак і я тобі – сміх на губи, сльоза на груди і кров на землю.

Уже і весни, уже і нині, уже й майбутнє прийшло нарешті,
а білі верхи стоять як перше – на синіх далях між гір і неба.
Я трохи інша, ти трохи дехто, а трохи зовсім ніхто нікому.
Усе, як вперше, і все – як перше, і люди з серцем, і люди з серцем...

24.02.2023

В липні Липень мандрував,
Віти липи оглядав:
Чи усе залиповіло -
Квітом липи запашіло?
Липень трішечки стомився,
Чаєм з липи пригостився.
Липовим духмяним чаєм
Щедро липа пригощає!

Я квіткою для тебе напишуся
на сонячному аркуші душі
і задивуєшся, і задивлюся
у просторінь ясну, де ні вірші,
ні імена не відкидають тіней –
на сонячному поглядів сплетінні.
Там напишуся квіткою тобі!

А після квітів зріжуть стрічку
лілову, з дерева часів.
А я бліду тримаю свічку,
як свідку сумнівів у тому,
що корінь – це помітка дому,
а зрізи – древні письмена,
що наші дивні імена
від предків проступають соком,
що вічність всім своїм потоком...
Шо вічність всім своїм потоком...
Що вічність всім своїм потоком
замайорить в моїй косі.

26.01.2023

Сьогодні повітря пливке, як вода,
І тінь роз'їдає бруківку вулиці
Послухай, шепочу в чуже життя,
Ти не з тих, хто живе, швидше з тих
Хто забудеться.
В цім місті в якому до біса сплетінь,
До біса міщанства, провінцій та фільмів,
Фільварки твоїх розпашілих спідниць,
Вербують для міста нових нефілімів.
Послухай цей лопіт фальшивеньких крил,
Під п'яне пихтіння нічного клубу, —
Привабив нехтивих до хтивих світил,
Всіх тих, що наосліп шукали подібність.
Свою.
І стали подібними, — тільки до сну,
До нічних і голодних, літеплих марень,
І немає, немає таких лікарень,
Щоб ти доконечно себе повернув.

05.11.2021

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

С.Ш.

Рука знесилена поволі опустилась,
між кволих пальців краплі потекли.
Краплини світла: уповання й милість –
бережені з останніх сил посли.

Тремтить рука, не слухаються м’язи.
У відчаї нейрони голосять.
Виштовхують, виплескують накази:
не зрадь її, не зрадь її, не зрадь!

Тримай, не випускай її, ти мусиш!
Стискай кулак, нічого, дріж мине.
Її вберігши, вбережеш і душу –
вони давно з’єдналися в одне.

Тремтячі пальці стиснуті збіліло,
воюючи з могуттям пустоти,
краплинки світла – ті, що уціліли,
попри весь розпач силячись спасти.

Рука здійметься, подолавши кволість,
розкриється назустріч, і у ній
краплини ніжності засяють, неозорі,
простягнуті душі твоїй.

28/30.06.23

і знову йду
дорогами тісними
обачливо поставивши свій крок
не до зірок
не до окрайця неба
я просто хочу йти з тобою вдвох

не бути тінню
тінь то відголосок
не бігти наперед і навпрошки
іти
і просто йти з тобою поруч
читаючи усі твої думки

мовчати
якщо буде до вподоби
або тихцем розповідати сни
свої
де бачила себе , тебе і небо
аби лишень з тобою поруч йти

маршрут дороги
то твоє бажання
погоджусь з ним
і поруч крок
свій крок
поставлю з твоїм поруч
а там як буде
тільки буде вдвох...

2013 рік

Ти поклич мене на Говерлу,
Ковдру там постели туманну,
А щоб серце моє завмерло
В золоте огорни світання.

Сплутай коси мої з промінням,
Хай від подиху залоскоче,
І повірю в любов осінню
У якої блакитні очі .

ПіднесЕмося попід хмари
Щоб торкнутись губами неба.
Але й того мені замало.
Бо, мабуть, прокидатись треба.

2022.08.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо,
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги.
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить нам сили і снаги.

2023 р.

Погляд радісний і ніжний,
Сміх веселий і дзвінкий, –
Ти – красуня дивовижна,
Попри пройдені роки.
Не змінилися геть зовсім
Найбажаніші вуста, –
Оминула рання осінь
Нагромаджені літа.
Не лякайся втоми в ніжках
І не бійся висоти, –
Ти зі мною анітрішки
По землі не будеш йти.
Я візьму тебе на руки,
Уладнавши їх, як трон, –
І сердець двох перестуки
Стануть битись в унісон.
01.07.23

Поглянь, як сяйвом вись бринить,
Моя журлива королево,
То світлоносна Божа нить
Оповиває всі дерева.

І поїть ніжністю й теплом
Після дощу схололі квіти.
У небо тягнеться зело --
Як розкоші цій не радіти?

І пісня розлилася з віт...
На хмар волокна шле відлуння.
То — музики медовий слід
На сонячних вібрує струнах.

Немовби то співаю я
Про личка вроду досконалу.
Й виблискує краса твоя
З небес ясного п’єдесталу.

30 червня 7531р. (Від Трипілля) (2023)

Душе моя багряна, луки в маках,
як давня прогулянка, відголоском сюрчавим
оживлять тебе палаючу.

День мине –
проспіваєш йому прощальної.
Інший мине –
вснеш нероззутою.
А над отими зрідненими, над полями –
туга моя ширяє, давніше загублена,
і пурпуровими пасмами проявиться,
ще ти й від сну не відійдеш.

Отак порізно з нею ви тулитеся
до неприступного світу.
Отак порізно ви – туга й душа,
і десь помежи вами я –
поетка безлика.

21.01.2023

"і ті троє — одно" Ів. 5:8

Запалюють у мені
світло слова
вустами незнайомими,
не вражаючими,
не хвилюючими,
аби проясніло в очах і на серці.
Хто вони:
дух, кров і вода?
Чи рідні мені ці троє?
Нашіптую з острахом, –
рознесіть,
не розтратьте дорогою
свідчення істини.
Злуда там,
де розмовляють самі з собою.
Обман там,
де мовлять просто і швидко.
Цінність там,
де змітають перше і друге
власним іменем.
Не відкидаю свого заплямованого,
як не цуралася вмисне плямити.
Воно – долоня любові.
Ним зігрібаю крихти
розгубленості у рішеннях.
Ним прокладаю дорогу
до самітного спокою.
Ним всотую відчай
усього неможливого.
Ним полегшую гарячку
хворобливої пристрасті.
Ним не болітиму, коли прикладете
до втомленого чола.

Вони слухають, запам'ятовують
і беруться виконувати.
Додаю сили їм
власною вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А натомість вони
розганяють мурах з мого тім'я –
провини й образи.

Промовляй до нас! –
Закликають дбайливо ці троє,
єдині свідки мої.

07.12.2022

Зневіра змовкає.
Те, для чого немає ні назви, ні втілення,
спиняє реальність собою,
всеціло заповнює простір.
Темрява, що проникає крізь твердь матерії,
застигає смолою.
Якщо ти – дерево,
по якому вона тече,
де тобі корінь?

Бачу тебе міцним, нездоланним.
Вперше вклоняюся сумнівам
у власному розумінні
природи речей.
Вперше
годжуся бути дурною,
щоб слухати, слухати, слухати,
допитуватися і
дивуватися простоті
світобудови.

Чи справді трава зелена, бо так поживніше для корів?
Чи справді за нашим пагорбом немає нічого, крім пасовищ?
Чи справді тебе споглядати – єдине моє призначення?
Вірую в те, що бачу, – в дерево, що без кореня.

06.12.2022

Паморозопоезія!
Павутина в інеї.
Ось відбиток на лезі я
по піковій лінії.
Не розтікаюся –
каюся!
Не налякаюся –
каюся!
Та відлякаю інших –
каюся в цім найбільше!

Крапля вчинку на глянці часу
так маснисто плямує пам'ять!
Ми стікаємо до початків,
обважнілі одні у одних.
Хтось великий згорнув рукою
запітнілого скла сувої,
там записані ми з тобою
рискавинням густої хвої.
Ми – ліси водяного царства.
Ми – уява по льоду майстра.
Ми стікаємо, не діждавшись
ввіковічнення наших сутей.
Запиши мене нині болем
пучок пальців на мерзлім склищі.
Прочитай мене завтра горем
в калабані на підвіконні.

Та чи знаєш, що й досі
страх перед смертю не має лиця?
Страх – пісня моя оця!
Нею боюся.

Мої музи – перестороги –
припадають, наче до Господа,
до чужої душі порогу,
до порогу чужих думок.
Кволе слово під ноги стелиться,
та чи гостю, а чи хазяїну?
Благодатна гряде хурделиця,
замете його, замете!

29.11.2022

Залишайся на лінії,
доки твої тіні
не зачнуть проростати у синьому закутку
поля зору того, хто слухає.
Простір знехтує розумінням
власного виміру.
Уява постане матерією,
думка – дотиком,
темінь – звитком живого проміння,
щойно зрізаного,
пахучого.
Окремість – обгортковим шурхотом.
Даруй!
Світло присутності
крізь невідомість навпомацки,
наче пальці уздовж стіни,
натрапить на теплі вуста,
що мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути разом –
означає бути.
Навіть коли до німоти затулиш їх –
будь знанням!

29.11.2022

"Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим"
Лк. 17:33

Осягну, затуляючись рукавом,
від палючого сонця начебто,
павутинячу суть речей:
міцність плетива – у найтоншому.
Все побачено, всім пробачено.
Неповторення долі узору
при повторенні шляху.

Так темно
буває задля...
Так пусто
буває задля...
Так нестерпно
буває задля
неосяжних мрією змін.

Не наважуюся на рух.
Мереживо в сяєві
відіб'ється печаттю здобутків.
Так втрачаються перед світанком.
Чи не до цього йшла,
опираючись на примарне?

Ось же я –
плоттю окреслена,
сотворінням прекрасна!

15.11.2022



***



Місяць строкатий

Вийшов з-за хати
місяць строкатий.
Став загинати
пальці:

отут думала про нього
і за отим кущем,
і онде, як в люстерко дивилася, себе не бачила.
Отут лінію вела по долоні, витискала, і під дощем
по краплині продовжувала по горизонті.
Отут лиця на тобі не було.
Отут Творця у тобі не впізнано.
Отут діти бігали, на нього подібні, густо всіяні,
і за он тою трояндою пробігало одненьке
в зеленому комбінезоні,
і падало, і котилося, малесеньке, як горошина,
і пропадало в траві зеленющій.
А ти його іменами невиговореними,
наче гілляками вигнутими,
за каптур зачепити пробувала,
та не поцілила.
І раптом ген аж під отим горіхом
виднілося воно здалеку,
та не саме –
татечко лялю за руку вів
до тебе впевнено.
А як наблизився, каже: і воно не тобі!
На матері його
женитися буду.

11.11.2022

Споглядаю, як падає осінь, мов темний янгол,
у густі хризантеми на мокре туманне ложе.
І несу йому правду на ножицях і мотуззі,
і даю йому право – зрізати або ж в'язати.

Тільки в цей листопад все таке ж, як бувало перше –
нетривке й ненагострене вимовленим бажанням.
Ми удвох перед свідками – схожі, занадто схожі.
Поміж нас тільки вибір, мов камінь посеред саду.

Як назвати тебе, незнайомий, що впав додолу?
Чиїм іменем вляжуться стебла, зогнилі вкупі?
Я шукала відраду в багряному перецвітті.
Я знайшла в твоїй втомі полегшу своєї втоми.

Все повториться знову не раз і не два, допоки
відчуваємо тіло вагою, життя – тяжінням.
Ми безцінні, мій янголе, в миті оцій красою!
Ми знецінені в пошуках цінності власних митей!

Простягаю тобі, а здається, що власній долі,
хризантеми нам свідками, ножиці та мотуззя.
Все просте, як туман, що ховає невинні крила.
Все пусте, як вагання: чи різати, чи в'язати?

13.11.2022

Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.

І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.

Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.

І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!

11.11.2022



***



Щоб ніхто і ніколи

Щоб ніхто і ніколи її не розпорошив –
кришталеву мелодію тьмавих моїх віршів,
безособну молитву, що пнеться мені з душі,
мерехтливу картину моїх голослівних див,

щоб ніколи не впасти у прірву чужих думок,
в правді сумніви не підпустити ані на крок,
не ховатися в масках, що вручені за зразок,
а зібрати свій пазл, кожен знехтуваний шматок,

щоб увічнити в пам'яті все, що було святим,
бо яким затвердіє – зостанеться вже таким!

14.11.2022



***



Зірки на землі

"Немов бутони на межі цвітіння
Немов подих нової весни
Вони у тебе на долоні
Вони наших предків благословіння
Аби нам не втратити
Цих зірочок Землі" З к/ф "Зірочки на землі"

Зірки на землі.
О, ці зірки на землі!
Зірки на землі...
О, зірки!
Ці зірки на землі...
Зірки на землі!
О!

Розкуй своє серце, коли дивишся на таких,
як ці зірки на землі!
Ланцюги поглядів спадають з дзенькотом,
а вони ще й не сяяли в повну силу.
О, ці ланцюги поглядів,
що втискаються в душі
зірочок на землі!
Кільця їхні однакові
формою, сенсами.
Рани від них
довго-предовго гояться.
О, ці рівновеликі, рівномалі
вм'ятини на зіркових душах...
Нехай перетворяться на западини океанів
з дивовижними і чудовими
кожнорізноістотами!
Розкуй своє серце,
щоб вдивлятися вглиб
кожної зірки,
зірки, що на землі.

Співай для них пісню:
а-а-а
а-а-а...
Цим зіркам на землі!

Розкуй своє серце:
дзень-дзелень, ла-ла-ла...
Ці зірки на землі!
Усі ці зірки...
Зірки на землі!

06.12.2022

Як таємниця на вершині світу –
заманлива, виблискує віки,
так ти, о перецвіла дивоквіто,
сама не втрапиш раптом до руки
ані мені, що і в зачаруванні
скупа в словах до тонкості стебла,
ані отим, що, як вітри поранні,
багатомовні, доки глушить мла
тривожну пісню кореня в землі
про те, що дні надземному малі.

Все має сенс, коли його вкладають
прилюдно й тайно у міцний кулак.
Але тебе, о вихіднице з раю,
але тебе, о запоруко раю,
але тебе, о забороно раю
прилюдно й тайно відбирали так,
що розгинали, аж ламали пальці
поранені тобою ж бо зухвальці.

Нехай сама не втрапиш до волосся
прикрасою розкішною мені,
та знаю, що наврочене збулося,
і лячно, що накликане – ще ні.
І лячно, лячно, лячно так мені
отим вітрам ставати суголоссям.

Я вчинена подібною до тебе,
бо навпіл маю меду й гіркоти,
та що це з болем цідиться з-під ребер,
якщо відомо, що безсмертна ти,
як таємниця на вершині світу?

Даруй мені це сяйво, дивоквіто!

08.11.2022

Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.

Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці.
Їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,

де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.

І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія!
Адже і я також, адже і я!..

07.11.2022

"і вивели його, і поставили поза містом"
Бут.19:16

Сходить сонце по пагорбах вниз,
а у мене груди оголені,
остуділі під плямами солі, що сталась зі сліз.
Ось же, сонце, на пагорбах хмиз
і кущі, як я, обездолені.
Підбирай на багаття земне, бо з собою не зніс

той, що йшов перед миттю отут,
просто з снища мого відпертого.
Він був босим і вибіг раптом, не упереди́ла.
Йому слово моє, наче прут.
Цього пруття, на дрібно стертого,
наламала ще поночі вірна його немила.

Він від тебе, а ти чи за ним?
Він від мене, а я – повсюдами,
аж іскриться під п'ятами, але ніщо не займеться.
А чи плакала я за таким,
чи з очей соляними спорудами
осипався на груди кожен, хто озирнеться?

04.11.2022

Бо не видно просвітку.
Темінь. Темінь темна я.
Змучена й даремна я.
Ох, яка ж даремна я,
змучена й слабка!

Завтра приходитимуть люди,
питатимуться, чому засмучена.
Розумніші скажуть: облиште!
Мудріші спробують обійняти.
А вона лиш очі підведе,
а плечі ще більше осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не вразлива чи?
Диваки, хіба ж не розумієте,
її не існує!

Вечори осінні – моя душа.
Місяць – мій супровідник.
Шкода тільки, шлях вечора куций,
бо, може, і віджила б чимось темним,
скажімо – ніжкою лавиці
чи тінню стовпа, від якої
даремно усі ухиляються,
бо пропустила б й так безтілесна,
та в ній тут більше присутності,
аніж в мені.

Просвіток ховався за дахом
чужого дому і одинокою ялиною.
Янгол небесний ще вирізав трафаретки,
за якими вирізатимуть трафаретки,
за якими вирізатимуть крила,
для яких вирізатимуть людей,
та вже ладен був кинути ножиці
гострим кінцем донизу,
щоб пробити над нею темряву.
Він знав її тепер такою самою,
як і вічність до того.
А вона вдарила його рукавицею,
розмітаючи бліки
перед очима.

А потім
усе минулося
і сіло дожидатися
проминання інших.

04.11.2022

Тримаюся за Твій голос,
як за намисто з битого скла,
що врешті переріже долоні.
Хистке, переливчасте – сягає неба.
Не бачу йому початку,
спустив бо так давно,
цуралася бо так довго,
хоч знала,
що одна не встою на сипучому
ґрунті заперечень.

Голос Твій – дзвін церковний,
чужий і незвичний,
злякав мене дужче, аніж мовчання, Господи.
Голос Твій воплотив мою душу
на іншому кінці безконечності,
і враз тут бездушною стала.

Отямся! Отямся! Отямся!
Він мовить, але не кличе!
Він – молитва твоя.
Тримайся за Його голос!

03.11.2022

Хто ти, –
зруйнований храм при дорозі
чи, з занімілою до осені рукою,
прошак непевний?
Чоловік часів
просторих, як різновиди гріха.
У закутку снування думки –
мара, подібна на оту з лиця,
що все не знає скону.
Календарі, мов згрубша вчеплені фіранки,
лякають давністю незмінюваних сенсів:
байдуже, байдуже, байдуже,
в порох зітреться серце!
Та допоки
ще плоть жива –
нехай гуляє в ній остудний вітер,
що приблудить з гір.
Ах, якби смерть давала обіцянки,
мов дрібні монети, –
все оновив би в стінах цих занедбаних!
Що коштує сьогодні вмерти раз,
аби лиш тінь тієї, що вмирає від початку,
нарешті в них впокоїлася?

03.11.2022



***



Гострообрисно

Як доторкнутися до тебе, єдиний,
коли не вдається віршами?
Сьогоніч затемнення місячне
глузує меніподібністю –
не вийдеш і глянути,
бачив таких не раз.

Заглядати у порожнечу,
здається, неначе в темряву і не більше.
Та чи так й навпаки?
Що здасться тобі, коханий,
присутнім у цій безвидності?
Не безвинність моя невидима,
не докір всезрячих,
не риси лиця невивчені.

Тонкомісячно,
гострообрисно
майну округлістю під повіками.
Біль цей – каттер сталевий,
що вирізує м'якший біль.
Наче хліба –
визначатиме форму його.
Наскрізно голосить меніподібнісь: глянь,
я повна!
Я – повна,
як і порожнеча
у твоїх грудях.

25.10.2022

Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома
й розкладена на прозу і вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!

31.10.2022

Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором (улюбленим) жовтим,
смаком (улюбленим) медовим,
тобою (улюбленим) невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись
єдине.

– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним решти не видно.

28.10.2022

Євгенії Ісаєвій

Як скоїться осип крапель в раптовості сонцесходу
на інші холодні краплі, що злиються воєдино
у густопологих травах і сяйно на них спочинуть
в очікуванні кончини своєго земного циклу,
щоб знову піднятись в хмари, поближчати до світила,
де важко-синявим цвітом всміхатимуться про втрату,
тоді вона вийде з хати

зі сонмищами в волоссі, з сонятами між осуги,
в пилинках злітної смаги і випарах вогневиці
слабих осоружних видив своєї нічної суті,
по видних слідах тієї, що завше блукає поруч,
немовбито вбита Мері, гірка, о гірка отруто,
невинно убита Мері, що танеш у павутинні,
танцюєш босоніж в росах, у рюшах уся, у русі
прекрасна і безконечна в колінних танку повторах,
на просвіт тонка потворо,

спіймати тебе несила, пливка рюсуймон світанку,
та тільки не тій, що вийде на лови зі слова глеком,
бо ти їй – дитя і мати, надушна всякчас одежа,
бджола в привідкритім роті й нектарник на язикови,
прохід поміж двох дзеркал ти і та, що в обох відбита,
і цівка на запітнілих очах, на які подише,
стирає ребром долоні, мов жахи з голівки доні,
великим і безіменним по-краплі вкладає в глеки,
любове, тебе – далеку,

любове, тебе – найближчу, спросоння і в кожнім часі,
гарячу твою натуру на студінь своєї вдачі,
аж родяться конденсатом нові та новіші води,
й шляхетним узором вроди втікають за горизонт.

18.10.2022

Мері – з давньоєвр. "гірка"
Рюсуймон – хвиляста лінія, з япон. "вода, що втікає"
Євгенія – з грец. "шляхетна"

Скажи, чого тобі забракло до повних вигинів пітьми?
Чужої музи ймення світить у поєднанні літер чужо.
А вітер на кленовім листі приб'ється до таких, як ми,
і жовтим кольором окреслить ту ціль, що досягти не здужав,
як думка – слова, гріз – громи, а істину – такі, як ми.

Не досягай мене мовчанням, ані красою недомов!
Та й віршів завитке звучання для мене вгадливої – смішка.
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов...
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов
на будню зачмелену постать по моді скроєна маніжка.

Скажи, чого тобі забракло між забавляннями людьми?

11.10.2022

Прийдеш у сні,
а ім'я тобі невідоме,
лиш темні коси падають на плече.
Віддалі – навісні.
Відстань моєї втоми –
дотягнутися всилу. Матиму, що запече,
аж замнеться від болю літера
в...
огня́ний!
Обернешся – безликий, незнаний.

Ох! Розчахнутих пальців на склі відбитки.
Розпач крізь темінь видко.
Стогони втілені в літеру – а-а...
Призираюся дужче, чи вже за вікном
в'яне осіння трава?

Досі безмовно.
Травам одвіку бракує слів, хоч наяву, хоч у снах.
Лиш тиша снує своє в'їдливе: си...
Господи, же єси,
накажи, хай сичання це птахом ізвідси злине!
Сміх.
Я птахам є накажчиця вправна, вичекаю і враз
м'якоть думок язик підіб'є, наче пухкі перини:
лин... лин... лин...
Пошкодує найм'якшого знаку, між пір'я забракне слини.
Оклик за ним стояв:
тишо, линь!
І до постаті темної: як тобі на ім'я?
Перероджений з мене озветься: Я!

09.10.2022

Просто вирізана по олівцю.
Боже, нащо накреслив Ти долю цю?
Не причина, не наслідок, – поміж – лінія,
що про неї так сухо, мов опис Плінія:
мала стільки-то років у розпорядку,
закінчилася вчора, все за порядком!

Просто вирізана поміж людей.
Боже, краще б Ти серце з її грудей!..
Не слідила, не шкодила, не кляла,
помилок не зробила, бо не змогла.
Мала безлік запасів страхів й терпіння.
Була витята вчора з сирим насінням.

03.10.2022

Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!

Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж

розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,

наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності лиш цьогорічні.

01.10.2022

Та коли б ти отут стояла,
як примара, як пара, німб чи
зсохла яблінка, хутро вівче,
чи гукала до мене: дівче,
подай води!
Я би, бабо, тебе й не взнала.

Тільки палицю криву й грубу,
і подерту всякчас спідницю,
замащений, як ніч, фартух,
те, як дивишся прямо й руба,
як в руках провертаєш спиці,
а тоді засмієшся гучно,
що аж виб'єш з грудини дух.
Все без тебе бло прикро й скучно.

Як наввіриться, бабо, в хмарах, –
приходи!

29.09.2022

Що за дощ! Ну що за дощ!
Мокро впоперек і вздовж!
Підеш прямо по дорозі-
Обійти калюжі просять,
Підеш поперек по стежці-
Там кущі намочать плечі

Як я змок під цим дощем!
Він за шию вже тече!
Та заходити до хати,
Як бабусі не прохати,
Як не кликати- не хочу!
Погуляю тут до ночі

От і цуцик, мабуть, змок-
Крутиться, як той млинок
Зігрівається, напевно
Але я його запевню,
Що гуляти будем довго,
Лиш були б сухими ноги.

А у нього з лап тече
Вкрию маминим плащем,
І запхну його у буду
Краще сам гуляти буду.

Скімлить. Випустити просить.
Ні, там дощ! Застудиш носа!

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Зачерпни пригоршнями холодної води,
Щоб осінніми хмарами вересня,
Остудити печаль.
Моя любове, я.... слухаю гамір площі
У богом забутих містах
Озираюсь на тих хто проходить повз мене, наче
Шукаю своє віддзеркалення, але в бронзових їхніх очах
Знаходжу руїни самотності в які задивляюсь.
А потім, допиваю холодну сієну міських вітрів,
Поетичні пейзажі, що ловлять безпечні тіні
Нічних коханців.
Здається, що в кожнім будинку, і в кожнім його вікні
Чути, як тихо тріпочуть тонкі і беззахисні крильця
Метеликів
Стихаючи на світанку
Залишаючи подих на тріснутих дзеркалах
Невпинного часу
Такого непевного,
Досі непевного
Щастя.

24.02.2023

Коли несподівано злива
Накрила потоком людей,
Вона усміхнулась щасливо,
Припавши щільніш до грудей.
Дивилась закохано в очі
І, тулячи губи до губ,
Шептала: Показуй, як хочеш,
Чи справді ти є ласолюб.
А я переводячи подих
Від серця швидкого биття,
Відчув, як до мене приходить
Забуте давно почуття.
Смакуючи радо солодкі
Вуста я недовго п’янів,
Бо зникнула злива коротка
Під натиском сильних вітрів...
30.06.23

Зачекаюся.
А на ранок запіжить зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?

Не роса, не сіль, не з людини сік
та, котру прирік увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?

Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз гірш гнітить?

28.09.2022

О сум! О сум! З якої ти комети
пилом спав
на сонні душі, на причали Лети,
мені на ум,
на силуети постатей в очікуванні
добрих слів, старих маршрутів,
втоми дощів затяжних, 
спасіння втечею?
Нащо ти впав на них
тінню чернечою?
О суме! О суме, 
ну ж, надоум мене, 
заражений космоглуме, 
комаху земну! 

26.09.2022

Для того, хто зник чи хто просто замовк: привіт!
В Карпатах, говорять, вже сніг. Нескінченний лютий.
А в нас тут по аркушах білих пройшовся роззутий
поет чи художник, бо, власне, невидний слід.
Куди ти, по що ти, за ким, чи кого ти від?

Тікають тепер не години, не дні, – роки!
Усе за Михальдою: час – порожнисті карсти.
А ми тут, поети, все силуємося вкрасти
хоч краплю невпинного словом своїм лунким,
та сильне Ніщо і даремні віршів замки.

Для того, хто зник чи хто просто замовк, нема
ні осені в зливах й цього вересневого спліну,
ні спогадів літніх, в надіях відродження тліну,
ні спроб докричатися, кожна з яких дарма,
ні часу, ні аркушів, що на обох – зима.

25.09.2022