Хлопчик грається в бульбашки –
красиві райдужні мильні бульбашки
і захоплено дивиться, чи далеко летять.
Справа дуже приємна,
і час наче йде не даремно,
процес знає він достеменно.
Хлопчику вже шістдесят.


27.06.2023

Китайці у підвалі
пошили Adidas,
а боти на чужому
зробили майстер-клас.
Оскільки серед ботів
не водяться Ейнштейни,
вони з віршів поетів
створили Франкенштейнів.
Сльозами крокодила
бот плаче на ПМ,
і дехто йому вірить,
підтримує плечем.
Він балами керує,
як фокусник у цирку, ‒
сам собі робить рейтинг
і створює підтримку.

Не рий іншому яму –
сам в неї попадеш.
Фальшиве рифмування
у серце не запхнеш.
Любов не вполювати
з рушницею й ножем,
а вкрадені цитати
не вийдуть тиражем.


06.2023 р.

Симптом повітряної тривоги в правому передсерді
загострюється опівночі та в прокльонах.
La vita è nel tripudio! – Шановний Джузеппе Верді,
це недоступна зона.

Коли мені в грудях булькає, наче на дощ в калабані
плюскається малесеньке пташенятко, –
я хутко пригадую тих, кого називаю – кохані,
ще й підганяю гадку:

спішися, спішися, думко, ракети – птахи крилаті.
Хоч булькання м'яко мучить, та розмах крила – калічить.
Хай стіни мене запишуть, як спомин: хтось жив в цій хаті.
Хай вивчать мене ікони і в спадок собі полічать.
Осьо я – під лівим оком
Мадонни!

Садів не садила вчасно, сушник не зрізала вчасно.
Червоні тюльпани щасниць ще поки в мені ростуть.

27.04.2022

Темне сонце сідає в човен і обирає курс.
Темні води несуть його, темні води.
Будеш, сонце, про мрію згадкою
там – за обрієм, з пересадкою
на китів-братів, на вітрів плече,
на русалчин хвіст, хай тебе несе,
кругле сонце, в чужий живіт!

Темні води – вагання матері,
люлі-люлі, собі гойдаються.
Мертві води – байдужість матері,
що за звичкою: а-а – маятник,
ритм тримають, та йдуть на спад.

Стережися, зотліла грудочко,
руки в річку цю не занурюй, бо
станеш місивом, рибкам стравою,
мамці попустом, вітцю посміхом,
що тебе зачав, він тебе зачав ген у космосі.
Будь послушним – зникай в човні!

Я сама тебе від берега відштовхувала.
Намочилася в пояс, задихана і розпатлана.
Я сама тебе, шлякувала, а все ж – гасила.
Порятуєшся, порятуєшся, прощавай!

14.04.2022

Пиши мені, моя любове,
нетлінну музику світання!
Східсонце, вирване з ридання,
запалюй в грудях переритих!
Скрижалі з іменами вбитих
читай мені серед молитви!
У ріг, що зазивав до битви,
труби про скінчення війни!

Пиши мені на плямах крови
своїми білими руками,
по небу – чорними круками,
по долі – помстою богів.

Пиши, любове, і про гнів,
його в собі не відітни!

06.04.2022

І вмерла би просто собі на полі
отут, отут!
Та грішно псувати цей свято-чорний
промерзлий ґрунт.
І вмерла би просто собі у лісі
отам, отам!
Та сором отак годувати бісів
на зло богам.

І вмерла би, вмерла би! Вмерла! Вмерла
чи ще жива?
Ще навіть не сіяли, а криваві
прийшли жнива.
Та щойно зготовилася вмирати,
спустивши злість,
як вистрілив миттю родючий пагін:
він відповість!

05.04.2022

Розбудили траву, але ж пальцями, не граблями!
Відігрілися врешті, та промені, як мечі.
І за віщо, за віщо стокроток кладуть до ями,
голубів – до печі?!

На холодній землі хай лежить моє серце й чує,
як встромляють ножі в невкорінені ще тіла,
як воюють мужі, як молитва за них воює,
спалюючи дотла

першу втому, останню межу та страшну зневіру,
і розсіює попіл цей добривом для квіток.
Розбудили весну, тож протне врешті черево звіру
правди росток.

19.03.2022

"I see" Eliza

Слів назад не вернеш.
Пам'ять – град і чернеча хустка.
Все докупи збирай: мерзлі ягоди та залізо.
Що ж, коли ти помреш,
у мені зродять вишні-згустки.
Що ж, коли я помру, ти зрадієш: прощай, Елізо!

Слів назад не приймай!
Нить життя – павукова праця,
від вузла до вузла наростає примарність втечі.
Що ж, як станеш на край,
хай дов'яже її мій пацяр!
Що ж, як стану на край, сміливіше штовхай у плечі.

15.03.2022

Чую:
прибийте ненависть свою до хреста!
А сама у собі: конайте!
З кожної рани на тілі Людського Сина
витікає густа
моя провина.
І храм, наче гріб.
Вітражі, мов присипане віко землею,
що ворог металом гарячим розгріб.
Сорок днів не просити торкнутись єлею
чолом своїм,
бити чолом своїм,
затерпати чолом своїм
і всією душею,
не жадати золота й тиші цієї для душ колиски,
іконного блиску очей,
мокрих у знак прощення,
не чекати, що гріб передчасно розкриють,
допоки у нім не забракне кисню.

Чотирнадцять разів у поклоні:
Притерпівий, не милуй, не милуй, не милуй!

11.03.2022

Ллє сонце розради
Надію на голови міст,
На церкви, каплиці, собори...
У пошуку правди
До їхніх святинь прихились,
Згаси затамоване горе,
Бо десь догорає
Війною обпалений лист,
Кружляючи птахом злітає
Душею до Раю,
Бо в мовленім Слові колись
Загиблих Петро зустрічає.
То ж буть чи не буть? Не-
бокраєм солдати прийшли
Прослухати Слово привітне:
- У Світле майбутнє,
Що жертвами ви здобули,
Повернетесь сонячним світлом.

Серго Сокольник 2023

Пам'яті О. Р. (Роксани Ужван)

В темну годину до Тебе білий голуб возноситься.
Господи, упокій!
І милуйся росою останньою
на розлогій красі її вій!
Дослухайся, як слово віршами сиплеться
з найщедріших уст!
Доню Твою улюблену
вже сьогодні до Раю впустять
янголи, янголи, янголи...
І ось на одного побільшало.
Боже, ось Ти – Справедливий,
що не дав їй узріти гіршого
від болю її нестерпного.
Але годі бо, годі, стерпло!

Ось ще один
мирний голуб Твій.
Господи!
Господи!
Господи,
упокій!

24.02.2022

Із О.П.Охріменка

Венеціянський мавр Отелло
в один будиночок ходив...
Про це почув Шекспір веселий –
й узяв, нашкрябав детектив.

Дівицю звали Дездемона,
собою – просто чарівна.
Від генеральського погона
була у захваті вона.

А тато, дож венеціянський, –
він був гурман та гастроном,
і запивати сир голландський
волів масандрівським вином.

Співати міг романс циганський
або який завгодно спів,
але – як дож венеціянський,
проклятих маврів не любив.

У нього був із ними нелад,
бо мавр – чорний, наче чорт!
Йому те сватання Отелли –
аж зовсім не вершковий торт.

Але Отелло впевнив дожа,
що він, авжеж, не Асмодей;
і згоду дав на шлюб вельможа,
і стало все, як у людей...

В Отелли був денщик законний,
так званий Яшка-лейтенант.
Він був, на горе Дездемони,
украй підступний інтригант.

Щоб врешті-решт почати драму,
у жінки вкрали носовик.
І удавив Отелло даму,
а потім сам зі сцени зник...

Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» –
судити вам, пани-брати;
а мавр – свою закінчив справу,
тож може геть нарешті йти.

А ви, дівки, обачність майте,
візьміть, дівки, собі втямки:
нікому ви не довіряйте
оті свої носовички!

(Квітень 2023)

в обійми твої
ніжні та п'янкі
я падаю безжально
та безбожно
відхрещуючись
від утіх старих
забувши їх
так по земному просто

я все минуле
так і назову
бо то епоха
що була до тебе
минулася вона
і відцвіла навік
тепер є плід
кохання ціле небо

кохання море
річка й океан
кохання хмарка
і роса з грозою
земля
повітря
вітер
водограй
тепер є все
для мене
і для тебе

для нас обох
для нас удвох й вцілому
весь світ земний
допоки ми живі

а далі буде небо
кохання небо буде
бажається
щоб теж для нас обох...

2013 рік

Ми у човні: зеленому, жовтому, білому;
З кормою далеких гір, з рибами у ставку та фазанами,
І зміями, що інколи доповзають до міста повільного,
І нашому човну не байдуже, що буде з нами.
Ми не на кораблі. Щоб бути на кораблі,
Потрібно мати історію корабельні
І кораблетрощ, стояти погойдуючись
На каравелах, караках, галерах,
Мати обвітрену шкіру, віспу, цингу,
Врешті-решт — кінетоз,
І по світах розносити сифіліс та холеру.
Слава богу є чайки, сосни, мов щогли, тютюн,
Картопля, помідор, кукурудза, зрештою,
Під кожним деревом чи закапелком у нас — гальюн,
І зрізаємо шлях по газону новою стежкою.
Ми теж — матроси, юнги, пірати лихі,
Щоправда в човні та співчуваємо індіянцям ми,
Крім того на нашій посудині правлять жінки,
Що змушені були відростити мужичі яйця.
Отак і пливемо, під дубом старим, і під ним,
Голосимо пісню, бідкаємось та роздивляємось,
Пароплави на небі і тішимось хмарам морським, —
Бо мабуть усе, що потрібно, для плавання — маємо.

03.11.2021

І де ти? Де? З'явився в дощ - і вже немає.
Плакучі верби розрослись нівроку.
Якби ти знав тоді, як я тебе кохаю,
Але, на жаль, лиш віддалялись кроки.

Самотність лезом гострим - і ятрять порізи.
Орошені солоною сльозою.
То ж від дощу майбутнього стрімкі ескізи.
Не відкривали очі тихі зорі.

Здається, я була у непролазнім лісі,
А сонце одягалось в світлу ризу.
Я терла листя медоносної меліси
І прикладала, де душі порізи.

Мені приснився вірш- тобі зізнання,
Мені- прозріння. Бігли джерелом
Його рядки, губились в часі раннім.
Наснила я сама собі кохання,
І то воно, мабуть, моє останнє ,
Все сіяне весною - відцвіло,
А все придумане- розсипалось, як скло,
Розбите безнадією чекання.

Проснулась, і розбіглися слова,
Заплутались рядки, як в травах вітер ,
Та присмак сну і досі зігрівав,
І ще натягнута бажання тятива,
Бо ти мене, напевно, цілував
У тому сні, який безжально витер
Червневий ранок.
Залишками літер
З того вірша пишу : " зачарував".

Сиджу на канапі
У батьківській хаті,
До лісу - рукою подать.
В малесеньку шибку
Пташина так дзвінко
Постукала, щоб привітать.

Мабуть здивувалась
Звідкіль я узялась,
Вона ж господиня отут,
А ще руда білка
Із гілки на гілку
Не втомиться швидко стрибать.

Раз пораз на вишні
Порушує тишу
Зозуля - рахує літа.
В зелених обіймах
Трави все подвір"я,
Півонія там розквіта

Щоліта і досі,
Купається в росах
І ронить пелюстки-вуста.
Душа защеміла,
Спомин-ностальгія -
Дитинства пора золота.

2019 р.

Сходить сонце понад полем.
Золотиться край землі.
Світ купається навколо
У ранковому теплі.
І красива, і багата
Найпрекрасніша земля,
Скрізь дарує барви свята
Й чуйну душу звеселя.
Половіє стигле жито
І хлюпочеться в блакить, –
Все живе бажає жити
І зростати кожну мить.
Жита шум і сонця бризки
Угорі та унизу, –
І до щастя зовсім близько,
Раз вже радість поблизу.
Радо йду назустріч світлу
І наспівую пісні
Про пахучі та привітні
Швидкоплинні літні дні.
27.06.23

Випускає із пригорщі птаху, мов перший постріл,
що застрягне в найближчому стовбурі, наче в горлі,
аж закуриться з рота туманом скорботний простір,
аж викручує плоть, мов поламані крила орлі.

Випускає наступну і сиплються з крони вишні,
та в падінні чи м'якнуть, чи щось їх до соку душить.
І сортує на сущі, безвісні, живі, невтішні,
що назвати б їх – ягоди, та називає – душі.

Випускає останню і пурханням зносить миті,
аж лягають дерева із вивернутим корінням.
І клює птаха вишні доспілі, а каже: вбиті!
бо в жалобі готують невмите оте розговіння.

23.02.2022

Вітер карбує портрети на даху.
Листя – провісник: фур!
Восьма річниця лютневого жаху
звихриться з цих фігур.

Кров’ю зі стріхи зимової зливи,
наглою кров'ю – час.
Боже обтяжливий, Боже важливий,
Вимий нарешті нас!

Вітер карбує обличчя сторожі,
риси міняє в гнів,
сто, як один, металевістю схожі –
творить війни синів.

Ангели пам'яті, дотик в них – молот,
й листя завійне це
сходять додолу лютневим розколом,
досі війні в лице.

18.02.2022

Вечір. Службу править вітер.
Хор: гу-гу, гу-гу...
Може, зранку забуяють квіти
на снігу?
Я забула, як просити щастя
у богів
для померлих, для живих, а дасться –
й для снігів.

Поночіло. Вітер дме кадилом
у вікно.
Щастя, щастя, де ти заблудило?
Чи давно?
Йду до сну, як діти до причастя,
без покут.
Що ж, попрошу у богів для щастя
власний кут.

04.02.2022

Ти – ім'я на вустах, сипла істина вічного поклику.
Ти – негаданий легіт в тривожнім кружлянні розгуби.
Ти – волога дощів на запаленій посмішці докору.
Ти – молитва сміливості перед кожним уступом скали.

Проминають дощі, сонцесходи, роки і періоди,
позначають хвороби і зцілення, втрати й здобутки – чоло мені,
покидають і знову приходять забуті, й стаються покинутими,
та достатньо пірнути у думку про тебе, щоб не зупинятися.

Чи згоратиме світло на пагорбі слави і гонору,
чи тонутиме світло в глибинах одвічного сумніву,
чи вкрадуть моє світло проханнями непослідовними, –
ти навіки в мені тихо сяятимеш любов'ю.

03.02.2022

Вдивлявся в мене цей зимовий сад
так шпичасто і гірко, аж в утробі
згасало сонце. Чи отруйний чад,
чи докір виїдає душу? Пробі,
верніть цвітіння й злагоду назад!

Незрізаних троянд ламкі тіла
впокорено чорніли серед снігу.
Такого фатуму, такого злого збігу
не міг примислити і я би не змогла:
от наче й день, а поміж нами мла.

От наче й сад, а наче кладовище.
Все пнеться в небо чи від мене вище?
А я ховаю сонце в серці, в снищах.
Між нами гул, гармидер, шумовище...
Не зблизитися з тим, хто вже найближчий!

Між нами зими, зими і сніги.
Мій сад, що важив доторк до ноги,
мій сад, що йшов негодам навперейми,
мій сад, з яким буйніли між алей ми,
мій сад, приручений, як до коріння віта,
мій сад замерз, бо я чекала літа.

01.02.2022

Починайте свій тиждень з нами,
агов, ті, що народилися біля ріки!
І нехай буде так
ще багато-багато часу!
Немовлята дев'яностих, діти сумної мами,
відшукайте голови власних коней,
одягніть їх на добрі палиці
і мерщій відкривати світ!

Гей, ви, що народилися біля ріки,
прислухайтеся до неї: зміни вже близько!
Безнадійні нащадки своїх матерів,
букартята і пестійнята, ми з вами усі однакові,
ми мчимося бозна-куди,
ми досі не знаємо, чого від нас хочуть.

Витягайте з кишень своїх горобців –
сірі запаски сердець,
касово-офісно-мерчендайзерні театрали!
Вимагайте своїх вихідних і нумо творити зміни!
Народжені біля ріки, танцюймо під Сема Кука!

31.01.2022

Коли залишився один,
шматок картини, що розтрощена вітрами
війни. Існуєш між подіями і снами
З німим плачем за днями і ділами
Коли..

Коли залишився один,
і твій собака не подає несміло свою лапу
Всі близькі десь по світу розбрелися
З нерідними містами поріднився
Залишився..

Коли залишився один,
Лиш промінь, той, що морок розрізає
Свіча за друзями у церкві догорає
Шанс на спасіння у вигнанця з раю
Один..

2023

У кожного уявлення своє,
чому на раші дивні еківоки.
Не кожен урка має свого кока,
який його кувалдою уб’є.

Не ясно, чи ридати, чи радіти.
У генерали повару пора...
і граються з вогнем великі діти,
бо убивати – це цікава гра.

Але і їсти треба... не лопуцьки...
і пити, і закушувати теж...
і бацька тут надійніший від пуцьки,
якого «на коня» не переп’єш.

Оце і вся біда перевороту.
У ящик не зіграє карапуз,
бо черті – за, а баба йошка – проти.
У бункері керує інший туз.

Бо це тобі не гра на балабайці,
аби дурити дику кацапню.
На караулі павуки у банці,
не вистачає кожному меню.

У грі на виліт правила забуті.
І фальш-акорди арії почуті –
на шельму Бог рукою показав,
та схоже, гаму буде інший дути,
бо увертюру вичищення путі
не тільки композитор починав.

06/23

Пломеніє сапфіровий
погляд навпроти,
як на світлий Великдень
у храмі вівтар.
Я підсіла на тебе,
немов на наркотик,
по судинах тече —
благодатний нектар.

Прикипіла всім серцем
до ніжності, рідний,
і кармічно корінням
в тобі проросла.
Дотепер, моя доле
сяйна, вірогідно
я такою щасливою
ще не була.

Я залежна, бо дихати
важко без тебе,
мов рибині на суші
без краплі води,
як вітрилу без вітру,
а сонцю без неба,
соловейку без пісні...
й так буде завжди!

24.06.2023р.

Жовтим, червоним
Вимощені палітурки книг,
Обтягнуті коленкором
Словом,
Стільки
Вмістили в собі імен,
Під такою товщею
Болю, стільки,
Що розгорнута книга
Вигнувши свій каптал
До брови подібна твоєї Олю.

Чи можливо око, нагадує,
Спустошений погляд
Дуг
Або натяк стегна
Його контур осяяний місяцем,
Що,
Коли говорити відверто
То твій поцілунок губ
Овали в апломбі півкола
Й гаряче лоно
Виникають в уяві
Кольором пам'яті,
Там
Де слухаю шелест твоїх сторінок
Мов голос.

Послухай, хіба говорити мені
До лиця
Про ніч, чи про віденське крісло,
Плаття.
Боже, Олю
Вислухай, не від пристрасті
Горять серця
Та швидше згорають
Від неї
Падають,
Вкрай божеволіють,
Я
Ніколи не клявся тобі в любові
Коли обіймав,
І ти
В обіймах
Мені не клялася,
Словом,
Ні тілом своїм, ні іменем
І тому,
Безболісно записую
Твоє ім'я
Що легко читається
Спогадом у моєму.

Ти скажеш — іронія,
Книги — забавка і пил.
Свіжість неба столітньої давності.
Задихається
Автор,
Між старими форзацами,
Переконати тебе не зміг
У тому, що ти перевірила
Власними засобами.
Ах, Олю,
Юна
Фріно моя
Любов —
Велика форма,
Якою усі обмануті
Знай,
З тебе
Зриватимуть одяг
Відкинувши геть його
Аби доказати неправдоподібність
Калокагатії.
І нехай.
Ти будеш не першою.
Не читаючи більше книг,
Сторінки твого тіла
Доступні рукам, —
У волосся
Вплітаються пальці
Чужинців.
Ти кажеш, плати, —
І платять вони
За сарказм,
За твою любов,
За біль,
І за
Неможливість щастя.

14.02.2022

Де ти блукав, серпневий вітре?
Кому висушував сльозу?
Де обдував житло розбите
Та холодив пекучий сум?

Все вієш, хмари небом гониш.
То пил роздмухуєш, то дим
З обпалених війною дворищ,
По котрим лапоть походив .

Коли ж ти станеш теплим вуґом,
На клумбах квіти поливать?
Де плюшеве зайча без вуха
Сховала ревно кропива .

А в домі ти один господар,
Гортаєш листя зі шпалер .
Там відчай протягами ходить ,
Годинник на стіні завмер.

І море склЯнок- посуд, вікна,
Немов на хвилях буруни.
Та дивом уцілів і квітне
Кущ пеларгоній осяйний .

Горить він вогником надії,
Хоч і сумує, звісно, теж.
Та жде, що ти дощу навієш,
І в раму вибиту заллєш.

2022.08.

Жовтії голівки тягнуться до сонця,
В зеленавім листі соняшнику цвіт.
Вітер пустотливий розпустив долоньці,
З неба поглядає промінців софіт.

Золото пелюсток - українська щедрість
Тепла і привітна - отаку приймай.
Додає співучість їй пташиний щебет,
Працьовиті люди і природа-маг.

Хоч дощі буяють, благодатне сонце.
Символ Батьківщини із міцним стеблом.
Під покровом неба дозріває сонях.
Геліант-Кліпія з українським тлом.

2019 р.

Рум’янець на обличчі
Та синьота в очах,
Ясніли мальовниче
Лиш тільки попервах.
Бо в голосі дзвінкому
І в мовлених словах, –
Вчуваються утома,
Страждання, біль і страх.
Адже сьорбнув чимало
Хлопчина гіркоти
У шанцях і в шпиталях,
Де спокій не знайти.
І ось він перед нами,
Здоровий і живий, –
Описує словами
Свій досвід бойовий.
Забути не вдається
Ні в розвідку похід,
Ні про свинцю під серцем
Не стертий часом слід.
Ні руки побратима,
Який з останніх сил
Помалу й невмолимо
Його тягнув у тил.
Ні скальпеля хірурга,
Ні для зшивання нить, –
Ні радий голос друга:
Ти, брате, будеш жить!..
В боях змужнілий воїн,
Зі сцени ідучи, –
Словами заспокоїв
Присутніх слухачів:
Повинен знати кожен,
Як важко не було б,
Що правда переможе
Обов’язково зло.
26.06.23

Й не снилось путінові вові –
Пригожин рулить у Ростові.

Колотиться увесь ютуб –
Чи буде в раші свіжий труп?

Чи порішають бандюки –
З одного ж тіста, все-таки.

Моя найдорожча дитино –
три тижні тобі віку
і смерті тобі три тижні
у плавнях аборту.

Проклинаю я зачинателя.
Проклинаю себе зачинателя
сонець, злитих у яйцеклітину,
як солоних акул за бортом
затонулої субмарини.

Де була тої миті душа моя,
тепер кинута на смітник пуповина?
на дні океану,
серед мертвих міст,
у руїнах єси…

Буду я двадцять один день у траурі.
І ще двадцять один день слідкуй за мною.

Тоді, як жах на жаль обернеться –
і тільки –
воскресни
зачином на ложі ворога мого
стільки разів,
скільки
можеш народитися сином
найзапеклішого ворога мого.

23 січня 1994 р., Київ

Зима. На вулиці хурделиця мете,
Холодний вітер хижо в вікна завіває.
Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
Немов уваги не звертаючи на те.
Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
Тепла нема від того більше у кімнаті,
Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
Думками він далеко, в тих роках,
Коли доводилося тільки починати.
Перед очима молода ще зовсім мати,
В якої він любив сидіти на руках.
Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
Яке віддав їй чоловік у володіння.
Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
При ньому б доля, може іншою була.
А так йому, напевно, минуло сім літ,
Коли старого його батька вже не стало.
Ягайлу – братові Литви корона впала,
Тим Свидригайлу череду почавши бід.
Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
У католицтво. Як на марево повівся.
Подія та йому нічого не дала.
А він гарячий завше був, А молодий
Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
Хоча, іноді все забутися воліє…
Чим він Ягайлові тоді не догодив,
Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
Прислав до Вітебська намісника свого.
А він вже в місті себе князем відчував.
Коли дізнався, кров ударила у скроні.
Хто володіння сміє відібрать законні?
Тож він Ягайла посланця тоді скарав
І самовільно князювати в місті сів.
Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
Супроти нього піднялись негайно,
А він від них відбитись не зумів.
Дружину ті усю розсіяли його.
Його самого у кайдани закували
Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
Три роки довгих лише недруги кругом.
Три роки довгих гнів він у собі тримав,
Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
Аби братів своїх побити в чистім полі,
Тоді б він право, навіть, на корону мав.
Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
В пустій надії, що той з долею змирився,
Здійснити мрії він, однак, не забарився.
Щоб врешті-решт таки добитися свого,
Він у Сілезію подався, а звідтіль
Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
Ягайла військо. Уже близько була ціль
У його мріях. Та на ділі все не так.
Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
Тож до Литви йому вертати довелося.
Від своїх мрій він не відмовився, однак.
А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
На оту Ворсклу. Але там страшний удар
Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
Згадати страшно,навіть, як він утікав,
Щоби татарин часом у полон не взяв.
Не всі з князів тоді були убереглися.
Не повернувся і подільський князь.
Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
Поділля, що без воєвод зосталось.
Здавалося б, князюй і без образ.
Але характер в нього, звісно, був не той.
Поділля мало, йому більшого хотілось.
З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
Та довелось йому Поділля покидать
Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
Він повернутись , звісно, буде намагатись,
І на Литву разом з тевтоном нападать.
Та за три роки повернувся він назад.
Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
Так збаламутили прокляті москалі,
Бо ж то межа була до їхньої землі,
Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
Тож їм доконче Русь потрібно мати.
Із тим вони весь час і колотились всі.
В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
Князі й бояри з ним туди теж подалися.
Їм обіцянки всякі мріями здалися.
Але ж які ото порядки були там!
Хоч Свидригайло Володимира три мав,
Було в Московії то місто не останнє.
Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
То Свидригайло тоді наскоро зібрався
І з Едігеєм разом у Орду подався.
Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
І знову…Знову до Литви він на путі.
Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
Не він один – тоді багато поверталось.
Чого ж бо, справді, не буває у житті.
І знов його дурний характер збунтував.
І він з тевтонами став вести перемови,
Аби на Вітовта іти походом знову.
І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
Як Свидригайла й його спільників схопили.
Усіх на голови хутенько вкоротили.
Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
Але Ягайло заступивсь за нього й брат
Його в темницю аж у Кременець відправив.
І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
Темницею ходить туди й назад.
І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
Та сподівався, що знайдуться такі люди,
Що за цей довгий час про нього не забудуть
Та якось спробують допомогти із тим.
Чого-чого, а то уже він добре вмів –
З людьми зійтися, привернути їх до себе,
Що ті й забудуться про всі свої потреби
І зроблять все для нього, що би він хотів.
Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
Що хтось про нього іще думає, шукає.
Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
Як князь Дашко на отой Кременець напав.
Острозький князь – один із вірних його слуг,
Коли дізнався, врешті, де його тримають,
Зібрав охочих вірних із усього краю
І, доки вітер перемін іще не вщух,
Напав на Кременець, залогу перебив,
Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
Він там від Вітовта відбитись сподівався.
Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
Йому в Волощину тікати довелось,
Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
Той помогти був, наче, князеві не проти,
Та не на часі усе те йому прийшлось.
Єдине що – його з братами помирив.
І він на Сіверщині знову став за князя.
Здавалося б, нікуди вже не влазив,
Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
Але в душі, усе ж, надіявся на те,
Що скоро мить його піднесення настане
І він в Литві іще Великим князем стане.
Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
Усі князі і уся шляхта на Русі.
Та і поспільство за ним стане православне.
Він, видно, був-таки католиком поганим,
Адже для нього віри були рівні всі.
Та православ’я йому ближче все ж було
І оті люди – такі віддані і чисті,
Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
Аби від нього лише відвернути зло.
Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
Чекав, аби ота хвилина наступила
І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
І ось та мить, якої він давно чекав.
Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
Тепер він може завершити свої справи,
Які вже стільки ото років готував.
Став перше руських піднімати при дворі,
Старих католиків від влади відсувати,
Аби своїх лише людей навколо мати…
Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
Те, що князі завжди литовські володіли.
Вони міста важливі зразу захопили,
Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
Той обіцяв, але не зміг того владнати.
Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
За свою ж землю проливати свою кров.
За двоє літ єдине з того, що зумів –
Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
А західне тоді Поділля таки втратив.
Але зібратись з часом з силами хотів
Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
Не встиг. Поляки проти змову влаштували
І Жигмонта в Литві на трон обрали –
То Вітовта був ще молодший брат.
В Литві католики за нього встали всі.
Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
Тож проти волі всього руського народу,
Взялись католики знов правити в Русі.
За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
Усе Поділля панам польським передати,
Литва ж по смерті його також мала стати
Під Польщею з обмеженням тих прав,
Які до того од віків в Литви були.
Ледь Жигмонта так проголосили князем,
Той Свидригайла-брата повелів одразу
Схопити. Ледве вирватись змогли
Він зі своїми слугами, які
Своєму князю тоді вірні залишились.
Князі за нього на Русі тоді вступились
І почались Литвою сутички такі,
Які й війною- то назвати гріх.
Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
Бо католицькій шляхті рівною зробили
Всю православну шляхту. Серед тих,
Хто був за нього, зрадники знайшлись,
Взялись вони до Жигимонта відбігати.
У нього ж війська і так було не багато -
Полки волинські та ще київські зійшлись,
Також чернігівські – ото і вся опора.
І сам тоді він уже в Києві сидів
Та відряджав в чужі краї своїх послів,
У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
Таємну мову знов з тевтонами завів,
Татар також собі в союзники покликав.
Зібрати військо планував собі велике.
Та не так сталось, як того тоді хотів.
Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
Він, врешті, битву вирішальну дати має.
Своїх до нього іще мало прибуло,
Татари скоро обіцяли підійти
Також і волохи у поміч ще поспіти.
Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
Всім разом проти Жигмонта їм піти.
Він сам не став у того війська на чолі.
Над ним поставив Жигимонта Корибута,
Що славу зміг собі у Чехії здобути,
Отож, йому полки очолити велів.
Чекав полки у поміч та прийшли одні
Лише тевтони, інші так і не поспіли.
А тут полки князівські раптом налетіли,
Щоб врешті долю отут вирішить війні.
Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
Так, що була тоді у князя більша сила.
А Свидригайла доля в той день одурила,
Хоча і билися вони, немов орли,
Тевтони в січі полягли ледь не усі,
Князів багато свої голови поклали,
А ще багато інших у полон попали,
Сам він заледь порятуватись вспів.
Із залишками війська в Київ мчав,
Щоб там від свого ворога відбитись.
Русь ще готова тоді була боронитись.
А Жигимонт слідом по Білорусі став
Усі скоряти собі силою міста.
Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
Доводилось лише спостерігати,
Як в Жигимонта його сила вироста,
А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
І ледь не кожен йому зрадником здавався.
Тож все частіше проривався його гнів.
Йому і досі не по со́бі, як згада,
Як у Смоленську були виявили змову.
Адже він думав, що до всього був готовий,
Але, щоби митрополит його продав?
Митрополита він у гніві наказав
Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
Живцем. Тепер, йому також горіти
В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
Були і вірні, іще відданії слуги.
Але було замало тої їхньої потуги,
Хіба в союзі із татарами змогли
Собі Брацлавщину на певний час відбить.
Іще з поляками він здумав домовлятись,
Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
І всі ж були уже, здавалося, не проти,
А в дурнях, врешті залишився він один.
Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
Чим більше випивав він влади трунок,
Тим більш усіх незадоволених підняв.
Бо той, і справді, переслідував князів,
Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
Весь рід шляхетський вигубити ревно.
Чи то би довго хто таке терпів?
Зібрались Чарторийські, Довгерд та
Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
Отримали в других магнатів згоду,
Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
Тоді приїхали у Троки на возах,
Де попід сіном своїх воїв поховали.
На Жигимонта того в замкові напали.
Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
Він – Свидригайло про все то узнав,
Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
Вже би, мабуть, великим князем був донині,
А так корону ту омріяну проспав,
Бо, поки рушив він до того Вільно, то
Уже зробили ляхи князем Казиміра -
То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
Дізнались лише, як посли вже прибули,
Щоби литовці їхній вибір потвердили.
Але литовці також хитрі, напоїли
Тих посланців медами. Й, доки ті були
У п’янім сні, вони взяли того малого
І княжу шапку Гедимінову на нього,
Як на князів усіх Великих одягли.
До тями вже коли сенатори прийшли,
То було пізно – вже Литва була із князем.
А в Свидригайла за те досі ще образа,
Що ті його тоді діждатись не змогли.
Вже було пізно йому їхати кудись,
А тут магнати самі князем запросили
І його в Луцьку на Волині й посадили.
Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
А усе ближче та важлива така мить.
Державу власну свою так і не створив,
Русь православну захистити був не в змозі.
Здається, все життя своє провів в дорозі,
А, видається,наче й кроку не ступив.
І, головне – кому усе він полиша?
Не зміг для себе, навіть, сина народити.
Один як перст зоставсь на білім світі жити
Й від того всього непокоїться душа.

Не наслухаюся стоголосся
У пробудженні юного літа,
Де проміння ажурно сплелося
Поміж гілок оновлене сито.

Ще прозорі у листя долоні
Загрубіють від сонця і вітру,
І примусить безжальне осоння
Щільно зімкнутій тіні радіти.

Та сьогодні у розпалі травня
День погожий так м'яко розлився,
І кульбабову розсип недавню
Піднімає, як слід янголиці.

2023.05.

і знов не те
всього лиш мить непевна
в котру , здається , безлічі думок
немає місця
прихистку немає
немає теплоти дівочих рук
лишень слова
і віковічний смуток
лиш те ,
чому давно пора піти
загинути
у просторах всесвіття
забути шлях
до серця мойого

та миті ці
що спогадом лукавим
тривожать сьогоденнії думки
чомусь не йдуть
чомусь блукають поряд
отаборившись навіки
і не забути
не змінити долі
не розірвати Гордія вузли
а жити
сьогоденням , що з минулим
єдиними нитками
в полотно.

2013 рік

Ще раз і востаннє.
Один зостався шанс
спіймати вдачу або розбити мрії.

Одна можливість знайти себе
або загасити полум’я в серці.
Один, всього один шанс.

Пам'ятаєш свою останню перемогу?
В змаганні з кимось, або самим собою.
Перемога над безсиллям і нудьгою.

Ти насправді все чудово знаєш.
Тобі відомі всі загадки твоєї душі.
Вони ясні, бо мають відображення сумні.

Тобі не варто брати до уваги
свої невдачі, що траплялися в житті.
Треба розтлумачити їх сенс і забути про них.

Ти ж знаєш, що ти — унікальність
в усій подобі людській.
Твій світогляд безмежний, наче горизонт.

В очах твоїх весь біль і радість.
Всі пережиті дні, що вже не повернуться.
Завжди в твоєму житті один, один лиш шанс.

24.06.2023

Я сім ночей, проведених з тобою,
Мабуть запам"ятаю назавжди.
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.

І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
В мені вогонь кохання не зачах.

Горить він спомином яскравим ще і досі,
Від того тішиться таки моя душа.
Хоча туман вже посріблив волосся,
У серце осінь хай не поспіша.

2018 р.

Є люди-собаки,
Є люди-коти,
Є люди – ні риба, ні м’ясо,
Є ангели-люди,
Є люди-чорти,
А є – вовкулаки у рясах.

Що, благословляючи
Люту орду,
На світ накликають
Смертельну біду.

Зично кличу: велична діво, о,
лучним поглядом не губи!
В звичних днях моїх помарніло, бо
чиниш колірність ворожби.

Я єдвабами слова сплачую
за чаклунство у власний бік,
розстилаюся у розпачливих
клятвах, змучений чоловік.

Чорні кола попід очима – то
ті, що збурила на воді.
Ніч чи сотню ночей прочинено
до безсоння в моїй біді.

Рабовласнице, очамрілого
від єства твого і краси
бути мудрим, триматись вміло і
відрікатися – не проси!

28.01.2022

Не дивися за обрій! Забудь, що гряде світанок!
Не даремно ж цілують наосліп нічниці й час.
Я сьогодні вивершую долю твоїх коханок,
позначаючи доторком кожну, немов Мідас.

Цьому бути! Зрікатися – пізно, любити – мало.
Он вже й вітер пекучий мені вислизає з рук,
як останнє сновиддя, що з ними тебе єднало,
як прикмета твоїх, січне, з віхолами розлук.

27.01.2022

І мов кентавра квітка, змерхла вись
бліде пелюстя струшує додолу.
Хто на небесній луці – схаменись!
Я більше не згромаджу до подолу!
Та перекірно плаче квітом Бог.

Цей босоногий Хлопчик на полівці,
очима збіжний до моїх очей.
Ганяє хмари – випасені вівці,
у вічнім літі – божеській домівці.
Жадає мови, приязних еклог.

Та це ж бо сонцем палені, ачей,
Його зіниці вичавили колір,
що вкорінився по предужій волі
на небовиді. Та підніжжя кволі
не втримують таку живу вагу.

Візьми ж, Величний, і мою снагу,
що збіжна нині до квіток збілілих!
Мов сльози втреш – волошок м'якотілих
стрясеш у вічну зиму зледенілих,
аж я знайду їх снігом на снігу.

26.01.2022

Загоюється стежка. Хтось пішов
так гостро – в ніч, не вичекавши миті.
Аж випав сніг, зачеплений чолом.
Аж не збагнеться враз чого бракує.
Аж розіллються по слідах озерця.
Бракує серця!
На святковий стіл
потрапить іскра спаленої зірки,
бо хтось пішов, не погасивши світ,
бо хтось пішов з обманною усмішкою,
яку приймають часто за любов
ті, що лишаються, від того, хто пішов,
загоюючи стежку білим спогадом.

18.01.2022

Бо пелюстки троянд оцих засушених
мене розбудять шурхотом падіння:
були ми змушені, пробач! Були ми змушені.

В долоню вмістяться примарні володіння,
віконний промінь наскрізь увійде.
Моя любов – повсюдно і ніде.
Моя любов нехай тобі – спасінням,
нехай тобі, любове, сон не рушить!

Були ж бо змушені, авжеж, були ми змушені.

13.01.2022

Літня ніч скувала сонне місто,
Прохолоду скинула на землю.
Заховала кольори барвисті,
Одягнула все у шати темні.

Зорі затулили сірі хмари,
Дивували тихою ходою.
Кривобокий місяць небом марив,
Та понуро плив понад водою.

Липами духм'янилось повітря,
В очереті спокій незбагненний.
Червень огортав медовим цвітом.
Тиша, наче дар...

І знов сирени...

24.06.2023 року.

У мене набагато більше свят,
аніж у тих, хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
Життя,
дароване мені Всевишнім.

Все що я можу зробити для тебе — це
Декламувати "Розбиту вазу",
Звернути увагу на пам'ятник в парку,
Чи тицяти пальцями в архітектуру,
В театр, до прикладу і називати
Стиль, період та перечислити
Архітектурні його елементи.
Довго балакати про Караваджо,
Блейка, Хоппера, Одена, Фроста,
Про ті неймовірні плоди поезії,
Яких в землеробстві на зло не вдалося
Зростити поетові. Про те, що просто-
Та вимагає не посполитого, —
Мовляв, на хлопський розум, тлумачення
Проблем культур, але за визначенням
Вона починається саме з нього.
І черв'яком зачепившись за вудки
Гачок, повертається врешті з уловом,
Наче притча з амвону. Зрештою,
Все, що я можу для тебе зробити —
Це все ще писати та говорити.
Придумати місто, точніше, продовжити
Вулиці міста закоханим поглядом,
А чи пискливими голосами
Дитинства, що з криками бавиться в лови,
І десь за фронтоном свого будинку
Крейдою пише своє зізнання.
Це наче на аркуші у клітинку
Блукати від точки до точки з-під пальця
Вистрілом ручки, що залишає
Слід не торкаючись меж лабіринту,
Але підтримує світ розваги,
Перерви у школі та Цивілізації:
Тих що придумали, тим, що відтворюють.
Це правда, —
Читаючи вірші Сюллі-Прюдома,
На позакласних читаннях, власне
Все, що я можу для тебе зробити,
Це декламувати їх знову і знову
Неначе живити вогонь до слова,
Словами, повістю та любов'ю
Мавпуючи правду, життя та свободу, -
Просто відтворюючи,
Та шукаючи знову.

20.07.2022

Із О.П.Охріменка

Я був батальйонний розвідник,
а він – писарець тиловий,
Росії усій я догідник,
а він – лиш дружині моїй...

Ой, Клаво, як сталося, Клаво,
невже все зійшлося водно,
щоб ти проміняла, шалаво,
орла – на таке от лайно?!

Забула орла-сім’янина,
ганьбила подружній альков,
а я – від Москви до Берліна
по трупах фашистських ішов.

Ішов, а було, в медсанбаті
в обіймах у смерті лежав,
ридали сестрички кирпаті,
ланцет у хірурга дрижав.

Дрижав, а сусід мій, рубака,
майор, кавалер орденів –
шинеллю накрившися, плакав,
слізьми фронтовими ряснів.

Ряснів фронтовою сльозою
стрілецький увесь батальйон,
коли мені Зірку Героя
чіпляли під лівий погон.

А потім вручили протьози
й відправили в тил на спочив.
Притрушені сажею сльози
кондуктор на літер пролив.

Пролив – і відразу, собака,
узяв за посадку хабар!
Не витримав я і заплакав,
ох, думаю, скільки ж є скнар!

Грабіжники, наволоч тилу,
як тільки земля носить їх!
Боюсь, хтось із них у могилу
потрапить від милиць моїх...

Я в хату, мов куля, ввірвася,
до Клавиних рідних тілес;
дружиною я утішався,
поклавши під ліжко протез...

Осколок в паху наче лезом
штрикає в міхур сечовий;
під ліжко поліз, за протезом,
а там – писарець тиловий!

Я бив писарця в білі груди,
котилася з нього медаль...
Ой, люди російські, ой, люди,
ой, світла російська печаль!..

* * *

Дружину я, братці, так сильно любив,
на неї протез не піднявся,
її тільки костуром трохи побив –
і з нею навік розпрощався.

Відто́ді весь час пред очима – вона,
так само приваблива й мила...
Ой, краще налийте вже склянку вина,
казати іще щось – несила!

Налийте, втоплю я печаль у вині
і спогад про шлюбне те ложе;
а ще, добрі люди, подайте мені
копієчку, скільки хто може...

(2023)

Пройтися босоніж по сонцем нечіпаних росах,
Легкого ознобу пізнати від холоду трав,
І вийти на стежку суху, там тепло розлилося
У місці, де промінь палкий її розцілував.

Торкнутися поглядом космів нічного туману,
Що злякано влігся у схований в лузі рівчак,
Чекати на мить загадкову, коли він розтане,
Безсило спустивши пасмо по вологих корчах.

Завмерти в ранкових обіймах- спокійних і теплих.
Без остраху глянути в даль, у спопелений схід.
Повірити- пташці співочій дароване небо
Безпечне і чисте. Всміхнутись метелику вслід.
2023.05.

Безлика тиша поступово
Навколо хати залягла,
Як тільки-но безпечний сховок
Їй надала вечірня мла.
Відсутність звуків тішить вуха
І душу радує щомить,
Хоч від нестерпної задухи
Вже голова моя болить.
Стерплю усе - лиш тільки б тиша
Не пробудилася від сну, -
Щоб від задухи лиш гнітився,
Плечем ялозячи стіну.
Нехай цей спокій не порушить
Свистка сюрчанням полісмен, -
Ані ракети вибух дужий,
Ані гучне виття сирен!
24.06.23